Аналітично-порівняльне правознавство

Нотаріальна діяльність як різновид правоохоронної діяльності

Р. М. Білокінь — 2025-03-01

У статті автором проаналізовано проблему правоохоронної діяльності органів і осіб, які вчиняють нотаріальні дії відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про нотаріат»; ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» на основі вивчення низки наукових поглядів стосовно визначення поняття «правоохоронний орган», «правоохоронна діяльність», «державне регулювання нотаріальної діяльності» в світлі вчинення уповноваженими органами та посадовими особами дій не лише в частині виконання обов’язку посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом з метою надання їм юридичної вірогідності, але і забезпечувати та гарантувати не допущення порушення конституційних прав громадян, які звернулися про надання нотаріальної допомоги.

Правоохоронні функції або завдання здебільшого залежать від участі того чи іншого органу в охороні (підтриманні) правопорядку. Правопорядок – об’єктивна потреба розвитку держави й суспільства. Його забезпечення має відбуватися в межах законності. Підтримують правопорядок щоденним додержанням, виконанням, використанням і застосуванням норм права учасниками правових відносин. Участь у таких відносинах уповноваженого органу накладає на нього особливу відповідальність. Для правоохоронного органу правопорядок уже сам по собі становить вищий рівень необхідності.

Правоохоронні дії та правовідносини тісно пов’язані між собою. Вони утворюють цілісну правоохоронну діяльність, яка є публічною, соціальною та багатогранною. Кожен із правоохоронних органів в межах наданих йому повноважень несе всю повноту відповідальності за власний внесок у оцінку його діяльності, зокрема і через призму щоденних контактів з громадянами, допомогу їм у забезпеченні їх конституційних прав через виконання конституційних обов’язків.

Місце та роль органів нотаріату в системі правоохоронних органів та здійснення ними правоохоронної діяльності і є предметом дослідження зазначеної статті та подальшої наукової дискусії.

Щодо впливу правничого письма на формування навичок сучасного правника

В. В. Борщенко — 2025-03-01

На сучасному етапі розвитку суспільства питання викладання правничого письма вищим навчальним закладам стає дедалі актуальнішим. Зокрема, у фокусі дискусій перебуває необхідність формування у майбутніх правників компетентностей та навичок, пов’язаних із правничим письмом. Попри зростаючий інтерес до цього питання, воно досі не отримало належного теоретичного осмислення та практичного обґрунтування. Недостатньо вивченими залишаються як загальні питання змістовного наповнення дисципліни, так і специфічні аспекти юридичних технологій, що мають суттєве значення для професійної діяльності.

Одним із ключових аспектів є розуміння правничого письма як елементу, що впливає на якість нормативно-правових актів і юридичних документів. Відсутність системного підходу до викладання правничого письма суттєво впливає на ефективність правового регулювання, оскільки майбутні правники не завжди опановують навички створення юридичних текстів на належному рівні. Внаслідок цього, юридичні технології, що використовуються у професійній діяльності, часто базуються на інтуїтивних підходах, що може призводити до помилок у правозастосуванні та недостатньої якості нормативно-правових актів. Така ситуація обумовлює необхідність розробки та впровадження методик викладання правничого письма, які б враховували його специфіку та сприяли підвищенню рівня підготовки правників. Ці методики мають ґрунтуватися на наукових принципах і охоплювати різні аспекти юридичної діяльності, що дозволить забезпечити якісне засвоєння студентами теоретичних знань і практичних навичок. Таким чином, системний підхід до викладання правничого письма є ключовим чинником, що може сприяти не лише підвищенню ефективності правового регулювання, але й загальному розвитку юридичної науки та практики.

Отже, впровадження системного підходу до викладання правничого письма має потенціал стати одним з головних чинників, що визначають успішність та ефективність правничої освіти і юридичної діяльності в сучасних умовах.

Враховуючи сучасні виклики, стає очевидним, що вдосконалення методики викладання правничого письма сприятиме підвищенню професійного рівня правників, забезпечуючи їх необхідними навичками для створення якісних юридичних текстів.

Етапи історичного розвитку нотаріату в епоху цифровізації

В. В. Гуменюк — 2025-03-01

Нотаріуси існували з доісторичної культури, коли існували зв’язки між окремими людьми та громадами. У результаті виникнення нерівності виникла потреба в встановленні стандартів поведінки, що призвело до створення інституцій, пов’язаних із правом. Нотаріат був заснований для публічного посвідчення приватних актів, створення довіри та перевірки законності угод, а також захисту прав і інтересів громадян. Розквіт і занепад Київської Русі пов’язані з розвитком нотаріату. Розвиток нотаріату під час Магдебурзького права можна побачити в Литовських статутах, «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1750 року, «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1807 року, «Судових статутах» 1864 року та інших документах. З державою розвивається нотаріат. У 1993 році Україна прийняла закон про нотаріат. Концепція реформування нотаріату була схвалена в 2010 році. Українські нотаріуси дотримуються європейських стандартів і використовують новітні технології. Це покращує нотаріальні послуги та покращує доступ громадян до них; у 2023 році прийнято рішення про деякі питання Єдиної державної електронної нотаріальної системи, яка складається з декількох взаємопов’язаних інформаційних систем, які автоматизують нотаріальні процеси. Збирання, обробка, зберігання, захист, пошук, облік і використання нотаріальної інформації є частиною цих процесів. Майбутнє українського нотаріату залежить від використання сучасних технологій для покращення нотаріальних послуг. Це покращить діяльність нотаріату та підвищить довіру до нього. Крім того, на цьому етапі необхідно покращити державну службу та боротися з корупцією в нотаріаті. Нотаріуси працюють у складних умовах під час війни. Від початку повномасштабного вторгнення в Україну нотаріат відігравав важливу роль у суспільстві. Нотаріуси працювали в небезпечних ситуаціях, захищали архіви та надавали нотаріальні послуги. У перші місяці війни Міністерство юстиції України відновило реєстрацію бланків документів, включаючи спадщину, довіреності, нерухомість, бізнес і бланки документів. Другий етап реформи ринку землі розпочався. У ньому можуть брати участь українські юридичні особи. Держава надає нотаріусам першість у формалізації угод. Нові процедури реєстрації первинної забудови також захистили права інвесторів. Держава дала нотаріусам право реєструвати збитки, завдані Російською Федерацією. За державним актом нотаріус може допомогти клієнту отримати компенсацію за зруйноване житло та придбати власне житло. Офіційний фінансовий нагляд і штрафи очікуються для нотаріусів. Українські нотаріуси успішно працюють і зберігають довіру в суспільстві, сприяючи громадянським змінам, економічній стабільності та створюючи ще більшу потребу в реформах у воєнний час. Повноваження нотаріусів розширюються, а електронний нотаріат поступово замінить паперовий. Суспільство України вступило в нову еру після прийняття Конституції 1996 року. Наразі правова система та інституції України потребують значного покращення. Для адаптації нотаріальної практики до постійно змінюваної правової системи України було створено Українську нотаріальну палату. У міру того, як країна стає більш правовою та демократичною, нотаріат повинен змінитися, щоб підтримувати справедливість і відкритість, одночасно захищаючи суспільні інтереси. Для майбутнього розвитку українського суспільства необхідно реформувати правові інститути, особливо нотаріат. Для захисту даних електронний підпис і особиста ідентифікація є наступними етапами діджиталізації нотаріату. Це полегшить онлайн-транзакції та зменшить кількість юридичних процедур, для яких потрібна фізична присутність. Українська нотаріальна професія має тривалу історію перевірки достовірності документів. Цифровий нотаріат підвищує безпеку та якість послуг у країні. Ця реформа демонструє сучасність правової системи в Україні.

Особливості та виклики адвокатської комунікації в умовах воєнного стану в Україні

І. В. Єна — 2025-03-01

У статті аналізуються виклики та особливості адвокатської комунікації в умовах воєнного стану в Україні, визначаються сучасні тенденції та надаються рекомендацій щодо підвищення її ефективності. Зазначається, що зміни у законодавстві, порушення прав людини, вимушене переміщення адвокатів з місця постійного проживання, складнощі у доступі до клієнтів, ризики для фізичної безпеки адвокатів, складнощі в доступі до правоохоронних органів і судів вимагають від адвокатів швидкої адаптації до нових реалій. В таких умовах особливого значення набуває комунікація, яка є основою адвокатської діяльності, яка є важливою складовою правозахисної діяльності та потребує глибокого осмислення, адаптації методів комунікації.

На основі аналізу базового поняття «комунікація» пропонується розглядати «адвокатську комунікацію», як процес взаємодії між адвокатом та іншими учасниками правових відносин, зокрема клієнтами, правоохоронними, судовими органами, колегами та опонентами, тощо. Цей процес включає обмін інформацією, встановлення довіри, узгодження дій та стратегій, а також підтримання професійних відносин.

На думку автора, основними формами адвокатської комунікації є: вербальна, невербальна, письмова. Також, враховуючи інформатизацію суспільства пропонується виділити такий підвид адвокатської комунікації, як цифрова комунікація.

Серед основних проблем адвокатської комунікації в умовах воєнного стану варто виділити наступні.

Війна створює серйозні ризики для життя та здоров’я адвокатів, особливо коли вони знаходяться та надають правову допомогу в зонах активних бойових дій. Це пряма загроза життю та здоров’ю адвокатів які знаходяться на цих територіях.

В реаліях сьогодення, реалізація принципу незалежності адвокатської діяльності ставиться під загрозу. Адвокати піддаються переслідуванню та тиску. Це може бути політичний тиск з боку окупаційних адміністрацій або інших організацій декларуються як захисники прав осіб, які не підтримують агресора. Це негативно впливає на комунікацію.

Певні складнощі комунікації можуть виникати через психологічний стан клієнта. Він може бути дезорієнтованим, або перебувати в стресі.

В умовах воєнного стану відсутність стабільного зв’язку ускладнює координацію з клієнтами та колегами, тому важливо забезпечити захищені канали зв’язку між адвокатом і клієнтом, щоб уникнути витоку інформації.

У статті зроблено висновки, що воєнні дії, які ведуться на території України ставлять перед адвокатами нові виклики, особливо у сфері комунікації.

Для успішного виконання своїх професійних обов’язків адвокати мають адаптувати свої підходи до змінених умов, використовувати інноваційні технології, дотримуватися етичних принципів та співпрацювати з міжнародними партнерами.

Комунікація адвоката в умовах воєнного стану є багатовимірним процесом, який поєднує юридичну компетенцію, емоційну підтримку, етичну відповідальність і прагнення забезпечити безпеку клієнта.

Щодо необхідності прийняття Стандарту підвищення кваліфікації українського адвоката

В. В. Заборовський — 2025-03-01

Актуальність дослідження полягає у необхідності трансформації системи підвищення кваліфікації адвокатів від формального до компетентнісного підходу. Впровадження довгострокових програм та єдиного Стандарту забезпечить систематичне професійне зростання адвокатів, вдосконалення їх навичок та цінностей, що сприятиме підвищенню якості правової допомоги та зміцненню адвокатури в цілому.

Дана стаття спрямована на розкриття необхідності впровадження комплексних і системних довгострокових програм підвищення кваліфікації, розроблення Стандарту підвищення кваліфікації адвоката і забезпечення якості та доступності заходів щодо підвищення їх кваліфікації як квінтесенції ефективності механізму підвищення кваліфікації адвокатів в цілому.

Звертається увага на те, що чинний на сьогодні Порядок підвищення кваліфікації адвокатів багато в чому орієнтований на формальне виконання вимог, а не на реальне вдосконалення їх професійних компетенцій. Такий стан справ знижує ефективність заходів, що проводяться насамперед Національною асоціацією адвокатів України, враховуючи, зокрема, відсутність єдиного стандарту професійного розвитку адвокатів та комплексних і довгострокових програм підвищення їх кваліфікації. Все це розбалансовує інститут підвищення кваліфікації українського адвоката, тоді як запровадження стандарту здатне забезпечити методичний і системний підхід до організації відповідних заходів.

Аргументується позиція, за якою існування такого Стандарту підвищення кваліфікації адвоката, визначатиме методику формування та проведення заходів підвищення такої кваліфікації, що передбачатиме визначення необхідного обсягу знань, затвердження навчального плану, варійованого графіку, робочих програм відповідних її компонентів та розроблення належного навчального матеріалу.

Робиться висновок про необхідність затвердження Стандарту підвищення кваліфікації адвоката, свого роду плану професійного його розвитку, та довготривалих (наприклад, на 5 років) програм підвищення кваліфікації адвокатів, які б враховували багатогранність видів адвокатської діяльності, специфіку правового статусу адвоката.

У статті аналізується досвід зарубіжних країн (Англії, Німеччини), де існують ефективні механізми підвищення кваліфікації адвокатів, запровадження яких надало б можливість Україні швидше адаптуватися до світових стандартів.

Діяльність органів прокуратури у сфері охорони довкілля в умовах воєнного стану (кримінально-правовий вимір)

Ю. О. Фідря — 2025-03-01

Статтю присвячено дослідженню проблемних питань діяльності прокуратури (на прикладі Спеціалізованої екологічної прокуратури) у механізмі забезпечення кримінально-правової охорони довкілля. У контексті російської збройної агресії проти України, що триває, акцентується увага на зростаючих загрозах екологічній безпеці, які потребують оперативної та скоординованої реакції органів прокуратури з метою забезпечення справедливої та невідворотної відповідальності, а також повного відшкодування екологічної шкоди.

Авторкою проведено аналіз діяльності Спеціалізованої екологічної прокуратури як важливої інституції протидії екологічним злочинам. Особливу увагу приділено значенню спеціалізації у діяльності прокуратури, яка дозволяє забезпечити якісне виконання прокурорами своїх завдань та функцій. Підтримано пропозицію включити засаду спеціалізації до статті 3 Закону України «Про прокуратуру», яка визначає засади діяльності прокуратури.

У статті подано узагальнений огляд кримінальних правопорушень, у кримінальних провадженнях щодо яких Спеціалізована екологічна прокуратура здійснює керівництво досудовим розслідуванням та забезпечує підтримання публічного обвинувачення. З цією метою проаналізовано статистичні дані за період дії воєнного стану, чинний КК України, а також відповідні положення Проєкту нового КК України, який пропонує принципово інші підходи до кримінальних правопорушень проти довкілля.

Розкрито основні напрямки роботи Спеціалізованої екологічної прокуратури у кримінальних провадженнях щодо воєнних злочинів, які заподіяли шкоду довкіллю. Розглянуто окремі аспекти механізму процесуальної реалізації норм статті 441 КК України «Екоцид». Зроблено висновок про триваючий процес формування відповідних критеріїв процесуального доведення вини суб’єктів екоциду як на національному, так і на міжнародному рівні.

На основі проведеного дослідження сформульовано висновок про необхідність стратегічних реформ у сфері екологічної безпеки в умовах воєнного стану, включаючи поглиблення спеціалізації прокурорів, вдосконалення методик розслідування та впровадження комплексного підходу до протидії екологічній злочинності.

Правозастосування в умовах воєнного стану: виклики для національної правової системи

А. Є. Фоменко — 2025-03-01

Стаття присвячена аналізу викликів для правової системи України в умовах воєнного стану, обумовленого повномасштабною агресією російської федерації. Війна створила нові реалії, які вимагають негайного адаптаційного реформування правових інститутів, зокрема у сфері правозастосування, адміністративного та кримінального права, функціонування судової та правоохоронної систем, а також забезпечення прав громадян. Метою дослідження є виявлення основних проблем та перспектив розвитку правової системи в умовах збройного конфлікту та пошук шляхів їх вирішення. Окреслено нормативно-правову основу воєнного стану, що включає Конституцію України, Закон України «Про правовий режим воєнного стану» та підзаконні акти. Розглянуто роль адміністративного права у забезпеченні громадського порядку та організації роботи органів державної влади. Проаналізовано специфіку застосування кримінального права, зокрема щодо боротьби з воєнними злочинами, диверсіями, мародерством і зрадою. Окрему увагу приділено документуванню воєнних злочинів для національного та міжнародного правосуддя. Автор досліджує проблеми правозастосування, що виникають у зв’язку з обмеженням доступу до правосуддя через бойові дії, перевантаженням судової системи, а також виклики для правоохоронних органів, пов’язані з забезпеченням громадської безпеки, евакуацією населення та охороною критичної інфраструктури. Вказано на важливість реформування законодавства, зокрема його адаптації до нових викликів, таких як кіберзагрози, та вдосконалення механізмів правозастосування. Обґрунтовано необхідність цифровізації правової системи, що сприятиме забезпеченню дистанційного доступу до правосуддя та адміністративних послуг, особливо в умовах бойових дій. Важливим аспектом є забезпечення соціального захисту внутрішньо переміщених осіб, ветеранів війни та постраждалих від конфлікту, для чого пропонується розробка ефективної нормативно-правової бази. Окремо розглянуто перспективи євроінтеграції України через гармонізацію законодавства з європейськими стандартами. Виконання цих завдань сприятиме не лише забезпеченню стабільності під час війни, а й створенню основ для післявоєнного відновлення країни. Стаття підкреслює важливість комплексного підходу до реформування правової системи як одного з ключових чинників, що забезпечить ефективне функціонування держави в умовах надзвичайних обставин.

Митні органи як суб’єкти адміністрування митних платежів: сучасний стан та перспективи подальшого реформування

Н. І. Атаманчук — 2025-03-01

Статтю присвячено вивченню особливостей правового регулювання митних органів в Україні в умовах сьогодення. Установлено, що до системи митних органів належить центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну митну політику, митниці та митні пости. Наголошено, що на митні органи покладається безпосереднє здійснення митної справи, а основним призначенням митних органів є створення сприятливих умов для розвитку зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення безпеки суспільства, захист митних інтересів України. Констатовано, що важливим аспектом діяльності митних органів є адміністрування митних платежів, що є важливою складовою наповнення державного бюджету України, а також засобом регулювання зовнішньо-економічних відносин та захисту національного товаровиробника.

Автором проаналізовано прийнятий Закон України «Про внесення змін до Митного кодексу України щодо встановлення особливостей проходження служби в митних органах та проведення атестації посадових осіб митних органів» № 3977-IX, що спрямований на удосконалення правових засад проходження служби в митних органах. Здійснено аналіз проекту Закону України «Про внесення змін до Митного кодексу України щодо оцінки ефективності та результативності діяльності митних органів» № 12360 від 25 грудня 2024 року метою якого є запровадження процедури оцінки ефективності та результативності діяльності митних органів задля отримання інформації стосовно досягнення цілей державної митної політики, підвищення ефективності та результативності діяльності митних органів, оптимізації процесів прийняття управлінських рішень, покращення процедур митного контролю та митного оформлення товарів, що переміщуються через митний кордон України, а також удосконалення системи та структури митних органів.

У статті розглянуті сучасні проблеми, які впливають на регулювання митних платежів в Україні. Автором наголошено на необхідності подальшого реформування митного законодавства України в умовах євроінтеграційних процесів, що відбуваються в державі, а також запровадженого воєнного стану в Україні. У статті обґрунтовано необхідність подальшого удосконалення діяльності митних органів, а також реформування митної політики та митного адміністрування в Україні.

Роль державного фінансування у правовому забезпеченні зеленої економіки

Є. Ю. Бабич — 2025-03-01

У науковій роботі розглянуто правові аспекти фінансування та впровадження концепції зеленої економіки, що є ключовим елементом сталого розвитку. Автори аналізують вплив традиційних виробничих практик, таких як використання тетраетилсвинцю та хлорфторвуглеців, на довкілля та здоров’я людей, підкреслюючи нагальність переходу до екологічно стійких моделей виробництва. Зелена економіка представлена як механізм зменшення екологічних ризиків, заснований на принципах ефективного використання ресурсів, інноваційності та соціальної інклюзивності.

Особливу увагу приділено аналізу міжнародних і національних фінансових інструментів, які сприяють сталому розвитку. У роботі виділено такі інструменти, як зелені кредити, інвестиційні фонди, облігації сталого розвитку, а також імпакт-інвестування, яке поєднує досягнення соціальних та екологічних цілей із фінансовою вигодою. Розглянуто функціонування механізмів фінансування в Україні, включаючи законодавчу базу, що регулює екологічну політику та стимулює розвиток енергетичної трансформації. Аналізуючи досвід впровадження «зелених» ініціатив в Україні та за кордоном, автор окреслює потенціал і виклики, пов’язані з інтеграцією екологічних стандартів у фінансову систему. Робота містить огляд законодавчих змін, які сприяють сталому розвитку, зокрема в контексті банківської діяльності та державного фінансування.

У дослідженні виокремлено важливі передумови для впровадження сталого розвитку в Україні, такі як значний аграрний потенціал, ресурси відновлюваної енергетики, а також виклики, зумовлені зменшенням запасів викопних видів палива. Важливим аспектом є акцент на інвестиціях у природний капітал, розвиток відновлюваних джерел енергії, екологічно безпечне виробництво та покращення управління ресурсами. Робота також акцентує увагу на перспективних інструментах, таких як «зелені» облігації, які вже набувають популярності у світі та мають потенціал для розвитку в Україні. Описано їхні види та функціональне значення в рамках фінансування екологічних і соціальних проектів. Зокрема, підкреслено необхідність розвитку еко-банкінгу в Україні для підтримки екологічних ініціатив через знижені кредитні ставки та спеціалізовані інвестиційні платформи.

Порівняльний аналіз правового статусу військовослужбовців в державах-членах ЄС та Україні

А. В. Баран — 2025-03-01

У статті проаналізовано правовий статус військовослужбовців, особливості правового регулювання військової служби, а також взаємозв’язок між військовими обов’язками, громадянськими правами та свободами. Зазначено, що проблематика правового статусу військовослужбовців потребує вдосконалення, особливо в сучасних умовах військової агресії. Автор наголошує на важливості використання досвіду країн Європейського Союзу для вдосконалення національного законодавства та узгодження його з міжнародними стандартами. Розглянуто концепцію політичної нейтральності військовослужбовців, яка є базовим елементом забезпечення функціональності та довіри до збройних сил. Проведено порівняльний аналіз правових підходів до цього питання у країнах ЄС, зокрема у Франції, Німеччині, Іспанії, Данії та Великобританії. Висвітлено особливості реалізації прав військовослужбовців, їхньої участі в громадських об’єднаннях, а також обмеження на участь у політичній діяльності, що забезпечують баланс між інтересами військової служби та статусом військовослужбовців.

Окрему увагу приділено питанням дисциплінарної відповідальності військовослужбовців, особливостям накладення дисциплінарних стягнень, механізмам захисту прав військових у дисциплінарних провадженнях, а також ролі цих механізмів у підтриманні військової дисципліни. Наведено порівняння норм українського законодавства та правових підходів країн ЄС, включаючи диференціацію видів дисциплінарних санкцій, порядок притягнення до відповідальності, а також співвідношення дисциплінарної та кримінальної відповідальності.

Досліджено питання гармонізації регулювання робочого часу, відпочинку та відпусток військовослужбовців. У цьому контексті проаналізовано моделі «постійної готовності», особливості нормативного регулювання часу виконання службових обов’язків, а також порівняння з положеннями трудового права європейських держав.

Підсумовано, що інтеграція європейського досвіду в правову систему України є необхідною умовою для гармонізації законодавства про військову службу. Це дозволить підвищити ефективність функціонування Збройних сил України, забезпечити належний захист прав військовослужбовців, а також зміцнити правопорядок і військову дисципліну в умовах сучасних викликів.

Фінансово-правове регулювання оборонних закупівель

Д. С. Білокінь — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню фінансово-правового регулювання оборонних закупівель в умовах воєнного стану в Україні. Особливу увагу приділено аналізу чинної нормативно-правової бази, яка регулює процедури закупівель для забезпечення обороноздатності держави. У статті розглянуто ключові аспекти функціонування та реалізації оборонних закупівель, включаючи планування, фінансування, укладання контрактів і контроль за виконанням зобов’язань. В умовах воєнного стану актуальними стають питання оперативності й ефективності витрачання бюджетних коштів. Це досягається завдяки спрощенню процедур закупівель, розширенню повноважень державних замовників і впровадженню спеціальних механізмів для швидкого реагування на нагальні потреби.

Окремо розглянуто проблему прозорості оборонних закупівель, що ускладнюється необхідністю дотримання режиму секретності. Баланс між прозорістю й конфіденційністю є критично важливим для запобігання корупційним ризикам та гарантування ефективного використання коштів. Проаналізовано міжнародний досвід країн НАТО, які впровадили сучасні інструменти моніторингу, управління ризиками й забезпечення прозорості закупівель, зокрема електронні платформи, механізми контролю за контрактами та системи управління конкурентністю. Адаптація цих практик в Україні є важливим напрямом реформування оборонних закупівель, враховуючи стратегічний курс держави на євроатлантичну інтеграцію.

У статті запропоновано конкретні рекомендації щодо вдосконалення фінансово-правового регулювання оборонних закупівель. Серед них — розвиток електронних платформ для управління закупівлями, гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами, посилення контролю за виконанням контрактів і підвищення професійного рівня персоналу, який займається закупівлями. Окрему увагу приділено створенню прозорих процедур для державних замовників, які дозволяють мінімізувати корупційні ризики.

Зроблено висновок, що впровадження зазначених змін сприятиме забезпеченню прозорості, ефективності та конкурентності оборонних закупівель, що, своєю чергою, дозволить підвищити обороноздатність України.

Еволюція та питання вдосконалення законодавства України з фізичної терапії та соціальної реабілітації

Г. Є. Болдарь — 2025-03-01

У статті досліджено хронологію становлення спеціального законодавства України, що регулює суспільні відносини з фізичної терапії, реабілітації у сфері охорони здоров’я та соціальної реабілітації. На підставі проведеного історико-правового аналізу запропоновано поділ процесу розвитку цієї галузі законодавства на чотири основні етапи. На першому етапі (1991-2002) було прийнято Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Українській РСР», в тексті якого згадуються такі види реабілітації, як медична, соціальна, трудова та професійна, проте не надано визначення цих понять.

Другий етап (2003-2014) характеризується подальшим розвитком законодавства про різні види реабілітації осіб з інвалідністю та інших категорій населення, які опинилися у складних життєвих обставинах. В цей період були прийняті Закони України «Про соціальні послуги», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», ратифікована Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю. На третьому етапі (2015-2019) у відповідних постановах Кабінету Міністрів України та наказах Міністерства охорони здоров’я України були врегульовані питання освіти та кваліфікаційних характеристик для посад фахівців з реабілітації.

Четвертий етап (з 2020) розпочинається з прийняття 3 грудня 2020 р. Закону України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я». У зв’язку з цим необхідні зміни були внесені до Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Показано, що з урахуванням виникнення різних соціально-економічних факторів, законодавство у сфері реабілітації постійно оновлюється. Акцентовано увагу, що на цьому етапі було врегульовано питання надання реабілітаційної допомоги дорослим та дітям амбулаторно та в умовах стаціонару за програмою державних медичних гарантій. Сплату за надання цих реабілітаційних послуг здійснює Національна служба здоров’я України. Підкреслено, що такий крок є істотним інструментом підвищення фінансової доступності реабілітаційної допомоги населенню. Висвітлені недоліки та прогалини у нормативно-правових актах, які визначають права, обв’язки та відповідальність фахівців з реабілітації, висловленні пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері.

Управління публічними комунікаціями Національної поліції

В. А. Бондаренко — 2025-03-01

У статті здійснено аналіз законодавчих актів, які регламентують діяльність у сфері правоохоронної комунікації Національної поліції України. Актуальність дослідження визначається необхідністю привернення уваги громадськості та наукових організацій до вирішення проблеми діяльності поліції щодо розвитку партнерських відносин з представниками інститутів громадянського суспільства і попитом на нові моделі соціально-комунікативних технологій. Це сприяє організації взаємодії поліції з населенням та практичному розв’язанню завдань поліції щодо забезпечення громадського порядку та публічної безпеки. У дослідженні використовувалися положення теорії права і держави, управління в поліції. Застосовано системний, структурно-функціональний, інституційний, порівняльний, формально-правовий методи до розуміння особливостей, структури, проблем та тенденцій розвитку комунікації поліції. Констатовано, що організація комунікацій як функція управління поліції – це управління поліцією тією частиною соціальних комунікацій на території, що обслуговується, від яких залежить ефективність роботи та стан правопорядку. Зв’язки з громадськістю виступають засобом встановлення двосторонніх інформаційно-комунікаційних відносин між поліцією та громадськістю, спрямованих на її докладне та об’єктивне інформування, на досягнення та підтримку взаєморозуміння, довіри та співробітництва. Відмінні особливості комунікацій із громадськістю як функції управління поліції проявляються у тому, що це не засіб інформаційної комунікації, а управління інформаційною комунікацією для ефективної взаємодії з громадськістю у справі протидії злочинності та забезпечення правопорядку; це направлений комунікаційний управлінський вплив на середовище функціонування поліції та соціальну систему. Кінцева мета правоохоронної комунікації поліції полягає у встановленні двостороннього діалогу з громадськістю за допомогою засобів інформаційної комунікації, з метою підвищення взаєморозуміння та довіри, у забезпеченні взаємодії та співробітництва у справі забезпечення публічної безпеки та громадського порядку, тобто створення механізму громадської правоохоронної діяльності.

Публічний реєстр: поняття, правова природа та основні види

В. С. Боровікова — 2025-03-01

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто поняття, правову природу та основні види публічних реєстрів. Об’єктом дослідження є суспільні відносини щодо публічних реєстрів. Предмет дослідження – норми конституційного, адміністративного, інформаційного та інших галузей права за допомогою яких здійснюється регламентація публічних реєстрів. Методологічною основою є загальнонаукові та приватно-наукові методи дослідження: системний підхід, історичний, логічний, порівняльно-правовий, системно-структурний, формально-юридичний, статистичний, функціональний методи. Метою статті є аналіз поняття публічного реєстру щодо характеристики та ознак. В останні роки було створено та продовжує формуватися багато різноманітних інформаційних масивів, що функціонують у сфері державно-владних відносин, економіки, соціального забезпечення, медицини тощо. Реєстрація має публічно-правові цілі – охорону інтересів учасників цивільного обороту, держави та суспільства. Це досягається через визнання прав державою, встановлення юридичних засобів захисту цих прав. Під публічнім реєстром розуміють державний інформаційний ресурс юридично та соціально значущих відомостей, що виконує реєстраційно-облікові та регулятивно-управлінські функції. Вказано, що інститут державної реєстрації регулюється широким колом нормативно-правових актів. У юридичній літературі його характеризують як комплексний правовий інститут, що поєднує норми різних галузей права, які регулюють відносини з приводу виникнення, зміни та припинення прав, заснований на поєднанні методів переважно адміністративно-правового та цивільно-правового регулювання. Ознаками публічного реєстру є: реєстр є інформаційно-комунікаційною системою; виконує функції збору, накопичення, захисту, обліку, відображення, оброблення та надання інформації; перебуває у власності держави, органів місцевого самоврядування або суб’єктів господарювання; створюються уповноваженим органом відповідно до чинного законодавства; реєстрова інформація є доступною, повною, актуальною та достовірною.

Сучасні аспекти правового регулювання фінансового моніторингу

П. С. Борцевич — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню сучасних аспектів правового регулювання фінансового моніторингу. В статті наголошується на тому, що в умовах війни росії проти України питання запобігання економічної злочинності є вкрай актуальним для забезпечення економічної безпеки держави. Відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом, може сприяти поширенню організованої злочинності, тим самим посягаючи на основи національної безпеки. Одним з шляхів боротьби з відмиванням коштів, одержаних злочинним шляхом є механізм фінансового моніторингу.

В статті досліджено сучасні підходи до побудови фінансового моніторингу. Проведено правовий аналіз категорій понять «фінансовий моніторинг», «фінансова розвідка», «фінансовий контроль». В статті наголошується на тому, що Законом України від 06.12.2019 № 361-IХ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» визначено, що фінансовий моніторинг є сукупністю заходів, які здійснюються його суб’єктами у сфері фінансування розповсюдження зброї масового знищення, що передбачають проведення державного і первинного фінансового моніторингу.

На сьогодні в Україні система фінансового моніторингу складається з двох рівнів залежно від суб’єктів його здійснення. Головне місце серед суб’єктів фінансового моніторингу займає Державна служба фінансового моніторингу, що є центральним органом виконавчої влади, який разом з іншими фінансово-наглядовими органами утворює інституційну основу системи протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.

У висновках наголошується на тому, що основною метою фінансового моніторингу є забезпечення прозорості фінансових операцій та зниження ризиків використання фінансової системи в протиправних цілях. Основними елементами фінансового моніторингу є: ідентифікація клієнтів (встановлення особи клієнта, перевірка даних у документах); аналіз фінансових операцій (виявлення незвичайних або підозрілих транзакцій); подання звітів (передача інформації про підозрілі операції до органів державного фінансового моніторингу); замороження активів (у разі виявлення незаконних дій активи клієнта можуть бути заморожені до завершення розслідування).

Досвід країн Європейського Союзу щодо судового контролю у сфері містобудування: виклики для України

С. Г. Вєліков — 2025-03-01

У статті узагальнено зарубіжний досвід судового контролю у сфері містобудування, а також запропоновано шляхи використання позитивного зарубіжного досвіду при вдосконаленні чинного законодавства України та правозастосовної в цій сфері. Визначено, що на сьогодні наукові дослідження в основному присвячені вивченню загальних питань правового регулювання дозвільних процедур в сфері містобудування, а також особливостям здійснення судового контролю у вказаній сфері за національним законодавством України. Водночас на сьогодні залишаються малодослідженими питання здійснення судового контролю в сфері містобудування в порівняльно-правовому аспекті. Встановлено, що інститут судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах потребує вдосконалення, зокрема, відсутній порядок видачі містобудівних умов і обмежень, а також законодавчо невизначеним залишається строк подання суб’єктом владних повноважень звіту про виконання судового рішення. Потребує також уточнення питання щодо правових наслідків скасування чи зміни містобудівних умов залежно від стадії їхнього використання. У статті проаналізовано досвід здійснення судового контролю в сфері містобудування таких зарубіжних держав як Австрія, Ірландія, Німеччина, Франція. Досвід цих країн вказує на те, що наявність дієвої системи судового контролю сприяє дотриманню містобудівних норм, захисту прав громадян та забезпеченню прозорих процедур при прийнятті рішень у зазначеній сфері. Крім того, важливими елементами ефективного судового контролю в сфері містобудування є забезпечення незалежності суддів, доступу до інформації щодо містобудівних проектів, а також залучення громадськості до процесу контролю. Основними засадами під час здійснення судового контролю за містобудівною діяльністю в Україні є сталий розвиток, захист навколишнього природного середовища, врахування змін клімату, а також залучення громадськості. Автор дійшов до висновку, що з метою наближення України до європейських стандартів необхідне проведення системних реформ, що будуть спрямовані на покращення ефективності судового контролю, а також забезпечення сталого розвитку міст. Дослідження зарубіжного досвіду судового контролю у сфері містобудування серед іншого відкриває нові горизонти для розуміння ролі судових органів у формуванні стійкого міського розвитку та впливає на майбутні підходи до планування міст з урахуванням сучасних викликів.

Правове регулювання завдань та функцій штабу прикордонного загону бригадного типу Державної прикордонної служби України

В. І. Вичавка — 2025-03-01

У науковій статті вивчено та проаналізовано правове регулювання завдань та функцій штабу прикордонного загону бригадного типу Державної прикордонної служби України. Дана проблема є малодослідженою.

За допомогою загальних та спеціальних методів наукового пізнання авторами досліджено закони України та чинні підзаконні нормативно-правові акти що врегульовують завдання та функції штабу прикордонного загону Державної прикордонної служби України.

Дослідниками з’ясовано зміст та нормативне визначення завдань та функцій штабу прикордонного загону бригадного типу.

Встановлено, що прикордонні загони бригадного типу Державної прикордонної служби України входять до складу сил оборони і виконують завдання, що пов’язані з обороною держави, зокрема беруть участь у веденні оборонних і контрнаступальних дій.

Штаб прикордонного загону безпосередньо організовує виконання усього комплексу покладених на них завдань, функцій і повноважень із забезпечення та участі в обороні України, захисту її суверенітету, незалежності, національних інтересів, територіальної цілісності та недоторканості у випадку збройної агресії передбачає безпосереднє ведення боїв, воєнних (бойових) дій. Нормативно визначено, що штаби прикордонних загонів здійснюють планування застосування своїх сил і засобів щодо виконання завдань територіальної оборони.

У статті зазначається, що штаб прикордонного загону свою роботу здійснює на підставі наказів, розпоряджень (вказівок), начальника загону, якому він підпорядкований, а також наказів, розпоряджень і вказівок вищого штабу та інформації від взаємодіючих і підтримуючих штабів (підрозділів). Штаб об’єднує, координує та спрямовує зусилля всіх органів управління загону на забезпечення своєчасного і повного виконання визначених завдань.

Автори приходить до висновку, що штаб прикордонного загону для роботи повинен мати на озброєнні методичний апарат з планування, організації та управління діями сил і засобів загону під час участі у відбитті збройного вторгнення на територію України. Це питання потребує належного правового регулювання.

Виділ як приклад конфлікту у праві

О. М. Єфімов — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню податкових конфліктів як суспільного явища, причин їх виникнення та шляхів усунення. Як приклад податкового конфлікту досліджено застосування у податковому законодавстві України поняття «виділення як спосіб реорганізації юридичної особи» та відповідних податкових наслідків такої процедури. Виявлено розбіжність вживання даного поняття з поняттям «виділ», як спосіб створення юридичної особи. Ця розбіжність виявлена як на лінгвістичному, так і на юридичному рівні. На підставі цього запропоновано внести відповідні зміни до Податкового кодексу, спрямовані на гармонізацію цивільного та податкового законодавства.

Податкові конфлікти в основі свого виникнення мають як об’єктивні причини (концептуальне протистояння публічного та приватного інтересу та недосконалість законодавства, яке у більшій чи меншій мірі завжди притаманне системам так званого писаного права), так і причини суб’єктивного характеру (неправомірна поведінка контролюючого органу чи його посадової особи, неправомірна поведінка самого платника податків, викликана його індивідуальними особливостями). Наявність податкового конфлікту не є виключно негативним явищем, оскільки його існування не завжди приводить до розірвання відносин чи не завжди навіть шкодить їм, а з іншого боку, конфлікти у найкращій формі держави не затушовуються, не сковуються примусово, а доходять до відкритої боротьби і тим самим знаходять своє вирішення. І це вирішення має бути ефективним та прийнятним для усіх сторін конфлікту. Воно може виражатися як у формуванні правозастосовної практики у процедурах адміністративного вирішення податкових спорів на стадії заперечень та оскарження та у процесі судового спору, так і у внесенні змін до законодавства задля усунення колізій і прогалин у ньому.

При цьому другий шлях вирішення конфліктів у праві є більш оптимальним, оскільки усуває саму причину конфлікту, а не його наслідки. Так, зміни закону з одного боку дозволяють зрозуміти, який із способів тлумачення його до зміни був найближчим до його духу, а з іншого дозволяють звести його дух і букву до спільного знаменника.

Зарубіжний досвід упровадження інституту екологічного омбудсмена: порівняльний аналіз

С. А. Жмакін — 2025-03-01

У статті проаналізовано історію розвитку та формування архітектури інституту екологічного омбудсмена у світовій практиці як механізму захисту екологічних прав людини та громадянина; охарактеризовано різноманітні моделі інституту екологічного омбудсмена на прикладі вже діючих: Нової Зеландії, Австрії, Канади та Угорщини; доведена необхідність розвитку наукової концепції функціонування інституту екологічного омбудсмена в державі.

У цьому дослідженні використовується порівняльний метод, за допомогою якого здійснюється аналіз інституційного розвитку екологічних омбудсменів у чотирьох різних юрисдикціях: Нової Зеландії, Австрії, Канади та Угорщини; системний метод для оцінки ефективності діяльності зазначеного інституту в здійсненні екологічної політики держави; а також історичний метод при виділенні окремих етапів становлення інституту екологічного омбудсмена у світі.

Джерельну базу становлять наукові праці, нормативно-правові акти, офіційні документи та сайти щодо екологічної політики Нової Зеландії, Австрії, Канади та Угорщини щодо діяльності екологічних омбудсменів.

В статті виділено чотири моделі екологічних омбудсменів. Уповноважений парламенту з питань навколишнього середовища Нової Зеландії закріплений як самостійна посадова особа, яка підзвітна парламенту. До основних інституційних повноважень відносять: оцінка екологічної політики держави, широкі слідчі дії, консультування парламенту щодо екологічного законодавства, акцент на сталому розвитку, комплексні механізми звітності тощо. Австрійська модель характеризується децентралізацією, партисипативністю, забезпеченням прозорих процедур звернення громадян, інтеграцією з федеральними системами охорони навколишнього середовища тощо. Канадська модель екологічного омбудсмена представляє унікальний підхід до екологічного контролю шляхом інтеграції в наявні урядові аудиторські структури. Угорська модель екологічного омбудсмена створена як частина ширшої структури омбудсмена з прав людини, зосереджена на екологічній справедливості та подоланні екологічної нерівності з дотриманням зв’язку між навколишнім середовищем, інтересами майбутніх поколінь та основними конституційними правами.

Адміністративний процес у контексті європейських стандартів правосуддя

В. В. Кальник — 2025-03-01

У статті аналізуються тенденції розвитку адміністративного процесу в Україні, акцентовано на критичній необхідності його відповідності до європейських стандартів правосуддя. Детально розглядається вплив Європейської конвенції з прав людини на вітчизняне адміністративне законодавство, існуючі виклики та можливі шляхи їх подолання. Автор звертає увагу на важливість прозорості, справедливості та ефективності в адміністративних процедурах та аналізує ключові засади, які мають бути інтегровані в національну практику. Велика увага приділяється ролі національних судів у забезпеченні дотримання міжнародних стандартів, які є фундаментом для захисту прав і свобод. У статті також висвітлюються актуальні виклики, у розвитку адміністративного процесу в Україні, зокрема, правові прогалини, проблеми з імплементацією європейських стандартів та недоліки у процесуальному законодавстві. Автор аналізує наслідки таких недоліків, що ускладнюють доступ громадян до справедливого та ефективного судочинства. Подальше удосконалення адміністративного процесу, як зазначається у статті, вимагає всебічного підходу, що включає законодавчі реформи, зміцнення інституціональної незалежності судів, впровадження сучасних технологій для оптимізації процесів та активне залучення громадськості до моніторингу і оцінки правових ініціатив. Автор пропонує конкретні кроки для покращення ситуації, включаючи посилення правової визначеності, підвищення кваліфікації суддів, імплементацію прозорих процедур, та залучення громадськості до процесу реформування. Зроблено висновок про важливість інтеграції європейських практик у національну систему правосуддя, що є ключовим для забезпечення поваги до прав людини, зміцнення демократії та правової держави в Україні. Автор наголошує, що лише через спільні зусилля національних і міжнародних організацій, державних установ та активної участі громадянського суспільства, зокрема проведене дослідження тенденцій розвитку адміністративного процесу в контексті європейських стандартів правосуддя в українській практиці підкреслюють кілька ключових аспектів, що мають важливе значення для подальшого розвитку і вдосконалення правової системи.

Адміністративний процес – український досвід. Виклики, трансформація й перспективи розвитку

М. В. Колеснікова — 2025-03-01

Адміністративний процес є важливим інструментом регулювання правових відносин між громадянами та органами державної влади, а також ефективної діяльності органів управління, які спрямовані на забезпечення законності, дотримання прав і свобод людини. Він охоплює діяльність державних органів щодо вирішення адміністративних справ, оскарженням рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб.

