Аналітично-порівняльне правознавство

Визначення адресатів державної підтримки: система критеріїв у агропротекційному законодавстві України

2025-06-25T19:44:52+03:00

У статті досліджуються сучасні агропротекційні юридичні критерії визначення суб’єктів отримання державної підтримки у сфері сільського господарства. Актуальність піднятої теми зумовлена потребами максимальної оптимізації вітчизняної моделі підтримки аграрної галузі, у тому числі за рахунок ретельного аналізу та усунення проблем законодавства у частині чіткого наукового обґрунтованого визначення адресатів одержання допомоги.

На основі проведеного дослідження простежено тенденції розвитку аналізованих правовідносин, зроблено висновки та сформульовано низку пропозицій. По-перше, наголошено на неоднорідності механізмів державної підтримки сільського господарства, які поділяються за характером реалізації на «увімкнені активного типу», «увімкнені пасивного типу», «вимкнені активного типу». Цим обумовлено той факт, що деякі агропротекційні критерії декларативно закріплені у чинному законодавстві, однак реального впливу на суспільні відносини не здійснюють. По-друге, визначено та систематизовано агропротекційні критерії, якими послуговується законодавець під час формулювання вимог до адресатів підтримки, а саме: загальні, організаційно-правові, функціональні, майнові, соціальні, екологічні. При цьому виявлено деякі особливості їх застосування: а) комбінування різних критеріїв у правових механізмах підтримки сільського господарства залежно від мети, що переслідує нормотворець; б) неоднакова інтенсивність використання в законодавстві (від найбільш поширених функціонального і майнового критеріїв – до найменш розвинутого екологічного); в) внутрішня диференціація окремих агропротекційних критеріїв. По-третє, на основі отриманих результатів зроблено висновок про необхідність удосконалення системи функціональних критеріїв середнього рівня, особливо в частині уніфікації термінології та правових режимів «сільськогосподарського товаровиробника», «виробника сільськогосподарської продукції» тощо. Доведено потребу поступової, обережної та науково обґрунтованої активації екологічних критеріїв надання державної підтримки у сфері сільського господарства.

Перспективи правового регулювання механізму поновлення права власності та користування земельними ділянками після розмінування у повоєнній перспективі

2025-06-25T19:57:47+03:00

Стаття присвячена дослідженню правових аспектів поновлення права власності та користування земельними ділянками після їх розмінування в умовах повоєнного відновлення України. З огляду на масштабні територіальні втрати, спричинені мінуванням земель унаслідок російсько-української війни, актуальність питання правового регулювання реабілітації земельного фонду набуває особливого значення. Досліджено взаємозв’язок між протимінною діяльністю та гарантіями речових прав на землю, включаючи юридичну кваліфікацію тимчасових обмежень щодо доступу до земельних ділянок у контексті забезпечення безпеки населення. Окреслено особливості поновлення права власності на землі після завершення розмінування, а також вказано на проблеми компенсації збитків, завданих воєнними діями, у межах механізму земельної реституції.

Авторами здійснено аналіз міжнародних нормативно-правових актів, що регламентують гуманітарне розмінування земель та екологічну безпеку. Разом з тим, розглядаються імперативні норми міжнародного права, які зобов’язують Україну здійснювати системні заходи з очищення територій від мінно-вибухових пристроїв, забезпечувати реституцію прав власників земельних ділянок та розробляти механізми компенсації заподіяної шкоди.

Досліджуються нормативні прогалини, що обумовлюють правову невизначеність у питаннях реінтеграції земель після розмінування, а також перспективи вдосконалення нормативно-правового регулювання з урахуванням міжнародних стандартів. Вказується на необхідність встановлення спеціального правового режиму тимчасово вилучених земель та запровадження ефективної адміністративної процедури реєстрації відновлених прав. Визначено необхідність інтеграції правових гарантій для землевласників і землекористувачів у процесі розмінування.

Зроблено висновок, що поновлення права власності та користування земельними ділянками після розмінування потребує розробки комплексного нормативного механізму, що передбачатиме процесуальні аспекти реституції речових прав на земельні ділянки після їх розмінування, компенсаційні заходи щодо відшкодування шкоди власникам земель та землекористувачам, а також гармонізацію національного земельного законодавства з міжнародно-правовими стандартами.

Участь США в подоланні екологічних наслідків війни в Україні

2025-06-25T20:10:23+03:00

Стаття присвячена аналізу екологічних наслідків війни в Україні, а також ролі міжнародної підтримки у процесах відновлення країни. Війна завдала значних руйнувань природним ресурсам, екосистемам, інфраструктурі та житловим об’єктам. Через бойові дії зруйновані моніторингові системи – це ускладнює визначити завдану екологічну шкоду. Обстріли та військові дії негативно вплинули на морські та наземні екосистеми, промисловість, транспортні шляхи, водопостачання та систему управління відходами, що створює довготривалі проблеми для здоров’я людей та природи. Оскільки точна оцінка екологічних збитків є складною, важливим інструментом для відновлення стало застосування національного законодавства, зокрема Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про оцінку впливу на довкілля», що регулюють відновлення екосистем і зниження екологічних ризиків. Міжнародна підтримка, зокрема від США, включає поставки екологічної техніки, програмного забезпечення та фахової допомоги.

Зокрема, запуск програми «Clean Futures Ukraine» сприяє очищенню територій від токсичних залишків воєнних дій та сприяє розробці екологічної карти забруднення. Спільно з американськими спеціалістами здійснюються проекти цифрового моніторингу і картографування екологічних втрат. Уряд України, в свою чергу, активно працює над створенням платформи «ЕкоЗагроза» для фіксації екологічних втрат. Особливе значення має співпраця з міжнародними партнерами, зокрема з Європейським банком реконструкції та розвитку, це сприяє мобілізації фінансових ресурсів на відновлення екосистем і стабілізацію економіки країни.

Стаття також окреслює необхідність реформ в українському законодавстві, зокрема в напрямку оцінки військових екологічних збитків та розвитку спеціальних механізмів для співпраці з міжнародними партнерами. Система міжнародної підтримки має важливу роль у відновленні інфраструктури, фінансуванні екологічних проектів та в інтеграції України в європейські структури.

Ефективне поєднання зусиль уряду, міжнародної спільноти та громадськості може забезпечити не тільки відновлення країни після війни, але й сталий розвиток економіки та екосистем, що важливо для стабільного майбутнього України в глобальному контексті.

Законодавче забезпечення поводження з відходами: європейський досвід і шляхи його імплементації в Україні

2025-06-25T21:56:42+03:00

У науковій роботі здійснено комплексний аналіз європейського досвіду правового регулювання у сфері поводження з відходами, з урахуванням сучасних викликів екологічної безпеки та необхідності переходу до циркулярної економіки. Основну увагу приділено аналізу Директиви 2008/98/ЄС про відходи та її впливу на формування екологічної політики країн Європейського Союзу. Розглянуто принцип ієрархії поводження з відходами, розширену відповідальність виробника. В науковій роботі було проаналізовано концепцію «10R», що реалізується в межах політики циркулярної економіки, що базується на моделі повторного використання, переробки та мінімізації утворення відходів. Особливу увагу зосереджено на досвіді Німеччини та Швеції, де на практиці втілено механізми ефективного сортування, повторного використання та енергетичної утилізації відходів. Наведено приклад шведської моделі, яка передбачає мінімізацію захоронення та максимальне використання потенціалу відходів як ресурсу. У статті охарактеризовано нормативно-правові засади функціонування полігонів відповідно до Директиви 1999/31/ЄС, яка встановлює суворі стандарти будівництва, експлуатації та контролю за захороненням. Також в процесі написання роботи було проведено аналіз сучасного стану законодавства України у сфері управління відходами, зокрема положення Закону України «Про управління відходами» № 2320-IX, прийнятого у 2023 році. Закон спрямований на гармонізацію національного законодавства з правом Європейського Союзу, зокрема з вимогами Директиви 2008/98/ЄС. Виявлено низку проблем, що потребують подальшого нормативного врегулювання, зокрема в частині розробки підзаконних актів, необхідних для повноцінного впровадження розширеної відповідальності виробника, створення єдиної інформаційної системи управління відходами, забезпечення ефективного контролю та моніторингу. Зроблено висновок про необхідність посилення правових та організаційних механізмів реалізації принципів циркулярної економіки в Україні, удосконалення системи сортування та збору відходів, а також забезпечення дієвого державного нагляду за дотриманням екологічного законодавства з боку суб’єктів господарювання.

Сучасний стан та напрями розвитку системи моніторингу земель і ґрунтів в Україні

2025-06-25T22:10:03+03:00

У статті розглядаються ключові аспекти функціонування та перспективи розвитку системи моніторингу земель і ґрунтів в Україні. Проаналізовано нормативно-правову базу, яка регламентує здійснення моніторингу земель та моніторингу ґрунтів. Підкреслено, що моніторинг земель виступає важливою управлінською функцією в процесі охорони, раціонального використання та відновлення земель, і має надзвичайне важливе значення для сфери управління землекористуванням. Акцентовано увагу, що інформація про якісний стан земель є ключовим елементом у системі управління земельними ресурсами. Така інформація дозволяє своєчасно виявляти негативні зміни, зокрема деградацію ґрунтів, забруднення, ерозійні процеси, зниження родючості та інші фактори, що впливають на екологічну та господарську цінність земель. У статті окреслено основні завдання моніторингу земель і представлено його ключові компоненти.

Підкреслено, що у зв’язку з новими екологічними, економічними та соціальними викликами, а також потребами воєнного часу, постала нагальна необхідність оновлення підходів до збору, обробки та використання інформації про якісний стан земель і ґрунтів.

Проаналізовані основні положення Постанови Кабінету Міністрів України від 23 липня 2024 року № 848 «Про затвердження Порядку проведення моніторингу земель і ґрунтів». Акцентовано увагу, що дана Постанова є важливим кроком у напрямку вдосконалення системи моніторингу земель і ґрунтів в Україні, оскільки впроваджує комплексний підхід до оцінювання якісного стану земельних ресурсів, забезпечує своєчасне виявлення негативних змін їх якості та дозволяє оперативно реагувати на виявлені загрози.

Зроблено наголос на важливості та необхідності інтероперабельності та інтеграції державних електронних інформаційних ресурсів. Зазначається, що інтеграція дозволяє об’єднувати дані з різних джерел, зокрема, з державного земельного кадастру та інших інформаційних ресурсів, що дозволяє оновлювати інформацію про зміни в землекористуванні та підвищувати ефективність управління земельними ресурсами. Інтероперабельність у сфері земельних ресурсів означає здатність різних інформаційних систем взаємодіяти між собою, обмінюватися геопросторовими даними, аналітикою та результатами кадастру та моніторингу без втрати змісту або потреби у ручному втручанні.

Інструменти діяльності публічної адміністрації: поняття та сутність

2025-06-25T22:46:17+03:00

У статті, на підставі аналізу доктринальних та нормативних джерел, зроблено спробу сформулювати поняття та визначити сутність інструментів діяльності публічної адміністрації. Авторами висловлюється гіпотеза, що інструменти діяльності публічної адміністрації становлять відносно самостійну адміністративно-правову категорію, яка не зводиться ні до форм, ні до методів, ні до адміністративних процедур, має власну юридичну природу, об’єктивні класифікаційні критерії та функціональну прив’язку до типу правового режиму, в якому вона застосовується. Інструмент як такий виконує роль засобу цілеспрямованого управлінського впливу на суспільні процеси та учасників правовідносин, ґрунтуючись на чинних нормах адміністративного права, а не створюючи їх. Наголошено, що в умовах особливих правових режимів (зокрема, правового режиму воєнного стану) інструментальна система публічного адміністрування зазнає трансформацій, які впливають на межі її правомірного застосування, рівень підконтрольності, легітимності та ефективності. Це, своєю чергою, зумовлює необхідність переосмислення й оновлення існуючих теоретико-правових підходів до її юридичної оцінки.

Авторами доведено, що основними ознаками інструментів діяльності публічної адміністрації є: юридична визначеність і адміністративно-правовий характер; функціональна підпорядкованість публічному інтересу; зв’язок з компетенцією суб’єкта; операційна природа; інтегративність; режимна чутливість.

У підсумку вказано, що інструменти діяльності публічної адміністрації – це юридично опосередковані засоби цілеспрямованого управлінського впливу суб’єкта публічного адміністрування, наділеного відповідними повноваженнями, на суспільні процеси та учасників публічно-правових відносин, що здійснюються в межах його компетенції та на підставі чинного адміністративного законодавства з метою реалізації публічного інтересу та досягнення публічно значущих результатів у межах визначеного правового режиму.

Функції Морської охорони Державної прикордонної служби України в контексті євроінтеграції

2025-06-25T22:57:09+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз функціональних засад діяльності Морської охорони Державної прикордонної служби України в контексті євроінтеграційного курсу держави. Авторами розкрито ключові аспекти нормативно-правового регулювання діяльності цього структурного підрозділу ДПСУ, що виконує стратегічну роль у забезпеченні національної безпеки та прикордонного контролю на морських ділянках державного кордону. Особливу увагу приділено розмежуванню понять «мета», «ціль», «завдання» та «функція» як основоположних категорій, які мають суттєве значення для правового та управлінського осмислення діяльності Морської охорони.

У процесі дослідження акцентовано увагу на зміні безпекового середовища в Чорноморському регіоні, а також на зростаючій ролі прикордонної співпраці та інтеграції до європейських безпекових механізмів. Автори обґрунтовують необхідність перегляду та уточнення правового статусу Морської охорони в контексті посилення європейських інтеграційних прагнень України, а також вказує на необхідність гармонізації вітчизняного законодавства з правом Європейського Союзу, зокрема з нормами, що регламентують діяльність агентства Frontex та прикордонно-митного співробітництва в рамках Шенгенського acquis.

Підкреслюється, що в умовах наближення України до повноправного членства в ЄС морські кордони нашої держави автоматично набудуть статусу зовнішніх кордонів Європейського Союзу. Це, у свою чергу, обумовлює необхідність посилення інституційної спроможності Морської охорони, удосконалення системи підготовки кадрів, технічного оснащення, впровадження спільних стандартів контролю та протидії транснаціональним загрозам — зокрема, незаконній міграції, контрабанді, піратству, морському тероризму.

Таким чином, стаття має на меті окреслити стратегічні напрями реформування функцій Морської охорони ДПСУ, спрямовані на забезпечення ефективної охорони морських кордонів у відповідності до європейських стандартів і вимог сучасної геополітичної ситуації. Результати дослідження можуть бути використані у практичній діяльності прикордонних органів, під час розробки законодавчих ініціатив, а також у науково-освітньому процесі з питань безпекознавства та євроінтеграції.

Адаптація нотаріальної діяльності до умов воєнного стану: нормативний аспект

2025-06-26T21:16:46+03:00

У статті досліджено комплексні аспекти адаптації нотаріальної діяльності в Україні до умов правового режиму воєнного стану. Авторки акцентують на нормативних змінах, запроваджених із початком повномасштабного вторгнення, які охоплюють не лише порядок вчинення нотаріальних дій, а й підходи до збереження нотаріальних архівів, захисту прав осіб, та цифрової трансформації галузі. Зокрема, розглядаються особливості виконання нотаріальних функцій за відсутності доступу до державних реєстрів, нові підходи до оформлення спадкових справ, посвідчення довіреностей і заповітів, а також можливість їх вчинення військовими посадовими особами.

Проаналізовано зміни до Закону України «Про нотаріат» та відповідних підзаконних актів, що регулюють накладення заборони на відчуження майна, введення додаткових обмежень для громадян держави-агресора та нові норми щодо електронної ідентифікації. Особлива увага приділена інституційному забезпеченню безперервності нотаріальних послуг, зокрема введенню механізмів переміщення архівів приватних нотаріусів у разі загрози їх знищення. У роботі висвітлено новації щодо збереження нотаріального діловодства, зокрема впровадження порядку тимчасового переміщення документів, що має критичне значення для захисту прав осіб в умовах переміщення нотаріусів та загрози втрати архівів. Розглянуто спрощені підходи до оформлення спадщини та реалізації правочинів у надзвичайних ситуаціях.

У контексті сучасної цифрової трансформації розглянуто впровадження елементів електронного нотаріату: електронних черг, цифрового документообігу, дистанційного засвідчення, функцій електронного підпису. Обґрунтовано, що ці технології не лише оптимізують нотаріальний процес, а й виступають засобом забезпечення безбар’єрності, швидкодії та правової визначеності в умовах надзвичайних ситуацій.

Також досліджено функціонування системи контролю за діяльністю нотаріусів, яка у воєнний період виконує посилену роль – запобігає зловживанням, забезпечує прозорість дій нотаріусів, зберігає довіру громадян до правової системи. Визначено роль Міністерства юстиції України у координації й оперативному реагуванні на виклики, пов’язані з нотаріальною діяльністю у кризових умовах.

Зроблено висновок, що ефективне функціонування нотаріату в умовах воєнного стану є важливим чинником стабільності публічно-правових інститутів, а правове регулювання має бути гнучким, інноваційним і зорієнтованим на захист основоположних прав людини та потреб суспільства. Адаптація нотаріальної діяльності до умов воєнного стану потребує системного перегляду нормативної бази, впровадження інновацій та збереження балансу між оперативністю, законністю та захистом прав людини у складних умовах сучасної України.

Сучасні загрози бюджетній безпеці України: правовий аспект

2025-06-26T21:41:59+03:00

У статті досліджено вплив воєнного стану, спричиненого повномасштабним вторгненням росії в Україну, на стан бюджетної безпеки України. Проаналізовано, що в умовах воєнного стану особли- вої гостроти набули проблеми фінансових зловживань та корупції у сфері публічних закупівель, ускладнення контролю за цільовим використанням бюджетних коштів, зловживання службовим становищем під час використання гуманітарної допомоги та міжнародної фінансової підтримки. Розглядається вплив обмеженого доступу до інформації та послаблення контрольних механізмів на створення сприятливого середовища для зловживань, що загрожують бюджетній безпеці.

Проаналізовано можливі шляхи мінімізації загроз бюджетній безпеці, а саме: посилення захо- дів контролю, забезпечення прозорості витрачання бюджетних коштів, посилення заходів відпо- відальності у бюджетній сфері та інше. Окрема увага приділяється залученню громадськості до заходів контролю за використанням бюджетних коштів та забезпечення невідворотності покарання за бюджетні правопорушення.

Авторами визначено окремі проблемні аспекти, що пов’язані з недостатньою координацією між органами державної влади та правоохоронними органами, що наділені компетенцією у сфері боротьби з економічними злочинами. Обґрунтовується, що незадекларовані доходи та прибутки, ухилення від оподаткування та нелегальна діяльність бізнесу призводять до значних фінансових втрат державного бюджету, що ускладнює фінансування оборонного сектору, соціальних програм та відновлення інфраструктури. Акцентовано увагу на необхідності посилення контролю за вико- ристанням бюджетних коштів, зокрема шляхом запровадження ефективних механізмів моніторингу та аудиту.

Запропоновано до розгляду рекомендації щодо посилення контролю за використанням бюджет- них коштів, впровадження ефективних механізмів фінансового моніторингу та аудиту, посилення антикорупційної політики, залучення громадськості до моніторингу використання бюджетних ко- штів, посилення міжвідомчої співпраці, забезпечення невідворотності покарання за вчинені фінан- сові правопорушення з метою подолання загроз подальшої тінізації економіки.

Конфлікт інтересів у публічній службі: національний та зарубіжний досвід правового регулювання

2025-06-26T22:36:23+03:00

У статті розглянуто законодавче визначення поняття конфлікту інтересів, розмежування його видів та практичне значення такого диференціювання. Досліджено процедури запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, які є невід’ємною частиною державної антикорупційної політики. Детально описано обов’язки публічних службовців щодо додержання антикорупційного законодавства стосовно конфлікту інтересів. Розглядаються та систематизуються різні способи врегулювання, передбачені законодавством, що поділяються на зовнішні та внутрішні. Висвітлюються особливості врегулювання для членів колегіальних органів та окремих категорій публічних осіб, передбачені спеціальними законами та підзаконними актами. Досліджується система антикорупційного законодавства. Також висвітлюються питання відповідальності за порушення законодавства у сфері конфлікту інтересів.

Окрему увагу у статті присвячено міжнародному досвіду. Проводиться порівняльний аналіз підходів до визначення та регулювання конфлікту інтересів у міжнародному праві та законодавстві інших країн. Досліджується місця закріплення норм про конфлікт інтересів у національних правових системах різних країн та перераховуються міжнародні інструменти розв’язання ситуацій конфлікту інтересів. Підкреслюється універсальне значення розкриття конфлікту інтересів як першого кроку до його врегулювання.

У статті наводиться критичний аналіз існуючого законодавчого визначення конфлікту інтересів, наукові погляди на основні ознаки, що характеризують конфлікт інтересів.

