Аналітично-порівняльне правознавство

Етика правоохоронної діяльності в світлі юридичної етики та філософії права

Ю. Б. Гофман — 2025-11-05

У статті проаналізовано проблематику співвідношення юридичної етики та філософії права, що належить до кола фундаментальних питань як сучасної юридичної науки, так і практичної правоохоронної діяльності. Юридична етика формується як система професійних моральних принципів, що визначають належні стандарти поведінки представників юридичної спільноти, а відтак історичний вимір юридичної етики є ключовим для її розуміння. Обмеження дослідження лише новітніми концепціями означало б ігнорування коренів сучасної правничої думки. Уже в античності та середньовіччі з’являлися перші етичні вимоги до суддів, обвинувачів та захисників, хоча вони часто і не мали формального характеру. Справжня кодифікація професійних стандартів, які ми називаємо кодексами правничої етики, відбулася переважно в ХІХ–ХХ ст., коли юридичні корпорації набули чітких ознак професійного самоврядування.

Кодифікація покликана забезпечувати довіру суспільства до правосуддя, легітимність правоохоронної діяльності та дотримання ціннісних орієнтирів у правозастосуванні. Філософія права, у свою чергу, виступає теоретико-світоглядним підґрунтям, що дозволяє осмислити природу права, його онтологічні та аксіологічні виміри, а також визначити його місце в системі соціальних регуляторів.

Звернення до класичної спадщини Св. Томи Аквінського є важливим для розуміння взаємозв’язку права й моралі: мислитель розглядав право як прояв вищого морального порядку, заснованого на «вічному законі» (lex aeterna), що є відображенням божественного розуму та природного закону. Його концепція акцентує на тому, що будь-яка юридична норма має бути морально виправданою. У свою чергу, Гуго Гроцій, один із засновників новочасної теорії природного права, підкреслював автономність права від божественного об’явлення, вважаючи, що навіть «якби Бога не існувало» (etsi Deus non daretur), природне право все одно мало б силу. Така позиція стала ключовою для становлення секулярної традиції праворозуміння та формування універсальних етичних орієнтирів у правовій сфері.

Таким чином, інтеграція етичних і філософсько-правових підходів – від середньовічних концепцій до ранньомодерної теорії природного права – створює підґрунтя для сучасного осмислення ролі юридичної етики як гаранта моральної легітимності правозастосовної практики.

Девіантна поведінка неповнолітніх (морально-етичний аспект)

І. М. Коваль — 2025-11-05

Стаття присвячена морально-етичним аспектам девіантної поведінки неповнолітніх, що формується під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників, як деформована соціалізація особи. Під час воєнного стану в Україні органи ювенальної превенції, служби по роботі з неповнолітніми, освітні заклади повинні проводити профілактичну роботу з неповнолітніми для не допущення розвитку девіантної поведінки, що може проявлятися як психологічно-емоційними, так і фізичними відхиленнями від соціально допустимої норми.

Наголошено, що важливо надавати психологічно-правову допомогу неповнолітнім особам, що зазнали прямого впливу воєнних дій (проживали на тимчасово окупованих територіях чи зонах активних бойових дій, зазнали втрати близьких людей, належать до категорії внутрішньо переміщених осіб тощо).

З’ясовано, що для кожної людини є свій рівень і показник допустимої поведінки в суспільстві, але загальні морально-етичні норми вимагають дотримання стандартів співіснування осіб в соціумі на основі поваги до прав і свобод кожного члена суспільства. Формувати ціннісні морально-етичні установки необхідно з раннього дитинства. Такий підхід сприятиме ціннісній соціалізації неповнолітніх і їх подальшого правомірного розвитку.

Акцентовано увагу на тому, що конформізм, інноваційність, ритуалізм, ескейпізм (ретритизм), бунт (радикалізм) як основні типи девіантної поведінки не існують відокремлено від інших. Як правило, в особи спостерігаються прояви кожного типу, але переважає один з них. Відсутність соціально-ціннісних орієнтирів, пасивна соціальна поведінка сприяє розвитку неправомірних проявів життєдіяльності особи.

Зазначено, що під час воєнних дій проблема збереження стійкого психологічно-морального стану неповнолітніх осіб є дуже актуальною. Вплив ворожих пропагандистських служб через віртуальні мережі може призводити до асоціальної поведінки. Сьогодні соціальні служби і правоохоронні органи повинні проводити активну роботу по запобіганню негативного впливу усіх ресурсів на свідомість і поведінку дітей. Постійний стрес від реалій воєнних дій (повітряні тривоги, обстріли, загибель людей) провокує саморуйнівну поведінку особи. Неповнолітня особа може обрати хибний шлях подолання психоемоційного напруження через вживання заборонених речовин, азартні ігри, суїцид.

Філософсько-правові роздуми щодо формування антикорупційної культури в українському суспільстві

Л. В. Кузнецова — 2025-11-05

В статті автор висвітлює проблему формування антикорупційної культури як складової національної культури. Акцентує увагу на ментальності українського народу, якому притаманно зберігати в пам`яті та примножувати, а також передавати від поконання до покоління звичаї та традиції. А, в силу історичних подій, де українська нація не мала своєї державності та правової системи, норми моралі перетворилися на звичаєві норми й використовувалися в житті як правові норми. Досліджуючи питання звичаєвого права, яке тривалий час панувало на території українських земель автор наголошує, що в людській свідомості укорінилося поняття «подяки» за будь яку «добру» справу. Саме подяка й дала поштовх тому, що без «могоричу» чи грошової або натуральної «подяки» не укладалися угоди (домовленості) чи договори, які з часом набули стійкої форми та перетворилися на корупційну складову.

Автором аналізуються норми діючого законодавства, що регулюють питання боротьби з корупцією. Наголошується на проблемі формування в суспільстві антикорупційної культури як складової національної культури, яка бере свій початок із правової культури. Сама антикорупційна культура не буде мати права на існування без антикорупційного виховання та самовиховання. На формування антикорупційної культури та антикорупційного виховання впливає як рівень правової культури так і ступінь правової пропаганди. На громадські організації та адвокатські об`єднання покладається завдання по організації антикорупційних заходів, проведенню лекторіїв для різних категорій населення щодо нульової толерантності до будь-яких корупційних проявів, виступи з громадськими ініціативами в органах державної влади.

В свою чергу, державна (як збірне поняття) повинна демонструвати негативне ставлення до корупції та притягувати до відповідальності осіб, які вчиняють корупційні правопорушення. Заклад вищої освіти повинен демонструвати панування антикорупційної культури в середині нього, здійснювати підготовку здобувачів з дотриманням антикорупційної культури та спрямовувати реалізацію програмних результатів навчання на вміння застосовувати на практиці знання норм антикорупційного законодавства.

Від алгоритму до справедливості: філософсько-етичні межі автоматизації правосуддя

А. М. Кучук — 2025-11-05

У статті досліджується проблема співвідношення справедливості та алгоритмічної автоматизації правосуддя. Питання про природу справедливості отримує нові виміри в умовах використання штучного інтелекту у судочинстві. Класичні концепції справедливості зіставляються з можливостями алгоритмів, які, попри видиму неупередженість, відображають упередження своїх творців і навчальних даних. Особлива увага приділяється процедурній справедливості та проблемі «справедливої процедури», що вимагає поєднання результату з належним процесом ухвалення рішень. Підкреслено, що алгоритмічні системи функціонують у парадигмі індуктивного узагальнення, що суперечить принципам правової визначеності та стандартам доказування. Герменевтична традиція демонструє неспроможність алгоритмів адекватно враховувати контекст і ціннісні аспекти. У роботі також аналізується концепція ціннісного плюралізму Ісайї Берліна, яка вказує на неможливість редукції моральних цінностей до математичних критеріїв, що загрожує редукціонізмом у правосудді. Розглядається проблема «прогалини відповідальності», оскільки алгоритмічні системи позбавлені свободи та моральної відповідальності, що є необхідними умовами легітимності судового рішення. Окремо наголошується на епістемологічних труднощах: непрозорість алгоритмів суперечить вимогам обґрунтованості й зрозумілості судових рішень. Увага приділена темпоральному аспекту справедливості, оскільки алгоритми, навчені на історичних даних, ризикують відтворювати застарілі упередження. На основі філософсько-правового аналізу обґрунтовується принцип субсидіарності алгоритмічного правосуддя: автоматизація можлива у сфері процедурних, аналітичних та стандартизованих рішень, але є неприйнятною для питань вини, покарання чи складних ціннісних дилем. Запропоновано принципи етичної архітектури алгоритмічного правосуддя: моральної агентності, герменевтичної прозорості, ціннісної повноти та темпоральної справедливості. Зроблено висновок, що автоматизація правосуддя може виступати лише допоміжним інструментом, тоді як остаточна відповідальність за правове рішення має належати людині-судді.

Інституційна роль правоохоронних органів у реалізації транзитивної юстиції: український досвід

Л. Г. Матвєєва — 2025-11-05

Стаття присвячена аналізу ролі правоохоронних органів у реалізації транзитивної юстиції в Україні в умовах триваючої збройної агресії Росії та постконфліктної реінтеграції. Показано, що транзитивна юстиція (перехідне правосуддя) є сучасною міжнародно-правовою концепцією, яка поєднує механізми кримінального переслідування винних у воєнних злочинах, встановлення історичної правди, забезпечення прав жертв та інституційних реформ. Центральне місце в цій системі належить правоохоронним органам – Національній поліції, Службі безпеки України, органам прокуратури, Державному бюро розслідувань та іншим структурам, які забезпечують правопорядок. Вони виконують подвійне завдання: з одного боку, виступають як інструмент документування, розслідування та притягнення до відповідальності винних у міжнародних злочинах, а з іншого – є об’єктом глибоких реформ, спрямованих на підвищення довіри суспільства й забезпечення демократичних стандартів їх діяльності.

На підставі аналізу національного досвіду та міжнародних практик доведено, що правоохоронні органи є ключовою ланкою у забезпеченні невідворотності покарання за воєнні злочини, у створенні доказової бази для національних і міжнародних судів, у реалізації програм відшкодування шкоди постраждалим, а також у формуванні історичного наративу війни. Водночас вони стикаються з численними викликами: надмірним навантаженням слідчих, необхідністю балансувати між покаранням і примиренням, проведенням перевірки кадрів, боротьбою з наслідками багаторічної окупації та відновленням довіри населення на деокупованих територіях.

Особливу увагу приділено аналізу створення спеціалізованих міжвідомчих центрів із розслідування міжнародних злочинів, розширенню міжнародної співпраці, цифровізації доказової діяльності, а також посиленню роботи з жертвами та свідками, зокрема у випадках сексуального насильства чи зникнень безвісти.

Наголошено на потребі системних реформ, спрямованих на підвищення прозорості, підзвітності та професійності правоохоронців. Узагальнено, що лише поєднання ефективної роботи правоохоронних органів у сфері переслідування злочинців і їх внутрішнього самоочищення здатне забезпечити легітимність української моделі транзитивної юстиції, сприяти відновленню верховенства права та зміцнити суспільну довіру в поствоєнний період.

Компаративістсько-правовий аналіз правового регулювання права громадян на альтернативну (невійськову) службу

І. М. Жаровська — 2025-11-05

У статті розглядається проблема співвідношення права на свободу совісті та обов’язком громадянина захисту Батьківщини. Перше право визначено як таке, через яке виражається власна індивідуальність людини, забезпечується її культурно-ідеологічна ідентичність фізичної особи.

Автором досліджується питання легітимності обмеження права людини в особливих політико-правових обставинах. В умовах воєнного часу такі обмеження є особливо затребуваними не тільки з погляду на суспільний інтерес, але покликані забезпечити мир, безпеку, суспільний правопорядок та стан законності в державі.

У репрезентованій статті піднімається проблема реалізації права на альтернативну (невійськову) службу в умовах воєнного часу. Вказано на теоретично-правову проблему визначення вказаної юридичної дилеми.

Автором право на альтернативну (невійськову) службу позиціоновано як конституційно гарантована можливість громадянина, виходячи з релігійних чи світоглядних переконань, реалізувати свій обов’язок перед державою шляхом виконання суспільно корисної діяльності поза межами військових формувань, що виключає залучення його до статусу комбатанта, оскільки особа свідомо відмовляється від участі у застосуванні збройного примусу, натомість здійснюючи функції, спрямовані на забезпечення життєдіяльності цивільного сектору, соціальної інфраструктури та гуманітарного простору.

Проведено компаративний аналіз правового регулювання невійськової служби окремих країнах, зокрема Австрії, Німеччини та Швеції шляхом аналізу їх спеціалізованого законодавства.

У висновку виокремлено такі спільні риси правового регулювання альтернативної служби у репрезентованих країнах Європи: така служба ототожнюється з цивільною службою; вона проходить поза межами військових сил; виникає право на таку службу за власною заявою (клопотанням) призовника; створюється відповідно до законодавства спеціальна інституція, котра стежить за проходженням такого виду альтернативної служби; строк служби більший ніж при звичайній військовій; за підвідомчістю невійськова служба; чітко встановлений вік.

Принципи тлумачення адміністративно-деліктних правових норм: доктринальний аналіз

В. В. Ліпинський — 2025-11-05

У статті здійснено доктринальний аналіз принципів тлумачення адміністративно-деліктних правових норм як ключових орієнтирів інтерпретаційної діяльності. Наголошено та тому, що актуальність дослідження зумовлена потребою забезпечення єдності та передбачуваності правозастосовної практики у сфері адміністративної відповідальності. Вказано також, що в умовах реформування адміністративного законодавства та його гармонізації з європейськими стандартами особливого значення набуває вироблення обґрунтованої системи принципів тлумачення адміністративно-деліктних норм. Обґрунтовано, що саме вони забезпечують повноту, передбачуваність та ефективність правозастосування у сфері адміністративної відповідальності. Розглянуто низку фундаментальних засад, серед яких: верховенство права, що передбачає орієнтацію на пріоритет прав і свобод людини; науковість, яка вимагає обґрунтованості висновків інтерпретації та врахування доктринальних підходів; об’єктивність, що виключає вплив суб’єктивних чи політичних чинників; неприпустимість зловживання правом, яка застерігає від формального, але викривленого розуміння норми; повнота використання способів тлумачення, що забезпечує уникнення помилок у правозастосуванні; пропорційність, спрямована на пошук балансу між обмеженням прав та досягненням цілей норми; обґрунтованість, яка вимагає підтвердження інтерпретаційних висновків конкретними обставинами справи; зрозумілість, що забезпечує чіткість і доступність інтерпретаційного результату для адресатів.

Зроблено висновок, що принципи тлумачення адміністративно-деліктних правових норм – це визначальні керівні ідеї та основоположні засади, які справляють організуючий та аксіологічний вплив на процес тлумачення норм адміністративно-деліктного права, що забезпечує адекватне, повне та правильне розкриття змісту відповідних формально визначених правил поведінки, ефективність правотлумачної діяльності в цілому та досягнення інших основних та факультативних завдань інтерпретації адміністративно-деліктних правових норм.

Право на охорону здоров’я та проведення медичних експериментів: законодавство України та міжнародні стандарти

М. В. Менджул — 2025-11-05

У статті досліджено відповідність національного законодавства міжнародним стандартам у сфері проведення медичних експериментів та належного захисту права на охорону здоров’я пацієнтів з боку медичних працівників та дослідників. Доведено, що ключовим міжнародним актом, що визначає базові стандарти надання медичних послуг, проведення медичних експериментів є Гельсінська декларація Всесвітньої медичної асоціації «Етичні принципи медичних досліджень за участю людини», прийнята ще у 1964 році. Вказаний акт визначив фундаментальні етичні засади проведення медичних досліджень, використання при цьому біологічних матеріалів та ідентифікованих даних, що можуть становити лікарську таємницю. З’ясовано важливість Загальної декларації про геном людини та права людини від 11 листопада 1997 р., що містить основні вимоги, що ставляться до досліджень, пов’язаних із геномом (геномні дослідження, лікування чи діагностика можливі тільки якщо відбудеться попередня оцінка потенційних ризиків/користі).

Проаналізовано ключові положення Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини («Конвенція про права людини та біомедицину»), яка передбачили головні засади здійснення наукових досліджень у сфері біології та медицини, а також додаткові протоколи до Конвенції, які рекомендовано ратифікувати Україні. З’ясовано ключові норми Регламенту Європейського Парламенту та Ради (ЄС) № 536/2014 від 16 квітня 2014 року щодо клінічних випробувань лікарських засобів для людського використання та скасування Директиви 2001/20/ЄС.

Досліджено конституційні гарантії у сфері права на охорону здоров’я, а також обмеження до проведення медичних досліджень і експериментів, норми цивільного та кримінального законодавства щодо компенсації завданої шкоди потерпілим пацієнтам, а також притягнення до відповідальності. Окрему увагу приділено питанню інформованої згоди щодо участі у медичних дослідженнях та експериментах. Доведено, що інформовані згоди повинні включати окремі пункти щодо обробки персональних даних пацієнтів/добровольців.

Обґрунтовано, що українське законодавство відповідає вимогам міжнародних стандартів щодо медичних досліджень та експериментів, при проведенні медичного досліду/експерименту/клінічного випробування інтереси пацієнтів завжди переважають над науковими та суспільними інтересами.

Належна перевірка за законодавством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом: правова природа

М. В. Шевченко — 2025-11-05

Вказується, для безперешкодного використання та розпорядження грошима чи іншими активами, здобутими внаслідок злочинної діяльності, а також для зменшення ймовірності їх виявлення та повернення законним власникам, необхідно відокремити таке майно від первинного злочину та ввести його в легальний економічний обіг, створюючи видимість законного походження цих активів.

У статті указано на те, що, на доповнення до обслуговування клієнтів та підвищення конкурентоспроможності їх послуг, суб’єкти первинного фінансового моніторингу мають забезпечувати виконання широкого кола аналітичних та пошукових заходів, які безпосередньо не пов’язані із дослідженням платоспроможності та добросовісності клієнтів для оцінки доцільності започаткування ділових відносин з ними. Натомість, вони здійснюються для забезпечення умов для виявлення та повернення активів злочинного походження, сприяння розслідуванню предикатного кримінального правопорушення та досягнення інших цілей законодавства про запобігання та протидію відмиванню доходів, які лежать у площині публічного інтересу та реалізація яких належить до функцій держави. Більше того, для збирання інформації про клієнтів та їх фінансові операції для здійснення щодо них належної перевірки суб’єкти первинного фінансового моніторингу можуть звертатись не лише до самих клієнтів у рамках ділових відносин із ними. Вони можуть звертатись із запитами про витребування інформації, які мають особливий обов’язковий статус та можуть подаватись відповідно до відповідних положень законодавства про відмивання доходів до Національного банку України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, органів виконавчої влади, правоохоронних органів, державних реєстраторів. З урахуванням цього обґрунтований висновок про те, що має місце випадок покладення на підставі закону владних управлінських функцій щодо здійснення фінансового моніторингу на суб’єктів фінансового сектору економіки та деяких інших приватних осіб. Більше того, заходи первинного фінансового моніторингу, насамперед, деякі додаткові та посилені заходи належної перевірки за їх природою, а також масштабом та глибиною вивчення й документування репутації та інших обставин діяльності клієнта наближаються до оперативно-розшукових заходів.

