Європейські конституційно-правові практики визнання та захисту екологічних прав: компаративний підхід

Анотація

У межах даного дослідження проаналізовано європейський досвід конституційно-правового визнання екологічних прав у європейських державах і зроблено узагальнені висновки про тенденції і перспективи їх визнання. Зокрема, на основі застосування компаративного підходу зроблено висновок про те, що у конституційному законодавстві переважної більшості європейських держав має місце тенденція щодо юридичного визнання прав у сфері довкілля. Констатовано, що конституційно-правове визнання екологічних прав у європейських конституціях характеризується відсутністю єдиного уніфікованого підходу щодо юридичного формулювання цього права із застосуванням різних дефініцій та критеріїв. Також окреслено найпоширеніші європейські конституційно-правові практики щодо юридичного закріплення еколого-правових приписів від їх визнання до невизнання на конституційному рівні. При цьому, зроблено висновок, що факт відсутності конституційно-правових норм щодо визнання екологічних прав ще не є свідченням остаточного чи кардинального невизнання, нівелювання чи заперечення цих прав, оскільки регламентація екологічних прав та еколого-правових приписів у цих державах здійснюється або у спеціальному галузевому законодавстві, судовій, адміністративній прецедентній практиках, або розглядають екологічні права на конституційному рівні у контексті інших прав людини: права на життя, здоров’я, достатній життєвий рівень тощо. Зазначено, що, як правило, у конституціях європейських держав екологічні права, закріплюються у тих конституційних розділах, які присвячені правам та свободам людини, а у окремих випадках, у загальних положеннях – коли йдеться про конституційно-правовий режим власності і використання природних ресурсів та/або обов’язок держави забезпечувати охорону довкілля. Європейський досвід конституційно-правового механізму закріплення екологічних прав, безумовно, має надзвичайно важливе значення для формального юридичного визнання цих прав, водночас, його недостатньо для їх забезпечення і захисту, що, як правило, потребує регламентації у спеціальному галузевому законодавстві чи судовій практиці.