Кліматичне судочинство як правовий діалог в Європейському Союзі та за його межами

Анотація

У статті досліджується еволюція правових механізмів реагування на зміну клімату на національному, регіональному та міжнародному рівнях з особливим акцентом на практиці європейських судів і Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН 2025 року. Метою дослідження є з’ясування ролі судової практики у зміцненні кліматичного врядування та аналіз того, яким чином кліматичні позови формують ширший правовий діалог, що поєднує право ЄС, міжнародне право прав людини та загальне міжнародне право. Методологічну основу становлять доктринальний і порівняльно-правовий аналіз договірних норм, рішень національних судів і Європейського суду з прав людини, новітніх консультативних висновків Міжнародного Суду ООН, Міжнародного трибуналу з морського права та Міжамериканського суду з прав людини, а також доповідей міжнародних організацій і спеціалізованої наукової літератури.

Показано,  що  знакові  європейські  справи,  зокрема  Urgenda,  Neubauer,  Klimaatzaak  та KlimaSeniorinnen, трансформували зміну клімату з переважно політичного питання у сферу судового контролю як питання прав і обов’язків. У цих рішеннях сформульовано позитивні зобов’язання держав щодо вжиття ефективних заходів зі скорочення викидів, встановлено зв’язок між неналежною кліматичною політикою та порушенням права на життя й повагу до приватного життя, а також запроваджено перспективний, міжпоколінний вимір захисту основоположних прав. На цій основі кліматичне врядування дедалі більше набуває рис юридизованого режиму, в межах якого суди можуть ефективно спонукати держави коригувати свої кліматичні стратегії. Спираючись на цю національну та регіональну практику, Консультативний висновок Міжнародного Суду ООН 2025 року, ініційований Європейським Союзом разом з уразливими державами, консолідує окреслені тенденції, кваліфікуючи окремі кліматичні зобов’язання як зобов’язання erga omnes, тобто зобов’язання перед міжнародною спільнотою в цілому, та інтегруючи елементи договірного й звичаєвого права, стандартів прав людини та права моря. Суд також наголошує, що осіб, переміщених унаслідок зміни клімату, не можна повертати до умов, які ставлять під загрозу їхнє життя, гідність або основоположні права, що де-факто поширює логіку принципу невислання (non-refoulement) на кліматично переміщених осіб.

Загалом у статті обґрунтовується теза, що кліматичні позови в межах ЄС та поза ним функціонують як форма правового діалогу, яка поступово зменшує фрагментацію між різними режимами міжнародного права та зміцнює нормативні засади глобального кліматичного врядування. Практичне значення дослідження полягає в тому, що ця сукупність судової практики не лише уточнює обсяг і юридичну природу кліматичних зобов’язань, а й посилює переговорні позиції уразливих держав та держав – членів ЄС у багатосторонніх кліматичних процесах і створює більш надійну основу для майбутніх стратегічних позовів у сфері клімату.