Аналітично-порівняльне правознавство

Механізми адміністративного контролю за діяльністю суб’єктів господарювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності в контексті економічної безпеки держави

К.А. Возняковська — 2025-09-14

У статті досліджено правову природу, структуру та функціональне навантаження інституту ад- міністративного контролю за діяльністю суб’єктів господарювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД). Актуальність теми зумовлена як загальним процесом трансформації державного управління, так і специфічними умовами правового режиму воєнного стану в Україні, в яких адмі- ністративний контроль у сфері ЗЕД виконує не лише правозабезпечувальну, а й стратегічно-без- пекову функцію.

Особливу увагу приділено нормативно-правовій основі адміністративного контролю: аналізу положень Господарського кодексу України, Митного кодексу України, Законів України «Про зов- нішньоекономічну діяльність», «Про валюту і валютні операції», «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності». У межах дослідження визначено основні правові форми реалізації контролю, зокрема ліцензування, митний контроль, валютний контроль, перевірки та адміністративні процедури, які мають превентивну, санкційну або регуляторну при- роду.

Зазначено, що адміністративний контроль у сфері ЗЕД виконує роль регулятора публічного інтересу в умовах відкритої економіки. Він забезпечує баланс між свободою підприємницької іні- ціативи та державними пріоритетами у сфері безпеки, фіскальної стабільності, валютного регу- лювання та митного режиму. У статті сформульовано авторське бачення необхідності переходу до моделі партнерського контролю, що ґрунтується на принципах правової визначеності, цифровізації процедур, мінімізації дублювання повноважень та розмежування контролюючих компетенцій орга- нів виконавчої влади.

Узагальнено сучасні виклики реалізації адміністративного контролю: надмірне втручання, ду- блювання перевірок, низький рівень взаємодії контролюючих органів і недостатній розвиток елек- тронних процедур. Обґрунтовано доцільність подальшої кодифікації адміністративно-правових ін- струментів контролю, що сприятиме посиленню економічної безпеки України в умовах зовнішніх загроз.

Опис майна платника податків у податкову заставу та основна проблематика його законодавчого регулювання

К.А. Кучина — 2025-09-14

Вказується, ключовими елементами механізму стягнення податкової заборгованості з платників податків виступають податкова застава як особливий режим обмеження права розпоряджатися майном боржника, та процедура опису майна платника під податкову заставу як адміністративний захід реєстрації його активів працівниками фіскальних органів і подальшого здійснення ними зо- внішнього нагляду за поточною господарською діяльністю платника, що спричиняє зміни в струк- турі його грошових коштів та іншого майна, придатного для примусового відчуження (реалізації) з метою покриття податкової заборгованості.

У статті визначено, що основними етапами процедури опису майна платника податків, що має податковий борг, в податкову заставу є: 1) прийняття керівником контролюючого органу рішен- ня про опис майна у податкову заставу; 2) складення податковим керуючим акта опису майна, балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків (якщо балансова вартість майна не визначена – проводиться оцінка за допомогою суб’єктів оціночної діяльності);
3) підписання платником податків акта опису майна (у разі відмови – опис здійснюється у присут- ності не менш як 2 понятих); 4) реєстрація податкової застави у відповідному державному реєстрі. Додатковими етапами процедури опису майна платника податків, що має податковий борг, в по- даткову заставу можна вважати складення додаткового акта опису у разі збільшення суми подат- кового боргу, а також у разі поширення права застави на майно, на яке платник податків набуде право власності у майбутньому: а) повідомлення платником податків контролюючого органу про наявність такого майна (не пізніше робочого дня, наступного за днем набуття права власності на будь-яке майно); б) прийняття ним рішення про включення такого майна до акта опису майна (протягом 3 робочих днів з дня отримання повідомлення); в) складення відповідного акта опису, один примірник якого надсилається платнику податків. Також, автор обґрунтувала необхідність:
1) допустити автоматичне обтяження податковою заставою всього майна платника податків, не- залежно від його вартості, на час до складення податковим керуючим акта опису майна платника податків у податкову заставу; 2) визначити мінімально необхідний строк для складення податко- вим керуючим акта опису, після закінчення якого платник податків звільнятиметься від обов’язку дотримуватись правил узгодження операцій із заставленим майном (до складення акта опису у подальшому); 3) дозволити платнику податків визначати майно, балансова вартість (сукупна вар- тість) якого відповідає сумі його непогашеного податкового зобов’язання та яке у зв’язку з цим має бути включене до акта опису.

Інформаційне правопорушення: до питання формалізації правової категорії

С. Мазепа — 2025-09-14

Вказується, у законодавстві вже існує поняття кіберзлочину та комп’ютерного правопорушення, які охоплюють цифрову специфіку: обробку персональних даних; кібератаки; втручання в роботу систем; розповсюдження фейків або deepfake. Проте ці категорії не включать специфіку і характер інформації, з якою вчиняються діяння.

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу феномену інформаційного правопорушення, що в умовах цифрової трансформації суспільства набуває все більшої актуальності. У роботі роз- крито передумови формування нової юридичної категорії – «інформаційне правопорушення» – як комплексного явища, що охоплює широкий спектр протиправних діянь, пов’язаних із створенням, обробкою, передачею, зберіганням, зміною або знищенням інформації незалежно від її форми. Авторка досліджує розвиток міжнародного та національного законодавства у сфері кібербезпе- ки, інформаційних технологій та захисту персональних даних, зокрема аналізує положення Бу- дапештської конвенції про кіберзлочинність, імплементацію її норм у Кримінальний кодекс Украї- ни, а також зміст інших законодавчих актів, що формують основу інформаційного законодавства. Окрему увагу приділено сучасним викликам, зумовленим використанням штучного інтелекту у сфері правозастосування, а також загрозам, що виникають у зв’язку з цим – порушенням права на приватність, витоку персональних даних, зниженню рівня довіри до правоохоронних органів. У статті запропоновано авторське бачення структури інформаційного правопорушення, визначе- но його об’єктивні та суб’єктивні ознаки, охарактеризовано його об’єкт як сукупність суспільних інформаційних відносин, що охороняються законом. Наголошено на міжгалузевому характері ін- формаційного права як підґрунтя для формування ефективної правової політики у сфері інформа- ційної безпеки. Запропоноване визначення інформаційного правопорушення покликане слугувати підґрунтям для подальших наукових досліджень та удосконалення правового регулювання у за- значеній сфері.

У статті автор розмірковує над доцільністю виокремлення інформаційної відповідальності як са-мостійного правового явища, що формується на перетині класичних галузей права, але має власні підстави, механізми впливу та форми реалізації в умовах цифрової трансформації суспільства.

Дискримінаційні аспекти реалізації права на соціальний захист військовослужбовців, що перебували в полоні та членів їх родин як результат недосконалості юридичної конструкції правового статусу військовополонених

Р.М. Максакова — 2025-09-14

В статті підіймається питання колізійності юридичної конструкції правового статусу військовопо- лонених в законодавстві Україні. Автори звертають увагу на розбіжність у термінологічному визна- ченні військових, що потрапили в полон в нормах українського законодавства, а саме: існуванню двох термінів щодо визначення цієї категорії осіб («військовополонений» та «військовослужбовці, які потрапили в полон»). Ці розбіжності призводять до дискримінаційного підходу у відношенні до таких осіб і членів їх сімей в питаннях реалізації ними конституційного права на соціальний захист.

Проведено аналіз норм Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбов- ців та членів їх сімей» щодо грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених в полон та членів їх родин; забезпечення їх житлом, поліпшення житлових умов, нарахування соціальних знижок плати за користування житлом та за комунальні послуги; санаторно-курортного лікування та відпочинку з пільговою оплатою вартості путівок; права на подовження відпустки.

Підіймаються питання необхідності перегляду визначення переліку осіб, які не підлягають призо- ву на військову службу під час мобілізації стосовно тих військовослужбовців чи військовозобов’яза- них близькі родичи яких потрапили у полон під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії. Звертається увага на неврегульованість в чинному законодавстві питання видачі посвідчень членам сімей військовослужбовців, які потрапили в полон (військовополонених). Зроблено висновок про необхідність формування чіткої юридичної конструкції правового статусу військовополонених в законотворчій практиці України.

Зовнішньополітична функція Сейму Литовської Республіки: особливості правового регулювання та механізми реалізації

М.О. Хміль — 2025-09-14

Стаття присвячена питанням нормативно-правового регулювання та механізмам реалізації по- вноважень Сейму Литовської Республіки у сфері зовнішньої політики. Детально проаналізовані конституційні повноваження парламенту Литовської Республіки в рамках реалізації зовнішньо- політичної функції. Особливо увагу звернено на аналіз Конституційних Актів «Про неприєднання Литовської Республіки до пострадянських східних союзів» 1992 року та «Про членство Литов- ської Республіки в Європейському Союзі» 2004 року. Констатовано, що прийнятий Конституційний Акт 1992 року заклав підвалини європейського та євроінтеграційного руху Литовської Республіки. Своєю чергою Конституційний Акт 2004 року визначив основні принципи взаємодії Литовської Республіки з Європейським Союзом. Згадано також про важливий для Литовської Республіки та держави Україна Закон «Про обмежувальні заходи в Литві» 2023 року, якими Сейм ввів санкції та обмеження проти певних прав громадян держав-агресорів – Росії та Білорусі. Визначено, що стрижневим повноваженням в рамках реалізації зовнішньополітичної функції є повноваження Сей- му Литовської Республіки щодо ратифікації та денонсації міжнародних договорів. Доведено, що у Литві створені правові засади для ефективного контролю в частині реалізації урядом зовнішньої політики з боку парламенту. Окремо проаналізовано повноваження комітету з питань закордонних справ, які визначені Статутом Сейму, а також нормативне регулювання діяльності міжнародних парламентських організацій та груп Сейму з міжпарламентських зв’язків. Доведено, що Сейм Ли- товської Республіки досить сильно впливає на зовнішню політику, а повноваження, які закріпленні Конституцією стосовно зовнішньополітичної діяльності парламенту знаходять своє продовження на рівні окремих законів, а також детально врегульовані у Статуті Сейму. Зроблено акцент, що для України досвід функціонування парламенту Литовської Республіки в сфері зовнішньої політики є як ніколи цінним, зважаючи на статус кандидата у члени ЄС та потреби післявоєнного конститу- ційного реформування.

Проблематика ефективності цивільно-правової відповідальності у захисті прав інтелектуальної власності

Є.В. Бойко — 2025-09-14

У статті розглянуто інститут цивільно-правової відповідальності за ушкодження прав інтелекту- альної власності в Україні в контексті загальноєвропейських інтеграційних процесів. З урахуванням вимог Європейського Союзу до захисту інтелектуальних прав проаналізовано, яким чином націо- нальне законодавство трансформується для забезпечення більш ефективного правозастосування. Особливу увагу приділено зростанню кількості порушень у сфері авторських прав, прав на вина- ходи, корисні моделі, промислові зразки та торговельні марки, що обумовлює потребу в чіткому, дієвому й уніфікованому механізмі цивільно-правової відповідальності. У роботі наголошується на специфіці даного виду відповідальності, яка полягає у її переважно майновому характері, а також її здатності слугувати не лише способом компенсації збитків, але й превентивним інструментом, що сприяє дотриманню правової дисципліни у сфері інтелектуального права. Текст містить ґрунтовний порівняльний аналіз положень Цивільного кодексу України та профільних законів, зокрема «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про охоро- ну прав на винаходи і корисні моделі», які містять спеціальні правові механізми відповідальності. Автор підкреслює, що у випадках, коли точна сума збитків не може бути доведена, застосовуються інші форми грошової компенсації, які визначаються за розсудом суду в межах, встановлених за- коном. Розглянуто роль відшкодування моральної шкоди в цій сфері, яка є особливо актуальною при порушенні особистих немайнових прав – права авторства, права на ім’я, цілісність твору тощо.

У статті детально досліджено проблему процесуального доказування: труднощі встановлення причинного зв’язку між діями порушника та наслідками, обґрунтування розміру упущеної виго- ди, визначення моменту порушення. Також автор виокремлює низку специфічних засобів цивіль- но-правової відповідальності, які мають майнову природу, але водночас спрямовані на усунення джерела правопорушення: зокрема, вилучення і знищення контрафактної продукції, конфіскація обладнання, за допомогою якого створювався незаконний контент, опублікування рішення суду з метою відновлення репутації автора чи правовласника.

Автор обґрунтовує доцільність подальшої оптимізації українського механізму цивільно-правової відповідальності в цій сфері шляхом створення спеціалізованих судів інтелектуальної юрисдикції, впровадження цифрових інструментів виявлення та документування порушень, уніфікації судової практики щодо визначення розміру компенсацій і формулювання стандартів доказування. Розви- ток цих напрямів дозволить підвищити ефективність правозастосування, забезпечити баланс ін- тересів правовласників і добросовісних користувачів, а також зміцнити довіру до системи охорони інтелектуальної власності загалом. Цивільно-правова відповідальність, таким чином, виступає не лише засобом відновлення порушених прав, а й важливою гарантією сталого правового порядку та стимулом до інноваційного розвитку.

Порушення недоторканності житла: проблеми правозастосування, кваліфікації та відповідальності в умовах воєнного стану в Україні

С.А. Мозоль — 2025-09-14

Право на недоторканність житла є фундаментальним правом людини, гарантованим як Консти- туцією України (ст. 30), так і міжнародними актами (ст. 8 Європейської конвенції з прав людини). Незаконне проникнення до житла або іншого володіння особи є кримінально караним діянням від- повідно до ст. 162 Кримінального кодексу України (Порушення недоторканності житла). Проте у правозастосовній практиці виникає низка проблем, пов’язаних із кваліфікацією, цього злочину та притягненням винних до відповідальності.

У статті зауважено, що порушення недоторканності житла – це не просто кримінальне діяння, а посягання на основоположну цінність особистої свободи. Ефективна кваліфікація та справедлива відповідальність за такі злочини є ключем до забезпечення правової держави. Українське законо- давство має потенціал, проте потребує вдосконалення й чіткого правозастосування.

Визначено, що проблемними питаннями кваліфікації є визначення «житла» та «іншого воло- діння». Житло – це приміщення, що постійно або тимчасово . використовується для проживання особи (квартира, будинок, кімната в гуртожитку тощо). Інше володіння – гаражі, дачі, хозбудівлі тощо, які мають ознаки приватного простору. Трапляються випадки, коли правоохоронці невірно визначають об’єкт посягання, кваліфікуючи дії як «проникнення у приміщення» (ст. 185 КК Украї- ни) замість ст. 162 КК України.

Зазначено, що поняття «незаконне проникнення» має місце тоді, коли вхід до житла відбувся без дозволу власника або мешканця та без законних підстав. Складність полягає в тому, що якщо особа увійшла за згодою однієї сторони (наприклад, одного з мешканців), але без відома іншого, виникає спір щодо правомірності.

Злочин передбачає прямий умисел, тобто усвідомлення незаконності проникнення і бажання його вчинити. Ускладнення виникає, коли підозрюваний вважає, що має право перебувати в житлі (спір про право власності, конфлікти між подружжям).
З’ясовано, що проблемами відповідальності є обмеження повноважень поліції. Поліцейські мо- жуть проникати до житла лише у виняткових випадках (наприклад, переслідування злочинця, порятунок життя). Якщо працівник правоохоронного органу перевищує ці повноваження, настає кримінальна відповідальність за ст. 365 КК або ст. 162 КК України.

Окрім цього, наголошено на недостатній практиці притягнення до відповідальності. На практиці часто такі справи закриваються за «відсутністю складу злочину» або не доходять до суду. Це ви- кликає сумніви у реальному захисті конституційного права.

Зазначено проблеми судової практики, зокрема Українські суди іноді некоректно трактують «житло», або пом’якшують покарання через незначну шкоду.

Захист трудових прав працівників у період воєнного стану: проблеми та перспективи

М.М. Поліщук — 2025-09-14

У статті здійснено комплексне дослідження проблематики захисту трудових прав працівників в умовах дії воєнного стану, введеного в Україні у зв’язку з військовою агресією російської феде- рації. Наголошується, що нові виклики вимагали оперативного реагування з боку законодавця та адаптації чинного трудового законодавства до надзвичайних обставин. У роботі проаналізовано ключові нормативно-правові акти, зокрема Закон України № 2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який став основою для оновленого регулювання трудових від- носин під час війни. Автор вказує на обмеження низки конституційних прав працівників, зокрема права на працю, страйк, відпочинок і соціальний захист. Окрему увагу приділено змінам у форму- ванні трудового договору, запровадженню інституту його призупинення, зміні тривалості робочого часу (до 60 годин на тиждень), скасуванню святкових днів і скороченню тривалості щорічних від- пусток. Деталізується проблема відсутності в працівників права самостійно скасувати призупинен- ня договору, що створює дисбаланс у трудових відносинах на користь роботодавця.

У роботі окреслено суб’єктів, форм і засобів захисту трудових прав у період воєнного стану. Виокремлено юрисдикційні (судові, адміністративні) та неюрисдикційні (самозахист, громадський контроль, профспілкові ініціативи) форми реагування на порушення трудових прав. Дослідже- но підходи вітчизняних науковців до класифікації засобів захисту: відновних, припиняючих та штрафних. Окрему увагу приділено аналізу актуальної судової практики Верховного Суду, яка формує обов’язкові для правозастосування підходи щодо застосування механізму призупинення трудового договору, компенсації за вимушений простій, незаконне звільнення та відповідальність роботодавців. Вказано, що суди встановлюють чіткі критерії правомірності дій роботодавців і захи- щають інтереси найманих працівників навіть за умов надзвичайного стану.

У підсумку автор доходить висновку, що в умовах воєнного стану необхідне гнучке, але зба- лансоване правове регулювання, яке забезпечувало б не лише ефективну мобілізацію людських ресурсів для цілей оборони, а й належний рівень трудових гарантій і соціального захисту. Запро- поновано орієнтуватися на міжнародний досвід регулювання трудових прав у кризових ситуаціях та адаптувати успішні моделі до українських реалій. Підкреслюється, що навіть за умов війни дотримання трудових прав працівників є не менш важливим елементом правової держави, ніж за- безпечення її обороноздатності.

Правове регулювання права на медичне зображення: порівняльно-правовий аналіз

О.О. Пономарьова — 2025-09-14

Ця стаття досліджує правове регулювання права на медичні зображення як важливий аспект права інтелектуальної власності та права на приватність. У дослідженні здійснено всебічний аналіз різних підходів до тлумачення поняття «медичне зображення» у правових рамках, з урахуванням його багатовимірної природи, що охоплює як економічні, так і моральні аспекти.

У роботі розглядається суб’єктивна складова, зосереджена на індивідуальній згоді на викори- стання зображення, та об’єктивна складова, яка визнає саме зображення об’єктом інтелектуальної власності.

Стаття порушує критичні питання, пов’язані з несанкціонованою комерціалізацією медичних зображень, і аналізує, як ця практика суперечить праву на приватність, особливо в цифровому се- редовищі, де відтворення та поширення зображень стало надзвичайно доступним. Особлива увага приділяється викликам у досягненні балансу між свободою вираження поглядів і захистом приват- ності, що залишається спірною сферою сучасної юриспруденції, зокрема щодо публічних осіб, чиї зображення можуть використовуватися з комерційною метою без попередньої згоди.

У дослідженні розглянуто міжнародні правові механізми, що регулюють право на медичні зобра- ження, зокрема положення Європейської конвенції з прав людини, Статуту ООН та національних законодавчих актів. Ці механізми створюють основу для гармонізації правових стандартів у різних юрисдикціях, хоча на практиці існують значні труднощі з їх узгодженим впровадженням.

У висновку дослідження пропонує розробку ефективних правових і технологічних механізмів, які дозволять узгодити інтереси власників зображень із суспільною потребою у медичному прогре- сі. До таких пропозицій належать удосконалення систем ліцензування, впровадження електронних баз даних прав на зображення, посилення санкцій за порушення та просування міжнародної співп- раці для гармонізації правових стандартів. У статті наголошується, що лише комплексний підхід, який інтегрує етичні, правові та технологічні компоненти, може забезпечити належний захист пра- ва на медичні зображення та сприяти розвитку систем охорони здоров’я у глобальному масштабі.

Принципи належної діяльності політичних партій в сучасних умовах розвитку України як конституційної держави (держави конституційної демократії): виклики воєнного стану

П.О. Янчак — 2025-09-14

У статті досліджено принципи належної діяльності політичних партій в сучасних умовах розвитку України як конституційної держави (держави конституційної демократії) крізь призму викликів во- єнного часу. Зазначено, що діяльність політичних партій, спрямована проти України, є надзвичайно небезпечною в умовах війни, оскільки може підривати національну безпеку, суверенітет та терито- ріальну цілісність держави, що може призвести до знищення України. Конституція України забороняє створення та діяльність партій, якщо їхні цілі суперечать національним інтересам, а саме: ліквідації незалежності, зміні конституційного ладу насильницьким шляхом, порушенню суверенітету чи тери- торіальної цілісності, або підриву безпеки держави тощо. Саме тому, Верховний Суд чітко слідує тра- диціям європейської практики у сфері протиправної діяльності політичних партій. Наголошено, що в межах критеріїв щодо застосування сукупної оцінки доказів, визначених Європейським судом з прав людини, Верховний Суд, апелюючи до практики ЄСПЛ, застосовує принцип «демократії, здатної за- хистити себе» (або «войовничої демократії»). Акцентовано, що концепцію «войовничої демократії» використовують для обґрунтування заборони політичних партій, чиї програми суперечать основним засадам (принципам) демократії. Утім, застосовуючи цей принцип, держава мусить ретельно зважу- вати межі й наслідки передбачених заходів, щоб зберегти баланс між правами і свободами людини та потребами захистити суспільство. Застосування цього принципу було підтверджено, наприклад, у контексті засудження нацистського й комуністичного режимів як прикладів руйнівних для демократії сил. Зроблено висновок про те, що в умовах воєнного стану в Україні вирішення судами питання щодо заборони політичних партій ґрунтуються на фундаментальних принципах і цінностях конституційної держави. При цьому принципи належної діяльності політичних партій у сучасних умовах розвитку України як конституційної держави охоплюють: легітимність, прозорість, підзвітність, верховенство права, демократичність, участь у демократичних виборах, дотримання прав і свобод людини і грома- дянина України. Ці принципи, закріплені в Конституції України та інших законодавчих актах, визна- чають основні засади функціонування політичних партій, забезпечуючи їхню відповідальність перед суспільством, і сприяють розвитку України як демократичної та правової держави. Окрім того, політич- ні партії є реальним показником становлення громадянського суспільства в Україні, виконуючи роль посередника між громадянським суспільством та органами державної влади (державою). Зокрема, вони покликані формулювати, обґрунтовувати й доводити до державної влади вимоги всіх членів су- спільства, тим самим підтримуючи зв’язок між ним і державою.

