Аналітично-порівняльне правознавство

Принципи і закономірності розвитку та формування європейського екологічного права

2025-09-01T18:09:27+00:00

Екологічна тематика нині має чітку тенденцію до розширення свого проблемного поля. Вона включає багато різних, взаємопов’язаних між собою аспектів. Найважливішим із них вважають філософсько-методологічний, соціальний, ідеологічний, економічний, політичний, технічний та правовий аспекти. Безумовно, що нас цікавить еколого-правовий аспект. Зауважимо, що останнім часом еколого-правова наука все більше уваги приділяє саме соціо-гуманітарним наслідкам змін природного середовища людиною, зворотному впливу подібних змін на життєдіяльність самої людини та питанням забезпечення правовими засобами екологічної безпеки. Паралельно актуалізується проблема гармонізації стосунків людини та природи. Відбувається активний пошук шляхів та засобів оптимізації взаємин людини з довкіллям, забезпечення сталого розвитку системи «людина-біосфера». Надзвичайно велика роль у вирішенні вказаної проблем сьогодні відводиться еколого-правовій науці Європейського Союзу.

У статті досліджуються принципи і закономірності розвитку і формування європейського екологічного права. Наводяться положення, викладені в наукових роботах провідних вчених-фахівців у сфері європейського права, які вплинули на формування екологічного права ЄС і не втрачають своєї актуальності на сьогодні. На підтвердження наведені положення 8-ої Програми дій ЄС у сфері довкілля, прийнятої у 2022 році, яка ґрунтується на принципі «забруднювач платить», принципі вжиття заходів перестороги, принципі вжиття запобіжних заходів, принципі усунення забруднення передусім в його джерелі.

Крім того, розглядаються актуальні питання захисту екологічних прав людини і громадянина, зокрема формування права на сприятливе навколишнє середовище в праві Євросоюзу і можливі форми такого права, право на інформацію про навколишнє середовище.

В статті підкреслюється, що розглянуті питання, які торкаються фундаментальних засад екологічного права ЄС, є надзвичайно актуальними для України в умовах євроінтеграції.

Розірвання договору оренди як підстава припинення права оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення: судові спори та нормативно-правове регулювання

2025-09-01T18:22:20+00:00

У статті досліджено правову природу розірвання договору оренди як юридичної підстави для припинення права оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення. Проведено аналіз чинного законодавства, а також розглянуто актуальну судову практику щодо вирішення земельних спорів у цій сфері.

Визначено основні види спорів щодо припинення права оренди за різних підстав, зокрема у судовому порядку та позасудовому порядку. Окрему увагу приділено проблематиці розірвання договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення за згодою сторін та в односторонньому порядку. Визначено правила оформлення розірвання договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення як підстава для примусового припинення права оренди.

У статті окремо проаналізовано механізми припинення права оренди як з ініціативи орендодавця, так і орендаря.

Робиться висновок, що розірвання договору оренди є підставою припинення права оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення та повернення земельної ділянки власнику. Судова практика у цій сфері демонструє, що механізм розірвання договорів потребує як чіткого законодавчого врегулювання, так і належного процесуального супроводу. Проблеми, що виникають у зв’язку з недосконалістю нормативно-правової бази, негативно впливають на стабільність аграрного сектору, створюють правову невизначеність для орендодавців та орендарів, а також спричиняють зростання кількості земельних спорів у судах. Для подолання виявлених недоліків необхідне системне оновлення законодавства, гармонізація норм Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України та спеціального законодавства про оренду землі, а також впровадження єдиних підходів у судовій практиці. Таким чином, удосконалення механізму розірвання договорів оренди сприятиме більш ефективному захисту прав сторін, підвищенню правової визначеності та зміцненню інституту оренди землі як важливого елементу земельних правовідносин.

Правові засади охорони довкілля в Європейському Союзі

2025-09-01T18:40:06+00:00

В наукових дослідженнях зустрічається ряд дискусій щодо правової природи, взаємозв’язку та співвідношення принципів права й норм права, принципів права та принципів правового регулювання, принципів права й принципів правової політики тощо. Однак саме принципи права є першоосновою та конструкцією на яких базуються усі інші елементи права й які визначають напрями правого регулювання суспільних відносин і вектори правової політики. Тобто в даному контексті доцільно вести мову про генезу вказаних понять як про первинне та похідне. Також у спеціальних доктринальних працях поруч із принципами права ЄС окрема увага присвячується правовій природі та особливостям поняття «цінності ЄС», співвідношенню категорій «принципи права ЄС» і «цінності ЄС».

В представленій статті здійснено всебічний аналіз правових засад охорони довкілля в ЄС через призму категорій «цінності ЄС», «принципи права ЄС», «принципи довкіллєвого права ЄС», з’ясовано їх суть, проведено структуризацію та представлено авторський підхід до розуміння змісту й внутрішньої побудови системи правових засад охорони довкілля в ЄС.

Запропонована автором конструкція «правові засади охорони довкілля в ЄС» наголошує на необхідності вивчення не тільки спеціальних принципів довкіллєвого права ЄС, але всіх ідеологічних орієнтирів правового регулювання екологічних відносин у ЄС комплексно.

Автор приходить до висновку, що найоптимальніше внутрішню побудову системи правових засад охорони довкілля в ЄС відображає наступна структура принципів: 1) цінності-принципи або надпринципи: рівність, верховенство права та повага до прав людини, правосуддя, безпека, сталий розвиток планети, вільна справедлива торгівля, викорінення бідності та захист прав людини; 2) загальні принципи права ЄС: принцип верховенства права ЄС, принцип прямої дії права ЄС, принцип співпраці, принцип інтеграції екологічних питань в політику та дії ЄС, принцип субсидіарності, принцип пропорційності; 3) спеціальні принципи довкіллєвого права ЄС: принципи перестороги та попередження, принцип виправлення шкоди в джерелі її виникнення, принцип сталого розвитку, принцип забруднювач платить.

Оцінка чинних та потенційних правових механізмів впровадження блокчейн-рішень в агропромисловому виробництві

2025-09-01T18:43:55+00:00

Стаття присвячена аналізу чинних та потенційних правових механізмів впровадження блокчейн-рішень в агропромисловому виробництві. Блокчейн-технології розглядаються як інструмент забезпечення прозорості, безпеки та ефективності в аграрному секторі, зокрема через відстеження ланцюгів постачання, сертифікацію продукції та управління земельними реєстрами. Основна увага приділяється ключовим міжнародним і національним нормативним актам, таким як Регламент (EU) 2023/1114 про ринки криптоактивів (MiCA), Загальний регламент захисту даних (GDPR), а також законодавство штату Вайомінг (США) щодо смарт-контрактів (House Bill 70).

У статті аналізуються приклади впровадження блокчейн-рішень у національні правові системи, зокрема в Україні, Європейському Союзі (через Європейське блокчейн-партнерство) та Австралії (National Standard for Organic and Bio-Dynamic Produce). Окремо розглянуто питання адаптації правових норм до вимог захисту даних, відповідності міжнародним торговельним угодам та автоматизації аграрних угод за допомогою смарт-контрактів. На прикладі цих юрисдикцій демонструється, як гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами сприяє ефективному використанню блокчейну в агропромисловому секторі.

Підкреслено, що роль міжнародних стандартів, таких як MiCA та GDPR, є надзвичайно важливою для забезпечення правової визначеності та захисту даних у блокчейн-системах. Шляхом розробки та імплементації таких стандартів міжнародні організації та країни сприяють розвитку інноваційних технологій у сільському господарстві.

З урахуванням глобалізації та цифровізації аграрного сектору, правові механізми повинні адаптуватися до нових викликів, таких як захист персональних даних і регулювання криптоактивів. Результати дослідження свідчать про необхідність гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами для забезпечення ефективного впровадження блокчейн-рішень, що сприятиме соціально-економічному розвитку та підвищенню конкурентоспроможності аграрного сектору. Запропоновані кроки для удосконалення національного законодавства.

Місце АІ-технологій в геолого-інформаційних правовідносинах

2025-09-01T19:17:52+00:00

Стаття присвячена аналізу місця та перспектив використання штучного інтелекту (АІ) у геолого-інформаційних правовідносинах, що є актуальною темою в контексті швидкого розвитку цифрових технологій та їх впливу на геологічну науку й правову практику. Визначено роль АІ-технологій у обробці геологічних даних, прогнозуванні геологічних процесів і оптимізації розвідки та видобутку корисних копалин, а також проведено аналіз правових, етичних і соціально-економічних аспектів їх інтеграції.

У статті розглядаються теоретичні основи геолого-інформаційних правовідносин, включаючи їх сутність, суб’єкти та об’єкти, аналізується нормативно-правова база, зокрема міжнародні акти та національне законодавство України. Підкреслено їх недостатність для АІ-регулювання. Особлива увага приділяється характеристикам геологічної інформації, таким як великий обсяг, складність і конфіденційність, що створюють специфічні виклики для використання АІ.

Досліджується роль АІ у геолого-інформаційних процесах, зокрема автоматизація збору й аналізу даних, використання нейронних мереж і глибинного навчання для моделювання родовищ і аналізу сейсмічних даних, наводяться приклади практичного застосування АІ. Водночас висвітлюються правові аспекти, такі як регулювання АІ, розподіл відповідальності за помилки, захист конфіденційної геоінформації та етичні питання, пов’язані з прозорістю алгоритмів і упередженістю даних.

Аналізуються виклики інтеграції АІ, включаючи технічні обмеження, правові прогалини і соціально-економічні наслідки. Пропонуються перспективи розвитку, зокрема впровадження інноваційних АІ-технологій, уніфікація міжнародних стандартів і рекомендації щодо вдосконалення законодавства, включаючи сертифікацію АІ-систем і захист даних. Підкреслюється трансформаційна роль АІ у геологічних дослідженнях і необхідність гармонізації правового регулювання для забезпечення етичного та ефективного використання технологій. Подальші напрямки досліджень включають оцінку упередженості даних, розробку моделей відповідальності та міжнародну співпрацю для стандартизації АІ.

Принципи управління відходами

2025-09-01T19:30:37+00:00

Метою дослідження було розгляд та правова характеристика європейських та національних принципів діяльності у сфері запобігання утворенню та управління відходами. Ключовим підґрунтям виокремлення основних принципів та їх класифікації являлися: Директива Європейського Парламенту і Ради 2008/98/ЄС «Про відходи та про скасування деяких директив»; Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Закон України «Про управління відходами»; розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Національної стратегії управління відходами в Україні до 2030 року» та доктринальні джерела. З’ясовано, що до ключових європейських принципів відносяться: 1) запобігання утворенню відходів (мінімізації відходів); 2) повторне використання; 3) рециклінг; 4) відходи в енергію; 5) видалення; 6) розширена відповідальність виробника. Запропоновано на національному рівні принципи управління відходами розділяти на загальні та спеціальні. До загальних відносяться принципи задекларовані у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», зокрема серед основних: гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей; запобіжний характер заходів щодо охорони довкілля; обов’язковість оцінки впливу на довкілля; компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; врахування результатів стратегічної екологічної оцінки. Спеціальні принципи державної політики у сфері запобігання утворенню та управління відходами визначені у спеціальному законодавстві, зокрема Законі України «Про управління відходами» - запобігання утворенню відходів; забруднювач платить; територіальної наближеності; формування конкурентного середовища у сфері управління відходами. З’ясовано, що одним із важливих економічних інструментів державної екологічної політики у сфері запобігання утворенню та управління відходами являється принцип “забруднювач платить”, який визначає, що особи, відповідальні за забруднення (утворювачі відходів або власники), повинні покривати витрати, пов’язані із таким забрудненням. Встановлено, що найважливішим принципом в усій їх ієрархії являється принцип запобігання утворенню відходів, який полягає у вжитті максимальних заходів для запобігання утворенню відходів та їх зменшення до мінімуму. Щоб підсилити загальні принципи охорони довкілля запропоновано доповнити ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» принципом «забруднювач платить».

Сучасні методологічні та методичні проблеми дослідження правового регулювання відносин щодо використання та охорони водних ресурсів

2025-09-01T19:40:50+00:00

У статті розглядаються сучасні методологічні та методичні проблеми дослідження правового регулювання відносин з використання та охорони водних ресурсів.

Визначається міцний взаємозв’язок між використанням та охороною водних ресурсів, який підкреслює не просто поєднання, а власне взаємовплив обох процесів, за якого використання є можливим лише за належної охорони відповідних об’єктів, внаслідок чого саме використання набуває характеристик охорони через якості «раціональності», «ефективності», «достатності» тощо, у їх різних комбінаціях у конкретних випадках або ж охорона окреслює межі і визначає характер використання.

Встановлюється, що еколого-правове дослідження використання та охорони водних ресурсів може проводитися на двох основних рівнях, що, своєю чергою, окреслює можливу методологію аналізу відповідної конструкції, а тому і варіації методик наукового пошуку, присвяченого цій проблемі. Ними виступає термінологічний та сутнісний. При цьому розмежування окреслених рівнів осмислення визначається у тому числі обставинами «розсинхронізації» між відповідними явищами й процесами та їх термінологічними відповідниками, а також випадками різночитань положень природоресурсного законодавства у ході правозастосування та правореалізації.

Формується висновок, що одним з найбільш ефективних методів дослідження проблеми використання та охорони водних ресурсів може виступати системний метод, що, охоплюючи сутнісно-термінологічні аспекти проблеми, передбачає комплексний розгляд як відповідної термінології водного законодавства, так і природи позначуваних нею явищ та процесів.

Встановлюється, що структурно-функціональний аспект використання та охорони водних ресурсів може бути розкритий на платформі «юридичного механізму», яка лише відносно нещодавно почала використовуватися наукою екологічного права, проте має надзвичайно високий потенціал для досягнення відповідних цілей, який був продемонстрований при її застосуванні у юридико-теоретичних, цивілістичних і навіть економічних дослідженнях.

Ефективний захист права приватної власності на земельну ділянку як правова гарантія

2025-09-01T19:44:14+00:00

В статті підняті проблеми реалізації ефективного захисту права приватної власності на землю як важливу умову гарантування власності на земельну ділянку. Враховуючи трансформаційні процеси відносин власності на землю в Україні обґрунтовується необхідність вдосконалення правового механізму захисту права приватної власності на земельну ділянку.

Під захистом права приватної власності на земельну ділянку, автор, передбачає активні дії її власника та/або уповноважених органів, направлені на усунення будь-яких порушень такого права, а також його відновлення.

Звернуто увагу на позитивну судова практика щодо розуміння неефективності скасування тих чи інших рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування. Обстоюється позиція щодо застосування негаторного чи вендикаційного способу захисту земельних прав у відносинах власності на земельну ділянку. Зокрема, якщо йдеться про цивільний процес то ефективним способом захисту права на безоплатну передачу земельної ділянки у приватну власність громадян автор вважає саме визнання права, в разі дотримання усіх умов визначеної в законодавстві процедури набуття земельної ділянки та висновку, щодо протиправності рішень чи бездіяльності органів державної влади чи місцевого самоврядування.

В разі застосування адміністративної юрисдикції відповідної категорії справ, що обумовлено прийняттям Закону України «Про адміністративну процедуру», ефективним способом захисту розглядається зобов’язання до прийняття позитивного рішення органу уповноваженого розпоряджатися земельною ділянкою в разі встановлення виконання суб’єктом усіх дій визначених спеціальною процедурою безоплатної приватизації. Адже уповноважений орган в даному випадку не є безпосереднім власником спірної земельної ділянки, а лише покликаний забезпечити законодавчо визначену процедуру розподілу земель державної власності.

Застосування ефективного способу захисту права приватної власності на земельну ділянку є безпосереднє відновлення відповідного права, що не передбачає необхідності подальшого звернення до юрисдикційних органів. Відтак ефективний захист права є безпосереднім і ключовим елементом гарантування права власності на земельну ділянку, що забезпечує стабільність відповідного права та компенсацію збитків зумовлених його порушенням. Необхідність законодавчого регулювання у відповідній сфері має бути спрямована на визначення ефективних способів захисту права приватної власності на земельну ділянку шляхом його визнання чи усунення перешкод у його здійсненні, як належну конституційну гарантію такого права.

Правовий статус землі в Україні під час воєнного стану: особливості правового регулювання

2025-09-01T20:19:32+00:00

Вказується за умов воєнного стану Конституція України дозволяє запровадження конкретних обмежень прав і свобод з обов’язковим визначенням строку їх дії. Земельний кодекс України, Закон України «Про оренду землі» та інші нормативно-правові акти врегульовують набуття та реалізацію земельних прав громадян, зокрема право власності на землю (приватне та довічне успадковуване володіння), право землекористування (постійне користування, оренда земельних ділянок), права на земельні ділянки третіх осіб (сервітут, емфітевзис, суперфіцій), права на земельну частку (пай) та інші.

Дана стаття присвячена аналізу правового статусу землі в Україні під час воєнного стану Під час воєнного стану в Україні відносини у сфері землекористування зазнали значних змін з метою забезпечення національної безпеки та оборони. Хоча конституційні права власності на землю залишаються в силі, вони можуть бути обмежені відповідно до закону. Уряд надав землю військовим підрозділам для охорони кордонів та інших об’єктів оборонної інфраструктури. Права на користування землею можуть бути передані без згоди власника під час воєнного стану, з дотриманням певних вимог щодо компенсації. Управління землею та геодезичні роботи для потреб держави спрощено, а орендні платежі можуть бути відстрочені на строк до шести місяців після закінчення воєнного стану.

Державна реєстрація прав на землю продовжується, особливо для переміщених осіб та мешканців районів, що постраждали від конфлікту, за прискореною процедурою. Нові закони дозволяють швидко здавати в оренду державні та комунальні землі переміщеним підприємствам без аукціонів та з обмеженим терміном оренди. Обмеження прав громадян на землю включають реквізицію, обмеження права власності, користування, приватизацію та доступ до інформації про землю. Майбутня діяльність ринку землі повинна відповідати довгостроковій стратегії розвитку сільського господарства.

Правові обмеження під час воєнного стану мають на меті збалансувати потреби безпеки та права власності, але їх недотримання може призвести до покарання. Після закінчення воєнного стану очікується поступове повернення ринку землі до нормального стану, з механізмами компенсації збитків та забезпечення прозорості та відкритості у землекористуванні, особливо на деокупованих територіях. Для фізичних осіб та підприємств залишається надзвичайно важливим бути поінформованими та звертатися за юридичною допомогою для орієнтування у цих змінах.

Принцип «належного урядування» у практиці ЄСПЛ у контексті вирішення земельних спорів в Україні

2025-09-01T20:23:41+00:00

Використання, розподіл та охорона земель в Україні тісно пов’язано з діяльністю суб’єктів владних повноважень. У зв’язку із підвищеною значимість земельних ресурсів для України як об’єктів цивільного обороту, публічна адміністрація має широкі повноваження у цій сфері, що неодмінно призводить до земельних спорів між вищезазначеною публічною адміністрацією та іншими суб’єктами земельних правовідносин. У межах українського законодавства передбачено низку процедур та підстав захисту прав та свобод землевласників та землекористувачів. Водночас практика Європейського суду з прав людини в Україні визнається теж джерелом в тому числі земельного права, а тому правові позиції ЄСПЛ, що стосуються помилок чи зловживань суб’єктів владних повноважень при втручанні у майнові права є важливими та необхідними для аналізу.

