Аналітично-порівняльне правознавство

Особливості правового регулювання системи податків органів місцевого самоврядування в Республіці Польща

І.І. Бабін — 2024-03-20

Стаття присвячена аналізові особливостей правового регулювання системи податків органів місцевого самоврядування в Республіці Польща. Показано, що сучасна система місцевих податків почала формуватися в 90-х роках минулого століття, разом з відновленням інституту місцевого самоврядування. Незважаючи на конституційне закріплення права всіх органів місцевого самоврядування визначати розмір місцевих податків, звичайне законодавство наділяє податковими повноваженнями виключно найнижчу ланку в трирівневій системі - гміну. Фінансування функцій та повноважень органів місцевого самоврядування воєводств та повітів відбувається шляхом відрахувань від загальнодержавних податків та зборів. Автор акцентує увагу на існуванні в польській доктрині податкового права розмежування між термінами "місцеві податки” та "податки органів місцевого самоврядування”. Місцеві податки - це податки, які в силу закону є постійним, невизначеним і виключним джерелом доходів місцевих бюджетів. В той час як, податки органів місцевого самоврядування - платежі, щодо яких органи місцевого самоврядування володіють податковими повноваженнями. У світлі прийнятих критеріїв, наприклад податок на спадщину та дарування є місцевим податком, але не може називатись податком органів місцевого самоврядування. Кошти від цього податку повністю зараховуються до бюджету територіальної громади, але органи місцевого самоврядування не володіють податковими повноваженнями щодо нього. Перелік місцевих податків міститься в Законі "Про місцеві податки і збори”. Однак насправді цей перелік є неповним та не включає ряд місцевих податків, які регулюються іншими законодавчими актами. Загалом, перелік місцевих податків є досить об'ємним, в якому тільки податок на нерухоме майно, податок на транспортні засоби, лісовий податок та сільськогосподарський податок належать до податків органів місцевого самоврядування. Вони відповідають формальному та матеріальному критеріям, які характеризують "власні доходи” одиниць місцевого самоврядування, тоді як інші тільки формальному.

Безпосередня судова демократія як конституційно-правовий феномен

В.В. Берч — 2024-03-20

У науковій статті досліджено безпосередню судову демократію як конституційно-правовий феномен.

Встановлено, здійснення наукового дослідження щодо безпосередньої участі народу у здійсненні судової влади вимагає застосування різних методів та підходів для отримання об'єктивних інформації та розуміння цього процесу. До них належать емпіричні дослідження (збір фактичних даних, пов'язаних із судовими справами, в яких брали участь громадяни, аналіз судових документів, протоколів судових засідань та інших джерел інформації), вивчення законодавства та правових актів, що регулюють участь громадян у судових процесах, з метою визначення структури та обсягу прав та обов'язків учасників судових справ, дослідження історичних змін у законодавстві, які стосуються безпосередньої участі народу у здійсненні судової влади та їхнього впливу на сучасну судову практику, соціологічні опитування та анкетування (за допомогою структурованих анкет або інтерв'ю можна досліджувати думки та переконання громадян щодо участі у судових процесах, їхні очікування та ставлення до судової системи загалом), порівняння судових рішень та практик у різних судових системах або регіонах для визначення схожих та відмінних характеристик у впливі безпосередньої участі громадян на судову владу.

Підкреслено, забезпечення незалежності судової влади та підвищення її соціальної відповідальності перед громадянами через ЗМІ та громадянське суспільство є важливими складовими на шляху до вдосконалення системи правосуддя.

Зазначено, безпосередня судова демократія - це механізм, за допомогою якого громадяни беруть активну участь у прийнятті судових рішень, надаючи їм можливість впливати на вирішення справ. У цьому контексті, громадяни стають суддями, які беруть участь у розгляді конкретних справ, виносять рішення і визначають покарання, якщо воно необхідне.

Резюмовано, незважаючи на переваги безпосередньої судової демократії, вона також супроводжується викликами та обмеженнями, такими як недостатнє правове навчання громадян, можливість маніпуляцій та потреба в значних ресурсах для забезпечення участі громадян у судових процедурах. Однак ці обмеження не є непереборними, і вони можуть бути подолані за допомогою ефективних освітніх та інформаційних програм, а також заохоченням громадянської участі.

Форми та методи правового регулювання захисту прав споживачів щодо поводження з відходами на державному рівні

Д.М. Бєлов — 2024-03-20

У статті розкрито форми та методи правового регулювання захисту прав споживачів щодо поводження з відходами на державному рівні. Наголошено на тому, що державна політика України у сфері поводження з відходами ґрунтується на кількох основних принципах. Вона покликана захищати довкілля та здоров'я людини від негативного впливу відходів, забезпечувати раціональне використання матеріально-сировинних і енергетичних ресурсів, а також науково обґрунтовано узгоджувати екологічні, економічні та соціальні інтереси суспільства для досягнення сталого розвитку

Встановлено, що на сьогоднішній день, найрозповсюдженішим методом обробки відходів в Україні є їхнє викидання у відвали, терикони, шламові і хвостосховища, а також на звалища. Це призводить до зайняття значних площ родючих земель і стає джерелом забруднення повітря, а фільтрати проникають у ґрунти та підземні води. Проте важливо враховувати, що відходи можуть стати джерелом вторинних ресурсів та слугувати джерелом енергії. Відтак, перед людством стоїть завдання широко впроваджувати передові технології для запобігання та обмеження утворення відходів, а також для їх утилізації, регенерації та безпечного утилізації, переробці відходів, що не підлягають переробці.

Як висновок, сказано про те, що розвиток суспільства та задоволення його потреб взаємодіють із природними ресурсами, що призводить до значного утворення промислових відходів. Проблема поводження з відходами визнається однією з найактуальніших у сучасному світі та є пріоритетною для розвинених країн. Україна, через великий обсяг відходів, стикається з особливо гострою ситуацією. На основі проведеного аналізу висуваються висновки та формулюються рекомендації для подальшого розвитку законодавства та практики управління відходами з метою забезпечення ефективного захисту прав споживачів у міжнародному контексті. Ця стаття служить цінним внеском у розуміння та вдосконалення систем захисту прав споживачів у контексті екологічних викликів та управління відходами.

Обов'язок володіти державною мовою: аналіз правового регулювання на основі чинного законодавства та рішень Конституційного Суду України

О.В. Білоскурська — 2024-03-20

У науковій статті зазначається, що державна мова є важливою складовою національної ідентичності і питання забезпечення захисту та розвитку державної мови в умовах глобалізації та різноманітності мовних спільнот є вагомим аспектом забезпечення рівності всіх громадян, незалежно від їхнього мовного та етнічного походження.

Автор звертає увагу, що значиму роль в процесі забезпечення володіння та розвитку державної мови, як основи для повноцінної участі громадян у житті країни, ефективної комунікації в громадській та політичній сферах відіграє обов'язок володіти державною мовою. Пропонується такий обов'язок визначити, як різновид юридичних обов'язків, встановлену необхідність поведінки людини і громадянина, що гарантована та забезпечена державою в інтересах самої особи та інших осіб, суспільства, держави в межах і порядку, передбачених законодавством України з метою захисту української мови та збереження національної ідентичності.

У статті наголошується, що невиконання чи неналежне виконання обов'язку володіти державною мовою може тягнути за собою цілий ряд негативних наслідків як для конкретної людини так і для суспільства вцілому, а саме: а) порушення конституційних гарантій прав людини; б) порушення засад рівності та недискримінації між громадянами України; в) порушення принципу мовної єдності та виникнення міжетнічних конфліктів; г) не збереження культурної та національної спадщини; д) зниження рівня довіри громадян до владних структур та системи органів влади в цілому та ін.

Пропонується в Розділ ІІ Конституції України задля посилення положень ст. 10 Основного Закону України та з метою виконання відповідних рішень Конституційного Суду України включити обов'язок громадянина України знати та володіти державною мовою, що виступатиме гарантією захисту української мови як державної, забезпечуватиме її пріоритетне використання в суспільстві та державних інституціях, слугуватиме підтримкою та утвердженням мовної єдності та збереженням національної ідентичності суспільства

Компаративний аналіз моделей особливих правових режимів

А.С. Дем'янченко — 2024-03-20

Автором поглиблено знання про моделі особливих правових режимів та їх історико-філософську основу. Висвітлено генезу та характеристику моделей особливих правових режимів: класичної, «стану облоги» та «воєнного права», які покладено в основі національних правових систем сучасних держав. Ідентифіковано спільні та відмінні риси «стану облоги» романо-германської правової сім’ї та «воєнного права» англо-саксонської правової сім’ї. Встановлено, що моделі всіх особливих правових режимів спрямовані на захист публічного інтересу і правомірного обмеження прав та свобод людини в надзвичайних обставинах. Вказано, що дотримання законності та правових процедур є важливою характеристикою «стану облоги», що передбачає конкретне конституційне регулювання екстраординарних повноважень органів влади, тоді як «воєнне право» включається в загальний правовий порядок із посиленим контролем судової гілки влади. Доведено, що спільною об'єднуючою рисою зазначених режимів є те, що всі вони визнають фідуціарні зобов’язання держави захищати такі цінності як конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність, життя та здоров’я населення, безпеку навколишнього природного середовища. Для обох моделей характерна увага до необхідності обґрунтування та пропорційності обмежень прав людини. Знайшла подальшої розробки позиція про те, що фідуціарна основа взаємин людини і держави при введенні в дію особливих правових режимів прямо визначається спектром юридичних гарантій, які держава зобов’язується запровадити та дотримуватися як на міжнародному, так і національному рівні. Поряд з цим доведено, що жодна із запропонованих моделей не пропонує ефективних та універсальних заходів для дотримання прав людини за настання екстраординарних ситуацій. Встановлено, що ключова різниця моделей «стану облоги» та «воєнного права» полягає у різних підходах до закріплення та реалізації юридичних гарантій прав людини при веденні екстраординарних правопорядків.

Режим військової окупації, права людини, вибори та референдуми: досвід України

Л. Дешко — 2024-03-20

З 2014 року і до сьогодні частини Донецької, Херсонської, Луганської та Запорізької областей України перебувають у міжнародно-правовому режимі військової окупації. Для реалізації одного зі своїх намірів - змінити територіальний статус-кво силою зброї - Росія використовує такі інструменти, як вибори та референдуми на тимчасово окупованих частинах України. У статті характеризується правовий режим військової окупації, акцентується увага на забезпеченні прав і свобод громадян та правовому режимі на тимчасово окупованій території України, наголошується на тому, що вибори та референдуми, які проводить Росія, не мають нічого спільного з прямими формами демократії. Це юридично недійсні заходи, організовані окупаційними адміністраціями як спроба незаконної анексії українських територій Російською Федерацією. Їх результати не мають жодних правових наслідків і не можуть бути прийняті та визнані міжнародним співтовариством. Також акцентуючи увагу на режимі військової окупації, автори статті наголошують, що окупація не означає втрату суверенітету окупованої території. Територіальне верховенство держави безпосередньо пов'язане з державним суверенітетом і є одним із його складових елементів. Для окупації характерні збереження владних структур та продовження опору і військових операцій проти держави-окупанта.

Проаналізовано рішення Міжнародного суду ООН та Міжнародного військового трибуналу (Нюрнберг). Наголошується, що методи, які застосовувала РФ для досягнення мети - включення територій України, на яких РФ проводила «референдуми» та вибори - були агресивними, вирішальним фактором була військова міць РФ, яка вступила в дію і зустріла опір суверенної незалежної України та українського народу. Наголошується, що Росія вчиняє військові злочини та використовує «засоби тероризму», одним із яких є фінансування так званих виборів і референдумів на тимчасово окупованих Росією територіях України. Україна здійснює збройний опір прийняттю до складу рф територій України, на яких рф провела «референдуми» («референдуми» в Херсонській, Запорізькій, Донецькій та Луганській областях), негативно реагує на прояви територіального суверенітету з боку рф, а також Україна своєю поведінкою демонструє, що референдуми, проведені рф в Херсонській, Запорізькій, Донецькій та Луганській областях, є неконституційними, а їх результати та прийняття територій України до складу рф - не мають юридичної сили.

Місце та роль адвокатури і нотаріату в системі захисту прав військовослужбовців

Т.О. Івашкова — 2024-03-20

Дана стаття присвячена дослідженню ролі інститутів адвокатури і нотаріату в умовах зростання ролі правозахисних механізмів в процесі становлення правової держави в Україні. Зосереджується увага на необхідності забезпечення реальних можливостей для реалізації та захисту гарантованих прав і свобод громадян в умовах дії правового режиму воєнного стану, створюючи правові, економічні, політичні, соціальні та інші умови для їх реалізації.

В межах даної статті проаналізовано зміст права на захист, що забезпечується особливим механізмом, за допомогою якого військовослужбовці реалізують конституційні положення інституту права на правову допомогу. Акцентується увага на юридичній природі інституту адвокатури як важливого елемента правозахисного механізму громадянського суспільства, що виконує функції представництва та захисту прав та інтересів громадян та військовослужбовців зокрема.

За результатами аналізу сучасних тенденцій практики захисту прав військовослужбовців окреслено низку факторів, які можуть негативно вплинути на забезпечення ефективного та справедливого захисту і тому вимагають спільних зусиль військових, правозахисників та юридичних фахівців, а саме: посттравматичний стрес, доступ до актуальної інформації, специфіка військової дисципліни та військова ієрархія, недостатньо повне розуміння змісту прав і можливостей захисту тощо.

В даній статті досліджується діяльність нотаріусів, що є різновидом юридичної діяльності, яка завдяки використанню низки інститутів через вчинення нотаріальних дій спрямована на реалізацію прав та інтересів громадян і юридичних осіб та сприяє захисту законних інтересів відповідних суб'єктів.

Зроблено висновок про те, що відповідно до частини п'ятої ст. 55 Конституції України кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами. Виходячи зі змісту цієї конституційної норми передбачено можливість застосування засобів та способів захисту права, в тому числі, не передбачених процесуальними нормами. Такий підхід відповідає проявам верховенства права, що не обмежується лише законодавством, а містить і інші соціальні регулятори, норми моралі, традиції, звичаї тощо.

Принципи та норми права в конституційно-правовому механізмі забезпечення права на освіту дітей - представників корінних народів України

А. Карапетян — 2024-03-20

В статті встановлено роль принципів та норм права в нормативно-правовому механізмі забезпечення права на освіту дітей - представників корінних народів України, а також охарактеризовано принципи, закріплені в міжнародних актах та імплементовані в законодавство України.

Проаналізовано такі міжнародні акти з прав людини універсального характеру, які є джерелом права в Україні: Конвенція Міжнародної організації праці про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах; Декларація ООН про права корінних народів. З принципів, закріплених в Декларації ООН про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р., щодо корінних народів України випливає таке: 1) корінні народи України - кримчаки, караїми, кримські татари - є народом України, його складовим; 2) корінні народи України мають право здійснювати свій культурний і соціальний розвиток; 3) право на освіту дітей - представників корінних народів України - є гарантією реалізації права на здійснення культурного і соціального розвитку корінних народів України і суб'єктивних прав кожної дитини - представника корінного народу України; 4) право на самовизначення має український народ, корінні народи України - його складова, не окрема і відособлена складова, а складова, яка є невід'ємною від народу України; 5) кожна держава світу має поважати право українського народу і його невід'ємної складової - корінних народів України - на здійснення свого економічного, соціального і культурного розвитку.

Виокремимо принципи внутрішньої політики держави в сфери освіти дітей - представників корінних народів України: 1) принцип державної турботи; 2) принцип відповідальності (патерналізму) держави; 3) принцип партнерства держави і корінних народів. При реалізації політики держави в сфери освіти дітей - представників корінних народів України: має бути поєднано принцип державної турботи і принцип відповідальності (патерналізму) реалізації з принципом партнерства держави і корінних народів.

Також виокремлено і мету діяльності держави в сфери освіти дітей - представників корінних народів України - вона полягає в максимальному забезпеченні поваги, збереженні та розвитку самобутності корінних народів України. Інструментарій, який для цього застосовується, був виявлений на підставі аналізу Конвенції Міжнародної організації праці про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах: 1) кореляція обов'язків держави та прав корінних народів України; 2) стимулювання такого суб'єкта як держава таким суб'єктом як міжнародна спільнота до встановлення партнерських форм взаємодії з корінними народами України; 3) використання міжнародною спільнотою для стимулювання встановлення партнерських форм взаємодії з корінними народами України договорів; 4) застосування міжнародною спільнотою примусу держави до встановлення партнерських форм взаємодії з корінними народами України вразі, якщо держава порушує права корінних народів України, або не встановлює партнерські форми взаємодії.

Норма виборчого права України: окремі ознаки та зміст

Р.П. Натуркач — 2024-03-20

Автор визначає, що на певному етапі суспільного розвитку виникає потреба впорядкувати існуючі в ньому відносини. Неможливо уявити людське суспільство без регуляції поведінки певними зразками, моделями, масштабом. Вони складаються в результаті частого повторення правила, на які орієнтовано суспільство.
Норми виборчого права як складової конституційного права України відображають у своїй сукупності характер і зміст цієї галузі права. З цієї причини їх іноді порівнюють із клітинами як фундаментальним принципом будь-якого живого організму, біологічної системи.
Враховуючи безсумнівну першість норми виборчого права щодо інших структурних елементів виборчого права України, а саме дослідження сутності, змісту та правових характеристик та особливостей побудови є своєрідним «ключем» до пізнання інститутів та інших складових правових норм виборчого законодавства України. виборче законодавство в цілому.
Вказується, виявлення характеру та змісту норм виборчого права як первинних складових елементів однієї підсистеми права передбачає визначення правової категорії. Йдеться не лише про визначення норми виборчого права, а й про наповнення її належним юридичним змістом, а також про визначення основних обставин, що обтяжують відповідальність досліджуваної складової виборчого законодавства України.
Таким чином, до системи загальних ознак норм виборчого права України віднести наступні: 1) пріоритетність у національній правовій системі; 2) установчий характер; 3) публічно-політичний зміст; 4) система суб’єктів нормотворення та нормозастосування; 5) безпосередність дії; 6) найвища юридична сила; 7) особлива джерельна база; 8) специфічність структури; 9) гарантованість.
Норми виборчого права, будучи різновидом конституційно-правових норм і володіючи загальними їх властивостями, відрізняються притаманними тільки їм оригінальними ознаками, зокрема: 1) специфіка, зумовлена змістом предмету правового регулювання; 2) норми виборчого права мають яскраво виражений політичний характер; 3) спецефічне коло адресатів норм виборчого права; 4) норми виборчого права утворюють комплексну підгалузь права, що об’єднує державно-правові, адміністративно-правові, фінансово-правові, кримінально-правові норми, а також норми ряду інших галузей національного права України; 5) своєрідність зовнішнього юридичного оформлення норм виборчого права.

Зміст права людини на охорону здоров'я

М.О. Стефанчук — 2024-03-20

Дана стаття розкриває зміст права людини на охорону здоров'я. Досліджується відмінність понять право на здоров'я та право на охорону здоров'я та надається визначення вказаних понять. У статті проаналізовано міжнародні нормативно-правові акти, які закріплюють право на здоров'я та досліджено систему національного законодавства у сфері захисту права на охорону здоров'я.

Аналізується законодавство Польщі, Португалії, Угорщини, Італії Чехії та Естонії та визначаються відмінності у їх правовому регулюванні цього питання.

Визначено три ключових зобов'язання держави з права на охорону здоров'я поділяються на три категорії, а саме зобов'язання поважати, захищати та виконувати покладені на неї обов'язки.

Наголошено на необхідності прийняття розробленого проекту стратегії розвитку системи охорони здоров'я до 2030 року, який вже оприлюднений для публічного обговорення та готується до прийняття, з метою розвитку медичної системи держави, сприяння здоров'ю та добробуту громадян через забезпечення справедливого доступу до якісних медичних послуг, побудови стійких систем охорони здоров'я.

Зроблено висновок, що зміст права на охорону здоров'я полягає в тому, що держава забезпечує різноманітні сприятливі умови та доступні високоякісні товари та послуги, необхідні для найвищого досяжного рівня здоров'я. Визначено пріоритетні напрямки розвитку вітчизняної системи охорони здоров'я.

Встановлено, що зміст права на охорону здоров'я полягає в забезпеченні державою розмаїття сприятливих умов, доступних та якісних товарів та послуг, необхідних для найвищого досяжного рівня здоров'я, через забезпечення доступу до закладів охорони здоров'я, якісних товарів і послуг на недискримінаційній основі, безпечного навколишнього середовища, а також встановлення відповідальності за порушення прав людини у сфері охорони здоров'я.

Захист прав суб'єктів господарювання та кримінальна природа проваджень Антимонопольного комітету України: практика Конституційного Суду України та Верховного Суду

М.С. Сус — 2024-03-20

Стаття присвячена дослідженню практики Конституційного Суду України (КСУ) та Верховного Суду (ВС) щодо сприйняття та застосування останніми практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо автономного тлумачення поняття «кримінальне обвинувачення» для цілей захисту прав людини відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Конвенція), стороною якої є і Україна, і прирівняння рішень конкурентних відомств до «кримінального обвинувачення», в аспекті прирівняння адміністративних проваджень Антимонопольного комітету України (АМКУ) щодо притягення суб'єктів господарювання до відповідальності за порушення українського антимонопольного законодавства до кримінальних проваджень в частині вимог до захисту прав суб'єктів господарювання.

Проведений аналіз практики КСУ показав, що він в цілому сприймає та використовує практику ЄСПЛ щодо прирівняння адміністративних проваджень до «кримінальних» в розумінні Конвенції та поширення кримінально-правових гарантій на ці провадження. КСУ поки не формував позиції щодо кримінальної природи конкретно проваджень АМКУ. Водночас, сформовані виходячи із практики ЄСПЛ позиції КСУ, що на адміністративні провадження про порушення митних правил мають поширюватися кримінально-правові принципи та гарантії, та посилання КСУ при обгрунтуванні цих позицій на одне з найбільш відомих рішень ЄСПЛ щодо поширення «кримінального обвинувачення» на рішення конкурентного відомства про накладення штрафу за порушення конкуренційного законодавства - A. Menarini Diagnostics S.R.L. v. Italy, дозволяють ствержувати про ймовірність прирівняння КСУ адміністративних проваджень АМКУ до кримінальних в частині вимог до захисту прав суб'єктів господарювання, коли це питання перед ним постане.

Що стосується Верховного Суду, питання поширення критеріїв Енгеля на провадження АМКУ щодо застосування антимонопольного законодавства все частіше перед ним постає - суб'єкти господарювання просять сформувати висновок щодо застосування цих критеріїв до згаданих проваджень АМКУ. Поки ВС був не дуже охочий до формування подібних висновків та відмовляв у їхньому формуванні. Практика ВС, де останній визнав провадження АМКУ кримінальним обвинуваченням для цілей захисту прав суб'єктів господарювання, наразі відсутня. Тому лишається тільки очікувати як буде розвиватися практика ВС щодо цього питання в подальшому.

Нормативно-правове регулювання перейменування населених пунктів, як складова процесу декомунізації в Україні

С.І. Церковник — 2024-03-20

Дослідження присвячене аналізу нормативно-правового регулювання перейменування населених пунктів як складової процесу декомуналізації в Україні. В контексті пострадянського простору переосмислення історичних назв та символів є ключовим етапом у визначенні нового національного напрямку та формуванні сучасного образу країни. Проведення декомуналізації та переосмислення географічних та культурних аспектів стає актуальним завданням для країни, що прокладає шлях до європейської спільноти на світовій арені. Нормативне врегулювання перейменування населених пунктів визначається рядом законодавчих актів та вимагає ретельного вивчення. Метою дослідження є аналіз нормативно-правового забезпечення процесу переформування назв населених пунктів в контексті декомуналізації. Вивчення правового підґрунтя сприятиме розумінню процесу зміни назв населених пунктів як інструменту впливу на культурну пам'ять та формування національної ідентичності. Дослідження базується на використанні комплексу методів, зокрема аналізу нормативно-правових актів, порівняльного аналізу вітчизняного та міжнародного досвіду перейменування населених пунктів, а також вивчення реакції громадськості на зміни назв населених пунктів. Результати дослідження дозволяють визначити ефективність та доцільність проведення процесу переосмислення та перейменування населених пунктів в рамках стратегії декомуналізації. Дане дослідження виявляє ключові аспекти та нюанси правового регулювання даного процесу в українському контексті. Висновки дослідження вказують на необхідність подальшого розвитку та уточнення нормативно-правового регулювання процесу перейменування населених пунктів, враховуючи історичні, культурні та соціальні особливості України. Пропозиції, вироблені в рамках дослідження, можуть слугувати підґрунтям для подальших законодавчих ініціатив у цьому напрямку.

Постмортальна репродукція як гарантія реалізації права на репродукцію для військовослужбовців та інших осіб

В.І. Чечерський — 2024-03-20

Поява допоміжних репродуктивних технологій, зміна можливостей людства у сфері відтворення собі подібних, зумовило держави встановити власні правила регулювання суспільних відносин у цій сфері з урахуванням існуючих правових традицій, звичаїв і менталітету.

Зважаючи на демографічну кризу в Україні, яка поступово поглиблюється у зв'язку з повномасштабною агресією, загибеллю громадян України внаслідок бойових дій та відтоку людських ресурсів, проблематика удосконалення державної політики у сфері репродуктології є одним з найважливіших питань сьогодення.

У зв'язку з цим, в умовах воєнного стану завданням держави є особливий захист прав тих осіб, які з ризиком для власного життя протидіють агресору. Одним із способів захисту фундаментального права на продовження роду для цієї категорії громадян є постмортальна репродукція.

Разом з тим, не забороняючи постмортальну репродукцію, держава не виробила чіткої позиції щодо допустимості, умов та підстав для її застосування. Як наслідок, національне законодавство у цій сфері є суперечливим.

У статті оцінюється прийнятність посмертної репродукції, її вплив на реалізацію фундаментального права людини на репродуктивне відтворення, зокрема для військовослужбовців.

Проаналізовано нещодавно прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення права військовослужбовців та інших осіб на біологічне батьківство (материнство)».

Констатовано, що законодавчі норми, якими передбачено обов'язкову утилізацію репродуктивних клітин померлих військовослужбовців, фактично знівельовують мету цього Закону.

Крім того, наведено аргументи, що його норми не відповідають вимогам Конституції України, у тому числі щодо забезпечення рівності громадян.

Додатково обґрунтовано позицію, що закон містить прогалини, оскільки врегульовує лише порядок поводження з репродуктивними клітинами, однак не вирішує питання зберігання та подальшого розпорядження зиготами та ембріонами. При цьому доведено, у тому числі з посиланням на інші законодавчі акти, що вони різні за своєю природою, оскільки останні містять гени обох батьків.

Зазначено, що поданий законопроєкт від 29.01.2024 № 10437, який покликаний усунути недоліки зазначеного вище Закону не врегульовує цю прогалину, а тому потребує доопрацювання.

Інститут охорони права власності в адміністративному праві

А. Антонов — 2024-03-20

Статтю присвячено дослідженню інституту охороні права власності в адміністративному праві. Правовий інститут охорони права власності в адміністративному праві розглянуто як сукупність адміністративно-правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, пов'язані з охороною права власності. В системі адміністративного права вони утворюють самостійну відокремлену групу, пронизану внутрішньою єдністю, зі спільною метою - забезпечення цілісного ефективного регулювання суспільних відносин, пов'язаних з охороною права власності, що допускають можливість застосування до фізичної або юридичної особи заходів адміністративної відповідальності за вчинення цією особою правопорушень, що посягають на власність.

Встановлено, що: 1) інститут охорони права власності, як системне, цілісне утворення, являє собою єдність закономірно розташованих і таких, що перебувають у взаємному зв'язку, елементів, до яких ми віднесли джерела, об'єкти правовідносин, а також спеціальних суб'єктів, діяльність яких спрямована на організацію відповідної охорони прав власності за допомогою застосування адміністративно-правових заходів та засобів; 2) Інститут охорони права власності в адміністративному праві оперує універсальними адміністративно-правовими заходами та засобами. Вказана універсальність полягає в тому, що вони поєднують «силу» державних структур, з якими вони зазвичай асоціюються, і які припускають пряме застосування різних заходів державного примусу з превентивним впливом. Їх комбіноване використання дає змогу якнайповніше та всебічно захистити право власності на галузевому рівні.

Констатовано, що державне регулювання сфери охорони права власності в Україні належить до широкого кола відносин, що становлять предмет як цивільного, кримінального, так і адміністративного права. В правовій системі України створено цілий комплекс інститутів з охорони права власності. В своїй сукупності вони утворюють правову основу державної охорони власності. Водночас застосування органами виконавчої влади, під час охорони права власності, адміністративно-правових заходів та засобів є найефективнішими у співвідношенні «витрачені кошти - отримані результати від їх використання».

Цифровізація права на медичну допомогу: порівняльний аспект

С.Б. Булеца — 2024-03-20

У статті досліджено як відображається вплив цифровізації на отриманні особою права на медичну допомогу в Україні та країнах Європейського союзу. Зокремо, здійснено порівняльний аналіз реалізації даного права у вітчизняному та зарубіжному законодавствах. Обґрунтовано позитивний вплив процесу цифровізації на послуги у сфері охорони здоров'я.

Доведено необхідність подальшої реалізації діджиталізованих послуг у сфері охорони здоров'я для забезпечення права на медичну допомоги особи, провівши історичний аналіз позитивного впливу. Вагомим прикладом такого впливу стала можливість реалізації визначеного права в умовах воєнного стану, де Україна є унікальним прикладом, незважаючи на військову агресію здійснювати діджиталізацію публічного управління, зокрема і сфери охорони здоров'я.

Проаналізовано статистику впливу цифрові- зації медичних послуг на рівень підтримки здоров'я населення у країнах Європейського союзу, а також ставлення європейців до оцифровуван- ня медичних послуг. Встановлено, що все ще актуальною є проблема як для громадян України, так і громадян європейських країн, здійснювати реалізацію даного права, зважаючи на неможливість записатися онлайн до лікаря, провести онлайн-консультацію, зважаючи на відсутність відповідних девайсів або коштів. Проте переважна більшість сприяє глобальному залученню громадян, оскільки діджиталізовані медичні послуги є зручним інструментом у сучасному світі.

Особливу увагу звернуто на унікальний досвід України розвитку цифровізації права на медичну допомогу особи в умовах воєнного стану, незважаючи на активну військову агресію, оскільки в даних умовах по-особливому, чітко відображаються позитивні та негативні аспекти даного правового та соціального явища.

Правове регулювання формування бюджетів об'єднаних територіальних громад як ключових суб'єктів місцевого самоврядування

А.В. Гарбінська-Руденко — 2024-03-20

Дана стаття присвячена дослідженню окремих аспектів формування бюджетів місцевого самоврядування, а саме об'єднаних територіальних громад. Резюмується, що збройні дії агресора призвели до глибокої економічної кризи в Україні, що вплинуло на фінансову спроможність держави в цілому та органів місцевого самоврядування, зокрема.

Акцентовано увагу на тому, що з початком повномасштабного вторгнення процес затвердження бюджету місцевого самоврядування зазнав певних змін: голови відповідних територіальних громад можуть розпоряджатись коштами місцевих бюджетів тільки на території, де не ведуться бойові дії та не утворено військової адміністрації населеного пункту (населених пунктів). Проаналізовано внесені зміни до Бюджетного кодексу України, що пов'язані із сплатою податку на доходи фізичних осіб військовослужбовцями. Приділено увагу змісту вказаних нововведень, а саме, на спрямованні до державного бюджету надходжень від сплаченого податку на дохід фізичної особи з платників-військовослужбовців. Зазначено, що вказані зміни мають сприяти ефективнішому розподілу фінансових ресурсів, зокрема впливати на можливості держави в закупівлі дронів та озброєння для забезпечення обороноздатності країни.

Особлива увага була приділена саме питанням формування місцевих бюджетів, їх розподілу та використанню. Акцентовано на тому, що процес децентралізації владних повноважень, що запропонований урядом з метою задоволення фінансових потреб громад спирається на місцеві бюджети, які забезпечать фінансову самостійність та персоналізують відповідальність за наслідки неефективного управління місцевими фінансами. Підкреслюється, що правонаступником майна та обов'язків територіальних громад є самі громади, але згідно з нововведеннями, отримані залишки коштів з бюджету громади за минулий рік, спрямовуватимуться на заходи, пов'язані із збройною агресією росії проти України.

Стаття акцентує увагу на важливості забезпечення прозорості у витрачанні бюджетних коштів та праві громад встановлювати власні обов'язкові процедури забезпечення публічності в управлінні місцевими фінансами.

Вирішальна роль принципів адміністративної процедури в забезпеченні ефективного регулювання адміністративних актів

М.В. Гаріфуллін — 2024-03-20

Ця стаття розкриває значення принципів адміністративної процедури в регулюванні процесу прийняття адміністративних актів. Стаття містить поглиблений аналіз того, наскільки дотримання цих принципів є важливим для сприяння справедливості, прозорості та підзвітності під час прийняття урядових рішень.

Стаття має на меті надати розуміння принципів адміністративного права, наголошуючи на їх застосуванні в регулюванні адміністративних процедур для справедливого та ефективного державного управління.

Стаття висвітлює вплив адміністративних актів на окремих осіб та організації, наголошуючи на необхідності справедливого та підзвітного управління. У статті розглядаються основні принципи, що лежать в основі адміністративних процедур, включаючи належну правову процедуру, законність, справедливість і неупередженість. Висвітлюючи їхнє значення, стаття ілюструє, як ці принципи діють як життєво важливі стримування та противаги, захищаючи права громадян і запобігаючи зловживанню владою.

Крім того, стаття проливає світло на позитивні наслідки прозорих та доступних адміністративних процедур. Сприяючи участі та залученню громадськості, це підкреслює потенціал для більшої співпраці між урядом та його виборцями. Запровадження цих принципів не тільки зміцнює легітимність адміністративних актів, але й сприяє формуванню у громадян почуття власності та відповідальності.

Мова статті встановлює баланс між юридичною суворістю та доступністю, що робить її актуальною як для політиків, юристів-практиків, так і для широкої громадськості. Виступаючи за інтеграцію та впровадження адміністративно-процесуальних принципів, автор підкреслює їх важливість у підвищенні якості управління та зміцненні демократичних цінностей.