Адміністративно-філософська парадигма сучасного студентоцентрованого навчання

Л.В. Кузнецова — 2025-09-14

В статті автор висвітлює питання місця та значення студентоцентрованого навчання в закладах вищої освіти як сучасної вимоги часу та відповідності української освіти світовим та європейським стандартам. Її наближення до провідних Європейський закладів вищої освіти. Адже сучасна вища освіта наразі зазнає глобальних змін та продовжує активно розвиватися.

В статті зазначається, що сучасне суспільство стрімко розвивається завдяки соціальним мережам, Інтернету, електронним ресурсам, можливостям прослухати різнопланові вебінари, онлайн-лекції та тренінги. Сучасні здобувачі вищої освіти знаходяться на хвилі масової інформації. І, здавалося б, з одного боку, функція викладача в класичному розумінні втрачає своє призначення. Викладач набуває нового статусу – наставника або тьютора, основне завдання якого полягає допомогти здо- бувачу вищої освіти опанувати та виокремити ту інформацію, яка стане йому корисною в подаль- шому, сформує у нього загальні та спеціальні компетентності та програмні результати навчання. В основі студентоцентрованого навчання лежить не стільки знаннєва, як компетентнісна парадигма освітньої діяльності, орієнтація на отримання симбіозу знань, умінь, навичок, здатностей розв’язу- вати складні завдання соціального характеру.

Автор також окреслює проблему розуміння студентоцентризму як основної ідеї орієнтації на здобувача вищої освіти водночас не зводячи це до свавілля та вседозволенності здобувача і від- сутності прав у викладача. Студентоцентризм – це, в першу чергу, партнерські відносини спря- мовані на якісну освіти з урахування здібностей та прагнення здобувача в оволодінні вміннями та навичками, що вимагає Стандарт вищої освіти.

Реалізовуючи принципи студентоцентризму, здо- бувачі набуваються статусу активного учасника освітнього процесу, набувають не тільки прав та свобод, а й обов`язків. Своєї черги студентоцентризм вимагає від викладача саморозвитку та вдо- сконалення своє професійної майстерності, яка передається здобувачам вищої освіти. Викладачі допомагають студентам формулювати освітні цілі, виявляти й розвивати свої потенційні можливості і загалом готують їх до викликів сучасного світу.

Релігійна ідентичність в епоху штучного інтелекту: між технологічними можливостями та етичними дилемами

Т.П. Попович — 2025-09-14

В умовах сучасності, коли роль релігійних інституцій у житті національного суспільства набу- ває дедалі більшого значення, очевидною стає необхідність наукового дослідження різноманіт- них аспектів взаємозв’язку релігійних організацій з правовою системою у цілому та її складовими елементами. Це опосередковано засвідчується інтенсифікацією наукових розвідок, у яких юрис- ти-дослідники аналізують широкий спектр питань, пов’язаних з канонічним правом, стадіями його історичного розвитку та місцем релігійних інституцій у сучасній світській державі.

У статті досліджується вплив технологій штучного інтелекту на процеси формування релігій- ної ідентичності особистості в умовах сучасного секуляризованого суспільства. Проаналізовано дуальну природу цього впливу, яка характеризується одночасною наявністю позитивних можли- востей та потенційних ризиків для духовного розвитку людини. З одного боку, штучний інтелект створює нові можливості для демократизації доступу до релігійних знань, персоналізації духовного досвіду, розширення міжконфесійного діалогу та формування толерантного ставлення до релігій- ного плюралізму. ШІ-технології дозволяють адаптувати священні тексти та молитовні практики до індивідуальних потреб віруючих, надавати різноманітні теологічні інтерпретації та сприяти інно- ваційним формам духовної комунікації. З іншого боку, виявлено серйозні ризики, пов’язані з ма- ніпулятивним потенціалом ШІ щодо релігійної свідомості, можливістю поширення екстремістського релігійного контенту, загрозою формування псевдорелігійних культів та втратою автентичності традиційного релігійного досвіду.

Звернено увагу на феномен технологічного фетишизму, коли штучний інтелект починає сприй- матися як носій трансцендентних властивостей. Досліджено конкретні випадки використання ШІ у релігійній сфері, включаючи створення віртуальних священників, діпфейкових відео з релігій- ними лідерами та автоматизованих теологічних консультантів. Результати дослідження свідчать про необхідність розробки концептуальної моделі регулювання взаємодії ШІ та релігійної сфери, яка має базуватися на принципах захисту релігійної свободи, забезпечення автентичності духов- ного досвіду та попередження релігійних маніпуляцій. Окрім того, вкрай важливим є застосування міждисциплінарного підходу при дослідженні цифрової трансформації релігійної сфери та проекту- ванні етико-правових стандартів використання штучного інтелекту в контексті духовного розвитку особистості.

Омбудсмен з питань розвідки: досвід Литовської Республіки в контексті становлення кримінальної розвідки в Україні

С. В. Албул — 2025-09-14

У статті проаналізовано питання щодо функціонування в Литовській Республіці інституту омбудсмена з розвідки. Здійснено компаративний аналіз чинного законодавства Литовської Республіки з питань нагляду за дотриманням прав і свобод людини під час здійснення розвідувальної діяльності. Наголошується, що на теперішній час в країнах ЄС, зокрема в Литовській Республіці, запроваджено особливий вид державної діяльності – кримінальна розвідка, яка спрямована на превенцію злочинної діяльності; виявлення злочинної діяльності, а також осіб, які готують, вчинюють або вчинили злочинні діяння; захист осіб від злочинного впливу тощо. Традиційні механізми нагляду за дотриманням прав і свобод людини, які існували раніше – відомчий контроль, прокурорський нагляд, судовий контроль тощо, – хоча і продовжували застосовуватися, але виявляли ознаки бюрократичної тяганини, що призводило до ускладнення процедур отримання відповідних дозволів на проведення негласних заходів, втрати часу та унеможливлення реалізації принципу наступальності у протидії злочинності. З метою формування сучасних механізмів нагляду за дотриманням прав і свобод людини під час здійснення кримінальної розвідки, в Литовській Республіці був запроваджений інститут спеціалізованого омбудсмена. На теперішній час в Україні здійснюється розроблення законопроекту про кримінальну розвідку як систему гласних і негласних пошукових, розшукових заходів і засобів, що ґрунтуються на аналітиці, спрямованих на своєчасне запобігання, виявлення та нейтралізацію реальних і потенційних загроз національним інтересам України, забезпечення поступової адаптації законодавства України до права ЄС, поетапної трансформації оперативно-розшукової діяльності до кримінальної розвідки. Наголошено, що вивчення досвіду Литовської Республіки щодо функціонування інституту омбудсмена з розвідки сприятиме формуванню в Україні сучасної та дієвої системи забезпечення прав і свобод людини під час здійснення кримінальної розвідки.

Досвід Вірменії та Грузії у забезпеченні кримінально-правової протидії організованій злочинності

А. А. Вознюк — 2025-09-14

У статті досліджено досвід Вірменії та Грузії щодо вдосконалення кримінально-правових механізмів протидії організованій злочинності та злочинному впливу. Проведено порівняльний аналіз підходів цих держав до криміналізації феномену злочинного впливу та боротьби з механізмами його соціального відтворення. Особливу увагу приділено правовому регулюванню діяльності «угруповань, що є носіями кримінальної субкультури» (Кримінальний кодекс Вірменії), а також криміналізації статусу «вора в законі» (Кримінальний кодекс Грузії), які відображають різні моделі реагування на стійкі форми організованої злочинності. Встановлено, що модель Вірменії має комплексний характер і спрямована на охоплення не лише конкретної злочинної діяльності, а й структурної організації та ідеології злочинного середовища. Грузинський підхід демонструє жорстку криміналізацію символічного статусу як джерела латентного злочинного впливу, водночас викликаючи сумніви щодо відповідності принципам юридичної визначеності та індивідуалізації кримінальної відповідальності.

У ході дослідження обґрунтовано, що чинна редакція примітки 1 до ст. 255 Кримінального кодексу України, яка визначає злочинний вплив переважно через функціональні ознаки, потребує доповнення більш глибокими характеристиками, які відображають субкультурний, ідеологічний та організаційний вимір цього явища. Запропоновано розширити дефініцію злочинного впливу шляхом включення ознак, пов’язаних із встановленням норм злочинної субкультури, вирішенням конфліктів неправовими методами, наданням кримінального статусу в межах ієрархії. Окремо проаналізовано механізми спеціальної цивільної конфіскації майна, запроваджені в Грузії, які дають змогу ефективно усувати фінансову основу злочинного середовища. Аргументовано доцільність упровадження подібних механізмів в Україні.

Також звернуто увагу на відсутність у чинному законодавстві України належних заохочувальних норм щодо спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані зі злочинним впливом (крім ст. 255 КК України), що обмежує можливості послаблення організованих злочинних структур. Запропоновано внести зміни до ст. 255-1 і ст. 255-3 КК України, передбачивши можливість звільнення від кримінальної відповідальності у разі добровільної відмови від злочинної діяльності та сприяння органам правопорядку.

Критерії прийняття та оцінки рішення про відсторонення особи від по сади у кримінальному провадженні

А. Ф. Волобуєв — 2025-09-14

В статті досліджується правовий інститут відсторонення від посади, як одного із заходів забезпечення кримінального провадження, та його зв’язку з подібними інститутами інших галузей права. Підкреслюється, що відсторонення від посади є обмеженням одного з найважливіших конституційних прав людини – права на працю і заробітну плату. Таке обмеження може стати предметом оскарження як в національних судах, так й Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ). З огляду на це звертається увага, що процесуальне рішення щодо відсторонення від посади повинно відповідати вимогам правомірності і необхідності. У зв’язку з цим метою дослідження поставлено визначення на основі аналізу нормативно-правових актів, наукових досліджень і практики застосування відсторонення від посади критеріїв його правомірності і необхідності. Для досягнення мети визначені процесуальні умови і вимоги, дотримання яких забезпечує правомірність прийняття рішення про відсторонення від посади: ознаки особи, яка може бути відсторонена від посади; статус службової особи, як підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні злочину; мета відсторонення від посади; статус суб’єктів прийняття процесуального рішення; учасники даної процедури доказування; строки відсторонення від посади; порядок виконання рішення. Констатується, що наведені положення є формально-правовими критеріями прийняття та оцінки рішення про відсторонення особи від посади у кримінальному провадженні. Окрім них визначені наслідкові критерії такого рішення, до яких віднесені: можливі негативні наслідки публічного характеру (зупинка функціонування юридичної особи, втрата роботи персоналом, втрата державою платника податків); негативні наслідки приватного характеру (втрата роботи і погіршення матеріального стану підозрюваного, обвинуваченого, членів його сім’ї). Підкреслюється обов’язок суб’єкта, наділеного правом відсторонення особи від посади у кримінальному провадженні, враховувати формально-процесуальні і наслідкові чинники (критерії). Їх недотримання є предметом оскарження, у тому числі в ЄСПЛ.

Генеза поняття «критична інфраструктура» у контексті протидії Службою безпеки України загрозам на її об’єктах

О. М. Герасименко — 2025-09-14

Стаття присвячена аналізу генези поняття «критична інфраструктура» в українському правовому полі та визначенню ролі протидії СБУ кримінальним правопорушенням на її об’єктах у системі забезпечення національної безпеки. У контексті гібридної війни, кіберзагроз і зростаючої вразливості систем життєзабезпечення України поняття терміну «критична інфраструктура» набуло вагомого юридичного та кримінологічного значення. У статті досліджено еволюцію терміну від його початкового використання у військовій термінології до сучасного розуміння як комплексу фізичних і віртуальних систем, що забезпечують стабільність функціонування держави, суспільства та економіки.

На основі аналізу міжнародного досвіду, зокрема законодавства США та Європейського Союзу, простежено становлення концепції критичної інфраструктури, починаючи з 1980-х років, коли в США було визначено її як сукупність взаємопов’язаних елементів, що підтримують суспільну структуру, до сучасних європейських підходів, які акцентують увагу на мультисекторальності та запобіганні каскадним ефектам. В Україні формування поняття почалося пізніше, його формування зумовлене історичними особливостями пострадянського розвитку та сучасними викликами та загрозами. Ключовими етапами стали видання «Зеленої книги» (2015) та прийняття Закону України «Про критичну інфраструктуру» (2021), які імплементували ризик-орієнтований підхід до визначення та захисту критичної інфраструктури.

Особлива увага приділена кримінально-правовим аспектам захисту об’єктів критичної інфраструктури. У статті проаналізовано сучасні загрози, зокрема тероризм, диверсії та кібератаки, які становлять екзистенційну небезпеку для національної безпеки України. Запропоновано класифікацію злочинів проти критичної інфраструктури за критеріями спрямованості, технологічного вектора та ступеня каскадності наслідків. Акцентовано увагу на необхідності вдосконалення тактики забезпечення розслідувань, зокрема шляхом застосування цифрової форензики, вибухотехнічної експертизи та міжнародного співробітництва. Визначено прогалини у чинному законодавстві, зокрема відсутність спеціальних норм для кримінальної відповідальності за посягання на об’єкти критичної інфраструктури, та запропоновано низку заходів для їх усунення, включаючи кодифікацію методик категоризації об’єктів, створення спеціалізованих груп процесуального керівництва та вдосконалення підготовки кадрів.

Підкреслено, що генеза поняття «критична інфраструктура» в Україні відображає перехід від економічного до комплексного кримінально-правового розуміння. Запропоновано інтегрований ризик-орієнтований підхід, який поєднує системно-функціональну та секторно-категоріальну класифікацію для ефективного захисту критичної інфраструктури та протидії злочинним посяганням.

Спосіб зловживання владою або службовим становищем як елемент криміналістичної характеристики

О. В. Горобець — 2025-09-14

У статті здійснено комплексне криміналістичне дослідження способу зловживання владою або службовим становищем як одного з ключових елементів криміналістичної характеристики відповідної категорії злочинів. Обґрунтовано доцільність розгляду способу вчинення службового правопорушення як взаємопов’язаної сукупності дій, прийомів і методів, які використовує винна особа як на стадії підготовки та вчинення злочину, так і на його посткримінальному етапі (етапі приховування).

Здійснено класифікацію способів зловживання владою за формами реалізації: активною (включаючи видання індивідуальних актів, фактичні владні волевиявлення без документального оформлення), пасивною (протиправна бездіяльність), а також змішаною (комбінованою) формою, що поєднує обидва підходи. На основі аналізу судово-слідчої практики встановлено, що абсолютна більшість випадків зловживання владою або службовим становищем відбувається за допомогою активних протиправних дій службових осіб (91% від загальної кількості досліджених кримінальних проваджень, з них: в 63% – прийняттям індивідуального акта службовою особою; в 7% – владними волевиявленнями, які формально не оформлюються як індивідуальний акт).

Запропоновано поділ способів зловживання владою або службовим становищем на повноструктурні (включають три етапи злочинної діяльності) та неповноструктурні (з відсутніми або спрощеними компонентами). Окрему увагу приділено етапу підготовки до вчинення зловживання, в межах якого розглянуто відособлені групи дій направлені на: підготовку умов безпосереднього вчинення злочину; визначення способу і послідовності безпосереднього вчинення злочину; планування та прогнозування варіантів розвитку протиправної події; визначення способів і методів приховування злочину; пошук і підбір так званої передкримінальної ситуації; аналіз і визначення реальних умов для вчинення злочину. Проаналізовано найбільш поширені способи приховування зловживання владою або службовим становищем, зокрема: спотворення бухгалтерської, статистичної та іншої звітної документації; знищення або умисна втрата управлінської чи службової документації; дача неправдивих показань; підкуп; переведення обізнаних осіб на інші посади, їх звільнення, дискредитація. Висновки статті мають значну практичну цінність для підвищення ефективності виявлення, кваліфікації та розслідування злочинів, передбачених ст. 364 КК України.

Тенденції у науковому дослідженні проблем тактичних операцій по нейтралізації протидії розслідуванню злочинної діяльності

А. В. Гребенюк — 2025-09-14

В статті показано, що актуальність дослідження проблем тактичних операцій по нейтралізації протидії злочинної діяльності, зумовлена невисоким рівень розкриття окремих видів кримінальних правопорушень. Що інколи пов’язано із неналежною якістю досудового розслідування, ігноруванням криміналістичних рекомендацій, зокрема й щодо проведення криміналістичних комплексів (тактичних операцій та комбінацій) в умовах виниклої складної слідчої ситуації.

Метою здійсненого авторами дослідження є хронологічний аналіз стану наукового дослідження проблем тактичних операцій по нейтралізації протидії розслідуванню злочинної діяльності. Виокремлення основних тенденцій у наукових дослідженнях окресленої проблематики.

Автори дійшли висновків, що у сучасній криміналістиці сформована та активно розробляється окрема теорія тактичних операцій. Науковцями у публікаціях в цілому погоджене стале поняття тактичної операції, як комплексу слідчих, оперативно-розшукових, організаційних і інших процесуальних дій, здійснюваних за єдиним планом, декількома на те уповноваженими посадовими й іншими особами, з метою розв’язання тактичної задачі (встановлення обставин, які мають значення для розслідування), при суворому дотриманні вимог кримінального процесуального законодавства.

Принципами тактичних операцій, зазвичай виокремлюють: індивідуальність у підготовці та безпосередній реалізації кожної операції; сталість (інваріантність), рухомість (варіантність, лабільність), упорядкованість, ієрархічність, оптимальність, адаптованість структури операції; здійснення криміналістичного аналізу розслідуваного кримінального правопорушення при підготовці до операції; комплексність підготовки та реалізації тактичної операції тощо.

Серед обов’язкових структурних елементів тактичної операції виділяють: мету операції, її суб’єктів, засоби досягнення мети операції, процес організації й безпосередньої реалізації операції, її результат. Реалізація тактичної операції передбачає послідовні взаємозв’язані етапи.

Показано, що в кінці 90-х років минулого століття розпочалося розроблення цілеспрямованих тактичних операцій, які б розв’язували окремі тактичні задачі під час протидії розслідуванню злочинів. А на початку триваючого століття науковці все частіше почали пропонувати типові тактичні операції. У другому десятилітті поточного століття у вітчизняній криміналістиці сформувалася чітка тенденція до розроблення окремої криміналістичної теорії – «теорії тактичних операцій».

Класифікація підстав відкладення судового засідання на стадії судового розгляду у кримінальному провадженні України

Л. М. Гуртієва — 2025-09-14

Стаття присвячена уточненню та доповненню класифікації підстав відкладення судового засідання на стадії судового розгляду, яка була викладена автором у 2013 році. За основу класифікації взято окремі ознаки кримінальної процесуальної форми (належної процедури судового розгляду) та виокремлено чотири основні класифікаційні групи.

Перша група – це обставини, які пов’язані з: (1) неприбуттям в судове засідання сторони або інших учасників кримінального провадження, участь яких є обов’язковою; (2) необхідністю залучення певних учасників судового провадження, які раніше не приймали участь у судовому засіданні, у випадках, передбачених законом. Зокрема, у разі: (2.1.) заміни учасника судового провадження на іншого за наявності причин, які унеможливлюють його подальшу участь у кримінальному провадженні (такі причини виникли або сталі відомі під час судового засідання); (2.2.) зміни загального порядку кримінального провадження на особливий; (2.3.) залучення захисника за призначенням та підготовки його до захисту у разі видалення обвинуваченого з зали судового засідання.

Друга група – це обставини, які пов’язані з: (1) прийняттям прокурором рішення щодо публічного обвинувачення або застосування заходів кримінально-правового характеру; (2) забезпеченням прав учасників кримінального провадження, законних інтересів яких стосується таке рішення прокурора.

Третя група – це обставини, які пов’язані з необхідністю проведення процесуальних дій, спрямованих на збирання та перевірку доказів. З огляду на пункти 5–7 ч. 2 ст. 322 Кримінального процесуального кодексу України йдеться про: 1) проведення дослідження речових доказів за місцем їх знаходження, огляду на місці; 2) проведення експертизи; 3) надання доступу до речей чи документів або доручення проведення слідчих (розшукових) дій.

Четверта група – це обставини, які пов’язані із забезпеченням здійснення правосуддя «судом, встановленим законом» та його складової – «законного складу суду». Наприклад, у зв’язку з необхідністю: (1) формування нового складу суду у випадках, передбачених законом; (2) вирішення питання про передання кримінального провадження з одного суду до іншого.
Наголошено, що у ч. 2 ст. 322 Кримінального процесуального кодексу України вказано підстави відкладення судового засідання, проте їх перелік не є вичерпним.

Цифрова криміналістика та міжнародна протидія кіберзлочинності (на прикладі електронної торгівлі)

О. В. Діденко — 2025-09-14

Стаття присвячена проблемі міжнародної кримінально-правової протидії кібершахрайству в електронній торгівлі, яке розглядається як особливий прояв високотехнологічної злочинності у сфері підприємництва. Увагу акцентовано на тому, що традиційні інструменти виявлення та розслідування шахрайства не відповідають сучасним викликам цифрового середовища, зокрема транснаціональному характеру таких злочинів, використанню шкідливого програмного забезпечення, цифрових платформ, інструментів анонімізації та високому рівню латентності.

Особливу увагу приділено необхідності посилення міжнародного співробітництва у сфері боротьби з кіберзлочинністю, створення узгоджених правових механізмів та спільних баз даних, а також налагодженню ефективного та оперативного обміну інформацією між правоохоронними органами різних держав. У цьому контексті розкрито значення Будапештської конвенції про кіберзлочинність як універсального інструмента для гармонізації кримінального законодавства держав-учасниць і забезпечення спільного реагування на цифрові загрози.

У роботі проаналізовано значення цифрової криміналістики та електронних доказів у процесі документування та доведення фактів кібершахрайства. Підкреслено, що для забезпечення належної доказової сили таких матеріалів необхідно дотримуватись міжнародних стандартів допустимості, достовірності, автентичності й відтворюваності. Автор звертає увагу на наявні прогалини в національному правовому регулюванні, які ускладнюють ефективне використання цифрових доказів у кримінальному провадженні.

