Аналітично-порівняльне правознавство

Особливості договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу

І.С. Лукасевич-Крутник — 2024-05-11

Стаття присвячена визначенню особливостей договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу та його місця в системі цивільно-правових договорів крізь призму положень Концепції оновлення Цивільного кодексу України.

Зазначається, що рекодифікація Книги 5 Цивільного кодексу України передбачає комплексний перегляд норм окремих видів договорів, внесення в систему цивільно-правових договорів нових договірних конструкцій та виключення окремих договірних зобов'язань. Втім про договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу в переліку договірних зобов'язань, що не відповідають сучасній динаміці розвитку, не йдеться. Тому видається доречним, щоб досліджувана договірна конструкція залишилась в оновленій редакції Цивільного кодексу України як один із різновидів договору купівлі-продажу.

Застосування загальних положень про договір купівлі-продажу до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу має основоположне значення для визначення правової природи цього договору та його цивільно-правового регулювання. Віднесення договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу до договорів про передачу майна у власність зумовлено тим, що за досліджуваним договором від однієї сторони до іншої у власність передається товар.

Проте договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу має ряд особливостей, які дозволяють виокремити його як самостійний різновид договору купів- лі-продажу. Передусім це предмет договору - електрична чи теплова енергія, газ або інші ресурси. Другою особливістю є спосіб виконання договору - безперервна передача споживачеві енергетичних та інших ресурсів здійснюється лише через приєднану мережу. Третьою особливістю є те, що передача енергетичних ресурсів зумовлює ряд прав та обов'язків сторін договору, не характерних для інших різновидів договору купівлі-продажу.

Стратегічні напрями співпраці між Україною та Турецькою Республікою через призму ратифікації угоди про вільну торгівлю

С.С. Мороз — 2024-05-11

Стаття присвячена дослідженню стратегічним напрямам співпраці між Україною та Турецькою Республікою через призму ратифікації Угоди про вільну торгівлю.

Науковий інтерес до теми викликали положення Угоди про вільну торгівлю між Урядом України та Урядом Турецької Республіки в частині правових зобов'язань держав та їх наслідки для сторін.

В статті автором проаналізовано в історичній ретроспективі Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Турецькою Республікою. Також, проаналізовано Рамкову угоду між Урядом України та Урядом Турецької Республіки про співробітництво в сфері високих технологій, авіаційній та космічній галузях її вплив на Угоду про вільну торгівлю та формування. Аналіз даної Рамкової угоди автором здійснено через призму визначених правових зобов'язань держав, зокрема, досліджено правові зобов'язання України в частині надання пільг та преференцій турецьким компаніям.

Окрім того, досліджено Меморандум про взаєморозуміння щодо Угоди про вільну торгівлю між Урядом України та Урядом Турецької Республіки та двосторонньої торгівлі між Урядом України та Урядом Турецької Республіки. Зокрема, автором здійснено аналіз положень Меморандуму в частині запропонованих правових механізмів захисту ринку збуту сільськогосподарської продукції.

Зміст Угоди про вільну торгівлю між Урядом України та Урядом Турецької Республіки було проаналізовано з урахуванням положень Угоди про сільське господарство Світової організації торгівлі.

На виконання постановленої мети даного дослідження автором було досліджено положення Конституції України в частині регулювання принципів здійснення зовнішньо-економічної діяльності щодо відповідності змісту положень Угоди про вільну торгівлю між Урядом України та Урядом Турецької Республіки вітчизняному законодавству.

Права людини у глобалізованому просторі: природно-правовий вимір

А.С. Романова — 2024-05-11

Стаття присвячена філософсько-правовим проблемам природно-правового виміру прав людини у глобалізованому просторі, що полягає у збереженні та втіленні ціннісних аспектів національних правових систем у міжнародному правовому просторі.

Наголошено, що на основі міжнародного досвіду втілення норм природного права у загальнодержавне законодавство, варто формувати концептуальне бачення і розуміння принципу людиноцентризму і олюднення права, адже природно-правова «основа» притаманна будь-якому правовому явищу. Гуманізм, антропоцентризм, повага до права, пріоритет забезпечення і реалізації прав людини повинні стати основою глобалізованого правового простору.

Зазначено, що глобалізаційні процеси у праві варто спрямовувати на втілення загальнолюдських ціннісних принципів та ідеалів у національні правові системи на засадах їх спільного визнання. Важливу роль у цьому процесі відіграє національна ментальність і культурні традиції, хоча, звичайно, жодна цивілізована держава не заперечуватиме цінність людського життя, свободи і людської гідності.

Наголошено, що вектор розвитку глобалізаційних процесів у праві необхідно спрямовувати на актуалізацію ціннісних аспектів, що здатні об'єднати людство, особливо в кризові періоди розвитку суспільства. Під час війни росії проти України проявляється важливість природно-правових норм у забезпеченні життєдіяльності соціуму. Під час воєнного стану права людини законно можуть обмежуватися, але природні права є транснаціональними і забезпечуються на основі принципу гуманізму, взаємодопомоги та милосердя.

Акцентовано увагу на тому, що держава повинна контролювати дотримання прав людини через діяльність уповноважених органів, а також, через інформування громадян про їхні права та свободи і важливість їх забезпечення не тільки з боку держави, а й необхідність поважати кожним громадянином права іншої особи як запоруку толерантного співіснування та функціонування правового, демократичного суспільства.

Історичні передумови та еволюція принципу незмінюваності суддів

А.М. Тимчишин — 2024-05-11

У статті розглянуто принцип незмінюваності суддів як ключовий елемент забезпечення незалежності судової системи, що є важливим інструментом для здійснення справедливого правосуддя та становлення демократичного суспільства. Аналізуючи історичний розвиток, еволюційні зміни та сучасне застосування принципу, автор досліджує, як принцип незмінюваності суддів сприяє захисту від необґрунтованого звільнення та політичного втручання в діяльність судді, водночас забезпечуючи стабільність та передбачуваність у правосудді. В статті також обговорюються сучасні виклики, зокрема корупція та політичний тиск, які можуть підривати ефективність цього принципу, та пропонуються можливі рішення і надаються рекомендації для їх подолання. Особлива увага приділяється потребі в балансі між захистом суддів та забезпеченням їх відповідальності, що є вирішальним для підтримки довіри громадськості до судової системи.