Загалом ця стаття є пізнавальною для тих, хто прагне зрозуміти незамінну роль принципів адміністративної процедури у створенні справедливої, прозорої та підзвітної адміністративної системи. Завдяки своїм переконливим аргументам і всебічному аналізу він заохочує до ширшої відданості дотриманню цих принципів, що зрештою сприяє зміцненню адміністративних процесів та їх регулювання.

Щодо повноважень Національній поліції України в умовах воєнного стану

О.В. Драган — 2024-03-20

У статті автором здійснено аналіз законодавчих актів, які наразі в Україні регламентують діяльність Національної поліції України. Констатовано, що діяльність Національної поліції України є дуже багатогранною, відтак її врегульовано нормами різних галузей права.

Проте основна частина цих норм все ж є адміністративно-правовими, адже більшість завдань поліції виконується під час здійснення нею публічного управління, надання поліцейських послуг у сферах забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави, надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

Автором наголошується, що головна ідея Конституції України під час війни, як і в мирний час, залишається незмінною й полягає у встановленні меж для публічної влади для запобігання свавілля та гарантування прав і свобод людини. Водночас конституційні цілі й пріоритети діяльності всієї держави під час війни мають значну специфіку.

Звертається увага на те, що із введенням в Україні воєнного стану повноваження багатьох державних органів зазнали суттєвих змін. У зв'язку із прийняттям змін до чинного законодавства у сфері публічної безпеку та порядку, змінились дещо і повноваження Національної поліції України.

При цьому автором статті наголошено, що пріоритетними серед таких змін є гарантування прав і свобод людини та громадянина, а також подальша розбудова демократичної держави, у якій неухильно забезпечується верховенство права.

Автором статті зроблено висновок, що під час дії воєнного стану в Україні повноваження Національної поліції суттєво розширено шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про Національну поліцію». Разом з тим необхідно, щоб при розширенні повноважень правоохоронних органів, у тому числі поліції в період воєнного стану Верховна Рада України враховувала, що фактичні обставини війни чи умови воєнного стану автоматично не є підґрунтям для обмеження конституційних прав і свобод громадян.

Взаємозв'язок податкового обов'язку з принципами податкового права

С.С. Єсімов — 2024-03-20

У статті розглянуто взаємозв'язок податкового обов'язку з принципами податкового права у чинному законодавстві та нормативних вимогах Європейського Союзу. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що регулюють виникнення, зміну, виконання, припинення податкового обов'язку у контексті принципів податкового права. Предмет дослідження становлять норми Конституції України, чинного податкового законодавства та інші нормативні акти. У ході дослідження були використані різні методи, зокрема: історико-правовий, системний, порівняльно-правовий, формально-юридичний, телеологічний, загальнонаукові методи: аналіз, синтез, індукція, дедукція. Вказано, що податковий обов'язок це обов'язок платника податків сплатити державі певну суму, яку платник податків самостійно обчислює та відображає у податковій декларації. Зазначено, що принципи податкового права та принципи податкового обов'язку та оподаткування взаємно зв'язані, находять відображення у нормативних актах податкового законодавства або в інших нормативних документах. У Податковому кодексі України вказано принципи: загальність оподаткування; рівність платників перед законом, невідворотність настання відповідальності; презумпція правомірності рішень платника податку: фіскальна достатність; соціальна справедливість; нейтральність оподаткування; стабільність; рівномірність та зручність сплати; єдиний підхід до встановлення податків і зборів. Окремі принципи визначені у Конституції України - принципи верховенства права, законності тощо. Правовий принцип економічності оподаткування проявляється у вимогі до економічної підстави оподаткування доходів. У податковому права країн Європейського Союзу презумпція правомірності рішень платника податку виражаються через норми про неприпустимість різних форм податкових зловживань, які мають кодифікований статус. Розвиток зазначених принципів у податковому праві країн-членів Європейського Союзу останнім часом відбувається у формі визначення критеріїв застосування наукових доктрин у модельних ситуаціях оподаткування, що ґрунтуються на конкретних судових рішеннях у справах про визначення суми податкового обов'язку.

Зарубіжний досвід цифровізації державних послуг

С.С. Єсімов — 2024-03-20

У статті розглядається зарубіжний досвід циф- ровізації державних послуг. Об'єкт дослідження становлять суспільні відносини, що складаються у сфері надання електронних державних послуг в розвинутих країнах. Предметом дослідження є українські та міжнародні правові норми, що регулюють відносини у сфері надання електронних державних послуг. Методологічна основа обумовлена специфікою обраних об'єктів та предмета дослідження. Для досягнення мети та вирішення поставлених завдань були використані загальнонаукові методи пізнання: індукції та дедукції, метод аналізу та синтезу, абстрагування, системно-структурний підхід, історичний та логічний методи, спеціальні юридичні методи: формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний та системно-функціональний. Сутність держави та її соціальне призначення є вирішальними у визначенні спрямованості діяльності держави, її цілей та завдань у сфері надання державних послуг з використанням цифрових технологій. Визначено, що впровадження цифрових платформ і сервісів дозволяє систематизувати та оптимізувати процеси надання державних послуг, скоротити терміни надання послуг та підвищити якість їх надання. Позначено основні напрями діяльності органів влади країн Європейського Союзу - Мальти, Естонії, Люксембургу, Швеції, Австрії, Латвії, Фінляндії, Нідерландів, Ірландії, Португалії, Данії, Федеративної Республіки Німеччини, Іспанії, направлені на впровадження цифрових технологій у державне управління, у тому числі щодо надання державних (адміністративних) послуг. Позначено позитивні та негативні аспекти надання державних (адміністративних) послуг за допомогою наскрізних технологій взаємодії суб'єктів надання послуг та інформаційних і комутаційних технологій. Окреслено заходи які доцільно реалізувати України з метою оптимізації та переведення публічних послуг у цифрову форму. Подальші дослідження повинні бути направлені на дослідження функціонування цифрових платформ як технологічної інфраструктури надання цифрових послуг.

Нормативно-правовий акт у законодавстві та практиці адміністративного судочинства: визначення та відмежування від суміжних категорій

Н.В. Єфіменко — 2024-03-20

У статті обґрунтовано, що, незалежно від форми офіційного документа, регламентація його загальнообов'язковими положеннями правового статусу (встановлення, зміни чи припинення прав та обов'язків) необмеженого кола учасників правовідносин, яких стосується цей офіційний документ (загальна спрямованість правил поведінки), а не на конкретно визначених (персоніфікованих) осіб є достатніми умовами для констатації нормативно-правового характеру відповідного офіційного документа або окремих його положень. Натомість, якщо офіційний документ не характеризується цими властивостями або йому притаманна лише одна з них (юридична обов'язковість правила поведінки, яке він установлює, змінює чи скасовує або його загальна спрямованість та можливість його неодноразового застосування), то це свідчить про належність його за владно-регулятивною природою до правотлумачних (правоінтерпретаційних) чи право- застосовних актів, у тому числі адміністративних актів.

На доповнення до того, автор звернула увагу на те, що, на відміну від нормативно-правових актів, індивідуально-правові акти є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів (адресовані конкретним особам) та визначають лише їх суб'єктивні права та/чи обов'язки у рамках конкретних ситуацій, вичерпуючи їх юридичну чинність після їх врегулювання. Не менш важливим є правильне відмежування нормативно-правових актів від актів офіційного тлумачення (роз'яснення) норм права, які, маючи загальний характер та будучи розрахованими на використання викладених у них роз'яснень норм права протягом строку їх чинності та незмінності інших врахованих під час тлумачення фактів, не є юридично обов'язковими для учасників правовідносин, урегульованих відповідною нормою права. Водночас, зауважується, що згідно зі усталеною судовою практикою, які ґрунтується на принципах верховенства права (насамперед, на правовій визначеності як його складовій) та належного урядування, акти офіційного тлумачення (роз'яснення) норм права, за загальним правилом, зв'язують їх видав- ників, але через відсутність такого ефекту для інших учасників відповідних правовідносин, вони не є загальнообов'язковими у буквальному розумінні цієї характеристики.

Актуальні питання адміністративної відповідальності за булінг (цькування) учасника освітнього процесу

В.Т. Комзюк — 2024-03-20

Стаття присвячується актуальним питанням адміністративної відповідальності за булінг (цькування) учасника освітнього процесу як важливому охоронному правовому засобу, заходу адміністративного примусу, що покликаний забезпечити ефективну протидію такому явищу, як булінг (цькування). В статті розглядаються різні визначення поняття адміністративної відповідальності, що даються науковцями і пропонується власне його визначення. Підставами адміністративної відповідальності нами вважаються нормативна, фактична і процесуальна, для проведеного дослідження особливо важливою є фактична підстава, тобто вчинення адміністративного правопорушення, склад якого закріплено в статті 173-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) - булінг (цькування) учасника освітнього процесу. Проаналізувавши склад цього правопорушення, стає очевидним, наскільки недосконалою, суперечливою є дана норма, що і розкривається в дослідженні та надаються відповідні пропозиції і рекомендації.

Акцентовано на важливості правильної кваліфікації протиправного діяння, що містить ознаки булінгу, оскільки він має велике різноманіття проявів і може бути кваліфікований і як відповідне кримінальне правопорушення, що тягне за собою кримінальну, а не адміністративну відповідальність.

Дослідивши склад адміністративного правопорушення булінг (цькування) учасника освітнього процесу, встановлено, що і частина перша, і частина третя та четверта ст. 173-4 КУпАП передбачають, що дане адміністративне правопорушення може вчинятись малолітніми особами або неповнолітніми у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, відносячи таким чином цих осіб до суб'єктів адміністративного правопорушення, що суперечить як загальній теорії права, теорії адміністративного права, так і нормам самого КУпАП; при цьому адміністративну відповідальність за булінг в цьому випадку законодавець покладає на батьків або осіб, які їх замінюють, що суперечить багатьом важливим принципам адміністративної відповідальності. Стаття 12 КУпАП встановлює, що адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Виходячи з цього нормативного положення, в адміністративному праві загальновизнано, що суб'єктом адміністративного правопорушення є осудна фізична особа, яка на момент вчинення адміністративного проступку досягла шістнадцяти років. Якщо ж протиправне діяння, що об'єктивно має ознаки правопорушення, передбаченого адміністративним законодавством, вчинила особа, яка не досягла 16 років, то таке діяння не може бути визнане адміністративним правопорушенням, оскільки відсутній суб'єкт проступку, а отже, і склад правопорушення, такі діяння в теорії права визнаються об'єктивно протиправними діяннями. Тому ми вказуємо на неможливості вважати адміністративним правопорушенням діяння, що має ознаки булінгу та яке вчиняється малолітніми особами і неповнолітніми віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років, як це закріплено у статті 173-4, бо немає складу адміністративного правопорушення через відсутність суб'єкта правопорушення, а отже, немає фактичної підстави адміністративної відповідальності за такі діяння, а тому її в даному випадку і неможливо застосувати. В результаті проведеного дослідження запропоновано внести зміни до статей 173-4 і 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення з тим, щоб привести їх у відповідність іншим нормам Кодексу, положенням загальної теорії права і науки адміністративного права, принципам адміністративної відповідальності.

Публічний інтерес у сфері охорони державного кордону

І.П. Кушнір — 2024-03-20

Визначено, що складність та багатогранність «публічного інтересу» спричиняє різноманітне його вираження та характеристику, зокрема: задоволення публічного інтересу закладено в основу діяльності публічної влади, або навіть є метою реалізації завдань (функцій) виконавчої влади; метою, яку повинна досягти публічна адміністрація; невід'ємним складником адміністративно-правових відносин; відносини, що складаються у сфері публічного адміністрування, спрямовані на забезпечення публічного інтересу. Такий стан підкреслює нерозривний взаємозв'язок виконання покладених законодавством завдань на органи публічного адміністрування (у т. ч. Державну прикордонну службу України), діяльність яких спрямована на задоволення публічних інтересів.

Підкреслено, що у нормативно-правових актах та у правовій доктрині поняття «публічний інтерес» не достатньо сформовано. Зокрема в Законі України «Про адміністративну процедуру» дефініція «публічний інтерес» розкриває суб'єктний склад, разом з тим залишається не зрозумілим його змістовний та кількісний аспект.

З урахуванням предмета дослідження підтримана позиція науковців, котрі не зосереджують увагу на кількісному складі осіб (значної чи великої кількості), чиї інтереси потрібно задовільними суб'єктам публічного адміністрування, та наголошено, що посадові особи Державної прикордонної служби України як суб'єкта публічного адміністрування повинні задовольняти будь-які інтереси фізичних чи юридичних осіб, не залежно від їх кількості, якщо вони (інтереси) за змістом та характером знаходяться у площині реалізації їх публічних повноважень.

Установлено, що публічний інтерес у сфері охорони державного кордону, реалізацію якого забезпечує Державна прикордонна служба України, становить не лише безпека, непорушність лінії державного кордону та пов'язана із цим іншу моніторингова, профілактична, запобіжна діяльність, але й окремі інтереси приватних осіб, зокрема щодо перетину державного кордону та надання інформаційних послуг (запит на публічну інформацію, звернення громадян, надання дозволу на перебування у прикордонній смузі тощо), діяльність щодо забезпечення яких можемо визначено як сервісну.

Система принципів як правових інструментів, що сприяють досягненню завдань координаційної функції адміністративно-правового забезпечення координації суб'єктів протидії корупції

Г.Ю. Лук'янова — 2024-03-20

Координаційна функція держави щодо протидії корупції - це рівень прояву державного впливу у суспільних відносин та основний напрям діяльності держави, який полягає в узгодженні дій між різними елементами державного апарату щодо протидії корупції, в узгодженні дій між державним апаратом та не владними суб'єктами суспільної системи, в упорядкуванні суспільних та державно-управлінських відносин, спрямуванні їх на досягнення спільних цілей або інтересів, за якого використовується не метод прямого імперативного управління, а узгоджуються дії відносно чи повністю рівних суб'єктів протидії корупції на основі врахування спільних інтересів та/або компетенції, відповідно до принципу прямування до ідеальної результативності.

Антикорупційна діяльність може бути ефективною винятково за умови встановлення на нормативно-правовому рівні принципів координації діяльності суб'єктів протидії корупції та закріплення принципів адміністративно-правового забезпечення координації діяльності суб'єктів протидії корупції, що обумовлено потребою у швидкому та повному забезпеченні завдань координації та її ефективному здійсненні.

Інститут дослідження принципів адміністративно-правового регулювання координаційної функції держави щодо протидії корупції обумовлена наявністю прогалин в теоретичній площині пізнання права, та обмеженістю наукового обгрунтування. Саме тому, питання, пов'язані із адміністративно-правовим регулюванням координаційної функції держави щодо протидії корупції, є актуальними для дослідження, а його принципи у цьому контексті є одними із ключових.

Координаційна роль держави загалом майже не розглядається крізь призму принципів. З огляду на вкрай низький рівень наукової уваги до питання адміністративно-правового забезпечення координації суб'єктів протидії корупції, його сутності, ознак та напрямів, одним із першочергових завдань має стати визначення системи принципів цього інституту, як основної та вихідної ідеї усієї системи державного впливу на суспільні відносини. Навіть нині принципи адміністративно-правового забезпечення координації суб'єктів протидії корупції ще не розглядаються як фундаментальні категорії, оскільки чимало науковців досі сприймають їх абстрактно та відокремлено від практичної діяльності.

Принципи інституту адміністративного оскарження: поняття та класифікація

І.М. Малик — 2024-03-20

У статті на підставі аналізу доктринальних та нормативних джерел окреслено систему принципів інституту оскарження в адміністративній процедурі, сформульовано їх визначення. Зокрема, запропоновано багаторівневу класифікацію принципів оскарження в адміністративній процедурі. Залежно від змісту правових принципів, їх можна класифікувати на дві великі групи - цивілізаційні принципи, зокрема такі як гуманізм; демократизм; свобода; рівність; справедливість тощо та принципи національної системи права, які у свою чергу за сферою дії поділяються на: загально-правові: верховенство права, законність, правова визначеність, обмеженість втручання органів влади, посадових осіб у здійснення прав і свобод,; захист основоположних прав і свобод людини, рівність перед законом, неприпустимість будь-якої дискримінації у реалізації прав і свобод, невідворотність відповідальності за заподіяну шкоду, єдність прав і обов'язків, гарантованість прав і свобод, незалежність судів; заборона зловживання правами; тощо; міжгалузеві: верховенства права, принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду; рівності перед законом та судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами і т.д.; засади адміністративного судочинства, зокрема ті що закріплені у Кодексі адміністративного судочинства України; принципи адміністративної процедури, що закріплені ст. 4 Закону України «Про адміністративну процедуру»; інституційні принципи: верховенство права, оперативність, економічність та оптимальність, ефективність, офіційність, незалежність та неупередженість суб'єктів розгляду скарги, гарантування ефективних засобів правового захисту тощо.

Зауважено, що принципи інституту оскарження в адміністративній процедурі - це система вихідних засад, реалізація яких спрямована на досягнення кінцевої мети та завдань інституту оскарження, втілюють його сутність та цінності, є загальнообов'язковими орієнтирами для правотворчості та правозастосування.

Окремі правові аспекти переміщення фізичними особами транспортних засобів особистого користування через митний кордон України

А.О. Німа — 2024-03-20

Статтю присвячено розкриттю особливостей практичних та теоретичних проблем переміщення транспортних засобів особистого користування фізичними особами через митний кордон України, окремим аспектам їх митного контролю та митного оформлення в межах митно-правового регулювання. Визначено дефініції категорій «товари», «транспортні засоби», «транспортні засоби особистого користування», «транспортні засоби комерційного призначення», «фізичні особи», «громадяни», «особисте використання транспортного засобу», «комерційне використання транспортного засобу». Встановлено, що транспортні засоби комерційного призначення не є товаром відповідно до вимог Митного кодексу України. З'ясовано види окремих заборон при ввезенні фізичними особами транспортних засобів для особистого користування на митну територію України. Констатовано, що митне оформлення при ввезенні громадянами транспортних засобів для особистого користування на митну територію України можливе з метою вільного обігу, першу державну реєстрацію в Україні ввезених транспортних засобів нових і таких, що були в користуванні, або виготовлених в Україні здійснюють за умови їх відповідності екологічним нормам не нижче рівня «ЄВРО-2» згідно з технічними регламентами. З'ясовано форму декларації, що використовується для декларування громадянами транспортних засобів для вільного обігу. Розкрито, що у разі ввезення громадянами для декларування транспортних засобів особистого користування, що ввозяться на митну територію України і підлягають державній реєстрації передбачена митна декларація за формою єдиного адміністративного документа. Виділено особливості пропуску та переміщення через митний кордон України наземних транспортних засобів особистого користування фізичними особами, які не є їх власниками. Визначено підстави та умови звільнення від оподаткування митними платежами при ввезенні (пересиланні) на митну територію України фізичними особами транспортних засобів особистого користування.

Публічне адміністрування поводження з твердими побутовими відходами як напрямок захисту прав споживачів

І.В. Патерило — 2024-03-20

Наукова стаття присвячена публічному адмініструванню поводження з твердими побутовими відходами як напрямок захисту прав споживачів. Акцентовано увагу, що сьогоднішній день позитивним в публічному адмініструванні щодо поводження з твердими побутовими відходами як напрямок захисту прав споживачів (наприкладі Дніпропетровської області) є: наявність Національної стратегії управління відходами в Україні до 2030 року; наявність нормативно-законодавчої бази у сфері управління та поводження з твердими побутовими відходами; наявність «Методичних рекомендацій з розроблення регіональних планів управління відходами»; наявність програми поводження з твердими побутовими відходами в Дніпропетровській області на 2022-2024 роки; позитивний досвід ЄС та інших розвинених країн в сфері ефективного управління та поводження з твердими побутовими відходами; наявність системи збирання і видалення твердих побутових відходів; наявність міських полігонів твердих побутових відходів; наявність підприємств з переробки, оброблення і утилізації небезпечної складової твердих побутових відходів; започаткування елементів роздільного збирання твердих побутових відходів; поступове формування у населення свідомості щодо необхідності відокремлення від загального потоку твердих побутових відходів ресурсоцін- них компонентів.

Зроблено висновок, що проблемними питаннями в публічному адмініструванні щодо поводження з твердими побутовими відходами як напрямок захисту прав споживачів (наприкладі Дніпропетровської області): тенденція до зростання масштабів генерації і накопичення твердих побутових відходів; відсутність системного підходу до створення ефективного управління та поводження з твердими побутовими відходами; недостатнє фінансування сфери управління та поводження з твердими побутовими відходами; низький рівень реалізації попередніх регіональних програм управління та поводження з твердими побутовими відходами; низький рівень утилізації ресурсоцінних компонентів твердих побутових відходів; відсутність сміттєперевантажувальних станцій і сміттєпереробних підприємств тощо.

Вплив війни в Україні на правоохоронну систему в цілому та Національну поліцію України зокрема

В.Д. Поливанюк — 2024-03-20

Стаття присвячена визначенню сутності та особливостей правоохоронної системи України та Національної поліції України, а також впливу війни на розвиток діяльності цих органів. Звернуто увагу на механізм діяльності правоохоронних органів, а саме способи та методи забезпечення їх діяльності. Також проаналізовано принципи, на яких ґрунтується діяльність Національної поліції України, з урахуванням усіх змін, які були внесені повномасштабною військовою агресією російської федерації. Вивчення змін у Національній поліції України в даних умовах є актуальним з кількох причин.

По-перше, він дає уявлення про адаптивність і стійкість правоохоронних органів перед обличчям безпрецедентних викликів. Розуміння того, як поліцейські сили реагують на таку кризу, може стати цінним уроком для інших країн, які мають справу з подібними загрозами.

По-друге, дослідження в цій сфері проливають світло на ефективність реформ і навчальних програм, які впроваджуються для підвищення спроможності Національної поліції. Аналіз змін у стратегії, тактиці та загальній ефективності може допомогти визначити сфери покращення та вдосконалити майбутні ініціативи.

Крім того, вивчення реакції Національної поліції на російське вторгнення сприяє ширшому розумінню ролі правоохоронних органів у зонах конфлікту. Це дозволяє оцінити виклики, з якими стикається поліція, наприклад підтримання громадського порядку, забезпечення безпеки

громадян і боротьба з організованою злочинністю в нестабільному середовищі. У геополітич- ному контексті це дослідження стає частиною глобальної дискусії про безпеку та стабільність, підкреслює важливість міжнародної підтримки та співпраці у зміцненні потенціалу національних правоохоронних органів під час конфлікту.

Зрештою, вивчення змін у Національній поліції України під час російського вторгнення не лише дає цінну інформацію для самої країни, але й сприяє глобальному дискурсу щодо безпеки, стійкості та ролі правоохоронних органів у часи кризи.

Медіація в адміністративному процесі

О.В. Різенко — 2024-03-20

Стаття присвячена питанням особливостей медіації в адміністративному процесі України як різновиду альтернативних способів вирішення конфліктів, що потребує удосконалення та розвитку, з огляду на міжнародні норми і загальнодержавні потреби.

З'ясовано, що в процесі реформування судової і правоохоронної системи актуалізувалося питання спрощених процедур вирішення спорів, зокрема, мова йде про альтернативні способи (медіація, переговори тощо). Такий підхід дасть можливість розвантажити суди, пришвидшить вирішення спорів та допоможе зберегти приязні відносини між сторонами, що беруть участь процесі медіації.

Наголошено, що в Україні в адміністративному судочинстві є ряд справ, які можна вирішити альтернативним способом. Альтернативні засобів вирішення адміністративних спорів дозволять динамічно розв'язувати конфлікти, зокрема ті, що стосуються дорожньо-транспортних пригод, правопорушень у сфері охорони праці та інші, врегулювання яких можливе за законодавством України через процедуру медіації.

Зазначено, що в Україні діє Закон України «Про медіацію» норми якого визначають особливості проведення медіації в цивільному, господарському, адміністративному процесі, у сфері нотаріальної діяльності, модифікує суспільні відносини та вимагає застосування особливих прийомів, способів та методів регулювання відносин медіації в юридичних процесах.

Акцентовано увагу на тому, що для медіації в адміністративному процесі важливим є дотримання норм етичної поведінки, зокрема, етичного кодексу медіатора. В Україні сьогодні законодавчо не закріплено уніфіковані правила етичної поведінки медіатора та учасників процесу медіації. Такі правила приймаються громадськими об'єднаннями на основі Європейського Кодексу (European Code of Conduct for Mediators) медіаторів.

В адміністративно-правовій практиці досвід медіації є новий, але, як свідчить практика, перспективний і затребуваний. Процедура медіації допоможе вирішити спір позитивно для усіх сторін, максимально зберігши час, фінанси, а також, сприятиме тому, що сторони залишаться у добрих відносинах між собою.

Військові адміністрації як суб'єкти владних повноважень

О.В. Рой — 2024-03-20

Функціонування держави в особливий період обумовлено утвореннями спеціальних органів управління або зміною правового статусу існуючих органів. Саме такими є військові адміністрації, як спеціальні суб'єкти владних повноважень, що розпочинають свою діяльність після введення правового режиму воєнного стану, та мають досить широкі повноваження та права. Актуальність теми наукового дослідження полягає у виникнення нових правовідносин, у тому числі за суб'єктним складом, та потребує додаткового аналізу. Введення правового режиму воєнного стану на всій території України 24.02.2022 було викликано повномасштабною військовою агресією проти України. Як наслідок, повна зміна механізмів функціонування держави, потребує глибокого та детального дослідження, у тому числі, з теоретичної та практичної сторін. Теоретичною основою для дослідження стали праці таких вчених, як: В.Ю. Богданович, С.О. Кузні- ченко, В.В. Дулгер, В.Й. Шевченко, Я. Яковчук, С.М. Мельник та інші; нормативно-правовою базою: Конституція України, Закони України «Про правовий режим воєнного стану», «Про місцеві державні адміністрації», укази Президента України та інші правові акти. У статті розглянуто законодавче поняття військової адміністрації, нормативно-правове регулювання їх діяльності. За результатами дослідження було запропоноване авторське визнання дефініції «військова адміністрація». Розглянуто класифікацію військових адміністрацій за підпорядкуванням та адміністративно-територіальним принципом. Вивчено проблематику призначення голів військових адміністрацій у контексті перевірки їх компетенції та відповідності займаній посаді. На основі опрацьованої науково-теоретичної та правової бази, зроблено висновки щодо функціонування військових адміністрацій як спеціальних суб'єктів владних повноважень, виокремлено недоліки у їх функціонуванні та можливі шляхи їх вирішення, що усунуть законодавчі прогалини та сприятимуть підвищенню обороноздатності держави і підвищення рівня функціонування її інститутів.

Адміністративна відповідальність у сфері містобудування

О.С. Руданецька — 2024-03-20

Стаття присвячена питанням відповідальності адміністративного характеру за правопорушення у сфері містобудування. У статті звертається увага на недоліки чинного законодавства про адміністративні правопорушення, запропоновано заходи щодо їх усунення. Зазначено, що містобудівна діяльність являє собою саме комплексну діяльність державних органів і громадян з формування та подальшого розвитку спільних інтересів, територій, просторів, що передбачає послідовність етапів і основана на тісному обґрунтованому взаємозв'язку та взаємозалежності від соціально-економічних умов прогнозування. Зрештою, наявність такого взаємозв'язку та взаємозалежності є головною особливістю містобудівного законодавства, яке посідає особливе місце в системі адміністративного права. Адміністративна відповідальність у сфері будівництва настає у разі порушення вимог адміністративного законодавства та містобудування. Отже, предметами адміністративних правопорушень у сфері будівництва є суспільні відносини, врегульовані як адміністративним, так і містобудівним правом. Така класифікація адміністративних правопорушень за суб'єктом правопорушення є правильною, оскільки дозволяє виявити ознаки цього елемента у складі правопорушення та вирішити питання про застосування певних норм до відповідних суспільних відносин.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства у сфері містобудівної діяльності із земельною та екологічною складовою є лише невеликою частиною від загального обсягу «містобудівних» складів КУпАП. З огляду на це, важливо вказати на міжгалузеву природу відносин адміністративної відповідальності за порушення законодавства щодо містобудівної діяльності.

Підбиваючи підсумки автор робить висновок, що адміністративне правопорушення у сфері містобудування - це протиправна, винна дія (бездіяльність) фізичної чи юридичної особи, яка порушує вимоги проєктної документації та нормативних документів у галузі будівництва, а також встановлений порядок будівництва, реконструкції, капітального ремонту об'єктів капітального будівництва, введення його в експлуатацію, за яку чинним законодавством встановлено адміністративну відповідальність.

Розкриття інформації про кінцевих бенефіціарних власників: від теорії до практики

В.Г. Савенкова — 2024-03-20

Україна здійснила значний крок у напрямку прозорості та боротьби з корупцією, ставши однією з перших країн у світі, яка відкрила інформацію про бенефіціарних власників компаній та зробила її публічно доступною. 14 жовтня 2014 року було прийнято відповідний Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», відповідно до якого усі юридичні особи зобов'язані подати до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі ЄДР) відомості про своїх кінцевих бенефіціарних власників.

Ця історична ініціатива була однозначним проривом для України у забезпеченні прозорості та відкритості у сфері розкриття власності юридичних осіб. Цей Закон привів систему протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму України до міжнародних стандартів (саме імплементації норми Директиви ЄС 2015/849). Доступність інформації про бенефіціарних власників не тільки збільшила довіру до державного регулювання, але й зробила країну прикладом для інших країн, що прагнуть боротися з корупцією та забезпечити чесне та прозоре бізнес-середовище.

Закон удосконалив систему фінансового моніторингу, зокрема щодо застосування ризик орієнтованого підходу суб'єктами первинного фінансового моніторингу при проведенні належної перевірки своїх клієнтів та удосконалення процедури розкриття суб'єктами господарювання своїх кінцевих бенефіціарних власників (контролерів) і посилення вимог до виявлення суб'єктами первинного фінансового моніторингу бенефіціарних власників своїх клієнтів.

Міжнародні організації та світова спільнота розуміють важливість питання розкриття інформації про бенефіціарних власників компаній, тому це відображено у ряді міжнародних правових актів. Україна активно впроваджує міжнародні стандарти у національне законодавство, що підтверджує високий рівень зобов'язань України перед міжнародною спільнотою щодо боротьби з корупцією та фінансовими злочинам

Особливості провадження по адміністративним справам щодо поміщення іноземця, який підлягає видворення або реадмісії, до пункту тимчасового перебування

М.М. Сірант — 2024-03-20

У статті розглядаються особливості провадження по адміністративним справам щодо поміщення іноземців, які підлягають видворення або реадмісії, до пункту тимчасового перебування іноземців і осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. Актуальність теми обумовлена реалізацією Угоди про асоціацію України та Європейського Союзу щодо створення єдиного правового простору, у тому числі щодо захисту прав і законних інтересів іноземців і осіб без громадянства при оскарження поміщення у спеціальні установи. Об'єктом дослідження є комплекс суспільних відносин, що складаються в процесі оскарження поміщення іноземців, які підлягають видворення або реадмісії, до пункту тимчасового перебування іноземців і осіб без громадянства. Предметом дослідження є норми адміністративного права, які визначають особливості захисту прав іноземців, осіб без громадянства, яких поміщають до пункту тимчасового перебування, в порядку визначеному Кодексом адміністративного судочинства України. Методологічною основою дослідження виступає сукупність загальнонаукових методів і приватних прийомів наукового пізнання. У роботі використовуються методи: діалектичний, формально-логічний, статистичний, порівняльно-правовий, системно-структурний, аналізу та синтезу. У статті розглянуто поняття «видворення» та «реадмісія», вивчено особливості провадження по адміністративних справах про приміщення іноземця чи особи без громадянства, яка підлягає видворенню або реадмісії, до пункту тимчасового перебування іноземців і осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. Досліджено судову практика та виявлено основні причини звернення до суду адміністративних позивачів за вказаною категорією справ, запропоновано встановлення граничного терміну утримання іноземців та осіб без громадянства у пунктах тимчасового перебування іноземців і осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Цивільно-військове співробітництво та громадський контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування

І.М. Шопіна — 2024-03-20

Мета статті - визначити особливості цивільно-військового співробітництва та громадського контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування.

З'ясовано, що в умовах збройного конфлікту високої інтенсивності зростає вплив корупційних та інших ризиків, які деструктивно впливають на систему місцевого самоврядування. Констатовано існування ризиків порушення прав людини і громадянина внаслідок неправомірних дій цивільних і військових посадових осіб. Акцентовано увагу на зниженні економічної активності підприємств та населення, що мешкає поблизу лінії зіткнення, внаслідок непродуманого забезпечення гуманітарною допомогою. Встановлено відсутність або недосконалість правових механізмів для впливу на осіб, що відмовляються від евакуації з районів ведення бойових дій, якщо такі «відмовники» піклуються про дітей, людей похилого віку або осіб з інвалідністю.

З'ясовано, що громадський контроль уявляє собою складне суспільне утворення, місією якого є створення передумов для постійного вдосконалення діяльності підконтрольних суб'єктів шляхом пошуку та аналізу помилок в їх діяльності і визначенні шляхів їх викорінення. Поняття громадського контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування та структур цивільно-військового співробітництва сформульовано як аналітично-пошукову роботу інститутів громадянського суспільства, спрямовану на визначення відповідності діяльності об'єктів контролю їх функціям, повноваженням, обмеженням та заборонам, встановленим законодавством.

Визначено, що правове забезпечення громадського контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування та структур цивільно-військового співробітництва знаходиться нині у стадії формування. Законодавство, яким регулюється діяльність органів місцевого самоврядування, значним чином застаріло, і не враховує реалій правового режиму воєнного стану. Натомість, законодавче підґрунтя цивільно-військового співробітництва ще не створене, що має своїми наслідками довільне тлумачення сутності цивільно-військової взаємодії різними суб'єктами.