Цифрова криміналістика є напрямом криміналістичної науки, що спеціалізується на виявленні, збиранні, збереженні, аналізі та презентації цифрових доказів, вилучених із електронних пристроїв, комп’ютерних мереж чи цифрових середовищ. Її основне призначення – сприяння розслідуванню злочинів, зокрема тих, що мають кібернетичну природу. Цей напрям охоплює методи і засоби ідентифікації, вилучення та тлумачення даних із комп’ютерів, мобільних пристроїв, серверів, хмарних технологій та інших джерел, із забезпеченням їх правової валідності для подальшого використання у судових процесах. Усі процеси при цьому здійснюються з дотриманням вимог захисту персональних даних і поваги до прав людини.

Зроблено висновок, що ефективна протидія шахрайству в електронній торгівлі потребує оновлення підходів на національному рівні, а також активної участі України в міжнародних ініціативах, спрямованих на боротьбу з кіберзлочинністю, з одночасним удосконаленням кримінально-процесуальних механізмів роботи з цифровими доказами.

Історія становлення та розвитку запобіжного заходу «тримання під вартою» в кримінальному процесі (імперський період)

Е. В. Дяченко — 2025-09-14

У статті досліджується історія становлення та розвитку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (арешту) в кримінальному процесі імперського періоду. Аналізується нормативно-правова база, що регулювала застосування арешту в ХVIII-XIX ст., а також визначаються ключові тенденції змін правового регулювання інституту запобіжних заходів.

Встановлено, що інститут запобіжних заходів протягом майже всього імперського періоду розвивався в умовах домінування інквізиційної моделі правосуддя, авторитарної логіки кримінальної політики та пріоритетності репресивних підходів до розслідування злочинів.

Соборне Уложення 1649 року поклало початок законодавчому оформленню тримання під вартою як універсального способу забезпечення участі підозрюваного в дізнанні, не передбачаючи чіткого розмежування між адміністративним і кримінально-процесуальним затриманням та арештом. У період абсолютизму арешт став не тільки основним, але й фактично єдиним інструментом попередньої ізоляції обвинуваченого, що сприяло масовим зловживанням з боку адміністративних і поліцейських органів. Незважаючи на реформи, розпочаті Катериною II та Олександром I, тримання під вартою продовжувало залишатися домінуючою і часто довільно застосовуваною запобіжною мірою. Зусилля, що вживалися для вирішення цієї проблеми, мали загалом декларативний характер і не супроводжувалися ефективними механізмами їх реалізації та контролю. Метою тримання під вартою в таких умовах було не забезпечення явки особи до суду або запобігання можливому ухиленню особи від органів поліції, а скоріше створення психологічно і фізично виснажливих умов, що спонукають її до визнання провини.

Статут кримінального судочинства 1864 року став значним кроком вперед у процесуальній регламентації застосування запобіжних заходів, у становленні принципів змагальності кримінального процесу, недоторканності особи тощо. Однак навіть і його межах тримання під вартою залишилось надмірно централізованим, обмежуючим права людини. Захід зберігав риси інструменту тиску на обвинуваченого (підозрюваного), а не являв собою винятково інструмент забезпечення правосуддя.

Початок кримінального провадження та подальше проведення окремих слідчих (розшукових) дій в умовах воєнного стану

Є. О. Загородній — 2025-09-14

У науковій статті здійснено всебічний та комплексний аналіз особливостей правового регулювання кримінального процесу в Україні в умовах правового режиму воєнного стану, який було запроваджено на всій території держави з 24 лютого 2022 року у зв’язку з початком широкомасштабної збройної агресії з боку російської федерації. Основну увагу приділено дослідженню ключових нормативно-правових змін, які були внесені до кримінального процесуального законодавства України з метою забезпечення безперервності здійснення досудового розслідування та функціонування органів правопорядку в умовах бойових дій, тимчасової окупації окремих територій, нестабільного функціонування державних інституцій, а також реальної загрози життю і здоров’ю учасників кримінального провадження. У межах дослідження проаналізовано новели Кримінального процесуального кодексу України, зокрема положення статті 615 КПК України, що визначає особливий порядок ініціювання досудового розслідування, проведення та фіксації слідчих (розшукових) дій за обмеженого або повністю відсутнього доступу до територій, унеможливлення оперативної роботи слідчих підрозділів, а також проблеми, що виникають у зв’язку з цим. Окремо розглянуто положення законів України № 2111-IX, № 2201-IX та № 2462-IX, якими впроваджено тимчасові механізми гнучкості та адаптації кримінального процесу до реалій воєнного стану. Особливу увагу в статті приділено аналізу зміненого порядку застосування запобіжних заходів, зокрема взяття під варту, а також особливостям реалізації процесуальних прав підозрюваних, потерпілих, їх захисників, адвокатів і прокурорів в умовах надзвичайної правової ситуації. Висвітлено як позитивні аспекти адаптації кримінального процесу до умов війни, так і проблемні питання правозастосовної практики, зокрема ризики зловживань з боку правоохоронних органів, ослаблення судового контролю та можливе порушення принципу змагальності. У статті зроблено акценти на важливості дотримання балансу між потребою в ефективному функціонуванні органів досудового розслідування та обов’язком держави гарантувати дотримання конституційних прав і свобод людини. На завершення сформульовано висновки щодо необхідності подальшого удосконалення кримінального процесуального законодавства України, його гармонізації з міжнародними стандартами прав людини та принципами верховенства права, з урахуванням специфіки правового режиму воєнного стану.

Щодо окремих питань скасування запобіжного заходу у кримінальному провадженні в умовах воєнного стану

С. О. Іваницький — 2025-09-14

У статті здійснено всебічний аналіз теоретичних та практичних аспектів скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для проходження (продовження) військової служби за призовом під час мобілізації. Розглянуто проблеми реалізації приписів ст. 616 КПК України. Звернуто увагу на недостатній правовій урегульованості питання щодо суб’єкта, який повинен надавати дозвіл на етапування особи до відповідної військово-лікарської комісії, а також суб’єкта, який уповноважений надавати направлення на медичний огляд військовослужбовців.

З метою конкретизації процесуального порядку скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для проходження (продовження) військової служби аргументовано доцільність доповнення частини 1 статті 616 КПК України абзацем 6 наступного змісту: “Дозвіл на етапування особи до відповідної військово-лікарської комісії для проходження медичного огляду й визначення ступеня придатності до несення військової служби надається слідчим суддею, судом за клопотанням сторони захисту або прокурора”.

У роботі було звернуто увагу, що приписи Кримінального процесуального кодексу України наділяють слідчого суддю й суд різним правовим статусом. Авторами статті було вказано на недолік правової регламентації Положення про Військово-лікарську експертизу, який полягає у тому, що суд може видавати направлення на проходження ВЛК стосовно обвинуваченого, а слідчий суддя позбавлений можливості це зробити щодо підозрюваного.

Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до п. 6.1 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого Наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 № 402, зокрема, доповнення цього пункту після слова “слідчим” словами “слідчим суддею”.

Зроблено висновок, що підвищення ефективності механізму кадрового забезпечення сил безпеки та оборони й вирішення проблемних питань скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для проходження (продовження) військової служби за призовом під час мобілізації лежить в площині реалізації комплексного підходу щодо внесення запропонованих в цій роботі змін до Кримінального процесуального кодексу України та відомчого законодавства.

Формування стійкої психіки під час вогневої підготовки в умовах війни

І. Ф. Кагдіна — 2025-09-14

У статті досліджено психологічні аспекти формування стійкої психіки військовослужбовців під час проходження вогневої підготовки в умовах воєнного стану. Обґрунтовано значення психічної стійкості як критичного чинника бойової ефективності особового складу. Проаналізовано сучасні методи психологічної підготовки в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, з урахуванням положень Стратегії національної безпеки України, Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також Закону України «Про національний спротив». Особлива увага приділяється правовим засадам створення безпечних і ефективних умов для психофізіологічної адаптації військовослужбовців до бойових дій, зокрема під час вогневої підготовки. Визначено ключові чинники, що впливають на психічну стабільність, зокрема індивідуально-психологічні характеристики, якість командування, рівень підготовки та наявність системної психологічної підтримки. Запропоновано практичні рекомендації щодо удосконалення нормативно-правових механізмів забезпечення психологічної стійкості в умовах тривалого військового протистояння. Додатково розглянуто вплив бойового стресу на здатність військовослужбовця швидко адаптуватися до екстремальних ситуацій. Показано, що своєчасне виявлення ознак психологічного виснаження дозволяє ефективніше застосовувати профілактичні заходи. Розвиток стресостійкості має базуватися на поєднанні правових гарантій, індивідуальної психокорекції та групової психологічної підтримки. Важливим аспектом залишається підготовка командирів до вчасного реагування на психологічні труднощі підлеглих. Такий підхід сприяє збереженню боєздатності та морального духу в умовах постійної бойової загрози.

Окрім цього, підкреслено необхідність інтеграції психологічної складової у всі етапи бойової підготовки, починаючи з базового навчання й завершуючи активною участю у бойових діях. Акцентовано увагу на важливості регулярного моніторингу психологічного стану військовослужбовців за участі кваліфікованих військових психологів.

Провокація у кримінальному провадженні: особливості рішень ЄСПЛ щодо України

О. В. Капліна — 2025-09-14

Стаття присвячена аналізу проблеми провокації (підбурювання) у кримінальному процесі, зокрема, особливостям рішень Європейського суду з прав людини щодо України. Актуальність цієї теми зумовлена трансформацією підходів до захисту прав особи та збільшенням в національній практиці випадків, де порушується баланс між інтересами правосуддя та допустимими межами діяльності органів охорони правопорядку. Автор відзначає, що питання провокації нині перебувають у центрі уваги сучасної української правничої доктрини, однак досі не стали предметом ґрунтовного дослідження на рівні дисертацій чи монографій, що ускладнює формування цілісного доктринального підґрунтя. З огляду на те, що значний внесок у формування концептуальних засад розуміння провокації, визначення її характерних ознак, поняття, розробку матеріальних і процесуальних критеріїв зробив ЄСПЛ, автор звертається до аналізу справ ЄСПЛ щодо України, зокрема, «Яхимович проти України», «Любченко проти України», «Берлізев проти України» та за підсумками їх аналізу наголошує, що ЄСПЛ послідовно дотримується позиції, згідно з якою заперечення особи факту вчинення злочину, мотивованого провокацією, має вирішальне значення для юридичної оцінки справи. Цей підхід демонструють рішення ЄСПЛ «Любченко проти України» та «Берлізев проти України», де невизнання винуватості обвинуваченими, водночас із констатацією факту провокації з боку органів досудового розслідування, призвело до визнання справи неприйнятною відповідно до ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Натомість у випадках, коли особа визнає себе винною, втім заявляє «цей злочин не був би вчинений, якби не провокація» — має протилежний ефект. Особливістю справи «Яхимович проти України» є те, що заявник не визнав себе винним під час судового розгляду, втім ЄСПЛ розглянув справу та з огляду на сукупність процесуальних недоліків та характер захисту, який був використаний, не виключив справу з категорії «справ про провокацію злочину», розглянув її по суті та визнав порушення ЄКПЛ. На підставі осмислення аргументації Суду у справах щодо України робиться висновок про важливість уважного аналізу мотивів рішень ЄСПЛ з урахуванням індивідуальних обставин кожної справи, що, своєю чергою, сприятиме формуванню орієнтирів для побудови ефективної правової позиції у справах про провокацію та водночас актуалізує обговорення питання про відхід Суду від усталеної практики, відповідно до якої визнання вини обвинуваченим вважалося умовою прийнятності скарги.

Криміналістична характеристика щодо розслідування крадіжок, під час воєнного стану

В. В. Копча — 2025-09-14

Зазначається, на сьогодні актуальним є вивчення способів приховування злочинів, зокрема крадіжок, оскільки правопорушники активно використовують різні методи з метою знищення, фальсифікації або маскування слідів на місці події. Зокрема, застосовуються рукавички, обробка долонь лаком чи знежирювальними речовинами, використання взуття непритаманного розміру або типу (наприклад, жіночого), зміна зовнішнього вигляду викрадених предметів чи їхнього призначення.

Вказується, як встановлено практикою, що основними елементами криміналістичної характеристики крадіжок (ст. 185 КК України) є: а) спосіб учинення крадіжок; б) предмет злочинного посягання; в) типова слідова картина; г) особа злочинця; д) особа потерпілого.

Зазначається, що способи учинення крадіжок, як правило можна впровадити, що поняттям «крадіжка» охоплюється значне коло злочинів, що відрізняються один від одного предметом злочинного посягання, способом учинення і приховування, місцем реалізації злочинного задуму тощо. До числа типових дій злочинців з підготовки до вчинення крадіжки слід віднести: вибір об’єкта крадіжки, у тому числі і майбутнього потерпілого; вивчення об’єкта крадіжки й обстановки, в якій злочинцю доведеться діяти; вибір найбільш ефективного способу безпосереднього заволодіння майном, а також підготовка необхідних технічних засобів, що полегшують здійснення злочинного наміру; вибір способу приховання слідів крадіжки, в тому числі приховання чи збут викрадених речей; попередню змову між співучасниками крадіжки, розподіл ролей і визначення ролі кожного у майбутньому злочині, а також при необхідності забезпечення «алібі».

Виявлено, що в практичній роботі найбільш поширеними є крадіжки з приміщень. Вони мають багато спільного: схожий характер слідів і знарядь злому, схожість обставин учинення та інше, що дозволяє згрупувати способи безпосереднього проникнення до приміщення: першу групу способів учинення крадіжок з приміщень складають дії, вчинені із застосуванням технічних засобів, що полегшують реалізацію злочинного наміру: другу групу складають способи вчинення крадіжок майна, матеріальних цінностей з приміщень, доступ до яких є відносно вільним.

Доведено напрямки виконання процесуальних дій з метою приховування крадіжок злочинцями вживаються заходи для маскування, знищення і фальсифікації слідів на місці злочину.

Невідкладний обшук: проблемні питання правозастосовної практики

Ю. І. Кравець — 2025-09-14

У статті здійснено комплексний аналіз теоретичних та прикладних аспектів проведення невідкладного обшуку в кримінальному провадженні. Досліджено проблемні питання, що виникають у правозастосовній практиці в контексті прийняття 07 жовтня 2024 року Постанови Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 466/525/22 (провадження № 51-7310кмо23). Констатовано, що правовою передумовою прийняття Об`єднаною палатою ККС ВС згаданої вище Постанови стала наявність неоднозначної, суперечливої практики судів, в тому числі суду касаційної інстанції, щодо тлумачення такої поширеної підстави для проведення невідкладного обшуку, як необхідність врятування майна. Звернуто увагу, що вказана позиція ОП ККС ВС досить прямолінійно визначила можливість проведення невідкладного обшуку з метою «врятування майна», й, водночас, актуалізувала питання удосконалення механізму запобігання використання такої процедури як загального правила.

Зроблено висновок, що мінімізація потенційних негативних наслідків некоректного використання ч. 3 ст. 233 КПК України лежить в площині дієвого застосування правових запобіжників, окреслених у вказаній Постанові ОП ККС ВС, серед яких дотримання вимог щодо додаткової й чіткої аргументації позиції органів кримінального переслідування, зокрема, у клопотанні про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК, наданих на його обґрунтування матеріалах, в ухвалі слідчого судді, постановленій ех post factum, має бути вказано, які саме обставини на момент проникнення свідчили, що зволікання може спричинити знищення речових доказів, що відомості про загрозу їх знищення, втрати давали підстави сприймати її як реальну.

Аргументовано, що перелік організаційно-методичних заходів, які повинні сприяти забезпеченню законності й обґрунтованості невідкладних обшуків, має включати проведення додаткового навчання (підвищення кваліфікації) працівників, які залучаються до їх проведення, актуалізацію та удосконалення типових форм процесуальних документів, що використовуються для легалізації таких обшуків, зокрема й тих, що направляються через інформаційно-комунікаційну систему досудового розслідування (іКейс), корегування й поширення кращого досвіду (передових практик), наприклад, змісту широко застосовуваних в НАБУ й інших правоохоронних органах практичного посібника й мобільного додатку “Стандарти досудового розслідування”, проведення спільних заходів професійного розвитку (навчально-практичні семінари, тренінги тощо) за участю представників органів досудового розслідування, прокуратури й суду, забезпечення більш відповідального й принципового підходу з боку керівного та фахового складу органів досудового розслідування та прокуратури.

Постанова прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину: вимоги до структури і змісту та значення в контексті встановлення допустимості доказів

Г. Р. Крет — 2025-09-14

Актуальність теми статті зумовлена тим, що проблематика ухвалення прокурором рішення про проведення контролю за вчиненням злочину досліджена недостатньо повно, що вказує на необхідність в її поглибленому дослідженні, в тому числі шляхом встановлення вимог до структури і змісту цього рішення та впливу їх недотримання на допустимість доказів, отриманих у ході проведення зазначеної негласної слідчої (розшукової) дії. Це зумовило постановку як мети статті розкриття, на основі аналізу норм кримінального процесуального законодавства та релевантної судової практики, вимог до структури і змісту постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину та з’ясування їх значення в контексті встановлення допустимості доказів.

Розкрито вимоги до структури постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину, яка повинна складатися з трьох частин: вступної, мотивувальної та описової. Обґрунтовано, що за своїм змістом зазначена постанова має відповідати загальним вимогам до такого процесуального рішення, передбаченим вказаною нормою, та спеціальним вимогам як до постанови слідчого, прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, так і до постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину (частина 5 статті 246, стаття 251 і частина 7 статті 271 КПК України). Із урахуванням норм кримінального процесуального закону визначено вимоги до змісту вступної, мотивувальної та описової частин постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину.

На основі дослідження судової практики встановлено значення вимог до структури і змісту постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину в контексті встановлення допустимості доказів. Доведено, що відсутність у матеріалах кримінального провадження постанови про проведення контролю за вчиненням злочину становить підставу визнання недопустимими доказів, отриманих у ході проведення зазначеної негласної слідчої (розшукової) дії, а недотримання вимог до структури і змісту цієї постанови у переважній більшості випадків не призводить до визнання доказів недопустимими.

Особливості та проблеми виявлення і фіксації цифрових слідів під час огляду мобільних засобів зв'язку

О.В. Курман — 2025-09-14

Статтю присвячено особливостям та проблемам виявлення і фіксації цифрових слідів під час огляду мобільних засобів зв'язку. Сліди, що утворюються під час вчинення злочинів із використанням мобільних засобів зв'язку, - це інформація, зафіксована у цифровому форматі, яка міститься в різного роду цифрових пристроях, призначених для створення, оброблення, зберігання та передавання такої інформації, є причинно пов'язаною з подією кримінального правопорушення та дає змогу встановити як обставини вчиненого злочину, так і особу злочинця. Такі сліди в криміналістиці отримали назву цифрових.

Цифрові сліди можуть зберігатися як у операторів і провайдерів телекомунікацій, так і в самому мобільному телефоні (смартфоні). Будь-які дії злочинця, потерпілого чи інших осіб, які користуються послугами мобільного зв'язку, знаходять відображення на серверах оператора. Такий процес збирання, аналізу та систематизації інформації має назву білінг. Завдяки білінгу слідчий може отримати інформацію щодо: 1) номера SIM-картки абонента; 2) IMEI-номера мобільного пристрою; 3) дати, часу і тривалості виклику; 4) номера абонента, що здійснив виклик; 5) номера абонента, якого викликали; 6) імені абонента, якщо він верифікований; 7) вартості розмови; 8) номера базової станції на початку розмови; 9) номера базової станції наприкінці розмови.

У статті також розглянуто алгоритми рекомендованих дій слідчого під час безпосереднього огляду мобільного засобу зв'язку та запропоновано конкретні кроки щодо фіксації цифрових слідів, виявлених під час роботи з технічним засобом. Паралельно в роботі висвітлено деякі проблеми, пов'язані з використанням криміналістичних програмно-технічних комплексів. Зокрема, це пов'язано з тим, що засоби захисту смартфонів постійно вдосконалюються, відповідно - ускладнюється процес їх розблокування та вилучення даних. У разі випуску виробником нових версій протоколів безпеки операційних систем iOS і Android та їхнього оновлення на смартфоні виникають труднощі із реалізацією повного функціоналу програмно-апаратних комплексів мобільної криміналістики, а подекуди - й неможливість розшифрування даних.

Психологічна підготовка до стрільби в умовах бойового стресу

О.М. Лопаєва — 2025-09-14

У статті розкрито теоретико-практичні аспекти психологічної підготовки поліцейських до ведення стрільби в умовах бойового стресу. Акцент зроблено на особливостях впливу стресо- вих чинників на ефективність бойових дій, зокрема зниження концентрації уваги, порушення моторної координації та загальне зниження функціональної готовності до точного прицільного вогню. Автор аналізує сучасні методи підвищення стійкості до стресу, включаючи психотренін- ги, дихальні техніки, моделювання екстремальних ситуацій та використання біофідбеку. Окре- мо розглянуто роль інструкторів, тактичних психологів та індивідуальних програм підготовки, спрямованих на розвиток психофізіологічної витривалості та збереження бойової ефективності в умовах високої напруги. Запропоновано рекомендації щодо вдосконалення системи психоло- гічної підтримки у військових підрозділах. Особлива увага приділяється міждисциплінарному підходу до формування бойової витривалості: поєднання психологічних, педагогічних і фізіоло- гічних складових дозволяє забезпечити адаптацію військових до екстремальних умов та мінімі- зувати негативні наслідки бойового стресу. Представлені рекомендації можуть бути корисними як для інструкторів бойової підготовки, так і для фахівців з психології у розробці програм тре- нувань та реабілітації.

Визначено, що бойовий стрес є потужним дестабілізуючим чинником, який суттєво впливає на психофізіологічний стан бійця, знижує точність стрільби, сповільнює реакцію та ускладнює при- йняття рішень у динамічному середовищі бойових дій. У ході дослідження проаналізовано ключові психологічні механізми, які активізуються під час бойового зіткнення, зокрема реакції страху, три-воги, паніки, та вплив цих станів на моторні та когнітивні функції стрільця.

