Аналітично-порівняльне правознавство

Щодо важливості формування практичних навичок майбутніх правоохоронців під час вивчення дисциплін кримінологічного циклу

2025-12-17T23:06:14+02:00

Вказується, у сучасному контексті система юридичної освіти України зазнає значних трансформацій, дедалі більше уваги приділяється розвитку професійних компетенцій, спрямованих на те, щоб майбутні юристи могли застосовувати набуті теоретичні знання на практиці, зокрема у сфері кримінально-процесуальних відносин. Серед юридичних наук кримінологія як дисципліна займає особливо важливе місце, оскільки поєднує теоретичні знання з безпосередньою практичною складовою. Кримінологічна освіта, ефективно інтегруючи фундаментальні теоретичні знання з практичними навичками, озброює фахівців правоохоронних органів компетентними та ефективними діями в конкретних криміногенних ситуаціях.

Визначається, що українська система юридичної освіти суттєво змінюється, вона все більше орієнтується на формування професійних компетентностей, які мають бути спрямовані на здатність майбутнього юриста використовувати здобуті теоретичні знання на практиці, в тому числі й у сфері кримінально-процесуальних відносин. Серед правових наук дисципліні «Кримінологія» приділяється особливе місце саме тому, що вона поєднує теоретичні знання з безпосереднім практичним компонентом. Саме кримінологічна освіта при ефективному поєднанні фундаментальних теоретичних знань із практичними навичками дозволить правоохоронцям професійно діяти в конкретних криміногенних ситуаціях.

Доведено, що вітчизняна кримінологічна освіта розвивається та має великий потенціал для інтеграції міжнародного досвіду поєднання теоретичної та практичної складової в українську освітню систему, що сприятиме формуванню професійних компетентностей майбутніх правоохоронців. Саме кримінологічна культура при ефективному поєднанні фундаментальних теоретичних знань із практичними навичками дозволить правоохоронцям професійно діяти в конкретних криміногенних ситуаціях.

Автор статті наголошує на створенні кримінологічних лабораторій та кримінологічних кабінетів у закладах вищої освіти, забезпечити дуальні програми з метою поєднання практики і навчання, налагодити тісну співпрацю між закладами вищої освіти та правоохоронними органами, підтримати академічну мобільність здобувачів. Таке поєднання теорії і практики сприятимуть формуванню аналітичного та критичного мислення, професійної відповідальності та ефективної діяльності у сфері боротьби та запобігання злочинним проявам.

Криміналізація як шлях до підвищення ефективності боротьби з картелями

2025-12-17T23:10:22+02:00

Картелі – найбільш небезпечний для суспільства вид антиконкурентних узгоджених дій, що полягають підтримання конкурентами завищених цін, розподілі ринку, узгодженні обсягів виробництва, а також у змовах на тендерах. Боротьба з картелями є найскладнішим завданням для кожної держави. Правова політика виявлення і протидії картелям традиційно балансує між адміністративно-правовим і кримінально-правовим регулюванням відносин, пов’язаних з виявленням і запобігання картелям. У публікації розглядається ефективність існуючого правового регулювання боротьби з картелями у цілях оцінки встановлення підстав для запровадження кримінально-правової заборони каротелей як можливого способу підвищення ефективності такого регулювання. З цією метою автор досліджує достатність та ефективність наявних у Антимонопольного комітету України повноважень для розслідування картелів, спроможність передбаченого Законом «Про захист економічної конкуренції» методу доказування картелів виключно на основі економічного аналізу, який був запроваджений щоб компенсувати відсутність у Антимонопольного комітету достатніх повноважень для отримання прямих доказів картелю, а також нестабільну динаміку виявлення Антимонопольним комітетом різних типів картелів та можливі причини низької кількості виявлених на ринках картелів.

Автор також аналізує причини значної асиметрії при виявленні Антимонопольним комітетом різних видів картельної поведінки – класичних картелів на ринку та змов під час участі суб’єктів господарювання у процедурах публічних закупівель.

Окрема увага у публікації приділяється дослідженню фактичної і потенційної ефективності передбаченої законом юридичної відповідальності у вигляді штрафів, які Антимонопольний комітет може накладати на суб’єктів господарювання за участь у картелі. Зокрема, автор досліджує спроможність таких штрафів виконувати свою каральну і превентивну функції запобігання картелям, а також практичну їх ефективність на прикладі штрафів за змови на тендерах.

Результати проведеного автором дослідження, в тому числі щодо поширеності у інших країнах кримінально-правового переслідування картелів, дають автору підстави виснувати, що існуюча модель адміністративно-правового регулювання протидії картелям не може вважатися ефективною, а проблеми, які спричиняють таку неефективність, можуть бути вирішені шляхом запровадження кримінально-правового урегулювання заборони картелів.

Корупція у сфері охорони здоров’я: поняття за законодавством України, ознаки, рівні та прояви

2025-12-17T23:29:53+02:00

У статті на підставі аналізу положень чинного антикорупційного, кримінального законодавства та законодавства у сфері охорони здоров’я досліджується зміст поняття “корупція у сфері охорони здоров’я”. Авторкою були проаналізовані ознаки корупції, розкрито їх зміст з урахуванням останніх змін і доповнень, внесених законодавцем до Закону України “Про запобігання корупції” від 14.10.2014 № 1700-VII станом на листопад 2025 р. Доволі значна увага приділяється встановленню кола суб’єктів корупції у сфері охорони здоров’я за чинним КК України, шляхом їх зіставлення з відповідними положеннями ч. 1 ст. 3 Закону України “Про запобігання корупції” від 14.10.2014 № 1700-VII. При цьому враховані зміни, які відбулись в Законі України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992 № 2801-XII у зв’язку із прийняттям та введенням в дію положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підготовки, безперервного професійного розвитку та професійної діяльності за професіями у сфері охорони здоров’я» від № 4246-IX. У роботі міститься авторське визначення поняття корупції у сфері охорони здоров’я, а також здійснений аналіз класифікацій рівнів корупції, запропонований науковцями. Авторка пропонує виділяти: 1) корупцію на “вищому рівні” або “державному рівні”, пов’язану із розкраданням бюджетних коштів, спрямованих на фінансування системи охорони здоров’я; 2) корупцію на “середньому рівні”, яка відбувається під час закупівлі лікарських засобів та медичних виробів або здійснюється державних регулятором фармацевтичного ринку; 3) корупція на “низькому рівні” або “дрібну” корупцію, тобто корупцію постачальників медичних послуг, до якої варто віднести і “маркетингові угоди”. Така корупція відбувається у закладах охорони здоров’я, як їх службовими особами, так і особами, які не підпадають під ознаки службових, а є працівниками, які працюють на користь установи і є загальним суб’єктом кримінального правопорушення. Результати цього дослідження можуть бути використані як підґрунтя для подальших досліджень корупції у сфері охорони здоров`я.

Право на мир та кримінально-правове забезпечення охорони цього права

2025-12-17T23:29:51+02:00

Статтю присвячено аналізу кримінально-правового забезпечення охорони права на мир у чинному Кримінальному кодексі України та в його проєкті. Встановлено, що право на мир, окрім того, що воно є колективним міжнародним правом, виступає індивідуальним правом кожної окремої людини. Відповідно в такому аспекті право на мир повинно гарантуватися на нормативному рівні кожної держави. Кримінально-правове забезпечення охорони права на мир включає відповідні кримінально-правові норми, вміщені в КК України, що ґрунтуються на міжнародному праві прав людини та міжнародному гуманітарному праві. Норми, які забезпечують кримінально-правову охорону права на мир та передбачають кримінальну відповідальність у разі порушення такого права, розміщені у розділах І та ХХ Особливої частини КК України. Забезпечують кримінально-правову охорону права на мир такі норми розділу І Особливої частини КК України, передбачені статтями 111, 1111, 1112, 113, 1141, 1142. Чинний КК України встановлює ряд обмежень у застосуванні засобів кримінально-правового характеру у разі вчинення особою кримінальних правопорушень, що посягають на право на мир. Це незастосування давності притягнення до кримінальної та давності виконання обвинувального вироку, непризначення покарання у виді довічного позбавлення волі у разі вчинення готування або замаху на вчинення цих кримінальних правопорушень, унеможливлення призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, незастосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого ст. 811 КК України. Вчинення особою кримінальних правопорушень, що посягають на право на мир, є підставою для застосування додаткових заходів кримінально-правового характеру, включаючи покарання. Йдеться про підставу командної відповідальності, можливість призначення покарання у виді позбавлення за обвинувальним вироком суду державної нагороди України, призначення покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або додаткове на строк від десяти до п’ятнадцяти років, призначення покарання у виді конфіскація майна.

Актуальні питання караності ведення агресивної війни

2025-12-18T17:35:53+02:00

У статті здійснено комплексне дослідження проблем караності ведення агресивної війни в контексті новітніх змін кримінального законодавства України та міжнародно-правових стандартів покарання за злочини проти миру й безпеки людства. Визначено, що однією з ключових проблем криміналізації агресивної війни є встановлення адекватної, пропорційної та справедливої кримінально-правової санкції, яка відповідала б характеру й тяжкості цього злочину. Автором проаналізовано еволюцію санкцій ст. 437 КК України, зокрема новели Закону України від 9 жовтня 2024 р. № 4012-IX, яким запроваджено більш суворі межі покарання, у тому числі довічне позбавлення волі. Встановлено, що попри посилення санкції, чинна редакція статті 437 КК України залишається неповністю узгодженою з положеннями Римського статуту Міжнародного кримінального суду та Кампальських поправок 2010 р., які передбачають позбавлення волі до 30 років або довічне ув’язнення лише у виняткових випадках.

Проаналізовано стан наукової розробки проблеми та виявлено, що питання структури санкцій, принципів їх конструювання і диференціації покарання за злочин агресії у вітчизняній доктрині опрацьовано недостатньо. На підставі судової статистики 2015–2024 рр. доведено, що застосування статті 437 КК України має поодинокий характер, а заходи кримінально-правового впливу до юридичних осіб у справах цієї категорії взагалі не застосовувалися. Особливу увагу приділено аналізу постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2024 р., якою визначено, що суб’єктом злочину агресії може бути лише особа, здатна фактично здійснювати керівництво політичними чи військовими діями держави. Це рішення усунуло колізії у тлумаченні складу злочину й наблизило українську судову практику до міжнародних підходів.

Окремо розглянуто положення контрольного тексту проєкту Кримінального кодексу України станом на 15 жовтня 2025 р., де злочин агресії (ст. 11.3.1) визначено відповідно до формули Римського статуту, а санкцію диференційовано за ступенем тяжкості злочину (16–30 років або довічне позбавлення волі).

У результаті дослідження сформульовано висновок про необхідність перегляду санкції ст. 437 КК України у напрямі її гармонізації з міжнародними стандартами пропорційності та справедливості. Запропоновано розширити систему покарань, передбачивши можливість додаткових санкцій – штрафу, конфіскації майна, позбавлення спеціального або військового звання. Підкреслено, що реформа норми про злочин агресії має враховувати не лише зміст складу злочину, а й систему покарань, установлену Римським статутом, що дозволить підвищити ефективність національної кримінальної політики та зміцнити принцип невідворотності відповідальності за злочини проти миру.

Трансформація праці засуджених: від права до обов’язку в умовах воєнного стану

2025-12-18T17:40:25+02:00

У статті розкрито трансформацію правового регулювання праці засуджених в Україні, акцентуючи на переході від обов’язку праці в радянський період до права на працю в контексті гуманізації пенітенціарної системи та імплементації міжнародних стандартів. Досліджено сучасний правовий статус праці засуджених, де обов’язок працювати покладено лише на осіб з виконавчими листами. Звернуто увагу на вади гуманізованої моделі у мирний час, а саме: критичне зниження рівня зайнятості, що призвело до фінансової скрути установ виконання покарань та ускладнило процес ресоціалізації. Обґрунтовано необхідність тимчасового відступлення від принципу «праця як право» в умовах воєнного стану та протягом шести місяців після його закінчення. Зазначено, що в умовах військової агресії тимчасове посилення обов’язку праці для працездатних засуджених є вимушеною та конституційно легітимною мірою (ст. 64 Конституції України) на користь національної безпеки та оборони. Наведено аргументи щодо використання виробничого потенціалу пенітенціарної системи для критично важливих державних замовлень.

Зроблено висновки про те, що тимчасове запровадження обов’язку праці має бути строковим (на період воєнного стану та шість місяців після його закінчення), цільовим та супроводжуватися гарантіями оплати та безпечних умов праці, що відмежовує цей обов’язок від примусової праці. Зроблено висновки про те, що тимчасове запровадження обов’язку праці має бути строковим (на період воєнного стану та шість місяців після його закінчення), цільовим та супроводжуватися гарантіями оплати та безпечних умов праці, що відмежовує цей обов’язок від примусової праці.

Сформульовано пропозиції щодо: 1) тимчасового законодавчого закріплення в Кримінально-виконавчому кодексі України розширеного обов’язку праці для працездатних засуджених осіб (крім тих, що мають медичні протипоказання або вагітних жінок чи жінок, які мають дітей до 3-хроків) на період воєнного стану; 2) розробки Порядку залучення засуджених до праці, що виконує державні оборонні замовлення, з визначенням мінімальної гарантованої оплати та чіткими критеріями безпеки праці; 3) створення Державної програми замовлень для виробничого сектору пенітенціарної системи, орієнтованої на потреби Збройних сил України та відновлення інфраструктури, з гарантованим державним фінансуванням; 4) створення ефективного механізму контролю з боку уповноважених компетентних органів та правозахисних організацій за дотриманням прав засуджених, навіть в умовах розширеного обов’язку праці.

Система кількісних та якісних показників як основа дослідження кримінологічної характеристики корупції

2025-12-18T17:52:02+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу корупції як багатоаспектного соціального феномену в межах української наукової думки, виходячи за рамки виключно правової кваліфікації. У ньому акцентується увага на фундаментальних властивостях корупційної діяльності, серед яких вирізняють корисливий мотив, високу здатність до адаптації до динамічних умов та системне маскування протиправних діянь. Підкреслюється, що корупція може проявлятися як на індивідуальному, так і на колективному (організованому), а також на транснаціональному рівнях.

Одним із ключових методологічних викликів, що докладно вивчається, є висока латентність корупційних правопорушень. Традиційний підхід до оцінювання корупції, що охоплює кількісні індикатори (кримінально-правові дані, фінансові показники, результати опитувань про досвід взаємодії) та якісні показники (класифікація форм, мотивів, аналіз судової практики й латентних аспектів), піддається детальному аналізу. Запропонована інтегрована структура показників поєднує ці елементи. В дослідженні також розглядається міжнародний досвід, зокрема методологічні принципи та обмеження Індексу сприйняття корупції від Transparency International, який ґрунтується на агрегації та стандартизації зовнішніх експертних оцінок. Констатується наявність суттєвих методологічних перешкод у вітчизняних антикорупційних студіях. Вони включають нерівномірність емпіричних даних через їхню не систематизованість, різноманіття інтерпретацій ключових правових та кримінологічних понять, а також обмеження, притаманні опитувальним методам (як-от ризик соціальної бажаності відповідей). Подолання зазначених викликів вимагає невідкладних законодавчих та інституційних заходів. Необхідною умовою для формування об’єктивної кримінологічної характеристики корупції є стандартизація дефініцій у законодавстві та науковій термінології, суттєве удосконалення збору емпіричних даних (особливо щодо складних та латентних аспектів діяльності), посилення інституційної прозорості державних органів та адаптація міжнародних методик оцінювання до українських соціально-правових реалій. Реалізація цих кроків є обов’язковою для ефективної протидії цьому деструктивному явищу.

Ідеологічна платформа зовнішньої кримінально-правової політики України: постановка проблеми

2025-12-18T17:55:54+02:00

У статті досліджено теоретико-правові засади формування ідеологічної платформи зовнішньої кримінально-правової політики України. Показано, що сучасні трансформаційні процеси у сфері кримінального права, глобалізаційні виклики та зростання транснаціональної злочинності потребують вироблення цілісного концептуального фундаменту, який би поєднував національні правові традиції з міжнародними стандартами. На основі аналізу категорії «платформа» у політичній і правовій науці з’ясовано її функціональне значення: від ідейно-програмної до нормативно-регулятивної, адже вона задає орієнтири для конкретних правових норм і процедур їх застосування. Доведено, що у правовій площині платформа виконує системоутворюючу роль, адже визначає ціннісні та методологічні орієнтири для формування доктрини, законотворчої практики і правозастосування. Особливу увагу приділено ролі правової та кримінально-правової ідеології, які становлять ядро кримінально-правової політики та формують цілісність її змісту. Визначено, що правова ідеологія визначає стратегічні напрями розвитку правової системи, формує ціннісні орієнтири для правотворчої та правозастосовної діяльності. Висвітлено історичні особливості становлення національної правової ідеології та наголошено на проблемі її фрагментарності у пострадянський період. Обґрунтовано, що ідеологічна платформа зовнішньої кримінально-правової політики України є проявом єдиної кримінально-правової ідеології держави у міжнародному вимірі, яка забезпечує гармонізацію національного законодавства з міжнародними зобов’язаннями, створює умови для ефективної взаємодії з міжнародними інституціями та формує правову позицію України на міжнародній арені. Зроблено висновок, що ідеологічна платформа постає концептуальною основою зовнішньої кримінально-правової політики, адже поєднує національні цінності із принципами міжнародного права та окреслює стратегічні напрями її розвитку. Ідеологічна платформа розглядається як первинна політико-правова платформа, без якого неможливо зрозуміти логіку наступних: доктринальної, законодавчої та правозастосовної платформ.

Кримінологічна характеристика кримінальних правопорушників в Україні: усталені параметри та параметри, що змінюються

2025-12-18T18:11:58+02:00

Стаття присвячена визначенню основних параметрів кримінологічної характеристики осіб, які вчинили кримінальні правопорушення в країні в останні роки; встановлення усталених параметрів та тих, що зазнають суттєвих змін, і якісно трансформують склад кримінальних правопорушників. Дослідження базується на аналізі даних Єдиних звітів про осіб, які вчинили кримінальні правопорушення. Форма №2 (місячна) за січень-грудень 2014–2024 рр. визначено.

В результаті аналізу встановлено ряд важливих кримінологічних характеристик складу кримінальних правопорушників. Має місце триваюче домінування серед кримінальних правопорушників чоловіків. Незважаючи на істотні зміни економічного та соціального стану жінок в суспільстві їх частка серед осіб, які вчинили кримінальні правопорушення протягом періоду аналізу залишалася незначною.

Серед представників виділених у державній статистиці вікових груп найбільша частка приходилася на 29–39-річних, які у середньому складали понад третину всіх кримінальних правопорушників. Особи молодого віку складали у перші два роки аналізованого періоду більшість серед зловмисників, але в подальшому їх відсотковий показник суттєво зменшився, і вони з 2021 р. стали третьою за чисельністю віковою групою кримінальних правопорушників.

Для відсоткових показників представників найстарших (40–54-річних, 50-55-річних та осіб у віці 60 років і старше) та наймолодших вікових груп зловмисників були характерними протилежні тенденції. Частки перших постійно зростали, а других зменшувалися, що дає підстави говорити про старіння осіб, схильних до кримінальної поведінки.

Серед зловмисників значно переважали особи, що не працювали і не навчалися на час вчинення кримінальних діянь, а відсоткові показники безробітних та учнів і студентів закладів освіти зменшувалися. Під час суттєво збільшилися частки кримінальних правопорушників, які є військовослужбовцями і учасниками АТО, ООС.

Серед кримінальних правопорушників переважають особи з більш низьким рівнем освіти. Відмічається збереження вагомої ролі наявності попереднього кримінального досвіду у вчиненні кримінальних діянь, суттєве зниження значення перебування у стані алкогольного як умови, що сприяє вчиненню кримінальних правопорушень і суттєве зростання кількості осіб, які вчиняли кримінальні правопорушення у складі організованої групи або злочинної організації.

Кримінальна відповідальність за доведення до банкрутства: ретроспективний огляд

2025-12-18T18:16:51+02:00

Будь-які зміни у суспільному житті країни впливають і на відносини у сфері банкрутства і правопорушення у цій сфері, зокрема, і особливості доведення до банкрутства. І підвищити ефективність охорони останніх може, у тому числі, і вивчення історії становлення і розвитку кримінальної відповідальності за вказане кримінальне правопорушення.

Мета статті, враховуючи зазначене вище, полягала у тому, щоб прослідкувати шлях становлення і розвитку відповідальності за доведення до банкрутства.

Встановлено, що незважаючи на відсутність терміну «банкрутство» в певні історичні періоди розвитку української державності, економічні відносини у цій сфері все ж регулювалися. Так само були певною мірою врегульовані і окремі аспекти фінансової неплатоспроможності. Проаналізовано становлення і розвитку законодавства, у тому числі і кримінального, що було чинним на території сучасної України до 1991 р. Встановлено, що в цьому законодавстві відповідальність за доведення до банкрутства передбачена не була.

Відтак визначено що фактично інститут банкрутства з’явився в Україні з переходом економіки на ринкову після здобуття нею незалежності, пройшовши при цьому довгий історичний шлях. Кримінальна відповідальність за доведення до банкрутства була встановлена у законодавстві відносно недавно – у ст. 156-4, що була включена у КК 1960 р. у відповідності до Закону України від 30 червня 1999 р., яку замінила ст. 219 КК України 2001 р. Встановлено, що запровадження кримінальної відповідальності за доведення до банкрутства було обумовлено змінами у економічній політиці і розповсюдженням випадків порушень закону у сфері банкрутства. Зміна у суспільному житті, у суспільних відносинах всіх сфер життєдіяльності людини також обумовила необхідність внесення певних змін у законодавство, зокрема посилення відповідальності за доведення до банкрутства, вчинене в умовах воєнного чи надзвичайного стану. У зв’язку з цим ми вважаємо за доцільне передбачити таку кваліфікуючу ознаку цього кримінального правопорушення у ст. 219, включивши у неї ч. 2 такого змісту «Ті самі дії, вчинені в умовах воєнного або надзвичайного стану, караються…». Це, на наш погляд, відповідає сучасним потребам врегулювання суспільних відносин у цій сфері і підвищить ефективність кримінально-правової протидії кримінальним правопорушенням у сфері банкрутства.

Режим установ виконання покарань та слідчих ізоляторів в зарубіжних країнах

2025-12-18T18:34:20+02:00

Актуальність теми обумовлена необхідністю подальшого реформування кримінально-виконавчої системи України у контексті євроінтеграційного курсу та гармонізації національного законодавства із стандартами Ради Європи та практикою ЄСПЛ. Особливої уваги потребує питання режиму установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, що визначає порядок виконання та відбування покарання, та має на меті ефективну ресоціалізацію засуджених. Мета дослідження полягає у визначенні особливостей правового регулювання режиму установ виконання покарань і слідчих ізоляторів на прикладі законодавства Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії та Польщі, зіставленні їх із українською моделлю, а також виявленні можливостей та обмежень імплементації іноземного досвіду у національне правове поле. Методологічну основу роботи становлять порівняльно- правовий, формально-юридичний, системний та структурно-функціональний методи дослідження, що забезпечили комплексне вивчення законодавчих актів, міжнародних стандартів і практики їх реалізації. У результаті дослідження встановлено, що країни Балтії та Північної Європи дотримуються гуманістичної моделі виконання покарань, орієнтованої на ресоціалізацію, індивідуалізацію та мінімізацію ізоляції. Водночас Україна, незважаючи на поступову імплементацію міжнародних стандартів, зберігає більш охоронно-режимну модель, що зумовлено умовами воєнного стану та потребою забезпечення національної безпеки в цілому. Виокремлено ключові елементи зарубіжного досвіду, придатні для адаптації, зокрема цифровізацію процесів, розвиток пробації, впровадження сучасних програм соціальної адаптації та зміцнення механізмів громадського контролю. Практична цінність дослідження полягає у формулюванні комплексних пропозицій щодо вдосконалення кримінально-виконавчої політики України, спрямованих на поєднання вимог державної безпеки з міжнародними стандартами прав людини, а також на підвищення ефективності діяльності установ виконання покарань через впровадження європейських моделей управління, цифрових інструментів та інституту пробації.

Кіберстійкість та права людини: імплементація міжнародних превентивних моделей у цифровий простір в Україні

2025-12-18T18:42:56+02:00

Актуальність дослідження зумовлена тотальною цифровізацією та безпрецедентним зростанням кіберзлочинності, що загрожує правам і свободам людини. У контексті гібридної війни та постійних інформаційних атак, розуміння превентивної ролі інформаційної безпеки та кримінально-правової політики набуває стратегічного значення. Стрімка трансформація технологій зумовлює зміну традиційного розуміння конституційних прав (приватність, свобода слова, власність), які набувають нового виміру в умовах цифрової реальності. Кіберпростір створює нові системні загрози для цих прав, включаючи несанкціонований доступ, цифрову ідентифікацію та шахрайство. Метою статті є комплексне наукове обґрунтування та розробка методологічних засад і практичних рекомендацій щодо вдосконалення кримінально-правової політики превенції кіберзлочинності в Україні шляхом імплементації міжнародних превентивних моделей для забезпечення кіберстійкості та гарантування конституційних прав громадян у цифровому просторі. Ключовим результатом є наукове обґрунтування того, що ефективна кримінально-правова політика превенції має ґрунтуватися на багаторівневій імплементації міжнародних превентивних моделей, яка створює синергію між кіберстійкістю держави та особи. Кіберстійкість держави (макрорівень) забезпечує нормативну, інституційну та технічну базу для захисту критичної інфраструктури, тоді як кіберстійкість індивіда (мікрорівень) безпосередньо знижує ризики віктимності. Стійкість держави неможлива без стійкості її громадян, оскільки людський фактор виступає найслабшою ланкою у системі захисту. Особлива увага приділена когнітивній безпеці, а саме, здатності людини критично сприймати інформацію та захищати свідомість від маніпуляцій, дезінформації та психологічного впливу. Обґрунтовано, що когнітивна безпека є елементом кримінологічної превенції кіберзлочинів, що порушують права особи, оскільки маніпуляції свідомістю є першим кроком до шахрайства або вербування, порушуючи право людини на об’єктивну інформацію та вільний вибір. Вдосконалення кримінально-правової політики залежить від імплементації трьох моделей: конвенційно-правової (гармонізація з NIS2, GDPR та Будапештською конвенцією), інституційно-технічної (захист системи) та когнітивно-освітньої (пріоритетність програм з кібергігієни). Комплексний підхід передбачає синергію правових, технічних та освітніх механізмів, що дозволяє не лише реагувати, а й запобігати кіберзлочинам.

