Аналітично-порівняльне правознавство

Дисциплінарне провадження стосовно адвоката у світлі правових реформ

2025-07-07T22:35:04+03:00

У статті аналізується стан законодавчого регулювання дисциплінарного провадження стосовно адвоката в Україні та розглядають передумови його удосконалення у світлі правових реформ. Порядок притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності за національним законодавством досліджено, виходячи зі стандартів дисциплінарного провадження, закріплених в Європейській Конвенції захисту професії адвоката.

Стандартами дисциплінарного провадження визначено: підстави для притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності повинні ґрунтуватися виключно на професійних стандартах поведінки, які передбачені законом і відповідають правам і свободам, закріпленим у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; розгляд дисциплінарних справ повинен здійснюватися незалежним та неупередженим дисциплінарним органом, створеним професійною асоціацією, або незалежним та неупередженим органом, або незалежним та неупередженим судом або трибуналом, створеним відповідно до закону; розгляд дисциплінарних справ повинен бути своєчасним; розгляд дисциплінарних справ здійснюється відповідно до вимог справедливого судового розгляду, згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; при розгляді дисциплінарних справ адвокат має право на правничу допомогу; право оскарження адвокатом рішення у дисциплінарній справі реалізується у незалежному та неупередженому суді, створеному відповідно до закону; законність дисциплінарної процедури; відсутність будь-якої дискримінації; пропорційність при призначенні дисциплінарного стягнення; застосування заборони на право заняття адвокатською діяльністю як вид дисциплінарної відповідальності виключно за найсерйозніші порушення професійних стандартів. Неприпустимість переймання повноважень дисциплінарного органу обгрунтовано необхідною умовою дотримання принципу правової визначеності й особливого порядку дисциплінарного провадження.

Запропоновано на законодавчому рівні закріпити принципи дисциплінарного провадження; виключити законодавчі положення, які місять надто оціночні поняття щодо дисциплінарних проступків; запровадити спрощену дисциплінарну процедуру стосовно адвоката у справах, що стосуються незначних порушень.

Відновлення національної системи військових судів: сучасні проблеми правотворчості

2025-07-07T22:35:03+03:00

У статті досліджено сучасні законопроєкти «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо функціонування військових судів» (реєстр. № 13048 від 27.02.2025 р.) та «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо створення та організації діяльності військових судів» (реєстр. № 13048-1 від 11.03.2025 р.), які стосуються встановлення системи військових судів.

Метою дослідження є аналіз стану правотворчої діяльності у сфері відновлення функціонування військових судів. Для реалізації мети статті було використано такі наукові методи: формально-догматичний – під час правового аналізу норм законопроєктів; метод порівняльного аналізу дозволив дослідити систему військових судів в окремих зарубіжних країнах; статистичний метод дозолив визначити кількісні показники військових кримінальних правопорушень та воєнних злочинів та визначити їх вплив на функціонування системи кримінальної юстиції. Методи аналізу та синтезу дозволили запропонувати конкретні алгоритми вирішення проблеми встановлення системи військових судів.

Проаналізовано дві протилежні позиції щодо запровадження системи військових судів. Одним з важливих аргументів щодо запровадження військових судів визначено зарубіжний досвід правового регулювання діяльності таких судових органів, які існують у багатьох провідних державах світу, зокрема у більшості країн Європейського Союзу. Констатовано, що зарубіжний досвід регламентації військовій юстиції неможна абсолютизувати та формально імплементувати у національне законодавство, зважаючи на різні правові традиції країн і на чинний воєнний стан в Україні.

У дослідженні наголошено на тому, що законопроєкти, які стосуються відновлення системи військових судів, є надзвичайно важливими, актуальними, своєчасними та містять слушні пропозиції для майбутнього функціонування військових судів. Обґрунтовано, що вказані законопроєкти потребують певного доопрацювання, можливого об’єднання, а також узгодження з відповідними конституційно-правовими нормами. У статті запропоновано обмежити юрисдикцію військових судів винятково сферою військових кримінальних правопорушень, воєнних злочинів, справ про адміністративні правопорушення та дисциплінарних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, резервістами і військовозобов’язаними під час проходження ними зборів. Зроблено висновок, що у перспективі створення військових судів повинно залежати від комплексного вирішення проблеми створення системи військової юстиції.

Адвокатська таємниця: проблеми визначення предмету та обсягу

2025-07-07T23:09:16+03:00

У статті здійснюється комплексне дослідження інституту адвокатської таємниці як фундаментальної основи правової системи, що забезпечує належний рівень захисту конфіденційності відносин між адвокатом і клієнтом. Автор проводить ґрунтовний аналіз законодавчого визначення та регулювання адвокатської таємниці в Україні, детально розглядає її юридичний зміст, правові межі та механізми захисту. Особлива увага приділяється порівнянню національного законодавства з відповідними міжнародними стандартами, передусім практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

У роботі системно висвітлюється актуальність проблеми в сучасних умовах цифровізації суспільства, що створює нові виклики для захисту конфіденційної інформації та вимагає переосмислення традиційних підходів до забезпечення адвокатської таємниці. Автор розкриває багатоаспектність предмету адвокатської таємниці, включаючи такі його складові, як: факт звернення до адвоката, мотиви звернення, зміст і характер правових консультацій, документи, передані адвокату, електронну кореспонденцію та інші форми комунікації.

Важливим аспектом дослідження є розгляд новітньої судової практики, зокрема справи Reznik v. Ukraine (2025), яка стала значущим прецедентом, що підкреслює необхідність чіткого визначення предмету адвокатської таємниці та запровадження ефективних механізмів її правового захисту в національному законодавстві. Автор виявляє та аналізує проблемні аспекти чинного правового регулювання та правозастосовної практики, пов’язані з розбіжностями в українському законодавстві та відсутністю уніфікованих стандартів захисту конфіденційної інформації.

На основі проведеного аналізу у статті запропоновано комплекс науково обґрунтованих напрямів удосконалення правового захисту адвокатської таємниці. Серед них: гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами, посилення механізмів судового контролю за дотриманням принципу конфіденційності, удосконалення процедур кібербезпеки для захисту електронних даних та впровадження додаткових правових гарантій для адвокатів у процесі здійснення їхньої професійної діяльності.

У підсумку автор обґрунтовує необхідність системного удосконалення законодавчого регулювання адвокатської таємниці в Україні для забезпечення високого рівня конфіденційності адвокатської діяльності відповідно до європейських стандартів та практики ЄСПЛ.

Відповідальність за порушення присяги

2025-07-11T22:48:26+03:00

У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз відповідальності за порушення присяги в Україні та інших країнах. Вказується, що присяга належить водночас до правової та етичної сфер, і нині залишається важливим аксіологічним елементом забезпечення функціонування окремих соціальних і державних інститутів. Зазначається, що незалежно від процедури її складення, присяга зобов’язує особу дотримуватися обіцянки, наведеної у ній; на дійсність присяги не впливає те, що особа, яка склала її, не вірить у Бога або не приймає аксіологічної важливості присяги, адже обов’язок говорити правду чи інший підтверджений присягою обов’язок має насамперед утилітарне значення. Наголошується, що відповідальність за порушення присяги теж залежить не від процедури або ритуалу присяги, а від факту складання присяги, наявності її підписаного тексту (якщо це передбачено), і від факту її дотримання або порушення. Автори вказують, що відповідальність – категорія, яка визначає здатність людини оцінювати свої дії з точки особистого сумління, прийнятої системи моральних принципів, а також усвідомлення правових наслідків власних рішень, що, зокрема, виражається в текстах і невербальних жестах присяг. Визначено, що за порушення присяг у різних країнах може наступати політична, а також дисциплінарна, кримінальна та інша юридична відповідальність. Наводяться приклади щодо дисциплінарної відповідальності судових юристів за порушення присяги. Констатовано, що відповідальність за введення в оману суду чи іншого уповноваженого органу, зокрема неправдиві показання під присягою, настає не за результатами присяги, а як наслідок cаме завідомо неправдивих показань. Визначено, що в країнах загального права інститут присяги більш розвинутий, прийняті спеціальні окремі закони про присяги; як правило передбачена кримінальна відповідальність за такий традиційний (історичний) склад правопорушення (злочину) як порушення присяги або кривоприсяга (perjury); водночас у кримінальному законодавстві, як правило, доволі детально описується, в яких конкретно діяннях полягає кривоприсяга, і під цим терміном, по суті, розуміються декілька різних правопорушень, але не будь-яке порушення будь-якої присяги підпадатиме під відповідні визначення.

Законодавче забезпечення надання Чехією допомоги Україні в період російсько-української війни: особливості, напрями, форми та рівні

2025-07-11T23:19:04+03:00

Автори дослідження розкривають тему на великій базі фактичного матеріалу. Вони ретельно здійснили його аналіз, зробили переконливі висновки, підкріплені фактами щодо дій влади, опозиційних до неї партій. Дослідники чітко виокремили напрями, форми, рівні реалізації допомоги Україні Чеською Республікою відповідно до верховенства права – міжнародного та національного. Вони акцентують увагу і на діях опозиційних партій, що прагнуть на розпочатій імперією Російської Федерації війни проти України задовільнити власні амбіції, нехтуючи міжнародним гуманітарним правом. Їхні дії мають ознаки посттоталітаризму, посткомуністичної травми, прихильності до групи зла на планеті, котру формують тоталітарні держави.

Президент, парламент і уряд Чехії відстоюють принципи демократії і верховенства права, непорушність у ХХІ столітті визнаних кордонів. Вони проти анексій, збройного вторгнення на території суверенних держав. Уся їхня цілеспрямована робота підпорядкована миру у світі, міждержавному співробітництву, спільній перемозі демократії над тоталітаризмом і проявами неофашизму, подальшому розвитку людської цивілізації на шляху до спільної перемоги, демократії, верховенства права над злом і мракобіссям диктатури.

Цього неможна сказати про депутатів опозиційних партій та їхні дії в національному та європейському парламентах. Їхня позиція щодо задоволення запитів агресора є в край небезпечною. Нинішні умови нагадують атмосферу напередодні Другої світової війни.

Комплексний аналіз теми охоплює хронологічні рамки з лютого 2022 по перші місяці 2025 років, практично період трьохрічної війни. В основу лягли національне та міжнародне право, матеріали поточних архівів уряду, галузевих міністерств та громадських організацій.

Застосований дослідниками аналітико-синтетичний метод дав можливість зробити переконливі та обґрунтовані висновки, виокремити дії різних гілок влади, регіонів, опозиції та закцентувати увагу на антигуманній позиції деяких партій та їх членів.

На основі аналізу процесів допомоги Чехії Україні та її громадянам, напруженості між коаліцією та опозицією та окремими депутатами, що виникла, автори роблять паралелі із ситуаціями, що були наявні в кінці Першої Чехословацької Республіки.

Правові механізми захисту майнових прав територіальних громад в умовах воєнного стану в Україні

2025-07-11T23:29:21+03:00

У статті досліджуються правові механізми захисту майнових прав територіальних громад в умовах воєнного стану в Україні. Актуальність теми зумовлена кардинальними змінами правових та фактичних умов здійснення майнових прав територіальних громад після введення воєнного стану 24 лютого 2022 року, що створило нові виклики для захисту комунальної власності в умовах військових дій, окупації територій та масштабних руйнувань інфраструктури.

Проаналізовано сучасний стан правового регулювання передачі комунального майна між територіальними громадами відповідно до Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності». Виявлено суперечності між окремими правовими нормами та засадами місцевого самоврядування, зокрема обмеженість переліку об’єктів комунальної власності, які можуть бути предметом безоплатної передачі, та імперативні вимоги щодо цільового використання переданого майна.

Особливу увагу приділено аналізу аутсорсингових механізмів управління комунальною власністю як найбільш ефективному інструменту розвантаження представницьких органів місцевого самоврядування від складних організаційно-правових процедур. Розглянуто успішний досвід впровадження такого підходу обласними радами через створення спеціалізованих комунальних установ. Досліджено можливості застосування договірних механізмів передачі комунального майна віповідно до принципів співробітництва територіальних громад. Виявлено недостатню деталізацію чинного законодавства для ефективного регулювання відносин щодо передачі комунального майна в умовах воєнного стану.

За результатами дослідження обґрунтовано необхідність удосконалення правових механізмів захисту майнових прав територіальних громад та доповнення існуючих нормативно-правових актів сучасним інструментарієм, здатним забезпечити відповідність процедур розпорядження комунальним майном реальним потребам територіальних громад в екстремальних умовах воєнного стану.

Наука адміністративного права та її викладання у Львівському університеті за доби Австро-Угорщини

2025-07-11T23:44:09+03:00

У статті детально досліджується процес формування та подальшого розвитку науки адміністративного права у Львівському університеті в період існування Австро-Угорської монархії. Особлива увага приділяється аналізу специфіки адміністративно-правової науки в контексті складного історико-правового середовища Австро-Угорщини, що поєднувало в собі мультикультурність, правову традицію та імперське управління. Відзначається, що Львівський університет виступав не лише як центр вищої освіти, а й як потужний осередок наукової думки, який відігравав визначальну роль у розвитку юридичної науки та формуванні правничих кадрів Центрально-Східної Європи.

Автор здійснює комплексний аналіз витоків адміністративного права як самостійної навчальної дисципліни, розкриває особливості основних навчальних курсів, навчальних планів і підручників, які використовувалися в університеті. Це дає змогу простежити, як формувалась цілісна та системна структура викладання адміністративного права, що відповідала потребам часу та вимогам Австро-Угорської імперії.

Особливу увагу у статті присвячено провідним науковцям Львівського університету – Й. Коппелю, Т. Пілятові, Л. фон Білінському, Ю. Бузеку, О. Бальцеру та іншим видатним професорам, які зробили вагомий внесок у розвиток цієї галузі права. Проаналізовано їхні наукові праці, методологічні підходи та вплив, який вони здійснили не лише на українську, а й на європейську адміністративно-правову науку. Розглядається також взаємодія львівської школи з основними європейськими правничими традиціями, що сприяло формуванню унікальної наукової платформи.

Дослідження окреслює роль науки адміністративного права Львівського університету у ширшому контексті – формування правничої думки Австро-Угорської монархії, розвиток української юридичної науки та правової культури. Аналізується вплив львівської наукової школи на подальший розвиток адміністративного права у міжвоєнний період, підкреслюючи її важливість як з історичної, так і з методологічної точок зору.

У заключній частині статті підсумовуються основні результати проведеного дослідження, а також визначаються перспективи подальших наукових розвідок. Зокрема, автор наголошує на необхідності глибшого вивчення, ретельного аналізу архівних матеріалів і проведення порівняльних досліджень львівської школи в контексті європейської юридичної науки.

Нормативно-правове забезпечення міжнародного співробітництва Cлужби безпеки України під час протидії кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури

2025-07-12T00:32:08+03:00

У статті проаналізовано нормативно-правові засади та практику взаємодії Служби безпеки України з іноземними державами та міжнародними організаціями під час організації протидії кримінальним правопорушенням, що вчиняються на об’єктах критичної інфраструктури. Актуальність теми зумовлена посиленням транснаціонального характеру загроз, зокрема кібератак, терористичних актів та інших форм кримінальних посягань на критичну інфраструктуру України.

Визначено, що ефективна протидія цим загрозам неможлива без розвиненої системи міжнародного співробітництва, яка базується як на загальновизнаних принципах міжнародного права, так і на спеціалізованих механізмах правоохоронної взаємодії. Розкрито форми міжнародного співробітництва Служби безпеки України з іноземними інституціями, зокрема через укладення міжнародних угод, обмін інформацією, проведення спільних операцій, участь у міжнародних навчаннях, створення спільних слідчих груп, а також координацію зусиль у рамках діяльності таких організацій, як Інтерпол, Європол, Євроюст, НАТО, ОБСЄ тощо.

Зосереджено увагу на аналізі правового регулювання міжнародного співробітництва – як у контексті внутрішнього законодавства (Конституція України, закони України «Про національну безпеку України», «Про критичну інфраструктуру», «Про Службу безпеки України», Кримінально-процесуальний кодекс України та інші нормативно-правові акти), так і міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою Україною. Продемонстровано приклади реалізації спільних заходів, зокрема операцій PowerOFF, Locked Shields, участі у проєктах CISA, CCDCOE та I-FORCE.

Встановлено, що ключовим завданням є подальше удосконалення нормативної бази міжнародного співробітництва, гармонізація із міжнародними стандартами, усунення правових колізій при транскордонному доступі до цифрових доказів, підвищення оперативної сумісності служб та поглиблення довіри між партнерами. Констатовано, що СБУ виступає суб’єктом національної системи захисту критичної інфраструктури, сектору безпеки і оборони, здатним ефективно протидіяти кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури за умови ефективного нормативно-правового забезпечення міжнародної взаємодії.

Понятійний аспект «службова особа» як спеціального суб’єкта в кримінальному праві

2025-07-12T00:39:15+03:00

Відповідно до закріпленого ст. 21 Конституції України правила всі громадяни рівні перед законом, проте це не виключає певної форми нерівності перед законом на підставі приписів самого ж закону. Досліджуючи кримінально-правовий напрямок розвитку встановлених законом нерівностей, аналізуються випадки, коли закон передбачає, що за деякі кримінальні правопорушення відповідають лише ті особи, які, поряд з загальними ознаками суб’єкта кримінального правопорушення (досягнення віку настання кримінальної відповідальності і осудність) повинні володіти деякими додатковими ознаками.

Стаття присвячена дослідженню поняття такого спеціального суб’єкта кримінального правопорушення як службова особа. У першу чергу аналізуються випадки нормативного визначення даного поняття на рівні кримінального законодавства (його загальної та особливої частини). Авторами, враховуючи підходи у науці кримінального права та правозастосовчій практиці, обґрунтовується необхідність зміни законодавчих формулювань, якими визначено поняття службової особи, зокрема, доводиться доцільність використання категорій юридичних осіб публічного та приватного права замість казуїстичного переліку певних елементів числа їх множини, виключення дублюючих ознак службової особи із відповідних положень особливої частини закону про кримінальну відповідальність.

Приділяється увага також основним ознакам поняття службової особи за вітчизняним кримінальним правом (виконання особою організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, функцій представника влади), та співвідношенню службової особи із суміжними поняттями (посадова особа, уповноважена особа, особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування тощо).

Вказується на напрямки подальших наукових досліджень у даному контексті, зважаючи на проблематику класифікації службових осіб.

Структурна організація юридичного обов’язку в сучасній правовій доктрині: порівняльний аналіз

2025-07-12T00:49:32+03:00

У статті здійснено теоретико-правовий аналіз структури юридичного обов’язку на основі дослідження вітчизняних та зарубіжних наукових підходів. Актуальність дослідження зумовлена кардинальними трансформаціями сучасного правового простору, необхідністю переосмислення традиційних правових категорій у контексті глобалізаційних процесів та формування правової держави в Україні.

Проаналізовано доктринальні підходи провідних зарубіжних правових шкіл: австрійсько-німецької нормативістської школи (Г. Кельзен), англо-американської (Р. Дворкін, Дж. Раз),окремих представників французької цивілістичної традиції (М. Вілле, Ф. Терре) та італійської правової доктрини (Ф. Сантаро-Пассареллі). Звернено увагу і на вітчизняні здобутки, зокрема, проаналізовано праці Є. Джумурат. О. Карманюка, Л. Летнянчина, О. Чорновол та І. Юрчак.

Виявлено спільні тенденції у розумінні структури юридичного обов’язку: визнання правової необхідності як основоположного елементу, розмежування активних і пасивних форм реалізації, включення забезпечувального механізму. Водночас констатовано відсутність єдиної концептуальної позиції щодо включення відповідальності до структури обов’язку та ролі мотиваційних факторів.

На основі компаративного аналізу обґрунтовано оптимальну п’ятиелементну структуру юридичного обов’язку: необхідність вчинення певних дій, необхідність утримання від певних дій, необхідність пред’явлення вимог до інших осіб, необхідність реагування на правомірні вимоги уповноваженої сторони та необхідність нести відповідальність за порушення обов’язків.