Практична цінність дослідження полягає у розробці комплексу рекомендацій щодо впроваджен-ня психологічної підготовки до стрільби в програми бойового вишколу особового складу. Отри- мані результати можуть бути використані в системі підготовки підрозділів Збройних Сил України, Національної гвардії, сил територіальної оборони, а також у навчанні працівників спеціальних підрозділів правоохоронних органів. Також, представлені рекомендації можуть бути корисними як для інструкторів бойової підготовки, так і для фахівців з психології у розробці програм тренувань та реабілітації.

Допустимість показань з чужих слів у кримінальному процесі США: історичний аспект та сучасні виклики

О.С. Микитюк — 2025-09-14

Доктрина показань із чужих слів (hearsay evidence) вже впродовж століть є невід’ємною части- ною кримінального процесу в країнах англосаксонського права, зокрема у Сполучених Штатах Америки. Закріплення чітких критеріїв допустимості показань із чужих слів та визначення ви- нятків із загального правила у Федеральних правилах доказування стала важливим етапом у розвитку, систематизації та уніфікації цього правового інституту. Втім, її практичне застосування не позбавлене труднощів. Суперечки між науковцями та практиками щодо її гносеологічного значення та потенційного порушення прав і законних інтересів осіб не вщухають, відображаючи складність і багатогранність функціонування цього інституту. У Кримінальному процесуальному кодексі України стаття 97 «Показання з чужих слів» з’явилася лише у 2012 році, відтак, доктрина кримінального процесуального права ще не сформувала сталу концепцію їх застосування у кри- мінальному провадженні, а практика правозастосування перебуває на етапі становлення. Тому аналіз ефективних механізмів збирання, використання та особливостей оцінки цього виду дока- зів у різних правових системах становить значну практичну цінність, адже сприяє запозиченню позитивного досвіду та вдосконаленню вітчизняної правозастосовної практики. У статті висвітле- но ключові етапи еволюції доктринальних уявлень про показання із чужих слів у кримінальному процесі США: від раннього англо-американського права до сучасних вимог законодавства та су- дової практики. В історичному контексті досліджено фундаментальні принципи та правила їх за- стосування. Окреслено актуальні виклики й проблеми правозастосовної практики у Сполучених Штатах Америки, зокрема: нечіткість визначення поняття, відсутність єдності судової практики, а також розгляд значної частини кримінальних справ на досудовому етапі, що може призводити до необґрунтованих рішень через недостатню оцінку доказів. Зазначено, що положення про по- казання із чужих слів перебувають у процесі постійного вдосконалення з метою усунення про- галин і суперечностей у судовій практиці, а також адаптації до соціальних і технологічних змін сучасного суспільства.

Кримінальне переслідування особи, персональні дані щодо якої не відомі

Д.А. Патрелюк — 2025-09-14

Вказано, що на сьогодні проблемним аспектом у діяльності сторони обвинувачення є кри- мінальне переслідування особи, персональні дані щодо якої не відомі. Чинний кримінальний процесуальний закон майже не передбачає процедури поводження з особою, персональні дані якої не відомі у контексті кримінального переслідування. Підсумовано, що відсутність анкетних даних щодо особи, яка обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення створює невиправдані перешкоди для здійснення ефективного кримінального переслідування. Проблематика відсутності відомостей щодо персональних (анкетних) даних підозрюваної осо- би у кримінальному переслідуванні розглянута у двох аспектах: необхідність здійснення кримі- нального переслідування не дивлячись на відсутність інформації щодо персональних (анкетних) даних підозрюваного; необхідність належного забезпечення прав, свобод і законних інтересів підозрюваного в незалежності від наявності/відсутності інформації щодо його персональних (ан- кетних) даних. Визначено, що за наявності законних підстав (обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення), незалежно від того, відомі анкетні дані особи чи ні, особа має переслідуватись у законний спосіб. Аргументовано, що кримінальний процесуальний закон має передбачати можливість проведення усіх слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, які є необхідними для кримінального переслідування без прив’язки до персональних даних підозрю- ваного. Доведено, що відсутність інформації щодо анкетних даних особи, щодо якої здійснюється кримінальне переслідування не має бути перешкодою для здійснення щодо такої особи обвину-вальної діяльності. Проблематику кримінального переслідування особи, персональні дані щодо якої невідомі пропонуємо вирішувати шляхом присвоєння останній фіктивного імені. Присвоєння фіктивного імені підозрюваному може оформлюватись відповідною постановою слідчого/дізна- вача. У подальшому така особа, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, зможе повноцінно користуватися процесуальними права та реалізовувати законні інтереси у кри-мінальному провадженні.

Проблемні аспекти функціонування Єдиного державного реєстру декларацій НАЗК та шляхи їх усунення

А. П. Пашинський — 2025-09-14

У цій статті досліджено проблематику функціонування Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, запущеного Національним агентством з питань запобігання корупції (НАЗК) у 2016 році. Проведений аналіз засвідчив наявність низки істотних проблем юридичного та технічного характеру, що негативно впливають на зручність користування Реєстром і порушують права субʼєктів декларування.

У роботі виокремлено шість ключових недоліків Реєстру, що потребують усунення. Визначе- но, що первинна декларація не видаляється з Реєстру після подання її виправленої версії, що є некоректним та створює підґрунтя для подвійного трактування даних. Показано, що строк збері- гання декларації в Реєстрі безпідставно є довшим, ніж визначений законом граничний строк для її повної перевірки НАЗК. Встановлено відсутність правового механізму для вилучення з Реєстру декларацій, помилково поданих особами, які не є суб’єктами декларування. Доведено, що функція

«Дані для декларації» в персональному кабінеті декларанта потребує вдосконалення: у деяких випадках користувачі отримують неактуальні дані, запит на інформацію можна подати лише один раз, а згенерована довідка не містить достатніх попереджень про неповноту отриманої інформа- ції. Продемонстровано технічну недосконалість реалізації інструменту електронного листування з НАЗК у межах персонального кабінету, що унеможливлює повноцінну реалізацію права субʼєкта декларування на надання пояснень. Наголошено на відсутності можливості авторизації у Реєстрі за допомогою прогресивного інструменту «Дія.Підпис», що обмежує доступність платформи для користувачів.

У підсумку обґрунтовується необхідність оновлення відповідних нормативно-правових актів та технічного доопрацювання Реєстру з метою забезпечення належного функціонування платформи, її відповідності принципам цифрової доброчесності та забезпечення захисту прав субʼєктів декла- рування.

Судовий контроль у забезпеченні справедливого та допустимого доказування в кримінальному процесі України

М. А. Погорецький — 2025-09-14

Стаття присвячена дослідженню судового контролю як фундаментального інструмента забез- печення належного доказування в українському кримінальному процесі. Автор підкреслює, що судовий контроль, уособлений у діяльності слідчого судді, є не лише процесуальним запобіжни- ком, а й конституційним механізмом забезпечення дотримання прав і свобод людини при збиранні, перевірці та оцінюванні доказів. Розкрито доктринальні та правові підходи до розуміння поняття судового контролю, його місце в системі принципів кримінального провадження, таких як верхо- венство права, змагальність і презумпція невинуватості.

Особливу увагу приділено викликам, що виникають у зв’язку з дією правового режиму воєнного стану. В умовах збройної агресії, розширення повноважень органів безпеки та загроз порушен- ня фундаментальних прав зростає ризик підміни судового контролю формальним погодженням дій органів досудового розслідування. У статті аналізуються санкціонування слідчих та негласних слідчих (розшукових) дій, контроль за допустимістю, належністю та достовірністю доказів, а також збереження процесуального балансу між обвинуваченням і захистом навіть у критичних умовах. Досліджено положення чинного кримінального процесуального законодавства України, правові по- зиції Конституційного Суду, Верховного Суду та практика Європейського суду з прав людини щодо недопустимості доказів, здобутих із порушенням прав людини.

У роботі обґрунтовується, що ефективний і змістовний судовий контроль на досудовій стадії — навіть в умовах обмеженого часу, об’єктивних ризиків і тиску безпекових факторів — залишається запорукою справедливого судочинства. Визначено низку проблем: поверховість розгляду клопо- тань, надмірне навантаження слідчих суддів, брак мотивації в ухвалах. Запропоновано доктри- нальні та процедурні шляхи вдосконалення реалізації судового контролю в умовах воєнного стану: посилення незалежності слідчих суддів, обов’язковість мотивування рішень, зміцнення процесу- альних гарантій. Стаття адресована науковцям, практикам, законодавцям і всім, хто працює над адаптацією системи кримінального правосуддя України до умов збройного конфлікту відповідно до європейських стандартів.

Аналіз стану наукового дослідження проблем розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з використанням віртуальних активів

В.В. Саєнко — 2025-09-14

На основі здійсненого аналізу автор статті дійшов висновку, що в Україні перші ґрунтовні до- слідження проблем протидії кримінальним правопорушенням, пов’язаним з використанням вірту- альних активів розпочалися ще десять років тому. В основному це буди узагальнення позитивного досвіду правоохоронців європейських країн щодо розслідування корупційних правопорушень, в яких із злочинною метою було використано криптовалюту. При цьому спершу було узагальнено досвід проведення саме фінансових розслідувань: їх мету, процедуру, методологію, технологію розшуку майна. Поряд з цим описувалися особливості ідентифікації правопорушників, оцінювали- ся ризики користувачів криптовалюти тощо. Надалі найбільше занепокоєння науковців викликала можливість анонімних переказів криптовалюти, що створювало реальне підґрунтя для можливого фінансування терористичної діяльності.

Подальші розвідки українських науковці показали, що віртуальні активи можуть використову- ватися у різних видах злочинної діяльності, зокрема з метою вчинення шахрайств у кіберпросторі, ухилення від сплати податків, легалізації (відмивання) злочинних доходів, отримання та передачі неправомірної вигоди, під час протиправного обігу наркотичних та психотропних засобів, зброї дитячої порнографії тощо.

За останнє десятиліття багато зусиль науковців було спрямовано на розвиток правового врегу- лювання відносин під час обігу віртуальних активів, зокрема визначення поняття та сутності вірту- альних активів, перспектив їх використання як об’єктів фінансового та цивільного права.

У наукових публікаціях, крім позитивних відгуків щодо віртуальних активів (швидкість тран- закцій, транскордонність тощо), зосереджено увагу і на ризиках, які їм притаманні (відносна ано- німність, висока волатильність, відсутність гарантій повернення реальних коштів вкладених у такі активи, неповнота та недостовірність інформації щодо їх обігу, відсутність правового регулювання обігу віртуальних активів у низках країн, відсутність реальних засобів захисту права власності на такі активи, вразливість активів до хакерських атак тощо).

Суттєвим доповненням до вже здійснених досліджень є виокремлення системи суб’єктів за- безпечення обігу віртуальних активів в Україні. Низка публікацій науковців стосуються вкрай ак- туального для України питання – розроблення ефективної системи оподаткування віртуальних активів, зокрема криптовалюти, а також фінансового моніторингу транзакцій з такими активами.

Позитивними є намагання науковців розв’язати проблеми визнання віртуальних активів як складової предмета незаконного збагачення та неправомірної вигоди. Варто визнати доцільним подальші зусилля щодо узагальнення міжнародного досвіду запобігання та розслідування проти- правних дій з використанням віртуальних активів, зокрема криптовалют.

Однак, як показує здійснений автором статті аналіз, поза увагою науковців або досліджени- ми поверхнево залишаються питання: сутності злочинної діяльності пов’язаної з використанням віртуальних активів; поняття віртуальних активів як складової криміналістичної характеристики окремих кримінальних правопорушень; обставин, що підлягають встановленню під час розсліду- вання кримінальних правопорушень, пов’язаних з використанням віртуальних активів; типових слідчих ситуацій, тактичних завдань і засобів їх вирішення під час розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з використанням віртуальних активів; організації і тактики прове- дення окремих слідчих (розшукових) дій під час розслідування таких кримінальних правопору- шень; спеціальних знань і форм їх використання у розслідуванні кримінальних правопорушень, пов’язаних з використанням віртуальних активів; проведення експертиз у розслідуванні таких кримінальних правопорушень; залучення спеціаліста у розслідуванні кримінальних правопору- шень, пов’язаних з використанням віртуальних активів. Саме ці питання є перспективою подаль-ших наукових досліджень проблем розслідування протиправної діяльності пов’язаної з викорис- танням віртуальних активів.

Оперативно-розшукова характеристика кримінальних правопорушень, що вчиняються в оборонно-промисловому комплексі України

Р.Ч. Сайипов — 2025-09-14

У статті наголошено, що найбільш суттєве значення для виявлення та документування кри- мінальних правопорушень, що вчиняються в оборонно-промисловому комплексі, становлять такі складові оперативно-розшукової характеристики: (1) зміст оперативно-розшукової інформації про підготовку або вчинення кримінального правопорушення в оборонно-промисловому комплексі та кваліфікація дій за відповідними статтями Кримінального кодексу України (критеріями, що дозво- ляють об’єднати різноманітні прояви злочинності в оборонно-промисловому комплексі, є: кори- слива й диверсійно-підривна мотивації; продовжуваний характер злочинної діяльності, найнебез- печнішими формами якої є диверсії, шпигунство, розкрадання або знищення критично важливих для армії та фронту амуніції, запчастин і техніки); (2) фактори, що безпосередньо не впливають на вчинення кримінальних правопорушень, але, у своїй сукупності сприяють оперативно-значимій поведінці в оборонно-промисловому комплексі (головний – корупція); (3) оперативно-значима по- ведінка, що характеризується типовими способами вчинення (таємне викрадення майна на тери- торії об’єктів оборонно-промислового комплексу; розкрадання майна у сфері оборонно-промисло- вого комплексу за допомоги корупційних механізмів: розтрата ввіреного або такого, що перебуває у віданні майна, зокрема обладнання підприємств оборонно-промислового комплексу; незаконний експорт, тобто контрабанда, товарів військового та подвійного призначення; привласнення ко- штів, виділених за оборонним замовленням на закупівлю товарів і послуг у фіктивних підприємств, а також неіснуючих товарів і послуг; закупівля товарів і послуг за завищеними цінами, що зазви- чай передбачає використання декількох фірм-посередників; заниження об’єктів оборонно-про- мислового комплексу й сум податків, зборів (обов’язкових платежів); проведення незаконних екс- портних операцій) та приховування (конспірація) кримінальних правопорушень (приховування доходів від фінансово-господарських (військово-промислових) операцій; ненадання документів, що стосуються розрахунку та сплати до бюджетів доходів від фінансово-господарських операцій; реєстрація підприємств із залученням підставних осіб, які здійснювали реєстрацію (перереєстра- цію) таких суб’єктів господарювання; легалізація (відмивання) майна, отриманого внаслідок ухи- лення від сплати податків, що здійснюється через фіктивні (офшорні) компанії (юридичні особи з ознаками фіктивності, конвертаційні центри)); (4) особи, які становлять оперативний інтерес (особисті дані, можливість та мета їх дій, співучасть, організованість та ін.).

Забезпечення інституційного балансу у кримінальному судочинстві в контексті реалізації Закону України № 4359-ІХ

О. С. Старенький — 2025-09-14

У статті здійснено комплексний правовий аналіз положень Закону України № 4359-ІХ від 16 квітня 2025 року «Про внесення змін до статті 196 Кримінального процесуального кодексу Украї- ни та деяких законів України щодо удосконалення процедури забезпечення заходів безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», що вносить зміни до кримінального процесу- ального законодавства у сфері забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Автор акцентує увагу на проблемних аспектах реалізації вказаного закону з точки зору збе- реження інституційного балансу між судом, органами досудового розслідування та установами попереднього ув’язнення. Зокрема, критично оцінено позбавлення Національної поліції України повноважень щодо тримання в ізоляторах тимчасового тримання осіб, до яких застосовано запо- біжний захід у вигляді тримання під вартою, а також обвинувачених і засуджених, закріплення за слідчим суддею обов’язку визначати конкретний слідчий ізолятор в ухвалі про застосування та- кого заходу, а також запровадження фіксованих строків дії заходів безпеки без урахування рівня реальної загрози.

Автор обґрунтовує, що реалізація Закону України № 4359-ІХ від 16 квітня 2025 року «Про внесення змін до статті 196 Кримінального процесуального кодексу України та деяких законів України щодо удосконалення процедури забезпечення заходів безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» у запропонованій редакції призведе до неузгодженості між собою по- ложень чинного кримінального процесуального законодавства України, неможливості забезпечен- ня своєчасності проведення відповідних слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, перенавантаження слідчих ізоляторів, необхідності додаткових затрат з Державного бюджету України на конвоювання узятих під варту осіб.

Запропоновано конкретні законодавчі зміни до кримінального процесуального законодавства України, які забезпечать ефективне функціонування існуючих механізмів забезпечення заходів безпеки для осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

Забезпечення достовірності цифрових доказів воєнних злочинів: механізми протидії counter forensics

Т.Ю. Ткачук — 2025-09-14

Вказується, широкомасштабна агресія росії проти України, що розпочалася у 2022 році, спри- чинила безпрецедентну кількість воєнних злочинів. Щоденно накопичуються тисячі відеосвідчень, фотоматеріалів, аудіозаписів та інших документальних доказів потенційних порушень норм міжна- родного гуманітарного права.

У статті здійснено комплексне дослідження проблематики забезпечення достовірності цифрових доказів у контексті документування та розслідування воєнних злочинів, скоєних у період збройної агресії рф проти України. Автор зосереджується на актуальній загрозі застосування технологій counter forensics — навмисних дій, спрямованих на фальсифікацію, маніпулювання або знищення цифрових слідів з метою перешкоджання правосуддю. Визначено ключові категорії цифрових до- казів, що використовуються у справах про злочини проти людяності, геноцид, воєнні злочини та злочини агресії, а також їхнє процесуальне значення відповідно до міжнародних стандартів дока- зування.

Особливу увагу приділено судово-експертним механізмам виявлення та нейтралізації контрфо- рензичних впливів, включаючи застосування методів цифрової атрибуції, аналізу метаданих, вста- новлення ланцюга збереження (chain of custody) та використання спеціалізованого програмного забезпечення для судової експертизи. Висвітлено нормативно-правові та методологічні засади су- дової експертизи цифрових доказів в Україні, з урахуванням її ролі у національній та міжнародній юрисдикції. На основі аналізу практики Міжнародного кримінального суду, Національного центру документування воєнних злочинів, платформи EyeWitness to Atrocities та інших інституцій запро- поновано модель комплексного експертного супроводу процесу розслідування з урахуванням ви- кликів, пов’язаних з війною.

У статті обґрунтовано необхідність розроблення спеціалізованих методик цифрової судової екс- пертизи, орієнтованих на встановлення автентичності, цілісності та допустимості цифрових матері- алів у судовому провадженні. Підкреслено важливість міжвідомчої координації, підвищення квалі- фікації експертів, розвитку технічної спроможності судово-експертних установ, а також формуван- ня єдиної системи протидії інформаційно-аналітичним впливам, що мають ознаки counter forensics.

Участь захисника у кримінальному провадженні за участю осіб, які страждають на психічні розлади

А.А. Чугаєвський — 2025-09-14

Участь захисника у кримінальному провадженні є одним із ключових механізмів забезпечення права особи на захист, що закріплено як у національному законодавстві, так і в міжнародних стан- дартах прав людини.

Особливої актуальності це набуває у справах, де учасниками провадження є особи, які страж- дають на психічні розлади. Обмежена здатність таких осіб до усвідомлення характеру обвинува- чення, розуміння суті процесуальних дій, надання пояснень чи реалізації своїх прав значною мірою підвищує ризики порушення принципу справедливого судочинства.

Варто відмітити, що особливе значення має не лише формальна участь захисника, а й його реаль- на здатність до ефективного представництва – що передбачає наявність спеціальних знань, уміння взаємодіяти з особами з психічними порушеннями, орієнтування у питаннях медичного характеру, а також готовність активно впливати на хід кримінального провадження в інтересах підзахисного.

Незважаючи на існування чітких норм щодо обов’язкової участі захисника у випадках, коли особа має психічні вади, практика їх застосування залишається неоднорідною. Існують труднощі в моменті встановлення факту, що зумовлює потребу в обов’язковому захисті, а також у самому механізмі реалізації цієї гарантії.

У статті досліджено проблематику участі захисника у кримінальному провадженні за участю осіб, які страждають на психічні розлади, оскільки такі особи становлять окрему вразливу катего- рію учасників кримінального процесу, через що потребують додаткових процесуальних гарантій. Увагу зосереджено на змісті та юридичному значенні норм Кримінального процесуального кодексу України, які регулюють питання участі захисника в такому кримінальному провадженні а також на правових позиціях Верховного Суду та практиці національних апеляційних судів.

Автор аналізує випадки, коли участь захисника стає обов’язковою, та звертає увагу на склад- ність визначення психічного стану особи на досудовому етапі. Розглядаються різні наукові підходи щодо процесуального моменту, з якого має залучатися захисник, особливо в контексті застосуван- ня примусових заходів медичного характеру. Окремий акцент зроблено на ролі адвоката під час початкових дій у справі, а саме з моменту затримання, першої зустрічі з клієнтом, збору конфіден- ційної інформації про психічний стан тощо.

У статті проаналізовано судову практику, що ілюструє важливість обов’язкової участі захисника у справах, де є підстави ставити під сумнів осудність особи та обґрунтовано висновок про те, що ефективна правова допомога в таких провадженнях є не лише формальною вимогою, а реальною гарантією дотримання принципу справедливого судочинства.

Інтернаціоналізація гібридної агресії російської федерації: правова оцінка співучасті третіх держав і трансформація поняття агресії у міжнародному праві

А. Андрейків — 2025-09-14

За три роки активних бойових дій в Україні, війна вийшла за межі двостороннього протистояння і стала прикладом глобального випробування міжнародного права як інструменту стримування агресії. Активність рф на території Україні має форму не лише відкритого, повномасштабного вторгнення, як частина реалізації амбіційних планів російської політичної еліти щодо відновлення срср, але є частиною ширшого геополітичного процесу, пов’язаного з реалізацією стратегії ревізії міжнародного правопоряд- ку, що активно підтримується державами-партнерами рф. Тому доведено, що традиційне визначення агресії у міжнародному праві, що зосереджувалось раніше на прямому застосуванні сили, зазнає суттє- вих змін у світлі гібридних конфліктів. Агресію, окрім традиційних її видів, визначених пунктами «а-е» резолюції ГА ООН 3314 (Резолюція 3314) 1974 р., слід ретельно досліджувати як багатофакторний, комплексний процес, у який все частіше залучаються на стороні агресора треті країни. Класичне визна- чення агресії потребує переосмислення у міжнародному праві, із врахуванням нового, сучасного виміру сил, засобів, інструментів які залучені до практичної реалізації акту агресії та її підготовки.