Адміністративний процес в умовах воєнного стану в Україні зазнали суттєвих змін. Воєнний стан, запроваджений у відповідь на російську агресію, поставив нові виклики перед адміністративною юстицією та правовою системою загалом. Важливим аспектом є обмеження певних прав і свобод громадян та запровадження певних правил роботи адміністративних органів. Однак ці обмеження мають бути юридично обґрунтованими, тимчасовими та пропорційними загрозі. Адміністративний процес у воєнний час свідчить про необхідність швидкого реагування на зміни в суспільстві та національній безпеці. Зокрема, зросла активність у сфері регулювання та введення комендантської години, евакуації населення, націоналізації майна для потреб оборони, притягнення до відповідальності за порушення воєнного стану. Водночас, зросло навантаження на судову систему, що може призвести до затягування розгляду справ.

Адміністративний процес потребує подальшого вдосконалення, щоб адаптуватися до викликів, які виникли під час воєнного стану, після закінчення війни. Сюди належить розробка нових механізмів адміністративного контролю, більш чітке регулювання прав громадян і органів влади в умовах надзвичайного стану, а також інтеграція європейських стандартів правосуддя в адміністративні процедури України. Таким чином, адміністративний процес у сучасних умовах допомагає державі підтримувати законність й порядок. Після закінчення воєнного стану роль адміністративного процесу стане більш важливою для відновлення правопорядку та запровадження демократичних норм у суспільстві.

Крім того, розвиток адміністративних процесів після закінчення воєнного стану є ключовим для ефективного управління на етапі відновлення країни. Зокрема, необхідно розробити новий підхід до адміністративної юстиції для забезпечення швидкого та справедливого розгляду справ, пов’язаних із соціальною допомогою, відновленням інфраструктури, відшкодуванням збитків та реституцією націоналізованого майна.

Щодо заходів реагування на правопорушення, визначених Кодексом України про адміністративні правопорушення, як видів поліцейських заходів

В. Т. Комзюк — 2025-03-01

Стаття присвячена заходам реагування на правопорушення, визначених Кодексом України про адміністративні правопорушення, як видам поліцейських заходів. Авторами констатується, що види поліцейських заходів визначаються нормативно в статті 30 закону України «Про Національну поліцію» (далі – Закон), де серед інших вказано і «заходи реагування на правопорушення, визначені Кодексом України про адміністративні правопорушення». Які це заходи реагування на правопорушення - ні Закон, ні Кодекс України про адміністративні правопорушення не визначають, не приділяють цьому уваги і науковці в численних дослідженнях, присвячених як поліцейським заходам загалом, так і їх конкретним видам. Поняття поліцейського заходу нормативно визначається в статті 29 Закону «Про Національну поліцію», згідно якої поліцейський захід – це дія або комплекс дій превентивного або примусового характеру, що обмежує певні права і свободи людини та застосовується поліцейськими відповідно до закону для забезпечення виконання покладених на поліцію повноважень. До видів поліцейських заходів законодавець в статті 30 Закону відносить заходи реагування на правопорушення, визначені Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним процесуальним кодексом України, поліцейські превентивні заходи та заходи примусу, а також інші заходи, визначені окремими законами. В Законі регламентуються і розкриваються тільки поліцейські превентивні заходи і заходи примусу, що ж до заходів реагування на правопорушення, визначених Кодексом України про адміністративні правопорушення, то як такі вони не розкриваються ні в Законі, ні в цьому Кодексі, тому не зрозуміло, про що йдеться. Проаналізувавши положення Кодексу України про адміністративні правопорушення та виходячи з нормативного визначення поняття поліцейських заходів, нами встановлено, що під цими заходами слід розуміти всі ті дії, які уповноважена вчиняти і вчиняє поліція згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, реагуючи на адміністративні правопорушення, з метою запобігання вчиненню адміністративних правопорушень, їх припинення, виховання громадян в дусі додержання закону, притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності тощо. Це перш за все складання протоколів про адміністративні правопорушення, оголошення усних зауважень при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення, розгляд справ про адміністративні правопорушення і накладення адміністративних стягнень, застосування заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення, виконання постанов про накладення адміністративних стягнень – все це і є, на нашу думку, заходами реагування на правопорушення, визначеними Кодексом України про адміністративні правопорушення, в розумінні Закону як поліцейські заходи.

Аналіз проблеми запобігання та протидії корупції у соціальній сфері в сучасній юридичній науці

О. І. Кохан — 2025-03-01

У статті детально розглянуто проблему запобігання та протидії корупції в соціальній сфері, яка є однією з найбільш вразливих до корупційних ризиків галузей суспільного життя. Виявлено особливості корупційних проявів у таких сферах, як освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення та житлова політика. Підкреслено, що корупція в цих сферах негативно впливає на реалізацію основних соціальних прав громадян, спричиняючи неефективне використання державних ресурсів та підрив довіри до державних інституцій. Основну увагу приділено аналізу причин поширення корупції, серед яких виділяються недоліки в нормативно-правовому регулюванні, низький рівень правосвідомості населення, недостатність громадського контролю та відсутність ефективних механізмів підзвітності державних установ.

Важливим елементом протидії корупції є впровадження цифрових технологій у систему управління соціальною сферою. Наприклад, автоматизація процесів, що мінімізує людський фактор, сприяє зниженню корупційних ризиків. Також значна увага приділяється розвитку електронного врядування, яке забезпечує прозорість розподілу державних ресурсів і створює умови для громадянського моніторингу. Окремий акцент зроблено на важливості вдосконалення нормативно-правової бази, зокрема через прийняття законів, які унеможливлюють виникнення корупційних лазівок, та посилення відповідальності за корупційні діяння.

Крім того, аналізується міжнародний досвід антикорупційної діяльності, зокрема у країнах ЄС, де вже впроваджено механізми, що забезпечують високий рівень підзвітності державних службовців та прозорості державних процесів. Особливу увагу приділено ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупцією, зокрема активній участі громадян у моніторингу діяльності державних органів, що є важливим елементом формування антикорупційної культури.

Важливим інструментом антикорупційної діяльності вважається правова освіта, яка сприяє підвищенню рівня правосвідомості громадян і формуванню активної позиції щодо захисту своїх соціальних прав. Підкреслюється, що лише комплексний підхід, що поєднує правові, організаційні та просвітницькі заходи, може забезпечити зменшення корупційних ризиків та створення умов для ефективного функціонування соціальної політики.

Таким чином, у статті не лише викладено основні проблеми корупції у соціальній сфері, але й запропоновано практичні механізми її запобігання. Матеріали ґрунтуються на сучасних наукових дослідженнях і міжнародному досвіді, що підкреслює їхню актуальність та цінність для подальшого розвитку антикорупційної політики.

Протидія дезінформації: організаційно-правовий аспект

І. П. Кушнір — 2025-03-01

У статті проаналізовано поняття дезінформації крізь призму правового регулювання; як соціальне явище у сучасному інформаційному суспільстві.

Визначено, що дезінформація – це відомості, які не відповідають дійсності, котрі адресуються як широкому загалу, так і окремому адресату, спрямовані на зміну світогляду, виклик бажаної реакції та мають (відомості) негативний контекст. Констатовано, що невід’ємним супутником поширення дезінформації є мета, якої хоче досягти суб’єкт її поширення, як правило, може мати декілька завдань, найперше це введення в оману тих, кому вона транслюється (конкретній особі чи безособово), а далі зазвичай наступний результат, якого хотів досягти зловмисник – отримання персональних даних, зміна суспільної думки (очікувана реакція) в суспільстві під час проведення виборів, інформаційної війни, отримання доступу до фінансів тощо. Наголошено на тому, що дезінформація формується та поширюється умисно.

Важливим нормативно-правовим актом у сфері інформаційної безпеки і правового врегулювання окремих аспектів дезінформації є Стратегія інформаційної безпеки, прийнята Радою національної безпеки і оборони України, що визначає актуальні виклики та загрози національній безпеці України в інформаційній сфері, стратегічні цілі та завдання, спрямовані на протидію таким загрозам, захист прав осіб на інформацію та захист персональних даних.

Зроблено висновок, що дезінформація є неологізмом у сучасній правовій науці, і має негативну природу, мету та наслідки отриманого чи поширеного повідомлення. Запропоновано розглядати дезінформацію як інформацію (дані) чи повідомлення, яке повністю чи частково є неправдивим, перекрученим, взятим із контексту з негативною метою (може бути будь-що: психологічний вплив, зміна поведінки та думок суб’єкта впливу, отримання даних про банківські картки, коди доступу/ паролі, отримання грошей, дестабілізації у суспільстві, дискредитація органів влади, тощо). Сформульовано, що протидія дезінформації залежить від багатьох чинників, у тому числі від: нормативно-правових, інституційних, організаційних, освітніх, принципової позиції населення України щодо бажання оволодіти навичками її розпізнання та недопущення впливу, психологічної стійкості, інформаційної гігієни тощо.

Принципи адміністративно-правового регулювання діяльності засобів масової інформації в інтересах забезпечення національної безпеки України

О. Л. Лимар — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню системи принципів адміністративно-правового регулювання діяльності засобів масової інформації в інтересах забезпечення національної безпеки України.

Адміністративно-правове регулювання діяльності ЗМІ в інтересах забезпечення національної безпеки України є організаційно-управлінською, виконавчо-розпорядчою, підзаконною діяльністю, яка проводиться органами виконавчої влади, їх посадовими особами, спрямованою на врегулювання суспільних відносин у медіа сфері з метою протидії інформаційним викликам та загрозам національним інтересам України. Адміністративно-правове регулювання діяльності засобів масової інформації в інтересах забезпечення національної безпеки України ґрунтується на системі принципів, яка складається з принципу законності, принципу пропорційності, принципу прозорості, принципу плюралізму, принципу пріоритету інтересів національної безпеки, принципу дотримання прав і свобод людини, принципу адаптивності та принципу юридичної відповідальності.

Принципи адміністративно-правового регулювання діяльності засобів масової інформації в інтересах забезпечення національної безпеки України є основними керівними ідеями, які визначають підхід держави до правового регулювання сфери медіа з метою протидії інформаційним викликам та загрозам національним інтересам України. Наведені в статті принципи не є вичерпними, водночас вони якнайповніше відображають особливості адміністративно-правового регулювання діяльності ЗМІ в Україні та спрямовані насамперед на забезпечення національної безпеки України в умовах сучасних інформаційних викликів і загроз. Адміністративно-правове регулювання ЗМІ реалізується через правові норми, які ґрунтуються на представлених принципах і відображають їх у своїй структурі. Проаналізовані принципи нерозривно пов’язані між собою, кожний із них доповнює та посилює дію інших, формуючи єдину систему адміністративно-правового регулювання діяльності ЗМІ в інтересах забезпечення національної безпеки України, а порушення будь-якого одного принципу призводить зазвичай до порушення інших.

Реалізація принципу законності у призмі судового захисту прав ЛГБТ осіб в Україні

А. А. Манжула — 2025-03-01

Статтю присвячено розкриттю реалізації принципу законності у призмі судового захисту прав ЛГБТ осіб в Україні через аналіз основних підходів до розуміння принципу законності у судочинстві, а також визначення особливостей реалізації принципу законності щодо ЛГБТ осіб. Наголошено, що принцип законності виступає фундаментальним принципом суспільно-політичного ладу, що знаходить широкий вияв у судочинстві. Звернуто увагу на те, що принцип законності часто визнається складовою принципу верховенства права. Підкреслено, що передумовою належної реалізації принципу законності має слугувати ефективність законодавства. Сутність принципу законності має прояв у неухильному дотриманні й виконанні правових норм усіма суб’єктами правовідносин, а також верховенстві законів відносно інших нормативно-правових актів. Підкреслено, що ситуація стосовно ЛГБТ осіб в Україні характеризується численними порушеннями їхніх прав та свобод, у тому числі, тими суб’єктами, хто має відповідні права захищати. Зазначене негативним чином позначається на законності. Констатовано, що реалізація принципу законності у призмі судового захисту прав ЛГБТ осіб в Україні не є досконалою. До найголовніших проблем тут віднесено неефективне правове регулювання захисту прав і свобод ЛГБТ осіб в Україні через відсутність законодавчих норм, які б прямо забороняли дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності. До іншої проблеми віднесено упередженість судових органів, адже особисті переконання суддів інколи можуть впливати на об’єктивність прийнятих ними рішень. Зроблено висновок про те, що реалізація принципу законності у сфері судового захисту прав ЛГБТ осіб в Україні потребує удосконалення через застосування комплексного підходу: по-перше, внесення змін і доповнень до законодавства з метою чіткого регулювання правового статусу ЛГБТ осіб в Україні та заборони будь-яких проявів дискримінації; по-друге, через підвищення кваліфікації суддів для забезпечення об’єктивності судових рішень. Відповідно, лише за умови подолання прогалин правового регулювання та особистих упереджень, можна забезпечити дотримання принципу законності для ЛГБТ осіб в Україні.

Зарубіжний досвід адміністративно-правового регулювання протидії митній злочинності

Н. Ф. Ментух — 2025-03-01

У статті проаналізовано та узагальнено наукові підходи щодо трактування суті поняття «адміністративно-правове регулювання».

На основі проведеного теоретичного аналізу визначено, що адміністративно-правове регулювання слід розглядати як ефективний правовий спосіб упорядкування, стимулювання, контролю, забезпечення стійкості розвитку процесів, суб’єктів як засіб порівняння та забезпечення необхідного співвідношення інтересів у роботі (приватних суб’єктів, суспільства та держави).

Адміністративно-правове регулювання у сфері митної справи розглядається як впорядкування за допомогою правових норм суспільних відносин, які складаються у процесі організації та діяльності органів влади із забезпечення дотримання заходів митно-тарифного регулювання, а також заборон та обмежень під час переміщення товарів через митний кордон.

Запропоновано адміністративно-правове регулювання протидії митній злочинності розглядати як сукупність правових норм, що регулюють діяльність уповноважених державних органів і їх посадових осіб щодо запобігання митній злочинності відповідно до законодавства.

У статті розглянуто та узагальнено зарубіжний досвід адміністративно-правового регулювання протидії митній злочинності. Досвід розвинутих країн із стабільною економікою свідчить про надзвичайну важливість всебічного аналізу статистичних даних митних правопорушень. Це дає можливість для виявлення тенденцій, динаміки, визначення детермінант протиправних дій у сфері митної справи, що, в деякій мірі, надає змогу органам законодавчої влади удосконалити нормативно-правову базу у цій сфері.

Проаналізовано досвід виявлення та протидії митній злочинності у таких країнах, як: США, Великобританія, Німеччина, Франція, Румунія, Сінгапур, Швеція.

В результаті аналізу зарубіжного досвіду аргументовано, що кожна держава у власний спосіб і залежно від історичних, культурних, географічних особливостей, економічних передумов вибудовує свій шлях вирішення даної проблеми.

Автором зроблено висновки, а також визначено на підставі зарубіжного досвіду основні напрями щодо удосконалення адміністративно-правового регулювання попередження та протидії митних злочинів.

Підприємництво у контексті податкових правовідносин і судової практики

Н. Л. Губерська — 2025-03-01

Стаття присвячена огляду питань, пов’язаних із підприємництвом. Аналізуються положення ПК України, ГК України, Закону України «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період». Особлива увага приділяється аналізу судової практики.

Окрема увага приділяється практичних питанням обов’язкової та необов’язкової реєстрації платника податків підприємцем. Досліджується проблема визначення критерію систематичності підприємницької діяльності.

Розмежовується правовий статус фізичної особи як «фізична особа-підприємець» та «фізична особа». Таке розмежування здійснюється, виходячи з критеріїв розмежування між справами цивільного та господарського судочинства, з урахуванням суб’єктного складу правовідносин, але не з питань оподаткування «фізичної особи» та «фізичної особи-підприємця».

Вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб’єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими. Здійснення особою підприємницької діяльності без дотримання обов’язкової умови реалізації права на підприємницьку діяльність, тобто без державної реєстрації в установленому порядку як ФОП, є підставою для притягнення такої особи до відповідальності, встановленої чинним законодавством за ст. 164 КУпАП.

Доведено, що судова практика в Україні складається не на користь тих платників податків, які нехтують своїм правовим статусом суб’єкта підприємництва, які, здійснюючи систематичну підприємницьку діяльність без належної реєстрації, фактично ухиляються від оподаткування. Уникаючи державної реєстрації підприємництва і маючи при цьому намір займатися діяльністю з побудови та продажу нерухомості, особа у такий спосіб штучно створює умови для непоширення на неї вимог ст. 177 ПК України щодо порядку оподаткування доходів від господарської діяльності фізичних осіб-підприємців. Такі дії вчиняються цілеспрямовано і при цьому єдина мета цих діянь – очевидне небажання сплачувати податок з доходів фізичних осіб за підвищеною ставкою, а також ПДВ.

Методологія дослідження запобігання корупційним ризикам при здійсненні митних процедур

І. І. Пай — 2025-03-01

У статті розглядається проблема методології дослідження запобігання корупційним ризикам при здійсненні митних процедур. Аналізуються різні підходи до методології дослідження запобігання корупційним ризикам при здійсненні митних процедур, як комплексного інституту митного права, з урахуванням сучасних досягнень у філософії, соціології, теорії держави і права, адміністративного і митного права, та методології дослідження запобігання корупції. Розкрито терміни «методологія науки», «методологія юридичної науки», «методологія наукових досліджень», «методологія наукового пізнання», «методологія дослідження протидії корупційним ризикам в системі публічної служби», «методологія дослідження інституту переміщення товарів фізичними особами через митний кордон України». Наведено функції методології. Вказано, що методологія дослідження запобігання корупційним ризикам при здійсненні митних процедур є похідною від загальної методології науки та методології юридичної науки. З’ясовано, що структура методології дослідження інституту запобігання корупційним ризикам при здійсненні митних процедур складається з компонентів: 1) доктринально-ідеологічної; 2) стратегічної; 3) інструментальної. Запропоновано категорію «методологія дослідження інституту запобігання корупційних ризиків при здійсненні митних процедур» – розуміти як сукупність принципів, методологічних підходів та наукових методів, які застосовуються з метою отримання нових так і для аналізу вже існуючих наукових знань, а також охоплюють можливість всебічного наукового дослідження запобігання корупційним ризикам при здійсненні митних процедур. Визначено види методологічних підходів запобігання корупційним ризикам при здійсненні митних процедур, а саме: системний, діалектичний, структурно-функціональний, герменевтичний та порівняльний. Вказано перелік основних принципів методології дослідження інституту запобігання корупційним ризикам при здійсненні митних процедур, а саме: системності; об’єктивності; всебічності вивчення процесів і явищ; принцип доказовості та обґрунтованості; раціональності наукових положень; принципи наукового дослідження, принцип причинності. Зроблено висновок, що методологічною основою дослідження запобігання корупційним ризикам при здійсненні митних процедур в межах адміністративно-правового забезпечення становить система методів: філософських, загальнонаукових, спеціально-юридичних та охарактеризовано їх зміст.

Теоретико-правові та прикладні аспекти застосування адміністративних договорів у сфері охорони культурної спадщини місцевими органами публічної адміністрації

О. В. Писаренко — 2025-03-01

В науковій статті авторка провела наукове дослідження теоретико-правових та прикладних аспектів застосування адміністративних договорів у сфері охорони культурної спадщини. У науковій статті вказано, що до відання місцевих рад та місцевих державних адміністрації віднесені питання забезпечення охорони пам’яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання, організація їх охорони, реставрації та використання, в тому числі через укладання адміністративних договорів. У сфері охорони культурної спадщини укладаються такі адміністративні договори за участю місцевих органів публічної адміністрації як охоронні договори на пам’ятки культурної спадщини, на щойно виявлені об’єкти культурної спадщини чи їх частини. Обов’язковою стороною таких договорів є місцеві органи публічної адміністрації, фізичні чи юридичні особи як власники пам’яток, щойно виявлених об’єктів культурної спадщини чи їх частин, а також місцевий орган публічної адміністрації, в тому числі вищого рівня як суб’єкт забезпечення охорони пам’яток культурної спадщини. Істотною умовою адміністративних договорів, що укладаються у цій сфері є забезпечення власниками збереження пам’яток, щойно виявлених об’єктів культурної спадщини чи їх частин. У адміністративно-правовій доктрині правова природа охоронного договору на пам’ятки культурної спадщини визначається по різному – він визначається як договір, що має подвійну правову природу (приватно-правову та публічно-правову), як цивільний договір, якому властиві окремі ознаки адміністративного договору, як адміністративний договір, яким визначаються взаємні права та обов’язки його учасників у публічно-правовій сфері. Така дискусія викликана відсутністю прямого визначення у законодавстві охоронного договору як адміністративного, однак у судовій практиці такі договори визначаються як адміністративні, в тому числі у зв’язку із тим, що укладання такого договору відбувається замість видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини у випадках, визначених законом про охорону культурної спадщини. Найчастіше у судовій практиці у спорах, пов’язаних із застосуванням місцевими органами публічної адміністрації охоронних договорів як договорів у сфері охорони культурної спадщини, вирішуються питання щодо невиконання місцевим органом публічної адміністрації умов охоронного договору та неукладення охоронного договору.

Система управління небанківських надавачів фінансових платіжних послуг: запровадження організаційних заходів

О. П. Поляков — 2025-03-01

З прийняттям Положення про вимоги до системи управління надавача фінансових платіжних послуг для небанківських надавачів платіжних послуг, яке затверджене постановою Правління НБУ від 10 жовтня 2024 року № 123 (далі – Положення), почався відлік для небанківських надавачів платіжних послуг на приведення своєї діяльності у відповідність до вимог вказаного нормативно-правового акту. Ці вимоги мають комплексний характер і пов’язані з усіма сферами діяльності: від організаційної структури до розробки внутрішніх нормативних документів, від налаштування внутрішніх процесів до розробки чи доопрацювання інформаційних систем. В цій статті зроблено акцент на аналізі та виокремленні проблем з якими потенційно можуть зіткнутися небанківські надавачі платіжних послуг при виконанні вимог щодо приведення своєї організаційної структури у відповідність до вимог вищезазначеного Положення. Акцентовано увагу на тому, що в реаліях сьогодення, зважаючи на труднощі та виклики, з якими стикається бізнес в часи війни та економічної кризи, регулятору платіжного ринку варто було б встановлювати більш гнучкі та тривалі строки на приведення діяльності піднаглядних суб’єктів до вимог своїх нормативних актів. Автором статті шляхом дослідження реалій існування небанківських надавачів платіжних послуг та вимог, які ставилися до них законодавством, яке діяло до моменту набрання чинності Положенням, а також шляхом аналізу досвіду банків, було виокремлено ряд труднощів з якими можуть стикнутися небанківські надавачі платіжних послуг та запропоновані потенційні шляхи їх вирішення. Автор статті приходить до висновку, що процес створення належної організаційної структури вимагатиме від небанківських надавачів платіжних послуг значних зусиль, оскільки по-перше, враховуючи де в чому новаторський характер вимог, на ринку праці недостатньо спеціалістів з ризик і комплаєнс менеджменту в небанківській сфері, а по-друге, для підготовки спеціалістів з внутрішнього резерву потрібен буде час, що зумовлюється необхідністю підвищення кваліфікації та опанування нової специфіки функціоналу.

Адміністратор послуги з управління побутовими відходами: новела Закону України «Про управління відходами»

О. О. Саліхов — 2025-03-01

Згідно із положеннями Угоди про асоціацію, що була укладена між Україною та Європейським союзом, наша Держава взяла на себе зобов’язання розпочати процес гармонізації українського законодавства із правом Європейського союзу в найважливіших сферах економіки.

Одним із перших кроків, який було зроблено в цьому напрямку і який стосувався, зокрема, сфери ЖКП, став прийнятий 26 червня 2022 року Верховною радою України Закон України «Про управління відходами».

Цей Закон уособив в собі старт реформи системи управління відходами, про що, зокрема, говорить і картка вказаного Закону на сайті Верховної ради. Відповідно до картки Закону прийняття Закону України «Про управління відходами»: по-перше, спричинило втрату чинності Законом України «Про відходи», який ще з 1998 року регулював сферу поводження з відходами; по-друге, призвело до внесення системних змін в 30 інших чинних Законів України та в 6 Постанов Кабінету Міністрів України, що розповсюджують свою дію на вказану сферу. Крім того, прийняття Закону України «Про управління відходами» призвело до прийняття 21 нормативно-правового акту, який тим чи іншим чином регулює сферу управління відходами.

Є очевидним те, що всі вищевказані зміни містять в собі цілий ряд новел щодо сфери управління відходами і, перш за все, такі нові для законодавства України конструкції містяться безпосередньо у вже згаданому Законі України «Про управління відходами».

Однією з них і, мабуть, найважливішою є закладена в Закон України «Про управління відходами» правова конструкція щодо адміністратора послуги з управління побутовими відходами, який повинен створюватися в територіальних громадах відповідним рішенням міської, сільської або селищної ради.

В даній статті проаналізовано позицію національного законодавця щодо створення такого нового для сфери управління відходами суб’єкта як адміністратор послуги. Крім того, здійснено спробу розглянути ключові проблеми, пов’язані із організаційно-правовою формою адміністратора, вказано на недоліки та слабкі місця Закону України «Про управління відходами» в цій частині.

З огляду на проблематику питання, запропоновано шляхи його вирішення, що повинно слугувати меті підвищення ефективності реалізації положень Закону України «Про управління відходами», сприяти подальшому реформуванню вказаної сфери відповідно до найкращих світових та європейських практик.

Публічно-правова охорона прав інтелектуальної власності в Україні

О. П. Світличний — 2025-03-01

У статті наголошується, що забезпечення належної охорони прав інтелектуальної власності в сучасних умовах є пріоритетним завданням політики держави, невід’ємною умовою такої політики є охорона суб’єктивних прав правовласників об’єктів права інтелектуальної власності, забезпечення процесу інноваційного прискорення та економічного розвитку української держави. Це зумовлено підвищеним інтересом та постійно зростаючою роллю інтелектуальної власності як в житті людини, суспільства, так і держави в цілому. Акцентується увага на ролі держави та її уповноважених органів покликаних забезпечити охорону прав інтелектуальної власності повинна, діяльність яких повинна бути спрямованою передусім на охорону майнових та особистих немайнових прав правовласників об’єктів права інтелектуальної власності, на усунення причин, що породжують порушення права інтелектуальної власності, а у разі вчинення порушення – на притягнення винних осіб до юридичної відповідальності, використовуючи весь механізм публічно-правової охорони інтелектуальної власності. Підкреслено, що головною метою і завданням держави у сфері інтелектуальної власності має стати несуперечливе поєднання інтересів правовласників об’єктів права інтелектуальної власності, суспільства і держави.

Звертається увага, що з метою забезпечення публічних і приватних інтересів, в Україні державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, кожна із яких відіграє важливу роль у публічно-правовій охороні прав інтелектуальної власності. На аналіз конкретних нормативно-правових актах проаналізована діяльність Верховної Ради України, Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій, Кабінету Міністрів України, Міністерства економіки України, Міністерство аграрної політики та продовольства України, Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій, діяльність судів у сфері захисту інтелектуальної власності.

У висновках надано теоретичне визначення поняття «публічно-правовою охороною інтелектуальної власності».

Правове регулювання застосування інформаційних технологій в адміністративному судочинстві України

В. Д. Туров — 2025-03-01

У статті висвітлено актуальні питання правового регулювання застосування інформаційних технологій в адміністративному судочинстві України. Проаналізовано передумови оновлення чинного законодавства у сфері правосуддя, що стало основою для істотного реформування судової системи України. Особлива увага приділена ролі інформаційних технологій у забезпеченні доступу громадян до правосуддя, що є вкрай актуальним у сучасних умовах, зокрема під час дії воєнного стану. Досліджено ключові напрями цифровізації судової діяльності та їхній вплив на організацію адміністративного судочинства. Розкрито основні поняття, пов’язані із застосуванням інформаційних технологій, такі як електронний документообіг, автоматизація судових процесів та інтеграція телекомунікаційних підсистем. Правове регулювання використання інформаційних технологій визначено як цілеспрямований вплив адміністративного суду на суспільні відносини шляхом застосування юридичних і технічних засобів для їх упорядкування, охорони та захисту.

Окреслено коло нормативно-правових актів, що регулюють застосування інформаційних технологій у судочинстві, із акцентом на Кодекс адміністративного судочинства України, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», а також положення про функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС). Зазначено, що ЄСІТС є ключовим інструментом цифровізації судової системи, який сприяє оптимізації документообігу, зменшенню адміністративного навантаження та забезпечує прозорість судових процедур.

Виявлено низку проблем, що ускладнюють ефективне функціонування електронного судочинства. Зокрема, це недостатня технічна оснащеність судів, складнощі з використанням електронних підписів, прогалини в нормативно-правовому регулюванні, а також відсутність уніфікованої практики застосування цифрових інструментів. Наголошено на важливості подальшого вдосконалення законодавчої бази, впровадження сучасних стандартів кібербезпеки, посилення технічної спроможності судової системи та забезпечення рівного доступу до електронних судових послуг для всіх учасників процесу.

Впровадження антикорупційних дисциплін як чинник розбудови доброчесного середовища

І. В. Хохлова — 2025-03-01

У статті розглянуто ключові аспекти впровадження антикорупційної освіти в українських закладах вищої освіти як важливого елементу євроінтеграційного процесу. В контексті цього неабиякої важливості набуває введення спеціалізованого навчання, спрямованого на формування нетерпимості до усіх проявів корупції. Такий підхід до освіти не лише сприяє розвитку професійних компетенцій, але й формує стійкі етичні принципи та цінності у майбутніх фахівців.

Так, доводиться, що впровадження таких дисциплін виконує низку позитивних функцій, як-от формує критичне мислення та етичні цінності у молодого покоління, надає практичні знання та інструменти для розпізнавання та протидії корупційним проявам у професійному середовищі, створює передумови для ефективної імплементації антикорупційних механізмів у різних сферах суспільного життя.

Як приклад успішного впровадження антикорупційної освіти може слугувати досвід створення та реалізації пілотного проєкту з мінімізації корупційних ризиків у правничих школах України, який включав комплексний підхід до формування антикорупційної компетентності та розвитку доброчесного академічного середовища.

Проаналізовано процес імплементації спеціалізованих навчальних дисциплін, спрямованих на формування антикорупційної культури серед студентів, який розпочався із розробки окремих кодексів етичної поведінки та антикорупційних програм та завершуючи введенням спеціалізованої дисципліни, мета якої полягає у формуванні комплексного розуміння антикорупційних механізмів та розвитку практичних навичок їх застосування. Важливим аспектом цього процесу стало включення антикорупційної складової до стандартів вищої освіти, що забезпечує системний підхід до формування антикорупційної компетентності майбутніх фахівців.

Варто зазначити, що на міжнародному рівні відсутня така комплексна практика впровадження антикорупційної освіти, як в Україні. Хоча окремі країни і мають певні освітні програми з антикорупційної тематики, вони здебільшого носять фрагментарний характер та не інтегровані системно у стандарти вищої освіти. Це свідчить про те, що Україна є одним із піонерів у впровадженні системного підходу до антикорупційної освіти на рівні вищих навчальних закладів.

Історія становлення концепції контрольованої іноземної компанії у міжнародному оподаткуванні

К. С. Чарторийський — 2025-03-01

У статті автором досліджено історію становлення концепції контрольованих іноземних компаній у міжнародному оподаткуванні. Констатовано, що послідовне запровадження правил контрольованих іноземних компаній свідчить про прагнення держав до мінімізації податкових ризиків податкового планування та запровадження правил, які унеможливлюють оптимізацію податкового навантаження та, як наслідок, несплату податків в країні резиденції бенефіціарних власників доходу. Встановлено, що історично правила оподаткування контрольованих іноземних компаній існують в законодавстві зарубіжних країн з 1962 року, коли вони були введені в дію в Сполучених Штатах Америки. Історичною передумовою для оподаткування контрольованих іноземних компаній стало те, що після завершення Другої світової війни політичні та економічні заходи, впроваджені у США, стали потужним стимулом для глобальної експансії американських компаній. Це сприяло активному створенню підприємств у країнах із сприятливими податковими умовами, де рівень оподаткування був мінімальним. Унаслідок цього значна частина фінансових ресурсів концентрувалася в цих юрисдикціях, що ускладнювало для Сполучених Штатів Америки процес їхнього оподаткування та контроль за потоками капіталу. Зазначено, що після встановлення концепції контрольованих іноземних компаній в Сполучених Штатах Америки, аналогічні правила були запроваджені в більшості розвинених держав світу, наприклад в Німеччині, Канаді, Японії, Франції, Сполученому Королівстві Великої Британії та Ірландії, Іспанії. В статті автором детально досліджено історію становлення концепції контрольованої іноземної компанії в Сполучених Штатах Америки та Німеччині, а також проаналізовано законодавство цих держав. Здійснено порівняння відповідних правил оподаткування контрольованих іноземних компаній в цих державах та в Україні, де такі правила щодо контрольованих іноземних компаній діють лише з 2022 року. Зроблено висновок, що Україні варто пройти довгий шлях до формування ефективної вітчизняної моделі оподаткування контрольованої іноземної компанії, але при цьому досвід Сполучених Штатів Америки та Німеччини у даному контексті може стати у нагоді.

Правові основи соціального забезпечення посадових осіб митних органів: проблеми та перспективи

О. В. Черкунов — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню правових основ соціального забезпечення посадових осіб митних органів України. У роботі аналізуються ключові аспекти правового регулювання соціального забезпечення, а також розглядаються актуальні проблеми, що виникають у процесі реалізації соціальних гарантій для державних службовців митних органів. Враховуючи значення та функції митних органів для забезпечення економічної безпеки країни, питання соціального забезпечення їхніх посадових осіб набуває особливої важливості. Стаття включає огляд нормативно-правових актів, які визначають умови та механізми соціального забезпечення митників, а також аналізує прогалини і недоліки існуючого законодавства.

Окрему увагу приділено правовому статусу посадових осіб митних органів, зокрема їх правам на компенсації, забезпечення житлом та соціальні виплати у разі захворювання чи травмування під час виконання службових обов’язків. Автор також зосереджуються на питаннях, пов’язаних з відсутністю ефективної системи гарантій для митників, а також на проблемах недостатнього фінансування і низької мотивації до професійної діяльності.

У статті розглядаються також перспективи удосконалення соціального забезпечення митних посадових осіб, зокрема через реформування існуючих механізмів, покращення умов праці, підвищення рівня соціальних гарантій та стимулювання професійної активності. Висвітлюються можливі напрямки для розвитку законодавчої бази в контексті євроінтеграційних процесів, що може вплинути на діяльність митних органів і соціальні умови митників.

Стаття також акцентує увагу на досвіді соціального забезпечення державних службовців, який може бути корисним для вдосконалення системи соціального забезпечення митних органів України. Додатково, у роботі підкреслюється важливість цифровізації процесів у сфері соціального забезпечення та створення прозорих і доступних платформ для митників. Автор наголошує на необхідності посилення контролю за виконанням соціальних програм і підвищення рівня правової обізнаності працівників митних органів щодо їхніх прав на соціальні гарантії.

Open Banking в Україні: потенціал розвитку та переваги для споживачів

М. С. Шаренко — 2025-03-01

Стаття присвячена комплексному дослідженню впровадження системи Open Banking в Україні, її потенціалу розвитку та переваг для споживачів фінансових послуг. У роботі детально розглядається концепція відкритого банкінгу як інноваційного підходу до надання фінансових послуг, що базується на прозорому та безпечному обміні даними між банками та третіми сторонами через API. Проаналізовано законодавчу базу впровадження Open Banking в Україні, зокрема Закон України «Про платіжні послуги» та Концепцію відкритого банкінгу, затверджену НБУ у серпні 2023 року. Особлива увага приділяється дорожній карті впровадження системи, згідно з якою відкритий банкінг має запрацювати в Україні з серпня 2025 року.

У статті детально досліджуються основні бар’єри та виклики на шляху реалізації концепції відкритого банкінгу. Серед них виділяються технічні аспекти (розробка та стандартизація API, модернізація IT-інфраструктури), правові питання (захист персональних даних, регулювання відповідальності сторін) та соціальні фактори (низький рівень фінансової грамотності, недостатнє охоплення населення цифровими технологіями). Значна частина дослідження присвячена аналізу переваг Open Banking для споживачів. Автори виділяють такі ключові benefitis як підвищення прозорості та контролю над фінансами, доступ до персоналізованих фінансових послуг, посилення конкуренції на ринку та впровадження інноваційних сервісів. Водночас досліджуються потенційні ризики для користувачів, зокрема питання кібербезпеки, конфіденційності даних та можливих зловживань.

У роботі підкреслюється, що успішне впровадження Open Banking вимагає системного підходу та координації зусиль всіх учасників ринку. Автори наголошують на необхідності підвищення фінансової грамотності населення, розвитку цифрової інфраструктури та забезпечення надійного захисту даних користувачів. Дослідження доводить, що впровадження Open Banking є важливим кроком до інтеграції України у глобальну фінансову систему та розвитку конкурентного середовища відповідно до європейських стандартів. Реалізація цієї концепції сприятиме трансформації фінансового сектору, стимулюванню інновацій та підвищенню якості фінансових послуг для споживачів.

Запобігання легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, у контексті міжнародних стандартів FATF

М. С. Шаренко — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню механізмів запобігання легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, у контексті міжнародних стандартів FATF. Актуальність теми обумовлена глобалізацією фінансових потоків, зростанням загрози транснаціональної організованої злочинності та необхідністю ефективної інтеграції України у світову систему фінансової безпеки. Запобігання відмиванню коштів є ключовим елементом не лише економічної стабільності держави, але й запобігання фінансуванню тероризму, корупції та інших загроз міжнародній безпеці.

У дослідженні розкривається сутність міжнародних стандартів FATF, які є загальновизнаною основою для протидії легалізації злочинних доходів. Основну увагу зосереджено на «40 рекомендаціях FATF», що охоплюють питання оцінки ризиків, ідентифікації бенефіціарів, прозорості фінансових потоків та міжнародної співпраці. Важливою особливістю цих стандартів є ризик-орієнтований підхід, який передбачає пропорційність заходів контролю до рівня потенційних загроз. Особлива увага приділена ключовим проблемам, які ускладнюють ефективну імплементацію міжнародних стандартів. Зокрема, це проблеми ідентифікації кінцевих бенефіціарних власників, недосконалість державних реєстрів, використання складних корпоративних структур та недостатня автоматизація фінансового моніторингу.

У статті також аналізується адаптація ризик-орієнтованого підходу до українських реалій. Визначено, що цей підхід вимагає системного аналізу ризиків на національному та інституційному рівнях, проте в Україні його реалізація стикається з браком технічного забезпечення, кваліфікованих кадрів та ефективних методологічних рекомендацій для суб’єктів фінансового моніторингу. Сформульовано шляхи вдосконалення механізмів запобігання легалізації злочинних доходів. Стаття узагальнює основні виклики та напрями вдосконалення системи запобігання легалізації доходів в Україні. Подальші дослідження повинні бути спрямовані на розробку інноваційних механізмів управління ризиками, посилення міжнародної співпраці та вивчення кращих світових практик для адаптації їх до національного контексту. Реалізація цих заходів сприятиме підвищенню ефективності системи фінансового моніторингу, посиленню прозорості економічних процесів та мінімізації загроз глобальній фінансовій безпеці.

До питання конституційних засад інформаційної безпеки держави

М. О. Шевчук — 2025-03-01

Метою цієї статті є дослідження конституційних засад інформаційної безпеки держави, зокрема принципів політичного та ідеологічного плюралізму, пріоритету прав та свобод людини, верховенства права, своєчасності та доцільності заходів протидії загрозам інформаційної безпеки, а також державного й громадського контролю у цій сфері. Інформаційна безпека є невід’ємною складовою національної безпеки держави, і її забезпечення потребує комплексного підходу, що поєднує правові, соціальні та технічні заходи. Конституційні положення відіграють ключову роль у створенні правової основи для захисту інформаційного простору, проте їх реалізація повинна враховувати сучасні виклики та загрози.

Забезпечення інформаційної безпеки повинно базуватися на балансі між правами громадян на доступ до інформації, свободою слова та необхідністю захисту держави. Цей баланс є важливим для уникнення зловживань з боку держави та забезпечення демократичних стандартів.

Сучасні виклики, такі як дезінформація, кібератаки та маніпуляції громадською думкою, потребують адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів. Зокрема, важливо впроваджувати рекомендації ЄС, ООН та інших міжнародних організацій у національну правову систему.

Методологія дослідження базується на аналізі нормативно-правових актів, наукових джерел, а також порівняльному аналізі відповідних положень міжнародного права. Наукова новизна полягає у комплексному підході до визначення конституційних основ інформаційної безпеки, що є актуальним у контексті сучасних загроз інформаційного простору. Висновки підкреслюють важливість вдосконалення законодавчої бази України в сфері інформаційної безпеки, а також необхідність підвищення ефективності контролю за дотриманням інформаційних прав і свобод як з боку держави, так і з боку громадськості. Роль органів державної влади у забезпеченні інформаційної безпеки є критичною. Необхідно посилювати координацію між різними відомствами, створювати спеціалізовані органи, відповідальні за моніторинг інформаційного простору, та забезпечувати прозорість їх діяльності.

Штучний інтелект як нова реальність та його потенційний вплив на конституційно-правове регулювання в Україні

І. М. Берназюк — 2025-03-01

Вказується, стрімкий розвиток ШІ ставить під сумнів ефективність існуючих конституційно-правових механізмів захисту прав людини та основоположних принципів демократії, що було частково досліджено у попередніх працях автора зокрема, щодо конституційно-правового статусу стратегічних актів та реалізації конституційного права на доступ до публічної інформації.

У статті розглядається вплив штучного інтелекту (ШІ) на конституційно-правове регулювання в Україні, що є одним із ключових питань у світлі сучасного технологічного розвитку. ШІ, як нова реальність, формує не лише значні можливості для національної правової системи, а й створює виклики, які потребують перегляду існуючих правових норм. На основі глибокого аналізу конституційних принципів і прав людини, закріплених у Конституції України, розкриваються аспекти взаємодії ШІ з такими правами, як право на приватність, свободу слова, власність та працю. Особлива увага приділяється аналізу змін, які можуть бути внесені до статей 3, 8, 22, 28, 31, 32, 34, 41, 43 Конституції України для адаптації до нових викликів. У статті також обговорюються етичні та соціальні аспекти використання ШІ, зокрема необхідність забезпечення прозорості, відповідальності й недискримінації у процесах, що залучають цю технологію. Аналізуються можливі наслідки відсутності належного регулювання ШІ, що можуть включати ризики дискримінації, порушення приватності та послаблення демократичних інститутів. Зазначається, що своєчасне і комплексне правове врегулювання впливу ШІ сприятиме створенню збалансованої системи взаємодії людини й технологій. На основі проведеного аналізу пропонуються практичні рекомендації щодо вдосконалення конституційно-правового регулювання з урахуванням викликів, які створює ШІ, та з метою побудови ефективної стратегії регулювання цієї сфери в Україні. Особлива увага приділяється значенню верховенства права, захисту прав людини та основоположних принципів демократії в умовах цифрової трансформації. Таким чином, стаття пропонує цілісне бачення впровадження ШІ у правову систему України, яке сприятиме гармонізації національного законодавства із міжнародними стандартами та викликами сучасності.

Роль судової реформи в побудові правової держави в Україні

І. М. Злакоман — 2025-03-01

У статті здійснено ґрунтовне дослідження сутнісних характеристик судової влади в контексті розбудови правової держави. Наголошено, що судова система виконує провідну роль у формуванні та розвитку демократичної, правової та соціально орієнтованої держави. Проведено аналіз основних теоретичних підходів до осмислення поняття судової влади та досліджено трансформації, які відбулись у її функціонуванні в результаті впровадження судової реформи. Виокремлено, що судові органи залишаються центральним елементом у вирішенні першочергових завдань, перед якими стоїть правова держава.