Запропонована структурна модель враховує сучасні тенденції антропологізації права та необхідність балансу між формально-юридичними аспектами і соціально-психологічними чинниками правової поведінки. Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення теоретичних засад правознавства, оптимізації нормотворчої діяльності та підвищення ефективності правозастосовної практики у сфері реалізації конституційних обов’язків громадян.

Сучасний погляд на механізм нормативно-правового регулювання суспільних відносин в агропромисловому комплексі України

2025-07-12T00:53:55+03:00

Стаття присвячена дослідженню механізму нормативно-правового регулювання суспільних відносин в агропромисловому комплексі України на сучасному етапі. Визначення поняття «механізм нормативно-правового регулювання агропромисловим комплексом» доцільно сформувати на основі поєднання: 1) усталеного тлумачення «механізму нормативно-правового регулювання» (через використання співвідношення між поняттями ширшого та вужчого порядку); 2) врахування специфіки агропромислового комплексу. Зазначено, що: а) механізм нормативно-правового регулювання має загальнообов’язкову силу та відповідне забезпечення; б) він втілюється в правову дійсність через використання конкретних засобів та інструментів; в) конкретні суб’єкти, що наділені владними повноваженнями, виробляють норми, які стають частиною механізму нормативно-правового регулювання. При цьому, до механізму нормативно-правового регулювання певних суспільних відносин можуть бути включені норми різної галузевої приналежності та різної юридичної сили.

Виокремлено специфічні властивості сфери суспільних відносин в агропромисловому комплексі на сучасному етапі, які впливають на механізм нормативно-правового регулювання, а саме: а) правові норми, що є частиною механізму нормативно-правового регулювання агропромислового комплексу регулюють суспільні відносини в сфері сільськогосподарського виробництва, харчової та переробної промисловості, проведення робіт з вирощування, збирання, зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, а також забезпечення продовольчої безпеки; б) суб’єктами, що застосовують відповідні норми права є суб’єкти, які наділені повноваженнями щодо впорядкування агропромислового комплексу або ті суб’єкти, які безпосередньо є учасниками суспільних відносин агропромислового комплексу; в) до заходів, що є результатом застосування норм права для впорядкування суспільних відносин в агропромисловому комплексі, віднесено ті, що передбачені на нормативному рівні стратегічного рівня, типу, стратегії та концепції розвитку агропромислового комплексу.

Право на захист: регламентація, прогалини, зарубіжний досвід

2025-07-04T21:44:45+03:00

Автор статті досліджує проблеми забезпечення права особи на захист під час досудового розслідування, адже право на захист є ключовим елементом справедливості кримінального процесу. Проаналізовано забезпечення можливості обвинуваченого (підозрюваного) ефективно захищати себе від обвинувачення із залученням захисника (адвоката), що являється необхідною умовою для гарантії справедливого правосуддя і дотримання прав особи. Досліджуються норми вітчизняного та міжнародного права, які покликані забезпечити право будь-якої особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, на захист. Розглядається роль захисника під час захисту особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення та отримання такої допомоги на безоплатній основі. Досліджено практику ЄСПЛ, яка переконливо свідчить, що «підозрювані в кримінальному процесі мають право на доступ до правової допомоги не пізніше, як з моменту арешту чи взяття під варту або з того моменту, коли обставини, в яких опинилася особа, починають суттєво погіршувати її становище. В статті розглядаються численні аспекти права особи на захист, механізми його забезпечення. принципу раннього доступу до правової допомоги, у тому числі право на захист під час першого допиту. Вивчається та аналізується передовий зарубіжний досвід, який демонструє пріоритет верховенства права під час реалізації права на захист. Також досліджено основні порушення, які стосуються участі захисника у кримінальному провадженні. Разом з тим, приведено приклади нехтування своїми обов’язками правоохоронними органами (стороною обвинувачення) та їх пасивність, щодо дотримання процедури рівності сторін у судовому процесі. Участь захисника у кримінальному провадженні дозволяє забезпечити обвинуваченому конфіденційність та дотримання його права на невинуватість, уникнути тиску з боку правоохоронних органів, а також попередити зловживання слідчих, прокурорів і навіть суду. Захисник є гарантією захисту особи та справедливого правосуддя.

Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Окремі питання запобігання незаконній трансплантації анатомічних матеріалів людини: кримінально-процесуальний аспект

2025-07-04T22:00:18+03:00

Дослідження присвячене актуальній проблемі пошуку балансу між стрімким розвитком трансплантології та необхідністю забезпечення правового захисту всіх учасників цього процесу. З одного боку, трансплантація органів є одним із найбільших досягнень сучасної медицини, здатним врятувати тисячі життів. З іншого боку, вона вимагає чіткого визначення правових меж, які б запобігали зловживанням та гарантували дотримання етичних стандартів.

Глобалізація та розвиток трансплантології створили сприятливе середовище для процвітання міжнародної торгівлі людськими органами та тканинами. Зазначене явище супроводжується порушенням фундаментальних етичних норм і прав людини, таких як право на життя та право на приватність, що ставить під сумнів моральні та правові засади сучасної медицини.

З метою підвищення ефективності розслідування злочинів у сфері трансплантації анатомічних матеріалів людини проведено аналітичне дослідження чинного міжнародного та національного законодавства України в контексті обраної теми.

Авторами детально проаналізовано нормативно-правову базу, що регулює відносини у сфері трансплантації. Розгляд регуляторних актів охоплює міжнародні договори, акти національного законодавства України, а також нормативні акти Міністерства охорони здоров’я. Крім того, здійснено аналіз організаційно-правового забезпечення досудового розслідування таких злочинів.

Особливу увагу приділено контексту російсько-української війни, яка суттєво впливає на питання трансплантації анатомічних матеріалів, зокрема у випадках поранених та загиблих військовослужбовців. Висвітлено ризики зловживань з боку медичних працівників, що ускладнює здійснення контролю над процесами трансплантації в умовах воєнного стану, та обґрунтовано необхідність посилення контролю та моніторингу за їх діяльністю.

Право військовослужбовців на донорство органів за життя набуло особливої актуальності в сучасних умовах, коли зростає значення як військових інституцій, так і прав людини. Дослідження наголошує на необхідності формування чітких правових положень, які враховують специфіку військової служби і забезпечують повну добровільність прийняття рішень щодо донорства органів. В рамках проведеного аналізу зазначається, що військовослужбовці повинні мати змогу отримати комплексну інформацію щодо медичних, етичних та правових аспектів донорства, що дозволить їм приймати рішення на основі повної обізнаності про можливі наслідки таких дій.

Проблемні аспекти кримінального провадження щодо доведення особи до самогубства

2025-07-04T22:09:28+03:00

Стаття присвячена комплексному аналізу проблемних аспектів кримінального провадження щодо доведення особи до самогубства. Це питання є надзвичайно складним як з теоретичної, так і з практичної точки зору, оскільки самогубство є багатофакторним явищем, що може бути спричинене поєднанням соціальних, психологічних, економічних, медичних та інших обставин. У зв’язку з цим особливо гостро постає проблема встановлення причинно-наслідкового зв’язку між діями підозрюваного та фактом вчинення потерпілим суїциду, що є ключовим елементом для кваліфікації такого кримінального правопорушення за статтею 120 Кримінального кодексу України. У статті детально розглянуто основні труднощі доказування, зокрема, відсутність безпосередніх свідків, складність ідентифікації умислу особи, яка могла сприяти самогубству потерпілого, а також акцентовано на недостатній розвиненості судової практики у провадженнях цієї категорії.

Значна увага приділяється питанню доведення безпосереднього впливу підозрюваного на рішення потерпілого вчинити самогубство. Зазначається, що цей аспект є вкрай казуїстичним у практичному вимірі, оскільки більшість кримінальних проваджень щодо доведення до самогубства базуються на непрямих доказах. У статті висвітлено роль судово-психологічної експертизи, яка відіграє ключову роль у визначенні психічного стану потерпілого, аналізі його мотивації, встановленні наявності депресивних розладів або інших психоемоційних факторів, що могли вплинути на його рішення про суїцид. При цьому досліджено судову практику, яка демонструє, що значна частина проваджень, котрі стосуються доведення особи до самогубства, закриваються на стадії досудового розслідування чи завершуються ухваленням виправдувальних вироків через брак достатніх доказів.

Встановлено, що відсутність чітких законодавчих параметрів для кваліфікації таких дій створює значні труднощі для правоохоронних органів та судів. У роботі запропоновано вдосконалення чинного законодавства шляхом деталізації складу кримінального правопорушення, визначення специфічних критеріїв доказування наявності причинно-наслідкового зв’язку та встановлення рівня впливу підозрюваного на потерпілого.

Організація взаємодії слідчих із співробітниками оперативних підрозділів на початковому етапі розслідування насильницького зникнення людини

2025-07-04T22:17:55+03:00

У статті розглянуто питання організації взаємодії слідчих із співробітниками оперативних підрозділів на початковому етапі розслідування насильницького зникнення людини. Визначено поняття насильницького зникнення у міжнародно-правових актах та національному законодавстві. Зазначено розуміння поняття «взаємодії» різними авторами. Окреслено важливі аспекти взаємодії органів досудового розслідування, процесуального керівника із оперативними підрозділами, види та порядок такої взаємодії. Проаналізовано законодавчу основу взаємодії органів досудового розслідування та оперативних працівників як в межах національного законодавства, так і на рівні міжнародних нормативно-правових актів. Перераховано шляхи організації взаємодії, контролю за виконанням наданих вказівок і доручень у межах кримінальних проваджень. Визначено обставини, які погіршують якість взаємодії та шляхи їх вирішення. Вказано обставини, що позитивно впливають на взаємодію і сприяють досягненню позитивного кримінально-процесуального результату. Перераховано питання, які вирішуються в ході виконання доручень оперативними працівниками, найбільш поширені слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, які проводяться оперативними підрозділами за дорученнями, спрямовані на встановлення істини у кримінальних провадженнях, пов’язаних із насильницьким зникненням. Окрім того, у статті зазначено форми взаємодії та процесуальні дії, які не передбачені у національному законодавстві, однак закріплені у ратифікованих Україною міжнародних договорах. Встановлено особливості взаємодії органів досудового розслідування з оперативними підрозділами в умовах збройної агресії російської федерації, коли кількість осіб, які є потерпілими від насильницького зникнення зростає щоденно. Приділено увагу міжнародно-правовому аспекту такої взаємодії. Визначено можливості Інтерполу під час здійснення міжнародного розшуку осіб, причетних до вчинення насильницького зникнення. Підведено підсумки та визначено найбільш ефективні форми взаємодії органів досудового розслідування та оперативних підрозділів в ході розслідування насильницького зникнення людини.

Процедура оцінки висновку експерта у кримінальному провадженні

2025-07-04T22:28:49+03:00

Досліджено проблемні питання оцінки висновку експерта суб’єктами кримінального провадження. Відзначаються особливості висновку експерта, як джерела доказів, та місце його оцінки в структурі доказування. Метою статті поставлено визначення процедури і змісту оцінки експертного висновку у кримінальному провадженні з урахуванням, що ініціатором проведення експертизи може бути не тільки сторона обвинувачення. У зв’язку з цим звертається увага на заборону допиту експерта під час досудового розслідування для роз’яснення наданого ним висновку.

Констатується, що під час досудового розслідування відбувається процес формування доказів стороною обвинувачення шляхом виявлення, фіксації, вилучення і дослідження слідів кримінального правопорушення. У цьому процесі важливу роль грає експертиза, яка може бути ініційована не тільки стороною обвинувачення, але й іншими учасниками кримінального провадження. Експертиза є незалежним дослідженням уповноваженою обізнаною особою певних об’єктів, явищ і процесів, що можуть бути пов’язані з кримінальним правопорушенням. Оцінка висновку експерта слідчим, прокурором відбувається шляхом аналізу його змісту і перевірки з метою отримання нових фактичних даних та їх співставлення між собою. Така оцінка здійснюється для отримання підстави прийняття певних процесуальних рішень, які мають проміжний характер і можуть змінюватися. Заборона допитувати експерта під час досудового розслідування розглядається як усунення можливості тиску на експерта стороною обвинувачення з метою отримання бажаного нею результату. Таким чином висновок експерта на стадії досудового розслідування повинен сприйматися стороною обвинувачення за правилом «як є» без можливості отримання його роз’яснення чи доповнення у процесуальний спосіб. Остаточна і повна оцінка висновку експерта здійснюється тільки під час судового розгляду, коли існує можливість допиту експерта для роз’яснення чи доповнення його висновку, призначення судом повторної експертизи. Під час судового засідання за участі сторін здійснюється оцінка висновку експерта за критеріями його належності, допустимості і достовірності. Кожна сторона в умовах змагальності судового провадження використовує вказані критерії для відстоювання своєї правової позиції.

Питання захисту прав людини у механізмі Європейського ордера на проведення розслідування

2025-07-04T22:44:54+03:00

Стаття присвячена дослідженню питання апроксимації Директиви 2014/41/EU, яка регламентує механізм Європейського ордера на проведення розслідування. Метою статті є виокремлення проблемних питань Директиви 2014/41/EU та аспектів, на які слід звернути особливу увагу при апроксимації Директиви у контексті дотримання прав особи у цьому механізмі.

У статті розглянуто: сферу регламентації Директиви 2014/41/EU; Положення Директиви 2014/41/ EU щодо захисту прав людини; проблемні питання Директиви 2014/41/EU у аспекті її апроксимації. Зроблено висновок, що Директива 2014/41/EU містить ряд положень стосовно дотримання прав особи у механізмі EIO, утім, стосовно повноти та вичерпності формулювань є певні зауваження. Зважаючи на правову природу Директиви 2014/41/EU, при її апроксимації у національному законодавстві мають бути вирішені ряд питань, у тому числі ті, які недостатньо регламентовані у Директиві 2014/41/EU. І вони мають бути вирішені так, щоб, з одного боку, обмеження прав було правомірним та необхідним, з іншого боку, забезпечити ефективність механізму збирання доказів у межах ЄС. Це вимагатиме окремої глави у КПК України, у якій мають бути прописані такі основні положення (вони не є вичерпними): підстави відмови у визнанні та виконанні за ст. 11 Директиви 2014/41/EU; засоби юридичного захисту (коло осіб, які можуть їх використати, порядок та момент інформування, порядок оскарження та наслідки оскарження, суб’єкти та порядок розгляду та вирішення скарг, урахування використаних механізмів захисту у іншій країні у механізмі EIO, можливість зупинення виконання слідчого заходу, оскарження видачі ордера, безоплатна правнича допомога); положення щодо конфіденційності; питання допустимості зібраних у механізмі EIO доказів.

Проблема винятковості тримання під вартою в контексті європейських та національних стандартів

2025-07-04T23:01:39+03:00

Статтю присвячено комплексному аналізу проблеми зловживання тримання під вартою як запобіжним заходом у кримінальному процесі України. Попри існування задекларованої в законодавстві винятковості цього заходу, системна перевага у застосуванні тримання під вартою над іншими менш обтяжливими запобіжними заходами, породжує непоодинокі випадки порушення права людини і громадянина на свободу та особисту недоторканність. Значну увагу під час дослідження зосереджено на аналізі національного законодавства, судової практики, а також позицій Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) щодо дотримання статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Здійснено оцінку обґрунтування потреби в обранні тримання під вартою, зокрема, стандарту обґрунтованої підозри, ризиків перешкоджання кримінальному провадженню, а також належності оцінки можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. Досліджено поняття “обґрунтованої підозри” і “ризиків” та сформовано основну проблему – відсутність їх чіткого законодавчого визначення. Окрема увага приділена низці принципів, висвітлених ЄСПЛ, що відображають ризики, які національні суди повинні враховувати при ухваленні рішень щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на стадії досудового розслідування. Розкрито основну проблематику ризиків, якими часто оперують органи досудового розслідування з метою застосування такого запобіжного заходу, для якого фактичних підстав недостатньо. Обґрунтування наявності “можливості” вчинення тієї чи іншої дії підозрюваним чи потерпілим не може виходити за межі визначених та гарантованих прав і свобод такої особи. Порушуючи таким чином баланс між правами, обов’язками та повноваженнями - вважаємо недотриманими одні з основних принципів сучасного правового світу – демократизму, законності та рівності. Також, виявлено типові порушення, такі як, формальний підхід, шаблонність мотивування та автоматизм у продовженні строків тримання. Така практика явно суперечить не лише міжнародним аспектам, а й підриває засади кримінального процесуального права України – принципи достатності, пропорційності та презумпції свободи особи. У підсумку наголошено про необхідність вдосконалення процесуального законодавства та запровадження більш чітких критеріїв для доведення ризиків, а також зміцнення гарантій прав людини в національній правозастосовній практиці. Актуальність також зумовлена необхідністю перегляду усталеної судової практики, яка нерідко нехтує принципом індивідуального підходу та не забезпечує належного балансу між публічними інтересами та правами особи.

Концептуальні підходи до співвідношення «захисту» і «охорони» у кримінально-правовому регулюванні

2025-07-04T23:14:39+03:00

У статті проаналізовано співвідношення понять «захист» та «охорона» прав у загальному розумінні та у контексті забезпечення права на захист у кримінальному та процесуальному законодавстві України. Розглядаються відмінності між цими поняттями, підкреслюючи, що «захист» є активним процесуальним правом особи, яке реалізується через участь у кримінальному процесі, тоді як «охорона» включає системну діяльність держави, яка спрямована на створення умов для реалізації цього права, а також гарантій охорони права на захист від найбільш небезпечних посягань. У статті представлено юридичні конструкції, які регулюють забезпечення права особи на захист, та обґрунтовано функціональну різницю між цими поняттями. Аналізуються ключові положення законодавства щодо права на захист, акцентується увага на необхідності правової охорони прав і свобод людини і громадянина, залучених до кримінального провадження. Зроблено висновок, що ефективне розмежування цих понять є важливим для належного застосування кримінального і процесуального законодавства та захисту прав людини і громадянина.

Метою статті є з’ясування теоретико-правової природи та функціонального співвідношення понять «захист» і «охорона» у контексті реалізації конституційного права особи на захист.

Зроблено висновок, що у сучасному кримінальному та кримінально-процесуальному праві України дефініція «захист» і «охорона» прав людини, хоча й тісно пов’язані, проте мають різний функціональний зміст і правову природу, що зумовлює необхідність чіткого їх розмежування при аналізі механізмів забезпечення права на захист. «Захист» – це, насамперед, процесуальна діяльність, що здійснюється безпосередньо самим суб’єктом або за його згодою, і яка полягає у практичній реалізації конкретного суб’єктивного права, спрямованого на протидію кримінальному переслідуванню. Така діяльність, що набуває форми активної правової позиції, виявляється у вчиненні низки процесуальних дій – від залучення захисника та подання доказів до ініціювання скарг і заяв. Вона має динамічний і цілеспрямований характер, оскільки розгортається в межах юридичного конфлікту й орієнтована на забезпечення реалізації або відновлення порушеного права. «Охорона» є превентивною та системною діяльністю, ініційованою державою, що передбачає створення відповідних правових і організаційних умов, за яких можливість порушення права на захист або виключається, або зводиться до мінімуму. Ця діяльність охоплює цілий спектр механізмів – від правозастосування до адміністративної та судової практики, а також реалізації контрольних і наглядових функцій. Іншими словами, охорона становить собою інституційно закріплений механізм, спрямований на забезпечення ефективного функціонування самого права на захист як одного з ключових елементів гарантій прав людини.