Підкреслено, що у сучасному вимірі, акт агресії включає як пряме військове вторгнення із за- стосуванням родів та видів військ, конвенційних та неконвенційних засобів зброї та ураження, так і інформаційні, технологічні, спеціальні операції, економічний тиск агресора, що доповнюються санкційними маніпуляціями, політичною підтримкою і дипломатичними маневрами, військово-тех- нічною, банківсько-фінансовим сприянням ще й третіх сторін міжнародного збройного конфлікту. Даний підхід уже отримав доктринальне осмислення у військових та дипломатів як «війна ново- го покоління» (new generation warfare – NGW). Нові виміри та нові форми агресії особливо чітко продемонстровано в реальному контексті російсько-українського збройного конфлікту та активної участі в ньому ряду країн-сателітів агресора.

Співучасть а агресії проти України третіх держав дає підстави говорити про її інтернаціоналі- зацію. Сама співучасть прирівнюються до актів агресії та визначає відповідальність як для самої країни-агресора, так і для співучасників.

Обґрунтовано, що для доведення факту співучасті третіх сторін у актах агресії, міжнародним співтовариством вже вироблені певні концептуальні, нормативні та інституційні механізми. Осо- бливо важливим є практичне застосування «принципу атрибуції дій держав» для притягнення до міжнародно-правової відповідальності за сприяння агресії через аналіз діяльності представників військової та політичної еліти, дії органів цивільної та військової влади із підтримки, фінансування чи у будь-яких інших формах потурання порушенням міжнародного права. Правова визначеність поведінки третьої країни, яка навмисно та усвідомлено сприяла агресії (постачання зброї, фінан- сової допомоги, надання об’єктів інфраструктури та інших дій та заходів, становить академічний та практичний інтерес. Країна, яка допомагає агресору, має нести відповідальність за міжнародним правом, особливо якщо її допомога сприяла серйозним порушеням міжнародного права, суверені- тету чи миру, навіть без безпосередньої участі у бойових діях.

Протидія замінуванню транспортних засобів: алгоритм дій правоохоронних органів

В.В. Біліченко — 2025-09-14

У сучасних умовах значного зростання глобальних та внутрішніх терористичних загроз, що є прямим наслідком гібридної агресії, проблема своєчасного виявлення та ефективної нейтралізації замінованих транспортних засобів набуває особливої актуальності та стратегічного значення для забезпечення національної безпеки. Такі об’єкти, що функціонують як мобільні вибухові пристрої, становлять колосальну небезпеку для життя та здоров’я цивільного населення, можуть спричинити масштабні руйнування об’єктів критичної інфраструктури, дестабілізувати громадський порядок, паралізувати функціонування транспортної системи та підірвати основи національної безпеки дер- жави. Враховуючи вищезазначене, розробка та імплементація чіткого, ефективного, нормативно врегульованого та науково обґрунтованого алгоритму дій поліції при виявленні можливого міну- вання автомобіля чи будь-якого іншого транспортного засобу стає не просто бажаною, а життєво необхідною умовою для мінімізації ризиків та збереження стабільності суспільства.

У рамках представленої наукової роботи проведено всебічний, глибокий та систематичний ана- ліз теоретичних основ поняття «замінований транспортний засіб», що дозволило чітко розмежува- ти його від інших типів вибухових пристроїв та визначити його специфіку як засобу терористичної діяльності. Особлива увага приділена розробці детальної та функціональної класифікації вибухо- небезпечних предметів, що можуть використовуватися для мінування транспортних засобів. Ця класифікація здійснюється за трьома ключовими критеріями: джерело загрози (наприклад, само- робні вибухові пристрої, боєприпаси, промислові вибухові речовини), вид підривного механізму (контактний, дистанційний, з таймером, з елементами пастки) та ймовірний масштаб ураження (локальний, регіональний, що може спричинити значні пошкодження). Така детальна класифіка- ція дозволяє правоохоронним органам краще розуміти потенційну небезпеку та відповідно до неї коригувати свої дії.

Окрему, фундаментальну увагу в дослідженні приділено ідентифікації та систематизації ос- новних ознак, що можуть достовірно свідчити про наявність вибухового пристрою в транспортному засобі. Ці ознаки поділяються на візуальні, акустичні, тактильні та інформаційні, і включають: наявність сторонніх, нехарактерних для транспортного засобу предметів у салоні, під сидіннями, у багажнику, під капотом або під днищем; виявлення несанкціонованих змін у конструкції кузова або інтер’єру, що можуть свідчити про втручання; присутність сторонніх, незвичайних запахів (на- приклад, ацетону, мигдалю, бензину, вибухових речовин); нетипове розміщення проводів, дротів або антен, що виходять з-під обшивки або не відповідають стандартній електропроводці автомо- біля; а також отримання повідомлення про мінування з невстановлених джерел (анонімні дзвінки, повідомлення електронною поштою або через месенджери), що вимагають негайної перевірки. Розуміння та швидке розпізнавання цих ознак є ключовим для оперативного реагування поліції.

Крім того, автори ретельно аналізують правові засади діяльності поліції у таких надзвичайно складних та небезпечних ситуаціях. Дослідження охоплює положення чинного законодавства та відомчих нормативних актів, що регламентують дії правоохоронців, встановлюючи основи орга- нізації та проведення відповідних операцій. Цей аналіз дозволяє виявити правові прогалини та запропонувати шляхи їх усунення для забезпечення законності та ефективності дій поліції.

Роль міжнародних організацій у повоєнному відновленні держав: практичні аспекти реалізації

О.О. Бушок — 2025-09-14

Повоєнне відновлення держави є багатовимірним і тривалим процесом, що охоплює не лише відбудову зруйнованої інфраструктури, а й реанімацію соціальних, політичних і правових інсти- тутів, забезпечення стабільності та сталого розвитку суспільства. У цьому контексті міжнародні організації відіграють вирішальну роль, надаючи комплексну фінансову, експертну, технічну і гу- манітарну допомогу, а також виступаючи гарантом дотримання міжнародних стандартів у сфері прав людини, верховенства права та соціальної справедливості. Автор дослідження прагне проа- налізувати механізми, ефективність та виклики взаємодії міжнародних організацій із національни- ми урядами під час повоєнного відновлення, оцінити приклади реалізації таких програм у різних країнах та визначити перспективи їх удосконалення.

В рамках дослідження було розглянуто ключові сфери підтримки, яку надають міжнародні ін- ституції: від відновлення інфраструктури і реформування правової системи до забезпечення соці- альної стабільності і захисту прав найбільш вразливих груп населення — внутрішньо переміщених осіб, жінок, дітей, ветеранів та інших постраждалих від конфліктів. Автор виявив, що саме комп- лексний, системний підхід з урахуванням соціальних, політичних і культурних особливостей країни дає змогу досягти найкращих результатів у процесі відновлення. На прикладі діяльності ООН, Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ, Міжнародного кримінального суду та інших організацій було продемонстровано, як миротворчі місії, підтримка реформ і програми реінтеграції сприяють віднов- ленню державності, стабілізації і зменшенню соціальної напруги.\

Автор також окреслив численні практичні виклики, з якими стикаються міжнародні організації, серед яких - політичні та бюрократичні перепони у співпраці з урядами, недостатня адаптація до ло- кальних культурних та історичних умов, проблеми координації між численними донорами, а також ри- зик фокусування на короткострокових проєктах замість системного розвитку інституцій. Ці проблеми можуть значно знизити ефективність допомоги та поставити під загрозу довгострокову стабільність.

Отримані дані є важливими для розробки стратегій, які б сприяли підвищенню ефективності міжнародної допомоги. У дослідженні підкреслюється необхідність тісної співпраці між міжнарод- ними організаціями, національними урядами та громадянським суспільством, а також посилення координації, довгострокового фінансування і розвитку місцевих інституцій. Особливу увагу автор приділяє ролі громадянського суспільства як ключового фактора забезпечення прозорості, підзвіт- ності влади і сталого розвитку.

Таким чином, результати дослідження доводять, що міжнародна допомога у повоєнному від- новленні є не лише необхідним, а й стратегічно важливим фактором для побудови стабільного і справедливого суспільства, здатного протистояти викликам майбутнього.

Принцип numerus clausus у європейському речовому праві

І.А. Галіахметов — 2025-09-14

У межах Європейського Союзу (ЄС) речове право здебільшого регулюється законодавством дер- жав-членів, де це право є переважно державним правом. Лише у певних сферах можна знайти фрагменти «європейського» (тобто ЄС) речового права. ЄЄ має обмежені компетенції у правотвор- чості, і якщо він приймає законодавство в галузі речового права, то держави-члени намагаються обмежити це, посилаючись на статтю 345 Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС), яка на перший погляд повністю виключає можливість будь-якого втручання ЄС у право власності та речові права. Право ЄС, як здається, розглядається державами-членами не як інстру- мент ефективного захисту речових прав, а як небажане втручання в їхні національні системи речо- вого права. Коли йдеться про ефективний захист речових прав, найважливішим «актором» часто є не європейський законодавець, а Суд ЄС, який, посилаючись на принцип «effet utile / корисного ефекту», зазначає: суди повинні забезпечити повну дію права ЄС для захисту, наприклад, прав, які споживачі мають на основі як первинного (що базується на міжнародних або міждержавних договорах), так і вторинного (що базується на директивах та регламентах ЄС) права.

Європейський acquis communautaire у сфері речового права значною мірою все ще мало дослі- джений. Це дослідження має на меті висвітлити право власності у державах-членах ЄС. Воно на- дає огляд чинного acquis communautaire у сфері речового права та обґрунтовує пропозицію щодо майбутнього розвитку цієї галузі права. У статті розглядається вплив чотирьох свобод ЄС – товарів, осіб, послуг та капіталу – на національне право власності, а також обговорюється, чи матиме ЄС компетенцію активно створювати право власності, і якою мірою він це вже зробив. Провівши ре- тельний пошук на основі декількох ключових термінів речових прав, автор зміг визначити numerus clausus у розвитку та формуванні системи європейського речового права. Отримана картина речо- вого права в державах-членах ЄС є фрагментарною. Національні правові системи зазвичай функ- ціонують на основі закритої системи майнових прав (numerus clausus). Існуючі дослідження євро- пейського речового права розглядають становлення європейського речового права та існування таких принципів, як numerus clausus, у європейському законодавстві. Ця стаття зосереджена на Суді ЄС та досліджує, чи має право ЄС власний numerus clausus: перелік майнових прав, визначе- них автономно в європейській судовій практиці та законодавстві.

Захист внутрішньо переміщених осіб в Африці: значення та новації Кампальської конвенції

Т.А. Грекул-Ковалик — 2025-09-14

Стаття присвячена комплексному дослідженню правової природи, значення та новацій Кам- пальської конвенції 2009 р. як першого регіонального юридично зобов’язуючого інструменту, що спеціально спрямований на захист прав внутрішньо переміщених осіб на африканському конти- ненті. У роботі акцентовано увагу на унікальності африканського досвіду в частині трансформації норм «м’якого» права, закріплених у Керівних принципах ООН з питань внутрішнього переміщен- ня 1998 р., у зобов’язання, що підлягають правозастосуванню. Африканський Союз став не лише ініціатором створення, але й рушійною силою впровадження комплексного механізму правового регулювання внутрішнього переміщення.

У статті виділено ключові новації Конвенції, серед яких: визначення чіткої відповідальності держав та недержавних суб’єктів (зокрема, озброєних формувань і транснаціональних корпорацій), розширення переліку причин переміщення (включаючи зміни клімату, екологічні й соціально-економічні проєкти), а також закріплення зобов’язань держав щодо запобігання, захисту, допомоги та створення довгострокових рішень для внутрішньо переміщених осіб. Аналізується посилена роль Африканського Союзу як координа- ційного органу, здатного діяти у випадках, коли окремі держави не справляються зі своїми обов’язками.

Дослідження охоплює й дискусійні аспекти прийняття остаточного тексту Конвенції, зокрема питання визначення внутрішньо переміщених осіб, розмежування між внутрішнім переміщенням та внутрішньою мобільністю, а також правозастосовні виклики в умовах складного політичного й безпекового середовища. У статті обґрунтовано, що Конвенція зробила вагомий внесок у розвиток міжнародного права, зокрема в частині формалізації норм, які раніше мали рекомендаційний ха- рактер, та сприяла створенню нових стандартів захисту внутрішньо переміщених осіб, з урахуван- ням регіональних особливостей континенту.

Доведено, що Кампальська конвенція не лише підвищила ефективність правового захисту пере- міщених осіб в Африці, а й продемонструвала високий потенціал бути використаною як модель для майбутнього створення універсального міжнародного договору про захист прав внутрішньо пере- міщених осіб. У цьому контексті африканський континент позиціонується як лідер з впровадження інноваційних підходів у сфері прав людини.

До питання про європейські правові стандарти та інституції у регулюванні судоустрою та статусу суддів

Ю.І. Гуменюк — 2025-09-14

Стаття присвячена ґрунтовному аналізу європейських правових стандартів у сфері судоустрою та статусу суддів, із фокусом на ключовому принципі незалежності судової влади. Розкривається зміст цього принципу як фундаментальної складової верховенства права та демократії в європей- ському правовому просторі. Аналізується нормативна база Європейського Союзу та Ради Європи, яка включає Договір про Європейський Союз, Хартію основоположних прав ЄС, Європейську кон- венцію з прав людини, акти Венеційської комісії та інші міжнародно-правові документи, що форму- ють основу європейських стандартів у сфері правосуддя.

Особлива увага приділяється ролі Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини у формуванні єдиних підходів до розуміння та реалізації принципу незалежності судової влади в державах-членах. Наголошується на багатовимірності поняття судової незалежності, яка включає як інституційну автономію судової системи, так і персональну незалежність суддів, їхню недоторканність, захист від політичного чи адміністративного тиску, а також соціальне сприйняття суду як незалежного та неупередженого органу з боку суспільства.

У статті досліджуються вимоги до забезпечення незалежності судової влади на рівні європей- ського права: прозорі процедури призначення суддів, чіткі правила щодо строків їхніх повнова- жень, наявність правових гарантій від зовнішнього втручання, створення незалежних органів суд- дівського самоврядування для добору, кар’єрного просування та дисциплінарної відповідальності суддів. Окремо підкреслюється, що хоча організація національної судової системи належить до внутрішньої компетенції держав-членів, вони зобов’язані дотримуватися мінімальних стандартів ЄС для забезпечення ефективного судового захисту та верховенства права.

Важливою є також роль Венеційської комісії Ради Європи як авторитетного дорадчого органу, що формулює рекомендації для забезпечення незалежності судової влади, підкреслюючи необхід- ність обмеження впливу виконавчої влади на призначення та діяльність суддів. Стаття розглядає взаємодію між міжнародними та національними підходами до реформування судової влади та наго- лошує на необхідності гармонізації законодавства відповідно до європейських стандартів.

У висновках обґрунтовується, що незалежність судової влади є не лише елементом національ- ного конституційного порядку, а й об’єктом міжнародного контролю, що гарантує дотримання спільних європейських цінностей та прав людини. Забезпечення цієї незалежності зміцнює довіру громадян до правосуддя, підтримує верховенство права та сприяє сталому розвитку демократич- них інституцій у державах Європи.

Поняття та класифікація міжнародно-правових стандартів пробації

І.О. Дем’янченко — 2025-09-14

У статті розкрито теоретико-правові засади поняття та класифікації міжнародно-правових стан- дартів пробації як особливого інституту міжнародного права у сфері кримінальної юстиції. Автор обґрунтовує, що становлення пробації як інституту, орієнтованого на гуманістичні цінності, має комплексний характер, що підтверджується широкою міжнародною нормотворчою практикою. Ви- значено, що міжнародно-правові стандарти пробації – це узгоджені на міждержавному рівні норми, принципи, правила або рекомендації, що забезпечують належне поводження з особами, залуче- ними до пробаційних процедур. Вони формують етичний орієнтир державної політики у сфері прав людини, сприяють розвитку національних правових систем, а також значно впливають на внутріш- нє законодавче регулювання. У роботі акцентовано увагу на історичних передумовах виникнення стандартів пробації, які базуються на еволюції уявлень про кримінальне покарання і реабілітацію засуджених, а також на нормативному закріпленні цих стандартів у міжнародних документах, та- ких як акти ООН, Ради Європи, ОБСЄ тощо. Здійснено детальну класифікацію міжнародно-право- вих стандартів пробації за сімома критеріями: за просторовою дією, змістом і формою, спрямова- ністю, предметом регулювання, колом адресатів, формою прийняття та юридичною силою. Такий підхід дозволяє чітко окреслити межі та особливості застосування кожного стандарту в контексті різних правових систем. Особливу увагу приділено ролі регіональних актів, зокрема Європейським правилам пробації, які є прикладами «м’якого права». Незважаючи на необов’язковість цих актів, вони активно впроваджуються в національні правові системи, зокрема в Україні, і забезпечують ефективне регулювання пробаційної практики. Автор також підкреслює, що регіональні стандар- ти пробації сприяють гармонізації національних законодавств із загальнолюдськими цінностями, зокрема в контексті прав людини. Автор робить висновок, що міжнародно-правові стандарти про- бації є динамічним і багатовимірним явищем, що потребує подальшого дослідження з метою за- безпечення більш ефективного та уніфікованого підходу до поводження з особами, засудженими до покарань, а також гармонізації внутрішнього законодавства із міжнародними стандартами прав людини.

«Пошук форуму» щодо міжнародних цивільних судових процесів в умовах сталого розвитку та глобалізації

С.К. Дусановський — 2025-09-14

Статтю присвячено дослідженню «пошуку форуму» щодо міжнародних цивільних судових про- цесів в умовах сталого розвитку та глобалізації. З’ясовано, що у міжнародному цивільному процесі існує два типи так званого «пошуку форуму»: односторонній вибір форуму під час провадження та взаємний вибір форуму шляхом договірної угоди. Перший тип пов’язаний із ситуацією, коли позивач самостійно визначає місце розгляду справи після виникнення спору або навіть до цього, якщо мова йде про декларативне рішення. Зазвичай це вимагає існування зв’язку між спором або відповідачем та вибраним судом, що обмежує варіанти вибору юрисдикції. Проте, у сучасних умо- вах, коли транскордонна діяльність стає все більш поширеною та складною, можливості для ініці- ювання проваджень у різних судах суттєво зростають. Це пов’язано як із тим, що сторони можуть бути пов’язані з різними юрисдикціями (наприклад, у випадку з міжнародними корпораціями), так і з тим, що наслідки дій можуть проявлятися у кількох країнах, а іноді навіть у всіх державах у разі онлайн-діяльності. Різниця у підходах до норм юрисдикції у різних країнах також сприяє дублю- ванню, оскільки правові системи оцінюють різні види зв’язків зі своєю територією як достатні для встановлення юрисдикції. Наявність кількох можливих судів для вирішення спору посилюється ще й тим, що будь-яка сторона може ініціювати провадження: це може бути або заявник, що прагне отримати відшкодування збитків, або ймовірний правопорушник, який добивається визнання своєї невинуватості. У випадку конфлікту між сторонами з різних юрисдикцій нерідко доступні кілька судів, оскільки юрисдикція зазвичай залежить від місця перебування відповідача, а будь-яка зі сторін може опинитися в цій ролі. Другий тип «вибору найвигіднішого форуму» передбачає спільне рішення сторін, зазвичай у рамках договірних домовленостей, укладених до виникнення спору. Цей підхід до пошуку найбільш зручного суду ґрунтується не на конкуренції норм юрисдикції чи міжнародній діяльності учасників, а на принципі автономії волі сторін.

Правовий статус вдів і матерів-одиначок в Україні: гендерний аспект

А.Ю. Замула — 2025-09-14

У статті аналізуються проблемні питання щодо правового статусу матерів-одиначок та вдів в Україні. Українське законодавство містить обмежену кількість нормативно-правових актів, що свід- чить про необхідність приділення більшої уваги цій темі та посилення захисту вразливих категорій населення. Інтеграція в суспільство після втрати чоловіка є складною, зокрема через патріар- хальні традиції, які досі значною мірою впливають на соціальні ролі жінок. Пострадянське минуле також відіграє свою роль – суспільство поступово стає більш відкритим, проте страх осуду, об- меженість підтримуючих організацій та гендерна нерівність у сфері праці залишаються значними бар’єрами. Для жінок, які самостійно виховують дитину, пошук роботи стає особливо складним, що суттєво ускладнює їхнє життя. Кожна людина має право на гідну працю та соціальне забезпечення, які повинна гарантувати держава. В умовах воєнного часу жінки, які самотужки виховують дітей, мають отримувати максимальну підтримку з боку держави – від соціальних виплат до створення можливостей для професійного розвитку. Це не лише покращить добробут, а й забезпечить краще майбутнє для їхніх дітей.

У статті також розглянуто досвід європейських країн у сфері підтримки матерів-одиначок, зо- крема їх ефективні соціальні програми, політику гендерної рівності та представленість жінок на керівних посадах. Запозичення цих практик може не лише покращити умови життя українських матерів-одиначок і вдів, а й загалом сприяти гендерній рівності та соціальній справедливості, що є особливо актуальним у післявоєнний період. Важливу роль у захисті прав та підтримці жінок відіграють міжнародні організації, гуманітарні організації та платформи, такі як ООН Жінки, ЮНІ- СЕФ, CARE International, «Жінка для жінки», а також Міжнародна коаліція жінок-правозахисниць (WHRDIC). Вони сприяють поліпшенню умов життя одиноких матерів і вдів, допомагають їм знайти роботу, забезпечують психологічну підтримку та організовують освітні й соціальні заходи для тих, хто цього потребує.