У межах статті досліджується практика Європейського суду з прав людини щодо принципу “належного урядування”, досліджується історичний розвиток цієї правової концепції, а також її використання у межах національної судової практики. Досліджено нормативну базу для розвитку концепції належного урядування Європейським судом з прав людини, а також її еволюційний розвиток у судових рішеннях ЄСПЛ у справах Beyeler проти Італії, Stretch проти Сполученого Королівства, Рисовський проти України, Москаль проти Польщі, Ramaj проти Албанії, а також низці інших. У межах статті досліджено, що саме має на увазі ЄСПЛ під принципом “належного урядування”, а також проаналізовані вимоги до правомірності діяльності суб’єктів владних повноважень при втручанні у земельно-майнові права особи, а саме вимогу діяти належним чином, своєчасно та максимально послідовно. Окрім цього, у межах статті проаналізована статистика вітчизняної судової практики Верховного Суду та основні тенденції, що склались щодо застосування принципу “належного урядування” при вирішенні земельних спорів в Україні. Висновки, що були здійснені у статті, спрямовані на удосконалення національної практики правозастосування та вирішення спорів з урахуванням фундаментальних принципів розроблених Європейським судом з прав людини.

Захист земельних прав через механізм справедливого суду: аналіз практики ЄСПЛ

2025-09-02T18:33:16+00:00

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та практика Європейського суду з прав людини, будучи джерелом земельного права в Україні, є ефективним інструментом захисту прав землевласників та землекористувачів. Одним із гарантованих Конвенцією прав є право на справедливий суд. Європейський суд з прав людини за десятки років тлумачення норм Конвенції та неодноразового розгляду скарг щодо порушення державами права особи на справедливий суд істотно деталізував обов’язки держави з цього приводу.

У межах статті досліджено складові елементи права на справедливий суд, а також їхнє трактування Європейським судом з прав людини. У контексті справи Ferrazzini v. Italy було проаналізовано тлумачення Судом категорії “цивільних прав”, які повинні справедливо розглядатись безстороннім та незалежним судом, що встановлений законом. Також здійснений огляд правових позицій Європейського суду з прав людини щодо можливості виконати рішення суду як складового елементу права на справедливий суд. У цьому контексті був здійснений аналіз справ, що безпосередньо стосувались земельних спорів в тому числі за участю України як, наприклад, “Рисовський проти України” та “Пономаренко проти України”, а також справ ЄСПЛ щодо права на справедливий суд, які не стосувались земельних прав особи (наприклад, справа Hornsby v. Greece). Окремо було враховано критерій “розумності строку” як складової права на суд.

Також в межах проведеного дослідження було проаналізовано вимогу до держави забезпечити розгляд земельних справ “судом, що встановлений законом”. За результатами аналізу справи “Сокуренко і Стригун проти України” був здійснений висновок, що “суд, встановлений законом” включає в себе не лише наявність в принципі правової основи для діяльності тієї чи іншої судової установи, а й також дотримання нею меж своїх повноважень. ЄСПЛ допускає вихід суду за межі своїх повноважень, але виключно у виняткових обставинах і з належним обґрунтуванням своїх дій. За результатами здійсненого аналізу було систематизовано правові позиції Європейського суду з прав людини щодо вимог до діяльності судової влади та держави загалом при вирішенні земельних спорів з дотриманням положень ст. 6 Конвенції.

Відкриття ринку землі та модернізація аграрного законодавства України: правові аспекти 2025 року

2025-09-02T18:36:24+00:00

Стаття присвячена аналізу трансформацій аграрної політики України у контексті законодавчих змін, що відбулися у 2024–2025 роках. Актуальність теми зумовлена необхідністю відновлення національної економіки після масштабної збройної агресії, забезпечення продовольчої безпеки, підвищення конкурентоспроможності аграрного сектору та виконання міжнародних зобов’язань у процесі європейської інтеграції.

У роботі розглянуто історичні передумови та етапи реформування аграрного сектору, починаючи з 1990-х років, зокрема земельну реформу, приватизацію, скасування держзамовлень, а також перехід до ринкових механізмів регулювання.

Особливу увагу приділено історичному генезису реформ, що заклали інституційні та правові основи сучасної аграрної політики України. Детально проаналізовано сучасні законодавчі ініціативи, які стали ключовими у формуванні нової моделі державного регулювання аграрного сектору, зокрема запровадження аграрних нот як інноваційного інструменту залучення фінансування під заставу майбутнього врожаю, що розширює доступ фермерів до кредитних ресурсів; впровадження механізмів державної підтримки малих фермерських господарств через надання грантів на розвиток кооперативів та екологічно сталих виробництв; скасування ліцензування експорту окремих видів агропродукції.

Розглянуто політику екологічно відповідального землекористування, сприяння інноваціям та розвитку сільських територій. Підкреслено роль стратегічних документів, орієнтованих на досягнення Цілей сталого розвитку до 2030 року. У статті охарактеризовано виклики ефективної імплементації нових політик, зокрема інституційну спроможність, адміністративну здатність та готовність ринку адаптуватися до змін.

Окрему увагу приділено реформі відкриття ринку землі, яка передбачає поступове зняття мораторію на купівлю-продаж сільськогосподарських земель, створення прозорих правил обігу землі та підвищення інвестиційної привабливості аграрного сектору.

Узагальнення результатів дозволяє зробити висновок про необхідність комплексного підходу до формування аграрної політики як одного з ключових чинників сталого економічного зростання та європейської інтеграції України.

Особливості правового режиму лісів на окремих категоріях земель

2025-09-02T18:44:58+00:00

Статтю присвячено актуальним питанням охорони, захисту, використання та відтворення лісів, розташованих на землях природно-заповідного фонду, землях оборони та на земельних ділянках зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення.

Детально проаналізовані особливості правового режиму лісів на окремих категоріях земель, їх охорони, використання та відтворення. Підкреслюється, що особливості взаємодії лісів та земель, на яких вони розташовані, полягають у тісному екологічному та функціональному зв’язку між лісовим покривом і ґрунтовим середовищем.

Акцентовано увагу, що ліси, розташовані на територіях природно-заповідного фонду, наділені особливим екологічним статусом, оскільки відіграють важливу роль у збереженні біорізноманіття, підтриманні екологічної рівноваги, захисті ґрунтів та інших природних процесів. З огляду на це, їх охорона та використання потребують спеціального правового регулювання і дотримання посиленого природоохоронного режиму, що забезпечує мінімальне втручання людини та максимальне збереження природного середовища.

Окремо розглядаються особливості правового режиму лісів, які знаходяться на землях оборони. Зазначається, що ліси на землях оборони виконують не тільки екологічні, захисні, а також й важливі стратегічні функції та слугують природним бар’єром й сприяють маскуванню об’єктів військової інфраструктури. Наголошується, що специфіка правового режиму земель оборони зумовлює необхідність особливого підходу до організації охорони, використання та відтворення лісів.

Підкреслюється, що особливості правового режиму лісів на земельних ділянках зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення, визначаються з урахуванням специфіки правового режиму цих територій та вимог екологічної та радіаційної безпеки.

З’ясовано, що суттєвою рисою правового режиму лісів, розташованих на земельних ділянках зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, які зазнали радіоактивного забруднення, є те, що їх охорона та використання не обмежуються лише лісогосподарськими цілями, а передусім орієнтовані на екологічну стабілізацію цих територій.

Роль інформаційної сфери та науки «інформаційне право» у досягненні цілей сталого розвитку в умовах цифрової трансформації в Україні

2025-09-02T18:50:52+00:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню ролі інформаційної сфери та науки «інформаційне право» у досягненні цілей сталого розвитку України в умовах цифрової трансформації. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю теоретичного обґрунтування механізмів ефективного поєднання процесів цифровізації з реалізацією Цілей сталого розвитку ООН до 2030 року, особливо в контексті євроінтеграційних прагнень України та викликів воєнного стану. У статті проаналізовано системоутворюючу роль інформаційної сфери у забезпеченні сталого економічного, соціального та екологічного розвитку. Доведено, що цифрові технології, включаючи штучний інтелект, Інтернет речей та системи великих даних, створюють потужний інструментарій для оптимізації ресурсокористування, зменшення викидів парникових газів та підвищення ефективності різних секторів економіки. Особливу увагу приділено впливу цифровізації на досягнення таких ключових цілей сталого розвитку, як якісна освіта, гідна праця та економічне зростання, інновації та інфраструктура, скорочення нерівності.

Розкрито критично важливу роль інформаційного права як міждисциплінарної галузі знань у забезпеченні правового супроводження процесів цифрової трансформації. Проаналізовано проблематику правового регулювання складних правовідносин у цифровому середовищі, включаючи питання захисту персональних даних, кібербезпеки, електронної комерції та цифрових прав громадян.

Особливої уваги надано аналізу специфічних умов цифрової трансформації України в контексті воєнного стану та євроінтеграційних процесів. Досліджено законодавчі ініціативи 2025 року, включаючи закони про стабільне функціонування електронних комунікаційних мереж, імплементацію європейських норм у сфері електронних комунікацій, створення Єдиної державної цифрової системи відновлення та розвитку. Проаналізовано значення інтеграції України до єдиної роумінгової зони ЄС та реалізації Стратегії цифрового розвитку інновацій до 2030 року. Стаття містить аналіз викликів та перспектив цифрової трансформації України, включаючи обмежену інфраструктуру, необхідність гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами та забезпечення кібербезпеки.

Суб’єкти публічного адміністрування впровадження та використання штучного інтелекту в правосудді України

2025-09-02T19:02:31+00:00

Стаття присвячена визначенню суб’єктів публічного адміністрування впровадження та використання штучного інтелекту (далі – ШІ) в правосудді України. Наголошено, що актуальність цього питання обумовлена необхідністю чіткого правового визначення ролі таких суб’єктів з метою забезпечення прозорості, ефективності та законності цифровізації сфери правосуддя в Україні. Розкрито доктринальне розуміння поняття «суб’єкти публічного адміністрування», а також вузьке та широке розуміння поняття «публічна адміністрація». Запропоновано розглядати суб’єктів публічного адміністрування впровадження та використання ШІ в правосуддя зважаючи на широке розуміння поняття «публічна адміністрація». Основою для виокремлення суб’єктів публічного адміністрування впровадження та використання ШІ в правосудді України стала конституційна норма про здійснення державної влади законодавчої, виконавчою та судовою гілкою влади. Розглянуто нормотворчі, контрольні та бюджетні повноваження Верховної Ради України та її комітетів (Комітет з питань правової політики та Комітет з питань цифрової трансформації) у цій сфері. Зазначено, що органи виконавчої влади відповідальні за формування та реалізацію державної політики у сфері цифровізації, в тому числі впровадження технологій ШІ. Відповідно розкрито роль Міністерства цифрової трансформації, Міністерства юстиції та Міністерства освіти і науки у впровадженні та використанні ШІ в правосудді України. Наголошено, що вказані суб’єкти наділені повноваженнями загального характеру, тоді як Державна судова адміністрація України відповідальна саме за впровадження інновацій у судову систему України. Зазначено, що організаційно-технічне забезпечення цифровізації покладається на апарат суду, який реалізує ці завдання також у взаємодії з Державною судовою адміністрацією України. До суб’єктів впровадження та використання ШІ в правосудді зважаючи на норми чинного законодавства віднесено також Вищу раду правосуддя та органи суддівського врядування – Раду суддів України та з’їзд суддів України. Зважаючи на широкий підхід до визначення суб’єктів впровадження та використання ШІ в правосудді України акцентовано увагу на доцільності включення до їх переліку міжнародні організації (ЄКЕП, КРЄС). Зазначено, що останні не є прямими суб’єктами публічного адміністрування в межах держави, але можуть бути його зовнішніми учасниками чи партнерами, які впливають на політику, формування стандартів впровадження та використання цифрових технологій, у тому числі ШІ в правосуддя.

Напрями взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями в умовах правового режиму воєнного стану

2025-09-02T19:05:58+00:00

У статті визначено важливість цивільно-військової взаємодії під час правового режиму воєнного стану. Виокремлено та охарактеризовано наступні напрями взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями: взаємодія у сфері евакуації цивільного населення, у сфері репатріації тіл загиблих осіб (військових і цивільних), у сфері забезпечення гуманітарних потреб населення, у сфері захисту культурних цінностей, \у сфері підвищення авторитету Збройних Сил України та інших військових формувань.

Акцентовано увагу на тому, що взаємодія між Збройними Силами України і волонтерськими організаціями уявляє собою активний процес діяльності, що має одночасно комунікативні та правові ознаки. Як процес комунікації, така взаємодія відповідає загальним правилам комунікативних процесів (зрозумілість повідомлень, точність формулювань, наявність зворотного зв’язку між суб’єктами комунікації, додержання етичних вимог під час спілкування тощо), і її якість значним чином залежить від цілей та засобів, які застосовують сторони комунікації. Правовий характер взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями обумовлений реалізацією в таких відносинах дискреційних повноважень командирів/начальників військових частин, які можуть будувати взаємодію відповідно до поставлених перед їх підрозділами цілей. Крім того, під час взаємодії може спостерігатися виникнення, зміна та припинення певних правових відносин, а також настання певних юридичних фактів (зміна місця розташування культурної цінності, повернення на батьківщину тіла загиблого Захисника чи Захисниці України тощо).

Констатовано, що у сучасних умовах тривалого виснажливого повномасштабного збройного конфлікту не всі напрями взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями реалізуються з однаковим ступенем інтенсивності. Взаємодія у сфері захисту культурних цінностей, як відносно новий вид взаємодії, нині поступається масштабом своєї реалізації таким напрямам, як репатріація тіл загиблих та забезпечення гуманітарної допомоги особам, що знаходяться у районах ведення бойових дій.

Сформульовано поняття напрямів взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями в умовах правового режиму воєнного стану, під яким запропоновано розуміти сфери суспільних відносин, в яких реалізуються скоординовані спільні дії, спрямовані на захист життя і здоров’я громадян, забезпечення їх вітальних потреб, поваги до тіл загиблих військових та цивільних осіб, захист культурних цінностей та зміцнення довіри до Збройних Сил України та інших військових формувань.

Роль комунікації у відносинах Національної поліції та громадянського суспільства

2025-09-02T20:02:08+00:00

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто роль комунікації у відносинах Національної поліції та громадянського суспільства. Об’єкт дослідження – комунікація поліції з інститутами громадянського суспільства. Предмет дослідження – технології комунікації, які застосовуються органами поліції у взаємодії з інститутами громадянського суспільства. Аналіз досліджуваної проблематики проводився із застосуванням універсальних методів (аналіз, синтез, індукція, дедукція), соціологічних методів (структурно-функціональні методи, інтеграційні тощо), що використовуються у суміжних науках: соціологія громадської думки, соціальна психологія, політична соціологія. Зазначено, що реформування органів Національної поліції, відповідно до Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023-2027 роки, робить актуальним і нагально необхідним пошук інноваційних методів і технологій підтримки повноцінного функціонування інститутів взаємодії громадянського суспільства та правової держави. Саме це вимагає прямого діалогу між Національною поліцією, її керівництвом і суспільством. Одним із основних завдань, які покликані розв’язати служби комунікації з громадськістю, є принципова зміна характеру взаємовідносин органів поліції з громадянами, соціальними групами та інститутами громадянського суспільства на основі створення умов для вільного та ефективного розвитку взаємодії органів. Посилення цивільного контролю діяльності органів поліції у період наростання демократичних перетворень на шляху до асоціації з Європейським Союзом та активності політичної самосвідомості населення, викликаної збройною агресією росії, є необхідною передумовою, умовою та закономірністю підвищення ефективності комунікацій з громадянським суспільством, головним напрямом формування та підтримки їх позитивного іміджу. Покращення іміджу органів Національної поліції є одним із пріоритетних напрямів сучасного суспільного розвитку. Необхідно розробити соціальні технології, спрямовані на підвищення іміджу органів Національної поліції, що, своєю чергою, сприятиме підвищенню ефективності їхньої діяльності.

Перспективи запровадження глобального мінімального податку в Україні

2025-09-02T20:11:39+00:00

У відповідь на посилення міжнародної податкової конкуренції та перенесення прибутків міжнародними групами компаній до юрисдикцій із пільговим оподаткуванням, держави Інклюзивного фреймворку ОЕСР розробили двокомпонентне рішення, другий елемент якого (Pillar 2) передбачає запровадження глобального мінімального податку. Основна мета податку – встановити мінімальний рівень оподаткування для великих міжнародних груп на рівні 15% незалежно від місця ведення діяльності.

У цій статті представлено одне з перших в Україні комплексних досліджень Pillar 2. Визначено, що механізм глобального мінімального податку має асиметричний вплив: він створює переваги для розвинутих країн, де зазвичай розташовані штаб-квартир міжнародних груп, водночас обмежуючи можливість держав, що розвиваються, застосовувати податкові пільги як засіб податкової конкуренції. Досліджено інструменти, які мають пом’якшити цей ефект, зокрема Правило про об’єкт, що підлягає оподаткуванню (STTR) та Кваліфікований внутрішній мінімальний додатковий податок (QDMTT). Встановлено, що завдяки механізму виключення для економічної присутності Pillar 2 надає переваги бізнесам, які спираються на широке використання матеріальних активів та людських ресурсів.

Детально проаналізовано український контекст: визначено, що впровадження глобального мінімального податку є важливим кроком на шляху до членства України в ЄС, де такий податок вже діє. Наголошено на необхідності якомога швидшого впровадження в Україні QDMTT, що дозволить нашій державі першочергово стягувати податок з компаній, які оперують в Україні, та в яких ефективний рівень оподаткування менше за 15%. Інакше наша держава ризикує втратити додаткові надходження від глобального податку, який стягнуть інші країни. Наступним пріоритетом виділено перегляд чинної системи податкових пільг, які стають неефективними в нових умовах (наприклад, пільги, що передбачають зменшення ставки податку чи звільнення від оподаткування), і перехід до стимулів, що дозволяють відтермінувати оподаткування (як-от прискорена амортизація) або заохочують інвестування в основні засоби та створення робочих місць.

Риси, принципи та функції системи страхування банківських вкладів

2025-09-04T18:51:54+00:00

Статтю присвячено дослідженню характерних рис, принципів побудови та функціонального наповнення системи страхування банківських вкладів в Україні. Автор акцентує увагу на ключовій ролі системи гарантування вкладів у забезпеченні фінансової стабільності, захисту прав вкладників, підвищенні довіри до банківської системи та активізації інвестиційного потенціалу населення. Проаналізовано чинне законодавство, міжнародні стандарти, зокрема Основоположні принципи (Core Principles) Міжнародної асоціації страховиків депозитів (МАСД), а також еволюцію правового регулювання системи страхування банківських вкладів з урахуванням змін 2022 року.