Приділено увагу актуальним викликам, з якими стикається сучасна судова влада в умовах реалізації її реформування. Окреслено ризики, що потенційно можуть загрожувати незалежності судової гілки влади. Окрема увага приділена проблемам порушення балансу у визначенні компетенції судів та процедурою призначення суддів, що може створювати загрози для правового функціонування інституції. У дослідженні підкреслюється необхідність ретельного перегляду теоретичних засад і практичних механізмів діяльності судової системи в контексті взаємодії з іншими гілками публічної влади. Особливий акцент зроблено на важливості забезпечення дотримання фундаментальних прав і свобод людини, виходячи з принципів верховенства права, а також адаптації та імплементації міжнародно визнаних стандартів у галузі правосуддя. В умовах сучасних глобальних і внутрішніх викликів для національних держав, які обрали демократичний шлях розвитку, таких як Україна, підтримання ефективного функціонування судової влади набуває критичного значення. Це передбачає не лише інституційне вдосконалення, але й приведення структурної організації та процедур діяльності судів у відповідність до вимог міжнародного права.

На особливу увагу заслуговує судова реформа в Україні як ключовий чинник трансформації її правової системи. Незважаючи на численні ініціативи оновлення судової системи з моменту проголошення незалежності, частина проблем, набутих впродовж десятиліть, залишається невирішеною. Вони продовжують поставати перед системою правосуддя як складні бар’єри на шляху до якісних змін і підвищення рівня довіри суспільства до судових установ.

Сучасний стан громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів України

К. В. Денисенко — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню стану громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів в Україні. Здійснено аналіз діючого національного законодавства та визначено недоліки правового регулювання, що ускладнює ефективне здійснення громадського контролю. Констатується, що наразі в Україні відсутній нормативно-правовий акт, де було б чітко врегульовано механізм здійснення громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів, що в свою чергу ускладнює механізм такого контролю на практиці. Спроби парламентарів щодо прийняття відповідного окремого документу зазнали невдач, а сучасні виклики, зокрема введення воєнного стану, створюють нові перешкоди для здійснення громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів в Україні.

Авторами обґрунтовано доцільність прийняття окремого нормативно-правового акту з питань здійснення громадського контролю за правоохоронними органами, а саме закону «Про громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів України», де визначено чіткі процедури, за допомогою яких суб’єкти громадянського суспільства могли б здійснювати контроль за діяльністю правоохоронців. Попри зазначене, в законі має бути окреслено механізм здійснення громадського контролю в умовах воєнного стану, а також джерела фінансування здійснення такої діяльності.

Сформовано пропозиції щодо створення незалежних агентств, які будуть здійснювати контроль за діяльністю правоохоронних органів, включаючи поліцію, прокуратуру та іншими органами, які здійснюють правоохоронну діяльність, з метою виявлення можливих зловживань, отримання ними неправомірної вигоди, порушення прав людини тощо. Агентства мають бути наділені компетенцією приймати та розглядати скарги громадян на дії правоохоронців, проводити розслідування у випадках зловживань або неналежного виконання ними службових обов’язків, розробляти рекомендації для покращення роботи правоохоронних органів, включаючи зміни в політиці, процедурах та навчанні персоналу.

Авторами констатується, що багато громадян не знають про свої права, а також можливості та механізми контролю за діяльністю правоохоронних органів. З огляду на зазначене, обґрунтовано доцільність проведення інформаційних кампаній, спрямованих на підвищення обізнаності населення у сфері здійснення громадського контролю за діяльністю правоохоронними органами.

Права людини в конституціях арабських абсолютних монархій

О. В. Зінченко — 2025-03-01

В статті на основі порівняльного аналізу конституцій Катару, Оману, Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів досліджується проблема закріплення прав людини в абсолютних арабських монархіях на конституційному рівні та її співвідношення з принципами мусульманського права. В сучасному арабському світі питання прав людини регулюється достатньо специфічно. З одного боку, арабські країни все більше охоплює загальносвітова тенденція закріплення та дотримання принципу пріоритету прав людини. З іншого боку, в переважній більшості арабських країн офіційно діє мусульманське право в якості або складової, або основи національної правової системи, що впливає на значні відмінності в тлумаченні принципу пріоритету прав людини в світських правових системах. Однією з особливостей релігійних правових систем є невизнання принципу формальної рівності прав людини.

Зроблено висновок, що в усіх чотирьох країнах основою національних правових система є мусульманське право, що закріплено на конституційному рівні і означає, що всі права і свободи людини тлумачаться з урахування підходів і принципів мусульманського права, в тому числі і неабсолютної рівності. В усіх чотирьох конституціях має місце спеціальний розділ, присвячений правам, свободам та обов’язкам людини та громадянина. В Конституціях Катару і Оману наявні окремі розділи Конституції, які присвячені різним принципам суспільного життя, в яких також мова йде про права людини, що не є характерним для Конституції Об’єднаних Арабських Еміратів. Конституція Саудівської Аравії містить розділ, присвячений тільки економічним принципам держави. Доведено, що в усіх досліджуваних арабських абсолютних монархіях наявні видимість суміщення абсолютизму з конституціоналізмом; юридичне закріплення конституціями принципів абсолютистської форми правління; проголошення конституціями прав людини без механізму їхньої практичної реалізації. Втілення в життя проголошених Конституціями арабських абсолютних монархій демократичних принципів та прав і свобод громадян не має реальних підстав. Згадані норми не передбачають матеріальних і юридичних гарантій, які б забезпечували усім громадянам можливість здійснення цих прав і свобод, і не складають реального підґрунтя для захисту прав особи, не дивлячись на закріплений перелік прав і свобод людини та громадянина.

Техніко-технологічні аспекти прийняття та реалізації локальних нормативно-правових актів місцевого самоврядування

Я. В. Ковач — 2025-03-01

Стаття присвячена розгляду проблемних питань, пов’язаних із правовим регулюванням процесу вироблення нормативно-правових актів місцевого самоврядування в Україні. Проаналізовано ключові етапи процесу, включаючи підготовку проєктів актів, їх узгодження та публікацію, а також взаємодію з органами виконавчої влади та громадськістю. За результатами вивчення проблемних питань до основних недоліків законодавчого регулювання можна віднести прогалини, відсутність єдиних правил та вимог до процесу та проєктів актів, а також розмаїття регламентних норм у сфері муніципальної нормотворчості. У статті надаються рекомендації щодо удосконалення процедур, спрямованих на підвищення якості та оперативності прийняття нормативно-правових актів на місцевому рівні. Додержання вимог до проєктів локальних нормативно-правових актів місцевого самоврядування, а також слідування правилам, загальним та спеціальним принципам при розробці локальних нормативно-правових актів місцевого самоврядування передбачає врахування особливостей та потреб соціально-економічного розвитку конкретної громади, окремого регіону, а також спрямоване на врахування інтересів різних прошарків населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Відсутність єдиних нормопроєктувальних правил та вимог до порядку здійснення процесу вироблення нормативно-правових актів місцевого самоврядування, а також документального оформлення проєктів відповідних актів спричиняє порушення вимог нормотворчої діяльності в цілому. Зазначене не лише не сприяє виробленню якісних та ефективних нормативно-правових актів місцевого самоврядування, а й унеможливлює чи значно зменшує реальні можливості ефективного та своєчасного вирішення питань місцевого значення територіальними громадами безпосередньо або через органи та посадових осіб місцевого самоврядування.

В умовах євроінтеграційних процесів першочергового значення набувають питання, пов’язані із розробленням та прийняттям науково обґрунтованих, виважених правових рішень. Йдеться, насамперед, про здійснення нормотворчої діяльності спеціально уповноваженими суб’єктами в межах компетенції та у встановлених процедурно-процесуальних формах. Ураховуючи взяті Україною зобов’язання щодо формування правової соціальної демократичної держави, що передбачає покладення в основу організації та діяльності органів публічної влади принципу верховенства права, тобто пріоритету прав і свобод людини і громадянина, будь-яке рішення (органу державної влади чи місцевого самоврядування) повинно не просто передбачати досягнення заздалегідь визначеної цілі, а бути спрямоване на забезпечення ефективності правового регулювання загалом.

Юридичне регулювання академічної доброчесності в Україні: еволюція і перспективи

І. В. Лисенко — 2025-03-01

У статті з’ясовано історичні аспекти і сьогоднішні особливості юридичного регулювання академічної доброчесності загалом і в Україні зокрема; проаналізовано стан наукових досліджень академічної доброчесності; з’ясовано проблеми і перспективі вдосконалення правового регулювання академічної доброчесності в Україні. Зроблено висновок, що сьогодні академічна доброчесність як вимога до наукової і науково-педагогічної діяльності, а також освітньої діяльності в цілому, дедалі частіше звучить у публічному просторі. Передумовою для цього є те, що, незважаючи в цілому на певне уявлення про неї і окремі вимоги, які існували вже досить давно, академічна доброчесність як певний системний концепт і предмет правового регулювання стала втілюватися в правовому регулюванні, досліджуватися науковцями лише нещодавно. Так само йдеться про інституції, які мали би займатися контролем за дотриманням вимог академічної доброчесності. Їх створення і діяльність, а також проблеми, які виникають у зв’язку з цим на практиці, так само є відносно новими феноменами. Констатується, що академічна доброчесність є досить системно вкоріненим у освітнє право принципом, який важить для освіти досить багато. Академічна доброчесність активно досліджується як в зарубіжній науці, так і у вітчизняній, проте українські дослідники, все ж, на наш погляд, приділяють їй недостатню увагу. Передусім йдеться про правове регулювання. Варто вітати запровадження з 2017 року легального визначення, форм порушення, санкцій до відповідних порушників академічної доброчесності. Крім того, досить важливим є внутрішньоуніверситетські нормативні вимоги до академічної доброчесності, що втілюються в численних кодексах, положеннях тощо, а також в діяльності комісій із академічної доброчесності. Разом з тим варто констатувати, що відповідна увага стала приділятися академічній доброчесності досить пізно. На сьогоднішній день, вочевидь, існують численні спори щодо порушення академічної доброчесності, проте часто вони стосуються періоду до 2017 року, коли відповідним питанням приділялося недостатньо уваги. Крім того, виникають питання щодо дії в часі відповідних механізмів, запроваджених із 2017 року на попередні періоди. Ці питання варто максимально продумати і щодо нового законопроєкту про академічну доброчесність, який вже ухвалено у першому читанні Верховної Радою України 6 червня 2024 року. Попри численні зауваження, які до нього висловлені в експертному середовищі, сподіваємося, що він буде доопрацьований і ухвалений остаточно. Варто вітати системність підходу, який був втілений у відповідному законопроєкті, проте без усунення недоліків його остаточне ухвалення неможливе.

До питання про визначення суб’єктів права на мир

М. В. Ноняк — 2025-03-01

Стаття присвячена визначенню та характеристиці суб’єктів права на мир. Аналізуються погляди вчених, які відносять право на мир до колективних прав, тобто до прав, що стосуються усього людства. Разом з тим, зазначається, що зважаючи на сучасні трансформації у суспільстві, суб’єктами права на мир мають бути визнані не лише народи, нації або суспільства, а й окремі індивіди та їх об’єднання. Зазначене аргументується тим, що: 1) будь-які основоположні права людини (право на життя, безпеку, недоторканність, честь і гідність) можуть бути забезпечені виключно за наявності миру. Виходячи з цього є логічним закріплення права кожної людини на мир на конституційному рівні, як необхідна умова для забезпечення інших прав людини; 2) визнання за кожною людиною права на мир стане юридичним бар’єром для дій з боку самої держави, що можуть спричинити агресію чи насильство (наприклад як було під час революції гідності) та сприятиме розвитку політики мирного врегулювання конфліктів як всередині держави так і на міжнародній арені; 3) визнання за кожною особою права на мир дозволить встановити особливий захист для кожної людини, що постраждала чи може постраждати у збройному конфлікті, сприятиме відновленню прав жертв агресії через міжнародні суди та трибунали; 4) закріплення права кожної окремої людини на мир сприятиме внутрішньодержавній та міжнародній стабільності, співробітництву та всебічному стійкому розвитку.

Акцентується, що сучасні загрози миру (тероризм, кібербезпека) змінюють поняття суб’єктів права на мир. Поява приватних військових компанії має суттєвий вплив на мир і безпеку, відтак потребує правового регулюванні своєї діяльності з метою мінімізації їхнього негативного впливу на стабільність та мир у світі. Таке регулювання повинно включати розроблення та ухвалення єдиних стандартів діяльності приватних військових компаній на міжнародному рівні; встановлення чітких механізмів відповідальності за порушення; посилення громадського та міжнародного моніторингу за їхньою діяльністю.

Місце і роль міжнародних організацій у правотворчої діяльності України

В. А. Шатіло — 2025-03-01

Стаття присвячена визначенню місця і ролі міжнародних організацій у правотворчої діяльності України.

Зазначено, що чинне національне законодавство надає право міжнародним організаціям приймати участь у правотворчій діяльності України. Участь міжнародних організацій у правотворчій діяльності залежить від їх компетенції. Міжнародні організації здійснюють свою діяльність, у тому числі правотворчу, у межах, визначених у їх установчих документах, та договорах, укладених з відповідними державами. Україна вступає у відносини з міжнародною організацією, шляхом приєднання до чинного або підписання нового договору. Наголошено, що участь міжнародних організацій в правотворчій діяльності України реалізується у двох напрямах: укладання угод з Україною та ухвалення тих чи інших рішень. Роль міжнародної організації у національному правотворчому процесі обумовлюється завданнями щодо забезпечення реалізації положень відповідного договору, як зі сторони самої організації, так і зі сторони України.

Виокремлено найбільш впливові міжнародні організації у сфері правотворчій діяльності України. Встановлено, що їх компетенція у правотворчому процесі залежить від мети та завдань, визначених у засновницьких актах. Серед них виділено міжнародні організації загального спрямування, міжнародні організації фінансового спрямування, міжнародні неурядові організації.

Констатовано, що найбільший вплив на правотворчу діяльність в Україні здійснюється міжнародними організаціями загального та галузевого спрямування шляхом надання рекомендацій щодо реформування конкретної сфери, проєктів або чинних законодавчих актів. Міжнародні фінансові організації приймають участь у правотворчій діяльності опосередковано шляхом виділення фінансової допомоги на проведення реформ, крім міжнародних організацій з фінансового контролю, діяльність яких спрямована на уніфікацію здійснення фінансової діяльності та державного фінансового контролю. Зроблено висновок, що зобов’язання, які приймає на себе Україна у сфері правотворчості, сприяє розвитку та ефективності національного законодавства.

Право на медичну допомогу та охорону здоров’я у сфері репродуктивних технологій: штучний інтелект та штучна репродукція

О. О. Барабаш — 2025-03-01

У статті досліджено особливості права на медичну допомогу та охорону здоров’я у сфері репродуктивних технологій, окреслено застосування штучного інтелекту у сфері штучної репродукції. Зазначено, що у визначенні ролі штучного інтелекту у правовідносинах та вирішенні питань про цивільну правосуб’єктність зросла із застосуванням таких технологій у медичних цілях. У медичній галузі передбачено виконання заходів, спрямованих на підвищення якості і тривалості життя громадян України, зокрема: створення за допомогою ШІ національної системи охорони здоров’я, що заснована на аналізі штучним інтелектом клінічних, генних і поведінкових даних; упровадження технологій ШІ при створенні прогресивних систем своєчасної цілодобової медичної діагностики (віртуальних консультантів, кібернетичних експертів тощо); диверсифікація медицини у контрольовану штучним інтелектом ширшу соціальну сферу, яка використовує усі форми даних про здоров’я, враховуючи геноміку, метадані, електронні медичні картки та біометрію для забезпечення здоров’я населення; упровадження інструментів взаємодії з пацієнтами на основі ШІ (чат-боти, мобільні пристрої тощо); навчання пацієнтів щодо прийняття поінформованих рішень, самоконтролю стану здоров’я та профілактики за допомогою ШІ; пріоритизація (ранжування) груп пацієнтів за ризиками і ведення проактивного втручання за допомогою технологій ШІ; дослідження соціальних детермінант охорони здоров’я й управління здоров’ям населення за допомогою технологій ШІ. Наголошено, що для науковців стає цікавим, з погляду правового регулювання, питання штучної репродукції, де в ролі «матері» виступає ШІ. Зазначено, що далеко не в усіх країнах легалізовано штучне материнство, а відсутність міжнародного акта, насамперед рекомендацій, може надалі породити колізії при вирішенні транскордонних суперечок у сімейному праві. Зроблено висновок, що застосування ШІ у використанні методів штучної репродукції поступово входить у практику медичних установ. Використання такої технології сприятиме ефективному заплідненню і в перспективі – виношуванню ембріона. Також у медицині розробляється й поступово впроваджується інкубатор з інноваційними технологіями – з програмою штучного інтелекту. Водночас невирішеними є багато важливих питань: цивільна правосуб’єктність і юридична відповідальність штучного інтелекту.

Доброчесність та правова ідеологія: питання співвідношення

М. В. Бєлова — 2025-03-01

Вказується, в основі правової ідеології сучасного демократичного суспільства лежить доброчесність як моральний принцип та правова категорія. Вона створює етичне підґрунтя для формування системи правових норм і цінностей, які регулюють відносини між державою та її громадянами. Правова ідеологія являє собою сукупність ідей та принципів, що відображають суспільне ставлення до права. Її тісний зв’язок з доброчесністю проявляється у спільній ціннісній основі, через яку формуються фундаментальні правові принципи - справедливість, рівність та законність.

У статті досліджується доброчесність як фундаментальний принцип права та її роль у формуванні правової ідеології демократичного суспільства. Розглянуто теоретичні засади співвідношення доброчесності та правової ідеології, проаналізовано їх взаємовплив та механізми практичної реалізації.

Автор аналізує різні підходи до розуміння доброчесності, зокрема через призму взаємодії моралі та права. Досліджено праці вітчизняних та зарубіжних науковців щодо природи доброчесності, її багатокомпонентності та функціонування як етичного стандарту для представників влади. Особлива увага приділяється аналізу доброчесності як оціночної категорії, що тлумачиться залежно від суб’єкта, ситуації та контексту.

Розкрито практичні аспекти реалізації принципу доброчесності в системі державної служби України, зокрема через антикорупційне законодавство та створення спеціалізованих органів. Висвітлено комплексний підхід до забезпечення доброчесності публічних службовців через механізми запобігання конфлікту інтересів, систему фінансового контролю та етичні принципи.

Обґрунтовано важливість доброчесності як превентивного антикорупційного механізму та її роль у формуванні довіри суспільства до владних інституцій. Підкреслено значення морально-етичних якостей державних службовців нарівні з їх професійною компетентністю.

Вказується, практична реалізація принципу доброчесності в Україні забезпечується через комплексну систему механізмів, включаючи антикорупційне законодавство, етичні кодекси, електронне декларування та моніторинг способу життя державних службовців, що сприяє підвищенню довіри суспільства до владних інституцій.

Особливості тлумачення оціночних понять адміністративного судочинства: аналіз доктринальних підходів

О. В. Білоус — 2025-03-01

У статті автором зроблено спробу визначити крізь призму аналізу доктринальних підходів особливості тлумачення оціночних понять адміністративного судочинства. Підкреслено, що актуальність цього дослідження зумовлена необхідністю глибшого теоретичного осмислення доктринальних підходів до тлумачення оціночних понять у адміністративному судочинстві. Доктринальний аналіз таких понять, як «обґрунтованість», «розсуд», «належність доказів», «пропорційність», має важливе значення для формування стабільної судової практики та підвищення рівня правової визначеності.

Наголошено, що важливість дослідження також полягає у тому, що адміністративні суди здійснюють контроль за діяльністю органів державної влади, забезпечуючи дотримання принципів законності та справедливості. Відтак, правильне розуміння та узгоджене застосування оціночних понять сприятиме ефективному захисту прав громадян, прозорості судового процесу та зміцненню довіри до судової влади. Аналіз доктринальних підходів у цьому контексті дозволить розкрити різні методологічні засади, що використовуються у тлумаченні таких понять, та сприятиме їх систематизації в науковій і судовій практиці.

Підкреслено, що в цілому поділяючи думки згаданих у статті вчених щодо проблем тлумачення оціночних понять адміністративного судочинства, і запропоновані окремими із них шляхи їх вирішення, відзначено, що переконання автора будь-яка нормативна стандартизація тлумачення оціночних понять, закріплення уніфікованих підходів до їх використання та інші аналогічні кроки жодним чином не будуть сприяти вирішенню проблем, пов’язаних з їх правильною та ефективною інтерпретацією. Наголошено на тому, що законодавче унормування таких питань суперечить правовій природі оціночного поняття, суть якого головним чином зводиться до того, щоб у тій чи іншій спірній ситуації суд, маючи належні (фактично надані адміністративним розсудом) дискреційні повноваження, міг сприяти не тільки захисту прав і свобод особи, але і їх ефективній реалізації.

Право законодавчої ініціативи у глави держави: досвід Франції

В. В. Гецко — 2025-03-01

У статті досліджується правова природа та особливості реалізації права законодавчої ініціативи глави держави як важливого елемента системи стримувань і противаг у сучасних демократичних державах. Особлива увага приділяється порівняльному аналізу французької та української моделей реалізації цього права. Розглядаються специфічні механізми взаємодії президента з урядом та парламентом у законодавчому процесі в умовах змішаної республіканської форми правління.

Досліджено, що у Франції, на відміну від України, президент формально не має права законодавчої ініціативи, але зберігає значний вплив на законодавчий процес через головування в Раді Міністрів та взаємодію з парламентською більшістю. Натомість в Україні президент є одним із трьох конституційно визначених суб’єктів законодавчої ініціативи з додатковим правом визначати законопроекти як невідкладні.

Проаналізовано різні форми реалізації права законодавчої ініціативи глави держави залежно від типу державного устрою. Встановлено, що в парламентських системах це право зазвичай належить прем’єр-міністру, в президентських – реалізується через непрямі механізми, а в змішаних системах може здійснюватися як прямо, так і опосередковано. Виявлено, що ефективність реалізації цього права значною мірою залежить від політичної конфігурації в парламенті та уряді, а також від розвиненості партійної системи.

На основі аналізу європейського досвіду визначено специфічні особливості розподілу права законодавчої ініціативи серед глав держав у різних країнах. Встановлено, що для забезпечення ефективної системи стримувань і противаг деякі держави свідомо не надають главам держав права законодавчої ініціативи. Обґрунтовано, що незалежно від форми участі в законотворчому процесі, президенти не можуть залишатися пасивними спостерігачами, оскільки їхнє всенародне обрання покладає на них обов’язок активної діяльності у формуванні державної політики.

Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення конституційно-правових механізмів в Україні, зокрема в контексті оптимізації взаємодії між гілками влади та підвищення ефективності законодавчого процесу. Особливу цінність становить аналіз французького досвіду реалізації права законодавчої ініціативи в умовах змішаної республіканської форми правління, що може бути корисним для подальшого розвитку українського конституціоналізму.

Економічна система як складова конституційного ладу держави: теоретико-правовий аналіз

С. І. Касинець — 2025-03-01

Вказується, поняття конституційного ладу займає центральне місце у сучасній теорії конституціоналізму, встановлюючи фундаментальні засади організації державного та суспільного життя. Економічний лад виступає ключовим компонентом конституційного ладу, формуючи основні принципи функціонування економічної системи та регламентуючи природу економічних взаємовідносин у державі. На тлі сучасних глобальних економічних перетворень та змін в економічних системах зростає значимість вивчення теоретичних і правових аспектів взаємодії конституційного та економічного устрою.

У статті здійснено теоретико-правовий аналіз економічної системи як складової конституційного ладу держави. Досліджено еволюцію наукових підходів до розуміння конституційного ладу в контексті його співвідношення з поняттями «суспільний лад» та «державний лад». Встановлено, що конституційний лад є фундаментальною категорією сучасного конституціоналізму, яка визначає основні принципи організації держави та суспільства. Обґрунтовано, що економічна система виступає однією з ключових підсистем суспільного ладу поряд із політичною, соціальною та культурною складовими. На основі аналізу наукових джерел визначено, що економічна система являє собою історично сформовану сукупність принципів, правил і законодавчо закріплених норм, які регулюють основні економічні відносини у процесах виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ. Особливу увагу приділено дослідженню конституційно-правових механізмів регулювання економічних відносин та впливу конституційних норм на розвиток економічної системи. Проаналізовано взаємозв’язок та взаємообумовленість конституційного ладу та економічного порядку, які формують складну систему відносин, де конституційні норми встановлюють правові межі економічної діяльності, а економічні процеси впливають на реалізацію конституційних принципів та забезпечення прав громадян. Виявлено, що в умовах глобалізації та посилення економічної інтеграції особливої актуальності набуває дослідження механізмів взаємодії конституційного ладу та економічної системи. Доведено необхідність пошуку оптимального балансу між державним регулюванням економіки та забезпеченням економічної свободи, між захистом національних економічних інтересів та відкритістю до міжнародної економічної співпраці. В контексті євроінтеграційних процесів обґрунтовано важливість гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами у сфері конституційно-правового регулювання економічних відносин.

Тлумачення міжнародних договорів: теоретичні засади та практичні виклики

М. В. Ковальова — 2025-03-01

У статті проаналізовано сутність та значення процесу тлумачення міжнародних договорів як одного з ключових елементів забезпечення ефективності міжнародно-правового регулювання. Належне розуміння змісту й цілей договорів дає змогу уникнути розбіжностей у трактуванні і, відповідно, запобігає виникненню конфліктів між державами. Складність цього процесу полягає в обов’язковості дотримання загальноприйнятих принципів міжнародного права та у врахуванні специфіки різних національних правових систем, які можуть по-різному інтерпретувати одні й ті самі норми. Тому роль тлумачення полягає не лише в суто лінгвістичному аналізі тексту, а й у забезпеченні сумісності його положень із внутрішнім правом кожної держави-учасниці.

Принципи тлумачення, закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, а також у міжнародних звичаях, забезпечують уніфіковане розуміння й належне застосування договірних норм. Основними засадами є відповідність тлумачення об’єкту та меті договору, сумлінність у дотриманні договірних зобов’язань і врахування системного зв’язку з іншими нормами міжнародного права. Цей підхід підсилюється практикою Міжнародного суду ООН, яка підтверджує, що від правильності інтерпретації залежить результат вирішення спорів між державами та рівень стабільності в міжнародних відносинах.

Сучасна практика тлумачення відображає прагнення до еволютивного підходу, що дає змогу враховувати соціальні й політичні зміни, які відбулися після укладення договору. З одного боку, такий підхід забезпечує гнучкість і відповідність реаліям сьогодення, з іншого – може викликати суперечки, коли держави дотримуються різних підходів до оцінки нових обставин або намагаються розширити (чи звузити) зміст договірних зобов’язань. Прикладом є спори навколо застосування екологічних норм у частині відповідальності за шкоду довкіллю чи використання морських ресурсів.

Водночас принцип добросовісності (good faith), закріплений у міжнародно-правовій практиці, вимагає, щоби держави шукали порозуміння, ґрунтуючись на справжній волі сторін та цільовому призначенні положень договору. Вирішення спорів у міжнародній сфері часто лежить у юридичній площині, проте в низці випадків учасники залучають додаткові механізми, зокрема політичні та дипломатичні консультації. Такий комплексний підхід сприяє збереженню балансу між правовою визначеністю і невідворотністю змін, забезпечуючи довіру до міжнародного права.

Таким чином, тлумачення міжнародних договорів є процесом, що передує будь-якому правозастосуванню та безпосередньо впливає на реалізацію принципів міжнародного права. З різного розуміння договірних положень часто починаються міждержавні спори, тому глибокий методологічний аналіз та зважене застосування принципів тлумачення набувають особливої ваги. Подальше вдосконалення інтерпретаційних практик сприятиме поліпшенню погодженості між нормами міжнародного та внутрішнього права, підвищуючи рівень їх ефективності та справедливості.

Джерела та адміністративно-правові засоби забезпечення законності у сфері містобудівної діяльності в Україні

М. Ю. Онисковець — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню питання джерел та адміністративно-правових засобів забезпечення законності у сфері містобудівної діяльності в Україні. У статті аналізуються нормативно-правові акти, що виступають джерелами адміністративно-правових відносин, визначаються недоліки регулювання містобудівного законодавства, визначаються основні пропозиції, реалізувавши які постане можливість забезпечити законність як містобудівної діяльності в цілому, так і дозвільних процедур у сфері містобудівної діяльності. У статті досліджуються характерні ознаки дозвільних процедур у сфері містобудування в Україні, визначається потреба у врегулюванні питання юридичної відповідальності саме у сфері містобудівної діяльності, порушень дозвільних процедур у сфері містобудування в Україні. Визначено засоби адміністративно-правового забезпечення законності у сфері містобудування. Наведено види та основні характеристики адміністративно-правових засобів у сфері містобудування. Визначено думки науковців у підтримку таких тез як необхідність законодавчого ефективного регулювання, регулювання на рівні підзаконних нормативно-правових актів, у тому числі регулювання взаємодії підрозділів органів державної влади у сфері дозвільних процедур містобудівної діяльності в Україні. Визначено, що окрему групу джерел адміністративно-правового регулювання містобудівної діяльності становлять міжнародні гарантії, пов’язані з діяльністю суб’єктів міжнародного права; та наведено такі гарантії як: презумпція дотримання будівельного стандарту суб’єктом містобудування, узгодження будівельних норм; прозорість процесу прийняття рішень щодо затвердження нормативів і стандартів; систематизація містобудівного законодавства; автоматизація містобудівних процесів. Наведено інформацію про те, що юридична відповідальність у сфері дозвільної діяльності також є адміністративно-правовим засобом забезпечення законності у сфері містобудування. Охарактеризовано юридичну відповідальність у сфері містобудування як таку, що історично склалася в межах загальних норм, без визначення відносин у сфері містобудування як окремого об’єкта відповідних порушень. У статті визначено недоліки у контексті відсутності законодавчого закріплення деталізації дозвільних процедур та їх реалізації у сфері містобудування в Україні. Статтею визначено недоліки нормативного регулювання містобудівної діяльності в Україні, вказано перелік проблемних питань, що були проаналізовані в рамках цієї наукової статті. Стаття наводить пропозиції до удосконалення правового регулювання містобудівної діяльності в Україні з метою забезпечення законності, зокрема: забезпечити нормативну деталізацію дозвільних процедур у сфері містобудування; нормативно закріпити особливості юридичної відповідальності щодо порушення дозвільної процедури у сфері містобудування; систематизувати та кодифікувати містобудівне законодавство шляхом прийняття Містобудівного кодексу.

Правові засади становлення та розвитку транскордонного та регіонального співробітництва між Україною та Європейським Союзом

Ю. І. Фетько — 2025-03-01

У статті досліджуються правові засади становлення та розвитку транскордонного та регіонального співробітництва між Україною та Європейським Союзом. Узагальнивши весь комплекс спеціальної юридичної літератури детерміновано, що правові засади становлення та розвитку транскордонного та регіонального співробітництва між Україною та Європейським Союзом практично не вивчались юридичною наукою. Встановлено, що нинішня політика України відзначена євроінтеграційним пріоритетом, реалізація котрого є неможливою поза форматом співробітництва з Європейським Союзом, у тому числі і щодо транскордонного та регіонального співробітництва. Визначено процес формування досліджуваної сфери правовідносин, визначено основні тенденції та особливості розвитку зазначених відносин на різних етапах історичного розвитку, визначено що функціонування транскордонного та регіонального співробітництва між Україною та Європейським Союзом може бути можливим тільки при умові достатнього та належного нормативного регулювання. Досліджено, що наміри України щодо розвитку відносин з Європейським Союзом вперше були закріплені у Постанові Верховної Ради України, а згодом зафіксовані в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, а вимоги щодо транскордонного та регіонального співробітництва були визначені у Плані дій Україна – Європейський Союз «Європейська політика сусідства», а згодом більш деталізовані стали в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони. З’ясовано, що хоча аналізовані нормативно-правові акти України і стали трохи орієнтовані на норми права Європейського Союзу у сфері транскордонного співробітництва та регіонального співробітництва, але вони все ще потребують удосконалення щодо уніфікації термінології у сфері транскордонного співробітництва та регіонального співробітництва, чіткого врегулювання статусу органу транскордонного співробітництва за об’єднанням єврорегіонального співробітництва, чіткого унормування компетенції місцевих органів влади щодо форм транскордонного співробітництва та ін.

Спеціальний правовий режим оборонних закупівель: зарубіжний досвід та перспективи модернізації вітчизняного законодавства

Т. І. Швидка — 2025-03-01

Вказується, в умовах російської агресії проти України ключовим питанням національної безпеки стало ефективне функціонування системи оборонних закупівель. Оперативне та безперебійне постачання необхідної продукції, робіт і послуг для сектору безпеки та оборони є критично важливим під час активних бойових дій. Тому якість правового регулювання оборонних закупівель безпосередньо впливає на здатність держави протистояти зовнішнім загрозам та підтримувати належний рівень обороноздатності.

Стаття присвячена комплексному дослідженню спеціальних правовоих режимів оборонних закупівель у різних правових системах, які характеризуються високим рівнем розвитку нормативно-правової бази в цій сфері. У роботі здійснюється порівняльно-правовий аналіз законодавчих моделей держав-членів НАТО та Європейського Союзу, які застосовують спеціальні режими закупівель, спрямовані на балансування між національними безпековими інтересами, економічною ефективністю та ринковими механізмами конкуренції.

Авторки обґрунтовують необхідність вдосконалення вітчизняного законодавства з урахуванням сучасних викликів та загроз, пов’язаних із забезпеченням обороноздатності держави в умовах збройного конфлікту. Зокрема, акцентується увага на проблемах правозастосування Закону України «Про оборонні закупівлі» в частині забезпечення прозорості процедур, підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів та впровадження конкурентних механізмів.

У межах дослідження здійснено аналіз ключових концепцій спеціального правового режиму оборонних закупівель, серед яких державна таємниця, національний пріоритет у виробництві оборонної продукції, інструменти офсетних угод, а також антикорупційні заходи в оборонному секторі. Виокремлено найкращі світові практики, що можуть бути імплементовані в правову систему України з метою підвищення ефективності оборонних закупівель та створення сприятливих умов для розвитку національного оборонно-промислового комплексу.

На основі проведеного аналізу стаття формулює конкретні науково-обґрунтовані рекомендації щодо модернізації законодавчих механізмів у сфері оборонних закупівель, що сприятиме підвищенню їхньої адаптивності до сучасних викликів, зміцненню обороноздатності держави та інтеграції України до європейського та євроатлантичного безпекового простору.

Стан війни: питання правових наслідків в контексті збройної агресії російської федерації

О. П. Котляренко — 2025-03-01

У даній статті розглядається питання процедури оголошення війни, передумови встановлення правила щодо попередження про початок воєнних дій, а також можливих правових наслідків оголошення війни. Аналіз інформаційного простору свідчить, що тематика розмежування понять «воєнний стан» і «стан війни» викликає значний інтерес українського суспільства, оскільки для пересічних громадян такі поняття вважалися тотожними, а країна-агресор, яка веде гібридну війну проти України, використовує підміну зазначених понять, маніпулюючи тим, що Україна досі не оголосила стан війни. 24 лютого 2022 року російська федерація вторглася на територію України, при цьому не оголошуючи війни, також у 2014 році під час вторгнення на територію Криму росія заперечувала свою причетність, а заяви представників країни-агресорки зводилися до того, що даний збройних конфлікт є внутрішнім.

Саме питання правових наслідків є важливим, оскільки правові наслідки являються механізмом реалізації будь-якого правила. В контексті даної статті з’ясовано, що правові наслідки не є чітко встановленими, та можуть виникати за відповідного волевиявлення держави, або враховуючи необхідність вжиття відповідних заходів по відношенню до країни-агресорки. В контексті збройної агресії російської федерації проти України підкреслюється, що Україна продовжує вживати заходи щодо повного припинення відносин з російською федерацією, з урахуванням міжнародних договорів та угод, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема, йдеться про припинення дипломатичних та консульських відносин з російською федерацією та про припинення дії, вихід та денонсацію міжнародних договорів України, укладених Урядом України з урядами російської федерації, Республіки Білорусь та в рамках Співдружності Незалежних Держав.

Розглянуто питання розмежування поняття «оголошення війни» та «оголошення стану війни», що також має значення для відповідних правових наслідків.

У статті проведено короткий аналіз нормативно-правових актів України, в яких використовується поняття «стан війни».

Штучний інтелект у досудовому розслідуванні кримінальних справ: окремі питання міжнародної практики

Д. М. Бєлов — 2025-03-01

Вказується, інтеграція технологій штучного інтелекту (ШІ) у різноманітні аспекти суспільного життя відкриває нові горизонти та водночас створює серйозні виклики для правової системи, зокрема у сфері кримінального процесу. Хоча застосування систем ШІ на етапі досудового розслідування значно підвищує оперативність та результативність розкриття злочинів, воно також породжує комплекс складних питань правового, етичного та процесуального характеру.

У статті досліджуються окремі аспекти міжнародної практики впровадження технологій штучного інтелекту в досудове розслідування кримінальних справ. Проаналізовано основні підходи до правового регулювання використання систем штучного інтелекту в кримінальному провадженні різних країн, зокрема США, Великої Британії, Японії, Канади, Франції, Нідерландів, Сінгапуру та Австралії.

Особливу увагу приділено аналізу законодавства США, де створено комплексну систему правового регулювання та контролю за використанням штучного інтелекту в правоохоронній діяльності. Розглянуто ключові нормативно-правові акти: Electronic Communications Privacy Act, Foreign Intelligence Surveillance Act та USA PATRIOT Act, які встановлюють правові рамки застосування технологій ШІ при проведенні досудового розслідування. Досліджено механізми судового, парламентського та відомчого контролю за використанням систем ШІ в кримінальному провадженні.

Значну увагу приділено етичним аспектам впровадження штучного інтелекту в правоохоронну діяльність. Проаналізовано досвід різних країн у створенні спеціалізованих інституцій та розробці етичних кодексів використання ШІ. Визначено основні принципи етичного застосування технологій ШІ в досудовому розслідуванні: прозорість процесу прийняття рішень, захист приватності, забезпечення підзвітності та побудова довіри суспільства.

За результатами дослідження визначено тенденцію до формування комплексного підходу в регулюванні використання ШІ, що поєднує правові механізми контролю з етичними стандартами. Обґрунтовано необхідність забезпечення балансу між підвищенням ефективності розслідування за допомогою технологій ШІ та захистом прав учасників кримінального провадження.

Гуманітарна допомога ООН та гуманітарні фонди у світі

І. Бєседін — 2025-03-01

У статті розглядаються питання гуманітарної допомоги ООН і гуманітарних фондів у світі. Досліджуються питання надання гуманітарної допомоги у різних державах. Аргументовано, що гуманітарна допомога у сучасному світі є незамінним інструментом, завдяки якому відбувається формування та розподіл коштів, інших ресурсів серед держав, серед людей, які в силу різних обставин опинилися в особливих життєвих умовах, що не дозволяють їм належним чином задовільнити свої життєві людські потреби. Доведено, що проблеми, через які люди і держави потребують гуманітарної допомоги, викликані передусім військовими заколотами, воєнними конфліктами (збройними конфліктами, агресією), протистоянням між легітимною владою (законно обраною чи/та законно призначеною) та її противниками.

Детально аналізується діяльність Служби допомоги ООН у кризових ситуаціях, що керується Управлінням ООН з координації гуманітарних питань (OCHA). Розглядаються особливості фінансування гуманітарної допомоги від OCHA через такі найбільші об’єднані фонди багатьох донорів: Центральний фонд реагування на надзвичайні ситуації (The Central Emergency Response Fund, CERF) та Об’єднані фонди країн (Country-Based Pooled Funds, CBPL), регіональні глобальні фонди (Regional Humanitarian Funds, RHF).

Особлива увага приділяється гуманітарним фондам. Аналізуються особливості об’єднаних коштів OCHA, які формуються переважно за рахунок внесків національних урядів, фондів і приватних осіб.

Розглядається практика діяльності CERF, який призначений для надзвичайних ситуацій із недостатнім фінансуванням і допомагає збільшити масштаби та підтримувати тривалі операції з надання допомоги, щоб уникнути критичних прогалин за відсутності іншого фінансування.

Аналізуються об’єднані фонди на основі країни (CBPF), які створюються тоді, коли виникає надзвичайна ситуація або коли існуюча криза погіршується. Ними керує OCHA під керівництвом координаторів гуманітарних питань (HCs) або постійних координаторів ООН (RCs) і в тісній консультації з гуманітарним співтовариством. Внески збираються в єдині нецільові фонди. Ці кошти підтримують високопріоритетні проекти, які здійснюються тими, хто найкраще підходить для реагування (включно з міжнародними та національними неурядовими організаціями та агентствами ООН) через інклюзивний та прозорий процес, який підтримує пріоритети, визначені в Планах гуманітарного реагування.

Діяльність ООН у боротьбі з міжнародним тероризмом

М. В. Ковалів — 2025-03-01

У статті розглянуто питання діяльності Організації Об’єднаних Націй у боротьбі з міжнародним тероризмом. Тероризм становить загрозу основам закону та порядку, дотриманню прав людини та мирному вирішенню спорів, суперечить принципам та цілям Організації Об’єднаних Націй (ООН), серед яких – підтримка міжнародного миру та безпеки, вжиття спільних заходів для попередження загроз миру та стримування агресії, сприяння еволюції прав людини та економічного розвитку. Об’єктом дослідження виступає взаємодія держав у сфері забезпечення захисту прав людини у процесі їхньої контртерористичної діяльності. Предметом дослідження є міжнародно-правові проблеми захисту прав людини під час боротьби з тероризмом. Методологічною основою дослідження послужили такі методи та прийоми наукового пізнання: діалектичний, формально-логічний, проблемно-теоретичний, системно-структурний та метод порівняльно-правового аналізу. Вказано, що міжнародне співробітництво у сфері боротьби з тероризмом може бути ефективним та результативним за певних умов. До них відносяться: міжнародно-правова регламентація боротьби з тероризмом; створення нових та вдосконалення існуючих форм взаємодії держав, що забезпечують у сукупності ефективну протидію тероризму з опорою на міжнародне право; встановлення контролю світової спільноти над діяльністю міжнародних терористичних структур; організація скоординованої міжнародної науково-дослідної та правотворчої роботи, спрямованої на вироблення єдиного визначення поняття «тероризм» з урахуванням сучасних умов; вживання інших дійових заходів, які допоможуть перейти від декларацій до конкретних спільних дій. Боротьба з тероризмом і захист прав людини – цілі, які не конфліктують між собою, а доповнюють та взаємно посилюють один одного, тому при вжитті заходів, спрямованих на припинення терористичної діяльності, держави зобов’язані дотримуватися ключових принципів та норм міжнародного права та конкретних зобов’язань, прийнятих у зв’язки з участю міжнародних угод з правами людини.