Автори доходять висновку, що дослідження міжнародного досвіду дозволяє знайти оптимальну модель регулювання конфлікту інтересів для нашої держави. Акцентується увага, що удосконалення антикорупційного законодавства, зокрема щодо регулювання конфлікту інтересів, є важливим в контексті плану вступу України до Європейського Союзу та має бути відображено у дорожній карті трансформацій, що визначають ключові орієнтири державної політики у сферах верховенства права, реформи державного управління та функціонування демократичних інституцій.

Кваліфікація, протокол і докази у справах про булінг

2025-06-27T22:10:39+03:00

У статті проаналізовано особливості притягнення до адміністративної відповідальності за булінг (цькування) в межах освітнього процесу. Авторка зосереджується на застосуванні статті 173-4 КУпАП у судовій практиці 2020–2025 років, що демонструє значний відсоток закритих справ. Систематизовано типові помилки у правозастосуванні: неправильну кваліфікацію правопорушення, зокрема через невірне визначення суб’єкта відповідальності; формальний підхід до складання протоколів, а також відсутність належної доказової бази.

Проаналізовано труднощі визначення вікового цензу осіб, які вчиняють діяння з ознаками булінгу, з урахуванням того, що діти до 16 років не можуть бути суб’єктами адміністративної відповідальності. Водночас зазначено, що батьки мають нести відповідальність у випадках, коли дитина вчиняє дії з ознаками булінгу, навіть у віці до 14 років. Обґрунтовано доцільність призначення експертизи у справах, де виникають сумніви щодо усвідомлення дитиною значення своїх дій.

Окрема увага приділена змісту протоколів про адміністративні правопорушення, які часто не відповідають вимогам ст. 256 КУпАП та ст. 173-4 КУпАП. Розглянуто окремі приклади судової практики, які ілюструють типові помилки у складанні фабули протоколу: не зазначається систематичність дій, вид насильства, конкретні дати, час, місце вчинення діяння та заподіяна шкода. Підкреслюється потреба у встановленні єдиних критеріїв для визначення систематичності булінгу за аналогією з домашнім насильством, що вже має напрацьовану правову позицію Верховного Суду. Зазначено, що збирання доказів у справах про булінг має ґрунтуватися на поєднанні письмових звернень, пояснень, аудіо, відео, фото та інших матеріалів тощо. Важливо документувати щонайменше три епізоди булінгу з вказівкою на дату, час, місце та вид насильства для підтвердження систематичності, а також зазначати яка шкода була завдана, або могла бути.

На основі проведеної наукової розвідки запропоновано вдосконалення структури ст. 173-4 КУпАП та внесення змін до ст. 184 КУпАП із метою встановлення систематичності та унормування суб’єктів відповідальності за правопорушення.

Вплив євроінтеграційних процесів на митне законодавство України

2025-06-27T22:32:15+03:00

У науковій статті досліджується вплив євроінтеграційних процесів на митне законодавство України, зокрема на його адаптацію до європейських стандартів у контексті виконання зобов’язань, передбачених Угодою про асоціацію з Європейським Союзом. Встановлено, що євроінтеграція є ключовим фактором, який сприяє не тільки нормативній гармонізації митного законодавства, але й модернізації митних процедур, підвищенню ефективності митного адміністрування та забезпеченню прозорості у взаємодії з бізнесом.

Проаналізовано етапи, в межах яких відбувається гармонізація митного законодавства України з правом Європейського Союзу. Підкреслено, процес інтеграції розпочався ще в 1994 році з підписання Угоди про партнерство та співробітництво, яка стала основою для розвитку відносин між Україною та Європейським Союзом. Однак особливу важливість для митної сфери України набула Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом від 2014 року.

Наголошено, інтеграція митного законодавства України в європейський митний простір передбачає не лише внесення змін до національного законодавства, а й трансформацію митних процедур, що включають, серед іншого, введення нових технологічних систем, таких як Нова комп’ютеризована транзитна система та Система митних декларацій.

Акцентовано на необхідності в рамках вітчизняного право- та державотворення не лише адаптувати митне законодавство, але й створити відповідну інституційну та технічну базу, здатну забезпечити ефективне виконання вимог ЄС. Важливим кроком є розробка нового Митного кодексу, який має стати основою для ефективної інтеграції до європейської митної системи. Паралельно із законодавчими змінами в Україні здійснюються інституційні реформи, спрямовані на підвищення ефективності роботи митних органів, забезпечення їх прозорості та боротьбу з корупцією.

Розглянуто виклики, з якими стикається Україна під час гармонізації митного законодавства, зокрема технічні, інституційні та політичні труднощі. Одним із основних викликів встановлено недостатність ресурсів для створення необхідної інфраструктури та забезпечення ефективного впровадження нових систем. Крім того, зберігаються корупційні ризики, що є суттєвою проблемою для митної сфери.

Резюмовано, реформи, спрямовані на гармонізацію митного законодавства України з правом ЄС, мають важливе значення для розвитку зовнішньої торгівлі України, підвищення її конкурентоспроможності на європейському ринку та забезпечення інтеграції до єдиного економічного простору ЄС.

Європейський досвід оподаткування грального бізнесу: виклики, інновації та правове регулювання

2025-06-27T22:48:00+03:00

У статті проведено ґрунтовний аналіз систем оподаткування грального бізнесу в країнах Європейського Союзу з урахуванням фіскальних, правових та соціальних аспектів. Метою дослідження автори визначили виявлення основних підходів до оподаткування грального бізнесу в країнах Європейського Союзу, аналіз їх впливу на економічну стабільність, регуляторну ефективність та соціальну безпеку, а також розробка пропозицій щодо адаптації української фіскальної політики у сфері азартних ігор до європейських стандартів в умовах сучасних викликів. Автори досліджують особливості оподаткування, які існують в різних країнах Європи: оподаткування доходу (виручки) або оподаткування валового ігрового доходу (GGR), а також вивчають питання оподаткування виграшів в азартні ігри та структуру ліцензійних платежів. Проаналізовано нещодавні фіскальні стратегії у сфері азартних ігор в Італії, Словаччині, Румунії, Естонії, Болгарії, Словенії, Чехії, Латвії, Литві та інших країнах, які демонструють загальну тенденцію до посилення державного контролю над галуззю, збільшення податкового навантаження та активізації заходів із боротьби з нелегальними операторами. Значну увагу приділено соціальним ризикам, пов’язаним із розвитком грального бізнесу, зокрема поширенню ігрової залежності, що посилює загрозу криміналізації гравців, підвищення рівня боргового навантаження, соціальної дезадаптації та вразливості до злочинних впливів. Розглянуто інструменти державного втручання, спрямовані на зниження рівня соціальних втрат: обмеження доступу, впровадження механізмів самообмеження, нагляд за рекламою азартних ігор. Також підкреслюється роль цифрових технологій у контролі над гральним сектором та відстеженні фінансових потоків. У статті розглядаються тенденції переходу від класичних моделей оподаткування до адаптивних систем, орієнтованих на динаміку онлайн-гемблінгу та потребу в міждержавному співробітництві для запобігання податковим втратам. У результаті сформульовано пропозиції для адаптації української податкової політики до європейських стандартів, що забезпечуватимуть одночасно надходження до бюджету та захист громадян від негативних наслідків грального бізнесу в умовах економічної нестабільності та війни.

Механізм державно-приватного партнерства у контексті реформування системи управління публічними інвестиціями в Україні

2025-06-29T19:48:41+03:00

Реформування системи управління публічних інвестицій є необхідністю на шляху до євроінтеграції України. При цьому, в кризових умовах постійного пошуку фінансування через військову агресію російської федерації, зокрема для реалізації інфраструктурних та інвестиційних проєктів, Україна стикається з безпрецедентними викликами щодо необхідності модернізації економіки, інфраструктури та системи публічного управління. Важливим стає питання можливості залучення приватного капіталу у сфери економіки, які споконвічно фінансувалися в Україні державою. Механізм державно-приватного партнерства, який так повноцінно і не запрацював до сьогоднішнього дня на території України, на сьогоднішній день стає особливо актуальним. У статті досліджуються організаційно-правові засади реформування системи управління публічними інвестиціями та вплив реформи управління публічними інвестиціями на інститут державно-приватного партнерства в Україні. Досліджено передумови, сутність та завдання реформи управління публічними інвестиціями. Проаналізовано стан реалізації зазначеної реформи. Розглянуто етапи Дорожньої карти реформування управління публічними інвестиціями та визначено подальші кроки, що мають бути здійсненні в найближчі роки в Україні. Наведено визначення поняття державно-приватного партнерства та наголошено на необхідності заміни у вітчизняному законодавстві цього терміну на термін «публічно-приватне партнерство» шляхом внесення змін до Закону України «Про державно-приватне партнерство» та інші нормативно-правові акти. Проаналізовано перспективи реалізації проєктів державно-приватного партнерства в контексті реформи управління публічними інвестиціями в Україні. Резюмовано, що перевірка проєктів на можливість реалізації шляхом державно-приватного партнерства, впровадження інструментів стратегічного планування, застосування уніфікованих підходів до підготовки, оцінки та пріоритезації проєктів, зміцнення інституційної спроможності органів влади, цифровізація процесів, що передбачається в ході реформи управління публічними інвестиціями, повинні сприяти підвищенню довіри бізнесу до держави та розвитку інституту державно-приватного партнерства в Україні.

Міжнародний досвід психологічної підготовки до служби у поліції та психологічного забезпечення поліцейських

2025-06-29T20:05:54+03:00

У статті здійснено розкриття міжнародного досвіду психологічної підготовки до служби у поліції та психологічного забезпечення поліцейських та визначені перспективи його імплементації в Україні. Констатовано, що на шляху європейської інтеграції України, її зближення з Європейським Союзом не лише на законодавчому рівні, а й на рівні звичаєвих норм і правил, які існують у суспільстві, необхідним і важливим є розгляд міжнародного досвіду у правоохоронній сфері, зокрема щодо відбору кандидатів на службу до поліції, професійну підготовку поліцейських та їх подальше психологічне забезпечення. Досвід розвинутих зарубіжних держав свідчить про те, що у поєднанні з використанням конкретних знань, навичок та здібностей для захисту людей, суспільства і держави, поліцейські мають бути насамперед морально підготовленими до того, щоб діяти в особливих умовах і ситуаціях. Все це засвідчує факт того, що психологічний елемент все ж таки являється ключовим елементом у професійній підготовці поліцейських і є надзвичайно важливим, адже робота у правоохоронній системі здебільшого пов’язана з підвищеним рівнем стресу, постійними емоційними та фізичними навантаженнями. Зроблено висновок про те, що для фахової підготовки поліцейських характерні певні принципи і підходи, у цілому подібні для різних країн, зокрема: раціональність, профільність підготовки, специфіка професійної діяльності та консультування у сфері підготовки поліцейських. Підкреслено, що зазначене відбувається завдяки активним методам навчання, кейс-методикам у аудиторіях для удосконалення проведення поліцейських операцій, у професійній, відбувається безпосередньо у практичних поліцейських органах (підрозділах). Наголошено, що розробка передових наукових теорій в області практичних досліджень і набутого досвіду є безперервним сполученням між освітнім процесом і практикою правоохорони, натомість міжнародна інтеграція сприятиме подоланню розриву між національними системами підготовки поліцейських кадрів. Вищезазначене видається надзвичайно важливим завданням у повоєнній відбудові України та наближенню діяльності Національної поліції до передових європейських стандартів.

Критерії ефективності цілепокладання адміністративно-правового регулювання у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації в особливий період: поняття та зміст

2025-06-29T20:29:01+03:00

У статті окреслено критерії ефективності цілепокладання адміністративно-правового регулювання у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації в особливий період.

Відзначено, що під критеріями ефективності механізму цілепокладання норм адміністративного права у цій сфері слід розуміти встановлені мірила оцінювання досліджуваного об’єкта через показники кількісного та якісного характеру, які дозволяють визначити ступінь досягнення поставлених законодавчих цілей.

Обґрунтовано, що у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації в особливий період такими критеріями можуть виступати: функціональні критерії – дають змогу оцінити повноту та правильність визначення законодавцем цілей адміністративно-правового регулювання у сфері мобілізаційної діяльності. Важливими аспектами є точність формулювання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізації та їх відповідність реальним умовам особливого періоду; соціальні критерії – відображають рівень реалізації прав і свобод громадян у сфері мобілізаційних правовідносин, доступність адміністративних процедур (наприклад, процедури бронювання, надання відстрочки від мобілізації, оформлення військового обліку). Кількісними показниками можуть бути кількість задоволених звернень щодо мобілізаційних процедур, рівень оскарження адміністративних рішень, рівень довіри населення до центрів комплектування та соціальної підтримки; якісними – простота процедур, прозорість ухвалення рішень, забезпечення захисту прав людини під час мобілізаційних заходів; економічні критерії – демонструють здатність норм адміністративного права закладати підвалини для раціонального використання бюджетних та інших ресурсів у сфері мобілізаційної підготовки. До показників належать обсяги фінансування мобілізаційних заходів, ефективність використання матеріальних ресурсів, співвідношення витрат і досягнутих результатів у забезпеченні готовності до оборони; політичні критерії – дозволяють оцінити, наскільки механізм цілепокладання норм адміністративного права сприяє досягненню загальнодержавних цілей, посиленню національної безпеки, виконанню Україною своїх внутрішніх і зовнішніх зобов’язань у сфері оборони. Важливими є такі показники, як рівень узгодженості мобілізаційних заходів із пріоритетами державної політики безпеки, здатність забезпечити обороноздатність держави навіть у кризових умовах; та інші критерії (наприклад, ідеологічні).

Стилі управління в умовах глобалізації та воєнного стану

2025-06-29T21:44:45+03:00

У статті проаналізовано вплив глобалізаційних процесів на управління в організаціях. Глобалізація в статті постає як складний, багатогранний та об’єктивний процес, що має як позитивні, так і негативні сторони. Вона безпосередньо пов’язана з інтеграційними змінами у світовій економіці, які розвиваються стрімко й нерідко суперечливо. Підкреслюється, що глобалізація є значущим і переважно прогресивним чинником розвитку сучасної світової спільноти. Багато компаній здійснюють діяльність у транснаціональному форматі через зростаючу взаємозалежність країн, зокрема в контексті територіального розміщення енергоресурсів, сировини, технологій тощо. Зазначено, що сучасне суспільство функціонує в умовах глобалізації, яка охоплює економічну, соціальну, фінансову, культурну, природну та екологічну сфери. У статті підкреслюється, що в умовах глобалізації класифікація стилів керівництва є ключовим чинником ефективного управління організаціями. З огляду на динамічні зміни глобальних тенденцій, керівники мають бути здатними адаптуватися до нових викликів і продуктивно взаємодіяти з персоналом, застосовуючи різноманітні управлінські стилі та підходи. Обґрунтовано, що кожна організація має свій специфічний стиль управління, без якого досягнення високих результатів у діяльності є неможливим. Ефективний управлінський стиль безпосередньо сприяє успішному функціонуванню підприємства. У статті стиль управління трактується як комплекс дій і методів взаємодії керівника з підлеглими, а також як інструмент для вирішення організаційних завдань задля забезпечення результативності роботи та досягнення цілей організації. У статті з’ясовано, що поняття «стиль керівництва» проявляється в управлінській практиці керівника через налагодження взаємин із підлеглими. Натомість «стиль управління» трактується як більш широке поняття, яке охоплює вирішення різноманітних організаційно-управлінських питань. Окрему увагу приділено аналізу впливу воєнного стану на управлінські процеси. Зазначено, що в умовах воєнного стану доцільним є використання комплексу адміністративних, економічних та соціально-психологічних методів управління, адаптованих до конкретних умов і потреб організації в межах певної території.

Механізм адміністративного провадження за зверненнями громадян: правові аспекти та особливості реалізації

2025-06-29T21:57:25+03:00

Стаття присвячена висвітленню особливостей механізму подання та розгляду адміністративних проваджень за зверненням громадян. Встановлено, що ефективність захисту прав, свобод і законних інтересів громадян від будь-яких категорій порушень суб’єктами владних повноважень прямопропорційно залежить від результативності нормативно-правового регулювання гарантії здійснення конституційних прав, у тому числі права громадян на звернення. З’ясовано тлумачення терміну «адміністративне провадження», дефініція котрого закріплена в правових нормах Закону України «Про адміністративну процедуру» задля ґрунтовного розуміння юридичного значення даного адміністративно-правового інституту. З метою отримання можливості забезпечення найбільш об’єктивної оцінки дієвості адміністративних проваджень за зверненням громадян в Україні, було досліджено зарубіжний досвід деяких країн з практики реалізації розглядуваної правової категорії. Як наслідок, встановлено певні індивідуальні відмінності в порядку здійснення права на звернення, однак у міжнародній площині виявлена абсолютна ефективність механізму реалізації права на звернення. Проаналізувавши чинне законодавство України, було визначено, що в Україні класифікація звернень громадян обумовлює виокремлення трьох видів звернень: пропозиція (зауваження), заява (клопотання) і скарга. Для окреслення послідовності здійснення адміністративно-процесуальних правовідносин у даній сфері, було охарактеризовано систему стадій адміністративного провадження за зверненням громадян з подальшим роз’ясненням значення адміністративно-правового механізму розгляду звернень громадян. Спираючись на наукове-дослідне опрацювання тематики, досліджено класифікацію суб’єктів провадження за зверненнями громадян. У статті наведено статистичні дані, котрі синтезують кількість поданих громадянами України звернень до різних державних органів. З’ясовано, що звернення громадян поділяються на письмові й усні, унаслідок чого проаналізовано ключові правові аспекти подання та розгляду звернень громадян до органів публічної адміністрації. Узагальнено, що адміністративні провадження за зверненням громадян мають певні особливості реалізації, проте вони є дієвим інструментом та процесуальним засобом захисту громадянин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Деліберація у публічному врядуванні: порівняльно-правовий аналіз практик зарубіжних держав і України

2025-06-29T22:27:11+03:00

Статтю присвячено дослідженню деліберативного врядування у публічній сфері через порівняльно-правовий аналіз практик зарубіжних держав і українського досвіду. Розкрито концептуальні засади деліберативного врядування як інструменту зміцнення демократичної легітимності публічної влади шляхом забезпечення прозорості, участі громадян і обґрунтованості публічних рішень. Проаналізовано досвід Федеративної Республіки Німеччина, Франції, Іспанії, Нідерландів щодо інституціоналізації деліберативних процедур у публічному управлінні. Визначено основні моделі впровадження деліберації: обов’язкові громадські консультації, публічні дебати, участь у rule-making, Citizens’ Assemblies. Окреслено спільні риси зарубіжних практик, серед яких визнання деліберації як умови легітимності владних рішень та потреба в чіткому процедурному регулюванні. Проаналізовано стан нормативного закріплення деліберативних механізмів в Україні, що базуються на положеннях Конституції України щодо народовладдя, гідності особи, верховенства права, участі громадян та відкритості діяльності органів влади. Виявлено фрагментарність існуючих практик деліберації в українському публічному врядуванні та наголошено на необхідності вдосконалення нормативного регулювання процедур участі, забезпечення інституційних гарантій добросовісної комунікації та розширення можливостей судового контролю за реалізацією принципів процедурної справедливості. Звернено увагу на універсальні виклики інституціоналізації деліберативного врядування, такі як деліберативне перевантаження, імітація участі, неінклюзивність комунікації, відсутність процедурної щирості та конфлікти з принципом ефективності. Обґрунтовано, що подолання цих ризиків потребує розроблення чітких процедурних стандартів, визначення сфер обов’язковості деліберації та створення умов для реальної участі громадян у процесах прийняття рішень. Підкреслено, що впровадження деліберативного врядування має стати одним із ключових напрямів розвитку демократичного конституціоналізму та вдосконалення публічного управління в Україні.

Адміністративно-правові засади забезпечення діяльності органів публічної влади у сфері інформаційної безпеки України

2025-06-29T23:05:21+03:00

Статтю присвячено адміністративно-правовим засадам забезпечення діяльності органів публічної влади у сфері інформаційної безпеки у сучасний період загострення збройного конфлікту в Україні, який актуалізував проблему забезпечення інформаційної безпеки як на національному, так і на глобальному рівнях. Забезпечення інформаційної безпеки має надзвичайне значення для України сьогодні, адже це зумовлено необхідністю протидіяти незаконним втручанням у її інформаційний простір задля збереження інформаційних ресурсів та захисту населення від шкідливого інформаційного впливу. Саме тому новітні загрози, що пов’язані з інформаційною агресією, дезінформацією, кібератаками та іншими загрозами, потребують чіткої системи адміністративно-правового регулювання і відповідних засобів їх попередження. Забезпечення інформаційної безпеки в умовах воєнного стану є критично важливим для захисту суверенітету держави, її громадян, а також суспільних та національних інтересів країни. А чітке правове регулювання суспільних відносин у сфері інформаційної безпеки забезпечить правопорядок у суспільстві, а також формування ефективної системи органів публічної влади, які за допомогою адміністративно-правових інструментів здатні захищати права, свободи та законні інтереси громадян та держави в цілому.