Фундаментальні етичні принципи трансплантації органів: міжнародні стандарти та сучасний український контекст

М. В. Бєлова — 2025-11-05

Вказується, трансплантологія, інтегруючи досягнення хірургії, імунології, фармакології та інших медико-біологічних наук, є однією з найдинамічніших і етично складних галузей сучасної медицини. Щороку трансплантація органів рятує тисячі пацієнтів з термінальною органною недостатністю, для яких пересадка є єдиною можливістю виживання. Проте розвиток цієї галузі породжує комплекс етичних, правових і медичних проблем, пов’язаних з маніпуляціями над людським тілом. Стаття присвячена комплексному аналізу фундаментальних етичних принципів сучасної трансплантології: правила мертвого донора, правила згоди та принципу справедливої трансплантації. Досліджено генезис правила мертвого донора, що бере початок від позиції Судової ради Американської медичної асоціації 1968 року та резонансної доповіді Спеціального комітету Медичної школи Гарварду про смерть мозку як новий критерій смерті. Розглянуто проблематику легітимності концепції смерті мозку в соціокультурному контексті та необхідність дотримання принципів уніфікованого підходу, колективного прийняття рішень і організаційної автономності медичних бригад для запобігання конфліктам інтересів. Проаналізовано дві основні моделі отримання згоди на посмертне донорство органів – opt-in (активна згода) та opt-out (презумпція згоди), їх переваги, недоліки та практику застосування в різних країнах світу. Особливу увагу приділено дискусії щодо доцільності зміни презумпції незгоди на презумпцію згоди в українському трансплантаційному законодавстві з урахуванням соціально-економічних ризиків комерціалізації донорства та психологічної неготовності українського суспільства до радикальних реформ. Розкрито зміст принципу справедливої трансплантації через призму Керівних принципів ВООЗ та Стамбульської декларації 2008 року, зокрема необхідність забезпечення справедливого розподілу органів на основі прозорих клінічних критеріїв та захисту вразливих категорій пацієнтів від експлуатації з боку медичних працівників. Обґрунтовано необхідність поетапного впровадження реформ трансплантаційної системи в Україні, супроводжуваних системною правопросвітницькою роботою та формуванням суспільної довіри до трансплантології як легітимного методу порятунку життя.

Розвиток центральних органів державної влади та спроба перетворення Австрії на конституційну монархію дуалістичного типу в умовах революції 1848-1849 років

О. О. Грін — 2025-11-05

У статті досліджено розвиток центральних органів державної влади та спробу перетворення Австрії на конституційну монархію дуалістичного типу в умовах революції 1848-1849 років. Проаналізовано стан центральних державних органів влади Австрійської імперії напередодні вказаного періоду. Стверджується, що початком революції послужили події березня в Пожоні, де на угорських Національних зборах з широкою програмою ліберальних реформ виступив Л. Кошут. Стверджується, що віденська революція середини березня 1848 р., скликання парламенту, запровадження свободи преси, скасування цензури, ліквідація Надвірної канцелярії а також створення Кабінету Міністрів започаткували австрійський конституціоналізм. Глибоко проаналізовано Конституцію Піллерсдорфа, якою Австрія проголошувалась конституційною монархією. Констатовано, що цей прогресивний за змістом, але компромісний за суттю документ на момент розробки не влаштовував жодну зі сторін революції. Показано прогресивну роль скликаного влітку 1848 р. у Відні рейхстагу у ліквідації панщини, феодальних повинностей, панського суду а також у висуненні проєкту реституції (відновлення) етнічної рівноправності народів Австрійської імперії. Проаналізовано вересневий (1848) проєкт Конституції, підготовлений першим виборним парламентом, який не було введено в дію. Показано значення рейхстагу, який 1.09.1848 р. затвердив закон про скасування феодальних повинностей. Стверджується, що він не став класичним парламентом, а скоріше був законодавчо – дорадчим органом імператора. Охарактеризовано елементи націоналізму та шовінізму в угорському національно – визвольному русі періоду революції. Проаналізовано особливості виборів на території сучасного Закарпаття до Національних зборів Угорщини та специфічну роль керівництва греко –католицької церкви у їх проведенні. Розкрито структуру нового Кабінету Міністрів князя Ф. Шварценберга та процес призначення нового імператора Франца Йосифа. Охарактеризовано роботу Конституційної комісії Кромеризького парламенту, яка подала новому імператору проєкт прогресивної ліберальної конституції. Проаналізовано урядовий законопроєкт, головним положенням якого було централізоване управління всією монархією. Констатовано, що 7.03.1849 р. установчий рейхстаг, який так і не завершив розгляду основних законів, було розпущено. Розкрито основні положення октройованої Конституції, яку 4.03.1849 р. юний Франц Йосиф подарував імперії. Стверджується, що ця конституція також не була прийнята. Констатовано, що після оприлюднення октройованої конституції з’явився цілий ряд реформаторських конституційних актів. Визначено, що конституційні напрацювання 1848 р. були скасовані імператорським указом від 31.12.1851 р., який отримав назву «патент Сільвестра». Констатовано, що цей документ започаткував десятиліття неоабсолютизму. Запропоновано власні висновки з проаналізованого матеріалу.

Суб’єкти господарювання як актори сприяння «зеленому» енергетичному перетворенню

Д. А. Чавостін — 2025-11-05

У статті здійснено аналіз правового статусу суб’єктів господарювання як ключових акторів «зеленого» енергетичного перетворення в Україні. Досліджено еволюцію законодавчого регулювання діяльності суб’єктів господарювання у сфері альтернативної енергетики, починаючи від прийняття Закону України «Про енергозбереження» 1994 року до сучасних спеціалізованих нормативних актів. Проаналізовано систему законодавчих актів, що регулюють відносини у сфері виробництва енергії з відновлювальних джерел, зокрема механізми «зеленого» тарифу, аукціонні процедури та особливості правового статусу різних категорій суб’єктів господарювання.

Особливу увагу приділено інтеграції національного законодавства з нормами Європейського Союзу, зокрема імплементації Четвертого Енергопакету ЄС «Чиста енергія для всіх європейців» та виконанню зобов’язань України в рамках членства в Енергетичному Співтоваристві. Розглянуто вплив повномасштабної агресії на розвиток альтернативної енергетики та зміну ставлення до відновлювальних джерел енергії як критично важливого елементу енергетичної безпеки держави. Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття та класифікації суб’єктів у сфері альтернативної енергетики. Розглянуто багаторівневу структуру суб’єктного складу відносин у цій сфері: від органів державного управління та регулювання до безпосередніх виробників, операторів систем передачі та розподілу, трейдерів і споживачів електроенергії. Обґрунтовано специфічну роль кожної категорії суб’єктів господарювання у забезпеченні переходу до сталої енергетики та реалізації стратегічних завдань збільшення частки відновлювальних джерел енергії до понад 25% загального електроспоживання до 2035 року.

Визначено перспективні напрями вдосконалення правового регулювання діяльності суб’єктів господарювання у сфері альтернативної енергетики з урахуванням комплексного характеру відповідних відносин, динамічності розвитку технологій, цифровізації управлінських процесів та необхідності стимулювання інвестицій у відновлювальну енергетику в умовах воєнного стану та повоєнної відбудови. Обґрунтовано необхідність подальших досліджень механізмів взаємодії між різними категоріями суб’єктів господарювання та оптимізації адміністративно-правових процедур у цій сфері.

Виявлення кримінальних правопорушень у сфері діяльності інституційних інвесторів: роль оперативних підрозділів

В. М. Важинський — 2025-11-05

У статті досліджуються особливості виявлення кримінальних правопорушень у сфері діяльності інституційних інвесторів та роль оперативних підрозділів у цьому процесі. Підкреслено, що зростання значення інституційних інвесторів для економіки держави супроводжується появою нових кримінальних загроз, зокрема з використанням сучасних інформаційних технологій, електронних фінансових систем та схем приховування протиправних дій. Фактичні дані про злочини у цій сфері мають суб’єктивний характер, оскільки сприймаються конкретними суб’єктами оперативно-розшукової діяльності (ОРД), що зумовлює необхідність їх перевірки, узагальнення та аналітичного опрацювання для забезпечення точності оцінки подій та ефективності прийнятих рішень. Мета дослідження полягає у науковому обґрунтуванні ролі оперативних підрозділів у виявленні, документуванні та попередженні кримінальних правопорушень у сфері інституційного інвестування.

Розкрито сутність оперативного пошуку як базової форми ОРД та його взаємозв’язок з аналітичним пошуком, що забезпечує систематизацію, узагальнення та інтерпретацію первинних даних. Аналітична діяльність визначена ключовим інструментом у виявленні латентних злочинів у господарській та фінансовій діяльності, оскільки дозволяє встановлювати закономірності, динаміку та тенденції порушень. Виокремлено основні етапи інформаційно-аналітичного забезпечення: збирання, накопичення, облік, аналіз, пошук та використання даних.

Визначено об’єкти оперативного інтересу: суб’єкти (правопорушники, свідки, працівники інституційних інвесторів і контрагентів), предмети (документи, носії інформації, кошти, цінні папери), сліди протиправної діяльності, передусім електронні та матеріальні сліди у фінансових і корпоративних системах. Для підвищення ефективності роботи оперативних підрозділів необхідне комплексне поєднання оперативного та аналітичного пошуку, спеціалізована підготовка офіцерів-аналітиків та розширення взаємодії з державними, контролюючими та фінансовими органами для оперативного обміну інформацією та превентивного впливу на злочинну активність.

Оптимізація організаційно-правових засад ОРД у сфері інституційного інвестування сприятиме своєчасному виявленню та профілактиці кримінальних правопорушень, зміцненню фінансової безпеки держави, підвищенню довіри інвесторів, захисту їхніх прав та удосконаленню аналітичної й оперативної взаємодії між суб’єктами боротьби з економічною злочинністю.

Участь прокурора в доказуванні воєнних злочинів: стан наукових досліджень

О. О. Велічко — 2025-11-05

Стаття присвячена систематизації та комплексному аналізу наукових досягнень у сфері дослідження участі прокурора в кримінальному процесуальному доказуванні воєнних злочинів. Актуальність дослідження зумовлена масовим характером вчинення воєнних злочинів в умовах російської агресії проти України, що потребує переосмислення науково-методологічних підходів до процесуальної діяльності прокурора та забезпечення ефективної координації між національними і міжнародними процедурами кримінального правосуддя.

Автором проаналізовано еволюцію наукових підходів до розуміння ролі прокурора у доказовій діяльності, починаючи від фундаментальних засад, закладених у ранніх працях В. Сухоноса щодо взаємозв’язку між наглядовою діяльністю прокурора та представництвом інтересів у суді. Досліджено перехід до спеціалізованих наукових розвідок доказової діяльності, представлених у роботах Г. Ніколайчука, І. Шульган, О. Козаченка, які концептуалізували процесуальні повноваження прокурора та запропонували новаторські підходи до їх реалізації.

Особливу увагу приділено формуванню спеціалізованого напряму досліджень доказової діяльності, зокрема працям Є. Немчинова, І. Меріміріної, М. Каліновської, М. Тішина та К. Щербака, які розробили концептуальні підходи до практичного застосування функцій прокурора у різних стадіях кримінального провадження.

Проаналізовано формування міждисциплінарного підходу до дослідження воєнних злочинів, що став результатом наукової реакції на сучасні воєнні конфлікти. Розглянуто внесок С. Харитонова, М. Зубанського, Т. Садової, К. Шевчишеної у розробку методологічних засад розслідування, кваліфікації та документування воєнних злочинів, включаючи екологічні воєнні злочини та організаційно-тактичні принципи проведення слідчих дій. Окремо досліджено міжнародний аспект проблеми через аналіз праць Я. Яворського щодо статусу Прокурора Міжнародного кримінального суду.

Визначено ключові прогалини у наукових дослідженнях: відсутність комплексного аналізу специфіки участі прокурора в доказуванні у справах про воєнні злочини, недостатня розробленість механізмів координації між національними прокурорами та Офісом Прокурора МКС, потреба дослідження особливостей використання цифрових технологій у доказовій діяльності.

Арешт як різновид обмеження права власності на криптовалютні активи у кримінальному провадженні

А. О. Воронкін — 2025-11-05

Предметом дослідження даної статті є аналіз особливостей обмеження права власності на криптовалюти як різновиду віртуального активу, у кримінальному провадженні, через призму положень Кримінального процесуального законодавства України, а також самої специфіки правової природи криптовалюти, як віртуального активу. Аналіз вітчизняної доктрини кримінального процесуального права в аспекті обмеження права власності на віртуальні активи свідчить про те, що зазначене питання є досить актуальним, з огляду, насамперед, на стрімкий розвиток віртуальних активів, як специфічного економіко-правового явища. Віртуальні активи, зокрема криптовалюти, у сучасному світі виступають, як об’єктом, так і предметом тих чи інших кримінальних правопорушень, що зумовлює розроблення та подальшу імплементацію актуальних та справедливих підходів до обмеження права власності на віртуальні активи, які б належним чином синхронізувалися з метою та загальними засадами кримінального провадження, визначених Кримінальним процесуальним кодексом України, а також забезпечували застосування належної правової процедури до учасників кримінального провадження.

У даній науковій публікації розглянуто питання пов’язані з визначенням правової природи криптовалюти як віртуального активу, розглянуто законодавчі підстави обмеження права власності на криптовалюти, зокрема, через накладення арешту, забезпечення процедури спеціальної конфіскації криптовалюти. При цьому, автором продемонстровано наявність у вітчизняній судовій практиці алогічних підходів до арешту віртуальних активів у кримінальному провадженні, з огляду на часті випадки накладення арешту на криптовалютні активи з метою збереження речових доказів (п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України), а також проаналізовано підходи іноземних держав до питання обмеження права власності на віртуальні активи, зокрема криптовалюти. Також автором окремо проаналізовано актуальні питання доказування права власності на віртуальні активи, з огляду на нормативні положення Кримінального процесуального кодексу України, а також судової практики Вищого антикорупційного суду, з виокремленням проблемних аспектів такого доказування.

Особливості формування психологічної стійкості у працівників правоохоронних органів в умовах воєнного стану

Б. О. Чупринський — 2025-11-05

Стаття присвячена аналізу особливостей формування психологічної стійкості у працівників правоохоронних органів в умовах воєнного стану. Мета статті – здійснити комплексний аналіз психологічної стійкості працівників правоохоронних органів в умовах воєнного стану, охоплюючи її теоретичні основи, практичні механізми формування та систему післякризового супроводу. В процесі наукового дослідження використовувалися загальнонаукові методи пізнання: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, системний підхід, моделювання. Результати дослідження показують, що психологічна стійкість правоохоронців у контексті воєнного стану формується як динамічний конструкт, що поєднує нейрофізіологічні, когнітивні та соціокультурні чинники. У роботі доведено, що полівагальна теорія дозволяє зрозуміти еволюційно зумовлені моделі реагування, а сучасні когнітивні парадигми акцентують на важливості саморегуляції як ключової передумови ефективного подолання стресу. Зроблено висновок, що резилієнтність не є сталою рисою особистості, а розвивається шляхом взаємодії біологічних потенціалів з індивідуально сформованими ціннісними орієнтирами й копінг-стратегіями, які спільно визначають межі зони психологічної стабільності працівника. У практичному вимірі дослідження показано, що підвищення психологічної стійкості досягається через систематичні тренування, які відтворюють бойові ситуації, у поєднанні з техніками швидкої саморегуляції. Доведено, що завдяки розвитку нейром’язової пам’яті, зниженню латентності ухвалення рішень та підтриманню злагодженої командної взаємодії зменшується ризик професійних помилок. Визначено, що багаторівнева система психологічного моніторингу (скринінги, дебрифінги) сприяє створенню сталої культури психологічної безпеки в правоохоронних структурах. Практичне значення дослідження полягає у розробці ефективної інтегрованої моделі підвищення психологічної стійкості правоохоронців для забезпечення їхньої готовності діяти в умовах воєнних і кризових ситуацій.

Доступ до правосуддя: загальнотеоретичний та кримінальний процесуальний аспект

І. М. Жевнєров — 2025-11-05

У статті здійснено комплексне дослідження категорії «доступ до правосуддя», що є одним із індикаторів рівня демократії та додержання принципу верховенства права у державі, а також невід’ємним елементом права на судовий захист. Визначено, що у науковій літературі ця категорія розглядається з різних позицій: як суб’єктивне право особи, як загальна правова гарантія, як принцип кримінального процесу, як процесуальний режим або загальновизнаний міжнародний стандарт. Така розмаїтість позицій пояснюється багатогранністю самого правового явища, відсутністю нормативного визначення поняття та відображає намагання доктрини охопити усі його аспекти – від індивідуального рівня захисту людини до інституційного рівня забезпечення ефективності судової влади.

У роботі проведено аналіз дефініцій поняття «правосуддя», які сформувалися в юридичній науці, та з’ясовано їхнє значення для розуміння доступу до правосуддя. Особливу увагу приділено кримінальному провадженню, де доступ до правосуддя має специфічний зміст і прояв. Зроблено висновок, що засада здійснення правосуддя виключно судом охоплює всі судові стадії кримінального провадження, у межах кожної з яких правосуддя реалізується у формах, що відповідають її змісту й завданням. Доведено, що функція судового контролю, яку здійснює слідчий суддя на стадії досудового розслідування, не є правосуддям у власному значенні, адже не передбачає вирішення обвинувачення по суті.

Критично проаналізовано положення ст. 21 КПК України, яка закріплює одразу дві окремі засади кримінального провадження – доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень. Показано, що таке поєднання не відповідає логіці структури відповідної глави кримінального процесуального закону України, суперечить конституційним положенням та міжнародним стандартам, а також породжує термінологічну плутанину.

На основі узагальнення наукових позицій сформульовано авторське визначення поняття «доступ до правосуддя у кримінальному провадженні», яке охоплює два взаємопов’язані елементи: гарантовану законом можливість звернення до суду у передбачених процесуальних формах та право особи брати активну участь у судовому розгляді для забезпечення ефективного захисту своїх прав, свобод та законних інтересів.

Проблеми захисту прав померлого учасника кримінального провадження в практиці Європейського суду з прав людини

А. М. Жмур — 2025-11-05

Обрання тематики дослідження обумовлене прагненням комплексного розкриття ключових аспектів забезпечення як прав жертви кримінального правопорушення, так і особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження, у разі настання їх смерті саме у світлі актуальних правових позицій Європейського суду з прав людини. З огляду на це? у статті, з одного боку, з’ясовується концептуальний зміст процесуального позитивного зобов’язання держави щодо основоположного права особи на життя, визначаються та розкриваються основні критерії ефективного розслідування (йдеться про незалежність, розумну швидкість і оперативність розслідування, його належність і ретельність, а також забезпечення громадського контролю та залучення близьких родичів до розслідування) на прикладах рішень Європейського суду з прав людини, а з іншого – здійснено аналіз основних елементів права на справедливий суд в ракурсі дотримання прав померлого підозрюваного або обвинуваченого, на основі чого сформульовані стандарти, що випливають із підходів Європейського суду з прав людини. Зокрема, до них запропоновано віднести такі: (1) суд над особою, предметом якого є вирішення питання про її винуватість та засудження, суперечить загальній ідеї справедливого судочинства та принципам, що його гарантують; (2) справедливий процес після смерті підозрюваного / обвинуваченого може відбуватися виключно з метою реабілітації такої особи; (3) засудження особи та призначення їй покарання не може пережити померлого підозрюваного або обвинуваченого, оскільки це несумісне із дією презумпції невинуватості; (4) покладення кримінальної відповідальності за дії померлого підозрюваного або обвинуваченого на його спадкоємців також порушуватиме гарантії презумпції невинуватості, що випливають із п. 2 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини. Загальнофілософську основу дослідження склали аксіологічний та герменевтичний підходи. Зокрема, перший дозволив здійснити ціннісний аналіз основоположних права людини на життя, а також оцінити вплив смерті підозрюваного або обвинуваченого на реалізацію фундаментального права на справедливий судовий розгляд. Натомість другий дав можливість застосувати поглиблене вивчення та інтерпретацію окремих положень ЄКПЛ та правових текстів рішень ЄСПЛ. При побудові системи стандартів, що ґрунтуються на правових підходах Суду, ми використовували системно-структурний метод, а також метод логічного дослідження та метод правового моделювання.

Допит підозрюваного через призму європейських стандартів

Ю. В. Жовтан — 2025-11-05

У статті досліджуються особливості допиту підозрюваного через призму дотримання принципів верховенства права і презумпції невинуватості, що закладені в Європейській конвенції з прав людини. Відзначається, що визначені в оновленому українському кримінальному процесуальному законодавстві права підозрюваного віддзеркалюють основні європейські стандарти дотримання прав людини. Це є суттєвою ознакою зміни парадигми кримінального процесу в Україні. Але на часі великою проблемою є їх втілення в національну практику проведення досудового розслідування.

