Домашнє насильство в Україні: сучасний стан, проблеми правозастосування та шляхи їх подолання

Анотація

У статті здійснено комплексне дослідження проблеми домашнього насильства в Україні як одного з найгостріших соціально-правових викликів сучасного суспільства, що набуло особливої гостроти в умовах воєнного стану. На основі аналізу чинного законодавства, статистичних матеріалів, судової практики та наукових джерел визначено сучасні тенденції, правову природу, соціальні та психологічні чинники поширення цього явища.

Виявлено, що після 2022 року рівень домашнього насильства істотно зріс, що пов’язано з наслідками війни, соціальною дезінтеграцією, економічною нестабільністю та поширенням пост-травматичних станів серед населення. Особливу увагу приділено проблемам правозастосування: складності доведення систематичності насильницьких дій, недосконалості адміністративної та кримінальної кваліфікації, випадкам формального підходу судів до розгляду справ, а також латентності явища, зумовленій страхом, залежністю й недовірою до правоохоронної системи. Розкрито значення змін у законодавстві після ратифікації Стамбульської конвенції (2022 р.) та ухвалення Закону № 3733-IX (2024 р.), який підвищив відповідальність за домашнє насильство та конкретизував адміністративні склади правопорушень.

Проаналізовано роль судово-психологічної експертизи у встановленні обставин злочину, що набуває вагомого значення для справедливого судового розгляду. Узагальнено національну та європейську судову практику, зокрема рішення ЄСПЛ у справі «Левчук проти України», що стало прецедентом у сфері захисту жертв насильства. Зроблено висновок, що ефективна протидія домашньому насильству потребує комплексного підходу, який охоплює не лише правові, а й соціально-психологічні та освітні інструменти. Запропоновано напрями вдосконалення державної політики: розвиток мережі кризових центрів і притулків, забезпечення доступу до безкоштовної правової та психологічної допомоги, підвищення кваліфікації працівників поліції, формування культури нульової толерантності до насильства та активізацію міжвідомчої й міжнародної співпраці. Лише інтеграція цих заходів може забезпечити реальний захист прав людини та зменшити рівень насильства у суспільстві.