Практичні рекомендації вдосконалення превентивної політики включають законодавчу гармонізацію (впровадження стандартів NIS2 та вимог ЄСПЛ) та інституційну спеціалізацію правоохоронних органів для протидії високотехнологічним злочинам у цифровому середовищі. Важливо посилити когнітивний імунітет через створення єдиної національної платформи кіберосвіти та інтеграцію когнітивної безпеки в освітню стратегію, що знизить віктимність громадян і зміцнить національну кіберстійкість.

Теоретико-правові проблеми кримінальної відповідальності за пособництво державі-агресору

2025-12-18T20:38:40+02:00

У статті досліджується теоретико-правові проблеми кримінальної відповідальності за пособництво державі-агресору. Відзначається, що після ухвалення змін до законодавства формулювання нових статей 111-1 та 111-2 КК України викликають питання у громадян, що перебувають на окупованих територіях, щодо їх тлумачення, а також проблеми при кваліфікації таких діянь правоохоронними та судовими органами.

Зауважено, що лише 7,6% облікованих кримінальним проваджень з обвинувальним актом було направлено до суду. Натомість опитані у межах дослідження респонденти вказують, що понад 40% кримінальних проваджень з обвинувальним актом направлено до суду (зокрема, такої думку дотримується 34,8% (або 16 осіб), 20-25% вважають 21,7% (або 10 осіб), 15-20% – 15,2% (або 7 осіб). Також 6,5% (або 3 особи) допускають можливість направлення до суду 0-5% кримінальних проваджень з обвинувальним актом; 13% (або 6 осіб) вважають, що це 5-10 % кримінальних проваджень з обвинувальним актом; 4,3% (або 2 особи) вказали на 25-35% та 30-35% кримінальних проваджень кожний окремо. Це вказує про «позитивний настрій» респондентів та їх «віру в справедливість» щодо притягнення винних до кримінальної відповідальності.

На підставі проведеного дослідження, зроблено висновки, що доповнення Закону України про кримінальну відповідальність ст. 111-2. Пособництво державі-агресору виявило низку проблем. Це стосується, в першу чергу, питання щодо конкуренції норм ч. 4 ст. 111-1 та ст. 111-2 КК України. Для вирішення цієї проблеми пропонуємо виключити з Кримінального кодексу України, адже у ст. 111-1. Колабораційна діяльність міститься вичерпний перелік діянь, які охоплюють пособництво державі-агресору (ст. 111-2 КК України). Окрім того, не дивлячись на те, що більшість дослідників ст. 111-2 КК України вказують, що суб’єктом цього кримінального правопорушення є громадянин України, саме формулювання диспозиції вказує на те, що суб’єктом також можуть бути іноземці та особи без громадянства, за винятком громадян держави-агресора. Разом з тим, як кваліфікувати такі випадки, коли особа на окупованих територіях вже набула громадянства Російської Федерації, а правоохоронні органи України в силу ст. 25 Конституції України (громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство) вважають винного громадянином України. Також в Єдиному державному реєстрі судових рішень необхідно змінити назви розділу І Особливої частини КК України на «Кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки України».

Кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем у будівельній сфері

2025-12-18T20:43:08+02:00

У статті аналізуються окремі питання кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем у будівельній сфері. Зауважується, що активність ринку нерухомості та велика прибутковість будівельної сфери часто має наслідком вчинення кримінальних правопорушень.

Метою дослідження є виокремлення та узагальнення особливостей кваліфікації кримінальних правопорушень, що вчиняються шляхом зловживання владою або службовим становищем у будівельній сфері.

Підкреслюється, що дотепер у сучасній науковій літературі належної уваги особливостям кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем у будівельній сфері приділено не було.

Автор підтримує думку про те, що зловживання владою або службовим становищем у будівельній сфері є корупційним кримінальним правопорушенням.

Суб’єктом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 364 КК України, є службова особа, яка може бути, як представником влади так і іншою службовою особою. При цьому, службова особа діє незаконно, всупереч інтересам служби, наданим повноваженням, покладеним обов’язком та використовує надані їй законом права і повноваження.

На підставі аналізу судової практики, зокрема, постанов Касаційного кримінального суду Верховного Суду, зроблено висновок про те, що для кваліфікації дій як таких, що містять ознаки зловживання владою або службовим становищем у будівельній сфері важливе значення мають результати експертизи з питань землеустрою, а також оціночно-земельні, будівельно-технічні та економічні експертизи.

Також наголошується, що вкрай важливим є чітке визначення кваліфікуючих ознак правопорушення, що дозволяє відмежувати склад кримінального правопорушення закріпленого у ст. 364 КК України від інших схожих за своєю правовою конструкцією статей (наприклад, ст. 365 КК України).

Автор зауважує, що основними причинами ухвалення виправдувальних вироків у провадженнях досліджуваної категоріє є недотримання вимог кримінального процесуального законодавства при формуванні доказової бази і, як наслідок, визнання доказів недопустимими, а також хибна кваліфікація органами досудового розслідування протиправних дій.

Між антропоцентризмом та екоцентризмом: доктринальні підходи до криміналізації екоциду на міжнародному рівні

2025-12-18T21:35:14+02:00

У статті було проаналізовані ключові підходи до розуміння довкілля на прикладі побудови взаємозв’язку між завданням негативних наслідків та діяльністю людини під час збройних конфліктів – а саме, на прикладі В’єтнамської війни і застосування хімічної зброї під час однієї з операцій, що дали поштовх до розвитку екологічної юриспруденції. Такі підходи можливо прослідкувати від філософських – таких як екологічна етика, екологічна справедливість, глибокої і соціальної екології, рух за права тварин, рух за права тварин та екофемінізм – до правових, а саме підходу крізь права людини, прав природи і прав майбутніх поколінь.

У цьому контексті було здійснено розмежування між антропоцентричними і екоцентричними призмами до аналізу шкоди довкіллю, де перевага надається або її розумінню крізь шкоду для людей та впливу на людські групи, або зосереджується увага на наслідках для довкілля per se. Надалі, авторкою було досліджено бачення екоциду як форми геноциду в іноземній доктрині на прикладі прав корінних народів Австралії, Кенії і Америки. Було зроблено висновок щодо подальших перспектив та викликів такого регулювання, зокрема на його недостатність і зосередженість на шкоді людській групі. Втім, було зауважено, що такий підхід може набувати своєї актуальності і для України на прикладі такого корінного народу, як кримські татари, а тому може потребувати подальшого розвитку. Далі, було проаналізовано запропоновані іноземною доктриною групи підходів до криміналізації екоциду – а саме, інкременталістська школа, школа реляційної онтології, школа соціальної корисност і школа екоцентричного пріоритету. На їх прикладі було показано розбіжність між антропоцентричними та екоцентричними підходами в доктрині. Залежно від підходів, запропонованих школами, залежать потенційні елементи міжнародного злочину – зокрема, рівень наміру, тобто суб’єктивної сторони. Було також звернено увагу на виклики при обранні екоцентричного напрямку – а саме, застосування їх до вже упорядкованої системи міжнародного кримінального права, в тому числі щодо нових категорій потерпілих.

Взаємодія правоохоронних органів у протидії самовільному залишенню військової частини або місця служби військовослужбовцем: нормативно-правовий аспект

2025-12-18T21:58:34+02:00

Статтю присвячено з’ясуванню напрямів і форм співпраці правоохоронних органів у сфері протидії самовільному залишенню військової частини або місця служби військовослужбовцями із застосуванням заходів кримінально-правового примусу. Акцентовано, що зважаючи на зростання кількості випадків самовільного залишення військової частини або місця служби важливою складовою реалізації державної політики щодо протидії (припинення) цього виду військового кримінального правопорушення є співпраця й координація зусиль спеціалізованих суб’єктів, а саме правоохоронних органів, які виявляють, припиняють, проводять досудове розслідування цих кримінальних правопорушень. У зв’язку з цим проаналізовано форми співпраці та координації діяльності щодо протидії самовільному залишенню військової частини або місця служби військовослужбовцями на нормативному рівні Військової служби правопорядку у Збройних силах України, Державного бюро розслідування та Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони. Розглянуто нормативно-правову базу, яка визначає напрямки співпраці цих органів, зокрема, форми сприяння військової служби правопорядку в реалізації завдань інших правоохоронних органів. Сприяння припиненню самовільного залишення військової частини або місця служби здійснюється шляхом виконання функцій, зокрема організації розшуку та затримання військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, які самовільно залишили військові частини або місця служби чи без поважних причин не з’явилися в строк для проходження військової служби. Ця служба також активно залучається до протидії самовільному залишенню військової частини або місця служби військовослужбовцями, зокрема шляхом обміну інформацією про правопорушення, вчинені військовослужбовцями, працівниками Міністерства оборони України, Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, а також військовозобов’язаними та резервістами під час проходження зборів. Крім того, служба бере участь у проведенні відповідних звірок і координації дій із працівниками Державного бюро розслідувань та спеціалізованої прокуратури у сфері оборони.

Співвідношення поняття «особа злочинця» із суміжними поняттями юридичних наук: «особа, винна у скоєнні кримінального правопорушення», «суб’єкт кримінального правопорушення», «обвинувачений»

2025-12-18T22:06:13+02:00

У статті автори досліджують співвідношення між поняттям «особа злочинця» та суміжними поняттями юридичних наук – «особа, винна у скоєнні кримінального правопорушення», «суб’єкт кримінального правопорушення», «обвинувачений». Зазначають, що кримінологічна наука зазвичай оперує поняттям «особа злочинця». Такий вибір зумовлений тим, що поняття «особа» є складним інтегруючим поняттям, що охоплює біологічні, психологічні та соціальні сторони. Встановлено, що у кримінології під поняттям «особа злочинця» розуміють сукупність соціально-демографічних, психологічних, моральних та інших характеристик, які притаманні особам, винним у кримінально-протиправній діяльності. У законодавстві та юридичній літературі поряд із поняттям «особа злочинця» вживаються поняття «особа, винна у скоєнні кримінального правопорушення», «суб’єкт кримінального правопорушення».

Поняття схожі, але не тотожні, оскільки особа розглядається в різних аспектах – кримінально-правовому («особа, винна у скоєнні кримінального правопорушення») та кримінологічному («особа злочинця»).

У зміст поняття «особа, винна у скоєнні кримінального правопорушення» ніякі інші дані про цього індивіда, його ознаки, особливості та інші окремі показники не входять. Співвідносячи поняття «особа злочинця» та «суб’єкт кримінального правопорушення» автори зазначають, що вони не є тотожними і мають різні значення. По-перше, «особа злочинця» – суто кримінологічне поняття, а «суб’єкт кримінального правопорушення» – кримінально-правове.

По-друге, поняття «особа злочинця» є більш ширшим за значенням, оскільки, крім ознак суб’єкту кримінального правопорушення, наділене й іншими ознаками, які характеризують особу, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Автори роблять висновок, що кримінологічна наука оперує поняттям «особа злочинця». Такий вибір зумовлений тим, що поняття «особа» є складним інтегруючим поняттям, що охоплює біологічні, психологічні та соціальні сторони.

Поняття «особа злочинця» слід відрізняти від інших суміжних понять юридичних наук: «особа, винна у скоєнні кримінального правопорушення», «суб’єкт кримінального правопорушення», «обвинувачений». Ці поняття є кримінально-правовими та кримінально-процесуальними, а не кримінологічними за своєю природою та застосовуються до певної людини, яка є носієм встановлених в законі обов’язків і прав упродовж руху кримінального провадження.

Щодо правового регулювання діяльності капеланів в установах виконання покарань

2025-12-19T15:52:55+02:00

У статті розглянуто особливості сучасної пенітенціарної системи з акцентом на визначення її інституційної складової. Звернуто увагу на те, що інтерпретація поняття пенітенціарної системи залежить від цілей аналізу та напрямку наукового дослідження. Пенітенціарна система визначається як окрема сфера суспільних відносин, яка потребує нормативного впорядкування, здійснюваного уповноваженими органами влади із залученням інститутів громадянського суспільства. Для цього використовуються правові інструменти, спрямовані на створення ефективної моделі виконання покарань, забезпечення виправлення засуджених і їх ресоціалізації. Зазначено, що кримінально-виконавча система охоплює аспекти виконання покарань, тоді як пенітенціарна система додає важливий компонент, пов’язаний із виправленням осіб після відбування покарань та їх інтеграцією в суспільство.

У статті автор здійснює аргументовану оцінку важливості закріплення інституту капеланства в пенітенціарній системі на рівні законодавства, а також проводить аналіз нормативно-правових положень та законодавчих ініціатив, спрямованих на впровадження душпастирської опіки в установах виконання покарань. У рамках цього дослідження здійснено науковий розгляд правового регулювання діяльності пенітенціарних капеланів в Україні, та країнах ЄС акцентуючи увагу на проблемних аспектах чинного законодавства та можливих шляхах його вдосконалення.

Нормативно-правове забезпечення свободи віросповідання осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також діяльність духовенства, зокрема капеланів, у межах вітчизняного законодавства узгоджується з міжнародними правовими стандартами.

Автор наголошує, що сучасне пенітенціарне капеланство позбавлене необхідного правового регулювання, яке є ключовим для його ефективного функціонування та подальшого розвитку. Наразі ця сфера тримається виключно на ініціативах церков і релігійних організацій, що працюють на волонтерських засадах, а тому потребує належного правового забезпечення з боку держави.

Захист свободи віросповідання кримінально-правовими засобами: гарантії реалізації у контексті верховенства права

2025-12-19T16:18:16+02:00

Важливість дослідження сфери захисту прав людини визначається конституційною цінністю свободи віросповідання (ст. 35 КУ), що виступає невід’ємним елементом демократичної, правової держави та підґрунтям мирного співіснування в умовах релігійної різноманітності. В умовах зростання кількості випадків незаконного перешкоджання релігійній діяльності та використання насильства, особливо щодо священнослужителів, захист свободи віросповідання набуває актуальності. Такі діяння мають суспільну небезпеку, оскільки вони не лише порушують особисту недоторканність громадян, але й підривають громадську злагоду. Кримінально-правові засоби, закріплені у ст.ст. 178, 179, 180, 181 КК України, є гарантією реалізації балансу у контексті верховенства права, запобігаючи нетерпимості та насильству, що виникає на ґрунті релігійної ворожнечі.

У статті зосереджено увагу на міжнародно-правових стандартах, які відображені у Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ), що гарантує свободу думки, совісті та релігії, формує абсолютну вимогу щодо недопущення насильства (фізичного чи психічного) при здійсненні релігійної діяльності; Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, які встановлюють право на внутрішню свободу світогляду і віросповідання, що включає право вільно обирати, приймати або змінювати релігію чи переконання та зовнішню свободу її сповідування, без будь-якого примусу, що порушує цей вибір. Міжнародні норми закріплюють обов’язок держави активно захищати свободу віросповідання та протидіяти злочинам на ґрунті ненависті (hate crimes), що є складовою верховенства права.

Для забезпечення євроінтеграційного розвитку України, розкрито положення щодо меж допустимого обмеження свободи віросповідання відповідно до практики ЄСПЛ (справа Лейла Шахін проти Туреччини). З огляду на зростаючу роль соціальних мереж у поширенні релігійної нетерпимості, наголошується на необхідності уніфікації правозастосовної практики відповідно до вимог БДІПЛ ОБСЄ (Рішення № 3/13). Це є превентивною основою для зміцнення соціальної стійкості України в умовах глобальних та локальних викликів, підтверджуючи її гармонізацію до європейських цінностей.

Європейська практика захисту ув’язнених: перспективи застосування в Україні

2025-12-19T16:18:09+02:00

Стаття присвячена дослідженню європейської практики захисту прав ув’язнених та встановленню перспектив її застосування в Україні. Враховуючи, що Україна офіційно оголосила намір вступу до Європейського Союзу, пристосування національного законодавства до законодавства Європейського Союзу становить обов’язковий етап нормотворчої діяльності. З’ясовано зміст покарання у формі позбавлення волі на певний строк і розтлумачено поняття «ув’язнений». Здійснено аналіз системи міжнародно-правових стандартів у секторі захисту прав ув’язнених, у зв’язку з чим розглянуто дефініцію «стандарт». Серед них згадано: Європейські пенітенціарні правила ув’язнених, Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями й Європейську Конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або принижуючому гідність поводженню та покаранню. Наголошено, що у більшості країн Європейського Союзу відмічається підпорядкування пенітенціарних установ міністерствам юстиції (Швеція, Франція, Італія, Греція тощо). Досліджено особливості захисту прав ув’язнених в Німеччині, де Федеральним конституційним судом декілька разів приймалися рішення з кримінально-виконавчого права стосовно прав і свобод ув’язнених. Встановлено, що в ФРН значним аспектом у категорії захисту прав ув’язнених є федеральні землі й Федеральний Конституційний суд. Зауважено, що у Франції політика захисту прав ув’язнених націлена на перевиховання ув’язнених з поверненням їх до нормального суспільного життя: надаються певні заохочення або стягнення у форматі пільг. Проаналізовано пенітенціарну систему Норвегії, зокрема в’язницю Хальден, акцентуючи увагу на умовах утримання ув’язнених. Систематизовано ключові засади захисту права на здоров’я, на освіту й на вільні вибори в європейських державах. Наведено наймасштабніші проблеми в Україні в даній сфері у порівнянні з зарубіжним досвідом. Узагальнено, що захист прав ув’язнених в Україні є недосконалим і потребує оптимізації, у результаті чого окреслено характерні перспективи застосування європейської практики розвинених держав в даному секторі кримінально-виконавчого права України.

Сучасне монографічне дослідження проблем детінізації економіки: до уваги фахівців

2025-12-21T07:03:05+02:00

Не є секретом, що тіньова економіка є надзвичайно складним соціально-економічним явищем (або феноменом), який уже протягом тривалого часу є приводом для жвавих дискусій у фахових колах економістів, соціологів, правників і політологів. Із проголошенням у 1991 р. незалежності України саме економічна сфера стала каталізатором глибоких змін у всіх сферах суспільно-політичного життя, унаслідок чого одночасно з процесами ринкових трансформацій почала формуватися й, так би мовити, «паралельна» за своїми ознаками модель економічних відносин, іншими словами – «тіньова».

Ідеться власне про сферу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, яка фактично виходить за межі державного та суспільного контролю, є непрозорою. Вона охоплює систему соціально-економічних відносин між окремими громадянами, групами чи суб’єктами господарювання, що реалізують особисті або корпоративні інтереси шляхом використання майнових активів та ділових можливостей поза правовим регулюванням та офіційним обліком. Такі процеси зазвичай мають латентну природу – вони приховуються від органів державної влади, місцевого самоврядування, від суб’єктів фінансового моніторингу та загалом від громадськості.

Правова поведінка особи: філософсько-правовий та загальнотеоретичний виміри

2025-12-21T06:42:26+02:00

Вказується, правова поведінка належить до фундаментальних категорій загальної теорії права, охоплюючи всю сукупність юридично значущих дій суб’єктів правовідносин. За своєю природою вона є вольовою та соціально значущою діяльністю, що підпадає під сферу правового регулювання і породжує відповідні юридичні наслідки. На противагу юридично нейтральній поведінці, яка залишається поза межами правового впливу, правова поведінка завжди підлягає оцінці з точки зору її узгодженості чи неузгодженості з чинними правовими приписами. Це зумовлює її статус родового поняття, що інтегрує два діаметрально протилежні різновиди – правомірну поведінку та правопорушення.

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу категорії «правова поведінка» як фундаментального філософсько-правового поняття. Досліджено сутність правової поведінки як вольової, соціально значущої діяльності суб’єктів правовідносин, що перебуває у сфері правового регулювання та тягне за собою юридичні наслідки. Встановлено, що правова поведінка є родовим поняттям, яке охоплює два протилежні види – правомірну поведінку та правопорушення.

Проаналізовано роль правосвідомості як внутрішнього механізму, що трансформує зовнішні правові вимоги у внутрішні мотиви діяльності особи. З’ясовано, що формування правової поведінки зумовлене складною взаємодією ціннісних орієнтацій особи та правових приписів, де право виступає одночасно як орієнтир, стимул та обмежувач людської поведінки.

Здійснено порівняльно-правовий аналіз терміна «правомірна поведінка» у різних правових системах, що засвідчив універсальний характер цієї категорії попри термінологічні відмінності. Виокремлено основні ознаки правомірної поведінки: соціальна корисність, суб’єктивність, об’єктивність, відповідність правовим нормам та гарантованість державою.

Досліджено чинники, що зумовлюють правомірну поведінку, серед яких рівень правосвідомості та правової культури, усвідомлення гарантованості прав і свобод, свобода вибору та партнерський характер взаємовідносин особи й держави. Обґрунтовано, що правомірна поведінка є результатом гармонійного поєднання внутрішніх особистісних характеристик суб’єкта та зовнішнього соціально-правового середовища.

Десубстанціалізація права: гендерний вимір галузеутворення

2025-12-21T06:49:51+02:00

У статті досліджено вплив гендерних чинників на формування традиційної моделі галузеутворення та обґрунтовано концепцію десубстанціалізації права як методологічного підходу, що долає уявлення про нейтральність і позаісторичність системи права. Показано, що гендерні структури мислення визначають не лише критерії поділу права на галузі, а й саму ієрархію правових знань у межах правової доктрини.

Галузевий поділ не є суто технічною чи логічною класифікацією, а є виявом ієрархії соціальних відносин, де публічне право посідає символічно «вищу» позицію порівняно з приватним. Наведено приклади зміни співвідношення публічного і приватного в окремих сферах, зокрема у сімейному та екологічному праві.

Поняття десубстанціалізації права розкрито як відмову від пошуку «об’єктивних» критеріїв галузевого поділу та визнання соціально-історичної зумовленості самої правової системи. У цьому контексті показано, що уявлення про нейтральність права є ідеологічною фікцією, яка легітимує наявні владні дискурси, зокрема гендерні. Розглянуто феміністичну критику права як спробу не лише «включити» жінок у правову систему, а радше деконструювати логіку, що репродукує асиметрію.

Звернення до судової практики, зокрема до справи Bradwell v. State of Illinois (1873), дало змогу показати, що навіть формально нейтральні норми та рішення можуть відтворювати гендерну селективність. Судове рішення у цій справі проілюструвало, як право може закріплювати соціальну ієрархію під виглядом «об’єктивного» тлумачення конституційних гарантій, визначаючи, хто має доступ до публічного статусу і професійної діяльності. Це дозволяє виявити, що юридична субстанція – поняття галузі, компетенції, правового статусу – не є гендерно нейтральною, а відображає владні структури суспільства.

У підсумку десубстанціалізація права розглядається як стратегія, що відкриває можливість критично переосмислити систему права не як замкнену логічну конструкцію, а як відкритий процес соціальної артикуляції влади. Гендер у цьому підході виступає не лише соціальною, а й епістемологічною категорією, яка виявляє межі правового мислення.

Природа і форми буття права: філософсько-правова інтерпретація правової реальності

2025-12-21T06:52:43+02:00

У статті здійснено філософсько-правовий аналіз природи та форм буття права через концепт правової реальності як особливого виміру людського існування. Вихідною методологічною рамкою є онтологія буття (М. Гайдеггер) та ідея права як буття свободи у філософії права Г. Гегеля, що дає змогу осмислити право як специфічний «регіон буття», вкорінений у свободі, справедливості та рівності. На основі критичного переосмислення концепцій Г. Радбруха, Р. Алексі, Р. Штаммлера, Л. Фуллера, Р. Дворкіна обґрунтовується двоєдина природа права: єдність ідеального (ціннісно-нормативного) та фактичного (соціально-інституційного) вимірів, що проявляється у співвідношенні природного й позитивного права та напрузі між належним і сущим. В дослідженні розкрито структуру правової реальності як багаторівневої цілісності, яка охоплює три основні форми буття права: ідею права як регулятивний ідеал справедливого порядку; позитивне право як систему нормативних приписів, у яких ідея права набуває текстуальної та інституційної форми; правове життя як сферу реалізації права в поведінці суб’єктів і стані правопорядку. Показано, що єдність і взаємодія цих рівнів забезпечує внутрішню цілісність правового світу, а розрив між ними породжує феномен «несправжнього» права, позбавленого справедливості та легітимності. Особливу увагу приділено методологічному поділу на три форми буття права – ідею, норму та правове життя – як аналітичному інструменту опису правової дійсності, що не руйнує її онтологічної єдності та історичної динаміки. У дослідженні обґрунтовано, що правопорядок постає найконкретнішою формою буття права, в якій поєднуються «буква» закону і «дух» справедливості, а правомірна поведінка суб’єктів фіксує міру реалізації ідеї права у соціальних практиках. Наголошено, що філософсько-онтологічний та гуманістичний підходи дозволяють інтерпретувати право як живу, змінну реальність, у якій еволюція нормативної системи, практики застосування норм і правосвідомості відображає рух до узгодженого з людською гідністю та свободою правового порядку. Буття права – це єдність ідеального й реального, у якій абстрактна ідея справедливості втілюється в конкретному правовому вчинку.