У статті здійснено класифікацію принципів функціонування системи страхування банківських вкладів за різними критеріями: за джерелом закріплення (спеціалізовані та неспеціалізовані), суб’єктним складом (банки, вкладники, регулятори) та значенням (основні й додаткові). Найбільш вивіреним і таким, що має як теоретичний, так і практичний сенс, є поділ принципів на основні та додаткові. Виокремлено та обґрунтовано доцільність нормативного закріплення наступних основних принципів системи страхування банківських вкладів, як: обов’язкова участь банків у системі страхування банківських вкладів, зниження ризиків, накопичення внесків, обмежене відшкодування та інформаційна відкритість. Окремо підкреслено їх значення для гармонізації національної системи страхування банківських вкладів із міжнародними стандартами. Запропоновано закріпити основні принципи в Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Також окреслено п’ять ключових функцій системи страхування банківських вкладів: ризикову (зменшення негативного впливу інфляційних, кредитних та політичних ризиків), регулюючу (сегментація банківської системи та контроль допуску), соціальну (захист малозабезпечених вкладників), інвестиційну (трансформація заощаджень у інвестиції) та економічну (стимулювання зростання ресурсної бази банків). У роботі сформульовано авторське бачення ролі та перспектив розвитку системи страхування банківських вкладів у фінансовій архітектоніці держави.

Податкове резидентство вимушено переміщених осіб: узгодження з фундаментальними принципами справедливості та правової визначеності

2025-09-04T18:55:44+00:00

Проблема визначення податкового резидентства біженців і вимушено переміщених осіб набуває дедалі більшої актуальності на тлі зростаючої глобальної мобільності населення та системної нестабільності, спричиненої збройними конфліктами, природними катастрофами, терористичними загрозами й іншими масштабними гуманітарними кризами. Традиційні підходи до встановлення податкового резидентства фізичних осіб переважно ґрунтуються на формальних критеріях - таких як кількість днів фізичної присутності, центр життєвих інтересів або звичне місце проживання - без належного врахування справжніх намірів особи або вимушеного характеру її переміщення. Як наслідок, особи, які були змушені змінити місце проживання через обставини непереборної сили, можуть бути визнані податковими резидентами держави перебування навіть за відсутності будь-якого добровільного чи осмисленого зв’язку з цією юрисдикцією. Така ситуація вступає в конфлікт із принципами правової визначеності, справедливості, гуманізму та пропорційності. У статті обґрунтовується необхідність упровадження концепції «вимушеного» (недобровільного) податкового резидентства, яка має на меті створення окремого правового режиму для осіб, переміщених унаслідок надзвичайних, виняткових подій, що не залежать від їхньої волі чи вибору. Запропонована модель передбачає перехідний пільговий період тривалістю до 365 днів, протягом якого такі особи не визнаються податковими резидентами приймаючої юрисдикції, що дозволяє уникнути юридичної невизначеності та зайвого податкового тиску. Водночас запропонований підхід передбачає гнучку індивідуальну оцінку ступеня адаптації особи в новому середовищі, за якою такі чинники, як тривале працевлаштування, навчання неповнолітніх дітей, інтеграція в освітні заклади, участь у громадському житті чи возз’єднання з родиною, можуть слугувати підставою для дострокового перегляду податкового статусу. У статті також аналізується співвідношення цієї концепції з усталеними критеріями центру життєвих інтересів і доміцилію, а також окреслюються можливі шляхи міжнародної координації, зокрема через коментарі до модельних конвенцій, двосторонні угоди та багатосторонні інституційні механізми. Запропоноване рішення дозволяє сформувати збалансований підхід, що поєднує податкову ефективність, гуманітарні міркування та гарантії верховенства права у сфері міжнародної податкової політики, сприяючи більш справедливому, передбачуваному та людяному глобальному податковому порядку.

Публічне адміністрування сферою екстреної допомоги населенню

2025-09-04T19:09:39+00:00

У статті досліджено публічне адміністрування як ключовий інструмент організації та ефективного функціонування системи екстреної допомоги населенню, зокрема в контексті впровадження та розвитку єдиного телефонного номера 112. Актуальність даного дослідження обумовлена необхідністю створення цілісної, ефективної, доступної для громадян системи реагування на надзвичайні ситуації, яка б відповідала європейським стандартам та забезпечувала належний рівень безпеки в умовах зростання ризиків як природного, так і техногенного та соціального характеру.

Публічне адміністрування сферою екстреної допомоги виступає не лише як система управлінських впливів, а як багаторівнева взаємодія державних органів, органів місцевого самоврядування, екстрених служб (пожежно-рятувальної, медичної, поліції), операторів зв’язку, а також громадськості. Ефективне адміністрування цієї сфери передбачає координацію дій суб’єктів, нормативне регулювання процедур реагування, забезпечення матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, підготовку персоналу, контроль якості послуг екстреного реагування, а також моніторинг та оцінку ризиків. У цьому контексті важливу роль відіграє наявність законодавчо закріпленої моделі управління, яка визначає повноваження, відповідальність і механізми взаємодії між учасниками Системи 112.

У статті також підкреслюється важливість міжвідомчої та міжрегіональної координації у процесі адміністрування, зокрема необхідність формування ефективних каналів обміну інформацією між службами, уніфікації технічних стандартів, підвищення кваліфікації кадрів, а також розвитку аналітичної компоненти управління. Вказано, що реалізація сучасної моделі публічного адміністрування у сфері екстреної допомоги є передумовою не лише підвищення якості надання послуг, а й зміцнення довіри громадян до держави та її здатності гарантувати безпеку у кризових ситуаціях.

Зроблено висновок, що для України як держави, яка перебуває в умовах тривалих кризових викликів, зокрема повномасштабної війни, формування дієвої моделі публічного адміністрування Системою 112 є критично важливим завданням. Це потребує не лише доопрацювання нормативно-правової бази, але й глибокої інституційної реформи у сфері екстреного реагування з урахуванням кращих європейських практик.

Теоретико-правові та прикладні аспекти здійснення судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах

2025-09-04T19:13:17+00:00

В науковій статті авторський колектив провів наукове дослідження теоретико-правових та прикладних аспектів здійснення судового контролю за виконанням судових рішень у адміністративних справах. У науковій статті вказано, що судовий контроль за діяльністю публічної адміністрації здійснюється як під час вирішення адміністративної справи судом, так і при виконанні рішення адміністративного суду, яким задоволено адміністративний позов та застосовано відповідні способи захисту права чи законного інтересу, що було порушено оскаржуваним рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень. При цьому, судовий контроль за виконанням судового рішення у адміністративних справ здійснюється у двох формах: а) зобов’язування суб’єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення; б) визнання протиправним рішення, дії, бездіяльність суб’єкта владних повноважень, вчинених на виконання судового рішення у адміністративній справі. Реформування інституту судового контролю за виконанням судових рішень у адміністративних справах в Україні, проведене в листопаді 2024 року, стосувалося передусім питань визначення форми заяви учасника справи про зобов’язання подати звіт про виконання судового рішення; встановлення обов’язковості здійснення судового контролю у пенсійних та соціальних адміністративних справах; більш чіткого визначення процедури розгляду судом заяви про зобов’язання подати звіт про виконання судового рішення; визначення процедури розгляду звіту про виконання судового рішення та порядку ухвалення рішень за наслідками відповідних процедур. У інших державах судовий контроль за виконанням судових рішень у адміністративних справах передусім здійснюється через оцінку судом рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень на предмет їх спрямованості на виконання судового рішення і через застосування санкцій до суб’єкта, уповноваженого здійснювати виконання судового рішення (штрафу чи сплати компенсаційних виплат на користь фізичної особи), а також через видання адміністративного акта, який зобов’язаний видати орган публічної адміністрації відповідно до рішення суду, самим судом, у разі невиконання судового рішення у адміністративній справі.

Правове регулювання надання електронних адміністративних послуг

2025-09-04T19:25:26+00:00

У цій статті досліджено правове регулювання надання адміністративних послуг в електронному вигляді в Україні. Проведено аналіз нормативного забезпечення, яке регламентує функціонування електронних адміністративних сервісів, а також основних законодавчих актів, принципів надання послуг. Особливу увагу приділено виявленню ключових проблем, пов’язаних із реалізацією таких послуг, зокрема безпековим ризикам, загрозам витоку даних із державних реєстрів та ризикам зловживань, що можуть виникати у процесі цифрової взаємодії між державою та громадянами. масштабне впровадження електронних послуг супроводжується ризиками недотримання законодавчих вимог, порушенням прав на захист персональних даних, їх витік у руки третіх осіб, у тому числі ворога, та подальші маніпуляції цими даними, виникненням шахрайських схем у сфері електронного урядування.

Визначено основні напрямки подальшого розвитку системи електронних послуг з урахуванням викликів воєнного часу, коли значна частина громадян перебуває в умовах тимчасового переміщення з постійного місця проживання. Обґрунтовано необхідність посилення захисту персональних даних отримувачів електронних адміністративних послуг. Авторами акцентовано увагу на тому, що незважаючи на наявність досить широкого переліку нормативних актів у сфері надання електронних адміністративних послуг, вказана законодавча база потребує комплексної модернізації та систематизації для врахування специфічних потреб під час воєнного стану та післявоєнного відновлення.

Окрему увагу приділено аналізу проблем у сфері практичної реалізації надання електронних адміністративних послуг, оскільки рівень цифрової грамотності серед населення все ще є не достатнім, особливо серед осіб старшої вікової категорії. На основі аналізу наукових джерел та проблематики практичного впровадження електронних адміністративних послуг, сформовано перелік першочергових напрямів для вдосконалення практики застосування електронних платформ надання адміністративних послуг. Обґрунтовується, що вирішення вказаних заходів сприятиме не лише покращенню доступності та якості адміністративних послуг, а й зміцненню цифрового суверенітету, стійкості державного управління та підвищенню конкурентоспроможності України в глобальному цифровому середовищі.

Нагляд національних органів ЄС із захисту даних за обробкою персональних даних системами штучного інтелекту (на прикладі ChatGPT)

2025-09-04T19:30:32+00:00

У статті порушена проблема захисту персональних даних в умовах швидкого розвитку та поширення штучного інтелекту, яка черговий раз актуалізує тематику взаємозв’язку прав людини та новітніх технологій. Фокус уваги зосереджений на правомірності обробки персональних даних системами штучного інтелекту, зважаючи на доcвід нагляду національних органів ЄС із захисту даних. Інтерес до проблематики прав людини та штучного інтелекту серед іншого пояснюється залежністю штучного інтелекту від величезних обсягів інформації, включаючи персональні дані, – для того, щоб системи штучного інтелекту були максимально корисним, вони повинні бути забезпечені даними в якнайбільшій кількості. Сьогодні широко застосовуваними стали чат-боти на базі штучного інтелекту, в першу чергу ChatGPT від OpenAI, здатні імітувати вміння спілкуватись. Розробку та використання таких чат-ботів супроводжує виникнення небезпек для захисту персональних даних, вже відзначених національними органами ЄС із захисту даних. У статті пояснені особливості правового статусу національних органів ЄС із захисту даних та наведений перелік їхніх повноважень, спрямованих на забезпечення того, щоб обробка персональних даних системами штучного інтелекту відбувалась у відповідності до стандартів Загального регламенту про захист даних (GDPR). Автор статті розглядає детально кейс «Garante Італії проти OpenAI», пов’язаний з тим, що національний орган Італії з захисту даних виявив порушення порушення правил Загального регламенту про захист даних при навчанні та використанні ChatGPT. У статті наведені відомості про інші кейси за участю OpenAI, ініційовані AEPD Іспанії та UODO Польщі, а також про скарги подані до Datenschutzbehörde Австрії та Datatilsynet Норвегії. Результати дослідження можуть бути цінними для вдосконалення системи захисту персональних даних в Україні – прийняті в Європейському Союзі прогресивні підходи та методи слід враховувати національним органам, які контролюють додержання вимог законодавства щодо персональних даних, а також адаптуватись до високих стандартів ЄС приватним компаніям з огляду на євроінтеграційні прагнення України.

Суб’єкти фінансової безпеки держави та їх види

2025-09-04T19:44:54+00:00

У статті розглянуто систему правового регулювання фінансової безпеки держави через призму діяльності її суб’єктів. Аргументовано, що у законодавчих та підзаконних нормативних актах не визначено переліку спеціальних суб’єктів фінансової безпеки держави, що є цілком обґрунтованим, оскільки фінансова безпека є складовою національної безпеки держави, тому доцільно суб’єктів національної безпеки держави розглядати і як суб’єктів фінансової безпеки, проте звісно з урахуванням їхніх повноважень і компетенції у сфері захисту фінансових інтересів держави Проаналізовано наукові та нормативні підходи до класифікації суб’єктів забезпечення фінансової безпеки, аргументовано авторське бачення структуризації. Обґрунтовано наявність чотирьох основних груп: концептуальних, розпорядчих, контролюючих та допоміжних суб’єктів фінансової безпеки, кожна із яких виконує специфічну функцію: від формування ідеологічних засад державної фінансової політики до забезпечення контролю за дотриманням законодавства. Розкрито особливості повноважень та правового статусу кожної групи суб’єктів із урахуванням їхнього впливу на стабільність фінансової системи держави. Висвітлено аспекти конституційно-правового статусу, ролі та функцій суб’єктів фінансової безпеки в правовій системі України. Підтримано науково-практичну позицію щодо необхідності уніфікації підходів до систематизації та чіткого визначення компетенцій вказаних органів на підставі прийняття закону «Про основи фінансової безпеки України». Наголошено на важливості створення ефективного механізму взаємодії між органами влади, громадянським суспільством та іншими інституціями з метою підвищення рівня захищеності фінансових інтересів держави. Підсумовано, що суб’єкти фінансової безпеки становлять собою багаторівневу систему, до якої входять як органи державної влади, так і громадянське суспільство, проте кожен з вказаних суб’єктів відіграє специфічну, але важливу роль у цьому процесі забезпечення фінансової безпеки держави. Запропоновано за доцільне суб’єктів фінансової безпеки держави виокремлювати в наступні групи: 1) концептуальні суб’єкти фінансової безпеки держави (Президент України, Верховна Рада України, Рада національної безпеки та оборони України), які мають специфічний конституційно-правовий статус, який передбачає можливість вирішувати комплекс питань загальнодержавного значення, формують доктрину фінансової безпеки, формують засади державної політики у сфері фінансової безпеки, приймають акти, які мають особливу юридичну силу; 2) розпорядчі суб’єкти фінансової безпеки держави (Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, Служба Безпеки України, Національний банк України) – беруть участь у формуванні державної фінансової стратегії та відповідають за її практичну реалізацію; 3) контролюючі суб’єкти фінансової безпеки держави (суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національне антикорупційне бюро України, податкові та митні органи), які забезпечують контроль та нагляд у сфері фінансової безпеки держави метою якого, є забезпечення законності та дисципліни у сфері захисту фінансових інтересів держави; 4) допоміжні суб’єкти фінансової безпеки держави (громадяни та громадські об’єднання), які діють як незалежні учасники процесу забезпечення фінансової безпеки, а саме виконують функції незалежного спостерігача та мають можливість опосередковано впливати на діяльність інших учасників системи забезпечення фінансової безпеки.

Ключові терміни адміністративно-правового регулювання інформаційного простору України

2025-09-04T19:50:05+00:00

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз ключових термінів адміністративно-правового регулювання інформаційного простору України в контексті викликів цифрової трансформації, гібридної агресії та потреби в посиленні інформаційної безпеки.

Обґрунтовано, що сучасний інформаційний простір є складною багаторівневою системою, яка потребує чіткого правового визначення для ефективного державного управління, координації діяльності органів влади та забезпечення балансу між свободою інформації й національною безпекою. Наголошено на відсутності в законодавстві України уніфікованого визначення поняття «інформаційний простір», що створює ризики нормативної невизначеності та ускладнює протидію дезінформаційним впливам.

У статті проаналізовано дефініції, запропоновані у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі, стратегічних документах і правозастосовній практиці, а також розмежовано поняття «інформаційна безпека», «кібербезпека», «дезінформація», «деструктивна пропаганда» як категорії адміністративного права. Акцент зроблено на відсутності нормативно закріпленого визначення терміна «дезінформація» у чинному законодавстві, попри його критичну роль в інформаційній війні, що триває. Разом із тим, підкреслено, що поняття «інформаційна безпека» та «кібербезпека» вже отримали належне закріплення на рівні спеціальних законів та стратегічних актів, зокрема у Стратегії інформаційної безпеки України та Законі України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України».

Запропоновано авторське визначення поняття «інформаційний простір», яке враховує юридичну сферу, інформаційні процеси, цифрову інфраструктуру та публічні інтереси, і може бути використане як основа для подальшого нормативного врегулювання.

Зроблено висновок про необхідність термінологічної уніфікації ключових понять у сфері адміністративно-правового регулювання інформаційного простору як передумови формування дієвої державної інформаційної політики, забезпечення національного суверенітету в інформаційній сфері та реалізації прав і свобод громадян в умовах гібридних викликів.

Прозоре управління як умова сталого екологічного розвитку: взаємозв’язок корупції та «зеленої» економіки

2025-09-04T20:04:16+00:00

Cтаття присвячена встановленню взаємозв’язку між рівнем прозорості державного управління, проявами корупції та ефективністю реалізації політики «зеленої економіки», визначенню правових та інституційних механізмів, здатних забезпечити сталий екологічний розвиток країни. З’ясовано, що «зелена» економіка є невід’ємною складовою стратегії сталого розвитку. Наведено доктринальний та нормативний зміст понять «зелена» економіка та корупція. Встановлено, що «зелена» економіка як модель екологічно збалансованого розвитку потребує ефективного, прозорого та доброчесного управління. Розкрито провідну роль держави у розвитку «зеленої» економіки через забезпечення розробки та реалізацію відповідної державної політики, координацію між інституціями та ефективний розподіл фінансових ресурсів. Зазначено, що корупція, незважаючи на зусилля держави щодо її мінімізації, залишається серйозним бар’єром, що істотно гальмує екологічні реформи, спотворює реалізацію кліматичних ініціатив, підриває довіру громадян до органів державної та місцевої влади і перешкоджає досягненню сталого зростання. Акцентовано увагу на крайніх дослідженнях результати яких свідчать про негативний вплив корупції на реалізацію державних програм, підвищення вартості проєктів, спотворення ринкових умов, зниження довіри до влади, гальмування розвитку відновлюваної енергетики тощо. Вказано на доцільність зміцнення прозорості, відкритості та підзвітності органів влади, разом із посиленням антикорупційної політики, як необхідних умов для досягнення сталого екологічного зростання та реалізації ефективної «зеленої» трансформації економіки країни. Запропоновано прийняти національну стратегію «зеленої» економіки України як першочергову умову для створення ефективної антикорупційної політики у цій сфері. Зроблено висновок, що «зелена» економіка та корупція взаємопов’язані між собою: корупція стримує впровадження «зелених» технологій, тоді як «зелена» економіка вимагає прозорості, відкритості та довіри, відповідно «зелена» трансформація зміцнює доброчесне управління.