Підстави відкладення судового засідання на стадії судового розгляду у кримінальному провадженні України

2025-07-05T23:11:49+03:00

Стаття присвячена уточненню видів підстав відкладення судового засідання на стадії судового розгляду в частині з’ясування питання: чи вичерпний перелік підстав відкладення судового засідання на стадії судового розгляду вказано у ч. 2 ст. 322 Кримінального процесуального кодексу України. Обґрунтовано, що у ч. 2 ст. 322 Кримінального процесуального кодексу вказано підстави відкладення судового засідання, проте їх перелік не є вичерпним. Наведено наступні аргументи. По-перше, системний аналіз положень Кримінального процесуального кодексу дозволяє дійти висновку, що підстави відкладення судового засідання на стадії судового розгляду вказані як в ч. 2 ст. 322 Кримінального процесуального кодексу, так і чітко зазначені в інших положеннях (зокрема, у: ч. 3 ст. 324, ч. 1 ст. 330, ч. 5 ст. 338; ч. 1 ст. 341; ч. 2 ст. 339 та ін.). По-друге, деякі підстави відкладення судового засідання чітко не закріплені у Кримінальному процесуальному кодексі, проте логічно походять зі змісту інших правових положень в частині забезпечення реалізації прав учасників судового провадження та засад кримінального судочинства. Крім того, деякі підстави відкладення судового засідання визнані судовою практикою. Наприклад, заміна складу суду, військові дії, пандемія, оголошення повітряної тривоги, відсутність інтернет з’єднання та ін.

Пропозиції щодо вдосконалення законодавства полягають у наступному.

До положень ч. 2 ст. 322 Кримінального процесуального кодексу внести доповнення: «не вважаються порушеннями безперервності судового розгляду випадки відкладення судового засідання, зокрема, внаслідок: <...>».

Положення п. 4 ч. 2 ст. 322 Кримінального процесуального кодексу викласти у наступній редакції: «підготовки потерпілого для підтримання обвинувачення в суді, якщо прокурор відмовився від підтримання публічного обвинувачення або змінив обвинувачення на менш тяжке кримінальне правопорушення чи зменшив обсяг обвинувачення».

До положень ч. 3 ст. 338 Кримінального процесуального кодексу внести доповнення: «<...>. Якщо потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі, головуючий надає йому час, необхідний для підготовки до судового розгляду».

Актуальні питання дотримання положень Кримінального процесуального кодексу України під час застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)

2025-07-05T23:13:05+03:00

У статті розкривається зміст основних проблем, пов’язаних із дотриманням положень Кримінального процесуального кодексу України під час застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій). Актуальність публікації обумовлена вразливістю правового статусу особи, залученої до сфери кримінального судочинства, випадками стереотипного ставлення до суб’єктів кримінального провадження, в залежності від певних ознак та обставин. Метою публікації було висвітлення найбільш значущих питань дотримання положень КПК України під час застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів, передбачених Законом України «Про санкції», формування висновків спрямованих на дотримання міжнародних стандартів із забезпечення прав та свобод особи. Передумовами до формування вказаної мети стали сучасні проблеми, які виникають під час обмеження прав особи пі час досудового розслідування та судового провадження. Робота виконана на підставі використання загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання. Із загальнонаукових, зокрема, використовувалися системно-структурний метод, методи функціонального аналізу та історизму, а із спеціальних – формально-юридичний, логіко-процесуальний методи, метод порівняльного правознавства. Проаналізовано основні законодавчі норми, які стосуються тематики публікації.

Зауважується, що механізм застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів, передбачених положеннями Закону України «Про санкції», а також порядок їх оскарження потребують розробки дієвих заходів, спрямованих на ефективний захист прав та свобод особи, яка тимчасово отримала статус «підсанкційної». Ця потреба обумовлена наслідками застосування санкцій до такої особи, а саме накладення на неї стягнень передусім матеріального, морального та психологічного характеру, обмеження її правового статусу у сфері реалізації політичних, соціально-економічних, культурних та особистісних прав. Звернуто увагу на подальші розвідки з досліджуваної проблематики, зокрема на студіювання співвідношення обмежень прав і свобод особи закріплених у КПК України із обмеженнями, передбаченими основними міжнародними нормативно-правовими актами, на аналіз проблем імплементації у вітчизняне законодавство міжнародно-правових засад забезпечення прав та свобод особи, на дослідження юридичної природи примусу у кримінальному процесі та його співвідношення із примусовими заходами санкційного законодавства тощо.

Використання рецензії на висновок експерта у кримінально-процесуальному доказуванні

2025-07-05T23:50:18+03:00

У статті розглянуто дискусійне теоретико-прикладне питання: використання рецензії на висновок експерта у кримінально-процесуальному доказуванні. У доктрині та на практиці загалом склалися протилежні підходи про допустимість такого рецензування: від категоричного заперечення для цілей доказування до визнання такої можливості та формулювання пропозицій щодо удосконалення нормативної регламентації рецензування.

Розглянуто позиції Касаційного кримінальному суду з питань рецензування та підходи у вироках судів.

Наведено ряд аргументів щодо недопустимості виключно формального підходу до оцінки можливості використання рецензії на висновок експерта у доказуванні.

Обґрунтовано, що питання використання у доказуванні рецензії на висновок експерта має складнощі через наявність Порядку проведення рецензування висновків судових експертів, затверджений Наказом Міністерства юстиції України 03 лютого 2020 року № 335/5, який забороняє рецензування з метою спростування чи підтвердження висновків. Разом з тим, цей Порядок є підзаконним нормативним актом, не входить до складу кримінального процесуального законодавства, а отже, не має впливати на оцінку можливості використання рецензії у доказуванні. Кримінальне процесуальне законодавство передбачає можливість не погодитись з висновком експерта, що можливо зробити у різних формах, у тому числі надати дані, які підтверджують відповідність / невідповідність методикам, достатності зразків, коректності питань тощо. Це може реалізовуватися і шляхом надання рецензії, яка, маючи таку інформацію, відповідає ознакам документа як джерела доказів. Тому оцінка документа з назвою «рецензія» задля забезпечення обґрунтованості процесуального рішення має бути не формальною з покликанням на підзаконний нормативний акт (що фактично є відмовою у дослідженні даних, які можуть свідчити на користь захисту), а сутнісною, тобто має бути проаналізовано зміст та надано оцінку висновку експерта з урахуванням рецензії. При цьому мають бути враховані дані стосовно компетентності носія спеціальних знань, який надав рецензію. Рецензія не може бути ні за яких умов ототожнена з висновком експерта.

Процесуальне рішення щодо призначення та проведення техніко-криміналістичної експертизи документів під час розслідування службового підроблення

2025-07-05T23:54:11+03:00

Вказується, сучасне дослідження випадків службового підроблення за допомогою техніко-криміналістичної експертизи спрямоване на виявлення змін у початковому змісті документів, встановлення оригінального тексту, визначення методів створення документа, відновлення тексту за допомогою аналізу втиснених штрихів, виявлення залитих чи замазаних записів, підтвердження факту видалення записів разом із сторінками, реконструкцію документа з його фрагментів, ідентифікацію матеріалів та інструментів, що використовувалися при виготовленні документів, а також визначення часу виконання різних елементів документів.

Стаття присвячена аналізу розуміння, щодо проведення розслідування в умовах сьогодення техніко-криміналістична експертиза документів є однією з видів традиційних криміналістичних експертиз, яка швидко розвивається. Серед основних причин виникнення нових методів і методик досліджень документів слід виокремити такі: 1) стрімкий розвиток комп’ютерних технологій, які поширюються майже в усі сфери діяльності людини (зокрема і протиправну); 2) постійне розширення різноманітності й удосконалення цифрової друкувальної техніки; 3) активне використання сучасних науково-технічних досягнень правопорушниками для виготовлення підроблених, фіктивних й анонімних документів. Саме тому, крім судово-почеркознавчої експертизи, однією з основних судових експертиз за службовим підробленням є техніко-криміналістична експертиза документів.

Як показує практика, що предмет судово-технічної експертизи документів становлять факти й обставини, пов’язані з виготовленням документів, способом внесення в них змін, виявлення невидимих записів тощо, що встановлюють на підставі спеціальних знань у галузі технічного дослідження документів.

Однак предметом дослідження є такі групи об’єктів судово-технічної експертизи документів: реквізити документів відбитки друкарських форм друкарського шрифту, машинописного шрифту, штампів, печаток; рукописні тексти, фотознімки на документах; матеріали документа основа (папір, картон), фарбувальні речовини, допоміжні речовини, коригувальні речовини. речовини, що закривають окремі фрагменти документа.

Реалізація права на апеляційне оскарження в кримінальному судочинстві

2025-07-06T20:51:37+03:00

Однією із найважливіших ознак демократичної правової держави є забезпечення прав людини і громадянина. Держава, гарантуючи кожному захист його прав і свобод, забезпечує можливість отримання такого захисту у разі звернення особи до суду.

Право на перегляд справ та оскарження судових рішень є однією із головних засад правосуддя в Україні.

Якщо ж у судовому рішенні міститься судова помилка, то вона повинна бути виправлена до набрання цим рішенням законної сили. Система виправлення державою помилок і порушень, допущених її органами, створює надійну гарантію і охорону як інтересів учасників справи, так і поєднуваних з ними державних та громадських інтересів. Засобом приведення цієї системи в дію слугує перш за все право сторін на оскарження рішення першої інстанції незалежно від його правильності.

Це право є диспозитивним правом учасників кримінального провадження, яким вони можуть вільно скористатися.

Кримінальне судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції, до повноважень яких належить як вирішення в процесі розгляду кримінальної справи по суті питання винуватості (невинуватості) особи у вчиненні злочину, так і судовий контроль за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів під час проведення ними дізнання та досудового слідства.

Апеляційне провадження – це стадія кримінального процесу, під час якої апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішень та ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили. Саме апеляційне провадження дає можливість в найкоротші строки виправити судові помилки, сприяє підвищенню якості роботи судів першої інстанції і скеруванню судової практики в суворій відповідності вимогам закону.

У статті на основі порівняльного аналізу положень чинного кримінального процесуального законодавства та судової практики досліджено особливості реалізації права на апеляційне оскарження в кримінальному судочинстві. Проаналізовано основні проблемні питання, пов’язані з визначенням кола осіб, які мають право на апеляційне оскарження, вимог до апеляційних скарг та дотримання положень чинного кримінального процесуального законодавства на стадії прийняття апеляційних скарг.

Верховенство права як засада кримінального процесу та правоохоронної діяльності

2025-07-06T20:55:34+03:00

У статті здійснено стислий історичний екскурс, досліджено сучасне закріплення засади верховенства права у законодавстві України, його офіційні тлумачення. Верховенство права є засадою та метою діяльності усіх галузей державної влади. У чинному КПК України засаду верховенства права закріплено у викладі, ідентичному конституційному: людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Додатковим засобом закріплення верховенства права у кримінальному провадженні став обов’язок урахування практики ЄСПЛ як визнаного міжнародно-правового інструменту захисту прав людини (ст. 8, ч. 5 ст. 9 КПК). Обґрунтовано висновок, згідно із яким практику ЄСПЛ слід використовувати як джерело правового регулювання у тих ситуаціях, коли у національному праві відсутня відповідна правова норма або у разі, якщо правова норма не відповідає актуальній практиці ЄСПЛ. Принцип верховенства права реалізований у ст.ст. 87, 90, 206, п. 2 ч. 3 ст. 459 КПК, отже у кримінальному провадженні ця засада знайшла багаторівневе закріплення. Запропоновано доповнити перелік підстав для визнання доказів недопустимими через істотне порушення прав людини під час кримінального провадження у ч. 2 ст. 87 КПК.

Здійснено характеристику змістовного наповнення засади верховенство права у сфері правоохоронної діяльності. Регулювання та забезпечення засади верховенства права має бути уніфікованим для різних правоохоронних державних органів. Змістовно верховенство права у сфері правоохоронної діяльності коректно ототожнювати із охороною та захистом прав усіх учасників відповідних правовідносин у справедливому балансі приватних та публічних інтересів; із неухильним дотриманням чинного законодавства у координації із практикою ЄСПЛ, заборонами дискримінації, жорстокого, принизливого та іншого нелюдського поводження, безпідставного обмеження чи порушення прав та свобод людини, юридичних осіб, а також гарантованим доступом до судового захисту від зловживань та порушень прав та законних інтересів осіб правоохоронними органами.

Сучасні підходи до організації досудового розслідування: криміналістичний аспект

2025-07-06T21:05:31+03:00

Статтю присвячено змістовному розгляду проблематики, пов’язаної з визначенням сучасних підходів до організації досудового розслідування. Дискусійність окресленого питання зумовлює потребу у систематизації теоретичних положень та уточненні дефініцій організації досудового розслідування, з урахуванням доктринальних положень криміналістики. Узагальнено наукові підходи до розуміння організації досудового розслідування через формування переліку організаційних заходів і конструювання дефініції як системної наукової категорії. Констатовано, що у сучасній криміналістиці існують два підходи до розкриття сутності організації розслідування кримінальних правопорушень. Виокремлено перелік заходів, що включається до змісту організації розслідування. Наголошено на існуванні чотирьох рівнів організації розслідування злочинів (вищого, управлінського, методичного, тактичного), що формує теоретичне підґрунтя для розкриття сутнісних ознак такої діяльності. Зазначено те, що в науковій літературі нерідко допускається змішування заходів різних рівнів організації досудового розслідування, а також самої організації розслідування з науковою організацією праці слідчого, що призводить до непослідовності у вирішенні окресленої проблематики. Здійснено огляд наукових поглядів, в межах яких організація досудового розслідування зводиться до переліку дій слідчого, таких як планування, взаємодія з оперативними підрозділами, технічне забезпечення, участь спеціалістів тощо. Зазначено, що в багатьох випадках такі підходи не враховують поділ на рівні організації, а подекуди включають заходи, які виходять за межі компетенції слідчого. Констатовано, що безпосереднє завдання організації полягає в упорядкуванні окремих дій, що складають розслідування. Здійснено спробу структурувати поняття організації розслідування за методичним і тактичним рівнями, обґрунтовано недоцільність їх поєднання у межах єдиної дефініції. Акцентовано увагу на доцільності чіткого виокремлення методичних і тактичних рівнів організації при розробці наукових рекомендацій, а також на потребі уточнення меж і завдань кожного з них. Зазначено, що отримані результати відкривають перспективи для подальшого розвитку науки криміналістики та здійснення подальших досліджень у визначеному напрямі.

Криміналістична характеристика самовільного залишення поля бою або відмови діяти зброєю

2025-07-06T21:09:29+03:00

Наукову статтю присвячено висвітленню питання криміналістичної характеристики самовільного залишення поля бою або відмови діяти зброєю, зокрема її кількісному, якісному складу та взаємозв’язку елементів. Підкреслено важливість вивчення криміналістичної характеристики самовільного залишення поля бою або відмови діяти зброєю, як одного з елементів методики розслідування, адже така містить важливу для висунення версій і вибору найбільш оптимальних методів розслідування цього виду кримінального правопорушення. Запропоновано позицію, що основних елементів криміналістичної характеристики самовільного залишення поля бою або відмови діяти зброєю, що включатиме відомості про: спосіб кримінального правопорушення; обстановку; особу злочинця. Встановлено, що особою злочинця досліджуваного нами кримінального правопорушення, може бути лише військовослужбовець та прирівняні до них особи, визначені у ч. 2 ст. 402 КК України, який виконуючи наказ командира про ведення бою щодо відсічі та стримування збройної агресії, не виконуючи наказ чи порушуючи його виконання самовільно залишає ділянку, на якій ведеться бій або всупереч наказу, вчиняє відмову діяти зброєю чи її застосуванню. До обстановки самовільного залишення поля бою або відмови діяти зброєю, ми відносимо час, місце та обставини кримінального правопорушення, а також причини та умови його вчинення, а також наслідки кримінального правопорушення. Встановлено, що місцем досліджуваного кримінального правопорушення буде безпосередньо поле бою, яке власне військовослужбовець самовільно залишив, або на якому відбулася відмова діяти зброєю. Презюмовано, що способом вчинення досліджуваного нами виду кримінального правопорушення є виключно самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю, всупереч наказів військового командування, щодо ведення бою. З врахуванням поняття бойової обстановки, надано авторське визначення поля бою, під яким слід розуміти ділянку місцевості, морський, річковий чи повітряний простір, де в бойовій обстановці, ведеться бій, визначених законодавчими, підзаконними нормативно-правовими актами, а також наказами військового командування, що здійснює відсіч та стримування збройної агресії на даній ділянці, що також встановлює час початку та закінчення бою. Запропоновано законодавчі зміни до Кримінального Кодексу України, зокрема що стосуються кримінальної відповідальності за самовільне залишення поля бою або відмови діяти зброєю. Встановлені кореляційні зв’язки між елементами криміналістичної характеристики досліджуваного нами виду кримінального правопорушення: особа злочинця-обстановка-спосіб вчинення злочину.

Гарантії справедливого суду в умовах збройного конфлікту: кримінально-процесуальний аспект

2025-07-06T21:22:58+03:00

Наукова робота присвячена комплексному дослідженню проблематики забезпечення гарантій справедливого суду в умовах збройного конфлікту з точки зору кримінально-процесуального права. Робота розкриває фундаментальні виклики, з якими стикається судова система під час збройного конфлікту, аналізує міжнародно-правові стандарти та національні механізми захисту права на справедливий суд. Особлива увага приділяється співвідношенню норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного кримінального права з національним кримінальним процесуальним законодавством. Досліджено проблеми доступу до правосуддя на територіях, що зазнали впливу збройного конфлікту, питання збирання та оцінки доказів в умовах конфлікту, а також особливості забезпечення незалежності та неупередженості суддів. Окремо висвітлюються аспекти процесуальної безпеки свідків та потерпілих від воєнних злочинів, а також специфіка дотримання розумних строків судового розгляду в екстремальних умовах. Розглянуто інституційні та процесуальні адаптації, які необхідні для забезпечення справедливого судочинства в умовах обмежених ресурсів та безпекових загроз. На основі вивчення міжнародного досвіду та аналізу судової практики, зокрема рішень Європейського суду з прав людини, запропоновано концептуальні підходи до вдосконалення кримінального процесуального законодавства та практики його застосування. Здійснено критичний аналіз ефективності надзвичайних процесуальних механізмів, впроваджених в українське законодавство від початку повномасштабного вторгнення, та їх відповідності конституційним гарантіям та міжнародним зобов’язанням України. Робота також містить рекомендації щодо впровадження інноваційних технологічних рішень для забезпечення безперервності судового процесу та захисту учасників кримінального провадження.

Сформульовано пропозиції щодо розробки спеціальних процедур для розслідування та розгляду справ про воєнні злочини та злочини проти людяності, а також механізми транзитивного правосуддя. Запропоновано системний підхід до документування воєнних злочинів із залученням міжнародних експертів, що дозволить забезпечити прийнятність доказів як у національних, так і в міжнародних судових інстанціях. Результати дослідження мають теоретичне значення для розвитку доктрини кримінального процесуального права в умовах збройних конфліктів та практичне значення для удосконалення нормативно-правового регулювання та правозастосовної діяльності.

Функціонування суду присяжних у кримінальному судочинстві України: сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку

2025-07-06T21:27:57+03:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню інституту суду присяжних у кримінальному судочинстві України як важливого елементу демократизації правосуддя та забезпечення участі громадян у здійсненні судової влади. Розглянуто історичні передумови формування суду присяжних, починаючи від його зародження у Франції та Англії до становлення на українських землях, а також проаналізовано сучасний нормативно-правовий базис функціонування даного інституту в Україні. Визначено, що правову основу діяльності суду присяжних складають положення Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінального процесуального кодексу України та інших нормативно-правових актів, які регламентують процедуру формування списків присяжних, вимоги до кандидатів, їхні права та обов’язки, особливості участі у розгляді кримінальних справ.

Особливу увагу приділено аналізу специфіки функціонування суду присяжних у кримінальному провадженні, зокрема розглянуто процесуальні аспекти залучення присяжних, їх компетенцію, процедуру ухвалення рішень та особливості розгляду кримінальних справ за їх участю. Встановлено, що чинне законодавство України передбачає континентальну модель суду присяжних, відповідно до якої питання права і факту вирішуються спільно професійними суддями та присяжними. Досліджено трансформації правового регулювання інституту суду присяжних в умовах воєнного стану, зокрема, обмеження його функціонування згідно з положеннями ст. 615 КПК України.