Адаптація міжнародного права до викликів нових технологій: штучний інтелект, автономні системи озброєнь та їх регулювання

І.В. Захарчук — 2025-09-14

Стаття присвячена аналізу міжнародно-правових аспектів адаптації права до викликів, пов’я- заних із розвитком штучного інтелекту (ШІ) та автономних систем озброєнь (АСО). У центрі до- слідження – спроба оцінити, наскільки чинні нормативні конструкції міжнародного гуманітарного, безпекового та кримінального права здатні забезпечити ефективне, етичне й юридично обґрун- товане регулювання новітніх технологій у військовій сфері. У статті систематизовано основні типи ризиків, які створюють ШІ та АСО, із фокусом на проблематиці дотримання принципів міжнародно- го гуманітарного права, юридичної атрибуції дій автономних систем, відповідальності держав і фі- зичних осіб, а також прогалин у чинних режимах експортного контролю та інституційного нагляду. Особливу увагу приділено аналізу існуючих міжнародно-правових механізмів, включаючи Кон- венцію про конкретні види звичайної зброї (ККЗ), Додатковий протокол I до Женевських конвен- цій 1949 року, Римський статут МКС, міжнародні режими контролю за експортом та європейське законодавство у сфері ШІ. Підкреслено, що наявні правові інструменти мають фрагментарний і недостатньо зобов’язуючий характер, особливо у сфері військового застосування новітніх цифро- вих технологій. Значну увагу приділено аналізу обмежень soft law-підходів (етичних декларацій, добровільних стандартів), які не забезпечують належного рівня юридичної визначеності та примусовості.

У заключній частині подано авторські пропозиції щодо адаптації міжнародного права до новітніх викликів. Зокрема, пропонується укладання спеціального багатостороннього договору про авто- номні системи озброєнь, інституціоналізація незалежного механізму контролю та верифікації, інте- грація принципу «значущого людського контролю» в норми міжнародного гуманітарного права, а також розширення сфери експортного контролю на програмне забезпечення та алгоритми військо- вого призначення. Автор підкреслює, що без формалізованого правового реагування технології ШІ можуть стати чинником руйнування сучасного міжнародного порядку, зокрема у сфері захисту прав людини, безпеки та відповідальності за збройні конфлікти.

Часткові угоди як механізм правової адаптації до нових викликів: санкцій, енергетичних криз і технологічної конкуренції

К.С. Звєрєва — 2025-09-14

Це дослідження розглядає часткові угоди як механізм правової адаптації до швидких сучасних викликів, таких як міжнародні санкції, енергетичні кризи та технологічна конкуренція, сфери, де традиційне міжнародне право має труднощі. Часткові угоди – це домовленості між обраними учасниками (державами чи іншими суб’єктами), не обов’язково всіма сторонами, що дозволяють досягти консенсусу щодо конкретних нагальних проблем. Вони дозволяють співпрацювати без повної одностайності, діючи як гнучкі інструменти, що поєднують добровільність та швидкість для заповнення правових прогалин та підтримки міжнародного правопорядку серед фрагментованих інтересів.

У статті аналізуються приклади їх застосування в цих сферах: у сакційних коаліціях координу- ють спільні дії (наприклад, обмеження цін на нафту ЄС у рамках G7), а вибіркові угоди (наприклад, США-Венесуела, Зернова ініціатива Чорного моря) дозволяють динамічне коригування режиму; натомість у випадку енергетичних криз часткові угоди сприяють швидкому забезпеченню ресурса- ми. угоди із зовнішніми постачальниками (наприклад, ЄС-Норвегія, США) та часткові регуляторні механізми (прикладом є синхронізація енергосистеми України); у технологічній конкуренції част- кові угоди між союзниками (наприклад, експортний контроль між США, Японією та Нідерландами) та секторальні угоди (наприклад, торговельна угода між США та Китаєм) усувають прогалини в ре- гуляторному регулюванні, а альянси (наприклад, «Чиста мережа», угода про передачу товарів та послуг США та ЄС) гармонізують правила або встановлюють стандарти (також зазначається участь України). Ці угоди пов’язані з геополітичними та економічними інтересами, діють як «юридичні лабораторії» та ризикують фрагментацією, але необхідні для адаптації.

Часткові угоди є ефективними інструментами адаптації, що заповнюють вакуум, потенційно слугуючи пілотними проектами для ширших норм. Міжнародне право повинно інтегрувати їх, роз- глядаючи не як загрозу єдності, а як еволюційний шлях у 21 столітті.

Верховенство права і практика ЄСПЛ в Україні: проблеми правового тлумачення та використання в судовій практиці

О.П. Литвин — 2025-09-14

У статті досліджено вплив практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) на розвиток стандартів верховенства права у правовій системі України. Аналізується, як практика Суду сприяє формуванню правової культури, орієнтованої на реальне забезпечення прав і свобод людини, а та- кож як впровадження стандартів ЄСПЛ впливає на зміцнення принципу верховенства права на різ- них рівнях правозастосування. Окрему увагу приділено проблемам правового тлумачення рішень ЄСПЛ українськими судами, їх неоднорідному застосуванню та викликам, які виникають на цьому шляху. Верховенство права розглядається у статті не лише як загальне конституційне положення, а як динамічний процес, що розвивається під впливом європейських стандартів. Підкреслено, що практика ЄСПЛ відіграє важливу роль у наповненні цього принципу реальним змістом, зокрема через формування вимог до правової визначеності, пропорційності втручання у права людини, забезпечення ефективного правового захисту та справедливого судового процесу. Детально про- аналізовано ключові проблеми, з якими стикається національна судова система при тлумаченні та застосуванні рішень ЄСПЛ. До таких проблем віднесено фрагментарний підхід до використан- ня практики Суду, відсутність єдиної методології її аналізу, мовні бар’єри та недостатню правову культуру серед суддів. Зазначено, що практика використання рішень ЄСПЛ у судах першої та апе- ляційної інстанцій в Україні залишається нерівномірною та потребує подальшого вдосконалення. Разом із цим окреслено позитивні тенденції: зростання рівня зацікавленості суддів у використанні практики ЄСПЛ, активна роль Верховного Суду України у формуванні методичних орієнтирів, зу- силля Національної школи суддів щодо навчання правників стандартам ЄСПЛ. Підкреслено зна- чення створення єдиної цифрової платформи для роботи з практикою Суду, розроблення чітких методичних рекомендацій, а також необхідність системного підходу до навчання суддів і правників роботі з рішеннями ЄСПЛ. Зроблено висновок, що подальше ефективне використання практики ЄСПЛ українськими судами є ключовою умовою для розвитку правової держави в Україні. Інтегра- ція європейських стандартів у національне правозастосування не лише сприятиме більш якісному захисту прав людини, а й забезпечить зміцнення верховенства права як реального принципу, що визначає зміст і практику функціонування української правової системи.

Правові засади діяльності національних інституцій з прав людини в Україні, Словаччині, Чехії, Польщі, Угорщині та Румунії

М.В. Менджул — 2025-09-14

Вказується, у країнах Східної Європи, зокрема в Україні, Чехії, Угорщині, Польщі, Румунії та Словаччині, формування національних інституцій з прав людини відбувалося в контексті демокра- тичних трансформацій, утвердження принципу верховенства права та переходу до демократич- ного врядування. Серед таких інституцій особливу роль відіграють уповноважені з прав людини, які можуть діяти при парламентах, урядових структурах чи інших органах влади. Їхня діяльність спрямована або на забезпечення загального дотримання прав людини (наприклад, омбудсман), або на захист прав окремих категорій осіб (як-от уповноважений з прав дитини), або у визначених сферах (наприклад, омбудсман з питань освіти).

Досліджено становлення та правові засади в Україні та державах Східної Європи (Чехії, Угор- щини, Польщі, Румунії та Словаччини) національних інститутів з прав людини (далі - НІПЛ). Ви- явлено, що вказаний процес відбувався у розрізі утвердження верховенства права, переходу до демократичного управління. Доведено, що особливе місце у системі інституцій з прав людини займають уповноважені з прав людини, які засновуються при парламентах, урядах, інших органах влади. Проаналізовано Європейську мережу національних правозахисних установ, членами якої є ті НІПЛ, що мають право голосу, оскільки вони у повній мірі відповідають Паризьким принци- пам ООН та акредитовані зі статусом А (Уповноважений з прав людини Польщі та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини). Крім того, є члени без права голосу, які частково відпові- дають Паризьким принципам ООН та акредитовані зі статусом B (Уповноважений з основних прав Угорщини та Словацький національний центр з прав людини) та асоційовані члени (Румунський інститут прав людини та Громадський захисник прав людини Чеської Республіки).

Досліджено кращі практики та звіти за результатами діяльності Громадського захисника прав Чеської Республіки, Уповноваженого з основоположних прав Угорщини, Уповноваженого з прав людини Польщі, Румунського інституту прав людини, Словацького національного центру з прав людини та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Виявлено, що тільки у Польші в омбудсмана на офіційному сайті є вкладка про порядок звернення перекладена на українську мову, щоб полегшити подання скарг сотням тисяч українських біженців.

Європейські стандарти права громадян на соціальний захист

Л.Р. Наливайко — 2025-09-14

У статті здійснено системне дослідження європейських стандартів права громадян на соціаль- ний захист як елементу сучасної моделі правової, соціальної та демократичної держави. Проаналі- зовано концептуальні засади європейського підходу до соціального захисту, що базується не лише на ідеї компенсації соціальних ризиків, а й на принципах людської гідності, рівності, солідарності, доступності та ефективності. Основну увагу зосереджено на нормативних джерелах формування європейських стандартів – таких як Європейська соціальна хартія (переглянута), Хартія основних прав Європейського Союзу, акти Міжнародної організації праці та практика Європейського суду з прав людини.

Обґрунтовано, що європейські стандарти соціального захисту не є сталими та однозначними, а постійно еволюціонують у відповідь на нові виклики, серед яких – цифровізація, зміна ринку праці, поява гіг-економіки, демографічне старіння, міграційні процеси та наслідки збройних конфліктів. Встановлено, що в європейській правовій традиції соціальний захист розглядається як юридично зобов’язальне право, що має бути гарантоване незалежно від економічної ситуації чи політичного контексту.

Автором детально проаналізовано механізми імплементації європейських стандартів у націо- нальні правові системи, зокрема в умовах України, що перебуває в процесі євроінтеграції та од- ночасно долає наслідки воєнної агресії. Виокремлено ключові структурні бар’єри для ефективного правозастосування соціальних прав в Україні, серед яких: недостатня гармонізація законодавства, слабка інституційна спроможність, низький рівень цифрової та правової доступності соціальних послуг, дискримінація вразливих груп населення.

Сформульовано авторське бачення перспектив правової модернізації сфери соціального захи- сту: перехід до моделі активної, адресної та правозабезпечувальної політики, інституційне пере- завантаження системи соціальних послуг, запровадження ефективного контролю за реалізацією соціальних прав, зокрема через судову практику. Обґрунтовано, що право на соціальний захист має розглядатися як фундаментальний елемент соціального контракту та чинник зміцнення демо- кратичної державності.

Міжнародний договір і міжнародний звичай як джерела міжнародного права: детермінація і взаємозв’язок

Я.С. Пасічник — 2025-09-14

Стаття присвячена питанням співвідношення міжнародного договору та міжнародного звичаю, їх детермінації і взаємозв’язку. Оскільки міжнародний договір і міжнародний звичай є основними та найбільш поширеними джерелами сучасного міжнародного права, аналіз їх співвідношення є досить актуальним.

Міжнародні договори та міжнародні звичаї підлягають постійному застосуванню суб’єктами між- народного права (державами та міжнародними організаціями), що вимагає оптимізації та пошуків ефективних механізмів вдосконалення у сучасних міжнародних відносинах, обумовлюючи акту- альність дослідження цих основних джерел міжнародного права.

Здійснюється аналіз важливої для теорії і практики міжнародного права, особливо для пробле- матики джерел міжнародного права, Резолюції Генеральної Асамблеї ООН A/RES/73/203 від 20 грудня 2018 року «Виявлення норм міжнародного звичаєвого права».

Результати даного дослідження свідчать, що міжнародний договір відрізняється від міжнародного звичаю своєю специфікою, особливістю об’єкта правового регулювання, формою закріплення і знач- ною перевагою договорів за своєю кількістю в сучасному міжнародному праві. Міжнародний договір виникає і формується як результат переговорів і плідної роботи суб’єктів міжнародного права над правилами, взаємними права та обов’язками з тих чи інших питань співробітництва. Міжнародні до- говори мають конкретні найменування і чітко встановлений предмет правового регулювання.

Зазначається, що міжнародний звичай формується внаслідок практики діяльності суб’єктів між- народного права в ході історичного процесу міжнародних відносин. Правова природа міжнарод- ного звичаю є погоджувальною з боку суб’єктів міжнародного права, насамперед, держав і міжна- родних організацій.

Зроблено висновок, що в процесі переходу від виникнення міжнародного звичаю до прийняття міжнародного договору, звичаї допомагають заповнювати прогалини в міжнародному праві. Також є можливим і зворотній процес, тоді коли міжнародні договори набувають широкого застосування і характеру міжнародного звичаю, наприклад міжнародно-правові договори у сфері захисту прав людини, які в подальшому набули загальної практики.

Забезпечення релевантного застосування практики Європейського суду з прав людини під час здійснення правосуддя

О.Л. Соколенко — 2025-09-14

У статті розкрито особливості забезпечення релевантного застосування практики Європейсько- го суду з прав людини (ЄСПЛ) під час здійснення правосуддя в Україні. Підкреслено, що ефектив- не використання правових позицій ЄСПЛ є важливою умовою гармонізації національної судової практики з європейськими стандартами прав людини та забезпечення належного рівня правового захисту.

Попри те, що позиції ЄСПЛ офіційно визнаються джерелом права в Україні, їх практичне засто- сування залишається неефективним і непослідовним. Причинами цього є низка правових, органі- заційних, інституційних, технологічних і методичних проблем, які разом спричиняють фактичне нівелювання рішень Суду у вітчизняному правозастосуванні.

Одним із наслідків є нерелевантне застосування рішень ЄСПЛ при ухваленні судових рішень. Це проявляється у формальному посиланні на рішення без глибокого аналізу їх змісту, встановлення аналогії з конкретною справою чи врахування специфіки правового питання.
У статті наголошується, що прецеденти ЄСПЛ повинні застосовуватись релевантно – з ураху- ванням обставин справи, правової подібності й розвитку тлумачення положень Конвенції. Інакше це не лише спричиняє юридичні помилки, а й підриває довіру до національного судочинства та авторитету ЄСПЛ.

Релевантність застосування практики Суду залишається однією з ключових проблем правоза- стосування. Судді інколи обирають рішення, не пов’язані з юридичною природою спору, що свід- чить про недостатню методичну підготовку та відсутність єдиних стандартів.

Обґрунтовано, що використання практики ЄСПЛ є виправданим лише за умови її свідомого, критичного відбору з урахуванням усіх релевантних критеріїв. Формальне цитування без зв’язку з обставинами справи не відповідає ані духу Конвенції, ані принципам правосуддя.

Таким чином, наголошується на необхідності посилення якості судових рішень шляхом впро- вадження методичних підходів до релевантного аналізу практики ЄСПЛ, вдосконалення навчання суддів, створення єдиних рекомендацій або стандартів щодо використання прецедентної практики, а також підвищення ролі правових висновків Верховного Суду як координуючої інституції в цьому процесі.

Запобігання та протидія домашньому насильству: міжнародні стандарти та їх реалізація в практиці Європейського суду з прав людини

В.В. Худа — 2025-09-14

У статті наведено результати наукових досліджень щодо комплексного аналізу міжнародних стандартів захисту прав осіб, постраждалих від домашнього насильства, а також встановлено за- кономірності тлумачення й реалізації таких стандартів у практиці Європейського суду з прав лю- дини.

Встановлено, що до 1975 року, названого Генеральною Асамблеєю ООН роком жінки, безпосе- редніх згадок про явище домашнього насильства в міжнародних документах не було. Як приклад, наведено положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадські і полі- тичні права й Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, де поняття домаш- нього насильства не використовується, натомість ряд статей, які відзначаються високим ступенем узагальнення, тлумачать право на життя свободу й особисту недоторканість, заборону застосуван- ня тортур, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження і покарання, право на рівність перед законом, а також те, що материнство й дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Лише з проведенням першої в історії Всесвітньої конференції зі становища жінок у міжнародному праві з’являються положення, що стосуються правового статусу жінок і дітей як жертв насильства, у тому числі вчиненого в межах власної сім’ї.

Встановлено, що в різних міжнародних документах існують розбіжності в тому, чи слід розгля- дати насильство стосовно жінок власне формою дискримінації. Для проведення компаративного аналізу авторами статті було досліджено положення Конвенції Ради Європи про запобігання на- сильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами від 11.05.2011, а також Резолюції 2003/45, прийнятій Комітетом ООН з прав людини 23.01.2003.

Також авторами статті було акцентовано увагу на тому, що в контексті домашнього насильства практика ЄСПЛ є досить різнобічною, зважаючи на те, що це порушення можна трактувати в роз- різі відразу декількох статей Конвенції. Комплексному аналізу підлягали статті 2 (право на життя), 3 (заборона катування), а також стаття 8 (право на повагу до приватного й сімейного життя) Єв- ропейської конвенції по захист прав людини і основоположних свобод.

Стягнення в дохід держави підсанкційних активів: міжнародний досвід та практика Європейського суду з прав людини

О.В. Щербанюк — 2025-09-14

Вказується, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності санкцій, пов’язаних з активами окремих осіб» запроваджено новий вид санкцій – стягнення активів в дохід держави. Природа таких санкцій має позасудовий та судовий характер в частині обмежень прав. При цьому актуальним є дослідження міжнародного досвіду та прецедентної практики Європейського суду з прав людини щодо стягнення в дохід держави під- санкційних активів.

Санкції ЄС також можуть бути спрямовані на обмеження здатності об’єкта до несприятливої поведінки, шляхом встановлення витрат або перешкод для об’єкта, або шляхом його економічного послаблення. Як застосовуються та виконуються санкції, залежить від характеру конкретної санк- ції та правової бази окремої держави, яка прагне її запровадити.

Якщо активи уряду, фізичної особи чи організації є об’єктом режиму санкцій, це саме по собі не означає, що ці активи пов’язані зі злочинністю або походять від неї. Натомість це означає лише те, що автор режиму санкцій вважав за необхідне включити ці активи до режиму санкцій на тій підставі, що їх обмеження може сприяти досягненню загальної мети цього режиму.

Однак важливо зазначити, що санкції, запроваджені деякими державами, можуть застосову- ватися поза географічними кордонами до фізичних та юридичних осіб, які не обов’язково мають тісний звʼязок із юрисдикціями, що накладають санкції. У Європейському Союзі щоденне адміні- стрування та забезпечення виконання санкцій ЄС здійснюється уповноваженими органами в кож- ній державі-члені. Орган, уповноважений застосовувати санкції, часто має широкі повноваження щодо забезпечення виконання, що дозволяє йому виявляти активи, що підпадають під режими санкцій. Більшість правових юрисдикцій гарантують певні права, повʼязані з володінням та корис- туванням майном. Важливо розрізняти активи, на які поширюються фінансові санкції, та активи, які є «знаряддями» або «доходами» від злочинної діяльності. Інші країни включатимуть до свого законодавства про санкції положення, які дозволяють конфіскацію санкційних активів за певних особливих обставин. Крім того, специфікації щодо типу особи, яка може бути піддана санкційному режиму, також є дуже широкими та включають «будь-яку особу» в іноземній державі.

До питання кримінально-правової кваліфікації добровільного зайняття громадянином України посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, в закладах освіти, створених на тимчасово окупованій території

А. В. Айдинян — 2025-09-14

У статті досліджуються підходи до кримінально-правової кваліфікації дій громадян України, що полягають у добровільному зайнятті посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, в закладах освіти, створених на тимчасово окупованій території, та виконання ним на цій посаді таких функцій.

Робиться узагальнюючий висновок, що у судовій практиці України вбачається неоднозначність у підходах до кримінально-правової оцінки таких ситуацій.

Зазначається, що за першим (найбільш поширеним) підходом дії громадян України, які добровільно займають посаду, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у закладах освіти, створених на тимчасово окупованій території, та
виконують свої функції на цій посаді кваліфікують за ч. 3 ст. 111-1 КК у формі «впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти».

За другим підходом дії керівників закладів освіти кваліфікуються за сукупністю кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 111-1; ч. 1 ст. 111-2 КК. Їм ставиться у вину впровадження стандартів освіти держави-агресора та сприяння державі-агресору у формі реалізації чи підтримки
рішень окупаційної адміністрації держави-агресора. Правильність такого підходу кримінально-правової кваліфікації автором ставиться під сумнів.

Відповідно до третього підходу добровільне зайняття громадянином України посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, в закладах освіти, створених на тимчасово окупованій території, та виконання ним на цій посаді таких
функцій кваліфікується за сукупністю кримінальних правопорушень, передбачених кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 111-1; ч. 5 ст. 111-1 КК. Однак, на переконання автора, такий підхід до кримінально-правової кваліфікації є помилковим, адже заклад освіти не є органом державної влади, а тому підстави для кваліфікації дій таких осіб за ч. 5 ст. 111-1 КК відсутні.

Робиться висновок, що у будь-якому разі підходи до кримінально-правової оцінки однотипних ситуацій мають бути уніфіковані задля досягнення цілей кримінального судочинства.

Кримінологічне дослідження особливостей діяльності приватних військових компаній в умовах воєнного конфлікту: правові аспекти та кримінально-правова кваліфікація

О. С. Альбещенко — 2025-09-14

Стаття присвячена комплексному кримінологічному та міжнародно-правовому аналізу діяльності приватних військових компаній (ПВК) у контексті сучасних збройних конфліктів. Особливу увагу приділено правовим викликам, що постають перед національними та міжнародними юрисдикціями у сфері кваліфікації їхніх дій. У дослідженні систематизовано основні тенденції еволюції ПВК – від традиційних форм найманства до транснаціональних воєнізованих структур, які володіють розгалуженою інфраструктурою, автономним оперативним потенціалом, власною системою бойової підготовки та технічного оснащення. Здійснено критичне переосмислення ролі ПВК як нетрадиційного інструменту гібридної війни, що дозволяє державам-замовникам реалізовувати агресивну політику в обхід норм міжнародного гуманітарного права та уникнути прямої відповідальності за скоєні злочини.

Особливу увагу зосереджено на аналізі діяльності ПВК «Вагнер» як знакового прикладу парамілітарного формування, що виявляє ключові ознаки криміналізованого найманства. Проаналізовано її участь у низці міжнародних збройних конфліктів, зокрема в Україні (анексія Криму, бойові дії на Донбасі, штурм Бахмута) та країнах Африки (Судан, Центральноафриканська Республіка). Задокументовані випадки грубих порушень міжнародного гуманітарного права, численні воєнні злочини, порушення прав людини та експлуатація природних ресурсів підтверджують злочинну природу їхніх дій. Підкреслено, що кадрове наповнення ПВК «Вагнер» переважно здійснювалося через вербування осіб, які відбували покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини, що посилює соціальну небезпеку цього утворення та ускладнює кримінально-правову кваліфікацію. Розглянуто також економічні аспекти функціонування ПВК, зокрема оцінки обсягів фінансування та втрат живої сили, що свідчать про масштабність та деструктивний характер її діяльності.