Адаптація міжнародного гуманітарного права до викликів гібридної війни в умовах воєнного стану: на прикладі російсько-української війни

О. С. Васильєв — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню актуальних проблем правового регулювання воєнного стану та забезпечення дотримання норм міжнародного гуманітарного права (МГП) у контексті сучасних збройних конфліктів, зокрема на прикладі російсько-української війни. Особлива увага приділяється аналізу ситуації, що склалася в Україні внаслідок повномасштабної агресії російської федерації, яка супроводжується численними порушеннями норм МГП. У статті наголошено на недосконалості існуючих міжнародних механізмів контролю та примусу, які не здатні забезпечити належний рівень захисту цивільного населення та військовополонених у сучасних умовах. Автором зазначено, що гібридна війна, яка поєднує традиційні військові дії з нетрадиційними методами, такими як кібератаки, економічний тиск, дезінформація та використання проксі-сил, ставить під сумнів ефективність чинних міжнародних правових норм. Підкреслено необхідність адаптації МГП до нових викликів, а також забезпечення балансу між захистом національної безпеки і правами та свободами громадян у період дії воєнного стану. Проведено аналіз основних наукових підходів до вирішення зазначених проблем, включаючи пропозиції щодо модернізації національного та міжнародного законодавства. Окрему увагу приділено ролі Женевських конвенцій у регулюванні питань захисту цивільного населення, військовополонених, поранених і медичного персоналу. Автор підкреслює необхідність імплементації положень цих міжнародних актів у національне законодавство України. Розглянуто проблеми правозастосування в умовах гібридної війни, серед яких відсутність ефективних механізмів регулювання кіберзлочинів, інформаційної агресії та інших форм гібридних дій. На основі аналізу сучасних досліджень зроблено висновки про важливість цифровізації процесів фіксації воєнних злочинів, розробки сучасних інструментів документування доказів та співпраці з міжнародними організаціями, такими як ООН, ОБСЄ. Запропоновано створення нових механізмів притягнення до відповідальності за порушення норм МГП, зокрема через розробку спеціалізованого міжнародного трибуналу для гібридних злочинів. Практичне значення дослідження полягає у формулюванні рекомендацій щодо вдосконалення національного законодавства України з метою інтеграції міжнародних стандартів гуманітарного права, а також створення ефективних міжнародних механізмів гуманізації збройних конфліктів. Отримані результати можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях, спрямованих на розробку правових механізмів адаптації МГП до реалій сучасних конфліктів, посилення правового забезпечення воєнного стану та захисту прав людини.

Роль міжнародних організацій у розробці правового регулювання інституту автономних суден

В. С. Веремчук — 2025-03-01

Стаття присвячена з’ясуванню ролі міжнародних організацій у процесі розробки правового регулювання інституту автономних суден (Maritime Autonomous Surface Ships, MASS), які не потребують наявності екіпажу на борту під час здійснення плавання в умовах технологічних змін у морській галузі. Акцент зроблено на діяльності ключових організацій, таких як Міжнародна морська організація (ІМО), Міжнародний морський комітет (CMI) та Міжнародна асоціація класифікаційних товариств (IACS), які займають провідні позиції у розвитку морської галузі та міжнародного морського права. Особливої уваги приділено дослідженню актів, прийнятих цими організаціями, які мають характер м’якого міжнародного права, що сприяють розвитку гармонізованих підходів до регулювання автономних суден на міжнародному рівні.

Міжнародна морська організація (ІМО) розглядається як головний координатор розробки міжнародно-правового регулювання інституту автономних суден з метою їх безпечного та ефективного використання у світовому торговельному мореплавстві, що включає питання відповідності автономних суден сучасним вимогам безпеки мореплавства, технологічної безпеки автоматизованих систем, визначення статусу оператора дистанційного керування у його співвідношенні зі статусом «класичного» капітана судна.

Роль Міжнародного морського комітету полягає (CMI) полягає у проведенні досліджень шляхом опитування національних асоціацій морського права стосовно відповідності автономних суден вимогам національного морського права та підготовки рекомендацій щодо розробки вдосконалення міжнародно-правового статусу автономних суден, їхнього управління та відповідальності у випадку інцидентів. Ці рекомендації спрямовані на стимулювання держав та комерційних суб’єктів до уніфікації правового регулювання у сфері автономного судноплавства.

Міжнародна асоціація класифікаційних товариств (IACS) здійснює розробку правового регулювання технічних вимог до проектування та будівництва автономних суден з урахуванням вимог кібербезпеки автоматизованих систем та забезпечення безперебійного зв’язку із автономним судном.

Діяльність міжнародних установ та організацій у боротьбі зі злочинністю

О. О. Воронятніков — 2025-03-01

Актуальність теми дослідження зумовлена сучасними викликами у сфері міжнародної безпеки та правопорядку, які пов’язані зі зростанням масштабів злочинності, що виходить за межі національних юрисдикцій. Глобалізація, розвиток інформаційних технологій і розширення транскордонного співробітництва значно ускладнили боротьбу з транснаціональними злочинами. У зв’язку з цим, міжнародні установи та організації відіграють важливу роль у координації зусиль держав, розробці спільних стратегій і забезпеченні ефективного правосуддя.

Розглянуто діяльність ключових міжнародних установ та організацій, які займаються протидією злочинності. Зокрема, проаналізовано функції та напрямки роботи таких структур, як Інтерпол, Європол, Євроюст, Асеанапол, Африпол та Америпол. Охарактеризовано їхній внесок у боротьбу зі злочинами міжнародного характеру. Окрему увагу приділено особливостям діяльності в певних регіонах, механізмам обміну інформацією та сприянню правовій співпраці між державами.

У статті також наведено чітке розмежування між міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру, що є важливим для розуміння юридичних підходів до їх класифікації та переслідування. Міжнародні злочини, такі як геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресія, підпадають під юрисдикцію міжнародного кримінального права і переслідуються спеціалізованими судовими інстанціями, зокрема Міжнародним кримінальним судом. Натомість злочини міжнародного характеру регулюються здебільшого національним законодавством і міжнародними угодами, що потребує посиленої співпраці між державами. До таких злочинів відносяться транснаціональна організована злочинність, торгівля людьми, незаконний обіг наркотиків і зброї, кіберзлочини, відмивання коштів, корупція тощо.

У результаті аналізу зроблено висновок, що ефективна взаємодія держав, міжнародних установ та організацій у сфері боротьби зі злочинністю є запорукою виявлення, розкриття та розслідування злочинів (як міжнародних, так і міжнародного характеру) та забезпечує притягнення до відповідальності осіб, винних у їх вчиненні.

Правовий режим перебування в ЄС громадян України

В. В. Гомонай — 2025-03-01

В статті акцентується увага на чинниках, які стали каталізаторами прийняття Імплементаційного рішення Ради (ЄС) 2022/382, що встановлює наявність масового напливу переміщених осіб з України у розумінні статті 5 Директиви 2001/55/ЄС та запроваджує тимчасовий захист. Вище зазначене рішення стало підґрунтям для появи правового режиму перебування громадян України в ЄС, якого раніше не існувало – це режим тимчасового захисту.

Фокусується увага на ухвалених 27 травня 1999 року Радою висновках щодо переміщених осіб із Косово, Директиві Ради 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року про мінімальні стандарти для надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб та про заходи, що сприяють збалансованості зусиль між державами-членами щодо прийому таких осіб та відповідальності за наслідки такого прийому.

В статті виокремлено всі існуючі на сьогодні правові режими перебування громадянина України в ЄС (тимчасовий захист; турист; біженець) та охарактеризовано їх. Підкреслюється, що режим тимчасового захисту є обмеженим у часі, він не тотожній постійному захисту та що він передбачає, що держави-члени ЄС вживають заходів, необхідних для добровільного повернення осіб, які користуються тимчасовим захистом або тимчасовий захист яких закінчився - до України. Якщо правовий режим туриста – громадянин України самостійно забезпечує своє перебування в державі-члені ЄС, не має права на працю в ЄС. Статус біженця може набути громадянин України, який доведе, що у нього є обґрунтована небезпека бути переслідуваним через расу, релігію, національність, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання. При правовому режимі біженця особа отримує доступ до ринку праці, якщо заява про надання статусу біженця протягом 9 місяців не отримала остаточного розгляду.

Підкреслюється, що правом ЄС встановлено лише мінімальні стандарти захисту, які має забезпечити кожна країна-учасниця ЄС. Національні стандарти захисту (країни-учасниці ЄС) є вищими, порівняно зі стандартами ЄС.

Захист прав людини у Європейському Союзі: загальні засади

А. М. Гриб — 2025-03-01

Повага та захист прав людини є одним із основних напрямів діяльності Європейського Союзу відповідно до цілей та принципів цієї організації, закріплених в установчих договорах. Будь-яка європейська країна, яка дотримується принципів свободи, демократії, поваги прав людини та основних свобод, а також верховенства права, може звернутися до ЄС із заявою про членство, як це передбачено Договором про ЄС. Критерії, яким мають відповідати країни-кандидати на вступ до Європейського Союзу (Копенгагенські критерії), були схвалені на засіданні Європейської Ради у Копенгагені у червні 1993 р. Згідно з ними членство в ЄС під кутом зору політичних стандартів вимагає від країни-кандидата стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу права людини і захист меншин. Країни, які бажають стати членами ЄС, повинні не лише закріпити принципи демократії та верховенства права у своїх конституціях, а й втілювати їх у повсякденне життя. Конституції країн-заявників мають гарантувати демократичні свободи, включаючи політичний плюралізм, свободу слова і свободу совісті. Вони встановлюють демократичні інститути та незалежні органи правосуддя, органи конституційної юрисдикції, що створює умови для нормального функціонування державних установ, проведення вільних і справедливих виборів, періодичної зміни правлячої парламентської більшості, а також визнання важливої ролі опозиції у політичному житті. В Європейському Союзі не існує цілісного механізму захисту прав людини. Національну систему захисту прав людини, яка функціонує в державах-членах, доповнює система захисту на рівні Євросоюзу. Окрім цього, захист прав і свобод людини здійснюється в межах Ради Європи, учасниками якої є всі держави-члени Євросоюзу. Формування системи правових норм на рівні Євросоюзу, що забезпечують захист прав і свобод людини, відбулося поступово, а ця система має значний потенціал для свого розвитку. За останні 60 років Європейський Союз пройшов тривалий шлях становлення своєї власної системи захисту прав людини: від повного відхилення ідеї, що захист прав людини може користуватися перевагою перед положеннями права ЄС, до розробки власного каталогу прав людини, яким стала Хартія основних прав. Крім того, набуття чинності Лісабонським договором запровадило правові підстави для приєднання ЄС до Європейської конвенції з прав людини. Все це ставить перед Україною питання про необхідність удосконалення власної системи захисту прав людини, оскільки відповідно до критеріїв вступу до ЄС лише держава із відповідним рівнем дотримання прав та основних свобод людини може стати повноправним членом Євросоюзу.

Правові позиції Європейського суду з прав людини як джерело права в Україні

Є. О. Ігнатенко — 2025-03-01

У статті розкрито сутність правових позицій Європейського суду з прав людини як джерела права в Україні в умовах євроінтеграції.

Аналіз наукової літературі дозволив розмежувати дві позиції авторів, які досліджували цю проблему: 1) беззаперечне визнання рішень ЄСПЛ джерелом права та 2) позиція, що зводиться до некоректності порівняння рішень Суду із прецедентами в їх класичному розумінні.

Поява правових позицій та правового прецеденту в діяльності ЄСПЛ є наслідком тривалого здійснення судовою установою своїх функцій та впливу на національну практику країн-учасниць. Більш того, правові позиції «розмивають» прецедентний характер рішень ЄСПЛ, не даючи йому «затвердіти» у застосуванні класичного прецедентного права, яскраві зразки якого можна побачити в англо-саксонській правовій системі.

Правові позицій ЄСПЛ є більш гнучким інструментом для комплексного вирішення справ, пов’язаних із порушенням Конвенції. ЄСПЛ вимушений «нав’язувати» свої правові позиції, засновані на цінностях, що закладені в Конвенції та не підлягають перегляду, національним системам у бажанні створити єдину практику захисту і відновлення порушених в результаті протиправних дій держав конвенційних прав людини.

Правові позиції ЄСПЛ в Україні набули властивостей повноцінного джерела права, а наукові дискусії щодо їх віднесення до джерел права в Україні майже вичерпані, особливо в умовах євроінтеграції, а також невідкладної потреби системного відновлення прав і свобод людини, порушених через російську агресію.

Правові позиції викладені в рішеннях ЄСПЛ мають нормативний характер. Вони містить нові норми права, отож надають безпосередній матеріал для нормотворчості на національному рівні.

Україна зобов’язана виконувати рішення ЄСПЛ, що вимагає вжиття як індивідуальних заходів щодо реалізації правових позицій (в ході правозастосування), так і загальних заходів їх закріплення в чинному законодавстві (в процесі нормотворчості). Крім того, врахування практики ЄСПЛ є невід’ємною складовою інтеграції до європейського правового простору та забезпечення прав людини. Врахування правових позицій ЄСПЛ як повноцінного джерела права сприяє впровадженню європейських стандартів в національну правову систему.

Роль Міжнародної організації праці у забезпеченні права на свободу мирних зібрань та об’єднань

В. Л. Качурінер — 2025-03-01

Стаття присвячена ролі Міжнародної організації праці у забезпеченні права на свободу мирних зібрань та об’єднань. МОП, як провідна міжнародна інституція, сприяє захисту прав працівників і роботодавців через розробку та впровадження міжнародних трудових стандартів. Основна увага приділяється ключовим документам, таким як Конвенція № 87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р. і Конвенція № 98 про право на організацію і ведення колективних переговорів 1949 р., які є базовими у формуванні міжнародних зобов’язань держав щодо реалізації цих прав.

У статті аналізуються приклади впровадження положень цих конвенцій у національні законодавства країн, зокрема України, Польщі та Індії. Окремо розглянуто питання адаптації правових норм щодо профспілкової діяльності, колективних переговорів та захисту працівників від дискримінації за профспілкову діяльність. На прикладі цих країн демонструється, як ратифікація конвенцій МОП стимулює країни до реформування національного законодавства з метою забезпечення кращого захисту трудових прав та дотримання міжнародних стандартів.

Підкреслено, що роль МОП у забезпеченні права на свободу мирних зібрань та об’єднань є надзвичайно важливою для розвитку демократичного суспільства та захисту прав трудящих. Шляхом розробки міжнародних стандартів, моніторингу їх дотримання та підтримки держав МОП сприяє побудові справедливих трудових відносин у глобальному масштабі.

З урахуванням змін у соціальних і трудових відносинах, роль МОП у забезпеченні прав працівників на свободу мирних зібрань і об’єднань стає ще більш важливою. Організація повинна адаптувати свої норми до нових умов і сприяти забезпеченню прав працівників у глобалізованому світі. Результати дослідження свідчать про важливу роль МОП у гармонізації національних правових систем із міжнародними стандартами, сприяння соціальному діалогу та захисту прав на свободу мирних зібрань і об’єднань. У статті підкреслено значення ефективного впровадження стандартів МОП для забезпечення соціальної справедливості, зміцнення демократичних принципів і розвитку трудових відносин.

Роль ООН у формуванні міжнародно-правового режиму космічного простору

П. В. Корж — 2025-03-01

Космічний простір сьогодні є однією з найважливіших сфер інтересів людства, відкриваючи перед суспільством широкі можливості для наукових відкриттів, технологічного прогресу та економічного зростання. Водночас із цими перспективами зростає і необхідність ефективного міжнародного правового регулювання, яке б забезпечило мирний характер діяльності в космосі, сприяло уникненню конфліктів, підтримувало принципи сталого розвитку та захищало інтереси всіх держав, незалежно від їхнього рівня технологічного розвитку. Одним із ключових гравців у цій сфері виступає Організація Об’єднаних Націй (ООН), яка забезпечує платформу для міжнародного співробітництва, розробки правових норм і механізмів регулювання космічної діяльності.

Починаючи з 1958 року, коли було створено Управління ООН з питань космічного простору, а також Комітет ООН з мирного використання космічного простору, світова спільнота отримала дієвий механізм для закладення основ сучасного космічного права. Результатом цієї діяльності стало ухвалення п’яти ключових міжнародних договорів, які регламентують основні аспекти використання космічного простору. Серед найважливіших принципів, закріплених у цих документах, можна відзначити заборону на мілітаризацію космосу, визнання космічного простору загальним надбанням людства, необхідність реєстрації космічних об’єктів, а також зобов’язання держав нести відповідальність за діяльність у космосі, яку здійснюють як державні організації, так і приватні компанії. Важливим аспектом роботи ООН є забезпечення прозорості у сфері космічної діяльності. Завдяки міжнародним механізмам реєстрації космічних об’єктів, а також регулярному обміну інформацією між державами, організація сприяє зміцненню довіри на глобальному рівні та зниженню ризиків виникнення конфліктів. Окрім цього, ООН активно підтримує участь країн, що розвиваються, у дослідженні та освоєнні космосу, створюючи умови для більшої рівності у доступі до космічних технологій та їхніх переваг.

Роль ООН у формуванні міжнародного правового режиму космічної діяльності є критично важливою для забезпечення сталого розвитку та глобальної безпеки. Завдяки її зусиллям космічний простір поступово перетворюється на арену міжнародної співпраці, що об’єднує держави заради досягнення спільних цілей. Космос не лише є джерелом технологічного прогресу, але й стає символом людської єдності, інструментом для подолання глобальних викликів і фундаментом для створення нової епохи міжнародних відносин, побудованих на принципах миру, взаємної довіри та відповідального ставлення до спільного майбутнього.

Міжнародно-правове регулювання застосування субституції (різновид реституції) як форми матеріальної відповідальності держав

В. В. Лихвар — 2025-03-01

В статті на підставі норм міжнародного права проаналізовано засади міжнародно-правового регулювання використання субституції як форми матеріальної відповідальності в міжнародному публічному праві, так як субституція (від лат. substituo – ставлю замість, передаю взамін) – форма міжнародно-правової відповідальності держав (різновид реституції), що представляє собою заміну неправомірно знищеного або ушкодженого майна, будівель, транспортних засобів, художніх цінностей, особистого майна тощо. Обґрунтовано, що основним доктринальним документом який регулює застосування цієї форми матеріальної відповідальності є «Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння з коментарями» який прийняла Комісія міжнародного права ООН в 2001 році на своїй п’ятдесят третій сесії. Дефініція реституції в Статті 35 згенеровано, на оцінці події яка фактично склалась та не вимагає додаткового дослідження альтернативної ситуації при відсутності незаконної дії. Також зрозуміло, що для гарантування компенсації заподіяної шкоди в повному обсязі може бути необхідним, щоб реституція в такому вузькому її тлумаченні була доповнена субституцією і в окремих випадках репарацією. Розглянуто резолюцію 56/83 Генеральної Асамблеї, яка прийняла до відома зазначені статті, текст яких міститься в додатку до цієї резолюції і запропонувала їх до уваги урядів. Проаналізовано практика застосування субституцій, які відбувалися: 1. Після Першої світової війни, на прикладі першого мирного договору з Туреччиною та союзними державами (Севрський і Лозаннський договір); 2. Після Другої світової війни, на прикладі Лондонської декларації 1943 р. і Мирного договору з Італією 1947 р.; 3. Після Холодної війни, на прикладі пост конфліктного суспільства в Боснії та Герцеговину в кінці 95-х років. Зроблено висновки про те, що э потреба додаткової кодифікації застосування субституції, шляхом внесення доповнення в «Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння з коментарями» який прийняла Комісія міжнародного права ООН в 2001 році на своїй п’ятдесят третій сесії.

Сучасні збройні конфлікти: дотримання норм міжнародного гуманітарного права

Р. В. Цапюк — 2025-03-01

У статті досліджується сучасний стан опрацювання проблематики міжнародного гуманітарного права (МГП) та визначаються основні виклики, що постають перед його реалізацією в умовах сучасних збройних конфліктів. Окреслено проблеми адаптації норм МГП до сучасних викликів, таких як гібридні конфлікти, збільшення ролі недержавних суб’єктів, використання новітніх технологій, а також політизація міжнародного правосуддя.

Проаналізовано значення держав, міжнародних організацій, недержавних збройних формувань та окремих осіб у забезпеченні ефективності МГП. Особливу увагу звернено на роль недержавних суб’єктів, зокрема збройних формувань, сепаратистських угруповань і терористичних організацій, які дедалі частіше беруть участь у сучасних конфліктах. Відзначено, що такі суб’єкти нерідко порушують основоположні принципи МГП. Проаналізовано приклади грубих порушень МГП, зокрема в Сирії, Ємені, Центральноафриканській Республіці, а також у регіоні Сахелю.

Асиметричні конфлікти, що характеризуються нерівністю між сторонами, створюють додаткові виклики для МГП. Використання терористичних методів, партизанської тактики та інформаційних операцій ускладнює дотримання принципів гуманності й розрізнення. Крім того, автори звертають увагу на проблему ідентифікації суб’єктів кіберзагроз, що ускладнює застосування відповідних норм МГП у контексті сучасних технологій.

У статті запропоновано шляхи вдосконалення МГП з урахуванням нових реалій війни. Серед основних заходів – розробка спеціалізованих норм для регулювання поведінки недержавних суб’єктів, адаптація положень гуманітарного права до специфіки новітніх технологій, зокрема безпілотних літальних апаратів і кіберзброї, а також створення міжнародних і регіональних механізмів переслідування порушників. Особливе значення має розширення юрисдикції міжнародних судових органів, таких як Міжнародний кримінальний суд, і створення регіональних трибуналів.

Підсумовується, що забезпечення ефективності МГП у сучасних умовах вимагає адаптації його норм до сучасних викликів і тісної співпраці міжнародної спільноти. Лише комплексний підхід, що поєднує вдосконалення правових механізмів і посилення міжнародного співробітництва, здатний забезпечити актуальність і дієвість гуманітарного права в умовах сучасних конфліктів.

Проблеми реалізації цілей сталого розвитку в аспекті зміцнення національного та міжнародного правопорядку

Д. М. Бєлов — 2025-03-01

Поняття сталого розвитку досить докладно проаналізоване в сучасній науці з наголосом на його різних аспектах або елементах. Узагальнено його можна визначити як розвиток, який відповідає потребам сьогодення, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Виходячи з цього, концепція сталого розвитку закликає до пристосування, примирення та інтеграції між економічним зростанням, соціальною справедливістю (включно з правами людини) та захистом навколишнього середовища з тим, аби рухатися до спільного покращення колективної якості життя на благо як теперішнього, так і майбутніх поколінь. На сьогодні можна стверджувати, що внаслідок переведення цієї концепції в юридичну площину сформувалося «право сталого розвитку», котре є проміжним підсумком і описом нового корпусу міжнародних та внутрішньодержавних правових принципів та інструментів, які знаходяться на перетині економічного, екологічного і соціального права (включаючи право прав людини), вирішальним для розвитку між поколіннями.

В аспекті активних реформаційних державотворчих і правотворчих процесів, навіть в умовах дії правового режиму воєнного стану, впровадження якого зумовлене зовнішньою збройною агресією проти України, пріоритетними залишаються євроінтеграційні та північноатлантичні їх вектори, в т.ч. зорієнтовані на формування нормативного підґрунтя, організаційної та функціональної спроможності «стійкої» до будь-яких внутрішніх та зовнішніх «викликів» й привабливої для співпраці держави, держави «без репутаційних загроз». Задля цього важливою є не тільки спроможність держави своєчасно реагувати на нагальні запити реального часу, а й прогнозувати можливі шляхи подальшого розвитку у співпраці з іншими суб’єктами міжнародних правовідносин задля вирішення як внутрішніх, так і глобальних питань.

Геноцид XXI століття: війна середньовіччя із засобами сучасності

Ю.В. Дем’янчук — 2025-03-01

Геноцид XXI століття: війна середньовіччя із засобами сучасності. У XXI столітті геноцид, як форма злочину проти людяності, набув особливої актуальності в умовах військових конфліктів, зокрема тих, що розгортаються із залученням сучасних технологій, але зберігають риси середньовічної жорстокості. Яскравим прикладом є повномасштабна агресія Російської Федерації проти України, яка почалася у 2014 році, але набула безпрецедентного масштабу у 2022 році. Цей конфлікт став полем битви між принципами міжнародного права та реальністю тотального знищення людських життів, культури, інфраструктури й державної суверенності. Геноцид, згідно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 року, полягає у діях, спрямованих на знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи. У сучасній війні проти України геноцид має ознаки цілеспрямованої політики знищення української ідентичності. Він включає масові вбивства мирних громадян, депортації, знищення культурних та історичних пам’яток, руйнування інфраструктури, психологічний терор і поширення пропаганди, що виправдовує ці дії.

Сучасні засоби ведення війни, такі як високоточна зброя, дрони, кібератаки та інформаційна війна, стали інструментами, що підсилюють наслідки геноциду. Попри технічний прогрес, методи, які використовуються, залишаються середньовічними за своєю жорстокістю та зневагою до гуманітарних норм. Водночас інформаційні технології виконують роль подвійного інструменту: вони використовуються для поширення пропаганди, але також сприяють викриттю злочинів і мобілізації міжнародної спільноти для боротьби з агресором. Український випадок є унікальним не лише за масштабом руйнувань і втрат, але й через глобальний резонанс, який спричинила ця війна. Він змусив міжнародну спільноту переглянути механізми забезпечення безпеки, захисту прав людини і запобігання геноциду. Важливим є вивчення ролі міжнародних організацій, зокрема ООН, НАТО та ЄС, у запобіганні подібним трагедіям у майбутньому.

Місце договору у механізмі регулювання господарських правовідносин: компаративістський вимір

Д.Є. Забзалюк — 2025-03-01

У статті досліджується сутність та зміст поняття господарського договору в національному праві та проводиться порівняння з правом країн Західної Європи. Вказано на проблеми, що перешкоджають гармонізації українського законодавства з правом Європейського Союзу у сфері регулювання господарських договорів, та запропоновано шляхи їх вирішення.

Аналізується: договір, як форма волевиявлення суб’єктів господарських відносин; головні принципи договірного регулювання, такі як: свобода договору, обов’язковість виконання договірних зобов’язань, взаємна вигода сторін, справедливість та пропорційність відповідальності; вимоги до форми господарського договору, що забезпечує захист інтересів учасників правовідносин і прозорість господарських операцій.

Встановлено, що договори є ключовим інструментом регулювання господарських правовідносин як у національному, так і в європейському праві. Порівняння українського та європейського правового підходів до договірного регулювання дозволяє виявити як спільні риси, так і відмінності, що зумовлені правовими традиціями та особливостями економічної системи.

У статті здійснено порівняльний аналіз законодавства України та європейського права може допомогти виявити відмінності, суперечності та недоліки в національному законодавстві, а також визначити області, що потребують гармонізації з європейськими стандартами. Вказано, що у контексті європейської інтеграції України важливим завданням є гармонізація національного договірного права з правом Європейського Союзу. Це включає впровадження сучасних стандартів договірного регулювання, забезпечення правової визначеності та передбачуваності для суб’єктів господарювання. Досліджено, що порівняльний аналіз законодавства України та європейського права охоплює вивчення різних аспектів, зокрема структуру та організацію законодавства, зміст нормативних актів, принципи та підходи до регулювання, договори, права споживачів, електронну комерцію, конкурентне право, міжнародну торгівлю, альтернативне вирішення спорів, виконання рішень європейських судів, правила внутрішнього ринку, гармонізацію законодавства, а також юридичну культуру та співпрацю. У межах статті розглядаються правові реформи, застосування прецедентного права, захист прав людини та вплив європейських норм на правову свідомість і культуру.

Правовий звичай у цивільному законодавстві Другої Речі Посполитої

Н.Г. Захарчин — 2025-03-01

Досліджується місце звичаю у цивільному законодавстві міжвоєнної (1918-1939 рр.) Польщі. Відзначається, що у Другій Речі Посполитій відбувалась уніфікація національного законодавства, у тому числі у сфері цивільного права. Розпочата кодифікація зіткнулась із значними труднощами, оскільки на різних територіях відновленої Польщі попередньо функціонували різні законодавчі системи (австрійська, німецька, російська). З об’єктивних причин законодавці аж до початку Другої світової війни не встигли завершити формування власного Цивільного кодексу. Однак, у різних галузях цивільного права було прийнято ряд нормативно-правових актів, що ставили на меті узгодити існуючі розбіжності у цивільних правовідносинах єдиної держави. Такими важливими документами у галузі цивільного права стали Кодекс зобов’язань 1933 р. та Торговий кодекс 1934 р. Аналізуються роль та значення звичаю у цих а також у інших нормативно-правових актах. Так, Кодекс зобов’язань не визначав у правовому сенсі дефініцію «звичай» та пов’язані з нею поняття. Однак, дія звичаю широко використовувалась при визначення умов, за яких зобов’язання мало бути виконане. Звичай, поряд із договором та законом, впливав на матеріальні та фінансові зобов’язання сторін. У відносинах наймодавець - наймач також важливу роль відводилось звичаю.

Розглянуто статті Торгового кодексу, в яких виокремлюється звичай та пов’язані з ним поняття. Так, вже у статті 1 окреслюється наявність звичаєвого права та алгоритми його реалізації. У Кодексі звичаєве право фактично прирівнювалось до норм господарського законодавства. Авторка показує використання законодавцем правової дефініції «торговий звичай». Відзначається, що торговий звичай становив різновид звичаїв чесного обороту, чи добросовісної поведінки, відомих загальному праву, зокрема, зобов’язальному праву міжвоєнної Польщі.

Зроблено висновок, що у цивільному законодавстві Другої Речі Посполитої активно використовувались поняття звичаю, звичаєвого права, торгового звичаю та т. зв. звичаю чесного обороту. Водночас польське цивільне законодавство не давало визначення цим поняттям.

Правові поліцейські функції в напрямі Ради Європи та ОБСЄ

В.В. Копча — 2025-03-01

Стаття присвячена аналізу розуміння поліції (поліцейських функцій) у стандартах Ради Європи. Особлива увага акцентована на тому, що поліція (поліцейські функції) розуміються з урахуванням динамічних змін, які відбуваються в глобалізованому світі й пов’язані з новими проявами злочинності. Відзначено, що розуміння місця поліції в системі органів сучасної держави позначаються новими тенденціями в управлінській сфері, які проявляють вимоги прозорості, ефективності та деполітизації до поліцейських структур заснованих законом.

Розуміння «поліцейської діяльності як суспільної служби» визначається в наступний спосіб: «Основними обов’язками поліції виступають підтримання суспільного спокою і правопорядку; захист основоположних прав і свобод особи, особливо - життя; попередження і розкриття злочинів; зниження рівня страху; а також надання допомоги і послуг громадськості». Прогрес у просуванні до демократичних основ поліцейської діяльності досягається, коли має місце перехід «від підходу, орієнтованого на контроль, до підходу, орієнтованого на обслуговування», де основна увага правоохоронних органів зосереджена на активному попередженні злочинів.

Вказується, у Стратегічній концепції ОБСЄ у питаннях ліквідації загроз, які викликаються злочинною діяльністю, називаються наступні види такої діяльності, організована злочинність, зокрема, ОБСЄ сприяє проведенню спеціальної підготовки в сфері кримінального переслідування для правоохоронних органів та інших елементів системи кримінального правосуддя, в тому числі з метою розширення діапазону методів які довели свою ефективність у випадках, пов’язанних з організованою злочинністю, зокрема, просування стратегії поліцейської діяльності спрямовані на раннє виявлення радикалізму і насильницького екстремізму, а також на дерадикалізацію і реінтеграцію войовничих екстремістів до суспільства, незаконні наркотики і хімічні прекурсори (розробка ефективних і всебічних стратегій з боротьби з контрабандою наркотиків і переключенням хімічних прекурсорів, торгівля людьми.

Соціальна функція держави та права людини: механізми захисту в умовах воєнного стану

В.В. Мадалиць — 2025-03-01

У статті досліджуються особливості реалізації соціальної функції держави та захисту прав людини в умовах війни, а також перспективи вдосконалення механізмів соціального захисту в контексті сучасних викликів. Автор аналізує теоретичні аспекти соціальної функції держави як ключового інструменту забезпечення суспільної стабільності, соціальної справедливості та реалізації прав громадян. Висвітлюються основні проблеми, з якими стикається держава під час виконання своєї соціальної функції у воєнний період, включаючи руйнування інфраструктури, масову міграцію, цифрову нерівність, кіберзагрози та обмеженість фінансових ресурсів. Особливу увагу приділено механізмам соціального захисту, які функціонують у кризових умовах. Досліджуються можливості цифрових платформ, таких як «Дія», для надання соціальних послуг, мобільні медичні бригади, програми підтримки внутрішньо переміщених осіб і адресна допомога вразливим категоріям населення. Також розглядається роль міжнародних організацій, таких як ООН і Червоний Хрест, у підтримці соціальної функції держави та забезпеченні прав громадян під час війни. У статті наголошується на необхідності реформування законодавчої бази для адаптації до кризових умов, спрощення процедур отримання соціальних виплат і запровадження механізмів швидкого реагування на гуманітарні виклики. Аналізується значення цифровізації соціальної сфери як інструменту підвищення доступності, прозорості та ефективності соціального захисту. Висвітлюються перспективи впровадження штучного інтелекту для автоматизації процесів адміністрування соціальних послуг, що дозволить зробити допомогу більш адресною. Перспективи вдосконалення механізмів захисту соціальної функції держави включають розбудову цифрової інфраструктури, посилення кібербезпеки, підвищення цифрової грамотності населення та інтеграцію міжнародного досвіду. Важливим завданням є розробка комплексної стратегії післявоєнного відновлення, яка враховуватиме потреби постраждалих громадян, відновлення інфраструктури та створення умов для економічного зростання. У висновках наголошується, що ефективне виконання соціальної функції держави та захист прав людини є ключовими чинниками забезпечення стабільності суспільства та відновлення країни в післявоєнний період.

Електронні консультації як засіб залучення громадян до прийняття рішень

В.О. Панкратова — 2025-03-01

Стаття присвячена аналізу електронних консультацій як засобу залучення громадян до прийняття рішень на державному та місцевому рівнях. Визначено, що електронні консультації є формою електронної участі, яка дозволяє охоплювати широкий спектр тем чи проблем, включаючи зміни до законодавства, проблеми навколишнього середовища, покращення послуг тощо, і з можливістю залучити до обговорення широке коло зацікавлених суб’єктів.

Проаналізовано законодавство України, яке регламентує особливості проведення публічних, зокрема й електронних консультацій. Автор зазначає, що електронні консультації як форма публічних є важливим інструментом, який дозволяє людям висловлювати свої думки, які потім враховуються та розглядаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Визначено, що широкому залученню громадян до обговорення ряду питань державного та місцевого значення сприяє використання інформаційно-комунікаційних технологій, які дозволяють зацікавленим сторонам і громадянам безпосередньо висловлювати свої думки з конкретних тем і брати участь в інтерактивному діалозі.

Проаналізовано статистичні дані щодо проведення публічних консультацій Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади та місцевими органами виконавчої влади. Зазначено, що однією з характерних рис використання електронних консультацій в Україні на місцевому рівні є розпорошеність відповідних сервісів на різних електронних платформах - здебільшого це веб-сайти установ, що ініціюють проблемне питання/документ для публічного обговорення.

Зазначено, що у зарубіжних країнах електронні консультації є досить популярним інструментом, завдяки якому влада веде інтерактивний діалог із громадськістю для вирішення проблем чи обговорення питань, які становлять інтерес для суспільства. Окрему увагу звернено на використання онлайн-консультацій в Європейському Союзі.

Резюмовано, що запровадження електронних консультацій є зміцненням принципів демократичної участі, таких як: доступність, прозорість, активне залучення громадян, сприяючи більш спільному підходу до прийняття рішень та гарантуючи, що кожен голос має значення.

Девіантна поведінка за умов воєнного стану: чинники, наслідки, механізми впливу

Д.Д. Пеца — 2025-03-01

Девіантна поведінка в умовах воєнного стану потребує комплексного вивчення через її вплив на правопорядок та рівень злочинності. Важливо дослідити психологічні та соціологічні чинники, що призводять до відхилень у поведінці, проаналізувати їх наслідки для суспільства та розробити ефективні методи корекції. Результати такого аналізу можуть стати підґрунтям для розробки цільових державних програм профілактики та подолання девіантної поведінки.

Девіантна поведінки - це явище, не маючи чітко визначеного негативного характеру, притаманне кожній особі. Проте за умов воєнного стану в Україні девіантна поведінка несе здебільшого негативні прояви. Збільшення подібного роду проявів становить загрозу для життя значної частини соціуму.

За відсутності відповідних механізмів, що здійснюють регулювання девіантної поведінки, виникає загроза подальшому її зростанню, що може загрожувати психологічному добробуту населення, суспільним відносинам та загальному соціально-економічному становищу держави.

Все це ставить на порядок денний нагальну необхідність системного аналізу девіантної поведінки задля забезпечення належних механізмів її регулювання та корекції.

У статті досліджується девіантна поведінка, її прояви під час воєнного стану, чинники, що впливають на неї, наслідки, які вона несе за відсутності належних методів її регулювання та відповідні механізми впливу на девіантну поведінку.

Розглядаються окремі конкретні форми та засоби регулювання девіантної поведінки, які б відповідали сучасним умовам для формування безпечного суспільства.

Дано аналіз класифікації девіантної поведінки, її ознак та проявів злочинності при девіантній поведінці. Наголошується на необхідності створення ефективних засобів регулювання проявів девіантної поведінки у суспільстві, які можуть забезпечити запобігання порушенням прав і свобод людини та громадянина.

Досліджуються сучасні виклики, які стають на перешкоді регулюванню девіантної поведінки під час воєнного стану. Вказується на потребі подальшого вдосконалення механізмів корекції девіантної поведінки та мінімізації її негативних проявів за умов воєнного стану.

Парадигми в праві: реальність сучасної юридичної науки

М.В. Старинський — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню наукових парадигм, зокрема наукових парадигм в праві. В ній на основі аналізу наукових робіт розкривається сутність та особливості наукових парадигм. Звертається увага на те, що термін «парадигма» ввійшов в систему наукового знання за історичними мірками досить недавно, в другій половині ХХ століття. Широкому науковому використанню у філософії науки цей термін завдячує книзі Тамаса Куна, що вийшла в 1962 році під назвою «Структура наукових революцій. Аналіз цієї роботи свідчить, що автор розглядав науку перш за все як діяльність, що здійснюється різними школами. При цьому парадигма - це те, що об’єднує членів наукового співтовариства, і навпаки, наукове співтовариство складається з людей, що визнають парадигму.

Автори статті вказують на те, що кожній парадигмі відповідає певний тип наукового дискурсу, наукової раціональності. Зі зміною парадигми міняється тип раціональності, оскільки раціональність - це з одного боку, доцільність, а з іншого - один з найважливіших методів науки. Раціональність не може бути непарадигмальною, оскільки раціональність в загальному плані слід розглядати як відповідність законам розуму, законам формальної логіки, а наукову раціональність - як чистий випадок раціональності.

Дослідники звертають увагу на те, що теорія парадигмальної науки, що бла розроблена Т. Куном хоча і не розрахована на соціальні науки, проте вона все ж таки може бути до них застосована.

Досліджуючи парадигми в праві автори приходять до висновку, що переважна більшість дослідників парадигму в праві розуміють як пануючу у суспільстві світоглядну настанову індивідуальної і соціальної оцінки права при вирішенні наукових і практичних проблем правозастосування. Звернуто увагу на те, що тенденцією останнього часу в філософії права є звернення до множинності характеру парадигми, що ймовірно, пояснюється стрімким розвитком наукового знання, в тому числі і міждисциплінарного, а також пов’язується з соціально-економічними та політико-правовими подіями, які відбуваються. У цьому зв’язку можемо констатувати, що юриспруденція має своє «сімейство» парадигм, що представляють собою сукупність теоретичних і методологічних підвалин, що використовуються юридичним співтовариством і створюють каркас наукового знання, виступаючи як його фундаментальна конструкція.

Корпоративна культура закладу вищої освіти як фактор здійснення споживчої політики

О.О. Старицька — 2025-03-01

У процесі підготовки статті автором акцентовано увагу, що освіта є однією із сфер формування та реалізації споживчої політики держави, де найбільш суттєвими факторами, що впливають на стан її втілення є суб’єктний склад, нормативна база та система гарантій. До суб’єктів пропонується віднести здобувачів вищої освіти, науково-педагогічних працівників та адміністративно-управлінську ланку закладу вищої освіти, уповноважені у галузі освіти органи державної влади. Що ж до нормативного підґрунтя освітньої споживчої політики, то воно складається із національної та міжнародної законодавчої бази та внутрішнього документального забезпечення закладу вищої освіти. Встановлено, що на реалізацію споживчої політики в освітній сфері суттєвий вплив здійснює корпоративна культура учасників освітнього процесу закладів освіти. Саме тому було розглянуто плюралізм наукових інтерпретацій щодо розуміння як корпоративної культури загалом, так і корпоративної культури закладів вищої освіти зокрема, де було запропоновано власні авторські позиції щодо зазначених категорій. Доведено, що корпоративна культура у закладах вищої освіти має зовнішні форми (культура спілкування; профорієнтаційна робота; підтримка соціальних проектів; імідж закладу вищої освіти) та внутрішні (корпоративне керівництво; імідж викладача; етикет студентів). Також автором було визначено форми прояву споживчої політики держави через форми здійснення корпоративної культури у закладах вищої освіти, до яких віднесено: мову (термінологію), звичаї, традиції, ритуали, принципи діяльності, систему цінностей, ідеологію, стратегії розвитку закладу, моральний клімат в освітньому колективі, розповсюджені шаблони мислення, спільні ментальні моделі, що керують сприйняттям, мисленням і мовою, яка використовується науково-педагогічними працівниками, колективні значення і символи, які включають ідеї, почуття і образи, внутрішню нормативну базу. Для більш ґрунтовного осмислення зазначених форм прояву споживчої політики в контексті корпоративної культури, підготовлено аргументовані висновки та пропозиції.

Колабораціонізм в умовах воєнного стану в Україні: окремі проблеми та шляхи їх подолання

Р. Турчин — 2025-03-01

У статті охарактеризовано колабораціонізм як феномен добровільної та ідеологічної співпраці у різних сферах суспільного життя, яка має наслідком підрив національної безпеки України, створює загрозу територіальній цілісності та суверенітету, а також засадам конституційного ладу. Автор зазначає, що колабораціонізм у сучасних умовах повномасштабної війни з росією має наступні форми: політичний колабораціонізм, адміністративний, військовий, ідеологічний. Визначено, що сучасний феномен колабораціонізму змістовно охоплює співробітництво з державою-агресором і являється особливою формою державної зради, оскільки така діяльність завдає шкоди державному суверенітету, конституційному лади, територіальній цілісності та обороноздатності, інформаційній та економічній безпеці України. Відзначається, що причинами колабораційної діяльності є ідеологічний тиск, соціально-економічні мотиви та вплив російської пропаганди.

Дано характеристику колабораційній діяльності, яка може мати різні форми, залежно від її мотивацій, обставин та цілей. Виділено такі основні форми колаборації: політичний колабораціонізм, адміністративний колабораціонізм, військовий колабораціонізм, економічний колабораціонізм, ідеологічний колабораціонізм.

Виділено ряд напрямів для протидії колабораціонізму: розробка програм реабілітації та реінтеграції осіб, які були змушені співпрацювати з окупаційною владою; вдосконалення законодавства у сфері санкцій за колабораційну діяльність (необхідно забезпечити публічність та прозорість системи покарань); залучення міжнародних експертів для створення ефективних механізмів боротьби з колаборацією.

Використовуються порівняльний, історичний та статистичний методи для доведення необхідності криміналізації колабораційної діяльності.

Встановлено, що державна політика України щодо протидії колабораціонізму значно посилилася з початком російсько-української війни. Зокрема, основні заходи спрямовані на криміналізацію колабораціонізму, санкційні заходи, реінтеграцію та інформаційну боротьбу.

Проаналізовано причини і фактори колабораційної діяльності, зокрема: ідеологічний тиск, соціально-економічні мотиви та вплив російської пропаганди.

Встановлено, що політичні, соціальні та економічні наслідки колабораціонізму негативно впливають на стабільність і суверенітет України, спричиняючи розкол у суспільстві та послаблення державної влади на окупованих територіях.

