Порівняльний аналіз законодавства зарубіжних держав про кримінальну відповідальність за насильницьке зникнення.

Анотація

У статті на підставі вивчення законодавства 50 держав світу проаналізовано зарубіжний досвід кримінально-правової протидії насильницьким зникненням.

Аналіз кримінального законодавства понад 100 держав світу засвідчив, що кримінально-правові заборони насильницького зникнення на сьогодні містяться у законодавстві Австралії, Австрії, Азербайджану, Албанії, Анголи, Аргентини, Бельгії, Болівії, Боснії та Герцеговини, Буркіна-Фасо, Бурунді, Венесуели, Вірменії, Габону, Гватемали, Гондурасу, Іспанії, Камбоджі, Киргизстану, Колумбії, Конго, Лесото, Литви, Люксембургу, Малі, Мальти, Мексики, Молдови, Монголії, Нідерландів, Нікарагуа, Німеччини, Норвегії, Панами, Парагваю, Перу, Північної Македонії, Польщі, Румунії, Сальвадору, Сербії, Словаччини, Словенії, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чаду, Чехії, Чорногорії та Швейцарії.

З’ясовано, що місце насильницького зникнення в системі Особливої частини зарубіжних кримінальних законів визначається по-різному. Встановлено, що переважна більшість законодавців зазначене діяння визнала злочином проти міжнародного правопорядку.

Звертається увага на те, що чимало законодавців не виокремили самостійну статтю про відповідальність за насильницьке зникнення, а визнали вказане діяння одним із різновидів злочинів проти людяності, згадавши про нього у відповідній «загальній» статті.

Встановлено, що формулюючи диспозицію відповідної кримінально-правової заборони, більшість законодавців зарубіжних держав виходили як із визначення насильницького зникнення, наведеного у ст. 2 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, так і з дефініції вказаного діяння, наведеної у п. «і» ч. 2 ст. 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду. При цьому звертається увага на те, що зазначені міжнародно-правові акти встановлюють різні стандарти криміналізації насильницького зникнення.

Констатується значне різноманіття існуючих підходів не лише до криміналізації, а й до пеналізації насильницького зникнення. Підкреслюється, що проаналізований зарубіжний досвід може знадобитися при удосконаленні вітчизняної кримінально-правової заборони, присвяченої відповідальності за вказане посягання. Зокрема, на серйозну увагу заслуговує віднесення переважною більшістю законодавців насильницького зникнення до злочинів проти міжнародного правопорядку, а не до посягань на особисту свободу.