Інформація завжди відігравала ключову роль для досягнення державою своїх завдань, забезпечуючи ефективну роботу всіх органів влади та розвиток державності. Саме тому в ст. 17 Конституції України закріплено, що дотримання інформаційної безпеки є найважливішим елементом забезпечення стабільності та потенціалу розвитку України, є основною функцією держави та завданням всього Українського народу. Інформаційна безпека є складовою національної безпеки, що охоплює захист інформаційного простору, попередження пропаганди, дезінформації, а також захист інформаційних систем держави. Інформаційна безпека – це стан, за якого забезпечуються захист свідомості громадян і суспільства від шкідливого інформаційного впливу, недопущення втручання в процес ухвалення рішень державними органами, гарантування недоторканності приватних і державних баз даних, їх оперативне відновлення у разі порушень їх роботи, а також невідворотність покарання для тих, хто вчинив відповідні протиправні дії. Інформаційна безпека базується на принципах свободи слова, права на доступ до інформації, її відкритості, достовірності й захисту приватного життя людини.

Інтеграція блокчейн-технологій у системи електронного урядування як механізм протидії корупційним схемам

2025-06-29T23:30:58+03:00

Стаття присвячена дослідженню інноваційного підходу до трансформації систем державного управління шляхом інтеграції блокчейн-технологій, що розглядаються як ефективний механізм подолання корупційних проявів у публічному секторі. Актуальність обраної теми обумовлена нагальною потребою у пошуку технологічних рішень для підвищення прозорості та підзвітності державних органів в умовах цифрової трансформації суспільства та зростаючої недовіри громадян до традиційних інститутів влади. У статті розкрито фундаментальні принципи блокчейн-технологій, які забезпечують їх виняткову ефективність та безпеку, зокрема децентралізацію управління та транспарентність усіх операцій. Детально проаналізовано роль смарт-контрактів як важливого компонента блокчейн-екосистеми, що дозволяє автоматизувати виконання контрактних зобов’язань без участі посередників, суттєво знижуючи ризики людського фактора в корупційних схемах. Обґрунтовано, що електронний документообіг, інтегрований з блокчейн-технологіями, стає невід’ємною складовою сучасного інформаційного середовища, забезпечуючи не лише прискорення та підвищення ефективності бізнес-операцій, але й непорушність і незмінність інформації. Визначено пріоритетні напрямки застосування блокчейну для урядових структур, запропоновані Європейською комісією: ідентифікаційне управління громадянами, податкова звітність, координація програм розвитку та забезпечення відповідності регуляторним вимогам. Особливу увагу приділено аналізу ключових переваг впровадження блокчейн-технологій у державному управлінні, серед яких: зниження фінансових витрат, економія часу, спрощення процесів міжнародного та публічно-приватного інформаційного обміну, що сприяє посиленню адміністративного потенціалу урядових структур. На основі проведеного аналізу запропоновано практичні рекомендації щодо комплексної інтеграції блокчейн-рішень у національні системи електронного урядування як превентивного механізму протидії корупції з урахуванням міжнародного досвіду та вітчизняних реалій.

Адміністративно-правовий статус закладу охорони здоров’я: детермінуючий вплив Міністерства охорони здоров’я України

2025-06-29T23:41:45+03:00

У статті проведено дослідження компетенції Міністерства охорони здоров’я України відносно детермінації (визначення) адміністративно-правового статусу закладу охорони здоров’я. З’ясовано обсяг відповідного детермінуючого впливу та його спрямованість.

Відзначено, що юридичні особи, які є суб’єктами адміністративного права та здатні впливати на адміністративно-правовий статус і визначати межі адміністративної правосуб’єктності інших юридичних осіб, вважаються детермінуючими. Зроблено висновки, що: 1) у системі суб’єктів, які детермінують адміністративно-правовий статус закладу охорони здоров’я, Міністерство охорони здоров’я України займає провідне місце; 2) основний детермінуючий вплив зі сторони цього суб’єкта досягається шляхом використання таких інструментів публічного адміністрування, як адміністративний (індивідуальний) акт та нормативно-правовий акт. Проведено розгляд останніх.

Зазначено, що ключовою сферою застосування Міністерством охорони здоров’я України адміністративних (індивідуальних) актів є ліцензування господарської діяльності з медичної практики. Додатково відзначено адміністративні (індивідуальні) акти, що стосуються процедур акредитації закладів охорони здоров’я або передбачають включення їх до певного переліку чи надання їм певного статусу.

Закцентовано на відмінностях між нормативно-правовими та адміністративними актами. Запропоновано нормативно-правові акти (накази) Міністерства охорони здоров’я України, що складають регламентаційну основу адміністративно-правового статусу закладу охорони здоров’я, поділяти на: 1) універсальні – ті, що детермінують адміністративно-правовий статус всіх закладів охорони здоров’я незалежно від форми власності; 2) спеціальні – ті, що детермінують адміністративно-правовий статус закладів охорони здоров’я окремих видів (типів).

Окреслено недоліки Переліку закладів охорони здоров’я, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я від 28.10.2002 р. № 385, та запропоновано внести до нього зміни, спрямовані на забезпечення правової визначеності в питаннях утворення і функціонування закладів охорони здоров’я в Україні.

Торговельні війни в світі та їх вплив на корупцію в соціальній сфері України

2025-06-30T00:11:28+03:00

У статті здійснено всебічне дослідження впливу глобальних торговельних війн на рівень корупції в соціальній сфері України. Наголошено, що зростання економічної напруги у світі, викликане торговельними протистояннями між провідними державами, зокрема США, Китаєм, ЄС, веде до дестабілізації міжнародної торгівлі, зміни умов доступу до ринків, цінових коливань і порушення глобальних виробничо-логістичних ланцюгів. Для таких країн, як Україна, що є вразливою до зовнішніх шоків і водночас інтегрована у світову економіку, ці процеси стають тригером внутрішніх економічних та соціальних змін.

У центрі дослідження – аналіз того, як зовнішньоекономічні потрясіння змінюють пріоритети бюджетної політики держави, особливо в частині фінансування соціальної сфери. За умов зменшення доходів бюджету, зміни валютних курсів і підвищеного боргового навантаження уряд змушений урізати видатки на охорону здоров’я, освіту, соціальне забезпечення. У результаті виникають передумови для тіньових практик: закупівель за завищеними цінами, розподілу соціальних пільг «за домовленістю», хабарництва у системах надання послуг. Усе це ускладнюється обмеженими кадровими та ресурсними можливостями органів контролю, які самі часто зазнають скорочень або втрати ефективності.

Соціальна сфера виявляється особливо вразливою у кризові періоди, адже саме вона є лакмусовим папірцем довіри до держави та її здатності гарантувати базові права громадян. Залучення міжнародних донорів, гуманітарна допомога, закупівлі медикаментів і обладнання в умовах надзвичайних ситуацій часто відбуваються поспіхом і без належного контролю, що лише посилює ризики корупції. У статті підкреслено, що корупційні практики у соціальній сфері мають не лише фінансові, а й глибокі соціальні наслідки – втрата доступу до якісних послуг, зниження рівня життя, посилення соціальної нерівності, маргіналізація вразливих верств населення.

На основі аналізу статистичних даних, матеріалів Рахункової палати, Національного агентства з питань запобігання корупції, а також прикладів міжнародного досвіду з країн ЄС, Латинської Америки та Азії, зроблено висновок про нагальну потребу адаптації антикорупційної стратегії України до умов глобальних викликів. Автор доводить, що ефективне протистояння корупції в соціальній сфері можливе лише за умови поєднання прозорої бюджетної політики, цифровізації соціальних послуг, підвищення відповідальності посадовців та активізації громадського контролю. Запропоновано конкретні напрями вдосконалення антикорупційної політики: запровадження відкритих даних щодо розподілу соціальних ресурсів, електронного моніторингу пільг, автоматизація процедур призначення допомоги, а також посилення взаємодії з міжнародними аудиторами та інституціями. Таким чином, у статті зроблено висновок, що глобальні торговельні війни мають опосередкований, але суттєвий вплив на внутрішню антикорупційну ситуацію в Україні, і зокрема — на соціальну сферу як одну з найчутливіших галузей. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю вироблення нових підходів до антикорупційної політики у світлі нестабільної геоекономічної ситуації та постійно зростаючих очікувань суспільства щодо справедливості та прозорості державного управління.

Форми адміністративного нагляду, здійснюваного органами Національної поліції

2025-06-30T20:39:36+03:00

У статті представлено всебічний аналіз адміністративного нагляду як одного з основних інструментів державного контролю, який сприяє дотриманню законності та підтриманню правопорядку в Україні. Розкрито правову природу адміністративного нагляду, його роль у системі адміністративного права, ключові підходи до класифікації і сфери його застосування. Окрему увагу приділено дослідженню статусу суб’єктів адміністративного нагляду, їхніх функцій, зон відповідальності та меж компетенції. Важливий акцент зроблено на забезпеченні правового балансу між органами нагляду та підконтрольними суб’єктами.

Проаналізовано методи підвищення ефективності контролю за діяльністю органів адміністративного нагляду, включно з нормативно-правовими обмеженнями, механізмами громадського моніторингу та судовим наглядом. Визначено вплив адміністративного нагляду на розвиток правової культури та його значення у забезпеченні належного виконання норм права. Досліджено виклики, що виникають у сфері адміністративного нагляду в умовах кризових ситуацій, таких як воєнний стан чи економічна нестабільність. Розглянуто адаптивні механізми, які держава застосовує для підтримання ефективності наглядових процесів в екстремальних обставинах.

Окреслено ризики можливого зловживання владою під час криз, а також запропоновано шляхи їх мінімізації через вдосконалення законодавчої бази. Особливу увагу приділено питанням гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами у сфері адміністративного нагляду. Окреслено перспективи вдосконалення правових механізмів нагляду і можливості їх оптимізації для підвищення ефективності державного управління. На основі проведеного дослідження зроблено висновок про необхідність модернізації правового регулювання адміністративного нагляду, посилення прозорості його механізмів та розширення інструментів громадського контролю.

Запропоновано конкретні заходи для зменшення ризиків зловживань та підвищення ефективності роботи наглядових органів у сучасних реаліях. Ключові слова: адміністративний нагляд, державний контроль, правове регулювання, правопорядок, наглядові органи, воєнний стан, кризові ситуації.

Адміністративно-правові основи діяльності міжнародних спільних слідчих груп

2025-06-30T22:24:19+03:00

На сучасному етапі глобалізації та стрімкого поширення транснаціональної організованої злочинності особливої актуальності набуває проблема ефективної взаємодії правоохоронних органів різних держав у сфері протидії злочинам міжнародного характеру. Однією з ключових форм такої співпраці виступають міжнародні спільні слідчі групи (Joint Investigation Teams, JITs), створення та функціонування яких регламентується відповідними міжнародними та національними правовими актами. В умовах сучасних безпекових викликів та збройної агресії проти України, залучення українських правоохоронців до діяльності таких груп набуває особливого значення.

Сьогодні важливим є підвищення ефективності розслідувань злочинів, зокрема тих, що мають транснаціональний характер та вимагають спільного збору доказової бази, оперативного обміну інформацією та координації дій між компетентними органами різних держав. Участь України в діяльності JITs є важливою складовою її інтеграції в європейський правовий простір і підтверджує прагнення держави до ефективної реалізації міжнародних зобов’язань у сфері кримінального правосуддя.

У статті досліджено адміністративно-правові засади створення та функціонування міжнародних спільних слідчих груп, механізми координації між державами-учасницями, форми взаємодії та обміну інформацією, а також правовий статус учасників таких груп. Особливу увагу приділено аналізу міжнародних нормативно-правових актів, таких як Конвенція про взаємодопомогу в кримінальних справах між державами-членами Європейського Союзу, Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, а також національному законодавству України, зокрема, положенням Кримінального процесуального кодексу України, Закону України «Про міжнародне співробітництво у кримінальних провадженнях» та іншим нормативним актам.

Окремо розглянуто участь України у діяльності JITs, створених спільно з державами-членами Європейського Союзу, Міжнародним кримінальним судом та іншими міжнародними партнерами з метою розслідування тяжких злочинів, скоєних на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації. У цьому контексті підкреслюється важливість міжнародної солідарності та консолідації зусиль демократичних держав у забезпеченні ефективного розслідування воєнних злочинів, злочинів проти людяності та актів геноциду.

Створення та ефективне функціонування JITs є не лише засобом оперативного розслідування складних злочинів, а й інструментом зміцнення міжнародної правової системи, посилення довіри між державами та забезпечення невідворотності кримінальної відповідальності за найтяжчі злочини. Перспективи удосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності JITs пов’язані з необхідністю гармонізації законодавства, зміцненням інституційної спроможності правоохоронних органів та посиленням міжнародного співробітництва у сфері кримінальної юстиції.

Інструменти публічного адміністрування у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації: поняття та види

2025-06-30T22:57:46+03:00

У статті здійснено спробу сформулювати поняття та окреслити види інструментів публічного адміністрування у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Проведений аналіз дозволив авторам стверджувати, що ефективність публічного адміністрування у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації значною мірою залежить від чіткого визначення, систематизації та правильного застосування відповідного інструментарію. Адміністративні акти та нормативно-правові акти виступають найбільш поширеними формами реалізації управлінських рішень, оскільки дозволяють суб’єктам публічного адміністрування оперативно реагувати на зміну умов правового режиму особливого періоду.

Наголошено на тому, що застосування приватноправових інструментів є вагомим чинником, що дозволяє державі ефективно залучати приватний сектор до виконання мобілізаційних завдань, зокрема через державно-приватне партнерство, державні замовлення, договори концесії та інші форми економічної взаємодії. Підкреслено, що окремої уваги потребує потенціал адміністративного договору, який наразі обмежено використовується через імперативний характер правового регулювання в умовах воєнного стану. Водночас, в перспективі мирного часу саме цей інструмент може суттєво оптимізувати процеси взаємодії державних органів і приватних суб’єктів у сфері мобілізаційної підготовки.

Вказано, що акти-дії (фактичні дії) суб’єктів публічного адміністрування, хоч і не породжують безпосередньо правових наслідків, проте мають значний вплив на ефективність проведення мобілізаційних заходів, оперативність виконання поставлених завдань та дотримання прав і свобод громадян.

У підсумку авторами зазначено, що у сучасних умовах, коли національна безпека держави залежить від своєчасної мобілізації ресурсів і населення, належна класифікація, удосконалення нормативно-правового регулювання та практичного застосування інструментів публічного адміністрування набуває стратегічного значення. Подальші дослідження у цій сфері повинні бути спрямовані на розроблення комплексних рекомендацій щодо вдосконалення законодавчої бази та адміністративної практики, які дозволять підвищити ефективність процесу мобілізації в Україні.

Адміністративно-правове регулювання діяльності ювенальної поліції в Україні

2025-06-30T23:08:28+03:00

Стаття присвячена дослідженню стану адміністративно-правового регулювання діяльності ювенальної поліції в Україні. Повноваження уповноважених підрозділів Національної поліції в справах дітей згруповано залежно від їх змісту наступним чином: 1) ті, що стосуються привенції вчинення правопорушень дітьми; 2) ті, що стосуються виявлення правопорушень, що вчиняються дітьми; 3) ті, що стосуються охорони дітей від правопорушень. Зауважено, що використання такої детермінуючої ознаки як «ювенальна» пов’язано з специфікою діяльності уповноважених підрозділів Національної поліції та обов’язковою наявністю у цих справах суб’єкта – дитини.

За основу до визначення адміністративно-правового регулювання ювенальної поліції в України взято широкий підхід, котрий охоплює усі положення, що є обов’язковими для врахування під час функціонування системи уповноважених підрозділів поліції у справах дітей. Поняття адміністративно-правового регулювання ювенальної поліції в Україні запропоновано тлумачити як сукупність правових норм, які містяться в підзаконних нормативно-правових актах та визначають правові основи діяльності уповноважених підрозділів Національної поліції у справах дітей, їх завдання, повноваження, структуру, права та обов’язки, засоби, що використовуються для виконання поставлених завдань. Проаналізовано положення окремих нормативно-правових актів, що стосуються функціонування уповноважених підрозділів Національної поліції в справах дітей та можуть бути прикладним відображенням їх адміністративно-правового регулювання.

Відмічено, що на адміністративно-правовому рівні правового регулювання використано термін – «ювенальна превенція», а не термін «підрозділи Національної поліції, уповноважені в справах дітей». Тобто, очевидним є основне завдання означених суб’єктів. Обґрунтовано доцільність приведення законодавства у відповідність через прийняття спеціального закону, яким визначались би основні характеристики ювенальної поліції, які б в подальшому однозначно використовувались на рівні адміністративно-правового регулювання.

Адміністративно-правовий статус таборів для військовополонених

2025-06-30T23:21:17+03:00

У статті досліджується адміністративно-правовий статус таборів для тримання військовополонених у контексті збройної агресії рф проти України. Підкреслюється зростання актуальності теми в умовах воєнного стану на території України та необхідність імплементації норм міжнародного гуманітарного права в національне законодавство для його вдосконалення.

Автори акцентують увагу на специфіці таборів як адміністративно-правових інституцій зі спеціальним правовим режимом. Розкрито структуру таборів, до якої входить три відокремлені структурні частини (адміністративна, житлова, виробнича).

Окрему увагу приділено історичним аспектам функціонування подібних таборів у період Другої світової війни, що дозволяє краще зрозуміти еволюцію адміністративних практик у цій сфері. У статті подано ґрунтовний аналіз ключових елементів адміністративно-правового статусу таборів: організаційної структури, особливостей управління, режиму тримання військовополонених, гарантій прав і свобод. Визначено, що табори для військовополонених є особливими адміністративно-правовими утвореннями, діяльність яких регламентується Женевськими конвенціями, Додатковими протоколами та постановами Кабінету Міністрів України.

В ході дослідження встановлено, що сучасна нормативна база в Україні частково адаптована до міжнародного гуманітарного права, проте містить істотні прогалини, зокрема щодо правового статусу персоналу таборів, умов їхньої служби та соціального захисту. Також в дослідженні звертається увага на нагальну потребу вдосконалення правового статусу персоналу таборів, оскільки існуюча нормативна база є фрагментарною та не забезпечує належного рівня юридичного й соціального захисту. Запропоновано розробити спеціалізовані підзаконні акти для врегулювання цієї проблеми. Автор обґрунтовує необхідність перегляду та доповнення чинної нормативної бази з метою забезпечення правопорядку, безпеки та гуманного ставлення до військовополонених, а також приведення адміністративно-правової практики у відповідність до міжнародних зобов’язань України.

Деякі правові аспекти захисту тварин від жорстокого поводження

2025-06-30T23:37:10+03:00

Стаття присвячена висвітленню удосконаленню законодавства захисту тварин від жорстокого поводження. Встановлено, що поводження з тваринами ґрунтується на таких принципах: жорстоке ставлення до тварин несумісне з вимогами моральності та гуманності, спричиняє моральну шкоду людині. Визнаючи за тваринами певні природні права, суспільство, таким чином, піклується не стільки про захист природи чи екології, скільки демонструє високі моральні та культурні цінності, що характеризуються повагою до життя як такого, особливо до біологічних форм, які мають розвинену нервову систему, а отже здатні відчувати біль, голод, спрагу тощо. Отже, встановлюючи відповідальність за жорстоке поводження з тваринами, суспільство прагне захистити тварин від страждань, а страждання – категорія етико-психологічна, тісно пов’язана з мораллю. Відтак, вчиняючи адміністративне правопорушення у вигляді жорстокого поводження з твариною, особа порушує управлінські відносини не у сфері охорони природи, а у сфері охорони громадської моралі, оскільки нехтує загальноприйнятими етичними нормами та правилами, що склалися у суспільстві, сприяє поширенню насилля та жорстокості.

Акцентовано увагу на зниженні віку адміністративної відповідальності за жорстоке ставлення до тварин, ми виходимо з того, що у віці 16 років особа вже достатньо доросла, щоб усвідомлювати небезпеку своєї поведінки. Звідси, якщо підліток усвідомлює, що тварина страждає від його дій, що вона не може чинити опір, не може звернутися за захистом до відповідних правоохоронних органів, то він психологічно є досить зрілим і для розуміння мети заходів адміністративної відповідальності, що застосовуються до нього. Тим паче, що адміністративне покарання не тягне за собою судимості чи будь-яких серйозних обмежень та позбавлень і має, в основному, виховний та превентивно-профілактичний характер. Варто зазначити, що в зарубіжних країнах існує відповідний досвід, зокрема, згідно законодавства європейських країна, відповідальність за жорстоке поводження з тваринами передбачена з 14 років.

Крім того дискусійним питанням є визначити юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності за жорстоке поводження з тваринами з подальшим визначенням специфіки умов їх відповідальності. Адже чинне законодавство України надає лише загальні підстави для твердження про можливість притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності за жорстокі дії щодо тварин.

Правове забезпечення державної безпеки у прикордонних районах України правоохоронними органами

2025-07-01T00:22:33+03:00

Стаття присвячена правовому забезпеченню державної безпеки у прикордонних районах України правоохоронними органами та особливостям захисту правопорядку, прав і свобод громадян від можливих правопорушень та створенню сприятливих умов у прикордонній сфері держави та життєдіяльності людини і принципів існування в навколишньому середовищі. Захист державного кордону міститься в загальних положеннях законодавчих актів з цих питань, а саме: Законі України «Про державний кордон України» та «Державну прикордонну службу України».