На основі аналізу статистичних даних встановлено надзвичайно низький рівень залучення інституту суду присяжних до кримінального судочинства в Україні порівняно з зарубіжними країнами. Ідентифіковано основні проблеми функціонування суду присяжних в Україні, серед яких: обмежена юрисдикція (лише справи, за які передбачено довічне позбавлення волі), недосконалість механізму формування списків присяжних, низький рівень правової грамотності присяжних, відсутність належного рівня незалежності та неупередженості, а також недостатній досвід функціонування цього інституту в правовій системі України.

Цифрові докази та їх використання для цілей кримінального процесу

2025-07-06T21:42:27+03:00

Ця робота досліджує роль та допустимість цифрових доказів, зокрема даних, отриманих з додатків для миттєвих повідомлень, таких як WhatsApp та Telegram, у кримінальних провадженнях в юридичному контексті Словацької Республіки. Основна увага приділяється юридичним положенням і рамкам, що містяться в Кримінальному процесуальному кодексі Словацької Республіки, зокрема щодо вилучення, збереження та подання цифрових даних у кримінальних провадженнях. Ключовим аспектом цього дослідження є вивчення того, як повідомлення та інші дані з додатків для обміну повідомленнями розглядаються як докази, з огляду на складнощі їх релевантності, автентичності та достовірності в юридичному контексті. Щоб встановити допустимість таких доказів у суді, в роботі розглядаються основні принципи, такі як вимога до доказів бути релевантними, автентичними та надійними. Підкреслюється, що суди зазвичай вимагають чітких процедур автентифікації для підтвердження авторства повідомлень, що створює труднощі через природу онлайн-ідентичностей та потенціал для маніпулювання або перекручування фактів. Також обговорюється використання скріншотів та конкретні критерії, які забезпечують збереження їх доказової цінності, що відображає практичні міркування щодо збору та подання цифрових доказів. Додатково, робота критикує існуючі юридичні положення Кримінального процесуального кодексу Словаччини, зокрема ті, що стосуються вилучення та обробки цифрових даних, збережених на мобільних пристроях та комп’ютерах. Існують значні невизначеності щодо категоризації мобільних пристроїв як комп’ютерів та відповідних процедур доступу до даних з них. Дослідження стверджує, що поточна юридична структура повинна бути змінена, включивши чітке визначення цифрових доказів, щоб стандартизувати процедури їх збору, збереження та подання в суді, а також вирішити існуючі суперечливі тлумачення на практиці. Робота сприяє глибшому розумінню того, як цифрові докази використовуються в кримінальних розслідуваннях та судових процесах, виступаючи за оновлення законодавства для вирішення зростаючої важливості цифрових даних у сучасних кримінальних справах. Крім того, підкреслюється необхідність ретельного врахування прав на конфіденційність та пропорційності при роботі з особистою інформацією, отриманою з цифрових пристроїв та онлайн-платформ.

Судова практика в аспекті оцінки судом доказів у кримінальному провадженні

2025-07-06T21:48:35+03:00

Дослідження, результати якого наводяться у пропонованій статті, присвячене вивченню та демонстрації потенціалу судової практики щодо сприяння оптимізації діяльності суду з оцінки доказів у кримінальному провадженні. Його актуальність визначається здатністю судової практики посилити переваги таких інститутів, як верховенство права та правова визначеність, зменшити кількість необґрунтованих судових рішень і затримок у розгляді кримінальних справ та, як наслідок, зміцнити авторитет судової влади. В статті розглядається роль судової практики у забезпеченні одноманітності застосування закону, формуванні стандартів оцінки доказів, розв’язанні складних питань доказування, запобіганні помилкам в оцінці доказів. Наводяться деякі підходи до роботи з прецедентними, в тому числі суперечливими судовими рішеннями. Наголошується на необхідності врахування при цьому ієрархічності судової влади. Обговорюється проблема відступу від правових позицій, висловлених у постановах Верховного Суду. Висновується, що в аспекті оцінки доказів підходи Верховного Суду використовуються як підкріплення аргументації суду в розглядуваній справі. Звертається увага на роль апеляційних судів у формуванні судової практики. Розглядається питання доступності судової практики та ролі штучного інтелекту в її використанні, важливості навчання суддів роботі з судовою практикою. У підсумку констатується, що судова практика є незамінним інструментом для оцінки доказів, але її використання вимагає від судді високого професіоналізму, креативного мислення та постійного вдосконалення своїх знань. Також необхідно забезпечити доступність судової практики та сформувати навички її тлумачення. Тільки тоді судова практика може ефективно служити цілям здійснення правосуддя та забезпечення справедливості. Важливо пам’ятати, що судова практика – це не застигла догма, а живий організм, що розвивається, який потребує постійного аналізу та інтерпретації, а також глибокого осмислення з урахуванням сучасних суспільних і правових реалій. Використання сучасних технологій в аналізі судової практики має бути свідомим і критичним, не замінювати кваліфікований юридичний аналіз, а лише доповнювати його.

Угода про визнання винуватості у кримінальному провадженні: особливості застосування та перспективи вдосконалення

2025-07-06T22:02:49+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз теоретичних та практичних аспектів застосування інституту угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні. Досліджено ґенезу розвитку цього інституту, його правову природу, умови, підстави та процесуальний порядок укладення. Особливу увагу приділено проблемним питанням, що виникають у практиці застосування угод про визнання винуватості, зокрема: забезпечення прав потерпілого, гарантування добровільності укладення угоди, відповідність покарання ступеню тяжкості злочину та особі обвинуваченого.

Встановлено, що угода про визнання винуватості є особливим видом кримінально-процесуального договору, який має комплексну правову природу і містить елементи як договірних відносин, так і публічно-правових засад. З одного боку, угода про визнання винуватості передбачає узгодження волевиявлення сторін щодо умов відповідальності підозрюваного або обвинуваченого, що є характерним для договірних відносин. З іншого боку, вона реалізується в рамках кримінального провадження, що має публічно-правовий характер, і підлягає затвердженню судом, який здійснює контроль за законністю її укладення.

Проаналізовано міжнародні стандарти застосування угоди про визнання винуватості, зокрема Рекомендацію № 6 R (87) 18 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Стосовно спрощення кримінального правосуддя» та практику Європейського суду з прав людини. Визначено, що угода про визнання винуватості не суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо дотримані такі умови: a) угода укладена добровільно; б) обвинувачений повністю усвідомлює фактичні обставини справи та правові наслідки укладення угоди; в) зміст угоди та справедливість її укладення підлягають судовому контролю.

Детально розглянуто процесуальний порядок укладення та затвердження угоди про визнання винуватості, який включає такі етапи: ініціювання укладення угоди, проведення переговорів, складення та підписання угоди, направлення угоди до суду, розгляд угоди судом, ухвалення судового рішення щодо угоди. Досліджено особливості судового контролю за законністю укладення угоди, зокрема межі такого контролю та підстави для відмови у затвердженні угоди.

Окрему увагу приділено питанням співвідношення угоди про визнання винуватості з іншими інститутами кримінального процесу, зокрема з презумпцією невинуватості та дійовим каяттям. Обґрунтовано, що укладення угоди про визнання винуватості не порушує принципу презумпції невинуватості, оскільки остаточне рішення про визнання особи винуватою приймає суд, який затверджує угоду своїм вироком. При цьому, суд перевіряє наявність фактичних підстав для визнання винуватості, тобто встановлює винуватість особи в законному порядку.

На основі аналізу національного законодавства, судової практики та міжнародного досвіду розроблено конкретні пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання інституту угоди про визнання винуватості в Україні.

Кримінальний процесуальний кодекс України в умовах воєнного стану: новели, ефективність і виклики правам людини

2025-07-06T22:13:15+03:00

Вказується, широкомасштабний військовий напад з боку РФ став потужним стимулом для термінового оновлення Кримінального процесуального кодексу України (КПК). Вже 14 квітня 2022 року було прийнято Закон № 2201-IX, який доповнив КПК спеціальним розділом IX-¹, включаючи важливу статтю 615. Це нововведення надало можливість резервним судовим органам подовжувати запобіжні заходи та проводити судові засідання в дистанційному форматі у випадках, коли традиційні суди були знищені або переміщені внаслідок бойових дій.

У статті пропонується комплексна процесуальна модель для кримінальних проваджень воєнного часу, яка забезпечує оперативність слідчих дій без порушення базових прав людини. Зміни до ст. 615 КПК деталізують п’ять взаємодоповнюваних механізмів: (1) процедуру dual-advocate з чітким судовим «екрануванням» секретних матеріалів; (2) строковий 60-денний rolling-review грифа державної таємниці; (3) гендерно- та дитинно-чутливі стандарти допиту, що включають «дружню кімнату», відеофіксацію першого інтерв’ю та обов’язковий психологічний супровід; (4) обов’язкову цифрову фіксацію всіх ключових слідчих дій у форматі форензик-образу з подвійним SHA-256/512-хешем, зберіганням у WORM-сховищі та незмінним audit-trail; (5) TLS/SRTP-захищені дистанційні процедури й використання двофакторної автентифікації. Порівняльний аналіз польських, литовських і хорватських воєнних процесуальних режимів дозволив виокремити мінімальний європейський стандарт, здатний сумістити строкові (≤ 96 год) обмеження свободи, мережу «резервних» судів і повну відеофіксацію з гарантованим доступом захисту. Особливу увагу приділено цифровим доказам: запропонована технічна архітектура (форензик-образ + WORM + audit-trail) забезпечує їхню автентичність та прийнятність у МКС і майбутньому спецтрибуналі, водночас дотримуючись принципів статей 6 та 8 ЄКПЛ. Модель демонструє, що сучасні технології збереження електронних доказів, поєднані з прогресивними процедурами розсекречення та гендерно-дружніми підходами, можуть працювати на зміцнення верховенства права у період збройної агресії.

Врахування міжнародного досвіду дотримання прав і свобод людини при застосуванні спеціальних (негласних) методів розслідування

2025-07-06T22:56:05+03:00

У статті розглянуто міжнародний досвід дотримання прав і свобод людини при застосуванні спеціальних (негласних) методів розслідування. Зазначається, що зацікавленість України у подальшій інтеграції в європейське співтовариство зумовлює необхідність гармонізації українського законодавства з орієнтацією на захист прав і свобод людини, впровадження та реальне утвердження принципу верховенства права. Метою статті є висвітлення міжнародного досвіду у вирішенні проблемних питань дотримання прав і свобод людини при проведенні спеціальних методів розслідування кримінальних правопорушень з урахуванням конвенційних положень та рішень ЄСПЛ щодо їх виконання, а також надання пропозицій щодо імплементації позитивного досвіду у вітчизняне законодавство. Наголошено, що в рамках європейської інтеграції відбувається зближення національних правових систем, що обумовлює потребу в науковій розробці загальних доктринальних поглядів як правової ідеологічної основи застосування спеціальних методів розслідування. Визначено, що у національній правовій системі України «спеціальні методи розслідування» злочинів відомі як «негласні слідчі (розшукові) дії». Констатовано, що правова регламентація їх застосування передбачена кримінальним процесуальним законодавством України у відповідності з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішень ЄСПЛ. Визначено стан опрацювання вітчизняними вченими проблематики наукових досліджень з проблем дотримання прав людини при застосуванні НСРД. Наведено перелік найбільш поширених обставини, що можуть свідчити про порушення прав людини при проведенні НСРД, до яких віднесено: порушення права на захист особи щодо якої проводились відповідні НСРД; не повідомлення осіб, щодо яких вони проводилися; відсутність у матеріалах кримінального провадження ухвал слідчого судді про надання дозволу на проведення НСРД; провокація правоохоронцями вчинення злочину шляхом використання недозволених прийомів; проведення НСРД без відповідних підстав; фальсифікація результатів або формальний підхід до описування ходу проведення НСРД тощо. Проаналізовано міжнародний досвід дотримання прав і свобод людини на прикладі порівняльного законодавства країн Європейського союзу. Констатовано, що застосування спеціальних (негласних) методів розслідування є усталеною практикою як вітчизняних, так і зарубіжних правоохоронних органів. На основі аналізу міжнародного досвіду напрацьовано рекомендації щодо особливостей урахування рішень Конвенцій та ЄСПЛ при проведенні НСРД та використанні здобутих за ними результатів у процесуальному доказуванні.

Спосіб вчинення злочину як елемент криміналістичної характеристики перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу із застосуванням зброї чи спеціальних засобів

2025-07-06T23:00:42+03:00

У статті досліджується поняття способу вчинення злочину як елемента криміналістичної характеристики перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу із застосуванням зброї чи спеціальних засобів. Проаналізовано процесуальні та криміналістичні аспекти цієї протиправної діяльності, звертаючи увагу на характерні ознаки таких злочинів і специфіку їх розслідування. Спосіб вчинення злочину виступає важливим елементом криміналістичної характеристики, оскільки дозволяє кваліфікувати дії підозрюваного, визначати обставини злочину та шляхи його виявлення.

Автором детально розглянуто способи застосування зброї та спеціальних засобів під час перевищення влади або службових повноважень, акцентуючи увагу на юридичних межах, що визначають допустимість такого використання сили. Особливу увагу приділено аналізу випадків, коли правоохоронці, порушуючи свої службові обов’язки, використовують зброю або спеціальні засоби не за призначенням, що може призвести до порушення прав громадян та перевищення їх повноважень.

В статті також вивчаються тактичні аспекти розслідування таких злочинів, зокрема методи збору доказів, які можуть підтвердити факт перевищення повноважень, а також використання сучасних технологій для документування правопорушень. Автор надає практичні рекомендації щодо вдосконалення діяльності поліції, зокрема в контексті дослідження випадків, коли правоохоронці застосовують зброю або спецзасоби у межах своїх службових обов’язків.

Проведене дослідження показало, що вибір конкретного способу вчинення перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу з застосуванням зброї чи спеціальних засобів залежить від низки обставин, які впливають на дії правоохоронця.

Стаття є важливим внеском у розвиток криміналістичної науки та практики, оскільки висвітлює специфічні елементи, які дозволяють ефективно кваліфікувати злочини, скоєні працівниками правоохоронних органів з використанням зброї або спеціальних засобів, і дає важливі рекомендації для покращення процесу їх розслідування.

Залучення експерта адвокатом під час розслідування незаконного виготовлення, зберігання, збуту пального або його транспортування з метою збуту

2025-07-06T23:19:19+03:00

У статті розглянуто проблеми, що існують у правозастосовній практиці щодо ініціювання експертизи стороною захисту під час розслідування незаконного виготовлення, зберігання, збуту пального або його транспортування з метою збуту. Відповідно до аналізу статистичних даних про протидію злочинності в Україні встановлено поступове збільшення кількості вчинених незаконного виготовлення, зберігання, збуту або транспортування з метою збуту підакцизних товарів, що потребує удосконалення якості їх розслідування, забезпечення змагальності сторін при доказуванні винуватості підозрюваних. Доведено, що обов’язковою слідчою (розшуковою) дією у кримінальних провадженнях, розпочатих за статтею 204 Кримінального кодексу України, у яких предметом посягання є пальне, постає судова експертиза, а саме дослідження нафтопродуктів і паливно-мастильних матеріалів. Розкрито можливості адвоката щодо залучення експерта для проведення експертизи у кримінальному провадженні: ініціювання цієї слідчої (розшукової) дії шляхом подання клопотання слідчому, прокурору, слідчому судді; а також самостійного залучення експерта на договірних умовах. З’ясовано, що законодавство України забезпечує загальне право адвоката ініціювати проведення судових експертиз або самостійно залучати експерта у кримінальному провадженні. Досліджено проблеми правозастосовної практики при спробі адвоката самостійно залучити судового експерта, що пов’язані з необхідністю подання на експертизу зразків, об’єктів дослідження, які знаходяться у сторони обвинувачення. Звернуто увагу на специфіку отримання зразків для експертизи під час розслідування незаконного виготовлення, зберігання, збуту пального або його транспортування з метою збуту, що полягає у отриманні трьох видів зразків, один з яких залишається на підприємстві сфери обігу паливно-мастильних матеріалів. На підставі цього зроблено висновок про існуючу можливість адвоката самостійно призначати експертизу у кримінальних провадженнях про незаконне виготовлення, зберігання, збут пального або його транспортування з метою збуту, без звернення до сторони обвинувачення, слідчого судді або суду.

Межі дискреції слідчого судді під час розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора в межах досудового розслідування

2025-07-06T23:19:06+03:00

У статті автор розглядає поняття дискреції (розсуду) слідчого судді та межі її застосування при розгляді скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора відповідно до ст. 307 КПК України. Досліджуються наукові підходи до визначення дискреційних повноважень, при цьому автор звертає увагу на те, що в законодавстві чітко не закріплено межі цієї дискреції. У свою чергу, все це створює відповідні складнощі в її практичному застосуванні. Автор підкреслює, що дискреція слідчого судді є важливим інструментом реалізації судового контролю, однак її межі залишаються предметом дискусій через відсутність єдиних критеріїв правозастосування.

Під час аналізу судової практики автор виявив різні підходи до розуміння меж дискреції та загальний їх вплив на забезпечення прав учасників кримінального процесу. Зокрема, автор вважає необхідним висвітлення думки як самих слідчих суддів, так і практикуючих адвокатів щодо можливостей і обмежень дискреції слідчого судді та її застосування. Зазначено, що наявність значної варіативності в правозастосуванні призводить до складнощів у забезпеченні правової визначеності. Також значної уваги потребують проблеми, які виникають через суб’єктивний підхід суддів до оцінки процесуальних рішень органів досудового розслідування, що може ускладнювати судовий контроль.

У дослідженні автор виділяє правові позиції Верховного Суду стосовно ролі слідчого судді, на які звертають практикуючі адвокати. Така практика є досить дискусійною та значною мірою впливає на визначення меж дискреції слідчого судді. Все це підкреслює складність застосування дискреційних повноважень суддею та викликає питання щодо обмеження судового втручання в процесуальні рішення органів досудового розслідування, що може мати різні наслідки для прав учасників кримінального процесу. З точки зору правника, у подальшому ставляться логічні запитання, щодо ролі слідчого судді.

У висновку зазначається, що питання меж дискреції слідчого судді є багатогранним і суб’єктивним, а тому воно потребує подальшого осмислення та вдосконалення нормативно-правового регулювання з метою забезпечення балансу між оперативністю досудового розслідування та дотриманням прав учасників кримінального процесу.

Єдиний реєстр досудових розслідувань як частина інформаційно-комунікаційної системи досудового розслідування

2025-07-06T23:32:04+03:00

Вказується, діджиталізація публічного управління – ключовий пріоритет розвитку сучасної держави. Електронний документообіг прискорює інформаційний обмін, спрощує обробку даних та зменшує бюджетні витрати. Цифрова трансформація органів кримінальної юстиції забезпечує ефективний контроль, дотримання законності й прав людини, а також оптимізує досудове розслідування.

У науковій публікації досліджуються актуальні питання функціонування Єдиного реєстру досудових розслідувань як частини інформаційно-комунікаційної системи досудового розслідування.

Аналізуються проблемні питання взаємодії Єдиного реєстру досудових розслідувань з іншими складовими інформаційно-комунікаційної системи досудового розслідування та визначаються оптимальні шляхи їх вирішення.

Пропонується системне під’єднання до інформаційно-комунікаційної системи досудового розслідування інших баз даних, а також долучення до електронного процесуального спілкування інших (окрім слідчого, прокурора та їх керівників) учасників кримінального провадження.

Вказується на необхідність детальної правової регламентації електронного кримінального провадження з метою поступової відмови від паперових носіїв інформації, за виключенням випадків, коли паперовий носій виступає доказом у кримінальному провадженні або учасник кримінального провадження не має доступу до інформаційно-комунікаційної системи досудового розслідування.

Формулюється висновок про необхідність внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України, Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення, а також Положення про інформаційно-телекомунікаційну систему досудового розслідування «і-Кейс» щодо визначення Єдиного реєстру досудових розслідувань частиною інформаційно-телекомунікаційної системи досудового розслідування, а також прийняття спільного наказу Офісу Генерального прокурора, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України, Бюро економічної безпеки України та Вищої ради правосуддя щодо затвердження нового Положення про інформаційно-телекомунікаційну систему досудового розслідування «і-Кейс».