Альтернативні форми вирішення адміністративно-правових спорів

О.Г. Ярема — 2024-03-20

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто альтернативні форми вирішення адміністративно-правових спорів. Об'єктом дослідження є публічно-правові відносини, що складаються у процесі вирішення адміністративно-правових спорів. Предметом дослідження є теоретичні, організаційно-правові та прикладні аспекти публічно-правового регулювання альтернативного вирішення адміністративно-правових спорів. Мета дослідження полягає у побудові теоретичної моделі альтернативного вирішення правових спорів. Методологічну основу дослідження становить діалектичний метод пізнання з використанням спеціальних наукових методів. За дотримання загалом системного підходу застосовувалися порівняльно-правовий, формально-юридичний методи. Встановлено, що технологію альтернативного вирішення правового спору можна трактувати як спеціально створену і емпірично обґрунтовану систему способів і правил цілеспрямованої поетапної діяльності у цьому напрямі та саму сукупність альтернативних форм вирішення спору з певною послідовністю застосування. Вирішення адміністративно-правових спорів державними інститутами несудового захисту здійснюється державними органами, органами місцевого самоврядування та посадовими особами, діяльність яких регулюється національним законодавством і відомчими нормативними актами. За критерієм повноважень органів, які вирішують спір, класифікують адміністративно-правові спори: які вирішуються в судовому порядку, в адміністративному порядку та в порядку погоджувальних процедур. Під альтернативним способом вирішення адміністративно-правового спору пропонується розуміти врегульований нормами адміністративного та адміністративно-процесуального права порядок вирішення адміністративно-правових спорів, не пов'язаний з реалізацією суб'єктами, які не є стороною спору, публічно-владних повноважень. Сторони спору можуть мати публічно-владні повноваження та реалізація можливостей альтернативного вирішення адміністративно-правових спорів може виступати елементом адміністративної компетенції. Подальші дослідження будуть направлені на визначення можливостей застосування цифрових технологій, як альтернативної форми вирішення адміністративних спорів.

Можливий проект дистанційного навчального курсу та розробка контенту модуля "Тактична підготовка": юридичний аспект

А.О. Яфонкін — 2024-03-20

Розкриваються деякі технології створення проекту та контенту курсу модулю «Тактична підготовка» при дистанційному викладанні військових дисциплін.

Визначено роль впровадження деяких освітніх технології при дистанційному навчанні в системі підготовки курсантів у вищих військових навчальних закладах та військово-навчальних підрозділах закладів вищої освіти, які займаються за програмою підготовки офіцерів запасу. Перелічені основні переваги та проблеми щодо розробки й впровадження в освітній процес технологій створення проекту будь-якого курсу при дистанційному викладанні військових дисциплін з урахуванням відсутності можливості практичного використання навчально-матеріальної бази, у тому числі озброєння та військової техніки.

Дистанційне навчання будується відповідно до тієї самої мети та змісту, що і очне навчання, але форми подачі матеріалу і форми взаємодії суб'єктів освітнього процесу між собою суттєво відрізняються. Дидактичні принципи організації дистанційного навчання аналогічні очному навчанню, але специфічною є їх реалізація.

Визначені завдання курсу, об'єкт, предмет викладання, дослідження та вивчення.

Визначені деякі підходи вирішення проблем впровадження технологій дистанційного навчання при викладанні військових дисциплін: залежність розробки концепції дистанційної освіти за всіма розділами військової підготовки, в т.ч. вогневої підготовки; подальший розвиток і адаптація корпоративної мережі ЗВО; розробка, розміщення електронних підручників, посібників і навчально-методичних матеріалів на сайті ЗВО та створення бази даних дистанційної освіти; організація взаємодії між всіма учасниками освітнього процесу; створення єдиної корпоративної системи дистанційної освіти і єдиних методичних ресурсів в умовах воєнного стану; організація підготовки та підвищення кваліфікації викладачів і технічного персоналу в галузі інформаційних технологій подвійного призначення з врахуванням переходу у викладанні на стандарти НАТО.

Визначені компетентності та бажані результати навчання з третього розділу підготовки офіцерів запасу «Тактична та тактико-спеціальна підготовка».

Наведений варіант постановки завдань групи з розробки контенту та забезпечення курсу, наданий варіант оцінювання слухачів курсу, порядок його впровадження та оцінка ризику курсу.

Поняття та природа віртуальних активів як об'єкту правового регулювання в господарській діяльності в Україні

С.М. Аксюков — 2024-03-20

У статті розкрито проблематику визначення поняття та економіко-правової природи віртуальних активів крізь призму їх правового регулювання на національному та міжнародному рівнях. Визначено фактори, що обумовлюють активне використання віртуальних активів в господарській діяльності по всьому світу та, відповідно, актуальність обраної тематики наукового дослідження: інформатизація усіх сфер суспільного життя, технологічний бум, поява нових інформаційно-комунікаційних технологій, що здатні істотно оптимізувати бізнес-процеси, глобалізаційні процеси в міжнародній економіці тощо. Акцентовано увагу на відсутності уніфікованого підходу до визначення поняття та юридичної природи віртуального активу та наявність різновекторних підходів до вирішення цього питання у вітчизняній та зарубіжній науці: ототожнення віртуальних активів із категорією віртуальної валюти; визначення віртуального активу через поняття «інформація» або «дані»; розмежування категорій «віртуальна валюта» та «віртуальні активи» як частина та ціле тощо. Зроблено висновок про важливе значення використання класифікації віртуальних активів за критерієм їх функціонального призначення для формування механізму їх диференційованого правового регулювання. Також зосереджено увагу на відсутності єдиного легального підходу до визначення сутності віртуальних активів в українській правовій системі. Проаналізовано відповідні положення Закону України «Про віртуальні активи», проєкту Концепції державної політики у сфері віртуальних активів, проєкти Закону «Про обіг криптовалюти в Україні» № 7183 від 06.10.2017, Закону «Про стимулювання ринку криптовалют та їх похідних в Україні» № 7183-1 від 10.10.2017 та Закону «Про внесення змін до Податкового кодексу України (щодо стимулювання ринку криптовалют та їх похідних в Україні)» № 7246 від 30.10.2017. Зосереджено увагу на необхідності узгодження положень Цивільного кодексу України та Закону України «Про віртуальні активи» в частині визначення сутності віртуального активу як об'єкту цивільних прав.

В якості висновків проведеного наукового дослідження автором визначено концептуальні проблеми визначення сутності та природи віртуальних активів як об'єкту правового регулювання та запропоновано конкретні шляхи їх вирішення, а саме: конкретизація законодавчого визначення віртуальних активів в Законі України № 2074-IX; закріплення законодавчого визначення природи віртуального активу; законодавче закріплення діяльності у сфері віртуальних активів та віртуальних валют в Класифікаторі видів економічної діяльності тощо.

Господарсько-правові аспекти захисту прав споживачів

В.Г. Олюха — 2024-03-20

Стаття присвячена дослідженню конструкції «захист прав споживачів» як складової господарського правопорядку. Сталий розвиток нашої країни можливо вирішити у контексті забезпечення прав споживачів, оскільки розвиток економіки не можливий без надійного функціонування споживчого ринку. Тільки захищений та впевнений споживач здатен створити умови для сталого розвитку підприємства навіть у несприятливих умовах широкомасштабної військової агресії. Саме споживач на мікроекономічному рівні приймає рішення про спрямування своїх грошей, чим здійснює своєрідний економічний вплив на суб'єктів господарювання. Тому захист прав споживачів не може зводитись тільки до відновлення вже порушених прав, оскільки це не дозволяє запобігти їх повторенню.

Зроблено висновок, що попередження порушень прав споживачів вимагає від держави впровадження превентивного підходу для недопущення та попередження таких порушень, що є можливим у межах забезпечення дотримання господарського правопорядку. Для цього держава має забезпечувати дотримання вимог правомірної господарської діяльності, зокрема правил щодо чесної конкуренції та запобігати зловживанню монопольним становищем та іншим видам спотворення конкуренції, а також проявам недобросовісної конкуренції у сферах економічної діяльності, дотичних до споживчої сфери. Ці завдання можливо вирішувати тільки за умови запровадження відповідної державної економічної політики. Для забезпечення інтересів та прав споживачів має відбуватись консолідований вплив державних органів, органів місцевого самоврядування, а також саморігулівних організацій бізнесу та споживачів, який забезпечить дотримання високих стандартів ведення господарської діяльності, що відбувається у організаційно-господарських відносинах. Також забезпечення дотримання прав споживачів має проводитись в органічному взаємозв'язку господарсько-виробничих та внутрішньогосподарських відносин, оскільки це дозволяє створити систему дотримання стандартів якості товарів, робіт та послуг, що реалізуються споживачам.

Недобросовісна конкуренція – посягання на майнові права фізичних та юридичних осіб

В. Урсу — 2024-03-20

Суб'єкти господарювання, фізичні чи юридичні особи, зобов'язані здійснювати свою діяльність добросовісно, відповідно до чесних звичаїв, поважаючи інтереси споживачів та вимоги добросовісної конкуренції.

Виходячи з принципів свободи торгівлі та свободи конкуренції, будь-який торговець має право залучати клієнтуру своїх конкурентів. Таким чином, акт конкуренції, навіть якщо він завдає шкоди деяким економічним агентам, не є незаконним сам по собі, але лише якщо засоби, дії чи факти, використані для залучення клієнтів, є несправедливими.

Основним принципом/невід'ємною умовою ринкової економіки є конкуренція між компаніями, які здійснюють економічну діяльність на відповідному ринку, звичайно, коли ця конкуренція відбувається за звичаями та положеннями, що регулюють суперництво конкурентів.

Дане дослідження має на меті проаналізувати явище конкуренції через законодавство Республіки Молдова, яке регулює конкурентні відносини, включно з вирішенням питань, пов'язаних з ідентифікацією та відповідальністю суб'єктів/ суб'єктів конкурентних відносин, видами юридичної відповідальності та вплив недобросовісної конкуренції на конкурентне середовище в цілому та на права та інтереси фізичних та юридичних осіб, а також суспільства зокрема.

Автори проаналізували положення конкурентного законодавства з метою виявлення якості нормативно-правової бази та її недоліків. З цією метою автори проаналізували положення Закону про конкуренцію № 10. 183/2012 та Адміністративний, протиправний та кримінальний кодекс Республіки Молдова.

Висновки, зроблені авторами, виявили низку законодавчих прогалин, а також нові напрямки досліджень, які стануть основою для певних рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення аналізованої нормативної бази.

Господарсько-правова відповідальність за антиконкурентні узгоджені дії у формі спотворення результатів тендерів, торгів, аукціонів, конкурсів як прояв узгодженої поведінки учасників закупівель

Т.І. Швидка — 2024-03-20

Стаття присвячена розгляду питання узгодженої поведінки учасників та замовників публічних закупівель. Обґрунтовано необхідність дотримання принципів конкурентності у процедурі публічних закупівель. Ключовим моментом при проведенні закупівель є дотримання умов конкурентного відбору переможця закупівель, усунення можливості перемоги «потрібних» учасників та подолання корупції і спекуляцій. Регулювання механізмів здійснення публічних закупівель є поєднанням господарсько-правового та адміністративного правого аспекту. Відносини, які виникають в процесі здійснення закупівель мають різні аспекти правового регулювання, так само і суб'єктами правопорушень у цій сфері можуть бути як суб'єкти господарювання, так і органи державної влади, місцевого самоврядування, управління й контролю. Доведено, що публічні закупівлі передбачають собою конкурентний відбір переможця, з дотриманням усіх інших принципів закупівель, передбачених Законом України «Про публічні закупівлі». Наголошено, що основна мета Закону «Про публічні закупівлі» - забезпечення ефективних та прозорих закупівель, створення конкурентного середовища в сфері публічних закупівель, запобігання корупції та розвиток чесної конкуренції. Державні установи повинні здійснювати закупівлі відповідно до особливих вимог конфіденційності та безпеки, а також з урахуванням національних інтересів. Аргументовано, що на сьогодні сфера публічних закупівель є досить корумпованою, та зафіксовано багато випадків порушень основних базових принципів Закону, що призводить до спотворення результатів тендерів, торгів, аукціонів конкурсів. Спотворення відбувається через узгоджену поведінку учасників закупівель, або учасників та замовників. Тобто узгоджені дії можуть бути вертикальні та горизонтальні, також можуть мати місце змішані та конгломератні дій. Будь-яка узгоджена поведінка при здійсненні публічних закупівель, порушує умови конкуренції, є забороненою та тягне за собою відповідальність згідно із законодавством України. У статті наголошено на тому, що доведення факту змови при здійсненні закупівель та реальне притягнення до відповідальності порушників є складним питанням, що потребує удосконалення як з точки зору теоретичних моментів, так і процесуальних. Звісно, держава заінтересована у забезпеченні прозорого здійснення публічних закупівель, а досягти такого можна завдяки запровадженню чіткого механізму, подолання ко- рупційної складової. Аргументовано, що важливу роль у даному інституті відіграють регулювання і контроль з боку державних органів. Держава діє як особливий замовник, який є виразником публічних інтересів. Використання такого правового інструменту, як публічні закупівлі товарів, робіт і послуг дає державі право обрати суб'єктів господарювання, які виконуватимуть державне замовлення на найвигідніших умовах ринку, на засадах додержання умов конкурентності. На жаль, не завжди можна спостерігати чесні та справедливі закупівлі.

Акцентовано увагу, що подолання великої кількості змов у сфері публічних закупівель та забезпечення дотримання принципів чесної конкурентної боротьби при здійсненні закупівель, є одним із завдань Антимонопольного комітету України, як органу оскарження публічних закупівель. Проте проблемними залишаються питання боротьби та впровадження дієвих механізмів запобігання виникнення змов між суб'єктами публічних закупівель, та як наслідок процесуальних аспектів щодо оскарження та притягнення правопорушників до відповідальності за узгоджені дії, що призвели до спотворення результатів тендерів (торгів).

Правове регулювання господарського судочинства в умовах воєнного стану

А.І. Шпомер — 2024-03-20

Стаття присвячена аналізу чинного національного законодавства та судової практики у сфері здійснення господарського судочинства в умовах воєнного стану.

Авторами встановлено, що масштабне вторгнення в Україну з боку російської федерації та введення правового режиму воєнного стану, зумовило виникнення низки проблем, пов'язаних зі здійсненням господарського судочинства в умовах сьогодення. Зазначено, що діяльність господарських судів здійснюється з певними обмеженнями, зумовленими викликами воєнного стану.

Наголошується, що проблемним є питання діяльності судів, які знаходяться на територіях, де активно ведуться бойові дії та на окупованих територіях.

У статті проаналізовано дистанційний режим роботи господарських судів. При цьому автори вважають, що дистанційна робота судів є набагато безпечнішою, оскільки в одному місці (у випадку судів - залі судових засідань) знаходиться менше скупчення осіб, ніж при звичайній роботі суду.

Досліджено питання поновлення господарських процесуальних строків, зокрема, визначення судом поважності причин пропуску господарських процесуальних строків, при цьому такі причини є оціночною категорією, оскільки визнаються судами суб'єктивно та на власний розсуд. Розглянуто судову практику щодо визнання введення воєнного стану на території України поважною причиною для поновлення господарських процесуальних строків.

Автори звертають увагу на питання відкладення розгляду справи, а саме, на необхідність визнання оголошення сигналу «повітряної тривоги» як однієї з підстав для відкладення розгляду справи судом.

У висновках зазначається, що в умовах введення режиму воєнного стану, господарське судочинство не припиняє свою діяльність, але деякі його аспекти змінилися, оскільки під час дії правового режиму воєнного стану господарське судочинство здійснюється з врахуванням викликів, зумовлених сьогоденням.

Право інтелектуальної власності в цифрову добу

В.М. Барановська — 2024-03-20

У сучасному світі, що швидко розвивається, де інформаційні технології стають неодмінною складовою суспільного життя, поняття «цифрова доба» набуває особливого значення. Ця епоха характеризується прагматичним використанням цифрових технологій у всіх сферах господарської, соціальної та культурної діяльності. В такому контексті, важливим аспектом функціонування сучасного суспільства є право інтелектуальної власності, яке в цифрову добу набуває нові виклики та можливості.

Право інтелектуальної власності визнає та захищає інтелектуальні та творчі досягнення особи чи колективу, надаючи їм право власності та контролю над цими досягненнями. Важливим є те, що право інтелектуальної власності сприяє стимулюванню творчості та інновацій, оскільки воно надає власникам інтелектуальних прав відповідні економічні стимули.

Зростання використання цифрових технологій і Інтернету викликає ряд нових питань і викликів, пов'язаних з правами інтелектуальної власності. З одного боку, цифрова доба створює унікальні можливості для створення, розповсюдження і використання інтелектуальної власності, приводячи до нових форм творчості та підтримки культурного обміну. З іншого боку, вона породжує проблеми щодо контролю, захисту та відтворення цієї власності у цифровому середовищі, зокрема, зростанням піратства та порушення авторських прав.

В цифрову добу право інтелектуальної власності стає основою для інновацій, технологічного розвитку та культурного обміну. Розуміння його функцій, викликів та перспектив є важливим завданням для подальшого розвитку суспільства у цифровому віці. У цьому контексті дослідження висвітлює ключові аспекти і розв'язання проблеми права інтелектуальної власності в цифрову добу, зокрема, роль правових норм, заходів захисту, інновацій та співпраці на міжнародному рівні.

Інститут малозначності справ в цивільному судочинстві Україні як перешкода для ефективної реалізації принципів верховенства права та доступності правосуддя

Н.Л. Бондаренко-Зелінська — 2024-03-20

У статті здійснено аналіз інституту цивільного процесуального права — «малозначні справи». Метою статті є з'ясування того, чи є цей інститут цивільного процесуального права перешкодою у реалізації принципів верховенства права та доступності правосуддя. У ході дослідження проаналізовано практику ЄСПЛ, положення вітчизняного законодавства України та акти тлумачення Конституційного Суду України. Це дозволило проілюструвати відсутність єдності у розумінні не тільки сутності принципу верховенства права, а й змісту правової категорії «малозначні справи». Проаналізовано критерії для віднесення цивілних справ до категорії «малозначні»; визначено, що процесуальний закон виділяє три критерії віднесення справи до категорії малозначних: 1) пряма вказівка в законі (незалежно від ціни позову); 2) граничний показник ціни позову; 3) суддівський розсуд з врахуванням ціни позову. При аналізі цих критеріїв здійснено порівняльно-правову характеристику розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб у співвідношенні до розміру мінімальної заробітної плати. Поряд з аналізом практики ЄСПЛ, це дало підстави для висновків щодо того що, встановлення обмеження права на касаційне оскарження малозначних справ (за виключенням деяких винятків) загалом відповідає міжнародним стандартам розвитку судочинства та європейським рекомендаціям щодо запровадження та покращення функціонування систем і процедур оскарження по цивільних і господарських справах. При цьому було констатовано, що встановлені п.п. 1 та 5 ч. 6 ст. 19 ЦПК України цивільним процесуальним законодавством граничні показників ціни позову (сто та двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) порушують розумний баланс між інтересами держави (щодо розвантаження судів й покращення функціонування систем і процедур оскарження в цивільних справах) та потребами захисту основних прав людини, зважаючи на майновий стан основних соціальних і демографічних груп населення України. І таке обмеження не є сумісним із положенням ст. 6 Європейської Конференції, оскільки немає розумного співвідношення пропорційності між використаними засобами та метою, яку прагнуть досягнути. Тому запропоновано переглянути граничні показники ціни позову та визначення її релевантного показника для кваліфікації справ як малозначні.

Правові підстави нотаріального посвідчення договору найму (оренди) транспортного засобу за участю фізичних осіб - підприємців

Ю.Є. Вовк — 2024-03-20

Стаття присвячена проблемним питанням щодо доцільності нотаріального посвідчення договору найму (оренди) транспортного засобу за участю фізичних осіб - підприємців. Зазначається на важливості дотримання форми договору.

Питання щодо форми укладення договору найму (оренди) транспортного засобу в загальному врегульовано статтею 799 ЦК України. Дана стаття передбачає дві необхідні умови, дотримання яких є обов'язковим при укладенні договору найму (оренди) транспортного засобу за участю фізичної особи. Недотримання встановленої форми тягне за собою нікчемність договору.

На сучасному етапі в чинному законодавстві неврегульованим залишається питання щодо доцільності нотаріального посвідчення договору найму (оренди) транспортного засобу за участю фізичних осіб - підприємців. Враховуючи неврегульованість даного питання на законодавчому рівні, існує різна судова практика.

Неоднозначність судової практики, в тому числі і на рівні Верховного Суду, певні прогалини в законодавстві, спонукали Велику Палату Верховного Суду постановити свій правовий висновок щодо умов та обставин, яких необхідно дотримуватись фізичним особам - підприємцям при укладенні договору найму (оренди) транспортного засобу лише в письмовій формі без нотаріального посвідчення. Потрібно керуватись не лише суб'єктним складом правовідносин. Важливим є врахування змісту самих правовідносин, а також чи є такі відносини господарськими.

Аналізується судова практика Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, Касаційного цивільного суду, Касаційного господарського суду, Великої Палати Верховного Суду. Наголошується, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо тлумачення частини 2 статті 799 ЦК України є важливим в плані правозастосування, проте він не заповнює певну прогалину в чинному законодавстві.

Автором пропонується доповнити статтю 799 ЦК України частиною 3 наступного змісту: « Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи - підприємця, сторонами якого є суб'єкти підприємницької діяльності, укладений з метою використання орендарем транспортного засобу у своїй підприємницькій діяльності не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню».

Чи може колір бути торговельною маркою?

К.І. Демко — 2024-03-20

Публікація актуалізує питання інтелектуальної власності на кольори та висвітлює основні зміни стосовно нетрадиційних торговельних марок, які відбулися у світі за останні роки. У статті розглянуто американську, європейську та українську практику реєстрації кольорів як нетрадиційних знаків і проаналізовано умови захисту інтелектуальної власності в епоху постіндустріального цифрового суспільства. Відзначено, що сьогодні багато компаній вважають один або декілька кольорів характерними особливостями своїх брендів і прагнуть захистити їх від привласнення. І це не дивно. Методи маркетингу розвиваються та йдуть у ногу з часом. Усі фахові маркетологи знають який вплив кольори мають на людей та активно його використовують [1, с. 4]. Вони все частіше граються з кліповим мисленням та когнітивними функціями людського мозку. Колір — це перше на що звертає свою увагу споживач. Його початкові судження засновані саме на цій характеристиці. Лише потім він бачить форму та зміст продукту. Навіть після детального ознайомлення з товаром, на споживача буде активно впливати колір, адже для багатьох колір упаковки є показником якості. У XXI столітті кожна компанія намагається створити такі асоціації зі своїм брендом, які краще запамʼятовуються, та підкреслити свою унікальність й неперевершеність в умовах інформаційного суспільства. Практика «привласнення» кольорів тісно пов'язана з боротьбою брендів за впізнаваність серед своєї цільової аудиторії та залучення нової. Отримати захист на такий специфічний торговий знак відповідно до законодавства про торгові марки непросто. Деюре, торгова марка у вигляді одного кольору або комбінації кольорів можлива. Проте, досі є мало інструкцій щодо вимог до дійсних кольорових марок. Саме тому виникають особливі труднощі у достатньо точному відображенні таких знаків.

Робота містить огляд основних положень міжнародних нормативно-правових актів: Паризької конвенції про охорону прав промислової власності, Регламенту Європейського Парламенту і Ради (ЄС) № 2017/1001 від 14 червня 2017 року про торговельну марку Європейського Союзу, Закону Ленгема (Закон США про товарні знаки) тощо. Також розглянуто низку міжнародних прецедентів: починаючи від Owens Corning, які у 1985 році захищали свій відтінок рожевого кольору, та закінчуючи боротьбою Nestle проти Cadbury за один із варіантів фіолетового кольору. В статті відмічається, яким критеріям повинні відповідати нетрадиційні торговельні марки та як у західних країнах боряться з монополізацією кольорів.

Судовий контроль щодо виконання рішень за участю військовослужбовців у цивільному судочинстві України

І.В. Жукевич — 2024-03-20

Статтю присвячено питанню судового контролю щодо виконання рішень за участю військовослужбовців у цивільному судочинстві України. Встановлено, що виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі знаходження на рахунку коштів, накладення арешту на які заборонено, банк зобов'язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів. Разом з тим, не може бути накладений арешт на кошти, що складають заробітну плату боржника після фактичного здійснення утримань із неї за виконавчими документами та на усі кошти заробітної плати боржника поза межами дозволених законом розмірів відрахувань із такої заробітної плати, а якщо такий арешт накладений, то він має бути знятий. При цьому на кошти, що знаходяться на рахунках та які не є коштами, що складають заробітну плату, таке обмеження не розповсюджується. держава гарантує та захищає законом право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю. Виплата підприємством працівникам заробітної плати має пріоритет перед погашенням заборгованості іншим кредиторам підприємства. Накладення ж арешту на рахунок боржника, який призначений також і для виплати заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, унеможливлює своєчасне здійснення таких виплат, що невідворотно призводить до порушення конституційних прав громадян, які працюють на підприємстві відповідача, на оплату праці. Рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов'язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками із спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.

Особливості компенсації та види моральної шкоди в Італії

С.Б. Булеца — 2024-03-20

У цій статті проведено аналіз норм чинного законодавства Італії, що визначає підстави та порядок компенсації моральної шкоди, на предмет повноти регулювання суспільних відносин, що виникають з причин компенсації моральної шкоди, а також розглянуто деякі проблеми, що виникають у судовій практиці при компенсації моральної шкоди. З урахуванням цього, розглянуто поняття моральної шкоди та розглянути його співвідношення з видами шкоди проаналізовано порядок застосування різних нормативних актів, механізм регулювання компенсації моральної шкоди, недоліки та можливості вдосконалення цього механізму; оцінено наявні критерії визначення розміру грошової компенсації, складу осіб, які мають право вимагати захисту порушених громадянських прав шляхом компенсації.

Предметом дослідження у цій статті є розгляд причин виникнення правової конструкції компенсації моральної шкоди, вивчення еволюції механізму правового регулювання компенсації моральної шкоди у Італії. Актуальність дослідження обумовлена значущістю вивчення особливостей регулювання цивільно-правового механізму інституту компенсації моральної шкоди та необхідності систематизації поглядів на розуміння розвитку механізму правового регулювання інституту компенсації. Також необхідно відзначити важливість проведення порівняльного аналізу компенсації моральної шкоди як способу захисту цивільних прав. Названо кілька формулювань поняття моральний шкода, багато уваги приділено проблематиці визначення даного поняття, умов відповідальності за заподіяння шкоди.

Автор зазначає, що досвід компенсації моральної шкоди в Італії може бути корисним для врахування при розробці правового регулювання України. Принцип компенсації моральної шкоди відображає визнання того факту, що порушення прав може спричинити не тільки матеріальний збиток, але і шкоду для психологічного благополуччя і гідності постраждалої особи. Італійське право надає можливість особам, які зазнали моральної шкоди, вимагати компенсації від осіб, які спричинили таку шкоду. Компенсація моральної шкоди включає в себе не тільки фінансову компенсацію, але й визнання порушення прав та публічної виправи.

Україна також має законодавство, що регулює компенсацію моральної шкоди, проте можна врахувати позитивний досвід Італії для його подальшого вдосконалення. Наприклад, можливою перспективою є розширення категорій випадків, коли може бути надана компенсація, а також уточнення критеріїв визначення розміру компенсації. Проте, перед впровадженням будь- яких змін українського законодавства, важливо ретельно вивчити та адаптувати досвід Італії до конкретних потреб та особливостей українського суспільства і правової системи. Також потрібно забезпечити високий рівень захисту прав осіб, які зазнали моральної шкоди, та забезпечити реалізацію компенсаційних вимог у практичний спосіб.

Історичні і правові засади інвестиційної діяльності в Україні

М. Іванець — 2024-03-20

Актуальність визначається наявністю постійної потреби у розвитку ефективного та прозорого інвестиційного клімату в країні. З урахуванням того, що інвестиційна діяльність відіграє ключову роль у стимулюванні економічного зростання, створенні нових робочих місць та підвищенні життєвого рівня населення, розгляд історичних та правових аспектів цієї діяльності є надзвичайно важливим.

Зміни в політичному, економічному та соціальному середовищі України вимагають постійного оновлення та адаптації правових норм і регуляторних механізмів, що стосуються інвестицій. Зокрема, з метою залучення іноземних інвестицій та забезпечення їхнього захисту, необхідно аналізувати історичний досвід та впроваджувати сучасні міжнародні стандарти у сфері інвестиційного права.

Крім того, інтеграція України до світових економічних та правових структур вимагає відповідності національного законодавства міжнародним стандартам та зобов'язанням. Тому актуальність вивчення історичних та правових засад інвестиційної діяльності в Україні полягає в постійній потребі у вдосконаленні регулятивного середовища для приваблення та ефективного використання інвестиційних ресурсів.

Дане дослідження спрямоване на ретельний аналіз історичного та правового контексту інвестиційної діяльності в Україні з метою визначення ключових факторів, що впливають на розвиток інвестиційного клімату в країні. Основна мета полягає в ідентифікації та розумінні етапів та тенденцій у формуванні інвестиційного середовища в Україні, а також в аналізі сучасного правового регулювання цієї сфери. Крім того, дослідження спрямоване на виявлення проблем, з якими стикаються інвестори та підприємства, що здійснюють інвестиційну діяльність в Україні, а також на пошук можливих шляхів їх вирішення та удосконалення інвестиційного законодавства. Результати дослідження можуть стати основою для розробки рекомендацій щодо поліпшення інвестиційного клімату в країні та підвищення привабливості України для інвесторів.

Методологічні аспекти дослідження права на доступ до інформації в контексті сучасних комунікативних практик

Х.І. Кметик-Подубінська — 2024-03-20

Стаття присвячена аналізу методологічних аспектів дослідження права на доступ до інформації в контексті сучасних комунікативних практик.

Визначено необхідність виокремлення та обґрунтування найбільш застосовних для дослідження методів. Наголошено на тому, що методологія наукового дослідження постає певним «зводом законів» наукового пізнання, що складається з двох блоків методологічних знань - теоретико-світоглядних концепцій та системи методів пізнання різного рівня.

На основі аналізу доктринальних джерел автором прослідковано розуміння змісту поняття методології права та методу як інструменту дослідження. Констатовано важливість визначення методів наукового дослідження як одного із першочергових теоретико-прикладних завдань.

Прослідковано вплив на вибір методів наукового дослідження (як загальнонаукових, так і спеціально-наукових) предмета дослідження (для визначення частки прийомів у межах методу) та особливостей об'єкта (для визначення кола прийомів у межах методу).

У статті з'ясовано можливості загальнонау- кових методів дослідження права на доступ до інформації в контексті сучасних комунікативних практик, зокрема методів загальної логіки, такі як аналіз і синтез, дедукція та індукція, абстрагування та узагальнення, а також класифікація. Автором розглянуто найбільш застосовні для дослідження історико-правовий, порівняльно-правовий (компаративний), герменевтичний (герменевтико-правовий) та формально-догматичний (юридичний) методи.

Автором зроблено висновок про те, що важливим фактором успішності сучасних правових досліджень є використання дієвого методологічного інструментарію, від якого залежить якість наукових результатів, їх достовірність і практична значущість. У сукупності аналізовані методи роблять можливим комплексне теоретико-методологічне дослідження права на доступ до інформації в контексті сучасних комунікативних практик. Обрана методологія визначає дослідницьку стратегію, систему застосовних методів, а також їхнє значення та розподіл ролей в отриманні та обробці матеріалів дослідження.

Предмет договору постачання електричної енергії через приєднану мережу

В.М. Коссак — 2024-03-20

Вказується, предмет цивільного договору є істотною умовою його укладення. Визначення поняття та правового режиму об'єкта договірного правовідношення має визначальне значення для застосування положень відповідного законодавства. В цьому контексті необхідно з'ясуватиме правову природу та ознаки предмету договору про постачання електроенергії через приєднану мережу. Це сприятиме упорядкуванню правозастосувальної практики та теоретичних позицій щодо розуміння електроенергії як об'єкта цивільних прав.

Зміст цивільно-правового договору складають умови визначені законом або є необхідними для договорів даного виду, а також іншу умови, погоджені сторонами. Серед інших істотною умовою є предмет договору. Електроенергія як об'єкт цивільного правовідношення має майнову (товарну) природу. Однак специфіка електричної енергії як товару з особливим правовим режимом не дозволяє застосувати до його обороту традиційні механізми правового регулювання характерні для договору купівлі-продажу.

Предметом договору постачання електроенергії через приєднану мережу складається з двох самостійних об'єктів цивільних прав: діяльності з вироблення електричної енергії з метою її передачі споживачу та власне електричного струму цих об'єктів неможливе в рамках дефініції предмету договору купівлі-продажу. Поняття «товар» в законодавстві про постачання електричної енергії через приєднану мережу слід розуміти як економічну категорію. Правовою формою економічного цивільний оборот. Від характеристики предмету конкретного цивільного договору, що є правовою формою опосередкування динаміки цивільних відносин, залежить застосування відповідного законодавства. Тому в умовах реко- дифікації Цивільного кодексу України необхідно виокремити окремі договірні форми постачання енергетичними ресурсами через приєднану мережу з врахуванням особливостей предметних ознак їх правової та матеріальної природи з вказівкою на спеціальне законодавства, яке є безпосередньою джерельною базою регулювання коментованих відносин.

Інформатизація цивільного судочинства як засіб підвищення ефективності послуг правосуддя

М.В. Парасюк — 2024-03-20

У статті на підставі комплексного системного аналізу розглянуто теоретико-правові засади інформатизації цивільного судочинства як засіб підвищення ефективності послуг правосуддя. Актуальність теми зумовлена підвищенням ролі інформаційних технологій у всіх сферах діяльності інформаційного суспільства, зокрема у сфері здійснення судової влади. Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері відправлення правосуддя з правових спорів з використанням інформаційних технологій з урахуванням потреб у цивілістичному процесі. Методологічна основа включає різні методи - формально-юридичний, порівняльно-правовий, системний, логічний та інші. Електронне правосуддя в цивілістичному процесі - встановлена законом процесуальна діяльність суду з відправлення правосуддя у підвідомчих справах, за якої дистанційне спілкування з учасниками цивілістичного процесу та бездо- кументарна форма передачі даних (відомостей, документів тощо) здійснюються з використанням інформаційних технологій та мережі Інтернет, інших засобів телекомунікаційного зв'язку, що є альтернативним або субсидіарним засобом спілкування стосовно існуючої документарної форми передачі даних. Зазначено, що електронне правосуддя має власну систему інституційних принципів, що існує поряд із системою принципів цивільного процесуального права, до яких належать: принцип дистанційності, реалізований за допомогою методу електронного документообігу, принцип інформаційної відкритості правосуддя, який має специфіку в порівнянні з ним принцип доступності інформації про діяльність органів судової влади щодо розміщення у відкритому доступі інформації про розглядаються судами справах, онлайн-трансляціях засідань судів тощо. Вказано, що подальший розвиток інформаційних і комунікаційних технологій закономірно ставить питання о межах застосування принципу дистанційності, порушення яких може викликати недовіру громадян до суду, якісності та об'єктивності судової діяльності, спотворити у суспільстві уявлення про роль і значення судової влади.