Концепція злочину геноциду Рафала Лемкіна: становлення, трансформація, сучасне значення

А. В. Андрушко — 2025-03-01

У статті розглянуто питання становлення і розвитку концепції злочину геноциду визначного польсько-американського юриста Рафала (Рафаеля) Лемкіна (1900–1959), а також проаналізовано її сучасне значення. З’ясовано основні біографічні відомості про Лемкіна; наголошено на тому, що молоді роки його життя тісно пов’язані з землями нинішньої України: він навчався на юридичному факультеті Львівського університету, працював на посаді підпрокурора (помічника прокурора) окружного суду в Бережанах на Тернопільщині.

Встановлено, що першою спробою на міжнародно-правовому рівні передбачити покарання за діяння, вчинювані не проти окремих індивідів, а проти груп людей за певною ознакою або ж проти індивідів, якщо вони розглядаються як представники цих груп, стала концепція «актів варварства» і «актів вандалізму», запропонована Лемкіним у 1933 р. Підкреслено, що згодом ці положення лягли в основу запропонованої ним концепції злочину геноциду. Констатовано, що термін «геноцид» більшою мірою відображав раніше запропоноване Лемкіним поняття «акти варварства», хоча включав також сутнісні компоненти «актів вандалізму».

Встановлено, що погляди Рафала Лемкіна на сутність та шляхи протидії злочину геноциду в підсумку лягли в основу положень Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., основним автором якої він був. З’ясовано, що текст вказаної Конвенції не повною мірою відображає сукупність поглядів Лемкіна щодо злочину геноциду. Констатовано, що згодом ця невідповідність призвела до проблем при кваліфікації конкретних діянь саме як геноциду.

Проаналізовано значення концепції злочину геноциду Рафала Лемкіна для сьогодення. З цією метою, зокрема, досліджено кримінальне законодавство держав Європи з тим, аби з’ясувати як законодавці зарубіжних держав імплементували положення Конвенції 1948 р. Підкреслено, що на серйозну увагу заслуговує виокремлення деякими законодавцями інших, не зазначених у міжнародних актах, груп людей, щодо яких вчиняється геноцид, а також розширення переліку дій, які утворюють об’єктивну сторону цього злочину. Особливу увагу звернуто на італійський досвід прагнення криміналізувати культурний геноцид, що концептуально відображає погляди Рафала Лемкіна. Висловлено припущення, що аналогічним шляхом невдовзі підуть й деякі інші національні законодавці.

Загальнотеоретичні засади дослідження зґвалтування як форми злочину проти людяності

Д. С. Бондарчук — 2025-03-01

Людяність – це моральна характеристика людини, що дозволяє відрізнити її від інших живих створінь. В цивілізованому суспільстві найвищою цінністю є життя, честь, гідність та свобода, саме ці характеристики роблять нас суб’єктами суспільства. Злочини проти людяності – протиправні діяння, які не просто порушують права людини, а фактично спрямовані на перетворення її із суб’єкта суспільства в об’єкт, знищуючи людяність.

Однією з форм злочину проти людяності є зґвалтування. На даний час ця форма злочину проти людяності вчиняється щодо цивільного населення України. Для ефективного притягнення винних у вчиненні цього злочину до відповідальності на міжнародному та національному рівнях потребує насамперед детального дослідження зґвалтування як форма злочину проти людяності. Саме тому в цій науковій статті детально проаналізовано поняття та ознаки злочину проти людяності, генезу становлення такого явища як зґвалтування у контексті злочинів проти людяності, здійснено кримінально-правову характеристику складу даного злочину відповідно до міжнародних нормативно-правових актів, зокрема Римського статуту.

Важливе значення в цьому дослідженні має проведений аналіз зґвалтування як форми злочину проти людяності у трьох різних аспектах. Першим аспектом є аналіз злочину проти людяності як загальноправової категорії – розкриття поняття та ознак цього злочину. Другий аспект полягає у розкритті значення цього міжнародного злочину, зокрема такої його форми як зґвалтування, через історичну призму, під час світових воєн. І третій аспект – кримінально-правова характеристика складу зґвалтування як форми злочину проти людяності з погляду міжнародного права.

Тож, цей науковий доробок покликаний не лише детально дослідити зґвалтування як форму злочину проти людяності в науковому та практичному значеннях, але й вкотре наголосити на важливості захисту прав людини, а також засвоєнні історичних уроків минулого для належного притягнення винних у вчиненні злочинів проти людяності до відповідальності.

Сурогатне материнство та торгівля людьми: критерії відмежування та підстави кримінальної відповідальності

О. О. Гриньків — 2025-03-01

Стаття присвячена проблемі сурогатного материнства, яке є сучасним методом допоміжних репродуктивних технологій, але викликає багато етичних і правових суперечок. Відсутність чіткого розмежування між законними та незаконними діями ускладнює правозастосовну діяльність. Основна увага приділена питанню розмежування законного сурогатного материнства та торгівлі людьми. Аргументовано, що основними умовами, що забезпечують законність сурогатного материнства, є: 1) наявність медичних показань до процедури; 2) документальне оформлення усіх необхідних документів, передусім договору між сурогатною матір’ю та замовниками, який відповідає чинному законодавству; 3) генетичний зв’язок дитини з принаймні одним із батьків-замовників; 4) відсутність генетичного зв’язку між сурогатною матір’ю та дитиною; 5) повна добровільність участі сурогатної матері. Встановлено, що договір між сурогатною матір’ю та батьками-замовниками є ключовим для легальності програми сурогатного материнства. Його відсутність може свідчити про торгівлю людьми.

Торгівля людьми може відбуватися як при дотриманні законів, так і при їх порушенні, стосуючись сурогатної матері або дитини.

Незаконна діяльність, пов’язана з використанням сурогатного материнства як інструменту торгівлі людьми, може включати: 1) вербування жінок з використанням примусу, викрадення, обману, шантажу, матеріальної чи іншої залежності потерпілого, його уразливого стану або підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію; 2) торгівлю, переміщення, переховування, передачу або одержання дитини, народженої сурогатною матір’ю, які, як свідчить практика, здійснюються з метою реалізації певними особами права на батьківство, тобто незаконного усиновлення (удочеріння). Водночас не слід виключати випадки, коли метою таких протиправних діянь щодо дитини може бути будь-яка інша форма експлуатації.

Кримінально-правової оцінки потребують як дії сурогатної матері, так і замовників таких послуг, а також осіб, які супроводжують за забезпечують застосування цієї допоміжної репродуктивної технології.

Зарубіжний досвід застосування мультидисциплінарного підходу в запобіганні та протидії випадкам домашнього насильства

В. І. Гришко — 2025-03-01

У статті наведено результати наукових досліджень щодо комплексного аналізу проблеми протидії та запобігання випадкам домашнього насильства в сім’ї. На прикладі зарубіжного досвіду, зокрема досвіду США та Канади, обґрунтовано доцільність використання мультидисциплінарного підходу при формуванні державної політики щодо зменшення кількості випадків домашнього насильства. Для підтвердження важливості обраної теми дослідження авторами статті наведено актуальну статистичну інформацію, представлену правоохоронними органами України в 2024 році. На підставі детального дослідження наявних інформаційних джерел встановлено, що під поняттям мультидисциплінарного підходу варто розуміти сучасну методологію та унікальну стратегію проведення наукових досліджень, яка для досягнення спільної мети та вирішення конкретних завдань передбачає використання як теоретичних, так і практичних знань з різних галузей вітчизняної та зарубіжної науки. Іншими словами, згаданий авторами статті підхід базується на інтеграції різноманітних авторських моделей, спрямованих на ефективне вирішення певного актуального питання.

Акцентовано увагу на тому, що мультидисциплінарний підхід при формуванні державної політики щодо запобігання та протидії випадкам домашнього насильства ґрунтуватиметься на взаємодії соціальної, правової, медичної, психологічної та освітньої сфер діяльності суспільства. Також при дослідженні явища домашнього насильства авторами статті простежується зв’язок з такими науками, як соціологія, кримінологія і педагогіка. Не менш важливу роль у застосуванні мультидисциплінарного підходу відіграє правова комунікація.

Також встановлено, що спільними рисами організаційно-правового механізму США та Канади в боротьбі зі збільшенням кількості випадків домашнього насильства є використання нормативно-правових актів, прийнятих в межах окремих адміністративно-територіальних одиниць (штатів та провінцій відповідно), розгляд справ у межах спеціальних судів, а також видача державними органами охоронних ордерів. Крім того, у наведених авторами статті державах організована широка система притулків, які спеціалізуються на наданні необхідної допомоги винятково жертвам домашнього насильства.

Військові правопорушення у контексті змісту загальної системи запобігання правопорушенням і злочинності

О. В. Коба — 2025-03-01

Статтю присвячено розкриттю поняття та змісту запобігання військовим правопорушенням; визначенню критеріїв для поділу військових правопорушень на категорії (види); установленню особливостей дисциплінарних, адміністративних та кримінальних військових правопорушень у контексті організації системи запобігання їм.

Запропоновано під поняттям запобігання військовим правопорушенням розуміти специфічний напрям діяльності держави та суспільства, що реалізується у військовій сфері, стосується військовослужбовців, і спрямована на упередження, усунення та нейтралізацію причин і умов, які можуть спричинити вчинення військовослужбовцями дисциплінарних, адміністративних та кримінальних правопорушень, а також на припинення вже розпочатих правопорушень, інших протиправних дій у середовищі військовослужбовців.

Обґрунтовано, що запобігання військовим правопорушенням в умовах безпрецедентних військово-політичних викликів, які стоять перед Силами оборони України, є однією із передумов досягнення такого рівня управління військовими підрозділами, який би найкращим чином забезпечив виконання поставлених перед Силами оборони завдань оборони і захисту України, забезпечення її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності державних кордонів.

Визначено, що мета запобігання військовим правопорушенням полягає у обмеженні дії негативних соціальних явищ та процесів у середовищі військовослужбовців, усуненні причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень; нейтралізації негативного впливу мікросередовища, яке формує чи може формувати антисоціальну установку військовослужбовця, негативно впливати на його поведінку; здійсненні впливу на військовослужбовців, які за своїми морально-психологічними якостями здатні вчиняти правопорушення чи інші антисоціальні дії.

Доведено, що систему військових правопорушень складають військові дисциплінарні, військові адміністративні, військові кримінальні правопорушення. Запропоновано визначення поняття військового дисциплінарного, військового адміністративного, військового кримінального правопорушення, розкрито їх ознаки та зміст.

Обґрунтовано, що у системі запобігання військовим правопорушенням функціонує, як мінімум, три категорії особливих зв’язків. А саме, це зв’язки, пов’язані з особливостями: а) об’єкта криміногенного впливу; б) засобів і форм його здійснення; в) правового статусу суб’єктів реалізації. Військові правопорушення, не будучи безпосереднім елементом системи запобігання, належать до категорії, яка опосередковує мету запобіжних заходів, а саме – є тим предметом, сукупну і окрему кількість яких планується зменшити.

Зроблено припущення, що подальше удосконалення теоретичних засад запобіганням військовим правопорушенням слід пов’язувати із вивченням інституційних складових механізму його реалізації, що, у підсумку, має сприяти ефективному виконанню Силами оборони завдань щодо здійснення оборони і захисту України, стримування збройної агресії російської федерації проти України, відсічі їй.

Вплив рішення ЄСПЛ «Каверзін проти України» на посилення кримінальної відповідальності за катування

Н. В. Коломієць — 2025-03-01

У статті досліджується вплив рішення Європейського суду з прав людини у справі «Каверзін проти України» на правові механізми кримінальної відповідальності за катування в Україні. Рішення ЄСПЛ стало визначальним моментом у формуванні національної правової бази та суттєво вплинуло на посилення санкцій проти катувань. Розглянуто імплементацію рішення суду в українське законодавство, аналіз змін до Кримінального кодексу, а також взаємодію міжнародного та національного права в контексті захисту прав людини. Стаття підкреслює роль ЄСПЛ як важливого інструменту у боротьбі проти катувань, висвітлюючи важливість судових прецедентів для законодавчих та судових реформ. В ході дослідження використовуються дані юридичних документів, аналітичні звіти, а також актуальні дані про виплати компенсацій за рішеннями ЄСПЛ, що вказують на необхідність подальших змін у сфері прав людини в Україні.

Проаналізовано наслідки прийняття рішення ЄСПЛ для української правової практики, зокрема, зміни, що стосуються кримінальної відповідальності за катування. Розкрито деталі змін у Кримінальному кодексі України, що були внесені після рішення, та оцінено їх вплив на покращення правозахисного середовища. Дослідження також зосереджується на ролі і ефективності заходів, які були вжиті державою для виконання рішення суду, та на викликах, з якими Україна досі стикається у забезпеченні адекватного розслідування випадків катувань.

Подальший розвиток ситуації з правами людини в Україні вимагає не лише законодавчих змін, а й культурної та інституціональної трансформації правоохоронної системи. Стаття надає рекомендації щодо необхідності подальшого реформування пенітенціарної системи та судової влади, щоб зміцнити захист прав людини та надійність правосуддя. Висвітлюються перспективи України в контексті міжнародних зобов’язань і потреби в адаптації національної правової системи до стандартів ЄСПЛ. Розробка чітких процедурних гарантій та зміцнення юридичної відповідальності за порушення прав людини може значно підвищити довіру громадськості до правосуддя і сприяти загальній правовій стабільності в країні.

Призначення покарання за правилами статті 692 КК України: характеристика правил та питання пеналізації

Д. Є. Крикливець — 2025-03-01

Статтю присвячено аналізу нових для кримінального закону правил призначення покарання, закріплених у ч. 1 ст. 692 КК України, – призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, у випадках укладання угоди про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних правопорушень або кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією. Обґрунтовано, що ці правила є новою спеціальною засадою призначення покарання, адже дозволяють призначити покарання, що виходить за мінімальну межу, передбачену санкцією статті Особливої частини КК України, а тому є винятком із першої загальної засади призначення покарання (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України). Також досліджено співвідношення спеціальних засад призначення покарання, закріплених у ст. 69 та ст. 692 КК України, та обґрунтовано висновок про те, що вони утворили між собою колізію. Окрім цього, проаналізовано законодавчо визначені умови застосування положень ч. 1 ст. 692 КК України та наголошено, що єдиною визначальною умовою застосування цієї спеціальної засади призначення покарання є виконання вимог п. 2 або п. 21 ч. 4 ст. 469 КПК України. У цьому контексті висловлено застереження щодо такої вимоги для укладення угоди про визнання винуватості, як відсутність ознак вчинення кримінального правопорушення у співучасті. Наголошено, що за певних умов положення ч. 1 ст. 692 КК України можуть бути застосовані за відсутності будь-яких обов’язкових вимог до характеристик винного або його посткримінальної поведінки, що б істотно знижували ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення і зумовлювали необхідність у призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Насамкінець наведено аргументи на користь твердження про те, що положення ч. 1 ст. 692 КК України суперечать підходам до пеналізації корупційних кримінальних правопорушень та кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, а також фактично нівелюють пеналізацію, оскільки дозволяють відступити від санкції, не встановивши меж пом’якшення покарання, окрім лише вказівки на межі, встановлені для певного виду покарання у Загальній частині КК України.

Соціальна держава: сутнісне, безпеково-правове та кримінологічне значення

О. В. Лемак — 2025-03-01

Стаття присвячена теоретичному аналізу сутності поняття держави та соціальної держави, беручи до уваги їх характеристики філософами і науковцями від античних часів по сьогодення, і виходячи з необхідності формування сучасної держави як високорозвиненої, правової, демократичної держави, яка визначає людину найвищою соціальною цінністю, забезпечує її права та свободи, гідні умови існування, безпеку і добробут, шляхом проведення активної соціальної політики на принципах громадянського суспільства, соціальної справедливості, рівності, солідарності та відповідальності.

Досліджено питання виправданості на сьогодні звуження державою власних функцій і власної відповідальності за розвиток суспільства, не зважаючи на своє основне призначення, і залишаючись при цьому відстороненим «арбітром» природнього саморозвитку соціуму.

Розглянуто взаємозалежність та вплив держави на злочинність не лише в позитивному, а й у негативному аспекті, зокрема у намаганні налагодити життя громадян за допомогою широкого використання кримінально-правових заходів, наслідком чого може бути породження непомірно великої «штучної» злочинності, яка у свою чергу, буде сприяти зростанню «природної» злочинності. В напрямку формування сучасної соціальної держави як правової, демократичної держави, яка забезпечує основоположні права та свободи людини, гідні умови її існування, безпеку і добробут, розглянуті основні способи і напрямки соціально-політичної та економічної організації соціуму на предмет їх продуктивності та суперечливості, соціальної безпеки та детермінації злочинності.

Здійснено аналіз взаємозв’язку та взаємозалежності критеріїв національної безпеки та соціальної, їх спільні пріоритетні інтереси, які повинні враховуватись при формуванні стратегічних пріоритетів соціальної держави, серед яких є гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів, зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві, створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійно зростаючого рівня життя і добробуту населення, а також – розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення.

Обґрунтовано позицію, що основним призначенням держави, метою та її сутністю є безпечне існування соціуму, де безпека соціуму, тобто – соціальна, або суспільна безпека у цьому розумінні виступає синонімом поняття – національна безпека, виходячи з того, що нація - спільнота всіх громадян, та осіб без громадянства, які на даний момент проживають на території держави і підпадають під її юрисдикцію.

Зроблено висновки щодо необхідності створення механізму захисту людини від реальних, потенційних ризиків та їх наслідків, від наявних та можливих порушень прав і свобод особистості, від злочинних посягань на життя, здоров’я, власність, честь і гідність людини, а також забезпечення суспільної злагоди в державі на основі соціального миру і соціального партнерства де ключову роль повинно відігравати розвинене громадянське суспільство.

Підтримано аргументацію необхідності існування серед основних функцій соціальної держави такої як захисна (компенсаційна) функція - це створення механізму захисту людини від реальних, потенційних ризиків та їх наслідків, від наявних та можливих порушень прав і свобод особистості, від злочинних посягань на життя, здоров’я, власність, честь і гідність людини, а також забезпечення суспільної злагоди в державі на основі соціального миру і соціального партнерства, де вирішальними складовими процесу здійснення контролю за соціальним станом у державі та її регіонах громадянським суспільством повинні стати аналіз, прогнозування стану та розвитку самих об’єктів національної безпеки, як основних цінностей українського народу так і цілей щодо їх досягнення.

Кримінально-правова охорона рівноправності громадян: межі криміналізації

Т. І. Нікіфорова — 2025-03-01

Стаття присвячена аналізу методів кримінально-правової заборони у сфері протидії дискримінації людей за будь-якими ознаками. Встановлено, що ст. 161 КК, яка передбачає кримінальну відповідальність за порушення рівноправності громадян, неодноразово зазнавала змін. Багато законопроєктів про внесення змін до цієї статті не було подано на розгляд Верховної Ради через значну кількість оціночних понять, які містилися в них. Проаналізовано Рекомендації CM/Rec(2022)16 Комітету Міністрів державам-членам щодо боротьби з ворожнечею від 20 травня 2022 року, а саме тлумачення поняття «мова ненависті», правові та неправові методи боротьби з проявами ворожнечі та їх співвідношення із захистом інших прав і, зокрема, права на свободу вираження поглядів. Комітет Міністрів наголошує на необхідності дотримання балансу між правом на свободу слова і правом бути вільним від дискримінації, під час розроблення національних законів, спрямованих на боротьбу з ворожнечею. Однак використання у законодавстві оціночних понять суттєво ускладнює дотримання цього балансу. Аналіз практики застосування європейських законів проти «мови ненависті» свідчить про суттєве обмеження свободи вираження поглядів. І найбільше це стосується релігійних поглядів, що тягне за собою також порушення права на свободу віросповідання та дискримінацію за ознакою релігійної приналежності. Згідно Рекомендації CM/Rec(2022)16 кримінально-правові методи боротьби з проявами ворожнечі повинні бути крайнім засобом і застосовуватися лише за найсерйозніші прояви ненависті. Зроблено висновки, що використання оціночних понять в кримінальному законодавстві є неприпустимим. Кримінально-правові засоби протидії порушенню рівноправності громадян повинні спрямовуватися виключно проти конкретних проявів насильства, пошкодження власності, погромів, дискримінації окремих громадян чи груп осіб за будь-якими ознаками, а також публічних закликів до таких конкретних діянь. Заборона «мови ненависті» в її абстрактному, розмитому розумінні, яке міститься, серед іншого, в Рекомендації CM/Rec(2022)16, призводить до порушення права на свободу вираження поглядів.

Теоретичні засади визначення об’єкта кримінальних правопорушень проти власності у сфері будівництва

Н. Г. Оленченко — 2025-03-01

В статті розглядається теоретичний аспект такого елементу складу кримінальних правопорушень проти власності у будівельній промисловості, як об’єкт відповідного кримінального правопорушення (злочину чи проступку). Проаналізовано роль і значення об’єкта кримінального правопорушення в українській правовій системі. Так, встановлено, що практичне значення об’єкта кримінального правопорушення надзвичайно важливе принаймні в двох аспектах 1) нормотворчому (законодавчому) та 2) прикладному (кримінально-правова кваліфікація). Визначено що структура більшості розділів Особливої частини Кримінального кодексу України визначається головним чином змістом об’єкта кримінального правопорушення, чим опосередковується нормотворче значення об’єкта кримінального правопорушення.

У статті авторка підтримує триступеневу класифікацію об’єктів кримінального правопорушення – їх поділ на загальний, родовий та безпосередній. Визначено, що використання видового об’єкта кримінального правопорушення є недоцільним як з теоретичної, так і практичної точок зору.

Авторка розглядає основні концепції загального об’єкта злочину, що існують в українській науці кримінального права. Такими концепціями є визначення об’єкту злочину як: 1) суспільних відносин; 2) цінностей; 4) благ; 5) правовідносини; 6) реалії життя; 7) порядок відносин між людьми, що виникають у суспільстві з приводу матеріальних і нематеріальних предметів. Проаналізовані переваги і недоліки кожного з означених підходів до визначення об’єкта кримінального правопорушення.

Також проаналізовано поняття і значення родового об’єкта злочинів проти власності. Так, авторка критикує підхід що таким об’єктом є власність як одночасно економічна і правова категорія. Встановлено, що саме порядок відносин між учасниками будівельних відносин приводиться у невідповідний законодавству України стані внаслідок кримінальних правопорушень в сфері власності у будівельній галузі.

На підставі відповідного аналізу визначено, що основним безпосереднім об’єктом кримінальних правопорушень проти власності у будівельній сфері є порядок відносин між фізичними та юридичними особами (забудовник, підрядники, інвестор, власник земельної ділянки, регулюючі органи тощо) щодо створення (нове будівництво, реконструкція, реставрація та капітальний ремонт) матеріальних благ – а саме об’єктів будівництва.

Позбавлення державної нагороди України у системі покарань

Н. М. Парасюк — 2025-03-01

У статті аналізується позбавлення державної нагороди України як новий вид покарання у системі покарань. З’ясування кримінально-правової природи цього виду покарання проведено із використанням прийомів системного тлумачення тексту кримінального закону України, тобто через виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків кримінально-правової норми, передбаченої ст. 54-1 КК України, з іншими нормами, в тому числі і з нормами іншогалузевого законодавства. Визначено, що доцільно проводити паралель між призначенням покарання у виді позбавлення державної нагороди України та позбавленням військового, спеціального звання, рангу чину або кваліфікаційного класу. Детальному аналізу піддається текст Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо позбавлення державних нагород за популяризацію або пропаганду держави-агресора чи вчинення інших протиправних дій проти України» від 20 листопада 2024 року № 4074-IX. На підставі цього визначено темпоральну дію ст. 54-1, а також змін, які внесено, зокрема, до статей 51, 52 та 77 КК України.

Неоднозначно оцінюється законодавча вказівка про можливість призначення позбавлення державної нагороди України за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину без зазначення про спрямованість посягання щодо певного об’єкта. З огляду на це, пропонується, що рішення про призначення покарання у цих випадках має бути судом належно мотивованим.

Наголошується на спеціальному суб’єктному складу цього покарання. Суд може за вироком позбавити засудженого державної нагороди України, правовий статус якої визначено Законом України «Про державні нагороди України». Сферою дію цього виду покарання не охоплюється нагороджен- ня засудженого відомчими нагородами тощо.

Засуджена особа, яка позбавлена державної нагороди України позбавляється назавжди пільг та переваг, встановлених спеціальним законами. У зв’язку з цим таких пільг також позбавляються члени сім’ї такої особи.

Текстуальне позначення назви покарання дозволяє зробити висновок, що за вчинення одного кримінального правопорушення особа може бути позбавлена лише однієї державної нагороди.

Визначення інших тяжких наслідків в особливо кваліфікованому складі залишення в небезпеці

Д. О. Пилипенко — 2025-03-01

Стаття присвячена визначенню інших тяжких наслідків в особливо кваліфікованому складі залишення в небезпеці, їх дослідженню, а також обґрунтуванню необхідності їх законодавчого закріплення у тексті самої статті 135 «Залишення в небезпеці» Кримінального кодексу України. Здійснено аналіз позицій науковців щодо охоплення поняттям «інші тяжкі наслідки» від залишення в небезпеці спричинення потерпілому середньої тяжкості, тяжких тілесних ушкоджень, а також зникнення його безвісти. На основі проведеного дослідження, з урахуванням положень чинного законодавства України, що встановлює кримінальну відповідальність за умисне завдання потерпілому середньої тяжкості та тяжкі тілесні ушкодження, запропоновано перелік наслідків, що визначають особливо кваліфікований склад залишення в небезпеці, а саме: середньої тяжкості, тяжкі тілесні ушкодження та зникнення безвісти потерпілого закріпити у тексті статті. Крім цього, задля дотримання принципу справедливості призначення покарання, а також обов’язкового врахування ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та суспільно небезпечних наслідків, що настали, запропоновано нову редакцію статті 135 «Залишення в небезпеці», в якій кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці, що спричинило потерпілому тілесні ушкодження середньої тяжкості, передбачатиметься новою окремою частиною статті. У запропонованій новій редакції ст. 135 КК України подібне кримінальне правопорушення кваліфікуватиметься за новою ч. 3 ст. 135 КК України.

Залишення в небезпеці, у випадку, якщо воно спричинило настання для потерпілого смерті, тяжких тілесних ушкоджень або зникнення його безвісті має визнаватись тяжким злочином та також кваліфікуватись за окремою частиною статті 135 КК України. У запропонованій новій редакції ст. 135 КК України подібне кримінальне правопорушення кваліфікуватиметься за новою ч. 4 ст. 135 КК України.

У свою чергу, частини 1 та 2 ст. 135 КК України, що передбачають кримінальну відповідальність за залишення в небезпеці, яке не призвело до настання суспільно небезпечних наслідків (формальні склади кримінальних правопорушень) слід залишити у чинній їх редакції.

Стан, структура та тенденції корисливих злочинів в умовах воєнного стану в Україні

А. О. Лисенко — 2025-03-01

Згідно з доктриною природного права, кожна людина має набір невід’ємних і непорушних прав, серед яких право на життя, безпеку, свободу, рівність та власність. Ці та інші природні права визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю і закріплені в Основному Законі країни. Особливо важливо підкреслити ці права, оскільки під час війни вони стають основними цілями для внутрішньої та зовнішньої злочинності, зокрема внаслідок дій російського агресора. Встановлено, що корисливі злочини, які здійснюються в умовах воєнного або надзвичайного стану, набувають нових характеристик, фактично перетворюючись на новий вид злочинів.

В статі здійснено аналіз стану, структури та тенденції корисливих злочинів в умовах воєнного стану в Україні. Окреслено, що з моменту введення воєнного стану в Україні в суспільстві, зокрема в засобах масової інформації, почали активно обговорювати таке ганебне явище, як мародерство серед українців. Відповідно до законодавства мародерством – викрадення речей на полі бою, що належать вбитим чи пораненим.

Зазначено, що корисливі злочини слід трактувати як правопорушення, що посягають на власність і вчиняються шляхом прямого незаконного заволодіння чужим майном з метою безпідставного збагачення, без використання свого становища. До загальнокримінальних корисливих злочинів відносяться такі дії, як крадіжка (ст. 185 КК України), грабіж (ст. 186 КК України), шахрайство (ст. 190 КК України), незаконне заволодіння транспортними засобами (ст. 289 КК України) та інші. Автори зробили висновок, що війна вплинула не лише на рівень і структуру злочинності, а й на стан кримінального законодавства. До ряду складів кримінально караних правопорушень було введено обтяжуючу обставину – вчинення дій в умовах воєнного або надзвичайного стану. Це рішення законодавця призвело до суттєвих змін у характері та структурі злочинності. Незважаючи на ці трансформаційні процеси в злочинності, в цілому можна погодитися з рішенням законодавця, адже будь-який злочин, вчинений в умовах воєнного стану, підвищує його небезпечність. Це пов’язано з обмеженими ресурсами для боротьби зі злочинністю, що дозволяє багатьом правопорушникам уникати юридичної відповідальності, завдаючи непоправної шкоди правам і свободам людини, а також інтересам суспільства і держави.

Корисливі злочини, які здійснюються в умовах воєнного або надзвичайного стану, набувають нових характеристик, фактично перетворюючись на новий вид злочинів. Війна вплинула не лише на рівень і структуру злочинності, а й на стан кримінального законодавства. У березні 2022 року в історії сучасної незалежної України законодавець вперше ввів до ряду складів злочинів таку обтяжуючу обставину, як вчинення діяння в умовах воєнного або надзвичайного стану. Таким чином, посилення кримінальної відповідальності також відбулося і за корисливі злочини, які займають щільне місце в структурі загальної (зареєстрованої) злочинності.

Принципи суспільного впливу як основного засобу виправлення засуджених

С. В. Романцова — 2025-03-01

Вказується, переважна більшість правових інститутів та їх структурні елементи ґрунтуються або керуються положеннями, що базуються на певних принципах. З’ясування та визначення принципів суспільного впливу як основного засобу виправлення засуджених дозволяє правильно вибудувати взаємодію інститутів громадянського суспільства з установами та органами, що виконують покарання, визначити цілі, завдання, напрями та зміст діяльності, забезпечити результативність виправного впливу на засуджених.

У статті розглядаються, на підставі чинного законодавства та міжнародно-правових актів, принципи суспільного впливу як основного засобу виправлення засуджених.

В умовах європейської інтеграції та воєнного стану участь інститутів громадянського суспільства в різних сферах життя набувають особливого значення. Актуальною є завдання підтримки суспільно значущих ініціатив, розвиток взаємодії інститутів громадянського суспільства та населення з органами публічної влади у вирішенні питань, які можуть викликати соціальну напруженість, у тому числі створення системи соціальної підтримки осіб, засуджених за скоєння злочинів. Ці положення становлять політико-правову основу для створення системи державно-громадського впливу на осіб, які відбувають кримінальні покарання. Об’єктом дослідження виступає комплекс суспільних відносин у сфері правового закріплення та застосування суспільного впливу як основного засобу виправлення засуджених. Предмет дослідження включає теоретичні знання про застосування суспільної дії на засуджених. Методологічну основу визначив системний підхід до вивчення правових явищ та комплекс методів: історичний, системно-структурний, формально-логічний та прогностичний. Визначено зміст суспільного впливу, що характеризується принципами: суспільна, недержавна природа впливу; суспільно-корисний та цільовий характер діяльності; різноманіття суб’єктів суспільного впливу, які представляють різні інститути громадянського суспільства, залучені до виправного процесу; різноманітність форм суспільної дії, диференційованих залежно від виду кримінального покарання; нормативна регламентація суспільного впливу, що здійснюється нормами кримінально-виконавчого та іншого законодавства; добровільність та відкритість діяльності з надання громадського впливу на засуджених; безоплатність діяльності, що виявляється у відсутності оплати; індивідуальний характер громадського на засуджених.

Кримінологічні заходи запобігання кримінальним правопорушенням у сфері інформаційних технологій та шляхи їх вдосконалення

І. В. Кибиш — 2025-03-01

Статтю присвячено комплексному дослідженню історичних аспектів процедур із запобігання кримінальним правопорушенням у сфері використання інформаційних технологій, дослідження сучасних міжнародних стандартів щодо запобігання кримінальним правопорушенням у сфері використання інформаційних технологій, розкриття загально-соціальних засад запобігання кримінальним правопорушенням у сфері інформаційних технологій, аналіз процесу формування спеціально-кримінологічних заходів запобігання на сучасному етапі кримінальним правопорушенням, що вчиняються з використанням інформаційних технологій та формулювання пропозиції щодо індивідуальних підходів до запобігання кримінальним правопорушенням у сфері інформаційних технологій.

Відмічено, що не дивлячись на постійний аналіз кримінальних правопорушень, які вчиняються із використанням інформаційних технологій з точки зору кримінології, сучасне реформування всієї правової системи України висуває нові вимоги теоретичного і практичного визначення мети й завдань діяльності по виявленню та протидії правопорушень, які вчиняються із використанням інформаційних технологій, вивчення середовища вказаних правопорушень з метою конструктивного впливу на нього, вивчення осіб, що безпосередньо залучаються до цієї діяльності, а також формування пропозицій щодо кримінологічного запобігання кримінальним кіберправопорушенням в Україні, інших заходів профілактики цієї діяльності.

Звернено у статті також увагу на значний масив законів та інших актів, які захищають інформаційні відносини, інтереси користувачів інформаційних технологій від кримінальних кіберправопорушень. Вказані акти, як частина загально-соціальних засад запобігання кримінальним правопорушенням у сфері інформаційних технологій, базуються на програмах адаптації законодавства України до інформаційного та іншого законодавства ЄС. У статті наголошується, що для ефективного запобігання кримінальних правопорушень, які вчиняються із використанням інформаційних технологій у віртуальних соціальних мережах, на законодавчому рівні можна запровадити окремі види контролю (як державного, так і громадського), за соціальними мережами.

На підставі проведеного дослідження сформульована низка рекомендацій та аргументів щодо вдосконалення заходів запобігання вказаним кримінальним правопорушенням.

Проблемні питання забезпечення кібербезпеки в Україні

О. М. Бодунова — 2025-03-01

У статті розглянуто проблемні питання забезпечення кібербезпеки в Україні. Встановлено, що кіберзлочинність є глобальною проблемою, яка постійно еволюціонує, і потребує скоординованих зусиль на національному та міжнародному рівнях. Для ефективного запобігання кіберзлочинам держави, включаючи Україну, розробляють і впроваджують різноманітні стратегії, програми та заходи, зокрема розробка середньострокових програм запобігання, посилення міжнародного співробітництва та рівня обізнаності населення у сфері кібергігієни тощо. Україна рухається у правильному напрямку, але ефективне запобігання кіберзлочинів вимагає постійної модернізації та адаптації до нових викликів. Співпраця держави, громадянського суспільства та міжнародних партнерів є ключем до успіху у цьому питанні.

З метою усунення вищенаведених загроз та з метою фомування цілісної стратегії кібербезпеки в Україні визначено та проаналізовано нормативно-правове підґрунтя.

Зазначено, що під час першого місяця війни в Україні парламент оперативно прийняв законопроєкти, спрямовані на вдосконалення процедур і правових основ притягнення кіберзлочинців до кримінальної відповідальності. Ці зміни були необхідними для ефективної протидії зростаючим кіберзагрозам, які стали особливо актуальними в умовах війни. Запровадження відповідальності за кіберзлочини, вчинені в умовах війни, є необхідним для забезпечення національної безпеки та захисту суспільних інтересів України. Такі дії не лише підривають критичну інфраструктуру та інформаційну безпеку, але й можуть використовуватись агресором як інструмент гібридної війни.

Доведено, що для того, щоб комплексно вирішувати питання запобігання злочинності у сфері кіберзлочинності, Україні потрібно ввести додаткові нормативно-правові акти, що будуть орієнтовані не лише на реагування на кіберзагрози, але й на більш ефективне попередження кіберзлочинності.

Окрім цього, встановлено необхідність впровадження відповідальності за вищезазначені кримінальні правопорушення, вчинені під час воєнного стану. За такі протиправні дії повинні передбачатися суворі санкції, оскільки обставини в країні вимагають цього. Особа, яка завдає шкоди національним інтересам України у кіберпросторі й у такий спосіб допомагає агресору в цій війні, повинна нести відповідальність аналогічно воєнним злочинцям.

Бойовий імунітет: зміни до законодавства України

Л. П. Медвідь — 2025-03-01

Стаття присвячена аналізу законодавчих змін щодо впровадження принципу (інституту) бойового імунітету в українське законодавство. Встановлено, що вперше на законодавчому рівні цей правовий інститут запроваджено Законом України від 15 березня 2022 року № 2124-ІХ. У матеріалі детально розглядаються зміни до Кримінального кодексу України, Закону України «Про оборону України», а також до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». У вказаних нормативно-правових актах визначається поняття бойового імунітету, суб’єкти та механізми його застосування.

Досліджується міжнародний досвід застосування подібних правових інститутів, зокрема практика Сполучених Штатів Америки та Великої Британії. Аналізуються категорії осіб, на яких поширюється дія бойового імунітету, а саме: військовослужбовці, члени добровольчих формувань територіальної оборони, працівники правоохоронних органів та цивільні особи, залучені до оборони країни.

Особлива увага приділяється розмежуванню між виключенням кримінальної протиправності діянь та звільненням від кримінальної відповідальності. Підкреслюється, що бойовий імунітет не є абсолютним і не поширюється на випадки порушення міжнародного права, законів та звичаїв ведення війни. Важливий акцент робиться на тому, що відповідальність не покладається в тому разі, якщо нанесені збитки та наслідки були обумовлені факторами, які об’єктивно не могли бути враховані або передбачені навіть за умови розумної обачності в процесі планування та реалізації відповідних дій.

У статті також висвітлюються певні прогалини та неточності в законодавстві, зокрема щодо зберігання зброї та боєприпасів та пропонуються шляхи вдосконалення правового регулювання інституту бойового імунітету. З’ясовано, що введення інституту бойового імунітету в умовах широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України є нагальним та необхідним. Наголошується на стратегічній важливості впровадження принципу бойового імунітету для забезпечення обороноздатності, ефективного захисту держави та мінімізації юридичних ризиків для захисників України.

Порушення недоторканності житла: проблеми кваліфікації

І. М. Чекмарьова — 2025-03-01

Метою даної статті є всебічний аналіз проблематики, пов’язаної з кваліфікацією кримінальних правопорушень, які стосуються порушення недоторканності житла, у контексті чинного кримінального законодавства України. У статті здійснено комплексний розгляд складу кримінального правопорушення, його кваліфікаційних ознак та особливостей, використовуючи методи системного аналізу, компаративістики та емпіричного дослідження. Автори акцентують увагу на законодавчій неоднозначності трактування поняття «житло», що породжує численні труднощі під час правозастосування. Зокрема, зазначено проблеми, що виникають при розмежуванні цього кримінального правопорушення з іншими правопорушеннями, такими як хуліганство або перевищення службових повноважень. Важливим аспектом є також дослідження доведення суб’єктивної сторони кримінального правопорушення. У роботі наголошується, що встановлення умислу правопорушника часто супроводжується складнощами, що негативно впливає на об’єктивність судового розгляду та остаточну кваліфікацію діяння. Проаналізовано чинну нормативну базу, що регулює відповідальність за порушення недоторканності житла, та виявлено її недоліки, серед яких відсутність чіткого визначення термінів і процедур, що застосовуються до подібних кримінальних правопорушень. Окремо розглянуто питання щодо необхідності законодавчих змін, які включають уточнення поняття «житло», створення більш прозорих механізмів перевірки законності службових дій, а також посилення відповідальності за зловживання владою під час виконання таких дій. Результати дослідження свідчать про нагальність удосконалення законодавства для забезпечення більш ефективного захисту громадян від посягань на їхню недоторканність. У висновках запропоновано низку рекомендацій, які можуть сприяти зниженню кількості помилок у правозастосуванні, підвищенню рівня захисту прав громадян та забезпеченню балансу між правами особи і суспільними інтересами. Зокрема, рекомендовано створення єдиних стандартів для тлумачення понять і проведення службових дій, що дозволить підвищити рівень правової визначеності у цій сфері.

Загальносоціальне запобігання підкупу в діяльності юридичних осіб приватного права

М. В. Чехунов — 2025-03-01

У статті розглянуто основні аспекти запобігання підкупу в діяльності юридичних осіб приватного права, що визначається як комплекс заходів, реалізованих на загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному рівнях.

Для досягнення мети дослідження було застосовано такі методи: порівняльно-правовий, формально-юридичний, логіко-юридичний, компаративістський, структурно-функціональний та герменевтичний. Використання цих підходів дозволило проаналізувати соціально-правові явища у сфері запобігання корупції в приватній сфері.

Встановлено, що загальносоціальні заходи щодо запобігання кримінальним правопорушенням у формі підкупу в діяльності юридичних осіб приватного права охоплюють широкий спектр дій, що здійснюються державними органами, громадськими організаціями та іншими суб’єктами. Їхньою метою є стабілізація соціально-економічних, політичних, морально-психологічних та правових відносин у суспільстві та державі.

Окрему увагу у статті приділено гармонізації національного антикорупційного законодавства з міжнародними стандартами, зокрема положенням Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом та рекомендаціям ОЕСР. Запропоновано запровадження ефективних механізмів запобігання підкупу в діяльності юридичних осіб приватного права, таких як: розробка політик доброчесності, впровадження антикорупційного комплаєнсу, систем внутрішнього контролю та дотримання етичних стандартів.

Проаналізовано чинне антикорупційне законодавство України, виявлено його прогалини та запропоновано заходи для вдосконалення, зокрема шляхом розширення переліку юридичних осіб, зобов’язаних запроваджувати антикорупційні програми.

Основною метою дослідження визначено створення рівних умов, за яких чесне та прозоре ведення бізнесу стає економічно вигідним для всіх суб’єктів підприємницької діяльності.

У висновках зазначено, що загальносоціальні заходи формують основу для розробки та впровадження спеціально-кримінологічних підходів до запобігання підкупу у діяльності юридичних осіб приватного права, забезпечуючи системний підхід до зниження ризиків корупційних правопорушень.

Корупційна злочинність: основні аспекти її кримінологічної характеристики

М. Ю. Шуп’яна — 2025-03-01

Стаття присвячена висвітленню сутності та змісту кримінологічної характеристики корупційної злочинності. Проаналізовано питання пов’язані із змістом ознак корупційної злочинності та його співвідношення із корупційним кримінальним правопорушенням. Автор акцентує увагу на тому, що корупційна злочинність як історично-мінливе, відносно масове, стійке, самодетермінуюче, системно-структурне, соціально негативне явище найбільш очевидно проявляється у корупційних кримінальних правопорушеннях. Проте, корупційна злочинність не ототожнюється з арифметичною сумою корупційних злочинів, оскільки додатково володіє ознаками, що надають їй особливих властивостей негативного соціального явища. Також у статті звернено увагу на те, що на відміну від корупційного кримінального правопорушення, корупційній злочинності притаманна самодетермінація (самовідтворення). Корупція створює умови свого відтворення завдяки тому, що негативно впливає на майбутній соціально-економічний та політичний порядок у державі. При цьому чим триваліший період масштабної корупції, тим більш проблемною буде протидія корупційній злочинності й усунення її наслідків. У статті автор також наголошує, що кримінологічна характеристика злочинності не враховує особистості злочинця, однак аналіз даного питання, в аспекті кримінологічної характеристики корупційної злочинності, доповнить та поглибить аналіз даного явища та є одним із аспектів аналізу рівня корупційної злочинності. Щодо характеристики корупціонера, необхідно орієнтуватися на чинне кримінальне законодавство, зокрема з огляду на те, кого законодавець відносить до суб’єктів корупційних кримінальних правопорушень. Законодавець поділяє корупційні кримінальні правопорушення на дві групи, що водночас впливає на визначення їх суб’єкта. Якщо йдеться про корупційні кримінальні правопорушення, які вчиняються службовою особою шляхом зловживання службовим становищем, то на цю ознаку, що обтяжує відповідальність, вказується у частинах других ст.ст. 191, 262, 308, 312, 313, 320, 410 КК України (виняток становить ст. 357 КК України, в якій така ознака зазначена в ч. 1 цієї статті), а отже, кваліфікація цих кримінальних правопорушень за частинами першими окреслених вище статей буде неможливою.