Не зменшуючи значення наукового доробку, слід констатувати на необхідності комплексного наукового дослідження питань правового забезпечення державної безпеки у прикордонних районах України правоохоронними органами, з урахуванням сучасних викликів та загроз національній безпеці держави, та захищеності від внутрішніх та зовнішніх загроз.

Аналіз законодавчого та нормативно-правового забезпечення безпеки державного кордону України дозволив встановити, що з набуттям державної незалежності новітня українська держава спрямувала зусилля на врегулювання питання спільного державного кордону із суміжними державами на підставі усталених принципів міжнародного права. З’ясовано, що за роки незалежності Україною було здійснено ряд суттєвих кроків щодо законодавчого та нормативно-правового врегулювання питань безпеки державного кордону на всій його протяжності, зокрема, першими національними законодавчими актами з питань державного кордону України були такі: Декларація про державний суверенітет України, яка прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. декларацією було визначено, що: «Верховна Рада України проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. у положеннях якого визначено поняття державний кордон України як «… лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр та повітря нового простору». Та постанова Кабінету Міністрів України «Про прикордонний режим» від 27 липня 1998 р.

Адміністративне затримання військовозобов’язаних та резервістів: проблематика правового регулювання

2025-07-01T20:41:31+03:00

Стаття присвячена проблематиці правового регулювання питань адміністративного затримання військовозобов’язаних та резервістів, а також концептуальним напрямам його вдосконалення. Актуальність дослідження пов’язана, головним чином, із тим, що запроваджені законодавством України правила оповіщення військовозобов’язаних та резервістів, їх адміністративного затримання та доставлення до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки не узгоджуються ані з конституційними, ані з конвенційними положеннями про право на свободу та особисту недоторканність. Методи дослідження включають, зокрема, формально-юридичний метод, методи аналізу й порівняння та інші методи наукового пізнання. Прогалиною у правовому регулюванні питань адміністративного затримання є визначення правових наслідків закінчення його максимального строку, а також інших порушень порядку адміністративного затримання, за винятком відшкодування шкоди, яка була заподіяна внаслідок цього. Цей недолік особливо несприятливо позначається на рівні захищеності прав військовозобов’язаних та резервістів, які були піддані адміністративному затриманню. Концептуальні напрями поліпшення якості правового регулювання адміністративного затримання військовозобов’язаних та резервістів включає, насамперед, закріплення особливостей його підстав та процедури на рівні підзаконних нормативно-правових актів, належне забезпечення затриманим військовозобов’язаним та резервістам можливості для реалізації їх права на правову допомогу та на оскарження їх адміністративного затримання. Крім того, мають бути визначені правові наслідки закінчення максимального строку адміністративного затримання військовозобов’язаних та резервістів, а також інших порушень порядку адміністративного затримання. Цими наслідками має бути негайне звільнення військовозобов’язаних та резервістів з приміщень територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, що додатково стимулюватиме їх керівників до своєчасного вирішення питання про наявність підстав для призову військовозобов’язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації та реалізації відповідного рішення.

Юридична відповідальність за порушення законодавства у сфері отримання міжнародної фінансової допомоги в України: стан та перспективи розвитку

2025-07-01T21:15:26+03:00

У статті проаналізовано проблему притягнення до відповідальності за порушення законодавства у сфері міжнародної фінансової допомоги в Україні. В умовах повномасштабної війни міжнародна допомога стала для України ключовим джерелом забезпечення життєдіяльності держави, підтримання фінансової стабільності, обороноздатності та соціальних програм. Однак, як було з’ясовано автором, попри значні обсяги залучених коштів, національне законодавство не передбачає спеціалізованих норм відповідальності за порушення, пов’язані із отриманням, використанням чи адмініструванням міжнародної фінансової допомоги. Існуючі норми кримінального, адміністративного та бюджетного права можуть застосовуватися лише у загальному порядку, не враховуючи специфіку правової природи міжнародної допомоги, що істотно ускладнює кваліфікацію та притягнення винних осіб до відповідальності. У статті досліджено приклади виявлених порушень при реалізації проектів за участю міжнародної допомоги, зокрема дані аудитів, журналістських розслідувань, інформацію Державної митної служби, Міністерства оборони, Рахункової палати України, соціологічних досліджень та роботи парламентських комісій. Встановлено, що контроль за використанням гуманітарної допомоги супроводжується підвищеною суспільною та медіа увагою, що сприяє регулярному виявленню значної кількості порушень. Натомість процеси адміністрування міжнародної фінансової допомоги, зокрема її розподілу, залишаються закритими для громадськості, що підвищує їхню вразливість до латентних правопорушень.

На основі проведеного аналізу запропоновано модель спеціального правового механізму притягнення до відповідальності за порушення у сфері міжнародної фінансової допомоги. Серед ключових елементів моделі: закріплення міжнародної фінансової допомоги як окремого об’єкта правової охорони, запровадження спеціальних складів правопорушень, встановлення міжнародного моніторингу та спільного аудиту за участю донорів, створення відкритого реєстру порушень.

Упровадження запропонованих заходів дозволить підвищити ефективність правозастосування, зміцнити довіру міжнародних партнерів та забезпечити належне використання фінансової допомоги, що є критично важливим для України в умовах війни та подальшого відновлення.

Юрисдикційний імунітет іноземних центральних банків: міжнародне та національне регулювання

2025-07-01T21:27:45+03:00

Вказується, міжнародна спільнота розробляє різноманітні підходи до встановлення меж та змісту юрисдикційного імунітету, які ґрунтуються на відповідних міжнародних угодах. Низка іноземних країн ухвалила спеціалізовані законодавчі акти, що регулюють питання юрисдикційного імунітету центральних банків інших держав. В окремих правових системах положення щодо імунітету іноземних держав викладені у загальному вигляді, що покладає на судові інстанції обов’язок їх детальної інтерпретації, що суттєво підвищує актуальність питання юрисдикційного імунітету центральних банків.

У статті розглядаються сучасні тенденції розвитку юрисдикційного імунітету іноземних центральних банків у контексті державного імунітету. Визначається статус центральних банків, їх функції та майнові відносини. Виявляються особливості центральних банків як учасників міжнародних приватноправових відносин, а також приділяється увага правовому регулюванню питанням імунітету в цих відносинах. З позицій порівняльного права досліджується зарубіжний досвід, вивчаються особливості правового регулювання статусу центральних банків у правових системах та їх імунітету. Аналізується судова практика у приватноправових відносинах та проблеми вирішення спірних питань.

У статті досліджується правовий режим юрисдикційного імунітету іноземних центральних банків у контексті міжнародного приватного права. Аналізуються підходи до визначення правового статусу центрального банку, його участі у транскордонних приватноправових відносинах та меж судового імунітету. Автор детально розглядає концепцію обмеженого імунітету та її імплементацію в міжнародних договорах і законодавстві зарубіжних держав (США, Велика Британія, Канада, КНР та ін.). Окрема увага приділяється судовій практиці щодо арешту активів центральних банків, зокрема у випадках, коли вони здійснюють комерційну діяльність. Підкреслено необхідність розвитку українського законодавства в цій сфері з урахуванням міжнародного досвіду та потреб фінансової безпеки.

Видача суб’єктам господарювання документів дозвільного характеру органами Національної поліції

2025-07-01T21:40:34+03:00

У статті досліджується діяльність органів Національної поліції України у сфері видачі документів дозвільного характеру суб’єктам господарювання. Автор звертає увагу на актуальність даної теми у контексті взаємодії бізнесу з органами державної влади, оскільки отримання дозволів є ключовою умовою для здійснення багатьох видів господарської діяльності. З одного боку, функція дозвільної діяльності має на меті гарантування правопорядку, громадської безпеки та захисту інтересів держави, а з іншого – її надмірна зарегульованість може створювати серйозні перепони для розвитку підприємництва.

Метою статті є дослідження засад видачі документів дозвільного характеру суб’єктам господарювання органами Національної поліції України, аналіз чинного нормативно-правового регулювання у цій сфері, виявлення основних проблем та практичних труднощів, що виникають у цій сфері, Особлива увага приділяється тлумаченню поняття дозвільної системи, визначенню об’єктів, на які вона поширюється, та формам участі Національної поліції у реалізації цієї системи. На основі положень законодавства та позицій науковців автор розкриває три основні напрями реалізації дозвільних повноважень поліції: надання адміністративних послуг, здійснення нагляду і контролю, а також превентивна діяльність щодо порушень.

У статті аналізуються основні підзаконні нормативні акти, які визначають порядок видачі дозволів у сфері обігу зброї, вибухових речовин, наркотичних засобів, а також у сфері безпеки дорожнього руху. Автор наголошує на фрагментарності регулювання, складності застосування чинних процедур та необхідності удосконалення нормативної бази з урахуванням принципів прозорості, ефективності та доступності.

Автором аргументовано, що органи Національної поліції здійснюють видачу суб’єктам господарювання документів дозвільного характеру у таких сферах: обіг зброї, боєприпасів, вибухових речовин тощо; обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; дорожній рух. Порядок надання документів дозвільного характеру у згаданих сферах міститься у підзаконних нормативно-правових актах, що ускладнює їх застосування.

Поняття податкових пільг за законодавством України

2025-07-01T21:51:30+03:00

У статті на підставі комплексного системного аналізу чинного законодавства розкривається поняття податкових пільг. Аналізуються питання реалізації податкових пільг, підстави для надання податкових пільг, їх особливості та нормативне закріплення в податковому законодавстві в умовах різних соціально-економічних і політичних змін у державі – пандемії, військової агресії російської федерації, погіршення умов господарської діяльності. Платники податків вправі використовувати податкову пільгу з моменту виникнення відповідних підстав для її застосування і протягом усього строку її дії. Використання пільг як інструменту правового впливу в податковій сфері дозволяє розширювати перелік використовуваних методів заохочувальної спрямованості, що має позитивний ефект для економічної сфери держави. Досліджено механізм надання податкових пільг платникам податків. Проаналізовано види податкових пільг в Україні і суб’єктів податкового контролю спеціальної і загальної компетенції. Зазначено, що норми законодавства, що визначають підстави, порядок та умови застосування пільг з податків і зборів, не можуть мати індивідуального характеру. Податково-пільгові правовідносини не є самостійними, а виникають та розвиваються у процесі податкової діяльності держави, що обумовлено необхідністю врахування особливостей економічного та правового розвитку. Наголошено, що податкові пільги є формою втілення однієї з базових функцій податків – регулюючої функції, тоді як процес встановлення та надання податкових пільг служить інструментом державного податкового регулювання у практичній діяльності уповноважених державних органів. Важливою характеристикою податкового права є його динамізм, що виражається в інтенсифікації правового регулювання через формування нових правових категорій і правових інститутів. Особливості застосування податкових пільг у податковому і фінансовому праві потребує подальшого дослідження, адже податкові пільги дають змогу цілеспрямовано впливати на економічну поведінку платників податків та підтримувати пріоритетні напрями господарювання.

Щодо класифікації індивідуальних актів суб’єктів владних повноважень

2025-07-01T22:02:39+03:00

У статті розглянуто класифікацію індивідуальних актів суб’єктів владних повноважень з огляду на наукові праці вчених-адміністративістів. Зазначено, що існуючі моделі класифікації індивідуальних актів не в повній мірі відповідають викликам, що ставляться перед наукою адміністративного права.

Визначено, що актуальність теми дослідження також пояснюється запровадженням воєнного стану на всій території України, що збільшило співвідношення публічного регулювання відносин.

Вказано на непослідовність формування понятійно-категоріального апарату, що пояснюється тим, що дефініція індивідуального акту почала застосовуватись після прийняття КАС України у 2005 році, проте нормативного визнання здобула лише після змін до КАС України у 2017 року.

Звернуто увагу, що однією із найбільш повних та детальних є класифікація індивідуальних актів, запропонована В.Б. Авер’яновим. В межах наукового дослідження вивчено дисертаційну роботу О.О. Мандюка, що має ґрунтовне вивчення в галузі адміністративного права.

Проаналізовано дані нормативного врегулювання судової статистики адміністративних судів, та на основі класифікатора категорій адміністративних справ запропоновано види актів (в залежності від сфери регулювання).

Щодо актів органів місцевого самоврядування, зазначено, що останні приймаються на вільний розсуд суб’єкта владних повноважень із правом вибору можливої моделі поведінки чи прийняття рішення на власний розсуд тим, чи іншим органом місцевого самоврядування. Наведено приклад судової практики, що сформована на рівні вищої судової інстанції адміністративної юрисдикції, зокрема у справі про дострокове припинення повноважень та звільнення з посади.

Зазначено, що новим у класифікації є віднесення актів як нікчемних відповідно до положень Закону України «Про адміністративну процедуру».

Зроблено висновок, що вчені-адміністративісти часто схожі в підходах до класифікації індивідуальних актів, проте не в повній мірі розрізняють види актів. Крім того, часті зміни в законодавчу базу та зміна режиму функціонування держави є підставою для постійного наукового пошуку в означеній сфері. Вказано, що наукові напрацювання можуть стати базою для законодавчих змін, зокрема до Закону України «Про адміністративну процедуру», а також використання у судовій практиці.

Вплив цифрових технологій на еволюцію правового статусу індивідуальних суб’єктів адміністративного права

2025-07-01T22:12:00+03:00

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто вплив цифрових технологій на еволюцію правового статусу індивідуальних суб’єктів адміністративного права. Активний процес цифрової трансформації в Україні призвів до того, що відносини людини та інформаційно-комунікаційних цифрових технологій вийшли на якісно новий рівень. Цифрові технології породжують своєрідний простір, у якому можливості людини реалізувати свої інтереси значно розширюються. Цифрові технології створюють додаткові повноваження юридичного характеру для суб’єктів адміністративного права, які пов’язані з додатковим захистом суб’єктивних прав і законних інтересів. Дослідження в подібному напрямі набувають міждисциплінарного характеру, що свідчить про їх важливість та актуальність. Об’єктом статті виступають суспільні відносини, що складаються у процесі правового регулювання з використанням цифрових технологій, що виникають у ході реалізації та захисту індивідуальними суб’єктами суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Предметом дослідження є вплив цифрових інформаційно-комунікаційних технологій на еволюцію правового статусу індивідуальних суб’єктів адміністративного права. У статті використовувалися загальнонаукові (логічний, системний, функціональний і інші методи) та приватно-наукові (формально-юридичний, порівняльно-правовий, метод прогнозування тощо) методи пізнання. Зазначено, що індивідуальні суб’єкти адміністративного права за умов застосування цифрових інформаційно-комунікаційних технологій у процесі правового регулювання, поряд із загальними ознаками, характеризуються низкою особливостей. Вказані особливості обумовлені інформаційно-комунікаційними технологіями, без існування яких індивідуальні суб’єкти не зможуть бути учасниками правових відносин із застосуванням цифрових засобів. Ці особливості принципово не змінюють розуміння індивідуальних суб’єктів права, що склалося в науці адміністративного права, а акцентують увагу на тому, що правові відносини ускладнені «цифровим елементом». Окремі суб’єктивні права та юридичні обов’язки можуть бути реалізовані індивідуальними суб’єктами у правових відносинах лише за допомогою цифрових технологій.

Загрози стійкості фінансової безпеки держави

2025-07-01T22:20:54+03:00

У статті розглянуто і звернено увагу на питання та проблеми, що пов’язані із забезпеченням фінансової безпеки держави, особливу увагу приділено різного роду загрозам стійкості фінансової безпеки держави в сучасних умовах економічних та політичних викликів. Зазначено, що фінансова безпека є складовою національної безпеки, одним з найважливіших складників економічної безпеки, і що така безпека є гарантом економічного розвитку та стійкості країни, забезпечує суверенітет і цілісність всієї країни, а також достойний рівень життя її громадян. Наведено характеристику внутрішнім і зовнішнім загрозам, що впливають на стійкість фінансової безпеки держави. Звернено увагу на необхідності вчасного виявлення та попередження загроз, що впливають на стійкість фінансової безпеки держави.

Визначено загрози фінансовій безпеці держави, зокрема такі як: недотримання принципу верховенства права; недосконалість державного управління при забезпеченні фінансової безпеки; неефективність системи контролю за витратами бюджетних коштів; непродумана грошово-кредитна політика держави; неефективність податкової системи; корумпованість державних органів та тиск на бізнес; надмірний дефіцит Державного бюджету; «тіньова» економіка; зростання зовнішньої заборгованості; відтік людського капіталу та демографічна криза; нераціональне використання іноземних кредитів та фінансової допомоги.

Зроблено посилання на трактування відомих науковців України щодо визначення фінансової безпеки держави та загроз такій безпеці.

Приділено увагу актуальності питання загроз стійкості фінансової безпеки держави в сучасний умовах, а саме в глобальних викликів, економічної невизначеності та військових конфліктів.

Перелічено явища і чинники, що можуть призвести до створення зовнішніх загроз національній безпеці у фінансовій сфері.

Окремо приділено увагу таким загрозам стійкості фінансової безпеки держави як питання верховенства права та людського капіталу. Наведені статистичні дані щодо виїзду громадян за кордон.

Запропоновано основні рекомендації та шляхи забезпечення фінансової безпеки в теперішніх умовах, враховуючи актуальні загрози стійкості фінансовій безпеці.

Принципи стадії відкриття виконавчого провадження

2025-07-01T22:31:25+03:00

Стаття присвячена науковій проблемі виокремлення принципів стадії відкриття виконавчого провадження як самостійної групи принципів виконавчого провадження, а також дослідження змісту окремих принципів цієї стадії.

Встановлено, що стадія відкриття виконавчого провадження ґрунтується на дії принципів виконавчого провадження, відображених у ст. 2 Закону «Про виконавче провадження», та на принципах, які характеризують її як окрему стадію виконавчого провадження. У зв’язку з цим, усі принципи стадії відкриття виконавчого провадження можна поділити на загальні принципи стадії відкриття виконавчого провадження та спеціальні принципи стадії відкриття виконавчого провадження.

Загальними принципами стадії відкриття виконавчого провадження визначено такі принципи виконавчого провадження як принципи диспозитивності, обов’язковості виконання рішень, розумності строків виконавчого провадження. Спеціальними принципами цієї стадії можна визначити такі принципи як принцип відкриття виконавчого провадження виключно на підставі виконавчого документа та принцип забезпечення доступу стягувачу до органів та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень. Проаналізовано зміст кожного з цих принципів.

Визначено, що диспозитивність як принцип на стадії відкриття виконавчого провадження означає, що виконавець не вправі самостійно без звернення визначеного законодавством суб’єкта відкривати виконавче провадження, а його дії є похідними від дій відповідного суб’єкта. При аналізі принципу розумності строків виконавчого провадження встановлено, що не всі строки на стадії відкриття виконавчого провадження є розумними. У зв’язку з цим запропоновані зміни до законодавства.

Встановлено також, що зміст принципу відкриття виконавчого провадження виключно на підставі виконавчого документа означає, що таке провадження відкривається виключно за наявності виконавчого документа. Відсутність у стягувача виконавчого документа, визначеного як такого законодавством, унеможливлює відкриття виконавчого провадження та примусове виконання рішення. Принцип забезпечення доступу стягувачу до органів та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень є тим положенням, яке гарантує право особи, яка отримала на свою користь рішення юрисдикційного органу, реалізувати його примусове виконання.

Адміністративна відповідальність за порушення соціального законодавства: стан та перспективи вдосконалення

2025-07-01T22:40:25+03:00

У статті досліджено адміністративну відповідальність за порушення соціального законодавства України, з урахуванням останніх трансформацій у структурі публічної влади та соціальному страхуванні. Акцент зроблено на аналізі положень Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), які встановлюють відповідальність за правопорушення у сфері соціального захисту, зайнятості, пенсійного забезпечення, охорони праці та соціального страхування. Автор підкреслює відсутність належної адаптації норм КУпАП до змін, що відбулися у зв’язку з ліквідацією Фонду соціального страхування України та передачею його функцій Пенсійному фонду України. Обґрунтовано, що збереження застарілих норм, зокрема статті 244-10 КУпАП, спричиняє правову невизначеність і створює труднощі в застосуванні санкцій за адміністративні проступки. Запропоновано її виключення та оновлення статті 244-2 із закріпленням повноважень Пенсійного фонду України як органу, що розглядає справи у відповідній сфері. У роботі надано характеристику об’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін правопорушень, а також окреслено типові склади, ознаки та кваліфікуючі обставини. Наголошується на юридичних колізіях, що виникають через непогодженість норм адміністративного законодавства з чинною організаційною структурою суб’єктів публічного управління. Автором аргументовано доцільність системної модернізації КУпАП, враховуючи реальні інституційні зміни та соціальні виклики. Також визначено, що повільність законотворчого процесу у цій сфері не відповідає темпам змін і ускладнює ефективне функціонування механізму захисту соціальних прав громадян. У статті підкреслюється, що результативність реформування інституту адміністративної відповідальності безпосередньо пов’язана з якістю правозастосовчої діяльності та готовністю державних органів оперативно реагувати на зміни. Результати дослідження мають як теоретичне, так і практичне значення, створюючи основу для подальшого оновлення законодавства у сфері адміністративної відповідальності та підвищенню стабільності нормативного регулювання в соціальній сфері.