Органічна єдність суспільства і держави у правовому вимірі людської гідності

2025-12-21T07:03:07+02:00

У статті зроблено спробу зрозуміти органічну єдність суспільства і держави у правовому вимірі людської гідності. Теза підкріплюється тим фактом, що держава як форма організації політичної влади, суспільство як простір для спілкування та самореалізації особистості, а також право як нормативний регулятор суспільних відносин не можуть існувати окремо, оскільки їхня взаємодія має органічний характер. Ключовим інтегруючим фактором у цьому трикутнику є людська гідність, яка об’єднує природно-правовий та позитивно-правовий виміри, і водночас закладає аксіологічні основи формування правопорядку. У статті людська гідність розглядається як універсальна правова цінність, що об’єднує мораль і право, внутрішній світ особистості та зовнішню організацію суспільного життя.

Особлива увага приділяється зв’язку між природним і позитивним правом, де природне право втілює ідеї свободи та рівності, а позитивне право служить засобом їх реалізації в державному механізмі. Авторка доводить, що верховенство права є методологічною основою, яка дозволяє пов’язати органічні закони суспільного розвитку з державним законодавством, унеможливлюючи свавілля влади та забезпечуючи стабільність правового порядку. Органічна єдність держави та суспільства постає не лише як абстрактне поняття, а й як практична умова легітимності влади та довіри громадян до інституцій. В умовах сучасних трансформацій та глобальних викликів, особливо у випадку України, в умовах війни, ця єдність набуває особливого значення. Вона дозволяє пов’язати національну ідентичність із загальнолюдськими правами людини, а також розробити ціннісну модель суспільного розвитку, засновану на повазі до гідності кожної людини. Тому стаття має на меті теоретично обґрунтувати той факт, що людська гідність є не лише ціннісною категорією, а й онтологічною основою сучасного правового порядку, що об’єднує державу, суспільство та право в єдину гармонійну систему.

Органічна єдність держави, суспільства та права можлива лише за умови, що позитивне право відображає принципи природного права та не суперечить їм. У разі відокремлення права від моральних основ виникає «правовий формалізм», коли право стає інструментом політичної влади, а не гарантією свободи.

Епістемологічні концепти кримінальної розвідки

2025-12-19T16:34:15+02:00

У статті проаналізовані проблемні питання епістемологічних концептів кримінальної розвідки, як нового правоохоронного інституту в Україні. Наголошується, що воєнний стан, зміни у політичних, соціальних та економічних умовах існування держави обумовлюють нові виклики, що постають перед науковою парадигмою функціонування правоохоронної системи в Україні. Реалізація Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України серед інших заходів передбачає розроблення проєкту Закону України «Про кримінальну розвідку». Під кримінальною розвідкою автор розуміє особливий вид діяльності спеціально уповноважених державних органів, що здійснюється за наявності визначених законодавством підстав з метою профілактики кримінальних правопорушень, їх виявлення, припинення та розкриття, сприяння реалізації завдань кримінального провадження, виявлення та нейтралізації реальних та потенційних загроз національним інтересам України, а також забезпечення національної, державної, воєнної, економічної, громадської безпеки та правопорядку. Правоохоронні органи для забезпечення успішної роботи щодо запобігання та припинення кримінальних правопорушень повинні володіти визначеним мінімумом вихідних даних, щоб на їх основі здійснювати необхідні заходи реагування. Вирішення зазначених завдань у значній мірі і досягається постійним пошуком необхідної інформації. Пошук оперативної, розвідувальної інформації являє собою пізнання – процес отримання, накопичення, аналізу та систематизації знання про природу, суспільство і духовний світ людини. У цьому сенсі розкрито сутність кримінальної розвідки з точку зору епістемології, яка вивчає природу, структуру, джерела та критерії знання, досліджує, що таке знання, процес його отримання, оцінки його істинності та меж пізнання з використанням розуму, логіки та попереднього досвіду. Наголошено, що наукові досягнення розширили епістемологічний інструментарій такими новітніми методами, як синергетика, моделювання, системний метод, метод додатковості, які притаманні і кримінальній розвідці як системному елементу правоохоронної діяльності держави.

Допит обвинуваченого (підсудного) у мішаній моделі кримінального процесу

2025-12-19T17:22:59+02:00

Стаття присвячена науковій розвідці правового регулювання допиту обвинуваченого (підсудного) у судовому розгляді відповідно до кримінального процесуального права України та інших держав з мішаною моделлю кримінального процесу.

Стверджується, що обвинувачений вправі надати показання щодо обставин, які стали підставою для складання та скерування до суду підсумкового процесуального документа досудового розслідування, інших обставин, що підлягають доказуванню та мають значення для кримінального провадження, доказів у кримінальному провадженні.

Аргументовано, що мета допиту обвинуваченого, передусім, полягає у з’ясуванні його правової позиції з приводу предмета обвинувачення, в одержанні від нього повної та достовірної інформації щодо обставин і фактів, які мають значення для кримінального провадження. Утім, судовий допит обвинуваченого проводять не лише з метою з’ясування обставин кримінального провадження, але й для дотримання права обвинуваченого бути вислуханим.

Звернено увагу, що кримінальний процесуальний закон не вимагає складання обвинуваченим присяги перед його допитом. На противагу свідка і потерпілого, КПК України не покладає на обвинуваченого обов’язок говорити лише правду.

Зазначено, що вільна розповідь становить монологічний етап допиту і полягає у ніким не скерованому усному повідомленні обвинуваченого, в якому він викладає власну версію події, що становить предмет судового розгляду. залежно від змісту, вільна розповідь обвинуваченого може слугувати або для його захисту, або підтверджувати версію сторони обвинувачення.

Констатовано, що послідовність запитань обвинуваченому унормована (ч. 1 ст. 351 КПК України) з урахуванням засади змагальності.

Акцентовано на тому, що кримінальний процесуальний закон не допускає ні перехресного допиту обвинуваченого, ні повторення запитань, на які вже обвинувачений дав відповідь, поставлені з метою очікування суперечностей у його показаннях, аби згодом стверджувати про їх недостовірність. Понад те, обвинуваченому недопустимо ставити навідні запитання.

Наголошено, що на відміну від української правової регламентації допиту обвинуваченого, у кримінальному процесуальному праві деяких європейських держав змагальне начало у цій процесуальній дії не настільки виражене. Так, єдиним суб’єктом допиту обвинуваченого визначений суд, тоді як учасники судового провадження вправі ставити йому запитання лише з дозволу головуючого.

Виявлення та викриття використання у кримінальному провадженні оперативно-розшукової інформації, отриманої з порушенням прав людини

2025-12-19T17:42:31+02:00

У статті досліджено проблематику виявлення та викриття незаконного використання оперативно-розшукової інформації у сучасному кримінальному провадженні. Встановлено, що оперативно-розшукова інформація є важливим інструментом забезпечення ефективності розслідування злочинів і формування доказової бази, однак її застосування потребує суворого дотримання вимог законності та процесуальних норм. З’ясовано, що порушення визначених законом процедур отримання або використання таких даних призводить до визнання доказів недопустимими, а також створює підстави для притягнення посадових осіб до юридичної відповідальності.

Проаналізовано законодавче регулювання оперативно-розшукової діяльності в Україні, яке включає обов’язкове судове санкціонування негласних слідчих дій, чіткі строки їх проведення та вимогу належного документального оформлення результатів. Доведено, що дотримання цих процедур є передумовою забезпечення правомірності доказового процесу, гарантією захисту конституційних прав людини та необхідною умовою дотримання принципів верховенства права.

Розкрито значення практики Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодноразово наголошував на неприпустимості використання доказів, здобутих без процесуального дозволу або з порушенням основоположних прав особи. Підкреслено, що судовий контроль за проведенням оперативно-розшукових заходів, а також процесуальні гарантії сторони захисту – зокрема право на ознайомлення з матеріалами, доступ до копій судових рішень і протоколів – забезпечують можливість своєчасного виявлення порушень і виключення незаконно отриманих доказів.

Обґрунтовано, що подальше вдосконалення правового регулювання оперативно-розшукової діяльності, посилення контролю за дотриманням законності та гармонізація національних норм із міжнародними стандартами є ключовими чинниками підвищення ефективності кримінального процесу. Доведено, що забезпечення прозорості, підзвітності та законності у сфері оперативно-розшукової діяльності сприяє утвердженню принципів справедливості, підвищенню довіри громадян до правоохоронних органів і зміцненню авторитету судової влади в Україні.

Стратегія – категорія криміналістики

2025-12-19T17:42:27+02:00

У статті визначається, що загальні питання, які охоплюють сучасні визначення «криміналістичної стратегії», – це планомірність; взаємозв’язок і координація багатьох процесуальних дій і заходів, а також довготерміновість та прогностичність мислення.

Наголошується, що багато країн ухвалюють стратегічні політико-правові документи, спрямовані на забезпечення боротьби з організованою злочинністю, тероризмом, корупцією та ін. Переважно вони присвячені характеристиці особливостей кримінальної ситуації, яка належить до всієї сукупності, а також до окремих транснаціональних злочинів, які вчиняються на території певної країни. Так, Велика Британія у 2018 р. представила оновлену стратегію боротьби з тероризмом.

Автори дотримуються думки, відповідно до якої криміналістична стратегія має відображати перспективну модель розвитку, удосконалення (можливо, трансформації) відповідних розділів криміналістичної науки (загальної теорії криміналістики, криміналістичної техніки, криміналістичної тактики та криміналістичної методики).

На прикладі криміналістичної методики щодо окремих груп злочинів здійснено спробу розглянути ключові питання, які мають стратегічний характер. Основним завданням криміналістики (у цьому контексті) є розроблення функціонально придатних механізмів боротьби з визначеними державою злочинами, що надалі мають набути вигляду базової криміналістичної методики, методик різного рівня узагальнення.

Проаналізовані головні напрями (стратегія) боротьби зі злочинами, вчиненими особами в складі злочинних груп (угруповань), які мають ознаки організованих. Визначені основні положення доктрини стратегічних рекомендацій боротьби з екстремізмом.

Аргументовано, що стратегічний підхід дає змогу не тільки правильно визначити напрям розслідування, змоделювати перспективний алгоритм доказування обставин, які підлягають встановленню в кримінальній справі, подолати протидію розслідуванню, але й досягти органічного взаємозв’язку між слідчими діями й оперативно-розшуковими заходами; збалансувати зусилля посадових осіб різних правоохоронних органів, інших організацій і установ; найбільш оптимально використовувати допомогу громадськості при проведенні слідчих (розшукових) дій. Розробка проблем, пов’язаних зі стратегічною стороною в діяльності посадових осіб щодо виявлення, розкриття й розслідування злочинів, а також запобігання їм, вимагає подальших досліджень.

Сама ж криміналістична стратегія – фундаментальна категорія теорії криміналістики, яка може бути визначена як довготривала, перспективна концепція розроблення, використання, удосконалення та трансформації криміналістичних знань. Водночас вирішальну роль має вироблення ефективних механізмів упровадження стратегічних орієнтирів у слідчу та судову практику.

Окремі аспекти взаємодії оперативних працівників під час документування та розслідування злочинів, вчинених організованими групами

2025-12-19T17:58:54+02:00

У статті досліджено актуальні проблеми протидії організованій злочинності в умовах воєнного стану в Україні, що становить реальну загрозу національній безпеці. Підкреслено, що сучасна організована злочинність характеризується якісним і кількісним зростанням, удосконаленням структур, використанням новітніх технологій і зброї, а також активною адаптацією до умов воєнного часу. Особливу увагу приділено процесу взаємодії оперативних підрозділів, органів досудового розслідування, прокуратури, експертних та аналітичних служб під час розкриття й документування злочинів, учинених організованими групами. Встановлено, що ефективність розслідування таких правопорушень безпосередньо залежить від узгодженості дій, належного інформаційного обміну та спільного планування оперативно-розшукових і слідчих (розшукових) дій. Охарактеризовано основні форми взаємодії, а саме інформаційно-аналітичну, організаційно-тактичну, експертно-криміналістичну, міжвідомчу та міжнародну. Підкреслено значення міжнародного співробітництва, зокрема через канали Інтерполу, Європолу та створення спільних слідчих груп. Акцентовано на необхідності дотримання конфіденційності, законності, системності, оперативності та субординації у взаємодії між суб’єктами правоохоронної діяльності. Наведено позиції провідних науковців щодо сутності взаємодії як комплексного, організованого процесу, спрямованого на досягнення спільної мети – ефективного розкриття й попередження злочинів організованих угруповань. Зазначено, що особливості воєнного стану ускладнюють роботу оперативних підрозділів через обмеження ресурсів і підвищену активність злочинців, однак високий рівень професійної підготовки та налагоджена комунікація між структурами дозволяють досягати позитивних результатів. Підкреслено провідну роль оперативних працівників у виявленні первинної інформації про діяльність організованих груп, документуванні їх злочинної діяльності, встановленні структури, каналів фінансування та міжрегіональних і транснаціональних зв’язків. Зроблено висновок, що синергія та координація дій між оперативними підрозділами, слідчими, прокурорами й експертами є ключовою умовою забезпечення ефективної протидії організованій злочинності в умовах воєнного стану.

Процесуальний статус потерпілого від воєнних злочинів: проблеми реалізації та гарантії захисту прав

2025-12-19T18:04:41+02:00

У статті досліджено процесуальний статус потерпілих від воєнних злочинів у контексті сучасної збройної агресії проти України та проаналізовано ключові проблеми реалізації їхніх прав. Зазначено, що значне зростання кількості воєнних злочинів актуалізує необхідність комплексного нормативного врегулювання участі потерпілих у кримінальному провадженні. Розкрито особливості правового становища потерпілого за Кримінальним процесуальним кодексом України та визначено чинники, які ускладнюють визнання статусу потерпілого, доступ до правосуддя, участь у процесуальних діях і доведення шкоди в умовах війни. Особлива увага приділена аналізу підходів Міжнародного кримінального суду щодо тлумачення поняття потерпілого, форм участі, гарантій захисту та компенсаційних механізмів. Порівняння національних і міжнародних стандартів дозволило визначити суттєві прогалини українського законодавства, зокрема відсутність спеціальних процедур для жертв воєнних злочинів та недостатній рівень їх захисту.

У статті сформульовано напрями вдосконалення кримінального процесуального законодавства України: забезпечення обов’язкового інформування потерпілих, розширення доступу до матеріалів провадження, використання дистанційних форм участі, запровадження категорії «вразливих потерпілих», ухвалення закону про компенсацію жертвам міжнародних злочинів та створення спеціального механізму цивільних позовів у межах кримінального провадження. Зроблено висновок, що Міжнародний кримінальний суд створив найбільш розвинуту систему участі жертв у процесі, засади якої мають бути інтегровані до національного кримінального процесу щодо розслідування воєнних злочинів та їх судового розгляду. Українське законодавство сьогодні стає на шлях запровадження таких стандартів, що зумовлює потребу адаптації національної моделі відповідно до міжнародного досвіду. Удосконалення кримінального процесуального законодавства повинно орієнтуватися на імплементацію міжнародних стандартів, рекомендацій Міжнародного кримінального суду, а також врахування фактичних викликів, з якими стикаються потерпілі від воєнних злочинів. Автором визначено загальні напрями нормативного врегулювання окреслених проблемних питань.

Криміналістична діагностика як метод пізнання прихованих обставин злочину

2025-12-19T18:18:50+02:00

Стаття присвячена криміналістичній діагностиці як ключовому інструменту встановлення прихованих обставин злочину та підвищення точності слідчих висновків. Розкривається сутність криміналістики, поняття сліду, доказу та прихованих обставин, а також роль логіки та інтуїції у формулюванні та перевірці гіпотез щодо механізму та послідовності дій злочинця. Описано традиційні методи, такі як трасологія, дактилоскопія та судово-медична експертиза, а також сучасні технології. Включаючи цифрову криміналістику, тривимірне сканування та аналіз великих даних, і показано, як їх інтеграція підвищує чутливість і специфічність досліджень.

Практична значимість криміналістичної діагностики ілюструється на прикладах її застосування у практиці. В тому числі, демонструється, як методи діагностики дозволяють встановлювати спосіб вчинення злочину, ідентифікувати приховані фактори, що вплинули на перебіг події, та відновлювати об’єктивну картину злочинної діяльності. Водночас акцентується на обмеженнях методів, що потребують вдосконалення, шляхом систем моделювання.

Методологічна основа криміналістичної діагностики базується на принципах наукового методу (об’єктивність, системність, перевірюваність результатів) та застосуванні системного аналізу доказової інформації, що забезпечує всебічність дослідження. Міждисциплінарний підхід інтегрує знання із суміжних галузей, таких як право, інформатика, психологія, біологія, тим самим підвищуючи ефективність криміналістичної діагностики у реконструкції подій та аналізі доказів. Така синергія дає змогу не лише глибше відтворити приховані обставини злочину, а й забезпечує детальний аналіз доказів, враховуючи правові аспекти, людський фактор, цифрові сліди й біологічні докази, що зрештою гарантує обґрунтовані висновки.

Отож, криміналістична діагностика постає не лише як сукупність технічних прийомів, а як комплексний метод пізнання, який поєднує наукові підходи, практичні інструменти та інноваційні технології. Її значення полягає у здатності не просто фіксувати докази, а «читати між рядками» злочину, відновлюючи приховані обставини та надаючи розслідуванню глибини, структурності й цілісності.

Криміналістичні методи ідентифікації осіб за відбитками пальців та біометричними даними

2025-12-19T18:23:07+02:00

У статті розглядаються сучасні криміналістичні методи ідентифікації осіб за відбитками пальців та біометричними даними, які є одним із ключових напрямів розвитку судової експертизи та правоохоронної діяльності в умовах сучасного інформаційного суспільства. Автор акцентує увагу на історичних передумовах використання дактилоскопії, що має багатовікову історію, її науковому обґрунтуванні, а також практичному значенні у виявленні й розкритті злочинів різного ступеня складності. Значну увагу приділено аналізу сучасних автоматизованих інформаційних систем, які забезпечують швидкий пошук і порівняння відбитків пальців у масштабних національних і міжнародних базах даних, що дозволяє оперативно ідентифікувати осіб навіть за мінімальною кількістю біометричних ознак.

Окремо досліджуються перспективи інтеграції таких систем із міжнародними криміналістичними реєстрами, що сприяє підвищенню ефективності боротьби з транснаціональною злочинністю, зокрема у справах, пов’язаних із тероризмом, торгівлею людьми та організованою злочинністю. У статті також детально розглядаються сучасні біометричні технології, такі як розпізнавання обличчя, райдужної оболонки ока, голосу та інших унікальних параметрів людини, які дедалі частіше застосовуються як допоміжні або альтернативні інструменти ідентифікації в правоохоронних органах та системах безпеки. Підкреслюється важливість комплексного підходу, що передбачає поєднання класичних дактилоскопічних методів із новітніми біометричними засобами, що дозволяє значно підвищити точність і надійність криміналістичних досліджень, мінімізувати помилки і виключити ймовірність плутанини між особами. Також у статті розглядаються актуальні проблеми правового регулювання використання біометричних даних, етичні аспекти збору та обробки такої інформації, ризики порушення права на приватність, а також виклики, пов’язані з кібербезпекою і можливим зловживанням біометричними базами.

Зроблено висновок, що вдосконалення криміналістичних методів ідентифікації осіб за відбитками пальців та біометричними характеристиками є необхідною умовою підвищення ефективності боротьби зі злочинністю, проте воно вимагає ретельного балансування між потребами безпеки та дотриманням основоположних прав і свобод людини, що має бути закріплено на законодавчому рівні й підтримуватись у судовій практиці.

Віртуальні активи як предмет кримінального правопорушення: проблеми визначення та доказування

2025-12-19T18:39:07+02:00

Стаття присвячена віртуальним активам (криптовалюті) як предмету кримінального правопорушення з точки зору його визначення та доказування. Зазначено, що криптовалюта характеризується високим рівнем анонімності, оскільки персональні дані власників електронних гаманців (зокрема ім’я чи адреса користувача) не розкриваються, а ідентифікація здійснюється лише за допомогою унікального набору символів, що не дає змоги встановити особу. Водночас інформація про транзакції є відкритою, а всі операції з криптовалютою мають анонімний і незворотний характер. Тобто, у широкому розумінні криптовалюта – це цифровий нематеріальний актив, який функціонує як система розрахунків із динамічно змінною вартістю, має переважно анонімну природу та не перебуває під контролем центральних банків. До найбільш відомих криптовалют належать Bitcoin, Ethereum, Dash, Ripple, Monero, Litecoin, Augur, MaidSafeCoin тощо. При цьому найбільш відомою і дорогою з них біткоїн (Bitcoin) – перша децентралізована цифрова валюта, створена у 2008 році, яка використовується для обміну на товари чи послуги за допомогою технології блокчейн. А обмін криптовалют на реальні гроші здійснюється через онлайн-платформи, електронні платіжні системи або спеціалізовані обмінні сервіси.

Встановлено, що у чинному кримінальному законодавстві відсутні інші норми, які б прямо згадували віртуальні активи або криптовалюту. На практиці це призводить до того, що слідчі та прокурори у кримінальних провадженнях, пов’язаних із криптовалютами, діють фактично на власний розсуд, ухвалюючи процесуальні рішення, здійснюючи вилучення цифрових активів та організовуючи їх зберігання без чітко визначеного правового механізму. Внаслідок цього питання подальшої правової долі вилучених криптоактивів залишається неврегульованим і вирішується ситуативно.

Зроблено висновок, що віртуальні активи (криптовалюта) за своєю правовою природою можуть бути предметом багатьох кримінальних правопорушень. Наприклад, шахрайства (коли використовують обман під час її продажу або обміну на реальну валюту), крадіжки (таємне викрадення майна за допомогою певної комп’ютерної програми), вимагання чи незаконного збагачення (оскільки криптовалюту можна легко конвертувати в фіатну валюту, що досить складно потім відслідкувати) тощо.

Алгоритми дій слідчого під час розслідування порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості

2025-12-19T18:39:15+02:00

У науковій статті здійснено комплексне дослідження проблемних аспектів досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтею 406 Кримінального кодексу України, що стосуються порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості. Автором проведено системний аналіз норм чинного кримінального та кримінального процесуального законодавства, положень військових статутів, а також вітчизняної й міжнародної практики їх застосування. Окрему увагу приділено огляду наукових позицій щодо сутності складу злочину, особливостей суб’єктивної сторони та специфіки доказування обставин, що мають значення для правильної кваліфікації діянь військовослужбовців. Проаналізовано статистику зареєстрованих кримінальних проваджень за 2020–2025 роки, що демонструє коливання кількісних показників і свідчить про низький рівень завершення досудового розслідування з направленням обвинувальних актів до суду. Така динаміка пояснюється наявністю як об’єктивних чинників (зміна умов воєнного стану, складність збору доказів у бойовій обстановці, специфіка військових частин), так і суб’єктивних – недостатня кваліфікація окремих слідчих, недосконала взаємодія з командуванням, відсутність єдиної методики розслідування. У роботі визначено коло основних труднощів, що виникають під час документування таких правопорушень: проблеми встановлення безпосередніх учасників конфлікту, доведення наявності прямого умислу, з’ясування мотивів протиправної поведінки, отримання достовірних свідчень очевидців, а також реконструкції послідовності подій за обмежених можливостей проведення слідчих (розшукових) дій. На основі узагальнення практики запропоновано поетапну методику організації досудового розслідування – від моменту внесення відомостей до ЄРДР і проведення першочергових слідчих дій до повідомлення особі про підозру та завершення кримінального провадження. Обґрунтовано необхідність своєчасного огляду місця події, детального допиту свідків і потерпілих, використання можливостей судових експертиз, зокрема трасологічних, психологічних і військово-статутних, а також застосування цифрових джерел доказів (відеозаписів, OSINT-даних, матеріалів службових перевірок). Акцентовано увагу на важливості ефективної взаємодії між слідчими, прокурорами, військовими командирами та експертними підрозділами, що забезпечує повноту та об’єктивність зібраних доказів. Зроблено висновок, що удосконалення методики розслідування злочинів, передбачених статтею 406 КК України, сприятиме підвищенню якості доказування, забезпеченню принципу невідворотності покарання та зміцненню військової дисципліни у Збройних Силах України. Рекомендації, сформульовані у статті, мають практичну цінність і можуть бути використані в діяльності слідчих, прокурорів, юристів, а також у науково-дослідній і навчальній роботі.

Деякі проблемні питання зловживання процесуальними правами сторонами кримінального процесу в умовах особливого періоду

2025-12-19T18:52:03+02:00

Стаття присвячена аналізу проблематики зловживання процесуальними правами учасниками кримінального провадження в умовах особливого періоду, що набуло особливої гостроти та стало деструктивним чинником, який істотно шкодить національній безпеці та ефективності правосуддя. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю осмислення якісних трансформацій кримінального процесуального права та механізмів реалізації процесуальних прав учасників кримінального процесу в умовах воєнного стану ті дії принципу lex specialis. Встановлено, що у доктринальному плані сутнісна межа між зловживанням і порушенням прав полягає у формальній законності дій у межах здійснення суб’єктивного права, але їх невідповідності фактичній правомірній меті реалізації своїх правових можливостей. Визначено, що зловживання процесуальними правами розглядається як умисне використання наданих законом правових можливостей усупереч їхньому основному правомірному призначенню, що створює перешкоди для належного перебігу кримінального провадження. Зазначено про необхідність дослідження проблематики термінологічної суперечливості категорії «зловживання процесуальними правами», оскільки «незаконного права» не існує, і якщо діяльність особи виходить за межі закону, вона його порушує і несе відповідальність.