Судовий контроль за дотриманням розумних строків кримінального провадження: аналіз судової практики

2025-07-06T23:35:45+03:00

У статті проаналізовано інститут судового контролю за дотриманням розумних строків у кримінальному провадженні як ключовий елемент забезпечення ефективного правосуддя, доступу до правосуддя та реалізації принципу справедливого судового розгляду. Досліджено наукові погляди щодо природи порушення розумних строків і запропоновано узагальнення основних проблем, які пов’язані із тлумаченням та застосуванням цієї категорії у практиці. Акцентовано увагу на необхідності детального підходу до визначення розумних строків, оскільки вони можуть варіюватися в залежності від конкретних умов справи та обставин. Окремо висвітлено роль суду у встановленні меж розумних строків та можливості їх коригування в залежності від обставин справи, а також з урахуванням поведінки сторін, процесуальної активності захисту чи обвинувачення та наявності належних причин для затягування розгляду.

Визначено провідні підходи Верховного Суду до оцінювання розумності строків кримінального провадження на прикладі конкретних судових справ. Звернено увагу на те, що практика ВС часто формує правові позиції, які беруть до уваги як внутрішні, так і міжнародні стандарти, зокрема практику ЄСПЛ. Особливо наголошено на необхідності забезпечення процесуального балансу між сторонами та недопущення надмірного тиску на підозрюваних або потерпілих. У роботі також наведено огляд правових позицій Європейського суду з прав людини, що формують єдині стандарти оцінювання розумних строків та активно враховуються національними судами при ухваленні рішень.

У висновках обґрунтовано, що розуміння поняття «розумний строк» є складним і багатофакторним явищем, що не піддається універсалізації. Його оцінювання залежить як від об’єктивних обставин (складність справи, завантаженість суду, дії органів розслідування), так і від суб’єктивних факторів (поведінка учасників процесу). З огляду на це автор підкреслює необхідність подальшого поглибленого дослідження цієї теми як у контексті судової практики Верховного Суду, так і крізь призму європейських стандартів, із метою гармонізації підходів та підвищення якості процесуального законодавства.

Правові аспекти діяльності Національної поліції в умовах правового режиму воєнного стану

2025-07-07T00:20:37+03:00

У статті здійснюється ґрунтовне дослідження окремих проблемних аспектів правового забезпечення діяльності Національної поліції України в умовах дії правового режиму воєнного стану. Автори аналізують специфіку функціонування поліції як ключового органу в системі сектору безпеки та оборони в період збройної агресії проти України, що супроводжується системними загрозами для громадського порядку, публічної безпеки та правопорядку загалом. Акцентовано увагу на тому, що введення воєнного стану зумовлює істотну трансформацію механізмів управління в державі, а отже, вимагає й переосмислення правового статусу та повноважень Національної поліції у відповідному контексті.

У роботі детально розглянуто нормативно-правове регулювання діяльності поліції в умовах воєнного стану, зокрема положення Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Закону України «Про Національну поліцію», інших підзаконних актів, розпоряджень Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ, а також наказів та інструкцій, що видаються безпосередньо у період дії особливого правового режиму. Автори підкреслюють, що правове забезпечення діяльності поліції повинно мати системний, узгоджений та адаптивний характер, здатний оперативно реагувати на зміну безпекової ситуації, притаманну воєнному стану.

Особливу увагу приділено аналізу повноважень поліції, які мають специфіку в умовах воєнного часу. Серед них – контроль за дотриманням комендантської години, забезпечення режимних обмежень (включаючи обмеження свободи пересування, заборону масових заходів тощо), виявлення і нейтралізація диверсійно-розвідувальних груп, боротьба з мародерством, участь у контрдиверсійних заходах спільно з іншими силовими структурами. Зазначено, що поліція виконує не лише правоохоронні функції, а й діє як елемент оборонного потенціалу країни, що значно розширює її функціональне навантаження.

Окремим напрямом дослідження є проблематика взаємодії Національної поліції з іншими суб’єктами сектору безпеки та оборони – Збройними Силами України, Службою безпеки України, Державною прикордонною службою, Національною гвардією тощо. Вказується на важливість оперативної координації дій між усіма ланками системи безпеки, необхідність обміну інформацією, формування спільних оперативних штабів, а також забезпечення чіткого розмежування повноважень для запобігання дублюванню функцій та конфліктам юрисдикцій.

У статті також окреслено основні правові, організаційні та практичні виклики, з якими стикається поліція під час виконання своїх завдань у період воєнного стану. Зокрема, порушено питання кадрового забезпечення, морально-психологічної стійкості особового складу, матеріально-технічного забезпечення, правового захисту працівників поліції тощо. Автори наголошують на необхідності розробки комплексної нормативної бази, яка б враховувала не лише поточні загрози, а й потенційні сценарії ескалації конфлікту, забезпечуючи при цьому баланс між безпекою і дотриманням основоположних прав і свобод громадян.

У підсумку підкреслюється, що ефективне правове регулювання діяльності Національної поліції в умовах воєнного стану є важливою умовою стабільності державного управління, збереження публічної безпеки та підтримання довіри громадян до інститутів влади. Запропоновано низку напрямів удосконалення чинного законодавства, спрямованих на зміцнення функціональної спроможності поліції як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі.

Гендерні аспекти в тактичній підготовці поліцейських: проблеми рівного доступу та адаптації навчальних програм

2025-07-07T00:24:46+03:00

У статті досліджуються актуальні питання врахування гендерних аспектів у системі тактичної підготовки поліцейських в Україні. Сучасна правоохоронна система зазнає суттєвих змін у напрямку забезпечення гендерної рівності, однак у сфері професійної підготовки, зокрема тактичної, ще зберігаються значні виклики, що потребують наукового осмислення та практичного вирішення. Особливу увагу автори приділяють аналізу умов, які обумовлюють обмежений доступ жінок до деяких напрямів поліцейської підготовки, передусім тих, що пов’язані з фізичними навантаженнями, бойовою підготовкою, ситуаційним моделюванням та спеціальними вправами.

У публікації системно розглянуто низку бар’єрів, що стримують повноцінну участь жінок у тактичній підготовці. До них, зокрема, належать: стійкі гендерні стереотипи щодо «непридатності» жінок до силових аспектів служби; необґрунтовано завищені або недиференційовані фізичні нормативи; недосконалість навчальних програм, які не враховують особливості психофізіологічного стану представників обох статей. Виявлено, що наявність таких бар’єрів створює не лише психологічні труднощі для курсанток, а й знижує ефективність навчального процесу загалом.

Автори наголошують на необхідності інтеграції гендерно чутливого підходу в усі рівні та етапи підготовки поліцейських кадрів. Пропонується перегляд і адаптація навчальних програм з урахуванням принципів інклюзивності, розробка альтернативних моделей фізичної та тактичної підготовки, які дозволяють досягти однакових результатів різними шляхами. Підкреслюється важливість врахування гендерних аспектів при розробці методик оцінювання, критеріїв успішності, а також у змісті тренінгів, інструктажів та підготовки інструкторського складу.

Також у роботі порушено питання підвищення компетентності викладачів і тренерів щодо гендерної тематики, що має включати спеціальні освітні курси, тренінги та обмін досвідом. Зазначено, що врахування гендерної специфіки в підготовці сприяє формуванню більш відкритого, безпечного та професійно ефективного середовища у правоохоронних органах. Адаптація програм до потреб обох статей підвищує мотивацію курсантів, зменшує ризики професійного вигорання та покращує рівень міжособистісної взаємодії в колективі.

Таким чином, автори доводять, що забезпечення рівного доступу до тактичної підготовки є не лише питанням справедливості, а й важливим чинником ефективного функціонування поліції в умовах сучасних викликів. Результати дослідження мають прикладне значення для закладів вищої освіти системи МВС України, а також для органів, відповідальних за кадрову політику та професійну підготовку в сфері правоохоронної діяльності.

Застосування штучного інтелекту в криміналістиці: перспективи та ризики

2025-07-07T01:02:01+03:00

Стаття присвячена всебічному дослідженню застосування штучного інтелекту в криміналістичній практиці, охоплюючи його теоретичні засади, історичний розвиток та сучасні методології. Розглянуто міждисциплінарну природу ШІ та різні підходи до його визначення, зокрема в контексті законодавства Європейського Союзу. Проаналізовано ключові етапи розвитку ШІ як наукової дисципліни, від символьного ШІ до епохи глибокого навчання, та їхній вплив на криміналістику. Основний акцент зроблено на класифікації та детальному описі методів ШІ, що використовуються в криміналістиці, включаючи машинне навчання (кероване, некероване, з підкріпленням), глибоке навчання (згорткові та рекурентні нейронні мережі), обробку природної мови (NLP) та комп’ютерний зір. Розглянуто перспективи та конкретні приклади застосування цих технологій для аналізу візуальної та текстової інформації, біометричної ідентифікації, прогнозування злочинності та розслідування воєнних злочинів. У статті аналізується міжнародний досвід застосування ШІ в криміналістиці, висвітлюючи як успішні кейси (використання біометричних систем, акустичних систем виявлення пострілів, аналітичних інструментів для розшуку злочинців), так і проблемні ситуації, що призвели до незаконних арештів та помилкових вироків через упередженість алгоритмів або недостатню точність технологій. На основі міжнародного досвіду сформульовано рекомендації для впровадження ШІ в криміналістичну діяльність в Україні. Наголошено на необхідності ретельного тестування, розробки чітких нормативно-правових рамок, забезпечення прозорості алгоритмів, незалежної експертної оцінки та людського нагляду. Особливу увагу приділено етичним аспектам використання ШІ та його потенційному впливу на права людини. Запропоновано багатогранний підхід до зменшення ризиків та оптимізації застосування ШІ, включаючи формування етико-правових рамок, гарантування прозорості та підзвітності алгоритмів, оцінку та усунення упередженості, підвищення якості навчальних даних та налагодження міждисциплінарної співпраці. Підкреслено важливість підготовки кваліфікованих фахівців для роботи з системами ШІ.

Обставини, які підлягають з’ясуванню на початковому етапі розслідування фальсифікації лікарських засобів та обігу фальсифікованих лікарських засобів

2025-07-07T01:02:55+03:00

Стаття присвячена дослідженню обставин, які підлягають з’ясуванню на початковому етапі розслідування фальсифікації лікарських засобів та обігу фальсифікованих лікарських засобів.

Встановлено, що обставини, що підлягають з’ясуванню у процесі розслідування кримінальних правопорушень, в тому числі й фальсифікації лікарських засобів та обігу фальсифікованих лікарських засобів, становлять невід’ємну складову окремої криміналістичної методики, оскільки їх встановлення відбувається на кожному етапі досудового розслідування. Їх зміст обумовлюється, передусім, предметом доказування, юридичною конструкцією складу злочину, закріпленою в КК України, а також особливостями механізму вчинення відповідного кримінального правопорушення. Зазначено, що під час розслідування фальсифікації лікарських засобів та обігу фальсифікованих лікарських засобів до обставин, які підлягають доказуванню, належать обставини: 1) передбачені ст. 91 КПК України; 2) встановлені диспозицією ст. 321-1 КК України; 3) що мають важливе значення для розгляду справи по суті, однак не входять до предмета доказування.

Встановлено, що Міністерство охорони здоров’я України не надає у відкритий доступ статистичну інформацію щодо кількості пацієнтів, які постраждали внаслідок застосування фальсифікованих лікарських засобів, зокрема, відсутні дані про випадки летальних наслідків. Не здійснюється також обрахунок економічних збитків, завданих державі та легальним виробникам лікарських засобів у результаті обігу неякісної фармацевтичної продукції. А до громадськості не доводиться інформація щодо втрат бюджетних коштів, спрямованих на ліквідацію наслідків застосування пацієнтами таких препаратів.

Крім того, зроблено висновок, що на початковому етапі розслідування фальсифікації лікарських засобів та обігу фальсифікованих лікарських засобів з’ясуванню будуть підлягати обставини, передбачені п. 1, 2 ч. 1 ст. 91 КПК України, а саме: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.

Роль міжнародних організацій у сучасному світі

2025-07-07T23:21:24+03:00

У статті проведено комплексний огляд та аналіз ролі міжнародних організацій у сучасному світі. Окрему увагу приділено різним типам міжнародних організацій, зокрема міжурядовим і неурядовим, а також їх функціям у вирішенні глобальних проблем, сприянні врегулюванню конфліктів, підтримці стабільності та розвитку, наданні гуманітарної допомоги та розвитку економічних і культурних зв’язків між державами. Описано основні види міжнародних організацій, їхню класифікацію, зокрема, за формою, характером членства та їх територіальним охопленням. Акцентовано на важливості регіональних організацій, таких як НАТО та Асоціація держав Південно-Східної Азії, які активно сприяють розвитку співпраці між країнами в рамках своїх регіонів і мають стратегічне значення для глобальної стабільності.

Стаття висвітлює роль спеціалізованих міжнародних організацій, які охоплюють різні напрями діяльності: політичні, соціально-гуманітарні, технічні, культурно-наукові та військові питання. Розглянуто діяльність таких організацій, як ООН, Міжнародний поштовий союз, ЮНЕСКО тощо, які виконують важливі функції у своїх сферах. Особливу увагу приділено значенню технічних і культурно-наукових організацій, що займаються стандартизацією технологій, підтримкою наукових досліджень і збереженням культурної спадщини. Військові організації, зокрема НАТО, відіграють ключову роль у забезпеченні глобальної безпеки та оборони.

У статті розглянуто роль міжнародних організацій у збройних конфліктах, їх функцію як посередників у переговорах, надання гуманітарної допомоги постраждалим, а також захист прав людини. Зазначено, що ефективність діяльності міжнародних організацій у кризових ситуаціях залежить від політичних, фінансових та логістичних факторів. Окремо розглянуто роботу ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста, який займається забезпеченням прав постраждалих у конфліктах, надаючи їм необхідну допомогу, а також організовує розслідування порушень міжнародного гуманітарного права.

Загалом у статті підкреслюється важливість та доцільність існування міжнародних організацій, однак з нагальною потребою їх реформування, особливо в контексті їх спроможностей та діяльності під час збройних конфліктів.

Права людини в Європейському союзі в умовах сьогодення

2025-07-09T20:46:18+03:00

У статті досліджується стан реалізації та захисту прав людини в Європейському Союзі в умовах сучасних глобальних викликів. Зосереджено увагу на основних правових актах ЄС, зокрема Хартії основних прав Європейського Союзу. Розглянуто роль інституцій ЄС у забезпеченні прав людини, зокрема Європейського парламенту, Європейської комісії та Суду ЄС. Аналізується вплив міграційної кризи, цифровізації та збройних конфліктів на дотримання прав і свобод громадян.

Визначено проблеми, які пов’язані з дискримінацією, обмеженням свободи слова та втручанням у приватне життя. Акцентовано на важливості співпраці між ЄС і Європейським судом з прав людини. Окрему увагу приділено механізмам моніторингу та реагування на порушення прав людини у державах-членах. У статті також розглянуто питання гендерної рівності, прав меншин та захисту вразливих груп населення. Зроблено висновок про необхідність посилення правозахисної політики ЄС у контексті новітніх викликів.

У статті також аналізується важливість балансування між безпекою та правами людини, особливо в умовах терористичних загроз і надзвичайних ситуацій. Розглядаються питання щодо обмежень прав у контексті боротьби з тероризмом, зокрема в аспектах контролю за міграцією та доступу до персональних даних. Підкреслюється значення права на інформацію та свободу вираження думок, особливо в умовах цифровізації, де питання конфіденційності та цензури стають все більш актуальними. Стаття також вивчає вплив внутрішньої політики окремих держав-членів ЄС на загальноєвропейську правозахисну стратегію. Порушується питання прав людей з інвалідністю, ЛГБТ-спільнот, а також вразливих груп, таких як біженці та мігранти, в контексті дотримання прав людини на рівні ЄС.

Додатково досліджуються тенденції у законодавстві, що стосуються боротьби з дискримінацією за ознакою раси, релігії та гендеру, а також вплив цих законів на загальну політичну ситуацію в Європейському Союзі. Зроблено аналіз ефективності політики ЄС у захисті прав жінок, зокрема в питаннях насильства, дискримінації та забезпечення рівних можливостей. Окремо розглянуто питання прав на освіту, працю та медичне обслуговування для соціально вразливих груп. Також у статті наголошується на необхідності постійного вдосконалення механізмів моніторингу дотримання прав людини, зокрема через зміцнення інститутів і процедур, спрямованих на захист прав громадян.

Стаття завершується рекомендаціями щодо вдосконалення законодавства ЄС з прав людини, зокрема в контексті глобальних викликів та нових технологій, а також наголошенням на важливості інтеграції правозахисних принципів у внутрішню політику країн-членів для забезпечення єдності та стабільності Європейського Союзу.

Синхронізація санкцій України та Європейського Союзу

2025-07-09T20:57:39+03:00

У статті здійснено комплексне дослідження процесу синхронізації санкційної політики України з правовими механізмами Європейського Союзу. В умовах збройної агресії Російської Федерації та стратегічного курсу України на євроінтеграцію проблема гармонізації обмежувальних заходів із санкційним режимом ЄС набуває особливої актуальності. Автори аналізують правове підґрунтя взаємодії України з ЄС у сфері зовнішньої політики та безпеки, зокрема положення Угоди про асоціацію, що визначають засади координації санкційних підходів. Розглянуто ключові етапи адаптації українського санкційного законодавства, зокрема Закон України «Про санкції», практику ухвалення рішень Радою національної безпеки і оборони України та участь у формуванні санкційних списків, узгоджених з європейськими аналогами.

У центрі уваги – приклади ефективної синхронізації українських обмежувальних заходів із санкціями ЄС, зокрема щодо осіб, що пропагують агресивну політику РФ. Водночас підкреслено, що Україна зберігає автономність у прийнятті рішень, проводячи власну оцінку доцільності санкцій. Окрему увагу приділено перспективам удосконалення правового механізму впровадження санкцій, зокрема пропозиції щодо прийняття спеціального закону, який дозволив би імплементувати санкції ЄС у спрощеному порядку за умови відповідності національним інтересам та правовим стандартам. Стаття висвітлює сучасні тенденції розвитку санкційного законодавства України, зокрема запровадження кримінальної відповідальності за умисне обходження санкцій, ухвалення змін до законодавства щодо боротьби з реекспортом заборонених товарів та інтеграцію у європейську архітектуру санкційного контролю. Аналізується також вплив останніх ініціатив ЄС, зокрема інструменту протидії обходу санкцій, на формування відповідної політики в Україні. Підкреслюється важливість зміцнення співпраці в рамках Спільних безпекових зобов’язань Україна – ЄС та перспективи участі України у процесах санкційного нормотворення на рівні Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС.

У результаті дослідження автори доходять висновку, що ефективна синхронізація санкційної політики з Європейським Союзом є не лише засобом посилення національної безпеки, але й важливим елементом правової інтеграції України до ЄС. Актуальні законодавчі ініціативи, підкріплені політичною волею та міжнародною координацією, формують підґрунтя для розвитку цілісної та ефективної санкційної політики, здатної відповідати викликам сучасної геополітичної ситуації та сприяти зміцненню позицій України як повноправного учасника європейської безпекової системи.

Суб’єкти розгляду дисциплінарного провадження щодо судді відповідно до законодавства України та Іспанії: порівняльно-правовий аналіз

2025-07-09T21:21:32+03:00

Дисциплінарна відповідальність суддів є одним із ключових механізмів притягнення суддів до відповідальності. Держави покликані регулювати цю сферу, збалансовуючи два основні інтереси – необхідність забезпечити функціональні механізми підзвітності суддів та забезпечення реальної незалежності суддів. Основні міжнародні нормативно-правові акти щодо дисциплінарної відповідальності суддів передбачають, що держави передбачають чіткі норми, за які судді можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності, виключаючи дисциплінарну відповідальність за незначні порушення та як тлумачити закони і факти. Дисциплінарне провадження має здійснюватися або незалежним органом. Належний дисциплінарний механізм, який враховує відповідальність усіх державних службовців за неправомірну поведінку, є важливим елементом надійної системи правосуддя. У той же час, судова дисципліна має бути ретельно збалансована з принципом незалежності суду як наріжного каменю верховенства права. Для притягнення судді до відповідальності не достатньо суддівська помилка, яка завдає шкоди фундаментальним правам і свободам людини. Вона ставиться в провину судді внаслідок здійснення ним своїх функцій недобросовісно або через грубу недбалість.