Дана стаття може мати значну практичну користь для різних категорій читачів, зокрема, для суддів, практикуючих юристів, законотворців, дослідників, здобувачів вищої освіти за напрямком «право» для подальших досліджень у сфері правосуддя, а також матеріалом для академічного вивчення.

В цілому, наукова стаття сприяє підвищенню обізнаності про важливість принципу незмінності суддів, висвітлює його роль у захисті правової держави та демократії, і може слугувати основою для практичних заходів у сфері правосуддя та законотворчої діяльності.

Правові новели реорганізації суб'єктів господарювання

П.С. Борцевич — 2024-05-11

Стаття присвячена дослідженню сучасних підходів правового регулювання реорганізації суб'єктів господарювання. В статті наголошується на тому, що ефективний процес реорганізації потребує вирішення багатьох питань, головними з яких є розпорядження активами суб'єкта господарювання. Вирішення майнових аспектів реорганізації суб'єкта господарювання потребує максимального та об'єктивного врахування законних інтересів учасників суб'єкта господарювання.

В статті наведено приклад сучасного правого регулювання поділу акціонерного товариства на основі аналізу норм нового Закону України «Про акціонерні товариства». В статті наголошується на тому, що з прийняттям в 2023 році нового Закону України «Про акціонерні товариства» вдосконалено підходи до організації проведення поділу акціонерного товариства.

Важливе значення появи новел в правовому регулюванні реорганізації акціонерного товариства заслуговує врахування законодавцями стандартів Європейського Союзу в цій сфері. Зокрема, в чинному Законі України «Про акціонерні товариства» знайшли відображення умови та процедури поділу акціонерних товариств, що передбачені в Директиві Європейського Парламенту і Ради ЄС 2017/1132/ЄС від 14 червня 2017 року щодо деяких аспектів корпоративного права.

В статті проведено дослідження положень Директиви 2017/1132/ЄС від 14 червня 2017 року в частині організації поділу акціонерного товариства та здійснено порівняльну характеристику положень Закону України «Про акціонерні товариства», якими передбачено основи організації поділу акціонерних товариств на предмет врахування стандартів Європейського Союзу в цій сфері. Відмічено, що поділ акціонерного товариства для забезпечення прав та інтересів акціонерів має здійснюватися на основі їх волевиявлення, яке формується завдяки узгодженню та опублікуванню проєкту поділу товариства та його фаховій експертній оцінці незалежними експертами.

У висновках наголошується на тому, що положеннями чинного Закону України «Про акціонерні товариства» враховані основні аспекти стандартів ЄС в частині реорганізації акціонерного товариства, що повинно сприяти підвищенню рівня захисту прав та інтересів акціонерів.

Поняття, правові особливості та значення договору енергопостачання

Т. Гнатюк — 2024-05-11

У статті проаналізовано поняття договору енергопостачання, його істотні ознаки та важливість його укладання для України в умовах війни. З початком використання електроенергії у XIX столітті постачання енергії було часто організоване через укладання угод між виробниками та споживачами, які встановлювали умови постачання. У XX столітті у багатьох країнах були створені універсальні системи постачання енергії, де договори енергопостачання стали стандартними та регульованими державою. У зв'язку з розвитком технологій та зростанням конкуренції, умови договорів стали більш різноманітними, включаючи фіксовані та змінні ціни, умови доставки та оплати.

З підвищенням уваги до проблем зміни клімату, у договорах енергопостачання з'явилися умови, спрямовані на стимулювання використання відновлювальних джерел енергії. Саме тому автором здійснено аналіз чинного законодавства, що регулює питання укладання даних договорів та систему їх дійсності. Зроблено висновок про важливість та необхідність якісного та своєчасного енергопостачання для українського народу. Звернено увагу на необхідність створення механізмів запасного енергозабезпечення в разі крайньої необхідності, розрахунків за електроенергію в умовах обмеженого доступу до енергетичних ресурсів, а також додаткові заходи щодо безпеки для забезпечення неперервного функціонування електромережі та електростанцій у разі воєнних загроз. Дійшли до висновку, що у контексті України, яка має складну енергетичну систему та залежність від імпорту енергоресурсів, договори енергопостачання відіграють важливу роль у забезпеченні стабільності та розвитку енергетичного сектору країни. Аналіз договору енергопостачання свідчить про постійні зміни у взаємодії між постачальниками та споживачами енергії, відображаючи зміни у технологіях, економіці та енергетичних політиках.

Аналіз положень Комюніке з впровадження Європейського зеленого курсу "Готові до 55"

М.М. Дутов — 2024-05-11

З метою досягнення цілі Європейського кліматичного закону Європейського Союзу щодо скорочення викидів парникових газів на 55% до 2030 року, Комісія ЄС пропонує внести зміни до європейського енергетичного та кліматичного законодавства. Ці зміни включають 16 початкових законодавчих та стратегічних пропозицій, що стосуються енергетичного та кліматичного законодавства, та ці пропозиції розглянуто у цій статті. Проведено порівняльне дослідження існуючих правових положень з пропозиціями Комісії ЄС, визначено відмінності, що пропонуються до прийняття у оновлених нормативно-правових актах.

Виявлено, що запропоновані зміни спрямовані на посилення існуючих законодавчих актів з клімату та енергетики шляхом внесення в першу чергу змін до їхніх цілей, сфери застосування та структури. Зміни також стосуються системи торгівлі квотами на викиди, розподілу зусиль між державами-членами, оподаткування енергії, енергоефективності та впровадження відновлюваних джерел енергії. Пакет реформ включає в себе нові інструменти, такі як введення другої системи торгівлі квотами на викиди парникових газів для секторів будівництва та транспорту, використання Механізму коригування вуглецевих викидів та впровадження Соціального кліматичного фонду. Комісія ЄС активно використовує комбінацію законодавчих норм і політичних інструментів, що базуються на цінах.