Виключення учасника з юридичної особи корпоративного типу як санкція у корпоративному праві

Л. М. Дорошенко — 2025-03-01

У статті визначено, що виключення учасника з юридичної особи корпоративного типу – це примусове припинення його участі у такій юридичній особі з підстав, передбачених законом і універсальна підстава припинення корпоративних відносин у господарських товариствах (крім акціонерних товариств) та виробничих кооперативах. Виокремлено його кваліфікуючі ознаки: 1) застосовується юридичними особами корпоративного типу як санкція до недобросовісних учасників, які своїми діями (бездіяльністю) порушують вимоги закону та установчих документів, не виконують покладені на них обов’язки; 2) застосування такої санкції не залежить від волі самого учасника, якого виключають із юридичної особи корпоративного типу. Угруповано підстави для прийняття рішень про виключення з юридичної особи корпоративного типу для: 1) учасників ТОВ (ТДВ); 2) учасників повних та командитних товариств; 3) членів виробничого кооперативу. Аргументовано, що виключення учасника в залежності від організаційно-правової форми має певні особливості, що стосуються як підстав, так і порядку прийняття рішень про виключення учасника із юридичної особи корпоративного типу. Доведено, що виключення учасника з ТОВ (ТДВ) можливе за умови дотримання таких вимог: 1) наявність визначених законом підстав (прострочення внесення вкладу, неподання заяви про вступ до товариства спадкоємцями чи правонаступниками); 2) рішення приймається виключно вищим органом ТОВ (ТДВ) – загальними зборами учасників і воно не може прийматися шляхом опитування; 3) рішення про виключення приймаються простою більшістю голосів усіх учасників товариства, які мають право голосу з відповідних питань. Сфокусовано увагу на тому, що виключення учасника з товариства за рішенням суду є втручанням у господарську діяльність товариства, в зв’язку з чим суд не має права брати на себе функції органів управління товариством, в його компетенції лише перевірка обґрунтованості та законності прийняття рішення загальними зборами про виключення учасника у разі подання позову про визнання такого рішення недійсним.

Проблемні питання здійснення концентрації шляхом одержання в оренду активів у вигляді єдиного майнового комплексу

Н. І. Брожко — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню проблемних питань здійснення концентрацій шляхом одержання в оренду активів у вигляді єдиного майнового комплексу. Її актуальність зумовлена приведенням національного законодавства у відповідність до законодавства Європейського Союзу. На цьому шляху зазнала змін сфера регулювання концентрацій суб’єктів господарювання. Зокрема, запроваджено контроль за концентрацією, яка виникає внаслідок передачі в оренду єдиних майнових комплексів суб’єктів господарювання.

В той же час, українське законодавство має кілька нормативних визначень поняття «єдиного майнового комплексу». Втім, дефініція антимонопольного законодавства призводить до сплутування передачі, за своєю суттю, звичайного майнового комплексу чи цілісного з єдиним майновим комплексом. Подібна правова невизначеність ставить у «непривілейоване» становище суб’єктів господарювання та призводить до зловживання антимонопольним органом своїми дискреційними повноваженнями.

Адже суб’єкти господарювання під час передачі/отримання в оренду майнового комплексу не вдаються до подання заяв для отримання попереднього дозволу на концентрацію (за наявності відповідних фінансових показників), адже не вважають його єдиним майновим комплексом. При цьому, антимонопольне відомство може розпочинати справи та притягувати до відповідальності за концентрацію без необхідного попереднього дозволу. Застосовуючи при цьому дефініцію «єдиного майнового комплексу» антимонопольного законодавства без урахування суті правовідносин.

У зв’язку з цим, у статті описано ознаки єдиного майнового комплексу на законодавчому та теоретичному рівнях. Та запропоновано здійснити відповідні законодавчі зміни.

Зокрема, роз’яснено, що єдиний майновий комплекс має дві групи активів: матеріальні і нематеріальні. В контексті матеріальних активів слід розуміти земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, сировину. А ось до групи нематеріальних активів слід віднести права та обов’язки, які виникають внаслідок укладення різних договорів, виключні права на об’єкти інтелектуальної власності, а також право на торговельну марку або інше позначення, права вимоги та інші права.

Тому, якщо в оренду передається лише приміщення з устаткуванням без наявних інших нематеріальних активів, то це правове явище не можна вважати передачею в оренду єдиного майнового комплексу. Тобто не можна вважати формою концентрації.

Європейський Союз як ключовий партнер України у формуванні нової моделі економічної безпеки

Я. М. Костюченко — 2025-03-01

Метою роботи є дослідити роль Європейського Союзу як ключового партнера України у формуванні нової моделі економічної безпеки, проаналізувати ключові аспекти співпраці, такі як макрофінансова допомога, гармонізація законодавства та післявоєнне відновлення, а також виявити перспективи й виклики інтеграції України до європейського економічного простору. Методика дослідження базується на комплексному аналізі науково-теоретичних джерел, нормативно-правових актів ЄС та України, а також емпіричних даних щодо економічної співпраці України та ЄС. Використано системно-структурний метод для аналізу механізмів співпраці, порівняльно-правовий метод для оцінки гармонізації законодавства, а також логіко-семантичний метод для уточнення ключових понять дослідження. У процесі дослідження встановлено, що Європейський Союз є стратегічним партнером України, який надає значну макрофінансову підтримку, сприяє гармонізації національного законодавства з acquis communautaire та відіграє провідну роль у створенні умов для післявоєнного відновлення економіки України. Доведено, що впровадження європейських стандартів у сфері економічної політики створює підґрунтя для зміцнення економічної безпеки України. Однак дослідження також виявило значні виклики, пов’язані із необхідністю модернізації інституційної системи, адаптації до європейських норм та подолання залежності від зовнішньої фінансової допомоги. Робота пропонує новий підхід до розуміння ролі ЄС у формуванні економічної безпеки України, акцентуючи увагу на комплексному впливі макрофінансової допомоги, гармонізації законодавства та санкційної політики на розвиток економіки України. Вперше системно досліджено вплив післявоєнних ініціатив ЄС на економічну стабільність України. Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення стратегії економічної безпеки України в умовах інтеграції до ЄС. Практичні рекомендації можуть слугувати основою для розробки державних політик у сферах економічного розвитку, правового регулювання та залучення інвестицій.

Особливості припинення юридичних осіб у контексті реформи правового забезпечення господарської діяльності в Україні

О. В. Марченко — 2025-03-01

У статті звернено увагу на наукові та актуальні урядові дослідження стану економіки України і висловлена думка, що лише заходи організаційного та економічного характеру нездатні докорінним чином покращити існуючий стан економічних відносин. Автор відзначає, що важливим кроком у цьому напрямку є ухвалення Закону України «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період» (Законопроєкт № 6013). У статті здійснений аналіз порядку припинення юридичних осіб у формі підприємств організаційно-правових форм, які створювалися на підставі норм Господарського кодексу України (далі – ГК України) і підлягають припиненню впродовж перехідного періоду, визначеного вищеназваним Законом; та визначення перспектив реалізації відповідних норм права. Автор дійшов висновку, що згаданим вище законом запроваджений спеціальний примусовий порядок припинення підприємств усіх організаційно-правових форм, які були визначені ГК України та деякими іншими законодавчими актами, організаційно-правові форми яких не охоплювалися Цивільним кодексом України (далі – ЦК України). На думку автора, строк у п’ять років, встановлений ст. 22 Законопроєкту № 6013 для прийняття власником підприємства рішення про його реорганізацію, за своєю правовою природою слід визначити як присічний. У статті звернено увагу на те, що законодавцем запропоновані договірні правові гарантії для кредиторів підприємств щодо дострокового погашення зобов’язань та відшкодування збитків підприємствами, які реорганізуються у спеціальному примусовому порядку. Про захист своїх інтересів кредитори мусять потурбуватися самостійно під час укладання договорів з такими підприємствами, розраховуючи можливі ризики, пов’язані із збільшенням пасиву реорганізованих суб’єктів. На думку автора, є підстави вважати, що загальний порядок реорганізації також допускає договірне врегулювання відносин з кредиторами із протилежним змістом, з непред’явлення вимог до товариства, яке має потребу у реорганізації. Отже, в умовах динамічних змін у комерційній сфері набуття поширення процесами злиття, приєднання, перетворення суб’єктів підприємництва важливою складовою розрахунку ризиків моделювання стратегії розвитку суб’єктів підприємництва слід визнати договірне врегулювання відносин з кредиторами щодо можливого пред’явлення (непред’явлення) вимог про дострокове виконання зобов’язань та відшкодування збитків.

Поняття юридичної особи публічного права в доктрині і законодавстві Грузії та України

В. Піддубна — 2025-03-01

В статті аналізується доктрина і законодавство Грузії і України щодо правового статусу юридичних осіб публічного права. Досліджується питання класифікації юридичних осіб за Цивільним Кодексом Грузії і України. Згідно з законодавством Грузії тільки три суб’єкти можуть засновувати юридичні особи публічного права: уряд, який діє від імені держави, регіональний орган влади, у випадках передбачених законом і муніципалітетом; Зібрання міста Тбілісі. Автором розглядається поняття, правова природа, види юридичних осіб публічного права в Грузії. В статті досліджується правовий статус муніципалітетів, правове положення вищих навчальних закладів, релігійних організацій як юридичних осіб публічного права в Грузії. Автором аналізуються положення законодавства Грузії щодо порядку створення, структури органів, правового режиму майна муніципалітетів. Структуру органів місцевого самоврядування складають такі органи: збори муніципалітету, мер (гамгебели). Майнова відокремленість муніципалітету як юридичної особи публічного права складається з майна яке закріплюється законом за муніципалітетом, майно яке передається державою у власність муніципалітету на безоплатній основі. В статті аналізується правове положення вищого навчального закладу, як юридичної особи публічного права. Автор досліджує структуру, правовий режим майна, порядок передання і використання майна ВНЗ. До органів управління вищого навчального закладу відносять такі: вчена рада, рада представників, ректор, голова адміністрації та відділ контролю якості. Майно вищого навчального закладу, засноване державою, складається з майна, переданого йому державними, юридичними та фізичними особами а також майна, придбаного нею за власні кошти. Автором аналізуються доктринальні і законодавчі джерела щодо правового регулювання релігійних організацій в Грузії. Релігійні організації в Грузії можуть здійснювати діяльність в двох основних організаційно-правових формах: непідприємницької юридичної особи і юридичної особи публічного права.

Щодо відповідальності виконавчих та невиконавчих членів ради директорів

О. В. Серт — 2025-03-01

У статті аналізуються підстави та умови притягнення до юридичної відповідальності членів ради директорів, у тому числі тих, хто не обраний до складу ради, але фактично здійснює функції цього органу («директори de facto»). Виходячи із того, що обрання членів ради директорів породжує між ними та корпорацією корпоративні відносини, а із тими директорами, із якими укладається трудовий договір, породжуються іще й трудові відносини, неминучими будуть проблеми у правозастосуванні та колізії міжгалузевих норм у частині питання про майнову відповідальність членів ради директорів. Автор виснуває про необхідність укладення із усіма обраними директорами винятково цивільно-правових договорів. Також з метою врегулювання правових проблем із можливістю притягнення директорів до відповідальності у разі визнання недійсними укладених із ними цивільно-правових договорів, автором запропоновано передбачити особливі правові наслідки недійсності. У статті доводиться, що у певних випадках простежується акцесорний характер відповідальності за правопорушення у сфері корпоративних відносин: відповідальність члена ради директорів як самостійного суб’єкта корпоративних відносин залежить від порушення основного зобов’язання корпорацією як самостійного суб’єкта господарських та / або цивільних відносин. З огляду на таке, попри те, що, здебільшого, відповідальності за правопорушення у сфері корпоративних відносин буде різновидом господарсько-правової відповідальності, автор зауважує, що остання не може проявитись у випадках, коли корпорація стала суб’єктом саме цивільних відносин (а не господарських), для прикладу, у правовідношенні між страховиком та страхувальником фізичною особою. Відтак, відповідальність за правопорушення у сфері корпоративних відносин як акцесорної іноді може мати характер цивільно-правової відповідальності як основної. Автор критично розкриває зміст принципу спеціалітета, аргументує про необхідність притягнення до відповідальності за правопорушення у сфері корпоративних відносин «директорів de facto». У статті досліджується можливість індивідуалізації відповідальності членів ради директорів, доцільність покладення на них відповідальності за збитки, завдані корпорації внаслідок застосування публічно-правової відповідальності.

Проблеми визначення суб’єктів вчинення правочинів із заінтересованістю

О. С. Скібяк — 2025-03-01

Інститут правочинів із заінтересованістю досить довгий час залишався поза увагою науковців та практикуючих юристів у зв’язку із недостатньою деталізацією законодавцем нормативної бази , що регулює порядок їх вчинення. Це зумовлено тим, що в Україні досить невелика кількість суб’єктів господарювання дотримується порядку вчинення та погодження правочинів із заінтересованістю, а навіть у випадку порушення такого порядку не звертаються до правових засобів застосування наслідків порушення порядку вчинення правочинів із заінтересованістю. Таке ігнорування законодавчо визначеного порядку вчинення правочинів із заінтересованістю призвело до стагнації правового регулювання аналізованого інституту корпоративного права на досить довгий час. Водночас аналіз наявних прогалин та способів їх вирішення сприятиме формуванню сучасних підходів до забезпечення прозорості корпоративних відносин в частині вчинення правочинів із заінтересованістю, що є важливим для адаптації вітчизняного законодавства до європейських стандартів.

Суб’єкти правочинів, що характеризуються наявністю заінтересованості, відіграють суттєву роль у забезпеченні прозорості та дотримання стандартів доброчесності в корпоративних правовідносинах як в Україні, так і в інших іноземних юрисдикціях. Заінтересованість певної особи у вчиненні правочину зазвичай виникає в межах господарських відносин, корпоративних угод або процедур публічних закупівель, де підвищується ризик конфлікту інтересів. Українське законодавство встановлює коло осіб, що є суб’єктами таких правочинів, до яких, зокрема, належать посадові особи товариства, афілійовані особи та/або контролери.

Дослідження правового регулювання визначення суб’єктів вчинення правочинів, щодо яких є заінтересованість за законодавством України, необхідне для пошуку можливостей розвитку вітчизняного корпоративного законодавства навіть в таких начебто непопулярних його правових інститутах. Такі дослідження також дозволяють виявити недоліки існуючих норм та розробити ефективні механізми попередження зловживань, які можуть виникати у корпоративних правовідносинах.

Роль органів влади у розвитку соціально відповідального господарювання: оцінка поточного стану та нові підходи

А. О. Сошников — 2025-03-01

Дослідження направлено на оцінку поточного стану впливу органів державної влади на розвиток соціально відповідального господарювання, зокрема і через формування та реалізацію різних державних політик, а також надати пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення механізму прийняття відповідних рішень.

Наразі в Україні відсутнє єдине бачення розвитку соціально відповідального господарювання, зокрема це пов’язано з відсутністю повноцінної та дієвої державної політики у цій сфері, що і блокує вирішення зазначеної проблематики. Хоча частково це можна пояснити тим, що засади соціально відповідальної поведінки бізнесу є наскрізними і є частиною різних державних політик, які впроваджують уповноважені органи влади.

В статті проаналізована діяльність понад 20 державних інституцій, зокрема і центральних органів виконавчої влади, які формують та (або) реалізують ті чи інші державні політики і які мають (можуть мати) вплив на розвиток соціально відповідального господарювання (як прямий, так і опосередкований).

Констатовано, що значна кількість центральних органів виконавчої влади формують та реалізують державні політики, що торкаються діяльності суб’єктів господарювання і можуть бути дотичні до стимулювання бізнесу до соціально відповідальної поведінки, що надалі дозволить створити передумови для становлення та розвитку відповідного бізнес-середовища.

Підкреслено, що більшість державних політик розробляються на рівні того чи іншого центрального органу виконавчої влади, що зумовлює їх здебільшого вузький (галузевий) підхід, своєю чергою, розвиток соціально відповідального бізнесу потребує міжгалузевих, міжвідомчих та міжсекторальних рішень.

З метою здійснення загальної координації між різними органами влади, а також бізнес-спільнотою та громадськістю, обґрунтовано доцільність створення міжвідомчої (міжсекторальної) робочої групи з розвитку соціально відповідального бізнесу (соціально відповідального господарювання), як тимчасового консультативно-дорадчого органу при Першому віце-прем’єр-міністрі України – міністрі економіки України або при Міністерстві економіки України.

Особливості відкриття провадження у справі про банкрутство за ініціативою кредитора в зарубіжних країнах

О. С. Ярмоленко — 2025-03-01

У статті досліджено особливості відкриття провадження у справі про банкрутство за ініціативою кредитора в зарубіжних країнах. Акцентується увага, що динамічність розвитку властива не тільки законодавству України про банкрутство, а й переважної більшості країн світу, в тому числі – європейського правового простору. Проаналізовано законодавчі підходи до відкриття провадження у справах про банкрутство за ініціативою кредитора у Франції, США, Іспанії та Німеччині. Розглянуто нормативні акти, що регулюють ці процедури та підкреслено, що процедура відкриття провадження у справі про банкрутство з ініціативи кредитора чітко деталізовано і потребує суворого дотримання юридичних формальностей.

Зазначено, що у Франції кредитор повинен довести факт неплатоспроможності боржника, надавши відповідні докази. Суд перевіряє обґрунтованість заяви, забезпечуючи дотримання принципів рівності кредиторів. В США, окрім спрощених процедур подачі заяв, існують строгі вимоги щодо доведення фінансової неспроможності. Іспанське законодавство зосереджує увагу на доведенні боржником своєї платоспроможності, детально регламентує процедури взаємодії між сторонами, а також основний акцент робить на запобіганні банкрутству шляхом раннього впровадження заходів щодо врегулювання боргів. Німеччина встановлює чіткі критерії для ініціації банкрутства, включаючи неплатоспроможність або перезаборгованість, що підтверджується фінансовими розрахунками.

Зазначено, що прагнення наближення законодавства України про банкрутство до стандартів Європейського Союзу та визнаних у світі принципів справедливого судового розгляду є важливим вектором створення умов для інтеграції економіки України у світовий та європейський простір. Спільним для всіх розглянутих країн є реалізація принципу рівності незалежно як від форм власності, так і стосовно учасників провадження.

На підставі аналізу зарубіжного законодавства, пропонується посилити застосування процедур, які спрямовані на попередження банкрутства, актуалізувати механізм медіації як до відкриття, так і після відкриття провадження у справі про банкрутство тощо.

Екологічні наслідки війни: оцінка впливу відходів на навколишнє середовище

А. В. Духневич — 2025-03-01

Стаття присвячена аналізу екологічних наслідків війни в Україні з акцентом на вплив утворення та управління відходами на стан довкілля. Мета дослідження – визначити екологічні загрози, пов’язані з утилізацією відходів, оцінити завдані збитки та їх вплив на природні ресурси й екосистеми. У ході наукового дослідження використовувалися загальнонаукові методи, такі як аналіз, синтез, індукція, дедукція, систематизація та моніторинг. Результати дослідження показують, що війна в Україні спричинила масштабні екологічні збитки, серед яких забруднення ґрунтів, тваринного та рослинного світу, водних ресурсів та повітря, знищення біорізноманіття, руйнування заповідних територій і забруднення токсичними речовинами. Оцінка екологічних збитків станом на 2024 рік становить 2,5 трильйона гривень, причому наслідки включають порушення екосистем і тривалий вплив на природне середовище. Відзначено, що війна створила понад 15 мільярдів тонн відходів, зокрема будівельного сміття, що ускладнює екологічну ситуацію через пошкодження інфраструктури для їх утилізації. Хоча в деяких регіонах здійснюються заходи для збору, тимчасового зберігання та переробки відходів, існує необхідність у розробці ефективної стратегії управління, яка включає модернізацію інфраструктури, впровадження сортування та стимулювання переробки. Дослідження також виявило, що в умовах війни використовуються сучасні технології, зокрема аерофотознімки, безпілотники та інтерактивні платформи, які сприяють систематичному моніторингу та документуванню екологічних збитків. Значний внесок у збір і аналіз даних здійснюють державні органи, громадські організації та міжнародні ініціативи, такі як «Екологічний договір». Ці платформи дозволяють оцінити вплив відходів і військових дій на довкілля, розробити стратегії відновлення екосистем і притягнути винних до відповідальності. Практичне значення дослідження полягає у можливості використання отриманих результатів для формування стратегій відновлення довкілля та ефективного управління відходами у постконфліктний період.

Правові питання екологізації у просторовому плануванні

Л. В. Лейба — 2025-03-01

Екологізація в просторовому плануванні сьогодні набуває особливої актуальності через поглиблення екологічної кризи, швидку урбанізацію та зростаючий вплив кліматичних змін. Нераціональне використання природних ресурсів, забруднення довкілля та скорочення зелених зон у містах створюють серйозні ризики для здоров’я населення і сталого розвитку територій.

Законодавство в сфері просторового планування є фрагментарним, відсутня єдина законодавча база, яка б об’єднувала питання містобудування, охорони навколишнього природного середовища та сталого розвитку. Все це ускладнює інтеграцію екологічних принципів у планування територій. У Законі України «Про регулювання містобудівної діяльності» екологічній складовій у просторовій організації територій приділено мало уваги. І зв’язку з цим існують проблеми пов’язані з обмеженим урахуванням екологічних факторів під час затвердження містобудівної документації і відсутністю спрямування на вирішення екологічних проблем територіальних громад. Один із аспектів цієї проблеми полягає у тому, що при плануванні розвитку територій частіше за все враховуються тільки економічні фактори, такі як інвестиційна привабливість. Важливо внести до Закону положення про екологічне планування, визначивши найбільш значущі й узгоджені форми його адаптації до різних сфер системи «природа-суспільство». Це має включати просторове планування, ландшафтне планування, планування використання природних ресурсів, а також управління діяльністю суб’єктів господарювання, які впливають на стан довкілля.

У цьому контексті особливу значущість набуває розвиток концепції просторового планування, яке має стати ключовим інструментом для забезпечення сталого розвитку територіальних громад. Важливою основою такого підходу має бути екологічна складова, що враховує природний потенціал території. Екологічно орієнтоване просторове планування повинно стати не лише способом досягнення екологічної безпеки, але й засобом підвищення якості життя в територіальній громаді.

Виділення земель під полігони відходів: правове регулювання

Т. М. Кондратюк — 2025-03-01

У запропонованій статті розглянуто вітчизняні нормативно-правові акти та міжнародні документи, що визначають правове регулювання виділення земель під місця захоронення відходів та встановлюють загальні вимоги щодо їх розміщення. Серед основних: Закон України «Про управління відходами»; Національна стратегія управління відходами в Україні до 2030 року; «Державні будівельні норми. Проектування. Полігони твердих побутових відходів»; Порядок ведення Державного земельного кадастру; Земельний кодекс України; Стратегія розвитку сільського господарства та сільських територій в Україні на період до 2030 року; Директива Ради 1999/31/ЄС «Про захоронення відходів». Актуальність цього дослідження зумовлена відсутністю на законодавчому рівні визначення й закріплення земель які можуть надаватися під місця захоронення відходів. У запропонованій статті виокремлено деякі проблеми у сфері поводження з відходами їх захороненням та функціонуванням полігонів твердих побутових відходів та викладено можливі шляхи їх усунення. З’ясовано сутність і значення понять «полігон» та «сміттєзвалище». Досліджено, які саме земельні ділянки яких категорій можуть надаватися під місця захоронення відходів. Встановлено, що режим використання цих земель залежить від режиму використання території й зони, на які поділені полігони. З’ясовано та встановлено, що земельні ділянки під місця захоронення відходів можуть відноситися до комунальної форми власності. Запропоновано можливість розгляду питання про передачу таких земель у приватну власність, щоб стимулювати юридичних та фізичних осіб до поліпшення санітарно-епідемічних та екологічних умов їх використання під час експлуатації полігонів, дотримання строків експлуатації та порядку подальшої рекультивації. Виявлено, що для суб’єктів господарювання, що здійснюють поводження та управління з відходами, необхідно отримувати дозвільні документи для проведення операцій у сфері цієї діяльності. Опрацьовано нормативно-правові акти за якими визначаються земельні ділянки, на яких можуть розміщуватися санкціоновані полігони твердих побутових відходів за виключним принципом на підзаконному рівні. Розглянуто екологічний аспект нагромадження відходів будь-якого походження, оскільки обсяги утворення відходів тільки зростають, що напряму впливає на навколишнє природне середовище, життя та здоров’я населення. Встановлено, що проблема захоронення відходів являє собою одну з найбільших екологічних проблем, що значно вагоміша в ресурсному значенні. Постає важливе завдання по застосуванню і запровадженню новітніх технологій по утилізації і переробці відходів різного походження та зменшення кількості й обсягу територій на яких відбувається їх санкціоноване та несанкціоноване захоронення.

Право земельного сервітуту: актуальні питання

Т. В. Лісова — 2025-03-01

Статтю присвячено актуальним питанням у сфері права земельного сервітуту. Досліджено законодавче забезпечення становлення та розвитку сервітутного землекористування. Детально проаналізовано підстави, особливості та порядок встановлення земельних сервітутів. Підкреслюється, що незважаючи на законодавче визначення права земельного сервітуту, земельний сервітут може бути встановлений лише на частину земельної ділянки, яка перебуває у власності або користуванні. Ідеться про технічну документацією із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту. Зроблено акцент на появі нових видів земельних сервітутів.

Підкреслюється, що земельний сервітут повинен здійснюватися у спосіб, найменш обтяжливий для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Акцентовано увагу на встановленні сервітутів на земельних ділянках різних форм власності. Досліджуються особливості встановлення земельних сервітутів на земельних ділянках, що перебувають у державній та комунальній власності. Ідеться про межі втручання держави в право власності шляхом встановлення земельного сервітуту. Розглядаються процедурні аспекти щодо встановлення земельного сервітуту на землях, не сформованих у земельні ділянки.

Окремо розглядаються особливості встановлення земельних сервітутів за договором, законом, заповітом та за рішенням суду. Зазначається зміст договору про встановлення земельного сервітуту. Зазначаються особливості укладення договору про встановлення земельного сервітуту. Підкреслюється, що земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Наведено приклади законодавчих норм щодо встановлення земельних сервітутів за законом.

Аналізується порядок встановлення земельного сервітуту за заповітом. Зроблено наголос на занесенні земельного сервітуту до заповіту, а потім до свідоцтва про право на спадщину.

Розглядаються особливості та умови укладання договору сервітуту за рішенням суду. Наведено приклади судової практики у зазначеній сфері.

Окремі аспекти правового забезпечення управління відходами, що утворилися через пошкодження (руйнування) будівель та споруд внаслідок бойових дій

В. М. Єрмоленко — 2025-03-01

У статті висвітлюється стан правового забезпечення управління відходами, що утворилися через пошкодження (руйнування) будівель та споруд внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій або проведення робіт з ліквідації їх наслідків.

Встановлено, що реформа законодавства про управління відходами через прийняття та набуття чинності Законом України «Про управління відходами» не виправдала очікування в частині врегулювання відносин у сфері управління відходами, що утворилися через пошкодження (руйнування) будівель та споруд внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій або проведення робіт з ліквідації їх наслідків, оскільки цей рамковий Закон взагалі не згадує про їх особливості та не містить визначення цього виду відходів.

На основі аналізу наукових підходів щодо змісту категорії «відходи війни» встановлено, що вона є узагальненою категорією, яка включає значне видове різноманіття. Зроблено висновок про недоцільність уніфікації правового регулювання управління саме «відходами війни». Перевага має надаватись встановленню особливих вимог щодо управління окремими видами відходів, що охоплюються «відходами війни».

Задля уніфікації термінології та упорядкування практичного застосування правових норм підтримано раніше висловлені науковцями пропозиції щодо доповнення ст. 1 Закону України «Про управління відходами» поняттям «відходи, що утворилися через пошкодження (руйнування) будівель та споруд внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій або проведення робіт з ліквідації їх наслідків». Доведено необхідність відображення у цьому визначенні особливості таких відходів, закріплених у Національному переліку відходів. Запропоновано викласти згадане поняття в такій редакції «це частини (уламки) пошкоджених (зруйнованих) будівель та споруд, а також матеріали, предмети, їх частини та суміші які були всередині або поряд з ними у момент пошкодження (руйнування) та/або виконання робіт з демонтажу, що утворились унаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій або проведення робіт з ліквідації їх наслідків».

Висловлено пропозицію ідентичне визначення «відходів, що утворилися через пошкодження (руйнування) будівель та споруд внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій або проведення робіт з ліквідації їх наслідків» закріпити в п. 3 Порядку № 1073 на заміну поняття «відходи від руйнувань».

Точне землеробство як аграрно-правова категорія: ґенеза розвитку і правові проблеми визначення в Україні та світі

А. О. Осадча — 2025-03-01

У статті здійснено аналіз ґенези розвитку технології точного землеробства та нормативного унормування відносин у цій сфері в Україні та світі. Авторка зазначає, що перші наукові дослідження у сфері точного землеробства розпочалися в 20-х роках XX сторіччя як рекомендації для аналізу даних ґрунту. Проте саме доступність GPS для сільського господарства стала основою для розвитку точного землеробства та пришвидшення усіх його процесів. Авторкою акцентується увага на тому, що на початку розвитку технології точного землеробства дозволяли різноманітне внесення поживних речовин і пестицидів, проте не існувало глибокого розуміння, яким чином родючість ґрунту та шкідники змінюються в просторі та часі. Бракувало й пояснень, що конкретно спричиняє вказану мінливість, саме тому перші дефініції категорії «точне землеробство» були занадто загальними.

Звертається увага на те, що перші регуляторні акті у сфері точного землеробства були розроблені в 1998 році в США, що вплинуло на розвиток даної технології в світі.

У статті досліджено наукові підходи як іноземних, так і вітчизняних науковців до поняття «точне землеробство» як однієї з адаптивних форм аграрного виробництва, що базується на засадах сталого розвитку аграрного виробництва й агросфери в цілому. Авторкою зроблено висновок, що найбільш доцільним є використання конструкції «точне землеробство», що відповідає суті оригінального англомовного поняття «precision agriculture». Категорії «точне землеробство» («precision farming») та «точне сільське господарство» («precision agriculture») є тотожними й можуть використовуватися як синоніми. Окрема увага приділяється аналізу чинного законодавства України у сфері ведення точного землеробства. Автором підкреслюється, що на сьогодні чинне законодавство України у зазначеній сфері є декларативним і рамковим. Поняття «цифрове землеробство», яке використовується в чинному законодавстві, не відповідає суті поняття «точне землеробство» й не може бути використане для його характеристики. На підставі здійсненого аналізу сформульовано авторську дефініцію точного землеробства як аграрно-правової категорії.

Правові механізми подолання екологічних наслідків військової агресії Російської Федерації проти України

О. П. Світличний — 2025-03-01

В статті звертається увага, що після аварії на Чорнобильській АЕС у 1996 році, екологічна катастрофа стала однією з найбільших у світі. Проте, 24 лютого 2024 року Російська Федерація розв’язала проти України повномасштабну військову агресію, внаслідок якої українська держава зазнала не тільки людських жертв, руйнівних економічних наслідків, але негативних наслідків для навколишнього природного середовища. Внаслідок військових дій однією з найважливіших екологічних проблем в Україні стало забруднення повітря, води та ґрунту. Постійні бомбардування та обстріли міст, населених пунктів, прифронтових територій призвели до викиду великої кількості токсичних хімічних речовин у навколишнє середовище. В статті проаналізовано праці науковців, що досліджували схожу проблематику, наводяться статистичні дані негативних наслідків впливу війни для навколишнього середовища, що покладає на державу та її уповноважені органи конституційний обов’язок забезпечити право кожного громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Наголошено, що однією з найважливіших екологічних проблем під час війни також стало знищення лісів і місць проживання диких тварин, що значною мірою вплинуло на біологічне різноманіття. Звертається увагу на рекомендації дослідників Всесвітнього фонду дикої природи, які зазначають, що може робити Україна та її партнери, аби відновити навколишнє середовище після війни. Підкреслюється, що Україна, як країна-кандидат на вступ до ЄС, має ухвалити низку норм, стандартів та зобов’язань, а також взяти курс на «Зелену політику». Проаналізовано низку міжнародних та вітчизняних нормативно-правових актів щодо екологічної політики держави. Наголошено, що екологічні проблеми України, поряд із реалізацією права на безпечне для життя і здоров’я довкілля в умовах війни, як наслідок, що завдало шкоду навколишньому природному середовищу, порушило екологічні права громадян, обумовлює потребу у прийнятті правових механізмів подолання існуючих екологічних наслідків. Зроблено висновок, що подолання екологічних наслідків від війни в Україні потребує задіяння всього комплексу організаційно-правових, економічних, фінансових, науково-технічних, професійних та інших засобів за допомогою яких може здійснюватися подолання таких наслідків.

Співвідношення теорії та концепції як елементів юридичної науки

М. М. Бедрій — 2025-03-01

Стаття присвячена співвідношенню теорії та концепції як структурних одиниць юриспруденції. Досліджено спільні та відмінні риси цих явищ, на підставі яких окреслено межі відповідних понять. Доведено, що теорія та концепція становлять різні елементи юридичної науки, а їхнє ототожнення є недоцільним. У багатьох конкретних випадках зміст цих явищ дублюється, але вони мають різну природу, структуру та завдання. Критеріями розрізнення явищ запропоновано вважати діалоговість, гіпотетичність і соціокультурний контекст, які характерні концепціям, а не теоріям. Натомість перевагами теорії є чіткість, достовірність і визнання, які не завжди притаманні концепціям.

Представлено різні наукові погляди на співвідношення теорії та концепції, які варіюються від їхнього ототожнення до повного розрізнення. Інколи концепцію характеризують як вид теорії чи її структурну частину. Висловлено сумнів щодо того, чи існує об’єктивна можливість віднайти уніфіковану формулу взаємодії теорії та концепції з огляду на різноманіття цих явищ у юриспруденції та науці загалом. Концепція може становити передтеоретичне знання, розкривати зміст теорії або пояснювати її тощо.

Обґрунтовано, що правова теорія перебуває в системі юридичної доктрини, а правова концепція первинно існує поза нею. За умови здобуття визнання правова концепція інтегрується в юридичну доктрину та може трансформуватися в правову теорію. Стосовно одного державно-правового явища може існувати одна визнана теорія, співвідносна з нею визнана концепція та кілька невизнаних або менш визнаних концепцій. Можливим є також співіснування кількох конкуруючих правових концепцій в умовах відсутності цілісної теорії, яка ще формується.

Виявлено, що у більшості випадків створення концепції (абстрактного задуму автора) відбувається до формування теорії (кристалізації оброблених знань). Значно рідше трапляються випадки, коли концепція та теорія створюються паралельно або створення теорії випереджає концепцію. Останнє відбувається із залученням інтуїтивної методології, а згодом потребує пояснень, які надаються у відповідній концепції. Теорія не передбачає дискусійності своїх положень, а концепція такий діалог допускає та підтримує. Він становить для концепції можливість розвитку, суспільної адаптації та науково-практичного визнання.

Логіко-методологічні основи розсуду суб’єктів правозастосування

Р. В. Ванджурак — 2025-03-01

У пропонованій статті здійснено спробу дослідити розсуд суб’єктів правозастосування в контексті його логіко-методологічних основ. Це зумовлено передусім тим, що при вивченні доступних за темою напрацювань хоч і було встановлено доволі значний діапазон наукових робіт на предмет заданої проблематики, та, поряд з цим, відчувається дефіцит робіт, спрямованих на віднайдення способів, які унеможливлять чи хоча б мінімізують негативні прояви розсуду суб’єктів правозастосування при здійсненні ними дискреційних повноважень. У дослідженні відстоюється думка (яка опирається на погляди закордонних та вітчизняних науковців і практиків), що основами розсудових процедур є передусім логіко-методологічні підвалини таких міркувань, бо інакше така дискреція може перетворитися в суб’єктивізм чи навіть у процесуальне свавілля. В результаті проведеного дослідження з’ясовано та сформовано висновок, що розсуд суб’єктів правозастосування має чітко узгоджуватися з логічними принципами побудови міркувань, шляхом забезпечення підвищення ступеня об’єктивності та оптимізації дискреційних рішень, позаяк таке узгодження здатне значно розширити можливості об’єктивізації критеріїв оцінки доказів, упорядкувати процес формування дискреційних рішень та доказовість розсуду суб’єктів правозастосування, заснованих не лише на суб’єктивному внутрішньому переконанні, але й на обґрунтуванні цього переконання об’єктивно-логічним законам раціональності. Стаття є оригінальною, так як розсуд суб’єктів правозастосування досі у такий спосіб ніхто не досліджував й доволі актуальною, адже в юридичних колах вже давно точаться дискусії на предмет необхідності розсуду, як інструменту правозастосування, особливо в наш час, коли суспільство прагне відкритості та зрозумілості того чи іншого рішення. Дослідження має й практичну значущість, бо ж неможливо збагнути той чи інший предмет або явище, якщо вони не пояснювані з логічної точки зору. Порушена в цій статті проблематика, вочевидь, повинна стати предметом більш глибокого вивчення на рівні монографічних досліджень й бути приводом для подальших наукових диспутів.

Особливості пізнання правової істини

Ю. І. Мельничук — 2025-03-01

У статті досліджуються філософські та логічні основи правової істини. У ній аналізуються як правові норми узгоджуються з реальністю та які можливі наслідки для правозастосування. Метою моєї розвідки є виявлення та аналіз особливостей пізнання правової істини в контексті юридичної практики, зокрема, розпізнання взаємозв’язку між логічними основами пізнання та особливостями правового дискурсу. Досліджується динамічний характер правової істини, що може залежить від різних факторів як суспільних змін так індивідуальної інтерпретації. Опрацювання різних наукових творів сучасників, роботи яких є різноаспектні в плані розкриття сутності досліджуваного предмету, лише підкреслили складність визначення істини в правовому контексті та різні підходи до її розуміння. Ключовими моментами статті постають пошуки відповідей щодо ролі логіки в юридичному міркуванні, труднощі досягнення об’єктивності, вплив мови та інтерпретації на правову істину. У процесі роботи над темою розглянуті різні філософські та логічні концепції, які використовуються для вивчення цього феномену, зокрема: роль логіки висловлювань, інтерпретації та контексту в процесі пізнання правової істини. З одного боку, істина в праві пов’язана з об’єктивною реальністю та відображає суспільні відносини. З іншого боку, вона формулюється в процесі пізнання та може зазнавати змін під впливом різних факторів. Встановлено те, що для забезпечення ефективного правозастосування необхідно врахувати такі аспекти, а саме: динамічність правової істини (постійні зміни законодавства та суспільних відносин); комплексність пізнання (для встановлення правової істини необхідно використовувати різноманітні методи та підходи, включаючи логічний аналіз, герменевтику та ін.); взаємозв’язок теорії та практики (знання теоретичних концепцій істини повинні знаходити своє відображення в практичній діяльності юристі) та роль людського фактору (суб’єктивні фактори, досвід та цінності юриста, можуть впливати на розуміння правової істини). Аналіз феномену правової істини дозволяє зробити висновок про те, що це поняття є складним і багатоаспектним та потребує комплексного дослідження.

Дискусійні питання забезпечення прав і свобод ЛГБТ осіб в Україні

Л. Р. Наливайко — 2025-03-01

У статті здійснено дослідження дискусійних питань забезпечення прав і свобод ЛГБТ осіб в Україні. Наголошено, що у складних умовах воєнного стану значна увага приділяється захисту прав уразливих категорій громадян, але ситуація із забезпеченням прав та свобод ЛГБТ осіб в Україні виглядає неоднозначною. З одного боку, Україною було вжито певні кроки у напрямку подолання дискримінації таких осіб. З іншого боку, існують значні розбіжності між декларованими правами та реальними механізмами їхнього забезпечення. Зазначено, що станом на кінець 2024 року сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність не знайшли закріплення як захищені ознаки у Конституції України. Так само не знайшло належної правової регламентації право на зміну (корекцію) статевої належності. Визначено, що Україна належить до більшості держав, які допоки не включили до конституційних законів положення про недискримінацію і рівність прав та свобод ЛГБТ осіб. Разом із тим, звернуто увагу на поступове збільшення кількості країн, які гарантують права і свободи ЛГБТ осіб на законодавчому рівні. Вказано на важливість долучення України до передових демократичних практик щодо забезпечення рівного й неупередженого ставлення до всіх категорій громадян. Підкреслено, що слушним у післявоєнний період може бути розгляд питання про внесення змін і доповнень до статті 24 Конституції України стосовно розширення переліку ознак, за якими особа є захищеною від дискримінації, шляхом виокремлення сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Так само вказано на можливість оптимізації процедури зміни (корекції) статевої належності для громадян України, згідно з рекомендаціями, викладеними у Міжнародній статистичній класифікації хвороб і проблем, пов’язаних зі здоров’ям (МКХ-11) та закріпленням відповідних змін і доповнень у статті 51 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Відзначено, що доцільність утворення спеціалізованої інституції із забезпечення прав і свобод ЛГБТ осіб в Україні потребує ретельного опрацювання політиками, правозахисниками та представниками ЛГБТ організацій. У цілому, зроблено висновок про те, що забезпечення прав і свобод ЛГБТ осіб в Україні залишається недостатньо ефективним.

Вплив правового виховання на правосвідомість особи

Я. І. Турчиняк — 2025-03-01

Стаття присвячена філософсько-правовим проблемам особливостей впливу правового виховання на правосвідомість особи що передбачає вплив зовнішніх чинників і трансформації внутрішнього сприйняття навколишньої дійсності, що прямо впливає на формування правосвідомості індивіда. З’ясовано, що правове виховання має важливий ціннісно-мотиваційний вплив на правосвідомість особи та сприяє її правомірній соціалізації в державному суспільстві на основі природно-правових норм та вимог закону, а також, сприяє формуванню в індивіда поваги до прав і свобод людини. Особа з належним рівнем правового виховання і сформованою аксіологічною правосвідомістю здатна не лише усвідомлювати важливість дотримання правомірної поведінки, а й розуміти і сприймати вимоги норм закону, приписів моралі та здійснювати свою життєдіяльність за їх вимогами і на їх основі.

Акцентовано увагу на тому, що формування в особи ціннісних установок та розуміння добра і зла суттєво впливає на вектор розвитку суспільства й держави. Якщо особа формує власний світогляд з дитинства на основі демократичних цінностей в правовій державі, що визнає і поділяє загальноцивілізаційні норми співіснування людства, в основі яких – забезпечення і реалізація основних прав громадян, то її правосвідомість розвиватиметься на установках правомірного існування, поваги до людської гідності, права та соціуму. Моральні переконання особи формуються під впливом близького оточення і соціуму з раннього віку протягом життя.

Зазначено, що сьогодні практика правового всеобучу населення потребує певного корегування. Важливо щоби в закладах освіти проводилася робота з неповнолітніми особами не лише в контексті співпраці з органами ювенальної превенції по запобіганню проявів неправомірної поведінки, а варто залучати юристів-практиків у різних сферах правозастосування для ознайомлення учнів, студентів з чинним законодавством, зважаючи на вікову категорію.

Доцільно вводити інформативну практику на підприємствах, установах, організаціях з метою ознайомлення громадян з правами і обов’язками, актуальною для них нормативно-правовою базою.