Законодавча база Угорщини для боротьби з корупцією: інституційні ролі, правові та концептуальні питання

2025-07-01T22:55:05+03:00

Метою цього дослідження є аналіз чинного законодавства Угорщини щодо запобігання та протидії корупції. Метод: Для досягнення поставленої мети використано системно-структурний та формально-логічний аналіз. Результати: Основний Закон Угорщини покладає відповідальність за протидію злочинам на поліцію, служби національної безпеки та прокуратуру. Структура управління та операційні рамки цих органів врегульовані статутними законами. Організаційні структури включають спеціалізовані підрозділи, яким доручено розслідувати злочини, пов’язані з корупцією. Поряд з цим, утворений Орган з питань доброчесності (Integrity Authority) з конкретним мандатом захисту фінансових інтересів Європейського Союзу. Він наділений автономними повноваженнями щодо правопорушень, пов’язаних з корупцією. Правова база щодо запобігання та боротьби з корупцією складається з положень Кримінального кодексу Угорщини, який чітко визначає та криміналізує різні форми правопорушень, пов’язаних з корупцією. Висновок: Правовий статус поліції, служб національної безпеки та прокуратури закріплений в Основному Законі Угорщини, який окреслює їхні конституційні ролі та функції. На противагу цьому, Орган з питань доброчесності, хоча й юридично уповноважений проводити розслідування правопорушень, пов’язаних з корупцією, не має чітко визначеної позиції в рамках конституційного розподілу влади Угорщини. Відсутність чіткої класифікації Органу, як суб’єкта конституційно-правових відносин, породжує неоднозначність щодо його конституційного статусу та місця у системі стримувань і противаг. Центральним елементом угорського антикорупційного законодавства є Кримінальний кодекс, який криміналізує низку правопорушень, пов’язаних з корупцією. Однак в угорському законодавстві відсутнє визначення поняття «корупція», як чіткого та самостійного юридичного терміна. Переважна увага в антикорупційному дискурсі, як правило, зосереджена на правових концепціях хабарництва та «управління доброчесністю».

Загальна характеристика суб’єктів адміністративно-правового забезпечення протимінної діяльності в Україні

2025-07-01T23:06:12+03:00

Наукове дослідження присвячено загальній характеристиці суб’єктів адміністративно-правового забезпечення протимінної діяльності в Україні. З’ясовано повноваження центральних і місцевих органів влади у сфері здійснення протимінної діяльності в Україні. Вивчено праці науковців, які досліджували діяльність органів влади щодо запобігання мінній небезпеці.

Зроблено висновок щодо повноважень різних органів влади у сфері протимінної діяльності. Встановлено, що заходи з розмінування здійснюють підрозділи Міністерства оборони України, Державної служби з питань надзвичайних ситуацій, Національної поліції та Національної гвардії України. З’ясовано, що функцію інформування населення про небезпеку від вибухонебезпечних предметів виконує Міністерство світи і науки України. Стверджується, що при реалізації державної політики у сфері протимінної діяльності беруть участь Міністерство охорони здоров’я, Міністерство у справах ветеранів, Міністерство закордонних справ, Міністерство стратегічних галузей промисловості України та деякі інші суб’єкти. Наголошено, що погодження планів розмінування територій та утримання комунальних аварійно-рятувальних служб належить до компетенції органів місцевого самоврядування та місцевих органи державної виконавчої влади. Звернуто увагу на те, що координацію протимінної діяльності міністерств, служб та місцевих органів влади здійснює Національний орган з питань протимінної діяльності. Зроблено висновок, що конкретні заходи у сфері протимінної діяльності належать до повноважень операторів протимінної діяльності, тобто певних підрозділів органів влади, підприємств, установ та організацій.

Запропоновано внести зміни до законодавства для вдосконалення правового регулювання повноважень органів влади у сфері розмінування. Підкреслено необхідність узгодження повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, передбачених у законах України: «Про протимінну діяльність в Україні», «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування в Україні». Наголошено важливості закріплення визначення операторів протимінної діяльності як підрозділів органів влади або підприємств, які здійснюють діяльність з розмінування.

Генеза підготовки персоналу в системі Міністерства внутрішніх справ України

2025-07-01T23:28:32+03:00

У статті наголошено, що історичний розвиток системи підготовки персоналу правоохоронних органів України тісно пов’язаний із соціально-економічними, політичними та іншими внутрішніми чинниками, які впливали на характер та зміст управлінських процесів у цій сфері. Авторами здійснено комплексне історико-правове дослідження становлення та розвитку системи підготовки персоналу в системі Міністерства внутрішніх справ України. Проаналізовано еволюцію інституційної бази та нормативно-правових засад професійного навчання працівників органів внутрішніх справ за радянський період й до сьогодення. Розглянуто особливості створення й функціонування закладів вищої освіти системи Міністерства внутрішніх справ України, зокрема поліцейських шкіл, училищ, інститутів і академій. Значна увага приділена аналізу правових актів, які регламентували освітню діяльність Міністерства внутрішніх справ України на різних етапах, що дозволяє виявити тенденції та проблеми розвитку підготовки персоналу й кадрового забезпечення правоохоронної сфери. Розкрито взаємозв’язок між реформами в системі підготовки персоналу та загальнодержавними процесами демократизації, адаптації до європейських стандартів, гуманізації правоохоронної діяльності.

На основі ретроспективного аналізу генези підготовки персоналу в системі Міністерства внутрішніх справ України виокремлені ключові етапи становлення та розвитку кадрової політики, а саме: радянський, незалежний, сучасний, що дало змогу не лише виявити основні тенденції та закономірності розвитку системи підготовки персоналу, а й сформувати обґрунтовані принципи удосконалення кадрової політики у системі Міністерства внутрішніх справ України.

Наголошено на важливості історичного досвіду для удосконалення сучасної моделі підготовки поліцейських, яка має враховувати як національні традиції, так і виклики сьогодення – гібридні загрози, цифровізацію, нові стандарти безпеки. Обґрунтовано необхідність запровадження єдиної концепції професійного розвитку персоналу Міністерства внутрішніх справ України, що включатиме безперервну освіту, морально-етичну підготовку, практикоорієнтованість та міжвідомчу інтеграцію.

Воєнні загрози для енергетичної інфраструктури: правові механізми захисту

2025-07-01T23:50:44+03:00

У статті розглядається нагальність забезпечення безпеки енергетичних об’єктів в Україні від різних воєнних небезпек, наприклад, збройних сутичок, терористичних нападів, кібератак та інших проявів агресії, що здатні суттєво вплинути на стійкість енергетичної системи держави і національну безпеку.

Окрему увагу зосереджено на ролі юридичних інструментів у гарантуванні захисту критичної інфраструктури, зокрема енергетичних підприємств, та виявленню недоліків у чинному законодавстві, що зменшують результативність цього захисту.

Енергетична інфраструктура – один з найважливіших елементів критичної інфраструктури країни, і її захист має стратегічне значення для гарантування економічної та суспільної стабільності. У статті розглядаються основні види загроз для енергетичних об’єктів, включаючи воєнні, кібернетичні та терористичні.

Проаналізовано вплив загроз на функціонування енергетичної системи і на можливості держави ефективно реагувати на них за допомогою існуючих правових норм.

Розглянуто юридичні інструменти, що покликані забезпечити захист енергетичної інфраструктури в Україні. Йдеться про аналіз адміністративно-правових актів та нормативно-правових документів, які визначають роботу й оборону критичної інфраструктури, зокрема енергетичних об’єктів.

Окрему увагу приділено ролі державних органів влади, наприклад, Міненерго, СБУ та інших відомств у забезпеченні оборони енергетичних об’єктів. Виявлено кілька проблем, котрі стосуються низького рівня координації між держорганами, і відсутність належного правового захисту від кіберзагроз, які стали однією з найсерйозніших небезпек для енергетичної інфраструктури в нинішніх умовах.

Досліджено також світовий досвід захисту енергетичних об’єктів від військових загроз. Проаналізовано міжнародно-правові акти, як-от Женевські конвенції та інші договори, що встановлюють правила охорони енергетичної інфраструктури в умовах збройних конфліктів. Беручи до уваги практику міжнародних організацій та інших держав, таких як США та ЄС. Розглядаються перспективи застосування міжнародних підходів задля покращення національного законодавства.

Однією з ключових проблем, що розглядаються в статті, є юридичні лазівки та слабка адаптація нормативної бази до сучасних загроз, зокрема кібернетичних.

Стаття акцентує увагу на необхідності покращення правових норм для якнайкращого реагування на ці виклики та гарантування належного захисту енергетичної інфраструктури.

Окрему увагу приділено впровадженню новаторських правових підходів у сфері кібербезпеки та взаємодії між державними та приватними структурами.

Запропоновано створення нових нормативних документів, які беруть до уваги сучасні ризики, і активізації співпраці задля збільшення результативності захисту енергетичних об’єктів. Стаття допомагає вдосконалити правові засоби захисту енергетичної інфраструктури та зміцнити національну безпеку України.

Удосконалення законодавства України з питань проведення перевірок діяльності органів системи МВС

2025-07-02T00:13:51+03:00

У статті здійснено аналіз законодавства України щодо правового регулювання проведення Міністерством внутрішніх справ України перевірок діяльності органів системи МВС, а саме – центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України, та їх територіальних органів. Встановлено, що відповідно до положень законодавства України до повноважень міністра у відносинах з центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується через нього, віднесено забезпечення формування державної політики у відповідній сфері та контроль її реалізації цим органом. Однією з форм контролю реалізації державної політики у відповідній сфері є проведення перевірок діяльності зазначених центральних органів виконавчої влади, а також використання цими органами бюджетних коштів, головним розпорядником яких є міністерство. Визначено, що саме Міністр внутрішніх справ України приймає рішення щодо проведення перевірки діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади, в результаті чого він здійснює контроль за реалізацією державної політики Адміністрацією Державної прикордонної служби України, Державною міграційною службою України, Державною службою України з надзвичайних ситуацій, Національною поліцією України.

Окрім повноважень Міністра внутрішніх справ України, як ініціатора проведення перевірок органів системи МВС, законодавством урегульовано правовий статус Департаменту внутрішнього аудиту МВС, що є підпорядкованим і підзвітним безпосередньо Міністрові й наділеним контрольними повноваженнями щодо зазначених органів, зокрема щодо контролю за використанням ними бюджетних коштів, головним розпорядником яких є Міністерство внутрішніх справ України.

Відзначено, що під час проведення перевірок відповідними суб’єктами МВС діяльності органів системи МВС виникає ряд спірних питань, обумовлених проблемами правового регулювання, прогалинами і неузгодженістю нормативно-правових актів, що врегульовують правовий статус МВС та зазначених органів. З метою вдосконалення чинного законодавства щодо проведення перевірок Міністерством внутрішніх справ України діяльності органів системи МВС пропонується внести зміни та доповнення до чинних нормативно-правових актів, що врегульовують правовий статус зазначених органів та регламентують здійснення контрольно-наглядових процедур.

Правове регулювання аудиторської діяльності: Міжнародні стандарти аудиту як квазі-джерело фінансового права

2025-07-02T00:21:17+03:00

У статті досліджено правову природу та регуляторну роль Міжнародних стандартів аудиту (МСА) в контексті української системи правового регулювання аудиторської діяльності. Ці стандарти, хоча формально і не мають статусу нормативно-правового акту згідно з українським законодавством, застосовуються на підставі прямої відсилки у статті 13 Закону України «Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність» та є обов’язковими до виконання всіма аудиторами та суб’єктами аудиторської діяльності під час надання аудиторських послуг. У статті обґрунтовується, що МСА фактично виконують функцію джерела права, попри формальну відсутність такого статусу згідно із Законом України «Про правотворчу діяльність», який дає визначення нормативно-правового акту. Зазначені стандарти відіграють ключову роль у здійсненні зовнішнього контролю якості аудиту, оцінці професійної поведінки аудитора, розгляді дисциплінарних справ та судових спорів за участі аудиторів. Автор аналізує поняття «квазі-джерело права» і доводить, що МСА повністю відповідають його ознакам: є обов’язковими, мають системність, регулюють правовідносини та використовуються при прийнятті юридично значущих рішень. У статті окреслено низку проблем, пов’язаних із відсутністю офіційного нормативного статусу МСА, у тому числі ризики неоднакового тлумачення аудиторами та органами суспільного нагляду за аудиторською діяльністю, труднощі правового захисту дій аудитора та обмеженість правозастосування у судовій практиці. Автором запропоновано деякі шляхи вдосконалення нормативного регулювання аудиторської діяльності в Україні: закріплення статусу МСА як нормативного професійного стандарту в Законі України «Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність», визначення уповноваженого органу з тлумачення стандартів, розробка офіційного коментаря до МСА з урахуванням українського контексту. Стаття має теоретичне та прикладне значення для формування цілісної системи правового регулювання аудиторської діяльності в Україні та підвищення правової визначеності у сфері фінансового контролю.

Історичний розвиток законодавства України 1991-2025 щодо проходження військової служби

2025-07-02T00:29:57+03:00

Стаття присвячена комплексному аналізу еволюції законодавства України щодо проходження військової служби з 1991 по 2025 роки. Дослідження структуровано за трьома ключовими етапами розвитку правової бази: пострадянський період (1991–2013), реформи після російської агресії (2014–2021) та модернізація в умовах повномасштабного вторгнення (2022–2025). Метою статті є оцінка правових змін, їхнього впливу на обороноздатність України та визначення перспектив удосконалення. Проаналізовано основні нормативно-правові акти, зокрема Закони України № 2232-XII (1992) [1], № 4553-VII (2016) [2], № 2523-VIII (2018) [3], № 5550 (2022) [4], № 3633-IX (2024) [5], а також Укази Президента № 303/2014 [6], № 1153/2023 [7], № 733/2024 [8]. Методологія дослідження базується на порівняльному правовому, історичному та системному аналізах, охоплюючи нормативно-правові акти, звіти Міністерства оборони України, стандарти НАТО (STANAG 6001, 2116, 2190, 2591) [9] та наукові праці.

Встановлено, що реформи після 2014 року сприяли професіоналізації Збройних Сил України (ЗСУ), зокрема зростанню частки контрактної служби до 50% у 2018 році [10], впровадженню цифрового реєстру «Оберіг» (80% охоплення у 2024 році) [11] та залученню 1000 іноземних добровольців у 2022 році [12]. Значну роль відіграли міжнародні партнери: НАТО забезпечило підготовку 15 000 військовослужбовців і 90% сумісності підрозділів зі стандартами STANAG [13], а Європейський Союз через фінансування (€2,5 млрд у 2022 році) та Угоду про асоціацію (Стаття 420) [14] підтримував соціальний захист (80% військовослужбовців) і прозорість мобілізації (зменшення скарг на 15%) [15].

Основними викликами залишаються корупція (10% скарг у 2014 році) [16], суспільний опір (15% невдоволених у 2023 році) [17] та ресурсні обмеження (обмежене забезпечення формою й обладнанням). Дослідження пропонує рекомендації щодо посилення антикорупційних заходів, покращення комунікації з суспільством, розширення логістичного забезпечення та завершення цифровізації обліку до 100%. Результати підкреслюють критичне значення правових реформ для зміцнення обороноздатності України в умовах сучасних безпекових загроз.

Приватноправові інструменти діяльності публічної адміністрації: актуальність та напрями наукового дослідження

2025-07-02T00:46:48+03:00

У статті здійснено спробу обґрунтування концептуального переосмислення та актуалізації наукового дослідження приватноправових інструментів діяльності публічної адміністрації.

Здійснено спробу переосмислити сутність та ознаки приватноправових інструментів діяльності публічної адміністрації, враховуючи наявні теоретичні напрацювання адміністративно-правової доктрини та існуючі управлінські практики. Запропоновано розглядати приватноправові інструменти діяльності публічної адміністрації як правові засоби участі суб’єктів публічної влади у приватноправових відносинах, спрямовані на досягнення публічного інтересу через механізми координації, державної підтримки або публічно-приватного партнерства, що базуються на договірних, майнових або корпоративних формах взаємодії. Ознаками приватноправових інструментів діяльності публічної адміністрації названо: участь суб’єкта публічної адміністрації у приватноправових відносинах на засадах рівності сторін; поєднання імперативних та диспозитивних начал із змінним співвідношення імперативності та диспозитивності залежно від виду інструмента; збереження публічно-правового статусу суб’єкта публічної адміністрації; цільове спрямування діяльності на досягнення публічного інтересу через механізми приватного права; застосування приватноправових інструментів орієнтоване на реалізацію завдань публічного адміністрування; правова природа дій суб’єктів публічної адміністрації – координаційна або договірна.

Наголошено на тому, що проведений узагальнений аналіз правової літератури та законодавства засвідчив, що питання застосування приватноправових інструментів потребує подальших доктринальних напрацювань. Сучасні дослідження, незважаючи на високий рівень опрацювання окремих форм державно-приватного партнерства, адміністративних договорів, державної допомоги та ін., досі не охоплюють приватноправові інструменти як цілісний правовий інститут із комплексною системою ознак і критеріїв застосування. Відтак, запропоноване авторами переосмислення їхньої правової природи та класифікації є лише черговою спробою актуалізації цього важливого напрямку адміністративно-правової науки.

Роль управління дотримання прав людини у формуванні безбар’єрного середовища в системі Національної поліції України

2025-07-02T00:55:51+03:00

З початком війни роль поліції в Україні значно змінилася. У зв’язку з надзвичайними умовами війни, на поліцію покладаються не лише традиційні функції забезпечення правопорядку, але й виконання завдань, які раніше були притаманні виключно сектору безпеки та оборони. Поліцейські боронять нашу країну у складі спеціальних підрозділів на передовій, забезпечують внутрішню безпеку на прифронтових та відносно мирних територіях країни, документують наслідки воєнних злочинів. Це веде до збільшення навантаження та викликає потребу у нових підходах до організації роботи та мобілізації ресурсів.

Після закінчення війни, коли відбудова країни стане одним із пріоритетів, поліцейські матимуть завдання допомагати у здійсненні внутрішніх реформ, сприяння нормалізації соціальної ситуації, а також відновленню законності і правопорядку в регіонах, що постраждали від бойових дій. Поліцейські мають бути готовими до роботи з різними соціальними групами, у тому числі, внутрішньо переміщеними особами, ветеранами та цивільними, що пережили травми війни, особами з інвалідністю. Тому, важливим є навчання поліцейських спеціальним методам роботи з людьми, які пережили насильство, враховуючи їх психологічний стан і потреби. Управління дотримання прав людини Національної поліції України (далі – УДПЛ або Управління) має виконувати важливу роль у створенні та впровадженні нових стандартів, які забезпечать дотримання прав людини у поліції в післявоєнний період. Потрібно ініціювати розробку нових стратегій і програм, спрямованих на забезпечення психологічної підтримки правоохоронців, запобігання дискримінації в поліції, протидії насильству, а також створення безбар’єрного середовища в правоохоронних органах.

У статті досліджується роль УДПЛ у формуванні безбар’єрного середовища в органах Національної поліції. Проаналізовано ключові напрями діяльності Управління, спрямовані на забезпечення рівного доступу до послуг поліції для всіх громадян, зокрема осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. Розглянуто механізми впровадження принципів універсального дизайну та інклюзії у щоденну роботу поліції, а також нормативно-правову базу, що регулює зазначене питання. Зроблено висновок про те, що Управління дотримання прав людини є важливим інституційним елементом у процесі формування безбар’єрного середовища в системі Національної поліції України.

УДПЛ не тільки відповідає за дотримання прав людини в діяльності поліції, але й сприяє розвитку інклюзивного середовища в правоохоронних органах. Це включає адаптацію інфраструктури для осіб з інвалідністю, забезпечення рівних можливостей для всіх співробітників поліції, незалежно від їх статі чи соціального статусу, протидію дискримінації, насильству та всім формам порушень прав людини всередині поліції. Це потребує розробки нових механізмів внутрішнього контролю та створення умов для ефективного реагування на такі випадки, а також впровадження механізмів психологічного забезпечення.

Адміністративний підхід до запобігання організованій злочинності: європейський досвід та перспективи для України

2025-07-02T21:35:28+03:00

Вказується, організована злочинність є одним із найнебезпечніших явищ сучасного суспільства, яке завдає шкоди не лише національній безпеці, а й підриває основи правопорядку, економічної стабільності та довіри громадян до державних інституцій. Традиційні методи боротьби, зокрема кримінально-правовий механізм переслідування, не завжди є достатньо ефективними у протидії цьому складному соціальному явищу, особливо на етапі його формування та розвитку.