Однак кількість та характер суперечок, які можуть виникнути між запропонованими заходами, ще не є до кінця зрозумілими. Так, зараз важко оцінити можливість досягнення скорочення викидів парникових газів у транспортному та будівельному секторах лише за 9 років до 2030 року на підставі застосування запропонованих інструментів. Також проблема амбітної мети в умовах скорочення часу до 2030 року також виявляється в можливо нереалістичному графіку досягнення окремих цілей в означені проміжки часу.

Інформована згода у господарсько-правовому полі адитивного виробництва

В.В. Вашкович — 2024-05-11

Дана стаття присвячена розкриттю значення інформованої згоди у правовідносинах, що виникають при застосуванні тривимірної друкованої біопродукції, насамперед, через призму договірного права.

В рамках даної статті було досліджено правову природу 3О-біодруку та його роль у трансформації та вдосконаленні сучасної системи охорони здоров'я та надання медичної допомоги та медичних послуг. Розкривається зміст та умови, які необхідна містити інформована згода, зокрема, інформацію щодо інформацію про: пристрій (включатиме інформацію про виробника та технічні характеристики пристрою); біочорнила (зокрема, джерело походження матеріалу, патологічний стан реципієнта, біо- сумісність матеріалу; подальше використання матеріалу (коли особа пацієнта і донора співпадають); результати проведення подібних експериментальних досліджень; процес імплантації; всі можливі конфлікти інтересів; а також умова про «мінімальні ризики», що включатимуть припустимі результати та побічні ефекти.

Акцентується увага на тому, що через користь, яку можуть принести адитивні технології для життя та здоров'я людини, питання етики та законодавчого регулювання даної сфери повинні бути розв'язані до впровадження даних технологій сфері медицини.

Аналізується роль договірного права у врегулюванні відносин, пов'язаних із застосуванням тривимірної друкованої біопродукції, що матиме значення для визначення права власності та суб'єктів відповідальності за шкоду, яка може бути задана особі. Остання може бути врегульована договором між виробником і медичним закладом, виробником програмного забезпечення і власником 30-принтеру тощо, якщо ними виступають різні суб'єкти за окремим договорм.

Для досягнення поставленої мети, у роботі були застосовані характерні для правової науки методи. Серед них наявні діалектичний метод пізнання правової дійсності, методи аналізу та синтезу, системно-структурний метод, формально-логічний метод, що використовувався при аналізі теоретико-правових розробок і наукових досліджень, що стосуються, найбільш суттєвих досягнень у сфері тривимірної друкованої біопродукції.

Порядок впровадження системи комплаєнсу в банку

А.К. Мулик — 2024-05-11

В сучасних умовах глобалізації та посиленої конкуренції у фінансовому секторі, запровадження системи комплаєнсу в банку стає надзвичайно актуальним завданням.

Так, як банківські установи є провідними учасниками фінансової системи, їх стабільність має важливе значення для економіки держави. Діяльність банківських установ спрямована на запобігання фінансових злочинів, таких як відмивання грошей та фінансування тероризму, шляхом комплаєнсу, який полягає у перевірці клієнтів, моніторингу фінансових операцій та виявлення підозрілих транзакцій, запобігання криз та фінансових збоїв.

Відповідно до зростаючих вимог регуляторних органів, а також з урахуванням потенційних фінансових ризиків і загроз з боку недобросовісних клієнтів чи злочинних груп, банкам необхідно вдосконалювати свою систему управління ризиками та забезпечувати відповідність усіх операцій законодавству та стандартам. Це створює необхідність у розробці та впровадженні ефективної системи комплаєнсу, що забезпечує дотримання всіх правових та етичних норм у фінансовій діяльності банку, а також вчасного виявлення та запобігання можливим порушенням законодавства та ризикам. В даному контексті вивчення та аналіз процесу впровадження системи комплаєнсу стає важливим завданням, яке вимагає ретельного дослідження та визначення оптимального порядку дій для досягнення успішних результатів у забезпеченні внутрішнього контролю та відповідності в банку.

Система комплаєнсу, або внутрішній контроль, визначається як набір процедур, політик та стандартів, які спрямовані на забезпечення виконання всіх внутрішніх та законодавчих вимог в банку, а також на виявлення, оцінку та управління різноманітними ризиками, пов'язаними з діяльністю банку.

У цьому науковому дослідженні ми розглянемо процес впровадження системи комплаєнсу в банку у контексті вимог нормативного регулювання та міжнародних стандартів, а також дослідимо практичні аспекти її впровадження, включаючи структуру команди комплаєнсу, інструменти моніторингу та звітності, а також вплив системи комплаєнсу на ділову стратегію та репутацію банку. Наше дослідження покладе акцент на важливості правильної організації процесу впровадження системи комплаєнсу для забезпечення довіри клієнтів та збереження стабільності банку в умовах сучасного фінансового середовища.

Окремі аспекти впливу цифровізації на розвиток господарських правовідносин

О.А. Осінська — 2024-05-11

Стаття присвячена теоретичному осмислення впливу цифровізації на господарські правовідносини залежить від двох основних етапів цифрової зрілості підприємства: 1) оцифрування та автоматизація, 2) цифровізація та цифрова трансформація.

Зроблено висновок, що на першому етапі у цифрову форму переводиться лише частина управлінських та контрольних функцій, а тому зміна внутрішньогосподарських відносин стосується діяльності структурних підрозділів апарату управління підприємства: бухгалтерський облік, внутрішній контроль, договірна, маркетингова, кадрова, планова робота. Також створюється структурний підрозділ інформаційних технологій. В умовах віддаленого розташування структурних підрозділів підприємства забезпечується організаційна єдність на основі застосування інтернет технологій. Локальними актами підприємства запроваджуються правила ведення електронного документообігу, цифрової безпеки, збереження комерційної таємниці та взаємодії між структурними підрозділами на основі цифрових технологій. Вплив цифровіза- ції на організаційно-господарські відносини на першому етапі полягає у створенні веб-сайту на якому відповідно до вимог чинного законодавства суб'єкти господарювання оприлюднюють інформацію про свою діяльність. В електронному вигляді відбувається ліцензування господарської діяльності. Виробничо-господарські відносини на першому етапі цифровізації полягають у створенні підприємством сайту для просування виробленого товару та послуг підприємства або забезпечення контактів з контрагентами та споживачами, але це не призводить до зміни бізнес-моделі підприємства. Обґрунтовується, що на другому етапі цифровізації змінюється бізнес-модель підприємства, віртуалізація його господарської діяльності може бути повною або частковою. Підприємство для здійснення господарської діяльності у цифровому просторі може створювати віртуальні та реальні структурні підрозділи. Для належної організації внутрішньогосподарських відносин між ними можуть бути використані такі господарсько-правові засоби як локальні нормативні акти підприємства та внутрішньогосподарські договори. Віртуальне підприємство може бути складною господарською системою де виникають внутрішньосистемні правовідносини, що мають організаційно-господарський характер, а також зовнішні виробничо-господарські та цивільно-правові відносини.