Особливості примусового виконання аграрних нот

А. М. Авторгов — 2025-03-01

Стаття присвячена аналізу правового регулювання та практичних аспектів примусового виконання аграрних нот як нового фінансового інструменту, що запроваджений для підтримки фінансування сільськогосподарського виробництва. Аграрна нота визначається як неемісійний цінний папір, який забезпечує безумовне зобов’язання боржника виконати поставку сільськогосподарської продукції або сплатити грошові кошти кредитору відповідно до умов, визначених цим документом. У статті проведено детальний аналіз правової природи аграрної ноти, її відмінностей від аграрної розписки, а також окреслено переваги впровадження цього інструменту у фінансову систему України. Особливу увагу приділено аналізу новел Закону України «Про аграрні ноти», який набирає чинності 01 січня 2025 року, та їх впливу на забезпечення ефективного виконавчого провадження. Досліджено механізми примусового стягнення за аграрними нотами, що включають можливість виконання на підставі судового рішення, рішень міжнародного комерційного арбітражу, третейських судів або спеціальних виписок з Реєстру аграрних нот. Висвітлено роль застави як основного засобу забезпечення зобов’язань, включаючи нові підходи до застави, такі як використання живих тварин або продукції тваринного походження. Окремо проаналізовано питання звернення стягнення на сільськогосподарську продукцію, яка є предметом застави, та розглянуто можливості застосування цифрових технологій для підвищення прозорості й ефективності цих процедур.

У статті також оцінено нормативні обмеження, що стосуються неможливості звернення стягнення на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які перебувають у власності боржника. Особливий акцент зроблено на розгляді відмінностей між фінансовими та товарними аграрними нотами, що стосуються порядку їх виконання та правових наслідків для сторін зобов’язань. Досліджено проблемні аспекти виконання виконавчих написів на зернових складах та інші спірні питання, що виникають у процесі реалізації цього інструменту.

Автором зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення законодавства з метою підвищення ефективності виконання аграрних нот, а також забезпечення узгодженості правового регулювання цього інструменту з іншими нормативно-правовими актами, що регламентують виконавче провадження. Пропозиції, наведені в статті, спрямовані на створення сприятливих умов для залучення інвестицій у сільське господарство та розвиток інноваційних фінансових механізмів.

Донорство крові: правовий статус донора та гарантії захисту його прав

Л. М. Блага — 2025-03-01

Дефініцію «донорства крові та її складових частин» можна визначити як віддавання крові і її складових елементів за власним бажанням із лікувальною метою для його подальшого застосування як і в у терапевтичних цілях, так і клінічних заходах. Саме Цивільний кодекс виступає тим базовим актом, котрий прописує засадничі положення донорства у всіх його проявах. Обумовлено, що демографічні, культурні та релігійні чинники мають неабиякий вплив на бажання стати донором. Особливу увагу приділено актуальності поступу донорства в цілому, а також подоланню низької донорської активності.

Вказується, що існування будь-якої держави великою мірою залежить від донорів крові, тому нам слід вдосконалювати вже наявну систему донорства крові загалом роблячи її доступною та зрозумілою для всіх. За цих обставин донори крові наділені деякими пільгами в якості компенсаційного механізму за безпосередню реалізацію ними донорського призначення. З огляду на це, можемо виокремити такі пільги за наступними категоріями: загально-правові; додаткові; спеціальні. Проведений аналіз судової практики дозволив нам визначити проблеми щодо забезпечення захисту прав донорів. З’ясовано, що чинним законодавством прописана можливість державного страхування донорів з метою їх подальшої захищеності від небезпечних інфекцій, але така норма наразі здебільшого декларативна внаслідок відсутності чіткого порядку вищезгаданого страхування.

На основі проведеного аналізу аргументовано те, що внаслідок недотримання роботодавцями державних гарантій, що стосуються їх працівників, які стали чи ставатимуть донорами – можуть мати несприятливий вплив на їхнє подальше бажання провадити донорську діяльність чи то залучати до цього процесу інших охочих осіб. Автор приходить до висновку, що питання медичного обстеження майбутнього донора є вкрай важливим, через те, в цьому випадку необхідним є виокремлення його особливостей на законодавчому рівні, а також доречним є визначення переліку конкретних обставини, за яких індивід зміг би реалізувати своє донорське призначення за власним бажанням. Водночас докладна регламентація правового статусу донора допомомогла б усунути юридичні розбіжності.

Поняття та роль незалежного директора (незалежного невиконавчого директора) в корпоративному управлінні

Т. Блаженко — 2025-03-01

В статті аналізуються особливості нового для українського корпоративного права правового інституту – незалежного директора (незалежного невиконавчого директора) наглядової ради (ради директорів) в акціонерних товариствах. Особлива увага зосереджена на з’ясуванні термінологічної коректності запроваджених в законодавстві понять.

Констатується, що в Законі України «Про акціонерні товариства» використовується дуальне (подвійне) позначення стосовно регулювання інституту посадових осіб – «незалежний член наглядової ради» (у випадку обрання дворівневої системи корпоративного управління) та «незалежний невиконавчий директор» (за умови вибору однорівневої системи корпоративного управління). Функція відповідної посадової особи полягає в контролі та нагляді за діяльністю органів корпоративного управління. За основу було взято у зв’язку з євроінтеграцією саме термінологію на основі положень Рекомендації № 2005/162/EC Європейського Союзу. Автор аргументується, що інші поняття не відповідають вітчизняній правовій традиції, а тому їх недоцільно застосовувати як у нормотворчості, так і в актах локальної правотворчості.

Підкреслюється, що інститут незалежних директорів покликаний забезпечити високопрофесійний контроль за діяльністю АТ, об’єктивність публічної інформації про діяльність товариства, застосування нестандартних підходів, спрямованих на розвиток підприємницької діяльності підприємства, підвищує довіру інвесторів. Акціонери, у тому числі й мажоритарні, на практиці розуміють, що наявність потужної та дієздатної наглядової ради є конкурентною перевагою товариства.

Автором акцентується увага на тому, що завдяки присутності незалежних директорів у складі ради підвищується інвестиційна привабливість відповідного акціонерного товариства, оскільки вони здатні забезпечити більш ефективний та професійний контроль за діяльністю правління, що зменшує ризики інвестування в цю компанію і, відповідно, сприяє підвищенню її ринкової вартості. Підсумовується, що ефективність невиконавчих директорів прямо залежить як від їхньої участі на засіданнях ради директорів, так і від ґрунтовної перевірки ними у процесі ухвалення рішень припущень виконавчих директорів та інших агентів. Незалежні члени наглядової ради (незалежні директори) здійснюють набагато більший вплив на управління АТ та на якість фінансової інформації, аніж інші члени правління. Тому має місце обернена залежність між квотою незалежних директорів у наглядовій раді (раді директорів) та маніпуляціями з бухгалтерським обліком.

Реформування законодавства про усиновлення в Україні у контексті воєнних реалій

А. А. Меркун — 2025-03-01

Стаття присвячена аналізу особливостей законодавчого регулювання усиновлення в Україні в умовах воєнного стану, зокрема викликів, які виникають у зв’язку з бойовими діями та гуманітарною кризою. Автори висвітлюють ключові аспекти національного законодавства, акцентуючи увагу на положеннях Конституції України, Сімейного кодексу України, Закону України «Про охорону дитинства», а також на міжнародних документах, таких як Європейська Конвенція про усиновлення дітей та Конвенція про права дитини. Особлива увага приділяється внесеним у 2022-2023 роках змінам до нормативно-правових актів, спрямованих на адаптацію процедур усиновлення до нових умов.

У статті розглянуто основні проблеми, з якими стикається система усиновлення в умовах війни, зокрема втрату доступу до державних реєстрів на тимчасово окупованих територіях, ризик незаконного вивезення дітей до інших держав, труднощі з підтвердженням статусу дитини-сироти, а також перешкоди для евакуації дітей. Аналізуються заходи, які вживає держава для захисту прав дітей, зокрема створення Єдиної інформаційно-аналітичної системи «Діти», запровадження спрощених процедур перевірки кандидатів в усиновлювачі та розширення підстав для надання дітям статусу сироти.

Автори наголошують на важливості забезпечення прозорості процесів усиновлення, цифровізації обліку дітей та посилення контролю за дотриманням прав усиновлених дітей. Окремо висвітлюється роль міжнародного співробітництва у запобіганні незаконному усиновленню та уніфікації стандартів захисту дітей відповідно до вимог міжнародного права. У статті також наведено рекомендації щодо вдосконалення законодавства, яке регулює усиновлення, зокрема з метою оперативного реагування на нові виклики, що постають через воєнний стан.

Результати дослідження підкреслюють значущість комплексного підходу до реформування системи усиновлення, який базується на інтеграції міжнародних стандартів, ефективній взаємодії між державними органами, міжнародними організаціями та громадськими ініціативами. Зроблено висновок, що створення стабільних і безпечних умов для усиновлення є важливим кроком до забезпечення права кожної дитини на сімейне виховання навіть у складних умовах війни.

Відшкодування моральної шкоди в разі захисту особистих немайнових прав особи в умовах цифровізації

С. Б. Булеца — 2025-03-01

З одного боку, інститут особистих немайнових прав був предметом інтересів дослідників протягом останніх десяти років. З іншого боку, глобалізація та цифровізація спричинили значний вплив на сутнісний зміст особистих немайнових прав. Ці виклики спричинили потребу в нових дослідженнях, які стосуються цифрової трансформації суспільних відносин, корегування правових норм, які регулюють особисті немайнові відносини, і водночас створення основи для правового захисту та безпеки учасників таких правовідносин.

Стаття 56 Конституції України: Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Основним способом захисту особистих немайнових прав є відшкодування моральної шкоди в умовах постійної діджиталізації міжособистісних контактів. Під моральною шкодою розуміють негативні наслідки морального чи немайнового характеру, що виникли внаслідок фізичного болю, порушення особистих немайнових прав або прав, нерозривно пов’язаних з майновими правами, чи інших негативних явищ, спричинених протиправними діями. Позитивні емоції можуть пом’якшити завдану шкоду шляхом відшкодування. Стаття присвячена особливостям цивільно-правового аналізу відшкодування моральної шкоди в разі виникнення порушення особистих немайнових прав в мережі Інтернет, через використання відповідних додатків. Науковці стверджують, що необхідно чітко розмежовувати права на захист даних, конфіденційність і ідентичність. І це не лише для того, щоб система права була логічною та ефективною, але особливо для забезпечення широкого та надійного захисту всіх аспектів особистості людини. Дійшовши висновку, що при порушенні ОНП під час цифровізації моральна шкода має бути компенсована на загальних підставах, за винятком того, що особа може зазнати лише психічних страждань і переживань, які нічим не відрізняються від реальних страждань. Переслідування особи за допомогою інформаційних технологій завдає ще більших страждань, ніж переслідування в реальному житті. Враховуючи проведене дослідження запропоновано внести зміни в ч. 2 статті 23 Цивільного кодексу України щодо відшкодування моральної шкоди.

Питання правового режиму об’єктів нематеріальної культурної спадщини

Е. Галандарова — 2025-03-01

У статті розглядається правовий режим охорони нематеріальної культурної спадщини з акцентом на Конвенцію ЮНЕСКО 2003 року. Розглядаються еволюція концепції охорони, правові визначення та проблеми регулювання культурної спадщини через призму прав інтелектуальної власності. Наголошується на ролі різних зацікавлених сторін – держав, неурядових організацій (НГО) та спільнот – у збереженні та передачі культурних практик. Автор критикує існуючі механізми, наголошуючи на політичному впливі та обмеженнях у забезпеченні балансу між збереженням культурної спадщини та її адаптацією. Вказується, заклик до гармонізації міжнародних та національних правових норм спрямований на забезпечення ефективного захисту від зловживань та сприяння глобальному культурному співробітництву. У статті докладно вивчаються різні аспекти охорони, включаючи необхідність sui generis підходу, який поважає культурну різноманітність та визнає нематеріальну культурну спадщину як динамічне та живе явище. Розглядаючи ці питання, автор прагне сприяти розвитку більш ефективних та практичних механізмів для охорони та просування нематеріальної культурної спадщини у всьому світі.

Безумовно, формування міжнародного правового режиму залежить від ухвалення обов’язкових юридичних документів, що накладають зобов’язання на держави. Створення конкретних зобов’язань держав, поруч із регуляторними механізмами, розробленими регулювання об’єкта у межах кожного юридичного документа, становить основу правового режиму. Ефективність будь-якого прийнятого юридичного документа визначається функціональністю його регуляторних механізмів. Функціональність регуляторних механізмів визначає ефективність ухваленого юридичного документа. Суб’єкти, які визначають правовий режим, є ключовими факторами, що ідентифікують проблеми у відповідній галузі. Вони регулюють та пропонують альтернативні рішення для усунення складних питань, тим самим керуючи відносинами, що виникають у цій галузі. При вивченні існуючих режимів охорони нематеріальної культурної спадщини виявляється, що поряд із режимом sui generis захист через права інтелектуальної власності завжди був актуальною темою для обговорення.

Мирова угода як спосіб примирення сторін у цивільному судочинстві: порівняльно-правовий аспект

М. Б. Гарієвська — 2025-03-01

У статті досліджено мирову угоду як один із найефективніших способів примирення сторін та є результатом їхньої взаємної домовленості. Вона передбачає добровільне узгодження умов, що задовольняють інтереси обох сторін.

Визначено сутність та правову природу мирової угоди, визначено її основні елементи, форму, зміст та порядок укладення. Проаналізовано процесуальний порядок укладення та затвердження мирових угод у цивільному судочинстві. Цивільне процесуальне законодавство передбачає обов’язкове затвердження мирових угод судом, проте не забезпечує достатньої деталізації процедур їх укладення та внесення змін. Окрему увагу приділено правовим наслідкам укладення мирової угоди та її ролі у забезпеченні прав учасників процесу.

Розглянуто особливості мирової угоди у виконавчому провадженні, зокрема її значення як способу вирішення конфліктів на стадії виконання судових рішень. Проаналізовано нормативно-правове регулювання цього інституту в Україні та практичні аспекти застосування. Визначено роль мирової угоди як способу оптимізації виконавчого провадження, зокрема шляхом мінімізації витрат, скорочення строків виконання рішень та зменшення конфронтації між сторонами.

Відмічено, що ЦПК Республіки Польща передбачає процесуальний порядок укладення мирових угод, який є більш гнучким та деталізованим, що сприяє підвищенню ефективності її застосування. Дослідження виявило основні проблеми, які стримують ефективне використання мирових угод в Україні. Обґрунтовано необхідність гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами та адаптації досвіду для удосконалення процесуального регулювання.

Розглянуто проблеми, які виникають під час укладення та виконання мирової угоди, серед яких недотримання сторонами принципів добросовісності, порушення прав третіх осіб та прогалини у законодавстві. Сформульовано низку рекомендацій, зокрема щодо закріплення чітких вимог до форми мирових угод. Удосконалення процесуального порядку дозволить забезпечити баланс інтересів сторін, підвищити ефективність судового розгляду.

Підприємство як єдиний майновий комплекс в іпотечному правовідношенні

А. А. Герц — 2025-03-01

Серед цивільно-правових інститутів особливої уваги заслуговує інститут іпотеки підприємства як єдиного майнового комплексу. Іпотека є саме тим інструментом, завдячуючи якому формуються надійні засоби правового регулювання і захисту інтересів учасників іпотечних правовідносин в Україні.

Цивільний кодекс України вперше розглядає підприємство як єдиний майновий комплекс для здійснення підприємницької діяльності. Підприємству як єдиному майновому комплексу приділена увага і як окремому виду застави – іпотеці, яка є заставою нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Стаття присвячена особливостям цивільно-правового регулювання підприємства як єдиного майнового комплексу в іпотечному правовідношенні. Наводиться авторське визначення підприємства як єдиного майнового комплексу.

Акцентується увага на тому, що підприємство як єдиний майновий комплекс – це завжди майно з характерними ознаками і неповторною індивідуальністю. Сформовано чотири значення терміну “майно”: класичне, найбільш широке трактування цього поняття; речі і майнові права; речі і речові права; виключно речі.

Запропоновано зміни до Закону України “Про іпотеку”, які би стосувалося розширеного переліку об’єктів, які не можуть бути предметом іпотечних правовідносин.

Досліджена така група елементів підприємства як єдиного майнового комплексу, як основні та оборотні кошти, продукція, устаткування, інвентар, зокрема, наводиться визначення поняття «основних засобів», здійснена класифікація «основних засобів» за певними групами – основні засоби і інші необоротні матеріальні активи, аналізується поняття «оборотні кошти». Термін «оборотні кошти» в ЦК України взагалі не застосовується.

Цивільно-правове регулювання підприємства як єдиного майнового комплексу в іпотечному правовідношенні потребує дослідження та законодавчого врегулювання у повному обсязі. Все це породжує ряд суперечностей на практиці. У зв’язку з цим сформульовано висновки та пропозиції щодо удосконалення національного законодавства.

Винятки з принципу «servi res sunt» в праві Стародавнього Риму

А. Й. Головач — 2025-03-01

Вказується, рабовласницький устрій був характерний для багатьох стародавніх цивілізацій в різних куточках нашої планети, але найбільшого свого розквіту він отримав в античному світі в державах Стародавньої Греції та Риму.

Стаття присвячена аналізу правового статусу рабів у Стародавньому Римі через дослідження винятків з принципу «servi res sunt». Зазначається, що основою правосуб’єктності фізичної особи в рабовласницькому суспільстві була свобода. Раби її не мали, внаслідок чого в праві Стародавнього Риму виробився принцип «раби – це речі». Фактичне становище раба могло коливатися в гіршу чи кращу сторону, залежно від реалій, які складувалися в той або інший період, але принцип «servi res sunt» був незмінним.

Зазначається, що незважаючи на таке безправне становище рабів, їх людська природа не давала можливості всебічно втілити в життя норми інституту рабства згідно принципу «servi res sunt». Появлялися правові норми, які не відповідали згаданому принципу, не розвивали його послідовно, а, навпаки, створювали певні винятки, що вказує на двоякий, суперечливий характер норм інституту рабства. Чисельність таких норм зростала та стає найбільш вираженою в період імперії, коли інститут рабства починає занепадати та поширюється християнське віровчення.

Досліджуються випадки суб’єктності раба в економічній, процесуальній та особистих сферах. Найбільше уваги приділяється юридичним актам, які міг здійснити раб в інтересах свого власника та описується юридична природа таких актів. Зазначається про несамостійну правоздатність раба, коли він за дорученням свого власника вчиняє правочини (ex persona domini).

Аналізується суб’єктність рабів, яким давалася відносна господарська самостійність (зокрема, раби, яким надавали пекулію, робили діловими агентами, керівниками торгових підприємств, капітанами судна тощо). Звертається увага, що для розвитку економічної свободи раба, претори розробляли норми, направлені проти суб’єктності рабів.

Проводиться порівняння цивільних зобов’язань, які породжувалися поведінкою раба в інтересах рабовласника з натуральними зобов’язаннями. Досліджуються інші сфери прояву суб’єктності раба.

Захист прав споживачів у договорах про надання туристичних послуг з іноземним елементом (в контексті Європейського Союзу)

М. М. Гудима — 2025-03-01

У науковій публікації розглянуто питання захисту прав споживачів у договорах про надання туристичних послуг з іноземним елементом в Європейському Союзі та Україні. Наголошується, що споживачі туристичних послуг перебувають у слабшій позиції порівняно з туристичними компаніями, тому необхідно забезпечити збалансований підхід до регулювання таких відносин. Проаналізовано нормативні визначення та тлумачення поняття споживача та споживчого договору в праві ЄС та практиці ЄСПЛ. Відзначено, новели Регламенту Рим I щодо введення конкретних прив’язок до споживчих договорів, що сприяє підвищенню рівня їх захисту. Туристи, які користуються пакетними туристичними послугами, кваліфікуються як споживачі (в розумінні ЄС – фізичні особи, які укладають договори поза межами своєї професійної чи торговельної діяльності для особистих потреб) й отримують прямий захист відповідно до законодавства ЄС. Встановлено, що сторонам договору про надання туристичних послуг як споживчого договору дозволяється обирати застосовне право, але з умовою, що це не позбавляє споживача захисту, наданого імперативними нормами права його країни проживання. Акцентовано увагу на спрямованості діяльності виконавця послуг у країні постійного проживання споживача, що визначає застосовне право, якщо вибір не здійснено: у випадку пасивного споживача застосовується право країни його звичайного місця проживання, тоді як активний споживач може бути підпорядкований загальним правилам, що враховують місцезнаходження професійної сторони договору. При цьому суд має право застосувати застереження esare si clause для визначення більш тісного зв’язку договору з правом певної країни. Окрему увагу приділено колізійним нормам щодо зобов’язань про відшкодування шкоди, спричиненої в результаті надання туристичних послуг та щодо підсудності справ, які виникають із надання туристичних послуг. Підкреслюється, що застереження про вибір права або юрисдикції, включене до контракту без індивідуальних переговорів є несправедливим і може наголошуватись споживачем як таке, що є недійсним, якщо воно створює дисбаланс прав та обов’язків сторін.

Судовий контроль за виконанням рішень у немайнових справах цивільного судочинства України

І. В. Жукевич — 2025-03-01

Визначається, що законодавство України, попри нещодавнє оновлення, дотепер потребує доопрацювання у частині регламентування судового контролю за виконанням рішень у немайнових справах цивільного судочинства України. Зокрема, у грудні 2024 року було підписано Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення положень про судовий контроль за виконанням судових рішень», спрямований на удосконалення існуючих законодавчих положень про судовий контроль, який вніс значні корективи до цивільного процесуального законодавства у частині регламентування інституту судового контролю, що зумовлює потребу апелювати до оновлених положень Цивільного процесуального кодексу України. Змін зазнали статті: 148, 264, 265, 353, 432, 435, 447, 448, 449, 450, 451. Крім того, Цивільний процесуальний кодекс України доповнено статтями 447-1, 453-1-453-4. У немайнових цивільних спорах суд, за заявою стягувача, зможе зобов’язати боржника надати звіт про виконання рішення суду. У разі невиконання судового рішення боржник (або його керівник) може бути оштрафований тощо. Однак редакція викладу деяких положень вказаного закону викликає занепокоєння, з огляду на певну недосконалість: відсутність визначення випадків, які вважатимуться винятковими та можуть бути підставою для ініціювання судом продовження строку, передбаченого для вирішення справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця; не врахування оцінки обставин справи й вини особи, на яку накладається штраф, фінансового стану фізичних осіб, які можуть бути відповідачами, боржниками, та їх соціального статусу; залишення поза увагою питання щодо змісту звіту боржника про виконання судового рішення у немайнових справах, де боржниками є іноземні особи, апатриди; невиправдано широке тлумачення, яке є можливим, виходячи з тексту частини шостої статті 453-4 щодо встановлення нового строку для подання звіту. Оскільки встановлюється, що у разі неподання звіту у строк, встановлений судом, або у разі подання звіту з порушенням такого строку та за відсутності поважних причин, які унеможливили його вчасне подання, суд встановлює новий строк для подання звіту, без обмеження кількості таких поновлень.

Наказне провадження як окремий вид спрощеного провадження в цивільному судочинстві України

В. А. Кройтор — 2025-03-01

У статті розглядається проблематика збереження гарантій справедливого судового захисту при запровадженні спрощених процедур у цивільному судочинстві. Автор статті зазначає, що шлях України до вступу в ЄС передбачає запровадження нових стандартів функціонування судової влади. Впровадження міжнародних стандартів здійснення правосуддя та закріплення їх у національному цивільному процесуальному законодавстві є важливим етапом поширення європейського права на території України.

У праці зазначено, що однією зі значних новацій цивільного судочинства України, спрямованих на диференціацію судочинства на види судових проваджень, є можливість здійснення цивільного судочинства за правилами спрощеного провадження. Відповідно, нині в доктрині цивільного процесуального права відбувається формування спрощених судових процедур, які оптимізують цивільне судочинство задля ефективного здійснення правосуддя в цивільних справах.

Доведено також, що розвиток спрощених видів цивільного судочинства – це яскравий прояв курсу на подальшу диференціацію судових процедур у вітчизняному судочинстві. Наказне провадження є окремим видом спрощених судових процедур у вітчизняному цивільному процесуальному судочинстві. Автор зробив висновок про те, що наказне провадження є певним міжгалузевим субінститутом, у порядку якого розглядаються безспірні вимоги, що пред’являються до суду в чітко визначених процесуальним законом випадках, з належним документальним підтвердженням права вимоги. Перелік таких вимог усталений тривалий час і унормований у ст. 161 ЦПК України. При цьому ані спрощене, ані письмове провадження, які регламентовані ЦПК України, не можуть розцінюватися як прояви скороченого чи прискореного судочинства під час військової збройної агресії рф проти України. Навпаки, цілком логічний інший висновок – про те, що застосування спрощених проваджень сприяє реалізації права на справедливий суд, закріпленого у ст. 6 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

Подальше удосконалення процедур спрощеного провадження має здійснюватись із урахуванням вимог міжнародно-правових стандартів і принципів цивільного судочинства.

Майновий режим подружжя та поділ спільного майна: порівняльно-правовий аналіз

С. А. Лісовий — 2025-03-01

У науковій статті на основі порівняльно-правового аналізу з’ясовано майнові режими подружжя у європейських державах та виявлено особливості поділу спільного майна подружжя.

Виявлено чимало змін у регулюванні майнового режиму подружжя в Австрії, зокрема були скасовані такі інститути як «подружня частка», «викуп нареченої», «ранній дарунок», спадщина подружньої частки, допомога для вдови та законний узуфрукт. Вказані зміни важливі у аспекті встановлення переліку тих об’єктів, які підлягають поділу. У Бельгії майнові відносини подружжя були реформовані Законом від 22 липня 2018 року, з одного боку залишилася презумпція спільності майна набутого подружжям у шлюбі, при цьому під час обговорення змін у парламенті згадувалися рекомендації та принципи Комісії із європейського сімейного права. Впроваджені зміни удосконалили насамперед підходи до розподілу житла, речей домашнього вжитку, професійних активів. У Болгарії Сімейний кодекс 2009 року запровадив новий підхід до регулювання майнових відносин подружжя. На зміну єдиному імперативному режиму спільності майна, набутого під час шлюбу, було запроваджено три майнові режими, зокрема: a) спільної власності; б) роздільної власності; в) договірний режим (запроваджений шлюбним договором). У Данії чимало змін у регулюванні майнових відносин подружжя були впроваджені Законом про фінансові справи подружжя, прийнятим у травні 2017 року. Новий Закон зберіг традиційний підхід – легальну презумпцію щодо майнового режиму між подружжям по принципу «відкладеної спільності майна», і на далі подружжя вправі укладати договори, якими можуть відступити від рівного розподілу майна. Проте новий закон передбачив декілька нових об’єктів, які на разі вже є окремою власністю та не підлягають розподілу. Зокрема, чітко розмежовано дарування між нареченими та дарування між подружжям, тобто після укладення шлюбу.

Проведене порівняльне дослідження показало відсутність єдиного підходу в європейських державах до регулювання майнових режимів подружжя та поділу майна. Найбільш цікавим є підхід данського законодавця щодо поділу окремої власності на види, - роздільне майно після розлучення та абсолютне роздільне майно.

Врегулювання спору за участю судді, медіація, мирова угода, врегулювання спору в третейському суді як заходи альтернативного вирішення спорів

Ю. Мележик — 2025-03-01

В статті зазначається, що відповідно до пілотних рішень Європейського суду з прав людини Україна має розвивати інститут примирення сторін. Інноваційним правовим інститутом, який було запроваджено в систему цивільного процесуального права України, став інститут врегулювання спору за участю судді. В 2021 році було прийнято Закон України «Про медіацію», який визначив правові засади та порядок проведення медіації як позасудової процедури врегулювання конфлікту (спору), принципи медіації, статус медіатора, вимоги до його підготовки та інші питання, пов’язані з цією процедурою. Вплив на цей Закон здійснила Директива про медіацію від 21 травня 2008 р.

Виділяються спільні та відмінні риси таких заходів альтернативного вирішення спорів, як врегулювання спору за участю судді, медіація, мирова угода, врегулювання спору в третейському суді. Спільними рисами є такі: мета – мирне врегулювання спору; підстава – згода сторін; звернення особи до суду не є перепоною для застосування будь-якого з засобів мирного врегулювання спору; на початку застосування процедури мирного врегулювання спора особа, яка її проводить, зобов’язана роз’яснити сторонам мету, порядок проведення врегулювання спору, права та обов’язки сторін; учасники, а також суб’єкти, що забезпечують проведення врегулювання спору за участю судді, медіації, мирової угоди, третейського суду, не мають права розголошувати конфіденційну інформацію; засоби мирного врегулювання спорів не застосовуються, якщо вони можуть вплинути на права і законні інтереси третіх осіб, які не є учасниками врегулювання спору; вразі, якщо «у справу вступила» третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору – заборонено проводити врегулювання спору за допомогою цих засобів; сторона спору має право припинити застосування мирного засобу врегулювання спору; застосування засобів мирного врегулювання спору не може порушувати права та інтереси інших осіб, інтереси держави чи суспільні інтереси.

Виділено відмінні риси врегулювання спору за участю судді, медіації, мирової угоди, врегулювання спору в третейському суді.

Акцентовано увагу, що на відміну від врегулювання спору за участю судді, законодавством України встановлюються обмеження щодо підвідомчості справ третейським судам (ст. 6 Закону України «Про третейські суди»), а також можуть передбачатися особливості проведення медіації в окремих категоріях конфліктів (спорів) (ч. 2 п. 1 ст. 3 Закону України «Про медіацію»).

Становлення та розвиток міжнародних стандартів захисту прав дитини в умовах збройного конфлікту

Б. С. Киричук — 2025-03-01

У статті наведено результати наукових досліджень щодо комплексного аналізу процесу становлення і розвитку міжнародних стандартів захисту прав дитини, починаючи від 1900-х років і до сьогодення. Встановлено, що актуальність і важливість проведення своєчасного дослідження обраної авторами статті проблематики зумовлюється гостротою, інтенсивністю й характером ведення сучасних збройних конфліктів, у межах яких відбувається залучення малолітніх та неповнолітніх осіб для прикриття військових дій, безпосередньої участі в збройному конфлікті, а також власне для вчинення експлуатації, фізичного, сексуального й психологічного насильства.

Особливість роботи зумовлюється тим, що в наявних наукових дослідженнях, опублікованих за останні роки у вітчизняних виданнях, аналіз міжнародних стандартів захисту прав дитини здійснювався фрагментарно та не мав комплексного характеру. Натомість автори цієї статті акцентували увагу на поступовій еволюції міжнародних стандартів, розпочинаючи дослідження від нормативно-правових актів 1900-х років і до сьогодення. Для підтвердження важливості обраної теми дослідження авторами статті додатково наведено актуальну статистичну інформацію, представлену в Україні наприкінці 2024 року.

На підставі детального дослідження наявних інформаційних джерел встановлено, що під поняттям прав дитини варто розуміти сукупність можливостей дитини, визнаних в міжнародному праві та національному законодавстві, які зумовлюються певними фізичними й психологічними особливостями розвитку дитини, ґрунтуються на загальновизнаних принципах природного права, гарантуються державою та іншими суб’єктами права й мають особливий механізм їхньої реалізації та захисту. При цьому в законодавстві України регламентування прав дитини здійснюється з таких позицій, згідно з якими ці права передусім розглядаються в системі загальних прав людини, а лише згодом – як окрема система, яка враховує особливості розвитку малолітніх та неповнолітніх осіб.

Визначено, що до загальновизнаного переліку основних актів, що визначають міжнародні стандарти захисту дитини, варто віднести Гаазьку конвенцію про закони та звичаї війни в наземних умовах від 1907 року, Декларацію прав дитини від 1959 року, чотири Женевські конвенції від 1949 року, два Додаткові Протоколи до неї від 1977 року, власне Конвенцію про права дитини від 1989 року, а також Факультативний протокол до неї від 2000 року.

Вплив штучного інтелекту на принцип рівноправності та змагальності сторін у цивільному процесі

М. В. Парасюк — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню із застосуванням комплексного системного аналізу впливу штучного інтелекту на принцип рівноправності та змагальності сторін у цивільному процесі. Зазначено, що науково-технологічний прогрес відкрив людству пізнання нових можливостей штучного інтелекту та «проникнення» останнього у всі сфери суспільного життя. Об’єктом дослідження є сукупність суспільних відносин, що складаються у сфері правового регулювання використання штучного інтелекту у цивільному процесі. Предметом є теоретичні положення про штучний інтелект, особливості використання у цивільному процесі. У методологічну основу роботи покладено загальнонаукові методи: індукція, синтез, порівняльно-правовий метод, метод критичного аналізу; приватно-правові методи: порівняльно-правовий, правового моделювання та інші. Поява штучного інтелекту породжує низку проблем загального та спеціального характеру. Сьогодні на рівні чинного цивільного законодавства України та нормативно-правових актів Європейського Союзу недостатньо правових норм які б належно врегулювали суспільні відносини, що пов’язані з штучним інтелектом. Вказано, що використання штучного інтелекту може прискорити процеси судочинства, покращити доступ до правосуддя та зменшити вплив людського фактору на судові рішення. Розглянуто сучасні тенденції, проблеми та перспективи, пов’язані з використанням штучного інтелекту в правовій системі. Аналізуються юридичні, етичні та соціальні аспекти залучення штучного інтелекту в цивільний процес. Звернута увага на потенційні ризики використання штучного інтелекту в цивільному процесі. Провадження за категоріями справ, де ключовим моментом для ухвалення рішення є перевірка дотримання формальних вимог, займає у суддів значну кількість часу, що впливає на якість розгляду інших категорій справ. Це потребують глибокого аналізу фактичних та юридичних обставин, тому дуже актуальним є розгляд питань, пов’язаних із можливістю застосування штучного інтелекту. У статті пропонують рекомендації для подальшого розвитку технології штучного інтелекту в цивільному процесі.

Особливості передачі (відчуження) майнових прав на публічне сповіщення незафіксованого виконання (прямий ефір) за договором про передання (відчуження) майнових прав за законодавством України

Н. Г. Печерова — 2025-03-01

Об’єкти суміжних прав незважаючи на тісний зв’язок з об’єктами авторського права виокремлені згідно українського законодавства в окрему групу об’єктів. Зміст права інтелектуальної власності на той чи інший об’єкт становлять особисті немайнові права та майнові права. Кожен з об’єктів суміжних прав має свій момент виникнення особистих немайнових та майнових прав. Майнові права надають можливість з розпоряджання ними. Діюче профільне законодавство України надає можливість із розпоряджання майновими правами як частково, так і повністю. Метою нашої роботи є дослідження особливостей з розпоряджання майновим правом на публічне сповіщення незафіксованого виконання (прямий ефір) за договором про передання (відчуження) такого права. Що означає розпоряджання майновим правом на публічне сповіщення незафіксованого виконання (прямого ефіру) згідно договору про передання (відчуження) майнових прав? Це означає повну та безповоротну передачу майнового права, що передається (відчужується) до нового суб’єкта від первинного, яким є виконавець (виконавці).

Чому автором було обрано саме дослідження розпоряджання майновим правом на публічне сповіщення незафіксованого виконання (прямого ефіру)? Ідея з даного дослідження виникла у зв’язку із певною неузгодженістю моменту виникнення майнових прав на зазначений об’єкт із загальним правилом про те, що розпоряджання може мати місце лише по відношенню до створеного об’єкту, а відповідно і майнових прав, що виникають у зв’язку з цим.

Діалектичний підхід склав методологічну основу дослідження, що дозволив проаналізувати особливості передачі майнового права на публічне сповіщення незафіксованого виконання (прямого ефіру) за договором про передачу (відчуження) такого права.

В результаті проведеного дослідження автором була приділена окрема увага аналізу та дослідженню того, що не можна ототожнювати договір про передачу (відчуження) майнових прав на об’єкт суміжних прав та передачу об’єкту права інтелектуальної власності за договором купівлі-продажу. Це є окремі цивілістичні конструкції. Так, дійсно без виникнення об’єкту суміжних прав, не виникають і майнові права на нього, проте, об’єкт і майнові права незалежні одне від одного, а відповідно відчуження об’єкту не означає відчуження майнових прав на нього і навпаки. Звичайно, при цьому, не можна говорити про розпоряджання майновими правами без ознайомлення з самим об’єктом, що є цілком логічним та виправданим і знайшло своє відображення у положеннях профільного українського законодавства.

У зв’язку з проведеним дослідженням та зробленими висновками, автором було запропоновано ряд нових редакцій статей до діючого профільного українського законодавства. Одна із ключових запропонованих редакцій стосується зміни до підходу в розумінні моменту виникнення майнового права на виконання. В основі запропонованого, лежить думка автора про те, що важко уявити собі укладення договору про передачу (відчуження) майнового права на публічне сповіщення незафіксованого виконання (прямого ефіру) власне під час здійснення такого публічного сповіщення. Вважається, що виконання як об’єкт суміжних прав не створюється безпосередньо під час публічного сповіщення (прямого ефіру) за загальним правилом, а є створеним до нього, шляхом проведення репетицій, в тому числі і генеральної репетиції (репетицій) під час власне якої у майбутнього нового суб’єкта є можливість із ознайомлення та укладення відповідного договору. Враховуючи останнє, виконання, що здійснюється під час публічного сповіщення (прямого ефіру) не є вже новим.

Окрім власне розгляду особливостей передачі (відчуження) майнових прав на публічне сповіщення незафіксованого виконання (прямого ефіру) автором підіймається ще ряд дотичних до поставленої теми питань. Так, серед іншого, автором пропонується нова редакція статті профільного українського законодавства шляхом виключення трудового договору (контракту) як такого, що врегульовує розподіл майнових прав між працівником (працівниками) і роботодавцем у зв’язку з тим, що він не є цивільно-правовим по своїй природі по-перше (а мова йде саме про створення об’єкту права інтелектуальної власності), а по-друге, виходячи з того, що розподіл майнових прав не може відбуватися завчасно, тобто до моменту їх виникнення. Натомість автор пропонує ввести до редакції статті профільного Закону України новий договір, а саме договір про передачу (відчуження) майнових прав на службові об’єкти авторського права та суміжних прав.

Суміжні права виконавців на цифровий контент: проблемні питання

Ю. Ю. Поперечний — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню проблемних питань поширення суміжних прав виконавців на цифровий контент. Авторами проаналізовано окремі категорії об’єктів суміжних прав у розрізі поширення майнових та особистих немайнових прав виконавців на цифровий контент. Визначено, що охорона майнових та особистих немайнових прав виконавців застосовується у випадку, коли їх виконання транслюється в цифровій формі через онлайн-платформу постачальника цифрового контенту. У такій ситуації виконавцю належить право на винагороду від постачальника за використання такого виконання. Те саме правило повинно застосовуватись стосовно використання та поширення зафіксованого у фонограмах чи відеограмах раніше не трансльованого виконання. З’ясовано правовий статус фонограми та відеограми як об’єктів суміжних прав, оскільки саме ці об’єкти можуть бути безпосередньо переведені у цифрову форму і ставати предметами договорів, які регулюють обіг цифрового контенту. Встановлено, що у разі перетворення фонограми чи відеограми в цифрову форму шляхом конвертації первинного сигналу будь-якого типу в цифровий сигнал, така похідна фонограма чи відеограма буде вважатися цифровою копією і втратить додаткову охорону майнових та особистих немайнових прав її виробників відповідно до умов договору постачання цифрового контенту. На основі аналізу судової практики встановлено, що при укладанні договору на постачання цифрового контенту, який є об’єктом авторського права та суміжних прав в Інтернеті, постачальник зобов’язаний отримати дозвіл на використання такого охоронюваного об’єкта або сплатити відповідну винагороду уповноваженій особі (автору чи власнику суміжних прав) за будь-яке використання твору.

Обґрунтовано необхідність удосконалення законодавства в сфері захисту авторських та суміжних прав у мережі Інтернет шляхом доповнення ст. 1 Закону України «Про авторське право та суміжні права» положеннями, які визначають, що у випадку першочергового запису фонограми чи відеограми в цифровій формі, такий запис буде вважатися цифровим контентом. Визначено, що виробникам фонограм та відеограм надається виключне право на використання таких творів в Інтернеті. У разі, коли фонограма чи відеограма стає предметом договору постачання цифрового контенту, на виробників поширюється охорона їх майнових та особистих немайнових прав, з можливістю відшкодування шкоди у випадку порушення цих прав постачальником цифрового контенту.

Антипублічний правочин: окремі засади

І. В. Рущак — 2025-03-01

Вказується, система норм про недійсність правочинів займає центральне місце в цивільному праві, адже виступає ключовим механізмом забезпечення законності та надійності майнового обороту, а також гарантією захисту законних інтересів сумлінних учасників цивільних правовідносин. Серед численних підстав визнання правочинів недійсними особливо важливе значення має їх суперечність засадам правопорядку, усталеним моральним цінностям суспільства та імперативним приписам законодавства. У статті досліджуються теоретичні та практичні аспекти правового режиму правочинів у цивільному праві України. Здійснено критичний аналіз існуючих наукових підходів до розуміння правового режиму правочинів та його елементів. Обґрунтовано, що запропонована в науковій літературі конструкція правового режиму правочинів є надмірно ускладненою та не повністю відповідає усталеному розумінню правового режиму як особливого порядку регулювання, що виражається в комплексі правових засобів. Доведено, що термін «правовий режим» традиційно застосовується щодо об’єктів права і означає спосіб набуття та порядок і межі здійснення прав щодо такого об’єкта права.

Особливу увагу приділено критичному аналізу категорії «правочин, що не відбувся». Встановлено, що дана категорія є алогічною з точки зору теорії юридичних фактів та не має практичного значення, оскільки випадки недосягнення мети правочину вже врегульовані спеціальними нормами цивільного законодавства. Аргументовано недоцільність введення такої категорії в науковий обіг та законодавство, оскільки це може призвести до невиправданого ускладнення правового регулювання та правозастосовної практики.

На основі аналізу судової практики виявлено проблеми застосування ст. 228 ЦК України щодо визнання правочинів недійсними як таких, що порушують публічний порядок. Встановлено, що суди інколи необґрунтовано застосовують дану норму до правочинів, які порушують приватні права та інтереси, а не публічний порядок. Запропоновано розмежовувати правочини, що порушують публічний порядок, від правочинів, які порушують приватні права та інтереси осіб.

Обґрунтовано необхідність вдосконалення теоретичних підходів до розуміння правового режиму правочинів та практики застосування законодавства про недійсність правочинів. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання відносин у сфері вчинення та визнання недійсними правочинів, що порушують публічний порядок.