Доведено, що зловживання процесуальними правами порушує баланс інтересів сторін, затягуючи вирішення справи. Законодавець, зокрема через проєкт Закону № 11387 фактично прирівнює зловживання правом до неповаги та інших процесуальних правопорушень. Розглянуто суб’єктний склад зловживання і вказано на те, що до нього доцільно відносити і суд. Вказано на те, що суд здійснює зловживання процесуальними правами шляхом необґрунтованого затягування розгляду справ та надмірного застосування тримання під вартою, коли такий запобіжний захід не виправданий.

Зроблено висновок про те, що розв’язання проблеми зловживання процесуальними правами потребує розроблення чітких критеріїв визначення самого факту зловживання процесуальними правами, створення ефективних механізмів реагування на досліджувані негативні прояви, запровадження цифрового моніторингу дотримання процесуальних строків та забезпечення належного судового контролю.

Удосконалення процедури пред’явлення для впізнання: від «ймовірного судження» до «подвійного сліпого» стандарту (за досвідом юрисдикцій загального права)

2025-12-19T18:52:29+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу процесуальних, криміналістичних і психологічних засад пред’явлення для впізнання та визначенню напрямів його вдосконалення з урахуванням практики держав загального права. Наголошено, що чинна модель цієї слідчої дії в Україні характеризується низкою системних проблем: відсутністю єдиного стандарту формування групи порівняння, ризиком ненавмисних підказок свідку, залежністю результату від сугестивних чинників і браком спеціальної підготовки осіб, які проводять впізнання. На основі аналізу положень національного законодавства, судової практики та досвіду зарубіжних органів розслідування обґрунтовано потребу запровадження подвійного сліпого методу, який виключає можливість впливу очікувань чи упереджень з боку слідчого, а також послідовного пред’явлення об’єктів, що мінімізує ефект ймовірного судження та забезпечує вищу достовірність ідентифікації. Розкрито значення відеофіксації як гарантії процесуальної прозорості та подальшого контролю за допустимістю доказів. Окремо досліджено можливості використання технологій штучного інтелекту для автоматизованого формування фоторядів осіб, подібних за ключовими ознаками до підозрюваного, що здатне зменшити ризик людського фактору й підвищити об’єктивність упізнання. Водночас підкреслено, що впровадження таких інновацій потребує правового регулювання, зокрема щодо перевірки достовірності цифрових матеріалів і захисту персональних даних. Результатом дослідження стало формулювання системного підходу до оновлення інституту впізнання, який поєднує процесуальні гарантії, когнітивну надійність і технологічну нейтральність. Запропонована модель сприятиме підвищенню доказової цінності результатів, зміцненню довіри суспільства до органів досудового розслідування та утвердженню нових етичних і професійних стандартів у сфері кримінальної юстиції. У роботі також наведено програму пілотних досліджень та критерії емпіричної оцінки впроваджених методик, що дозволяє перевіряти їхню практичну ефективність і поступово адаптувати до національних умов.

Тимчасовий доступ до речей та документів у контексті міжнародного співробітництва під час досудового розслідування

2025-12-19T19:02:42+02:00

Актуальність теми дослідження зумовлена збільшенням транснаціонального характеру сучасної злочинності, що вимагає від суб’єктів розслідування (слідчого (детектива), дізнавача, прокурора) активного використання механізмів міжнародної правової допомоги. Одним із ключових заходів для збору доказів, що знаходяться за кордоном, є тимчасовий доступ до речей та документів. Однак ефективність цього інструменту суттєво знижується через наявність правової невизначеності та суперечливої судової практики щодо застосування положень ч. 2 ст. 562 Кримінального процесуального кодексу.

У статті досліджуються питання відсутності єдиного підходу слідчих суддів до надання дозволів на тимчасовий доступ до речей та документів у рамках запитів про міжнародну правову допомогу. Проаналізовано зміни до ч. 2 ст. 562 КПК України, внесені Законом № 187-ІХ у 2019 році, які перетворили імперативну норму про обов’язкове отримання судового дозволу на диспозитивну, що вимагає такого дозволу «лише у разі, якщо це передбачено міжнародним договором або є обов’язковою умовою... за законодавством запитуваної сторони».

Зазначається, що причиною суперечностей є саме невдала редакція ч. 2 ст. 562 КПК України. Аргументовано, що практика суддів, які відмовляють у наданні дозволу, хоч і виглядає формально відповідною закону, насправді створює перешкоди для міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

Проаналізовано стандарти Європейського Союзу, зокрема Директиву 2014/41/ЄС про Європейський ордер на розслідування, який за своєю суттю є судовим рішенням. Це формує очікування у країн-членів ЄС, що запити з інших країн (як Україна) про втручання в охоронювані законом права також мають проходити національний судовий контроль.

З метою уніфікації судової практики, усунення правової невизначеності та приведення законодавсва у відповідність до європейських стандартів, пропонується внести зміни до ч. 2 ст. 562 КПК України, вилучивши положення «лише у разі, якщо це передбачено міжнародним договором або є обов’язковою умовою надання такого виду допомоги за законодавством запитуваної сторони».

Поняття строків у кримінальному досудовому провадженні

2025-12-19T19:09:14+02:00

Стаття присвячена дослідженню поняття строків у кримінальному досудовому провадженні. Звернуто увагу, що проблематика визначення строків на досудовій стадії кримінального провадження залишається недостатньо розробленою, створюючи передумови для неоднозначного тлумачення їхнього змісту. Наголошено, що формулювання будь-якого визначення є неможливим без виокремлення та обґрунтування його істотних ознак. Вказано, що строки у кримінальному досудовому провадженні є комплексною правовою категорією, що відображає не лише часовий вимір процесуальної діяльності. Доведено, що строкам притаманна нормативна зумовленість, адже вони встановлюються нормами кримінального процесуального законодавства та процесуальними рішеннями уповноважених суб’єктів досудового етапу кримінального провадження, а також можуть випливати з домовленостей сторін у межах угод про примирення та визнання винуватості. Обґрунтовано, що належне правове регулювання строків є необхідною умовою забезпечення верховенства права, процесуальної економії та реалізації засади розумності строків у кримінальному судочинстві. Констатовано, що строки мають імперативний характер, проте їх дотримання здійснюється з урахуванням правил диспозитивності, що забезпечує баланс між правовою визначеністю та гнучкістю правозастосування. Наголошено, що строки у досудовому кримінальному провадженні можуть виражатися як у «жорсткій» (конкретній), так і «гнучкій» (оціночній) формі. Обґрунтовано, що строки у кримінальному досудовому провадженні виконують не лише регулюючу, а й гарантійну функції, виступаючи ключовим елементом механізму захисту фундаментальних прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження. Зазначено, що жорсткі строки забезпечують стабільність і передбачуваність процесу, тоді як гнучкі, зокрема розумні строки, забезпечують ефективність розслідування. Обґрунтовано, що вирішальною ознакою строків у досудовому кримінальному провадженні є забезпечення ефективності кримінального досудового провадження, а також гарантування прав, свобод і законних інтересів особи. Підсумовано, що поняття «строки у кримінальному досудовому провадженні» має відображати всю сукупність притаманних їм істотних ознак.

Проведення експертизи як форма участі експерта у кримінальному провадженні

2025-12-19T19:34:39+02:00

Автором статті проведено аналіз сучасного стану правового регулювання та наукових розробок у сфері використання спеціальних знань експерта під час його залучення для проведення експертизи у кримінальному провадженні. Увагу сконцентровано на проведені експертизи саме як форми участі експерта у кримінальному судочинстві. На підставі проведеного дослідження визначено, що проведення експертизи є складною процесуальною дією, що складається з певних етапів, а саме: залучення експерта за дорученням або на договірних умовах та використання спеціальних знань експертом під час здійснення експертного дослідження, результатом якого є складання висновку. Здійснено ґрунтовний аналіз кожного етапу проведення експертизи під час кримінального провадження, за результатом якого автором зазначено про необхідність закріплення в положеннях кримінального процесуального законодавства чіткої форми процесуального документа як юридичної підстави проведення експертизи, а також доповнення щодо обов’язку інформування про факт та мету залучення експерта. Автором визначено необхідність дотримання певного алгоритму дій під час залучення експерта для проведення експертизи, що передбачає встановлення підстав для проведення експертизи, збір даних для проведення дослідження, ухвалення рішення про проведення експертизи та формулювання питань перед експертом, під час якого необхідним є окреме залучення спеціаліста для участі в підготовці необхідного переліку запитань. Акцентовано увагу на дотриманні порядку надання висновку експерта з врахуванням особливостей та вимог на всіх етапах проведення експертизи. Досліджуючи проведення експертизи як форму участі експерта у кримінальному провадженні, автором наголошено про важливість визначення фактичних підстав її проведення, перевірки належності та якості об’єктів дослідження, врахування особливостей призначення експертизи та порядку залучення експерта, алгоритму використання спеціальних знань, якими володіє експерт, а також дотримання вимог щодо складання та оцінки висновку експерта як самостійного процесуального джерела доказів, що повинно відповідати критеріям належності, допустимості, достатності та достовірності.

Використання спеціальних знань у розслідуванні воєнних злочинів і злочинів проти людяності: процесуальні аспекти, експертна взаємодія та цифрова криміналістика

2025-12-19T19:35:00+02:00

Стаття присвячена всебічному аналізу процесуальних і криміналістичних аспектів використання спеціальних знань під час розслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності в умовах воєнного стану. Розкрито місце спеціальних знань у структурі доказування як ключового інструмента забезпечення повноти, об’єктивності та відтворюваності результатів досудового розслідування. Визначено, що у сучасній доктрині кримінального процесу спеціальні знання перестають бути допоміжним елементом і перетворюються на системоутворюючу складову доказового процесу, що забезпечує зв’язок між науковими, технічними й юридичними методами пізнання фактичних обставин злочину. Проаналізовано процесуальні форми їх реалізації: участь спеціаліста у проведенні слідчих (розшукових) дій, призначення та проведення судових експертиз, надання консультацій і спеціальних висновків, а також використання результатів експертних досліджень у судовому розгляді.

Окрема увага приділена змісту й особливостям проведення державної експертизи з питань таємниць, що має виняткове значення у провадженнях про шпигунство та розголошення державної таємниці. Розкрито методологію та процесуальні умови експертизи спеціальних хімічних речовин, які застосовуються під час документування злочинів терористичного й диверсійного характеру. Детально висвітлено роль комп’ютерно-технічної та телекомунікаційної експертиз у виявленні цифрових слідів злочину, відновленні видалених даних, встановленні фактів несанкціонованого доступу й маршрутизації передавання інформації. Описано значення експертизи відео- та звукозапису для перевірки автентичності аудіовізуальних матеріалів, що фіксують факти воєнних злочинів, а також наведено вимоги до процедурного забезпечення їх допустимості у суді.

Обґрунтовано, що використання спеціальних знань забезпечує наукову точність встановлення причинно-наслідкових зв’язків, достовірність оцінки об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину та є невід’ємною гарантією справедливого правосуддя. Визначено систему процесуальних гарантій допустимості та достовірності експертних висновків – від належного призначення експертизи й кваліфікації експерта до фіксації безперервного ланцюга збереження доказів і перевірки результатів у суді. Проаналізовано організаційні основи взаємодії органів досудового розслідування, прокуратури й експертних установ, зокрема запровадження практики «паспортів доказів», комплексних експертних груп і міжвідомчих комунікацій. Доведено, що в умовах воєнного стану ефективне використання спеціальних знань стає стратегічною передумовою якісного розслідування воєнних злочинів, забезпечення допустимості доказів у міжнародному кримінальному правосудді та підвищення рівня довіри до результатів українського кримінального судочинства.

Огляд місця події як спосіб отримання доказів у досудовому розслідуванні терористичних актів, учинених із застосуванням вибухових пристроїв в умовах воєнного стану

2025-12-19T23:50:55+02:00

Вказується, в умовах правового режиму воєнного стану в Україні терористична діяльність набула нових, більш небезпечних форм, що виражаються у системному застосуванні вибухових пристроїв із метою дестабілізації національної безпеки, поглиблення соціально-психологічної напруги в суспільстві та ослаблення інституційної спроможності держави. У статті здійснено аналіз процесуальних, організаційних і криміналістичних засад проведення огляду місця події у досудовому розслідуванні терористичних актів, учинених із застосуванням вибухових пристроїв, в умовах воєнного стану.

Визначено, що огляд місця події є першочерговим способом отримання доказів, від повноти та достовірності якого залежить ефективність кримінального процесуального доказування.

Акцентовано, що специфіка розслідування терористичних актів із використанням вибухових пристроїв полягає у масштабності руйнувань, небезпечності обстановки, обмеженому доступі до епіцентру вибуху та фрагментарності слідів. Доведено, що огляд місця події у таких умовах виконує подвійне завдання: з одного боку, він є слідчою (розшуковою) дією, спрямованою на отримання доказів, а з іншого – тактичним заходом реагування, направленим на забезпечення безпеки, локалізації наслідків вибуху та недопущення подальшої шкоди.

Розкрито двоетапну модель проведення огляду місця події: первинний (невідкладний) етап спрямований на локалізацію небезпечних ділянок, попередню фіксацію та визначення меж зони ураження; повторний (деталізований) етап – на глибоке дослідження території та отримання матеріальних і цифрових слідів для подальшого експертного аналізу.

Підтверджено доцільність використання зонального принципу під час огляду місця події, який забезпечує системність і просторову реконструкцію механізму вибуху.

Обґрунтовано доцільність забезпечення високого рівня міжвідомчої координації між органами досудового розслідування, експертними та медичними установами, вибухотехнічними, рятувальними та іншими підрозділами під час проведення огляду місця події.

Для підвищення ефективності отримання доказів у досудовому розслідуванні терористичних актів, учинених із застосуванням вибухових пристроїв, необхідним запропоновано розширення базового техніко-криміналістичного забезпечення огляду місця події шляхом впровадження інноваційних засобів фіксації, аналізу та збереження доказової інформації.

Істина у кримінальному процесі: філософсько-правові засади та практичний вимір

2025-12-19T23:58:07+02:00

У статті здійснено філософсько-правове та процесуальне дослідження феномена істини у кримінальному процесі. Розкрито багатовимірну природу істини, що поєднує епістемологічні, морально-ціннісні та юридичні аспекти, визначаючи її одночасно і як результат пізнання, і як нормативний орієнтир функціонування органів правосуддя.

Проаналізовано основні філософські концепції істини – кореспондентну, когерентну, прагматичну та конвенціоналістську – і показано, що жодна з них окремо не здатна повністю охопити складність правового знання. Наголошено, що у правовому вимірі істина є синтезом об’єктивної відповідності фактам та процесуальним вимогам до її здобуття. Зазначено, що правова істина не може бути результатом порушення людської гідності або принципів справедливості, оскільки процедура її встановлення є невіддільною від її змісту.

У роботі проаналізовано нормативне закріплення істини у Кримінальному процесуальному кодексі України, включно з тісним зв’язком між обов’язком держави встановити істину, гарантіями належної правової процедури та презумпцією невинуватості. Особливу увагу приділено стандарту доказування «поза розумним сумнівом», який розглянуто як ключовий процесуальний інструмент забезпечення балансу між прагненням до істини та захистом особи від ризику помилкового засудження. Підкреслено, що цей стандарт не вимагає досягнення абсолютного знання, а визначає прагматичний рівень переконливості доказів, достатній для ухвалення справедливого судового рішення.

У статті також узагальнено судову практику, яка засвідчує, що учасники процесу часто апелюють до категорії істини, тоді як суди переважно уникають її прямого використання, натомість зосереджуючись на оцінці доказів через призму процедурних гарантій. Це свідчить про поступовий перехід до моделі процесуальної істини як елементу справедливого суду. Зроблено висновок, що істина у кримінальному процесі є результатом законного, змагального та збалансованого процесуального пізнання, і надалі потребуватиме переосмислення з урахуванням технологічних змін, розвитку цифрових доказів і застосування штучного інтелекту.

Проблеми та перспективи вдосконалення оперативно-розшукових заходів у сфері протидії незаконному обігу зброї

2025-12-20T00:18:50+02:00

У статті розглядаються комплексні та актуальні проблеми організації й здійснення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на протидію незаконному обігу зброї в Україні в умовах загострення безпекових викликів. Автори підкреслють, що поширення вогнепальної зброї, боєприпасів та вибухових матеріалів під час дії воєнного стану формує додатковий криміногенний потенціал і створює суттєві ризики для стабільності громадського порядку, національної безпеки та обороноздатності держави. У роботі здійснено аналіз чинного законодавства у сфері оперативно-розшукової діяльності, виявлено низку недоліків, пов’язаних як з нечіткістю правових норм, так і з недостатньою регламентацією окремих процедур, що ускладнює практичну реалізацію превентивних і викривальних заходів правоохоронними органами.

Особливу увагу приділено проблемам міжвідомчої взаємодії, що проявляються у фрагментарності інформаційного обміну, відсутності єдиних стандартів координації та недостатній синхронізації дій підрозділів Національної поліції, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби та інших суб’єктів, які залучаються до боротьби з незаконним обігом зброї. Підкреслено, що брак системного підходу в обміні оперативною інформацією негативно впливає на можливості своєчасного виявлення та нейтралізації кримінальних схем постачання зброї.

Значне місце у статті відведено аналізу застосування сучасних інформаційно-аналітичних технологій. Автори наголошують, що попри наявність певних технічних інструментів для моніторингу ризиків, їх використання залишається обмеженим через недостатній рівень технічного забезпечення, нерівномірну цифрову підготовку персоналу та відсутність єдиних інтегрованих баз даних щодо зброї та учасників незаконного обігу. Обґрунтовано важливість впровадження систем штучного інтелекту, аналітики великих даних та автоматизованих платформ обміну інформацією, що дозволило б підвищити точність прогнозування й ефективність оперативно-розшукової діяльності. У статті визначено перспективні напрями вдосконалення протидії незаконному обігу зброї, серед яких: модернізація нормативно-правової бази, врегулювання процедур проведення оперативних заходів, підвищення технічних можливостей оперативних підрозділів, розширення міжвідомчого співробітництва та удосконалення професійної підготовки працівників. Автори акцентують на необхідності використання інноваційних підходів до збору, аналізу й оцінки оперативної інформації, зокрема застосування комплексних аналітичних платформ та ризик-орієнтованих методик.

У підсумку зроблено висновок, що якісне вдосконалення оперативно-розшукових заходів є ключовим чинником формування сучасної системи протидії незаконному обігу зброї, а також важливою передумовою зміцнення суспільної безпеки й забезпечення належного рівня правопорядку в Україні.

Впровадження новітніх технологій у систему тактико-спеціальної підготовки під час воєнного стану

2025-12-20T21:37:59+02:00

У статті розглянуто особливості трансформації системи тактико-спеціальної підготовки поліцейських в умовах запровадження воєнного стану та активного використання новітніх технологій у правоохоронній діяльності. Показано, що саме під час збройної агресії різко зростають вимоги до мобільності, психологічної стійкості, технічної оснащеності та тактичної гнучкості підрозділів Національної поліції України, які залучаються не лише до класичних поліцейських завдань, а й до стабілізаційних, охоронних, розвідувальних, евакуаційних і контрдиверсійних заходів у районах бойових дій чи поблизу них. Нормативною основою модернізації виступив наказ МВС України від 05.07.2022 № 412, яким оновлено Положення про організацію службової підготовки та закріплено сучасне розуміння тактичної і загальнопрофільної підготовки як комплексів заходів, спрямованих не лише на відпрацювання дій у ситуаціях підвищеного ризику, а й на формування психологічної надійності, готовності до дій у надзвичайних ситуаціях і надання домедичної допомоги. У роботі обґрунтовано, що актуальна модель підготовки зміщується від пояснювально-тренувального до модульно-сценарного формату, в межах якого курсанти та діючі поліцейські занурюються у штучно змодельовані обстановки, наближені до реальних умов обстрілів, терористичних загроз, застосування БПЛА, диверсійних проникнень чи масових заворушень. Проаналізовано можливості використання спеціалізованих апаратно-програмних комплексів, мультимедійних і лазерних тирів типу «Рубін-У», середовищ віртуальної та доповненої реальності, а також симуляторів на кшталт OpenLabyrinth і Virtual Battlespace 3 (VBS3), які дозволяють багаторазово програвати один і той самий сценарій із варіативними розв’язками, оперативно змінювати параметри під поточну обстановку і навчати різнопрофільні групи в єдиному віртуальному полі. Підкреслено, що важливим трендом стала інтеграція до поліцейських курсів блоків з тактичної медицини (MARCH, TCCC/TECC), протидії та застосування БПЛА, роботи в умовах радіоелектронної боротьби, застосування захищених інформаційно-комунікаційних систем, а також тренувань у міському середовищі з використанням тактичних ліхтарів, ІЧ-приладів, маркувальних засобів і мобільних штурмових комплектів. Доведено, що технологізація підготовки дає змогу перенести значну частину тренувань у безпечний формат без втрати якості, забезпечити прозору систему оцінювання через цифрову звітність і сформувати індивідуальні траєкторії навчання. Водночас виявлено проблемні аспекти: нерівномірне технічне забезпечення, брак інструкторів, відсутність уніфікованих методичних стандартів і недостатня інтеграція бойових кейсів у повсякденну службову підготовку. Запропоновано низку організаційних і методичних рішень, спрямованих на стандартизацію змісту навчання, створення централізованого банку сценаріїв, розвиток інституту інструкторів та розширення модулів з кібер– і комунікаційної безпеки.

Угода про визнання винуватості у кримінальному провадженні як одна з компромісних форм вирішення правового конфлікту у воєнний час

2025-12-20T21:47:48+02:00

У статті розглядається інститут угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні як одна з компромісних форм вирішення правового конфлікту в умовах воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю забезпечення ефективності та оперативності правосуддя в період збройної агресії, коли навантаження на правоохоронну систему суттєво зростає, а ресурси держави обмежені. Аналізуються нормативно-правові засади укладення угоди про визнання винуватості, зокрема положення Кримінального процесуального кодексу України, судову практику та підходи науковців щодо природи цієї угоди як прояву процесуального компромісу. Окрема увага приділяється особливостям реалізації такого інституту під час воєнного стану, коли держава вимушена шукати баланс між забезпеченням справедливості, дотриманням прав людини та потребою швидкого реагування на кримінальні правопорушення. У статті розкривається сутність угоди як інструменту, що дозволяє уникнути затягування судових процедур, зменшити навантаження на суди та органи досудового розслідування, а також сприяє ресоціалізації осіб, які визнають свою вину. Здійснено аналіз ризиків, пов’язаних із можливим зловживанням угодами у воєнний час, зокрема щодо справ, які мають суспільний резонанс або стосуються злочинів проти основ національної безпеки. Обґрунтовується, що застосування угоди про визнання винуватості у таких умовах має здійснюватися з дотриманням принципів змагальності, добровільності та пропорційності покарання. У результаті зроблено висновок, що дана форма процесуального компромісу є важливим елементом сучасної кримінальної політики України, яка орієнтується на гуманізацію та ефективність правосуддя навіть за умов воєнного стану. Додатково підкреслюється важливість розвитку правосвідомості громадян, удосконалення судової практики, підвищення кваліфікації правників, зміцнення гарантій законності, об’єктивності, прозорості, довіри та стабільності правового регулювання у сфері кримінального процесу, а також впровадження інноваційних механізмів цифровізації правосуддя.

Діджиталізація, технологізація і пріоритезація у криміналістиці: проблеми, напрями, перспективи

2025-12-20T22:08:15+02:00

Досліджено актуальні проблеми значення і ролі діджиталізації, технологізації та пріоритезації криміналістики, судової експертизи і кримінального провадження в сучасних умовах воєнного стану та цифровізації суспільства. Визначено та проаналізовано основні тенденції формування та розвитку концептуальних підходів і можливостей застосування процесів діджиталізації, технологізації та пріоритезації в оптимізації діяльності органів правопорядку, суду та для судово-експертної діяльності, які є сьогодні досить актуальними. Обгрунтовано, що діджиталізація криміналістики має включати такі напрями: використання цифрових технологій для підвищення ефективності пошуково-пізнавальної діяльності слідчого, ефективної організації цієї діяльності при розслідуванні кримінальних правопорушень; використання інформаційно-комунікативних, цифрових технологій для розслідування кримінальних правопорушень, що сприяє алгоритмізації цього процесу; вирішення дидактичних завдань в сфері підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації слідчих, слідчих-криміналістів, судових експертів, обміну досвідом у сфері цифрових технологій.

Доведено, що сутність технологізації криміналістики, технологічного підходу до процесу кримінального провадження має розглядатися у комплексному та послідовному виконанні інформаційно-пізнавальних і організаційно-управлінських дій, пов’язаних із вирішенням криміналістичних завдань. Запропоновано виокремити окрему криміналістичну теорію – криміналістичне технологознавство або криміналістичне технознавство. Вбачається, що пріоритезація у кримінальному провадженні має визначати першочерговість та важливість певних дій, завдань або обставин у процесі розслідування та судового розгляду кримінального провадження. Принцип пріоритезації має забезпечувати ефективність та справедливість кримінального провадження, дозволяючи зосередити увагу на найважливіших аспектах кримінального провадження та забезпечити її швидкий та якісний розгляд. Розглянуло та проаналізовано найбільш актуальні та перспективні проблеми дослідження означенної проблематики.