Особливості самозахисту відказного характеру у правовідносинах із трансплантації

І.Ю. Порозова — 2024-03-20

Метою цього дослідження є визначення особливостей самозахисту відказного характеру у правовідносинах із трансплантації. Зроблено такі висновки: 1) у правовідносинах із трансплантації пацієнтом є реципієнт, а при аутотрансплантації й донор; 2) донор та реципієнт мають право самостійно обрати і застосувати способи самозахисту; трансплант-координатор зобов'язаний застосувати способи самозахисту цивільних прав та інтересів пацієнта, що передбачені законом; 3) донор та реципієнт, а у передбачених законом випадках їх батьки (інші законні представники), мають право застосувати способи самозахисту відказного характеру: «відмова від згоди на донорство», «відкликання згоди на донорство», «відмова від лікування із застосуванням трансплантації» та ««відкликання згоди на лікування із застосуванням трансплантації»; 4) відмова батьків (інших законних представників) реципієнта є способом самозахисту лише тоді, коли вона спричиняє настання правових наслідків щодо трансплантації (змінює чи припиняє правовідношення); 5) способи самозахисту відказного характеру мають юридичний характер, оскільки їх застосування спричиняє настання правових наслідків, а саме зміну, призупинення, припинення правовідношення із трансплантації; 6) способи самозахисту відказ- ного характеру мають правоохоронний характер; 7) для застосування способів самозахисту відказного характеру обов'язковим є дотримання правомочними суб'єктами вимог, передбачених законом: а) наявність повної цивільної дієздатності; б) наявність інформованої відмови; в) добровільність відмови; г) заявити відмову можна до моменту введення донора чи реципієнта у стан медикаментозного сну; д) інформація про відмову вноситься до ЄДІСТ; 8) застосувати способи самозахисту відказного характеру мають право також неповнолітні особи, як донори і реципієнти, оскільки трансплантація за участю таких осіб здійснюється за наявності їх згоди; 9) правовідносини щодо надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації мають тривалий характер.

Національний та зарубіжний досвід визначення правового статусу органів опіки та піклування

Є. Розізнаний — 2024-03-20

У науковій статті автор провів наукове дослідження особливостей правового статусу органів опіки та піклування в Україні та інших державах. На підставі проведеного дослідження, автор дійшов висновку, що органи опіки та піклування виділяються різні органи влади - місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, окремі відділи цих органів, служби у справах дітей, які функціонують при місцевих державних адміністраціях та місцевих радах, а також консультативні та дорадчі допоміжні органи. В той же час, в науковій літературі зазначається на недоцільності такого широкого переліку органів опіки та піклування та необхідності наділення повноваженнями цих органів лише служб у справах дітей. В сімейно-правовій доктрині немає одностайності щодо визначення повноважень органів опіки та піклування, які стосуються захисту прав і законних інтересів дитини; вони містяться у спеціальному законодавстві, яке однак не повною мірою відповідає одне одному і передбачає наявність ряду органів, які фактично не функціонують або здійснюють діяльність формально, не володіючи належною компетенцією (комісії з питань захисту прав дитини, відділи місцевих державних адміністрацій), або одночасно функціонує два органи, які знаходяться один щодо одного у відносинах підпорядкування (місцеві державні адміністрації та служби у справах дітей). У сімейно-правовій доктрині немає визначеності і в питанні визнання органів опіки та піклування суб'єктами сімейних відносин; окремі науковці відносять їх до суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин або до учасників правовідносин комплексного характеру, які частково сімейними, інші - виділяють як суб'єктів сімейних відносин. Аналогами органів опіки та піклування в державах Європейського Союзу та державах-кандидатах у члени ЄС є різного роду органи, в тому числі квазісудові, які виконують як функції щодо призначення, затвердження або звільнення опікуна, так і нагляду за дотриманням прав дитини її опікуном (у Франції ці функції розділені між «сімейною радою» та «суддею у справах опіки»). Також ці органи приймають рішення у сімейних спорах щодо визначення прізвища дитини, встановлення її походження, її виховання та утримання.

Шлюбний договір та спадковий договір: порівняльно-правовий аналіз

І.Л. Сердечна — 2024-03-20

У науковій статті досліджено співвідношення шлюбного договору та спадкового договору. Розкрито основні особливості правової природи, укладення та розірвання шлюбного договору та спадкового договору.

В сімейному та цивільному законодавстві визначена можливість договірного регулювання цивільно-правових та сімейно-правових відносин. Відповідно до Цивільного кодексу України сторони мають право врегулювати в договорі свої відносини на власний розсуд та можуть відступити від положень актів цивільного законодавства (ст. 6 ЦК України). Сімейний кодекс України визначає учасників сімейних відносин, які можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором).

В СК України та ЦК України передбачено чітке регулювання шлюбного договору та спадкового договору, в доктрині достатньо широко досліджено питання щодо сутності цих договорів, однак у статті ми зосередимо увагу на виокремленні спільних та відмінних ознак характерних для цих договорів.

В результаті співвідношення шлюбного договору та спадкового договору виділимо спільні ознаки: за своєю суттю досліджувані договори є «домовленістю на майбутнє»; для укладання договорів діє принцип свободи договору; при укладанні договору сторони створюють для себе права та обов'язки; стороною шлюбного та спадкового договору може виступати подружжя; предметом договору виступає спільна сумісна та особиста часткова власність. Відмінними ознаками є те, що окрім подружжя, шлюбний договір може бути укладений між нареченими, а за спадковим договором, відчужувачем, окрім подружжя, одного з них, може бути інша особа, а набувачем фізична, юридична особа; форма для обох договорів передбачена письмова та підлягає нотаріальному посвідченню, однак додатково спадковий договір підлягає державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку; суттєво відрізняється зміст досліджуваних договорів, оскільки вони породжують різні правові наслідки для учасників правовідносин.

Розірвання договору рахунка умовного зберігання (ескроу) та ліквідація банку, в якому він відкритий, як підстави його припинення згідно законодавства України

Ю.Я. Таргоній — 2024-03-20

У статті досліджено особливості правового регулювання розірвання договору рахунка умовного зберігання (ескроу) як однієї з підстав його припинення згідно законодавства України. Обґрунтовано, що одностороння відмова від договору є недопустимою, оскільки суперечить його природі та меті. Аргументовано, що умова договору рахунка ескроу про можливість односторонньої відмови може бути визнана судом недійсною. Досліджено порядок дій сторін для забезпечення проведення процедури розірвання договору рахунка ескроу. Якщо сторони дійшли згоди щодо його розірвання, володілець рахунка подає заяву в банк, а також свою письмову згоду на це надає бенефіціар. Встановлено, що договір є розірваним з моменту отримання банком останнього з таких документів: заяви володільця рахунка та письмової згоди бенефіціара на розірвання договору, а якщо заява володільця рахунка та письмова згода бенефіціара містяться в одному документі, - з моменту отримання банком такого документа. Наступними кроками згідно процедури розірвання договору є перерахування з рахунка ескроу коштів володільцю рахунка та/або бенефіціару (залежно від вказівок у заяві та письмовій згоді) та закриття банком цього рахунка. Аргументовано, що якщо бенефіціар не дає згоду на розірвання договору, володілець рахунка може ініціювати таке розірвання в судовому порядку. Договір може бути розірвано за рішенням суду у разі істотного порушення договору другою стороною, а також у зв'язку з істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. Досліджено окремі аспекти припинення договору рахунка ескроу на підставі ліквідації банку, в якому він відкритий, а також припинення договору рахунка ескроу в цінних паперах у разі припинення провадження діяльності депозитарною установою. Зроблено висновок про те, що у випадку ліквідації банку, в якому відкритий рахунок ескроу, виплати з нього вкладникам повинні здійснюватися на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Поняття та умови настання професійної відповідальності медичних працівників

О.А. Файєр — 2024-03-20

Актуальність дослідження зумовлена багатьма суспільно-правовими чинниками. У сучасних умовах розвитку та функціонування різних систем захисту медичних працівників та їх пацієнтів поняття та підстави настання професійної відповідальності медичного працівника зазнають суттєвих змін. Дослідження умов здійснення професійної діяльності медичними працівниками та їх професійної відповідальності визначається як науковими, так і практичними міркуваннями, оскільки суспільство потребує впорядкованості й передбачуваності відносин у сферах життєдіяльності, що безпосередньо стосуються життя та здоров'я пацієнта з одного боку, та ділової репутації медичного працівника з іншого боку. З появою й розширенням видів професійної діяльності як невід'ємних атрибутів соціальних, економічних та правових відносин виникла низка питань щодо а) вдосконалення правового регулювання професійної діяльності медичних працівників, б) визначення мети професійної відповідальності медичного працівника, в) визначення умов настання професійної відповідальності медичних працівників.

Джерельною базою дослідження є насамперед чинне законодавство України, закони та підзаконні нормативно-правові акти, дослідження й порівняння яких вимагає системного підходу і різних методів дослідження, таких як: діалектичний, логіко-юридичний, системно-структурний, метод прогнозування і порівняльного правознавства, а також матеріали судової практики.

У статті, по-перше, зроблено висновок про те, що професійна відповідальність медичного працівника - це застосування до фізичної особи-підприємця (приватнопрактикуючого лікаря) або юридичної особи (закладу охорони здоров'я), яка надає послуги з медичного обслуговування населення, відповідно до ліцензії на провадження господарської діяльності з медичної практики, у випадку завдання нею шкоди пацієнтам при невиконанні або неналежному виконанні своїх професійних обов'язків, заходів державного примусу у вигляді санкцій (додаткових обтяжень), направлених на відновлення порушених прав та інтересів пацієнта. По-друге, встановлено, що професійна відповідальність медичного працівника має наставати за наявності таких умов: протиправність медичного працівника, шкода, завдана пацієнту, причинний зв'язок, та незалежно від вини медичного працівника.

Правове регулювання соматичних прав людини: трансплантація органів і тканин людини в Україні та зарубіжних країнах

Д.С. Чорненька — 2024-03-20

У статті досліджуються проблеми правового регулювання трансплантації органів і тканин людського організму в Україні та зарубіжних країнах. Акцентовано на правових та етичних труднощах, що виникають у сфері трансплантології. Зазначено, що право на «механізацію тіла» має низку специфічних ознак, а саме: специфічний характер об'єкта цих прав - тіло людини, що виступає об'єктом права власності і має на сьогодні переважно грошово-вартісний вираз; природна залежність від знань біології, генетики, медицини, техніки. Їх існування і реалізація можливі тільки за допомогою досягнень науково-технічного прогресу; новизна, що має різний ступінь вираження, залежно від виду охоронюваного результату розпорядження тілом або життям; неоднозначне ставлення з боку релігії, моралі, етики, політики; нерозривний зв'язок з конституційними (основними) правами людини з огляду на особливий зв'язок з особистими (природними) правами та особливість як самостійної групи прав людини; винятковість за своїми правовими наслідками в процесі і результаті їх реалізації. З будь-якою зміною тілесного втілення людини змінюється суб'єктивний аспект правовідносин, тобто заторкується безліч зв'язків різних галузей правового регулювання (цивільного, шлюбно-сімейного, конституційного тощо); ступінь їх визнання і реалізації відображає рівень розвитку держави і суспільства загалом тощо. Наголошено, що окремі соматичні права відображені і в законодавстві України, і в законодавстві зарубіжних країн. Наприклад, право на трансплантацію органів у національному законодавстві вживається не як право розпоряджатися своїм тілом, а як певна необхідність, медичне показання. Для регулювання питань донорства органів у законодавстві окремих держав прописана практика встановлення спеціальних процедур отримання згоди донора на вилучення в нього трансплантата (Бельгія, Греція, Туреччина). Зважаючи на нестачу трансплантатів для проведення трансплантаційних операцій, важливо на державному рівні розвивати просвітницьку роботу, роз'яснюючи громадянам необхідність оформлення добровільних згод на посмертне використання їхнього донорського матеріалу. Варто внести пропозиції з розробки та прийняття Державної програми України, спрямованої на розвиток донорства. Ця програма має передбачати організаційні, правові та профілактичні державні заходи щодо заохочення та розвитку легального донорства в Україні; пропозиції щодо розробки національного правового механізму, спрямованого на заохочення добровільного посмертного донорства, яке ґрунтувалося б на прижиттєвій юридично оформленій згоді потенційних донорів на посмертне безоплатне використання їхнього донорського матеріалу.

Поняття правочинів та їх місце в системі юридичних фактів

Ю.М. Юркевич — 2024-03-20

Розвиток ринкових відносин в Україні обумовив кардинальні зміни у соціально-економічному житті, що спричинило запровадження нових категорій у діловий оборот. Основні підвалини правового вирішення цих питань знайшли відображення у Цивільному кодексі України, який, втім, станом на сьогодні перебуває на стадії перманентного оновлення. Практика правозастосування підтверджує, що, у зв'язку з істотним оновленням системи приватного законодавства, виникає об'єктивна потреба в теоретичному аналізі та науковому узагальненні реалій, що склалися. У контексті зазначеного, варто акцентувати на важливому значенні, яке відіграють на теперішній час правочини, у зв'язку з чим доцільно також враховувати їх місце в системі юридичних фактів.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Вони поділяються на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Поряд з тим, у судовій практиці іноді виникають труднощі, пов'язані із кваліфікацією тих чи інших дій юридичного характеру як правочинів.

Правочини, безумовно, залишатимуться й надалі одними з найбільш поширених підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, а правильне визначення правової природи дій особи як правочинів має вкрай важливе значення для правильного вирішення спорів між учасниками цивільного обороту, дотримання принципів законності, розумності, добросовісності та справедливості. В умовах розвитку економічних процесів та сучасних технологій будуть удосконалюватися способи вчинення правочи- нів, вимоги щодо їх форми, а відтак важливим в перспективі видається оновлення підходів щодо способів захисту прав та інтересів їх учасників.

До питання про безоплатну приватизацію земель

Д.М. Данілік — 2024-03-20

У порівняльно-правовому аспекті висвітлюється запровадження такої правової категорії, яка отримала назву «приватизація земель», сутність якої полягає у переході земельної ділянки державної або комунальної власності до приватної власності, суб'єктами якої виступають фізичні особи та юридичні особи приватного права. Акцентується увага на безоплатній приватизації земельних ділянок громадянами України та наводяться її особливості. Аналізується суб'єктний склад процедури безоплатної приватизації сільськогосподарських та інших земель.

Зроблено висновок, що поступово безоплатна приватизація втрачає свою соціальну функцію і відповідні правові норми потребують кардинального перегляду. Закріплене законодавчим шляхом (ст.ст. 118, 121 Земельного Кодексу України) право громадян України на безоплатну приватизацію земель, не забезпечене реально, оскільки площі нерозподіленого земельного фонду недостатньо для отримання кожним громадянином України земельної ділянки. Отже створилася ситуація, коли громадяни мають право на безоплатну приватизацію земельних ділянок, проте більшість із них не можуть його реалізувати. Практика свідчить, що безоплатна за законом приватизація земельних ділянок фактично перетворилася у приватизацію платну, коли заінтересовані громадяни України вносять плату за передачу їм земельних ділянок у різних формах.

Обґрунтовується необхідність часткової відмови від безоплатної приватизації, оскільки вона не гарантована та не забезпечена матеріально земельним фондом нашої держави. Поряд із запровадженням приватизації на оплатній основі, тобто її монетизацією обґрунтовано висновок про доцільність збереження безоплатної приватизації для осіб, визначених статтею 25 Земельного кодексу України. Безоплатна приватизація має бути прозорою і справедливою, а її процедури чіткими і зрозумілими.

Проблеми реалізації права на безпечне для життя і здоров'я довкілля в умовах воєнного стану

К.В. Денисенко — 2024-03-20

Стаття присвячена дослідженню проблемних питань реалізації права на безпечне для життя і здоров'я довкілля в умовах військової агресії з боку російської федерації. Підкреслено, що 24 лютого 2022 року російська федерація розпочала загарбницьку війну проти незалежності та територіальної цілісності України, яка супроводжується нівелюванням міжнародного гуманітарного права, знищенням економічних та природних ресурсів, об'єктів цивільної та критичної інфраструктури, а також численними випадками порушень екологічних прав українських громадян, зокрема права на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Сформульовано ознаки права на безпечне для життя і здоров'я довкілля: 1) належить до комплексу екологічних прав; 2) закріплене в Конституції та законах України; 3) поширюється на всіх осіб, без прив'язки до громадянства України; 4) реалізується людиною з метою задоволення своїх життєвих та фізіологічних потреб; 5) є не-відчужуваним; 6) виступає у якості можливості будь-якої особи задовольняти свої життєві та фізіологічні потреби; 7) його реалізація не вимагає активних дій з боку громадян; 8) охороняється і захищається у встановленому законом порядку.

Наголошено, що країна-агресор вдається до ядерного шантажу, засмічення земель, забруднення ґрунтів, вод, атмосферного повітря, об'єктів природно-заповідного фонду, знищення тваринного та рослинного світу, що призводить до порушення положень Конвенції про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І).

Окреслені в статті задокументовані злочини, вчинені російською федерацією, унеможливлюють належну реалізацію конституційного права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, громадяни України не мають можливості в повному обсязі користуватись об'єктами навколишнього природного середовища та за їх допомогою задовольняти власні фізіологічні потреби. Реальні обсяги шкоди навколишньому природному середовищу та пов'язані з ним довгострокові масштаби впливу на здоров'я населення від російської агресії видається можливим оцінити тільки після закінчення війни та повної деокупації всіх територій України.

Стан та перспективи правового регулювання діджиталізації участі громадськості в охороні довкілля

Н.В. Ільків — 2024-03-20

Статтю присвячено дослідженню стану правового забезпечення діджиталізації участі громадськості у процесі прийняття екологічно значимих рішень в Україні. Акцентовано увагу на значному потенціалі цифрових технологій для забезпечення екологічної безпеки та сталого суспільного розвитку. Вказано, що діджиталізація відносин у галузі екології в Україні впливає на визначення основних напрямів національної екологічної політики. Повоєнне відновлення та розвиток економіки потребуватимуть інтеграції до планів, програм та інших документів державного планування, що пов'язані з відновленням держави, діджиталізованого екологічного блоку. Це актуалізує наукові дослідження правових засад участі громадськості у процедурах стратегічної екологічної оцінки та оцінки впливу на довкілля.

Здійснено системний аналіз правових норм, які є основою цифровізації стратегічної екологічної оцінки та оцінки впливу на довкілля, визначено проблеми законодавчого врегулювання відносин у вказаній сфері.

Загалом відзначаючи важливість широкого залучення громадськості до процесу прийняття екологічно значимих рішень як запоруку збалансованості, так і ефективності прийняття рішень та подальшого узгодженого їх впровадження у практику, вказуючи на позитивні новації, зроблено висновок про необхідність продовжити роботу над вдосконаленням процедури стратегічної екологічної оцінки та оцінки впливу на довкілля.

Підсумовано, що діджиталізація як одна із визначальних тенденцій розвитку людської цивілізації, формуючи інклюзивне суспільство і створюючи умови для кращих механізмів управління, розширює доступ громадськості до екологічної сфери, підвищує якість довкілля та спектр публічних послуг, розширює способи співпраці громадянського суспільства з суб'єктами владних повноважень та бізнесу, а також створює можливості у реалізації екологічних прав та задоволенні екологічних потреб громадян.

Деякі питання приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій

Т.В. Лісова — 2024-03-20

Статтю присвячено окремим питанням, які виникають у сфері приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

У статті зазначається, що праці вітчизняних науковців присвячені окремим актуальним питанням проведення приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій. Проаналізовано наукові погляди науковців з цього приводу.

Акцентовано увагу, що сьогодні майже недо- слідженими залишаються окремі питання процедури приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також збереження та відновлення стану земель цих суб'єктів. Особливе занепокоєння викликає якісний стан земель резервного фонду, який перебуває у державний чи комунальній власності.

У статті зазначаються особливі риси та особливості приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій.

Проведено розмежування приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій та паювання земель колишніх колективних сільськогосподарських підприємств.

Досліджено специфіку приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій. Наголошено на специфічному колі суб'єктів, складному юридичному складі, особливому правовому режимі земельної частки (паю).

Проаналізовано практичний бік процедури приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

Зроблено висновок про складність та багатое- тапність процедури приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

Особливу увагу приділено питанням створення резервного фонду при приватизації земель та забезпеченню його якісного стану.

Правові проблеми виробництва сільськогосподарської сировини для дитячого харчування

В.В. Носік — 2024-03-20

У статті проведено аналіз сучасних проблем правового регулювання виробництва сільськогосподарської сировини для дитячого харчування в Україні з урахуванням останніх законодавчих змін у сфері виробництва дитячого харчування, органічного сільськогосподарського виробництва, державного контролю за використанням генетично модифікованих організмів при виготовленні продуктів харчування.

Встановлено, що удосконалення законодавства у сфері дитячого харчування варто було б провести шляхом внесення змін і доповнень до Закону України «Про дитяче харчування» з метою приведення його приписів до вимог ЄС, а не скасовувати зазначений спеціальний Закон. Адже з огляду на специфіку дитячого харчування та важливість гарантування його якості та безпечності заміна окремого спеціального закону однією статтею у Законі України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів» навряд чи є доцільною.

З урахуванням специфічної правової природи особистого селянського господарства автор доводить, що особи, які ведуть таке господарство, можуть виробляти сировину для продукції дитячого харчування за умови дотримання законодавчих вимог до якості та безпечності такої сировини. Базуючись на останніх законодавчих змінах у сфері правового забезпечення біобезпеки України в статті пропонується законодавчо передбачити можливість та необхідність використання органічної сільськогосподарської продукції як сировини для дитячого харчування до створення ефективної системи державного контролю у сфері використання та обігу генетично модифікованих організмів.

З метою забезпечення конституційного права дитини на достатнє якісне і безпечне харчування автор вважає за доцільне провести поглиблений науковий пошук з цих питань та зробити відповідні наукові висновки і рекомендації з удосконалення чинного законодавства у цій сфері з врахуванням вимог законодавства ЄС щодо адаптації національного аграрного, продовольчого, екологічного та іншого законодавства в частині виробництва сільськогосподарської продукції для дитячого харчування.

Поняття "фермер" за законодавством ЄС та його імплементація у законодавство України

Т.Б. Саркісова — 2024-03-20

Стаття присвячена проблемі уніфікації в українському законодавстві понятійно-категоріального апарату, яким оперує європейське законодавство в рамках Спільної аграрної політики (далі - САП), зокрема, при визначенні фермера як бенефіціара прямих виплат. Чинне законодавство України оперує численними визначеннями суб'єктів, які здійснюють сільськогосподарську діяльність: сільськогосподарський товаровиробник, виробник сільськогосподарської продукції, домогосподарства, сільськогосподарське підприємство, суб'єкт агропромислового комплексу, сільськогосподарський кооператив, особисте селянське господарство, фермерське господарство, сімейне фермерське господарство, фермерське господарство у формі фізичної особи - підприємця. Натомість європейське аграрне законодавство оперує поняттям «фермер».

З метою коректного та безбар'єрного застосування положень САП до вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції після набуття Україною статусу члена ЄС, на етапі розпочатих перемовин необхідним є проведення аналізу змісту поняття «фермер» за законодавством ЄС та тісно пов'язаних з ним таких категорій як «сільськогосподарська діяльність», «сільськогосподарська продукція», «діючий фермер», «молодий фермер», «новостворений фермер», та враховуючи отримані результати запропонувати необхідні зміни до українського законодавства, що й становить мету даного дослідження.

Для правильного розуміння поняття «фермер» в країнах Європи проводиться аналіз структури європейського аграрного сектору за даними Євростату як офіційного статистичного офісу ЄС. В результаті проведеного дослідження робиться висновок, що для позначення всієї множинності різних за організаційно-правовою, розміром, типом управління суб'єктів, що зайняті сільськогосподарською діяльністю, законодавство ЄС оперує загальним поняттям «фермер», що й використовується у нормативних документах, що становлять правову основу САП. Тому з метою гармонізації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС автор робить декілька пропозиції щодо внесення змін в чинне законодавство України.

Засади впровадження Україною норм міжнародних договорів у сфері міжнародної торгівлі

Н.В. Дараганова — 2024-03-20

Новітня міжнародна торгівля характеризується серйозними, радикальними змінами - створенням глобального інформаційного простору, де головними продуктами виробництва стають інформація та знання, а інформаційні технології проникають практично у кожну сферу економічної діяльності. Міжнародні договори стають основним джерелом правового регулювання відносин, що виникають у сфері міжнародної торгівлі.

Установлено, що майбутній розвиток економіки України безпосередньо залежить не лише від визначення напрямів трансформації правових відносин у сфері міжнародної торгівлі, але й від того, як безпосередньо Україною впроваджуються положення чинних міжнародних договорів у сфері міжнародної торгівлі, зокрема у такій важливій сфері, якою нині є інтелектуальна власність - вони є визначальними факторами конкурентоспроможності економіки країни, найбільш цінний капіталом, що визначає стратегію та тактику розвитку нашої країни, найважливішим рушієм інновацій. На сьогодні держави прийшли до усвідомлення того, що без вирішення питань щодо міжнародного врегулювання відносин у сфері інтелектуальної власності, без укладання міжнародних договорів у цій сфері неможливо буде нормально просувати жоден об'єкт інтелектуальної власності у світі.

Обґрунтовано, що всі вказані міжнародні договори, якими врегульовані питання інтелектуальної власності як об'єкта торговельних операцій, до яких приєдналась Україна, утворюють взаємопов'язану систему міжнародних торговельних відносин. Особлива роль серед системи цих міжнародних договорів займає Угода СОТ про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС). Імплементація Угоди ТРІПС в Україні просувалася паралельно з кардинальними змінами щодо способів використання інтелектуальної власності у торгівлі та зростанню використання міжнародної системи інтелектуальної власності. Нині Україна перебуває на завершальному етапі інституційної реформи у сфері інтелектуальної власності - створено Національний орган інтелектуальної власності (НОІВ); установлено його повноваження, сферу та напрями його діяльності; право представляти Україну в міжнародних та регіональних організаціях тощо.

Україна є активним учасником міжнародних торговельних процесів та відповідних основних міжнародно-правових актів у цій сфері, що підвищує зацікавленість нашої держави в оптимізації й удосконаленні стандартів, норм і положень, що її регулюють. Судова практика підтвердила, що міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства.

Процес імплементації acquis ЄС у національне законодавство України

І.Ю. Дір — 2024-03-20

У статті узагальнено проаналізовано процес імплементації acquis ЄС у національне законодавство України, а також зобов'язань взятих на себе у рамках Угоди про асоціацію. Так, у рамках переговорного процесу зобов'язання України згруповані у шість кластерів, які у свою чергу містять 34 розділи. Було виявлено, що 80 органів державної влади протягом шести місяців проводили оцінку на наближення українського законодавства до законодавства Євросоюзу (селф-скринінг). За результатами перевірки певні акти ЄС не потребують імплементації в українське законодавство, деякі акти підлягають подальшій повній або частковій інкорпорації, а ще частина актів уже повністю впроваджена в законодавство України. Було також виявлено, що найбільша кількість актів acquis ЄС, які Україна повністю інкорпорувала у своє законодавство, стосуються розділів «Митний союз», «Статистика», «Зовнішні відносини», «Продовольча безпека, ветеринарна та фітосанітарна політика» та «Захист прав споживачів та охорона здоров'я». Проте, таки розділи як «Транспортна політика», «Продовольча безпека, ветеринарна та фітосанітарна політика», «Свобода руху товарів», «Свобода підприємництва і надання послуг», «Свобода руху товарів» потребують доопрацювання у контексті впровадження норм ЄС у внутрішнє законодавство України. Крім того, у статті також визначено стан імплементації acquis ЄС в Україні. На додачу, було проаналізовано діяльність урядових органів протягом 2023 року у процесі впровадження законодавства ЄС. Виявлено, що Україна виконала всі сім рекомендацій Європейської Комісії, які отримала під час надання статусу кандидата. Також визначено, що Україна на своєму євроінтеграційному шляху продовжує виконувати зобов'язання, які на неї покладені у рамках Угоди про асоціацію. Зокрема, за період з 2015 по 2022 роки Україна суттєво просунулася у процесі виконання своїх зобов'язань, виконавши 72% взятих на себе обов'язків.

Особливості притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності: правові реалії та досвід минулого

Д.В. Бараненко — 2024-03-20

Актуальність теми міжнародної кримінальної відповідальності в сучасному контексті наголошується не лише потребою у вдосконаленні механізмів правового реагування на порушення міжнародного правопорядку, але й необхідністю розробки та застосування ефективних стратегій протидії найважливішим злочинам. Злочини проти людяності, воєнні злочини та геноцид стають катастрофічними виявами порушень основних принципів гуманізму та міжнародного права, що вимагає негайних та рішучих заходів для забезпечення відповідальності осіб, винних у таких вчинках.

В умовах постійно змінюючогося світового порядку та нових викликів, які ставляться перед міжнародним співтовариством, належне вивчення та аналіз правових реалій та досвіду минулого у сфері міжнародної кримінальної юстиції набуває важливості.

У контексті еволюції міжнародного кримінального права та поглиблення міжнародної співпраці у сфері правосуддя, це дослідження ставить перед собою завдання визначити та проаналізувати тенденції розвитку міжнародної кримінальної відповідальності, акцентуючи увагу на необхідності вдосконалення існуючих інструментів та визначенні нових стратегій забезпечення ефективності правосуддя в контексті змінюючихся викликів у сучасному світі.

Дане дослідження, спрямоване на сприяння розумінню та вирішенню сучасних викликів у галузі міжнародної кримінальної відповідальності, має велике практичне значення для розвитку ефективних заходів протидії міжнародним злочинам та викликанням на відповідальність тих, хто вчиняє такі порушення.

Основна важливість даного дослідження полягає в тому, що воно сприяє не лише науковому осмисленню теоретичних аспектів міжнародної кримінальної відповідальності, але й формулюванню практичних рекомендацій для удосконалення існуючих механізмів протидії та притягнення до відповідальності винних осіб. Науковий внесок у дану тематику дозволить розробити та впровадити нові стратегії забезпечення справедливості, а також визначити шляхи подальшого розвитку цієї складної та важливої галузі міжнародного права.

До проблеми визначення міжнародно-правової відповідальності в міжнародному публічному праві

Г.А. Бялий — 2024-03-20

Одним із способів забезпечення порядку в міжнародних відносинах з найдавніших часів до наших днів є використання інституту відповідальності. Більшість юристів, які присвячують свої роботи як загалом міжнародному праву, і окремим його галузям. У тій чи іншій мірі ці праці стосуються проблеми міжнародної відповідальності.

До теперішнього часу питання про відповідальність за міжнародним правом є одним з найменш розроблених, хоча проблема міжнародно-правової відповідальності набуває з кожним роком все більшого значення в практиці міжнародних відносин як один з охоронних інститутів, які сприяють підтримці у світі певного правопорядку.

Питання міжнародної відповідальності однаково важливі, як у сфері публічно-правових, так і приватно-правових відносин. Більше того, відповідальність у цих двох розділах міжнародного права має багато спільного і тісно взаємопов'язана, що чітко проявляється у процесі аналізу питань відповідальності з різних галузей міжнародного права.

Визначення відповідальності в міжнародному праві виступає ключовою темою, яка визначає правовий порядок та взаємовідносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного співтовариства. Однією з ключових аспектів є розгляд засад визначення відповідальності в міжнародному праві.

Стаття розглядає сутність та основні аспекти концепції міжнародної правової відповідальності, яка становить один із перших принципів міжнародного права.

Перш за все, стаття розглядає засади визначення відповідальності, таких як принципи суверенітету, рівності держав та невтручання, а також, як ці засади формують правові стандарти та взаємні відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

Окремий акцент ставиться на сучасних викликах, які стоять перед концепцією міжнародної правової відповідальності. Зокрема, аналізуються нові форми відповідальності, такі як кібербезпека, порушення прав людини та інші аспекти, які виникають у зв'язку з розвитком глобалізації та технологій.

Також, стаття підкреслює необхідність постійного аналізу та адаптації концепції міжнародної правової відповідальності до змін у сучасному світі, наголошуючи на важливості розвитку ефективних інструментів та механізмів для вирішення викликів, що виникають у глобалізованому та технологічно розвиненому суспільстві.

Правові методи порівняльного напряму дослідження: новітня роль в умовах глобалізаційних процесів

В.В. Копча — 2024-03-20

Дана стаття присвячена дослідженню правовим методам порівняльного напряму в умовах глобалізації. Особливу увагу приділено питанню зростання ролі порівняльно-правового методу, методиці його проведення, а також факторам, які зумовлюють зростання його ролі. Перше, відзначено, що після Другої світової війни в Статуті ООН та в інших основоположних міжнародно-правових документах загальновизнані принципи міжнародного права отримали розвиток та письмове закріплення. Виступаючи продуктом звичаєвого міжнародного права тобто результатом практики цивілізованих націй у стосунках між собою та з суспільствами, вони набули універсального характеру, що ставить їх «на вершину» світового правопорядку. Такі принципи як повага до прав людини, державного суверенітету, територіальної цілісності держав отримали загальновизнане змістове наповнення. У багатьох європейських державах вони мають «безпосередню дію», набуваючи конституційного характеру. Це означає, що в рамках національних правових систем створено новий феномен, який дійсно полягає в спільному архетипі, що присутній у конституційній системі кожної цивілізованої держави. Друге, порівняльне право на сьогодні використовується як інструмент судового дослідження юридичної справи, а відтак - аргументації судового рішення. Такий підхід є поширеним у практиці вищих судів держав і особливо - Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Після Другої світової війни не було жодного значного законодавчого проекту, який би тією чи іншою мірою не супроводжувався обширними правовими методами порівняльного напряму дослідженнями. Такий підхід повинен знайти відображення в практиці реформ в Україні. Важливо підкреслити, що порівняльний підхід властивий не лише для науки, а й для правотворчих та пра- возастосовних органів (судів). Адекватна методологія порівняльно-правового підходу враховує комплексне розуміння самого права (писаного і неписаного), а також його широкий суспільний контекст.

Крім того, зміна характеру міжнародного права, витворення в останні три десятиліття повноцінних регіональних правопорядків наприклад, європейського правопорядку, а також посилення їх взаємовпливу з національними правопорядка- ми, зумовлюють потребу у використанні так званих «вертикальних методів» порівняльного дослідження.