Професійні стандарти діяльності юриста в міжнародній комерційній медіації: від змагального процесу до посередництва

Н. С. Федорук — 2025-03-01

Стаття присвячена проблемі дотримання принципів міжнародної комерційної медіації професійними юристами, які часто залучені до медіаційного процесу розв’язання міжнародних комерційних спорів як медіатори або юридичні радники. Так, значна частина медіаторів, яких пропонують постійно діючі арбітражні установи, складають професійні юристи (наприклад, в Україні цей показник 99%), що обумовлено специфікою комерційних спорів, які вимагають знання міжнародного права. Проте перенесення юристами принципів правосуддя у медіаційний процес часто суперечить його консенсусній природі, адже медіація спрямована на мирне врегулювання конфліктів, а не на змагання сторін. На відміну від судового та арбітражного процесу процедура медіації в міжнародних комерційних спорах від початку до кінця базується на принципі самовизначеності сторін, який відображає консенсусну природу медіації. Він є основоположним принципом медіації, який, власне, і відрізняє її від судового та арбітражного процесу. Основна роль медіатора – допомагати сторонам знаходити взаємоприйнятне рішення, а не призначати у спорі винну і потерпілу особу, оскільки на відміну від суду чи арбітражу, які завершуються обов’язковим рішенням, медіація завершується лише фіксацією консенсусного результату. Ефективна участь юристів в якості радників сторін міжнародної комерційної медіації забезпечується відмовою від адвокатських методів представництва та прагненню до відкритості та обговоренню проблем, потрібних для досягнення компромісу. Для забезпечення консенсусної природи міжнародної комерційної медіації дії представників сторін мають включати консультації клієнтів, обговорення юридичних аспектів конфлікту із медіатором і допомогу у формулюванні угоди. Для вирішення подібних проблем юридичні факультети повинні розширити програми медіаційної підготовки здобувачів, зосереджуючи увагу на навичках комунікації та переговорів, щоб майбутні юристи розуміли важливість людських відносин у конфліктах. Окрім теоретичного навчання, розумінню консенсусної природи медіаційного процесу допоможе практика в сферах, де не домінує змагальність, наприклад, у юридичному консультуванні в процесі укладення міжнародних комерційних контрактів.

Реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, як підстава набуття повної цивільної дієздатності

Ж. Л. Чорна — 2025-03-01

Здатність фізичної особи самостійно, без згоди батьків (усиновлювачів), опікунів чи піклувальників набувати і здійснювати права, створювати та виконувати обов’язки, пов’язується із повною цивільною дієздатністю. Саме такий вид дієздатності дає змогу розуміти значення дій, які вчиняються і можливість передбачати їх наслідки. Цивільний кодекс України визначає дві підстави для «автоматичного» набуття повної цивільної дієздатності, до яких відносяться: досягнення фізичною особою повноліття та реєстрація шлюбу неповнолітньої особи. Відповідно до ч. 2 ст. 23 Сімейного кодексу України передбачається, що за заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Підставами для надання такого права судова практика визнає, зокрема: фактичне створення сім’ї, вагітність, народження дитини. При цьому, якщо батьки (піклувальники) заперечують проти надання права на шлюб, їхня думка не є підставою для відмови в задоволенні заяви. Підставою для задоволення заяви є встановлення судом факту відповідності права на шлюб інтересам неповнолітньої особи (заявника). Моментом набуття повної цивільної дієздатності в даному випадку є саме реєстрація шлюбу, а не рішення суду про надання права на шлюб. При цьому, надання права на шлюб з особою, визначеною у рішенні суду, не тягне за собою можливість реєстрації шлюбу з іншою особою, якщо з якихось причин шлюб не було зареєстровано. Слід зазначити, що у ч. 2 ст. 34 Цивільного кодексу України не визначено правових наслідків набуття повної цивільної дієздатності у разі реєстрації шлюбу (на противагу припинення шлюбу до досягнення повноліття та визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи). У зв’язку з цим, пропонуємо ч. 2 ст. 34 Цивільного кодексу України доповнити новим абзацом і викласти його у такій редакції: «Повна цивільна дієздатність набута з моменту реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, поширюється на усі цивільні права та обов’язки». У зв’язку з цим, абзаци 2 та 3 ч. 2 ст. 34 вважати, відповідно, абзацами 3 та 4. Набута цивільна надає можливість таким неповнолітнім особам укладати усі правочини, як у своїх інтересах, так і в інтересах своїх дітей.

Проблемні питання нормативної регламентації оскарження дій чи бездіяльності сторони обвинувачення у досудовому кримінальному провадженні

В. В. Андрух — 2025-03-01

У статті розглянуто недоліки нормативно-правового регулювання оскарження дій чи бездіяльності сторони обвинувачення у досудовому кримінальному провадженні. Констатовано, що зміст кримінального процесуального закону не містить перелік процесуальних дій, що підлягають оскарженню, звужуючи можливості захисту прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. Наголошено, що існування судового контролю тільки за прийняттям процесуального рішення про проведення слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій є недостатнім, оскільки з огляду на дотримання основоположних прав і свобод людини, попереднє процесуальне рішення може бути законним й обґрунтованим. Аргументовано позицію, що для попередження ризиків порушення прав, свобод і законних інтересів людини під час проведення стороною обвинувачення процесуальних дій, пов’язаних із застосування примусу, в кримінальному процесуальному законодавстві необхідно передбачити підстави, умови і коло осіб щодо оскарження процесуальних дій суб’єктів сторони обвинувачення у досудовому кримінальному провадженні. З’ясовано, що проблемним питанням реалізації механізму оскарження бездіяльності слідчого, прокурора є наявність у кримінальному процесуальному законі вказівки на чітко визначений строк вчинення відповідної процесуальної дії. Зазначено, що нормативні положення щодо проведення низки процесуальних дій не містять вказівок на чіткі строки їх виконання, що перешкоджає реалізації стороною обвинувачення своїх обов’язків, зокрема в частині виявлення обставин, що виправдовують підозрюваного, пом’якшують його винуватість тощо. Висловлено думку, що з метою усунення зазначених проблем необхідно вилучити вимогу про наявність конкретного процесуального строку для оскарження бездіяльності сторони обвинувачення. Натомість потрібно закріпити положення, відповідно до якого буде дозволено оскарження будь-якої бездіяльності сторони обвинувачення, що порушує права, свободи чи законні інтереси учасників кримінального провадження й інших зацікавлених осіб.

Проблеми реалізації права підозрюваного (обвинуваченого) на подання доказів

Д. А. Барабанова — 2025-03-01

У статті авторка наголошує на тому, що чинний КПК України надає підозрюваному, обвинуваченому право подавати докази, однак детально не регламентує процесуального порядку його реалізації. У кримінально-процесуальній доктрині також не вироблено уніфікованого підходу до процедури, яка могла б забезпечити ефективне здійснення зазначеними суб’єктами права на подання доказів під час досудового розслідування та в судових стадіях кримінального провадження. Констатовано, що активна участь підозрюваного (обвинуваченого) в доказуванні має важливе значення для захисту їх прав та законних інтересів, що своєю чергою сприяє забезпеченню всебічного, повного і неупередженого дослідження обставин кримінального провадження. Водночас, під час реалізації права підозрюваного (обвинуваченого) на подання доказів виникає низка різних проблем, які мають нормативний, правозастосовний, тактичних характер. Авторка доходить до висновку, що праву підозрюваного витребовувати речі, документи чи відомості не кореспондує обов’язок відповідних органів державної влади чи місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб їх надавати. Якщо підозрюваний здійснює захист самостійно, отримати таким способом необхідні йому доказові матеріали фактично неможливо. Підтримано думку, що речі, документи, інші матеріали, подані підозрюваним (обвинуваченим), є доказами саме з моменту їх надання. Наголошено на доцільності подання підозрюваним доказів під час досудового розслідування у тих випадках, коли за їх допомогою можна обґрунтувати наявність обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння або є підставою для закриття кримінального провадження. Для їх вирішення виявлених проблем, передусім, потрібно внести зміни до чинного КПК України, в межах яких урегулювати процедуру подання учасниками кримінального провадження речей і документів, які надалі можуть набути статусу доказів, та їх прийняття слідчим, дізнавачем чи прокурором і доєднання до матеріалів провадження, а також передбачити гарантії реалізації права на збирання доказів шляхом їх витребування.

Процесуальні строки у кримінальному провадженні: проблемні питання

А. Ф. Волобуєв — 2025-03-01

Досліджено проблемні питання правового інституту процесуальних строків. Його статус визначається тим, що він пронизує кримінальне провадження від початку до закінчення та є однією із загальних засад кримінального процесу. Але формування інституту процесуальних строків було досить суперечливим, що негативно відобразилося на чинному кримінальному процесуальному законодавстві. Метою поставлено виявлення суперечностей і прогалин у законодавстві щодо встановлених процесуальних строків та їх негативних проявів у практиці органів досудового розслідування і судів, визначення шляхів їх усунення.

Виділено і досліджено два види процесуальних строків в залежності від суб’єкта їх визначення: 1) процесуальні строки, встановлені законодавцем; 2) процесуальні «розумні» строки, визначення яких віднесено до компетенції прокурора, слідчого судді, суду. Констатується, що чинне кримінальне процесуальне законодавство містить низку суперечностей і прогалин щодо процесуальних строків, які призводять до суттєвих порушень прав і законних інтересів учасників кримінального процесу. Стверджується, що обчислення строків досудового розслідування лише з моменту повідомлення особи про підозру є помилковим, оскільки створює для сторони обвинувачення умови для різного роду порушень прав інших учасників кримінального провадження. В період від внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і до повідомлення особи про підозру учасники, як правило, не мають можливості залучити адвоката для захисту своїх прав і законних інтересів. Відзначається, що чинним кримінальним процесуальним законодавством не встановлені граничні строки судового провадження і суди керуються не завжди правильними уявленнями про розумні строки. Це пов’язано з продовженням тримання під вартою обвинуваченого у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину на протязі всього судового провадження, яке не має законодавчо встановлених граничних строків. Обґрунтована теза, що при закінченні граничного строку тримання особи під вартою, встановленого для досудового розслідування, суди зобов’язані розглядати питання про заміну даного запобіжного заходу на менш суворий захід.

Використання показань з чужих слів в доказуванні фактів домашнього та сексуального насильства у кримінальному провадженні: окремі питання нормативної регламентації та правозастосування

В. А. Завтур — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню питань нормативної регламентації та практики використання показань з чужих слів в доказуванні фактів домашнього та сексуального насильства у кримінальному провадженні.

Автор ставить за мету ідентифікувати потенційні напрямки розширення меж використання показань з чужих слів у кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім та сексуальним насильством, а також сформулювати пропозиції щодо їх нормативного забезпечення на рівні КПК України.

Розширення використання показань з чужих слів розглядається як крок до диверсифікації джерел інформації про кримінальне правопорушення, пов’язане із домашнім або сексуальним насильством, необхідність якої визнається на рівні міжнародних стандартів. Вона обумовлена латентністю відповідних кримінальних правопорушень, специфічною обстановкою їх вчинення, а також вразливим станом потерпілих від таких діянь.

Наголошено, що у розглядуваній категорії кримінальних проваджень, суди стикаються із проблемами розмежування фактичних обставин, які стосуються обставин вчинення кримінального правопорушення, наслідків його вчинення та обстановки, яка мала місце після його вчинення, а також вибору релевантного підходу до оцінки доказів, які їх підтверджують. Наведено відповідну судову практику.

Досліджено окремі правозастосовні підходи до збирання та перевірки показань з чужих слів у кримінальному провадженні, зокрема, щодо застосування обмежень, передбачених ч. 7 ст. 97 КПК України, а також допиту як свідка спеціаліста, що брав участь у проведенні слідчих (розшукових) дій та здійснював психологічне діагностування неповнолітнього свідка або потерпілого. Сформульовано авторські висновки щодо їх відповідності вимогам КПК України.

За результатами дослідження сформульовано висновок про те, що основні проблеми використання показань з чужих слів у доказуванні фактів домашнього та сексуального насильства на рівні правозастосування полягають у наступному: 1) неправильній ідентифікації показань з чужих слів та некоректне визначення їх доказового значення; 2) неправильному визначенні кола осіб, щодо яких поширюється обмеження щодо використання показань з чужих слів, передбачене ч. 7 ст. 97 КПК України; 3) складності пошуку коректного підходу до оцінки показань психолога, який брав участь у проведенні слідчої (розшукової) дії та здійснював психологічне діагностування неповнолітнього потерпілого або свідка домашнього чи сексуального насильства.

Сформульовано пропозиції щодо внесення доповнень до КПК України, спрямованих на розширення можливостей використання показань з чужих слів у доказуванні фактів домашнього та сексуального насильства у кримінальному провадженні.

Негласні слідчі (розшукові) дії як засоби доказування в кримінальному провадженні

В. В. Кікінчук — 2025-03-01

Наголошено, що під час розслідування кримінальних правопорушень перед органами досудовими розслідування стоїть важливе завдання, яке полягає в збиранні достатньої, достовірної, допустимої та належної доказової бази задля забезпечення ефективності кримінального провадження, його швидкості, неупередженості та повноти. Обґрунтовано необхідність виокремлення сутнісних ознак, які характеризують негласні слідчі (розшукові) дії як невід’ємний елемент процесу доказування в кримінальному провадженні. Доведено, що засобами доказування є процесуальні дії, бо докази є не стільки засобами доказування, скільки результатом указаної діяльності, за допомогою яких удається не тільки встановити, а й підтвердити обставини, які підлягають доказуванню та мають значення для кримінального провадження. З’ясовано, що негласні слідчі (розшукові) дії – це засоби доказування в кримінальному провадженні, які проводяться: 1) належним суб’єктом; 2) з підстав і у порядку, визначених КПК України; 3) з дотриманням прав і свобод людини; 4) задля отримання фактичних даних про обставини, які підлягають доказуванню та мають значення для кримінального провадження достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Виокремлено й охарактеризовано ознаки негласних слідчих (розшукових) дій: обмежувальний, винятковий і конфіденційний характер; сфера застосування (кримінальна процесуальна діяльність); регламентованість (здійснюються виключно з підстав і у порядку, визначених кримінальним процесуальним законодавством); спрямованість (по відношенню до підозрюваного й іншої особи в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, передбачених у ч. 2 ст. 246 КПК України); процесуальна форма фіксування. Наголошено, що рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, як і власне їх проведення, здійснюється уповноваженими суб’єктами. Підкреслено, що для того, щоб усі відомості, які отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, визнавалися доказами, їм повинні бути властиві такі ознаки як належність, допустимість, достовірність і достатність.

Забезпечення прокурором законності під час закінчення досудового розслідування у формі звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності

Н. М. Колот — 2025-03-01

У статті досліджено інститут звільнення особи від кримінальної відповідальності, як одну із форм закінчення досудового розслідування. Констатовано, що ця форма є специфічним видом кримінальної процесуальної діяльності, що базується на відмові держави, яку представляє прокурор, від пред’явлення публічного обвинувачення підозрюваному на підставах, передбачених Кримінальним кодексом України. Встановлено, що лише прокурор, як суб’єкт процесуального рівня та масштабу може поступитися виконанням кримінальної процесуальної функції кримінального переслідування з тим щоб клопотати перед судом про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Акцентовано увагу на тому, що саме прокурор має керувати слідчим, дізнавачем та направляти їх обвинувальну діяльність таким чином щоб кримінальне переслідування було законним та обґрунтованим, а також об’єктивним на стільки щоб адекватно враховувати ті можливості, які законодавством надані стороні захисту, зокрема підозрюваному, обвинуваченому. Обґрунтовано, що дискусійним питанням є роз’яснення особі права звільнення від кримінальної відповідальності, однак формально не встановлено суб’єкта такого роз’яснення, а за змістом не визначений обсяг тих положень, які мають бути роз’яснені. При цьому зроблено висновок, що саме прокурор як гарант реалізації засади законності має забезпечити не лише формальне застосування норми законодавства зокрема щодо ознайомлення особи з її правами щодо звільнення від кримінальної відповідальності, але й забезпечити застосування законодавства у вигляді належного роз’яснення прав особи з тим щоб переконатися що особа усвідомлює усі наслідки такого рішення, у тому числі нереабілітуючий характер такого рішення. Аналізуючи норму викладену у ч. 2 ст. 286 КПК України, встановлено, що прокурор складає клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності та без проведення досудового розслідування у повному обсязі надсилає його до суду, що означає відмову від подальшого пошуку викривальних доказів, що для сторони обвинувачення є значним кроком назустріч підозрюваному. Звернуто увагу на тому, що під час застосування звільнення особи від кримінальної відповідальності відмічається певна завуальованість визнання особи винною у вчиненні кримінального правопорушення, що інколи призводить до не усвідомлення особою нереабілітуючого характеру та наслідків для себе у разі застосування такого виду закінчення досудового розслідування. Констатовано, що лише прокурор має складати відповідне клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності та визначати подальшу долю обвинувачення.

Суб’єкти розслідування воєнних злочинів та їх можливості в рамках кримінального процесу

Б. С. Косохатько — 2025-03-01

Дослідження присвячено аналізу суб’єктів, які беруть участь у розслідуванні воєнних злочинів у сучасному світі. Розглянуто основні проблеми, що виникають у цьому процесі, а також можливості, які надають національні та міжнародні правові механізми. Мета роботи полягає у визначенні ролі різних суб’єктів у забезпеченні правосуддя та розробці рекомендацій щодо підвищення ефективності їх діяльності.

У дослідженні розкрито виклики, пов’язані з використанням цифрових технологій та відкритих джерел у зборі доказів. Проаналізовано діяльність ключових суб’єктів, включаючи Міжнародний кримінальний суд, національні органи правосуддя та неурядові організації. Висвітлено особливості міжнародного співробітництва у контексті ратифікації Римського статуту.

Предметом дослідження є діяльність суб’єктів, які здійснюють розслідування воєнних злочинів. Об’єктом є правові, організаційні та практичні аспекти їх роботи у міжнародному та національному контекстах.

У роботі використано методи аналізу, синтезу, порівняльно-правовий метод, а також кейс-стаді для вивчення конкретних прикладів розслідувань. Використання міждисциплінарного підходу дозволило врахувати вплив технологій, міжнародного права та суспільного середовища.

Робота узагальнює сучасні виклики, з якими стикаються суб’єкти розслідування воєнних злочинів, і пропонує шляхи їх подолання. Вперше зроблено акцент на потенціалі цифрових технологій та ролі неурядових організацій у зборі та аналізі доказів. Практичне значення дослідження полягає у рекомендаціях щодо вдосконалення міжнародних та національних механізмів правосуддя.

У дослідженні підкреслено значення ратифікації Римського статуту для OSINT, її євроінтеграційного процесу та ефективності міжнародного правосуддя. Встановлено, що співпраця між національними органами правосуддя, Міжнародним кримінальним судом та неурядовими організаціями є ключовим фактором для досягнення справедливості у воєнних злочинах.

Особливості допиту учасників організованих злочинних об’єднань, підозрюваних у вчиненні шахрайств

А. В. Крижевський — 2025-03-01

Визначається, за 2019–2024 роки шахрайство посіло друге місце серед майнових злочинів. Спостерігався спад реєстрації таких правопорушень у 2020-2021 роках, проте протягом 2022-2024 років їх кількість повернулась до рівня 2019 року. Понад 50% зареєстрованих випадків класифікувались як злочини.

Отже, автором задійснено аналіз наукових підходів і положень кримінального процесуального законодавства щодо визначення сутності допиту. Констатовано, що під час розслідування шахрайств, вчинених організованими злочинними об’єднаннями, їх учасники найчастіше допитуються як підозрювані. Виокремлено обставини, які формують предмет допиту учасників організованих злочинних об’єднань, підозрюваних у вчиненні шахрайств.

Встановлено, що етап підготовки до допиту учасників організованих злочинних об’єднань, підозрюваних у вчиненні шахрайств, полягає у: повному, всебічному та об’єктивному дослідженні матеріалів кримінального провадження; визначенні предмету допиту; визначенні черговості допиту учасників організованих злочинних об’єднань, підозрюваних у вчиненні шахрайств; збиранні інформації про кожного з учасників організованих злочинних об’єднань, їх лідерів та вчинені ними шахрайські дії; визначенні часу, місця і форми допиту; організації техніко-криміналістичного забезпечення допиту; плануванні допиту тощо.

З’ясовано особливості робочого етапу допиту учасників організованих злочинних об’єднань, підозрюваних у вчиненні шахрайств, залежно від процесуального статусу допитуваних осіб, займаної ними позиції у кримінальному провадженні, рівня їх обізнаності про способи вчинення шахрайських дій та інших обставин, що мають значення для кримінального провадження. Надано рекомендації стосовно заключного етапу допиту учасників організованих злочинних об’єднань, підозрюваних у вчиненні шахрайств. Зроблено висновок, що навіть у межах одного злочинного об’єднання, яке спеціалізується на шахрайствах, позиції співучасників різняться: хтось повністю визнає свою провину, хтось частково, а хтось заперечує.

Звернуто увагу на необхідності, окрім складання протоколу допиту, застосування відеозапису абсолютно всіх допитів учасників організованих злочинних об’єднань.

Щодо використання методу верифікації в процесі розслідування та розкриття кримінальних правопорушень

І. А. Нестерова — 2025-03-01

У статті здійснено дослідження нетрадиційного психологічного методу верифікації, який останній час ефективно використовується в процесі розслідування та розкриття кримінальних правопорушень.

Визначається, що використання психологічних знань має допоміжний характер, але це дозволяє підвищити ефективність встановлення психологічного контакту з учасниками з різними категоріями осіб, що приймають участь в досудовому розслідуванні, розширити практичні можливості слідчого в отриманні об’єктивної інформації та виявлення брехні, що допоможе у виявленні винних та розкриттю кримінального правопорушення. Серед таких методів найбільш ефективними є методи профайлінгу та верифікації, які успішно використовуються у своїй практичній діяльності особами, які мають спеціальні знання.

Доведено, що у кримінальному провадженні використання технології верифікації даних, отриманих вербальним і невербальним шляхом, сприяє достовірності та своєчасності діагностики інформаційно-психологічного стану його учасників, сприяє встановленню з ними подальшого емоційного контакту, допомагає виявити їх реальний стан, причетність до кримінальної події. Якщо правоохоронець, який здійснює слідчі дії, володіє спеціальними навиками верифікації, він зможе розпізнати хитрощі зацікавлених осіб, брехню, різні способи інсценування та фальсифікації. Виходячи зі специфіки мети, яка поставлена верифікатором, ця методика застосовується в процесі опитування (гласного/негласного), допиту, очної ставки, обшуку, перевірки показань на місці та інших слідчих діях. На кожній стадії кримінального провадження механізм верифікації має свої особливості.

Визначається, що вибір конкретного способу перевірки даних працівником правоохоронного органу визначається конкретними обставинами, які підлягають встановленню у кримінальному провадженні. Для вибору методики перевірки невербальної інформації у кримінальному провадженні правоохоронцю необхідно провести бесіду з особою (особами) на різну тематику для встановлення психологічного контакту, дослідити психоемоційні індивідуальні особливості поведінки особи, спілкування в різних сферах життя та ін. Специфіка проведення таких тривалих бесід залежить від сутності, виду та мети той чи іншої процесуальної (слідчої) дії; предмету вивчення; процесуального статусу особи та ступеня її причетності до кримінального правопорушення; психоемоційного стану, індивідуальних інтелектуальних особливостей працівника правоохоронного органу та суб’єкта тощо. Автор погоджується з думкою відомого психолога П. Екмана, що в процесі дослідження правдивості показань необхідно аналізувати такі сигнали емоцій, як: вираз обличчя; голос; імпульси до фізичної дії, у тому числі жестикуляцію; прояви вегетативної нервової системи.

Доведено, що використання спеціальних знань верифікації з досудовому розслідуванні кримінальних проваджень дозволяє визначити ступінь відповідності об’єктивної реальності інформації, що повідомляється особою, оцінити його поведінку та розробити ефективну стратегію провадження слідчої дії та швидкого розкриття кримінального правопорушення.

Криміналістична характеристика злочинів у сфері економіки

Н. В. Павлова — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню криміналістичної характеристики злочинів у сфері економіки, що є ключовим елементом для їх ефективного розслідування, виявлення та попередження. У роботі акцентується увага на зростанні загроз економічній безпеці України в умовах глобалізації, цифровізації та ускладнення господарських відносин. Відзначається, що злочини у сфері економіки відрізняються високою латентністю, організованим характером та складністю методів приховування, що ускладнює їх ідентифікацію та розслідування правоохоронними органами.

Проаналізовано основні елементи криміналістичної характеристики злочинів у економічній сфері, зокрема: об’єкт злочину, способи його вчинення, сліди злочинної діяльності, особу злочинця, а також обставини, що сприяють вчиненню правопорушень. Визначено, що об’єктами злочинів є суспільні відносини у сфері фінансової та господарської діяльності, а способи їх вчинення набувають все більш технологічного та інноваційного характеру. Особливу увагу приділено слідам злочинів, які зазвичай є документальними або інформаційними, що вимагає застосування сучасних методів комп’ютерної експертизи та цифрової криміналістики.

Розглянуто особистісні та професійні характеристики злочинців, що діють у цій сфері, серед яких домінує високий інтелектуальний рівень та глибокі знання у фінансово-економічній і технологічній галузях. Встановлено, що організовані групи злочинців часто залучають фахівців різного профілю та використовують складні схеми, офшорні компанії та новітні цифрові технології для приховування своєї діяльності.

Зроблено висновок про необхідність комплексного підходу до боротьби з економічною злочинністю шляхом удосконалення методик криміналістичного аналізу, розвитку інформаційних технологій та міжнародної співпраці. У статті підкреслено важливість систематизації криміналістичних ознак економічних злочинів для підвищення ефективності правоохоронної діяльності та зміцнення економічної безпеки держави.

Шляхи підвищення ефективності кримінального переслідування

Д. А. Патрелюк — 2025-03-01

Наукова стаття присвячена дослідженню шляхів підвищення ефективності кримінального переслідування. Визначено, що дослідження шляхів підвищення ефективності кримінального переслідування є необхідним задля покращення дієвості органів кримінального переслідування та досягнення оптимального рівня забезпечення прав і свобод людини у перебігу кримінального провадження. Зазначено, що запровадження альтернативних суб’єктів кримінального переслідування дозволило б створити конкуренцію у діяльності обвинувачів та відповідно позитивно вплинуло б на ефективність кримінального переслідування. Констатовано, що деформалізація правовідносин між суб’єктами кримінального переслідування може знайти прояв у застосуванні загальнодозвільного типу правового регулювання в діяльності органів кримінального переслідування. В той же час, у ситуаціях можливих обмежень прав і свобод людини – має переважати надлишковий формалізм у діяльності органів кримінального переслідування. Наголошено, що надання особам, які потерпіли від кримінального правопорушення, процесуального статусу, наближеного до статусу свідка, має підвищити ефективність кримінального переслідування, адже наділення потерпілого активними правами, в окремих випадках, може значно ускладнювати кримінальне переслідування. Відмічено, що виконання прокурором функцій слідчого судді в умовах воєнного стану має бути обмежено у часі. Запропоновано запровадження автоматичного судового контролю за рішеннями, пройнятими прокурором у ролі слідчого судді. Доведено, що надлишковий формалізм у документуванні процесуальних дій не сприяє підвищенню ефективності розслідування. Розглянуто, що спрощення документування кримінального переслідування може знайти прояв у застосуванні аудіо і відео фіксації процесуальної дій без подальшого паперового оформлення. Досліджено, що правові положення, які викладені у ч. 2 ст 9, чч. 2, 3 ст. 285 КПК України, які покладають певні зобов’язання на сторону обвинувачення, є такими, що суперечать інтересу органів кримінального переслідування та їх виконуваним функціям. Підсумовано, що впровадження окремих напрямів спеціалізації для суб’єктів кримінального переслідування підвищує ефективність розслідування в цілому, сприяє виробленню дієвих алгоритмів (планів) розслідування кримінальних правопорушень. Відмічено, що стандарти швидкості та ретельності досудового розслідування мають реалізовуватись поруч з дотриманням засади розумності строків та забезпечуватись судовим контролем.

Удосконалення порядку обліку злочинів, пов’язаних із порушенням законів та звичаїв війни

А. В. Столітній — 2025-03-01

Вказується, масштабна збройна агресія (війна) зумовила різке зростання кількості воєнних злочинів, серед яких найбільшу частку становлять кримінальні правопорушення, пов’язані із порушенням законів та звичаїв війни.

У науковій публікації досліджується питання удосконалення порядку обліку злочинів в Єдиному реєстрі досудових розслідувань, пов’язаних із порушенням законів та звичаїв війни. Аналізується склад відповідного кримінального правопорушення, виокремлюються його спеціальні елементи. Зазначається, що для правильної кваліфікації та обліку кримінальних правопорушень, передбачених ст. 438 КК України ключове значення має встановлення факту вчинення таких загально-кримінальних злочинів як умисне вбивство, катування, насильницьке зникнення, зґвалтування тощо у зв’язку із воєнним конфліктом (війною), або вчинення в інший спосіб (в іншій формі) порушення законів та звичаїв війни особою.

З метою удосконалення обліку злочинів, пов’язаних із порушенням законів та звичаїв війни пропонується внести зміни до Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення щодо впровадження в ЄРДР додаткових відміток до ст. 438 КК України з метою розмежування порушень законів та звичаїв війни щодо військовополонених, цивільного населення, національних цінностей, застосування заборонених засобів ведення війни та інших порушень законів та звичаїв війни; вчинених проти життя та здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, а також проти власності із вказівкою виду відповідного злочину. Зазначається, що нововведення сприятимуть правильній кваліфікації воєнних злочинів, їх розмежуванню із відповідними загальнокримінальними злочинами, а також дозволять оптимізувати процеси призначення груп прокурорів у кримінальному провадженні та визначення складу спільних слідчих груп з метою підвищення ефективності досудового розслідування злочинів, пов’язаних із порушенням законів та звичаїв війни.

Проблемні питання організації оперативно-розшукової діяльності в екологічній сфері

В. І. Чечерський — 2025-03-01

У науковій публікації досліджуються проблемні питання, що пов’язані із можливістю застосування поліцією оперативно-розшукових заходів при попередженні, виявленні та припиненні кримінальних правопорушень проти довкілля.

З посиланням на Директиву Європейського парламенту і Ради Європейського Союзу від 13.03.2024 про захист навколишнього природного середовища за допомогою кримінального права наголошується на необхідності захисту екології, як важливої складової для захисту конституційних прав людини і громадянина.

Констатується, що незважаючи на важливе значення та безпосередній вплив здорового, чистого і стійкого навколишнього середовища на забезпечення фундаментальних прав людини на теперішній час мають місце деякі прогалини щодо його охорони та захисту через ті можливості, які надає оперативно-розшукова діяльність.

Наголошується на тому, що чинне законодавство у цій сфері не у повній мірі відповідає вимогам сьогодення з урахуванням розвитку технологій, появи новітніх форм та методів вчинення кримінальних правопорушень.

Зокрема внаслідок того, що лише кожне п’яте кримінальне правопорушення проти довкілля є тяжким чи особливо тяжким, у більшості з них відсутні підстави для проведення оперативно-розшукових заходів. При цьому особливістю кримінальних правопорушень цієї категорії є те, що основним принципом розмежування їх тяжкості є суспільно небезпечні наслідки, які вже фактично настали.

Обґрунтовується необхідність розширення переліку підстав для здійснення оперативно-розшукової діяльності щодо кримінальних правопорушень проти довкілля, зокрема визначення додаткової підстави заподіяння таким правопорушенням тяжких наслідків, у тому числі значних матеріальних збитків.

Аргументується необхідність нормативного упорядкування процедури створення і використання «цифрових осіб» («аватари»), в тому числі в якості конфідентів, для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності та кримінального провадження. Погодження її застосування з прокурором, який наглядає за законністю оперативно-розшукової діяльності.

Право на справедливі умови праці та соціальний захист працівників цифрових платформ праці через призму міжнародних правових стандартів

В. В. Анатійчук — 2025-03-01

Робота, опосередкована платформою, є джерелом засобів до існування для мільйонів працівників. Проте, платформи, як правило, у більшості країн, виключають зі сфери трудових прав працівників, класифікуючи їх як «незалежних підрядників», перекладаючи на них різного роду ризики і витрати. Вказане негативно впливає на робочі стандарти не лише для працівників платформи, але й для працівників підприємств, що конкурують між собою.

Констатується, що цифрові трудові платформи, як посередники роботи, зростають швидкими темпами, змінюючи сталий спосіб організації роботи, впливаючи на економічний сектор, адаптуючи підприємства до нових змін, нових форм конкуренції. Зростання цифрових платформ праці створює додаткові можливості для отримання доходу, проте праця працівників, яких опосередковується через такі платформи продовжує стикатися з різного роду проблемами.

Трудове законодавство в більшості країн традиційно передбачає подвійний поділ між незалежними підрядниками, які можуть брати на себе ризики своїх власних підприємств і на які не поширюється дія трудового законодавства, зайнятість та працівниками на яких поширюється трудове законодавство, гарантії зайнятості, включаючи контроль роботодавця за їх роботою, підпорядкування працівника та його залежність від роботодавця. Ці фактори часто використовуються як ознаки для визначення межі між працівниками та незалежними підрядниками (самостійними працівниками). Зауважується, що робота на платформі, як і багато інших форм роботи, зайнятості не відповідає цьому бінарному поділу. Розмиття кордонів посилюється фрагментацією відносин між різними суб’єктами, опосередкованими платформою.

Доводиться, що держави, шляхом ухвалення відповідних законодавчих актів повинні створювати юридичні зобов’язання щодо платформ, не залежно від правового статусу людини («статус її контракту»), її працевлаштованості. Важливим є те, що вона виконує роботу, надає послуги з метою вироблення матеріальних благ, задоволення потреб споживачів. Відповідно, будь-яка праця, як суспільно-корисна, повинна відповідати критеріям, принципам гідної праці, захисту колективних та індивідуальних інтересів, соціальної захищеності економічно активного населення.

Особливості трудових відносин у gig economy: сучасні виклики та перспективи

К. М. Савка — 2025-03-01

У рамках статті представлено результати аналізу тих змін, які відбулися у секторі gig economy під впливом цифровізації, зокрема у частині регулювання трудових відносин. Обґрунтовується ідея про те, що дефініцію gig economy можна тлумачити як новий вид організації праці, основним полем діяльності, якого виступають різноманітні цифрові платформи поруч із мобільними застосунками. Сучасна трансформаційна модель gig economy акумулювала розвиток короткострокових трудових договорів, що по суті стали альтернативою довгострокових трудових відносин, особливо для нових видів працівників.

При цьому сфера gig economy в контексті трудової діяльності наразі не регламентується колективним трудовим правом, оскільки переважна більшість самозайнятих працівників обирають регулювання своєї діяльності при посередництві цифрових платформ саме за допомогою цивільно-правових договорів. У зв’язку з цим, нашій державі слід створити такі умови, в яких тим робітникам, що нині працюють в тіні, захотілося б офіційно працевлаштуватися і сплачувати податки.

Встановлено, що у випадку потенційного зростання кількості цифрових ринків праці та позиціювання їх в якості посередників для отримання, наприклад гіг-спеціалістами конкретного доручення і забезпечення його виконання перед замовниками, виконавці подібних робіт практично втрачають прерогативи соціального забезпечення, і в підсумку це може призвести до такого негативного явища як «цифрова дискримінація». Дискусійним залишається питання приналежності фізичних осіб, які шукають роботу на цифрових платформах до категорії найманих чи то самозайнятих працівників.

Автор приходить до висновку, що пристосування профспілкових організацій до вимог часу та пошук дієвих механізмів захисту прав нових видів працівників, що працевлаштовані у секторі gig economy, сприятиме підвищенню їх обізнаності, і в тому числі завдяки колективним та скординованим діям профспілкової організації створить для них можливість потенційного захисту їхніх персональних даних.

Компаративіське дослідження визнання недійсності трудового договору та його умов у В’єтнамі та Канаді

О. Є. Луценко — 2025-03-01

Авторка встановила, що трудові договори та їх умови у В’єтнамі та Канаді можуть визнаватися недійсними як у цілому, так і лише окремі їх умови. Так, трудовий договір є повністю недійсним в одному з таких випадків: (1) увесь зміст трудового договору порушує закон, тобто всі положення трудового договору не відповідають законодавству; (2) особа, яка укладає трудовий договір, є некомпетентною або порушує принципи укладення трудового договору; (3) робота, визначена трудовим договором, є роботою, забороненою законодавством; (4) умови укладеного по факту трудового договору суттєво змінюють основні умови листа-пропозиції про працевлаштування (наприклад, змінює пропозицію з договору на невизначений строк на контракт на визначений строк, змінює раніше запропоноване повідомлення про розірвання до встановлених законом мінімумів або додає обмежувальні умови (приміром, неконкуренція); (5) працівник уклав безстроковий договір, а потім уклав строковий; (6) наявна нечіткість або двозначність змісту договору; (6) зміст договору не відповідає мінімальним трудовим стандартам; (7) роботодавець змінить існуючий трудовий договір таким чином, щоб скасувати/обмежити існуюче договірне або загальне право працівника (таке як пільги, час відпустки або повідомлення про звільнення). Трудовий договір є частково недійсним у тій частині, зміст якої порушує закон, але не впливає на іншу частину договору.

Авторка з’ясувала, що визнавати трудовий договір недійсним у В’єтнамі та Канаді наразі має право тільки суд. При визнанні трудового договору недійсним частково роботодавець і працівник зобов’язані внести зміни та доповнення до тієї частини трудового договору, яка визнана недійсною. У разі визнання трудового договору недійсним у повному обсязі у зв’язку з некомпетентністю або порушенням принципів укладення трудового договору особою, яка його підписує, роботодавець та працівник зобов’язані переукласти трудовий договір відповідно до законодавства. У випадку визнання трудового договору недійсним у повному обсязі через те, що увесь зміст трудового договору суперечить законодавству, або робота, передбачена трудовим договором, є роботою, забороненою законодавством, роботодавець та працівник повинні укласти новий трудовий договір відповідно до закону.

До питання юридичної відповідальності надавачів соціальних послуг за законодавством України

П. Д. Пилипенко — 2025-03-01

У статті досліджено деякі питання юридичної відповідальності у сфері реалізації особами права на соціальні послуги та можливих законодавчих шляхів її врегулювання. Наголошено, що соціальне законодавство здебільшого послуговується загальними відсилочними нормами, застосовуючи правову конструкцію: «особи, винні у порушенні вимог законодавства про … «соціальні послуги» тощо… несуть відповідальність згідно із законом», не конкретизуючи ані підстави, ані види, ані заходи такої відповідальності. Акцентовано на відсутності галузевих розробок з цієї проблематики. Критично проаналізовано законодавчі обов’язки надавачів соціальних послуг під кутом зору наявності правового механізму забезпечення їх виконання. Наголошено, що частина з них не є обов’язками за природою. Відзначено, що невиконання обов’язку соціально зобов’язаним суб’єктом має зумовлювати можливість отримувача соціальної послуги звернутися за захистом порушеного права, зокрема за допомогою заходів юридичної відповідальності. Доведено, що в чинному законодавстві така можливість не забезпечена реальними заходами юридичної відповідальності. Наголошено на потребі запровадження ефективного державного контролю у соціальній сфері та поширення норм про державний нагляд (контроль) у сфері господарської діяльності на правовідносини надання соціальних послуг. Розмежовано підстави юридичної відповідальності у сфері надання соціальних послуг. Аргументовано, що для посадових осіб уповноважених у сфері надання соціальних послуг, це – бездіяльність в організації надання соціальних послуг; для працівників надавачів соціальних послуг – порушення вимог законодавства про соціальні послуги. Відзначено потребу якісного та чіткого законодавчого визначення обов’язків надавачів соціальних послуг. Запропоновано перелік дій, які слід вважати порушеннями законодавства у сфері надання соціальних послуг та які потрібно закріпити у Законі України «Про соціальні послуги», а саме: надання соціальних послуг без реєстрації до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг; надання юридичною особою/фізичною особою – підприємцем недостовірних відомостей про відповідність критеріям діяльності з надання соціальних послуг та/або надання соціальних послуг без дотримання критеріїв діяльності з надання соціальних послуг; умисне невжиття заходів щодо організації та надання соціальних послуг особі, яка перебуває у складних життєвих обставинах.

Компаративний аналіз досвіду правового регулювання соціального захисту військовослужбовців Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії й України

Г. С. Зінченко — 2025-03-01

Стаття присвячена дослідженню правового регулювання соціального захисту військовослужбовців у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії й Україні. Проведено комплексний компаративний аналіз ключових аспектів забезпечення військовослужбовців, таких як грошове забезпечення, пенсійні програми, медичне обслуговування, реабілітація, психологічна підтримка та соціальні пільги.

Особливу увагу приділено британській моделі соціального захисту, яка демонструє системний підхід до підтримки військовослужбовців. Законодавчі механізми, зокрема «Угода про Збройні сили» («Armed Forces Covenant»), забезпечують рівні права на соціальні блага для військовослужбовців. Розглянуто також унікальні програми медичного та пенсійного забезпечення, які враховують специфіку служби, а також компенсаційні виплати за травми чи втрату працездатності. Значну роль у цій системі відіграє підтримка психічного здоров’я, яка включає безперервний доступ до консультацій та програм реабілітації, а також підтримка сімей військовослужбовців.

Аналіз української системи соціального захисту засвідчив наявність значних досягнень, таких як запровадження додаткових виплат та підтримка військовослужбовців у період воєнного стану. Водночас виявлено низку проблем, серед яких – недостатній розвиток психологічної допомоги, затримки в реабілітації та складнощі в реалізації багатьох пільг через бюрократичні процедури. Особливу увагу приділено потребі реформування механізмів медичного обслуговування, які не завжди відповідають потребам військовослужбовців.

На основі проведеного аналізу запропоновано низку заходів для вдосконалення української системи соціального захисту. Серед ключових рекомендацій – впровадження «Соціальної картки військовослужбовця», яка спростить доступ до послуг і пільг, створення національної системи психологічної підтримки, покращення доступу до якісної медичної допомоги та розробка програм для реінтеграції військовослужбовців у цивільне життя.

Результати дослідження можуть стати основою для розробки сучасної моделі соціального захисту військовослужбовців в Україні, яка враховуватиме міжнародний досвід і національні особливості. Запропоновані зміни сприятимуть посиленню соціальної справедливості, підвищенню престижу військової служби та забезпеченню гідних умов для військовослужбовців і їхніх сімей.

Поняття правового регулювання реалізації соціальної функції держави

Н. О. Яворська — 2025-03-01

Стаття присвячена визначенню змісту правового регулювання реалізації соціальної функції держави. Під правовим регулюванням реалізації соціальної функції держави пропонується розуміти узгоджену з принципами права та позицією громадянського суспільства діяльністю уповноважених суб’єктів нормотворчої діяльності, що спрямовується на розробку та ухвалення обов’язкових для виконання юридичних норм (стандартів), забезпечених можливістю державного примусу. Зазначені норми регулюють діяльність суб’єктів, відповідальних за реалізацію соціальної функції держави, у межах виконання її соціальних завдань. Автором вказується, що для правового регулювання реалізації соціальної функції держави характерними є певні риси. Насамперед, правове регулювання реалізації соціальної функції є нормативним впливом держави на суспільні відносини у соціальній та суміжних сферах, для яких характерним є особливі предмет і об’єкт. Також правове регулювання реалізації соціальної функції узгоджено здійснюється у межах особливого правового механізму, а також узгоджується із актуальним розумінням ролі держави в соціальній сфері. В контексті цих рис встановлюється, що правове регулювання реалізації соціальної функції кожної конкретної держави не завжди відповідає рівню, що характерний для соціальної держави за своєю ідеологічною сутністю. Це зумовлено тим, що соціальна функція може реалізовуватись і в державах, які не є соціальними, або в тих, що перебувають на шляху становлення як соціальні держави. У цьому контексті правові норми, націлені на забезпечення соціальної функції, стають елементом комплексної правової політики, яка несе в собі складну конфігурацію інтересів, властивих не лише юридично та економічно сформованим соціальним державам, а й тим політико-правовим системам, що поступово і в різній мірі освоюють соціальну проблематику як необхідну передумову власного розвитку. Обґрунтовується, що в Україні правове регулювання реалізації соціальної функції держави в цій державі формально ґрунтується на концептуально-ідеологічній основі соціальної держави переважно консервативного та частково корпоративного типів. У висновках до статті узагальнюються результати дослідження стосовно змісту правового регулювання реалізації соціальної функції держави, що в цілому являє собою систематизовану, методологічно вивірену діяльність компетентних суб’єктів, що володіють правотворчими повноваженнями в означеній сфері правовідносин.