Концепція адаптивної правосуб’єктності юридичних осіб

Анотація

Стаття присвячена дослідженню концепції адаптивної правосуб’єктності юридичних осіб як нової теоретико-правової парадигми, що відображає сучасні тенденції розвитку правової системи та суспільних відносин. Традиційне розуміння правосуб’єктності, засноване на статичному поєднанні правоздатності  та  дієздатності,  тривалий  час  залишалося  загальновизнаним  і  домінуючим у вітчизняній та зарубіжній доктрині. Проте динаміка суспільного розвитку, воєнний стан, цифровізація, глобальні виклики та нестабільність соціально-правового середовища обумовили необхідність переосмислення функціональної природи правосуб’єктності юридичних осіб.

У статті обґрунтовується, що правосуб’єктність сучасної юридичної особи є не лише юридично закріпленою конструкцією, а й здатністю суб’єкта адаптуватися до мінливих обставин шляхом варіативної реалізації своїх прав і обов’язків. Визначено, що адаптивна правосуб’єктність передбачає можливість тимчасової зміни обсягу та характеру правових можливостей залежно від правового режиму, соціальних умов, зовнішніх ризиків, технологічних факторів і ступеня автономності внутрішніх процесів юридичної особи. У цьому контексті юридична особа розглядається як складна соціально-правова система, здатна до правової саморегуляції, інституційної трансформації та цифрової участі в правовідносинах.

Аналізується історична еволюція уявлень про правосуб’єктність від теорії фікції та органічного підходу до сучасних концепцій функціональної та інституційної суб’єктності. Висвітлено вплив міждисциплінарних підходів, зокрема теорії складних адаптивних систем, на формування сучасного погляду на юридичну особу як носія варіативної суб’єктності. Особливу увагу приділено цифровій природі суб’єктності, що проявляється у здатності юридичних осіб реалізовувати свої права через цифрові інструменти, електронні реєстри, електронний підпис і дистанційні механізми волевиявлення.

У роботі наводяться ключові ознаки адаптивної правосуб’єктності: гнучкість правового статусу, залежність прояву суб’єктності від ситуаційного контексту, здатність до функціональної перебудови та цифрової автономності. Підкреслюється, що запропонована концепція спрямована на досягнення балансу між правовою визначеністю та необхідністю оперативного реагування на кризові чи інноваційні умови.

Зроблено висновок, що концепція адаптивної правосуб’єктності має потенціал стати методологічною базою для модернізації правового регулювання діяльності юридичних осіб, зокрема в умовах воєнного стану, надзвичайних ситуацій і цифрової трансформації. Перспективами подальших досліджень є розроблення галузевих моделей адаптивної суб’єктності, уточнення механізмів її нормативного забезпечення та формування інструментів практичного застосування у сфері корпоративного, адміністративного та цифрового права.