Міжнародно-правовий режим нерозповсюдження ядерної зброї

І.О. Лесь — 2024-03-20

З усіх загроз, які створює зброя масового знищення всіх типів, найбільш руйнівними та широкомасштабними за своїми наслідками є загрози, пов'язані з ядерною зброєю, тому що навіть обмежене використання такої зброї будь-де у світі матиме руйнівні для економіки, екології та суспільства в цілому наслідки. Щоб усунути цю небезпеку, потрібен багатогранний підхід. Саме за цієї обставини міжнародний Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) став глобальним і наблизився до універсальності за кількістю країн-учасниць.

Щодо питання балансу між консенсусною моделлю прийняття рішень та інституційною ієрархічною структурою прийняття рішень у рамках системи ядерного нерозповсюдження, то опоненти та прихильники концепції багатосторонності в міжнародних відносинах вважають, що природу системи ядерного нерозповсюдження слід розглядати з протилежних позицій. Перша перспектива ґрунтується на теорії та практиці Вестфальської системи взаємодії між суверенними державами, кожна з яких прагне вижити або максимізувати свою владу у світі, міждержавні відносини в якому анархічні. З цієї точки зору, нерозповсюдження ядерної зброї є суто національною політикою з власними цілями, включаючи роззброєння.

Отже, ДНЯЗ є нічим іншим, як сукупністю політичної волі та зобов'язань урядів, спрямованих на запобігання або перешкоджання можливості отримання ядерної зброї іншими державами. Однак глобальний характер загрози розповсюдження ядерної зброї змушує опонентів концепції багатосторонності визнавати необхідність обмеженої співпраці між державами, головним чином у рамках необов'язкових угод, які лише частково визначають національну політику і часто не містять жодних положень заходів колективного примусу. Тому для противників концепції муль- тилатералізму ДНЯЗ є інструментом просування національних інтересів.

Міжнародно-правове регулювання застосування репресалій як форми політичної відповідальності держав

В.В. Лихвар — 2024-03-20

У статті робиться спроба визначити засади міжнародно-правового регулювання застосування репресалій як форми політичної відповідальності в міжнародному праві, так як репресалії — це протиправні дії, вчинені у відповідь на попередні незаконні дії держави, пропорційні початковій кривді. Міжнародне право змінило застосування доктрини репресалії, щоб уникнути зростаючої спіралі насильства, коли одна сторона репресує проти незаконних дій іншої, що спричиняє все більш насильницьке кровопролиття, тоді як закони війни покликані регулювати та обмежувати таку шкоду. Проаналізовано теоретичні положення щодо міжнародно-правового регулювання застосування репресалій як однією із форм політичної відповідальності згідно міжнародного права. Для того, щоб репресалії проти дозволених категорій осіб і об'єктів, не були протиправними, необхідно виконати п'ять умов. Більшість із цих умов викладено у військових інструкціях і підтверджено офіційними заявами. Це наступні умови: - мета репресалії (можуть бути вжиті лише у відповідь на попереднє серйозне порушення міжнародного права та лише з метою спонукання супротивника дотримуватись закону); - крайній захід (можуть бути застосовані лише як крайній захід, коли немає інших законних заходів), - пропорційність (заходи мають бути пропорційними порушенню, яке воно має на меті припинити), - рішення на найвищому рівні влади (рішення про застосування має бути прийняте на найвищому рівні держави), - припинення (повинні бути припинені, як тільки супротивник почне виконувати закон). Проаналізовано застування репресалій в реальних кейсах - Інцидент Науліллаа «Naulilaa Incident» (Коли Португалія була нейтральною, у жовтні 1914 року, німецька група увійшла на португальсько-африканські території з німецької Південно-Західної Африки) і «Ізраїль проти Палестини» (Після Другої світової війни євреї хотіли власної країни. Їм була передана значна частина Палестини, яку вони вважали своїм традиційним домом, але араби не прийняли нову країну. У 1948 році обидві сторони вступили у війну); проаналізовано використання репресалій в сьогоденні у світі.

Праксеологічно-функціональні тенденції удосконалення економічної інтеграції Європейського Союзу: до постановки проблеми

Я.С. Матієва — 2024-03-20

У статті аналізуються проблеми та тенденції удосконалення економічної інтеграції Європейського Союзу (ЄС) у сучасних умовах. Вона аналізує ключові виклики, з якими стикається ЄС у процесі поглиблення інтеграції та створення спільного ринку. Здійснюючи глибокий огляд економічної інтеграції в ЄС, стаття виявляє основні виклики, які стоять перед європейськими лідерами та інституціями.

Проблеми міжнародної економічної інтеграції країн Європи до системи відносин Євросоюзу останнім часом стають все більш актуальними. Актуальність обраної теми зумовлена тим, що в сучасному світі проблеми економічної та міжнародної інтеграції набули важливого значення, інтеграційні спільноти відіграють все більшу роль у світових господарських та політичних процесах, відповідно необхідний постійний аналіз їх діяльності для своєчасного внесення поправок до поточних інтеграційних процесів, що швидко змінюються.

Перш за все, стаття зосереджується на питаннях глибокої інтеграції, таких як єдина валюта - євро, спільна фіскальна політика та європейський бюджет. Автори аналізують, наскільки успішними були ці ініціативи та чи вдалося їм досягти гармонізації економічних політик усіх країн-членів ЄС.

Другий аспект, який розглядається в статті, - це питання нерівності між регіонами та країнами в межах ЄС. Автори аналізують, як регіональні розбіжності в економіці можуть ставити під загрозу стабільність ЄС і які заходи приймаються для зменшення цих нерівностей.

Крім того, стаття аналізує питання зовнішніх викликів, з якими стикається ЄС у контексті геополітичних змін та глобальних торговельних відносин. Вона також розглядає вплив різних факторів, таких як Brexit і розширення ЄС, на процеси інтеграції.

Стаття висвітлює ключові тенденції, такі як посилення ролі євро, розвиток цифрового одинарного ринку та розширення спільних правил та норм. Також звертається увага на вплив нових членів та можливих вихід з ЄС на процес інтеграції. Загальний висновок статті полягає в тому, що економічна інтеграція Європейського Союзу лишається важливою та актуальною, але вимагає постійної адаптації до змін в глобальному економічному середовищі.

Для забезпечення стабільності та процвітання ЄС необхідно постійно вдосконалювати свої інтеграційні стратегії та шукати рішення для вирішення важливих проблем, з якими він стикається.

Фактори формування змісту у визначенні та видова характеристика санкцій в міжнародному публічному праві

В.С. Мулявка — 2024-03-20

У сучасних умовах, як і раніше, найважливішим проявом примусу у міждержавних відносинах виступають міжнародно-правові санкції, які відіграють першочергову роль в охороні міжнародного правопорядку, оскільки з допомогою суб'єкти міжнародного права у разі потреби реагують на міжнародні правопорушення.

Міжнародно-правові санкції стали важливим інструментом міжнародних відносин, який використовується для забезпечення виконання міжнародного права, врегулювання конфліктів та встановлення порядку в світі. Ця стаття розглядає різноманітні види міжнародно-правових санкцій, їхні механізми застосування та потенційні виклики, з якими стикається міжнародне співтовариство.

Інститут міжнародно-правових санкцій є особливим правоохоронним та правозастосовним інститутом. Він виконує функцію примусового забезпечення корекції механізму міжнародно-правового регулювання, коли внаслідок міжнародного правопорушення виникають зміни у його нормальному функціонуванні та відновлення міжнародного правопорядку не вдається або неможливо забезпечити за допомогою виключно погоджувальних (добровільних) засобів процесуального врегулювання. Інститут міжнародно-правових санкцій тісно пов'язаний із інститутом міжнародно-правової відповідальності. Специфіка зв'язку полягає в тому, що міжнародно-правові санкції застосовуються тільки щодо суб'єкта правопорушника, який чинить опір добровільному виконанню своїх обов'язків з ліквідації шкідливих наслідків міжнародного правопорушення, і в кінцевому підсумку спрямовані на досягнення угоди між суб'єктами, що застосовують міжнародно-правові санкції та суб'єктом правопорушником.

Застосування міжнародно-правових санкцій передбачає активну роль міжнародних організацій, зокрема Організації Об'єднаних Націй. Рішення про введення санкцій приймається через консенсус чи голосування у випадках системного порушення міжнародного права чи загрози міжнародній безпеці.

Хоча міжнародно-правові санкції вважаються важливим інструментом у регулюванні міжнародних відносин, існують виклики, що вимагають посиленої уваги.

Стаття систематизує види міжнародно-правових санкцій, зокрема економічні, військові та дипломатичні. Висвітлюється їхня спрямованість на держави, групи чи окремих індивідів, а також механізми їхнього введення та скасування. Зокрема, розглядається питання ефективності та можливих негативних наслідків санкцій для населення та економіки країн-адресатів.

Окрему увагу можемо приділити взаємодії міжнародно-правових санкцій з іншими інструментами міжнародної політики, такими як дипломатія, переговори та миротворчі заходи.

Актуальні питання протидії торгівлі людьми в умовах міжнародного збройного конфлікту в Україні

Н.Ю. Небитова — 2024-03-20

У статті досліджено проблемні питання про- тидії торгівлі людьми в умовах міжнародного збройного конфлікту в Україні. Встановлено, що торгівля людьми – це злочин, який має як національний, так і міжнародний вимір, адже її слід розглядати як ординарний, так і воєнний делікт. Наголошено, що міжнародний збройний конфлікт, що триває в Україні з 2014 р., обумовив появу нових тенденцій у сфері торгівлі людьми. Виникли нові схеми цього кримінально протиправного діяння, пов’язані з використанням громадян України у збройному конфлікті в якості робочої сили чи безпосередніх учасників цього конфлікту. Жінки та діти, які виїжджають до інших держав у зв’язку з окупацією та невибірковими обстрілами українських територій, у певних випадках стають жертвами суб’єктів торгівлі людьми, які маскують свій бізнес під волонтерську діяльність.
Констатовано, що відсутність ефективної системи притягнення до кримінальної відповідальності за воєнні злочини, вчинені в Україні, сприяє різноманітним проявам торгівлі людьми як воєнного делікту.
Аргументовано, що вкрай важливим є вироблення ефективного та дієвого механізму протидії цьому ганебному явищу як на національному, так і на глобальному (міждержавному, міжнародному) рівнях. Крім розроблення та закріплення нормативно-правового підґрунтя протидії торгівлі людьми, важливими напрямами також є: 1) налагодження ефективного механізму взаємодії: як на міжнародному, так і на державному рівнях (між державними установами з громадськими організаціями у даній сфері); 2) інформаційно-роз’яснювальна робота серед населення, спрямована на запобігання вчинення щодо них визначених протиправних діянь; 3) підвищення професійного рівня спеціалістів, які працюють у сфері надання допомоги біженцям, а також надають допомогу особам, що постраждали від тор- гівлі людьми; 4) розроблення та впровадження програм постконфліктної реабілітації для осіб, які стали жертвами торгівлі та насильства під час збройних конфліктів.
Запропоновано розглянути можливість визнання кваліфікуючою чи особливо кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ст. 149 КК України, вчинення його в умовах збройного конфлікту

Роль органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій щодо розвитку транскордонного співробітництва у сфері охорони здоров'я

Ю.-В.Ю. Переста — 2024-03-20

У статті досліджено роль органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій щодо розвитку транскордонного співробітництва у сфері охорони здоров'я. Визначено, що сьогодні розвиток транскордонного співробітництва у сфері охорони здоров'я є особливо важливим для України із державами-членами Європейського Союзу, Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією в умовах поточних викликів, зовнішніх загроз та з урахуванням європейського вектора розвитку України. Для розвитку системного транскордонного співробітництва у сфері охорони здоров'я необхідно подолати низку правових та адміністративних перешкод, які все таки існують сьогодні. Значна роль у розвитку спроможного та системного транскордонного співробітництва у сфері охорони здоров'я належить органам місцевого самоврядування та місцевим державним адміністраціям спільно із іншими учасниками такого співробітництва з метою забезпечення громадян України рівними із громадянами Європейського Союзу правами на доступ до якісної медичної допомоги. Таке співробітництво може розвиватись через доступні програми Інтеррег 2021 - 2027 рр.,а саме «Польща - Україна», «Україна - Угорщина - Словаччина - Румунія», «Україна-Румунія». Встановлено, що органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації можуть забезпечувати розвиток транскордонного співробітництва у сфері охорони здоров'я через надані їм відповідні повноваження. Вони можуть реалізовувати транскордонне співробітництво у сфері охорони здоров'я із відповідними суб'єктами та/або учасниками такого співробітництва сусідніх держав шляхом розроблення і реалізації спільних ініціатив, заходів, проєктів, програм і стратегій, а також створювати об'єднання єврорегіонального співробітництва і європейські об'єднання територіального співробітництва з метою розвитку належної системи охорони здоров'я для населення, яке проживає у прикордонних регіонах.

Історико-правовий аспект становлення та діяльності Спеціального комітету із запобігання гонці озброєнь у космічному просторі

М.Р. Семенчук — 2024-03-20

У статті розглядається історичний та правовий аспекти становлення та діяльності Спеціального комітету із запобігання гонці озброєнь у космічному просторі (PAROS), який діяв у період з 1985 по 1994 рік як допоміжний орган Конференції з роззброєння. Проаналізовано історичні передумови створення Спеціального комітету PAROS та резолюції ГА ООН разом із робочими документами Конференції з роззброєння, що стосуються діяльності досліджуваного Комітету та напрямів його роботи. Опрацювання пропозицій регіональних груп, проведення засідань, залучення експертів та розробка документації із питань щодо запобігання гонці озброєнь у космічному просторі були одними із важливих функцій Комітету. Підкреслюється активне залучення делегацій щодо діяльності у виробленні заходів для запобігання гонці озброєнь у космосі, з метою збереження його мирного використання для майбутніх поколінь. Було виявлено, що на засіданнях Комітету пропонувалось посилити підтримку та зміцнити існуючі міжнародні норми та правила; розробити нові міжнародні угоди, що регулювали б проблемні питання космічної діяльності; створити заходи для підвищення прозорості та довіри між державами, зокрема шляхом утворення моні- торингових міжнародних агенцій; сприяти співпраці та партнерству в космічних дослідженнях.

У статті обґрунтовується важливість внеску Комітету у наданні можливості державам, що прагнуть врегулювати питання роззброєння не тільки на Землі, але і у космосі, висунути пропозиції щодо зміцнення довіри та вирішити питання правового вакууму, який утворився через неповне врегулювання використання космосу. Висловлено думку, що Комітет мав великий потенціал стати постійним органом Конференції з роззброєння та отримував підтримку держав для оновлення діючих міжнародних договорів, створення заходів зміцнення довіри, не дивлячись навіть на відсутність переговорного мандату, але подальші історичні події внесли свої корективи і Комітет не був оновлений.

Деякі питання статусу та функціонування моніторингової місії ООН з прав людини в Україні

О.Я. Трагнюк — 2024-03-20

На сьогоднішній день Організація Об'єднаних Націй відіграє провідну роль у розвитку міжнародного права та співробітництві держав світу. Держави-члени зобов'язались реалізовувати свої права та дотримуватись зобов'язань відповідно до Статуту ООН. Основні цілі діяльності ООН передбачені ст. 1 Статуту, де ключове положення, яке стосується прав людини відображене у п. 3 ст. 1. Відповідно до нього, ООН має на меті здійснювати міжнародне співробітництво в сфері розв'язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, й у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови та релігії [1]. Як видно, Статут лише закликає держав-учасниць до сприяння захисту прав людини, не встановлюючи чітких обовПязків щодо їх захисту та гарантування.

Починаючи з 2014 року, тобто з моменту розв'язання рф війни проти України, агресор не припиняє вчиняти злочини проти нашої держави і нашого народу. Дії росії посягають не лише на суверенітет нашої держави, а й на права, свободи людини. За таких умов, міжнародна спільнота не може стояти осторонь цих подій. На території України працюють представництва багатьох міжнародних організацій в сфері прав людини. Серед яких і ООН. 31.07.2014 року між Урядом України та Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини була укладена Угода про розміщення короткотермінової моніторингової місії ООН з прав людини в Україні.

Правовий статус моніторингових місій ООН у юридичній науці не був предметом окремого дослідження. Окремі аспекти діяльності та компетенції таких місій розглядались в працях таких науковців як Шуміло І.А. [14], Мегре Ф. [13], Бойл К. [12] та ін. , які присвячені висвітленню міжнародних механізмів захисту прав і свобод людини, статусу Генеральної Асамблеї ООН, Ради ООН з прав людини. Тому завданням, яке ставиться у цій статті є аналіз та встановлення особливостей правового статусу моніторингової місії ООН з прав людини ( далі- Місія), зокрема тієї яка була створена для України, та меж здійснення повноважень Місії відповідно до Статуту ООН, резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, а також міжнародних угод установ ООН з Україною. Тому актуальність цієї статті не викликає сумнівів. Встановлено, що метою Місії є сприяння співробітництву між Урядом України та Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини (далі - УВКПЛ) [2], вона відіграє роль допоміжного механізму з захисту прав і свобод людини в рамках ООН. Висновки, які наводить місія, поза сумнівом, слугуватимуть переконливою додатковою доказовою базою для України в міжнародних судових та інших органах під час захисту її інтересів та встановлення вини рф за дії вчинені проти нашої держави.

Міжнародний досвід боротьби зі злочинним перешкоджанням законній діяльності військових формувань

П.В. Ясиновський — 2024-03-20

У науковій статті аналізується міжнародний і зарубіжний досвід у боротьбі зі злочинним перешкоджанням законній діяльності військових формувань. На основі досвіду зарубіжних країн, висвітлюються стратегії та методи, які використовуються для запобігання та протидії злочинному перешкоджанню військовим операціям. Досліджуються міжнародні нормативно-правові акти та угоди, спрямовані на забезпечення безпеки та захисту законних інтересів військових формувань під час виконання їхніх обов'язків.

Військові формування, які здійснюють свої обов'язки у конфліктних та небезпечних умовах, часто стикаються зі злочинним перешкоджанням їхній законній діяльності. Це може включати в себе напади на військових, знищення військового майна, обмеження доступу до ресурсів та інші акти, спрямовані на порушення законності та на порушення військового режиму.

Питання злочинного перешкоджання законній діяльності в міжнародному та/або зарубіжному вимірі привертає увагу як вітчизняних так і міжнародних науковців. Разом з тим, у науковій літературі вказане питання розглядається обмежено лише щодо перешкоджання конкретному виду діяльності людини, суб'єктів підприємницької діяльності, службових осіб, громадських і державних діячів, журналістів та інших потерпілих. Це висвітлюється в наукових працях таких учених, як Н. О. Гуторова, С. В. Мохончук, Є. В. Пилипенко [1, с. 79]. Проте в науці кримінального права не вистачає теоретичного підґрунтя щодо міжнародного й зарубіжного досвіду боротьби зі злочинним перешкоджанням законній діяльності військових формувань. Таким чином, метою статті є розкриття вказаної проблематики й теоретичне обґрунтування ключових елементів злочину, передбаченого ст 114-1 КК Укарїни.

М. Д Сергієвський висловлювався, що наукове дослідження не може обмежуватися позитивним правом якого-небудь одного народу (правом вітчизняним). А необхідним матеріалом має служити використані визначення права інших держав [2, с. 3].

Пільги як правова категорія: теоретико-правовий аспект

Тофіг Аббасов Хайям огли — 2024-03-20

У змісті роботи автором здійснено аналіз феномену правових пільг крізь призму їх пізнавальних закономірностей та їх потенціалу як основи удосконалення понятійно-категоріального апарату юридичної науки. Відзначено актуальність тематики дослідження та важливість осучаснення розуміння правових пільг в сучасних умовах їх застосування в механізмі правового регулювання. Встановлено пізнавальні особливості тематики цієї статті.

Автором наголошено на тому, що поточні умови розвитку правового регулювання як в Україні, так і у більшості пострадянських країн визначають необхідність доктринального переосмислення всіх правових засобів регулювання, особливо в частині їх природи, функціонального призначення та ролі. Ключовим засобом правового регулювання є правові пільги, які покликані забезпечити встановлення особливих, більш м'яких умов правового регулювання, виходячи з принципу доцільності та соціальної справедливості. Використання правових пільг особливо стає актуальним в сучасних умовах розвитку правового регулювання, що супроводжується новими загрозами, пов'язаними з розв'язанням гібридних війн, суттєвим збільшенням кількості збройних конфліктів на політичній карті світу, суттєвого підвищення рівня їх агресивності тощо. В таких умовах особливо актуальним постає питання як наукового переосмислення регулятивних та охоронних можливостей правових пільг, так і розширення практичних меж застосування правових пільг при вдосконаленні регулювання та охорони прав, свобод, інтересів суб'єктів права, що потребують підвищеного рівня правової охорони та захисту. Автором констатовано, що актуальність тематики наукової роботи також зумовлюється високим рівнем змінюваності правового забезпечення пільг, важливістю їх кореляції на національному рівні зі стандартами, запровадженими на міжнародному рівні, в тому числі на рівні Європейського Союзу.

На підставі аналізу доктринальних підходів до розуміння правових пільг відзначено високий рівень дискусійності та неоднозначності поглядів вчених. Вказане зумовлює доцільність вироблення єдиного доктринального підходу до їх понятійного визначення та обґрунтування доцільності їх термінологічного закріплення в положеннях актів міжнародного права й національного законодавства. В якості висновків автор звертає увагу на пізнавальний потенціал правових пільг як самостійної складової понятійно-категоріального апарату юридичної науки та звертає увагу на те, що правові пільги: по-перше, з пізнавальної точки зору відзначаються загальними властивостями, що свідчить про їх приналежність до явищ соціальної дійсності, та особливими властивостями правового характеру, що засвідчує їх приналежність до явищ правової дійсності; по-друге, як предмет наукового дослідження є складним, багатоаспектним соціально-правовим явищем, що зумовлює доцільність використання комплексної методологічної основи наукового пізнання; по-третє, є невід'ємною складовою будь-якої сучасної правової системи, що націлені на забезпечення справедливості, балансу інтересів в соціумі, гармонійного розвитку всіх сфер суспільного життя тощо.

Особливості нормативного забезпечення соціальної безпеки сучасної держави

В.Д. Бєлоусов — 2024-03-20

Стаття присвячена з'ясуванню особливостей нормативного забезпечення соціальної безпеки сучасної держави крізь призму критеріїв належного нормативно-правового забезпечення соціальної безпеки в сучасній Україні. З'ясовується, що належне нормативно-правове забезпечення соціальної безпеки сучасної держави ґрунтується на низці стандартів. Щонайперше, правове регулювання соціальної безпеки держави повинно здійснюватися суб'єктами, які мають відповідні нормотворчі повноваження, й реалізують ці повноваження з дотриманням законом передбаченої процедури. Нормотворча діяльність та нормативно-правова основа соціальної безпеки держави повинні узгоджуватись із принципами права, а також сприяти забезпеченню юридичної визначеності положень нормативно-правових актів у сфері соціальної безпеки держави. Нормативно-правове забезпечення соціальної безпеки держави, як органічна частина правопорядку в державі, має відповідати положенням Конституції України, чинним соціальним стандартам, а також враховувати міжнародно-правові зобов'язання держави (також ті, що випливають з євроінтеграційних завдань України). Нормативне забезпечення соціальної безпеки сучасної держави повинно містити норми прямої дії та передбачати створення та дію інституційної основи реалізації норм законодавства про соціальну безпеку. Нормативно-правова основа соціальної безпеки держави повинна бути узгодженою, послідовною, гнучкою та адаптивною, а також підлягати оцінюванню впливу на сферу соціальної безпеки держави. Крім того, в умовах демократизації соціально-правового режиму забезпечення соціальної безпеки сучасної України в процесі правового регулювання соціальної безпеки передбачається залучення заінтересованих суб'єктів (суб'єктів громадянського суспільства). У висновках до статті узагальнюються результати дослідження.

Сучасна концепція удосконалення правового регулювання соціальної безпеки України в умовах розвитку концепції громадянського суспільства

В.В. Гаєвий — 2024-03-20

Стаття присвячена формулюванню змісту сучасного концептуально-стратегічного акту щодо удосконалення правового регулювання соціальної безпеки України в умовах розвитку концепції громадянського суспільства. Автором пропонується створити та схвалити Концепцію забезпечення участі суб'єктів громадянського суспільства в забезпеченні соціальної безпеки сучасної України. Структурно цей документ буде складатись з шести частин. Перша - «Проблеми, які потребують розв'язання», зокрема, неврегульова- ність чинним законодавством діяльності суб'єктів громадянського суспільства, що створює вакуум у правовій базі й стосовно правового регулювання соціальної безпеки за участю таких суб'єктів. Друга - «Ціннісні орієнтири, мета і завдання реалізації цієї Концепції», в якій окреслюються основні принципи механізму правового регулювання соціальної безпеки в умовах розвитку концепції громадянського суспільства. Також в якості мети зазначається формування інститу- ційних, нормативно-правових та ін. ресурсних умов за яких уможливлюється ефективна участь суб'єктів громадянського суспільства в правовому регулюванні умов соціально безпечного буття людини в Україні. Третя - «Строки реалізації цієї Концепції», в якій вказується, що Концепція діє безстроково, однак, розв'язання ключових проблем, про які йдеться в Концепції, повинно відбутись до 2026 року. Четверта - «Шляхи і способи розв'язання проблем». Серед таких шляхів називаються, зокрема: удосконалення чинного законодавства в частині правового регулювання участі суб'єктів громадянського суспільства в правовому регулюванні загалом і в правовому регулюванні соціальної безпеки, зокрема; створення Стратегію забезпечення соціальної безпеки суб'єктами громадянського суспільства, а також програми її реалізації та ін. П'ята та шоста - «Очікувані результати» та «Обсяг фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів». У висновках до статті узагальнюються результати дослідження та окреслюється перелік нормативно-правових актів, які необхідно розробити та прийняти у рамках впровадження Концепції. Серед таких актів - проєкти законів України «Про соціальну безпеку», «Про діяльність суб'єктів громадянського суспільства в Україні», «Про громадську лобістську діяльність».

Забезпечення рівноправності у сфері праці – одне з основоположних завдань держави

Л.І. Гарасимків — 2024-03-20

Гарантування прав і свобод для громадян та формування нових, рівних відносин у суспільстві є на сьогодні одними із основних напрямків діяльності нашої держави. Оскільки рівність - це одна із тих фундаментальних цінностей, які повинні бути закріплені в законодавстві та реалізовані на практиці в державі, що її проголошено правовою, соціальною, демократичною. Мета статті розглянути питання забезпечення рівності прав та можливостей та їх впливу на реалізацію людиною своєї здатності до праці в сьогоднішніх реаліях. Адже на практиці у сфері праці існує чимало випадків порушення принципу рівності, коли працівники фактично позбавлені можливості захистити свої права при незаконній відмові від прийняття на роботу та при звільненні у зв'язку з тим, що роботодавці не надають офіційної відмови із зазначенням дійсних причин неприйняття на роботу або намагаються формулювати причини звільнення за власним бажанням працівника чи за згодою сторін, що викликає занепокоєння з огляду на їх масовість, особливо сьогодні, коли країна перебуває у стані війни проти російського агресора. Підсумовуючи проведене дослідження, зазначено, що Україна сьогодні вже перебуває на шляху забезпечення рівності прав працівників та впровадження норм, принципів і положень, закріплених у міжнародно-правових актах у розглядуваній сфері. Про це свідчить прийняття законодавчих актів, що сприятиме приведенню вітчизняного законодавства у відповідність до законодавства Європейського Союзу, практики Міжнародної організації праці та матиме позитивний вплив на ринкове середовище. Водночас, зауважено, що під час реформування вітчизняного трудового законодавства, зокрема слід не допустити звуження наявних прав і гарантій працівників/иць, забезпечити правові інструменти, що сприятимуть упровадженню принципу рівності у сфері праці, зокрема рівності регулювання статусу суб'єктів трудового права, рівного захисту трудових прав та інтересів працівників і роботодавців, рівності суб'єктів трудового права при виникненні трудових правовідносин.

Запобігання та протидія мобінгу у трудових відносинах: нормативно-правове забезпечення в Україні

К.О. Кухар — 2024-03-20

У статті досліджено законодавче врегулювання поняття та форм мобінгу, відповідальності за вчинення таких діянь. Звернено увагу, що проблема мобінгу є актуальною не тільки для нашої держави, де все частіше можна спостерігати випадки цього явища на роботі (цькування працівника як з боку колег, підлеглих, так і з боку керівництва), а й для країн Європи, де знають, що таке мобінг і вже давно законодавчо врегулювали питання щодо запобігання та протидії цьому явищу. Зазначено, що Україна також приєдналася у цьому питанні до європейських країн, прийнявши Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії мобінгу (цькуванню)» від 16.11.2022 № 2759-IX, яким було приведено норми українського законодавства відповідно до європейського та забезпечено захист від дискримінації й психологічного тиску в трудовому колективі. Зазначено, що законодавче врегулювання поняття та форм мобінгу, відповідальності за вчинення таких діянь сприятиме охороні та захисту прав найманих працівників, а також подоланню мобінгу як негативного явища в трудових відносинах. Водночас зроблено висновок, що недивлячись на те, що законодавчо визначено поняття «мобінг», відповідальність за нього, багато питань на сьогоднішній день так і залишилося, які потребують свого вирішення. Оскільки новели законодавства породили безліч аспектів, які до цього часу були не знайомі ні практиці, ні науці вітчизняного трудового права. Так, нині психологічний та економічний тиск працівників став додатковою підставою розірвання трудового договору; регламентація мобінгу встановила нові зони відповідальності роботодавця, а також породила безліч запитань відповідей на які немає - як відрізнити цькування від жарту; чи вважати мобінгом вживання нецензурної лексики; чи вважається мобінгом, коли працівник порівнює свою роботу із роботою іншого працівника і скаржиться на перевантаженість порівняно з колегою; де буде проводитися межа між законною вимогою роботодавця до працівника якісно виконувати роботу і мобінгом працівника та багато ін. Також виникає об'єктивна необхідність розроблення правового механізму захисту працівників від мобінгу, який забезпечував би правову визначеність щодо цього явища у трудових відносинах.

Соціально-правове значення неюрисдикційного захисту соціальних прав військовослужбовців в Україні

В.О. Рекшинський — 2024-03-20

Стаття присвячена з'ясуванню соціально-правового значення неюрисдикційного захисту соціальних прав військовослужбовців в Україні. Автором встановлюється, що соціально-правового значення відповідних форм захисту соціальних прав військовослужбовців проявляється в трьох обставинах. По-перше, держава відносно військовослужбовця виконує роль роботодавця, який повинен і забезпечувати, і захищати соціальні права такого працівника, що вказує на існування соціального ризику для військовослужбовців, пов'язаного із уособленням в одному суб'єкті двох конфліктних між собою ролей (того, кого контролюють, і того, хто контролює), що в правовій та демократичній державі потребує збалансування за рахунок гарантування недержавного захисту соціальних прав військовослужбовців. По-друге, в Україні триває процес посилення громадянського суспільства, правозахисна діяльність якого сприяє соціальній безпеці людини, суспільства та держави, а також може зосереджуватись на захисті соціальних прав військовослужбовців. По-третє, неюрисдикцій- ні форми захисту соціальних прав військовослужбовців характеризуються значним правозахисним потенціалом, забезпечення державою повноцінного вираження якого безпосереднім чином сприятиме посиленню соціальної безпеки військовослужбовців у цілому. Правозахисний потенціал суб'єктів громадянського суспільства об'єктивується у трьох основних формах вияву правозахисту. Перша - здійснення комплексного та правомірного тиску на порушника соціальних прав без створення при цьому умов для підриву обороноздатності держави. Другий - здійснення цілеспрямованого та правомірного впливу на порушника. Третій - забезпеченні солідарності військовослужбовців та задоволення потреб у приналежності до практично однорідної групи, яка розуміє специфіку проблем соціальної безпеки військовослужбовців й забезпечує захист прав членів цієї групи. У висновках до статті узагальнюються результати дослідження та вказується на потребу створення (на основах інституційного партнерства) платформи захисту прав та інтересів військовослужбовців, до яких входитимуть представники (делегати) різних суб'єктів громадянського суспільства, які на постійній основі займаються захистом соціальних та інших прав військовослужбовців.

Згода клієнта адвоката на обробку його персональних даних як складова реалізації права на адвокатський запит

В.В. Заборовський — 2024-03-20

У даній статті розкриваються теоретико-при- кладні питання щодо можливості отримання адвокатом інформації з обмеженим доступом, зокрема тієї, яка містить персональні дані свого клієнта. Аргументується позиція, за якою хоча право на адвокатський запит і є професійним правом адвоката, в той же час, враховуючи особливість запитуваної ним інформації, яка містить персональні дані іншої особи (конфіденційної інформації), необхідно враховувати й вимоги спеціального законодавства про захист персональних даних насамперед щодо наведення правових підстав (мети) та «переконливої» необхідності їх отримання.

У рамках даного дослідження звертається увага на проблемні питання визначення сутності згоди клієнта адвоката на обробку його персональних даних через призму реалізації права адвоката на запит. Робиться висновок про те, що можливість отримання інформації, яка стосується безпосередньо клієнта адвоката та містить його персональні дані, обумовлена наданням ним адвокату відповідної згоди на це.

Досліджуються вимоги законодавства та позиції органів адвокатського самоврядування щодо необхідності (доцільності) отримання адвокатом від клієнта згоди на обробку його персональних даних. Звертається увага на те, що виходячи з відсутності в законодавстві про захист персональних даних чітких вимог щодо форми вищевказаної згоди, слушною є позиція Ради адвокатів України, за якою викладення її в окремому пункті договору про надання правової допомоги, що може бути укладений і в електронній формі, та надання в подальшому цього договору (витягу з нього) є достатнім для отримання конфіденційної інформації щодо клієнта адвоката.

Для досягнення поставленої мети авторами були застосовані методи дослідження, які характерні насамперед для правової науки. Дане дослідження проводилося із застосуванням, зокрема, системно-структурного та діалектичного методів пізнання правової дійсності, що надало можливість проаналізувати сутність права адвоката на отримання інформації, яка містить персональні дані його клієнта та необхідність отримання згоди останнього на їх обробку.

Окремі питання правової природи рішень Ради адвокатів України та набрання ними чинності

О.С. Снідевич — 2024-03-20

У статті досліджено окремі питання правової природи актів органів адвокатського самоврядування, а саме, чи має рішення Ради адвокатів України ознаки нормативного акта (1), чи є оприлюднення рішення Ради адвокатів України на офіційному сайті Національної асоціації адвокатів України доведенням його до відома населення у порядку, встановленому законом (2), та чи визначає рішення Ради адвокатів України щодо організаційного забезпечення Єдиного реєстру адвокатів України конституційні права та обов'язки громадян.