Особливості судочинства Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу

2025-12-21T00:29:09+02:00

Метою створення 19 січня 1946 року Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу (Токійського трибуналу) після Другої світової війни було притягнення до відповідальності керівників Японської імперії за скоєння воєнних злочинів, злочинів проти миру та злочинів проти людяності. Юрисдикція Токійського трибуналу поширювалась на вищих державних та військових осіб, відповідальних за підготовку, планування, розв’язання та ведення агресивної війни, а також за вчинення воєнних злочинів, злочинів проти миру та злочинів проти людяності.

У статті на основі проведеного аналізу розглянуто особливості судочинства Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу. Акцентується увага на внесок Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу у розвитку сучасної системи міжнародного кримінального правосуддя. Розглянуто питання історико-правового досвіду діяльності Токійського трибуналу, роблячи висновки про його подальше значення для розвитку міжнародних правових механізмів щодо притягнення до відповідальності за вчинення воєнних злочинів, злочинів проти миру та злочинів проти людяності. Проведено порівняння із судочинством Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу. Підкреслюється роль Токійського трибуналу у розвитку міжнародного гуманітарного права, а також у подальшому формуванні моральних і правових засад діяльності таких інституцій, як Міжнародний кримінальний суд.

Також у статті проведено наукове дослідження особливостей судочинства Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу, що відіграє важливе значення для подальшого розуміння розвитку міжнародного кримінального права, визначення принципів відповідальності за вчинення воєнних злочинів та формування механізму справедливості, що лягли в основу діяльності міжнародних інституцій.

Авторами зроблено висновок про організацію та процедуру судочинства Токійського трибуналу, недотримання задекларованого принципу двомовності судового процесу, вибірковість виду покарання, відсутність забезпечення невідворотності покарання для всіх заявлених злочинців та тривалість судового процесу.

Наданий довідковий матеріал щодо відповідних положень міжнародного гуманітарного права, а також наведені окремі історичні приклади.

Операційне право в системі військового права України

2025-12-21T00:32:49+02:00

В статті доведено, що міжнародне гуманітарне право/право збройних конфліктів покликане обмежити і полегшити, наскільки це можливо, нещастя війни, проводячи кордони між тим, що дозволено (законно), і тим, що заборонено, тобто визначає дисципліну війни.

Встановлено, що за своєю природою дисципліна війни є звичайним правом, яке базується на практиці ведення війни, що склалася у звичаях. З часом дисципліна війни все більше окреслює свій предмет правового регулювання, насамперед стосовно підготовки, організації, проведення операцій, застосування військ (підрозділів), а також захисту цивільного населення, учасників і жертв збройного конфлікту.

Обґрунтовано, що виникнення дисципліни війни – не спонтанне явище, а швидше зобов’язання підпорядкованих військових підрозділів чинити лише законні дії під час виконання поставленого завдання. Успішність майбутніх операцій (бойових дій) залежить від можливості інтеграції застосування міжнародного гуманітарного права/права збройних конфліктів у процеси прийняття рішень оперативного і тактичного рівнів, а також бойові накази під час бойових дій, що дасть змогу створити необхідні умови для дотримання права війни, яке враховують під час проведення операцій. Для цього необхідно прийняти низку додаткових заходів, таких як призначення та підготовку осіб, у тому числі юридичних радників у збройних силах, а також забезпечити розташування військових підрозділів у таких місцях, де вони не створюють загрози для осіб та об’єктів, що перебувають під захистом.

В статті наведена мета операційного права, яка полягає в мінімізації негативних гуманітарних наслідків, правовому забезпеченні підготовки та бойового застосування військ у збройному конфлікті, забезпеченні захисту учасників збройного конфлікту.

Водночас, науковий інтерес отриманих результатів сприятиме вирішенню питання правового забезпечення планування та ведення сучасних військових операцій з дотримання норм і принципів міжнародного гуманітарного права/права збройних конфліктів, що перетворюється на комплексний процес інтеграції норм права війни в операційне право (Operational law).

Доведено, що операційне право має стати запорукою запровадження таких штабних процедур, які забезпечуватимуть розроблення військових планів і наказів з належним та ефективним використанням норм права збройних конфліктів в операційній практиці (практиці ведення бойових дій), що зменшуватимуть таким чином наслідки збройного конфлікту для тих, хто бере участь у бойових діях або вже припинив це робити.

Міжнародно-правовий аналіз Конвенції з прав людини

2025-12-21T00:59:14+02:00

У статті досліджується роль Конвенцій ООН у сфері захисту прав людини як ключового елементу міжнародної системи забезпечення правопорядку, справедливості та безпеки. Аналізується нормативно-правове підґрунтя співпраці держав у межах системи Організації Об’єднаних Націй, зокрема Загальна декларація прав людини [1] 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права [2] 1966 року та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [3] 1966 року, які стали фундаментом сучасного міжнародного правозахисного механізму.

Розглядаються основні напрями реалізації Конвенцій ООН, включно з діяльністю Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок та інших договірних органів.

Проаналізовано процедури подання державних і індивідуальних доповідей, розгляду скарг та моніторингу дотримання прав людини на національному рівні.

Окрема увага приділяється таким інструментам, як Конвенція проти катувань [4] та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року, Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації [5] 1965 року, а також Конвенція про права дитини [5] 1989 року, які забезпечують спеціалізований захист окремих категорій осіб.

У статті аналізуються механізми реалізації зобов’язань держав – учасниць Конвенцій, включно із системою періодичної звітності, проведенням моніторингових місій, а також можливістю розгляду індивідуальних повідомлень про порушення прав людини. Підкреслюється значення співпраці держав із Радою ООН з прав людини, Верховним комісаром ООН з прав людини (УВКПЛ) та іншими міжнародними структурами у сфері захисту прав і свобод людини.

Особлива увага приділяється проблемам імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство, розбіжностям у правозастосовній практиці різних держав, а також викликам, пов’язаним із забезпеченням ефективного контролю за дотриманням прав людини в умовах збройних конфліктів і політичних криз.

Автори наголошують на необхідності гармонізації національного законодавства з положеннями Конвенцій ООН, удосконалення механізмів міжнародного моніторингу та зміцнення інституційної співпраці між державами. Зроблено висновок, що подальший розвиток системи Конвенцій ООН у сфері прав людини є необхідною умовою забезпечення верховенства права, справедливості та захисту людської гідності на глобальному рівні.

Обов’язок покарання за порушення прав людини за міжнародним правом

2025-12-21T00:59:16+02:00

Вказується, у сучасному міжнародному праві питання забезпечення невідворотності покарання за порушення прав людини має особливе значення. З огляду на посилення міжнародної відповідальності держав і окремих осіб за тяжкі злочини проти людства, реалізація обов’язку покарання постає не лише як правовий, а й як морально-політичний імператив світової спільноти. Саме цей принцип визначає здатність міжнародної спільноти адекватно реагувати на злочини, що посягають на найвищі цінності - життя, гідність та свободу людини.

У статті досліджується обов’язок покарання за порушення прав людини як основоположний принцип сучасного міжнародного правопорядку. Розкрито історичну еволюцію концепції індивідуальної кримінальної відповідальності за найтяжчі злочини (злочини проти людяності, воєнні злочини, геноцид): від Нюрнберзького та Токійського трибуналів до Міжнародного кримінального суду (МКС).

Проаналізовано імперативний характер цього обов’язку, що випливає з Женевських конвенцій, Римського статуту МКС та практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), і вимагає від держав ефективного розслідування та переслідування винних, незалежно від їхнього статусу чи громадянства. Висвітлено зміст принципу невідворотності покарання та механізму універсальної юрисдикції.

Особлива увага приділяється проблемі безкарності як глобальному виклику, який підриває міжнародне право. Доведено, що ефективна реалізація обов’язку покарання вимагає комплексного підходу, що включає репресивні заходи та механізми відновлення справедливості та компенсації жертвам.

Розглянуто індивідуальну кримінальну відповідальність військовослужбовців та принцип заборони прикриття виконанням наказу як ключовий запобіжник у військовій юстиції. Зроблено висновок про морально-правове значення цього принципу для забезпечення довіри до міжнародного правосуддя та стабільності. Для України, яка протистоїть воєнній агресії, послідовна реалізація цього обов’язку має ключове значення для утвердження справедливості та зміцнення її позицій у міжнародному правовому полі.

Ретроспективний та перспективний аналіз співробітництва України з Всесвітньою туристичною організацією

2025-12-21T01:13:16+02:00

У статті здійснено ретроспективний та перспективний аналіз співробітництва України з Всесвітньою туристичною організацією у контексті розвитку національної туристичної галузі та інтеграції країни у світовий туристичний простір. Постановка проблеми визначає глобалізаційні тенденції туристичного ринку, що роблять співпрацю з міжнародними організаціями стратегічно важливою для підвищення конкурентоспроможності українського туризму, формування ефективної системи управління галуззю та забезпечення її сталого розвитку.

Досліджено еволюцію взаємодії України з Всесвітньою туристичною організацією, починаючи з набуття повноправного членства у 1997 році, участі в програмах та ініціативах організації, і до активної сучасної взаємодії через Державне агентство розвитку туризму України. Проаналізовано основні напрями співробітництва, зокрема гармонізацію національного законодавства з міжнародними стандартами, впровадження єдиних до управління туристичними дестинаціями, розвиток інвестиційної та інноваційної складових галузі, підвищення якості туристичних послуг та забезпечення раціонального використання природних і культурних ресурсів. Встановлено, що на сучасному етапі взаємодія України з Всесвітньою туристичною організацією характеризується розширенням експертної, технічної та аналітичної підтримки, активною участю у міжнародних форумах та робочих групах, реалізацією спільних маркетингових і промоційних проєктів, що спрямовані на підвищення іміджу України як безпечної, гостинної та конкурентоспроможної туристичної дестинації. Особливу перспективу становить залучення механізмів Всесвітньої туристичної організації щодо відновлення туристичної інфраструктури та стимулювання інвестицій після руйнівних наслідків війни, а також формування національного туристичного продукту, здатного конкурувати на міжнародному рівні.

Зазначено, що співпраця з Всесвітньою туристичною організацією виступає ключовим чинником економічного відновлення, соціального розвитку та посилення позицій України на міжнародному туристичному ринку, що забезпечує стратегічне значення цієї взаємодії для держави та її туристичної індустрії.

Судова практика та доктрина «належної правової процедури» у практиці міжнарожних судів

2025-12-21T01:13:15+02:00

Наразі належний процес стикається зі складними викликами, що виникають у зв’язку з соціальними, технологічними та політичними трансформаціями, які перевіряють його здатність до адаптації. Однією з найгостріших проблем є криза доступу до правосуддя, яка зачіпає багато країн, де великі верстви населення стикаються з економічними, географічними чи культурними бар’єрами для ефективного відстоювання своїх прав. Ця ситуація породжує те, що деякі автори називають «диференційованим громадянством», коли ступінь правового захисту, який отримують люди, варіюється залежно від їхніх економічних можливостей, рівня освіти чи приналежності до маргіналізованих груп. Колапс багатьох судових систем під вагою надмірного процесуального навантаження загострює цю проблему, що призводить до затримок, які самі по собі є відмовою у правосудді. Зіткнувшись із цим викликом, різні юрисдикції впровадили реформи, такі як скорочені процеси, альтернативні механізми вирішення спорів та використання технологій для оптимізації процедур, але завжди дбаючи про те, щоб не жертвувати фундаментальними гарантіями заради ефективності.

Зростання зацікавлення до питання окреслення сутності та змісту належної правової процедури, зумовлюється значущою суспільною вагою процедури у праві, як забезпеки дієвого ходу правотворення, правореалізації, правозастосування, а також охорони прав і вольностей особи та громадянина. Належна правова процедура є основоположним поняттям у правовому полі, яке гарантує, що всі люди мають право на справедливий судовий розгляд і бути почутими. Цей принцип лежить в основі багатьох правових систем по всьому світу і має важливе значення для захисту прав особистості. У цій статті нами детально розглянемо, що таке належна правова процедура, її важливість, її складові та як вона застосовується в різних правових ситуаціях.

У статті розглянуто найбільш важливі гарантії свободи та недоторканності особи, які відображені в міжнародних угодах про права людини та закріплені в конституціях сучасних держав та здійснено аналіз міжнародної судової практики.

Правове регулювання застосування новітніх військових технологій (ШІ, автономні системи) у контексті міжнародного гуманітарного права

2025-12-21T01:28:12+02:00

Статтю присвячено системному науково-правовому аналізу міжнародно-правовому застосуванню новітніх військових технологій, передусім систем зі штучним інтелектом та автономних систем озброєння, у контексті імперативів міжнародного гуманітарного права (МГП). Обґрунтовано необхідність концептуальної точності у використанні сучасних термінів, зокрема категорій «летальні автономні системи озброєння», «людини в циклі», «людина на циклі», «суттєвий людський контроль», що визначають нормативний, техніко-операційний і етико-правовий вимір міжнародної дискусії щодо автономних бойових технологій. Проаналізовано еволюційні напрямки регулятивних підходів у Конвенції ООН про певні види звичайної зброї, позиції Міжнародного комітету Червоного Хреста та експертні результати «Geneva Dialogue on LAWS», які формують структуру «emerging norms» (норм, що формуються) і впливають на розвиток міжнародних стандартів.

Особливу увагу приділено взаємозв’язку базових принципів МГП – розрізнення, пропорційності та воєнної необхідності – з алгоритмічними характеристиками систем із автономними функціями, що створюють ризики непередбачуваності, помилкової класифікації цілей та зниження ефективності людського контролю. Розкрито значення статті 36 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій, яка встановлює обов’язок держав здійснювати правову експертизу нових видів озброєння.

Окреслено проблему «прогалин відповідальності», що виникають через складність атрибуції рішень автономних систем та розподілу відповідальності між командиром, оператором, розробником і державою. На основі відкритих джерел досліджено застосування напівавтономних систем і безпілотних летальних апаратів у Збройних Силах України, виявлено правові та етичні виклики, включно з відсутністю національного механізму, еквівалентного вимогам статті 36 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій.

Запропоновано комплекс рекомендацій: створення незалежного механізму правової експертизи нових технологій, розробку внутрішніх стандартів «human-in-the-loop» для систем вогневого ураження, інтеграцію навчальних курсів із правових аспектів ШІ та автономних систем у програми військових вишів. Зроблено висновок, що превентивне правове регулювання є необхідною умовою збереження гуманітарної легітимності Збройних Сил України та важливим напрямом участі держави в міжнародній дискусії щодо майбутнього автономних озброєнь.

Переговори про вступ до ЄС: досвід та перспективи для України

2025-12-21T01:34:00+02:00

У статті проведено всебічне дослідження оновленої методології переговорного процесу щодо вступу України до Європейського Союзу, із зосередженням на змінах, запроваджених у межах перегляду політики розширення у 2020 році, та їх впливі на структуру, динаміку і зміст інтеграційних переговорів. Проаналізовано, що метою оновленої методології було посилення прозорості, результативності та політичної обумовленості процесу вступу через запровадження кластерного підходу, можливості зворотної дії санкцій у разі регресу реформ, а також тіснішого узгодження між доступом країни-кандидата до програм ЄС та її прогресом у виконанні зобов’язань. Наголошено, що хоча методологія формально мала прискорити вступ, на практиці вона не усунула ключових системних перешкод, пов’язаних з політичними рішеннями держав-членів, які здатні блокувати переговорні кроки з причин, що виходять за рамки технічної відповідності acquis. Обґрунтовано, що процес вступу України значною мірою визначається внутрішніми пріоритетами ЄС, включно з бюджетним циклом, реформою інститутів Союзу, питаннями оборони та енергетичної автономії, що трансформує механізми оцінки прогресу з юридично-технічних у політико-стратегічні. Доведено, що одночасне функціонування двох комплементарних процесів – повної гармонізації законодавства відповідно до Угоди про асоціацію та переговорного процесу щодо умов членства – створює потребу у формуванні комплексної системи координації між гілками влади, здатної забезпечити контроль за адаптацією acquis, інституційну стійкість, прозорість законопроєктної діяльності та синхронізацію з вимогами переговорних кластерів. Показано, що саме інституційна автономність, ефективність аналітичних центрів, єдиний центр прийняття рішень і наявність механізмів міжвідомчої координації є визначальними чинниками успішного ведення переговорів. Окрему увагу приділено правовій природі виключень із acquis, що можуть бути закріплені під час фіналізації переговорів: перехідним періодам, які дозволяють короткострокові відступи задля уникнення економічних шоків, та постійним дерогаціям, що юридично фіксують специфічні умови регулювання у чутливих секторах, таких як енергетика, транспорт, конкуренція або аграрна політика. Зроблено висновок, що Україна потребує не лише прискореного виконання реформ, а й активної дипломатичної взаємодії з державами-членами для зниження політичних ризиків блокування переговорів, а також стратегічної участі у внутрішньоєвропейських політичних процесах, що формують позицію ЄС як переговорного суб’єкта.

Кліматичне судочинство як правовий діалог в Європейському Союзі та за його межами

2025-12-21T01:45:43+02:00

У статті досліджується еволюція правових механізмів реагування на зміну клімату на національному, регіональному та міжнародному рівнях з особливим акцентом на практиці європейських судів і Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН 2025 року. Метою дослідження є з’ясування ролі судової практики у зміцненні кліматичного врядування та аналіз того, яким чином кліматичні позови формують ширший правовий діалог, що поєднує право ЄС, міжнародне право прав людини та загальне міжнародне право. Методологічну основу становлять доктринальний і порівняльно-правовий аналіз договірних норм, рішень національних судів і Європейського суду з прав людини, новітніх консультативних висновків Міжнародного Суду ООН, Міжнародного трибуналу з морського права та Міжамериканського суду з прав людини, а також доповідей міжнародних організацій і спеціалізованої наукової літератури.

Показано, що знакові європейські справи, зокрема Urgenda, Neubauer, Klimaatzaak та KlimaSeniorinnen, трансформували зміну клімату з переважно політичного питання у сферу судового контролю як питання прав і обов’язків. У цих рішеннях сформульовано позитивні зобов’язання держав щодо вжиття ефективних заходів зі скорочення викидів, встановлено зв’язок між неналежною кліматичною політикою та порушенням права на життя й повагу до приватного життя, а також запроваджено перспективний, міжпоколінний вимір захисту основоположних прав. На цій основі кліматичне врядування дедалі більше набуває рис юридизованого режиму, в межах якого суди можуть ефективно спонукати держави коригувати свої кліматичні стратегії. Спираючись на цю національну та регіональну практику, Консультативний висновок Міжнародного Суду ООН 2025 року, ініційований Європейським Союзом разом з уразливими державами, консолідує окреслені тенденції, кваліфікуючи окремі кліматичні зобов’язання як зобов’язання erga omnes, тобто зобов’язання перед міжнародною спільнотою в цілому, та інтегруючи елементи договірного й звичаєвого права, стандартів прав людини та права моря. Суд також наголошує, що осіб, переміщених унаслідок зміни клімату, не можна повертати до умов, які ставлять під загрозу їхнє життя, гідність або основоположні права, що де-факто поширює логіку принципу невислання (non-refoulement) на кліматично переміщених осіб.

Загалом у статті обґрунтовується теза, що кліматичні позови в межах ЄС та поза ним функціонують як форма правового діалогу, яка поступово зменшує фрагментацію між різними режимами міжнародного права та зміцнює нормативні засади глобального кліматичного врядування. Практичне значення дослідження полягає в тому, що ця сукупність судової практики не лише уточнює обсяг і юридичну природу кліматичних зобов’язань, а й посилює переговорні позиції уразливих держав та держав – членів ЄС у багатосторонніх кліматичних процесах і створює більш надійну основу для майбутніх стратегічних позовів у сфері клімату.

Принципи відповідальності міжнародних організацій у сучасному міжнародного праві

2025-12-21T01:53:38+02:00

У статті проведено аналіз доктрини міжнародного права, Статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 року та Статей про відповідальність держав 2011 року й виокремлено принципи міжнародної відповідальності. Зазначено, що принципи є спільним для всіх суб’єктів міжнародного права, проте в силу їх різноманітної природи зміст та застосування принципів можуть мати свої особливості. Так, для міжнародних організацій доктринальні принципи звучать як автономна воля, невтручання міжнародних організацій у внутрішні справи держав та притягнення до відповідальності. Загальними принципи, закріпленими Статтями, є – вчинення міжнародно-протиправного діяння завжди тягне за собою юридичні наслідки; наслідки міжнародно-протиправного діяння не зачіпають і не змінюють обов’язок міжнародної організації виконувати порушене зобов’язання; міжнародні організації зобов’язані припинити міжнародно-протиправне діяння, яке триває, й надати необхідні завірення чи гарантії його неповторення; міжнародні організації зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану порушенням ними норм міжнародного права; міжнародна організація не може посилатися на норми свого «внутрішнього права» як підставу невиконання зобов’язання щодо припинення міжнародно-протиправного діяння і відшкодування завданої шкоди. В силу особливостей міжнародних організацій складно знайти приклади надання міжнародними організаціями запевнень та гарантій неповторення, проте це не означає, що таких ситуацій не може виникнути в майбутньому, якщо, наприклад, міжнародна організація систематично порушуватиме якесь зобов’язання. Міжнародна організація має забезпечити повне відшкодування шкоди, незважаючи на те, що у неї майже немає в розпорядженні засобів для цього. Міжнародна організація не може посилатися на свої правила як на виправдання для невиконання зобов’язань, проте цей принцип може мати винятки – коли мова йде про відносини між організацією та її членами.

Аналіз акту про цифрові ринки (Digital Markets Act) та його впливу на правове регулювання цифрової економіки в Європейському Союзі

2025-12-21T01:58:37+02:00

В даній статті здійснено огляд основних положень Акту про цифрові ринки (Digital Markets Act або DMA). Вказано, що прийняття та набуття чинності у 2022 Акту про цифрові ринки (Digital Markets Act, DMA) стало важливою віхою у сфері правового регулювання цифрової економіки та констатовано, що у випадку вступу України в ЄС нам необхідно буде максимально швидко адаптувати положення українського законодавства в тому числі й під вимоги цього Акту. Проаналізовано мету DMA, а також поняття «гейткіпер» в розумінні цього Акту та зроблено висновок, що поняття гейткіперів прив’язано в першу чергу до предмету послуг, які вони надають і ми бачимо доволі широке визначення цих послуг – тут і пошукові чи соціальні мережі, і платформи для обміну відео, так і хмарні обчислення, тощо, а отже, цей перелік охоплює практично будь-які можливі цифрові активності.

Проаналізовано висновки Європейської Комісії щодо переваг DMA як для споживачів, так і для бізнесів. Встановлено, що оскільки однією із цілей прийняття DMA є покращення захисту прав користувачів таких цифрових послуг то важливо що зобов’язання, які передбачає DMA, спрямовані на досягнення цієї цілі. Зокрема важливими є належний захист персональних даних, їх легка портативність. Таким чином DMA розвиває ідею, закладену ще раніше в GPDR щодо захист персональних даних. Це підтверджує, наскільки взаємопов’язаними є різні правові акти в Європейському Союзі, і наскільки всі разом в сукупності вони спрямовані на досягнення своєї мети. Щодо бізнесів, то переваги для бізнесу є більш широкими, зокрема в контексті мети правового регулювання DMA. Ці переваги фокусуються в першу чергу на запобіганні практикам нечесної конкуренції від гейткіперів, які склались в цифровому середовищі, зокрема використання свого монопольного становища для обмеження альтернативних магазинів застосунків, використання даних (а платформи гейткіперів агрегують великі обсяги даних від бізнесів, які їх використовують) для нечесної конкуренції, зокрема кращого просування своїх товарів чи послуг.

Проаналізовано, які санкції передбачені за порушення DMA та встановлено, що штрафи, які накладаються, базуються на загальному світовому обороті підприємства, на яке такий штраф накладено, що може бути дуже значною сумою, а також впливає на глобальний бізнес порушника. Також це не дозволяє виокремити певну частину бізнесу для діяльності лише в межах ЄС з метою мінімізації відповідальності – оскільки, в разі порушення, така наставатиме на основі світового обороту.

На основі двох справ, які розпочала Європейська Комісія щодо порушників (Apple та Meta) встановлено, що Європейська Комісія всерйоз налаштована боротись з практиками, які не відповідають вимогам DMA, в том числі й шляхом накладення штрафів за порушення.

Життя понад звичай: межі допустимості культурних заборон у світлі ст. 6 МПГПП та ст. 5 CEDAW (на прикладі Афганістану)

2025-12-21T02:20:06+02:00

Статтю присвячено аналізу допустимих меж культурних заборон з позиції міжнародного права прав людини. На прикладі сучасного Афганістану під владою Талібану показано колізію між традиційними нормами та універсальними правами, зокрема правом на життя (стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (надалі – МПГПП) та зобов’язанням держав викорінювати дискримінаційні практики (стаття 5 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (надалі - CEDAW)).

Обґрунтовано, що заборони щодо жінок, запроваджені де-факто владою Талібану (усунення від освіти, відсторонення від праці і, відповідно, можливості заробляти, обмеження пересування, нав’язаний дрес-код, вимога «махрама», скорочення жінок-медиків тощо), мають кумулятивний ефект, який підриває позитивні обов’язки держави щодо захисту життя: зростає бідність домогосподарств із жінкою-годувальницею, погіршується доступ до акушерської допомоги, фіксуються випадки смертельного насильства, мотивованого «честю» або «мораллю». Показано, що посилання на культурні норми не може виправдати свавільне позбавлення життя або толерування шкідливих практик; навпаки, стаття 5 CEDAW вимагає активної трансформації таких норм, а стаття 6 МПГПП – дієвих превентивних і захисних заходів. Новизна дослідження полягає у концептуалізації підходу «життя понад звичай»: пріоритет охорони життя і рівності над звичаєм у тесті пропорційності, що включає перевірку легітимної мети, придатності, необхідності та співмірності обмеження з урахуванням гендерних наслідків. Практичне значення – формулювання орієнтирів для національних органів і міжнародних місій: криміналізація «вбивств честі», відновлення доступу жінок до освіти, праці, медицини та інших основних прав і свобод, скасування нормативів «опікунства», забезпечення розслідувань і відшкодування шкоди, а також інтеграція стандартів CEDAW і МПГПП у гуманітарні програми. Ключовий висновок: у ситуаціях, де звичай створює реальну загрозу життю або закріплює підпорядкування жінок, загрозу їх життю та/або правам, його юридична легітимність втрачається.

