Захист свободи віросповідання кримінально-правовими засобами: гарантії реалізації у контексті верховенства права

Анотація

Важливість дослідження сфери захисту прав людини визначається конституційною цінністю свободи віросповідання (ст. 35 КУ), що виступає невід’ємним елементом демократичної, правової держави та підґрунтям мирного співіснування в умовах релігійної різноманітності. В умовах зростання кількості випадків незаконного перешкоджання релігійній діяльності та використання насильства, особливо щодо священнослужителів, захист свободи віросповідання набуває актуальності. Такі діяння мають суспільну небезпеку, оскільки вони не лише порушують особисту недоторканність громадян, але й підривають громадську злагоду. Кримінально-правові засоби, закріплені у ст.ст. 178, 179, 180, 181 КК України, є гарантією реалізації балансу у контексті верховенства права, запобігаючи нетерпимості та насильству, що виникає на ґрунті релігійної ворожнечі.

У статті зосереджено увагу на міжнародно-правових стандартах, які відображені у Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ), що гарантує свободу думки, совісті та релігії, формує абсолютну вимогу щодо недопущення насильства (фізичного чи психічного) при здійсненні релігійної діяльності; Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, які встановлюють право на внутрішню свободу світогляду і віросповідання, що включає право вільно обирати, приймати або змінювати релігію чи переконання та зовнішню свободу її сповідування, без будь-якого примусу, що порушує цей вибір. Міжнародні норми закріплюють обов’язок держави активно захищати свободу віросповідання та протидіяти злочинам на ґрунті ненависті (hate crimes), що є складовою верховенства права.

Для забезпечення євроінтеграційного розвитку України, розкрито положення щодо меж допустимого обмеження свободи віросповідання відповідно до практики ЄСПЛ (справа Лейла Шахін проти Туреччини). З огляду на зростаючу роль соціальних мереж у поширенні релігійної нетерпимості, наголошується на необхідності уніфікації правозастосовної практики відповідно до вимог БДІПЛ ОБСЄ (Рішення № 3/13). Це є превентивною основою для зміцнення соціальної стійкості України в умовах глобальних та локальних викликів, підтверджуючи її гармонізацію до європейських цінностей.