Проведено аналіз понять «нормативний акт», «нормативно-правовий акт» та «індивідуальний правовий акт». Зроблено висновок, що Рада адвокатів України може приймати як нормативні (нормативно-правові акти), так і індивідуальні правові акти. Правова природа того чи іншого акта Ради адвокатів України визначається його змістом. Встановлено, що рішення Ради адвокатів щодо організаційного забезпечення Єдиного реєстру адвокатів України має ознаки нормативного акта.

Досліджено питання порядку оприлюднення нормативно-правових актів в Україні. Конституція України визначає обов'язок оприлюднювати лише нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян. Це вимагається з метою забезпечити, щоб громадяни знали свої права та обов'язки. Визначено, що законодавство України визначає порядок доведення до відома населення лише окремих нормативно-правових актів. Зроблено висновок, що оприлюднення рішення Ради адвокатів України на офіційному сайті Національної асоціації адвокатів України є його доведенням до відома населення у порядку, встановленому законом.

Також проведено порівняльний аналіз прав та обов'язків громадян України, визначених Конституцією України, та прав та обов'язків громадян, визначених рішенням Ради адвокатів України щодо реєстру адвокатів. Зроблено висновок, що рішення Ради адвокатів України щодо ведення Єдиного реєстру адвокатів не визначає конституційні права та обов'язки громадян.

Мовленнєва компетентність професійних рішень суддів під час воєнного стану

П.М. Фівкін — 2024-03-20

У статті визначено важливість мовленнєвої компетентності суддів для забезпечення виконання вимог діючих законів і нормативних актів. Використанню української мови у практичній судовій діяльності приділяється особлива увага за нових обставин здійснення правосуддя в умовах воєнного стану. Метою статті є утвердження сучасних підходів до поглиблення мовленнєвої компетентності фахівців у галузі права під час воєнного стану. Опрацювання досліджень у сфері мовленнєвої компетентності правників показало, що науковці розглядають різні аспекти мовної фаховості правоохоронців. Мовна підготовка студентів-юристів є важливим елементом їх професійної підготовки в умовах євроінтегра- ції Актуальність даної теми дослідження обумовлена важливістю аналізу з точки зору рівня мовленнєвої компетентності рішень судів, особливо під час воєнного стану. Для проведення мовленнєвої оцінки проаналізовано тексти чотирьох ухвал судів різної юрисдикції під час воєнного стану 2023 року, які є у вільному доступі, і які обрано випадковим способом. Тексти ухвал написані діловою мовою з потрібним лексичним правовим наповненням, зрозуміло і виважено. Узагальнено інформацію щодо обраних судових справ за розробленими критеріями для мовленнєвої оцінки: місто знаходження суду і його рівень, дата прийняття рішення, статистична характеристика контенту за кількістю слів, знаків і рядків, визначені за текстом мовленнєві похибки граматичного, орфографічного, пунктуаційного, стилістичного, лексичного і технічного характеру. Виявлені погрішності узагальнено і надано рекомендації для використання правильних мовних форм за українським правописом. Підвищення рівня мовленнєвої компетентності фахівців у галузі права в діловому письмі є одним з важливих завдань вищої школи, яке потребує постійної уваги науково-педагогічних працівників при організаційному, тактичному забезпеченні правоохоронної діяльності під час воєнного стану.

Корупція як фактор делегітимації судової влади

О.З. Хотинська-Нор — 2024-03-20

У статті розглянуто феномен судової корупції як чинник, що негативно впливає на легітимність судової влади, в основі якої лежить довіра населення до суду та судового захисту.

Констатовано, що боротьба з корупцією у судовій владі є загальносвітовою тенденцією, про що свідчать численні міжнародні документи. В них, зокрема, наголошується на пріоритетності викорінення судової корупції, оскільки вона підриває верховенство права, що є наріжним каменем плюралістичної демократії, ставить під сумнів рівність перед законом і право на справедливий судовий розгляд, підриває легітимність всіх органів державної влади. Судова корупція стоїть на заваді сталому функціонуванню правової держави.

Відзначено, що корупція дискредитує будь- який владний інститут, а щодо судової влади, то вона нівелює її базову цінність - віру людини у справедливість суду, справедливість судового процесу та судового рішення. Вона не просто підриває довіру до судової влади, негативно впливаючи на її авторитет. Судова корупція спричиняє соціальне розшарування, викликаючи гострі негативні реакції в суспільстві стосовно професійної спільноти суддів.

На підставі аналізу наукових джерел зроблено висновок про відсутність уніфікованих підходів до визначення судової корупції чи стандартизованого розуміння її проявів. Водночас, на думку авторів, пріоритетом для досліджень мають бути питання праксеологічного спрямування: причини судової корупції, її типові прояви, наслідки, заходи протидії та боротьби.

У підсумку зазначено, що відзначаючись специфікою та характером особливої небезпеки для сталого функціонування держави, судова корупція має безліч проявів (хабарництво, вимагання, кумівство тощо) і причин (структурних, економічних, політичних, соціальних, особистих). Тому всі дослідники солідарні у питанні необхідності послідовної та комплексної політики протидії та боротьби з судовою корупцією. В її реалізації повинні бути задіяні всі три ключові суб'єкти: держава, суспільство та судова система, від дій яких залежить легітимність судової влади в державі.

Домашнє насильство представників ЛГБТ та квір-спільнот

І.П. Андрусяк — 2024-03-20

Стаття присвячена аналізу проблеми домашнього насильства у житті осіб з особливою сексуальною ідентичністю. Стаття ґрунтується на дослідженні експертних та аналітичних звітів, міжнародних моніторингів та позиціх іноземних науковців різних соціогуманітарних та правових шкіл.

Вказано, що насильство щодо представників ЛГБТ може розглядатися як прихована дисгармонія у соціетальних відносинах, де виявлення сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності викликає негативний резонанс, проблема ін- капсулює в собі глибше відчуття невизнання та атакує основні принципи гуманізму та рівності. Насильство спрямоване проти ЛГБТ-індивідів може слугувати індикатором системної нерівності та кризи цінностей у суспільстві, насильство ЛГБТ є формою атентату на саму сутність гідності і свободи, що притаманні кожній людині. Воно стає відзнакою внутрішнього дисонансу, де конфлікт між індивідом і суспільством об'єднується в болючий екзистенційний драматизм.

Мотивовано, що дорослі діти рідше піддаються домашньому насильстві чим представники ЛГБТ, яке є особливим в контексті соціокультурних, релігійних та стереотипних уявлень, які існують у деяких суспільствах. Батьки та родичі часто тиснують на своїх дітей у зв'язку із їх сексуальною чи гендерною ідентичністю, що може призводити до різноманітних негативних наслідків, включаючи емоційне та фізичне насильство. Боязнь відкриття власної сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності стає джерелом конфліктів у родині. Батьки можуть реагувати на це тиском, зневаженням чи відмовою в прийнятті, оскільки стереотипи та упередження можуть також спровокувати формуванню негативного відношення батьків з боку оточуючих та громади.

Визначено особливості прояву домашнього насильства серед представників ЛГБТ та квір-спільнот, зокрема значніша розповсюдженість явища порівняно з людьми, які мають класичну сексуальну ідентичність; проблеми домашнього насильства від батьків та родини через сексуальну ідентичність, що часто передбачає примушування до шлюбу, продовження роду та конфіденційної терапії; піддаються додатковим формам насильства (погроза розголосу особливостей ідентичності, гомофобія, незахищені відносини).

Мораль, демократія, глобалізація і право

В.М. Вовк — 2024-03-20

У статті розкривається взаємозв'язок таких мегатрендів сучасності як глобалізація і демократія, які проголошуються благом в частині створення особливих можливостей для кожної країни, соціальної спільноти, окремої людини. Глобалізація першопочатково розумілася як винятково економічний феномен сьогодні охоплює практично усі сфери людської діяльності, сьогодні її можна розглядати як множинні процеси і тенденції становлення єдиного планетарного простору, який передбачає інтеграцію держав і їх населення в усіх сферах суспільного життя (економіку, державне управління, політику, культуру, право, мораль). Показано, що глобалізація як «вестернізація» в сучасному її варіанті сприяє поширенню демократичних цінностей та інститутів, спонукає до змін в ціннісно-нормативних системах суспільств і світобачення, має суттєвий вплив на норми суспільної моралі і права. Особливості сучасних глобалізаційних процесів обумовлюються швидким розвитком і доступністю для населення ІТ-технологій, мобільністю сучасної людини, формуванням нових цінностей постмодерністського суспільства, які пов'язані із соціетальними змінами.

В статті доводиться, що глобалізація та усі їй супутні процеси можуть мати місце лише в тих суспільствах, які прагнуть його самі. Штучне насадження демократичних цінностей, моральних і правових стандартів можливе за умови постійної зовнішньої підтримки, фактичне сприйняття та їх реалізація в житті має місце за підтримки населення і влади кожної окремої держави. Біполярність сучасного світу представлена державами, які сприймають глобалізаційно-демократичні цінності, і державами, які відстоюють власну самобутність, традиційність. Тому важливим є врахування особливостей сучасних світоглядних орієнтацій кожного актора (держави, суспільства) і добровільності учасників глобалізаційних процесів щодо створення над-державних структур, а також добровільного прийняття норм-стандартів у врегулюванні суспільного життя.

Право на безпеку як фундаментальне право людини

В.М. Вовк — 2024-03-20

Стаття присвячена розгляду права на безпеку як фундаментального права людини. Проблеми, пов'язані з правом на безпеку, носять комплексний характер, що зумовлене специфікою поточного розвитку суспільства. Показано, що в сучасних умовах право на безпеку існує де-факто за замовчуванням, але де-юре не має статусу фундаментального та універсального права людини. Разом з цим, право на безпеку є правовим визнанням наявності безпечних умов існування для кожної людини і контекстом реалізації як окремих, так і усього комплексу прав людини. В статті доводиться, що право на безпеку є інтегральним поняттям, що підтверджується значною кількістю прав похідних від нього. Доведено, що сучасні уявлення про безпеку детерміновані явищами секуляризації та антропологічних тенденцій.

Сьогодні змістовне наповнення поняття «безпека» акцентує увагу на окремому індивіді, а не на державі. На відміну від попередніх епох відповідальність за створення і функціонування законів і правил безпечного життя покладається на людину.

Значна увага приділена сучасному розумінню права на безпеку, яке має власне культурологічне підґрунтя у вигляді зміни нормативної моделі суспільства: нинішнє суспільство - це суспільство динамічних змін, ризиків і конфліктів, в якому основним суспільним ідеалом є безпека, а не рівність як це прослідковувалося в попередні епохи. Також зазначається, що різні історико-культурні системи мають власне уявлення про безпеку та специфічні засоби її забезпечення.

Право на безпеку, в онтологічному сенсі, близьке з правом на свободу, оскільки існує у двох формах - позитивній (як система заходів щодо протидії небезпекам і загрозам та забезпечення стабільності) і негативній (як стан захищеності індивіда від ризиків і загроз). Підкреслено, що право на безпеку є базовим (фоновим) для реалізації усіх інших прав людини.

До питання доцільності використання правової пропаганди як форми правового виховання

Д.А. Загороднюк — 2024-03-20

У статті автор робить спробу на підставі з'ясування сутності пропаганди уточнити термін «правова пропаганда» і обґрунтувати недоцільність вживання цього словосполучення стосовно форми правового виховання в сучасній демократичній державі.

З'ясовано, що як у законодавстві, так і на доктринальному рівні, термін «пропаганда» наділяється переважно негативним сенсом і розглядається як інструмент поширення здебільшого антигромадських, шкідливих, суспільно небезпечних і відверто протиправних явищ та процесів.

Продемонстровано, що більшість дефініцій пропаганди містять слова «маніпуляція», «тиск», «обман», які явно демонструють, що будь-яка пропаганда імпліцитно включає неправдиві або перекручені відомості, свідоме порушення правил формальної логіки і є прихованою маніпуляцією. Аргументовано, що пропаганда справедливо протиставляється багатоманітності, і це робить даний термін таким, що не відповідає загальним засадам (основам конституційного ладу) сучасної демократичної правової держави.

Наведені «систематичні ознаки пропаганди», які доводять недоцільність використання терміну пропаганда стосовно позитивних явищ та процесів, як то «правова пропаганда»:

Зроблено припущення, що можна уникнути використання терміну «правова пропаганда» завдяки розвитку доктринальної думки стосовно правового впливу та методу переконання (переконування).

Висловлено підтримку можливості обмеженого застосування правової пропаганди як спеціально-юридичний аспекту дії права в суспільстві (чітко визначені приписи можливої і необхідної поведінки), наприклад, деякі правоосвітні напрямки в діяльності поліції («пропаганда дотримання правил дорожнього руху»).

Відстоюється думка, що будь-який примус, навіювання, маніпулювання, нав'язування є недоречними з огляду на пануючий людиноцентризм, більш актуальним і результативним є спосіб дії через систему цінностей.

Питання дії права у поглядах філософів античної Греції та Стародавнього Риму

С.Ю. Дворак — 2024-03-20

У роботі автором здійснено аналіз уявлень філософів античної Греції та Стародавнього Риму, в яких сформовано перші уявлення про право, його дію та ефективність. Відзначено, що історичний доктринальний аналіз права є важливим методом вивчення права, який дозволяє досліджувати правові інститути і процеси, з одного боку - в тій послідовності, в якій вони виникали, розвивалися та змінювалися одні одними, а, з іншого боку - як вони сприймались і розумілись, яке місце займали в історії правової думки. Сучасний стан наукового розуміння вказаної категорії є наслідком тривалого формування багатоаспектного світоглядного сприйняття зазначеного феномену, що розвивалось історично. Тому відповідь на питання: як і коли виникає категорія «дія права», як вона сприймалась мислителями і філософами минулого, є обов'язковою для дослідження у юридичній науці, оскільки, використовуючи історико-правовий метод наукового пізнання у його поєднанні з методом логічного аналізу, ми маємо змогу прослідкувати важливі зміни юридичної доктрини, її певне вдосконалення, проаналізувати для себе наявні правові уявлення про дію права та використати їх у практичній площині.

На підставі аналізу поглядів філософів (Сократ, Платон, Арістотель, Сенека, Цицерон та ін.) зроблено висновки про те, що: 1) в уявленнях мислителів Стародавніх Греції та Риму дія права ще не отримує свого категоріального виокремлення, водночас в них представлені характеристики права, які надаються з точки зору процесу та наслідків його поширення на територію відповідної держави та на населення, яке на ній проживає; 2) вчення античності про державу і право ґрунтувалось на ідеалістичних поняттях про вічну справедливість, а питання її досягнення і забезпечекння за допомогою належної дії права мали другорядний характер; 3) значна увага у поглядах мислителів приділялась саме природному праву, а питання дієвості права переважно стосувалось права позитивного (писаного), як такого, що забезпечує непорушність суспільством та індивідами законів природи; 4) правові уявлення мислителів заклали не лише світоглядне підґрунтя для розуміння дії права, але і вплинули в подальшому на розвиток: а) світоглядного сприйняття права як діяльнісно орієнтованого феномену; б) наукове пізнання права як функціонально феномену, що наділений комплексом закономірностей.

Місце і роль транспортного права в системі права України

І.В. Ковальчук — 2024-03-20

У статті розкрито місце і роль транспортного права в системі права України та охарактеризовано особливості транспортних відносин, джерел транспортного права. Зазначено, що транспортне право - це комплексна підгалузь права, яка об'єднує норми цивільного, господарського, адміністративного, земельного, трудового, комерційного та низку інших галузей права. Транспортне право містить публічно-правові та приватно-правові норми, якими регулюються суспільні відносини, що виникають у сфері транспортної діяльності. Транспортна діяльність супроводжується, як правило, укладенням договорів перевезення. За своєю суттю транспортне право тісніше пов'язане з цивільним правом, адже майнові відносини складають матеріальний зміст договорів перевезення, договорів страхування транспортних ризиків, правових ситуацій митного оформлення вантажів тощо. Основним чинником майнових відносин у сфері транспорту є договори перевезень, що регулюються саме цивільним правом. Особливе місце займає захист майнових прав сторін зобов'язань, що випливають із договорів перевезень.

Аргументовано, що транспортна діяльність включає до себе як фізичне переміщення пасажирів, багажу, вантажу як з пункту відправлення до пункту призначення, так і допоміжні послуги. Така діяльність здійснюється на підставі відповідних транспортних договорів. Це узагальнена назва всіх договорів, які регулюються наданням тих чи інших транспортних послуг (перевезення, експедирування тощо). Основним видом транспортних договорів є договір перевезення. Цивільний кодекс України у статті 908 встановлює основні положення щодо договорів перевезення вантажу, пасажирів, багажу, в тому числі щодо відповідальності за основні види порушень зобов'язань, які випливають із договорів перевезення; загальні положення про перевезення. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено Цивільним кодексом України, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Транспортна діяльність, яка супроводжується, як правило, укладенням договорів перевезення, породжує транспортні правовідносини, які виникають у зв'язку з експлуатацією транспорту з метою надання послуг з перевезення та здійснення супутньої діяльності в єдності організаційно-управлінської і господарської (цивільно-правової) складової такої експлуатації.

Суб'єктами транспортних правовідносин є органи державної влади та місцевого самоврядування у відносинах, зокрема щодо ліцензування окремих видів транспортної діяльності, затвердження паспортів маршрутів перевезень, допущення перевізників до діяльності з перевезення пасажів тощо; постачальники транспортних послуг з перевезення - залізниці, автотранспортні підприємства, авіалінії тощо, які на договірних засадах надають відповідні послуги, дотримуючись у цей же час певних вимог, стандартів, встановлених відповідними органами державної влади; споживачі транспортних послуг, до яких зокрема належать пасажири, вантажовідправники та вантажоотримувачі; різноманітні допоміжні учасники транспортної діяльності, зокрема експедитори, агенти, страхові компанії та ін.

Об'єктом транспортних правовідносин є діяльність щодо перевезень вантажів, пасажирів, багажу і пошти. Розрізняють об'єкт транспортних правовідносин та об'єкт (предмет) перевезення. Першим є певне благо, наприклад послуга з перевезення, заради досягнення якої суб'єкти вступають у правовідносини. Об'єктом же перевезення є вантаж, багаж, ручна поклажа, пошта і, звичайно, людина-пасажир.

Проаналізовано джерела транспортного права, які поділяються на міжнародні та національні.

Захист прав дітей у США наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.: історичний екскурс

І.А. Мацелюх — 2024-03-20

У статті проаналізовано проблеми захисту прав дітей у США, які склалися наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття. Констатовано, що до кінця ХІХ ст. питання захисту дітей ніколи і ніде в світі не поставало. Розглянуто справу Мері Еллен Маккормак, яка зазнала жорстокого поводження з боку її усиновителів, та завдяки адвокату Елбріджа Джеррі була передана до Верховного суду США. Констатовано, що даний прецедент став першим задокументованим випадком жорстокого поводження з дітьми в історії Сполучених Штатах Америки, та й у світі в цілому.

Простежено за історією утворення Нью-Йорк- ського товариства із запобігання жорстокому поводженню з дітьми «NYSPCC», яке стало першою організацією у світі із захисту інтересів дітей. Розглянута його діяльність, яка полягала у юридичному захисті дітей, їх матеріальному забезпеченні, і порушенні їхніх прав та інтересів. Особливо шокуючими стало виявлення зловживань у приватних дитячих садках та будинках, де діти знаходилися у непридатних для проживання умовах, у той час як опікуни отримували від держави кошти на утримання дітей.

Наголошено, що заснування Нью-Йоркського товариства із запобігання жорстокому поводженню з дітьми «NYSPCC» стало запорукою змін у цій сфері. Його діяльність спонукала до швидкого формування інших товариств у Сполучених Штатах та ухвалення перших нормативно-правових актів, що гарантували права дітей та передбачали механізм їх захисту. Поступово відбувалася трансформація суспільної свідомості, що перебирало на себе відповідальність за захист неповнолітніх дітей.

Розглянуто процес утворення державних департаментів соціального забезпечення, соціальних послуг, охорони здоров'я та праці, які відкриваються у всіх штатах, а також Федерального дитячого бюро, яке було засноване у 1912 р. Воно стало першим національним урядовим офісом у світі, повноваження якого зосереджувалися на забезпеченні кращого благополуччя дітей та їхніх матерів.

Вивчено сфери діяльності Бюро, яке розробило цілий комплекс заходів, що полягали у запровадженні допологового догляду жінок, допомозі їм в народженні дитини, утворенню спеціалізованих дитячих клінік, запровадження інституту патронажної медсестри, сертифікованих молочних станцій для дитячого годування та підвищення освіченості серед жінок-матерів про заходи і потреби правильного догляду за дітьми заради подолання високої смертності немовлят.

Іншою сферою діяльності Дитячого бюро був контроль за використанням дитячої праці, а також просвітницька діяльність - публікація книг, де висвітлювалися тогочасні проблеми у сфері порушення прав дітей. Робота бюро позначилася і на законодавчих ініціативах. Так, проаналізовано закон Кітінга-Оуена 1916 р., який забороняв працю малолітніх, а також Закону Шеппарда-Таунера 1921 р., який виділив федеральні субсидії на державні програми охорони материнства та дитинства. Державному фінансуванню підлягали: навчання акушерок, просвітницька робота з батьками, відкриття центрів здоров'я, курси батьківства, запровадження стандартів та порядку ліцензування пологових будинків, збір даних про материнську та дитячу смертність.

Досліджено приписи Закону про соціальне забезпечення 1935 р., яким передбачалося фінансування програми допомоги дітям-утриманцям, малозабезпеченим сім'ям, утворення служби опіки над дітьми, яка уповноважувалася здійснювати нагляд за дотриманням прав дитини.

Універсальність прав людини: теоретичний вимір

О.І. Миронюк — 2024-03-20

Стаття присвячена теоретичному дослідженню поняття універсальності прав людини як процесу встановлення відповідних норм та механізмів універсального характеру з метою захисту та забезпечення прав людини, а також поняття універсальності - як досягнення певної досконалості у захисті прав людини. Ця універсальність проявляється як трансцендентний аспект. Універсальні права - це права, які має кожна людина як особистість, незалежно від правового простору чи історичного часу. Розгляд цього аспекту є дуже важливим для обґрунтування безумовності прав людини. Ідея універсальності прав людини базується на положенні про те, що права людини мають екстериторіальний характер і що їх реалізація та захист не є справою лише окремих держав, а є предметом загального інтересу. Універсальність прав людини виникає з універсальності людської природи. Якість практичних змін у розвитку сучасних держав значною мірою залежить від уявлень про універсальність прав людини та причин оптимізації прав людини.

Проблема спільного розуміння поняття універсальності прав людини, спричиняє багато порушення людських прав і свобод, а її варто вирішувати через пошук шляхів розуміння універсальності прав і свобод, через характеристику основних елементів, які визначають зміст режимів прав людини, шляхом з'ясування всієї сукупності характеристик кожного з елементів - права та моралі, соціальних та інших умов, які можуть виступати як стимулюючі або навпаки, перешкоджають їх реалізації. Найчастіше непорозуміння щодо розуміння універсальності прав людини виникає коли йдеться про країни, що розвиваються, які не тільки відчувають різні труднощі економічного, соціального та культурного характеру в реалізації тієї чи іншої конвенції з прав людини, але і щодо різних причин не вітають універсалізацію прав людини або, принаймні певною мірою, ставляться до неї з обережністю. В роботі здійснено дослідження теоретичного аналізу різних концепцій розуміння універсальності людських прав, обговорення та дискусія думок прихильників культурного релятивізму та універсалізму.

Сьогодні орієнтиром у складних і суперечливих ситуаціях сучасного світу, мають бути універсальні права людини, які б виражали чіткі межі його свободи, місця у суспільстві, взаємозв'язку з державою чи з іншими індивідами. Не має піддаватися ніякому сумніву у сучасному світі, судження, що права людини - це невід'ємне, невідчужуване досягнення всього людства.

Роль та місце конституційних актів Української Центральної Ради в історії українського державотворення

В.І. Озель — 2024-03-20

Стаття присвячена аналізу державотворчої діяльності Української Центральної Ради, що знайшла своє втілення у документах конституційного характеру. Обґрунтовано ключове місце Української Народної Республіки (1917-1918) в загальному історичному процесі українського державотворення. Розглянуто та проаналізовано зміст актів Української Народної Республіки, яка за недовгий час свого існування пройшла шлях від зародження національного державного апарату до розробки та ухвалення власної Конституції.

Встановлено, що за період свого існування УНР за часів Центральної Ради пройшла шлях найбільшої еволюція та випробування різних варіантів побудови майбутньої української незалежної держави. Центральне місце серед актів УЦР посідають чотири проголошені нею Універсали. Із застосуванням методів системного та порівняльного аналізу текстів цих документів було: 1) простежено еволюцію національної ідентифікації української держави: від автономії до незалежності; 2) проаналізовано механізми формування державно-владного апарату та становлення демократичних засад поділу влади на гілки; 3) проаналізовано нормотворчий потенціал УЦР. Загальний огляд нормотворчої діяльності Української Центральної Ради щодо встановлення норм конституційного характеру дає можливість зрозуміти, що політико-правова ідея була спрямована на формування демократичного республіканського державного ладу.

Позитивними аспектами досвіду державотворення УНР (1917-1918 р.) були: відстоювання національних інтересів, демократичний розвиток державних інституцій, визнання й закріплення основоположних прав і свобод людини, їх соціальне спрямування. До прорахунків, здійснюваної Українською Центральною Радою політики, відносяться: підтримання сталих зв'язків та сподівання на демократичний розвиток поряд з росією; хаотичні рішення, що пов'язане, з одного боку, з відсутністю досвіду, а з іншого - тиском російської влади.

Засадничі принципи римського права та їх зв'язок із юридичною аргументацією

В.А. Орел — 2024-03-20

Сучасна філософія права визначає засади (підвалини) права як вихідні умови права, детермінанти його змісту, на які спирається право й які становлять його фундамент. Водночас більшість європейських країн у сучасній юридичній сфері використовує давньоримські юридичні формули, які еволюціонували до максим та стали основою сучасного позитивного права у вигляді принципів. Становлення загальних правових принципів, концепцій/конструкцій знайшло своє відображення в законодавстві, доктринах та судовій практиці більшості країн. У статті ми зосереджуємося на ціннісних установках і уявленнях, сформульованих в 30-х роках минулого століття романістом, істориком права Ф. Шульцом, серед яких принцип ізоляції/абстракції, принцип простоти та традиції, принципи свободи та авторитету, принцип гуманності, принцип вірності/добросовісності, принцип безпеки та деяких інших. Ці принципи продовжують досліджуватися українськими та зарубіжними вченими, які доповнюють цей перелік та вивчають їх вплив на правові системи України та інших держав.

Наголошуємо на тому, що принципи не були сформульовані римськими юристами, наприклад, у преамбулі до їхніх власних праць або в окремому законі чи правовому документі. Римське право було казуїстичним, тобто в основному складалося з рішень, винесених в окремих випадках. З цим пов'язуються особливості судової аргументації у Стародавньому Римі, які мали подвійну природу. З одного боку, вони обумовлювалися нормами права, а з іншого — відображали систему заповнення прогалин у правових відносинах за допомогою застосування принципів права та техніки ораторства юристів того часу.

Сучасна юридична наука намагалася знайти та аргументувати існування загальних принципів розвитку римського права, як основи для прийняття конкретних рішень, або тому, що римські юристи іноді використовували певні терміни та поняття, на яких базувалися їхні рішення.

Держава в механізмі правоутворення як предмет теоретико-правового пізнання

В.Т. Осауленко — 2024-03-20

У змісті статті автором розкрито актуальність наукового пізнання питань держави в системі суб'єктів сучасного правоутворення. Відзначено, що держава в сучасних умовах розвитку суспільства набуває нового багатоаспектного значення, оскільки істотно змінюється її роль, а саме держава стикається з новими викликами, пов'язаними з розв'язанням гібридних війн, суттєвим збільшенням кількості збройних конфліктів на політичній карті світу, істотним підвищенням рівня їх агресивності, пандемічними загрозами. Наголошено, що сьогодні особливо актуальним постає питання як наукового переосмислення регулятивних і охоронних можливостей держави, так і розширення наукових уявлень про практичні межі впливу держави при вдосконаленні регулювання та охорони прав, свобод, інтересів суб'єктів права. Найбільш істотний характер сьогодні має вплив держави на правоутворення, забезпечуючи баланс інтересів при формуванні права, його формалізації, тлумаченні та подальшій соціалізації. Проте роль держави в механізмі правоутворення нині перебуває в стані істотної трансформації, що супроводжується посиленням впливу держави на правоутворення, зокрема в частині забезпечення ефективної реалізації державної політики, особливо в сферах національної безпеки та оборони, європейської інтеграції, забезпечення соціальних стандартів тощо.

Автором обґрунтовано, що наукове розуміння держави як суб'єкта правоутворення має неоднозначний характер. Це зумовлено дискусією в розумінні самого явища - правоутворення, його властивостей, які закладаються вченими в основу розуміння зазначеного поняття, в тому числі і такої його властивості як суб'єктність. В пізнавальному плані держава в механізмі правоутворення: по-перше, відзначається багатоаспектністю свого прояву та функціонування, забезпечуючи вплив та визначаючи зміст правоутворення; по-друге, є поліструктурним феноменом, здійснюючи вплив на правоутворення через систему державно владних суб'єктів, забезпечуючи правове регулювання суспільних відносин міжнародного, національного, загальнодержавного та регіонального характеру; по-третє, є інструментальним засобом, що забезпечує не лише формалізацію права, але і його використання, виконання, дотримання та застосування; по-четверте, є функціональним явищем, забезпечуючи комплексний вплив як на формування правової бази, так і на правове регулювання в цілому; по-п'яте, є політичним феноменом, що забезпечує реалізацію власної правотворчої політики та сприяє збалансуванню правотворчих інтересів інших суб'єктів правоутворення.

Релігійні підґрунтя обов'язку

Т.П. Попович — 2024-03-20

Відзначається, одночасно з появою та розвитком людського суспільства з'являється необхідність у регулюванні поведінки членів суспільства певними загальними правилами. Суспільне життя на всіх етапах свого розвитку потребувало наявності таких правил, з якими ми б люди могли узгоджувати свою поведінку, вчинки та розраховувати на певний передбачуваний результат від такої поведінки чи вчинків. Інструментом для забезпечення такої потреби, на різних стадіях розвитку суспільства, стають ті чи інші суспільні регулятори. Історично першим суспільним регулятором стають соціальні норми, сформовані під впливом вимог та закономірностей розвитку первісного суспільства. Більшою мірою такі соціальні норми фокусували свою увагу на обов'язках індивіда, шляхом встановлення великої кількості заборон, що вимагали від членів суспільства утриматися від небажаної поведінки.

Вказується, з ускладненням та розгалуженням соціальних зав'язків усередині суспільства, загальні соціальні норми отримують поштовх до подальшого розвитку та диференціюються у наступні види суспільних регуляторів, зокрема, мораль, релігію, право. Саме такий порядок поступового розвитку суспільних регуляторів, на наш погляд, є правильним та закономірним. Тобто, спочатку індивід у первісному суспільстві починає усвідомлювати свою відповідальність перед тим чи іншим суспільним об'єднанням, що свідчить про зародження моральних обов'язків. Поступово у первісному суспільстві з'являються певні вірування, що сприяють появі релігійних обов'язків, які не виключають існування моральних, а доповнюють їх та існують у взаємодії з ними. І лише з появою перших державних утворень, можемо говорити про входження обов'язків у правове поле з їх подальшим юридичним закріпленням. Важливо зауважити, що у додержавний період розвитку людства, що займає достатньо великий проміжок часу, обов'язки, розвивалися поза правом та виникали безпосередньо із природи людини, звичаєвих норм, традицій, релігійних догм чи моральних уявлень, базуючись на найпростіших правилах міжособистісної взаємодії. Всі ці чинники - релігія, мораль, звичаї та традиції більшою чи меншою мірою відіграли свою роль у формуванні майбутнього уявлення про обов'язок, саме тому вважаємо за необхідне дослідити підґрунтя інституту обов'язку, зокрема крізь призму релігійного впливу.

Особливості забезпечення права на працю внутрішньо переміщених осіб (ВПО) під час війни в Україні

Л.М. Русаль — 2024-03-20

Стаття присвячена теоретико-правовим проблемам забезпечення, гарантованого Конституцією України громадянам, зокрема внутрішньо переміщеним особам (ВПО), права на працю під час війни в Україні, що потребує особливого захисту владою та уповноваженими органами.

З'ясовано, що потреби ВПО охоплюють широкий спектр, але серед професійних потреб найбільш актуальною є робота за фахом тому, доцільно, за можливості, переводити бізнес, формувати робочі місця, створювати нові підприємства саме в регіонах, які сьогодні приймають людей, що рятуються від війни і окупації

Наголошено, що в Україні діє програма «Єднання заради дії», що об'єднує внутрішньо переміщених осіб, приймаючі громади та профільні організації на шляху довгострокової інтеграції внутрішньо переміщених осіб в Україні, а мета цього проєкту - зміцнити соціальний капітал ВПО, зробити їх менш вразливими, забезпечити власний внесок ВПО в розробку інтеграційних планів.

Зазначено, що питання працевлаштування розглядається сьогодні в контексті загальної соціалізації ВПО, що передбачає бажання людей інтегруватися в соціум, де вони на даний час проживають. Законодавство України гарантує забезпечення права на працю через правовий захист, що унеможливлює протиправне, упереджене ставлення роботодавця до внутрішньо переміщеної особи.

Акцентовано увагу на тому, що вагомою перешкодою для працевлаштування ВПО під час війни може бути відсутність усіх необхідних для цього документів в особи. Документи можуть бути втрачені, або знищені під час евакуації, тому сьогодні соціальні служби і відповідні уповноважені державні органи працюють над відновленням таких документів за спрощеними процедурами.

Зазначено, що є особи з числа ВПО, які не бажають працевлаштовуватися, аргументуючи це певними причинами, що, як правило, є не виправдані і надумані (втрата фінансової підтримки і державних виплат при працевлаштуванні; неможливість працювати за сумісництвом тощо).