Суддівська дисциплінарна відповідальність - це контроль за діяльністю суддів і магістратів, правовий інститут, який існує в будь-якій правовій державі і приносить користь суспільству і державі як гарант судової влади. Конституційні принципи означають, що порушення і санкції заздалегідь визначені законом, тому вони можуть бути накладені на суддів і магістратів за допомогою справедливої процедури і з усіма процесуальними гарантіями. Поза суттю інституту іспанська та українська правові системи здебільшого розходяться в плані порушень, санкцій та обробки, незважаючи на наявність певної схожості в адміністративних та судових органах, що беруть участь. Відповідальність суддів і магістратів вважається логічним контрапунктом незалежності судової влади, і, зокрема, незмінюваності посади. Ця стаття присвячена дослідженню відповідальності суддів і магістратів, як з органічної, так і нормативної точки зору, а також незмінюваності суддів та її впливу на незалежність судової системи.

Нормативне регулювання штучного інтелекту в Європейському Союзі: етапи, виклики, перспективи

2025-07-09T21:25:46+03:00

У статті досліджується процес формування правового визначення штучного інтелекту (ШІ) в контексті європейського регуляторного підходу, зокрема через призму нещодавно ухваленого Регламенту (ЄС) 2024/1869 про гармонізовані правила щодо штучного інтелекту (AI Act). Підкреслюється, що стрімкий розвиток цифрових технологій, багатовекторність застосування ШІ та його міждисциплінарна природа створюють значні виклики для правового унормування. Автор аналізує нормативні, етичні та політичні передумови, які сприяли поступовому формуванню концептуального бачення ШІ в Європейському Союзі, починаючи з політичних ініціатив 2018 року, створення Групи високого рівня з питань штучного інтелекту та оприлюднення «Білої книги з штучного інтелекту. Європейський підхід до досконалості і довіри» 2020 року, в якій було окреслене стратегічне бачення розвитку ШІ в ЄС. Особлива увага приділена правовій дефініції поняття «система штучного інтелекту» у статті 3 AI Act, яка поєднує технологічну нейтральність із ризикоорієнтованим підходом.

Стаття висвітлює, як європейська модель регулювання ШІ ґрунтується на двох основоположних принципах – забезпечення технологічного лідерства у світі (досконалість) та утвердження довіри, такий підхід передбачає стимулювання інновацій і впровадження передових рішень, а з іншого боку дотримання прав людини, етичних стандартів і демократичних цінностей. Розглянуто основні етапи нормотворчого процесу, ключові позиції інституцій Європейського Союзу (Комісії, Ради, Парламенту), а також політичні компроміси, які передували ухваленню остаточного тексту Регламенту у 2024 році. Проаналізовано нові обов’язки держав-членів щодо створення інституційного нагляду на національному рівні, адаптації національного законодавства вимогам Регламенту та запровадження механізмів відповідальності за порушення положень даного акту.

У підсумку зроблено висновок, що Регламент (ЄС) 2024/1869 є першою спробою створення всебічної нормативної основи для регулювання штучного інтелекту на наднаціональному рівні, яка не лише закріплює його правове визначення, а й встановлює принципи безпечного, прозорого та етично відповідального використання ШІ в умовах цифрової трансформації.

Механізм умовності як інструмент захисту фінансових інтересів Європейського Союзу: аналіз ефективності та потенційних ризиків

2025-07-09T22:02:25+03:00

У статті досліджується механізм умовності, запроваджений як інструмент захисту фінансових інтересів Європейського Союзу, що має на меті посилити відповідальність держав-членів за дотримання демократичних цінностей та забезпечення ефективного управління коштами бюджету ЄС. Особливу увагу приділено положенням Регламенту (ЄС) 2020/2092 Європейського Парламенту та Ради, який встановлює чіткий і безпосередній зв’язок між обсягом фінансування з боку ЄС та дотриманням принципу верховенства права в країнах-членах. Регламент передбачає механізм призупинення або обмеження виплат у разі систематичних порушень, що ставлять під загрозу належне використання коштів ЄС. У роботі всебічно розглядаються правові засади функціонування механізму умовності, зокрема його інституційна структура, процедури ухвалення рішень та критерії, за якими визначається наявність порушень. Проаналізовано основні цілі цього інструменту, серед яких – зміцнення правової визначеності, запобігання зловживанням та забезпечення фінансової дисципліни на всіх рівнях бюджетного управління в межах ЄС. Зазначено, що ефективність механізму значною мірою залежить від політичної волі як інституцій ЄС, так і національних урядів. Окрему увагу приділено потенційним ризикам, що супроводжують практичне застосування умовності. Зокрема, розглянуто небезпеку політизації рішень щодо призупинення виплат, що може викликати напруження між інституціями ЄС та окремими державами-членами. Визначено ключові виклики, пов’язані з необхідністю дотримання процесуальних гарантій, прозорості та передбачуваності у прийнятті рішень щодо застосування санкцій. Досліджується роль Європейської Комісії як центрального органу контролю та ініціювання процедур за Регламентом, а також висвітлюються можливі наслідки для держав-членів, які систематично порушують основоположні принципи правової держави, зокрема незалежність судової влади, ефективне розслідування корупції та забезпечення недискримінаційного доступу до правосуддя. Таким чином, дослідження робить внесок у формування цілісного уявлення про взаємозв’язок між умовністю, національним суверенітетом і прагненням Європейського Союзу зберегти свою правову і фінансову цілісність, забезпечуючи при цьому дотримання спільних цінностей та підзвітність використання спільних ресурсів.

Порушення договірних зобов’язань у міжнародному праві в умовах збройного конфлікту: теоретичні та практичні аспекти

2025-07-09T22:07:55+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз порушення договірних зобов’язань у міжнародному праві в умовах збройного конфлікту. За допомогою поєднання класичного догматичного підходу та сучасних тенденцій судової та арбітражної практик, автору вдалось комплексно окреслити межі застосування принципу pacta sunt servanda, а також правових доктрин «force majeure», «наступної неможливості виконання» і «докорінної зміни обставин» як підстав для уникнення відповідальності за невиконання договірних зобов’язань.

Окремий блок статті присвячено узагальненню міжнародної судової практики Міжнародного суду ООН, зокрема рішенням у справах «Габчіково–Надьмарош» (1997 р.) та «Республіка Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки» (1986), де суд підтвердив неприпустимість автоматичного звільнення від відповідальності за невиконання зобов’язань через зміну обставин виконання договору, та справі «Racke GmbH v. Hauptzollamt Mainz» (1998 р.), де Суд Справедливості Європейського Союзу визнав можливість застосування доктрини rebus sic stantibus у зв’язку з існуванням збройного конфлікту.

У статті також досліджено розвиток інвестиційного арбітражного права в умовах збройних конфліктів: проаналізовано справу «Güris Construction and Engineering Inc. v. Syrian Arab Republic» (2020 р.), де втрата контролю над активами внаслідок збройного конфлікту не визнавалась підставою для автоматичного припинення двостороннього інвестиційного договору, і низку арбітражних рішень щодо експропріації активів українських компаній у Криму (позови Нафтогазу та Ощадбанку). Також, на підставі порівняльного аналізу міжнародних документів, підготовлених Комісією міжнародного права ООН, що стосуються наслідків збройних конфліктів для договорів, виділено ключові критерії застосування виняткових підстав для можливості їх невиконання – непередбачуваність подій, об’єктивна неможливість виконання та докорінна зміна обсягу зобов’язань за договором.

На підставі проведеного дослідження запропоновано рекомендацій щодо оновлення змісту міжнародних договорів, зокрема введення чітких застережень щодо врахування умов настання збройного конфлікту або ведення бойових дій при виконанні договору, а також адаптація арбітражних процедур з урахуванням ризиків настання бойових дій.

Правові межі інтернаціоналізації вищої освіти в Україні

2025-07-09T22:26:19+03:00

У статті здійснено комплексне правове дослідження процесу інтернаціоналізації вищої освіти в Україні крізь призму визначення його нормативних меж, потенційних ризиків та правових орієнтирів розвитку. Наукове опрацювання теми зумовлене тим, що інтернаціоналізація є не лише стратегічним вектором розвитку освітньої сфери у ХХІ столітті, але й інструментом підвищення конкурентоспроможності національних університетів, інтеграції України у європейський освітній простір та модернізації системи вищої освіти загалом.

У роботі охарактеризовано правові засади інтернаціоналізації, закріплені у чинному законодавстві України, зокрема в Законах «Про вищу освіту» та «Про освіту», а також у підзаконних нормативно-правових актах, зокрема, Постанові Кабінету Міністрів України № 579 від 12 серпня 2015 р. Підкреслено, що зазначені документи забезпечують нормативне підґрунтя для реалізації академічної мобільності, запровадження програм подвійних дипломів, впровадження англомовного навчання та розвитку спільних освітніх проєктів із зарубіжними партнерами. Встановлено, участь України в Болонському процесі, імплементація положень Лісабонської конвенції та Угоди про асоціацію з ЄС надали нормативній базі інтернаціоналізації багаторівневої структури, поєднуючи імперативні норми міжнародного права, національне законодавство та університетське саморегулювання.

У статті розкрито основні інституційні форми інтернаціоналізації, серед яких: академічна мобільність, програми з подвійними дипломами, спільні дослідницькі проєкти, участь у міжнародних рейтингах, а також викладання іноземними мовами.

Акцентовано, що інтернаціоналізація не є нейтральним чи автоматично позитивним явищем. У статті проведено ґрунтовний правовий аналіз викликів та ризиків, які супроводжують цей процес. Серед них: надмірна стандартизація освітніх програм під впливом зовнішніх моделей, правова дифузія та колізії юрисдикцій, відтік інтелектуального капіталу, знецінення національного культурного компоненту у вищій освіті, нерівність доступу до міжнародних можливостей, а також ризики надмірної комерціалізації та зниження якості в умовах глобальної конкуренції. Обґрунтовано, що правове регулювання повинно передбачати механізми, здатні мінімізувати ці ризики, зберігаючи при цьому відкритість до міжнародного співробітництва.

Встановлено, основним правовим механізмом, котрий окреслює межі інтернаціоналізації є принцип автономії закладів вищої освіти. Останній у поєднанні з нормативно визначеними гарантіями державного контролю за якістю освіти та дотриманням мовної політики забезпечує збалансовану основу для функціонування відкритої та суверенної системи вищої освіти. Підкреслено, надмірне втручання держави в процеси інтернаціоналізації, так само як і повна лібералізація без належного регуляторного нагляду, можуть призвести до негативних наслідків для освітнього суверенітету України.

Наголошено на необхідності розробки цілісної доктрини збалансованої інтернаціоналізації, котра б поєднувала механізми захисту національних інтересів з інституційною гнучкістю та відкритістю до міжнародних практик. Зазначено, інтернаціоналізація повинна розглядатися не як загроза, а як інструмент зміцнення національного інтелектуального потенціалу, за умови визначення чітких правових меж, ефективного контролю та стратегічного підходу на рівні державної політики.

Акт про Штучний Інтелект (Artifical Inteligence Act, AI Act) як основа правового регулювання штучного інтелекту в ЄС: огляд основних положень

2025-07-09T22:29:06+03:00

В даній статті здійснено огляд основних положень Акту про штучний інтелект (Artificial Intelligence Act або AI Act) який набув чинності як Регламент ЄС в 2014 році. Вказано, що одна з головних світових тенденцій останніх років – це активний розвиток штучного інтелекту, його застосування та стверджується, що оскільки AI Act є одним із перших в світі правових актів, який покликаний регулювати штучний інтелект, а також враховуючи курс України на євроінтеграцію, важливо дослідити основні питання, які врегульовуються в AI Act, оскільки його положення також можуть лягти в основу українського законодавства, предметом регулювання якого буде штучний інтелект. Зроблено висновок, що поділ на види ризику, який лежить в основі діяльності тої чи іншої системи штучного інтелекту та є базовим для AI Act є надзвичайно вдалим підходом, який розділяє рівні регулювання в залежності від того, який саме ризик лежить в основі системи штучного інтелекту. Зроблено короткий огляд основних положень та перелічено суб’єктів, до яких застосовується AI Act. Зроблено висновок, що коло суб’єктів визначено надзвичайно широко. Мета такого широкого визначення є зрозумілою – широкий перелік суб’єктів необхідний для запобігання ухиленню від регулювання будь-якими способами, в першу чергу непрямими. Сам факт використання систем штучного інтелекту в ЄС, навіть якщо розробники, постачальники таких систем розміщені поза межами Європейського Союзу, вже є достатнім щоб такі суб’єкти підпадали під регулювання. Це саме стосується суб’єктів, які знаходяться в ЄС, а також будь-яких імпортерів, дистриб’юторів, представників.

Зроблено висновок, що окремі практики застосування штучного інтелекту є забороненими, хоча для певних із них, такі як використання систем дистанційної біометричної ідентифікації в режимі реального часу у загальнодоступних місцях для цілей правоохоронної діяльності, передбачено виключення, які базуються на принципі пропорційності та за умови наявності легітимної мети використання штучного інтелекту в такому випадку. Це дозволяє гнучко підходити до правового регулювання штучного інтелекту – запобігати ризикам, разом з тим не обмежуючи ті випадки, коли використання таких систем є доцільним та корисним для суспільства.

Розвиток міжнародно-правового регулювання штучного інтелекту в рамках ООН

2025-07-09T23:16:30+03:00

У статті на основі аналізу резолюцій Генеральної Асамблеї ООН у сфері штучного інтелекту (далі – ШІ) прослідкована еволюція підходів до міжнародно-правового регулювання ШІ на рівні ГА ООН. Штучний інтелект розглядається як технологія, що відкриває значні можливості для людського прогресу, дозволяючи переорієнтувати зусилля з рутинних завдань на творчу й продуктивну діяльність. Використання ШІ може оптимізувати численні процеси та надавати суттєві переваги для сталого розвитку суспільства. Водночас застосуванні ШІ має і негативні аспекти: відсутність ефективних механізмів контролю над ризиками використання ШІ, можливі порушення прав людини, зростаюча технологічна нерівність та ризик уповільнення прогресу в досягненні Цілей сталого розвитку в рамках Порядку денного до 2030 року, особливо в країнах, що розвиваються. Також перспективи ШІ наразі затьмарюються неконтрольованими експериментами з недостатньо перевіреною технологією, оскільки на сучасному етапі штучний інтелект все ще перебуває на ранній стадії свого розвитку. Незважаючи на це, потенційні переваги ШІ є спроможними перевищити недоліки, за умови запровадження ефективних механізмів контролю над можливими ризиками. Ці обставини зумовили трансформацію міжнародно-правового регулювання штучного інтелекту, що відображено в резолюціях ГА ООН – від початкового фрагментарного підходу до комплексного та системного регулювання. Важливим кроком у розвитку міжнародно-правового регулювання ШІ став Пакт про майбутнє (Резолюція № 79/1 від 22.09.2024) із додатком про Глобальний цифровий договір, прийнятий шляхом консенсусу серед держав-членів на сесії ГА ООН. Цей документ, маючи рекомендаційний характер як акт «м’якого права», відображає зростаючу увагу міжнародної спільноти до питань регулювання штучного інтелекту. Пакт визнає роль прав людини та міжнародного права у відносинах між державами і пропонує концепцію міжнародних відносин, засновану на принципі багатосторонності для вирішення глобальних викликів. Глобальний цифровий договір, затверджений як додаток до Пакту, є спробою сформулювати загальні принципи регулювання штучного інтелекту на міжнародному рівні, хоча його положення мають переважно декларативний характер без механізмів примусового виконання. Незважаючи на відсутність імперативних норм, цей документ може слугувати основою для подальшого розвитку міжнародно-правового регулювання ШІ за умови наявності політичної волі держав до його імплементації.

Зміцнення міжнародного права та забезпечення його ефективності: виклики та перспективи

2025-07-09T23:14:02+03:00

Стаття присвячена дослідженню викликів та перспектив зміцнення сучасного міжнародного права та забезпечення його ефективності. Проаналізовано, що XXI ст. ставить перед міжнародним правом як значні виклики, так і перспективи. Одним з основних викликів, є суперечність між принципом державного суверенітету та потребою в ефективному глобальному управлінні. Традиційне розуміння суверенітету все частіше ставиться під сумнів через зростаючий вплив недержавних акторів. Доведено, що ця напруженість посилилася з появою нових технологій, таких як кібервійна, які створюють нові загрози безпеці, з якими важко впоратися в рамках існуючого міжнародного права. Ще однією проблемою, з якою стикається міжнародне право, є відсутність механізмів дотримання та виконання. Проаналізовано, що на відміну від внутрішнього права, яке підтримується силою держави, міжнародне право значною мірою покладається на добровільне дотримання державами своїх зобов’язань, але держави часто безкарно нехтують своїми міжнародно-правовими зобов’язаннями, підриваючи довіру та ефективність міжнародної правової системи. Наголошено, що сучасне міжнародне право також стикається з низкою інших нагальних проблем у XXI ст., включаючи зростаючу загрозу тероризму і транснаціональної злочинності, розповсюдження зброї масового знищення і зростаючий вплив зміни клімату.

Доведено, що вирішення цих проблем вимагатиме узгоджених зусиль міжнародної спільноти щодо зміцнення та адаптації існуючої системи міжнародного права. Важливо також посилити механізми правозастосування міжнародного права – це може передбачати посилення ролі міжнародних організацій, таких як ООН та МКС, а також посилення співпраці та координації між державами для забезпечення дотримання міжнародно-правових зобов’язань. Наголошено, що існує потреба у більшій співпраці та координації між державами для вирішення спільних викликів та сприяння повазі до міжнародного права як - то, активізацію дипломатичних зусиль, розширення обміну інформацією та розвідувальними даними, а також розробку нових механізмів вирішення конфліктів і врегулювання спорів.

Правове регулювання реклами стоматологічних послуг в країнах Європейського Союзу та в Україні

2025-07-09T23:32:06+03:00

У статті розглядається правове регулювання реклами стоматологічних послуг в країнах Європейського Союзу та в Україні, а також нормативні обмеження, які спрямовані на захист пацієнтів та дотримання професійної етики. Досліджується питання недобросовісної реклами та аналізуються нормативно-правові акти, що визначають вимоги до рекламування стоматологічних послуг.

Авторка акцентує увагу на ключовому рішенні Європейського суду справедливості у справі «Vanderborght» (2017), яке вплинуло на сучасні тенденції правового регулювання реклами у сфері стоматології. Зокрема, саме із даним рішенням пов’язана лібералізація підходів до правового регулювання реклами стоматологічних послуг у Європейському Союзі. Визначено, що хоча реклама стоматологічних послуг може бути обмежена, повна заборона суперечить нормам Європейського Союзу щодо свободи надання послуг.

Стаття містить аналіз директив Європейського Союзу, що регулюють сферу реклами, а саме: Директиви 2000/31/ЄС про електронну комерцію, Директиви 2005/29/ЄС про недобросовісні комерційні практики та Директиви 2006/114/ЄС про оманливу і порівняльну рекламу. Також авторкою висвітлено особливості правового регулювання стоматологічної реклами у Франції, Австрії та Польщі.

У статті розглянуто вимоги українського законодавства, зокрема Закону України «Про рекламу», а також судову практику, що формує підходи до правозастосування законодавства у сфері медичної реклами. Окреслено необхідність вдосконалення законодавства з урахуванням сучасних цифрових технологій, які відкривають нові можливості та виклики у сфері реклами стоматологічних послуг.