У статті досліджується адміністративний підхід до запобігання організованій злочинності як ключовий елемент сучасної системи забезпечення національної та економічної безпеки. Організована злочинність дедалі активніше використовує легальні інститути – бізнес, державні послуги, публічні закупівлі – як засіб легітимізації, відмивання коштів та здійснення незаконної діяльності. У цьому контексті кримінально-правові заходи не завжди є достатніми, особливо на етапі формування злочинної мережі або проникнення у легальний сектор. Відтак, зростає значення адміністративних інструментів, які дозволяють запобігати таким загрозам через систему дозволів, ліцензування, інспекційного контролю та міжвідомчого обміну інформацією.

Метою статті є аналіз концепції адміністративного підходу, огляд міжнародного досвіду його реалізації, зокрема в країнах ЄС (Нідерланди, Італія, Бельгія), а також визначення напрямів і умов для впровадження цього підходу в українській правовій та інституційній системі. Окрему увагу приділено аналізу структурної інтеграції адміністративного підходу з кримінально-правовими та фіскальними інструментами, концепції «працюємо окремо, але разом» (work apart together), а також ролі органів місцевого самоврядування в протидії економічному впливу злочинних структур.

У результаті сформульовано низку висновків і практичних рекомендацій, зокрема щодо необхідності розробки національної стратегії адміністративного запобігання злочинності, запровадження єдиної системи попереднього контролю суб’єктів господарювання, посилення міжвідомчої координації та адаптації європейських практик. Висновки можуть бути використані при формуванні державної політики у сфері протидії організованій злочинності та реформуванні відповідного законодавства.

Адміністративно-правові засади професійної психологічної підтримки працівників Національної поліції України в умовах війни

2025-07-02T21:36:08+03:00

У статті досліджено відповідність чинного нормативно-правового регулювання професійної психологічної підтримки працівників Національної поліції України умовам війни з РФ. Автор підкреслює, що психологічна стійкість поліцейських є критично важливою як для виконання ними службових завдань у зоні бойових дій, так і для захисту психічного здоров’я та безпеки цивільного населення. Аналізується стан нормативно-правового регулювання діяльності психологічної служби Національної поліції України. Встановлено, що нормативна база переважно орієнтована на мирний час і потребує адаптації до екстремальних умов війни. Узагальнено дослідження українських і зарубіжних авторів, які окреслюють потребу в системному підході до психологічного супроводу працівників поліції, включаючи розвиток стресостійкості, запобігання емоційному вигоранню, надання консультативної допомоги та супроводження в екстремальних ситуаціях. Автор наголошує на важливості впровадження доказових психологічних практик та адаптації наявних програм до викликів воєнного часу. У статті обґрунтовано необхідність вдосконалення чинного нормативно-правового регулювання психологічної служби Національної поліції України з врахуванням викликів воєнного стану, а саме: імплементація анонімних звернень за психологічною допомогою з гарантіями конфіденційності; розширення психологічних заходів підтримки та психоедукації під час несення служби, а не лише за наслідком травмуючих подій; розширення співпраці з державними органами та неурядовими організаціями; запровадження системи незалежного аудиту якості наданих психологічних послуг. Аналізуються адміністративно-правові засади професійної психологічної підтримки працівників Національної поліції України в умовах воєнного стану, зокрема аналіз чинного нормативно-правового регулювання діяльності психологічної служби, виявлення проблемних аспектів її функціонування та обґрунтування напрямів вдосконалення правового регулювання з урахуванням сучасних викликів.Зроблено висновок про необхідність комплексного реформування підходів до організації психологічної допомоги працівникам Національної поліції України з урахуванням сучасних викликів та кращих міжнародних практик.

Представництво як правовий інститут адміністративного судочинства

2025-07-02T22:02:14+03:00

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто представництво як правовий інститут адміністративного судочинства. Об’єкт дослідження складають правові відносини у сфері представництва. Основою дослідження виступають норми адміністративного права про представництво, доктринальна юридична література, в якій аналізуються правовідносини у сфері представництва. З метою обґрунтування оптимальних висновків щодо різних аспектів інституту представництва використано системно-правовий метод. Вказано, що представництво в адміністративному судочинстві є особливим вид судового представництва, яке визначається як встановлена нормами адміністративно-процесуального права окрема діяльність однієї особи (представника) з метою надання юридичної допомоги, захисту прав і законних інтересів іншій особі (яку представляють). Зазначено, що особливість відносин представництва в адміністративному судочинстві у тому, що волевиявлення представника може створювати, змінювати чи припиняти права та обов’язки особи, але не самого представника. Це відіграє важливу роль при характеристиці значення правоздатності та дієздатності представника та представленого в порівнянні з учасниками інших адміністративно-правових відносин. Адміністративне процесуальне законодавство та його імперативні норми можуть тією чи іншою мірою обмежувати свободу волі сторін у частині виникнення, зміни чи припинення відносин представництва, регулювання обсягу та меж повноважень, питань здійснення повноважень. Проте, за загальним правилом, вони є джерелом відносин представництва, а зазначені питання регулюються розсудом сторін. Відносинам представництва в адміністративному судочинстві як публічно-правовому інституту властиві структурні особливості, що характеризують цілу низку інших правових відносин. Як самостійний вид процесуально-правової діяльності представництво в адміністративному судочинстві є різновидом судового представництва, має властиві йому характеристики, відособленість нормативної регламентації та системи суб’єктів представництва, основні загальні та специфічні ознаки.

Порівняльний аналіз кримінально-правового забезпечення воєнної безпеки в Україні та Чехії

2025-07-02T22:04:20+03:00

Стаття присвячена порівнянню характеристик кримінально-правового забезпечення воєнної безпеки в Республіці Чехія та нашій державі.

Вказується, в умовах розвинутого громадянського світового співтовариства, особливо на теренах сучасної Європи, останнім часом саме питання кримінально-правового забезпечення воєнної безпеки та різного роду юридично значущі дії в контексті забезпечення воєнної безпеки стають невід’ємною частиною життя кожної людини. Особливо актуальним це безумовно стає в контексті неспровокованої агресії рф проти нашої держави.

Питання кримінально-правового забезпечення воєнної безпеки виявляється в об’ємності впровадження різного роду військових аспектів в різні сфери життєдіяльності суспільства. Однак, в умовах російської навали актуальності набуває не просто вдосконалення діючих законодавчих вимог, але й принципове уточнення специфічних тлумачень і визначень кримінально-правової охорони воєнної безпеки країн, які ще нещодавно – в минулому столітті входили до сфери інтересів москви.

У статті розглянуто особливості організації кримінально-правового забезпечення воєнної безпеки в Україні та Чеській Республіці. Аналіз Кримінальних кодексів зазначених засвідчив, що місце військових кримінальних правопорушень в системі кримінальних законів у цих країнах визначається дещо відмінно.

Відтак, встановлено, що чинне кримінально-правове законодавство України регламентує достатній перелік різного роду аспектів забезпечення воєнної безпеки, в умовах розширення масштабів використання різних видів «військовізації» в Україні в умовах правового режиму воєнного стану. Відповідно, необхідним є комплексне та розширене оформлення відповідних складів в рамках не одного розділу кримінального закону України, а, за прикладом Чехії, оформлення у кількох главах та розділах відповідного законодавчого акту.

Крім того, вбачається за необхідне систематизувати існуючи в Україні підходи до понятійно-категоріального апарату щодо злочинів проти встановленого порядку несення військової служби, а також проти людства та миру.

Особливості кримінально-правової кваліфікації діянь особи, яка керує електросамокатом, при порушенні правил дорожнього руху

2025-07-02T22:42:45+03:00

Стрімкий розвиток електричного транспорту, зокрема електросамокатів, зумовив появу нових викликів щодо кримінально-правової кваліфікації порушень, які передбачені розділом про кримінальні правопорушення проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Нормативно-правове регулювання й використання електросамокатів в Україні залишається недосконалим та фрагментарним, а тому створює правову невизначеність. Однією з ключових проблем є відсутність чіткого закріплення правового статусу осіб, які керують електросамокатами: чи є вони пішоходами, велосипедистами чи водіями транспортних засобів. Тим самим створюються проблеми кримінально-правової кваліфікації за статтями Кримінального кодексу України, зокрема ст. 291 КК України, яка передбачає порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, а також нормативно-правових актів, норм і правил виготовлення, переобладнання, ремонту транспортних засобів, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.

У роботі досліджуються теоретичні засади складів кримінальних правопорушень, які закріплені у розділі про кримінальні правопорушення проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Також висвітлюється складність визначення правового статусу особи, яка керує електросамокатом, та чи може вона бути суб’єктом у відповідних складах кримінальних правопорушень. У межах дослідження проаналізовано законодавство України, позиції судової практики. У ході дослідження розглянуто міжнародний досвід правового регулювання руху електросамокатів і можливість його адаптації до українського законодавства. Доведено, що відсутність єдиної законодавчої позиції щодо статусу електросамокатів та осіб, які ними керують, створює прогалину, яка унеможливлює належне притягнення до кримінальної відповідальності осіб. Запропоновано декілька варіантів удосконалення законодавчого регулювання, що сприятиме усуненню правової невизначеності. Робота спрямована на формування системного підходу до забезпечення правового регулювання статусу електросамокатів у сфері кримінального права, який сприятиме подоланню наявних прогалин в законодавстві.

Фондовий ринок України як об’єкт кримінологічного дослідження

2025-07-02T22:56:08+03:00

У статті здійснено спробу виокремити кримінальні правопорушення, що є типовими для фондового ринку України. З’ясовано, що на сьогоднішній день, розвиток фондового ринку в Україні є одним із ключових і найактуальніших завдань спрямованих на зміцнення економіки країни. Однак український фондовий ринок ще є недостатньо прозорим та обмеженим, для нього характерне зростання емісії цінних паперів, певні труднощі у розвитку, що негативно впливає на загальний стан економічної системи в цілому. Це зумовлює потребу належного захисту національного фондового ринку з боку держави, шляхом реалізації організаційно-правових заходів. Формування розвинутого фондового ринку дасть змогу забезпечити відповідні умови для належної ринкової трансформації національної економіки, а також сталого розвитку міжнародних відносин.

Розкрито сутність поняття «фондовий ринок», а також визначено спільні та відмінні риси між поняттями «фондовий ринок» і «ринок цінних паперів». Показано, що фондовий ринок є сукупністю учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо емісії (видачі), обігу, виконання зобов’язань, викупу та обліку цінних паперів. Зауважено, що учасниками фондового ринку є: емітенти, зокрема й іноземні, або особи, які видали неемісійні цінні папери; особи, що здійснюють забезпечення; інвестори у фінансові інструменти, які набули права власності на цінні папери; адміністратори; професійні учасники ринків капіталу; особи, які провадять діяльність пов’язану з ринками капіталу та організованими товарними ринками; саморегулівні організації професійних учасників ринків капіталу; номінальні утримувачі; депозитарії-кореспонденти. Визначено та охарактеризовано дві основні групи функцій фондового ринку: загальні та специфічні. Зазначено, що до кримінальних правопорушень, які вчиняються на фондовому ринку, можна віднести такі: маніпулювання на організованих ринках; маніпулювання на енергетичному ринку; підроблення документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів; приховування інформації про діяльність емітента; незаконне використання інсайдерської інформації щодо оптових енергетичних продуктів.

Проблематика розмежування державної зради та воєнного колабораціонізму

2025-07-02T23:11:22+03:00

У статті здійснено комплексний порівняльний аналіз складів злочинів, передбачених ст. 111 (державна зрада) та ч. 7 ст. 111-1 (воєнний колабораціонізм) Кримінального кодексу України. На основі дослідження теоретичних джерел та судової практики за 2022–2024 роки встановлено наявність суттєвого співпадіння об’єктивних та суб’єктивних ознак цих злочинів, що створює значні труднощі у правозастосуванні. Визначено, що безпосереднім об’єктом воєнного колабораціонізму є національні інтереси держави із забезпечення воєнної безпеки, а державної зради – національна безпека України переважно у сфері державної безпеки, інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах. Встановлено, що об’єкт злочину, передбаченого ст. 111 Кримінального кодексу України, є ширшим, але перетинається із об’єктом ч. 7 ст. 111-1 Кримінального кодексу України в сфері воєнної безпеки. Проаналізовано суб’єктивні сторони обох злочинів, які характеризується прямим умислом. Було зазначено, що суб’єкт аналізованих злочинів також спільний – це громадянин України.

Встановлено, що відмінністю є більш широкий характер об’єктивної сторони ст. 111, ніж ч. 7 ст. 111-1 Кримінального кодексу України. В процесі аналізу норм було встановлено, що об’єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 Кримінального кодексу України (добровільна участь громадянина України в незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях, створених на тимчасово окупованій території, та/або в збройних формуваннях держави-агресора чи надання таким формуванням допомоги у веденні бойових дій проти Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізовувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України), можна кваліфікувати як одну із трьох форм державної зради, зокрема перехід на бік ворога в період збройного конфлікту. У зв’язку із цим, проаналізувавши думки різних правників та судову практику, було зроблено висновок про доречність внесення змін до Кримінального кодексу України, а саме у спосіб вилучення із ч. 7 ст. 111-1 вказівки на воєнний колабораціонізм, який має отримувати кримінально-правову оцінку з покликанням на ст. 111 Кримінального кодексу України.

Порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю: проблеми визначення моменту закінчення

2025-07-02T23:16:37+03:00

У статті встановлено, що визначення моменту закінчення порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю, може бути встановлене шляхом тлумачення ознак складу цього кримінального правопорушення, які є бланкетними та вимагають з’ясування відповідних положень у регулятивному законодавстві України. Окрім того, під час встановлення моменту закінчення складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 333 Кримінального кодексу України, необхідно виходити з того, що суспільно небезпечне діяння у цій статті позначається як «порушення порядку міжнародної передачі товарів», а не як їх передача. Порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю, якщо обвинувачений фізично намагається перетнути державний (митний) кордон України, здійснюючи перенесення чи перевезення вказаних товарів, слід вважати закінченим кримінальним правопорушенням не з моменту перетинання державного (митного) кордону винуватим, а з моменту, коли обвинувачений намагався перетнути державний (митний) кордон України з товарами, які підлягають державному експортному контролю. У разі, якщо обвинувачений здійснює переміщення товарів, що підлягають державному експортному контролю, шляхом пересилання, то діяння вважається закінченим з моменту оформлення та відправлення такої посилки, незалежно від того, чи отримав їх адресат та незалежно від того, чи перетнула така посилка державний (митний) кордон України. Те саме стосується й відправлення товарів, що підлягають державному експортному контролю, у вигляді багажу або за допомогою посильного. Саме з моменту оформлення відповідної документації склад кримінального правопорушення, передбаченого ст. 333 Кримінального кодексу України, вважається закінченим, оскільки особа в такому разі вже порушила правила міжнародних передач товарів, надіславши чи передавши товари, що підлягають державному експортному контролю. Зокрема, здійснила це без реєстрації в порядку, передбаченому законодавством України, без відповідного дозволу чи висновку Держекспортконтролю.

Ресоціалізація осіб, звільнених з місць позбавлення волі: соціально-правовий аспект

2025-07-03T19:32:03+03:00

Стаття присвячена поглибленню дослідження кримінально-правових проблем особливостей соціально-правової адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що є однією з вразливих категорій громадян, які потребують посиленої уваги зі сторони соціальних служб, правоохоронних органів та суспільства загалом.

Наголошено, що загальноприйняті соціальні норми передбачають правомірну, суспільно корисну поведінку особи. Важливо, щоб особа проходила процес ресоціалізації у середовищі саме з такими ціннісно-правовими установками і уникала відновлення і підтримання контактів з особами, що схильні до неправомірної, маргінальної поведінки.

Зазначено, що для звільнених осіб в Україні функціонують спеціалізовані установи, а саме: – центр соціальної адаптації; – спеціальний будинок-інтернат. Наголосимо на важливості діяльності суб’єктів соціального патронажу, адже органи виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях, а також, органи місцевого самоврядування відповідають за реалізацію соціального патронажу щодо осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі.

Акцентовано увагу на тому, що ресоціалізація осіб, звільнених з місць позбавлення волі є спрямованим процесом інтеграції особи в повноцінне суспільне життя, що охоплює її повернення до самостійного функціонування в соціумі відповідно до загальноприйнятих норм і правил співіснування. Зазначено, що у процесі ресоціалізації повинні відновлюватися соціально-корисні зв’язки та формуватися негативне ставлення до маргінального способу життя, а також, до неправомірної поведінки. Цей процес повинен розпочинатися ще під час відбування покарання та продовжитися після звільнення особи.

Наголошено, що основними аспектами ресоціалізації осіб, звільнених з місць позбавлення волі можна визначити: – соціально-правові заходи (працевлаштування, освіта, гідні умови проживання, медичне забезпечення тощо); – морально-психологічні (недопущення стигматизації, психологічно-реабілітаційна підтримка, залучення до життя суспільства з допомогою громадських, релігійних організацій, формування ціннісних правомірних орієнтирів).

Диференціація кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту

2025-07-03T19:52:02+03:00

У науковій статті представлено комплексне дослідження актуальних проблем кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами. На основі аналізу чинного законодавства, судової практики та наукових досліджень розкрито теоретико-методологічні засади кримінальної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, визначено особливості кваліфікації злочинів, передбачених статтями 286 та 286-1 КК України. Особливу увагу приділено проблемам розмежування суміжних складів злочинів, зокрема, порушення правил безпеки дорожнього руху та необережного заподіяння шкоди життю чи здоров’ю особи.

В роботі досліджено об’єктивні та суб’єктивні ознаки складів злочинів проти безпеки дорожнього руху, висвітлено проблеми встановлення причинного зв’язку між порушенням відповідних правил та суспільно небезпечними наслідками. Акцентовано увагу на практичних аспектах тлумачення бланкетних норм кримінального закону та питаннях кримінально-правової оцінки керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Проаналізовано проблеми конкуренції кримінально-правових норм та кваліфікації дій особи за сукупністю злочинів, передбачених статтями 286 та 286-1 КК України.

На основі вивчення доктринальних підходів та судової практики виявлено прогалини та колізії у правовому регулюванні кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху, розкрито проблеми доказування у відповідних кримінальних провадженнях, зокрема питання належності та допустимості електронних доказів, методики проведення автотехнічних та судово-медичних експертиз, оцінки експертних висновків як доказів у кримінальному провадженні.

Проаналізовано особливості призначення покарання за злочини проти безпеки дорожнього руху, розглянуто проблеми індивідуалізації покарання та застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням. На основі проведеного дослідження обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зокрема в частині диференціації кримінальної відповідальності за керування транспортним засобом у стані сп’яніння з урахуванням ступеня інтоксикації, виду транспортного засобу, наявності або відсутності права на його керування тощо.

Імплементація зарубіжного досвіду в українське законодавство щодо протидії кіберзлочинам

2025-07-03T20:03:06+03:00

Стаття присвячена дослідженню можливості та шляхів імплементації зарубіжного досвіду в українське законодавство щодо протидії кіберзлочинам.

Встановлено, що проблематика протидії кіберзлочинності набуває особливої важливості в умовах запровадження воєнного стану. Сучасні інформаційні війни здатні завдати шкоди, співмірної або навіть більшої за ту, що спричиняється збройними конфліктами на полі бою. У зв’язку з цим суб’єкти, відповідальні за протидію кіберзлочинам, повинні вживати всіх можливих заходів для мінімізації кібератак, здійснюваних противником.

Зазначено, що одним із ключових напрямів удосконалення національної правової системи є запозичення та імплементація міжнародних ідей, концепцій та принципів. Розробка й уніфікація нормативно-правових актів, спрямованих на боротьбу з кіберзлочинністю, виступає одним із ефективних способів посилення протидії цим загрозам і розвитку міжнародної співпраці.

Зроблено висновок, що досвід США та Франції є надзвичайно важливим для української практики, оскільки поняття кіберзлочинності в національному праві досі не отримало чіткого теоретичного осмислення та законодавчого закріплення. Необхідним є також чітке розмежування видів кіберзлочинів залежно від їхнього впливу та негативних наслідків для соціальних процесів у державі. Якщо перший тип кіберзлочинів відповідно до французької класифікації достатньо врегульований положеннями Розділу XVI Кримінального кодексу України, то регулювання другого типу потребує ґрунтовного вивчення та впровадження ефективних підходів.

Зроблено висновок, що ефективний моніторинг негативних явищ у кіберпросторі, зокрема протиправної діяльності, вимагає значно більш активної міжнародної співпраці, ніж існуючі заходи боротьби з іншими формами міжнародної злочинності. Тому, окрім покращення та зміни кримінально-правових норм, постає потреба у впорядкуванні процесуальних механізмів і розбудові нових форматів міжнародного партнерства.

Крім того, одним з найбільш пріоритетних напрямів удосконалення вітчизняного законодавства є імплементація міжнародного досвіду через імплементацію зарубіжних концепцій, принципів та правових моделей. Формування й гармонізація нормативно-правового забезпечення боротьби з кіберзлочинністю є важливою умовою посилення національної кібербезпеки та розвитку ефективної міжнародної співпраці в цій сфері.