Екстремізм як форма правового нігілізму

В.І. Тимошенко — 2024-03-20

Розглядається одна з глобальних проблем сучасного світу - проблема екстремізму, який є теорією і практикою досягнення суспільно-політичних, релігійних, національних цілей за допомогою екстремальних, заборонених методів. З політичної точки зору екстремізм - це ідеологія протесту проти усталених соціальних структур та інститутів влади, що розрахована на широкий суспільний резонанс та супроводжується закликами до підриву стабільності, насильства. Водночас екстремізм є формою нігілізму, що заперечує загальновизнані цінності та ідеали, в тому числі право, демонструє схильність до крайніх ідей і дій, фанатизм. Розглянуто три складові правового нігілізму: світоглядну, психологічну та поведінкову. Стратегією реалізації положень ідеології екстремізму є тероризм - діяльність, спрямована на підрив соціальної безпеки, залякування, дестабілізацію. Формами прояву цього явища є політичний, економічний, національний, екологічний та релігійний екстремізм. Визначено причини правового нігілізму та екстремізму, серед яких найважливішими є соціально-політичні фактори, а саме: послаблення державної влади та пасивність її владних структур; висока корумпованість чиновників; криміналізація суспільства; сприяння екстремістам з боку представників іноземних громадських організацій. Обґрунтовано думку про те, що аномія є стимулом до деформації правової свідомості та формування правового нігілізму. Вивчаються форми та шляхи поширення екстремізму, у тому числі через Інтернет. Охарактеризовано особистість екстреміста. Стверджується, що небезпека екстремізму полягає не стільки в сутності поглядів і формі їх вираження, скільки в меті, яку прагнуть досягти екстремісти, в методах її досягнення, серед яких агресія, насильство, радикальні, часто протиправні дії. Усвідомлення населенням небезпеки екстремізму, підвищення його правової культури, економічного становища та ефективність державної влади разом із дієвістю правової системи запобігатиме деформації правосвідомості та існуванню цієї глобальної проблеми.

Генезис розвитку відповідальності за посягання на об’єкти археологічної спадщини: радянський період (1917 р. – 1991 р.)

А.О. Валуєв — 2024-03-20

Статтю присвячено дослідженню радянського періоду розвитку відповідальності за посягання на об'єкти археологічної спадщини. Визначено основні правові акти притаманні цьому періоду.

Дослідивши особливості радянського періоду встановлено, що за час існування радянської держави регламентація відповідальності за посягання на культурні цінності, культурну та археологічну спадщину зазнала істотних змін, унаслідок чого цей період може бути поділений на два етапи.

Перший етап характеризується тим, що культурні цінності перестають бути предметом спеціальної охорони, виступаючи предметом злочину, вони підлягають охороні кримінальним законом у загальному порядку, якщо підпадають під їх дію. На законодавчому полі домінують суперечливі, ідеологічно вивірені правові акти. Так, КК УСРР 1922 року характеризувався слабкою правовою охороною культурних цінностей. Крім того, пробілом кримінального законодавства УРСР була відсутність закріплення інших видів посягань на культурні цінності, а саме: розкрадання, знищення або пошкодження тощо. У наступному КК УСРР 1927 року містилася лише одна норма, що охороняла пам'ятники історії і культури від злочинних посягань. Встановлювалася відповідальність за приховування колекцій і пам'ятників старовини і мистецтва, що підлягають реєстрації, обліку або передачі в державні сховища.

На другому етапі (із середини 40-х р. ХХ ст.) відбувається поступове усвідомлення державою і суспільством суспільної небезпеки посягань на культурні цінності. Оновлюється законодавство, запроваджується і поступово посилюється відповідальність за знищення або пошкодження пам'яток історії та культури. КК УРСР 1960 року з одного боку, скасував такий склад злочину, як утаєння колекцій і пам'яток старовини та мистецтва і архівних матеріалів, що підлягають реєстрації, облікові або передачі до державних сховищ, з іншого - ввів відповідальність за знищення або пошкодження пам'яток культури. В 1983 році розширюється коло предметів, на яке могло бути здійснено посягання в межах ст. 207 КК УРСР. В 1991 році приймається Закон СРСР «Про кримінальну та адміністративну відповідальність за порушення законодавства про охорону і використання пам'яток історії та культури», який встановлював кримінальну відповідальність за такі злочинні діяння: умисне знищення, руйнування або псування пам'яток історії та культури (абз. 1 ст. 1); умисне знищення, руйнування або псування пам'яток історії та культури, вчинені повторно або такі, що спричинили тяжкі наслідки (абз. 2 ст. 1); наруга над пам'яткою історії та культури, вчинене з винятковим цинізмом (ст. 3); наруга над пам'яткою історії та культури без ознак, передбачених статтею 3 (ст. 5). Зазначені вище положення мали бути включені до кримінальних та адміністративних кодексів союзних республік. Однак відповідні зміни до КК УРСР внесені законодавцем не були.

Національна системи запобігання легалізації (відмиванню) майна, одержаного злочинним шляхом

В.В. Василевич — 2024-03-20

Соціально-економічна криза в Україні, суттєвими ознаками якої є спад виробництва, роз- балансування державних фінансів, бюджетний дефіцит, інфляція, напружена ситуація на ринку кредитних ресурсів тощо, призвела до різкого зростання ступеня криміналізації життєво важливих сфер функціонування держави і, перш за все, економіки. Сучасна криміналізація економіки, недосконалість законодавства щодо протидії економічній злочинності, відсутність дієвої системи державного контролю за діяльністю комерційних структур та недостатня наукова розробленість проблеми запобігання цим злочинам перетворили кредитно-фінансову систему України на зону, сприятливу для легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, яка, в свою чергу, виступає одним із найпоширеніших правопорушень у сфері економіки, вчинюваних організованою злочинністю.

У статті обґрунтовано роль та значення національної системи запобігання легалізації (відмиванню) майана, одержаного злочинним шляхом, у сучасних умовах розвитку в Україні.

Виокремлено основні напрями боротьби з легалізацією майана, одержаного злочинним шляхом, та встановлено актуальність цієї діяльності в Україні. Визначено субєктів у сфері фінансового моніторингу, мету та завдання їхньої діяльності. Досліджено законодавчу базу в питанні запобігання та протидії легалізації незаконних доходів. Розглянуто розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2023 року № 1207-р «Про затвердження плану заходів, спрямованих на запобігання виникненню та/або зменшення негативних наслідків ризиків, виявлених за результатами третьої національної оцінки ризиків у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) майана, одержаного злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, на період до 2026 року», метою якого є законодавче, організаційне та інституційне удосконалення та забезпечення стабільного функціонування національної системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) майана, одержаного злочинним шляхом.

Ресоціалізація засуджених як стратегічна ціль кримінально-виконавчої системи через призму визначення кримінально-виконавчої політики

С.В. Дьоменко — 2024-03-20

У статті представлено авторське бачення проблематики ресоціалізації засуджених як стратегічної цілі для кримінально-виконавчої системи, визначеною кримінально-виконавчою політикою держави. В процесі дослідження розглянуті дискусіні питання тлумачення таких дефініцій як: «політика», «антикримінальна політика», «кримінально-виконавча політика», «ресоціалізація засуджених».

В процесі дослідження акцентована увага на специфіку доктринального визначення багатогранного соціального явища - політики, що дозволило сформулювати авторський погляд на поняття антикримінальної політики. Автор пропонує розглядати його у якості практики уповноважених народом країни суб'єктів по виробленню генеральної лінії держави відносно впливу на злочинність, яка охоплює визначення основної концепції (стратегії) напрямів і засобів її реалізації, виділення для цього необхідних ресурсів та здійснення контролю і нагляду за впровадженням її у життя.

Спираючись на надане родове поняття та сучасні доктринальні позиції автором сформульовано розуміння кримінально-виконавчої політики у якості окремого виду антикримінальної політики, яка має свій прояв у діяльності уповноважених суб'єктів по визначенню стратегічних цілей, принципів функціонування, завдань для системи виконання та відбування покарань, засобів їх досягнення, а також здійснення контролю і нагляду за процесом впровадження у життя таких планів.

У подальшому, враховуючи результати наведеного аналізу норм законодавства, регулюючих розподіл повноважень державних органів в сфері формування внутрішньої політики, кримінально-виконавчу політику автор конкретизував як діяльність Верховної Ради України по визначенню стратегічних цілей, принципів функціонування, завдань для системи виконання та відбування покарань, засобів для їх досягнення, а також здійсненню парламентського контролю за процесом впровадження у життя таких планів.

Проведений розгляд нормативної сутності ре- соціалізації засуджених через призму наданого визначення кримінально-виконавчої політики дозволив виявити її роль, як стратегічного цільового орієнтиру для карального механізму держави. Подальший розгляд легального поняття ресоціалізації засуджених, закріпленого у кримінально-виконавчому законі, виявив факт представлення його змісту двозначними, а також взагалі такими, що не піддаються визначенню ознаками. Спираючись на результати дослідження автор наводить твердження про потенційну неможливість досягнення кримінально-виконавчою системою, які би умови для виправлення засуджених вона не створювала, своєї стратегічної цілі - ресоціалізації осіб, які відбувають покарання.

Відмивання злочинних доходів через операції з віртуальними валютами: нова загроза економічній безпеці

Д.В. Каменський — 2024-03-20

Наукову статтю присвячено окремим аспектам правової (передусім кримінально-правової) оцінки та протидії небезпечним практикам використання віртуальних валют для легалізації майна, одержаного злочинним шляхом. В основу авторського дослідження покладено міждисциплінарний підхід до наукового пізнання, із активним використанням міжнародного та окремо іноземного досвіду протидії легалізації злочинних доходів у спосіб здійснення операцій з криптовалютами.

Автори висловлюють позицію, посилаючись на конкретні приклади масштабних «фінансово-віртуальних» зловживань, про необхідність розробки Україною власного чіткого плану дій щодо правового регулювання порядку обігу віртуальних активів, зокрема шляхом впровадження ефективних національних механізмів запобігання (або принаймні зменшення) практики відмивання «брудних» коштів із урахуванням безпосередніх загроз фінансовій системі України від дій країни, яка здійснює збройну агресію проти нашої держави. Також наголошено на тому, що в кримінально-правовій науці існує плюралізм підходів до визначення легалізації злочинних доходів, адже цей різновид протиправної поведінки є складним явищем (злочин, дія, процес, технологія, стадія, метод і процедура, вид підприємницької діяльності тощо). Із посиланням на усталений у науці та практиці підхід до виокремлення у відмиванні злочинних доходів трьох основних етапів (розташування, приховання та інтеграція), аргументовано позицію, що ці етапи не можна однаково застосовувати до схем легалізації, поєднаних із використанням фіатних чи віртуальних валют.

У заключній частині статті наголошено на тому, що Україна, будучи інтегрованою до світового економічного співтовариства, повинна в процесі запровадження механізмів протидії сучасним схемам легалізації злочинних доходів, у т. ч. за допомогою віртуальних валют, не лише дотримуватись спеціальних міжнародних стандартів, але й враховувати власні пріоритети розвитку національної правової системи та поточну соціально-економічну ситуацію в країні.

Поняття принципів права в площині кримінального права

А.А. Лисак — 2024-03-20

Стаття присвячена аналізу ролі та місця принципів права в контексті кримінального права. Автор акцентує увагу на важливості дослідження принципів права як з точки зору теоретичного аспекту - з ціллю розуміння змісту та напрямків розвитку кримінального права як галузі права, так і з точки зору практичного аспекту, що проявляє себе під час безпосереднього застосування заходів кримінально-правового впливу на певних суб'єктів кримінально-правових відносин. Враховуючи, що принципи права виражають сутність та соціальне призначення права надзвичайно важко переоцінити їхнє значення. Вони відображають основні цінності та ідеали суспільства на конкретному етапі його розвитку. Зі зміною цих цінностей та ідеалів принципи права також еволюціонують. Актуальність теми дослідження зумовлена відсутністю єдиного підходу серед науковців щодо визначення принципів кримінального права, а також недостатньою увагою до останніх з боку законодавця. Мета автора полягає у формуванні власного визначення поняття принципів кримінального права. Для виконання вищевказаної мети статті автор розглядає найбільш поширені підходи, які різні науковці використовують для визначення принципів права в цілому та принципів кримінального права зокрема. Наголошуючи на різноманітності таких підходів, автор зосереджує свою увагу на визначенні принципів права в межах широкого та вузького типів праворозуміння. У статті висвітлюються ключові ознаки принципів кримінального права, які відповідають специфічним характеристикам кримінального права як галузі права. Також аналізуються тенденції закріплення принципів права в нормах права. Окремо досліджується питання закріплення принципів кримінального права в нормах кримінального закону. Стаття залишає місце для подальших наукових досліджень, які мають перспективи у вказаній тематиці.

Окремі питання удосконалення кримінально правової охорони правовідносин у сфері довкілля

С.І. Марко — 2024-03-20

Наукова стаття присвячена аналізу окремих положень проекту нового Кримінального кодексу України, спрямованих на регулювання правовідносин у сфері протидії кримінальним правопорушенням проти довкілля. На основі аналізу наукових публікацій, що стосуються реформування кримінального законодавства, акцентовано увагу на доцільності вдосконалення системи протидії екологічній злочинності, адаптації вітчизняного Кримінального кодексу України до вимог Європейського Союзу та досягнення відповідності його вимогам та цілям. Здійснено наукове дослідження змістовного наповнення п'ятої та шостої Книг Проекту, які є намаганням унормувати правовідносини у сфері кримінально-правової охорони навколишнього середовища. Наведено аргументи щодо доцільності коригування структури та змісту приписів Проекту у зв'язку з різним місцезнаходженням окремих норм його Особливої частини, об'єднаних спільним родовим об'єктом. Зокрема, розвинуто думку щодо виокремлення Книги про кримінальні правопорушення проти довкілля, до якої слід включити розміщені у інших Книгах Проекту розділи, присвячені кримінальним правопорушенням проти екологічної безпеки та кримінальним правопорушенням проти порядку використання і захисту природних ресурсів. Крім того, за результатами проведеного дослідження обґрунтована необхідність визначення найбільш прийнятної назви відповідного розділу майбутнього кримінального закону, яка б враховувала зміст та значення використаних у ньому термінів «Кримінальні правопорушення проти природи та безпеки довкілля», що характеризують насамперед родовий об'єкт кримінальних правопорушень у досліджуваній сфері. Зазначається, що окремі діяння, передбачені Проектом, носять «комплексний» характер і можуть посягати як на відносини проти безпеки довкілля, так і на порядок використання природних багатств держави, впливаючи при цьому прямо чи опосередковано на публічне здоров'я. Доведено, що такий підрозділ Особливої частини майбутнього Кримінального кодексу України має містити як кримінальні правопорушення проти безпеки довкілля, так і делікти проти природи (навколишнього природнього середовища), що фактично ототожнюються з кримінальними порушеннями проти порядку використання природних ресурсів.

Щодо кримінологічного дослідження детермінантів суїцидальної поведінки серед працівників правоохоронних органів

І.А. Нестерова — 2024-03-20

У статті здійснено кримінологічне дослідження детермінантів суїцидальної поведінки серед працівників поліцейських органів. Автори зазначають, що в останні роки спостерігається стрімке зростання кількості суїцидів та спроб їх здійснення, в тому числі й серед працівників правоохоронних органів. Визначено, що кримінологія як комплексна наука дозволяє досліджувати суїцид не тільки з правової позиції, а також з позицій інших наук, таких як соціологія та психологія. Серед вчених-юристів до сих пір триває дискусія, чи відносити проблему суїциду до проблем кримінологічного дослідження. На думку вчених, основною причиною недостатньої уваги кримінологів є те, що суїцид в більшості країн світу не є кримінальним правопорушенням.

Визначається, що суїцид став поширеним серед працівників органів внутрішніх справ віком від 25 до 40 років. Враховуючи, що правоохоронна діяльність є критичним та екстремальним видом діяльності, суїциди серед працівників правоохоронних органів мають специфічні детермінанти. Правоохоронці - це категорія осіб, які потребують особливої уваги з огляду на можливість розвитку суїцидальної поведінки, оскільки доступність зброї надає можливість вибору найбільш смертельних способів самогубства. Автори погоджуються з думкою дослідників, що найбільший вплив на правоохоронця мають не стільки побутові й сімейні проблеми, скільки психологічне навантаження, пов'язане зі службою. Інакше кажучи, соціально - психологічна дезадаптація є основною детермінантою суїцидальної поведінки серед правоохоронців. Суїцидальна поведінка часто пов'язана з психологічною кризою, яка може виникати під впливом загроз різного роду. Особа, перебуваючи у такому кризовому стані, вирішує, що самогубство - це єдиний спосіб вирішення проблем.

Доведено, що суїцидальна поведінка серед працівників правоохоронних органів зумовлена цілим рядом детермінант, які окремо та в сукупності мають негативний вплив на особистість поліцейського, у зв'язку з чим руйнується його соціальне та психологічне благополуччя, наступає виснаження захисних функцій організму та психіки, можливе виникнення психічних розладів та психічних захворювань.

Покарання за вчинення кримінальних правопорушень проти охоронної діяльності: особливості нормативно-правової визначеності в санкціях статей Особливої частини КК України

Я.М. Нитка — 2024-03-20

У статті відзначається, окремим санкціям основних (базових) кримінальних правопорушень проти охоронної діяльності властиві такі недоліки: 1) суперечлива побудова санкцій певних статей Особливої частини КК України без урахування порядку й особливостей призначення окремих видів покарань стосовно певних категорій осіб. Яскравим прикладом цього недоліку є визначен- ня у санкціях ч. 1 ст. 381, ч. 1 ст. 387 КК України такого покарання як виправні роботи. З огляду на приписи ч. 2 ст. 57 КК України це основне покарання не може бути призначено до суб’єктів цих кримінальних правопорушень, оскільки такими суб’єктами є переважно працівники правоохоронних органів; 2) регламентація в окремих санкціях розглядуваних кримінально-правових норм лише одного виду основного покарання. Скажімо, у санкції ч. 1 ст. 380 КК України безальтернативно визначається лише один різновид основного покарання, що може підлягати призначенню винній особі, – позбавлення волі на строк до п’яти років; 3) у конструюванні санкцій вказаних кримінально-правових заборон не завжди беруться до уваги характер і ступінь суспільної небезпечності передбаченого в диспозиції статті кримінального правопорушення. Прикладом цього недоліку є санкція ч. 1 ст. 387 КК України, оскільки у разі порушення цієї заборони потенційно може бути індивідуалізоване лише одне покарання – штраф від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Однак ступінь суворості штрафу навряд чи відповідає ступеню суспільної небезпечності цього протиправного посягання. Крім того, у такому разі санкцією цієї статті фактично безальтернативно визначається лише один різновид основного покарання, що може бути призначений винній особі, а це одночасно є окремим із вже зазначених недоліків нормативно-правової визначеності покарання у санкціях розглядуваних кримінально-правових заборон; 4) не завжди є узгодженими санкції в основному, кваліфікованому та особливо кваліфікованому складах кримінальних правопорушень. Так, у ч. 2 і 3 ст. 387 КК України передбачаються за різні, з огляду на ступінь їх суспільної небезпечності, однакові мінімальні і максимальні строки призначення обов’язкового додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (до трьох років); 5) окремої уваги заслуговує проблематика нормативної визначеності у санкціях ч. 2 ст. 381, ч. 2 ст. 387, ч. 1 ст. 396 КК України покарання у вигляді арешту, оскільки відповідно до закону України від 23.08.2023 року «Про внесення змін до Кримінального, Кримінального процесуального кодексів України та інших законодавчих актів України щодо удосконалення видів кримінальних покарань» арешт як вид покарання замінений на інший вид покарання – пробаційний нагляд. У цьому випадку є сумніви щодо приналежності пробаційного нагляду до різновиду кримінальних покарань

Органи Державної кримінально-виконавчої служби України в системі суб'єктів захисту прав, свобод і законних інтересів громадян

С.В. Романцова — 2024-03-20

У статті на підставі комплексного системного аналізу чинного законодавства розглянуто органи Державної кримінально-виконавчої служби України в системі суб'єктів захисту прав, свобод і законних інтересів громадян.

Об'єктом дослідження виступають правові відносини, що складаються під час здійснення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України у контексті захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Предмет становлять нормативно-правові акти, що регламентують діяльність органів і установ ДКВС у сфері захисту прав і свобод, осіб, які перебувають у місцях несвободи, а також практика їх застосування. Методологічну основу складають методи: формально-логічний аналіз понятійного апарату; системний аналіз; порівняльно-правового аналізу - для виявлення прогалин у правовому регулюванні діяльності ДКВС. Зазначено, що гідність особи та особиста недоторканність, не будучи об'єктами кримінального покарання, при виконанні позбавлення волі фактично обмежуються, однак у законодавстві ці питання відображені недостатньо. Таке становище не відповідає духу та вимогам правової держави. Розглянуто функції Державної кримінально-виконавчої служби України. Вказано, що у правовому інституті обмежень прав осіб, які відбувають покарання у виправних установах, відсутні необхідні логічні переходи від норм міжнародного та конституційного права до норм кримінально-правового комплексу, а в його межах від норм кримінального права до кримінально-виконавчого права. Діяльність ДКВС Міністерства юстиції України служить головній меті - виконання кримінальних покарань, а її найважливіші функції пов'язані та базувалися на реалізації основних засобів поводження з правопорушниками, як режим, праця, виховання. Ефективність зазначеної діяльність прямо залежить від забезпечення прав, свобод і законних інтересів осіб, які перебувають к сфері діяльності ДКВС.

Проблемні аспекти притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення домашнього насильства

І.В. Слободенюк — 2024-03-20

Стаття присвячена аналізу особливостей притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення домашнього насильства. Доведено, що криміналізація домашнього насильства є важливою з наступних причин: по-перше, з точки зору захисту прав постраждалих осіб, оскільки домашнє насильство є однією з найтяжких форм посягання на права, воно ставить під загрозу соціальні цінності, така поведінка може посягати на психічне та фізичне здоров'я, честь, гідність, статеву свободу та статеву недоторканість; по-друге, встановлення кримінальної відповідальності за такі дії є частиною міжнародних зобов'язань України; по-третє, коли домашнє насильство криміналізоване потерпілі більш схильні звертатися за допомогою до правоохоронних органів, вони мають певність, що їхні скарги будуть ретельно розглянуті, а права будуть захищені; по-четверте, криміналізація домашнього насильства сприяє запобіганню протиправної поведінки. Окрему увагу приділену значенню Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами від 11.05.2011 року у встановленні кримінальної відповідальності за вчинення домашнього насильства та змінам внесеним до кримінального та кримінального процесуального законодавства у зв'язку з приведенням законодавства у відповідність до норм Конвенції.

Проаналізовано статистику звернень щодо домашнього насильства та кримінальних проваджень, розглянутих судом. Зроблено проміжний висновок про те, що велика кількість справ закривається на етапі досудового розслідування або потерпілі часто відмовляються писати заяви про вчинення щодо них домашнього насильства.

До проблемних аспектів кримінальної відповідальності за вчинення домашнього насильства віднесено: 1. Встановлення систематичності домашнього насильства. 2. Неефективне розслідування. 3. Віднесення домашнього насильства до справ приватного обвинувачення.

Зроблено висновок про те, що криміналіза- ція домашнього насильства є суттєвим кроком на шляху євроінтеграції, виконання Україною міжнародних зобов'язань, забезпечення захисту жертв домашнього насильства. Враховуючи недоліки та виклики, які склалися у зв'язку з притягненням винних осіб до кримінальної відповідальності запропоновано здійснити наступні заходи: по-перше, виробити чітку судову практики у питанні встановлення систематичності як ознаки кримінального правопорушення, передбаченого статтею 126-1 КК України, по-друге, сформувати недискримінаційне ставлення до по- страждалих серед працівників правоохоронних органів та загалом сформувати нетерпимість до будь-яких проявів домашнього насильства у суспільстві через різні освітні заходи; по-третє, виключити домашнє насильство та злочини, пов'язані з домашнім насильством із справ приватного обвинувачення.

"Систематичність" домашнього насильства: проблеми тлумачення

О.Л. Старко — 2024-03-20

Статтю присвячено проблемі кримінальної відповідальності за домашнє насильство. Зокрема, розглянуто питання щодо тлумачення ознаки "систематичність” вчиненого діяння. Відмічено, що у кримінально-правовій доктрині, а також у судовій практиці з моменту введення в дію закону про кримінальну відповідальність за домашнє насильство не було вироблено єдиного підходу щодо критеріїв встановлення систематичності діяння, що призводило до помилок при вирішенні питань розмежування адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі-КУпАП) та кримінального правопорушення, передбаченого ст. 126-1 Кримінального кодексу (далі - КК) України.

Проаналізовано низку теоретико-прикладних питань, від розв'язання яких залежить правильність кваліфікації діянь як однієї із ключових передумов реалізації справедливого правосуддя та забезпечення верховенства права. А саме: 1) яка кількість діянь (будь-яких форм домашнього насильства) вказує на систематичність, а отже про наявність підстав для кваліфікації за ст. 126-1 КК України ? Чи утворює систематичність (як підставу для кваліфікації діяння за ст. 126-1 КК України), попереднє притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства; 2) якщо діяння систематичне (від 3-х і більше разів), але не призводить до наслідків, зазначених у диспозиції ст. 126-1 КК України, це адміністративне правопорушення чи злочин ?; 3) чи означає систематичність вчинюваних діянь (від 3 і більше), презумпцію настання наслідків, що зазначені в диспозиції ст. 126-1 КК України?

Встановлено, що через відсутність єдиного підходу щодо визначення змісту кількісно-якісних критеріїв систематичності як криміноутворюючої ознаки домашнього насильства мають місце помилки при притягненні винної особи до відповідальності. Означене вимагає єдиного уніфікованого підходу у цьому питанні. З цією метою, пропонується формалізувати дану ознаку через доповнення ст. 126-1 КК України приміткою, яка містила б чітке визначення кількісних та якісних ознак систематичності діяння.

Заходи кримінально-правового характеру, які застосовуються за кримінальні правопорушення, що посягають на фармацевтичну діяльність, поза межами кримінальної відповідальності

О.Г. Фролова — 2024-03-20

У статті розглядаються заходи кримінально-правового характеру, які застосовуються за кримінальні правопорушення, що посягають на фармацевтичну діяльність, поза межами кримінальної відповідальності.

На думку автора поза межами кримінальної відповідальності "перебувають” такі заходи кримінально-правового характеру, як: звільнення від кримінальної відповідальності; обмежувальні заходи, що застосовуються до осіб, які вчинили домашнє насильство; примусові заходи медичного характеру; примусові заходи виховного характеру; примусове лікування; спеціальна конфіскація; заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб.

Акцентується увага на тому, що з'ясування специфіки застосування окремих із цих заходів прямо пов'язане із реалізацією норм КК України, що забезпечують кримінально-правову охорону фармацевтичної діяльності в Україні. Адже відповідні норми Особливої частини КК України передбачають спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності (ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321, ч. 4 ст. 3211 КК України), а визначення поняття спеціальної конфіскації у ч. 1 ст. 96-1 КК України прямо включає її застосування за певні види названих кримінальних правопорушень.

У статті розглядаються особливості застосування спеціальної конфіскації (зокрема, за такі види кримінальних правопорушень, які посягають на фармацевтичну діяльність та передбачені ч.ч. 2-5 ст. 134, ст.ст. 138, 142, 305, 306-308, ч.ч. 2, 3 ст. 309, ст.ст. 312, 314-317, 320, 321, 321-1, 321-2, 322, ч.ч. 2-4 ст. 323, 324 КК України).

Окрема увага автором приділена специфічному змісту передумови та підстави в юридичних конструкціях спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності, що передбачені ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321, ч. 4 ст. 321-1 КК України.

Автор обґрунтовує актуальність застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичної особи за вчинення уповноваженою особою юридичної особи від імені та в інтересах цієї юридичної особи кримінальних правопорушень, передбачених ст.ст. 142, 306, 307, 311, 312, 320, 321, 321-1, 321-2, 322 КК України.

Об’єкт складу кримінального – караного діяння за кримінальним законодавством Республіки Польща

М.Ю. Шуп'яна — 2024-03-20

Стаття присвячена висвітленню сутності та змісту об’єкта складу кримінально-караного діяння за польським кримінальним законодавством.
Проаналізовано питання пов’язані з класифікацією об’єкта складу кримінально - караного діяння, її практичним значенням та змістом поняття подібності кримінально - караних діянь. Автор акцентує увагу на тому, що не потрібно плутати об’єкт кримінально - караного діяння з виконавчим об’єктом. Наприклад, якщо хтось підробляє документ, видряпуючи з його тексту певні слова і вписуючи інші – то виконавчим об’єктом тут буде аркуш паперу, на якому він вчиняє свої дії. Натомість об’єктом кримінально - караного діяння, а відповідно правовим благом, яке захищається законом (і водночас благом, яке захищає ст. 270 Кримінального кодексу Республіки Польща, є достовірність документу. Також у статті звернено увагу на те, що у деяких статтях особливої частини КК при описі кримінально - караного діяння вказується також і об’єкт захисту, наприклад, у ст. 189 Кримінального кодексу Республіки Польща серед ознак вказано свободу як правове благо. що захищається цією нормою. Проте, найчастіше об’єкт кримінально - караного діяння не належить до його передбачених законом ознак. У статті автор також наголошує, що об’єкт кримінально - караного діяння має також суттєве значення при визначенні подібності кримінально - караних діянь, зокрема, для застосування норм про рецидив. Відповідно до § 2 ст. 115 Кримінального кодексу Республіки Польща, подібними кримінально - караними діяннями є кримінально - каране діяння, які належать до одного виду.
Оскільки загально прийнято трактувати як кримінально - каране діяння, які належать до одного виду, кримінально - караних діянь спрямовані проти одного і того ж чи наближеного правового блага. Встановлення факту подібності кримінально - караних діянь відбувається, зокрема, за критерієм об’єкта кримінально - караного діяння.
Наприклад, подібними є кримінально – карані діяння шахрайство (ст. 286 КК) і скупка краденого (ст. 291 КК), оскільки обидва спрямовані проти майна.

Пам'ять як семіотичний засіб формування загальнолюдських прав та історико-національної правової політики держави

О.М. Балинська — 2024-03-20

Позиціонується думка, що пам'ять є тим феноменом, який дає можливість закріпити, зберегти, а надалі - відтворювати минулий досвід людства та повторного застосовувати його в життєдіяльності людини. Авторка демонструє суспільно значущі види пам'яті: історичну пам'ять, яка зберігає історичну правду і навіть проєктує історичну необхідність; соціальну пам'ять, яка позначує цінності, уявлення, світоглядні установки і настанови соціальних груп як певний символічний капітал; культурну пам'ять, що передбачає так звану «комунікативну традицію» поколінь; філософське поняття пам'яті, в якому відтворені процеси мислення, пізнання й духовна сутність людини. На цій основі пропонується розглянути пам'ять як семіотичний засіб, за допомогою якого формується право як таке та загальні права людини, а також історична спадщина нації та, відповідно, національна політика держави. Зокрема, йдеться про важливість використання психологічного методу запам'ятовування у створенні права в результаті мисленнєвої діяльності людини та розуміння його впливу на правосвідомість і правову поведінку; про демонстрацію впливовості соціокультурних знаків та їх здатності забезпечувати своєрідну психологічну тяглість історії народу; про доведення, що норми поведінки (зокрема право) народжуються у психіці людини, є результатом її психічної діяльності, а відповідно, формують зміст, сутність, значення загальнодержавної правової політики з відтворенням певних сигналів, знаків, кодів, повідомлень, призначених для передавання, обробки й зберігання (запам'ятовування) різної інформації народу та нації. Тобто обґрунтовується позиція, що правові знаки (архетипи, універсалії, символи та інші семіотичні елементи) покликані зберігати національну особливість і самобутність правової культури, формувати правові традиції як підґрунтя правової політики держави.

Філософсько-правове осмислення категорії "гідність людини" в працях мислителів

О.Г. Козинець — 2024-03-20

У статті досліджуються особливості філософсько-правової категорії «гідність людини». Зокрема, в рамках даного дослідження проаналізовано погляди античних мислителів, мислителів епохи Середньовіччя та Нового часу та відповідно наведено їх трактування категорії «гідність людини». В поглядах Аристотеля, Фоми Аквінського, Джаноццо Манетті, Томаса Гоббса, Джона Локка та Іммануїла Канта розкривається сутність, зміст та особливості гідності людини з різноманітних підходів. Але при цьому ці погляди доповнюють один одного і дозволяють чітко окреслити сутність категорії «гідність людини». При цьому визначено, що це не вичерпний перелік мислителів, які досліджують дану категорію, але в їх працях їй присвячено особливу увагу.

Особливу увагу приділено гідності людини як філософській і як правовій категорії, оскільки визначено, що спочатку «гідність людини» розглядалась як філософська категорія, а вже згодом вона розглядалась як правова категорія. Це стало наслідком закріплення категорії «гідність людини» в міжнародно-правових актах та актах національного законодавства, в тому числі й в Україні.

В процесі дослідження визначено, що гідність людини розглядається мислителями протягом багатьох тисячоліть, але при цьому за весь час існування даної категорії вона практично не еволюціонувала, що свідчить про сталість даної категорії. Це важливо з огляду на те, що людське суспільство дійшло до єдиного розуміння гідності людини, що особливо важливо для сучасного покоління.

Також у рамках даного дослідження розглянуто ознаки, які притаманні гідності людини. Зазначено, що ознаки гідності визнаються в різних міжнародних правових актах та етичних кодексах та служать основою для розвитку правових та соціальних стандартів, спрямованих на захист гідності людини у всіх аспектах життя. Зроблено висновки та наведено власне трактування визначення поняття «гідність людини».

Поведінка людини в філософсько правовому осмисленні: дитячі аспекти під час військових дій

Н.В. Ортинська — 2024-03-20

В статті досліджено зародження поняття поведінки людини. З'ясовано, що поведінка людини ставала предметом вивчення різних галузей знань. Витоки формування поняття поведінки людини сягає часів Античності, що можливо прослідкувати в працях відомих філософів та мислителів. У даний період розмірковували над поняттям справедливості та співжиття членів соціуму. Констатовано, що визначний вплив на поведінку людини мало християнство, що стало відправним пунктом у формуванні людської поведінки, світосприйняття та як наслідок створення формальних правил, що поступово поширювались на всі сфери людського існування. Історичні події, що мали важливе значення для зміни парадиг- мальних уявлень про поведінку людини також можливо прослідкувати під час першої та другої світової війни, адже саме у ці трагічні часи сама цінність людини та її життя, здоров'я, честь та гідність набули іншого забарвлення, що також вплинуло на поведінку та її інтерпретацію. Поведінку людини можливо розглядати відштовхуючись від вікових, ціннісних, соціальних, моральних, соматичних, економічних, трудових, політичних маркерів тощо. Формування поведінки людини розпочинається з раннього віку і першочергово батьки є агентами соціалізації дитини та провідниками у самостійне життя і в процесі первинного пізнання нею власної реакції на події та диференціації позитивної та негативної поведінки, що будує основоположний каркас у подальшій взаємодії її з навколишнім світом. Всі ці складові впливають на подальше формування в людини певних стандартних шаблонів, якими вона, підсвідомо користується, як реакцію на навколишній світ. Досліджено значні зміни, що мали місце у післявоєнний період та в період постмодерну. Акцентовано увагу на зміні поведінки людини у сьогоденні. Проаналізовано вплив війни на поведінку дітей та молоді, що піддалась значним змінам.