Окремий розділ присвячено аналізу існуючих міжнародно-правових ініціатив щодо регулювання діяльності ПВК, включаючи Документ Монтре (2008) та Міжнародний кодекс поведінки для постачальників послуг безпеки. Визначено, що їх декларативний, рекомендаційний характер не створює ефективних правових механізмів для належної кваліфікації правопорушень, вчинених ПВК, та забезпечення притягнення винних до відповідальності. Наголошується на важливості визнання ПВК «Вагнер» транснаціональною злочинною організацією з боку уряду США (2023 рік) та ухвалення відповідної резолюції Верховною Радою України, як важливих кроків у напрямку формування консолідованої міжнародної правової позиції.

У статті обґрунтовується необхідність оновлення національних кримінально-правових підходів до кваліфікації дій учасників ПВК, зокрема за статтями Кримінального кодексу України, що стосуються найманства, участі у збройних формуваннях, створення терористичних організацій та участі у транснаціональних злочинних угрупованнях. Автори також висловлюють стурбованість щодо легітимізації ПВК у Російській Федерації, зокрема через інституціоналізацію ідеологічних проектів (наприклад, «клуб Вагнеренок»), які формують нову хвилю мілітаризованої молоді та несуть довгострокові загрози міжнародній безпеці.

Висновки статті окреслюють критичну необхідність удосконалення міжнародного правового регулювання, формування ефективної системи державного контролю за діяльністю ПВК, а також інтеграції кримінологічного аналізу в процес розробки політик безпеки. Запропоновані наукові підходи можуть стати підґрунтям для подальшої розробки нормативно-правових актів, спрямованих на запобігання деструктивному впливу ПВК на міжнародну безпеку, верховенство права та права людини.

Створення для групи життєвих умов, спрямованих на повне чи часткове її фізичне знищення, як форма геноциду

А. В. Андрушко — 2025-09-14

У статті досліджено проблемні питання такої форми геноциду, як створення для групи життєвих умов, спрямованих на повне чи часткове її фізичне знищення, за міжнародним та національним кримінальним правом.

Доведено, що заміна у п. 3 ч. 1 ст. 442 КК України терміна «розрахованих на» словосполученням «спрямованих на» звужує відповідність формулювання розглядуваної форми геноциду міжнародно-правовим стандартам, закріпленим у Конвенції 1948 року та Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Така термінологія є менш точною і створює ризики некоректної кваліфікації дій, які не мають ознак геноциду в його строгому юридичному значенні. У зв’язку з цим зроблено висновок про доцільність повернення до попереднього формулювання, яке краще відповідає міжнародно-правовому підходу до визначення цієї форми геноциду, оскільки дозволяє точніше відобразити як об’єктивні характеристики діяння – створення умов життя, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи, – так і їхню узгодженість із спеціальним наміром знищити захищену групу як таку.

З’ясовано, що на відміну від прямого вбивства членів групи, що є активним актом фізичного знищення з негайним ефектом, створення для групи умов життя, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення, передбачає поступове досягнення цієї мети («заподіяння повільної смерті») – зокрема, шляхом позбавлення їжі, ліків, житла тощо.

Доведено, що перелік методів (способів) умисного створення умов життя, розрахованих на фізичне знищення групи, не повинен бути вичерпним. Відповідні способи можуть різнитися залежно від конкретного контексту, культури, історичних обставин та тактики злочинців. Жорстко фіксований вичерпний перелік таких методів може обмежувати можливості реагування на нові або нетипові форми поведінки, спрямованої на фізичне знищення групи. Натомість орієнтовний (неповний) характер такого переліку забезпечує гнучкість і повноту правового регулювання, дозволяючи адаптувати правозастосування до реалій конкретних справ.

Встановлено, що депортація сама по собі не є способом такої форми геноциду, як створення умов життя, розрахованих на повне чи часткове фізичне знищення групи, оскільки фізичне знищення слід чітко відрізняти від простого розпорошення групи або вигнання її членів. Однак депортація може кваліфікуватися як геноцид, якщо вона супроводжується умисним створенням умов життя, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи.

Встановлено, що для кваліфікації певної ситуації як створення умов життя, розрахованих на фізичне знищення захищеної групи, достатньо, щоб ці умови об’єктивно мали здатність спричинити знищення принаймні частини групи; натомість фактична смерть окремих осіб унаслідок таких умов не є необхідною.

З’ясовано, що в контексті російсько-української війни дії, що полягають у блокаді населених пунктів, знищенні цивільної інфраструктури, перешкоджанні евакуації, доступу до гуманітарної допомоги і т. ін., можуть бути кваліфіковані як створення умов життя, розрахованих на фізичне знищення захищеної групи, але за умови доведення спеціального наміру знищити цю групу як таку, що є ключовою складністю у доказуванні цієї форми геноциду.

Встановлено, що на відміну від інших форм геноциду, створення для групи умов життя, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення, має колективний характер і не може обмежуватися впливом лише на одного члена захищеної групи.

Зрозумілість судових рішень як необхідна умова підвищення ефективності кримінального провадження в Україні

О. М. Бодунова — 2025-09-14

У статті досліджується правова природа зрозумілості судових рішень як засади кримінального провадження. Звернено увагу на те, що забезпечення зрозумілості судових рішень є ключовою передумовою реалізації принципів верховенства права, справедливості та доступу до правосуддя.
У контексті кримінального провадження зрозуміле, логічно структуроване та юридично обґрунтоване судове рішення не лише гарантує права сторін, але й сприяє формуванню єдності судової практики, запобігає свавіллю та підвищує довіру суспільства до судової системи.

Розкривається зв’язок між доступністю правового змісту судового рішення та рівнем довіри до судової системи. Проаналізовано міжнародні стандарти зрозумілості рішень та національну судову практику. Обґрунтовується теза, що незрозумілість судових рішень знижує ефективність правозастосування, унеможливлює належне оскарження рішень і порушує права сторін.

Зазначено, що зрозумілість судового рішення є не лише формальною вимогою, а змістовною складовою забезпечення ефективності кримінального провадження, правової визначеності та легітимності судового правозастосування в демократичній правовій державі. Тому, на нашу думку, удосконалення практики написання судових рішень можливе через: внесення до КПК України окремої норми про вимогу зрозумілості судового рішення; підвищення комунікативної компетентності суддів (навчання із правового письма); впровадження єдиного шаблону структури судового рішення з чітким поділом на частини (фактична, правова, мотивувальна, результативна); перегляд мовностилістичних стандартів – відмова від надмірної канцелярської мови, юридичних кліше та тавтологій; залучення громадськості та експертів до аналізу практики і вдосконалення форм судових актів.

Запропоновано концептуальні підходи до вдосконалення формування, структури й мови судових актів у кримінальному процесі України. Зрозумілість судового рішення є ключовим фактором, що впливає на ефективність кримінального провадження, правову визначеність та рівень довіри до судової системи. У національному правовому полі цей аспект недостатньо регламентований, що породжує суттєві виклики для сторін процесу та громадськості. Впровадження міжнародних стандартів зрозумілості, розвиток правового письма та зміна комунікаційної культури судової влади є необхідними умовами для реалізації принципів верховенства права та справедливості в Україні.

Забезпечення екологічної безпеки в умовах правової сингулярності: кримінологічний аспект

Є. С. Гетьман — 2025-09-14

Стаття досліджує вплив недоліків нормативно-правового характеру, спричинених правовою сингулярністю, на протидію екологічній злочинності на тимчасово окупованих територіях України та шляхи їх подолання. Визначено, що існуючі практики не відповідають масштабам екзистенційних загроз, спричинених тимчасовою окупацією території України. Акцентовано увагу на практичній значущості кримінальної відповідальності за створення екологічно небезпечної ситуації на тимчасово окупованих територіях України, що є ключовим елементом запобігання екологічній злочинності. Висловлено думку, що розв’язання цієї проблеми можливе через осмислення явища правової сингулярності. Проведено огляд наукової літератури з тематики екологічної безпеки та правової сингулярності, із наголосом на важливості проблематики, порушеної Ю.В. Орловим у 2018 році щодо впливу правової сингулярності на кримінально-правову охорону довкілля на тимчасово окупованих територіях. У статті розглянуто реальну фабулу, пов’язану із протиправним втручанням окупантів у водні ресурси (річка Берда та підземні водоносні горизонти) на тимчасово окупованій території частини Запорізької області, та проаналізовано конкретні загрози екологічній безпеці. Досліджено недоліки нормативно-правового регулювання кримінальної караності діянь квазікерівників, призначених окупаційною адміністрацією. Викладено позиції національних та міжнародних судових установ, а також проаналізовано положення міжнародного гуманітарного права. Запропоновано два можливих шляхи подолання наслідків правової сингулярності: пасивний (очікування змін у міжнародному гуманітарному праві) та активний (національне нормотворення). Пропоновано доповнити Кримінальний кодекс України новою статтею 441-1 «Вплив на навколишнє природне середовище внаслідок збройної агресії чи збройного конфлікту», диспозиція якої передбачає відповідальність представників держави-агресора та/або пов’язаних із нею осіб за рішення та/або дії, що призвели до заподіяння шкоди навколишньому середовищу за відсутності ознак екоциду, злочину агресії або воєнних злочинів. З кримінологічної точки зору, правова сингулярність розуміється як детермінанта екологічної злочинності, що являє собою втрату регулятивної функції правової норми (зникнення предмета правового регулювання) на тимчасово окупованих територіях України внаслідок насильницького запровадження фіктивної системи норм державою-агресором.

Суб’єкт порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю

Н. О. Гольдберг — 2025-09-14

У статті проведений правовий аналіз суб’єкта кримінального правопорушення, передбаченого статтею 333 Кримінального кодексу України. Систематизовані погляди науковців щодо визначення суб’єкта порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю – як загального, так і спеціального, обґрунтувавши доцільність розширеного тлумачення цього поняття. Визначено коло потенційних суб’єктів, які підлягають кримінальній відповідальності відповідно до статті 333 КК України. Проаналізовано судову практику, яка підтверджує доцільність врахування професійного статусу особи та форми співучасті при кваліфікації кримінального правопорушення.

Метою статті є проведення правового аналізу правового статусу суб’єкта порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю з метою удосконалення правозастосування і кваліфікації таких протиправних діянь.

В результаті проведеного дослідження зроблений висновок про те, що суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 333 КК України, може бути як фізична особа, яка взагалі не має дозвільних документів на здійснення міжнародних передач контрольованих товарів, так і особа, яка має відповідні повноваження, але порушує встановлені правила, а також службова особа уповноваженого державного органу, дії якої виходять за межі наданих повноважень або суперечать інтересам служби. Такий підхід узгоджується з принципами персональної відповідальності, індивідуалізації кримінального покарання та врахування реального змісту суспільно небезпечного діяння.

За умов вчинення протиправного діяння у співучасті або в рамках організованої злочинної діяльності, роль кожного учасника має визначатися з урахуванням фактичного розподілу функцій, ступеня участі та суб’єктивної обізнаності щодо протиправності дій. У разі залучення до злочину посадових осіб органів експортного контролю такі дії можуть отримати додаткову кваліфікацію як злочини у сфері службової діяльності. Такий підхід сприятиме більш точному правозастосуванню, унеможливленню уникнення відповідальності та забезпеченню захисту інтересів національної безпеки.

Запобігання ухиленню від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) під час війни в Україні

А. В. Гончаренко — 2025-09-14

У статті досліджено актуальні проблеми запобігання ухиленню від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів у період дії воєнного стану в Україні. Визначено, що на тлі значного фіскального навантаження, спричиненого війною, наявність розгалужених схем ухилення від оподаткування продовжує становити істотну загрозу для фінансової стабільності держави. Проте позитивні тенденції у сфері цифровізації податкових процедур, зростання результативності роботи фіскальних органів, а також інтеграція в міжнародні механізми фінансової прозорості дозволяють очікувати поступове звуження масштабів тіньових операцій.

Визначено основні чинники, що зумовлюють зростання податкових правопорушень в умовах збройного конфлікту. Проаналізовано сучасний стан правового регулювання у сфері запобігання ухиленню від оподаткування, охарактеризовано ключові виклики, що постають перед фіскальними органами.

Ухилення від сплати податків у період воєнного стану становить безпосередню загрозу економічній безпеці України. Ефективне запобігання податковим правопорушенням можливе лише за умови комплексного підходу, який поєднує вдосконалення правового регулювання, цифрову трансформацію фіскальної системи, підвищення ефективності діяльності контролюючих органів та формування культури відповідального платника. Розвиток податкової політики у воєнних умовах повинен бути спрямований на досягнення балансу між фіскальною стійкістю та підтримкою економічної активності.

Обґрунтовано напрями вдосконалення податкової політики з метою забезпечення економічної безпеки держави. З метою підвищення ефективності протидії ухиленню від сплати податків у період дії воєнного стану доцільно: розширити використання технологій штучного інтелекту для аналізу податкових ризиків та виявлення аномалій у звітності, удосконалити законодавчі механізми кримінальної та адміністративної відповідальності з урахуванням сучасних схем ухилення, посилити прозорість використання бюджетних коштів, зокрема тих, що спрямовуються на оборону, для підвищення довіри платників, підвищити фінансову грамотність населення щодо значення добровільного виконання податкових зобов’язань, запровадити механізми податкового стимулювання бізнесу, який зберігає діяльність в умовах війни та забезпечує зайнятість.

Кримінологічна характеристика умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання

Д. В. Ковальчук — 2025-09-14

Стаття присвячена кримінологічним аспектам умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання. З метою з’ясування особливостей кримінологічної характеристики умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, проаналізовано зміст обвинувальних вироків, постановлених судами України з 1 січня 2010 року по 30 червня 2025 року і розміщених у Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі – Реєстр). Під час моніторингу Реєстру виявлено 71 обвинувальних вироків, ухвалених за ст. 116 Кримінального кодексу України (далі – КК). З метою з’ясування кількісних та якісних вимірів цього виду вбивства проаналізовано офіційні статистичні дані (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення та результати їх розслідування, наданий Офісом Генерального прокурора) та спеціальну літературу.

У результаті аналізу встановлено дані щодо рівня цих злочинів. Зокрема, за останні 20 років у середньому щороку реєструвалось 10 вбивств, вчинених в стані сильного душевного хвилювання. Питома вага цих злочинів у структурі умисних вбивств та у структурі умисних вбивств, вчинених за пом’якшуючих обставин (статті 116–118 КК) залишалася стабільною (0,1% та 12,6% відповідно).

На основі аналізу обвинувальних вироків встановлено окремі соціально-демографічні, кримінально-правові ознаки особи злочинця. Більшість таких вбивств вчиняється членами сім’ї, як чоловіками, так і жінками. Отже, даний вид вбивства можна віднести до тих, які вчиняються на ґрунті сімейно-побутових конфліктів. Стан сильного душевного хвилювання зумовлений систематичним фізичним насильством з боку потерпілого. Соціально-правовий портрет особи злочинця можна окреслити так: це особи (як чоловіки, так і жінки), які перебувають у родинних стосунках з потерпілим, мають базову середню та профільну середню освіту, є працездатними, проте ніде не працюють і не навчаються, не мають судимості. На момент вчинення злочину не перебувають у стані сп’яніння. У вчиненому щиро розкаюються та повністю визнають вину.

Зроблено певні висновки щодо закономірностей механізму злочинної поведінки, основних причин та умов цього злочину. Констатується, що основною причиною цього злочину є провокуюча поведінка потерпілого, а також те, що у більшості випадків попередньо мало місце повторне вчинення домашнього насильства, де винна особа була жертвою, а потерпілий кривдником.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки

А. Л. Василюк — 2025-09-14

Актуальність теми статті зумовлена потребою в подальшому розкритті окремих аспектів проблематики звільнення від кримінальної відповідальності, в тому числі звільнення від неї у зв’язку зі зміною обстановки. Це зумовило постановку як мети статті розкриття, на основі аналізу норм КК України, сформованої судової практики і доктринальних підходів, особливостей звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки.

Визначено умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки, до яких на основі аналізу статті 48 КК України включено: 1) належність вчиненого особою діяння до числа кримінальних проступків або нетяжких злочинів за винятком діянь, вказаних у цій статті; 2) вчинення особою такого кримінального проступку або нетяжкого злочину вперше. Із урахуванням норм КК України і судової практики наведено коло випадків, за яких особа не підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки, і встановлено випадки, за яких особа вважається такою, яка вчинила злочин уперше.

На основі практики ВС вказано на дві підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності за статтею 48 КК України: 1) втрату суспільної небезпечності діянням; 2) втрату суспільної небезпечності особою, яка вчинила діяння. Обґрунтовано, що зміна обстановки унаслідок втрати діянням суспільної небезпечності не залежить від волі винної особи і в переважній більшості випадків стосується не конкретного кримінального правопорушення, вчиненого нею, а всіх подібних діянь, а її зміна внаслідок втрати суспільної небезпечності особою залежить від волі цієї особи і стосується конкретного кримінального правопорушення, вчиненого нею.

Розмежовано звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки і декриміналізацію діяння. Із урахуванням доктринальних підходів вказано на доцільність відмежування зміни обстановки від опосередкованої декриміналізації. Доведено, що зміна обстановки є юридичним фактом, наявність якого призводить до виникнення в суду права звільнити особу від кримінальної відповідальності на підставі статті 48 КК України.

Правова визначеність у кримінальному праві: доктрина та реальність правозастосування

Д. В. Ляшко — 2025-09-14

Метою проведеного дослідження є виявлення основних розбіжностей між доктринальним тлумаченням елементу верховенства права – принципу правової визначеності та його практичним втіленням його вимог у системі кримінального права України.

У статті проведено комплексний теоретичний аналіз принципу правової визначеності закону про кримінальну відповідальність. Розкрито основні підходи до розуміння та тлумачення поняття правової визначеності.

З’ясовано, що правова визначеність є елементом правової доктрини, запорукою справедливого судочинства та загальновизнаним принципом права, який встановлює вимоги до нормативно-правових актів, щодо: логічності їх викладу, чіткості формулювання, прозорості, послідовності та передбачуваності механізму внесення змін.

Досліджено її роль у забезпеченні сталості, передбачуваності та справедливості кримінального провадження. Проаналізовано основні недоліки нормативно-правового регулювання вимог правової визначеності кримінального закону, зокрема відсутність її офіційного закріплення на рівні національних правових актів.

Опрацьовано основні наукові дослідження, кримінальне законодавство та судову практику у цій сфері.

Виокремлено основні чинники, що перешкоджають реалізації принципу правової визначеності у кримінальному праві України: недостатня чіткість правових норм, правові прогалини та колізії, нестабільність законодавства, широкі дискреційні повноваження органів влади, непослідовність результатів судового тлумачення, проблеми практичного правозастосування. Констатовано, що забезпечення визначеності закону про кримінальну відповідальність є не лише теоретичною, а й дійсною практичною проблемою, яка потребує нагального вирішення.

Сформульовано висновки щодо стану забезпечення правової визначеності кримінального права України. Встановлено, що відсутність законодавчого визначення поняття правової визначеності, виокремлення та закріплення його основних елементів зумовлює його фактичну неефективність.

Наукова новизна дослідження полягає у застосуванні комплексного підходу до аналізу проблеми правової визначеності кримінального права, поєднанні теоретичних та практичних аспектів.

Кримінологічна детермінація легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом в умовах воєнного стану

О. В. Микитчик — 2025-09-14

Вказується, питання визначення легалізації (відмивання) майна, отриманого в результаті злочинної діяльності, має суттєве практичне та наукове значення для загальної системи протидії злочинності. Комплексне дослідження цієї важливої проблеми не тільки з позиції кримінального права, але й кримінології сприяє попередженню кримінальних правопорушень, скоєних посадовими особами у сфері економічної діяльності.

У статті визначені детермінанти, що впливають на вчинення легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом в умовах воєнного стану. Детермінація злочинності належить до визначальних при дослідженні будь-якого з її видів, включаючи й кримінальне правопорушення, передбачене ст. 209 КК України.

Зауважено, що в контексті сучасних глобальних викликів, пов’язаних із загострення збройного конфлікту з росією, в умовах постійного технологічного та економічного прогресу, процеси легалізації набувають більш високого ступеня тяжкості та латентності, ускладнюючи їх вчасне виявлення та запобігання, а також легалізація майна сприяє утриманню незаконно набутих коштів в тіньовій сфері, що впливає на фінансову стійкість та ефективність соціально-економічних систем держави.

Наголошено, що від розуміння детермінування злочинності залежить досягнення ключової мети кримінології, якою є наукове обґрунтування та вибір заходів запобігання кримінальним правопорушенням.

Визначено, що за змістом причини легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом слід класифікувати на соціально-економічні, організаційно-управлінські, політико-правові, морально-ідеологічні, військово-політичні, соціально-психологічні.
З’ясовано, що до умов, які сприяють скоєнню даного кримінального правопорушення, слід віднести явища, процеси, обставини, які сприяють або створюють можливість виникнення та прояву причин, які породжують наслідок. Причини формують мотивацію до злочину; умови – створюють можливість його реалізації.

Встановлено, що сутність детермінантів кримінальних правопорушень, пов’язаних з легалізацією (відмиванням) майна, одержаного злочинним шляхом, вчинених службовими особами у сфері господарської діяльності, виявляється у тому, що певні суспільні явища та процеси, впливаючи на формування негативних поглядів і установок у поєднанні з криміногенною мотивацією, зумовлюють злочинну діяльність.

Теоретико-правові засади кримінальних правопорушень, що вчиняються у сфері оподаткування

Ю. А. Мороз — 2025-09-14

В умовах глобалізації економічних процесів у всьому світі, стрімкого розвитку економіки, інформатизації державних і приватних структур різко підвищується рівень злочинності у сфері оподаткування. Вчинення кримінальних правопорушень у цій сфері є особливо небезпечним явищем, адже це призводить до ненадходження до бюджету країни коштів у великих розмірах і їх привласнення кримінально протиправними елементами. Окреслено, що кримінальні правопорушення у сфері оподаткування – це незаконні дії, спрямовані на ухилення від сплати податків або інших платежів до бюджету, які порушують податкове законодавство та завдають шкоди державним фінансам. Несплата податків до бюджету платниками податків негативно впливає на економічний розвиток України, зокрема на становлення бюджетної політики, фінансування соціально важливих програм, розвиток різноманітних галузей господарства. Такі протиправні дії зумовлюють покладення тягаря оплати, зазначеного вище, на добросовісних платників податків, які своєчасно виконують свої податкові зобов’язання, що провокує соціальну напруженість у суспільстві.