Серед основних проблем правового регулювання реклами стоматологічних послуг в Україні визначено відсутність професійних етичних стандартів для лікарів-стоматологів, а також недостатній розвиток системи лікарського самоврядування, що могла б виступати регулятором етичних і професійних норм у сфері реклами. Окрім того, акцентується увага на відсутності системного контролю у даній сфері, зокрема щодо реклами у мережі Інтернет. Адже відсутність дієвого механізму призводить до того, що медична реклама набуває недобросовісного характеру і, в кінцевому результаті, шкодить пацієнту.

Окремі аспекти сутності та діяльності неурядових організацій (NGO) в сучасних умовах

2025-07-09T23:32:25+03:00

Стаття присвячена актуальним питанням визначення сутності неурядових організацій (NGO), як ефективних незалежних інституційних посередників, між з бізнесом та урядовим сектором, що відіграють важливу роль не лише в економічному розвитку держави, а й посідають важливе місце в системі суб’єктів гуманітарної діяльності. Проаналізовано ICVA – глобальну мережу неурядових організацій, місія яких полягає в тому, щоб зробити гуманітарну діяльність більш принциповою та ефективною завдяки колективній роботі і незалежно впливати на політику та практику. Наголошено на тому, що ICVA виступає за: принципову гуманітарну діяльність; посилення визнання життєво важливої ролі неурядових організацій; високоякісне партнерство між гуманітарними стейкхолдерами.

Виокремлено основні ознаки неурядових організацій, їх цілі, функції та фундаментальні принципи діяльності.

Акцентовано на тому, що у гуманітарному контексті глобальні, регіональні, національні або субнаціональні мережі NGO та координаційні форуми створюються для того, щоб допомогти NGO координувати гуманітарну діяльність. Форуми NGO – сукупно описуючи будь-які місцеві, національні та/або міжнародні форуми, мережі та платформи NGO, засновані на членстві, діють у різних сферах. До них відносяться: – сприяння залученню NGO до системи гуманітарного реагування; – забезпечення ефективного, інклюзивного та контекстуального реагування; - сприяння колективній адвокації NGO.

Зазначено також, що в Україні доступні такі організаційні форми для діяльності NGO: 1) через громадське об’єднання (громадська організація чи спілка); 2) через благодійну організацію (благодійний фонд, благодійне товариство, благодійна установа); 3) шляхом утворення відокремленого підрозділу (у формі філії чи представництва) іноземною неурядовою організацією. Відокремлені підрозділи не є окремими юридичними особами, вони забезпечують діяльність іноземних організацій в Україні відповідно до затвердженого положення (статуту).

Міжнародне право та захист прав людини у воєнний час

2025-07-10T00:18:50+03:00

Стаття присвячена актуальній проблематиці забезпечення захисту прав людини в умовах збройного конфлікту, зокрема у контексті збройної агресії Російської Федерації проти України. Автори обґрунтовують необхідність удосконалення правових механізмів захисту прав людини під час війни, особливо в умовах воєнного стану, окупації, примусового переміщення населення. Визначено, що порушення прав і свобод людини в таких умовах є системними і масштабними, що свідчить про недостатню ефективність чинних міжнародно-правових інструментів. У дослідженні охоплено широкий спектр міжнародно-правових актів, що регулюють захист прав людини у воєнний період. Зокрема, аналізується значення міжнародного гуманітарного права (МГП) та міжнародного права прав людини (МППЛ), їхнє функціональне співвідношення і взаємодія в умовах збройного конфлікту. Підкреслено, що обидві галузі мають спільну мету – забезпечення захисту людської гідності, проте відрізняються за сферою дії та умовами застосування. Увага акцентується на праві на життя як основоположному та абсолютному праві, що має характер jus cogens та підлягає захисту навіть у період воєнного стану. Особливої уваги надано правовому регулюванню статусу учасників збройного конфлікту (комбатантів, hors de combat, військовополонених), а також цивільного населення, що потребує спеціального захисту. Розкрито зміст Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів до них, їх роль у системі міжнародного гуманітарного права. Визначено, що Україна є стороною зазначених міжнародних договорів, що зумовлює обов’язковість їх застосування у внутрішньому правопорядку, зокрема через норми прямої дії та положення Кримінального кодексу України (ст. 438 КК України). У статті розглянуто практичні проблеми правозастосування у період збройного конфлікту, зокрема з боку держави-агресора. Зроблено акцент на необхідності кримінального переслідування за порушення норм МГП, а також на зобов’язанні держав забезпечувати дотримання міжнародних стандартів у сфері захисту прав людини. Підкреслено значущість міжнародних механізмів контролю, однак водночас вказано на їх обмежену ефективність, зокрема в умовах гібридних воєн і правової невизначеності. Окремо проаналізовано юрисдикцію Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), його підходи до оцінки порушень прав людини в умовах воєнного конфлікту. Автори зазначають, що ЄСПЛ, хоча і не застосовує напряму норми МГП, оцінює ситуації відповідно до положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не надаючи правової кваліфікації діям сторін конфлікту як воєнним злочинам. Це свідчить про певну розбіжність у підходах до кваліфікації порушень. У висновках автори наголошують на необхідності гармонізації міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини у правозастосовній практиці, удосконалення механізмів захисту постраждалих від війни, а також посилення відповідальності за порушення норм права під час збройних конфліктів. Підкреслено, що лише завдяки консолідації зусиль держав, міжнародних організацій та громадянського суспільства можливо забезпечити належний захист прав людини у воєнний час.

Трансформація політики надання притулку в Європейському Союзі в контексті безпекових викликів російсько-української війни: правовий та інституційний аналіз

2025-07-10T00:19:32+03:00

Стаття присвячена комплексному науково-правовому аналізу трансформаційних процесів у політиці Європейського Союзу у сфері притулку, спричинених безпрецедентним масовим переміщенням осіб внаслідок повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України у 2022 році. Досліджено динамічну еволюцію міграційних потоків, особливості функціонування механізму тимчасового захисту та його співвідношення зі стандартними процедурами надання міжнародного захисту. На підставі системного аналізу розкрито та надано значення понять «тимчасовий захист» та «притулок». Крім того, автором охарактеризовано правові механізми захисту прав шукачів притулку в Європейському Союзі. На основі системного аналізу нормативно-правової бази ЄС, зокрема Директиви 2001/55/ЄС, Дублінського регламенту (Регламент (ЄС) № 604/2013) та Регламенту Eurodac (Регламент (ЄС) № 603/2013), а також новітніх законодавчих ініціатив (Новий пакт про міграцію та притулок), виявлено структурні недоліки та ідентифіковано системні виклики в імплементації відповідних механізмів захисту прав переміщених осіб. Висвітлено практичні виклики, що стоять перед спільною політикою надання притулку в Європейському Союзі в умовах масового переміщення, зокрема особливу увагу приділено гендерно-чутливим аспектам та захисту вразливих категорій українських біженців. Проаналізовано інституційну архітектуру координації відповіді ЄС на кризу, включаючи роль ключових інституцій (Європейська Комісія, Агентство ЄС з питань притулку (EUAA), Frontex) та фінансових інструментів (CARE, REACT-EU, AMIF). Особливу увагу приділено практичним викликам інтеграції українських біженців, зокрема питанням доступу до ринку праці, забезпечення житлом, доступу до освіти, медичної допомоги, а також специфічним потребам вразливих категорій осіб (жінки, діти, особи з інвалідністю, люди похилого віку). На підставі проведеного дослідження сформульовано науково обґрунтовані рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правових та інституційних механізмів Спільної європейської системи притулку (CEAS) та розробки довгострокових стратегій інтеграції з урахуванням емпіричного досвіду української кризи.

Трансформація санкційної політики ЄС у сфері захисту прав людини: від декларативності до глобального режиму санкцій

2025-07-10T20:27:41+03:00

Стаття присвячена комплексному аналізу еволюції санкційної політики Європейського Союзу у сфері захисту прав людини, акцентуючи увагу на її кардинальній трансформації від переважно декларативних та фрагментарних заходів до інституціоналізованого, системного глобального режиму санкцій. Центральним об’єктом дослідження є Регламент (ЄС) 2020/1998, який закріпив цей новий механізм. Дослідження здійснено із застосуванням інституційного аналізу, порівняльно-правового методу та системного підходу.

Детально розглянуто правову природу цього режиму, його універсальний характер, що дозволяє застосовувати обмежувальні заходи незалежно від географічного розташування правопорушника. Проаналізовано інституційну архітектуру, що включає роль ключових інституцій ЄС (Рада ЄС, Європейська служба зовнішніх справ, Європейська Комісія) та держав-членів у процесі ініціювання, ухвалення та імплементації санкцій. Розкрито критерії застосування обмежувальних заходів, зокрема щодо серйозності та системного характеру порушень прав людини, таких як геноцид, злочини проти людяності, тортури та інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують гідність, види поводження.

Проведено порівняльний аналіз глобального режиму санкцій ЄС з американським Актом Магнітського, виявлено спільні риси та суттєві відмінності, зокрема у ступені централізації прийняття рішень та підходах до імплементації. Особливу увагу приділено висвітленню практики реагування Європейського Союзу на повномасштабну військову агресію рф проти України, що продемонструвала як потенціал, так і певні обмеження існуючої санкційної політики, ставши каталізатором для її подальшого посилення.

Ідентифіковано та проаналізовано ключові виклики ефективності санкційного механізму ЄС. Серед них – значна децентралізація процесу імплементації санкцій на національному рівні державами-членами, що може призводити до нерівномірного застосування та створення «слабких ланок». Також розглянуто проблеми, пов’язані зі складними схемами обходу запроваджених обмежень та недостатньою координацією. Обґрунтовано нагальну потребу в уніфікації процедур імплементації та контролю, а також у чіткому визначенні конкретних, вимірюваних, досяжних, релевантних та обмежених у часі (SMART) цілей для кожного санкційного режиму та індивідуального рішення.

На основі проведеного дослідження сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення санкційної політики ЄС. Ці пропозиції включають посилення координації, розширення аналітичного потенціалу для виявлення схем обходу та вдосконалення моніторингу. Наголошено, що вивчення досвіду ЄС у цій сфері є надзвичайно актуальним для України в процесі формування та гармонізації власної ефективної санкційної стратегії відповідно до міжнародних стандартів.

Порівняльний аналіз міжнародного співробітництва Державної прикордонної служби України з прикордонними відомствами сусідніх держав у сфері безпеки кордону до та після повномасштабного вторгнення Росії

2025-07-10T20:33:36+03:00

У статті досліджено трансформацію механізмів міжнародної співпраці Державної прикордонної служби України з прикордонними відомствами суміжних держав та агентством FRONTEX в умовах воєнного стану після повномасштабного вторгнення Російської Федерації 24 лютого 2022 року. Проаналізовано нормативно-правову базу міжнародного співробітництва ДПСУ та основні напрями взаємодії з прикордонними відомствами сусідніх держав до початку війни та після її початку. Встановлено, що до 2022 року співпраця базувалася на багатосторонньому підході (обмін інформацією, спільні патрулювання, навчання, угоди про місцевий прикордонний рух). Виявлено нові військові, гібридні та транскордонні загрози на державному кордоні України внаслідок російської агресії. Досліджено специфічні заходи, запроваджені на кордоні України: спрощення режимів пропуску біженців, відкриття тимчасових пунктів реєстрації, пріоритетний пропуск гуманітарних вантажів, активізація спільних патрулювань, інтенсифікація обміну оперативною інформацією. Відзначено повне припинення прикордонної співпраці з Білоруссю.

Проаналізовано еволюцію співпраці ДПСУ з агентством FRONTEX, яка після 24 лютого 2022 року перейшла від переважно технічної допомоги до активної оперативної взаємодії, включаючи розгортання персоналу FRONTEX на кордонах України з країнами ЄС, надання гуманітарної та розширеної технічної підтримки. Оцінено ефективність цієї співпраці за показниками скорочення часу очікування на кордоні, підвищення рівня обміну досвідом та забезпечення безпечного виїзду вразливих категорій населення.

Доведено, що воєнний стан зумовив необхідність швидкої трансформації механізмів взаємодії ДПСУ з міжнародними партнерами, зосередивши її на практичних завданнях: забезпеченні пропуску біженців, організації гуманітарних коридорів, спрощенні процедур для гуманітарних вантажів, спільній протидії контрабанді та нелегальній міграції. Результати дослідження можуть бути використані для удосконалення механізмів міжнародної співпраці у сфері прикордонної безпеки в умовах воєнного стану.

Міжнародно-правове регулювання дипломатичного протоколу та етикету: сучасні тенденції та перспективи

2025-07-10T21:06:49+03:00

У статті розглянуто сучасні тенденції та перспективи міжнародно-правового регулювання дипломатичного протоколу та етикету. Досліджено сутність дипломатичного протоколу, його складових частин. Визначено, що дипломатичний протокол є багатовіковою категорією, що сформувалася протягом тривалого періоду взаємодії між державами на різних рівнях на основі взаємної поваги до різних культур та традицій через добровільне сприйняття узгоджених загальноприйнятих правил, процедур та поведінки задля ефективної комунікації, вирішення завдань та досягнення встановлених цілей, підтримання довгострокової стійкої співпраці та миру задля теперішнього та майбутніх поколінь.

Встановлено, що складовими частинами дипломатичного протоколу є етикет та церемоніал. Основними принципами дипломатичного протоколу є принцип міжнародної ввічливості, взаємності, протокольне старшинство. Важливим правовим фундаментом дипломатичного протоколу, основним джерелом дипломатичного права є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, яка встановлює базові принципи дипломатичних відносин та взаємодії між державами.

На основі наукових досліджень ідентифіковано та вивчено інструменти впливу дипломатичного протоколу: визначення рівня зустрічі, визначення рівня зустрічаючих осіб, зміни у схемах розсадки, рукостискання між офіційними особами, залишення зали проведення заходу, офіційне фотографування. Запропоновано до арсеналу інструментарію додати вчасність прибуття на захід, одяг дипломатів. Дійшли висновку, що комплексних загальноприйнятих норм дипломатичного протоколу та етикету, відповідальності за порушення таких норм не прийнято на міжнародному рівні. Зокрема, це стосується правил щодо одягу, невербальних жестів, рукостискання, вчасного прибуття на захід та залишення його, через що такі традиційно прийняті норми не є загальнообов’язковими. Таким чином, наслідки порушень правил дипломатичного протоколу є умовними. Запропоновано прийняття на міжнародному рівні комплексних правил дипломатичного протоколу та етикету із врахуванням особливостей культури, релігії, філософії, традицій, ситуацій, в яких перебувають країни, наприклад: воєнний стан, природні катастрофи та інші можливі обставини.

Митна реформа Європейського Союзу: досвід, корисний для України на шляху до Євроінтеграції

2025-07-10T21:12:46+03:00

Максимальне наближення митної політики України до стандартів Європейського Союзу є одним із пріоритетних напрямів європейської інтеграції нашої держави. Цей процес передбачає гармонізацію митного законодавства, процедур і інструментів відповідно до норм ЄС, що відкриває низку важливих переваг для України.

Митна сфера відіграє ключову роль у процесі економічної інтеграції України з ЄС. Ефективна митна політика, орієнтована на європейські стандарти, сприяє спрощенню митних формальностей і зменшенню бар’єрів у торгівлі з державами-членами ЄС, формуванню сприятливого інвестиційного клімату, підвищенню конкурентоспроможності національної економіки, а також забезпеченню більшої прозорості та ефективності функціонування митних органів.

Основним міжнародно-правовим документом, що регламентує процес наближення митної політики України до стандартів ЄС, є Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Цей стратегічний документ передбачає створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі, а також визначає загальні рамки співпраці між Україною та ЄС, включаючи адаптацію митного законодавства.

Стаття присвячена аналізу митної реформи Європейського Союзу, впровадження якої запланованo до 2040 року, та її впливу на процес Євроінтеграції України. Визначено основні етапи розвитку митної системи ЄС, розглянуто ключові елементи митного законодавства, а також зміни та доповнення, що були введені у 2023–2024 роках, в тому числі спрощення митних формальностей за допомогою більш широкого використання штучного інтелекту, Європейського Хабу митних даних (нової митної бази даних ЄС / EU Customs Data Hub ) і нового Митного органу ЄС (EU Customs Authority).

Окрему увагу приділено досвіду ЄС, корисному для України, зокрема в контексті цифровізації митних процесів та створення нових митних інституцій. Описано перспективи, які відкриваються для України в процесі реформування митної служби, зокрема з точки зору інтеграції з європейським митним простором, боротьби з корупцією та покращення умов для ведення бізнесу. У висновках підкреслюється важливість адаптації українського митного законодавства до стандартів ЄС для забезпечення стабільного економічного розвитку та ефективної інтеграції України до Європейського Союзу.

Порівняльно-аналітичне дослідження нормопроєктної діяльності в Україні та країнах ЄС

2025-07-10T22:24:20+03:00

Представлена стаття присвячена порівняльно-аналітичному дослідженню нормопроєктної діяльності в Україні та країнах-членах Європейського Союзу в контексті необхідності забезпечення гармонізації національного законодавства з правом ЄС (acquis communautaire). В умовах євроінтеграційного курсу України, активної фази переговорного процесу щодо членства в ЄС, особливої актуальності набуває потреба у реформуванні національного законодавчого процесу відповідно до європейських стандартів правотворення. Відтак, у роботі автором системно проаналізовано інституційні механізми нормопроєктування, етапи законодавчої підготовки, рівень міжвідомчої координації, процедури експертизи та роль наукового супроводу в законодавчій діяльності.

Здійснено порівняння підходів до нормотворення в Україні та низці європейських країн, зокрема у Франції, Німеччині, Польщі, Іспанії, Швеції та Великій Британії. Вивчено практики функціонування консультативних органів (таких як Conseil d’État у Франції, Bundesrat у Німеччині, Kancelaria Senatu у Польщі) та процедур «кращого регулювання» (better regulation).

Окрема увага у статті приділена технічним аспектам нормопроєктування, зокрема структурі тексту, логіко-семантичній цілісності, правовій термінології, оформленню, а також наявності державних стандартів юридичної техніки. Встановлено, що в Україні у сфері нормопроєктування існує низка системних проблем, зокрема таких як: відсутність єдиного законодавчо закріпленого стандарту правової техніки, фрагментарність нормативної бази нормопроєктної діяльності, недостатній рівень інституціоналізованої експертизи, формальний характер публічних консультацій.

За підсумками проведеного дослідження сформульовано пропозиції з удосконалення нормопроєктної діяльності в Україні, у тому числі з урахуванням європейських моделей. Зокрема, обґрунтовано: необхідність прийняття єдиного кодифікованого акту, що визначатиме методологічні засади нормотворення, правову техніку та процедурні регламенти; створення постійно діючих експертно-аналітичних платформ; запровадження обов’язкового наукового супроводу проєктів нормативно-правових актів; розбудову системи незалежного моніторингу законодавчих ініціатив. Загалом стаття спрямована на подолання виявлених інституційних, процедурних і змістовних розривів між українською та європейською нормотворчою практикою.

Регулювання приватної військової та охоронної діяльності: порівняльний аналіз політики міжнародних організацій і світових держав

2025-07-10T22:33:18+03:00

В статті розглянуто регулювання приватної військової та охоронної діяльності. Проведено порівняльний аналіз політики міжнародних організацій і світових держав. Приватна військова та охоронна діяльність є дуже багатогранним, гнучким і неоднорідним явищем системи міжнародних відносин.