Проаналізовані права особи, яка була затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення та їй було письмово повідомлено про підозру в порядку статей 276–279 Кримінального процесуального кодексу України. Зокрема, звертається увага, що за чинним законодавством підозрюваний має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри. Він має право в будь-який момент відмовитися давати показання і відповідати на запитання. Також підозрюваний користується правом на кваліфіковану правничу допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника. Має право на зустріч із захисником до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування. Важливим є й право на присутність адвоката під час допиту і зустрічі з ним після допиту без обмеження в часі та кількості. Наведені права зумовлюють обов’язковість проведення допиту підозрюваного відразу після вручення йому письмового повідомлення про підозру. Водночас констатується поширена практика відмови слідчих від проведення допиту підозрюваних за клопотанням сторони захисту, що оцінюється як порушенням права на захист. На основі проведеного аналізу сформульовані висновки, які спрямовані на втілення європейських стандартів дотримання прав підозрюваного. Вони стосуються, перш за все, того, що метою допиту не має бути визнання вини підозрюваним під час його допиту без роз’яснення права на мовчання, права присутності на допиті захисника та інших прав.

Cуб’єкти доказування у стадії досудового розслідування: питання оновленої ідентифікації та класифікації

І. П. Зіньковський — 2025-11-05

У статті розглянуто питання переліку та класифікації суб’єктів доказування загалом та у досудовому розслідуванні. Відмічена наявність звуженого та розширеного підходу до суб’єктів доказування, проаналізовано критерії, за яким сформовано звужені підходи до переліку суб’єктів кримінально-процесуального доказування.

Наведено додаткові аргументи щодо того, що більш логічним є розширений підхід до суб’єктів доказування у досудовому розслідуванні. Адже реалізація завдань досудового розслідування неможлива без доказування. Доказування проявляється в ряді елементів, які не є тотожними за своїм змістом: наприклад, збирання та перевірка доказів – це одночасно практична та аналітична діяльність, а оцінка – виключно аналітична. Перелік засобів збирання доказів є доволі широким, і кожен засіб має специфіку реалізації та правила залучення до них різних учасників кримінального провадження. Уся ця діяльність спрямована на формування у результаті сукупності належних, допустимих та достовірних доказів, достатніх для прийняття процесуальних рішень. Отже, об’єктивним критерієм для визначення того, чи є учасник суб’єктом доказування, є те, чи впливає його участь на забезпечення належності та / або допустимості доказів.

Зроблено висновок, що суб’єктами доказування у досудовому розслідуванні є ті суб’єкти стадії досудового розслідування, участь яких впливає на забезпечення належності та / або допустимості доказів. За цим критерієм класифікація суб’єктів доказування для досудового розслідування є такою: органи та особи, які мають владні повноваження, та які виконують обов’язок доказування; органи та особи, які мають владні повноваження, та які виконують тягар доказування; особи, які не мають владних повноважень, та які виконують тягар доказування; особи, у діяльності яких доказування є ініціативним правом; особи, які є джерелом загальної доказової інформації; особи, які є джерелом доказової інформації як носії спеціальних знань; особи, які сприяють забезпеченню допустимості доказів.

Стадії доказування наявності ризиків при застосуванні запобіжних заходів в кримінальному провадженні

О. М. Кінебас — 2025-11-05

В статті досліджено актуальні проблеми можливості використання терміну доказування до процесу доведення існування ризиків при застосуванні запобіжних заходів в кримінальному провадженні, та розмежування стадій доведення існування ризиків при обранні (продовжені) запобіжних заходів в кримінальному провадженні.

Особливу увагу зосереджено на аналізі норм Кримінального процесуального кодексу України та практики Європейського суду з прав людини в контексті можливості застосування терміну доказування, а отже і відповідної глави Кримінального процесуального кодексу до процесу доведення існування ризиків при обранні запобіжного заходу в кримінальному проваджені. Виходячи з наявної суперечності між тим, що доказування, згідно до положень Кримінального процесуального кодексу спрямоване на доведення обставин які мали місце в минулому, або наявні в теперішньому. Та тим, що доведення існування ризиків має чітко виражений прогностичний характер, тобто спрямоване на доведення ймовірності настання певної події в майбутньому.

Визначено, що виходячи з положень Кримінального процесуального кодексу України процес доведення існування ризиків при застосуванні запобіжних заходів має бути поділено на дві стадії. А саме, доказування певних фактів та обставин які в подальшому є основою для прогнозування ймовірності вчинення підозрюваним (обвинуваченим) певних дій в майбутньому (настання того чи іншого ризику).

При цьому, застосування терміну доказування, а отже і положень відповідної глави Кримінального процесуального кодексу до процесу доведення існування ризиків при обранні запобіжного заходу в кримінальному проваджені можливе лише на першій стадії такого доведення.

В той же час друга стадія має прогностичний характер спрямований на інтелектуальну оцінку ймовірності настання певного ризику, з переліку передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України в майбутньому.

Також, автор робить висновок про відсутність чітких нормативно закріплених стандартів, які б регулювали другу стадію процесу доведення існування ризиків при обранні запобіжних заходів в кримінальному провадженні.

Участь громадських організацій у захисті прав потерпілих від воєнних злочинів

О. Костюченко — 2025-11-05

У роботі розглядається роль та місце громадських організацій у процесі захисту прав осіб, які постраждали внаслідок воєнних злочинів, скоєних під час збройної агресії росії проти України. Досліджено правовий статус громадських організацій та акти нормативного регулювання щодо участі громадських організацій у захисті прав потерпілих від воєнних злочинів. Визначено принципи участі громадських організацій у захисті прав потерпілих від воєнних злочинів.

Запропоновано форми участі громадських організацій у захисті прав потерпілих від воєнних злочинів: 1) документування воєнних злочинів; 2) надання потерпілим від воєнних злочинів комплексної підтримки, яка включає юридичну та психологічну допомогу та 3) інформаційна та освітня діяльність щодо захисту прав потерпілих від воєнних злочинів. Документування воєнних злочинів визначається як головна форма участі громадських організацій у захисті прав потерпілих від воєнних злочинів. Розглянуто нормативно-правові та організаційні засади документування воєнних злочинів громадськими організаціями в умовах збройного конфлікту із використанням технічних засобів.

Проаналізовано функціональні можливості громадських організацій щодо документування злочинів, фіксації порушень міжнародного гуманітарного права, надання правової допомоги та реабілітаційної підтримки постраждалим від воєнних злочинів. Запропоновано напрями удосконалення участі громадських організацій у захисті прав потерпілих від воєнних злочинів через 1) залучення вітчизняних та міжнародних експертів, обізнаних зі стандартами міжнародного гуманітарного права та протоколами збору даних, у процесі документування фактів скоєння воєнних злочинів на території України; 2) покращення координації між громадськими організаціями та слідчими органами для забезпечення безперебійної співпраці на усіх етапах збору та аналізу доказів; 3) розширення практичної правової допомоги громадських організацій потерпілим від воєнних злочинів, а також професійної підготовки судових позовів як до національних, так і до міжнародних судових установ.

Властивості цифрової інформації в кримінально-процесуальному доказуванні

А. С. Крижановський — 2025-11-05

У статті розглянуто властивості цифрової інформації в кримінально-процесуальному доказуванні. Зазначено, що цифрова інформація, що має доказове значення, функціонує в будь-яких злочинних діяннях, що дає можливість досліджувати використання цифрової інформації незалежно від спеціального родового об’єкта – суспільних відносин, що свідчить про актуальність теми дослідження. Об’єктом виступають правові відносини, що виникають при використанні цифрової інформації в процесі доказування у кримінальному провадженні. Предмет дослідження – норми правових актів, що регулюють використання цифрової інформації в кримінально-процесуальному доказуванні. Методологічною основою виступає діалектичний метод наукового пізнання, який дозволив розглянути суспільні процеси та правові явища в ході використання цифрової інформації в кримінально-процесуальному доказуванні. Зазначений метод сприяв застосуванню загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Вказано, що цифрова інформація в кримінально-процесуальному доказуванні – цифрова форма подання відомостей, що складаються з повідомлення (контенту) і даних (метаданих), яка піддається основним інформаційним процесам, що здійснюються тільки за допомогою засобів обчислювальної техніки, які використовуються в зборі, перевірці та оцінці доказів, а також мають значення для кримінального провадження. Класифікації цифрової інформації, що використовується в кримінально-процесуальному доказуванні, за такими ознаками: щодо способу отримання цифрової інформації: оригінал і копія; щодо об’єктів, створених цифровою інформацією: електронний документ, цифрова валюта, програма (програмне забезпечення) або результат її використання; щодо режиму доступу до цифрової інформації: загальнодоступна та обмеженого доступу. Властивостями цифрової інформації, що використовується в кримінально-процесуальному доведенні, є: наявність двох компонентів (контент і метадані); неможливість існування цифрової інформації поза її фізичним носієм; верифікація; множинність копій цифрової інформації; неможливість реалізувати інформаційні процеси без застосування спеціальних засобів обчислювальної техніки.

Обставини, що підлягають встановленню під час розслідування непокори та невиконання наказу

А. І. Кунтій — 2025-11-05

У науковій статті досліджено особливості встановлення обставин під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтями 402 та 403 Кримінального кодексу України, що регламентують відповідальність за непокору та невиконання наказу. Актуальність теми зумовлена зростанням кількості кримінальних проваджень за цими статтями в умовах воєнного стану та потребою в удосконаленні криміналістичних підходів до розслідування зазначених злочинів. Проаналізовано статистику за 2020–2025 роки, яка засвідчила істотне зростання кількості зареєстрованих проваджень та водночас низький відсоток скерування обвинувальних актів до суду. Обґрунтовано доцільність розмежування термінів «з’ясування» та «встановлення» обставин під час розслідування, з урахуванням їх змістового навантаження у криміналістиці. Визначено перелік обставин, що підлягають встановленню, які згруповано у певні групи, зокрема обставини, що передували непокорі та невиконанню наказу, а також обставини, що стосуються події кримінального правопорушення, більшість яких визначені у ст. 91 КПК України. Наголошено також на таких обставинах, як законність наказу; службове становище особи, яка його віддала; факт доведення наказу до підлеглого; стан здоров’я військовослужбовця; мотиви, форма вини та настання наслідків. Особливу увагу приділено фіксації моменту віддання наказу, наголошено на фіксуванні доведення наказу, зокрема шляхом відеофіксації, а також значенню висновків військово-лікарських комісій при оцінці здатності військовослужбовцем виконати наказ. На підставі аналізу слідчо-судової практики запропоновано систематизований підхід до формування переліку обставин, що підлягають встановленню в межах кримінального провадження, а також зроблено висновки щодо необхідності розроблення спеціальної криміналістичної методики розслідування злочинів даної категорії. Зазначено, що запропоновані напрями дозволять забезпечити повноту, об’єктивність і своєчасність досудового розслідування у кримінальних провадженнях, за фактом непокори та невиконання наказу.

Права та обов’язки учасників обшуку в умовах воєнного стану: вимоги законодавства та виклики сьогодення

О. Г. Литвиненко — 2025-11-05

У статті досліджуються правові засади проведення обшуку в умовах дії правового режиму воєнного стану та їхня практична реалізація у межах кримінального провадження. В умовах повномасштабного вторгнення, коли положення Кримінальний процесуального кодексу України зазнали суттєвих змін, особливого значення набуває дотримання балансу між оперативністю проведення слідчих (розшукових) дій і забезпеченням конституційних прав учасників процесу, зокрема права на недоторканність житла та приватне життя. У роботі проаналізовано специфіку застосування положень ст.ст. 615, 223, 236 КПК України, що регламентують порядок проведення обшуку під час воєнного стану, а також їхній вплив на гарантії прав осіб, щодо яких проводяться слідчі дії.

Особливу увагу приділено питанню допустимості проведення обшуку без залучення понятих у випадках, якщо їх участь є об’єктивно неможливою або небезпечною для їх життя чи здоров’я, та обов’язковій відеофіксації таких процесуальних дій. Наведено аргументи на користь необхідності чіткого зазначення у протоколі обшуку причин відсутності понятих, а також доцільності надання сторонам захисту копій відеозаписів для забезпечення прозорості та контролю за діями правоохоронців. Окремо висвітлено проблему переривання обшуку під час оголошення сигналу «Повітряна тривога», та запропоновано надати учасникам обшуку право тимчасово залишати місце його проведення у супроводі оперативних працівників із подальшим поверненням.

Автором обґрунтовано пропозиції щодо удосконалення законодавчого регулювання та правозастосовної практики, зокрема запровадження обов’язкового повідомлення захисника особи та забезпечення дистанційного контролю за проведенням обшуку. Зроблено висновок, що унормування таких положень дозволить підвищити рівень правових гарантій, уникнути порушень прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та забезпечити баланс між завданнями досудового розслідування і правом на життя, безпеку та недоторканність житла особи.

Проблеми та виклики в зборі доказів у справах про кримінальні проступки: основні проблеми, з якими стикаються слідчі та прокурори під час збору доказів

А. С. Ліщак — 2025-11-05

Стаття присвячена дослідженню проблем та викликів, які виникають під час збору доказів у кримінальних провадженнях щодо проступків. У роботі аналізуються основні законодавчі положення, що регулюють питання доказування, а також практичні труднощі, з якими стикаються слідчі та прокурори на різних етапах досудового розслідування. Особлива увага приділяється строкам досудового розслідування, які становлять лише один місяць з моменту повідомлення особі про підозру. Така обмеженість у часі нерідко унеможливлює проведення повноцінних експертиз та збирання необхідної доказової бази, що стає причиною закриття проваджень або ухвалення виправдувальних вироків.

Актуальність теми зумовлена також зростанням ролі електронних доказів у кримінальних проступках. Скріншоти переписок, відеозаписи з камер спостереження, дані мобільних операторів дедалі частіше виступають ключовими елементами доказової бази. Однак через відсутність уніфікованих процедур їх збирання та зберігання суди нерідко сумніваються у достовірності таких доказів, що знижує ефективність розслідувань і призводить до уникнення відповідальності винними особами. Для порівняння, у країнах Європейського Союзу вже напрацьовані цифрові протоколи, які забезпечують надійність і прозорість процесу фіксації та збереження даних.

У статті наведено приклади з практики Верховного Суду, зокрема постанову ККС від 06.09.2022 у справі № 705/1850/21, яка деталізує підхід до оцінки доказів. Висвітлено також позиції провідних українських науковців – М. Михеєнка, В. Шибіко, О. Капліної, О. Костенка, а також В.Т. Нора, який ще у своїх класичних працях наголошував на важливості єдності методичних стандартів у доказуванні.

Зроблено висновок, що для підвищення ефективності доказування необхідні комплексні зміни: удосконалення законодавства (зокрема диференціація строків розслідування залежно від складності справи), розробка єдиних методичних рекомендацій, впровадження цифрових протоколів, а також кадрові та організаційні реформи. Українська система кримінальної юстиції у справах про проступки має адаптувати найкращі європейські практики для підвищення рівня довіри до правосуддя та забезпечення справедливості.

Відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, у вимірі завдань кримінального провадження

С. В. Мосейко — 2025-11-05

Обрання тематики дослідження обумовлено прагненням автора комплексно подивитися на питання відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Йдеться про те, що розглядаючи у межах кримінального провадження питання, пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, необхідно врахувати розповсюджений у науковій літературі підхід, відповідно до якого автори намагаються вибудувати ієрархічність завдань кримінального провадження, які визначені в статті 2 Кримінального процесуального кодексу України та першочерговість, домінування одних чи певну факультативність, другорядність інших. Такій підхід істотно позначається на наукових розробках, позиціях правозастосовників стосовно питання відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, ставленні до потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, обранні засобів здійснення кримінальної процесуальної діяльності слідчими, прокурорами, суддями. Критично ставлячись до ієрархізації завдань кримінального провадження, автором підтримується та розвівається думка про те, що саме завдання кримінального провадження визначають шлях досягнення мети кримінальної процесуальної діяльності та виконання або не виконання всього комплексу завдань кримінального провадження в їх сукупності, адже неможна захистити права та законні інтереси потерпілого шляхом відшкодування йому шкоди, без вирішення іншого завдання – швидкого, повного та неупередженого розслідування кримінального правопорушення під час якого встановлюється особа, яка його вчинила. В статті звертається увага на те, що побудова завдань кримінального провадження через їх іерархічність призводить до конфлікту між ними, який додатково підсилюється конфліктом між публічним і приватним правом, а також методами правового регулювання, які є задіяними при реалізації механізму відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушення, зокрема під час заявлення та вирішення цивільного позову у кримінальному провадженні. Проведене дослідження дало автору можливість зробити висновок про недоцільність ієрархізації завдань кримінального провадження, оскільки такі підходи призводять до виникнення конфліктів під час здійснення кримінальної процесуальної діяльності та до хибного уявлення про наявність пріоритету завдань кримінального провадження з точки зору людиноцентричніх підходів в праві, тоді як важливого значення набуває саме знаходження балансу між приватними та публічними інтересами та комплексне виконання завдань кримінального провадження.

Особливі порядки кримінального провадження

О. В. Неклеса — 2025-11-05

У статті здійснюється комплексне дослідження теоретико-правових засад та практичних аспектів застосування особливих порядків кримінального провадження, які закріплені у чинному Кримінальному процесуальному кодексі України. Особлива увага приділяється розкриттю сутності та правової природи таких інститутів, як угода про примирення між потерпілим та підозрюваним (обвинуваченим), угода про визнання винуватості, скорочений судовий розгляд, а також провадження щодо неповнолітніх. Ці інститути розглядаються не лише як процесуальні механізми, спрямовані на забезпечення ефективності та гнучкості судового розгляду, але й як інструменти реалізації принципів кримінального процесуального права, зокрема принципів змагальності, диспозитивності та забезпечення прав людини. У статті проаналізовано умови та підстави, за яких можливе застосування кожного з вказаних особливих порядків, а також окреслено процедурні особливості їх реалізації. Детально розглядається роль суду у забезпеченні законності та справедливості застосування особливих порядків, оскільки саме суд зобов’язаний перевіряти дотримання прав сторін, добровільність та обґрунтованість укладених угод, а також відповідність рішень інтересам правосуддя. Наголошується, що попри значний потенціал таких інститутів у контексті прискорення провадження та зменшення навантаження на судову систему, їх використання пов’язане з низкою практичних проблем. Зокрема, йдеться про ризики формального підходу до перевірки змісту угод, можливість тиску на учасників кримінального процесу, а також недостатню врегульованість деяких процесуальних аспектів, що створює підґрунтя для неоднакової судової практики. Окремий акцент зроблено на співвідношенні особливих порядків із загальними засадами кримінального процесу. Визначено, що, з одного боку, вони сприяють реалізації принципу економії процесуальних ресурсів та оперативності правосуддя, але, з іншого боку, потребують додаткових гарантій захисту прав обвинувачених, потерпілих та інших учасників провадження. У статті підкреслюється, що вдосконалення правового регулювання та практики застосування особливих порядків повинно ґрунтуватися на балансі між ефективністю судового провадження та дотриманням фундаментальних прав людини.

Особа злочинця як елемент криміналістичної характеристики колабораційних злочинів

С. І. Перепелиця — 2025-11-05

Метою дослідження є визначення місця особи злочинця в системі елементів криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень, пов’язаних із колабораційною діяльністю, та окреслення загальних рис особи-колаборанта. Зазначено, що узагальнене поняття особи злочинця залишається певною абстракцією допоки не наповнюється конкретним змістом: соціальною, демографічною, психологічною та моральною характеристиками. Це обумовлено тим, що комплексне вивчення особи злочинця не може бути обмежене встановленням окремих ознак, що здебільшого поверхнево характеризують особу. Воно має здійснюватися з необхідною глибиною дослідження ознак у їх взаємодії, що гарантує повніше виявлення чинників ґенези особи злочинця. Враховуючи, що система ознак особи правопорушника містить дані демографічного характеру, окремі якості та психологічні особливості встановлено, що це поняття виражає сутність особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Особа злочинця, як елемент криміналістичної характеристики, – це сукупність суттєвих та усталених соціальних властивостей та ознак і соціально значущих біопсихологічних особливостей індивіду, що об’єктивно реалізуючись у колабораційному злочині, надають вчиненому діянню характер суспільної небезпеки, а винному – властивість суспільної небезпечності, за що ця особа притягається до кримінальної відповідальності згідно чинного законодавства. Вказано, що роль і значення надання криміналістичної характеристики особі-колабораціоністу формує нове підґрунтя для плюралізму форм і методів проведення досудового розслідування вказаного виду злочинної поведінки. Обґрунтовано соціально-правовий аспект відповідної проблематики, оскільки сьогодні важливим залишається питання пов’язане із соціальною сутністю колабораційної діяльності, її основними змістовними характеристиками, що тісно переплетені та безпосередньо торкаються функціонування держави, як утворення за ініціативою суспільства. Доведено, що в умовах відбиття збройної агресії рф та широкого використання країною-окупантом наших громадян, шляхом залучення їх до колабораційної діяльності важливим є формування уявлення про особу-колабораціоніста з метою напрацювання основних криміналістичних і кримінальних процесуальних алгоритмів і методик розслідування колабораційної діяльності.