Формування системи "договірної безпеки" України як складова сучасної архітектури міжнародного миру й безпеки євроатлантичного регіону

С.А. Горовенко — 2024-05-11

У статті проаналізовано міжнародно-правові передумови, основні етапи, досягнення та поточний стан зовнішньополітичної діяльності України в сфері безпеки протягом останніх двох років. Автор, в першу чергу, намагається проаналізувати роль і наслідки реалізації стратегії малих «альянсів» безпеки, які домінувала в Україні у 2020-2021 роках, а також продемонструвати, яким чином зазначена стратегія трансформувалась, із початком повномасштаб- ної збройної агресії проти України, з огляду на актуальні виклики суверенітету, територіальній цілісності та незалежності України.

Більше того, автор операціоналізує концепцію (системи) «договірної безпеки» як можливого етапу розширення системи «колективної оборони», сформованої в євроатлантичному регіоні в межах Організації Північноатлантичного договору (НАТО). В центрі цієї концепції, зрозуміло, знаходиться України, з огляду на своє унікальне геополітичне розташування на Європейському континенті.

Автором були детально проаналізовані Київський безпековий договір (2022), який заклав теоретичні основи концепції «договірної безпеки», та Спільну декларація про підтримку України (2023), яка є міжнародно-правовим рамковим договором, що визначає міжнародно-правові передумови формування «договірної безпеки» як складової системи підтримання міжнародного миру і безпеки, як в Україні, так і, відповідно, в євроатлантичному регіоні.

Також автором проведений загальний огляд укладених, на виконання Спільної декларації про підтримку України, у 2024 році Угод про співробітництво у сфері безпеки. Це, втім, закладає передумови для подальшого наукового опрацювання зазначених документів, їх сильних і слабких сторін, міжнародно-правових зобов'язань держав-партнерів та України, аналізу їх сукупної дії та можливих загроз для і наслідків від їх реалізації.

Зрештою, ця наукова робота присвячена аналізу унікального шляху України, в умовах її спротиву і вжиття заходів оборони від збройної агресії Російської Федерації, щодо приєднання до Організації Північноатлантичного договору в довгостроковій перспективі, а також дослідженню дій України із розбудови власної спроможності та гарантування безпеки до моменту такого приєднання.

Спільні політики Європейського Союзу

І.Ю. Дір — 2024-05-11

У статті узагальнено проаналізовано основні політики Європейського Союзу. Було виявлено, що спільні політики Євросоюзу базуються на трьох основних принципах: наділення компетенцій, пропорційності та субсидіарності. Спільні політики у певних галузях базуються на тому, що тільки Євросоюз має право приймати закони. До таких сфер, де ЄС має виняткові повноваження, відносять: митний союз; правила конкурентоздатності у межах єдиного ринку; монетарна політика (для держав-членів єврозони); торгові та міжнародні угоди; спільна рибна політика ЄС. У деяких сферах законодавчі акти ухвалюють як держави-члени ЄС, так і сам Євросоюз. Було проаналізовано, що до таких сфер відносять: єдиний ринок; працевлаштування та соціальна політика; економічна, соціальна та територіальна згуртованість; сільське господарство; рибальство; навколишнє середовище; захист прав споживачів; транспорт; транс'європейські мережі; енергетика; правосуддя та основоположні права людини; міграція та внутрішні справи; громадське здоров'я; дослідження та космос; співробітництво з питань розвитку та гуманітарна допомога. Також у певних сферах ЄС допомагає державам-членам створювати законодавство, зокрема це стосується таких галузей: громадське здоров'я (певні аспекти), промисловість, культура, туризм, освіта, молодь та спорт, цивільний захист та адміністративне співробітництво. Крім того, було виявлено, що більшість науковців до найважливіших спільних політик ЄС відносять: спільну сільськогосподарську політику, спільну рибну політику, правила конкурентоздатності, спільну зовнішню політику та політику безпеки. Було проаналізовано, що законодавчою базою спільних політик ЄС виступають регламенти, Договір про Європейський Союз та Договір про функціонування Європейського Союзу. Крім того, було визначено, що всі політики Євросоюзу формуються на основі довгострокових стратегій, які містять ключові напрямки розвитку.

Правові засади оборонної стандартизації Європейського Союзу

В.М. Подойніцин — 2024-05-11

У статті визначено проблеми та завдання Європейського оборонного агентства, історичний розвиток агентства, а також наведено національну систему військової стандартизації України і конструкцію приведення її у відповідність з європейською моделлю, зокрема створення організаційних форм діяльності в сфері стандартизації відповідно до міжнародної та європейської практики. Також сформульоване питання щодо правових засад оборонної стандартизації, яка має прямий вплив на захист суверенітету, територіальної цілісності і безпеки держав, що входять в міжнародні і регіональних оборонних організацій.

Зазначено, що для приєднатися України до європейського співтовариства потрібно створити та впровадити національну систему стандартизації у сфері оборони.

Стандартизація в контексті асоціації України з Європейським союзом стає інструментом забезпечення національної безпеки та обороноздатності. Національна безпека розглядається як чинник, що гарантує захист конституційних прав, свобод, гідний рівень життя громадян, захист суверенітету, територіальної цілісності та сталий розвиток України, оборону та безпеку держави, захищеність особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Гармонізація адміністративно-правового законодавства зі стандартизації у сфері оборони держав Європейського союзу є ключовим чинником забезпечення сумісності озброєнь та інших засобів, використовуваних збройними силами європейських країн.