Історичні етапи запровадження податку на додану вартість в країнах Європейського союзу

2025-09-04T20:07:27+00:00

Стаття присвячена висвітленню історичних етапів запровадження податку на додану вартість в країнах Європейського союзу та ряді інших країн, визначенню причин та факторів, які сприяли такому запровадженню, а також наслідків заміни податку з обороту на ПДВ. Вказано на поширену класифікацію податків на прямі та непрямі у теорії фінансового права, наголошено, що в історичному аспекті прямі податки виникли раніше. В основу розподілу був покладений критерій перекладення податків, при якому тягар по сплаті непрямих податків перекладався з платника на інших осіб. Поширення непрямих податків зумовлено недостатнім обсягом податкових надходжень і нагальною потребою у їх збільшенні. Спочатку непрямі податки запроваджувались як система акцизів, при якій об’єктом оподаткування в основному була вартість товарів, що мали специфічну особливість. Найпоширенішими формами податків на споживання на внутрішньому ринку є специфічні й універсальні акцизи. Специфічними оподатковуються окремі групи товарів – високорентабельні та монопольні, тоді як універсальні охоплюють весь обсяг реалізації, усі товари і послуги, що надходять у продаж. В системі непрямих податків у перший період їх запровадження найбільш поширеною формою універсальних акцизів був податок з обороту, який при цьому мав недолік, пов’язаний з існуванням кумулятивного ефекту. Необхідність усунення недоліків податку з обороту і зростання фіскальних потреб спонукало до пошуку альтернативних видів непрямого оподаткування, найбільш вдалою формою якого став податок на додану вартість, який дав можливість платникам повертати частину сплачених ними податків. Розкрито три основні історичні етапи запровадження непрямих податків. Описано процес становлення оподаткування ПДВ в країнах ЄС. Зазначено, що з прийняттям спеціальної Директиви про уніфікацію правових норм, що регулюють стягнення ПДВ у країнах – членах Співтовариства, ПДВ затверджувався як основний непрямий податок і встановлювалося його обов’язкове введення для всіх країн – членів ЄЕС. Для країн, що хочуть у майбутньому вступити до Співтовариства, необхідною умовою ставала наявність функціонуючої системи ПДВ. Зроблено висновок, що в історичному аспекті запровадження податку та додану вартість та розвиток його адміністрування стало закономірним результатом удосконалення системи непрямого оподаткування, зокрема – універсальних акцизів.

Добросовісна поведінка платника податків – декларативний принцип чи імперативний обов’язок?

2025-09-04T20:18:33+00:00

У статті розкриваються проблеми змісту, форм та наслідків недобросовісної поведінки платника податків. Визнається безумовне право платника податків визначати для себе оптимальну модель оподаткування з метою правомірного зменшення податкових витрат. Разом з тим, платники податків часто зловживають своїм правом, діючи недобросовісно при мінімізації своїх податкових платежів, при цьому формально поведінка платника податків може не порушувати прямих приписів податкового законодавства. Звертається увага на те, що у Податковому кодексі України не закріплено поняття, критерії та наслідки недобросовісної поведінки платника податків, що створює певну правову невизначеність. Однак, з огляду на застосування імперативного методу при регулюванні податкових відносин, а також враховуючи конституційні основи правопорядку, пропонується закріпити в нормах податкового права обов’язок добросовісної поведінки платника податків. Невиконання такого обов’язку дасть підстави стверджувати про порушення імперативного припису та кваліфікувати поведінку платника податків як протиправну. Наголошено, що сучасні інструменти податкового планування стають усе більш витонченими та складними, дії платника податків дуже часто формально не входять у пряму суперечність з буквою закону, однак концептуально вони не відповідають критеріям добросовісної поведінки та мають ознаки зловживання правом. Оцінка саме таких дій платника податків викликає найбільше проблем, адже тут, як правило, відсутні чіткі законодавчі критерії кваліфікації таких дій та визначення їх правових наслідків. Для забезпечення належної правової регламентації меж податкового планування в разі, коли поведінка платника податків є недобросовісною, пропонується законодавчо закріпити ознаки, які б характеризували відповідну поведінку. Такі ознаки слід визначити, враховуючи світовий досвід протидії податковим зловживанням, а саме нормативно передбачити можливість оцінки господарських операцій платника податків за допомогою критеріїв, які ґрунтуються на застосуванні відомих і поширених судових доктрин. Звертається увага, що розширення кола обов’язків платників податків, може спричинити ускладнення становища платників податків, тому поряд з цим потрібно запроваджувати необхідні компенсатори, які дадуть змогу забезпечити баланс приватного та публічного інтересу, а також захист прав платників податків. Для цього пропонується законодавчо закріпити принцип презумпції добросовісності поведінки платника податків, а встановлення недобросовісної поведінки платників податків винести за межі повноважень податкових органів, закріпивши таку компетенцію виключно за судом.

Система адміністративно-правового забезпечення взаємодії суб’єктів малого підприємництва із Державною податковою службою України в умовах дії правового режиму воєнного стану

2025-09-04T20:23:43+00:00

Репрезентоване дослідження присвячене актуальній проблематиці специфіки адміністративно-правового забезпечення взаємодії суб’єктів малого підприємництва із Державною податковою службою України в умовах дії правового режиму воєнного стану. Наголошено, що стійка синергія між вказаними учасниками – важлива умова підтримки економічної стійкості держави на фоні складних викликів і загроз воєнного походження. Зауважено, що відповідна діяльність вимагає належного комплексного адміністративно-правового забезпечення. Підтверджено слушність точки зору про необхідність систематизації актів, що налічують відповідні норми адміністративного права.

З’ясовано сутність та проаналізовано категорію «адміністративно-правове забезпечення взаємодії суб’єктів малого підприємництва із Державною податковою службою України». З’ясовано, саме за допомогою відповідних інструментів можливе здійснення процесів регламентації управлінського впливу на поведінку всіх учасників досліджуваних суспільних відносин юридично уможлививши та санкціонувавши спільні заходи. Наголошено на винятковій ролі у такій діяльності норм адміністративного права, що вирізняються унікальним діапазоном властивостей, адаптованих до висвітленого вектору. Підкреслено, їхня присутність є обов’язковою під час регулювання заходів взаємодії.

Визначено й проаналізовано норми адміністративного права ключових актів чинного законодавства у відповідній області предметного регулювання. Доведено, що вони мають вагоме значення та формують відповідні механізми безпосереднього впливу на регульовані відносини. Також закцентовано увагу на тому, що завдяки їм юридично можлива реалізація основних форм і методів спільної діяльності суб’єктів малого підприємництва із Державною податковою службою України.

Розроблено авторську класифікацію джерел забезпечення взаємодії вказаних суб’єктів. До її числа запропоновано включити наступні групи актів: 1) Конституція України; 2) міжнародні договори; 3) закони; 4) підзаконні нормативно-правові акти. На основі сформованих підсумків ініційовано власне бачення елементного складу адміністративно-правового забезпечення взаємодії суб’єктів малого підприємництва із Державною податковою службою України в умовах дії правового режиму воєнного стану, а саме: 1) Верховна Рада України, КМУ та деякі інші центральні органи виконавчої влади як суб’єкти правотворчості й окремо Державна податкова служба України, що наділена повноваженнями видачі підзаконних нормативно-правових актів і реалізації правозастосовних заходів; 2) адміністративно-правові механізми, які передбачають існування упорядкованих легалізованих процедур разової чи постійної спільної діяльності; 3) супутні, у тому числі неправові механізми, що забезпечують повноцінну взаємодію за всіма необхідними позиціями.

Правові аспекти декларування вогнепальної зброї і боєприпасів до неї

2025-09-05T18:13:15+00:00

Стаття присвячена дослідженню правових аспектів запровадженого в Україні в умовах воєнного стану механізму декларування цивільними особами знайденої або отриманої вогнепальної зброї та боєприпасів. Автори наголошують на гостроті проблеми зростання незаконного обігу зброї, що посилилася під час повномасштабної агресії РФ. Зазначається, що, попри позитивну оцінку процедури поліцейськими та її практичну ефективність, чинна правова регламентація містить низку змістовних недоліків.

Метою дослідження є обґрунтування пропозицій щодо удосконалення законодавства у цій сфері. Проаналізовано положення Закону України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» та відповідного наказу МВС. Виявлено проблемні аспекти, серед яких: нечіткість порядку передачі зброї до поліції (зокрема, щодо «будь-якого зручного способу» та часових рамок); відсутність законодавчо визначених критеріїв до декларантів, які встановлені підзаконним актом і різняться з іншими нормами; відсутність обов’язкової вимоги щодо проходження навчання з безпечного поводження зі зброєю; та брак чіткого порядку поліцейського контролю за дотриманням правового режиму задекларованої зброї. Ці недоліки знижують дієвість механізму та можуть стримувати добровільне декларування.

Для вдосконалення правової регламентації пропонується: змінити порядок передачі знайденої зброї поліції, передбачивши її передачу за місцезнаходженням; закріпити вимоги до декларантів на законодавчому рівні; розширити перелік підстав для відмови у декларуванні; запровадити виплату винагороди особам, чиї заяви відхилені, або тим, хто своєчасно здає зброю після завершення воєнного стану; законодавчо закріпити обов’язок навчання безпечному поводженню зі зброєю для декларантів; та затвердити порядок поліцейського контролю за задекларованою зброєю.

Врахування викладених пропозицій сприятиме підвищенню суспільного ефекту від декларування зброї, ефективнішій протидії її незаконному обігу та стане основою для подальшого системного регулювання обігу вогнепальної зброї в Україні.

Розвиток профілактичної функції поліції у сфері забезпечення прав дітей під час воєнного стану

2025-09-05T18:24:49+00:00

Наукова стаття присвячена дослідженню актуальних викликів та перспектив розвитку профілактичної функції поліції України в умовах повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України. У статті підкреслюється, що профілактична функція поліції в умовах війни набуває нових змістовних та організаційних форм, вимагаючи не лише реагування на правопорушення, а й здійснення превентивних заходів.

Автор аналізує теоретико-правові засади профілактичної функції поліції щодо дітей, що ґрунтуються на поєднанні норм національного законодавства та міжнародно-правових актів. Особлива увага приділяється таким ключовим засадам міжнародних правових актів, як пріоритет найкращих інтересів дитини, недискримінація, право на життя, виживання та розвиток, право на участь, відповідальність держави та суспільства, превентивний підхід, реабілітація та реінтеграція, захист від насильства та експлуатації, специфіка правосуддя для неповнолітніх та міжнародна співпраця.

У дослідженні виокремлено основні загрози правам дитини, що виникають у контексті збройного конфлікту: загроза життю та здоров’ю, розлучення з родиною та втрата опіки, незаконна депортація та примусове переміщення, насильство та експлуатація, порушення права на освіту, психологічні травми та соціальна ізоляція, а також обмеження доступу до гуманітарної допомоги.

Значна частина статті присвячена дослідженню механізмів міжвідомчої взаємодії у запобіганні правопорушенням щодо дітей. Запропоновано інноваційну модель комплексного підходу «Дитина в центрі», яка заснована на принципах дитиноцентричності, інтерсекторальності, превенції замість реагування та створенні безпечного простору для дитини. Ця модель включає єдину точку координації, систему раннього виявлення ризиків, індивідуальні плани підтримки, спільні профілактичні заходи, освітньо-інформаційні кампанії та систему збору даних для оцінки ефективності.

Насамкінець, автор визначає перспективні напрями розвитку профілактичної функції поліції, серед яких інституційне та кадрове посилення (формування спеціалізованих підрозділів ювенальної превенції, підвищення кваліфікації поліцейських), підвищення міжвідомчої взаємодії та використання сучасних технологій (цифрові платформи, мобільні додатки, відеоспостереження).

Закон України «Про місцеве самоврядування» як інструмент правового забезпечення децентралізації

2025-09-05T18:44:15+00:00

Стаття присвячена дослідженню Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР як ключовий нормативно-правовий акт, що забезпечує інституційну та правову основу для реалізації децентралізаційної реформи в Україні. Децентралізація є одним із ключових напрямів реформування системи державного управління в Україні, спрямованим на посилення ролі місцевих громад у вирішенні питань місцевого значення, підвищення ефективності управління та забезпечення сталого розвитку територій.

Автор акцентує увагу на значенні цього Закону у процесі передачі повноважень від центральної влади до органів місцевого самоврядування, що відповідає європейським стандартам публічного управління, зокрема принципу субсидіарності.

Проаналізовано зміст базових положень Закону, зокрема визначення місцевого самоврядування, повноваження рад та виконавчих органів, статус територіальної громади як первинного суб’єкта самоврядності. Розмежовано власні та делеговані повноваження місцевих рад, охарактеризовано правові, організаційні та фінансові гарантії їх реалізації. Особливу увагу приділено ролі територіальних громад у формуванні спроможної місцевої влади, а також механізмам правового регулювання їх діяльності після змін, запроваджених реформою 2015 року.

У роботі розкрито вплив Закону № 280/97-ВР на формування нової моделі місцевого управління, що базується на засадах відкритості, ефективності та підзвітності. Підкреслено значущість адаптації положень Закону до умов нової адміністративно-територіальної системи, сформованої після утворення об’єднаних територіальних громад та укрупнення районів у 2020 році.

У підсумку обґрунтовано, що Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» є не лише нормативною базою для організації місцевої влади, а й дієвим інструментом забезпечення сталого розвитку громад, їх фінансової та управлінської самодостатності. Його подальше вдосконалення – необхідна умова успішного завершення децентралізаційної реформи та забезпечення демократичного устрою в Україні.

Особливості провадження в адміністративних справах щодо тимчасового обмеження у праві керування транспортним засобом під час мобілізації

2025-09-05T18:48:57+00:00

В умовах триваючої повномасштабної агресії росії проти України наша держава повинна вживати всіх необхідних заходів для забезпечення оборони та відсічі агресору, включаючи і вдосконалення мобілізаційного законодавства. У статті здійснено аналіз таких змін в контексті встановлення можливості територіального центру комплектування та соціальної підтримки звертатись до місцевих адміністративних судів з позовними заявами щодо тимчасового обмеження громадян України у праві керування транспортним засобом під час мобілізації (ст. 283-2 Кодексу адміністративного судочинства України). Аналіз законодавчих положень дозволив виділити особливості такого провадження: закріплення особливої підстави звернення; встановлення скорочених строків звернення до суду; звуженість вимог щодо змісту позову у порівнянні з загальними вимогами; закріплення підстави для відмови у відкритті провадження; встановлення спеціальних процесуальних строків; фіксація переважно письмової форми провадження; закріплення конкретних підстав для відмови у задоволенні заявлених позивачем вимог та для закриття провадження у справі; встановлення строку тимчасового обмеження; закріплення негайного виконання рішення суду та можливості апеляційного і касаційного оскарження, а також визначення особливостей початку та закінчення виконавчого провадження. Але так як несплата судового збору часто слугує підставою для повернення позову, доцільно передбачити в Законі України «Про судовий збір» звільнення територіального центру комплектування та соціальної підтримки від сплати судового збору. Також вважаємо, що встановлення вичерпного переліку підстав для відмови у задоволенні позову позбавляє відповідача права заперечувати проти позову з інших підстав. Щодо закріплення обов’язковості негайного виконання рішення суду, доцільно або передбачити відповідне положення у ч. 1 ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України, або, враховуючи конституційні положення щодо обов’язковості апеляційного перегляду справи, вилучити обов’язковість негайного виконання зі ст. 282-3.

Конфіскація російських активів для відновлення України: правові проблеми реалізації

2025-09-05T19:02:27+00:00

Стаття присвячена аналізу правових аспектів можливостей виплати репарації, а також конфіскації російських активів як одного з джерел фінансування відновлення України після масштабних руйнувань, завданих збройною агресією Російської Федерації. Основна увага зосереджена на аналізу міжнародно-прaвових норм, які регулюють питання конфіскації мaйна іноземних держав та їх громaдян, а тaкож можливостям адaптації існуючої юридичної прaктики до викликів, з якими зіткнулaся Укрaїна. Також, рoзглядаються націoнальні закoнoдавства як України, так і країн Європейського Союзу та інших держав, які вже запрoвадили санкції прoти Рoсійської Федерації та дoсліджують мoжливість кoнфіскації заморожених активів з метoю їх пoдальшого використання на користь України, для відшкодування збитків.

У рoбoті згадується історичний досвід виплати репарацій різними країнами як після Першої, так і Другої світової війни, а також інших воєнних конфліктів. Також розглядаються міжнародні правові норми, які регулюють питання санкцій та конфіскацій майна, національного законодавства України та інших держав, а також дозволяють правові механізми реалізації цих заходів. Стаття містить комплексний огляд підходів, які розглядають Україну та її партнерів для формування правового інструментарію, який дозволить легітимно використовувaти російські aктиви на відбудову зруйнованої інфрaструктури тa нaдaння допомоги постраждалим громадянам. До того ж aнaлізуються пропозиції щодо створення певного мехaнізму, що мaтиме юридичне право прийняти рішення про конфіскацію російських aктивів. Окрема увага приділяється правовим колізіям, викликам, пов’язаним із впровадженням таких рішень на міжнародній арені, та питанням захисту прав власності. У статті запропоновано декілька можливих правових шляхів, для отримання репарацій Україні, ще до завершення війни. Зазначені висновки статті акцентують увагу на необхідності узгодження правових механізмів з міжнародним правом та практичних потребах забезпечити доступ Україні до заморожених російських активів з ефективного відшкодування завданих повномасштабним вторгненням, тим самим забезпечити справедливість.

Особливості стягнення аліментів з військових та військовополонених в умовах воєнного стану

2025-09-05T19:08:25+00:00

Стаття присвячена дослідженню питання правового регулювання стягнення аліментів в умовах воєнного стану з військовослужбовців та військовополонених у зв’язку з запровадженням на території України воєнного стану, ведення масштабних бойових дій та мобілізації населення. Тому з початком повномасштабної війни питання щодо стягнення аліментів з військовослужбовців стало досить актуальним. Адже, існує цивільна частина життя військовослужбовців поряд із несенням військової служби. Також, трапляються випадки захоплення у полон військовослужбовців України. Після взяття в полон, військовослужбовець набуває правового статусу військовополонений. Обов’язок щодо сплати аліментів не припиняється й після потрапляння військовослужбовця в полон.

Сьогодні серед військовослужбовців можуть бути особи, які набули статусу боржника в межах виконавчого провадження стягнення аліментів. При цьому із регулюванням стягнення аліментів з військовослужбовців проблем не виникає, однак виникають певні складнощі зі стягненням аліментів із військовополоненого.

На сьогодні законодавство не встановлює ніяких обмежень щодо стягнення з військовослужбовців аліментів. Військовослужбовці, як і цивільні особи, сплачують аліменти на загальних підставах та із усіх видів грошових надходжень (окрім тих, які не мають постійного характеру).