Місце та роль відновного правосуддя в сучасній кримінально-правовій системі України

Н. О. Петренко — 2025-11-05

Статтю присвячено комплексному аналізу сутності та змісту відновного правосуддя як правового та соціального явища, що активно розвивається у сучасній кримінально-правовій системі України. Розкрито етимологію терміна «restorative justice», який походить від англійських слів «restore» та «justice» і відображає ідею відновлення попереднього стану справедливості та безпеки, порушених злочином. Простежено історичне походження концепції у працях Альберта Іґлаша, котрий уперше виокремив відновне правосуддя як альтернативу каральному та терапевтичному підходам, наголошуючи на його реститутивному характері. Висвітлено міжнародні стандарти та документи Ради Європи й Європейського Союзу, що закріплюють ключові принципи відновного правосуддя, зокрема добровільність участі, активну роль потерпілої сторони, відшкодування шкоди, ресоціалізацію правопорушника та відновлення соціальної гармонії. Проаналізовано процес інституціоналізації відновного правосуддя в Україні, зокрема через впровадження пілотних програм для неповнолітніх правопорушників, діяльність системи безоплатної правової допомоги та схвалення Національної стратегії захисту прав дитини у сфері юстиції до 2028 року. Показано, що вітчизняна модель відновного правосуддя гармонізується з європейськими стандартами, передбачаючи застосування медіації, сімейних групових конференцій та інших форм альтернативного врегулювання конфліктів. Досвід Канади та Бельгії наведено як приклади успішної інтеграції відновних практик у національні правові системи. Зроблено висновок, що відновне правосуддя слід розглядати не лише як інститут, закріплений у нормативних актах, а як багаторівневе явище, що об’єднує правові, соціальні та психологічні елементи. Його впровадження сприяє гуманізації кримінальної відповідальності, ресоціалізації правопорушників, підвищенню рівня захисту прав потерпілих та формуванню нової парадигми кримінальної політики України. Особливу увагу приділено тому, що відновне правосуддя формує нову культуру діалогу в суспільстві та відновлює довіру громадян до правничих інститутів.

Штучний інтелект у кримінальному провадженні: сучасні виклики та правові перспективи

А. В. Піддубна — 2025-11-05

Авторами статті проведено системний аналіз сучасного стану впровадження автоматизованих програм з використанням штучного інтелекту (далі – ШІ) в діяльність правоохоронних органів, зокрема органів досудового розслідування, та суду. Увагу сконцентровано на використанні у кримінальному провадженні системи відеоспостереження «Безпечне місто», програмного забезпечення «Касандра», платформи «Palantir Gotham» та технологій «Clearview AI». Здійснено ґрунтовний огляд окремих напрямів використання можливостей зазначених автоматизованих систем з програмними технологіями ШІ, за результатами якого сформульовано висновок про покращення ефективності виконання завдань кримінального процесу завдяки впровадженню таких систем в діяльність органів досудового розслідування та суду, а саме: завдяки автоматизації аналітичних процесів, прогнозуванню поведінки окремих категорій осіб, ідентифікації та нейтралізації кіберзагроз, кібертероризму та кіберекстремізму, автоматичному фіксуванню порушень правил безпеки дорожнього руху, розпізнаванню облич за зображеннями з соціальних мереж та інтернету, тощо. На підставі проведеного дослідження авторами виокремлено важливі етичні та правові аспекти, які потрібно враховувати під час використання технологій ШІ у кримінальному провадженні. Акцентовано увагу на необхідності застосування досліджуваних систем та платформ обґрунтовано та системно, з урахуванням міжнародних стандартів захисту прав людини, адже під час кримінального провадження необхідним є збереження балансу між інноваціями та дотриманням прав, свобод та законних інтересів особи. В статті виокремлено проблемні питання, що виникають під час роботи з автоматизованими програмами з використанням ШІ у кримінальному провадженні, а саме: некоректна робота самих систем, відсутність повної інформації про принципи та алгоритми роботи програм, що викликає недовіру в частині її прозорості та підзвітності; відсутність узгодженої загальнодержавної концепції регламентації розвитку таких систем, отримані результати роботи з такими програмами носять рекомендаційний характер, оскільки не мають нормативного закріплення та не являються процесуальним джерелом доказів.

Цифрові технології та докази у розслідуванні злочинів проти основ національної безпеки України: процесуальні проблеми та європейські стандарти

М. А. Погорецький — 2025-11-05

Стаття пропонує системно-інтегровану процесуально-правову модель використання цифрових технологій та доказів у провадженнях про злочини проти основ національної безпеки України. Показано, що дефіцит автономної дефініції «цифрових доказів» у КПК, нерозробленість процедур одержання, автентифікації та збереження, а також нестача сертифікованих інструментів і підготовлених кадрів спричиняють правову невизначеність та ризики недопустимості. На тлі міжнародних стандартів ЄСПЛ (зокрема Benedik v. Slovenia, Uzun v. Germany) та підходу Суду ЄС у справі C-670/22 (EncroChat) обґрунтовано: (1) уніфікований тест допустимості електронних доказів – «походження – відкриття – відтворюваність» – і його інструменталізацію у вигляді спеціалізованрнр довідково-методичного посібника для суддів (довідника – benchbook); (2) процедуру цифрової криміналістики відкритих джерел (OSINT-forensics) із вимогами до фіксації, ланцюга збереження доказів та журналу аудиту (audit trail); (3) алгоритм судової перевірки координат (подвійна проєкція; крос-валідація з телеком-логами/офіційними довідками; журнал доступу) для верифікації геоданих і картографічних матеріалів. Запропоновано нормативне закріплення мінімальних стандартів процесуального обігу цифрових доказів у КПК (у т.ч. правила огляду вебресурсів і роботи з даними хмарних сервісів/мобільних застосунків), підзаконні міжвідомчі інструкції цифрової криміналістики та інституційні механізми (акредитовані лабораторії, реєстр валідованих методик). Доведено, що системна імплементація цих рішень підвищує доказову надійність цифрових матеріалів, забезпечує сумісність із принципом «внутрішньої еквівалентності» в транскордонному обігу електронних доказів і зміцнює гарантії справедливого судового розгляду.

Поняття, ознаки та види процесуальних рішень у кримінальному провадженні

О. В. Пчеліна — 2025-11-05

У статті наголошується, що реформування інституту кримінального провадження має супроводжуватися не лише вдосконаленням формальних механізмів прийняття рішень, а й наповненням цього процесу змістом, орієнтованим на права людини, принципи верховенства права, змагальності, пропорційності та передбачуваності. Акцентовано на необхідності врахування сучасних викликів, серед яких – інтеграція цифрових технологій у діяльність органів досудового розслідування, удосконалення механізмів захисту прав постраждалих, особливо вразливих осіб, а також адаптація найкращих європейських практик. Здійснено аналіз сучасного стану наукової розробки проблематики, відзначається багатовекторність підходів до визначення сутності процесуальних рішень. Окрема увага приділяється визначенню поняття процесуальних рішень у законодавстві, зокрема аналізується ч. 1 ст. 110 Кримінального процесуального кодексу України. Здійснено ґрунтовний огляд існуючих наукових підходів до розуміння сутності процесуальних рішень, їх змісту, форми і структури. Запропоновано власне обґрунтування необхідності подальшої систематизації цієї правової категорії для формування ефективної, справедливої та гуманної системи кримінальної юстиції, що відповідає сучасним вимогам та викликам суспільства. Визначено процесуальні рішення в кримінальному провадженні як індивідуально-правові акти, які приймаються компетентними суб’єктами у встановленій законом процесуальній формі, спрямовані на вирішення питань, що виникають під час кримінального провадження й які призводять до виникнення, зміни або припинення юридичних прав та обов’язків його учасників, формують процесуальні наслідки, гарантують баланс між публічними інтересами держави та захистом прав людини, обов’язкові для виконання й можуть супроводжуватися примусовою силою держави. Виокремлено види процесуальних рішень у кримінальному провадженні за суб’єктом прийняття, за формою процесуального акта, за стадією кримінального провадження, за правовими наслідками, за змістом і спрямованістю, за способом прийняття.

Окремі особливості досудового розслідування звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

Л. К. Садонцева — 2025-11-05

У статті здійснено аналіз особливостей процесуального порядку досудового розслідування щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Насамперед, автор приділяє увагу питанням встановлення та доказування тих обставин, що слугують передумовами, умовами та підставою звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 49 Кримінального кодексу України. З метою забезпечення прикладного характеру дослідження особлива увага приділяється аналізу актуальної практики Верховного Суду. У роботі детально розглянуто коло обставин, що входять до спеціального предмета доказування у разі закінчення досудового розслідування шляхом направлення до суду клопотання прокурора про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Також автор наводить перелік тих матеріалів кримінального провадження, на підставі яких такі обставини можуть бути доказані, а також процесуальні дії, за допомогою яких їх може бути отримано. З огляду на те, що однією із обставин, що може вплинути на модифікацію порядку обчислення строків давності є факт ухилення особи від слідства та суду, автор також зупиняється на проблематиці встановлення його за допомогою фактичних даних, а також з огляду на правові позиції Верховного Суду висвітлює ситуації, які не можуть розглядатися як приклад ухилення підозрюваного від досудового розуміння в контексті ст. 49 Кримінального кодексу України. До того ж, у ключі питання про наведений у цій нормі перелік злочинів, щодо яких не застосовуються правила про строки давності, зокрема його недискримінаційний характер, а також доцільність потенційного розширення, автор аналізує релевантну практику Європейського суду з прав людини щодо реалізації позитивних процесуальних зобов’язань держави за статтями 2 та 3 Європейської конвенції з прав людини, тобто в контексті можливості дотримання критеріїв ефективного розслідування у разі закриття кримінального провадження через сплив строків давності.

Виявлення і документування способів учинення службових правопорушень: методика, тактика, цифрові сліди та ланцюг збереження доказів

Д. Б. Сергєєва — 2025-11-05

Вказується, службові правопорушення характеризуються високою латентністю, інституційною «вбудованістю» в управлінські процедури та здатністю швидко адаптуватися до змін нормативного середовища. У статті запропоновано цілісну криміналістично-процесуальну модель виявлення й документування способів учинення службових правопорушень у сучасному цифровому середовищі. На підставі систематизації форм використання/спотворення владних повноважень (зловживання, перевищення, умисна бездіяльність, одержання неправомірної вигоди) і типових «технологій злочинної діяльності» (розкрадання через безтоварні операції та «прокладки», заволодіння майном шляхом обману, маскування вигоди під консалтинг/гранти/благодійність, маніпуляції в EDMS/ERP/реєстрах) автор формує операційну матрицю «ознака способу → джерела відомостей → тактичні дії → процесуальна фіксація → контрольні переліки питань». Показано, як ця матриця забезпечує перехід від реконструкції механізму події до практичних алгоритмів: синхронних тимчасових доступів, оглядів електронних систем, інвентаризацій, побудови графів платіжних ланцюгів і верифікації ринкової еквівалентності. Особливу увагу приділено роботі з цифровими слідами (метадані, історії версій, журнали доступів/погоджень, резервні копії, листування) та підтриманню безперервного ланцюга збереження доказів (read-only копіювання, хешування, опис середовища, журнал доступів і переміщень). Обґрунтовано ризик-орієнтований формат судового контролю і стандартизовані контрольні переліки для слідчого, прокурора й слідчого судді, які забезпечують необхідність і пропорційність втручань та відтворюваність процедур. Окремо розкрито інтеграцію матеріалів оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій у доказовий контур через «маршрутизацію за ознакою способу» з мінімізацією даних і належною процесуальною «вшивкою». Наукова новизна полягає у поєднанні криміналістичної типології способів з цифровою форензікою та процесуальною доктриною допустимості/відтворюваності, а практична значущість – у стандартизації «першої доби» розслідування, запровадженні «паспортів доказів» і єдиних операційних алгоритмів для підвищення стійкості доказів у суді.

Криміналістичний аналіз особи кримінального правопорушника у сфері незаконної діяльності з організації або проведення азартних ігор

З. М. Топорецька — 2025-11-05

У статті досліджується криміналістична характеристика осіб, які здійснюють незаконну діяльність з організації та проведення азартних ігор, зокрема розглядаються соціальні, психологічні, фізіологічні та поведінкові особливості «реальних» і «номінальних» організаторів, а також виконавців злочинів. Аналіз показує, що центральним елементом криміналістичної характеристики є особа правопорушника, яка виступає ключовим сполучним елементом для всіх інших характеристик злочину. «Реальні» організатори, як правило, мають високий рівень освіти, управлінський досвід, займають високі соціальні позиції, володіють лідерськими якостями та професійними навичками управління гральним бізнесом, що дозволяє їм ефективно організовувати мережу закладів, забезпечувати контроль за членами організованих груп та приховувати сліди протиправної діяльності. Водночас «номінальні» організатори та наймані працівники, включаючи касирів, круп’є та адміністраторів, належать до соціально вразливих категорій населення, не мають високого рівня освіти та постійного доходу, підпорядковуються «реальним» організаторам і діють з корисливих мотивів, отримуючи заробітну плату за виконання функцій у гральних закладах.

Дослідження показує, що незаконна діяльність у сфері азартних ігор відзначається високим ступенем організації, латентністю, використанням складних схем конспірації, сучасних інформаційних та платіжних технологій, а також наявністю корупційних зв’язків у державних органах. «Реальні» організатори залучають технічних спеціалістів, програмістів та міжнародних партнерів для управління онлайн-ресурсами та легалізації фінансових потоків через офшорні компанії, що дозволяє зменшити ризики кримінальної відповідальності та приховати незаконну діяльність. Підкреслено, що роль «номінальних» організаторів і виконавців полягає у формальному веденні діяльності, що забезпечує прикриття для «реальних» власників та мінімізацію ризиків виявлення.

Криміналістична характеристика осіб, які організовують та проводять азартні ігри, демонструє чітку ієрархію та розподіл ролей у злочинних групах, визначає соціальні, психологічні та фізіологічні ознаки учасників, а також дозволяє визначити ефективні напрямки оперативно-розшукових заходів для виявлення та документування протиправної діяльності. Отримані результати можуть бути використані у практиці правоохоронних органів для вдосконалення методів розслідування та профілактики злочинів у сфері азартних ігор, підвищення ефективності боротьби з організованою злочинністю та захисту прав учасників суспільних відносин у цій сфері.

Способи вчинення службових кримінальних правопорушень працівниками правоохоронних органів

Т. В. Чепурна — 2025-11-05

Стаття присвячена дослідженню криміналістичних особливостей способів вчинення службових кримінальних правопорушень працівниками правоохоронних органів. З огляду на наведене, сформовано та розкрито загальні підходи до трактування змісту способу вчинення кримінальних правопорушень. Констатовано, що спосіб учинення досліджуваних кримінальних правопорушень є цілісною, складною, динамічною системою дій, яка охоплює способи підготовки, способи вчинення та способи приховування кримінальних правопорушень. З урахуванням судово-слідчої практики у статті сформовано та розкрито типові механізми дій осіб на різних етапах протиправної діяльності, а також їх характер, особливості. У цьому контексті визначено, що способи підготовки за своїм змістом покликані забезпечити подальшу реалізацію протиправних дій шляхом створення відповідних умов та усунення небажаних перешкод. Окремої уваги приділено способам приховування досліджуваних кримінальних правопорушень, розкрито їх зміст та спрямованість. Зауважено, що відповідні дії зорієнтовані на підміну фактів, дискредитацію сторони обвинувачення та підлаштування обставин, за яких особа може уникнути кримінальної відповідальності та протидію розслідуванню. Закцентувано увагу, що способи вчинення таких правопорушень мають ознаки злочинних технологій, обумовлені службовими повноваженнями чи владою особи, почасти є замаскованими. На їх вибір впливає наявність різних факторів, зокрема, обізнаність суб’єкта про форми, методи розслідування, наявність корумпованих зв’язків, можливості вчинення протиправних дій у співучасті тощо.

Запропоновано систематизацію способів вчинення відповідно до видів досліджуваної категорії кримінальних правопорушень з огляду на найбільш характерні з практичної точки зору форми їх прояву. У зв’язку із чим, виділено та описано групи способів перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу, службового підроблення, службової недбалості та які пов’язані з неправомірною вигодою. Підкреслено, що способи таких правопорушень вдало інтегруються із сучасними механізми людської діяльності, внаслідок чого протиправні прийоми удосконалюються новими формами.

Інтеграція цифрових технологій у судово-експертну діяльність

Ю. Чечіль — 2025-11-05

Стаття присвячена ролі та потенціалу технологій штучного інтелекту (ШІ) у підвищенні ефективності й об’єктивності судово-експертної діяльності національних експертних служб сектору безпеки і оборони України. На тлі безпрецедентного зростання масивів воєнних і цифрових доказів, викликаного збройною агресією проти України, автор здійснює комплексний огляд напрямів, де ШІ уже демонструє прикладну результативність або перебуває на порозі впровадження: документознавство й почеркознавство (автоматизоване зіставлення підписів/почерку), трасологія (ідентифікація слідів взуття), вибухотехніка (класифікація вибухових пристроїв і залишків), балістика (3D-топографічний аналіз куль і гільз), цифрова криміналістика з виявленням deepfake-маніпуляцій, а також спеціалізовані напрями на кшталт ядерно-хімічної/ядерно-фізичної експертизи.

Методологічно робота поєднує огляд сучасних наукових і прикладних рішень, порівняльно-правовий аналіз (з урахуванням EU AI Act, стратегічних документів ENFSI та НАТО), а також кейс-аналіз зарубіжних практик (ЄС, НАТО, США). Окрема увага приділена взаємодії з європейськими інфраструктурами (Prüm, платформи Europol/ENFSI, EFSA-2030), що визначає технічні й правові умови для включення українських експертних служб у транскордонні розслідування, зокрема щодо воєнних злочинів.

У статті на основі системного аналізу зіставленні технічні можливості ШІ з процесуальними вимогами до експертного висновку; розмежовано роль ШІ як інструмента спеціаліста на місці події і як аналітичного інструмента експерта в лабораторії; сформульовано вимоги до валідації, верифікації та аудиту алгоритмів, їх прозорості, відтворюваності, керування ризиками (хибні спрацьовування, упередженість, пояснюваність).

У статті зроблено висновок, що ШІ не замінює судового експерта, а підсилює його спроможності, скорочує час дослідження, підвищує відтворюваність і статистичну обґрунтованість висновків. Для України це водночас інструмент підвищення довіри до експертиз, компонент євроатлантичної інтеграції правоохоронної системи й необхідна відповідь на гібридні й кіберзагрози сучасної війни. Окреслено подальші кроки щодо нормативного закріплення процесуального статусу результатів, отриманих із застосуванням ШІ; розбудови етичного й технічного нагляду у національних експертних службах.

Удосконалення правового статусу Управління державної охорони України як військового формування

В. І. Шакун — 2025-11-05

У статті досліджено правовий статус Управління державної охорони України. Проаналізовано поняття та ознаки військового формування. Встановлено, що в доктрині воєнного права тривають дискусії щодо визначення змісту поняття «військова частина» та ознак даного поняття. Обґрунтовано висновок, що нормативне поняття «військова частина» є абстрактним та не охоплює всіх ознак, які характеризують дану категорію.

Висловлена гіпотеза, що законодавство та доктрина формулює поняття «військова частина» як складової Збройних Сил України, залишаючи поза увагою інші утворені відповідно до законів України військові формування.

Встановлено на підставі аналізу нормативно-правових актів, що кадри Управління державної охорони України складаються з військовослужбовців, прийнятих на військову службу в Управління державної охорони України за контрактом та військовослужбовців строкової служби. У статті зроблено висновок, що Управління державної охорони України також призначене для захисту суверенітету України, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності і недоторканності у разі збройної агресії, збройного конфлікту чи загрози нападу шляхом безпосереднього ведення воєнних (бойових) дій.