Встановлено, що для розвитку системи стандартизації озброєння та військової техніки, зокрема стосовно проведення випробувань, у якості інформаційної бази рекомендовано використовувати стандарти НАТО із врахуванням вітчизняного досвіду системи стандартизації в області розробки вимог надійності та стійкості до впливу зовнішніх факторів. Впровадження стандартів НАТО рекомендовано здійснювати методом перевидання (перероблення, перекладу) із залученням вітчизняних фахівців з військової стандартизації.

Зроблений висновок, що для імплементації досвіду розвинених країн Заходу в українське правове поле є потреба виконати ретельний аналіз адміністративно-правового законодавства зі стандартизації у сфері оборони США та деяких європейських країн-членів НАТО.

Обмеження академічної свободи у практиці Європейського суду з прав людини

А.С. Славко — 2024-05-11

Академічна свобода є однією із запорук розвитку суспільства як такого, адже вона відіграє критичну роль для наукових досліджень і технічного прогресу. Про важливість академічної свободи свідчить також те, що її згадано у низці актів - від Хартії основних прав Європейського Союзу до Великої хартії європейських університетів. Значну увагу академічній свободі приділяє також Рада Європи.

Академічна свобода знаходить свій прояв у дослідженнях, викладанні та навчанні. Також окремі дослідники серед складових академічної свободи називають можливість поширювати результати своїх досліджень і зберігати права інтелектуальної власності на них. Академічну свободу прийнято тлумачити і як індивідуальне право, і як право інституцій, яке проявляється у їх можливості бути автономними та провадити незалежну політику.

У світлі практики Європейського суду з прав людини академічна свобода є складовою свободи вираження поглядів. Відповідно, обмеження академічної свободи вважаються допустимими у випадку, якщо вони відповідають загальним вимогам трискладового тесту (законність, легітимна мета, пропорційність). Саме ці обставини аналізував Європейський суд з прав людини у низці справ, які стосувались академічної свободи. До проаналізованих справ належать Lombardi Vallauri v. Italy, Sorgug v. Turkey, Kharlamov v. Russia, Mustafa Erdogan and Others v. Turkey, Ayuso Torres v. Spain та Kula v. Turkey. Дослідження позицій Суду свідчить, що останній визнає важливість академічної свободи, навіть у випадках, коли проголошуються тези, які когось ображають, бентежать чи викликають обурення (наприклад, критика процедури обрання вченої ради, рішення Конституційного суду чи Конституції як такої). Члени академічної спільноти повинні мати змогу долучатись до публічних обговорень за напрямками своєї діяльності. При балансуванні права на приватність та академічної свободи важливо врахувати додаткові гарантії, які мають члени академічної спільноти. При цьому, здійснюючи обмеження академічної свободи національні суди повинні враховувати так званий «охолоджувальний ефект», який будь-які санкції за висловлювання справляють на загальний стан академічної свободи в державі.

Забезпечення відповідності законів про люстрацію вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права: європейські стандарти

Ю.А. Слюсаренко — 2024-05-11

Виявлено коло міжнародних актів регіонального характеру, які покликані відновити цивілізовану, ліберальну державу, засновану на принципі верховенства права, а також ті міжнародні акти, які регулюють суспільні відносини, що виникають в державах-членах Ради Європи при здійсненні очищення влади. Проаналізовано Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1096 (1996) «Про заходи, спрямовані на ліквідацію спадщини колишніх комуністичних тоталітарних режимів». Акцентовано увагу на таких негативних явищах, які зазначені в ній і які попри те, що було створено нормативно-правовий та організаційно-правовий механізми очищення влади, викорінити не вдалось, що призвело до загроз новоствореній демократії. Звертається увага на застосування процесуальних засобів, притаманних такій державі, а також на баланс, який має бути дотриманий при їх застосуванні, щоб держава з молодою демократією не стала не кращою за тоталітарний режим, який має бути ліквідований. Підкреслюється, що самі по собі права людини є цінністю і права мають бути забезпечені навіть тим людям, які, коли вони були при владі, самі їх не дотримувалися.

Проаналізовано Керівні принципи для забезпечення відповідності законів про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права. Виокремлено такі вимоги до національного законодавства про очищення влади: 1) спрямованість люстрації на такі дві загрози: загроза основоположним правам людини та загроза процесу демократизації; 2) заборона помсти, в тому числі - політичної; 3) заборана зловживанням результатами люстраційного процесу (в тому числі - заборона полічному зловживанню; заборона соціальному зловживанню); 3) мета люстрації - захист новоствореної демократії; 4) створення спеціальної незалежної комісії з люстрації, до складу якої входять шановані суспільством громадяни; 5) люстрація застосовується до суб'єкта, який обіймає конкретну посаду і використовує цю посаду для вчинення дій/бездіяльності, що становлять загрозу створенню вільної демократії - використовує посаду для порушення прав людини, блокування демократичних процесів; 6) коло посад, до яких застосовується люстрація - має бути обмеженим; 7) підстави вибору посад для люстрації - посади державної служби, які передбачають значну відповідальність за визначення або виконання державної політики та заходів, що стосуються внутрішньої безпеки або посади державної служби, які передбачають надання наказу та/ або вчинення порушення прав людини (правоохоронні органи, служба безпеки і розвідки, судові органи та прокуратура); 8) термін позбавлення посади на підставі люстрації - не довше п'яти років; 9) особам, які віддавали накази, вчиняли або значною мірою сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, може бути заборонено обіймати посади; якщо органом було вчинено серйозні порушення прав людини, то вважається, що його член, працівник або уповноважений був учасником цих порушень, якщо він обіймав високу посаду в цьому органі, допоки він не зможе довести, що не брав участі в плануванні, керівництві чи здійсненні таких політики, практик або дій; 10) заборона піддавати посадовця люстрації виключно через членство або діяльність на користь будь-якій організації, які були законними на момент такого членства або діяльності (крім випадків, зазначених у попередньому підпункті), або через особисті погляди чи переконання; 11) можливість люстрації «свідомих співробітників», які разом з органами державної влади дійсно брали участь свідомо, розуміючи наслідки, у серйозних порушеннях прав людини та фактично заподіяли шкоду іншим особам; 12) забезпечення повного належного процесуального захисту особам, які підлягають люстрації.