У статті з’ясовано, що оподаткування – це сукупність правових норм, які регулюють відносини між державою та платниками податків щодо встановлення, зміни, нарахування та сплати податків і зборів. Воно виступає предметом охорони з боку держави, а кримінальні правопорушення у цій сфері, зокрема ухилення від сплати податків, посягають на встановлений законом порядок мобілізації бюджетних коштів і тим самим завдають шкоди публічним інтересам. У разі вчинення кримінальних правопорушень у сфері оподаткування заподіюється значна матеріальна шкода державі, формуються нові злочинні угрупування, які нерідко об’єднують свої кримінально протиправні зусилля з державними або приватними структурами, в результаті чого значна частина коштів виводиться у кримінальний сектор. Досить часто такі дії супроводжуються виведенням коштів за кордон з використанням безготівкових активів, що ускладнює процес їх виявлення і, відповідно, запобігання їх вчиненню. Такі діяння призупиняють позитивні економічні процеси, нівелюють інвестиційну привабливість України, негативно впливають на суспільну свідомість громадян.

Щодо кримінальних правопорушень, пов’язаних з торгівлею людьми, вчинених у сфері туристичної діяльності

І. А. Нестерова — 2025-09-14

Визначається, що масштаби злочинності у сфері туристичної діяльності оцінити вкрай складно із-за відсутності офіційної статистики стосовно окремих видів кримінальних правопорушень, вчинюваних у даній галузі. Значна кількість кримінальних правопорушень, в тому числі торгівлі людьми під прикриттям туристичної діяльності, залишається латентною.

Доведено, що торгівля людьми – кримінальне правопорушення, яке не знає кордонів. З моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну у лютому 2022 р. ця проблема набула значно складнішого характеру. Для правопорушників, які займаються відповідними оборудками, Україна є одним з головних джерел надходження «живого товару» на «чорні ринки» Європи та Азії або часто є транзитною територією.

Визначається, що останні дослідження доводять, що у сфері туризму торгівля людьми все-таки, як правило, пов’язана з сексуальною експлуатацією людини або з використанням її в порнобізнесі. Правопорушники, що займаються торгівлею людьми (переважно жінками та дітьми), іноді ховаються під вивісками туристичних фірм. При цьому такі туристичні агентства здійснюють пошук жінок, їх вербування, як правило, для зайняття проституцією за кордоном, а також організовують їх відправлення.

Автор погоджується з думкою дослідників проблеми, які відзначають, що «добровольців» серед секс-працівників, зокрема й серед тих, які потрапляють за кордон за посередництвом турагентств, набагато більше, ніж жертв прямого насильства. Вербування жінок для їх використання у секс-бізнесі часто здійснюється саме через туристичні агенції. В той же час, в Єдиному державному реєстрі судових рішень вироків за ст. 149 КК України, де б фігурували представники вітчизняних туристичних фірм, практично немає, до того ж, як правило, в них вони виступають лише свідками. Однак, час від часу ЗМІ повідомляють про участь туристичних фірм в торгівлі людьми.

Зазначено, що з метою сексуальної експлуатації неповнолітніх правопорушники користуються готелями та іншими об’єктами проживання, тому що тут вони почуваються анонімними і безкарними. За зачиненими дверима готельного номера жорстоке поводження з дітьми може набувати різних форм: сексуальне насильство, проституція, порнографія або торгівля дітьми.

Автор звертає увагу на те, що розслідування торгівлі людьми, вчинюваних у даній сфері, здійснювати дуже складно (стосується насамперед розслідування торгівлі людьми, вчиненої за участі закордонних співучасників). Серед основних труднощів – відсутність міждержавних угод про співробітництво у сфері протидії торгівлі людьми між Україною і державами Близького Сходу, Латинської Америки тощо, а також дороговизна поїздок за кордон для проведення там слідчих дій. Дослідження підтверджують той факт, що іноді слідство не може навіть встановити імена сутенерів та інших причетних осіб з боку приймаючої «живий товар» сторони. Це призводить до того, що закордонні співучасники торгівлі людьми уникають притягнення до кримінальної відповідальності. Через деякий час безкарні ділки підшуковують в Україні нових партнерів для ведення незаконного бізнесу.

Проблеми кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків: міжнародний досвід та можливість його застосування для України у сфері житлового будівництва.

Д. Ю. Овсій — 2025-09-14

Податкові надходження є основним джерелом формування державного бюджету, що забезпечують фінансову основу для державних видатків. Обов’язок зі сплати податків та зборів є одним із конституційних обов’язків кожного громадянина України, згідно ст. 67 Конституції України кожна особа повинна сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Але масштабні випадки ухилення від сплати податків в Україні набули значних розмірів і створюють реальну загрозу для економіки країни, особливо в умовах повномасштабної агресії з боку російських військ. Механізм сплати податків, як своєрідний лакмус, зазнає змін під впливом політичного та соціально-економічного життя суспільства. Отже, однією з актуальних завдань сучасної держави є вдосконалення податкової політики, включаючи аспект протидії ухиленню від сплати податків.
Вдосконалення податкової політики може бути спрямоване на поліпшення регулювання розслідування кримінальних порушень в цій сфері. Проте, цей процес також може включати зміни у регулюванні з метою усунення причин, що призводять до ухилення від сплати податків (превентивне регулювання).

Розглядається аналіз зарубіжного досвіду в запобіганні ухиленню від сплати податків, з особливим акцентом на сфері житлового будівництва. Зважаючи на те, що проблема забезпечення належного житла стоїть перед державою, громадами та приватними особами, і враховуючи високий попит на житло як передвоєнний, так і внаслідок значних руйнувань житлового фонду та внутрішньої міграції, можна очікувати значне зростання активності в галузі створення житла з використанням різних фінансово-інвестиційних механізмів. Важливим аспектом в процесі створення житла є визначення бази для оподаткування та вчасна сплата податків, що є обов’язковим перед державою. Проведено порівняльний аналіз досвіду країн: ФРН, США, Францію, Об’єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Фінляндію, Королівство Люксембург, Швецарія, Республіки Азербайджанську та Республіки Казахстан. Основним спільним фактором для цих країн є застосування різноманітних репресивних заходів з метою протидії ухиленню від податкового зобов’язання та відповідальності і в більшості країн, включаючи Україну, переважає репресивний підхід, спрямований на покарання винних осіб, замість вирішення кореневих причин виникнення таких кримінальних порушень.

Кримінальна відповідальність військових командирів, інших осіб, які фактично діють як військові командири, та інших начальників за національним та міжнародним кримінальним правом

К. М. Плутицька — 2025-09-14

У статті здійснено комплексний аналіз кримінальної відповідальності військових командирів, осіб, які фактично діють як військові командири, та інших начальників за злочини, вчинені підлеглими, у світлі міжнародного та національного кримінального права. Актуальність дослідження зумовлена довготривалою війною, яку веде російська федерація проти України, що загострює питання притягнення до відповідальності не лише безпосередніх виконавців, але й командирів та начальників, які не забезпечили належного контролю за діями своїх підлеглих. У роботі здійснено порівняльно–правовий аналіз положень статті 28 Римського статуту Міжнародного кримінального суду та нової статті 31–1 Кримінального кодексу України (доповнено КК України 24 жовтня 2024 року). Досліджено юридичну природу командної відповідальності як особливої форми індивідуальної відповідальності, що настає не за співучасть у злочинах, а за бездіяльність. Висвітлено критерії встановлення фактичного командування і контролю, ступінь обізнаності щодо злочинів підлеглих (знав, повинен був знати, міг знати, свідомо ігнорував), а також обов’язки щодо запобігання, припинення чи повідомлення компетентних органів про вчинення злочину. Виокремлено відмінності у формулюваннях національної та міжнародної нормативної бази, зокрема в частині обсягу обов’язків командирів, ступеня доказування знання про злочин, можливостей вжиття заходів та оцінки об’єктивних обставин. Визначено, що Римський статут встановлює суворіші підходи, ніж КК України, особливо в частині стандартизації меж контролю. Проаналізовано правові та практичні труднощі притягнення до відповідальності командирів нерегулярних формувань, добровольчих батальйонів і приватних військових структур. Враховано напрацювання міжнародних трибуналів (ICTY, ICTR) у контексті тлумачення та доведення командної відповідальності. Зроблено висновок, що попри загальну гармонізацію українського законодавства з міжнародними нормами, зміст окремих понять потребує додаткового уточнення, а доказові стандарти – посилення для ефективного переслідування злочинів, учинених в умовах збройного конфлікту.

Автоматизація та алгоритмізація кримінально-правової кваліфікації в умовах цифрової трансформації правозастосування

О. В. Попович — 2025-09-14

Стаття присвячена теоретичним і прикладним аспектам кримінально-правової кваліфікації в умовах цифрової трансформації правозастосування. Підкреслено, що цифрові технології значно впливають на кримінально-правову сферу, змінюючи підходи до аналізу суспільно небезпечних діянь. Визначено, що кримінально-правова кваліфікація є ключовим елементом механізму кримінально-правового впливу, оскільки забезпечує юридичну оцінку діяння та є основою для притягнення особи до відповідальності чи звільнення від неї.

Розглянуто різні підходи до розуміння кваліфікації, наголошено на її складності й багатогранності. Встановлено, що розвиток цифрових технологій створює перспективи автоматизації правозастосування, зокрема процесу кваліфікації. Водночас підкреслено існування значних ризиків, пов’язаних із формалізацією ознак складу кримінального правопорушення, більшість з яких має оціночний характер і не піддається однозначному алгоритмуванню.

Зазначено, що алгоритмічні системи здатні аналізувати лише формалізовані дані, але не можуть враховувати психологічні мотиви чи соціальний контекст, які часто мають визначальне значення для правильної кримінально-правової оцінки діяння. Окреслено проблему так званого «чорного ящика» алгоритмів, коли навіть розробники не здатні пояснити логіку ухвалених системою рішень, що суперечить вимогам кримінального права щодо мотивування кожного вироку.

Проаналізовано приклади застосування алгоритмічних технологій у кримінальному судочинстві інших країн, де такі системи використовуються здебільшого для аналітики, прогнозування ризиків чи допомоги у прийнятті рішень, однак поки не здійснюють повноцінної правової кваліфікації діянь. В Україні впровадження цифрових технологій у цій сфері перебуває на початковій стадії й обмежується здебільшого автоматизацією адміністративних процедур без безпосереднього застосування алгоритмів для кваліфікації кримінально караних діянь.

Обґрунтовано необхідність розробки методології, яка дозволить чітко розмежувати ознаки, придатні для алгоритмізації, від тих, що потребують оцінки людини. Наголошено на важливості створення правових механізмів для забезпечення прозорості роботи алгоритмів, можливості перевірки їх рішень та гарантій захисту прав учасників кримінального провадження. Зроблено висновок, що впровадження цифрових технологій у кримінально-правову кваліфікацію можливе лише за умови дотримання балансу між технологічним розвитком і принципами справедливості, правової визначеності та захисту прав людини. Подальші дослідження мають бути зосереджені на створенні змішаних моделей правозастосування, де алгоритми відіграватимуть допоміжну роль, а остаточні рішення залишатимуться за правниками.

Воєнні злочини проти дітей у контексті гібридної агресії: виклики кримінально-правового захисту

Г. В. Татаренко — 2025-09-14

Стаття присвячена комплексному аналізу воєнних злочинів проти дітей у контексті сучасної гібридної війни, що триває внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Дослідження акцентує увагу на багатовимірності загроз, з якими стикаються діти під час збройного конфлікту: від фізичних форм насильства, депортації, примусового переміщення до вербування, інформаційного впливу й цифрової експлуатації. У роботі розглянуто динаміку змін у правовому регулюванні, зокрема прийняття Верховною Радою України Закону № 12170 та впровадження нової статті 448 Кримінального кодексу України – «Воєнні злочини проти дітей». Запровадження цієї норми аналізується крізь призму міжнародно-правових зобов’язань України відповідно до Римського статуту, Женевських конвенцій та Конвенції ООН про права дитини. Особливу увагу приділено цифровому виміру гібридної війни, що вимагає переосмислення традиційних механізмів кримінально-правового реагування. На основі аналізу задокументованих випадків залучення неповнолітніх до розвідки, диверсій та інших форм співпраці з агресором через онлайн-платформи (TikTok, Telegram, Roblox, Discord) автори обґрунтовують необхідність адаптації кримінального законодавства до умов цифрової трансформації збройних конфліктів. Водночас, науковий огляд демонструє, що в українському експертному середовищі вже сформовано потужний корпус думок щодо вдосконалення законодавства. Зокрема, піднімаються питання конкуренції кримінально-правових норм, розширення кола суб’єктів злочину, уніфікації санкцій та закріплення безстроковості притягнення до відповідальності. Окремий акцент зроблено на міжнародно-правових механізмах: арештних ордерах МКС щодо високопосадовців РФ, резолюціях ПАРЄ, позиції Комісії ООН, а також прикладах національного законодавства країн ЄС, Канади, Великої Британії. Стаття підкреслює необхідність системної міждисциплінарної відповіді на виклики, що поєднують воєнне, правове, гуманітарне та цифрове виміри. У підсумку формулюються пропозиції щодо подальшого удосконалення кримінального права України з урахуванням міжнародних стандартів, цифрових загроз та потреб практичного правозастосування в умовах збройного конфлікту.

Кваліфікуючі ознаки порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості

А. О. Ткаченко — 2025-09-14

Статтю присвячено кримінально-правовому аналізу кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності між ними відносин підлеглості. Здійснено теоретичне розкриття змісту поняття «кваліфікуючі ознаки»
у кримінальному праві та його значення для правильної правової кваліфікації кримінально-караного діяння. На основі системного аналізу диспозицій статті 406 Кримінального кодексу України визначено та охарактеризовано ряд кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак складу злочину.

У межах дослідження виокремлено кваліфікуючі ознаки, передбачені частиною 2 статті 406 Кримінального кодексу України, до яких віднесено: порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності між ними відносин підлеглості, що виявилося в завданні
побоїв чи вчиненні іншого насильства щодо кількох осіб, заподіяння легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, знущання або глумлення над військовослужбовцем.

Окрему увагу приділено тлумаченню та змістовному наповненню зазначених ознак, зокрема: вчинення злочину щодо кількох осіб, легкі тілесні ушкодження та середньої тяжкості тілесні ушкодження як окремі форми кваліфікуючих наслідків. Особливу увагу зосереджено на визначенні понять «знущання» та «глумлення», їхній правовій природі, змісту та значенню у контексті порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями. Розкрито їхню роль у формуванні об’єктивної сторони складу злочину.

Визначено особливо кваліфікуючі ознаки злочину, зокрема такі, що містяться в частині 3 статті 406 Кримінального кодексу України, а саме: вчинення злочину групою осіб, вчинення злочину із застосуванням зброї, спричинення тяжких наслідків, а саме заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження або смерті; доведення до самогубства; знищення чи пошкодження майна, щоспричинило значну матеріальну шкоду; самовільне залишення військової частини або місця служби чи дезертирство; самокалічення потерпілого; зрив виконання бойового завдання; масові безпорядки; порушення нормальної роботи (служби) відповідних підрозділів. За результатом аналізу судової практики, з метою ілюстративного прикладу наведено резонансні справи, у яких злочин було вчинено щодо кількох потерпілих військовослужбовців та із застосуванням зброї.

У результаті проведеного кримінально-правового дослідження обґрунтовано, що правильне розуміння та застосування кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак злочину, передбаченого статтею 406 Кримінального кодексу України, є необхідною умовою забезпечення законності, ефективності кримінально-правової охорони військової дисципліни та статутного порядку у Збройних Силах України

Порядок кваліфікаційного оцінювання суддів: проблемні аспекти оцінки доброчесності

О.Н. Владикін — 2025-09-14

Кваліфікаційне оцінювання суддів є наріжним каменем судової реформи в Україні, що має на меті га- рантувати незалежність, доброчесність та професійність судової системи. Ця стаття аналізує норматив- но-правову базу, що регламентує цю процедуру. Стаття має на меті виявити недоліки в механізмах оцін- ки доброчесності суддів, дослідити міжнародний досвід кваліфікаційного оцінювання суддів та розроби- ти ряд актуальних пропозицій для покращення такого оцінювання. Дослідження виявляє такі критичні проблеми, як суб’єктивність, потенційний політичний вплив та недосконалість критеріїв, що підривають об’єктивність оцінювання. На основі цього формуються конкретні пропозиції щодо більш об’єктивних та прозорих підходів до оцінки суддівської доброчесності. У статті проведено всебічний аналіз методологій оцінки суддів та кандидатів на посаду судді, затверджених Вищою кваліфікаційною комісією суддів, виявляючи проблеми законодавчого регулювання та відсутність чітких критеріїв доброчесності. Осо- блива увага приділяється проблемним аспектам кваліфікаційного оцінювання як у широкому (норматив- но-правове регулювання), так і у вузькому (використання способів оцінки) контекстах. Розглядаються інноваційні підходи, включаючи потенційне використання блокчейну та технологій штучного інтелекту, для підвищення прозорості та ефективності оцінювання. Увагу передусім приділено ролі громадськості у підвищенні довіри до судової системи та необхідності адаптації передового міжнародного досвіду, вклю- чаючи використання блокчейну та технологій штучного інтелекту. Як результат, представлено низку рекомендацій для покращення процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, з особливим акцентом на критерії доброчесності. Перспективою цього дослідження є продовження започаткованих та ініцію- вання нових дискусій щодо ефективності існуючих механізмів оцінки суддів. Висновки та рекомендації, представлені у статті, будуть надзвичайно корисними для суддів, правозахисників та громадських орга- нізацій, які активно працюють над реформою правосуддя у нашій державі.

Адвокатура в контексті євроінтеграції України: відповідність стандартам ЄС

Т.А. Кобзєва — 2025-09-14

Обраний Україною курс на європейську інтеграцію є складним і багатовимірним процесом, що потребує трансформації різних секторів державного управління та національної правової системи. Одним із важливих елементів цієї трансформації є адаптація адвокатури України до стандартів Європейського Союзу. Інститут української адвокатури як гарант захисту прав і свобод людини має не лише відповідати європейським стандартам формально, а й реалізовувати свою діяльність відповідно до міжнародних правових принципів.

У статті розглянуто сучасний стан адвокатури в Україні, проаналізовано її нормативно-правове забезпечення, зокрема Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», у порівнянні з міжнародними актами: Основними принципами щодо ролі адвокатів, Кодексом правил адвокат- ської діяльності Європейського співтовариства та Хартією ЄС про основні права. Особливу увагу приділено дослідженню змісту фундаментальних засад адвокатської діяльності, таких як верховен- ство права, законність, незалежність, конфіденційність та уникнення конфлікту інтересів.

У процесі дослідження проведено порівняльний аналіз моделей адвокатури України та Федератив- ної Республіки Німеччини як прикладу держави-члена ЄС, що дозволило виявити структурні й функ- ціональні відмінності. Хоча формально українське законодавство містить основоположні принципи адвокатської діяльності – їх практична реалізація залишається проблематичною. Серед основних викликів, які ускладнюють відповідність української адвокатури європейським стандартам – випад- ки тиску на адвокатів з боку правоохоронних органів, порушення адвокатської таємниці, корупційні прояви, обмеження професійних гарантій та недоліки системи безоплатної правничої допомоги.

На підставі проведеного дослідження автори пропонують шляхи щодо гармонізації національ- ної адвокатури із правовим простором ЄС: зміцнення адвокатського самоврядування, підвищення якості правничої освіти, розвиток міжнародного співробітництва, удосконалення механізмів забез- печення незалежності та захисту прав адвокатів.

Судовий діалог і процедура консультативних висновків Європейського суду з прав людини: теоретичні та практичні аспекти

Т.В. Корнякова — 2025-09-14

У статті розкрито юридичну природу судового діалогу та процедури консультативних висновків ЄСПЛ.

Протокол № 16 до ЄКПЛ підкреслює центральне місце національних судів у європейській сис- темі захисту прав і свобод людини, а також стимулює переосмислення ролі ЄКПЛ у внутрішньому правопорядку. Зокрема, Протокол № 16 посилює реалізацію принципу субсидіарності. Цінність та значення процедури консультативного висновку обумовлена тим, що враховуючи стрімкий розви- ток суспільних відносин, деякі аспекти захисту прав людини чітко не окреслені в практиці ЄСПЛ. Звернення до ЄСПЛ не тільки полегшує винесення належних рішень національними судами, але й запобігає необхідності подавати індивідуальні заяви для отримання роз’яснень щодо тлумачення ЄКПЛ.

У Протоколі № 16 до ЄКПЛ відсутня вимога його ратифікації всіма державами-учасницями Кон- венції, отож саме в необов’язковості і полягає основний ефект процедури консультативного вис- новку ЄСПЛ. З моменту ратифікації Україною Протоколу № 16 Верховний Суд жодного разу не звертався до ЄСПЛ щодо отримання консультативних висновків. Для України Протокол № 16 утво- рив відносно новий правовий інструмент, який ще тільки впроваджується в національну судову практику.

Зазначено, що Україна є однією з країн, яка має право звертатися до ЄСПЛ за консультативними висновками, але на практиці цей механізм використовується недостатньо. Протокол № 16 інсти- туціоналізує та легалізує судовий діалог. Верховні (касаційні) суди під час вирішення особливо делікатних справ щодо порушення конвенційних прав людини можуть ініціювати процедуру кон- сультативного висновку ЄСПЛ. Процедура судового діалогу є факультативною, а консультативні висновки характеризуються власною специфікою.

Зроблено висновок, що судовий діалог між ЄСПЛ та національними судами має перспективи ста- ти ключовим елементом сучасної системи захисту прав і свобод людини в Європі. Консультативні повноваження ЄСПЛ, встановлені Протоколом № 16 мають потенціал сприяти гармонізації правозастосування на національному рівні та зміцнити принцип субсидіарності.