Дослідження питання щодо стягнення аліментів з військовослужбовців та військовополонених спрямовано на з’ясування проблем їх стягнення з боржників, пошук балансу між захистом майнових інтересів обох сторін. Тобто, ціль дослідження даної проблеми направлена не лише на пошук механізму стягнення аліментів, а, й на питання захисту у подібних випадках майнових інтересів боржника та інтересів дитини. На сьогодні існують певні невідповідності норм законодавства нормативно-правовим актам міжнародного права, та проблеми застосування національного законодавства на завдання шкоди інтересам дитини й боржника. Необхідним стає пошук шляхів відносно вирішення проблеми із забезпеченням інтересів дитини у межах виконавчого провадження щодо боржника військового чи військовополоненого.

В національному законодавстві існує подвійна правова природа аліментів, що викликає необхідність захисту прав дитини та потребу в правовому й соціальному захисті військовослужбовців. Також існують проблеми щодо стягнення аліментів із мобілізованих військовослужбовців, а тому, виникають негативні наслідки при зупиненні провадження про стягнення аліментів й відсутність інших можливостей їх стягнення.

Сучасні напрямки модернізації системи правоохоронних органів у провідних країнах світу: основні тенденції зміни правового статусу та оновлення сфери повноважень

2025-09-05T19:30:18+00:00

Стаття присвячена дослідженню сучасних напрямків модернізації систем правоохоронних органів у провідних країнах світу та аналізу основних тенденцій зміни їхнього правового статусу й оновлення сфери повноважень. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю комплексного реформування системи правоохоронних органів України відповідно до європейських і міжнародних стандартів в умовах глобалізаційних процесів, євроінтеграційних прагнень та воєнного стану. Судова практика Європейського суду з прав людини вказує на систематичні порушення в Україні, зокрема тримання під вартою без судового рішення чи невиконання рішень про звільнення, що свідчить про недостатню ефективність існуючої системи та нагальну потребу в її модернізації.

Проаналізовано структурні особливості організації правоохоронних систем європейських країн та США, визначено специфічні риси їх функціонування, зокрема розгалуженість і різноманітність правоохоронних систем, наявність правоохоронних органів у різних міністерствах і відомствах за принципом незалежності один від одного при збереженні тісної взаємодії та диференціації за джерелами фінансування на державні, муніципальні та приватні.

Детально досліджено досвід Польщі щодо концептуалізації правоохорони в межах загальної системи національної безпеки з виділенням трьох етапів становлення правового забезпечення, специфіку французької поліцейської системи, яка демонструє рух від централізації до часткової децентралізації, британську модель децентралізованої поліції, що ґрунтується на поєднанні повноважень держави й органів місцевого самоврядування.

Особлива увага приділена аналізу спеціалізації поліцейських служб та їх ролі в забезпеченні національної безпеки, де показано, що лише невелика частина часу патрульної поліції використовується для проведення арештів, а більшість діяльності складається з надання екстрених послуг, підтримання порядку та вирішення спорів. Розглянуто концепцію «співробітництва» у сфері громадської безпеки, сформовану у Франції, основними принципами якої є пріоритет права і свободи людини, визнання права на безпеку фундаментальним правом, партнерство на основі договору, визнання відповідальності держави за рівень безпеки та створення організаційно-правових засад взаємодії.

Інститут почесного консульства в Україні: проблеми правового статусу та перспективи розвитку

2025-09-05T19:35:12+00:00

Статтю присвячено розкриттю проблем правового статусу та перспектив розвитку інституту почесного консульства в Україні. У відповідності до поставленої мети було розкрито сутність та особливості правового статусу почесних консулів, з’ясовано проблемні аспекти діяльності почесних консульських установ, а також визначено перспективи розвитку цього інституту. З урахуванням аналізу нормативно-правових актів, що складають засади правового статусу почесних консулів зроблено висновок про певну неупорядкованість законодавства. Замість перерахованих вище документів запропоновано прийняти нову реакцію заснованого на Віденській конвенції про консульські зносини від 24.04.1963 Консульського статуту, де були б консолідовані норми, що стосуються функціонування цього інституту. До основних проблем функціонування інституту почесного консульства в Україні віднесено певну нормативно-правову невизначеність критеріїв до осіб, які претендують на зайняття посад почесних консулів. Як наслідок – це призводить до численних корупційних ризиків, пов’язаних з використанням такого дипломатичного статусу. Встановлено, що перспективи розвитку інституту почесного консульства в Україні мають полягати у його перетворенні на важливий елемент громадської дипломатичної системи. Розвиток інституту почесного консульства може сприяти розширенню дипломатичної присутності України, що видається особливо важливим у повоєнний час. Доволі часто почесними консулами стають громадські діячи, підприємці, колишні політики у країнах свого перебування. Це може сприяти просуванню вітчизняних економічних інтересів, залученню інвестицій, сприянню експорту українських товарів, розвитку двосторонніх зв’язків між державами, формуванню позитивного іміджу України за кордоном у цілому. Останнє видається нам особливо важливим в умовах відкритого збройного протистояння, гібридних загроз та поширення дезінформації у повоєнний період відбудови України. Зроблено висновок про те, що незважаючи на певну обмеженість повноважень почесних консулів, останні можуть сприяти забезпеченню прав громадян (підданих) держав, інтереси яких вони представляють, надавати консультаційну та інформаційну підтримку, зміцнити та налагодити міжнародні зв’язки.

Процесуальний самоконтроль у системі адміністративного судочинства

2025-09-07T19:04:00+00:00

У статті здійснено системне дослідження інституту процесуального самоконтролю як важливого елементу правозастосовної діяльності адміністративного суду. Наголошено, що самоконтроль суду виходить за межі суто етичного або професійного виміру та набуває регламентованого процесуального статусу, що дозволяє суду виявляти та оперативно усувати власні помилки без звернення до вищестоящих судових інстанцій. Розкрито зміст і функціональне призначення судового самоконтролю на окремих стадіях адміністративного провадження. Підкреслено, що: судовий самоконтроль не передбачає повторного розгляду справи по суті або підміни раніше встановленої процедури. Його завданням є не перегляд, а саме локалізація і нейтралізація помилок, не зачіпаючи основ юридичної позиції, вираженої в судовому рішенні.

Встановлено, що судовий самоконтроль як особливий вид контролю володіє всіма базовими функціями, характерними для контрольної діяльності загалом. Насамперед, це: функція коригування, що виявляється у здатності суду оперативно і самостійно усувати власні помилки, тим самим відновлюючи порушену правову рівновагу; функція соціальної превенції, яка полягає в недопущенні повторення порушень у майбутньому шляхом виявлення та усунення як помилок, так і причин, що призвели до їх виникнення; правоохоронна функція, що виражається у здатності суду самостійно і без зволікання забезпечити захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Увагу зосереджено на двофазній природі самоконтролю: до ухвалення судового рішення (через, зокрема, перевірку належності позовної заяви, процесуальну корекцію ходу розгляду, призначення експертиз, допити свідків тощо) та після ухвалення судового рішення (через механізми виправлення описок і арифметичних помилок, ухвалення додаткових рішень, роз’яснення, зміну способу виконання тощо). Проаналізовано нормативну базу, зокрема положення КАС України, які присвячені процесуальному самоконтролю (ст.ст. 112, 227, 231, 252, 253, 254, 378 та ін.).

Зроблено висновок, що інститут судового самоконтролю в адміністративному судочинстві є не декларативною чи суто формальною функцією, а виступає структурно оформленим інструментом забезпечення внутрішньої правової узгодженості, нормативної цілісності та логічної несуперечливості судової діяльності. Його застосування спрямоване на постійне підтримання високих стандартів юридичної точності та процесуальної доброчесності у діяльності суду як гаранта справедливого правосуддя.

Припинення державної служби в Україні: підходи до розуміння та класифікація підстав

2025-09-07T19:22:30+00:00

Наукова стаття присвячена з’ясуванню підходів до розуміння припинення державної служби та класифікації його підстав. Наголошується, що сутність припинення державної служби пов’язується із завершенням державно-службових відносин. Таке припинення регламентується переважно нормами публічного (адміністративного) права та характеризується низкою специфічних особливостей. Виокремлено та охарактеризовано підходи до розуміння припинення державної служби, як-то інституційно-правовий, фактичний та процедурний. Підстави для припинення державної служби визначаються як конкретні життєві обставини (юридичні факти), з якими законодавство України пов’язує необхідність (а іноді – можливість) припинення державно-службових відносин та видання керівником державної служби (суб’єктом призначення) акту про звільнення громадянина з державної служби. Підкреслено, що важливого значення має класифікація підстав для припинення державної служби, за допомогою якої вдається отримати більш розвинене знання про предмет дослідження. Зроблено висновок, що з огляду на наявні теоретичні розробки та сучасний стан розвитку законодавства України можна виділяти такі підходи до класифікації підстав для припинення державної служби: а) за юридичним фактом, що покладений в основу підстави припинення державної служби (підстави-правомірні дії; підстави-протиправні дії; підстави-протиправна бездіяльність; підстави-події); б) за суб’єктами, які ініціюють припинення державної служби (ті, що ініціюються державним службовцем або ж керівником державної служби, суб’єктом призначення); в) за джерелом нормативно-правового визначення (закріплені у Законі України «Про державну службу»; врегульовані в інших законодавчих актах (законах України «Про судоустрій і статус суддів», «Про дипломатичну службу» та ін.); визначені контрактом про проходження державної служби); г) залежно від обов’язковості (невідворотності) припинення державної служби (ті, що передбачають обов’язкове або ж можливе припинення служби); ґ) за сферою поширення (загально-родові та спеціально-видові підстави) та ін.

Інститут пільгових категорій державних службовців: ретроспектива становлення

2025-09-07T19:32:12+00:00

У статті досліджено етапи становлення правового інституту пільгових категорій державних службовців в Україні, акцентуючи увагу на його трансформації від імперсько-радянської моделі до сучасної демократичної публічної служби європейського зразка. Автор розглядає чотири ключові періоди: дорадянський (до 1917 року), радянський (1917–1991 рр.), період незалежної України (1991–2014 рр.) та етап реформування (2014 р. – до сьогодні).

З’ясовано, що у дорадянський період, за часів Російської імперії, система пільг для чиновників базувалася на станових привілеях, таких як надання дворянства за стаж, пенсійні виплати, прив’язані до чину, та земельні винагороди. Акцентована увага на тому, що радянський період відзначився формуванням потужного соціального блоку пільг, спрямованих на заохочення лояльності та стимулювання кар’єрного зростання, включаючи безкоштовне санаторно-курортне лікування, житло позачергово, розширені пенсійні гарантії та медичне обслуговування.

Відзначено, що після здобуття незалежності Україна успадкувала значну частину радянської моделі пільг, але розпочала спроби її реформування. Автор робить узагальнює, що Закон України «Про державну службу» 1993 року передбачав низку пільг та соціальних гарантій, що сформували спеціальний правовий статус «пільгових» державних службовців, однак призвело до фінансового навантаження на бюджет та критики через надмірну нерівність.

Досліджено сучасний етап реформування, що розпочався у 2014 році, і характеризується активним скороченням спеціальних пільг та запровадженням загальних соціальних стандартів з орієнтацією на європейський підхід, де акцент робиться на гідну оплату праці замість широкого спектру пільг. З’ясовано, що незважаючи на це, деякі категорії службовців, такі як військові та поліцейські, все ще зберігають певні пільги.

У статті обґрунтовано необхідність модернізації нормативного регулювання з урахуванням сучасних суспільно-правових потреб, а також відзначено фрагментарність та неоднорідність сучасного нормативного забезпечення пільг. Перспективи розвитку інституту пільг автор вбачає у гармонізації законодавства з європейськими стандартами, чіткому визначенні категорій пільговиків, забезпеченні прозорості фінансування та інституціоналізації механізмів контролю.

Правовий статус Національного органу з питань протимінної діяльності

2025-09-07T19:37:46+00:00

Наукову статтю присвячено дослідженню особливостей правового статусу Національного органу з питань протимінної діяльності в Україні. Проаналізовано положення міжнародно-правових актів, а також норм українського законодавства і підзаконних нормативно-правових актів, що визначають повноваження органів державної влади у сфері протимінної діяльності. Вивчено наукові праці, присвячені правовому статусу органів виконавчої влади та правовому регулюванню протимінної діяльності.

Запропоновано авторське визначення правового статусу Національного органу з питань протимінної діяльності як визначені законодавством особливості формування та повноважень цього органу влади. Визначено особливості правового статусу Національного органу з питань протимінної діяльності. Встановлено, що Національний орган є міжвідомчим координаційним допоміжним органом, очолюваним міністром оборони України, до складу якого входять представники міністерств та центральних органів виконавчої влади, залучених до реалізації державної протимінної політики.

Зазначено, що до основних функцій Національного органу належать: координація діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, українських і іноземних операторів протимінної діяльності; участь у міжнародному співробітництві у сфері розмінування; розробка пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання; сприяння проведенню навчальних і медичних заходів з поводження з вибухонебезпечними предметами. Зауважено, що повсякденну діяльність забезпечує секретаріат, функції якого покладено на апарат Міністерства оборони України. Підкреслено, що Національний орган з питань протимінної діяльності не має повноважень щодо ліцензування операторів протимінної діяльності, здійснення державного нагляду чи притягнення правопорушників до юридичної відповідальності, проте наділений контрольними повноваженнями щодо здійснення моніторингу у сфері протимінної діяльності. Обґрунтовано доцільність удосконалення правового статусу Національного органу з питань протимінної діяльності шляхом створення в Україні державної протимінної служби з правом ліцензування операторів протимінної діяльності та контролю за дотриманням ліцензійних умов.

Особливості адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства платниками податків

2025-09-07T19:48:07+00:00

У статті аналізуються наукові підходи щодо визначення місця адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства в існуючій системі юридичної відповідальності.

Проаналізовано та узагальнено наукові підходи щодо трактування суті адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства платниками податків.

Автором розглянуто особливості настання адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства платниками податків відповідно до чинного законодавства України.

Визначено, що податкове правопорушення є протиправним, винним діянням, що виражається у вигляді як навмисного або не навмисного впливу чи бездіяльності суб’єкта податкових правовідносин, порушує права та інтереси учасників даного виду суспільних відносин, за яке законодавством встановлено певну відповідальність фінансового, адміністративного чи кримінального характеру.

Протиправність податкового правопорушення полягає у недотриманні правової форми даного діяння, винність полягає у скоєнні даного порушення навмисно або з необережності. Причинами податкових правопорушень можуть бути різні чинники – правові, економічні, моральні.

Обґрунтовано, що відповідальність за вчинення правопорушень у податковій сфері, має сукупність ознак, властивих адміністративній відповідальності, що дозволяє зробити висновок про адміністративно-правову природу відповідальності за податкові правопорушення.

Аргументовано, що адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства є складовою системи юридичної відповідальності за протиправну поведінку платників податків загалом, та системи адміністративної відповідальності зокрема.

Відзначено, що адміністративна відповідальність за правопорушення у податковій сфері є досить багатоаспектним і складним явищем.

Автором зроблено висновки, а також запропоновано визначення адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства.

Консультативні процедури у митній справі

2025-09-07T19:51:26+00:00

В статті досліджені окремі проблемні питання організації консультативних процедур у митній справі в межах їх адміністративно-правового забезпечення. Вказується, що заінтересована особа згідно вимог Митного кодексу України має право звернутися до митного органу за консультацією з питань, що стосуються митної справи безоплатно. З’ясовано, що консультативні процедури у митній справі можуть надаватись як усно, так і письмово, і мають на меті забезпечити правильне та ефективне застосування митних правил. Митні органи зобов’язані надавати консультації в межах своєї компетенції та відповідно до чинного законодавства. Встановлено, що консультативні процедури у митній справі стосуються надання інформації та роз’яснень щодо митного законодавства, митних формальностей, а також у вирішенні питань, пов’язаних з митним контролем та оформленням товарів та транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон. З’ясовано, що метою проведення консультативних процедур у митній справі є забезпечення правильного й ефективне застосування митних правил. Наголошується, що консультативні процедури у митній справі можуть включати: процедури надання інформації про митне законодавство; процедури пояснення надання митних формальностей; процедури роз’яснення щодо застосування митних режимів; процедури надання консультацій щодо сплати митних платежів; процедури з консультацій щодо митного контролю та митного оформлення; процедури оскарження рішень митних органів тощо. Вказано, що у випадку коли особа вважає, що надана консультація із митних питань є неправильною або недостатньою, вона має право звернутися до вищого митного органу або до суду для її оскарження. Зроблено висновок, що консультативні процедури у митній справі впливають на забезпечення принципів прозорості, законності та ефективності здійснення митних формальностей, й надають можливість учасникам митних правовідносин правильно та ефективно здійснювати митне оформлення, а також уникати порушень митного законодавства та запобігти корупції у діяльності митних органів.

Судова правотворчість в контексті цифрової трансформації адміністративної юстиції

2025-09-07T20:04:06+00:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню ролі судової правотворчості в процесі цифрової трансформації адміністративної юстиції з акцентом на формуванні нових правових стандартів використання електронних доказів та дистанційного судочинства. Актуальність дослідження зумовлена інтенсивним розвитком інформаційних технологій та процесами цифровізації суспільних відносин, що актуалізують роль судової правотворчості як ключового механізму адаптації традиційних правових принципів до викликів цифрового середовища в адміністративному судочинстві. Особливої гостроти ця проблематика набула в умовах воєнного стану в Україні, коли судова правотворча діяльність стала критично важливим інструментом забезпечення безперервності правосуддя через розробку нових процедурних рішень та адаптацію процесуальних норм до екстремальних умов.

Досліджено роль судової правотворчості у формуванні нових методологічних підходів до аналізу цифрових доказів, включаючи розробку спеціальних оціночних критеріїв для електронної документації, цифрових підписів та інформації з державних реєстрів. Проаналізовано специфіку судової правотворчості у сфері визначення процедур дослідження електронних доказів та встановлення підстав для залучення експертів з технічними знаннями, що формує нові стандарти технічного оснащення судових установ та вимоги до програмного забезпечення.

Досліджено значення судової правотворчості у переосмисленні фундаментальних засад правосуддя, зокрема принципів змагальності, безпосередності та усності у контексті дистанційного судочинства. Досліджено роль положень статті 195 КАС України як каталізатора судової правотворчості та виявлено основні напрямки судової правотворчої діяльності при адаптації класичних принципів до умов цифрового процесу. Особливу увагу приділено формуванню через судову практику компенсаційних механізмів для забезпечення рівного доступу до правосуддя учасників з різним рівнем технічної оснащеності.

Характеристика механізму запобігання дискримінації у державній службі та його елементів

2025-09-07T20:08:01+00:00

У статті здійснено комплексний аналіз механізму запобігання дискримінації у державній службі з урахуванням сучасних викликів, актуальних європейських інтеграційних орієнтирів України та необхідності реалізації демократичних цінностей у публічному управлінні. Встановлено, що проблематика дискримінації в державному секторі залишається постійною, соціально чутливою та потребує системного перегляду й удосконалення існуючих механізмів реагування. Особливої актуальності дане питання набуває в умовах постійно існуючих викликів з якими стикається система державної служби, де рівність прав та недискримінація мають стати базовими принципами кадрової політики.