Звертається увага на Бангалорські принципи поведінки суддів та кореляцію з ними законодавства України.

Контроль дотримання норм міжнародного гуманітарного права при використанні зброї керованої штучним інтелектом

Т.Ю. Федчук — 2024-05-11

Намагання держав регулювати розвиток технологій стають унікальною проблемою, коли йдеться про штучний інтелект (далі - ШІ). Неможливо спрогнозувати усі можливі наслідки від його застосування у військовій сфері, зробивши вибір на користь його переваг. Світ усвідомив факт, що використанням зброї керованої ШІ потребує не тільки правового врегулювання, а й контролю дотримання міжнародно-правових норм, перегляду методів ведення війни відповідно до нової реальності. Визначення того, що являє собою "зброя зі штучним інтелектом”, власне "штучний інтелект”, їх правовий статус - залишаються відкритими для інтерпретації у технічному, військовому та правничому середовищах.

У статті проаналізовано окремі питання врегулювання розробки, поширення та застосування зброї зі штучним інтелектом (далі - ЗШІ). Наголошено, що хоча системи з ШІ є принципово новим способом ведення війни, контроль за їх використанням і накладання обмежень не становлять абсолютно нової задачі для міжнародного гуманітарного права (далі - МГП). Воно і нині базується на сталих принципах, що використовувалися для регулювання існуючих типів зброї і повинні розповсюджуватися на використання ЗШІ: принцип розрізнення цілей, принцип пропорційності, принцип уживання заходів обережності під час атаки.

Водночас ШІ має низку характеристик, які ускладнюють контроль над ним. Будучи технологією загального призначення, ШІ має безліч невійськових і оборонних застосувань. На відміну від військових технологій, він розробляється переважно в цивільному секторі. І хоча широке поширення ШІ ставить під питання повну заборону його військового застосування, міжнародне співтовариство має спільно працювати над регулюванням або забороною певних видів використання військового ШІ.

Оптимальним вирішенням проблеми може стати прийняття відповідного міжнародного кодифікованого нормативного акту, що визначав би поняття, регулював створення, застосування автономних систем ЗШІ, а також містив механізми контролю та відповідальності за порушення цих норм.

Двадцятиріччя Закону України "Про державну підтримку сільського господарства України": чи є майбутнє?

Х.А. Григор’єва — 2024-05-11

У статті проведено аналіз двадцятирічної історії існування спеціального Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України». Прийнятий у 2004 році цей Закон був вимогою часу - він став ключовим законодавчим актом, яким фактично закладено основу подальшого якісного розвитку агропротекційного права. Двадцятирічне існування цього Закону вимагає аналізу його еволюції та проблемних питань, визначення тенденцій розвитку та реального впливу на суспільні відносини. Такий фундаментальний аналіз дасть змогу відповісти на головне питання: чи здатен цей Закон ефективно регулювати агропротекційні відносини у складних умовах сьогодення, враховуючи воєнні та післявоєнні виклики. Проведене дослідження було структуроване за трьома етапами трансформації Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України»: етап апробації первинної моделі (2004-2008 роки); етап антикризової модернізації (20092019 роки); етап вимушеної модернізації (2020 - до сьогодні). У цілому, проаналізувавши двадцятилітню історію еволюції Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України», можна зробити висновок про те, що цей Закон не виконує покладені на нього суспільно важливі завдання. Найбільш концептуальний вигляд він мав у своїй первинній редакції; найменш концептуальний - сьогодні. Значна частина його норм протягом всього періоду існування залишалася декларативною, що загалом надзвичайно негативно відбивалося на регулюванні агропротекційних відносин: декларативні, непрацюючі норми усією своєю масою створювали викривлене уявлення про актуальну систему державної підтримки сільського господарства. Чинним агропротекційним законодавством не передбачено жодних «стовпів», тобто ключових правових механізмів підтримки - натомість зараз Закон містить розрізнений перелік окремих механізмів із більшим чи меншим ступенем деталізації їх регулювання. Навіть воєнний стан та необхідність особливої підтримки сільськогосподарських товаровиробників у період 2022-2024 років не підштовхнули нормотворця до концептуального реформування чинного агропротекційного законодавства, однак нагальна необхідність його проведення вже очевидна.

Окремі аспекти державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою

Н.В. Ільків — 2024-05-11

Статтю присвячено дослідженню стану правового регулювання права постійного користування земельною ділянкою в Україні. Акцентовано увагу на змінах у правовому регулюванні земельних відносин у ході земельної реформи, що, відповідно, вплинули на зміну суті права постійного землекористування. Законодавчі спроби змусити суб'єктів права постійного користування земельними ділянками до переоформлення права призвело до зменшення кількості його об'єктів, неодноразово змінювався суб'єктний склад цього права. Однак, дане право існує, й очевидно існуватиме й надалі, зумовлюючи необхідність законодавчого врегулювання та аналізу судової практики.

Здійснено системний аналіз права постійного користування земельними ділянками, визначення механізмів реалізації права постійного користування за умови державної реєстрації права, встановлення шляхів ефективного використання земель, які перебувають у постійному користуванні різних суб'єктів, в умовах законодавчих перетворень.

Підсумовано, що зміни у правовому регулюванні інституту права постійного користування земельними ділянками очікувано забезпечать збільшення надходжень до бюджету, сприятимуть прозорості земельних відносин через можливість укладення договорів суборенди земельних ділянок, запобігатимуть корупції у земельній сфері, сприятимуть визначенню юридичної долі права постійного користування осіб, які відповідно до ст. 92 ЗК не включені до переліку суб'єктів, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності. Водночас, законодавчі прогалини у регулюванні права постійного користування земельною ділянкою потребують подальших наукових досліджень та формулювання пропозицій з вдосконалення земельного законодавства України.

Набуття права власності на землю іноземними особами за законодавством України та Канади

Т.О. Коваленко — 2024-05-11

У статті проведено порівняльно-правове дослідження специфіки набуття та здійснення права власності на землю іноземцями, особами без громадянства та іноземними юридичними особами за законодавством України та Канади, в результаті чого обґрунтовано найбільш прийнятний для України канадський досвід правового регулювання у вказаній сфері.