Помилка в об’єкті як вид фактичної помилки у кримінальному праві: сутність та особливості кваліфікації для кримінальної відповідальності

2025-07-03T20:10:23+03:00

Стаття присвячена дослідженню помилки в об’єкті як одного з ключових видів фактичної помилки у кримінальному праві, її сутності, особливостей та впливу на кваліфікацію кримінальних правопорушень. Акцентовано на відсутності законодавчого врегулювання норм про помилку в чинному Кримінальному кодексі України (далі – ККУ) [9] та необхідністю вдосконалення правозастосовної практики. Порівнюючи доктринальні поняття помилки, запропоновано власне визначення: помилка в об’єкті – це неправильне уявлення особи про характер і зміст суспільних відносин, на які спрямоване діяння, що виражається в неправильному розумінні суспільних відносин, оцінці предмета чи потерпілого. На основі аналізу зарубіжного законодавства (КК ФРН, Польщі, Болгарії, Іспанії) та проєкту нового ККУ висвітлено нормативне закріплення фактичної помилки, що сприяє правовій визначеності.

Помилка в об’єкті класифікується на чотири види: помилка у суспільних відносинах (у родовому чи безпосередньому об’єкті), у кількості об’єктів посягання, у предметі кримінального правопорушення та у потерпілому. Наприклад, помилка у суспільних відносинах може призводити до кваліфікації діяння як замаху на правопорушення, тоді як помилка у предметі чи потерпілому може не впливати на кваліфікацію, якщо не змінює суспільну небезпечність діяння. Дослідження підкреслює, що відсутність норм про помилку в чинному КК України ускладнює кваліфікацію, особливо у випадках, коли умисел особи не відповідає фактичним наслідкам. Проєкт нового КК України (ст. 2.4.6) пропонує врегулювання цього питання, визначаючи фактичну помилку як неправильне розуміння ознак складу правопорушення та встановлюючи кваліфікацію діяння як замаху на заплановане правопорушення. Констатовано, що помилка в об’єкті суттєво впливає на вину, кваліфікацію та призначення покарання, а її правильне розуміння є важливим для правозастосовної практики. Запропоноване авторське комплексне визначення помилки в об’єкті враховує всі її аспекти та може стати основою для подальшого вдосконалення законодавства.

Суб’єкт кримінальних правопорушень, які посягають на господарські відносини у сфері функціонування будівельного ринку

2025-07-03T20:56:12+03:00

У статті здійснено комплексне дослідження кримінально-правових аспектів визначення суб’єкта кримінального правопорушення у сфері функціонування будівельного ринку. Акцентується, що будівельна галузь України як один із ключових секторів національної економіки водночас є однією з найбільш уразливих до кримінальних посягань через поєднання великомасштабного обігу фінансових і матеріальних ресурсів, складної системи дозвільно-регуляторних процедур, численної участі державних і приватних суб’єктів, а також високого рівня корупційних ризиків. Зазначено, що в умовах сучасної трансформації ринку будівництва, актуальності набуває чітке визначення кола осіб, які можуть виступати суб’єктами кримінальної відповідальності.

У роботі детально проаналізовано загальні та спеціальні ознаки таких осіб. Розглянуто правовий статус посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, які уповноважені приймати рішення у сфері будівництва, керівників підрядних та субпідрядних організацій, інженерно-технічного персоналу, незалежних експертів, контролерів, а також інших учасників, чия діяльність прямо чи опосередковано впливає на якість і безпеку будівельних робіт. Проаналізовано типові кримінальні правопорушення, що характерні для будівельної галузі, зокрема: зловживання владою або службовим становищем, службове підроблення документів, фіктивне підприємництво з метою легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом, недотримання вимог техніки безпеки, що створює загрозу життю та здоров’ю громадян.

Особливу увагу приділено проблемі латентності таких злочинів, які часто приховані за формально законною документацією або здійснюються у змові між кількома суб’єктами. У зв’язку з цим, наголошено на необхідності ідентифікації ознак організованої злочинної діяльності у сфері будівництва, включно з фінансовими схемами ухилення від оподаткування, змовами під час державних тендерів, маніпуляціями з технічними умовами та сертифікатами. Розкрито потенційну роль юридичних осіб як суб’єктів кримінально-правового впливу, що особливо важливо в контексті розвитку інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні.

Еволюція кіберзлочинності: як кримінальне право адаптується до цифрової ери?

2025-07-03T21:03:24+03:00

У науковій статті здійснено ґрунтовне, міждисциплінарне дослідження процесів, що відбуваються у сфері кримінального права внаслідок стрімкої цифровізації суспільства. Автори аналізують кіберзлочинність не лише як новий вид злочинної діяльності, а як комплексне соціальне та правове явище, що постійно змінюється, вдосконалюється та створює виклики для правозастосовних органів, законодавців і міжнародної спільноти. Наголошується, що кіберзлочини сьогодні охоплюють надзвичайно широкий спектр правопорушень – від банального шахрайства до складних схем міжнародного відмивання грошей та фінансування тероризму.

У статті висвітлено основні інструменти та технології, які використовуються у кіберпросторі для вчинення злочинів: криптовалюти (зокрема біткоїн та монеро), технології блокчейн, даркнет, шифрувальні програми, фішингові кампанії, а також використання штучного інтелекту для генерації фальшивих особистостей або підробки документів. Розглянуто також явище етичного хакінгу та роль так званих «білих» хакерів, які, діючи в межах закону, сприяють підвищенню рівня кібербезпеки. Проаналізовано низку реальних кейсів, зокрема як в Україні, так і за кордоном, що дозволяє розкрити масштаби, способи реалізації та наслідки сучасних кіберзлочинів. Автори підкреслюють, що кіберзлочинність має транснаціональний характер, що ускладнює її виявлення, розслідування та притягнення винних до відповідальності в умовах, коли правова юрисдикція однієї держави не завжди достатня.

Особливий акцент зроблено на необхідності системного оновлення кримінального законодавства. Автори переконливо доводять, що традиційні інструменти кримінального права часто виявляються недостатніми або неефективними в умовах цифрової епохи. Розглянуто питання цифрових доказів, проблем їх належного документування, зберігання та використання в процесі доказування. Також піднято важливу проблему – відсутність єдиних міжнародних стандартів у сфері протидії кіберзлочинності, що суттєво гальмує взаємодію між країнами. У цьому контексті проаналізовано міжнародні конвенції, зокрема Будапештську конвенцію про кіберзлочинність, та окреслено напрями, в яких Україна має активізувати свою участь у глобальних ініціативах.

У статті представлено порівняльний аналіз підходів до протидії кіберзлочинності в різних країнах світу – США, Німеччині, Великій Британії, Естонії – та окреслено ті інструменти, які можна адаптувати до українських реалій. Наведено низку практичних рекомендацій щодо вдосконалення кримінального законодавства: запровадження нових складів злочинів, адаптація процедур збору цифрових доказів, розробка нормативної бази для співпраці правоохоронних органів з приватними кібербезпековими компаніями тощо.

Таким чином, дана стаття є важливим внеском у розвиток сучасної юридичної науки, адже вона не лише ідентифікує актуальні проблеми, але й пропонує реалістичні шляхи їх вирішення. Матеріал буде корисний не лише для теоретиків і практиків права, а й для ІТ-спеціалістів, розробників політик у сфері цифрової безпеки, міжнародних експертів та всіх зацікавлених у створенні безпечного цифрового середовища.

Питання притягнення до кримінальної відповідальності у сфері виконання судових рішень

2025-07-03T21:20:10+03:00

У статті проаналізовано правову природу та практичні проблеми притягнення до кримінальної відповідальності за невиконання судових рішень в Україні. Автором досліджуються підстави кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень у сфері виконання судових рішень, наводяться приклади правозастосовної практики. Вказується на те, що попри доволі значну увагу до питань кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення, є проблеми, які надалі залишаються дискусійними або такими, що не отримали наукового вирішення.

Особливу увагу приділено аналізу складу кримінального правопорушення за ст. 382 КК України. Зокрема, здійснено аналіз об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 КК України, визначено її особливості. Наведено позиції Верховного Суду по даній категорії справ та за результатами аналізу наявної судової практики зроблено висновок, що кримінальне правопорушення за ст. 382 КК України - невиконання судового рішення, не може бути вчинено через необережність, а тільки умисно.

Кримінальна відповідальність, встановлена ст. 382 КК України, є одним із правових засобів забезпечення виконання судових рішень. Суспільна небезпечність цього кримінального правопорушення полягає в тому, що його вчинення порушує конституційне положення щодо обов’язковості виконання судових рішень, підриває авторитет органів правосуддя, обмежує права та законні інтереси громадян і юридичних осіб.

У статті автором вказується й на проблемні питання у сфері виконання судових рішень в Україні, які були предметом розгляду Європейського суду з прав людини, наводяться приклади таких рішень. Робиться наголос на тому, що проблема невиконання судових рішень в Україні має системний характер, який підриває довіру до правосуддя. Разом з тим, кримінальна відповідальність за невиконання судових рішень, передбачена ст. 382 Кримінального кодексу України, містить ефективний потенціал, але майже не реалізується на практиці. При цьому, нажаль, наша держава не виконує вимоги статті 6 Європейської конвенції з прав людини та не забезпечує ефективного виконання судових рішень.

Автором робиться висновок про те, що притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України певною мірою збільшує шанси реального виконання судового рішення. Також вказуються інші склади кримінальних правопорушень, які передбачають кримінальну відповідальність у сфері виконання судових рішень.

Детермінанти, що впливають на вчинення кримінальних правопорушень у сфері оподаткування

2025-07-03T21:25:59+03:00

У статті проаналізовано детермінанти, причини та умови, що обумовлюють вчинення кримінальних правопорушень у сфері оподаткування. Кримінальні правопорушення у сфері оподаткування – це незаконні дії, спрямовані на ухилення від сплати податків або інших платежів до бюджету, які порушують податкове законодавство та завдають шкоди державній фінансовій системі. Ці правопорушення можуть мати різну форму і спричиняти як економічні, так і соціальні наслідки. Особливу увагу приділено комплексному вивченню та дослідженню факторів, що формують підґрунтя для податкової злочинності, зокрема таких як соціально-психологічна нестабільність у суспільстві, низький рівень правосвідомості платників податків, економічні труднощі у діяльності підприємств, недовіра до органів державної влади, політична напруга, корупційні ризики в роботі контролюючих органів та ін. Висвітлено та досліджено сучасний стан чинного законодавства України у сфері оподаткування і кримінальної відповідальності за вчинення податкових кримінальних правопорушень, акцентовано увагу на наявних в ньому суперечностей, прогалинах і відсутності дійсно ефективних правозастосовних механізмів.

Доведено, що податкова злочинність має комплексну природу, яка поєднує економічні, організаційно-правові та ментальні аспекти. Наголошується на необхідності перегляду окремих норм кримінального і податкового законодавства, забезпечення їх чіткого узгодження, а також підвищення професійного рівня працівників податкових органів і правоохоронних структур. Слід зазначити, що детермінанти, що впливають на вчинення кримінальних правопорушень у сфері оподаткування, охоплюють різноманітні фактори, які сприяють виникненню і поширенню таких правопорушень. Вони можуть бути економічними, соціальними, організаційними та правовими.

У підсумку зроблено висновок про доцільність системного удосконалення національного законодавства та практики його застосування з метою підвищення ефективності протидії кримінальним правопорушенням у сфері оподаткування, а також про потребу в гармонізації українських підходів до боротьби з податковими правопорушеннями із загальновизнаними міжнародними стандартами.

Правові аспекти запобігання насильницьким злочинам у діяльності правоохоронних органів

2025-07-03T22:15:58+03:00

У науковій статті проаналізовано складний і суспільно значущий феномен насильницьких злочинів, що вчиняються співробітниками правоохоронних органів у процесі виконання службових обов’язків. Підкреслено, що такі прояви не лише грубо порушують права людини, а й суттєво підривають довіру громадськості до інститутів державної влади. Визначено, що ефективна протидія цій формі злочинності вимагає системного та цілісного підходу, який передбачає удосконалення як правового регулювання, так і функціонування превентивних інституційних механізмів. У дослідженні особливу увагу приділено міжнародним стандартам, зокрема положенням Європейської конвенції з прав людини та Конвенції ООН проти катувань. Зауважено, що вказані акти встановлюють абсолютну заборону катувань та визначають обов’язки держав щодо здійснення ефективного контролю та розслідування таких випадків. Визначено нормативно-правову основу протидії насильницьким злочинам в Україні: Конституцію, Кримінальний кодекс, профільні закони, включаючи Закон «Про Національну поліцію», «Про прокуратуру», «Про Державне бюро розслідувань» тощо. Окремо підкреслено роль інституційних гарантій у запобіганні насильству. Проаналізовано функціонал таких суб’єктів запобіжної діяльності, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Національний превентивний механізм, Державне бюро розслідувань та громадські ради при органах МВС. Зауважено, що діяльність вказаних інституцій не лише фіксує порушення, а й виступає важливим стримуючим чинником та джерелом ініціатив у реформуванні правоохоронної системи. У підсумку визначено, що подальший розвиток державної політики у сфері запобігання насильницьким злочинам повинен орієнтуватися на зміцнення нормативної бази, підвищення ефективності контролюючих інституцій та впровадження міжнародних стандартів прав людини. Запропоновано конкретні напрями удосконалення: посилення гарантій незалежного розслідування, законодавче закріплення механізмів взаємодії правоохоронних органів із громадянським суспільством, розширення повноважень контролюючих суб’єктів, а також модернізація етичних та освітніх стандартів для співробітників силових структур.

Характеристика осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення у сфері діяльності кредитних спілок

2025-07-03T22:21:30+03:00

У статті надано характеристику осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення у сфері діяльності кредитних спілок. Зазначено, що особа злочинця це складний комплекс ознак, властивостей, зв’язків і відносин, які характеризують особистість та її моральний світ, взяті в динаміці та взаємодії з соціальними та індивідуальними життєвими умовами, що тією чи іншою мірою вплинули на вчинення кримінального правопорушення. З’ясовано, що доцільно виділяти соціально-психологічні типи злочинців, які вчиняють кримінальні правопорушення в діяльності кредитних спілок, а саме: особи з досвідом роботи у різних фінансових сферах (виступають організаторами, формують злочинні групи, розподіляють обов’язки між учасниками та керують отриманими коштами); особи, що зловживають своїм службовим становищем, виконуючи юридично значущі дії або надаючи публічні послуги (сприяють підготовці, вчиненню та приховуванню кримінальних правопорушень).

Автор дійшов висновку, що для досягнення успішних результатів у запобіганні кримінальним правопорушенням у діяльності кредитних спілок важливо аналізувати не лише основні негативні обставини та фактори, що сприяють їх вчиненню, а й враховувати специфіку цих правопорушень, контекст їх вчинення, а також особливості суб’єктів – особистість злочинця. Лише на цій основі можна створити ефективні заходи для запобігання. Слід також підкреслити, що складання кримінологічної характеристики осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення у сфері діяльності кредитних спілок є складним завданням через високий рівень латентності такої злочинності. Це в свою чергу, негативно впливає на ефективність заходів щодо запобігання кримінальним правопорушенням. Встановлено, що зазвичай кримінальні правопорушення вчиняють чоловіки, хоча частка жінок у цій сфері є вищою порівняно з іншими видами злочинності, що має корисливий характер. За віковою категорією більшість правопорушників, які здійснюють кримінальні правопорушення у сфері кредитних спілок, належать до групи від 30 до 49 років. Щодо громадянства, то більшість осіб, які були притягнуті до відповідальності є громадянами України. Переважна більшість злочинців мала спеціальну професійну підготовку.

До питання про розуміння явища виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікації її учасників (ст. 436² КК України)

2025-07-03T23:01:28+03:00

У статті зроблено спробу тлумачення явища виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України та глорифікації її учасників. Проаналізовано історичний рух та тенденції розвитку таких складних суспільно-політичних явищ, як війна, пропаганда та колабораціонізм. Визначено вплив розвитку інформаційних технологій та появи інформаційного суспільства на засоби й інструменти ведення сучасних війн. Простежено динаміку здійснення актів гібридної агресії щодо України та їхній вплив на вітчизняну правотворчість. Висвітлено окремі аспекти проблематики кримінально-правової регламентації охорони національної безпеки України, миру, людяності та міжнародного правопорядку, в умовах ескалації гібридної війни.

Розглянуто процес криміналізації виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України та глорифікації її учасників. Продемонстровано бачення вітчизняного законодавця щодо цілей кримінального регулювання цієї небезпечної поведінки в умовах потреби посилення оборонного потенціалу країни перед новими викликами триваючої гібридної агресії проти України.

Доведено, що явище виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України та глорифікації її учасників є похідним від більш ширших явищ «пропаганди» та «колабораціонізму». Встановлено, що за умов інтенсивного ворожого інформаційного впливу такі публічні висловлювання виступають інструментом поширення ворожих наративів усередині країни, що створює реальні та потенційні загрози формування серед населення осіб, готових у різний спосіб сприяти окупанту в досягненні його воєнних цілей.

Крім того, проведено аналіз історичного підґрунтя та міжнародно-правового досвіду криміналізації проявів ворожої пропаганди та колабораційної діяльності. Встановлено, як міжнародно-правові договори та діяльність міжнародних організацій впливають на національні правові системи в контексті кримінально-правових механізмів протидії воєнній пропаганді та різним формам пособництва ворогу з боку власного населення.

Право на апеляційне оскарження у кримінальному провадженні: стандарти Європейського суду з прав людини та їх імплементація в Україні

2025-07-03T23:01:41+03:00

Вказується, право на апеляційне оскарження у кримінальному провадженні в контексті стандартів Європейського суду з прав людини визначається низкою важливих чинників юридичного, практичного та науково-теоретичного характеру.

У статті здійснено системний аналіз права на апеляційне оскарження судових рішень у кримінальному провадженні з огляду на стандарти, що випливають із практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Досліджено сутність, зміст та юридичну природу права на апеляційний перегляд як одного з ключових елементів права на справедливий судовий розгляд, гарантованого Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколом № 7 до неї. Автором детально розглянуто актуальну практику ЄСПЛ, зокрема рішення у справах «Dorado Baúlde v. Spain», «Ruslan Yakovenko v. Ukraine», «Krombach v. France» та «Natsvlishvili and Togonidze v. Georgia», які визначають критерії ефективності апеляційного оскарження, допустимість обмежень цього права, вимоги до забезпечення участі обвинуваченого в апеляційному провадженні, а також межі дискреції держав у регулюванні цих питань. У роботі акцентовано увагу на важливості забезпечення не лише формальної, а й фактичної можливості особи на оскарження судових рішень, необхідності уникнення надмірного процесуального формалізму, який може ускладнювати доступ до ефективного правового захисту. Особливо детально проаналізовано проблему забезпечення особистої присутності обвинуваченого в судовому засіданні апеляційної інстанції, яка має істотне значення для реалізації гарантій справедливого судового розгляду відповідно до міжнародних стандартів. За результатами дослідження зроблено висновок про загальну відповідність національного кримінального процесуального законодавства України європейським стандартам у сфері апеляційного оскарження, визначено аспекти, які потребують подальшого законодавчого та практичного вдосконалення, окреслено напрями імплементації міжнародних стандартів у національну судову практику.

Кваліфікація кримінальних правопорушень у сфері господарської діяльності в умовах особливого періоду

2025-07-03T23:45:15+03:00

У статті вказується, що економічна нестабільність, порушення логістичних ланцюгів та мобілізація ресурсів створюють нові ризики для вчинення кримінальних правопорушень економічного характеру. Особливо негативно на вказані правовідносини вплинуло повномасштабне вторгнення на територію нашої країни. Важливо підкреслити, що порушення у зазначеній сфері суттєво впливають на обороноздатність держави. Саме тому постає потреба у визначенні сучасних підходів до кваліфікації кримінальних правопорушень, пов’язаних із господарською діяльністю, відповідно до норм чинного кримінального законодавства в умовах воєнного стану, а також особливого періоду. Автор зауважує, що метою статті є аналіз актуальних аспектів кваліфікації кримінальних правопорушень у сфері господарської діяльності в умовах особливого періоду та формулювання відповідних пропозицій до законодавства.

За результатами дослідження зроблено висновок про те, що окремі статті розділу VII КК України доцільно доповнити такою кваліфікуючою ознакою як вчинення кримінального правопорушення в умовах особливого періоду. Мова, зокрема, йде про статті, якими встановлена відповідальність за: контрабанду культурних цінностей та зброї; незаконне використання з метою отримання прибутку гуманітарної допомоги, благодійних пожертв або безоплатної допомоги; протидію законній господарській діяльності; протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації; легалізацію (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом; нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням; ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів); шахрайство з фінансовими ресурсами; умисне введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції; незаконну приватизацію державного, комунального майна.

Також п. 11 ч. 1 ст. 67 КК України пропонується доповнити словосполученням «особливого періоду» і викласти його у наступній редакції: «вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, особливого періоду, інших надзвичайних подій».