У межах дослідження проаналізовано відкриті статистичні дані щодо виявлених проявів дискримінації стосовно державних службовців, зокрема за ознаками зовнішності, сімейного стану, статі, сексуальної орієнтації тощо. Виявлено, що вербальні прояви дискримінації залишаються найбільш поширеними, тоді як фізичні або явно сексуалізовані дії – менш частими, але соціально небезпечними. Також проведено огляд теоретичних підходів українських науковців до тлумачення механізмів протидії дискримінації, що дозволило виокремити та охарактеризувати чотири ключові структурні елементи механізму запобігання дискримінації у державній службі.

До таких елементів віднесено: 1) нормативно-правову базу, що включає міжнародні стандарти та національне законодавство як основу для регулювання та заборони дискримінаційних практик; 2) суб’єктів механізму, уповноважених реалізовувати відповідні функції (державні органи, Уповноважений з прав людини, суди тощо), які забезпечують правозахисну та відновну функцію механізму; 3) освітні та просвітницькі заходи, як превентивний інструмент формування толерантного, інклюзивного службового середовища; 4) моніторинг та оцінювання, що забезпечують постійний контроль, зворотний зв’язок і можливість удосконалення політик рівності. Запропонований підхід дозволяє розглядати механізм запобігання дискримінації як комплексну систему, здатну не лише виявляти й усувати порушення, але й діяти превентивно та формувати довготривалу інституційну спроможність державної служби до впровадження цінностей прав людини, соціальної справедливості, правової рівності.

Державні органи та установи у сфері реалізації права на освіту неповнолітніми особами

2025-09-07T20:20:20+00:00

У статті здійснено комплексний аналіз функціонування державних органів і установ у процесі реалізації права на освіту неповнолітніми особами в Україні. Наголошено, що освіта є одним із базових прав людини та критично важливим чинником соціалізації, формування особистості й забезпечення рівних можливостей. Особливу увагу приділено неповнолітнім як соціально вразливій категорії населення, яка потребує посиленого захисту та підтримки, особливо в умовах сучасних викликів, зокрема збройної агресії та воєнного стану. У межах дослідження розглянуто нормативно-правову базу, що регулює права дітей на освіту, а також проаналізовано діяльність основних органів, які здійснюють управління у сфері освіти.

На основі аналізу статей 62 Закону України «Про освіту» та 53 Закону України «Про повну загальну середню освіту» виявлено чітку структуризацію управлінських повноважень, що свідчить про прагнення до децентралізації та системного підходу в освітній політиці. Зазначено, що ефективна реалізація права на освіту неповнолітніми особами залежить не лише від законодавчого забезпечення, а й від інституційної спроможності органів влади, належної координації між ними та адаптації до кризових умов. Розглянуто вертикальну структуру управління у сфері освіти, яка складається з Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України, центральних органів виконавчої влади, у сфері управління яких перебувають заклади освіти, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

Підкреслено, що у період воєнного стану актуалізується необхідність розширення функціоналу відповідних органів, зміцнення міжвідомчої взаємодії, впровадження інноваційних форм навчання, цифрової трансформації освітнього середовища та підвищення професійного рівня педагогічного і управлінського персоналу. Наголошено на важливості соціального супроводу з боку структур, що опікуються дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Організаційно-правові засади застосування безпілотних авіаційних систем органами Державної прикордонної служби України в охороні державного кордону України

2025-09-07T20:25:11+00:00

У статті досліджуються організаційно-правові засади застосування безпілотних авіаційних систем (надалі – БАС) органами Державної прикордонної служби України (надалі – ДПСУ) для забезпечення ефективної охорони державного кордону. Здійснено аналіз чинної нормативно-правової бази, зокрема Повітряного кодексу України, а також спеціалізованих регуляторних актів, що визначають порядок експлуатації БАС. Окремо розглянуто організаційну структуру ДПСУ, механізми та практики інтеграції БАС у системи прикордонної безпеки, їхній вплив на підвищення оперативності реагування на загрози та посилення безпеки кордонів.

Особливу увагу приділено ролі БАС у загальновійськових операціях, зокрема в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації. Проаналізовано технологічні можливості БАС, включаючи їхню здатність забезпечувати високу ситуаційну обізнаність особового складу, прискорювати процес прийняття рішень і сприяти збору, обробці та аналізу розвідувальних даних про противника. Визначено особливості організації взаємодії між підрозділами ДПСУ та іншими військовими формуваннями України, що беруть участь у відбитті агресії, а також окреслено ключові технології й методи роботи БАС, інтегрованих із програмним забезпеченням для обробки інформації.

З огляду на стрімкий розвиток технологій, стаття також розглядає перспективи подальшої інтеграції передових систем БАС у діяльність ДПСУ. У контексті глобальних викликів, що стоять перед ДПСУ, проводиться аналіз міжнародного досвіду застосування БАС для охорони державного кордону. Розглядаються успішні практики країн-партнерів, які вже інтегрували БАС у свої системи безпеки, та визначаються потенційні можливості для міжнародної співпраці прикордонної служби, які можуть включати обмін досвідом, спільні навчання, а також стандартизацію підходів до експлуатації та правового регулювання БАС.

У статті ідентифіковано основні виклики, пов’язані з правовим регулюванням, технічною інтеграцією БАС, захистом отриманих даних і підготовкою кваліфікованих кадрів. На основі проведеного аналізу запропоновано рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правової бази, організаційних підходів і технологічної інфраструктури для забезпечення законності, безпеки та ефективності використання БАС у діяльності ДПСУ. Запропоновані заходи спрямовані на зміцнення обороноздатності України та підвищення якості охорони державного кордону в умовах сучасних безпекових викликів.

Організаційно-правові засади державного енергетичного нагляду (контролю) на ринку природного газу в Україні

2025-09-08T19:12:07+00:00

Стаття присвячена характеристиці організаційно-правових засад державного енергетичного нагляду (контролю) на ринку природного газу в Україні. Зазначено, що державний енергетичний нагляд (контроль) здійснюється в межах єдиної державної політики у паливно-енергетичному комплексі України та є особливим видом контрольно-наглядової діяльності на ринку природного газу, котрий характеризується поєднанням загальних (властивих державному контролю загалом) та спеціальних ознак – притаманні саме йому (щодо предмету державного енергетичного нагляду (контролю), його об’єкту, форм здійснення, заходів реагування, процедури реалізації та ін.). Проаналізовано співвідношення понять у досліджуваній сфері та підкреслено, що поняття «державний нагляд (контроль) на ринку природного газу» та «державний енергетичний нагляд (контроль) на ринку природного газу» співвідносяться як родове та видове поняття, адже на ринку природного газу в Україні мають місце й функціонують також інші види державного нагляду (контролю). Окрему увагу приділено характеристиці процедури здійснення державного енергетичного нагляду (контролю) на ринку природного газу як виду інспекційної адміністративної процедури, що регулюється Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007 р. з урахуванням вимог Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17.02.2022 р. Вказано, що нормативно-правове регулювання державного енергетичного нагляду (контролю) на ринку природного газу відзначається комплексним характером, здійснюється законодавчими актами України різної юридичної сили та потребує подальшого вдосконалення на шляху адаптації до європейських стандартів. Зокрема, суттєвим кроком у напрямі європеїзації законодавства у сфері функціонування ринку природного газу стало ухвалення та набуття чинності Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17.02.2022 р., положення якого інтегруються в інспекційну діяльність і сприяють захисту прав учасників ринку природного газу. Зроблено висновок, що ефективне здійснення державного енергетичного нагляду (контроль) на ринку природного газу набуває особливого значення в умовах реалізації євроінтеграційного курсу України та воєнного стану, який зумовлює підвищені вимоги до безпеки і надійності функціонування газової інфраструктури.

Видатки державного бюджету України: ключові питання правового регулювання в умовах дії правового режиму воєнного стану та повоєнного відновлення

2025-09-08T19:17:20+00:00

Глобальні зміни, які відбулися в Україні від початку повномасштабного вторгнення російської федерації, обумовили низку оперативних змін до бюджетного законодавства, що дозволили у кризових умовах управляти бюджетними коштами. У статті проведено системний аналіз питань правового регулювання видатків державного бюджету України в умовах воєнного стану. Аналіз ключових змін у бюджетному законодавстві свідчить про те, що в умовах воєнного стану обмеженість бюджетних ресурсів обумовило переорієнтування витрат на забезпечення першочергових критичних потреб: видатки на оборону та здійснення найнеобхідніших соціальних, гуманітарних видатків, спрямованих на підтримку життєдіяльності населення та внутрішньо переміщених осіб, а також забезпечення роботи критичної інфраструктури. Наголошено, що питання оптимізації правового регулювання використання фінансових ресурсів держави набувають особливого значення для забезпечення фінансової безпеки держави від реальних та потенційних загроз, міжнародної підтримки країни зброєю, євроінтеграційних процесів як в умовах дії правового режиму воєнного стану, так і в умовах повоєнного відновлення. Обґрунтовано доцільність врахування результатів трансформації бюджетних відносин (в тому числі регулювання державних видатків) країн, які успішно пройшли шлях реформування бюджетних відносин в період повоєнного відновлення, та окреслено пріоритети можливого регулювання. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства в частині ефективного використання видатків бюджету, зокрема обґрунтовано доцільність розробки середньострокової бюджетної стратегії, яка б враховувала на декілька років збалансування доходів і видатків бюджету з обов’язковою «прив’язкою» до запланованих реформ. Також акцентовано увагу на доцільності фокусування видатків повоєнного бюджету на військово-промисловому комплексі, відбудові інфраструктури, енергетиці, соціальній сфері, ІТ-сфері, агропромисловому комплексі та підтримці бізнесу. Запропонований підхід має забезпечити стійкий розвиток та фінансову стабільність України в довгостроковій перспективі.

Принципи військового обов’язку як правової категорії

2025-09-08T19:29:09+00:00

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто принципи військового обов’язку як правової категорії. Зберігає актуальність завдання підвищення ефективності правового регулювання військового обов’язку. Мета дослідження полягає у визначенні правової природи, змісту, закономірностей регулювання та розвитку військового обов’язку як елемента правового статусу громадянина України в сучасних умовах з урахуванням правових, історичних і політичних особливостей суспільства та держави, у виробленні рекомендацій щодо вдосконалення законодавства про військовий обов’язок. Об’єктом дослідження є система суспільних відносин, що виникають у ході правового регулювання військового обов’язку. Предметом – є правове регулювання військового обов’язку як елемент конституційно-правового статусу громадянина. Методологію дослідження склали діалектичний, логічний, історичний, системно-структурний, статистичний, порівняльно-правовий та формально-юридичний методи, метод моделювання. В результаті проведеного дослідження виявлено конституційно-правові ознаки військового обов’язку: обов’язковість військової служби; цільовий публічно-правовий характер; сполученість реалізації з модифікацією конституційно-правового статусу громадянина. Зазначено, що військовий обов’язок заснований на системі принципів, що випливають з Конституції України: єдність правового регулювання та реалізації; обмеженість реалізації в часі; особиста реалізація; реалізація на основі громадянства України; відсутність мети покарання та карального характеру. Зазначені принципи у системній єдності є необхідною умовою гарантованості правового статусу громадян при виконанні військового обов’язку. Вказано, що військовий обов’язок як правове явище характеризується багатьма аспектами. Завдяки цьому він не обмежений лише якістю конституційного обов’язку громадянина, але існує в інших видах. Військовий обов’язок не реалізується безсистемно, а базується на системі принципів: законності, справедливості, розумності та гуманності, балансу публічних і приватних інтересів, доцільності, ефективності; диференціації виконання військового обов’язку, єдності правового регулювання.

Зарубіжний досвід забезпечення безпеки на автомобільному транспорті та можливості його використання в Україні

2025-09-08T19:29:07+00:00

У статті представлено комплексне дослідження зарубіжного досвіду забезпечення безпеки на автомобільному транспорті, що охоплює приклади провідних країн, зокрема держав-членів Європейського Союзу, країн Північної Європи, Сполучених Штатів Америки, Канади та Японії. Проаналізовано різноманітні інституційні моделі управління дорожньою безпекою, впроваджені у зазначених юрисдикціях, із виокремленням особливостей їх нормативно-правового регулювання, стратегічного планування, міжвідомчої координації та залучення громадськості. Значну увагу приділено інноваційним технологіям, зокрема інтелектуальним транспортним системам (ІТС), цифровим платформам моніторингу та реагування.

Розглянуто стандарти безпечної інфраструктури, профілактичні, комунікаційні та освітні програми, орієнтовані на підвищення відповідальності учасників дорожнього руху. Окремо проаналізовано ефективність правових механізмів впливу на поведінку водіїв, включаючи штрафну політику, систему балів, страхові моделі та правозастосовну практику. Акцентується увага на багатовекторності національної політики безпеки у сфері автотранспорту та визначає ключові її пріоритети: зниження рівня аварійності, модернізація нормативно-правової бази, активізація інвестиційної діяльності у транспортній галузі, розширення міжнародного партнерства, запровадження обов’язкового страхування цивільної відповідальності автовласників тощо.

У статті обґрунтовано можливості імплементації кращих міжнародних практик в українське правове, інституційне й економічне середовище з урахуванням специфіки вітчизняної правозастосовної системи, наявних фінансових ресурсів та соціокультурних умов. Сформульовано низку практичних рекомендацій щодо реформування національної системи забезпечення безпеки на автомобільному транспорті, які включають: удосконалення законодавства, впровадження системи інтегрованого управління дорожнім рухом, цифровізацію процедур державного нагляду та контролю, налагодження сталого партнерства з інститутами громадянського суспільства, розвиток безпечної дорожньої інфраструктури.

Cуб’єкти публічної адміністрації у сфері дорожнього руху та його безпеки

2025-09-08T19:49:07+00:00

Стаття присвячена аналізу діяльності суб’єктів публічної адміністрації у сфері дорожнього руху та його безпеки в Україні, яка включає юридичні доктринальні положення адміністративного права, присвячені вирішенню актуальних питань діяльності публічної адміністрації у дослідженій сфері відносин. Звертається увага, що незважаючи на те, що питання дорожнього руху та його безпеки є об’єктом багатьох наукових досліджень, проте існують практичні проблеми адміністративно-правового регулювання відносин у цій сфері, що значною мірою пов’язано із недостатньо чітко визначеною системою суб’єктів, що потребує нових поглядів на діяльність публічної адміністрації сфері у сфері дорожнього руху та його безпеки. Констатовано, що сучасне адміністративне право регулює широке коло суспільних відносин, нерозривно пов’язане із інститутами публічної влади та публічного управління, в тому числі й у сфері дорожнього руху та його безпеки. За відсутності нормативного визначення терміну «публічна адміністрація» проаналізовано окремі доктринальні положення та нормативно-правові акти. Підкреслено, що публічне адміністрування у сфері безпеки дорожнього руху є складником адміністративної діяльності публічної адміністрації, що охоплює широке коло уповноважених суб’єктів, до яких належать: органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, суб’єкти делегованих повноважень, громадські організації, а також інші суб’єкти під час здійснення ними делегованих законодавством виконавчих функцій, діяльність яких спрямована на задоволення публічного інтересу. На цій підставі проаналізовано низку нормативно-правових актів, які наділяють повноваження окремих суб’єктів публічної адміністрації на виконання завдань держави у сфері дорожнього руху та його безпеки. У висновках визначено систему суб’єктів публічної адміністрації у сфері дорожнього руху та його безпеки, а також наголошено, що в сьогоднішніх умовах діяльність суб’єктів публічної адміністрації є динамічним процесом, вона може зазнавати постійних змін, а тому виникає ціла низка практичних питань, вирішення яких потребує глубоких теоретичних розробок та вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо створення та формування цілісної системи суб’єктів публічної адміністрації дорожнього руху та його безпеки.

Поняття та призначення державного екологічного контролю

2025-09-08T20:06:52+00:00

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто поняття та призначення державного екологічного контролю. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі проведення контрольних (наглядових) заходів під час здійснення екологічного контролю (нагляду). Предметом є положення теорії права, пов’язані з організацією та проведенням контрольних (наглядових) заходів при здійсненні державного екологічного контролю (нагляду). Методологічну основу склала група формально-логічних методів: аналіз, синтез, абстрагування та моделювання, структурний та системно-функціональний методи. Зазначено, що екологічна функція є однією з пріоритетних функцій держави, актуальність дослідження проблем, пов’язаних з реалізацією якої, обумовлено складною екологічною обстановкою в країні, визнаною воєнною агресією російської федерації, при якій стан навколишнього природного середовища характеризується масштабним забрудненням всіх компонентів, створюючи цим реальну загрозу національній безпеці. Вказано, що контрольно-наглядовий захід, як основа державного екологічного контролю (нагляду) є комплексом взаємопов’язаних контрольно-наглядових та інших дій за участю трьох категорій суб’єктів (контролюючих, контрольованих та залучених для сприяння в проведенні), що здійснюються у контрольно-наглядовому провадженні з метою оцінки дотримання контрольованими особами обов’язкових вимог у галузі охорони навколишнього природного середовища та встановлених технічними нормами. Виділено підходи до розуміння контрольно-наглядовий захід при здійсненні державного екологічного контролю (нагляду) з позиції ряду його сутнісних ознак: як форму реалізації прав і обов’язків суб’єктами процесуальних відносин щодо здійснення державного екологічного контролю (нагляду) на основі відповідних норм матеріального права; як спосіб оцінки дотримання контрольованими особами обов’язкових вимог у галузі охорони навколишнього природного середовища та вимог, встановлених технічними нормативними актами органами екологічного контролю (нагляду).

Правове регулювання контрольованих іноземних компаній в Україні з позиції їх впливу на боротьбу з агресивним податковим плануванням

2025-09-09T19:44:06+00:00

У статті, на основі міжнародної практики та податкового законодавства України проведено розгляд передумов впровадження правил контрольованих іноземних компаній в Україні, а також проведено їх аналіз з позиції досягнення цілей зазначених правил – зокрема, розширення бази оподаткування та боротьби з агресивним податковим плануванням.

Автором було розглянуто підходи до визначення контролю з метою визнання особи контролюючою – а саме, формально-юридичного та фактичного, які є традиційними для країн, що впровадили правила КІК в свої локальні законодавства. Також було розглянуто переваги та недоліки застосування зазначених критеріїв контролю. Зокрема, щодо фактичного контролю зазначено, що в законодавстві України перелік ознак для визнання його наявності визначений невичерпно, що створює для платників податків ситуацію правової невизначеності.

При цьому значну увагу автором приділено застосуванню податкових пільг, які дозволяють звільняти прибуток контрольованих іноземних компаній від оподаткування – тих, що передбачені рекомендаціями ОЕСР (встановлення мінімальних порогових сум, запобігання ухиленню від сплати податків, застосування правил КІК тільки до КІК, які є резидентами низькоподаткових юрисдикцій), а також визначеними законодавством України. Зокрема, було розглянуто пільги щодо контрольованих іноземних компаній, які застосовуються на підставі міжнародних договорів України – а саме, договорів про уникнення подвійного оподаткування та про обмін податковою інформацією.