Використання порівняльного методу щодо порівняння ознак військового формування і ознак, притаманних Управлінню державної охорони України, дозволили авторам статті зробити такі проміжні висновки: а) Управління державної охорони України – військова частина, яка характеризуються єдиноначальністю, військовою дисципліною, чіткою вертикаллю відносин підлеглості, централізацією управління; б) в Управлінні державної охорони України передбачена процедура перебування на військової службі; в) діяльність Управління державної охорони України регулюється не лише Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими актами, обов’язковими до виконання всіма державними органами, а й відомчими наказами, розпорядженнями, інструкціями, настановами; г) військовослужбовці Управління державної охорони України мають особливий статус, пов’язаний із специфікою перебування на військовій службі. Констатовано висновок, що Управління державної охорони України слід віднести до «інших утворених відповідно до законів України військових формувань».

Розслідування злочинів, передбачених ст. 409 КК України (ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом)

В. А. Шершенькова — 2025-11-05

У статті розглядаються важливі питання пов’язані з розслідуванням військових кримінальних правопорушень, таких як ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом, які є одними з найпоширенішими у військовій сфері. Визначаються основні правові, організаційні й криміналістичні аспекти розслідування цих військових кримінальних правопорушень.

Суб’єктом ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом може бути військовослужбовець. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. При кваліфікації має значення мета. Об’єктом є встановлений порядок проходження та несення військової служби. Об’єктивна сторона складається із різних способів ухилення від несення військової служби.

Особливу увагу приділено аналізу мотивів вчинення ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом, збору доказів, тактичним прийомам проведення допитів військовослужбовців та свідків, оглядів місця подій, проведення експертиз. Окреслено причини, які спонукають до вчинення ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом. До першочергових слідчих (розшукових) дій належать допит підозрюваного і свідків, обшук. В ході подальшого розслідування продовжують проводити допити свідків, обшуки, призначають експертизи. Наводяться практичні рекомендації щодо ефективності розслідування та пропонуються заходи для запобігання вчинення ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом.

Встановлено що ухилення від військової служби шляхом здійснюється самокалічення, симуляції хвороби, підроблення документів та інші способи, а також вчинення цих діянь в умовах особливого періоду, в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці. В залежності від тяжкості вчиненого діяння Кримінальним кодексом України передбачено покарання у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років або позбавленням волі від двох до десяти років. А якщо військовослужбовець спричинив собі тілесні ушкодження при спробі покінчити життя самогубством, то такі дії не є військовим кримінальним правопорушенням.

Цифрові докази у кримінальному процесі: проблеми автентичності та допустимості

А. А. Шишенко — 2025-11-05

Повсякденне життя наповнене інформаційними технологіями, які розвиваються дуже швидко. У всьому цьому цифрові докази займають своє місце і набувають все більшого значення у розслідуванні злочинів, допомагаючи встановити істину та забезпечити справедливість. Однак їх використання в таких справах призводить до численних правових, процесуальних і технічних проблем, які є предметом наукової рефлексії. У цій статті наведено визначення цифрових доказів відповідно до національного законодавства, доктрини та міжнародних актів, зокрема Конвенції про кіберзлочинність (Будапештської конвенції). Також надається класифікація основних видів, таких як: електронні листи, повідомлення в месенджерах (наприклад, WhatsApp, Facebook тощо), фото та відео, файли, метадані, IP-адреси, геолокаційні дані, інформація з соціальних мереж, хмарних сховищ тощо. Особливу увагу приділено порівнянню цифрових доказів з їх традиційними видами (речовими, паперовими тощо), які відрізняються між собою мінливою формою, високою залежністю від цифрових носіїв та ризиком бути втраченими назавжди. Окрему увагу приділено питанню автентичності цього виду доказів, що ставить під сумнів їхнє походження, цілісність і незмінність. Дослідження включає вивчення технічних ризиків фальсифікації цифрових слідів, відсутність єдиного чіткого механізму перевірки автентичності цифрових доказів, а також дискусії щодо необхідності проведення судових експертиз. У дослідженні проаналізовано, як у судовій практиці оцінюється автентичність цифрових доказів, що використовуються під час досудового розслідування та судового провадження. Не менш важливою темою для дослідження є допустимість цифрових доказів. Вимоги до них випливають з положень Кримінального процесуального кодексу України (зокрема, статті 84, 86, 87, 99), а також практики Європейського суду з прав людини. У статті зосереджено увагу на таких умовах, як дотримання процедури їх отримання, належне процесуальне оформлення та забезпечення прав учасників провадження, зокрема права на захист та приватність (статті 6 та 8 Європейської конвенції з прав людини). Також представлено судову практику України та ЄСПЛ, де цифрові докази стали ключовим фактором у справі та дозволили оцінити поточний стан правозастосування та виклики, з якими стикається судова система. З усього проаналізованого матеріалу зроблено певний висновок, який свідчить про нагальну потребу законодавчого врегулювання питань, пов’язаних із перевіркою та обробкою цифрових доказів, розробкою чітких стандартів їх збирання, зберігання та представлення у кримінальному провадженні.

Особливості проведення окремих слідчих (розшукових) дій під час розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з використанням криптовалюти

К. О. Юсупова — 2025-11-05

Досліджено проведення огляду, обшуку, допиту, залучення експерта у кримінальних провадженнях про незаконні дії з криптовалютою. Зазначено про необхідність володіння слідчим знаннями про сутність та механізм обігу різних видів віртуальних активів, що є однією з умов успішного досудового розслідування. Наголошено на необхідності залучати спеціаліста під час розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з використанням криптоактивів. До таких спеціалістів віднесено: фахівців у сфері інформаційних технологій, осіб, які пройшли навчання у сфері криптовалюти та блокчейну, вузькопрофільних працівників Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, Державного фінансового моніторингу, працівників Департаменту кіберполіції Національної поліції та деяких інших. Головною метою огляду у кримінальних провадженнях про незаконні дії з криптовалютою є виявлення, аналіз і фіксація комп’ютерних даних на різних електронних пристроях, що відображають виконані транзакції з віртуальними активами. Особливостями обшуку під час розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з використанням криптовалюти, є наявність належних процесуальних підстав для проведення слідчої (розшукової) дії, зокрема рішення Вищого антикорупційного суду у визначених випадках, фіксація процесу всієї дії фото і відеозйомкою, технічні заходи щодо доступу до криптогаманця обшукуваної особи, забезпечення таємниці фіксації і зберігання паролів доступу до електронних гаманців з наявними коштами – предметом кримінального правопорушення. Типовою слідчою (розшуковою) дією є допит потерпілого і підозрюваного. Встановлено, що допит спрямований на деталізацію і уточнення даних про вид криптовалюти, проведені транзакції з нею, особливості збереження паролів, кодів, seed-фраз доступу до криптогаманця. З’ясовано, що поширеною судовою експертизою у кримінальних провадженнях про незаконні дії є комп’ютерно-технічна. За необхідності її поєднання із спеціальними економічними і технічними знаннями, може призначатися комплексна експертиза цифрових активів, заснованих на технології блокчейн. Розглянуто особливості складання протоколів слідчих (розшукових) дій і додатків до них, довідок спеціалістів.

Особливості функціонування інституту міжнародного туристичного права

Т. П. Безсмертнюк — 2025-11-05

Розвиток міжнародного туристичного обміну актуалізує потребу в ефективному міжнародно-правовому регулюванні та формуванні спеціалізованих механізмів правової взаємодії між усіма учасниками туристичної сфери. Метою дослідження є визначення особливостей функціонування інституту міжнародного туристичного права. Для проведення дослідження використано такі методи, як аналіз, синтез, узагальнення, систематизація.

У статті викладено особливості міждержавних відносин у сфері туризму, спрямованих на формування уніфікованих умов і стандартів для забезпечення ефективного функціонування міжнародного туристичного обміну. Сформульовано принципи міжнародного туристичного права. Визначено зміст та значення основних принципів міжнародного туристичного права. Констатовано, що принципи міжнародного туристичного права безпосередньо містяться в міжнародно-правових документах, як ключові засади регулювання відносин між суб’єктами міжнародного туристичного права.

Визначено, що фундаментальну основу міжнародно-правового регулювання туризму та міжнародних подорожей формує сукупність міжнародних договорів, конвенцій, декларацій, а також резолюцій міжнародних організацій. Подано ключові джерела та міжнародно-правові документи, які визначають правові засади функціонування та розвитку міжнародного туризму.

Зазначено, що міжнародне співробітництво у сфері туризму реалізується у двосторонніх і багатосторонніх формах через укладення міжурядових угод, участь у форумах і діяльність міжнародних туристичних організацій. Констатовано, що норми міжнародного туристичного права містять стандарти, орієнтовані на підвищення ефективності співпраці між державами у сфері туризму та формування стійкого інтересу учасників туристичних відносин до подальшого розвитку туристичного обміну.

Розвиток туристичної індустрії на міжнародному ринку та зростання масштабів туристичних зв’язків, що обумовлюють суттєвий економічний та соціальний вплив на національні системи, зумовлюють об’єктивну потребу у формуванні ефективного правового регулювання цієї сфери та становленні міжнародного туристичного права як самостійного інституту сучасного міжнародного публічного права.

Співробітництво України з ЄС та міжнародними організаціями у сфері «зеленої» трансформації

Л. В. Діденко — 2025-11-05

Стаття присвячена аналізу співпраці України з Європейським Союзом та міжнародними організаціями у сфері «зеленої» трансформації з акцентом на екологічну безпеку та стале сільське господарство в умовах воєнного відновлення.

Проаналізовано ключові міжнародно-правові механізми, зокрема Угоду про асоціацію Україна-ЄС та European Green Deal, які забезпечують гармонізацію законодавства та впровадження кліматичної нейтральності до 2050 року. Акцентовано увагу на впливі війни на екологічну безпеку, включаючи мінне забруднення понад 139 тис. км² земель та деградацію екосистем.

Особливу увагу приділено ролі FAO, UNEP та Світового банку у відновленні агросектору, зокрема через безорну агрономію та кліматично-розумне землеробство, що зменшує ерозію ґрунтів і підвищує стійкість до кліматичних змін.

Підкреслено прогалини в реалізації реформ, такі як обмежене фінансування та інституційні бар’єри.

У центрі дослідження – трансформація сільського господарства: скорочення пестицидів, органічне виробництво та інтеграція до глобальних ланцюгів постачань чистої енергії. Розглянуто нормативно-правові аспекти Національного енергетичного та кліматичного плану на 2025-2030 роки, а також необхідність адаптації до REPowerEU для зменшення залежності від російських енергоносіїв.

На основі аналізу стратегій і практики співпраці стаття обґрунтовує необхідність посилення інституційної координації, залучення інвестицій та адаптації інструментів до поствоєнного контексту. Наголошено на важливості моніторингу викидів, відновлення річкових басейнів та ролі технологій у забезпеченні екологічної стійкості.

Зроблено висновок про те, що подальша інтеграція з ЄС та міжнародними організаціями є ключовою для перетворення викликів війни на можливості зеленого розвитку, зміцнення екологічної безпеки та сталого сільського господарства, що сприятиме кліматичній нейтральності та євроінтеграції України.

Підкреслено, що співпраця з ЄС та міжнародними організаціями не лише сприяє відновленню України, але й трансформує її у важливого гравця в реалізації глобальних цілей сталого розвитку, забезпечуючи екологічну безпеку, стале сільське господарство та кліматичну нейтральність до 2050 року.

Міжнародне право в умовах цифровізації: становлення четвертого покоління прав людини

І. В. Захарчук — 2025-11-05

Стаття присвячена дослідженню становлення четвертого покоління прав людини в умовах цифровізації та глобальних технологічних змін. Автор аналізує еволюцію концепції поколінь прав людини – від класичних громадянських і політичних прав до сучасних цифрових, біоетичних та інформаційних гарантій. Особлива увага приділяється змісту прав четвертого покоління, серед яких окремо виділяються такі права як право на доступ до інтернету, право на захист персональних даних, право на цифрову безпеку, право на інформаційну автономію та право на справедливе використання штучного інтелекту. Показано, що формування цього покоління прав має міждисциплінарний характер, охоплюючи не тільки юридичні, але й етичні, технологічні та соціальні виміри. У статті досліджується сукупність різних проблем міжнародно-правового закріплення нових прав та виклики їхньої імплементації: правова невизначеність, відсутність універсальних стандартів, колізії між новими правами та класичними свободами, геополітична різнорідність підходів, технологічна нерівність і цифровий розрив, етичні дилеми біотехнологій та штучного інтелекту, використання технологій у військових цілях. Окремо розглянуто роль міжнародних організацій (Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи, Європейського Союзу, ЮНЕСКО) у формуванні глобальних стандартів цифрових прав, а також значення міжнародних судових інституцій (Європейський суд з прав людини, Суд Європейського Союзу, Міжамериканський суд з прав людини) для практичного забезпечення нових гарантій. У перспективі міжнародне право має рухатися до універсалізації цифрових прав, розробки міжнародної декларації чи пакту про права людини в цифрову епоху, формування галузевих міжнародних режимів у сферах кібербезпеки, біоетики та екології. Стаття підкреслює, що четверте покоління прав людини є невід’ємною складовою частиною сучасного розвитку цивілізації, а міжнародне право повинно забезпечити баланс між свободою та безпекою, інноваціями та гідністю людини. Дослідження спрямоване не лише на окреслення наявних викликів, але й на формування векторів подальшого розвитку міжнародного права у XXI столітті.

Трансатлантичний вплив: роль США та Великої Британії у створенні загальноєвропейської системи захисту викривачів

Я. С. Зінченко-Тулуб — 2025-11-05

Стаття присвячена аналізу впливу англосаксонських правових систем, насамперед США та Великої Британії, на формування сучасної європейської моделі захисту викривачів. Дослідження враховує як історичний розвиток законодавства, так і сучасні тенденції його реформування у США, Великій Британії та ЄС.

У роботі детально досліджуються фундаментальні законодавчі акти американської правової традиції – False Claims Act (1863) та Whistleblower Protection Act (1989), які започаткували дві ключові складові інституту викривачів: фінансове стимулювання осіб, що повідомляють про правопорушення, та інституційний захист федеральних службовців від репресій. Показано також значення секторальних актів США (екологічних, фінансових, трудових), які конкретизують гарантії у спеціальних сферах та слугують практичним доповненням до універсальних положень.

Особлива увага приділяється британському Public Interest Disclosure Act (1998), що став першим у Європі уніфікованим законодавчим актом у сфері викривачів. Він закріпив багаторівневу систему каналів повідомлення, критерій «суспільного інтересу» та визначив баланс між захистом працівників і легітимними інтересами роботодавців. Особливу увагу приділено категорії «суспільного інтересу», яка виступає ключовим критерієм для відмежування особистих та загальносуспільних розкриттів. На основі аналізу судової практики (справи Parkins v. Sodexo, Chesterton Global Ltd v. Nurmohamed) показано, як британські суди виробили тести й критерії для розмежування індивідуальних трудових спорів та повідомлень про суспільно значущі порушення.

Доведено, що англосаксонські підходи справили вирішальний вплив на розробку Директиви (ЄС) 2019/1937, яка закріпила єдині стандарти захисту викривачів у країнах-членах ЄС, поєднавши елементи американської секторальної та британської уніфікованої моделей. Зроблено висновок, що для України, яка перебуває на етапі формування комплексної системи захисту викривачів, доцільним є інтегрування позитивних елементів обох моделей: фінансових стимулів і секторальних гарантій (американський досвід) та уніфікованого правового механізму з акцентом на «суспільний інтерес» і судову практику (британський підхід). Робота доповнює сучасний науковий дискурс, спрямований на пошук збалансованого підходу між гарантіями для викривачів та законними правами роботодавців.

Легітимність міжнародного права: виклики та перспективи

С. Б. Карвацька — 2025-11-05

Стаття присвячена дослідженню легітимності сучасного міжнародного права у контексті динамічних змін та безпрецедентних викликів. Проаналізовано, що традиційне міжнародне право традиційно зосереджує свою діяльність на державах, які є його основними суб’єктами. Однак останнім часом недержавні суб’єкти, такі як транснаціональні корпорації, неурядові організації поступово набувають все більшого впливу. Оскільки держави є основними акторами міжнародної системи, міжнародне право розглядається як продукт колективного прийняття рішень, де держави добровільно погоджуються дотримуватися певних правил і зобов’язань. окрім викликів легітимності міжнародного права, з’являються нові проблеми, такі як кібербезпека, зміна клімату, еволюціонуюча природа міжнародного права, які розглядаються як фактори, що створюють труднощі для легітимності міжнародного права. Проаналізовано, що систематична співпраця між міжнародними та національними судовими органами може гармонізувати тлумачення міжнародного права.

Доведено, що легітимність міжнародного права перестає бути фіксованою категорією, оскільки сучасні глобальні виклики (інформаційні війни, зміна клімату, вплив технологій) постійно змінюють характер міжнародної взаємодії. Тому виникає потреба в динамічному перегляді критеріїв легітимності. Збільшення ролі некласичних суб’єктів — неурядових організацій, наднаціональних інститутів, цифрових платформ — розширює уявлення про те, хто і як легітимує міжнародне право. Наголошено, що хоча суперечливість сучасного міжнародного правопорядку у вирішенні глобальних криз, що виникають, не викликає сумнівів, повна відмова від міжнародного права не є вирішенням проблеми. Необхідне стратегічне відновлення цієї системи за допомогою реформ, які повинні запобігти використанню державами міжнародного права в корисливих цілях і створити ефективні механізми для забезпечення його дотримання. Лише за допомогою такого перезавантаження міжнародне право може відновити свій нормативний авторитет і функціонувати як надійна основа для глобального управління у ХХІ столітті.

Діяльність жінок-військовослужбовців в Україні і в країнах-членах Європейського Союзу

Т. А. Кобзєва — 2025-11-05

Стаття присвячена визначенню діяльності жінок-військовослужбовців в Україні і в країнах-членах Європейського Союзу та аналізу отриманих даних. З’ясовано перелік нормативно-правових актів та їх значення у військовій сфері, які регулюють діяльність жінок-військовослужбовців, котрі націлені забезпечувати суверенність, незалежність та територіальну цілісність України. Також наголошено на фактичних відмінностях процесу служби від утверджених положень у деяких питаннях. Визначено переваги та недоліки, які існують у військовому осередку для жінки безпосередньо. Проаналізовано потреби в українських проєктах, зміст підтримки українок таким чином і розглянуто один з проєктів крізь призму підтримки бойового духу. Досліджено не лише історичні підвалини утворення такого осередку, як жінки-військовослужбовці у країнах-членах Європейського Союзу, але й розглянуто обіг військової справи із залученням жінок до Збройних Сил відповідної держави та особливостей в цьому питанні. Аналіз закцентовано на країнах з подібною правовою системою, географічним розташуванням та іншими характеристиками, у результаті чого описано досвід Німеччини, Польщі та Франції. Сукупно зазначено перелік держав, котрі підтримують й заохочують участь жінок-військовослужбовців та зроблено висновки щодо позитивного впливу досліджених урівноважень у гендерному аспекті на демократичність державного ладу даних країн. Прослідковано приріст жінок у військовій справі з виконанням кількісного порівняння та звернено увагу на відданість їх служби. Схарактеризовано основні чинники, які призвели до теперішньої системи військових сил, зокрема, прийняття українських захисниць до лав Збройних Сил України. З’ясовано, що участь жінок у військових формуваннях стала відмінною від стереотипних уявлень стосовно цієї справи та досягла розширення спектра можливостей для них. Зроблено висновок, що лише в разі забезпечення державою на практиці всіх закріплених нормативно-правових актів та систематичне їх вдосконалення задля заповнення прогалин допоможе вирішити проблематичні питання діяльності жінок-військовослужбовців.

Міжнародно-правовий механізм захисту репродуктивних прав людини: ефективність та перспективи імплементації

Ю. В. Лебедєва — 2025-11-05

Стаття присвячена аналізу міжнародно-правових механізмів захисту репродуктивних прав людини, зокрема ефективності їх імплементації в національні правові системи. Акцентовано увагу на тому, що репродуктивні права є важливою складовою прав людини, адже охоплюють базові права на здоров’я, свободу вибору та недискримінацію в контексті репродукції.