Поняття «жертва збройного конфлікту» в системі міжнародного та національного права: доктринально-правовий аналіз

2025-12-21T02:33:31+02:00

У даній науковій статті здійснено комплексний доктринально-правовий аналіз поняття “жертва збройного конфлікту” з урахуванням положень міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини, національного законодавства України, а також доктринальних підходів провідних учених і практики реалізації гуманітарних стандартів. Актуальність дослідження зумовлена потребою у системному осмисленні правового статусу жертв війни в умовах триваючої збройної агресії Російської Федерації проти України, що призвела до масштабних порушень прав людини, гуманітарних катастроф та соціальних втрат. Визначено, що розроблення єдиного підходу до розуміння поняття “жертви збройного конфлікту” є необхідною передумовою формування цілісної державної політики у сфері захисту постраждалих осіб.

У роботі проаналізовано основні міжнародні договори – Женевські конвенції 1949 року, Додаткові протоколи 1977 року, акти Організації Об’єднаних Націй, а також наукові концепції зарубіжних і вітчизняних дослідників: Ж. Пікте, А. Кассезе, Ф. Кальсговена, М. Сассолі, Й. Дінштайна, Т. Мерона, В. Буткевича, М. Буроменського, О. Задорожнього, М. Гнатовського, Т. Короткого, Н. Хендель, С. Шрамка, А. Вознюка, І. Жука та інших. Визначено взаємозв’язок між нормами міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, що забезпечує універсальний підхід до захисту осіб, які втратили здатність до самозахисту. На основі узагальнення міжнародних, національних і доктринальних джерел сформульовано авторське визначення: жертва збройного конфлікту – це фізична особа, незалежно від громадянства, процесуального статусу чи приналежності до сторони, що бере участь у збройному конфлікті, яка зазнала фізичної, психічної, матеріальної або моральної шкоди чи істотного порушення основоположних прав і свобод у причинному зв’язку з веденням збройного конфлікту, окупацією або актом агресії, та має право на державний захист, допомогу і репарацію відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини та законодавства України.

Отримані результати мають наукове й практичне значення для вдосконалення законодавства України, гармонізації термінології, розроблення адміністративно-правових механізмів і формування державної політики у сфері захисту жертв збройного конфлікту.

Виклики гуманітарної дипломатії у захисті військовополонених

2025-12-21T02:34:03+02:00

У статті представлено узагальнений аналіз ключових недоліків функціонування гуманітарно-дипломатичних інституцій у сфері захисту прав і свобод військовополонених. Зазначено, що війна в Україні актуалізувала фундаментальні ідеолого-правові концепти справедливості, людської гідності та універсальних цінностей, які набувають особливого значення в умовах збройного протистояння та потребують системного, комплексного підходу до їх реалізації. Водночас ситуація у зоні бойових дій демонструє обмеженість наявних правозахисних механізмів у забезпеченні ефективного захисту. Реальне гарантування невід’ємних прав військовополонених вимагає не лише вдосконалення нормативного регулювання, а й дієвої практичної імплементації міжнародних гуманітарних норм у складних умовах війни.

Обґрунтовано, що захист життя та здоров’я військовополонених є одним із базових етичних імперативів закріплених у нормах міжнародного гуманітарного права. Цей обов’язковий імператив, який випливає з принципу недоторканності особи відображає найвищі гуманістичні та антропологічні цінності. Проте сучасна практика свідчить про недостатню ефективність реалізації цих засад у реаліях збройних конфліктів. Порушення прав військовополонених, на жаль, мають системний характер, що зумовлює потребу у зміцненні та вдосконаленні механізмів їх захисту.

Наголошено, що головним завданням гуманітарної спільноти та держав, які прагнуть до стабілізації ситуації у зонах збройних конфліктів, є забезпечення базових, «мінімальних» стандартів гуманності, зокрема щодо ставлення до військовополонених. Це потребує комплексного підходу, який поєднує належну нормативно-правову базу з активною участю міжнародних структур, громадянського суспільства та гуманітарних організацій. Одним із ключових напрямів виступає забезпечення незалежного моніторингу умов утримання та поводження з військовополоненими. Аналіз діяльності міжнародних і національних інституцій гуманітарної дипломатії в контексті сучасної війни в Україні дав змогу виокремити низку суттєвих проблем у сфері захисту прав військовополонених. Серед них: обмежений доступ представників гуманітарних місій до певних територій або таборів утримання, фінансові труднощі, що ускладнюють реалізацію гуманітарних програм, політичний тиск, який підриває принципи нейтральності та незалежності гуманітарної діяльності, а також загрози безпеці для персоналу таких інституцій.

Історичний аналіз прав військовослужбовців в Україні за міжнародним правом

2025-12-21T02:56:13+02:00

Вказується, сучасна система міжнародного права, спрямована на забезпечення миру та захист людської гідності, вимагає виходу за межі традиційного національного правового регулювання щодо прав військовослужбовців. Цей напрямок інтегрується у глобальну архітектуру людських прав, що синтезує норми гуманітарного міжнародного права, правові режими збройних конфліктів та міжнародні стандарти захисту особистості.

У статті розглянуто правовий статус і захист прав військовослужбовців України відповідно до міжнародного права. Визначено, що на військових поширюються як загальні норми міжнародного права про права людини, так і спеціальні норми міжнародного гуманітарного права. Проаналізовано ключові міжнародно-правові акти, що формують систему гарантій для військовослужбовців: Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Женевські конвенції 1949 року та Додаткові протоколи, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Європейську конвенцію з прав людини та Римський статут МКС. Особливу увагу приділено забезпеченню життя, гідності, заборони катувань, незаконного позбавлення волі, колективних покарань і нелюдського поводження під час збройних конфліктів та воєнного стану.

Розкрито зміст принципів гуманності та пропорційності, що зобов’язують держави уникати надмірного застосування сили та гарантувати захист цивільних і військовополонених. Досліджено діяльність міжнародних інституцій – МКЧХ, МКС та ЄСПЛ – у сфері контролю за дотриманням прав військовослужбовців, а також їхній вплив на формування української практики. Окремо проаналізовано значення рішень ЄСПЛ щодо порушень прав людини під час збройних конфліктів та їхній вплив на національне законодавство і судову практику.

Розглянуто проблеми імплементації міжнародно-правових стандартів у правову систему України: забезпечення соціальних гарантій, медичного захисту, права на справедливий суд, охорони честі й гідності військових. Підкреслено, що в умовах російської агресії питання дотримання прав військовослужбовців набуло особливої актуальності, а ефективна реалізація міжнародних норм є важливою складовою національної безпеки та зміцнення авторитету України як держави, що дотримується міжнародного гуманітарного права.

Реалізація міжнародних стандартів прав людини на національному рівні

2025-12-21T02:56:15+02:00

У статті здійснено ґрунтовне дослідження теоретико-правових засад та практичних механізмів реалізації міжнародних стандартів прав людини в національній правовій системі України, що має особливу актуальність в умовах воєнного стану та євроінтеграційних процесів. Автор розглядає питання гармонізації національного законодавства з міжнародними зобов’язаннями, визначеними міжнародними договорами, конвенціями та практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). У роботі використано широкий спектр загальнонаукових і спеціально-правових методів пізнання, серед яких історико-правовий, порівняльно-правовий, системно-структурний аналіз, формально-юридичний метод і метод правового моделювання, що забезпечує комплексність та наукову обґрунтованість дослідження.

Вперше у вітчизняній науці запропоновано системний підхід до аналізу імплементації міжнародних стандартів прав людини з урахуванням динаміки правової системи України у період збройного конфлікту та сучасних інтеграційних викликів. Розроблено авторську періодизацію розвитку судової практики у сфері застосування міжнародних стандартів, що дозволяє простежити еволюцію правових позицій національних судів. Доведено, що конституційно-правові засади реалізації міжнародних стандартів формують базис для стабільної правової інтеграції, проте на практиці виявляються численні проблеми – фрагментарність імплементації, формалізм правозастосування, відсутність єдиного підходу до тлумачення положень міжнародних актів, а також труднощі адаптації механізмів захисту прав людини в умовах воєнного стану.

Зазначено, що станом на сьогодні лише близько 35% ратифікованих міжнародних договорів у сфері прав людини повністю інтегровані в національне законодавство. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність створення Національної стратегії з імплементації міжнародних стандартів прав людини, формування Єдиного координаційного центру та ухвалення спеціального Рамкового закону. Отримані результати мають теоретичну та практичну цінність і можуть бути використані у нормотворчій, правозастосовній, освітній діяльності та подальших наукових дослідженнях у галузі міжнародного та конституційного права.

Міжнародне право прав людини в умовах цифровізації: аналіз ключових понять

2025-12-21T03:06:04+02:00

Стаття присвячена дослідженню явища всеохопної цифровізації в контексті забезпечення та захисту прав людини на міжнародному рівні. Встановлено, що відповідні процеси стали невід’ємним елементом як професійного, так і приватного життя кожної людини. Інформаційно-комунікаційні технології стрімко запроваджуються до всіх сфер функціонування суспільства, що зумовлює не лише нові можливості, а й несе невідомі раніше ризики, пов’язані із захистом особистих даних особи, боротьбою з дезінформацією, шпигунством, іншими правопорушеннями, місцем вчинення яких стає цифрове середовище. У зв′язку з цим, наявні механізми захисту прав людини не можуть залишатися незмінними, а повинні відповідати викликам сучасності. Проте їх встановлення вимагає всебічного дослідження проблеми впливу цифровізації на універсальну та регіональні правозахисні системи, першим етапом якого повинен стати аналіз основних термінів і понять.

У цьому дослідженні автор зробив спробу розмежувати поняття “оцифрування”, “цифровізація” та “цифрова трансформація”. Оцифрування (англ. digitization) являє собою початкову стадію відповідних процесів, що закладає основи для впровадження цифрових технологій до ручних процесів. Наступний етап – цифровізація – дозволяє полегшувати традиційні способи виконання тих чи інших завдань шляхом залучення цифрових технологій, без сутнісної трансформації здійснюваних операцій. Цифрова трансформація є заключним етапом, результатом якого стають глибинні перетворення соціально-економічного характеру.

Зроблено висновок про тісний зв′язок між проаналізованими поняттями, які становлять окремі стадії того самого процесу. Встановлено, що найменшого впливу інформаційно-комунікаційних технологій міжнародне право прав людини зазнає на етапі оцифрування, причому такий вплив має переважно позитивний характер. Цифровізація та цифрова трансформація зумовлюють виникнення нових прав, переосмислення традиційних, несуть нові можливості для пересічної особи. Разом з тим, із розвитком цифрових технологій зростають також ризики, пов′язані з діяльністю людини у цифровому середовищі, що вимагає активних дій від міжнародного співтовариства.

Тягар доведення вини у Міжнародному кримінальному суді

2025-12-21T03:11:48+02:00

У статті досліджено особливості тягаря доведення вини у Міжнародному кримінальному суді. Звертається увага, що в Міжнародному кримінальному суді як і у міжнародних органах захисту прав людини, презумпція невинуватості, що є фундаментальною для захисту прав людини, покладає на обвинувачення тягар доведення вини. Спростування обвинувачення є правом, а не обов’язком обвинуваченого; обвинувачений має право зберігати мовчання і не надавати жодних доказів, що прямо передбачено пунктом g статті 67(1) Римського статуту.

Звертається увага, що сторона захисту також вправі надавати докази. Якщо вона вирішить представити докази, судова палата може встановити кінцеві терміни та вимагати інформацію щодо їх представлення, включаючи: (a) короткий виклад доказів, на які обвинувачений має намір спиратися; (b) передбачувана тривалість допиту свідків та обговорення інших доказів; (c) кількість та особу (включаючи будь-які псевдоніми) свідків, яких буде викликано, і (d) розкриття доказів. При цьому, висуваючи підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, захист зобов’язаний надати докази на підтвердження своїх тверджень.

Підкреслюється, що на відміну від національних судів, де обвинувачення може бути представлене потерпілим, у Міжнародному кримінальному суді обов’язок доводити винуватість обвинуваченого є виключно функцією Прокурора. Акцентується, що за потерпілими залишається право подавати докази щодо вини чи невинуватості обвинуваченого та оскаржувати прийнятність або релевантність доказів під час судового розгляду. Римський статут на підставі статті 68 (3) вперше встановлює право на участь потерпілого в міжнародному кримінальному процесі; це право може бути реалізоване, якщо особисті інтереси потерпілих зачіпаються на стадіях провадження, визначених Судом як належні, і у спосіб, який не завдає шкоди правам обвинуваченого та не суперечить їм, а також справедливому та неупередженому судовому розгляду.

Окрему увагу приділено участі законних представників потерпілих у поданні доказів відповідно до Римського статуту та практики Міжнародного кримінального суду.

Механізми впливу Міжнародної організації праці на діяльність транснаціональних корпорацій

2025-12-21T03:31:28+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу механізмів впливу Міжнародної організації праці на діяльність транснаціональних корпорацій у контексті забезпечення дотримання міжнародних трудових стандартів. Актуальність дослідження зумовлена зростаючою роллю транснаціональних корпорацій у глобальній економіці та необхідністю забезпечення захисту прав працівників у транснаціональному бізнес-середовищі. Досліджується підхід МОП до регулювання діяльності багатонаціональних підприємств, аналізуючи перехід до інструментів «м’якого права». У статті детально розглядається Тристороння декларація принципів щодо багатонаціональних підприємств і соціальної політики як центральний документ у системі впливу МОП на транснаціональні корпорації. Увага приділяється аналізу унікальної тристоронньої структури Організації, що забезпечує паритетне представництво урядів, працівників та роботодавців. Автор систематизує інструменти реалізації Декларації, включаючи механізми просування принципів через інформаційну діяльність та технічну підтримку, забезпечення діалогу між профспілками та компаніями за посередництва Міжнародного бюро праці, процедуру тлумачення положень Декларації для вирішення спірних питань її застосування. У роботі оцінюється ефективність наявних механізмів впливу, визначаючи їх переважно заохочувальний характер та відсутність юридично обов’язкової сили. Автор обґрунтовує висновок про обмеженість виключно рекомендаційних інструментів для забезпечення належного захисту трудових прав працівників транснаціональних корпорацій. Водночас відзначається, що децентралізовані механізми та інструменти «м’якого права» потенційно можуть забезпечити більш оперативне покращення умов праці порівняно з традиційними міждержавними механізмами ратифікації конвенцій. Дослідження демонструє складність досягнення консенсусу між усіма учасниками тристоронньої структури Міжнародної організації праці, що є головною перешкодою для створення обов’язкових механізмів контролю. Стаття окреслює можливий напрям розвитку міжнародно-правового регулювання діяльності ТНК. Автор підкреслює важливість збереження уваги міжнародної спільноти до питання регулювання діяльності транснаціональних корпорацій у контексті захисту прав працівників та підтримує наміри Організації продовжувати сприяти відповідальному веденню бізнесу відповідно до програми на наступні роки.

Стратегічні орієнтири міжнародного партнерства у сфері безпеки державного кордону України

2025-12-21T03:37:12+02:00

У статті комплексно досліджено особливості транскордонного співробітництва України з країнами Європейського Союзу та міжнародними організаціями у сфері прикордонної безпеки. Актуальність теми визначається зростанням воєнних, політичних та економічних викликів, що безпосередньо впливають на стан охорони державного кордону, функціонування прикордонної інфраструктури, безпеку транспортних і торговельних коридорів, а також інтеграційні процеси України з ЄС. Особлива увага приділяється взаємодії України з Польщею, Молдовою, Угорщиною, Румунією та Словаччиною, які виступають не лише сусідніми державами, а й стратегічними партнерами у зміцненні прикордонної безпеки, розвитку логістичних та енергетичних коридорів, а також у протидії транснаціональним загрозам.

У статті розкрито ключові напрями співпраці, серед яких модернізація та оптимізація пунктів пропуску, розвиток транспортної та енергетичної інфраструктури, спрощення митних процедур, посилення координації дій правоохоронних і прикордонних органів. Водночас проаналізовано проблемні аспекти, що гальмують ефективність транскордонної взаємодії, зокрема політичні суперечності між державами, блокади на кордоні, нестачу фінансування спільних проєктів та енергетичну залежність окремих регіонів.

Окрему увагу приділено співпраці з міжнародними структурами, такими як Frontex, Interpol, Europol, а також програмам за підтримки USAID та ЄС, які сприяють цифровізації процедур, розвитку системи ризик-менеджменту, впровадженню сучасних технологій управління кордонами та підвищенню рівня професійної підготовки персоналу.

Встановлено, що ефективність транскордонного співробітництва значною мірою залежить від комплексного підходу, що передбачає інтеграцію України до європейської системи прикордонної безпеки, розширення спільних програм і навчальних ініціатив, а також створення дієвих механізмів кризового реагування та управління ризиками. Практична значущість статті полягає у можливості використання її висновків органами державної влади та прикордонними структурами для удосконалення стратегічних підходів до міжнародної співпраці, підвищення рівня безпеки державного кордону та забезпечення стабільності у сфері торгівлі, транспорту і енергетики в умовах сучасних гібридних загроз.

Міжнародно-правове регулювання авіаційних перевезень багажу

2025-12-21T03:47:09+02:00

Встановлено, що зростання безпеки аеропортів призвело до запровадження спеціальних правил перевезення багажу. Тому пасажири стикаються з безліччю вимог, що випливають як з авіакомпаній, так і з національного законодавства.

З’ясовано, що поняття багажу не визначено ні договірним правом, ні законодавством ЄС. Використання термінології з перевезення вантажів підкреслює відсутність специфіки цієї відповідальності. Визначення багажу залежить від його місця призначення, згідно з яким застосовуються два режими відповідальності.

Зауважено, що ні поняття «багаж», ні поняття «товари» не визначені Варшавською конвенцією. Однак, договірне право вирішило підпорядкувати їх, по суті, ідентичним правилам, за винятком двох ситуацій: права розпоряджатися багажем під час перевезення та положень, що звільняють від відповідальності, що містяться у статті 23(2) Варшавської конвенції. Авіакомпанії визначають характеристики багажу, який пасажири можуть брати з собою в подорож.

Досліджено міжнародні механізми регулювання авіаперевізника, який є зберігачем багажу, він має право користуватися, контролювати та розпоряджатися ним. Опіка над багажем є взаємною. Пасажир передає опіку над своїм багажем перевізнику та з цього моменту пасажир перестає бути зберігачем, залишаючись власником багажу. Опіка є взаємною, оскільки пасажир і перевізник не одночасно мають опіку над багажем. Це доктринальне дослідження, через концепцію зберігання, дозволяє нам зрозуміти мету режиму відповідальності, який покладається на авіаперевізника.

Висновки зосереджені на важливості Монреальської конвенції, яка встановлює сувору відповідальність авіаперевізника за шкоду, що виникла у разі знищення, втрати або пошкодження зареєстрованого багажу, лише через те, що подія, яка спричинила знищення, втрату або пошкодження, сталася на борту повітряного судна або протягом будь-якого періоду, протягом якого перевізник мав під опікою зареєстрований багаж. Перевізник може бути звільнений від відповідальності лише тією мірою, якою шкода виникла внаслідок притаманної специфіки самого багажу або його дефекту. Як і у випадку з відповідальністю за тілесні ушкодження, перевізник звільняється від відповідальності лише за вини потерпілого, це називається притаманним дефектом багажу.

Філософські концепції міжнародно-правового статусу особи у працях мислителів Середньовіччя

2025-12-21T03:49:10+02:00

Стаття присвячена системному аналізу філософських концепцій міжнародно-правового статусу особи у працях мислителів Середньовіччя, що заклали основи сучасного розуміння прав і свобод людини. Розглянуто формування уявлень про права, обов’язки та морально-правові межі індивіда в контексті міждержавних відносин. Зазначено, що центральне місце у становленні даних концепцій належить природному праву, яке забезпечувало універсальні моральні принципи, спільні для всіх суспільств незалежно від державних чи культурних відмінностей.

Особливу увагу приділено аналізу праць Святого Августина, Томи Аквінського, Данте Аліг’єрі та Вільяма Оккама, які сформували уявлення про особу як морального й правового суб’єкта, наділеного гідністю, автономністю та відповідальністю. Автором статті наголошується на особливостях положень філософських праць згаданих мислителів та зазначено, що Святий Августин розглядав справедливість як прояв божественного закону, Тома Аквінський – як основу універсального морального порядку, Данте Аліг’єрі наголошував на гармонізації прав і обов’язків, Вільям Оккам заклав засади правового індивідуалізму.

Проаналізовано соціально-політичний контекст Середньовіччя, який визначав взаємодію релігійних, моральних і державних чинників у формуванні правової думки. Розглянуто роль схоластичної традиції, що сприяла систематизації морально-правових принципів і раціональному осмисленню права, а також значення концепції «справедливої війни», яка визначала моральні межі застосування сили та вплинула на розвиток гуманітарних норм міжнародного права. Проаналізовано внесок інших мислителів – Ібн Хальдуна, Роже Бекона, Жана Бурідана – які розвивали уявлення про соціальну відповідальність, моральну автономію та універсальні норми поведінки в міжнародному контексті.

Зроблено висновок, що середньовічна філософія, поєднуючи релігійні, моральні й правові засади, створила інтелектуальні основи сучасної доктрини прав людини, принципів справедливості та гуманності.

Права ув’язнених: міжнародні стандарти та контроль за їх дотриманням

2025-12-21T04:08:09+02:00

Захист прав осіб, позбавлених волі, є однією з ключових складових верховенства права та дотримання гуманітарних стандартів у пенітенціарних системах. Незважаючи на існування широкого спектра міжнародних та національних нормативних актів, серед яких Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція проти катувань, Конвенція про права осіб з інвалідністю, а також регіональні стандарти та рекомендації ООН, практика утримання ув’язнених у низці держав продовжує демонструвати системні порушення прав людини. У статті аналізується взаємодія різних рівнів правових механізмів – міжнародних, регіональних та національних, – і наголошується на ролі незалежного контролю, що здійснюється через Національні превентивні механізми, міжнародні органи та неурядові структури. Особлива увага приділяється функціональності моніторингу та його значенню для попередження катувань, неналежного поводження та приниження гідності ув’язнених.

На основі аналізу судової практики Європейського суду з прав людини демонструються конкретні випадки порушень, зокрема через неналежні умови утримання, відсутність медичної допомоги або надмірно суворі обмежувальні заходи. Дослідження показує, що навіть за наявності формальних міжнародних гарантій реалізація прав ув’язнених залежить від ефективності національних органів контролю та готовності держав забезпечувати їх незалежність і дієвість. У статті також розглянуто приклади порушень прав людини, зокрема північнокорейські трудові табори, де система правового захисту фактично відсутня, що підкреслює критичну необхідність постійного міжнародного нагляду та участі громадянського суспільства у забезпеченні гуманності утримання.

Також підкреслено, що ефективний захист прав ув’язнених потребує комплексного підходу: поєднання законодавчого забезпечення, професійної підготовки персоналу, систематичного моніторингу, оперативного реагування на порушення та вдосконалення практики управління пенітенціарними установами. Такий підхід дозволяє забезпечити дотримання міжнародних стандартів, зменшити ризики жорстокого поводження та створити умови для реального захисту гідності, безпеки та прав осіб, позбавлених волі, навіть у складних соціально-політичних контекстах.

Розвиток уявлень про права і свободи людини в правових системах античності та їхній вплив на тогочасне міжнародне право

2025-12-21T04:08:49+02:00

Стаття присвячена історико-правовому аналізу становлення уявлень про права й свободи людини в правових системах античності та їхнього впливу на формування ранніх міжнародно-правових практик. Автори обґрунтовують актуальність теми, наголошуючи на тому, що античність стала ґрунтом, на якому зародилися ключові ідеї європейської правової традиції – свободи, рівності, гідності особи та справедливості. Вказано, що в грецьких полісах і Римській державі ці уявлення мали корпоративний характер: права визнавалися лише за громадянами, тоді як становище рабів, метеків, перегринів і варварів залишалося обмеженим. Попри це, саме така модель започаткувала дискусію про природу прав людини та заклала підвалини для подальшої еволюції правових концепцій.

Досліджено специфіку афінської демократії з її інституціями народних зборів і судових органів, що забезпечували активну участь громадян у політичному житті та захист від свавілля влади. Проаналізовано спартанську модель, яка протиставляла індивідуальним правам колективну дисципліну й обов’язок служіння державі, демонструючи різні античні підходи до співвідношення свободи та обов’язку. Висвітлено роль договорів про ізополітію й проксенію як прецедентів міжнародного визнання прав іноземців у грецькому світі.

Особливу увагу приділено римському праву, яке еволюціонувало від локального jus civile до універсалістських концепцій jus gentium і jus naturale. Показано, що jus gentium, спираючись на звичаї різних народів і загальні принципи справедливості, заклало основи регулювання міждержавних відносин, торгівлі та захисту інтересів чужоземців, тоді як стоїчна філософія й доктрина природного права започаткували ідею універсальних норм, притаманних людській природі. Водночас підкреслено суперечливість античного спадку: зародки універсалізму співіснували з рабством і становою нерівністю.