Особливу увагу приділено застосуванню податкових пільг саме на підставі договору про обмін податковою інформацію. Учасниками такого договору є, у тому числі, офшори (зокрема, Беліз, Британські Віргінські Острови, Багами, Бермудські Острови, Гренада тощо), тому така податкова пільга створює для контролюючих осіб можливості для агресивного податкового планування, зокрема, із перенесенням прибутків в офшори, які не передбачають для компаній, які зареєстровані у них, будь-якого оподаткування. Це створює для контролюючих осіб можливості для ухилення від оподаткування, що суперечить базовим цілям впровадження правил контрольованих іноземних компаній в Україні.

Адміністративно-правові засади захисту персональних даних: порівняльний аналіз міжнародних моделей регулювання

2025-09-09T19:50:41+00:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню адміністративно-правових засад захисту персональних даних через призму порівняльного аналізу провідних міжнародних моделей регулювання у цій сфері. Актуальність дослідження зумовлена стрімким розвитком інформаційних технологій та процесами цифровізації суспільних відносин, що актуалізують проблематику адміністративно-правового регулювання захисту персональних даних як ключового компонента забезпечення інформаційної безпеки та захисту прав громадян у цифровому середовищі. Особливої гостроти ця проблематика набуває в контексті євроінтеграційних прагнень України та необхідності гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами захисту персональних даних.

Розглянуто конституційно-правовий підхід до визначення персональних даних як невід’ємної частини фундаментальних прав людини, зокрема права на приватність, гідність та самореалізацію в інформаційній сфері. Обґрунтовано доцільність конституційного закріплення права на захист персональних даних в Україні шляхом модифікації статті 32 Конституції або включення окремої норми про інформаційні права індивіда.

Детально досліджено європейську модель захисту персональних даних, втілену у Загальному регламенті захисту даних (GDPR), яка ґрунтується на принципах захисту фундаментальних прав людини та високих стандартах приватності. Проаналізовано екстратеріторіальний характер цієї моделі та її вплив на формування глобальних стандартів у сфері захисту персональних даних. Розглянуто американську систему регулювання, що відрізняється утилітарним характером, орієнтованим на економічну доцільність та ринкові принципи, з акцентом на диференційоване галузеве регулювання та саморегулювання бізнесу. Особливу увагу приділено аналізу Закону про захист приватності споживачів Каліфорнії (CCPA) як важливого кроку у гармонізації американських стандартів із європейськими вимогами.

Обґрунтовано оптимальність формування для України гібридної моделі адміністративно-правового регулювання, яка поєднує європейські стандарти захисту прав особистості з гнучкими механізмами адаптації до національних особливостей та динамічного розвитку цифрових технологій.

Роль Національного банку України в формуванні валютної політики: правовий аспект

2025-09-09T20:29:56+00:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню ролі Національного банку України в формуванні валютної політики, здійсненого крізь призму правового аспекту. Наголошено на особливому значенні валютних відносин як одного з фундаментальних факторів сталого розвитку й економічної стабільності держави. Проведено ґрунтовний аналіз наукової літератури з метою концептуального визначення категорії «валютна політика» як важливого інструменту макроекономічного регулювання, виділивши чотири основоположні підходи до трактування поняття. Окреслено ключові ознаки валютної політики, при чому зазначено, що такі ознаки як мета валютної політики та сфера її реалізації є основою розмежування валютної політики від інших елементів державної економічної політики. Охарактеризовано функціонал валютної політики, що включає регулятивну, контрольну, управлінську монетарну, стабілізаційну й координаційну функції.

Зауважено: незважаючи на значну дослідницьку зацікавленість питаннями концептуальних аспектів валютної політики, питання її суб’єктного складу досі є мало дослідженим в науковій літературі. Відтак, у статті суб’єктами валютної політики визначено Національний банк України, Міністерство Фінансів України, уповноважені банки, а також Державну податкову службу України, Державну митну службу України та Казначейську службу України. Втім, акцентовано увагу на тому, що Національний банк України відіграє фундаментальну роль в структурі валютної політики як головний регулятор валютних відносин, забезпечуючи стабільність грошово-кредитної системи. Розглянуто правовий статус Національного банку України на основі Конституції України й Закону України «Про Національний банк України».

Встановлено, що, здійснюючи валютне регулювання і контроль, основною функцією діяльності Національного банку України в межах монетарної політики є підтримання стабільності курсу національної валюти й досягнення рівноваги в платіжному балансі держави. Зазначено, що попри його економічну самостійність, він підзвітній Верховній Раді України. Наголошено: Національний банк України є центральним суб’єктом валютного регулювання, котрий забезпечує збалансованість валютної політики та стійкий розвиток національної економіки, а також стабілізує національний курс іноземних грошових одиниць.

Способи реалізації принципу транспарентності в бюджетному процесі

2025-09-09T20:38:11+00:00

У статті на підставі чинного законодавства та норм Європейського Союзу розглянуто способи реалізації принципу транспарентності в бюджетному процесі. Об’єктом дослідження є врегульовані нормами бюджетного права бюджетні правовідносини, що виникають у зв’язку з реалізацією принципу транспарентності. Предметом дослідження є принципи та норми національного і міжнародного права, що регулюють правовідносини щодо реалізації прозорості в бюджетній сфері. Методологічну основу склали загальнонаукові методи пізнання: аналітичний, системний, структурно-функціональний, порівняльно-правовий. Вказано, що принцип транспарентності в системі принципів бюджетного права може бути віднесений до загально правових принципів, він взаємопов’язаний з усіма принципами бюджетного права та реалізується на усіх стадіях бюджетного процесу. Принцип транспарентності бюджетного права є об’єктивно існуючим елементом системи форм національного бюджетного права, первинний регулятор бюджетних правовідносин, що є результатом узагальнення досвіду в правотворчій та право реалізаційній діяльності в бюджетній сфері, забезпечує прямі та зворотні зв’язки та розвиток всіх інститутів бюджетного права. Зазначено, що основними особливостями реалізації принципу транспарентності бюджетного права в бюджетному процесі є: загально - правова природа; участь у реалізації принципу прозорості бюджетного права широкого кола суб’єктів бюджетного процесу; використання органами публічної влади в процесі реалізації принципу нових інформаційних технологій, здійснення електронної взаємодії між усіма учасниками бюджетного процесу щодо розкриття бюджетної документації та бюджетної діяльності з використанням інформаційних систем, що зумовлює запит на відповідні компетенції учасників бюджетних правовідносин; наявність юридичного обов’язку органів державної влади звітувати перед громадськістю про хід виконання бюджету; наявність юридичного обов’язку кожного нижчого учасника бюджетного процесу реалізувати принцип прозорості бюджетного права, і кореспондуючого їй контрольного повноваження вищого учасника.

Основні об’єкти адміністративно-правового забезпечення гендерної рівності у Національній поліції України

2025-09-10T17:24:28+00:00

Стаття присвячена визначенню основних об’єктів адміністративно-правового забезпечення гендерної рівності у Національній поліції України. Наголошено на тому, що незважаючи на нормативно закріплені гарантії рівності прав жінок та чоловіків в Україні, практика функціонування правоохоронних органів України демонструє триваюче існування певних бар’єрів у забезпеченні гендерного балансу. Звернуто увагу на те, що проблема досягнення рівності між жінками та чоловіками у секторі безпеки і оборони України не перестає бути актуальною, тоді як введення воєнного стану в Україні лише актуалізувало її значущість. До об’єктів адміністративно-правового забезпечення гендерної рівності у Національній поліції України віднесені наступні: а) права, свободи та законні інтереси жінок та чоловіків при проходженні служби в поліції; б) принцип недискримінації за ознакою статі у колективах; в) кадрова політика, спрямована на формування гендерного балансу; г) гендерно нейтральні умови проходження служби та рівні можливості для жінок та чоловіків; ґ) правопросвітницька діяльність; д) внутрішні організаційні документи щодо недопущення дискримінації та забезпечення гендерної рівності; е) інституції, уповноважені реагувати на прояви дискримінації за ознакою статі; є) механізми захисту та відновлення прав осіб, постраждалих від проявів дискримінації за ознакою статі в Національній поліції України. Вказано на суб’єктів владних повноважень в МВС України та Національній поліції України до повноважень яких віднесено забезпечення гендерної рівності. Об’єкти адміністративно-правового забезпечення гендерної рівності у Національній поліції України визначені як відносини та пов’язані з ними права, інституції, політики й механізми які зазнають управлінського впливу уповноважених суб’єктів щодо захисту від дискримінації за ознакою статі а також забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків під час вступу, проходження та припинення служби в поліції. Наголошено, що стан адміністративно-правового забезпечення гендерної рівності в Національній поліції України залишається фрагментарним. Як наслідок, названі об’єкти адміністративно-правового забезпечення залишаються недостатньо «захищеними» дією правових та організаційних інструментів, що породжує подальше існування проблем у досліджуваній сфері.

Боротьба з дезінформацією в ЄС: правові інструменти та їх ефективність

2025-09-10T17:38:00+00:00

Стаття присвячена комплексному аналізу правових інструментів Європейського Союзу у сфері протидії дезінформації та оцінці їх ефективності. Актуальність дослідження зумовлена зростанням загроз дезінформації в умовах цифрової трансформації суспільства, особливо в контексті гібридних воєн та інформаційно-психологічних операцій, які становлять пряму загрозу демократичним цінностям та інституціям. Швидкий розвиток соціальних мереж та цифрових платформ створив сприятливі умови для масового поширення неправдивої інформації, що вимагає негайного вдосконалення правових механізмів протидії. Досліджено сучасні виклики інформаційної безпеки в умовах цифрової трансформації, коли дезінформація стала серйозною загрозою для демократичних суспільств ЄС. Проаналізовано основні інструменти дезінформації, включаючи пропаганду, фейкові новини, дезінформаційні кампанії та провокативний контент. Розглянуто діяльність ключових інституцій ЄС, зокрема Оперативної робочої групи зі стратегічних комунікацій (East StratCom Task Force) та платформи EUvsDisinfo.eu. Детально проаналізовано правові рамки, включаючи Загальний регламент із захисту даних (GDPR), Кодекс практики щодо дезінформації та його оновлену версію 2022 року, а також Закон про цифрові сервіси (Digital Services Act). Виявлено ключові досягнення у підвищенні прозорості цифрових платформ, обмеженні монетизації недостовірного контенту та посиленні вимог до політичної реклами. Водночас визначено основні виклики, зокрема складність регулювання динамічних цифрових екосистем та необхідність збалансування свободи слова з захистом від дезінформації. Запропоновано рекомендації щодо посилення санкційних механізмів, розширення інвестицій у медіаграмотність та активізації міжнародної співпраці. Особливу увагу приділено значенню досвіду ЄС для України в контексті зміцнення інформаційної безпеки в умовах гібридних загроз. Досліджено роль європейського медіамоніторингу та програм підвищення медіаграмотності населення. Проаналізовано конкретні приклади успішної імплементації антидезінформаційних заходів у країнах-членах ЄС.

Організаційно-правове забезпечення енергетичної безпеки від кібератак та дронових небезпек України

2025-09-10T17:43:53+00:00

У статті здійснено комплексне дослідження організаційно-правових аспектів забезпечення енергетичної безпеки України в умовах зростаючих гібридних загроз, що охоплюють як кібератаки, так і атаки із застосуванням безпілотних літальних апаратів (БПЛА). Актуальність теми зумовлена високою вразливістю енергетичної інфраструктури до новітніх викликів, що на тлі повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України набули системного та загрозливого характеру. Особливу увагу приділено аналізу сучасного стану нормативно-правового забезпечення сфери енергетичної безпеки, виявлено ключові прогалини в національному законодавстві, пов’язані з відсутністю чітко окресленої концепції енергетичної безпеки, недостатньою координацією між уповноваженими органами влади та відсутністю єдиної вертикалі управління.

У роботі доведено, що кіберзагрози та дронові атаки є складовими гібридної війни, що поєднує військові й невійськові засоби дестабілізації держави. У цьому контексті енергетичний сектор України перетворився на мішень системних і високотехнологічних атак, наслідками яких є значні порушення в енергопостачанні, руйнування критичної інфраструктури, економічні збитки та загрози для життя і здоров’я громадян. Проаналізовано найрезонансніші випадки кібератак на енергетичні об’єкти України, зокрема інциденти із застосуванням шкідливого програмного забезпечення BlackEnergy, Industroyer та Industroyer2. Розкрито методи і засоби, які використовуються агресором для здійснення технічно складних атак, що вимагає високого рівня підготовки з боку держави у сфері кіберзахисту.

Здійснено характеристику чинної нормативно-правової бази, зокрема законів України «Про національну безпеку» та «Про критичну інфраструктуру», а також проаналізовано проєкти та пропозиції, спрямовані на реформування системи енергетичної безпеки. Автори обґрунтовують необхідність формування цілісної законодавчої моделі, яка передбачатиме конституційне закріплення статусу незалежних регуляторних органів, чіткий розподіл повноважень між усіма суб’єктами системи безпеки, а також інтеграцію України до європейського енергетичного простору з урахуванням стандартів ЄС. У статті визначено ключові інституційні недоліки, зокрема брак міжвідомчої взаємодії, недостатню участь органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства у реалізації заходів енергетичної безпеки, а також низький рівень правового залучення приватного сектору до цієї діяльності.

Особливу увагу приділено пропозиціям щодо удосконалення організаційно-правового механізму протидії загрозам у сфері енергетики. Запропоновано запровадження нових механізмів державно-приватного партнерства, розвиток систем раннього виявлення загроз, цифрової стійкості, а також інвестицій у модернізацію енергетичних об’єктів із метою зниження їх вразливості до атак. Також акцентовано на важливості розвитку відновлюваної енергетики як інструменту територіальної децентралізації постачання, що підвищує гнучкість та адаптивність енергетичної системи.

У підсумку автори доходять висновку, що забезпечення енергетичної безпеки України в умовах сучасних гібридних загроз вимагає не лише оновлення законодавчої бази та реформування державного управління, а й побудови системи, здатної динамічно реагувати на нові виклики, інтегруючись у європейський і світовий безпековий простір.

Адміністративно-правове регулювання функціонування суб’єктів забезпечення фінансово-економічної безпеки держави

2025-09-10T17:47:57+00:00

Репрезентоване дослідження присвячене актуальній проблематиці специфіки адміністративно-правового регулювання функціонування суб’єктів забезпечення фінансово-економічної безпеки держави. Доведено, на сучасному етапі вкрай важливий систематичний дієвий захист економіки та сприяння поступальному розвитку останньої ураховуючи складні виклики сьогодення. Наголошено на винятковій значимості її фінансової компоненти беручи до уваги потенціал останньої. Зауважено, що відповідна політика потребує належного супроводження за допомогою широкого діапазону засобів адміністративно-правового регулювання.

Визначено й проаналізовано особливу природу адміністративно-правового регулювання. З’ясовано, саме за допомогою відповідних інструментів можливе здійснення регламентації управлінського впливу на поведінку учасників певних суспільних відносин. Наголошено на винятковій ролі у такій діяльності норм адміністративного права, що вирізняються унікальним діапазоном властивостей. Підкреслено, їхня присутність є обов’язковою під час досліджуваного унормування суспільних відносин.

Акцентовано увагу на обов’язковій об’єктивізації цих норм в актах різної юридичної сили, які сукупно формують систему законодавства України. Зауважено, що такий підхід є безальтернативним із позиції легалізації власне самих правових приписів. Запропоновано сукупність груп джерел, які містять аналізовані норми, що є обов’язковими в рамках діяльності із забезпечення функціонування фінансово-економічної безпеки держави. Відмічено, що йдеться про наступну градацію типів документів: 1) Конституція України; 2) міжнародні договори; 3) закони; 4) підзаконні нормативно-правові акти. Підкреслено, що різні варіації таких норм формують цілісні механізми регулювання відносин в аналізованій сфері.

Оцінено роль вказаних інструментів із позиції забезпечення функціонування фінансово-економічної безпеки держави. Наголошено, що виключний перелік властивостей норм адміністративного права дає аргументовані підстави вести мову про безальтернативність цих засобів. Підкреслена значимість заходів примусу, які покликані упередити значну частину деструктивних проявів сприяючи успішному провадженню державної політики.

Сучасний адміністративно-правовий механізм здійснення габаритно-вагового контролю

2025-09-10T18:06:08+00:00

Стаття присвячена аналізу сучасного адміністративно-правового механізму здійснення габаритно-вагового контролю в Україні. В роботі розглядаються теоретико-методологічні засади, які дозволяють глибше зрозуміти організаційні та правові аспекти цього процесу, а також визначити місце габаритно-вагового контролю в системі адміністративного права. Окрему увагу приділено поняттю адміністративно-правового механізму в контексті габаритно-вагового контролю, його елементам, функціям та взаємозв’язкам між державними та недержавними структурами, що беруть участь у реалізації цього механізму. Досліджується співвідношення понять «державний контроль», «нагляд» та «адміністративна процедура», що є основою для вивчення функціонування адміністративно-правових процедур у цій сфері. Визначені етапи адміністративно-правового механізму габаритно-вагового контролю, зокрема виявлення та перевірка транспортних засобів, проведення зважування (як за допомогою стаціонарних, так і мобільних комплексів), а також застосування адміністративних санкцій у вигляді штрафів, затримання чи відсторонення від руху. Особливу увагу приділено технічному та інформаційному забезпеченню, включаючи використання інформаційних платформ, баз даних та електронних кабінетів суб’єктів перевезень, що значно підвищує ефективність контролю.

У роботі також досліджуються основні суб’єкти адміністративно-правового механізму габаритно-вагового контролю, включаючи державні органи, які здійснюють нагляд за дотриманням встановлених норм, а також участь недержавних структур, таких як перевізники, органи сертифікації та інші учасники ринку, які відіграють важливу роль у забезпеченні ефективності контролю. Розглянуто методологічні підходи до дослідження цього механізму, що включають аналіз нормативно-правових актів, практичну реалізацію адміністративних процедур та вплив інноваційних технологій на процес габаритно-вагового контролю. Стаття спрямована на підвищення рівня правового забезпечення транспортної безпеки в Україні та визначення напрямків для вдосконалення адміністративно-правового регулювання цієї сфери, зокрема через інтеграцію цифрових технологій та автоматизацію процесів, що дозволяє підвищити ефективність та знизити адміністративні бар’єри для бізнесу.

Моделі правового регулювання криптовалют у США: перспективи адаптації в Україні

2025-09-10T18:10:21+00:00

В даній статті здійснено порівняльний аналіз моделей правового регулювання віртуальних активів у Сполучених Штатах Америки в залежності від органу державної влади, що здійснює дане регулювання, а також наведено пропозиції щодо адаптації даних механізмів в українську правову систему. Методологічною основою для даного дослідження є функціонально-правовий та системно-структурний правовий підходи, які доповнюються порівняльним та змістовно-аналітичним дослідженням федерального законодавства США та законодавства штатів, судових прецедентів (SEC проти Ripple, SEC проти Coinbase, SEC проти Binance) та позицій SEC, CFTC та FinCEN. Автор приходить до думки, що американська модель формується шляхом поєднання підходів «регулювання через правозастосування», де в силу правової системи, судові прецеденти встановлюють стандарти для подальшого регулювання та правозастосування, та «регулювання через законодавство», де опрацьована практика кодифікується та стає впровадженням нових підходів щодо регулювання. Останній аспект втілено в законопроектах H.R. 4763 Financial Innovation and Technology Act та S. 394 GENIUS Act. Показано, що відсутність єдиного підходу до класифікації віртуальних активів призводить до конфлікту між органами державної влади США, породжує явище регуляторного арбітражу – де компанії обирають юрисдикції в яких йде найменший регуляторний опір.