Встановлено, що в науці земельного права України одним із найбільш дискусійних є питання щодо можливості, обсягів, умов та підстав надання права власності на землю іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, особливо зважаючи на приписи ст. 13 Конституції України, яка проголошує всю землю власністю Українського народу. Не вирішено це питання остаточно в земельному законодавстві, так як доступ іноземних осіб до права власності на землі сільськогосподарського призначення може бути наданий лише після позитивного рішення Всеукраїнського референдуму.

Проведене дослідження показало, що законодавство Канади передбачає можливість встановлення обмежень набуття права власності на землю іноземними суб'єктами як на рівні федерації (дворічна заборона придбання житлової нерухомості, включаючи вільні земельні ділянки, призначені для житлової забудови), так і на рівні окремих провінцій та територій. На рівні провінцій та територій є різні юридичні моделі обмеження доступу іноземних осіб до права власності на землю, насамперед сільськогосподарського призначення. Так, законодавчі обмеження набуття права власності на землю іноземними особами відсутні в Британській Колумбії, Онтаріо, Ньюфаундленді і Лабрадорі, Нью-Брансвіку і Новій Шотландії. Водночас в Альберті, Саскачевані, Манітобі, Квебеку доступ іноземних осіб до права власності на землю істотно обмежується, зокрема, шляхом встановлення максимальних розмірів земельних ділянок, які вони можуть набути на праві власності.

В статті стверджується, що встановлення в законодавстві Канади обмежень при набутті права власності на землю, насамперед сільськогосподарського призначення, обумовлюється потребою забезпечити першочерговий доступ до земель громадян Канади та корпорацій Канади, що може бути орієнтиром при врегулюванні цих питань в українському земельному праві. Законодавство Канади як на федеральному рівні, так і на рівні окремих провінцій та територій передбачає досить ефективні механізми юридичної відповідальності у випадку порушення законодавчих обмежень доступу іноземних осіб до права власності на землю, які варто передбачити в українському законодавстві.

Політика ЄС у ділянці обігу земель сільськогосподарського призначення: загальна характеристика

М.А. Копиця — 2024-05-11

В умовах розвитку земельної реформи в Україні та її наближення до членства в ЄС особливої актуальності набуває вирішення питання обігу земель сільськогосподарського призначення. Запропонована до уваги стаття присвячена аналізу політики Союзу щодо розроблення та реалізації нормативно-правових актів, які регулюють обіг земель сільськогосподарського призначення, з огляду на її доктринальне та практичне значення в контексті перехідного періоду в Україні. Досліджено питання складного взаємозв'язку між законодавством ЄС та регулюванням права власності на землю в його державах-членах. Проаналізовано юридичну базу, передбачену статтею 345 Договору про функціонування ЄС, яка зберігає автономію держав-членів в ухваленні рішень щодо права власності на землю, водночас наголошуючи на дотриманні принципів вільного руху капіталів. Запропоновано короткий огляд ключових юридичних інструментів Союзу, які стосуються розробки та реформування земельної політики, спільної аграрної політики та фінансового регулювання, що безпосередньо впливають унормування земельних відносин, у тому числі права власності на сільськогосподарську землю. Крім того, запропоновано ознайомитися із аналізом політики ЄС щодо вирішення таких проблем як концентрація земельних ділянок та масове відчуження власності, у т. ч. рекомендації для країн-членів щодо захисту сільськогосподарських земель від спекулятивних операцій та монополізації. Також обговорено нещодавні судові прецеденти, зокрема, рішення Суду ЄС щодо запровадження в Болгарії вимог про місце проживання для придбання землі, яке підкреслює суперечності між цілями національної політики та принципами ЄС у досліджуваній ділянці.

Деякі питання забезпечення відновлення земель в умовах розвитку ринкових відносин

Т.В. Лісова — 2024-05-11

Статтю присвячено актуальним питанням забезпечення відновлення земель в умовах розвитку ринкових відносин. Досліджено законодавче забезпечення становлення та розвитку ринку земель сільськогосподарського призначення. Детально проаналізовано негативні процеси щодо сучасного стану земель, найбільш загрозливими характеристиками якого є їх деградація й опустелювання, та причини стрімкого погіршення їх стану впродовж останніх років.
Підкреслюється, що формування ринку земель складається з двох елементів: ринку земель сільськогосподарського призначення та несільськогосподарського призначення. Розмежовано поняття “обіг земельˮ та “ринок земельˮ. Зазначається, що обіг земельних ділянок здійснюється як в умовах становлення та розвитку ринкових відносин, так і в умовах відсутності ринку земель.
Досліджено проблему збереження якісного стану земель, родючості ґрунтів, їх охорони та своєчасного відновлення в умовах зміни власників та орендарів сільськогосподарських земель в умовах розвитку ринкових відносин. Наведено наукові праці вчених щодо вирішення зазначеної проблеми.
Проаналізовано вплив якісного стану земель на вартість земельних ділянок та особливості визначення їх нормативної та експертної грошової оцінки. Акцентовано увагу на фіксації стану земель у відповідній документації. Звернено увагу на правові наслідки випадкового знищення або пошкодження об’єкта оренди з боку орендаря.
Досліджено недоліки правового забезпечення виконання обов’язків власниками та користувачами земельних ділянок щодо відновлення родючості ґрунтів, а також інших корисних властивості землі.
Зазначається, що невиконання землекористувачем, зокрема орендарем, обов’язків з від- новлення якісного стану земель відповідно до ст. 143 Земельного кодексу України є підставою для примусового припинення його прав на земельну ділянку. Проаналізовано порядок примусового припинення прав на земельні ділянки. Запропоновано шляхи вдосконалення законодавства у вказаній царині. Зроблено пропозиції щодо встановлення якісного стану земельної ділянки на момент її відчуження.
Акцентовано увагу на забезпеченні дієвого державного контролю за своєчасним відновленням земель.