Стаття також висвітлює значення античних полісів Північного Причорномор’я – Ольвії, Херсонеса, Боспорського царства – як осередків міжнародно-правової інтеграції, де взаємодіяли грецькі, римські й місцеві традиції та формувалися перші практики міждержавних договорів про безпеку, торгівлю й захист прав іноземців.

Автори доходять висновку, що античні концепції прав і свобод людини, попри свою елітарність і обмеженість, започаткували інституційний зв’язок між правом, політичною спільнотою та свободою, вплинули на формування ранніх міжнародно-правових норм і залишаються важливим інтелектуальним ресурсом сучасної науки права та міжнародних відносин.

Захист персональних медичних даних у системах штучного інтелекту: міжнародно-правові механізми та проблеми їх імплементації

2025-12-21T04:20:13+02:00

Цифрова трансформація систем охорони здоров’я, зокрема стрімке впровадження технологій штучного інтелекту (ШІ), спричиняє глибоку зміну традиційних підходів до збирання, аналізу та зберігання персональних медичних даних. Розширені можливості алгоритмів машинного навчання, здатних працювати з багатовимірними та високочутливими інформаційними масивами, одночасно відкривають потенціал для підвищення ефективності медичних послуг і формують нові загрози конфіденційності. Зростає ризик несанкціонованого доступу, повторної ідентифікації пацієнтів, упровадження алгоритмічних упереджень, що можуть призвести до дискримінації окремих груп, а також небезпека цілеспрямованих кібератак на медичну інфраструктуру. За таких умов пріоритетного значення набуває розроблення та впровадження дієвих міжнародно-правових механізмів регулювання використання ШІ в галузі охорони здоров’я.

Метою статті є всебічний аналіз провідних міжнародних нормативних інструментів захисту медичних даних, зокрема GDPR (ЄС), HIPAA (США), APPI (Японія), та визначення їх ефективності щодо гарантування конфіденційності в середовищі, де домінують інтелектуальні технології. Особливу увагу приділено порівнянню вимог до мінімізації даних, забезпечення прозорості алгоритмів, дотримання принципів справедливості та юридичної відповідальності у процесі автоматизованого прийняття рішень. Проаналізовано специфіку імплементації цих стандартів у медичних інформаційних системах різних країн, виокремлено фактори, що ускладнюють узгодження регуляторних вимог у глобальному цифровому середовищі: технологічну складність моделей ШІ, відсутність уніфікованих підходів до управління ризиками, недостатню адаптацію етичних норм до реалій автоматизованої медицини.

На основі студій прикладних кейсів застосування ШІ у лікарняних інформаційних системах наголошено, що ефективний захист персональних медичних даних можливий лише за умови взаємодії технологічних рішень (шифрування, федеративне навчання, диференційна конфіденційність), правових інструментів та етичних принципів медичної практики. Зроблено висновок про необхідність подальшої гармонізації міжнародних стандартів, розроблення узгодженої міждержавної політики й формування глобальної системи нагляду, здатної забезпечити безпечний, прозорий і підзвітний розвиток ШІ у сфері охорони здоров’я.

Міграційна політика країн Європейського Союзу щодо громадян України в умовах війни в Україні: особливості тимчасового захисту

2025-12-21T04:29:25+02:00

У статті здійснено аналіз проблем тимчасового захисту громадян України в країнах Європейського Союзу, окреслено їхню міграційну політику. Зазначено, що після початку повномасштабної війни в Україні багато громадян України були змушені покинути свої домівки і переїхати чи то в інші області України, чи взагалі в інші держави світу. Наголошено, що тимчасовий захист надається громадянам України автоматично на підставі підтвердження їхнього громадянства. Водночас статус тимчасового захисту відрізняється від статусу біженця, що передбачає складніші адміністративні процедури. Проте це не позбавляє права громадян України отримати статус біженців на загальних підставах. Більшість країн Європейського Союзу сформували позитивну міграційну політику щодо тимчасового захисту громадян України, які вимушено покинули свої домівки, тікаючи від війни. Серед країн ЄС Німеччина прийняла найбільше громадян України, надавши їм особливо сприятливі умови. Бундесрат Німеччини ухвалив постанову, якою продовжив тимчасовий захист українців до 2027 року. У Польщі тимчасовий захист, який дозволяє легально проживати, працювати й отримувати допомогу, продовжено до 4 березня 2026 року, проте умови отримання допомоги стають більш жорсткими. Зроблено висновок, що ставлення до мігрантів з України варіюється від країни до країни і залежить як від кількості біженців на душу населення у приймаючій державі, так і від інших чинників економічного, фінансового та соціального характеру. Найбільша кількість українських тимчасово переміщених осіб припадає на сусідні з Україною держави. Уряди держав-членів ЄС виходять з того, що частина переміщених осіб оселилася і, мабуть, планує залишитися в приймаючій країні, хоча багато хто хотів би повернутися на батьківщину. Розробляються заходи, спрямовані на більш повноцінну інтеграцію в приймаючу спільноту та сприяння тим, хто може бути корисним. Незважаючи на певне зниження, рівень підтримки українських переміщених осіб у Європі відносно високий. Водночас деякі країни починають вводити обмежувальні заходи, зокрема спостерігається посилення умов перебування й заохочення українців повернутися додому.

Правовий статус особи в добу становлення класичного міжнародного права: національні та міжнародні виміри

2025-12-21T06:38:36+02:00

Доба становлення класичного міжнародного права стала переломним етапом у формуванні правового статусу особи як у внутрішньодержавному, так і в міжнародному вимірах. Саме в цей період відбувається еволюція від уявлення про людину як підданого суверена до усвідомлення її як носія природних і невідчужуваних прав. Водночас виникають перші міжнародно-правові інститути, спрямовані на захист основоположних прав людини. Еволюція парового статусу особи в цей період мала тісно пов’язані між собою національний і міжнародний виміри які доповнювали один одного сприяючи подальшій гуманізації суспільних відносин.

У представленій статті досліджується процес формування універсального сприйняття прав людини в контексті становлення класичного міжнародного права XVIII–XIX ст., коли відбувалася значна трансформація у сфері визначення правового статусу особи. Розкрито ідейно-філософські, політичні та юридичні чинники, що зумовили цей процес, зокрема вплив доктрини природного права, концепцій суспільного договору Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо та ідей гуманізму.

Проаналізовано значення ключових нормативних актів доби революцій XVIII–XIX ст: Декларації незалежності США (1776), Конституції США (1787), Білля про права (1791), Декларації прав людини і громадянина (1789) та Кодексу Наполеона (1804), які заклали основи універсальної моделі правового статусу особи. Особлива увага приділяється тому, як революційні ідеї свободи, рівності та правової рівноваги трансформувалися у концепцію правового гуманізму, що започаткувала розуміння гідності людини як найвищої соціальної й юридичної цінності. Визначено, що саме ці процеси створили теоретичне підґрунтя для подальшої міжнародної кодифікації прав людини у ХХ ст., зокрема у Загальній декларації прав людини ООН (1948), Європейській конвенції з прав людини (1950) та Хартії основних прав ЄС (2000).

Підкреслено, що еволюція правового статусу особи від національного до міжнародного рівня є результатом поступового розширення сфери дії природних прав. Зроблено висновок, що класична епоха міжнародного права стала фундаментом сучасної системи універсального захисту прав людини, в якій гуманістичні цінності Просвітництва поєдналися з інституційними механізмами міжнародного контролю за дотриманням прав і свобод особи.

Проблемні аспекти розірвання шлюбу з іноземцем: національна практика та міжнародні правові стандарти

2025-12-21T07:15:07+02:00

Вказується, війна вносить істотні корективи в життя кожного українця, зокрема і впливає на розвиток сімейних правовідносин, серед яких вагоме місце займає укладення шлюбу.

У статті детально досліджено правові аспекти розірвання шлюбу, ускладненого іноземним елементом, зокрема питання, що виникають при розлученні подружжя з різним громадянством або місцем проживання. Основними нормативними документами, які регулюють такі ситуації, є Закон України «Про міжнародне приватне право» та Сімейний кодекс України, що визначають порядок застосування українського або іноземного права до конкретних обставин справи.

Першим ключовим питанням після розірвання шлюбу є визначення місця проживання дітей. Законодавство України передбачає, що при ухваленні рішень щодо дитини суд зобов’язаний керуватися найкращими інтересами дитини. Це включає два важливі аспекти: підтримання здорових сімейних зв’язків, якщо родина благонадійна, та забезпечення дитині стабільного і безпечного середовища для розвитку. Особливу увагу суд приділяє випадкам, коли батьки проживають у різних країнах, що може впливати на можливість підтримання зв’язків з обома батьками.

Наступне важливе питання – це поділ спільного майна подружжя. В українському праві майно, набуте в шлюбі, вважається спільною сумісною власністю, якщо інше не обумовлено договором або законодавчо. Поділ майна може бути здійснений у добровільному порядку, якщо подружжя погодилися щодо пропорцій та переліку активів, або в судовому, якщо досягти згоди не вдалося. Судовий порядок передбачає, що суд визначає частки кожного з подружжя та проводить фактичний поділ майна на основі цих часток. При цьому позовна давність для звернення до суду щодо поділу майна становить три роки з моменту розірвання шлюбу, якщо поділ майна не був здійснений під час самого шлюбу.

У випадках, коли шлюбний договір або міжнародне законодавство визначають інші правила поділу майна чи прав щодо дітей, суди можуть застосовувати відповідні норми іноземного права. Відтак, у розгляді таких справ важливим є не тільки дотримання національного законодавства, а й врахування норм міжнародного права, щоб забезпечити справедливий і всебічний розгляд інтересів усіх сторін, зокрема дитини та кожного з подружжя.

Цифровізація прокуратури: потенціал штучного інтелекту у прокурорській діяльності

2025-12-21T07:20:35+02:00

У статті досліджується процес цифровізації прокуратури України в контексті впровадження технологій штучного інтелекту (ШІ) у прокурорську діяльність. Автор розкриває потенціал використання інтелектуальних систем для оптимізації ключових напрямів роботи органів прокуратури, зокрема аналітичної, наглядової, процесуальної та адміністративної діяльності. Зазначено, що цифрова трансформація є важливим інструментом модернізації прокуратури, який сприяє підвищенню ефективності, прозорості та об’єктивності прийняття рішень, зменшенню рівня бюрократії та людського фактору.

У науковій розвідці наголошується, що впровадження систем на основі ШІ може забезпечити автоматизацію рутинних процесів – від аналізу великого обсягу доказової інформації до виявлення корупційних ризиків і прогнозування результатів судових процесів. Розглядаються приклади успішного використання технологій машинного навчання у зарубіжних прокуратурах (наприклад, у США, Естонії та Сінгапурі), що можуть бути адаптовані до українських реалій. Особлива увага приділяється питанням правового регулювання використання штучного інтелекту в системі кримінальної юстиції, необхідності розроблення етичних стандартів, захисту персональних даних та забезпечення цифрової безпеки прокурорських систем.

Зауважено, що для ефективної адаптації зарубіжного досвіду необхідно враховувати правові та організаційні особливості України. Перш за все, потрібно забезпечити сумісність нових цифрових систем з чинним законодавством, включаючи законодавчі норми щодо захисту персональних даних, електронного документообігу та доступу до публічної інформації. По-друге, важливо навчати персонал прокуратури роботі з ШІ, проводити тренінги та навчальні програми, щоб працівники могли правильно інтерпретувати рекомендації систем і приймати обґрунтовані рішення. По-третє, необхідно впроваджувати механізми контролю та аудиту алгоритмів, щоб забезпечити їхню точність, прозорість і відповідність етичним стандартам.

У результаті проведеного дослідження зроблено висновок, що впровадження штучного інтелекту в діяльність прокуратури є не лише технологічним, а й концептуальним викликом, який вимагає оновлення нормативної бази, підвищення цифрової грамотності працівників і формування нової культури прийняття рішень. Використання інтелектуальних технологій може стати каталізатором підвищення довіри громадян до органів правопорядку, забезпечити більш ефективне здійснення правосуддя та сприяти побудові сучасної європейської моделі прокуратури України.

Реабілітація незаконно засуджених осіб як чинник відновлення соціально-правової справедливості

2025-12-21T07:42:57+02:00

У статті досліджується сутність та соціально-правове значення реабілітації незаконно засуджених осіб як одного з ключових чинників відновлення справедливості та довіри до правосуддя. Розкрито, що реабілітація є не лише юридичною процедурою скасування неправомірного вироку, а й комплексним процесом соціальної, моральної та психологічної реінтеграції особи в суспільство. Наголошено, що вона виступає важливим елементом системи захисту прав людини, утверджує принципи гуманізму, верховенства права та соціальної рівності. У статті розглянуто нормативно-правову базу України у сфері реабілітації та проаналізовано практику її застосування з урахуванням європейських стандартів правосуддя. Окрему увагу приділено питанню відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконним переслідуванням, а також ролі держави у забезпеченні ефективних механізмів компенсації та підтримки постраждалих.

Стверджується, що реабілітація є своєрідним індикатором рівня демократичного розвитку держави, її моральної зрілості та поваги до людської гідності. Крім того, реабілітація виконує важливу соціальну функцію, сприяючи відновленню порушеної довіри між громадянином і державними інституціями. Вона знімає психологічне напруження, що виникає в суспільстві через випадки несправедливого засудження, повертає громадянам віру в неупередженість правосуддя та ефективність правових механізмів захисту. Для самої особи, яка зазнала незаконного переслідування, акт реабілітації означає повернення не лише втрачених прав, а й соціального статусу, честі, доброго імені. Тому ефективна система реабілітації це не лише складова правової держави, а й важлива умова формування суспільної стабільності, злагоди та взаємоповаги між громадянами і владою.

Підкреслюється, що відсутність належної психологічної допомоги та соціального супроводу часто ускладнює повноцінне повернення реабілітованих до звичного життя. Автори обґрунтовують необхідність комплексного підходу до реабілітації, який має поєднувати юридичні, соціальні та морально-етичні складові, а також формування сприятливого середовища для відновлення довіри громадян до судової влади. Зроблено висновок, що ефективна система реабілітації незаконно засуджених осіб є не лише показником рівня демократичності держави, а й запорукою сталого розвитку суспільства, де права людини мають найвищу цінність.

Медіація як альтернативний спосіб вирішення правових спорів: актуальні питання

2025-12-21T07:47:47+02:00

Вказується, процеси європейської інтеграції та трансформація правової системи України зумовлюють необхідність розвитку альтернативних механізмів урегулювання конфліктів, серед яких медіація займає особливу позицію. Попри ухвалення Закону України «Про медіацію» та нормативне оформлення цього інституту, реальне використання медіаційних процедур на практиці залишається обмеженим. Така ситуація пояснюється комплексом факторів, зокрема традиційно усталеною.

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу медіації як альтернативного способу вирішення правових спорів. Досліджено окремі питання історичних передумов становлення інституту посередництва, починаючи від практики Стародавньої Греції та Римського права до сучасних форм медіації. Проаналізовано етимологію терміна «медіація» та різноманітність підходів до його визначення залежно від галузі наукового знання.

Розглянуто еволюцію співвідношення судового примирення та традиційного правосуддя. Встановлено, що протягом тривалого історичного періоду ідея примирення залишалася на периферії судочинства, де домінувала охоронна функція держави та імперативні методи урегулювання конфліктів. Особливу увагу приділено аналізу моделі судочинства радянської доби, в умовах якої розвиток примирювальних процедур не набув практичного значення через функціонування суду як виключного органу правосуддя та формування теоретичної моделі «владних відносин».

Обґрунтовано, що сучасні тенденції розвитку правових систем засвідчують поступову зміну парадигми: примирювальні процедури дедалі частіше розглядаються як повноцінна складова системи доступу до правосуддя. Визначено, що значення медіації для судової системи України не обмежується зменшенням навантаження на суди, а сприяє якісному вдосконаленню правосуддя та зміцненню суспільної довіри до правової системи.

Систематизовано основоположні принципи медіації: добровільності, конфіденційності, нейтральності, незалежності та неупередженості медіатора, самовизначення та рівності прав сторін. Розкрито зміст кожного принципу та його значення для результативного врегулювання конфлікту. Сформульовано висновок про необхідність подальшого розвитку інституту медіації шляхом законодавчого удосконалення та формування відповідної правової культури суспільства.

Адміністративно-правові механізми захисту персональних даних у системах автоматизованого прийняття рішень (АПР) як превенція корупційних ризиків

2025-12-21T07:54:42+02:00

Вказується, Україна обрала стратегічний курс на цифрову трансформацію державного управління та сфери адміністративних послуг, що зумовлює дедалі ширше впровадження систем автоматизованого прийняття рішень (АПР). Така модернізація є вкрай необхідною для оптимізації діяльності адміністративних органів, скорочення бюрократичних процедур, а також протидії побутовій корупції, джерелом якої нерідко стає дискреційний характер повноважень чиновників.

В умовах стратегічного курсу України на цифровізацію публічного управління та надання адміністративних послуг, все частіше використовуються системи автоматизованого прийняття рішень (АПР), що є необхідним для підвищення ефективності та усунення побутової корупції. Проте, технологічна трансформація спричинила виникнення нового, складного адміністративно-правового конфлікту, який проявляється через недосконалість чинного національного законодавства. Дослідження акцентує увагу на кризі адміністративної відповідальності: відсутність прозорості в роботі алгоритмів та неможливість ефективно застосувати адміністративну відповідальність до суб’єкта владних повноважень через приховану обґрунтованість рішення «чорним ящиком». Цей фактор створює підґрунтя для виникнення явища «Алгоритмічної корупції», яка є системною та не піддається контролю через традиційні механізми. Метою статті є комплексне адміністративно-правове обґрунтування необхідності впровадження механізмів алгоритмічної підзвітності в публічне управління та проведення порівняльно-правового дослідження міжнародних стандартів, зокрема Регламенту ЄС № 2016/679 (GDPR), для виявлення найбільш ефективних практик захисту персональних даних у контексті АПР. Проведене дослідження встановило, що адміністративно-правова природа рішення АПР знаходиться у протиріччі з традиційним поняттям суб’єкта владних повноважень (СВП), оскільки відсутність людини як суб’єкта відповідальності створює зону адміністративної безкарності. Порівняльний аналіз чинного GDPR засвідчив, що українське законодавство лише декларативно закріплює право на людську інтервенцію, але не містить ефективної адміністративно-процедурної інфраструктури для його реалізації. Наукова новизна та практична значущість роботи полягає у формулюванні конкретних пропозицій щодо гармонізації національного законодавства, зокрема Закону України «Про адміністративну процедуру».

Міжнародні стандарти та їх імплементація у сфері правосуддя: актуальні питання

2025-12-21T07:58:50+02:00

Вказується, міжнародна система захисту прав людини складається з кількох взаємопов’язаних елементів: норм-принципів, які утворюють основу цієї галузі; конкретних матеріально-правових норм; процесуальних норм, значення яких постійно зростає, адже саме вони регламентують порядок дій із забезпечення захисту прав особи; а також інституційних механізмів міжнародного захисту прав людини.

У статті досліджено теоретичні засади формування та функціонування міжнародних стандартів прав людини, а також їх спеціалізовану підсистему у сфері правосуддя. Проаналізовано основні доктринальні підходи до визначення поняття міжнародних стандартів прав людини, зокрема концепції П. Рабіновича, М. Хавронюка, П. Пусторіно, В. Рейсмана, С. Верланова та Б. Кофмана. Встановлено, що міжнародні стандарти являють собою нормативні орієнтири, закріплені в міжнародно-правових документах універсального та регіонального рівнів, які встановлюють мінімально допустимий рівень забезпечення прав людини та покладають на держави відповідні зобов’язання.

Визначено сутнісні ознаки міжнародних стандартів: нормативна закріпленість в актах обов’язкового або рекомендаційного характеру; модельний характер як зразка для національного законодавства; наявність інституційних механізмів контролю та захисту; збереження за державами свободи розсуду при практичному застосуванні. Досліджено систему міжнародних стандартів у сфері правосуддя, яка включає базові стандарти (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод), спеціальні стандарти (Основні принципи незалежності судових органів ООН, Європейська хартія про статус суддів), практику Європейського суду з прав людини та рекомендаційні акти Ради Європи.

Обґрунтовано, що ключовими елементами стандартів правосуддя є незалежність та неупередженість суддів, право на справедливий судовий розгляд у розумний строк, забезпечення реального доступу до суду. Зроблено висновок про важливість імплементації міжнародних стандартів для формування ефективної судової системи та зміцнення верховенства права в Україні.

Принцип гуманізму в кримінальному та кримінально-виконавчому праві України: актуальні теоретико-правові питання

2025-12-21T08:04:35+02:00

Вказується, Основний Закон України визначає людину як найвищу соціальну цінність, а КВК України включає гуманізм до переліку базових принципів діяльності у сфері виконання покарань. Утім, чинне законодавство не містить повноцінного розкриття змісту цього принципу – відповідні норми лише констатують його існування, не деталізуючи сутнісних характеристик. У статті здійснено теоретико-правовий аналіз принципу гуманізму в кримінальному та кримінально-виконавчому праві України. Констатовано, що, незважаючи на конституційне проголошення людини найвищою соціальною цінністю та законодавче закріплення принципу гуманізму серед основних засад кримінально-виконавчої діяльності, його зміст у чинному законодавстві належним чином не розкрито. Проаналізовано філософсько-правову природу гуманізму як світоглядної системи, що визнає людину абсолютною цінністю, та його трансформацію у фундаментальний правовий принцип. З’ясовано, що гуманізм як правова категорія передбачає шанобливе ставлення до гідності особистості, створення належних умов для реалізації її прав і свобод та спрямування на досягнення людського блага. Досліджено двоаспектний характер принципу гуманізму в кримінальному праві: перший аспект полягає у захисті прав, свобод та законних інтересів потерпілих від злочинних посягань, другий – у гуманному ставленні до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення. Виявлено суперечливість реалізації цього принципу у сфері виконання покарань, оскільки ізоляція засудженого як форма кари об’єктивно спричиняє йому страждання. Обґрунтовано, що гуманістичний підхід вимагає, аби навіть в умовах позбавлення волі особа не піддавалася жорстокому або такому, що принижує її гідність, поводженню. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінально-виконавчого законодавства в напрямі детальнішого нормативного закріплення змісту принципу гуманізму та механізмів його практичної реалізації. Визначено, що перспективним напрямом розвитку кримінально-правової політики є гармонізація національного законодавства з європейськими стандартами у сфері захисту прав людини.

Правовий статус військового командування в Україні

2025-12-21T08:09:10+02:00

Стаття присвячена дослідженню правового статусу військового командування в Україні. Правовий статус військового командування відображає його місце у системі органів публічної влади та особливості участі у правовідносинах різної галузевої приналежності. Встановлено, що діяльність військового командування має базуватись на військовому законодавстві, яке включає правові акти, шо стосуються: проходження військової служби, етики військових службовців, поводження з військовополоненими. Зазначено, що векторним напрямом розвитку в Україні має стати військове право, а особливість військового командування в тому, що з одного боку ці суб’єкти мають дотримуватись встановлених спеціальних правил військової служби, а з іншого боку встановлювати та деталізувати умови військової служби.

Акцентовано увагу на тому, що правовий статус військового командування у Конституції не деталізовано, що передбачає подальшу регламентацію на законодавчому рівні. Розмежовано поняття «військове командування» та «органи військового управління» як такі, що: перше вказує на керівництво безпосередніми військовими питаннями та забезпечення їх діяльності, а друге – на органи, що уповноважені впорядковувати питання військової діяльності. Визначено, що система військового командування є чітко структурованою ієрархію підпорядкування та взаємодії між різними рівнями управління військами і виглядає наступним чином: Головнокомандувач Збройних Сил України, Командувач об’єднаних сил Збройних Сил України, командувачі видів та окремих родів військ (сил), командувачі (начальники) органів військового управління, командири з’єднань, військових частин та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Встановлено, що основою правового статусу суб’єктів військового командування в період дії правового режиму воєнного стану є: їх права та обов’язки як військових посадових осіб, тобто військовослужбовців, що обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або які спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків згідно із законодавством; здійснення безпосереднього військового керівництва або діяльності, пов’язаної з цим; дія на основі принципу єдиноначальності; здійснення державної служби особливого характеру.

Обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою операцій з постачання палива Збройним силам України та іншим військовим формуванням у період воєнного стану: проблемні аспекти

2025-12-21T21:09:50+02:00

Стаття присвячена правовому аналізу проблеми встановлення нульової ставки податку на додану вартість (ПДВ) на операції з постачання палива Збройним силам України та іншим військовим формуванням під час воєнного стану. Основною проблемою є те, що нульову ставку ПДВ було встановлено постановою Кабінету Міністрів України (КМУ) № 178 від 02.03.2022, що суперечить положенням Конституції України та Податкового кодексу України, які визначають, що ставки податків повинні встановлюватися законом.

Встановлена постановою КМУ нульова ставка ПДВ на операції з постачання палива для потреб військових формувань створила численні правові суперечності, що призвели до судових спорів. Підпункт «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України дійсно передбачає застосування нульової ставки для операцій з постачання палива для заправки транспорту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, однак ця норма має невиключний перелік таких операцій, що допускає можливість її розширення. Водночас такі уточнення мають здійснюватися через закон, а не через підзаконні акти уряду.

У першій редакції постанови КМУ № 178 було здійснено неоднозначне поширення нульової ставки на постачання палива для військових формувань, що призвело до юридичної невизначеності та суперечностей у судовій практиці. Постачальники палива за договорами з державними органами для потреб військових формувань опинилися в ситуації, де питання про повернення сплаченого ПДВ стало предметом численних судових справ.