Автор наголошує на важливості адаптації міжнародних стандартів до конкретних соціальних і культурних контекстів країн, що забезпечить їх більш ефективну імплементацію. Водночас, вказується на необхідності подальших досліджень у сфері юридичних інструментів, що забезпечать рівний доступ до репродуктивних послуг, а також акцентовано на ролі міжнародних організацій у цьому процесі.

Визначено, що основні виклики в імплементації міжнародних стандартів репродуктивних прав включають політичну нестабільність, обмежені економічні ресурси, а також негативні культурні та релігійні упередження, що часто стають на заваді прогресу у цій сфері. При цьому важливим аспектом, на думку автора, є роль освіти та підвищення обізнаності населення щодо своїх прав, а також необхідність більш тісної співпраці між міжнародними, національними та неурядовими організаціями для забезпечення доступу до репродуктивних послуг.

Запропоновано вдосконалити міжнародно-правові механізми шляхом посилення моніторингу виконання зобов’язань державами через введення обов’язкових санкцій для порушників, а також шляхом розробки більш чітких правових інструментів для забезпечення доступу до репродуктивних послуг для всіх громадян, особливо для найбільш уразливих груп населення. Підкреслено важливість впровадження більш гнучких механізмів, що враховують особливості національних правових систем, та адаптації міжнародних стандартів до місцевих умов без порушення основних прав людини. У статті наведено авторські пропозиції щодо розвитку правових механізмів на національному рівні та забезпечення реального доступу до репродуктивних послуг у відповідності до міжнародних стандартів, що є важливою складовою для подальшого розвитку та захисту прав людини в глобальному контексті.

Міжнародне співробітництво Державної прикордонної служби України у сфері забезпечення прикордонної безпеки: правові засади, сутність та форми реалізації

М. О. Левицький — 2025-11-05

У статті досліджено правові, організаційні та практичні засади міжнародного співробітництва Державної прикордонної служби України у сфері забезпечення прикордонної безпеки. Обґрунтовується, що міжнародна взаємодія виступає не факультативним напрямом діяльності, а системним інструментом реалізації зовнішньополітичного курсу держави та невід’ємною складовою національної безпеки. Зазначено, що конституційні положення, закони України «Про державний кордон України», «Про Державну прикордонну службу України», «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», а також відомчі нормативні акти формують цілісну правову основу для міжнародного співробітництва у прикордонній сфері.

Встановлено сутність міжнародної взаємодії як формалізованої діяльності держав, спрямованої на забезпечення охорони кордону, протидію транскордонним загрозам і сприяння легальному переміщенню осіб і товарів. Особливий акцент зроблено на таких ключових напрямах, як інтегроване управління кордонами, боротьба з транскордонною злочинністю, налагодження систематичного обміну інформацією та організація спільних прикордонних операцій. Показано, що практична реалізація цих напрямів здійснюється як через договірно-правові механізми (двосторонні та багатосторонні угоди), так і через інституційні форми співпраці (участь у діяльності міжнародних організацій – ООН, ОБСЄ, ЄС, НАТО, Frontex).

Узагальнено, що принципи міжнародного права – суверенна рівність держав, добросусідство, мирне врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи, сумлінне виконання зобов’язань та повага до прав людини – визначають зміст і характер співпраці ДПСУ з іноземними партнерами. Доведено, що така діяльність має стратегічний характер і безпосередньо впливає на стан прикордонної безпеки України, адже дозволяє своєчасно реагувати на виклики нелегальної міграції, контрабанди, торгівлі людьми, терористичної активності та інших форм транснаціональної злочинності.

Доведено, що міжнародне співробітництво ДПСУ сприяє адаптації національної системи охорони кордону до європейських та євроатлантичних стандартів, забезпечує взаємну довіру із закордонними партнерами та посилює позиції України у міжнародних безпекових структурах. Розвиток цього напряму розглядається як необхідна передумова інтеграції України у спільний європейський та євроатлантичний простір безпеки, а також як вагомий чинник зміцнення державного суверенітету і територіальної цілісності.

Сучасна політика ЄС щодо двосторонніх інвестиційних угод і вирішення спорів за ними

О. С. Маслов — 2025-11-05

Стаття присвячена дослідженню регулювання та договірної практики ЄС та держав-членів ЄС щодо захисту іноземних інвестицій на рівні міжнародних двосторонніх інвестиційних угод. Автор досліджує генезис, еволюцію та сучасний стану політики ЄС та держав-членів щодо двосторонніх інвестиційних угод і прослідковує роль та вплив ЄС на сучасні процеси реформування міжнародного захисту інвестицій та вирішення інвестиційних спорів.

Дослідження починається із розгляду Лісабонського договору як відправної точку формування політики ЄС щодо прямих іноземних інвестицій. Автор визначає те, яким чином розподіл компетенцій між ЄС та державами-членами щодо «прямих іноземних інвестицій» у Лісабонському договорі був розтлумачений у Висновку Суду справедливості ЄС 2/2015. Автор обґрунтовує, що цей Висновок мав визначальні наслідки для подальшого вектору розвитку договірної практики ЄС та взаємодії між ЄС та державами-членами. Після цього, автор досліджує підходи ЄС та держав-членів окремо щодо двосторонніх інвестиційних угод із третіми країнами та таких угод між державами-членами ЄС.

Щодо угод із третіми країнами, автор детально аналізує Регламент ЄС 1219/2012 від 2012 року та описує основні сутнісні блоки та підходи до регулювання за ним, які визначають роль держав-членів та ЄС у перегляді наявних та укладанні нових двосторонніх інвестиційних угод. Автор простежує еволюцію Регламенту 1219/2012 від «перехідного» до постійного інструменту acquis communautaire на тлі еволюції загальної позиції ЄС щодо інвестиційних угод із третіми країнами та пояснює, що разом із Типовими положеннями ЄС для переговорів щодо двосторонніх інвестиційних угод він становить основну регулювання сучасного підходу ЄС.

Остання частина статті аналізує сучасний стан тривалої юридичної суперечки між ЄС, державами-членами та європейськими інвесторами щодо статусу двосторонніх інвестиційних угод між державами-членами. Автор розглядає Рішення Суду справедливості ЄС у справі Achmea та прослідковує його практичні наслідки у сучасній політиці ЄС та держав-членів та те, яким чином встановлений цим рішенням підхід сприймається у доктрині та судовій практиці інших країн.

В кінці дослідження автор наводить міркування щодо впливу розглянутої політики ЄС на процес вступу України до ЄС.

Приєднання ЄС до ЄКПЛ та механізм здійснення консультативних функцій

К. О. Полежака — 2025-11-05

У статті розглядається питання про приєднання ЄС до ЄКПЛ та механізм реалізації консультативних функцій. Хоча ратифікація Конвенції є обов’язковою умовою для вступу країн до ЄС, а її основні права інтегровані в загальні принципи права Союзу, сам Європейський Союз досі не є учасником Конвенції. Водночас, згідно з Протоколом № 16 до Європейської конвенції з прав людини, хоча рішення ЄСПЛ не є юридично обов’язковими для суду або трибуналу, що звернувся із запитом, вони мають юридичні наслідки для держав, у тому числі тих, що не ратифікували Протокол. Проте, ключовою особливістю є повністю необов’язковий характер цього механізму. Він є добровільним на трьох рівнях: національні суди не зобов’язані звертатися за консультативним висновком, ЄСПЛ не зобов’язаний відповідати, якщо запит про консультативний висновок надійшов, і, якщо ЄСПЛ надає висновок, національні суди не зобов’язані дотримуватися його змісту. Відповідно до статті 46 (1) ЄКПЛ, рішення ЄСПЛ у спірних справах є обов’язковими лише між сторонами, тобто стосовно держави-відповідача та в межах конкретного предмета справи. Однак запровадження консультативних висновків, а також, наприклад, використання «принципових рішень», мають на меті розширити цю сферу. Навіть якщо тлумачення, надане в консультативній думці, не є обов’язковим для інших держав-учасниць Конвенції, воно дає ЄСПЛ можливість висловити свою думку з питань особливої важливості в найбільш авторитетному судовому форумі. Тлумачення ЄСПЛ є важливим орієнтиром для національних судів, які фактично покликані щодня тлумачити та застосовувати Конвенцію. Варто зазначити, що механізм консультативних висновків призначений для надання допомоги суду, який звернувся із запитом, у виконанні цього завдання з тлумачення. Він також має на меті в більш загальному плані сприяти застосуванню Конвенції на національному рівні, зокрема, шляхом уточнення прецедентного права ЄСПЛ і, таким чином, запобігання невідповідностям.

Договір страхування професійної відповідальності в міжнародному публічному і приватному праві

О. А. Файєр — 2025-11-05

Актуальність дослідження зумовлена багатьма суспільно-правовими чинниками. Метою дослідження є формування комплексного підходу до розуміння контексту та юридичної необхідності договору страхування професійної відповідальності в міжнародному приватному праві, з одного боку та як інструменту посилення забезпечення економічної безпеки держави – з іншого.

Джерельною базою дослідження є насамперед чинне законодавство України, закони та підзаконні нормативно-правові акти, дослідження й порівняння яких вимагає системного підходу і різних методів дослідження.

Методологічною основою дослідження є сукупність наукових прийомів та методів наукового пізнання, включаючи діалектичний, історико-правовий, логіко-правовий, системно-структурний, метод прогнозування та порівняльне правознавство. Діалектичний метод надав можливості для аналізу наукових позицій щодо змісту та розвитку страхування професійної відповідальності. Історико-правовий метод допомагає вивчити генезис розвитку страхування в правових ситуаціях міжнародного приватного права, розвиток теоретичної наукової думки та законодавства. Системний та структурний методи допомогли уточнити зміст договорів страхування професійної відповідальності в контексті міжнародного публічного та приватного права.

У дослідженні, по-перше, робиться висновок, що за договором страхування професійної відповідальності одна сторона (страховик) у разі настання певної події (страхового випадку) зобов’язується виплатити страхове відшкодування вигодонабувачу, на користь якого укладено договір страхування (клієнт застрахованої особи та/або третя особа), а застрахована особа (особа, яка здійснює професійну діяльність) зобов’язується сплачувати страхові внески та виконувати інші умови договору страхування.

По-друге, зазначається, що договір страхування професійної відповідальності здатний допомогти у забезпеченні економічних інтересів громадян та суб’єктів господарювання, що є частиною національних інтересів України.

По-третє, встановлюється, що під час укладання та виконання договорів страхування професійної відповідальності з іноземним елементом, за відсутності згоди сторін щодо вибору права, яке має застосовуватися до договору, для забезпечення захисту майнових інтересів страхувальника за певних умов, наприклад, під час встановлення розміру та виду професійних ризиків, що передаються на страхування, доцільно застосовувати особистий закон фізичної особи-підприємця або закон «громадянства» суб’єкта господарювання – страхувальника.

Міжнародно-правові та національно-правові аспекти ґендерно орієнтованого бюджетування

Н. А. Фукс — 2025-11-05

Ґендер є відносно новим і складним поняттям, зміст якого з роками збагачується новими сенсами, що обумовлюється соціальним, політичним, економічним та культурним контекстами буття жінки і чоловіка. Реалізація ґендеру як системи цінностей, норм та моделей поведінки жінки і чоловіка передбачає забезпечення в державі рівних прав і можливостей для обох статей завдяки провадженню ґендерної політики. Ефективність реалізації відповідного напряму державної політики обумовлюється наявністю механізму, дієвість якого визначається належним законодавством, злагодженим публічним адмініструванням та достатніми фінансовими ресурсами.

У статті проаналізовано міжнародно-правові основи ґендерно орієнтованого бюджетування. Принцип достатності фінансування ґендерної політики, а також поняття «ґендерно орієнтоване бюджетування» і «ґендерно орієнтований бюджет» були запропоновані на четвертій Всесвітній конференції зі становища жінок (м. Пекін, 04-15.09.1995 р.), на якій 189 держав-членів Організації Об’єднаних Націй, у тому числі й Україна, прийняли і підписали Пекінську декларацію та Платформу дій, зобов’язавшись просувати ґендерну рівність за допомогою дієвої та ефективної державної політики та програм розвитку. Наразі досвід впровадження ґендерно орієнтованих бюджетних ініціатив й використання ґендерно орієнтованого підходу в управлінні публічними фінансами мають близько 100 держав, що вказує на широке розповсюдження практики надання бюджетної підтримки для реалізації заходів ґендерної політики держави.

Науковий інтерес також становлять національно-правові засади ґендерно орієнтованого бюджетування. Правове регулювання ґендерної політики в Україні ґрунтується на давно сформованій законодавчій основі у складі Конституції України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР та Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. № 2866-IV. Проте застосування ґендерно орієнтованого підходу в бюджетному процесі тривалий час гальмувалося через відсутність відповідних норм у профільному (бюджетному) законодавстві. Нещодавно прийнятий Закон України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо актуалізації та удосконалення деяких положень» від 16.01.2025 р. № 4225-IX (чинний з 05.03.2025 р.) унормував урахування учасниками бюджетного процесу ґендерних аспектів під час планування, виконання та звітування про виконання бюджетних програм. Водночас потребує вивчення питання адаптації ґендерно орієнтованого бюджетування до умов воєнного стану та повоєнного відновлення України. Усе зазначене свідчить про актуальність та теоретико-практичне значення проведеного наукового дослідження.

Еволюція правового регулювання у сферах національної безпеки і оборони Великої Британії у період активізації реваншистсько-імперської політики Росії

О. Г. Циганов — 2025-11-05

У статті здійснено комплексний аналіз трансформації правового регулювання у сферах національної безпеки та оборони Великої Британії у 2008–2025 рр., що відбувалася під впливом зростання реваншистсько-імперської політики Російської Федерації. Показано, що агресія РФ проти Грузії у 2008 році, анексія Криму у 2014 році та повномасштабна війна проти України з 2022 року стали ключовими каталізаторами оновлення британського законодавства й стратегічних документів у сфері безпеки. Досліджено еволюцію національних стратегій безпеки (National Security Strategy, NSS), стратегічних оборонних та безпекових оглядів (Strategic Defence and Security Review, SDSR), а також новітніх програм – зокрема National Security Capability Review та Strategic Defence Review 2025. Встановлено, що британська модель ґрунтується на поєднанні військових, дипломатичних, економічних, інформаційних та суспільних інструментів у межах концепції «Fusion».

У роботі підкреслено, що Велика Британія посилила роль у євроатлантичній системі безпеки, зробивши принцип «NATO first» практичною основою зовнішньої та оборонної політики. Особливу увагу приділено створенню нових інституційних структур – Ради національної безпеки, Національного органу захисту безпеки (NPSA) та Центру відкритих джерел (OSC), які забезпечують інтегроване реагування на гібридні та асиметричні загрози. Охарактеризовано стратегічні напрями розвитку оборонних спроможностей: перехід до повної бойової готовності, модернізація збройних сил, збільшення оборонних витрат до 2,5-3% ВВП, розвиток високих технологій (дрони, штучний інтелект, цифрові системи управління). Важливим компонентом визначено підхід «whole-of-society», що охоплює залучення громадянського суспільства, наукових інституцій і бізнесу до забезпечення національної стійкості.

Зроблено висновок, що досвід Великої Британії у сфері безпеки та оборони демонструє значення регулярного оновлення стратегічних документів, інтеграції до євроатлантичного простору та поєднання військових і цивільних ресурсів для ефективного реагування на загрози. Для України, яка протистоїть російській агресії, британська практика становить важливий орієнтир у сфері реформування законодавства та розбудови системи національної безпеки й оборони.

Сучасні підходи до правової охорони промислових зразків у Європейському Союзі

О. Яворська — 2025-11-05

У статті розглянуто систему правової охорони промислових зразків у Європейському Союзі, яка базується на дворівневій структурі – національному та наднаціональному рівнях. Досліджуються основні положення Директиви 98/71/ЄС та Регламенту Ради (ЄС) №6/2002, що встановлюють рамкові умови для гармонізації національних правових систем та забезпечення ефективного захисту промислових зразків на рівні всього Союзу. У статті проаналізовано ключові переваги наднаціональної системи, яка дозволяє усунути необхідність реєстрації в кожній окремій державі-члені ЄС і забезпечує можливість охорони через єдину заявку до Європейського бюро інтелектуальної власності (EUIPO).

Особлива увага приділяється питанням різниці між зареєстрованими та незареєстрованими промисловими зразками, їх функціональним призначенням та терміном дії. Незареєстровані промислові зразки забезпечують короткостроковий захист без необхідності проходження процедур реєстрації, що особливо важливо для галузей із швидкою зміною тенденцій, як-от мода. Однак зареєстровані зразки надають довгострокову охорону, яка може бути продовжена до 25 років, що робить їх більш надійними для товарів із тривалішим життєвим циклом, таких як меблі чи побутова техніка. Методологічна основа дослідження спирається на синтез діахронного та компаративного аналізу. Додатково застосовано інструментарій системного підходу та правового моделювання, що дозволяє здійснити комплексну оцінку результативності чинних механізмів охорони прав.

Досліджено основні виклики, що постають у процесі гармонізації правової охорони промислових зразків, зокрема охорона запасних частин для складних виробів, таких як автомобілі. У статті підкреслюється, що, хоча система ЄС забезпечує високий рівень захисту, питання охорони запасних частин залишається відкритим і потребує подальшого правового регулювання.

У висновках наголошується на важливості подальшої гармонізації законодавства в ЄС для забезпечення ефективної правової охорони промислових зразків, стимулювання інновацій та підтримки конкурентоспроможності європейського бізнесу.

Кримінальна відповідальність за декларування недостовірної інформації та визначення вартості об’єкта декларування: окремі практичні питання

А. В. Айдинян — 2025-11-05

У статті досліджуються деякі практичні питання кримінальної відповідальності за декларування недостовірної інформації в аспекті визначення вартості об’єкта декларування.

Констатується, що усі відомості, які вказуються у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, можна поділити на 1) ті, що мають майновий характер і 2) ті, що не мають майнового характеру. У свою чергу, відомості, що мають майновий характер можна систематизувати, виокремивши 1) ті, щодо яких Закон вимагає вказувати їх вартість і 2) ті, щодо яких Закон такої вимоги не передбачає.

Автор робить висновок, що при визначенні вартості об’єкта декларування слід дотримуватися таких «принципів»: 1) така вартість має бути відома суб’єкту декларування або повинна була стати відомою суб’єкту декларування; 2) за наявності документів, які містять відомості про вартість об’єкта декларування у декларації зазначаються відомості на підставі цих документів. Вирішувати питання про притягнення до кримінальної відповідальності можна лише виходячи з вартості об’єкта декларування, визначеної з урахуванням зазначених «принципів». Вимагати від суб’єкта декларування вказувати іншу, наприклад ринкову вартість замість вказаної у технічному паспорті інвентаризаційну вартість, неприпустимо.

Узагальнюється, що при визначенні вартості об’єкта декларування, якщо суб’єкту декларування чи членам його родини об’єкт декларування належить на праві спільної сумісної чи часткової власності, слід брати за основу не загальну вартість такого об’єкта, а вартість такої частки. Протилежне не відповідає загальним засадам і цілям кримінального судочинства.

Автор обґрунтовує думку, що вартість об’єкта декларування, яка має зазначатись у декларації згідно із роз’ясненнями НАЗК, та вартість об’єкта декларування, що становить/може становити змістовне наповнення предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-2 КК варто розрізняти. Ці категорії можуть не збігатися.