В другій частині дослідження розглядається український контекст, а саме звернено увагу на те, що хоч Закон України «Про віртуальні активи» було прийнято в 2022 році, його впровадження неможливе без відповідного нормативного регулювання, щодо оподаткування даних видів активів та без чіткого нормативного опису органів державної влади, котрі повинні здійснювати регуляторний нагляд за даним видом активу. Шляхом аналізу податкової матриці НКЦПФР та законопроєкту № 10225-д, автором показується можливість уникнення американської фрагментації: пропонується чіткий функціональний розподіл контролю між органами державної влади в Україні, а саме НБУ – котрий повинен здійснювати регулювання стейблкоїнів), НКЦПФР – повинен взяти під контроль інвестиційні токени, Міністерство цифрової трансормації – ведення реєстру постачальників послуг з віртуальними активами, ввести стандарти кібербезпеки для таких постачальників. Державна служба фінансового моніторингу України - нагляд за здійсненням законодавства з протидії відмивання коштів.

Новизна дослідження полягає в визначенні векторів американського регулювання ринку віртуальних активів та обґрунтування можливості його адаптації для України через функціональну класифікацію даного виду активів. Практичне значення полягає в наданні чітких пропозицій щодо регуляторних заходів.

Нормативно-правова основа застосування приватноправових інструментів публічної адміністрації: теоретико-правовий аналіз

2025-09-10T18:23:25+00:00

У статті проведено теоретико-правовий аналіз нормативно-правової основи застосування приватноправових інструментів публічної адміністрації (договірних, фінансово-майнових, корпоративних та інституційно-організаційних). Зазначено, що одним із ключових чинників, який забезпечив поступовий перехід до сучасного розуміння інструментарію публічного адміністрування, стала інституційна трансформація українського законодавства в пострадянський період. Вона мала за мету поступову імплементацію європейських стандартів публічного управління, закладення основ принципу верховенства права, розширення правових засобів впливу держави на суспільні відносини, що ґрунтуються не тільки на державному примусі, але й на засадах диспозитивності, принципах рівності, взаємодії та партнерства.

Проведений автором огляд нормативно-правової бази у цій сфері засвідчив, що приватноправові інструменти діяльності публічної адміністрації сформувалися як складна, багатокомпонентна система, яка інтегрує договірні, фінансово-майнові, корпоративні та інституційно-організаційні механізми у загальну систему законодавства про публічну владу та форми її впливу на суспільні відносини. Кожна з цих груп, маючи власні предмети регулювання та специфіку правозастосування, водночас тісно взаємодіє з іншими елементами системи, що дозволяє суб’єктам публічного адміністрування адаптувати свої дії до потреб суспільства та економіки.

Зауважено, що законодавчі акти, які закріплюють зазначені механізми, відображають поступову трансформацію підходів до публічного адміністрування: від моделі, орієнтованої виключно на державні інтереси, до комплексного використання диспозитивних засобів і партнерських форм взаємодії держави та приватного сектора, людиноцентристських орієнтирів. Такий розвиток нормативної бази заклав підґрунтя для формування новітнього бачення інструментарію публічної адміністрації в українському правопорядку, що, своєю чергою, стимулювало й доктринальні пошуки у цій сфері.

Реалізація кадрового забезпечення державної служби в Україні: етапи, особливості та сутність

2025-09-10T18:26:30+00:00

У статті здійснено ґрунтовне дослідження кадрового забезпечення державної служби в Україні як системоутворювального елементу модернізації публічного управління. Проаналізовано концептуальні засади, етапи становлення, структурні характеристики та зміст кадрового забезпечення з урахуванням як національного адміністративного контексту, так і зарубіжного досвіду. Особливу увагу приділено нормативно-правовим, інституційним та управлінсько-організаційним механізмам добору, підготовки, професійного розвитку, оцінювання та мотивації державних службовців. Розкрито сучасні виклики, що постають перед кадровою політикою: цифровізація державного управління, антикорупційні обмеження, зростання мобільності кадрів, потреба у впровадженні компетентнісного та результатоорієнтованого підходів.

У межах комплексного аналізу виокремлено ключові етапи кадрового забезпечення, серед яких: стратегічне планування потреб у персоналі, прозорий конкурсний добір, інституалізація процедур адаптації новопризначених службовців, системна професійна підготовка, ефективне управління кар’єрою, атестація та внутрішня ротація кадрів. Визначено провідні риси сучасної кадрової політики: відкритість, політична нейтральність, підзвітність, доброчесність, соціальна відповідальність і орієнтація на результат.

Доведено, що якісне кадрове забезпечення є базовою передумовою ефективного функціонування державної служби, зміцнення її інституційної спроможності, формування довіри з боку громадськості та підвищення результативності реалізації публічної політики. На основі проведеного дослідження запропоновано комплекс практичних рекомендацій щодо вдосконалення кадрової політики, зокрема через впровадження сучасних HR-технологій, розвиток інституту наставництва, використання цифрових інструментів оцінювання ефективності службовців і запровадження системи безперервного професійного навчання. Обґрунтовано доцільність переходу від адміністративного підходу до стратегічного управління людськими ресурсами як визначального чинника трансформації державної служби в Україні.

Концептуальні засади поняття «конфлікт інтересів» у сфері публічного управління

2025-09-10T18:34:30+00:00

У статті досліджено еволюцію наукових поглядів на природу конфлікту інтересів у публічному управлінні. Розглянуто історичні витоки проблеми, починаючи з праць Арістотеля, який розмежовував правління задля загального блага від того, що слугує приватним інтересам правителів. Простежено подальший розвиток концепції у теорії суспільного договору (Дж. Локк), яка обґрунтувала підзвітність влади, та концепції раціональної бюрократії М. Вебера, який наголосив на відокремленні службових обов’язків від особистих інтересів як основі службової етики. Розглянуто інституційний підхід до вивчення конфлікту інтересів (Д. Норт, О. Вільямсон), а також теорію «принципал-агент» (М. Дженсен, В. Меклінг), яка дозволила концептуалізувати конфлікт інтересів як прояв агентської проблеми. Розкрито значення етичного підходу (Д. Томпсон), зосередженого на моральній відповідальності та принципі демократичної підзвітності.

Визначено, що конфлікт інтересів є правовою ситуацією, що полягає у суперечності між приватним інтересом особи, уповноваженої на виконання публічних функцій, та її службовими обов’язками, що створює потенційну або реальну загрозу об’єктивності та неупередженості управлінських рішень. Розкрито зміст приватного інтересу як будь-якої майнової чи немайнової вигоди для самої особи або пов’язаних із нею осіб. Окреслено основні елементи структури цього явища: суб’єктивний (особа з повноваженнями та приватним інтересом), об’єктивний (конкретні обставини чи рішення) та функціональний (можливість використання службового становища). Проаналізовано особливості тлумачення поняття в законодавстві України, зокрема в Законі України «Про запобігання корупції», який містить поняття «потенційний» та «реальний» конфлікт інтересів, однак не містить чіткої дефініції самого терміна, що ускладнює правозастосування.

Проаналізовано сучасні наукові підходи до вивчення конфлікту інтересів та корупційних ризиків. Розглянуто інтегровані моделі, зокрема формулу корупції Р. Клітгаарда, що наочно демонструє зв’язок між монополією, дискреційними повноваженнями та підзвітністю. Висвітлено дослідження С. Роуз-Аккерман щодо впливу політичної конкуренції та незалежності інституцій на контроль за конфліктами інтересів. Систематизовано основні підходи до розуміння природи явища: структурно-функціональний (конфлікт як дисфункція системи), поведінковий (дослідження індивідуальних мотивів) і системний (аналіз взаємодії множини факторів). Наголошено, що ефективне врегулювання конфлікту інтересів вимагає комплексного застосування правових, етичних та інституційних механізмів для забезпечення підзвітності та доброчесності в публічному секторі.

Склад адміністративного правопорушення у сфері військового обліку: нормативно-правова характеристика

2025-09-10T18:40:19+00:00

Стаття присвячена теоретико-правовому дослідженню елементів складу адміністративного правопорушення у сфері військового обліку. Аналізуються нормативно-правові засади регулювання військового обов’язку та особливості застосування адміністративної відповідальності за порушення військово-облікового законодавства. Розглядаються доктринальні підходи до визначення поняття та структури складу адміністративного правопорушення у контексті забезпечення національної безпеки та обороноздатності держави.

Досліджуються характеристики об’єкта адміністративного правопорушення у сфері військового обліку, яким виступають суспільні відносини, що забезпечують функціонування системи військового обов’язку та мобілізаційної готовності. Визначаються специфічні риси об’єктивної сторони правопорушень цієї категорії, включаючи форми протиправної поведінки, такі як несвоєчасна постановка на військовий облік, ухилення від виконання обов’язків з військового обліку, порушення порядку повідомлення про зміну персональних даних та місця проживання.

Аналізуються особливості суб’єктивної сторони адміністративних правопорушень у військово-обліковій сфері, включаючи характеристику вини, мотивів та цілей протиправної поведінки. Розглядаються ознаки суб’єкта правопорушення, його правовий статус та особливості адміністративної деліктоздатності громадян, які перебувають на військовому обліку. Досліджуються вікові та інші обмеження суб’єктного складу правопорушень у цій галузі правового регулювання.

Виявляються проблемні аспекти правозастосовної практики під час кваліфікації адміністративних правопорушень у сфері військового обліку. Аналізуються типові помилки у процесі встановлення елементів складу правопорушення, складності розмежування суміжних складів та визначення меж адміністративної відповідальності. Розглядаються питання співвідношення адміністративної та кримінальної відповідальності за правопорушення у військово-обліковій сфері.

Формулюються пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання адміністративної відповідальності у сфері військового обліку та оптимізації правозастосовної практики. Обґрунтовується необхідність уніфікації підходів до кваліфікації правопорушень цієї категорії та підвищення ефективності превентивної дії адміністративно-правових санкцій на потенційних порушників військово-облікового законодавства.

Суб’єкти системи екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112

2025-09-10T18:52:35+00:00

У статті здійснено комплексне дослідження суб’єктного складу системи екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112, яка є ключовим елементом публічної інфраструктури безпеки держави. Актуальність теми зумовлена постійним зростанням загроз різного характеру, які вимагають оперативного, злагодженого та інституційно організованого реагування з боку державних структур. Запровадження Системи 112 в Україні як частини загальноєвропейської моделі екстреної допомоги вимагає чіткого визначення її учасників, їхніх повноважень, функцій та відповідальності у межах правового поля.

У межах дослідження охарактеризовано основні суб’єкти, що входять до Системи 112: Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Національна поліція України, Служба екстреної медичної допомоги (підрозділи МОЗ/НСЗУ), Аварійна служба газу, оператори зв’язку, а також координуючі органи, включаючи Міністерство внутрішніх справ України. Окрему увагу приділено інституційному статусу органів місцевого самоврядування та виконавчої влади, які забезпечують на місцях доступність та організаційне функціонування Служби 112. Уточнено, що технічну координацію викликів, розподіл навантаження між диспетчерськими центрами та моніторинг виконання екстрених викликів забезпечують спеціалізовані структурні підрозділи в системі МВС.

Визначено повноваження кожного суб’єкта системи: ДСНС здійснює реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, рятувальні операції, пожежогасіння; Національна поліція відповідає за реагування на злочини, загрози громадському порядку та безпеці; Служба екстреної медичної допомоги забезпечує виїзд мобільних бригад у разі загрози життю або здоров’ю; Аварійна служба газу опрацьовує повідомлення про витік газу, пошкодження газопроводів, загрозу вибуху; оператори телекомунікацій забезпечують безперешкодний та безкоштовний доступ абонентів до виклику 112; органи місцевого самоврядування організовують логістику, забезпечують локальні ресурси та приміщення для центрів реагування. Визначено функціональну міжвідомчу взаємодію, механізми обміну інформацією та диспетчеризації, що є основою ефективної роботи Системи 112.

Сформульовані висновки та пропозиції можуть стати основою для подальшого вдосконалення нормативно-правового регулювання діяльності суб’єктів Системи 112, зокрема в частині розмежування повноважень, підвищення рівня міжвідомчої інтеграції та уніфікації стандартів реагування на всій території України з урахуванням європейських підходів.

Вектори удосконалення адміністративно-правової протидії захопленню суб’єкта господарювання

2025-09-10T18:56:48+00:00

У статті здійснено дослідження особливостей формування сучасного вектора удосконалення адміністративно-правового механізму протидії захопленню суб’єктів господарювання у державній політиці захисту прав та законних інтересів таких суб’єктів у економіко-правовому просторі нашої держави. Встановлено прогалини у наукових та аналітичних дослідженнях щодо визначення способів адміністративно-правової протидії такому захопленню в сучасних умовах глобальних викликів для національної економіки та українського суспільства. Визначено, що стан захищеності суб’єкта господарювання слід розглядати як наявність у державі системи ефективних адміністративно-правових засобів (механізмів) для реалізації його прав та законних інтересів. Процедура захисту повинна являти собою цілеспрямований вплив норм адміністративного права на зазначені відносини з метою забезпечення прав свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, дотичних у тій чи іншій мірі до такого суб’єкта. Досліджено сформований у зарубіжних країнах вектор розвитку відносин публічно-правової протидії захопленню суб’єктів господарювання та встановлено наявність комплексу стратегічних оперативних заходів, спрямованих як на нейтралізацію причин, які формують досліджуване явище, так і на зменшення негативних наслідків. Зарубіжним пріоритетом є можливість захисту законних інтересів і повернення власності потерпілому швидко та на законних підставах. Визначено вектори здійснення протидії реєстраційному рейдерству у особливий період воєнного стану, а також запропоновано розширення повноважень Ради бізнес-омбудсмена та активізації правозахисної діяльності громадських об’єднань шляхом внесення змін до Положення про Раду бізнес-омбудсмена (консультаційно-дорадчий орган КМ України) щодо: 1) розширення структури регіональних і делегованих медіаторів РБО по контролю за роботою органів публічної адміністрації щодо протидії захопленню суб’єкта господарювання; 2)створення при бізнес-омбудсмені громадської ради із представників адвокатських об’єднань для забезпечення більш компетентного розгляду скарг суб’єктів господарювання. Надано інші пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правових актів регулювання відносин протидії захопленню суб’єкта господарювання.

Захист цивільного населення України в умовах збройного конфлікту: правові аспекти

2025-09-10T19:05:08+00:00

У статті визначено сучасні тенденції та вектори розвитку правового забезпечення захисту цивільного населення в умовах збройного конфлікту.

Визначено поняття захисту цивільного населення України в умовах збройного конфлікту високої інтенсивності, який уявляє собою комплексну діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, військових формувань, правоохоронних органів, інститутів громадянського суспільства, міжнародних організацій та інших суб’єктів, спрямовану на зменшення ризиків для життя, здоров’я, майна, освітніх, екологічних, інформаційних та інших прав цивільних осіб. Правовою основою такої діяльності є Конституція та закони України, акти міжнародного гуманітарного права, підзаконні правові акти державних інституцій України. З’ясовано, що центральне місце серед таких правових документів займає Кодекс цивільного захисту України та Інструкція про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України. Однак вказані правові акти та механізми контролю за їх виконанням охоплюють лише дії української сторони. Натомість, російський агресор, нехтуючи вимогами міжнародного гуманітарного права та принципами людяності, знаходиться фактично поза межами правового регулювання та правового контролю у сфері військово-правових відносин. Наголошено на тому, що досвід міжнародної діяльності після початку повномасштабної російської збройної агресії свідчить, що єдиними двома діючими факторами, здатними вплинути на дії російської сторони, є глобальні економічні санкції та військова сила.

Акцентовано увагу на прогалинах правового регулювання у сфері захисту цивільного населення в умовах повномасштабної російської збройної агресії, до яких віднесено: 1) відсутність правового механізму евакуації громадян України з окупованих територій; 2) прогалини у визначенні заходів протидії індоктринації дітей та молоді на окупованих територіях; 3) недостатність правового захисту осіб похилого віку, які не здатні піклуватися про себе і мають дітей, що мешкають на окупованій території або зв’язок з якими втрачено.

З’ясовано, що нині в Україні ведеться активна робота з удосконалення законодавства і правозастосовної діяльності в сфері захисту цивільного населення в умовах збройного конфлікту. Мета цієї роботи – забезпечити всі можливі гарантії безпеки цивільних осіб. Однак, з огляду на системні порушення державою-агресором норм міжнародного гуманітарного права, забезпечення реального захисту цивільних в Україні потребує не лише правових, а, у першу чергу, військових заходів.

Демографічні чинники нелегальної міграції: адміністративно-правовий вимір

2025-09-10T19:08:55+00:00

Стаття присвячена комплексному аналізу демографічних чинників, що зумовлюють нелегальну міграцію у сучасних умовах глобальних економічних диспропорцій, з акцентом на адміністративно-правові аспекти регулювання міграційних процесів. Досліджено взаємозв’язок між демографічними диспропорціями різних регіонів світу та формуванням міграційних потоків через нелегальні канали, що створює серйозні виклики для національних систем адміністративно-правового регулювання міграції. Особливу увагу приділено аналізу ситуації у країнах Африки на південь від Сахари, де молоде та швидко зростаюче населення стикається з обмеженими можливостями працевлаштування, що контрастує з демографічним старінням та дефіцитом трудових ресурсів у розвинених країнах Європейського Союзу. Розглянуто механізм «відштовхування-притягнення», що формується внаслідок відмінностей у темпах приросту населення, віковій структурі та економічних ресурсах між регіонами, спонукаючи мешканців економічно слабших територій до переміщення в пошуках кращих життєвих перспектив. Проаналізовано вплив кліматичних змін та екологічних проблем на посилення демографічного тиску в густонаселених аграрних регіонах, зокрема у Південній Азії, де нестача води та занепад сільського господарства виступають додатковими рушіями нелегального переміщення населення. Особливу увагу приділено дослідженню адміністративно-правових викликів, що виникають внаслідок масових міграційних потоків, та необхідності трансформації традиційних контрольно-репресивних підходів у напрямку створення гнучких, адаптивних механізмів управління міграцією. Обґрунтовано необхідність інтеграції демографічних прогнозів та екологічних ризиків у систему адміністративно-правового планування міграційної політики, розширення легальних каналів міграції через удосконалення адміністративних процедур та посилення міжнародного адміністративного співробітництва. Визначено перспективні напрямки розвитку адміністративно-правового регулювання міграційних процесів.