Позбавлення державної нагороди України за кримінальним законодавством України: особливості, проблеми та зарубіжний досвід

2025-07-03T23:51:07+03:00

Стаття присвячена аналізу позбавлення державної нагороди України як спеціального виду кримінального покарання. Наголошено, що запровадження даного покарання обумовлено сучасними правовими, соціальними та морально-етичними чинниками. Висвітлено зміст та правову природу позбавлення державної нагороди як додаткового факультативного покарання, що призначається безстроково. Визначено, що позбавлення державної нагороди спричиняє втрату всіх пов’язаних з нею прав і привілеїв. Проаналізовано підстави та умови призначення позбавлення державної нагороди судом. Встановлено, що даний захід державного примусу може призначатися судом лише за умови, що засуджений має державну нагороду та вчинив тяжкий чи особливо тяжкий злочин, кримінальне правопорушення проти основ національної безпеки України, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, або кримінальне правопорушення, передбачене статтями 258-258-5, 260, 261 КК України. Обґрунтовано, що позбавлення державної нагороди має дуалістичну правову природу. З однієї сторони, такий засіб кримінально-правового впливу розглядається як кримінальне покарання, а з іншої, являє собою засіб політично-правового впливу. Виявлено низку проблем реалізації цього покарання. Зокрема, відсутність позбавлення нагороди у санкціях статей Особливої частини КК України надає йому винятковий характер та ускладнює призначення, що спричиняє невизначеність і суб’єктивізм судів. Окрім того, законодавча норма дозволяє призначати позбавлення державної нагороди за будь-який тяжкий чи особливо тяжкий злочин незалежно від характеру посягання, що є досить дискусійним, а також підкреслено, що в таких випадках рішення суду про позбавлення державної нагороди має бути вмотивованим. Окремо проаналізовано недоліки процедури виконання покарання у вигляді позбавлення державної нагороди України: відсутність чіткої процедури вилучення нагородних атрибутів та відповідальності за їх неповернення, неналежна координація між компетентними органами щодо припинення пільг, а також відсутність обов’язкового повідомлення зацікавлених установ і контролю строків виконання вироку. Охарактеризовано зарубіжний досвід позбавлення державних нагород та почесних звань. Порівняльно-правовий аналіз свідчить, що український підхід є новелою, яка відносить позбавлення держнагород до системи кримінальних покарань, тоді як за кордоном це питання вирішується переважно поза кримінальною процедурою. Зроблено висновок про необхідність вдосконалення національного кримінального та кримінально-виконавчого законодавства з урахуванням виявлених недоліків та світового досвіду. Обґрунтовано пропозиції щодо більш чіткого визначення умов призначення покарання у виді позбавлення державної нагороди та детального регламентування процедури його виконання. Практична значущість проведеного дослідження полягає у тому, що його висновки та рекомендації можуть бути використані для підготовки змін до законодавства і розробки чітких методичних підходів щодо застосування ст. 54-1 КК України на практиці з метою забезпечення невідворотності відповідальності та збереження авторитету державних нагород.

Реалізація національної кримінально-правової юрисдикції щодо правопорушень, вчинених нерезидентами держави за її межами (порівняльний вимір)

2025-07-04T00:03:21+03:00

У статті проведено порівняльне дослідження особливостей регламентації підстав і меж національної кримінально-правової юрисдикції законодавством України та кримінально-правовими актами деяких європейських держав. Головним методом дослідження у статті є порівняльний аналіз. Предметом аналізу обрано кримінально-правову юрисдикцію держави щодо осіб, які не є її громадянами та не є апатридами, котрі постійно в ній проживають, у випадку вчинення ними кримінальних правопорушень за межами держави. Показано зв’язки між реалізацією кримінально-правової юрисдикції держави з її обов’язком забезпечувати охорону національних інтересів та інтересів своїх громадян, а також з принципом суверенітету і вимогою не зазіхати на суверенітет інших держав. Відзначено, що право і повноваження держави карати в таких випадках є обмеженим. Воно не повинне порушувати інтересів інших держав щодо здійснення правосуддя на власній території. Водночас, має бути забезпечено можливість ефективного захисту національних інтересів та інтересів міжнародного правопорядку. Досліджено деякі норми кримінально-правових актів таких держав як Франція, Греція та Португалія. Відзначено, що механізм забезпечення кримінально-правової юрисдикції в КК України щодо екстериторіальних кримінальних правопорушень нерезидентів (універсальний та реальний принципи) в цілому врегульований задовільно. Здійснено короткий огляд передбачених ст. 8 КК України підстав застосування цих принципів як елементів механізму реалізації національної кримінально-правової юрисдикції щодо нерезидентів за екстериторіальні кримінальні правопорушення. Виявлено положення зазначених Кримінальних кодексів, які уточнюють межі національної кримінально-правової юрисдикції та дозволяють більш якісно регулювати її реалізацію. Такими є більш конкретне формулювання підстав застосування кримінального закону за універсальним принципом, забезпечення принципу «або видай, або суди» та можливість застосування до резидента за екстериторіальне кримінальне правопорушення кари у межах, передбачених законами місця вчинення діяння. Висловлено пропозиції про врахування таких положень в процесі подальшого реформування вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність.

Правова характеристика форм колабораційної діяльності, пов’язаних із добровільним зайняттям посад у незаконних органах влади на тимчасово окупованих територіях України

2025-07-04T00:07:27+03:00

Стаття присвячена комплексному аналізу форм колабораційної діяльності, пов’язаних із добровільним зайняттям посад у незаконних органах влади на тимчасово окупованих територіях України. Досліджено унікальну конструкцію об’єктивної сторони колабораційної діяльності, яка, на відміну від традиційного розуміння кваліфікуючих ознак як обтяжуючих обставин основного складу злочину, передбачає наявність самостійних форм протиправної поведінки з різним ступенем суспільної небезпечності.

Обґрунтовано актуальність вивчення форм колабораційної діяльності, передбачених частинами 2, 5 та 7 статті 111-1 Кримінального кодексу України. Ці форми представляють найбільш безпосередню та активну співпрацю з окупаційним режимом, створюють значні труднощі для правозастосовної практики через проблеми доказування добровільності та мають тісний зв’язок з іншими кримінальними правопорушеннями проти основ національної безпеки, що породжує складні питання кваліфікації за сукупністю.

У статті детально проаналізовано спільні характеристики досліджуваних форм колабораційної діяльності: суспільно небезпечне діяння у формі добровільного обіймання певної посади; локалізацію на тимчасово окупованій території; наявність спеціального суб’єкта – громадянина України. Визначено основні відмінності між цими формами, які полягають у характері займаних посад: без виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій (частина 2); з виконанням таких функцій (частина 5); або в незаконних судових чи правоохоронних органах (частина 7).

Досліджено формальний характер складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 111-1 Кримінального кодексу України, який класифікується як кримінальний проступок. Визначено, що для наявності складу цього правопорушення достатньо самого факту добровільного обіймання певної посади на тимчасово окупованій території, що не передбачає виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій.

На основі аналізу судової практики виявлено проблемні аспекти застосування норм про колабораційну діяльність, зокрема щодо визначення критеріїв «добровільності» дій обвинувачених на тимчасово окупованих територіях. Встановлено, що суди здебільшого ухвалюють рішення про наявність добровільності за відсутності прямих доказів фізичного примусу, однак недостатньо враховують фактор психологічного тиску в умовах окупації.

Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності серед неповнолітніх

2025-07-04T00:25:44+03:00

У статті розглядається проблема рецидивної злочинності серед неповнолітніх як одна з найбільш актуальних та небезпечних для суспільства і зазначено, що ця проблема потребує комплексного підходу до вирішення. Особливу увагу приділено аналізу причин та умов, через які неповнолітні знову вчиняють кримінальні правопорушення, вже маючи судимість. Зазначається, що повторні правопорушення серед неповнолітніх свідчать про слабку дію існуючих заходів профілактики та існують недоліки у процесі ресоціалізації.

У статті зазначається, що умови воєнного стану ще більше загострюють ситуацію через соціальну нестабільність, високий рівень стресу серед молоді та послаблення ролі сім’ї та школи. У роботі проаналізовано та наведено статистику за 2021–2024 роки, що демонструють зміну рівня злочинності серед підлітків, а також показано найпоширеніші види правопорушень. Розглянуто, які саме вікові групи неповнолітніх найчастіше вчиняють повторні кримінальні правопорушення. Наголошується, що рецидив пов’язаний із бідністю, проблемами в родині, браком освіти та психологічними проблемами та травмами.

Також у статті аналізується сучасна система ювенальної пробації в Україні та зміни, що в ній відбуваються. Досліджено нові підходи, що стосуються психологічної допомоги, навчальних програм, професійної підготовки та наведені ефективні заходи запобігання рецидивної злочинності серед неповнолітніх. Особливо підкреслюється важливість впровадження таких інституцій, як відновне правосуддя й спеціалізовані суди для справ неповнолітніх, а також поєднання зусилля сім’ї, педагогів, психологів та соціальних працівників. що також є дієвими заходами попередження злочинності серед неповнолітніх.

Окремо йдеться про підтримку сімей, адже саме родина відіграє ключову роль у вихованні дитини. Також наведено приклади державних ініціатив, спрямованих на зміцнення сімей і поліпшення умов для дітей.

Це дослідження може бути корисним для розробки ефективніших заходів профілактики, які допоможуть зменшити кількість повторних злочинів серед молоді та створити безпечніше середовище для всіх.

Аналітичне прогнозування у сфері протидії злочинності: інформаційні інструменти та методи

2025-07-04T00:26:01+03:00

У статті досліджено сутність та компоненти інформаційно-аналітичного забезпечення правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю. Розкрито методологічні підходи та основні завдання інформаційно-аналітичної діяльності оперативних підрозділів.

Визначено, що належне інформаційне забезпечення становить невід’ємну складову результативного функціонування будь-якої соціальної системи, включаючи механізми протидії кримінальним проявам. Особлива увага приділяється сучасним тенденціям розвитку інформаційних технологій, які активно інтегруються у сферу боротьби зі злочинністю. Процеси трансформації вихідних даних нині автоматизовані, що сприяє створенню спеціалізованих систем опрацювання кримінологічної інформації, автоматизованих пошукових платформ та систем управління.

Аналіз кримінологічних даних є фундаментальною основою для ефективної профілактики злочинів, протидії злочинності та прогнозування кримінальної активності. Завдяки аналітичному опрацюванню зібраних даних правоохоронні органи отримують можливість оцінювати оперативну ситуацію на підконтрольних територіях, відстежувати зміни у загальній злочинності та окремих її категоріях, а також розробляти комплексні превентивні заходи.

Ключовою характеристикою інформаційно-аналітичного забезпечення визначено формування кінцевого аналітичного продукту шляхом поєднання традиційних дослідницьких методів із сучасними аналітичними техніками, що забезпечує отримання достовірної інформації.

Зроблено висновок, що застосування методології інформаційно-аналітичного забезпечення у вивченні злочинності та її детермінантів дозволяє оптимально інтегрувати відповідні структури та процедури в систему протидії. При цьому зміст такого забезпечення виходить за межі простого аналізу даних для оперативних цілей і застосовується для вирішення значно ширшого спектру завдань протидії злочинності за різними напрямками.

Перспективним напрямком розвитку інформаційно-аналітичного забезпечення є впровадження предиктивної аналітики, яка дозволяє не лише реагувати на вже скоєні злочини, але й прогнозувати потенційні кримінальні загрози. Використання багатофакторних моделей аналізу та великих масивів даних створює можливості для раннього виявлення криміногенних чинників та зон підвищеного ризику. Це, своєю чергою, дозволяє оптимізувати розподіл ресурсів правоохоронних органів та зосередити превентивні заходи на найбільш проблемних напрямках, значно підвищуючи ефективність системи протидії злочинності в цілому.

У статті наголошується, що удосконалення кримінологічних методів впливу на злочинність залишається пріоритетним завданням як для наукової спільноти, так і для правоохоронної практики, які спільно формують систему протидії злочинності та охоплюють сферу діяльності відповідних суб’єктів.

Методологічні засади формування комплексної системи протидії злочинності в діяльності правоохоронних органів

2025-07-04T00:41:15+03:00

У статті досліджено системні характеристики діяльності з протидії злочинності на основі вивчення особливостей застосування системного підходу в кримінологічних дослідженнях та формулювання відповідного визначення. Здійснено аналіз ключових складових механізму протидії злочинності, на підставі чого запропоновано його концепцію та встановлено відмінності від споріднених понять.

Наголошується на багатозначності тлумачення сутності цієї категорії. Складність обрання підходу до визначення елементів механізму також відображає комплексність досліджуваного поняття. Вивчення механізму як системи з усіма її компонентами та їхніми взаємозв’язками сприяло всебічному розкриттю змісту цього поняття.

Щодо такого суспільного явища як протидія злочинності, термін «механізм» має застосовуватися передусім у практичному аспекті, маючи на увазі необхідність досягнення певної ефективності від здійсненого кримінологічного впливу. При цьому поняття «механізм протидії злочинності» є похідним від поняття «протидія злочинності».

Механізм протидії злочинності за своїм змістом є системним і багатоаспектним явищем, що передбачає різні підходи до свого тлумачення. Ці підходи, які в багатьох випадках дозволяють використовувати науковий потенціал інших наук (насамперед психології, кібернетики, соціології, різних галузей права, що комплексно вивчають різні аспекти управління), спрямовані на розкриття тих чи інших, іноді дуже важливих, аспектів діяльності з протидії злочинності та притаманних їй механізмів.

У дослідженні особлива увага приділяється інтеграційним процесам взаємодії правоохоронних органів як важливому елементу ефективного функціонування механізму протидії злочинності. Аналізується практика координації діяльності різних суб’єктів кримінологічної профілактики та висвітлюються проблемні аспекти інформаційного забезпечення цієї взаємодії. Запропоновано шляхи вдосконалення нормативно-правової бази, що регулює спільну діяльність державних та громадських інституцій у сфері превентивної роботи.

Розглянуто актуальні питання адаптації міжнародних стандартів та імплементації прогресивного зарубіжного досвіду у вітчизняну практику протидії злочинності. Проаналізовано ефективність окремих інноваційних підходів до профілактики правопорушень, що застосовуються в країнах Європейського Союзу та США. Обґрунтовано необхідність розробки комплексної стратегії протидії злочинності з урахуванням національних особливостей та сучасних глобалізаційних викликів, зокрема кіберзлочинності та транснаціональної організованої злочинної діяльності.

У статті також досліджуються перспективи використання сучасних інформаційних технологій та методів інтелектуального аналізу даних для прогнозування кримінологічної ситуації та планування превентивних заходів. Обґрунтовано доцільність впровадження автоматизованих систем моніторингу та аналізу злочинності, що дозволять оптимізувати розподіл ресурсів правоохоронних органів та підвищити ефективність їх діяльності. Зазначається, що успішна реалізація цих інновацій потребує не лише технічного забезпечення, але й відповідної підготовки фахівців та інституційних змін у системі органів кримінальної юстиції.

Генеза кримінальної відповідальності службової особи юридичної особи за корупційні злочини

2025-07-04T00:46:40+03:00

У статті проведений історико-правовий аналіз кримінальної відповідальності службової особи юридичної особи. Автором аналізуються різні підходи до визначення поняття службової особи, досліджується еволюція законодавства України. Встановлено, що генеза предмету статті є складним процесом, що охоплює етапи поступового переосмислення ролі юридичних осіб у вчиненні кримінальних правопорушень та впровадження ефективних кримінально-правових інструментів реагування.

Проаналізовано історичні етапи формування правового статусу службової особи. Виконано глибокий теоретичний аналіз поняття «службова особа юридичної особи публічного права», проілюстровано розвиток відповідних положень у Кримінальному кодексі України та антикорупційному законодавстві Окрема увага приділена запровадженню кримінальної відповідальності юридичних осіб та ролі їх службових осіб як носіїв кримінально-правового ризику. Здійснено критичний аналіз чинного законодавства, окреслено низку теоретичних і практичних проблем, зокрема відсутність єдиного визначення службової особи в контексті юридичної особи, що в свою чергу ускладнює правозастосовну діяльність. Приділено увагу впливу міжнародних антикорупційних норм і стандартів на формування вітчизняного кримінального права.

Наголошено, що важливою віхою стало прийняття у 2014 році Закону України «Про запобігання корупції» та внесення змін до Кримінального кодексу України, якими передбачено спеціальні норми, що охоплюють відповідальність за вчинення злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг.

Окрема увага приділяється розвитку концепції «юридичної відповідальності юридичних осіб», що втілилась у відповідні кримінальні норми, що дозволяють притягнути до відповідальності не лише конкретну фізичну особу, а й саму організацію за дії її уповноваженого представника. Таким чином, аналіз генези кримінальної відповідальності службової особи юридичної особи за корупційні злочини дозволяє глибше зрозуміти природу цього правового інституту, простежити еволюцію підходів до його правового регулювання та виявити перспективи вдосконалення законодавчої та правозастосовної практики в цій сфері.

Ресоціалізація правопорушників: міжнародний досвід

2025-07-04T01:18:46+03:00

У статті досліджується роль ресоціалізації як ключового інструменту сучасної кримінологічної політики, спрямованого на зниження рецидивної злочинності та забезпечення громадської безпеки держави. Покарання, окрім каральної функції, має захищати суспільство шляхом реінтеграції правопорушників через соціально-правові, економічні та психологічні механізми. Проте, суспільна стигматизація та недостатня ефективність програм ускладнюють цей процес, збільшуючи ризик вчинення рецидивів. Мета дослідження є аналіз міжнародного законодавства щодо застосування ресоціалізації до правопорушників та імплементації у законодавство України. Автором акцентується увага на необхідності у взаємодії державних органів, громадянського суспільства, бізнесу та медіа у створенні умов для ефективної реінтеграції осіб, звільнених з місць позбавлення волі. У межах дослідження узагальнено міжнародний досвід ресоціалізації в таких країнах, як: Німеччина, Литва, Нідерланди, Велика Британія, Канада тощо. Розглянуто успішні практики впровадження інфраструктури соціальної адаптації, включно з центрами реінтеграції, програмами навчання, підтримки працевлаштування, подолання залежностей і розвитку життєвих навичок. Автор звертає увагу, на особливості застосування етапів ресоціалізації під час відбування покарання та після звільнення. Проведено, аналіз нормативно-правового забезпечення ресоціалізації в Україні, зокрема: Кримінально-виконавчого кодексу, Закону «Про пробацію» та законодавства у сфері зайнятості населення. Автор зауважує, що попри наявні гарантії, практичне впровадження ресоціалізаційних програм в Україні стикається з низкою труднощів, серед яких: обмежене фінансування та відсутність дієвих спеціальних програм. Проте, для розробки адаптованих до сьогоднішніх реалій програм ресоціалізації, а також підвищення ролі органів пробації та центрів соціальної адаптації у супроводі правопорушників (звільнених з місць відбування покарання), виникає необхідність імплементації міжнародного досвіду (міжнародних практик).

Пріоритетність екологічної безпеки у сфері водних біоресурсів та ефективної протидії незаконному промислу в державній політиці Україні

2025-07-04T01:24:15+03:00

У статті визначено пріоритетність екологічної безпеки у сфері водних біоресурсів як стратегічно важливий елемент державної політики України в умовах євроінтеграції та боротьби з незаконним промислом. Було розглянуто комплексний характер проблеми незаконного зайняття рибним та іншим водним добувним промислом як прямої загрози екологічній безпеці, що потребує першочергової уваги з боку держави та застосування сучасних превентивних заходів. Окремо проаналізовано вплив воєнної агресії на загострення існуючих ризиків у цій сфері, включаючи ослаблення державного і громадського контролю; зростання нелегальної економіки, а відповідно збільшення фактів незаконного зайняття рибним промислом; забруднення водних об’єктів та руйнування інфраструктури, що створює нові виклики для забезпечення екологічної безпеки водних біоресурсів. У статті проаналізовано ключові аспекти державної політики України у сфері водних біоресурсів, включаючи нормативно правове регулювання відповідної сфери; гармонізацію з європейськими екологічними стандартами (acquis communautaire) у сфері водних біоресурсів; визнання та подолання існуючих екологічних викликів; інтеграцію екологічних пріоритетів у секторальні політики, а також важливість оцінки ефективності та коригування відповідних політичних рішень. Значну увагу приділено ролі залучення громадськості та документуванню впливу війни на довкілля як потужного інструменту підвищення екологічної свідомості, посилення громадського контролю та забезпечення об’єктивної інформації для прийняття управлінських рішень.

Виокремлено, що для забезпечення пріоритетності екологічної безпеки водних біоресурсів та ефективної протидії незаконному промислу в державній політиці України необхідний комплексний підхід, що охоплює законодавчі, правоохоронні, освітні та громадські ініціативи. Збереження пріоритетності екологічної безпеки водних біоресурсів є не лише запорукою сталого розвитку та здоров’я громадян, але й важливим кроком на шляху європейської інтеграції України.