Незаконні військові формування та приватні військові компанії в умовах воєнних конфліктів: кримінологічний аналіз правового статусу, детермінант виникнення та загроз суспільній безпеці

О. С. Альбещенко — 2025-11-05

У статті здійснено комплексний кримінологічний та міжнародно-правовий аналіз феномену незаконних військових формувань (НВФ) і приватних військових компаній (ПВК) у контексті сучасних воєнних конфліктів. Розкрито еволюцію ПВК від класичного найманства до високоорганізованих транснаціональних воєнізованих структур, що мають розгалужену інфраструктуру, значний оперативний потенціал та здатність діяти поза межами легітимних механізмів контролю. Окреслено ключові правові виклики для національних і міжнародних юрисдикцій у кваліфікації діяльності таких суб’єктів, зокрема у форматі гібридної війни, що дозволяє державам-замовникам уникати прямої відповідальності за порушення норм міжнародного гуманітарного (МГП) та міжнародного кримінального права (МКП). Особливу увагу приділено ПВК «Вагнер» як показовому прикладу криміналізованого парамілітарного утворення. Проаналізовано участь ПВК «Вагнер» у збройних конфліктах, зокрема в операції з окупації Автономної Республіки Крим, бойових діях на сході України, включаючи штурм Бахмута, а також у воєнних операціях на території Судану та Центральноафриканської Республіки. Окремо висвітлено криміногенний характер кадрового складу цієї структури, зокрема її систематичне комплектування особами, засудженими за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

У висновках наголошено на необхідності розробки універсального міжнародного договору щодо правового статусу ПВК, удосконалення національного кримінального законодавства для кваліфікації їхньої діяльності як найманства чи участі у транснаціональних злочинних організаціях, а також інтеграції кримінологічного аналізу в політику безпеки. Запропоновані наукові підходи можуть стати основою для формування ефективних механізмів превенції та протидії діяльності НВФ і ПВК, що становлять загрозу міжнародній безпеці, верховенству права та правам людини.

Особливості застосування спеціальної конфіскації у кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень проти довкілля

О. О. Дудоров — 2025-11-05

У статті на підставі вивчення матеріалів актуальної судової практики та з урахуванням здобутків науки кримінального права розкриваються особливості застосування спеціальної конфіскації як відмінного від покарання заходу кримінально-правового характеру у кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень проти довкілля.

Критично оцінено судову практику, у межах якої: 1) спеціальна конфіскація застосовується лише на підставі норм кримінального процесуального законодавства про речові докази, без звернення до статей 96-1, 96-2 Кримінального кодексу України (КК), які закріплюють матеріально-правові підстави та умови застосування цього кримінально-правового заходу; 2) перевага надається п. 1 ч. 1 ст. 96-2 КК, а не п. 3 цієї кримінально-правової норми; 3) законодавчі положення про спеціальну конфіскацію фактично ігноруються, попри наявність у конкретних кримінальних провадженнях підстав та умов для застосування цього примусового заходу (зокрема, це стосується випадків незастосування спеціальної конфіскації щодо відмінних від знарядь засобів вчинення кримінальних правопорушень проти довкілля, пов’язаних із заволодінням природними ресурсами).

Доведено, що, оскільки спеціальна конфіскація може носити характер як санкції за вчинення правопорушення, так і своєрідного «побічного ефекту» (для третіх осіб) від діяння, вчиненого іншою особою, закріплене у чинному цивільному законодавстві поняття конфіскації майна потребує уточнення у спосіб, який би взяв до уваги відповідну конституційну норму.

Висловлено міркування щодо узгодження присвячених спеціальній конфіскації положень кримінального та кримінального процесуального законодавства. Розглянуто питання про оптимізацію кола кримінальних правопорушень проти довкілля, вчинення яких уможливлює застосування спеціальної конфіскації, та мету застосування цього кримінально-правового заходу.

Підтримано загальні підходи Касаційного кримінального суду Верховного Суду щодо особливостей змісту ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і врахування практики тлумачення цього конвенційного припису. Водночас констатовано: 1) неоднаковість практики Верховного Суду, який за подібних фактичних обставин в одних випадках вбачає порушення конвенційного положення про пропорційність втручання у право особи на мирне володіння майном, а в інших випадках – ні; 2) відсутність у розглянутих рішеннях Верховного Суду щодо посягань на довкілля переконливої аргументації на користь положення про порушення вимоги пропорційності, обстоюваної Європейським судом з прав людини.

Деякі питання кримінально-правової оцінки прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК України) з урахуванням правових позицій Верховного Суду

Д. В. Каменський — 2025-11-05

У науковій статті досліджуються проблемні питання кваліфікації злочину, передбаченого ст. 368 КК України, який описує прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою з урахуванням правових позицій, вироблених практикою Касаційного кримінального суду Верховного Суду. Автори наголошують на тому, що корупційні правопорушення підривають верховенство права, порушують принцип рівності громадян та формують стійкі корупційні мережі. Проаналізовано особливості об’єктивної та суб’єктивної сторін складу злочину, включаючи різні форми неправомірної вигоди, роль службових повноважень, фіктивні механізми отримання винагороди та критерії юридичної оцінки «подяки». У роботі також розкриті питання розмежування понять «вимагання» та «прохання надати» неправомірну вигоду, а також піддано оцінці мотиви та мету корупційного злочину.

Особливу увагу приділено аналізу правових позицій Касаційного кримінального суду Верховного Суду, що визначають ключові підходи до кваліфікації одержання неправомірної вигоди. Серед них зокрема: 1) висновок про те, що неправомірна вигода охоплює не лише грошові кошти, але й будь-які матеріальні чи нематеріальні блага, які мають економічну цінність; 2) акцент на тому, що для кваліфікації не має значення час надання вигоди (до чи після дії службової особи), наявність попередньої домовленості або фактичне виконання обумовлених дій; 3) критерії відмежування діянь за ст. 368 КК України від шахрайства (ст. 190 КК України) у випадках, коли службова особа чи посередник діють з умислом привласнити кошти; 4) критерії розмежування «прохання надати» і «вимагання» неправомірної вигоди – останнє можливе лише за наявності примусу чи загрози законним інтересам надавача; 5) уточнення в частині кваліфікації розглядуваного злочину, вчиненого групою осіб за попередньою змовою, а також у випадках, коли службова особа займає відповідальне або особливо відповідальне становище. Наголошено на великій кількості правових позицій ККС ВС, що безпосередньо або опосередковано стосуються кримінально-правової оцінки діянь, передбачених ст. 368 КК України.

За результатами авторського аналізу змісту ст. 368 КК України та практики ВС зазначено, що кваліфікація цього злочину залежить від службових повноважень та обставин одержання неправомірної вигоди. Також наголошено на необхідності чіткого розмежування кримінальної й адміністративної відповідальності, що забезпечує послідовне застосування приписів антикорупційного законодавства.

Особливості проведення реформ у сфері виконання покарання і пробації України в умовах воєнного стану

О. Г. Колб — 2025-11-05

У даній наукові статті здійснено аналіз стану та рівня ефективності реалізації у кримінально-виконавчій діяльності сучасних державних програм, що стосуються реформування зазначеної сфери суспільних відносин.

На підставі отриманих результатів дослідження визначено деякі особливості проведення відповідних заходів нормативно-правого, організаційно-управлінського, правозастосовного та іншого характеру, спрямованих на якісну видозміну змісту процесу виконання – відбування покарань в умовах воєнного стану в Україні (2022-2025 рр.).

Доведено, що в ситуації постійного недофінансування органів і установ виконання покарань з Державного бюджету України, одним із додаткових джерел у цьому сенсі могли б стати доходи, які отримуються від працевикористання засуджених у місцях позбавлення волі, а також введення на рівні спеціального законодавчого акту обов’язку для вказаних суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин працювати у процесі відбування даного покарання.

Констатовано також, що в умовах проведення мобілізації в Україні слід також суттєво змінити підходи щодо кадрового забезпечення системи Державної кримінально-виконавчої служби України, а саме – замість осіб чоловічої статі з числа персоналу, які придатні до військової служби, варто залучити до роботи в органах і установах осіб жіночої статті, а також пенсіонерів даної галузі суспільної діяльності.

Крім цього, акцентовано увагу на такому юридичні значущому факті, як відсутність в умовах воєнного стану належного громадського контролю за процесом виконання – відбування покарань, що обумовлено у зв’язку з цим й відповідними правообмеженнями, що визначені з цього приводу в Конституції України.

Вищевикладене дає змогу стверджувати, що якісна видозміна змісту та спрямованості реформ у сфері виконання покарань і пробації України в умовах воєнного стану (2022-2025 рр.) діалектично обумовлюється низкою особливостей впливу останнього на процес виконання – відбування покарань, а також сформованих у зв’язку з цим негативних тенденцій, нейтралізація, блокування, ліквідація тощо яких, має стати предметом комплексного вирішення на всіх рівнях суспільної діяльності в нашій державі (законодавчому, організаційно-управлінському, контрольно-наглядовому, доктринальному, т. ін.).

Проблемні питання організації загальноосвітнього навчання засуджених до позбавлення волі

Д. Ю. Кондратов — 2025-11-05

У статті здійснено спробу окреслити проблемні питання організації загальноосвітнього навчання осіб, які засуджені до позбавлення волі.

Констатовано, що право на освіту є конституційним правом будь-якого громадянина, зокрема ст. 53 Конституції України закріплює це суб’єктивне право в нашій державі за кожним, при цьому не є виключенням і засуджені до позбавлення волі. Таким чином, право засуджених на освіту посідає важливе місце в системі їх прав, оскільки воно забезпечує всебічний розвиток особистості як найвищої соціальної цінності суспільства. Проте, механізм реалізації згаданого права щодо засуджених має свої особливості.

Провідна роль освіти полягає у тому, що коли засуджені до позбавлення волі задіяні в освітньому процесі, це, насамперед, відволікає їх від даремного, безглуздого проведення часу, а також допомагає у переосмисленні своїх життєвих позицій. На підставі цього автори стверджують, що підвищення культурного рівня засуджених у процесі навчання сприяє деякою мірою позитивній зміні їхньої особистості.

Встановлено, що хоча право на освіту осіб засуджених до позбавлення волі певним чином і обмежується, проте ці обмеження не поширюються на отримання повної загальної середньої освіти. Авторами проведено аналіз чинного законодавства, що регламентує порядок організації загальноосвітнього навчання засуджених до позбавлення волі в Україні. На підставі цього аналізу виявлено, що положення базового Закону України «Про освіту» встановлюють організаційні основи і принципи державної політики у галузі освіти, державні гарантії прав людини та громадянина у зазначеній сфері, пріоритет освіти у сфері розвитку суспільства. Закон України «Про загальну середню освіту» регламентує всю систему загальної середньої освіти, майже весь спектр питань, пов’язаних із функціонуванням галузі загальної середньої освіти. Спеціальним же нормативно-правовим документом, що регламентує порядок організації загальноосвітнього навчання засуджених до позбавлення волі в Україні, виступає «Порядок організації здобуття повної загальної середньої освіти засудженими до позбавлення волі на певний строк або довічного позбавлення волі, а також неповнолітніми особами, взятими під варту».

Авторами статті зазначається, що на даний час стан організації загальноосвітнього навчання в установах відбування покарань хоча і має певні позитивні тенденції, проте не може бути визнаний таким, що у повній мірі відповідає міжнародним рекомендаціям з цього питання, тому модернізація освіти залишається важливим компонентом сучасної кримінально-виконавчої політики України.

Кримінальна відповідальність за дезінформацію та маніпуляцію в медіа

А. І. Цевух — 2025-11-05

У сучасному світі інформація набуває гігантських масштабів, а її основний обсяг транслюється медіа. Саме тому дезінформація та маніпулятивні технології перетворюються на суттєвий виклик для демократичного устрою. . Особливу загрозу маніпуляції та дезінформація становлять для національної безпеки країни, яка перебуває у війні. У статті було досліджено кримінально-правовий аспект протидії поширенню недостовірної інформації та застосування маніпулятивних технологій при висвітленні інформації у медіа. Основна увага у статті приділена аналізу законодавчих норм, що встановлюють відповідальність за подібні діяння, а також викликам, що виникають при застосуванні таких норм.

При дослідженні даної теми було розглянуто міжнародний досвід протидії дезінформації, а саме правовий підхід Європейського Союзу, США, країн Африки та Азії, які активно борються з дезінформацією та маніпуляціями у медіа, шляхом створення антифейкових законодавств. Праця аналізує українську нормативну базу, до якої входить Закон України «Про медіа», положення Кримінального Кодексу України та інших актів, що забезпечують інформаційну безпеку. В роботі було досліджено склади злочинів, які передбачає своїми положеннями Кримінальний кодекс. серед яких статті про заклики до насильства, поширення пропаганди війни, завідомо неправдиве повідомлення про загрозу, тощо.

Важливим аспектом дослідження є визначення межі встановлення межі між безпекою та свободою слова і злочинними діяннями, що має характер маніпуляції та дезінформацію в засобах масової інформації. Автори аналізують проблемний аспект доказування навмисного поширення неправдивої та маніпулятивної інформації і важливості залучення експертів до таких справ. У праці розглядається питання відповідальності медіа-ресурсів, онлайн-платформ та соціальних мереж у питанні модерації контенту.

Стаття пропонує рекомендації щодо вдосконалення кримінально-правових механізмів боротьби з дезінформацією та маніпуляціями у медіа шляхом встановлення чіткіших критеріїв кваліфікації подібних правопорушень. Також, робота підкреслює наскільки важливо для протидії подібним правопорушенням забезпечувати міжнародну співпрацю у даній сфері і постійно вдосконалювати показник медіаграмотності власного населення. Дослідження актуальне для правознавців, політиків, правоохоронців та всіх, хто цікавиться питанням забезпечення інформаційної безпеки в епоху гібридних війн.

Договірні засади та досвід співпраці в правоохоронній сфері України та Великої Британії

М. В. Кривошеєв — 2025-11-05

В статті досліджено положення міждержавних угод між Україною та Великою Британією щодо розвитку співпраці в правоохоронній сфері. Проаналізовано етапи становлення двосторонньої взаємодії від початкових вузькоспеціалізованих угод та меморандумів до сучасних інституційних форм партнерства. Подається аналітичний огляд положень міжвідомчих меморандумів, укладених між правоохоронними органами обох країн, що дозволяє всебічно висвітлити засадничі принципи співпраці в правоохоронній сфері між двома країнами.

Вплив договірної бази на інтенсифікацію практичної співпраці правоохоронних органів України та Великої Британії досліджено у комплексному поєднанні правового та практичного вимірів співпраці. Зокрема, докладно розглянуто приклади реалізації практичної співпраці між правоохоронними органами двох країн, особливу увагу приділено трансформації співпраці під впливом повномасштабної агресії з боку рф. Проаналізовано роль британських правоохоронних структур у підтримці українських правоохоронних органів через надання технічної допомоги, проведення спільних тренінгів, обмін експертними знаннями та впровадження сучасних стандартів розслідування злочинів у зоні збройного конфлікту.

На основі методу порівняльно-правового аналізу визначено перспективи подальшої співпраці в умовах євроінтеграційних процесів та зростання транснаціональних загроз. Зазначається, що договірна база правоохоронної співпраці передбачає модернізацію та реформування правоохоронної галузі України, підготовку та підвищення кваліфікації кадрів, спільну боротьбу з такими транснаціональними загрозами як кіберзлочинність та наркоторгівля, створення багатосторонніх платформ обміну даними, обмін передовим досвідом та інноваціями в правоохоронній сфері. У висновках наголошується, що вплив розглянутих угод та меморандумів на розвиток правоохоронної співпраці є багатовимірним і стратегічно важливим. Перспективним напрямком подальших наукових досліджень визначено опрацювання передового досвіду діяльності правоохоронних органів Великої Британії, зокрема впровадження новітніх інноваційних технологій у досудовому розслідуванні. Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення нормативно-правової бази та формування ефективних механізмів міжнародної правоохоронної взаємодії.

Щодо суб’єктів запобігання кримінальним правопорушенням в сфері туристичної діяльності України

І. А. Нестерова — 2025-11-05

Визначається, що суб’єкти запобігання кримінальним правопорушенням, які вчиняються в сфері надання туристичних послуг, складають систему державних органів, службових осіб, громадських організацій, соціальних груп та окремих фізичних осіб, які спрямовують свою діяльність на виявлення, усунення та нейтралізацію причин і умов, що обумовлюють існування та відтворення злочинності у туризмі в цілому та окремих кримінальних правопорушень, а також профілактичний вплив на осіб, які потенційно схильні до вчинення вказаних злочинних діянь.

Доведено, що аналіз кола суб’єктів запобігання злочинності в туристичній діяльності засвідчив їх значне різноманіття. На думку автора, відповідну класифікацію можна здійснювати за кількома критеріями. За критерієм належності до державних та недержавних структур суб’єкти запобігання розглядуваній злочинності можна поділити на державні (правоохоронні органи, Державна податкова служба України, Державна митна служба, Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, судові органи та ін.) і недержавні (професійні об’єднання суб’єктів туристичної діяльності та інші громадські організації, трудові колективи, недержавні ЗМІ та ін.). Залежно від специфіки вчинюваних у розглядуваній сфері діянь суб’єкти запобігання можна класифікувати на: 1) суб’єкти загальної компетенції, які керують діяльністю щодо запобігання злочинності, організовують та координують її на загальносоціальному рівні; 2) суб’єкти запобігання корупції; 3) суб’єкти запобігання шахрайствам; 4) суб’єкти запобігання торгівлі людьми; 5) суб’єкти запобігання ухиленню від сплати податків.

Автор погоджується з думкою дослідників, що за спеціалізацією (завданнями, компетенцією і змістом запобіжної діяльності) суб’єкти запобігання злочинності можливо класифікувати на спеціалізовані та неспеціалізовані.

Автор зазначає, що цей складний процес запобігання злочинності в даній сфері діяльності вимагає спільної роботи всіх суб’єктів запобіжного впливу. Роль кожного суб’єкта профілактичної діяльності в розглядуваній сфері є неоцінимою та їх взаємодія є необхідною для забезпечення ефективної роботи сфери та сталого розвитку туризму в Україні.

Соціально-психологічна характеристика обвинуваченого як елемент досудової доповіді

Л. Г. Остапчук — 2025-11-05

Статтю присвячено аналізу змісту досудової доповіді, порядок складення якої передбачений Наказом МЮ України від 27 січня 2017 року № 200/5 «Про затвердження Порядку складання досудової доповіді». Наголос зроблено на відповідності її положень теорії кримінологічної науки та повноту викладеної інформації, що слугує підґрунтям для винесення вмотивованого рішення судом. Розкривається зміст основних структурних елементів досудової доповіді, наявність яких є обов’язковим та доцільним для формування повної та достовірної інформації на обвинуваченого. Аргументується неузгодженість викладених положень, у частині складення соціально-психологічної характеристики на обвинуваченого з теорією кримінологічної науки та юридичною психологією. У статті відповідно до поставленої мети розглядається питання, яким чином складена характеристика на обвинуваченого вплине на подальше рішення суду та оцінку ризику вчинення повторного кримінального правопорушення. Констатується, що саме належне групування отриманої інформації у досудовій доповіді, що складається на обвинуваченого за ухвалою суду, сприятиме правильному формуванню висновку про можливість виправлення без обмеження або позбавлення волі на певний строк. Доведено, що подолання виявлених колізій і суперечностей доцільно здійснювати в порядку реалізації комплексного і системного підходу як з боку органів законодавчої влади, так і пробацією зокрема. Піддається критиці норма КПК України, яка містить чіткий перелік осіб, щодо яких складається досудова доповідь, зокрема робиться акцент на ступені тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та вікових обмеженнях, що є недопустимим, оскільки досудова доповідь, з урахуванням зарубіжного досвіду, повинна складатися, щодо всіх осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, не залежно від ступеня тяжкості вчиненого діяння. Саме такий підхід дозволить при вчиненні повторного кримінального правопорушення обвинуваченим, відслідковувати як позитивні, так і негативні зміни у свідомості, поведінці та правовому статусі винного, а також спрогнозувати його протиправні дій у майбутньому.

Кримінально-правова політика Литовської Республіки щодо колабораціонізму. Важливий досвід для України

В. Ю. Пташник — 2025-11-05

У статті розглянуто історичний та правовий контекст колабораціонізму, згадується про його еволюцію від нейтрального терміна до негативного явища, пов’язаного з Другою світовою війною. Особлива увага приділяється відмінностям у мотивації колабораціонізму в країнах Західної Європи та державах, що зазнали впливу радянського режиму, зокрема Литви. Аналіз складної історії Литви у XX столітті, що включала першу радянську, німецьку та тривалу другу радянську окупації, дозволяє зрозуміти унікальні проблеми, з якими країна зіткнулася, переслідуючи воєнних злочинців і колаборантів у прагненні до досягнення історичної справедливості.