Поведінка людини: філософсько-правовий дискурс

А.С. Романова — 2024-03-20

Стаття присвячена філософсько-правовим проблемам поведінки людини в контексті аксіо- логічних аспектів людиноцентризму, що полягає в дотриманні прав, свобод людини та забезпеченні принципу людської гідності.

Наголошено, що динамічний розвиток суспільства впливає на розуміння і трактування критерію «допустимості» у поведінці. Змінюються світоглядно-ціннісні установки і орієнтири людини в суспільстві, що спричиняє сутнісні зміни у сприйнятті правових явищ, як явищ суспільної дійсності.

З'ясовано, що правова поведінка - це поведінка людини, що регулюється нормами права. Вона може бути правомірна і неправомірна. Відповідно, право або підтримує і заохочує таку поведінку (правомірну), або ж навпаки - вважає недопустимою, такою, що порушує норми співжиття (неправомірна).

Наголошено, що багато науковців підтримують підхід, що правомірна поведінка не вимагає зусиль, а тільки передбачає утримання індивідом від негативних дій. Зауважено, що таке утримання для особи, що формувалася у правомірному середовищі, де оточуючі були законопослуш- ними громадянами, не є складним, а навпаки - норма, але є інший тип осіб, прикладом для яких було середовище з неправомірними цілями і установками. Для таких людей щоб не потрапити під вплив маргінального, а подекуди і злочинного оточення, потрібно докласти максимум зусиль, інколи, навіть пов'язаних з небезпекою для життя і здоров'я.

Зазначено, що у правовій площині є досить небезпечною поведінка, так званих, «подвійних стандартів», коли людина загалом нібито дотримується правил співіснування у суспільстві, дотримується норм закону і приписів моралі, але вважає, що деякі норми і нормативи можна порушувати через те, що шкода від їх порушення не є значною.

Акцентовано увагу на тому, що цінність поведінки людини полягає в її реалізації у правомірному напрямі, через дотримання норм права і суспільної моралі, притаманної певному суспільству на конкретному етапі його розвитку.

Правове виховання неповнолітніх

Я.І. Турчиняк — 2024-03-20

Стаття присвячена філософсько-правовим проблемам ціннісних аспектів правової поведінки неповнолітніх, що передбачає постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури та активної правомірної поведінки.

З'ясовано, що правове виховання займає основне місце у формуванні законопослушного громадянина, що не тільки не порушує правові норми суспільства, а й прагне на основі норм природного і позитивного права зберігати гармонію природно-правового простору і державно-правового поля.

Наголошено, що сьогодні воєнні реалії показали українцям важливість національно-патріотичного виховання молоді. Не менш важливим є виховання молодого покоління в повазі до права, держави, але відбуватися цей процес повинен не хаотично, а на рівні впровадження новацій в освітньому просторі впроваджувати систему національно-патріотичного та правового виховання. Втрата ціннісно-правових зв'язків і орієнтирів під час війни є проблемним аспектом у процесі правомірного виховання неповнолітніх осіб, так, як це може призвести до деформації правосвідомості і формування девіантної поведінки молоді.

Діти повинні розуміти в якій державі вони живуть, що таке права і обов'язки, чим відрізняється правомірна і неправомірна поведінка та які санкції може застосовувати держава до громадян, навіть до неповнолітніх, за порушення норм права і закону. Важливо до цього процесу залучати фахівців, а саме: представників підрозділів ювенальної превенції, психологів, соціальних працівників.

Акцентовано увагу на необхідності правового виховання дітей з числа внутрішньо переміщених осіб в період адаптації на новому місці проживання, з метою правомірної соціалізації.

Зазначено, що правовий статус дитини гарантований і охороняється на міжнародному і загальнодержавному рівні. Дитина має права, але потрібно навчити дитину користуватися своїми правами, навчити відповідно до віку, до її психічних і психологічних особливостей. Особливостям правового виховання в Україні завжди приділялася значна увага. Щодо неповнолітніх, то починаючи з сім'ї, дошкільних закладів, школи і завершуючи закладами вищої освіти (початкові курси) діти отримували уявлення і розуміння того, що таке норми поведінки, що таке мораль і право.

Проблеми нормативного регулювання процесуальних засобів пізнавальної діяльності слідчого

С.С. Барган — 2024-03-20

У статті розглядається пізнавальна спрямованість діяльності слідчого на досудовому розслідуванні. Наголошено, що пізнавальна діяльність в процесі розкриття і розслідування кримінального правопорушення обумовлюється передбаченими положеннями чинного КПК України процесуальними засобами, що насамперед зорієнтовані на пізнання обставин, що підлягають встановленню. Безумовно, ці засоби мають сприяти отриманню нових знань про обставини, що мають значення для кримінального провадження, але відповідно до ч. 8 ст. 223, ч. 5 ст. 280 КПК України, якщо досудове розслідування завершено, терміни закінчилися чи воно було зупинено, діяльність слідчого, пов'язана з пізнанням минулих подій припиняється через заборону проведення слідчих (розшукових) дій. Проте до процесуальних засобів пізнання відносяться не лише слідчі (розшукові) дії, серед яких у розрізі гносеологічної спрямованості варто виокремити заходи забезпечення кримінального провадження, такі як затримання, тимчасовий доступ до речей і документів, тимчасове вилучення майна, арешт майна. Однак, оскільки нормативне регулювання слідчих (розшукових) дій та заходів забезпечення кримінального провадження залишається невизначеним, виникає питання про можливість або неможливість використання цих заходів поза межами строків досудового розслідування для отримання доказів у кримінальному провадженні, не порушивши загальні засади кримінального провадження (верховенство права, законність, розумність строків). На цій підставі висловлено думку, що пізнавальна природа деяких заходів забезпечення кримінального провадження обумовлює недосконалість нормативного розмежування слідчих (розшукових) дій та заходів забезпечення кримінального провадження, враховуючи їхнє загальне визначення у нормах кримінального процесуального закону. Зрештою порушено питання про можливість слідчого отримувати інформацію про обставини вчинення кримінального правопорушення через заходи забезпечення у зупиненому кримінальному провадженні.

Предмет злочинного посягання в криміналістичній характеристиці перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань

О.А. Ващенко — 2024-03-20

В статті зазначено, що військова агресія Росії проти нашої держави створила, крім іншого, необхідність внесення змін до вітчизняного законодавства з метою криміналізації деякої діяльності людей. Зокрема, шляхом доповнення Кримінального кодексу України статтею 114-1 «Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань». А з початком повномасштабного вторгнення на територію України, на жаль, кількість зазначених кримінальних правопорушень тільки зросла: 7 кримінальних правопорушень в 2021 році, 76 - в 2022 році, 159 - в 2023 році.

Встановлено, що предметом злочинного посягання в досліджуваній категорії кримінальних правопорушень, буде законна діяльність Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період.

Досліджено, що Збройні Сили України є військовим формуванням, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. А до інших військових формувань можна віднести Державну прикордонну службу України, Службу безпеки України, Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, а також Службу зовнішньої розвідки України

Зроблено висновок, що предметом злочинного посягання кримінального правопорушення, передбаченого ст. 114-1 КК України є законна діяльність Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України і Служби зовнішньої розвідки України. Саме перешкоджання може полягати в певному втручанні, спрямованому на ускладнення успішного виконання завдань ЗСУ та інших військових формувань в рамках їх законної діяльності. Такі перешкоди можуть виникати як у формі дій, що становлять загрозу для суспільства, так і у формі бездіяльності. У першому випадку перешкоджання може виявлятися у активних заходах, спрямованих на створення фізичних перепон (наприклад, пошкодження транспортних засобів) та/або інформаційних бар'єрів (наприклад, розповсюдження дезінформації). У другому випадку - може виникати через невиконання або неналежне виконання юридичних обов'язків (наприклад, саботаж), що в результаті призводить до відповідного перешкоджання.

Актуальні проблеми допустимості доказів: питання отримання та використання

А.І. Дерев'янко — 2024-03-20

У статті розкриваються проблемні питання допустимості доказів, а також види та критерії допустимості, котрі визначено у положеннях КПК України. Висунуто пропозиції з удосконалення понятійного апарату щодо розглянутої проблематики та положень чинного законодавства. Актуальність публікації обумовлена потребою удосконалення процесу доказування у сфері кримінального судочинства та вироблення ефективних механізмів розслідування кримінальних правопорушень.

Метою підготовки статті було розкриття основних положень змісту допустимості доказів у кримінальному судочинстві України, а також деяких актуальних питань, які із цим безпосередньо пов'язані. Передумовами до формування вказаної мети стали сучасні проблеми, які виникають під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях.

Автором використано загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання. Так із загальнонаукових методів застосовано, зокрема, системно-структурний метод, метод функціонального аналізу, із спеціальних - формально-юридичний, логіко-процесуальний методи, метод порівняльного правознавства. Проаналізовано основні законодавчі норми, які стосуються тематики публікації.

У публікації доводиться, що вимоги, якими визначається порядок отримання доказів, поділяються на такі, що за змістом мають негативний або позитивний характер. Подібна класифікація надає змоги прогнозувати та оцінювати поведінку слідчого, прокурора або судді по реалізації ними відповідних положень КПК України. У ч. 1 ст. 86 КПК України пропонується закріпити положення про те, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством України, а не лише КПК.

Зауважується, що якщо у статтях 87 та 88 КПК України визначаються умови недопустимості доказів, які стосуються істотного порушення прав і свобод людини та безпідставного використання доказів і відомостей про особу підозрюваного чи обвинуваченого, то будь-які інші порушення положень кодексу доцільно визнавати відносно недопустимими, але лише у тому разі коли правові наслідків, які через них настають, мають нікчемний характер і реальною є можливість усунення таких наслідків.

Використання доказів у кримінальному провадженні як складова процесу доказування

А.В. Коваленко — 2024-03-20

Стаття присвячена з'ясуванню сутності та змісту використання доказів а також обґрунтуванню виокремлення такої категорії як складової доказування у кримінальному провадженні. З'ясовано, що попри відсутність категорії «використання доказів» серед передбачених ч. 2 ст. 91 КПК України складових доказової діяльності цей термін вживається законодавцем у низці статей чинного КПК України. Проаналізовано позиції вітчизняних науковців щодо сутності досліджуваної операції з доказами. З'ясовано, що більшість доктринальних визначень цього поняття зводиться до розуміння використання доказів як оперування ними (доказами, їх процесуальними джерелами, доказовою інформацією) для виконання проміжних і кінцевих завдань (тобто досягнення певних позитивних результатів) у кримінальному провадженні.

На основі вивчення положень чинного законодавства та доктринальних джерел встановлено, що докази використовуються шляхом обґрунтування, прийняття та реалізації рішень у кримінальному провадженні. Виокремлено такі форми використання доказів: процесуальні рішення, рішення про подання доказів судові та обґрунтування ними правових позицій, про подання клопотань та скарг під час досудового розслідування, тактичні рішення сторони обвинувачення та інших суб'єктів доказування. Розглянуто загальний механізм прийняття перелічених рішень та місце використання доказів в системі складових доказової діяльності.

Використання доказів визначено як складову процесу доказування, сукупність логічних та інструментальних операцій, що полягають у обґрунтуванні доказами (доказовою інформацією), прийнятті та реалізації суб'єктом доказування рішень з метою виконання власних завдань у кримінальному провадженні.

Подальші перспективи досліджень у аналізованій сфері пов'язані з науково-теоретичним опрацюванням сутності, видів та механізму прийняття рішень у кримінальному провадженні як форми використання доказів.

Особливості проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні зарубіжних країн

Н.В. Коломієць — 2024-03-20

Наукова стаття присвячена визначенню окремих особливостей порядку проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні зарубіжних країн. Встановлено витоки виокремлення «попереднього розслідування» як окремої стадії кримінального процесу, а також прослідкований взаємозв'язок національних правових традицій та типів правових систем з відповідними стандартами, притаманними кримінальному процесу.

Здійснено аналіз кримінального процесуального законодавства Федеративної Республіки Німеччина, Королівства Іспанія, Великої Британії та Французької Республіки. Досліджено основні аспекти досудового розслідування та дізнання ФРН. Встановлено з чого розпочинається кримінальне провадження, як налаштована взаємодія в роботі прокурорів і поліцейських, що являє собою вільне доказування. Акцентовано увага на видах підозр залежно від ступеню вірогідності та функціонального призначення.

Визначено, що досудове розслідування як самостійна стадія кримінального провадження, відповідно до Кримінально-процесуального закону Іспанії, завжди є першою у кримінальному процесі. Однак, при цьому, дізнання жодним чином формально не відокремлюється від досудового розслідування. Прокурор і слідчий суддя об'єднанні спільною метою встановити особу, яка вчинила злочин і зібрати необхідні докази. Також вказані особливості даної стадії залежно від виду провадження.

Розглянуто характерні риси кримінального провадження Великої Британії, яке взагалі не містить стадії досудового розслідування. Незважаючи на можливість сторони захисту самостійно збирати докази, діяльність поліції вважається позапроцесуальною, а тому всі зібрані ними фактичні дані потребують пред'явлення мировому судді й їх подальшого закріплення.

Окреслено становище та порядок початку розслідування за законодавством Франції. Її кримінальний процес розглядає дізнання та попереднє слідство як окремі самостійні стадії. В першу чергу проводиться дізнання, потім порушується кримінальне переслідування, після чого починається попереднє слідство.

В підсумках статті підкреслюється необхідність злагодженої роботи правоохоронних органів на засадах верховенства права, законності та справедливості. Аргументована необхідність застосування досвіду зарубіжних країн при вдосконаленні досудового розслідування України.

Особливості криміналістичної характеристики диверсій

П.Ю. Кравчук — 2024-03-20

У статті зазначено, що криміналістична характеристика є основною складовою методики розслідування будь-якого кримінального правопорушення і ті, що пов’язані з вчиненням диверсії, не виняток. Саме тому до елементів криміналістичної характеристики диверсій автором віднесено: 1) предмет злочинного посягання; 2) способи вчинення кримінального правопорушення; 3) знаряддя вчинення злочину; 4) місце та час злочину; 5) типові сліди.
Проаналізувавши чинний КК України, зроблено висновок, що предметом диверс ії можуть бути: 1) люди – під час вчинення дій, спрямованих на їх масове знищення, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, а також масове отруєння або поширення епідемій; 2) об’єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, – під час учинення диверсії у формі вчинення виб ухів, підпалів або інших дій, спрямованих на зруйнування або пошкодження таких об’єктів; 3) об’єкти радіоактивного забруднення (територія або інші) – під час учинення дій, спрямованих на таке їх забруднення; 4) тварини й рослини – під час учинення дій, спрямованих на поширення епізоотій чи епіфітотій.
Стверджується, що спосіб вчинення кримінального правопорушення свідчить про те, як, яким чином особа вчиняє суспільно небезпечне діяння, які прийоми, методи і засоби вона застосовує для цього. Спосіб вчинення злочину характерний насамперед для злочинної дії як активної, вольової суспільно небезпечної поведінки особи.
Звичайно, способи вчинення кримінальних правопорушень повторюються, оскільки злочинець діє в аналогічних умовах, він має соціальні і психологічні типові риси, використовує певні знаряддя і засоби злочину.
Крім того, встановлено, що знаряддям диверсій можуть бути: різного роду вибухові пристрої та речовини; запальні суміші; вогнепальна чи холодна зброя; радіоактивні речовини, предмети або частинки; отруйні речовини тощо.
Що стосується місця вчинення злочину як ключового елементу криміналістичної характеристики диверсій, то до нього можна віднести: 1) місця скупчення (перебування) людей; 2) об’єкти, які мають важливе народногосподарське значення; 3) об’єкти, які мають оборонне значення; 4) територія розповсюдження заразної хвороби тварин; 5) територія розповсюдження заразної хвороби рослин.

Криміналістична характеристика втягнення неповнолітніх у незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів

М.В. Кукос — 2024-03-20

У статті визначено поняття криміналістичної характеристики втягнення неповнолітніх у незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів та окреслені основні її структурні елементи. В ході дослідження визначено, що криміналістична характеристика кримінальних правопорушень - це система узагальнених даних про найтиповіші ознаки певного виду (групи) кримінальних протиправних діянь, що виявляються в способі й механізмі діяння, обстановці його вчинення, особі суб'єкта кримінального правопорушення, інших обставинах, закономірний взаємозв'язок яких є основою для наукового та практичного виконання завдань кримінального провадження.

Елементно-компонентний склад криміналістичної характеристики втягнення неповнолітніх у в незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, як заснованої на практиці правоохоронних органів і криміналістичних дослідженнях системи даних, включає: предмет посягання (засоби та речовини, перераховані у ст. 307 КК України, а саме наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори); способи підготовки, вчинення, приховування та протидію розслідуванню як поведінка осіб; слідову картину (охоплює сліди матеріальні: сліди виробництва, виготовлення, зберігання, транспортування, збуту чи придбання наркотичних засобів; сліди вживання наркотичних засобів; сліди впливу наркотичних засобів на організм людини) та ідеальні, які відображаються у пам'яті людини і знаходять свій вираз як показання свідків, потерпілих, підозрюваних)); типологічні ознаки особи злочинця та особу потерпілого (особливості соціально-демографічних характеристик осіб, які втягують неповнолітніх та віктимність неповнолітніх).

Проблемні питання правового регулювання участі адвоката у кримінальному провадженні для надання професійної правничої допомоги учасникам такого провадження

О.П. Кучинська — 2024-03-20

У статті визначено, що на перший погляд правове регулювання діяльності адвоката у кримінальному провадженні достатньо регламентоване, відповідає міжнародним стандартам та не потребує корегування. Але, як показує практика, під час реалізації норм кримінального процесуального законодавства виникає чимало проблем, які засновані на колізіях та прогалинах у ньому. Серед них чільне місце займають проблеми захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої допомоги учасникам кримінального провадження адвокатом.

У роботі досліджено стан правового регулювання участі адвоката у кримінальному провадженні для надання професійної правничої допомоги учасникам такого провадження. Авторами проаналізовано відсутність права потерпілого та його представника на договірних умовах залучати експерта у кримінальне провадження, інші обмеження прав потерпілого та його представника у збиранні доказів, права на ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення, відсутність права на отримання копії повідомлення про підозру та обвинувального акта, відсутність права подавати клопотання слідчому судді про отримання тимчасового доступу до речей чи документів, а також права на оскарження запобіжного заходу який був застосований до підозрюваного/обвинуваче- ного з мотивів його м'якості тощо.

Також у статті проаналізовано права представника цивільного позивача або цивільного відповідача у кримінальному провадженні у взаємозв'язку із правами, які передбачені Цивільним процесуальним кодексом України, звернено увагу на необхідність передбачення представництва для іншого власника або володільця майна у правовідносинах щодо права заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково, розглянуто процесуальний статус адвоката свідка та адвоката викривача.

У статті запропоновані зміни до норм Кримінального процесуального кодексу України в контексті правового регулювання участі адвоката у кримінальному провадженні для надання професійної правничої допомоги учасникам такого провадження.

Основні моделі побудови досудового розслідування як стадії кримінального провадження в зарубіжних державах

В.В. Налуцишин — 2024-03-20

Одним із головних напрямів розвитку кримінально-процесуального законодавства була, є і залишається диференціація кримінального судочинства на досудові та судові стадії. Констатуються сучасні тенденції вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, що спрямовані на оптимізацію процедури розслідування кримінальних справ і скорочення строків його провадження. Прагнення до демократизації кримінально-процесуальної доктрини, посилення в концепції судової реформи гарантій допустимості доказів, змагальності процесу, зміни самої моделі процесу поряд із фундаментальними тенденціями розбудови правової держави призвели до масштабної рецепції зарубіжних кримінально-процесуальних інститутів.

Розглядаються основні моделі побудови до- судового розслідування як стадії кримінального провадження держав з англосаксонською (Англія, США) та романо-германською (Франція, ФРН, Швейцарія) системою права. З урахуванням досліджених матеріалів відзначається, що при побудові моделей досудового розслідування кримінального провадження незалежно від системи права, що використовується в різних державах, законодавець робить акцент на вдосконаленні двох напрямів: кримінально-процесуального та кримінально-правового. Кримінально-правовий критерій відповідає за визначення більш помірної міри покарання за рахунок досягнення згоди між сторонами обвинувачення та захисту. Кримінально-процесуальний же критерій, у свою чергу, визначає ще два напрями змін: можливість скорочення процесуальних строків провадження в певній його частині або ж загалом; скорочення процесуальних обов'язків осіб - учасників кримінального судочинства. Зроблено висновок про необхідність модернізації чинної моделі досудового етапу вітчизняного кримінального судочинства з врахуванням позитивного досвіду найбільш розвинених західних держав.

Суб'єкти запобігання та протидії кримінальним правопорушенням, пов'язаним з корупцією: проблеми функціонування та перспективи удосконалення правового статусу

Н.А. Никифоренко — 2024-03-20

У статті досліджено суб'єктів запобігання та протидії кримінальним правопорушенням, пов'язаним з корупцією. Встановлено, що це не лише спеціалізовані правоохоронні та судові інституції (Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Вищий антикорупційний суд), але й інституції загальної юрисдикції (Національна поліція України, суди загальної юрисдикції), а також інші суб'єкти, зокрема державні органи, різні категорії уповноважених осіб, викривачі, інститути громадянського суспільства. Незважаючи на те, що в Україні функціонує триланкова антикорупційна система (Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Вищий антикорупційний суд), яка є протидією елітній корупції, основний тягар виявлення та притягнення до кримінальної відповідальності за кримінальні правопорушення, пов'язані з корупцією, покладено на слідчих Національної поліції України, які розслідують відповідні кримінальні провадження та районні чи міжрайонні суди, що здійснюють судовий розгляд цих проваджень. Однак кількісні показники кримінального переслідування осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, пов'язані з корупцією, не завжди дають необхідні результати. Важливими є поодинокі факти притягнення до кримінальної відповідальності службових осіб, що займають відповідальне чи особливо відповідальне становище, оскільки це може мати значно більший запобіжний вплив на суб'єктів декларування з метою недопущення вчинення ними корупційних чи пов'язаних з корупцією кримінальних правопорушень.

За результатами аналізу проблем функціонування вказаних суб'єктів визначено перспективи удосконалення їх правового статусу: 1) створити механізм винагороди викривача не лише за корупційні злочини, але й кримінальні правопорушення, передбачені ст. 366-2 КК України; забезпечити інституційну незалежність, відокремленість керівника уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) шляхом його (її) підпорядкування безпосередньо Національному агентству з питань запобігання корупції; 3) розширити повноваження уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) в частині декларування; 4) доповнити Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р. основними завданнями особи, відповідальної за реалізацію антикорупційної програми.

Про перспективи використання результатів досліджень із застосуванням поліграфа в доказуванні

Т.А. Орлова — 2024-03-20

У представленій статті розкрито загальні напрями і перспективи використання результатів досліджень із застосуванням поліграфа у процесі доказування в кримінальних провадженнях. На підставі отриманих даних про технічні можливості поліграфу та його програмного забезпечення розкрито перелік сфер, у яких використання результатів таких досліджень в Україні є найбільш ефективним. Висвітлено значення результатів поліграфічних експертних досліджень у системі доказів. Наголошено, що крім тактичного значення у процесі доказування, висновок експерта може стати підставою ухвалення слідчим суддею таких важливих рішень у провадженні, як проведення обшуків, тимчасового доступу до речей і документів, проведення комплексу негласних слідчих (розшукових) дій, призначення інших судових експертиз тощо. Визначено, що вчасно отримані результати судової експертизи із використанням поліграфа не тільки можуть виступати основою для побудови версій під час розслідування, визначення основних тактичних завдань і відповідних першочергових слідчих (розшукових) дій, а й входити у комплекс доказів, на яких ґрунтується обвинувачення. Зазначено, що можливості судової психологічної експертизи із використанням методики поліграфічного дослідження є унікальним способом реалізації права будь-якої особи підтвердити правдивість своїх показань (в тому числі й алібі), зафіксувати свою позицію співпраці зі слідством, довести свою відкритість та ініціативність. Представлено перелік психофізіологічних аспектів, що можуть бути встановлені експертом під час застосування поліграфу в осіб, які перевіряються на причетність до правопорушення. До таких аспектів віднесено наступні: акцентуації особистості або схильності до вчинення окремих видів правопорушень; ознаки патологічних сексуальних відхилень (педофілії, герантофілії, некрофілії); ознаки наявності слідів у пам'яті особи про обставини вчинення нею злочину; ознаки перекручування, замовчування чи конструювання інформації. Розкрито бачення щодо комплексу заходів з підвищення перспективи широкого використання можливостей експертної технології використання поліграфа в процесі доказування в кримінальних провадженнях.

Особливості проведення огляду під час розслідування статевих кримінальних правопорушень

О.В. Пчеліна — 2024-03-20

Наголошено, що під час формування методики розслідування статевих кримінальних правопорушень обов'язково потрібно висвітлювати процесуальні та тактичні особливості проведення окремих слідчих (розшукових) дій. Обґрунтовано необхідність виокремлення й характеристики особливостей проведення огляду під час розслідування статевих кримінальних правопорушень. Розкрито значення огляду під час розслідування статевих кримінальних правопорушень. Встановлено, що особливості проведення огляду під час досудового розслідування статевих кримінальних правопорушень зумовлюються, по-перше, процесуальним порядком проведення огляду, по-друге, властивими досліджуваній категорії протиправних діянь закономірностями їх вчинення та слідоутворення. Зазначено, що процесуальний порядок проведення огляду під час досудового розслідування досліджуваної категорії кримінальних правопорушень визначений у ч. 3 ст. 214, ст. ст. 223, 233, 237-239, 615 КПК України. З'ясовано, що основними завданнями огляду під час розслідування статевих кримінальних правопорушень є: пошук слідів біологічного походження, які могли бути залишені правопорушником і можуть згодом стати об'єктами його ідентифікації, виявлення технічних засобів фіксації дій сексуального характеру й їх трансляції, виявлення порнографічної продукції, чорнових записів і т. п. Сформовано криміналістичні рекомендації щодо тактики проведення огляду з урахуванням виду розслідуваного кримінального правопорушення, специфіки слідової картини, виду огляду та етапу його проведення. Визначено особливості огляду ділянки місцевості, яке є місцем події; приміщення, яке є місцем події; речей і документів (одягу та взуття потерпілої особи та підозрюваного, записних книг, фотографій і відеозаписів, комп'ютерів, мобільних телефонів і т. п.). З'ясовано специфіку тактики огляду інформаційних і телекомунікаційних систем, комп'ютерної техніки та засобів із функцією телефону, які використовувалися як засоби підготовки, безпосереднього вчинення та приховування статевих кримінальних правопорушень.

Оцінка доказів при застосуванні слідчими суддями стандарту доказування "обґрунтована підозра"

Ю.Є. Радзієвський — 2024-03-20

Стаття присвячена проблемі оцінки доказів при застосуванні слідчими суддями стандарту доказування «обґрунтована підозра». Суть проблеми полягає в тому, що на практиці переважна більшість слідчих суддів розуміє цей стандарт доказування як такий, що звільняє їх від обов'язку повноцінно оцінювати і досліджувати докази і надає можливість встановлювати обґрунтованість підозри завдяки так званій «розумній оцінці доказів». Здійснюючи таку «розумну оцінку» слідчий суддя, не вдаючись до детальної оцінки дій особи, нібито повинен тільки пересвідчитись, що повідомлена підозра є обґрунтованою. При цьому до наданих доказів не пред'являються такі ж високі вимоги, як при формулюванні остаточного обвинувачення при направлені справи до суду. Не здійснюючи оцінку доказів, слідчі судді не встановлюють фактичні обставини справи і не обґрунтовують свої рішення.

Обґрунтовано хибність поділу оцінки доказів на попередню (поточну) і остаточну (кінцеву). Зазначено, що термін «розумна оцінка доказів» не визначений ані в законодавстві, ані в судовій практиці. Доведено, що на етапі судового контролю існує локальний предмет доказування, що відрізняється від предмету доказування на стадії розгляду кримінального провадження по суті. Обґрунтовано, що оцінка доказів є невід'ємною частиною процесу доказування. Внутрішнє переконання слідчого судді (як результат оцінки доказів), необхідне для прийняття рішення по справі, може сформуватися тільки в результаті оцінки доказів за критеріями, визначеними ст. 94 КПК України. Розумна оцінка доказів» без детальної оцінки дій особи та без «високих вимог до наданих доказів» не дає можливості встановити сукупність обставин, що входять в локальний предмет доказування і які необхідні для правильного вирішення відповідного процесуального питання, і сформувати відповідне внутрішнє переконання судді (як результат оцінки доказів). Рішення слідчих суддів, що приймаються в результаті так званої «розумної оцінки доказів», не можуть вважатися обґрунтованими в розумінні ч. 3 ст. 370 КПК України.

Стан наукового розроблення питань щодо розслідування корупційних кримінальних правопорушень, вчинених суддями

Є.Ю. Свобода — 2024-03-20

Стаття присвячена аналізу наукової розробленості теоретичних та практичних питань розслідування корупційних кримінальних правопорушень.

Здійснено огляд літературних джерел у галузі кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності стосовно зловживання владою або службовим становищем суддею під час здійснення правосуддя, їх виявлення та розслідування.

Наголошується, що більшість наукових досліджень присвячено розслідуванню кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності, розслідуванню прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди, розслідування зловживання владою або службовим становищем суддею в ході здійснення правосуддя, розслідування злочинів, пов'язаних з одержанням неправомірної вигоди суддями під час виконання службових обов'язків, питанням про використання спеціальних знань при розслідуванні корупційних правопорушень, поняття корупції і антикорупційних судових експертиз, експертне забезпечення досудового розслідування корупційних злочинів, поняття та проведення антикорупційної експертизи, тактичних засобів розслідування корупційних кримінальних правопорушень, питання закордонного та міжнародного досвіду щодо діяльності спеціалізованих антико- рупційних інституцій.

Спроби дати наукове обґрунтування особливостей методики розслідування злочинів, пов'язаних із одержанням неправомірної вигоди здійснювалося також на початку ХХІ століття.

Зазначено, що останнім часом увага науковців спрямована на окремих питаннях організації діяльності Національного антикорупційного бюро України, питаннях взаємодії.

Аналіз монографічних, дисертаційних та інших наукових праць з окресленої проблематики засвідчив, що основи методики розслідування зловживання владою або службовим становищем суддею під час здійснення правосуддя досі залишається не розробленою.

Особливості участі спеціаліста в обшуку під час розслідування привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем

О.А. Семенюк — 2024-03-20

Досліджується процесуальні та організаційно-тактичні основи залучення спеціаліста до обшуку у кримінальному провадженні про привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. Дані офіційної статистики засвідчують низьку якість розслідування службових розкрадань в Україні. Головними суб'єктами, які розслідують кримінальне правопорушення, передбачене у статті 191 Кримінального кодексу України, є слідчі органів Національної поліції. Відповідно найчастіше до обшуку у таких кримінальних провадженнях залучається спеціаліст-криміналіст Національної поліції або судовий експерт Експертної служби Міністерства внутрішніх справ. Наголошено на обов'язковості участі спеціаліста під час обшуку при розслідуванні службового розкрадання з метою безперервної відеофіксації ходу його проведення при неможливості участі понятих. Висвітлено чинники, якими керується слідчий визначаючи, якого спеціаліста слід залучити до обшуку. Зроблено висновок, що у досліджуваній категорії кримінальних проваджень до обшуку доцільно залучати різногалузевих спеціалістів, функції яких будуть залежати від етапів проведення слідчої (розшукової) дії. Розкриті спільні дії слідчого і спеціаліста на підготовчому, робочому і завершальному етапах обшуку. Підтримано рекомендацію про залучення до обшуку того спеціаліста, який брав участь у попередніх процесуальних діях. Надано пропозиції про залучення відповідних фахівців для огляду комп'ютерної техніки та вилучення електронної (цифрової) інформації. Розкрито порядок дій при вилученні електронної (цифрової) інформації на місці обшуку у кримінальному провадженні про привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.

Наголошено, що у кримінальних провадженнях за статтею 191 Кримінального кодексу України спеціалісти під час проведення обшуку: застосовують науково-технічні засоби для виявлення певних об'єктів, місць їх приховання; розпізнають сутність предметів, речей, документів, попередньо їх досліджують; надають консультаційно-довідкову допомогу щодо збирання доказів, призначення експертиз за виявленими об'єктами; застосовують технічні засоби для фіксації ходу й результатів обшуку.

Окремі процесуальні аспекти проведення обшуку

С.С. Терещук — 2024-03-20

Вказується, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого досудового розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно, стаття присвячена висвітленню однієї із найскладніших та найсуворіших слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні, а саме - теоретично-практичним питання проведення обшуку та ролі учасників даної процесуальної дії під час її проведення. Проаналізовано чинне законодавство, котре регламентує проведення обшуку, запропоновано внесення певних змін та доповнень у чинний КПК України. Наголошено на необхідності кримінального процесуального уточнення кола суб'єктів, котрі мають право бути присутніми під час проведення обшуку, відзначено, що застосування належної правової процедури сприятиме забезпеченню захисту прав і свобод людини у кримінальному провадженні.

Підводячи підсумок у статті матеріалу зазначається, що під час обшуку сторона обвинувачення наділена широкими повноваженнями, передбаченими КПК України. У зв'язку з тим, що деякі процесуальні питання чітко неврегульовані законодавцем, особа, котра проводить обшук, використовує процесуальні прогалини на свою користь. Саме для того, щоб конкретизувати повноваження сторони обвинувачення під час проведення обшуку, пропонуємо доповнити ч. 2 ст. 235 КПК України.