У результаті судової практики були зафіксовані різні підходи до застосування цієї постанови. Це створило передумови для внесення змін згідно постанови КМУ № 831 від 18.07.2024. Однак навіть після змін питання чіткого визначення нульової ставки ПДВ на постачання палива для військових формувань залишилося неурегульованим у рамках Податкового кодексу України.

До Податкового кодексу України у 2022 році вносилися зміни щодо постачання палива зі ставкою ПДВ 7%, однак питання застосування нульової ставки ПДВ для постачання палива для військових формувань так і не було врегульоване.

У статті пропонується внести зміни до Податкового кодексу України, що дозволять чітко визначити порядок застосування нульової ставки ПДВ для постачання палива військовим формуванням в умовах воєнного стану, забезпечивши відповідність нормам Конституції України та стабільність правозастосування в умовах воєнного стану.

Мотиви та мотивація кримінально протиправної поведінки у сфері лісового господарства в Україні

2025-12-21T21:12:10+02:00

Стаття присвячена дослідженню мотиваційної структури індивідуальної кримінально протиправної поведінки у сфері лісового господарства України. Проаналізовано феномен лісової злочинності як проблему глобального значення, що набуває особливої гостроти в умовах воєнного стану через зменшення контролю з боку уповноважених органів та активізацію тіньових схем у лісовій сфері. Встановлено сутнісні характеристики мотиваційної структури кримінально протиправної поведінки у лісогосподарській галузі та виявлено типові мотиви, що детермінують вчинення кримінальних правопорушень у досліджуваній сфері.

У статті детально розглядається механізм індивідуальної кримінально протиправної поведінки як динамічна система психічної та фізичної активності особистості злочинця, що включає п’ять основних елементів: умови формування особистості, мотивацію, конкретну життєву ситуацію, рішення про вчинення злочину та сам процес вчинення злочину. Особлива увага приділяється мотивації як внутрішньому стрижню генезису механізму злочинної поведінки. Виокремлено та охарактеризовано типові мотиви кримінальних правопорушень у сфері лісового господарства. Встановлено, що абсолютно домінуючим є корисливий мотив, який проявляється у прагненні до збагачення через кримінальну експлуатацію природних ресурсів. Корисливість розглядається через призму економічних інтересів та потреб особи як біологічної істоти та соціально-економічного агента. Поряд з корисливим мотивом, автор виділяє інший утилітарний мотив – прагнення вилучення з деревини корисливих властивостей поза спонукою до збагачення (для опалення, будівництва, особистих потреб). До неутилітарних мотивів віднесено мотив забезпечення безпеки та приналежності, який зустрічається вкрай рідко і виражає прагнення до безкорисливого задоволення потреб інших осіб.

Окремо досліджується нігілістичний мотив, властивий необережним кримінальним правопорушенням у лісогосподарській сфері, що виникає при невиконанні чи неналежному виконанні службових обов’язків. Цей мотив розглядається як складний мотиваційний комплекс, в якому поєднується самовпевненість як вираз самоактуалізації та знецінення ролі благ, поставлених під охорону кримінального закону.

Правові механізми запобігання корупційним ризикам при реалізації фінансової автономії закладів вищої освіти

2025-12-21T21:25:32+02:00

У статті здійснюється комплексне й ґрунтовне дослідження правових механізмів запобігання корупційним ризикам у процесі реалізації фінансової автономії закладів вищої освіти України. Проведено детальний аналіз чинного законодавства, що регулює сферу вищої освіти, фінансову діяльність університетів і антикорупційну політику держави, що дозволило визначити ключові проблеми та системні загрози, з якими стикаються заклади вищої освіти у своїй управлінській діяльності. Особлива увага приділена процесам формування бюджетів університетів, розподілу фінансових ресурсів, укладання цивільно-правових договорів, управління майном і здійснення публічних закупівель, що є найбільш ризиковими сферами з точки зору потенційних корупційних проявів.

У роботі докладно розглянуто функціонування механізмів внутрішнього контролю та внутрішнього й зовнішнього аудиту, оцінено їх спроможність протидіяти фінансовим зловживанням і забезпечувати відповідність діяльності ЗВО принципам доброчесності. Узагальнено проблеми практичної реалізації вимог антикорупційного законодавства в університетському середовищі, зокрема недосконалість процедур прийняття фінансових рішень, недостатню прозорість окремих управлінських процесів, обмеженість інструментів моніторингу та контролю за використанням бюджетних і власних коштів університетів.

Окремий блок дослідження присвячено міжнародному досвіду правового регулювання фінансової автономії та запобігання корупції у сфері вищої освіти. Проаналізовано практики європейських країн та рекомендації провідних міжнародних організацій, що дозволяє сформулювати пропозиції щодо адаптації найбільш ефективних моделей у вітчизняному правовому полі. Автор обґрунтовує необхідність зміцнення системи інституційного контролю, удосконалення нормативних актів, запровадження обов’язкових регулярних оцінок корупційних ризиків і розвитку відкритих платформ фінансової звітності університетів.

Результати дослідження мають практичну значущість для удосконалення державної антикорупційної політики та підвищення рівня доброчесності у сфері вищої освіти України.

Транскордонна безпека в контексті інтеграційних тенденцій: актуальні питання

2025-12-21T23:00:03+02:00

У статті досліджено сутність та зміст понять «національна безпека» і «транскордонна безпека» як правових категорій в умовах трансформації глобального безпекового середовища. Актуальність дослідження зумовлена повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, яка докорінно змінила архітектуру європейської безпеки та актуалізувала необхідність переосмислення теоретичних засад забезпечення національної та регіональної стабільності, а також механізмів транскордонного співробітництва в нових геополітичних реаліях.

На основі аналізу доктринальних підходів встановлено, що національна безпека є комплексною правовою категорією, яка інтегрує нормативно закріплений стан захищеності особи, суспільства та держави, систему інституційних механізмів протидії внутрішнім і зовнішнім загрозам, а також сукупність гарантій реалізації національних інтересів. Обґрунтовано методологічну хибність вузького трактування національної безпеки виключно через призму військово-силового компонента. Доведено, що категорія «національний інтерес» виступає системоутворюючим елементом доктрини національної безпеки, оскільки саме через неї відбувається конституціоналізація життєво важливих потреб суспільства.

Визначено, що транскордонна безпека є самостійною правовою категорією, яка займає проміжне положення між національною безпекою та безпекою регіону в ієрархії рівнів безпекової системи. На відміну від усталеного у вітчизняній практиці підходу, що ототожнює транскордонну безпеку з охороною державного кордону або екологічною безпекою, обґрунтовано її комплексний характер, який включає політичний, науково-технологічний, екологічний, гуманітарний, внутрішній та демографічний компоненти. Запропоновано розмежування понять «транскордонна безпека» та «безпека транскордонного співробітництва». Доведено, що забезпечення транскордонної безпеки є необхідною передумовою інтенсифікації економічних, соціальних та культурних зв’язків між прикордонними регіонами суміжних держав та підвищення якості життя їх населення.

Роль мирової угоди у забезпеченні ефективності цивільного судочинства

2025-12-21T23:10:16+02:00

У статті акцентується, що мирова угода у цивільному судочинстві є не просто формальною процедурою, а реальною можливістю для сторін швидко і без зайвих витрат врегулювати свій спір. В умовах, коли суди переповнені, а строки розгляду справ часто затягуються, така угода стає одним із найефективніших способів завершити конфлікт. Водночас ця «швидкість» не завжди гарантує, що права і інтереси сторін будуть захищені належним чином. Іноді під тиском або через нерівність сторін умови мирової угоди можуть бути несправедливими. Тому питання балансу між оперативністю розв’язання спору та дотриманням прав учасників є центральним у сучасній цивільній практиці. Саме це і визначає роль мирової угоди як важливого, але водночас складного механізму цивільного судочинства.

У статті проаналізовано не лише особливості процесу укладення, затвердження і виконання мирових угод у правовій системі України, а й порівняльні підходи до цієї інституції у законодавствах Польщі та Німеччини. Окрема увага приділена судовій практиці України, що демонструє підходи до оцінки законності і справедливості умов мирових угод, а також проблематиці їх примусового виконання. Такий комплексний підхід дозволяє краще зрозуміти роль мирової угоди як ефективного, але водночас складного правового механізму цивільного судочинства, що вимагає ретельного балансування інтересів сторін та публічних інтересів.

Наголошується, що ефективне застосування мирової угоди сприяє не лише швидкому та мирному розв’язанню спорів, але й збереженню ділових і особистих відносин між сторонами, що є особливо важливим у справах, пов’язаних із сімейними чи господарськими конфліктами. Проте для того, щоб мирова угода виконувала свою роль належним чином, необхідно забезпечити баланс між диспозитивністю сторін і публічним інтересом, а також гарантувати, що угода не порушує права третіх осіб і відповідає вимогам законодавства.

Висновується, що подальше удосконалення законодавчої бази та судової практики у сфері мирових угод є важливим напрямом розвитку цивільного процесуального права. Це дозволить підвищити рівень довіри до інституту мирової угоди, зробити його більш прозорим і прогнозованим для всіх учасників процесу, а також сприятиме загальному підвищенню ефективності судової системи та правового захисту громадян.

Документування і доказування міжнародних злочинів в Україні: процесуально-криміналістичні та цифрові стандарти прийнятності доказів для Міжнародного кримінального суду та спеціального військового трибуналу

2025-12-21T23:21:59+02:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню теоретичних і практичних засад документування та доказування міжнародних злочинів в Україні в умовах збройної агресії російської федерації з урахуванням процесуально-криміналістичних і цифрових стандартів прийнятності доказів для Міжнародного кримінального суду та спеціального військового трибуналу. Розкрито роль органів правопорядку України – Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, Національної поліції, а також Офісу Генерального прокурора – у забезпеченні належної фіксації, перевірки, процесуальної оцінки та збереження доказів воєнних злочинів і злочинів проти людяності з орієнтацією на вимоги міжнародного кримінального правосуддя.

Обґрунтовано необхідність інтеграції міжнародних і європейських стандартів цифрового доказування у національну систему кримінального процесу, зокрема положень Римського статуту Міжнародного кримінального суду, Берклійського протоколу щодо розслідування цифрових відкритих джерел та Настанов належної практики Європейської мережі судово-експертних установ у сфері цифрової криміналістики. Проаналізовано принцип комплементарності (стаття 17 Римського статуту), критерії прийнятності справ і доказів (небажання, неспроможність, тяжкість, та сама особа / те саме діяння), а також практику Міжнародного кримінального суду у справах «Онгвен», «Руто та Санг», «Каддафі та Ас-Сенуссі».

Окрему увагу приділено використанню технологій штучного інтелекту в аналітичній діяльності правоохоронних органів, а також правовим і етичним обмеженням застосування алгоритмів під час перевірки достовірності та допустимості цифрових доказів. Запропоновано створення єдиної міжвідомчої платформи «Український центр цифрових доказів» для централізованого збору, перевірки, збереження та передачі доказів міжнародних злочинів. Доведено, що впровадження уніфікованих цифрових і процесуальних стандартів створює передумови для визнання доказів, зібраних в Україні, прийнятними в міжнародному кримінальному провадженні та забезпечує реалізацію принципу невідворотності відповідальності за злочин агресії, воєнні злочини й злочини проти людяності.

Сутність заборони здійснення лобіювання та її місце в системі адміністративних стягнень

2025-12-21T23:25:56+02:00

Автором встановлено, що вказана заборона здійснення лобіювання має чітко окреслену правову природу додаткового адміністративного стягнення немайнового характеру, яке застосовується виключно судом і полягає у строковому припиненні допустимості здійснення відповідної діяльності. Водночас з’ясовано, що вибір законодавцем саме терміну «заборона» зумовлений специфікою лобіювання як діяльності, доступ до якої не виникає у формі спеціального права, наданого державою, а забезпечується через реєстраційний механізм допуску. За таких умов непридатними виявляються правові та термінологічні конструкції, притаманні позбавленню спеціального права або іншим суміжним видам адміністративних стягнень, оскільки вони передбачають наявність у особи попередньо наданого суб’єктивного права. Натомість заборона адекватно відображає характер правового впливу з боку держави як форму недопуску та припинення можливості здійснення діяльності.

Семантико-правовий аналіз таких суміжних категорій як «вилучення», «конфіскація», «обмеження» та «позбавлення» дозволив додатково підтвердити концептуальну самостійність заборони у системі адміністративних стягнень. На відміну від майнових стягнень або заходів, спрямованих на модифікацію чи усунення окремих елементів правового статусу особи, заборона фіксує юридичну неможливість здійснення певної поведінки як такої, що зумовлює її особливе функціональне та системне значення.

Констатовано, що заборона здійснення лобіювання – це передбачене адміністративно-деліктним законодавством додаткове адміністративне стягнення немайнового характеру, яке застосовується судом на визначений строк і полягає у встановленні юридичної неможливості здійснення діяльності, спрямованої на вплив або спробу впливу на об’єкт лобіювання у комерційних інтересах бенефіціара чи у власних комерційних інтересах особи щодо предмета лобіювання, як форми недопуску особи до участі у відповідних публічно значущих правотворчих процесах у зв’язку з вчиненням адміністративного проступку.

Адвокат як суб’єкт забезпечення права на професійну правничу допомогу

2025-12-20T23:37:50+02:00

Стаття присвячена аналізу правового положення адвоката як суб’єкта забезпечення права на професійну правничу допомогу. Автором досліджуються теоретичні й прикладні аспекти реалізації конституційного права особи на професійну правничу допомогу, що нині набуває все більшої актуальності у зв’язку з розвитком правової системи та посиленням ролі інституту адвокатури. Обґрунтовано, що ефективність будь-якого конституційного права безпосередньо залежить від наявності реальних, чітко визначених механізмів його практичного здійснення, адже за відсутності відповідних процедур, гарантій і юридичних інструментів таке право перетворюється на декларативне та позбавляється змістовного наповнення.

У межах дослідження проаналізовано існуючі законодавчі підходи до розуміння й застосування термінів «правова допомога», «правнича допомога» та «захист», а також виявлено суттєві розбіжності між положеннями Конституції України, Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Кримінального процесуального кодексу, Кодексу України про адміністративні правопорушення та іншими нормативними актами. Показано, що така термінологічна неузгодженість спричиняє неоднакове тлумачення правових норм, ускладнює підтвердження повноважень адвоката, створює додаткові бар’єри у процесі реалізації права на захист і може негативно впливати на забезпечення доступу до правосуддя. Розкрито зміст кожного з ключових понять, визначено їх функціональне призначення та співвідношення у різних видах судочинства.

Окрему увагу приділено особливостям участі адвоката у кримінальному провадженні, де його роль має імперативний характер, на відміну від цивільного, господарського чи адміністративного процесів, у яких застосовується переважно диспозитивний підхід. У статті аргументовано, що для підвищення дієвості механізмів реалізації права на професійну правничу допомогу необхідним є комплексне оновлення законодавства, усунення термінологічних суперечностей, удосконалення процедурних гарантій, а також формування в суспільстві належного рівня правової культури та готовності громадян відстоювати свої права у правовий спосіб.

Зміцнення незалежності прокурорів та захист від втручання в їх діяльність як мета прокурорського самоврядування

2025-12-20T23:43:15+02:00

Стаття присвячена правовому аналізу такої мети прокурорського самоврядування як зміцнення незалежності прокурорів та захист від втручання в їх діяльність.

Обумовлено, що зміцнення незалежності прокурорів, захист від втручання в їх діяльність здійснюється органами прокурорського самоврядування через існування й реалізацію нормативно визначених Законом повноважень органів прокурорського самоврядування. Орган прокурорського самоврядування розглядається фактично як захисник прокурора від незаконного втручання в його діяльність. При цьому, Закон «Про прокуратуру» допускає існування загроз незалежності прокурора як від прокурора вищого рівня, тобто загрози внутрішній незалежності, так і загрози зовнішній незалежності.

Висловлено думку, що основні загрози незалежності прокурорів при здійсненні ними своїх повноважень йдуть не зовні, а з середини прокуратури – тобто від самих прокурорів, які займають вищі адміністративні посади. Тому в аспекті призначення прокурорського самоврядування надзвичайно важливим є забезпечення саме внутрішньої незалежності прокурорів. І тут надзвичайно важливим є не лише наявність у Ради прокурорів України як органу прокурорського самоврядування права на розгляд різного роду повідомлень прокурора про загрозу його незалежності, а власне й ті можливості, які цей орган має мати у зв’язку зі встановленням факту такої загрози. Рада прокурорів повинна володіти самостійними, достатніми та дієвими для захисту прав прокурора повноваженнями. На сьогодні ж такі повноваження у Ради прокурорів України відсутні. Повноваження Ради прокурорів України мають або ж переважно медійний характер, спрямований на надання розголосу певним встановленим фактам, або ж є зверненнями до компетентних для вирішення певних питань органів. У зв’язку з наведеним, з метою надання більшої ваги та значення рішенням Ради прокурорів, прийнятих з питань забезпечення незалежності прокурорів, захисту від незаконного впливу, тиску чи втручання у здійснення повноважень прокурора запропоновано у Положенні про Раду прокурорів України обов’язково передбачити обов’язок відповідних органів прокуратури повідомити Раду прокурорів України про наслідки розгляду її рішення, а також встановити строк для такого розгляду та повідомлення.

Також повноваження Ради прокурорів України можна розширити шляхом закріплення у Законі «Про прокуратуру» повноваження Ради зупиняти дію окремих правових актів Генерального прокурора чи інших прокурорів, які перебувають на адміністративних посадах, з питань внутрішньої діяльності прокуратури, які порушують незалежність прокурора.

Правовий зміст та принципи превентивної діяльності Національної поліції

2025-12-20T23:55:04+02:00

У статті досліджено правововий зміст та принципи превентивної діяльності Національної поліції в умовах сучасної трансформації правоохоронної системи. Встановлено, що реформування поліції спрямувало акценти її функціонування з каральної моделі на пріоритет превенції, що відповідає європейським підходам до забезпечення публічної безпеки. У роботі проаналізовано еволюцію термінів «превенція», «попередження», «запобігання» та «профілактика» в юридичній науці, вказано на відсутність їх однозначного визначення в законодавстві, а також розкрито проблематику їх співвідношення. Порівняння наукових підходів дозволило виокремити різні моделі структурування превентивної термінології та окреслити загальнотеоретичний підхід, за яким превенція розглядається як родове поняття щодо профілактики та припинення правопорушень.

Особливу увагу приділено аналізу нормативно-правового регулювання превентивної діяльності поліції, зокрема Закону України «Про Національну поліцію» та низки підзаконних актів, які закріплюють превентивні та профілактичні заходи у практиці роботи різних підрозділів. Показано, що законодавство використовує терміни «превентивна» та «профілактична діяльність» паралельно, не розмежовуючи їх зміст. Визначено, що превентивна діяльність поліції охоплює комплекс дій, спрямованих на усунення причин і умов правопорушень, мінімізацію ризиків їх вчинення, формування безпечного середовища та підвищення рівня довіри населення. Встановлено, що превентивна діяльність є одним із ключових напрямів роботи Національної поліції, який покликаний посилити взаємодію держави й громади у сфері безпеки.

Значну увагу приділено принципам, на яких ґрунтується діяльність поліції, серед яких верховенство права, дотримання прав і свобод людини законність, відкритість та прозорість, політична нейтральність, взаємодія з населенням на засадах партнерства, безперервність. В статті також обґрунтовано доцільність виокремлення таких спеціальних принципів превентивної діяльності поліції, як принцип поєднання індивідуального та системного підходів та принцип своєчасності, дотримання яких є важливим для забезпечення ефективності превентивної роботи загалом.

Розвиток практики Верховного Суду під впливом позицій Конституційного Суду у гарантуванні соціальних прав осіб, які проживають на територіях радіоактивного забруднення

2025-12-20T23:55:12+02:00

У статті здійснено дослідження впливу рішень Конституційного Суду України на формування судової практики Верховного Суду України щодо гарантування соціальних прав осіб, які проживають на територіях радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, закріплених у Конституції України. Правовий контекст проблеми розглянуто в історичній ретроспективі, зокрема, в частині чисельних спроб змінити статус радіоактивно забруднених населених пунктів у зв’язку із переглядом їх зонування, задля вирішення іншого питання – зняття значного фінансового навантаження на державу у зв’язку із необхідністю забезпечення соціальної підтримки громадян, які проживають на таких територіях, а також порядку виплати пенсій, доплат та інших пільг, пов’язаних із наслідками Чорнобильської катастрофи. Через призму судового діалогу між рішеннями Конституційного Суду України та Верховного Суду України виявлено проблему щодо спроби законодавця звузити конституційні гарантії громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, за допомогою внесення змін до законодавства та підзаконних актів задля обмеження, позбавлення чи скасування цих виплат.

У зв’язку з чим проаналізовано судову практику Верховного Суду України та її взаємозв’язок із рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018, яке відновило дію статті 39 Закону № 796-XII у частині повернення до попередньої редакції статті 39 цього Закону щодо права на виплату підвищень до пенсій для непрацюючих пенсіонерів, які проживають на територіях радіоактивного забруднення. На прикладі касаційного перегляду Верховним Судом України справ № 240/4937/18 та № 600/4070/22-а показано, що критерієм для реалізації права на соціальні виплати є фактичне проживання на території радіоактивного забруднення, а не наявність посвідчення постраждалого від Чорнобильської катастрофи.

Зроблено висновок, що практика Конституційного Суду України та Верховного Суду України демонструє тенденцію до конституційного судового активізму, спрямованого на розширювальне тлумачення соціальних гарантій, запобігання їх звуженню та забезпечення реального виконання державою своїх зобов’язань щодо соціального захисту осіб, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Забезпечення свободи вираження поглядів адвокатів у контексті реалізації європейських стандартів права на доступ до правосуддя

2025-12-21T00:06:27+02:00

Стаття присвячена характеристиці нормативних засад свободи вираження поглядів адвокатами як одного із критеріїв доступності правосуддя в національному та європейському праві, дослідити практику ЄСПЛ по статті 10 ЄКПЛ щодо захисту прав адвокатів.

Відзначаючи актуальність обраної теми щодо України, звертається увага на те, що питання балансу між свободою адвоката висловлювати свої погляди та повагою до суду набуває актуальності з огляду на потребу завершити реформу правосуддя, зміцнити роль адвокатури у відповідності європейським стандартам. Тож дослідження свободи вираження поглядів адвокатів є важливим не лише для вдосконалення національного законодавства й дисциплінарної практики, а й для забезпечення реального доступу громадян до правосуддя через ефективну й незалежну адвокатуру.

Авторки, розглядаючи право на свободу вираження поглядів адвокатами, зазначають, що слід зважати на вимоги професійної етики, повагу до суду, збереження довіри до правосуддя, тоді постає питання про допустимі межі такої свободи та адекватну реакцію суспільства на ті чи інші висловлювання. Потрібно встановити баланс між гарантією незалежності адвокатів і відповідальністю за етичне використання свободи слова. У статті наведені окремі важливі позиції ЄСПЛ за статтею 10 ЄКПЛ щодо захисту прав адвокатів.

Авторки приходять до висновків про те, що питання доступу до правосуддя в демократичному суспільстві залежить і від тих, хто формує судову практику, але і від тих хто формує громадську думку. Для того, щоб забезпечити ефективну співпрацю та взаєморозуміння між обома сторонами важливо докладати значних зусиль щоб забезпечити максимальну прозорість роботи системи правосуддя, чесність і професіоналізм її представників. Адвокат виступає не лише представником інтересів клієнта, а й активним учасником функціонування системи правосуддя, тому обмеження його можливостей вільно висловлювати правові позиції, критикувати дії органів влади чи суду, заявляти про порушення прав здатне підірвати ефективність судового захисту. Саме тому незалежність, професійна етика та свобода висловлювання адвокатів мають бути предметом особливого захисту.

Судові та правоохоронні органи України в системі забезпечення антикорупційної політики та утвердження доброчесності

2025-12-21T00:13:22+02:00

У статті здійснено системний правовий аналіз ролі судових і правоохоронних органів України в реалізації антикорупційної політики в контексті євроінтеграційних зобов’язань держави. На основі чинного українського законодавства, Антикорупційної стратегії на 2021–2025 рр., а також емпіричних даних судової статистики та міжнародних оцінок розкрито трансформацію інституційної архітектоніки протидії корупції – від фрагментарної моделі до спеціалізованої багаторівневої інфраструктури. Окреслено правовий статус і функціональну специфіку НАЗК як центру превентивної політики, НАБУ як органу досудового розслідування топ корупції, САП як суб’єкта процесуального керівництва, ВАКС як суду, уповноваженого розглядати особливо складні корупційні провадження та справи про необґрунтовані активи, а також ДБР, прокуратури, Національної поліції та судів загальної юрисдикції як елементів, що забезпечують розмежування підслідності й підтримання публічного обвинувачення. Показано, що попри інституційне посилення антикорупційних органів зберігаються колізії та прогалини кримінально-правового й процесуального регулювання, неоднорідність судової практики, кадрові й ресурсні обмеження, а також ризики зовнішнього впливу на спеціалізовані інституції. Обґрунтовано, що подальший розвиток антикорупційної інфраструктури має бути спрямований на уточнення меж підслідності, посилення спроможності судової влади й органів досудового розслідування, удосконалення механізмів повернення активів і захисту викривачів, а також на поглиблення інституційної доброчесності як ключового критерію реальної імплементації принципу верховенства права та готовності України до інтеграції в європейський правовий простір. Особливу увагу приділено функціональному розподілу між превентивною, слідчо-прокурорською та судовою ланками, що також вимагає узгодженості процедур виявлення, розслідування й судового розгляду корупційних правопорушень. Наголошено на важливості спеціалізації суддів і прокурорів, розвитку внутрішніх систем контролю та співпраці з громадянським суспільством для формування культури нульової толерантності до корупції.