Проводиться порівняльний аналіз підходів до криміналізації колабораціонізму в законодавстві Литви та України. Виділяються ознаки, що притаманні складам злочинів «колабораціонізм», «державна зрада» та «допомога іншій державі» у Кримінальному кодексі Литви, які дозволяють уникнути правової невизначеності. Автор доводить, що литовське законодавство надає можливість диференціювати тяжкість діянь, тоді як стаття 111-1 Кримінального кодексу України (далі – КК України), ухвалена поспіхом, без належної дискусії й опрацювання в парламенті, створює правову невизначеність і не дозволяє виділити уніфіковані ознаки колабораційної діяльності, що призводить до можливих порушень прав людини. В статті наголошується на актуальності для України проведення чіткого розмежування суспільної небезпеки колабораційної діяльності у порівнянні з іншими злочинами, що посягають на національну безпеку та суверенітет держави.

У підсумку стаття звертає увагу на важливість вивчення досвіду Литви для України, яка стикається з викликами судового переслідування колабораціонізму в умовах триваючої збройної агресії російської федерації та окупації частини її території. Наголошується на необхідності запровадження чітких законодавчих визначень та послідовної кримінально-правової політики в сфері боротьби зі злочинами проти основ національної безпеки, що є критично важливим для забезпечення справедливості, верховенства права та передбачуваності правосуддя.

Проблеми правової невизначеності кримінально-правової заборони несанкціонованого поширення військово значущої інформації

О. Л. Старко — 2025-11-05

Статтю присвячено проблемі правової невизначеності кримінально-правової заборони несанкціонованого поширення військово значущої інформації. Акцентується увага на питаннях виявлення притаманних аналізованій нормі вад та шляхів їх усунення, труднощів і проблем, пов’язаних із застосуванням цієї кримінально-правової заборони.

У статті звертається увага на питання про нечіткість законодавчого формулювання ознак предмета злочину за ч. 1 ст. 114-2 Кримінального кодексу (далі – КК) України у частині приналежності чи не приналежності «зброї, озброєння та бойових припасів» (інформація про які поширюється) до іноземної військової допомоги. Зроблено висновок про недоцільність використання у диспозиції статті вказівки на походження зброї, озброєння, боєприпасів.

Розглянуто питання про обмеженість законодавчого формулювання предмета злочину за ч. 1 ст. 114- 2 КК України, згідно якого поза межами складу злочину залишається несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення такої військової техніки як літаки, гелікоптери, безпілотники, танки, технічні засоби захисту апаратури тощо. Констатовано, що попри те, що у ч. 2 ст. 114-2 КК України предметом є лише інформація про переміщення, рух, розташування Збройних Сил України чи інших військових формувань», суди кваліфікують поширення інформації про рух літаків, гелікоптерів за ч. 2 ст. 114-2 КК України.

Констатується недоречність одночасного вживання у диспозиції норми, сформульованої у ст. 114-2 КК України таких синонімів як «рух» та «переміщення». Акцентується увага на доцільності використання у якості обов’язкової ознаки об’єктивної сторони складу злочину такої ознаки як «особливий період та період збройного конфлікту».

Розглянуто проблемні аспекти застосування ч. 3 ст. 114-2 КК, а саме – питання про розмежування складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 114-2 КК України і державної зради, вчиненої в умовах воєнного стану (ч. 2 ст. 111 КК України). На прикладі кримінально-правової оцінки судами ідентичних діянь, показано проблематичність відмежування складу аналізованого злочину та державної зради. Запропоновано виключити кримінальну відповідальність за поширення військово значущої інформації з метою надання такої інформації державі, що здійснює збройну агресію проти України, або її представникам, або іншим незаконним збройним формуванням, оскільки це діяння охоплюється ч. 2 ст. 111 КК України.

Про деякі заходи щодо усунення детермінант, які сприяють вчиненню службових злочинів працівниками правоохоронних органів України в умовах воєнного стану

Я. В. Стрелюк — 2025-11-05

У даній науковій статті здійснено аналіз правоохоронної та судової практики, що стосується запобігання та протидії кримінальним правопорушенням у сфері службової діяльності, які вчиняються працівниками правоохоронних органів України, та на підставі отриманих у зв’язку з цим результатів дослідження розроблені деякі заходи, спрямовані на усунення, блокування, нейтралізацію тощо детермінаційного комплексу причин і умов, які сприяють реалізації зазначеної протиправної поведінки суб’єктами даного виду злочинності.

Доведено, що у системі кримінологічно значущих з цього приводу заходів пріоритетне місце повинна займати діяльність, яка пов’язана з дотриманням і реалізацією всіма правоохоронними органами конституційного та міжнародно визнаного принципу верховенства права, що дозволяє у зв’язку з цим запобігати вчиненню посадовими і службовими особами вказаних органів державної влади України різноманітних правопорушень, а також усувати причини і умови, які сприяли їх здійсненню на практиці.

Констатовано, що при зазначеному кримінологічному підході важливу роль відіграє й такий правовий інститут цивільного законодавства України, як встановлення солідарної юридичної відповідальності для винних у вчиненні службових злочинів суб’єктів (шляхом, зокрема, застосування до них та інших їх співучасників так званих «регресних вимог»).

Виходячи з проведеного аналізу чинного вітчизняного законодавства, відповідних норм міжнародного права та практики Європейського суду з прав людини, зроблено висновок про те, що тільки у випадках вчинення працівниками правоохоронних органів тих кримінальних правопорушень, які не стосуються сфери їх службової діяльності (наприклад, дорожньо-транспортних пригод, злочинів проти власності, господарських правопорушень, т. ін.), винні особи, які реалізували свій злочинний намір у формі умислу чи необережності, несуть кримінальну відповідальність або на загальних засадах, або із застосуванням інституту солідарної відповідальності, якщо вказані вище злочини вчинялись у співучасті (ст.ст. 26-28 Кримінального кодексу (КК) України).

Приватний та публічний виміри гендерно зумовленого насильства: від домашнього насильства до воєнних злочинів

І. В. Татаренко — 2025-11-05

У статті досліджено взаємозв’язок домашнього насильства та гендерно зумовленого насильства під час збройного конфлікту як єдиного континууму порушень прав людини, що охоплює «приватний» і «публічний» виміри та потребує комплексної правової відповіді на національному й міжнародному рівнях. Встановлено, що ці явища не можна розглядати ізольовано, оскільки їхня природа та наслідки взаємопов’язані й формують спільне підґрунтя для кримінально-правового та правозахисного реагування.

Мета дослідження полягає у правовому аналізі взаємозв’язку між домашнім насильством і сексуальним насильством, пов’язаним зі збройним конфліктом, у визначенні їхньої кримінально-правової кваліфікації та у з’ясуванні ролі міжнародних стандартів у формуванні національної практики протидії та захисту прав жертв. Для досягнення цієї мети визначено низку завдань: по-перше, вивчити кримінально-правові стандарти щодо кваліфікації таких діянь і притягнення винних до відповідальності; по-друге, проаналізувати міжнародно-правові механізми, що регулюють документування та розслідування злочинів на основі практики міжнародних судів; по-третє, встановити правозахисні інструменти, спрямовані на забезпечення відшкодування шкоди жертвам і подолання факторів безкарності. Доведено, що виконання зазначених завдань забезпечує комплексність дослідження та формує цілісну правову картину проблеми. У роботі застосовано догматичний і міждисциплінарний підходи, проведено аналіз міжнародних документів, практики міжнародних судів і національної статистики, а також узагальнено позиції науковців. Новизна дослідження полягає у доведенні концептуальної єдності: домашнє насильство розглядається як злочин проти особи, тоді як гендерно зумовлене насильство у збройному конфлікті кваліфікується як воєнний злочин або злочин проти людяності. Встановлено, що в Україні простежується суперечлива динаміка: з одного боку, спостерігається зниження окремих показників, з іншого – зростання найбільш тяжких форм насильства щодо жінок і дітей та системна фіксація воєнних злочинів.

Доведено, що діяння, такі як зґвалтування, сексуальне рабство, примусова вагітність чи стерилізація, за міжнародним правом визнаються воєнними злочинами, а за умов широкомасштабності чи системності - злочинами проти людяності відповідно до Римського статуту. Практичне значення полягає у створенні рекомендацій щодо імплементації положень Стамбульської конвенції, запровадження спеціальних правил доказування, створення єдиного реєстру випадків, розвитку програм репарацій, розширення сервісної інфраструктури та налагодження співпраці з міжнародними механізмами. У висновках доведено, що домашнє насильство та сексуальне насильство в умовах збройного конфлікту утворюють взаємозалежні форми гендерно зумовленого насильства, які вимагають комплексного кримінально-правового та правозахисного реагування. Домашнє насильство розглядається як злочин проти особи, тоді як конфліктне сексуальне насильство кваліфікується як воєнний злочин або злочин проти людяності. Ефективна протидія можлива лише через комплексну стратегію, що поєднує кримінально-правові, міжнародно-правові та правозахисні механізми, забезпечує відшкодування шкоди жертвам і утверджує верховенство права.

Потерпілий як соціальний суб’єкт у кримінально-правовому вимірі

І. М. Ткаченко — 2025-11-05

У статті досліджено актуальні проблеми, що стосуються потерпілого як соціального суб’єкта у кримінально-паровому вимірі. Зокрема за результатами проведеного дослідження встановлено, що потерпілим у кримінально-правовому розумінні не може бути: 1) тварина та річ; 2) труп (у тих випадках, коли злочин вчиняється відносно мертвої людини); 3) особа з числа близьких родичів чи членів сім’ї потерпілого (фактично представник потерпілого, який набув кримінального процесуального статусу потерпілого).

Запропоновано розмежовувати ситуації, коли в результаті вчинення злочину людині заподіюється смерть та коли кримінальне правопорушення вчиняється щодо померлого. В одних випадках фізичну особу слід визнавати потерпілою, оскільки на момент вчинення делікту вона була жива. В інших – померлий визнається предметом, а не потерпілим. Таким чином, приходимо до висновку, що потерпілою є лише жива людина.

Потерпілим, на відміну від суб’єктам кримінального правопорушення, визнано будь-яку фізичну особу, яка зазнала шкоди незалежно від її віку, статі, громадянства, релігійних переконань, фізичного стану тощо. Потерпілою рекомендується визнавати і особу, яка спровокувала вчинення щодо неї злочину чи кримінального проступку як правомірними, так і неправомірним діями, зокрема сама вчинила кримінальне правопорушення.

Помилковою визнано практику правоохоронних та судових органів, які у випадку взаємного заподіяння шкоди певними особами одна одній потерпілою визнають переважно одну особу.

Для позначення інших соціальних суб’єктів як потерпілих, окрім фізичних та юридичних осіб, запропоновано використовувати термін «громадське об’єднання».

Потерпілою визнано не будь-яку фізичну чи юридичну особу, якій завдано шкоду чи спричинено загрозу заподіяння шкоди, та про яку згадується в диспозиції статті Особливої частини КК України, а лише ту, яка є ознакою складу певного кримінального правопорушення, якщо про неї безпосередньо зазначено в диспозиції статті або про її існування можна стверджувати на підставі тлумачення кримінально-правової норми. Таким чином, юридичне визнання особи потерпілою пов’язується не лише з фактом заподіяння їй шкоди, а й з тим, чи є ця особа структурним елементом складу кримінального правопорушення.

Кримінальна відповідальність за викрадення майна в умовах воєнного стану: проблемні питання зворонтної дії в часі положень Кримінального кодексу України

О. М. Шармар — 2025-11-05

У cтатті аналізуються положення Закону України № 2117-IX «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за мародерство» від 03.05.2022 р., яким доповнено кваліфіковані склади частин четвертих статей 185-189, 191 Кримінального кодексу (далі – КК) України ознакою вчинення злочину «в умовах воєнного або надзвичайного стану». Констатується, що з моменту набрання чинності цих змін дії осіб щодо викрадення чужого майна, яке не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян кваліфікуються як тяжкі злочини. Акцентується увага на тому, що вчинення злочину «в умовах воєнного стану» як кваліфікуюча ознака не є тотожним поняттям з обставинами вчинення злочину «з використанням умов воєнного стану». Стверджується, що частини четверті статей 185-189, 191 КК підлягають застосуванню у разі «вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного або надзвичайного стану» (на території, на якій він введений), а «вчинення злочину з використанням умов воєнного стану» (п. 11 ч. 1 ст. 67 КК) як обставина, яка обтяжує покарання, може бути врахована судом лише в аспекті індивідуалізації кримінальної відповідальності.

Проведено узагальнення судової практики винесених обвинувальних вироків судів за викрадення чужого майна в умовах воєнного стану. Сформовано висновок про те, що суд у переважній більшості звільняє засуджених від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст. 75 КК? Обґрунтовується теза, що судова практика застосування ст. 75 КК за тяжкі злочини спотворює сутність інституту звільнення від відбування покарання, не призначеного для нівелювання суворості кримінального закону. Аналізуються позиція Конституційного Суду України (далі-КСУ), об`єднаної палати Касаційного Кримінального Суду (далі – ККС), положення Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів» № 3886-ІХ від 09.08.2024 р. щодо зворотної дії в часі положень КК.

Торгівля людьми під час воєнного стану в Україні: психологічні аспекти постраждалих

З. Р. Кісіль — 2025-11-05

Стаття присвячена дослідженню основних форм торгівлі людьми та її поширення як в Україні, так і в інших країнах. Зазначено, що торгівля людьми не є ізольованим явищем; вона тісно пов’язана зі світовими подіями, позаяк збройні конфлікти, стихійні лиха, фінансові кризи, політична нестабільність, а також зміни в міграційних потоках істотно впливають на структуру та масштаби торгівлі людьми в усьому світі та в окремих державах. Зазначено, що зазіхання, пов’язані з работоргівлею та експлуатацією рабської праці, часто залишаються прихованими, їх високий рівень латентності є зумовленим не лишень специфікою вчинення цих правопорушень, але й зусиллями делінквентів, які намагаються приховати сліди, уникнути виявлення, розкриття та розслідування, а також ухилитися від кримінальної відповідальності. На основі проведених досліджень виявлено психологічні особливості жертв торгівлі людьми розроблено соціально-психологічні портрети основних груп постраждалих та надано рекомендації щодо ефективної комунікації з ними. Акцентовано увагу на тому, що жертви торгівлі людьми переживають жахливі психологічні та фізичні травми. Життя в нелюдських, рабських умовах руйнує їхнє життя, призводячи до глибоких особистісних та соціальних проблем. Саме тому якісна та своєчасна допомога цим людям є життєво важливою, позаяк її мета — мінімізувати наслідки стресу та інші негативні наслідки рабства, допомогти постраждалим повернутися до нормального життя та знизити ризик повторної віктимізації, тобто запобігти тому, щоб вони знову стали жертвами.

Незважаючи на те, що світова спільнота прийняла чимало міжнародних нормативно-правових актів для запобігання та протидії торгівлі людьми та рабству, не всі держави, включаючи Україну, успішно виконують ці зобов’язання. В Україні органи державної влади, некомерційні, громадські та міжнародні організації співпрацюють у боротьбі з торгівлею людьми, проводячи дослідження, просвітницьку роботу серед мігрантів та рейди для виявлення та порятунку жертв. Однак цих заходів недостатньо. У статті запропоновано низку заходів, покликаних посилити боротьбу з торгівлею людьми.

Імплементація стандартів ЄС щодо доступу до правосуддя для вразливих потерпілих та свідків: виклики та перспективи для України

Є. Бондаренко — 2025-11-05

Стаття присвячена комплексному аналізу імплементації стандартів Європейського Союзу щодо забезпечення доступу до правосуддя для вразливих потерпілих та свідків у контексті європейської інтеграції України. Актуальність теми зумовлена війною та зростанням кількості постраждалих осіб, що потребують правового, психологічного й соціального захисту, а також виконанням Україною своїх міжнародних зобов’язань у сфері прав людини. Теоретичною та нормативною основою дослідження виступає Директива ЄС 2012/29/ЄU (Victims’ Rights Directive), яка запроваджує мінімальні стандарти щодо прав, підтримки та захисту потерпілих від злочинів. Особлива увага приділена її ключовим положенням: праву на доступну інформацію, участь у кримінальному провадженні, спеціальні заходи захисту та відшкодування шкоди.

Методологічну основу дослідження становить системний аналіз українського законодавства та політики у сфері захисту потерпілих у поєднанні з аналізом міжнародних звітів і рекомендацій. Окремо розглянуто практичні приклади впровадження людиноцентричних сервісів: створення дитячих та «зелених кімнат» у судах, запровадження волонтерських служб та розвиток спеціалізованих програм у межах ініціативи «Модельні суди». Проаналізовано діяльність Координаційного центру підтримки потерпілих та свідків при Офісі Генерального прокурора, який є першим в Україні інституційним механізмом комплексної підтримки потерпілих і свідків, що отримав міжнародну експертну підтримку.

У роботі здійснено огляд актуальних звітів ЄС, FRA, Ради Європи та Моніторингової місії ООН з прав людини за 2023–2025 рр. Встановлено, що попри політичну волю України та ухвалення «Дорожньої карти з питань верховенства права», імплементація положень Директиви 2012/29/ЄU залишається частковою. Прогалини стосуються, зокрема, відсутності системної оцінки вразливості потерпілих, належного механізму попередження повторної віктимізації, обов’язкового своєчасного інформування про стан провадження та спеціальних заходів підтримки під час перших контактів із компетентними органами. Наведено приклади рекомендацій FRA, які наголошують на потребі розбудови сталої мережі сервісів підтримки та послуг перекладу, удосконалення комунікаційних стратегій, запровадження єдиної системи збору й моніторингу даних.

Результати дослідження показують, що розвиток інституційної інфраструктури та ухвалення комплексного законодавства про права потерпілих є ключовими передумовами успішної імплементації європейських стандартів. Системна підготовка працівників поліції, прокуратури, судів та адвокатів щодо запобігання повторній віктимізації, забезпечення психологічної підтримки й доступу до правової допомоги формує основу для довготривалої довіри до правосуддя. Авторка наголошує, що гармонізація українського законодавства з Директивою 2012/29/ЄU вимагає не лише формальної адаптації норм, а й створення дієвих механізмів міжвідомчої координації, належного фінансування та розвитку інфраструктури підтримки потерпілих.

Попереднє звернення національних судів до суду ЄС як інструмент забезпечення верховенства права Європейського Союзу

Я. Костюченко — 2025-11-05

Вказується, важливість обраного напрямку дослідження визначається необхідністю поглибленого аналізу ролі преюдиціального механізму у гарантуванні принципу верховенства права Європейського Союзу. Зазвичай цю процедуру сприймають виключно як формальний інструмент отримання роз’яснень від Суду ЄС. Проте детальне вивчення свідчить, що протягом понад шести десятиліть функціонування цей інститут трансформувався у дієвий інструмент судового нагляду за узгодженістю національного законодавства з правовими нормами Європейського Союзу.

Стаття досліджує процедуру попереднього звернення національних судів до Суду ЄС як механізм забезпечення верховенства права Європейського Союзу. Автор показує еволюцію інституту від ст. 177 Договору про ЄЕС до його нинішньої конструкції, окреслюючи його двоїсту природу: з одного боку це інструмент судового діалогу, з іншого ефективний спосіб «вбудувати» право ЄС у національні правопорядки шляхом обов’язкових для національних судів тлумачень Суду ЄС.

На емпіричному рівні стаття узагальнює статистичні дані, які підтверджують, що попередні запити становлять більшість навантаження Суду. На теоретичному рівні аргументовано, що механізм попереднього звернення виконує «конституційну» функцію: забезпечує уніфікацію тлумачення, перетворює принцип примату права ЄС на практичний стандарт правозастосування та фактично функціонує як «процедура про порушення для громадян», надаючи приватним особам опосередкований доступ до перевірки відповідності національного права праву ЄС.

Окрема увага приділена балансу між приматом права ЄС і національними конституційними стандартами через призму прецедентів та практичним наслідкам для України як держави-кандидата. Також окреслено сучасні виклики механізму зростання навантаження, часові затримки, ризики «судового активізму» і запропоновано напрями оптимізації (процедурні фільтри, тематична децентралізація частини справ, цифровізація проваджень).

Практична цінність роботи полягає у виробленні для України дорожньої карти інституційної та процесуальної готовності до використання преюдиціальних запитів після набуття членства, що уможливить швидку інтеграцію національної судової практики в простір права ЄС та підвищить якість і єдність правозастосування.