Провівши дослідження можна зазначити, що коли мова іде про інтереси «сильних» держав (наприклад, США, Велика Британія), то приватна військова та охоронна діяльність постає, як інструмент політики в руках держави більшою мірою, ніж як самостійний та неконтрольований механізм. Приватна військова та охоронна діяльність здебільшого не становлять загрози національному суверенітету держави тому, що значною мірою ця діяльність залежать від інтересів держави і потреби у реалізації державних інтересів з їх допомогою. Коли йдеться про держави з нестійкою державністю, слабкими інститутами влади та соціального контролю (Афганістан, Ірак, деякі країни Африки та Латинської Америки та інші), приватна військова та охоронна діяльність стає актором, здатним конкурувати з силовими інститутами таких держав у сфері забезпечення безпеки. Практика регулювання приватної військової та охоронної діяльності складається на національному, регіональному, а сьогодні вже і на глобальному рівнях, що свідчить, по-перше, про назрілу потребу врегулювати статус приватної військової та охоронної діяльності з погляду міжнародного права, а по-друге – про усвідомлення значущості зміни сприйняття приватної сфери військово-силового бізнесу як звичайного ринку комерційних послуг. Проаналізовані міжнародні ініціативи, покликані кожна по-своєму врегулювати питання статусу приватної військової та охоронної діяльності, відрізняються гнучкістю трактувань цього феномену, і вони розглядають взаємодію ПВК не тільки з державами та міжнародними організаціями, але включають в орбіту регулювання також і інших взаємодіючих з приватною військовою та охоронною діяльністю акторів міжнародних відносин («Швейцарська ініціатива»). Однак жодна з ініціатив на сьогоднішній день не є ні ідеальною, ні завершеною. Робота над точністю формулювань і вірністю розуміння феномену приватна військова та охоронна діяльність продовжується і з часом знайде своє відображення в документах.

Європейський досвід правового стимулювання виробництва енергії з відновлювальних джерел

2025-07-10T22:53:26+03:00

Стаття присвячена дослідженню механізмів стимулювання на державному та інституціональному рівнях виробництва енергії з відновлювальних джерел.

Увага автора зосереджена на практичних аспектах реалізації комплексу заходів щодо підвищення інвестиційної привабливості розвитку альтернативної енергетики, проаналізовані законодавчі акти Європейського Союзу щодо регулювання досліджуваних відносин, виявлені проблемні питання у застосуванні тих чи інших засобів стимулювання, а також зроблені висновки щодо шляхів підвищення ефективності реалізації політики розвитку виробництва енергії з відновлювальних джерел.

За результатами дослідження встановлено, що нормативно-правове регулювання стимулювання застосування відновлювальних джерел енергії в Європейському Союзі здебільшого здійснюється Директивами Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу, якими, зокрема, встановлюються цільові показники досягнення рівня виробництва енрегії з відновлювальних джерел та засоби досягнення таких показників на національному та міждержавному рівнях.

У статті автором приділена увага безпосередньо розкриттю суті механізмів стимулювання виробництва енергії з відновлювальних джерел, встановлений причинно-наслідковий зв’язок між застосуванням певного засобу та економічним ефектом від його застосування.

Зроблений висновок про відсутність єдиного ефективного способу стимулювання виробництва енергії з альтернативних джерел, а отже підсумовано, що для реалізації практичних завдань оптимальним буде пошук правильної комбінації економічних інструментів, що потребує комплексної оцінки стану відновлювальної енергетики.

В процесі дослідження виявлено, що ринок відновлювальних джерел схильний до більшої невизначеності, ніж традиційна енергетика, і потребує більше уваги на державному та інституційному рівнях для досягнення цільових показників.

Резюмується, що вирішення системних проблем на ринку відновлювальних джерел може бути забезпечене застосуванням різних форм державної та міждержавної підтримки та формуванням стійких правил регулювання ринку, створення привабливого інвестиційного середовища з боку державних органів, мінімізацією регуляторних та політичних ризиків.

Міжнародно-правове регулювання використання відновлювальних джерел енергії

2025-07-10T22:53:50+03:00

Стаття присвячена дослідженню стану міжнародно-правового регулювання у сфері відновлювальних джерел енергії, а також діяльності міжнародних організацій в цій сфері. Увага автора зосереджена на проблемах комплексного регулювання відновлювальних джерел енергії на міжнародному рівні, ролі міжнародних правових інституцій, виявленні недоліків такого регулювання та наданні пропозицій щодо вирішення наявних проблемних питань.

За результатами дослідження встановлено, що нормативно-правове регулювання застосування відновлювальних джерел енергії на міжнародному рівні здійснюється переважно нормами «м’якого права», що здебільшого мають не загальноюридичний, а морально-політичний характер.

Зроблений висновок про відсутність єдиного міжнародного універсального документу, який би мав загальнообов’язковий характер та визначав основні принципи в галузі альтернативної енергетики, закладав правову основу для міжнародного співробітництва у цій сфері відносин.

Зосереджена увага на тому, що такий універсальний акт мав би передбачити зокрема і обов’язковість впровадження державами заходів підтримки використання відновлювальних джерел енергії, які мають позитивний досвід реалізації в розвинених державах, зокрема: пільгове оподаткування, встановлення фіксованих тарифів, система квотування, пільгове кредитування, субсидіювання та ін.

У статті також підкреслюється роль міжнародних правових організацій у сфері міжнародного регулювання альтернативної енергетики. Зокрема, зазначається про важливу на інституціональному рівні роль Міжнародного агентства з відновлюваної енергії (IRENA) як єдиного спеціалізованого органу, який опікується проблемами відновлювальної енергетики у світі та доводить свою ефективність в реалізації глобальних проектів розвитку альтернативної енергетики.

При цьому, на думку автора, універсальний акт доцільно прийняти саме в межах Міжнародного агентства з відновлюваних джерел енергії (IRENA) з розповсюдженням його дії на держави-члени агенства, яких на сьогоднішній день 154.

Зроблений висновок про те, що політика удосконалення забезпечення міжнародно-правової підтримки відновлюваної енергетики здатна забезпечити сталий розвиток, суттєво зменшивши негативний вплив енергетики на навколишнє середовище.

Безпекові виклики для правозахисників: міжнародно-правовий аспект

2025-07-11T20:03:48+03:00

У статті досліджено проблематику забезпечення безпеки правозахисників та існуючого міжнародного механізму їх захисту. Зосереджено увагу на положеннях міжнародно-правових актів, що визначають статус правозахисників та акцентують увагу на проблематиці забезпечення безпеки цієї категорії осіб, серед яких: Декларація про право та обов’язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини та основні свободи 1998 р., яка є основоположним універсальним міжнародним спеціалізованим актом щодо захисту правозахисників; резолюції Ради ООН з прав людини (3/2. Заохочення і захист прав людини в Нікарагуа, 43/28. Положення в галузі прав людини в Сирійській Арабській Республіці, 44/20. Заохочення та захист прав людини в контексті мирних протестів, 44/19. Положення в галузі прав людини в Білорусі), в яких висловлюється серйозне занепокоєння щодо протиправних дій стосовно правозахисників на території відповідних держав; Доповіді Спеціального доповідача з питань правозахисників, що акцентують увагу на вищому ступені ризику, з яким у певних ситуаціях стикаються ті, хто виступає на захист земель, довкілля, миру, доступу до правосуддя, сексуального різноманіття, свободи вираження поглядів і гендерної рівності тощо. Проаналізовано пропозиції, висунуті Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини щодо дій, які слід вжити для реалізації Декларації 1998 р. та забезпечення безпеки правозахисників. Висвітлено інформацію про існуючі негативні практики порушень прав людини правозахисників, надану міжнародною організацією Front Line Defenders, яка функціонує з метою захисту правозахисників, що перебувають у небезпеці. Акцентовано, що розповсюдженими видами правопорушень щодо правозахисників є такі: довільне затримання та арешт журналістів і працівників засобів масової інформації, обмеження свободи поглядів та їх вільного вираження, насильницькі зникнення, тортури, довільні затримання, кримінальне переслідування, вимушене переміщення, стигматизація, адміністративні перешкоди, кампанії наклепу, спрямовані на дискредитацію правозахисників тощо. Визначено групи ризику правозахисників, що є вразливими у будь-якому суспільстві, серед яких: жінки-правозахисниці, представники національних меншин та ін. Зроблено відповідні висновки та рекомендації.

Загальна характеристика органів управління Болгарського народного банку

2025-07-11T20:08:06+03:00

В статті аналізується статус центрального банку Республіки Болгарія та його органів. Зазначено про місце та мету функціонування інституту центрального банку в системі органів держави. Викладено обставини, що стали причиною створення зазначеного державного інституту. Вказано рік та передумови створення Болгарського народного банку. Зазначено нормативно-правовий акт, що надає сучасну правову регламентацію його функціонування. Вказано про прийняття нового закону, що здійснює регламентацію його діяльності та звернуто увагу на умову набрання ним чинності. Викладено сучасне визначення статусу Болгарського народного банку та зазначено про місце його фактичного знаходження. Проаналізовано можливість створення ним філіалів та представництв в середині держави та за її межами. Надано порівняння розміру капіталу банку за нині діючим та новим законодавством, звернуто увагу на форму власності його капіталу. Перелічено та проаналізовано структурні органи Болгарського народного банку, їх повноваження, порядок їх утворення. Зазначено про кількість членів управлінської ради. Перелічено законом встановлені критерії для зайняття посад в структурних органах банку. Зазначено про строк дії мандату члена управлінської ради. Визначено порядок скликання засідань управлінської ради та періодичність їх проведення, порядок прийняття рішень на таких засіданнях. В загальному вигляді викладено повноваження управителя. Вказано на конституційну особливість Республіки Болгарія щодо можливості обрання управителя Болгарського народного банку на посаду службового прем’єр-міністра держави. Визначено три основні структурні підрозділи Болгарського народного банку з зазначенням їх основних напрямків функціонування. Виокремлено «Емісійне», «Банкове» управління, а також «Банківський нагляд». Здійснено порівняння функцій управління «Емісійне» за нині діючим та новим законом. Проаналізовано мету функціонування підрозділу «Внутрішній аудит» та критерії, яким повинні відповідати його службовці. Зроблено висновок про відповідність структурної побудови Болгарського народного банку меті його створення та виконуваним ним функціям.

Гарантії виконання норм міжнародного гуманітарного права та санкції, якими воно забезпечується

2025-07-11T20:25:00+03:00

Статтю присвячено всебічному аналізу гарантій дотримання норм міжнародного гуманітарного права (МГП) та механізмів їх забезпечення в умовах сучасних збройних конфліктів. Особливу увагу зосереджено на стані дотримання положень МГП у контексті збройної агресії російської федерації проти України. Автори систематизують ключові гарантії реалізації норм МГП, зокрема: систему держав-покровительок, діяльність Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ), позитивні зобов’язання сторін щодо виконання Конвенцій, механізми колективної та індивідуальної відповідальності, а також інструменти міжнародного кримінального переслідування.

Досліджено роль зовнішнього контролю та впливу міжнародних інституцій – таких як МКЧХ, держави-покровительки, спеціалізовані гуманітарні організації – а також значення громадської думки та засобів масової інформації у забезпеченні дотримання гуманітарних стандартів. Наголошено на обмеженій ефективності чинних міжнародно-правових санкційних механізмів через відсутність дієвих інструментів примусу та залежність від політичної волі держав.

Окрема увага приділяється репресаліям як суперечливому засобу правозастосування, а також проблемі безкарності за порушення норм МГП. Обґрунтовано потребу реформування підходів до забезпечення дотримання МГП шляхом поєднання зовнішнього контролю з внутрішніми національними механізмами, посилення законодавчого регулювання, розвитку системної правової освіти військовослужбовців і посадових осіб, а також активного залучення міжнародних судових інституцій. У дослідженні також наголошено на необхідності формування сталої та ефективної міжнародної практики реагування на грубі порушення міжнародного гуманітарного права, яка має ґрунтуватися на принципах універсальності, правової визначеності, прозорості та рівності перед міжнародним правом. Акцентовано на доцільності розроблення системних підходів до забезпечення відповідальності суб’єктів міжнародного права, які допускають порушення гуманітарних норм. Сформульовані в статті рекомендації мають практичну цінність для удосконалення національних політик у сфері забезпечення прав людини в умовах збройних конфліктів, а також спрямовані на посилення ролі України як активного суб’єкта міжнародного гуманітарного співтовариства.

Роль Міжнародного комітету Червоного Хреста в захисті цивільного населення в Україні: правовий і практичний аспект

2025-07-11T20:26:33+03:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню ролі Міжнародного комітету Червоного Хреста в захисті цивільного населення в Україні, проведеного крізь призму правового та практичного аспекту. Розглянуто історичні передумови виникнення МКЧХ, у рамках чого було з’ясовано, що його створення датується 1863 роком. Проаналізовано правову основу функціонування Міжнародного комітету Червоного Хреста. Встановлено, що Міжнародний комітет Червоного Хреста має статус незалежної та нейтральної міжнародної гуманітарної організації, діяльність якої регламентується нормами міжнародного гуманітарного права та здійснюється з метою забезпечення захисту жертв збройних конфліктів і надання їм гуманітарної допомоги, незалежно від політичних, національних чи ідеологічних факторів. Констатовано, що МКЧХ, маючи міжнародний мандат, здійснює ключові повноваження у сфері захисту цивільного населення, які нормативно закріплені в Женевській конвенції «Про захист цивільного населення під час війни» від 1949 року. Разом з тим, МКЧХ має власний статус (sui generis).

Виявлено, що правосуб’єктність МКЧХ в Україні детерміновано положеннями двостороннього міжнародно-правового акту – Договору між Урядом України і Міжнародним Комітетом Червоного Хреста (МКЧХ) про відкриття Місії МКЧХ в Україні. Наголошено: Місія Міжнародного Комітету Червоного Хреста розпочала свою діяльність в Україні у 2014 році у зв’язку з початком збройного конфлікту на сході держави, однак її гуманітарна активність була суттєво інтенсифікована після введення воєнного стану на території України 24 лютого 2022 року внаслідок повномасштабного вторгнення рф. У межах даної наукової статті було розглянуто показники Звіту про діяльність Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні у різних сферах з січня по грудень 2024 р.

Охарактеризовано діяльність Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні крізь комплекс заходів, спрямованих на захист цивільного населення, що включає пошук зниклих безвісти осіб, організацію евакуації з небезпечних територій, надання медичної допомоги, а також підтримку осіб, які перебувають у складних соціальних умовах. У цьому контексті значущим є також забезпечення освітньої безперервності для дітей, зокрема через реалізацію програм відновлення доступу до навчання в умовах збройного конфлікту.

Правовий механізм адаптації національного законодавства до європейських міжнародно-правових стандартів прав людини

2025-07-11T22:16:40+03:00

Визначається, що в сучасних умовах європейської інтеграції України, з огляду на її прагнення до повноправного членства в Європейському Союзі та інших європейських структурах, питання адаптації національного законодавства до міжнародно-правових стандартів у сфері прав людини набуває особливої ваги. Вимоги щодо дотримання прав і свобод людини є не лише політичною умовою співпраці з ЄС і Радою Європи, а й визначальним критерієм демократичності, стабільності та легітимності державної влади. Попри значні кроки у напрямку гармонізації національного законодавства з європейськими нормами, процес імплементації міжнародних стандартів залишається складним і потребує ефективного правового механізму, здатного враховувати як загальноєвропейські принципи, так і національну специфіку правової системи України. Особливої актуальності набуває забезпечення реального, а не декларативного характеру прав людини, що залежить від дієвості судової системи, правозахисних інституцій і чіткого законодавчого регулювання. У зв’язку з реформами, що тривають, викликами воєнного стану та необхідністю посилення міжнародної підтримки, дослідження правового механізму адаптації законодавства до європейських стандартів прав людини є своєчасним, важливим і має значний практичний потенціал для подальшого розвитку правової системи України. У цьому контексті ключова роль міжнародних правових актів у системі забезпечення прав людини полягає у встановленні чітких загальних стандартів діяльності держав, гарантуванні їхнього загального визнання та уніфікованого застосування. Забезпечення прав людини є не лише правовим, а й політичним, економічним і соціальним процесом, що потребує системної взаємодії внутрішніх і зовнішніх механізмів. Від ступеня реалізації прав і свобод залежить не лише якість життя громадян, а й міжнародний імідж та майбутнє демократичного розвитку держави. Міжнародні стандарти прав людини та судова практика формують ґрунтовну основу як для процедур інклюзивного та консультативного характеру, так і для визначення змістовних положень конституції. У сучасних умовах забезпечення прав людини залишається фундаментальним чинником стабільності демократичного розвитку, правопорядку та міжнародної легітимності держави.

Міжнародно-правова регламентація права на достатній одяг

2025-07-11T22:24:07+03:00

Стаття присвячена праву на одяг як складовій права на достатній життєвий рівень. У статті проаналізовано положення міжнародно-правових актів щодо закріплення означеного права (Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція про права осіб з інвалідністю 2006 р. тощо). Вказано, що розміщення одягу нарівні з їжею, житлом та медичним доглядом у статті 25 Загальної декларації прав людини 1948 р. підкреслює його визнання як однаково фундаментальної складової достатнього життєвого рівня. Зазначено, що Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав згадував право на одяг у своїх загальних коментарях, що стосуються тлумачення нормативного змісту окремих прав, гарантованих МПЕСК 1966 р. та забезпечення прав уразливих категорій осіб, однак на відміну від таких складових права на достатній життєвий рівень як житло і харчування, означене право не було предметом самостійного тлумачення. Підкреслено, що аналіз положень міжнародних актів, коментарів комітетів ООН свідчить про те, що право на одяг включає в себе не лише можливість доступу до одягу, але й включає елементи повʼязані із забезпеченням здоровʼя, культурних потреб, попередження дискримінації тощо. Окрему увагу приділено питанню щодо закріплення права на одяг у Женевських конвенціях (Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. (IV Женевська конвенція) та Женевська конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р. (ІІІ Женевська конвенція). Зазначено, стаття 27 ІІІ Женевської конвенції передбачає, що одяг, білизна і взуття видаються військовополоненим у достатній кількості державою, що тримає в полоні, з урахуванням кліматичних умов місцевості, де вони перебувають. Термін «одяг» включає верхній одяг і є достатньо широким, щоб охоплювати інші предмети, такі як головні убори і рукавички, якщо це необхідно. Статтею 90 IV Женевської конвенції передбачено, на відміну від військовополонених, які повинні бути забезпечені одягом, білизною і взуттям державою, що тримає під вартою, цивільні інтерновані повинні забезпечувати себе власним одягом.

Населення в міжнародному праві: поняття, категорії і правовий статус

2025-07-11T22:39:43+03:00

Стаття присвячена дослідженню населення в міжнародному праві, його поняття, категорій та правового статусу. Особливу увагу приділено аналізу чинної нормативно-правової бази, яка регулює правовідносини щодо різних категорій населення в міжнародному праві. У статті розглянуто ключові аспекти визначення правового статусу населення, включаючи класифікацію, громадянство, права людини та особливі категорії осіб. В умовах глобалізації та зростання міграційних процесів актуальними стають питання ефективного регулювання правового статусу різних категорій населення. Це досягається завдяки розробці міжнародних конвенцій, імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство та впровадженню спеціальних механізмів захисту прав вразливих груп.

Окремо розглянуто проблему визначення правового статусу таких категорій населення як біженці, апатриди та інші. Баланс між суверенітетом держав і дотриманням міжнародних стандартів прав людини є критично важливим для забезпечення ефективного захисту прав населення. Проаналізовано міжнародний досвід держав та практику міжнародних організацій, які впровадили сучасні механізми захисту прав різних категорій населення, зокрема спеціалізовані інституції ООН, регіональні системи захисту прав людини та двосторонні міждержавні угоди. Адаптація цих практик різними державами є важливим напрямом розвитку міжнародного права, враховуючи тенденції до універсалізації стандартів прав людини.

У статті запропоновано конкретні рекомендації щодо вдосконалення міжнародно-правового регулювання статусу населення. Серед них – розвиток міжнародних механізмів захисту прав людини, гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами, посилення відповідальності держав за порушення прав населення і підвищення ефективності міжнародних інституцій, які займаються захистом прав різних категорій населення. Окрему увагу приділено створенню дієвих міжнародних процедур, які дозволяють мінімізувати ризики порушення прав людини.

Зроблено висновок, що впровадження зазначених змін сприятиме забезпеченню ефективного захисту прав різних категорій населення, що, своєю чергою, дозволить підвищити рівень дотримання міжнародних стандартів прав людини у глобальному масштабі.