Правові аспекти державної кредитної підтримки сільського господарства

Є.О. Платонова — 2024-05-11

В сучасних умовах військових дій на території України, загострення проблем економічного, соціального та політичного характеру надзвичайно актуалізується питання побудови дієвої системи заходів державної кредитної підтримки сільського господарства. Встановлено, що традиційні заходи підтримки сільського господарства України в кредитній сфері, а саме: кредитна субсидія, надання поворотної фінансової допомоги фермерським господарства є недостатніми для стабілізації ситуації в фінансово-кредитній сфері.

Проаналізовані нормативно-правові зміни, здійснені протягом воєнного періоду, які характеризуються запровадженням деяких нових агропротекційних механізмів (бюджетних субсидій, спеціальних бюджетних дотацій). Зазначено, що важливим кроком, спрямованим на спрощення доступу підприємств мікро, малого, середнього бізнесу до банківського кредитування шляхом здешевлення вартості кредитів, стала оптимізація кредитування у рамках державної програми «Доступні кредити 5-7-9 %».

Встановлені сучасні проблеми, тенденції та перспективи земельно-іпотечного кредитування сільського господарства. Зазначено, що позитивними тенденціями, спрямованими на ефективне функціонування іпотечного кредитування сільськогосподарських виробників є: розблокування земельно-іпотечного кредитування сільського господарства шляхом законодавчого врегулювання обігу земель сільськогосподарського призначення, а також покращення ситуації у відносинах надання державних гарантій виконання аграрних кредитних зобов'язань. В рамках перспективного законодавства відбувається відпрацювання механізму передачі права оренди земель сільськогосподарського призначення в якості забезпечення за аграрними розписками. Зроблений висновок про необхідність формування дієвої інституційно-правової системи кредитування сільського господарства.

Правове регулювання ядерної та радіаційної безпеки при експлуатації атомних електростанцій

М.В. Шульга — 2024-05-11

В статті розглядаються проблеми правового регулювання ядерної та радіаційної безпеки, які виникають у процесі експлуатації атомних електростанцій. На підставі законодавчого визначення таких правових категорій як радіаційна та ядерна безпека, радіаційний захист, що мають державою гарантувати життя і здоров'я людини, головна увага зосереджується на аналізі правового режиму земель як основи життєдіяльності людини, що зазнали радіоактивного забруднення, які законом відносяться до техногенно забруднених.

Аналізується генеза законодавства, яке закріплює визначення даних земель, наголошується на тому, що ці землі - результат господарської діяльності людини, тобто йдеться про наслідки антропогенної діяльності, при висвітленні особливостей правового режиму техногенно забруднених земель за основу приймається їх поділ на радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені. Названі землі, перебуваючи у державній власності, не можуть передаватися у приватну власність, входять до зони відчуження та зони обов'язкового (безумовного) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Проживання і постійне перебування людей на території цих зон заборонено законом. Земельні ділянки, розташовані у зоні гарантованого добровільного відселення, належать теж до радіоактивно забруднених і використовуються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Окремо аналізуються новели чинного законодавства, які стосуються включення з метою відновлення радіоактивно забруднених земель до складу екологічної мережі та пов'язані із створенням Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. Наголошується, що частина території заповідника, створеного за рахунок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення, перебуваючи на кордоні із Республікою Білорусь, зумовлює додаткові обмеження її правового режиму. В даному випадку йдеться про зміну цільового призначення частини відповідних земель, які переведені до земель оборони.

У висновках підкреслюється, що землі, які зазнали радіоактивного забруднення потребують першочергового відновлення, яке сьогодні здійснюється природним шляхом. Правовий механізм відновлення стану таких земель недосконалий і потребує суттєвих змін. На часі - розроблення та затвердження Стратегії повернення до господарського обігу радіоактивно забруднених земель

Систематизація українського звичаєвого права: історико-юридичний аспект

М.М. Бедрій — 2024-05-11

Стаття присвячена історико-юридичним проблемам дослідження систематизації звичаєвого права українського народу. З'ясовано, що систематизація звичаєвого права є різновидом систематизації права та може здійснюватися як шляхом інкорпорації, так і кодифікації. Правові звичаї записувалися та поміщалися в збірник у разі їхньої інкорпорації. Натомість при кодифікації звичаєві норми пристосовувалися до вимог форми, структури та змісту законодавчого тексту. На відміну від простої письмової фіксації, в ході кодифікації законодавець мав можливість змінити, звузити чи доповнити зміст норми звичаєвого права.

Звичаєве право як кодифікаційний матеріал відіграло важливу роль у процесі становлення законодавства на українських землях. Норми звичаєвого походження присутні як у визначних пам'ятках українського права, так і в маловідомих актах місцевої влади. Опираючись на існуючі в суспільстві правові звичаї, законодавці мали намір творити право, яке відповідало тогочасній дійсності. Досліджуючи тексти давніх законів, виникає можливість виявити зміст правових звичаїв, які діяли до їхнього прийняття. Натомість ототожнення положень закону, що мають звичаєве походження, з правовими звичаями є некоректним і не відповідає природі цього явища. Правові звичаї, що були кодифіковані, трансформувалися в законодавчі приписи.

Історико-юридичне дослідження систематизації українського звичаєвого права має низку проблем. По-перше, важко визначити, в якому випадку відбулася трансформація норми звичаєвого права у положення закону, а в якому - запис у правничу книгу. Адже в давні часи закони часто нагадували такі правничі книги чи де-факто були ними, мали казуїстичний і фрагментарний характер. По-друге, інколи неможливо довести, що відповідне положення законодавства мало саме звичаєве походження. Коли ж навіть це вдається, то виникають труднощі з доведенням, що це норма звичаєвого права саме українського, а не іншого народу. Як відомо, правові звичаї сусідніх (деколи й віддалених) народів часто бувають подібними чи навіть ідентичними.

Становлення й розвиток законодавства Західноукраїнської Народної Республіки

Д.О. Беззубов — 2024-05-11

У статті досліджено історико-правові аспекти становлення й розвитку законодавства ЗУНР, зокрема констатовано, що початком нового етапу розвитку державотворчих процесів на західноукраїнських землях стало їх входження до складу Австрійської імперії наприкінці XVIII ст. З'ясовано, що в роки Першої світової війни політичне життя на західноукраїнських землях активізувалося в контексті імперської політики і національного руху, спрямованого на формування національної держави.

З'ясовано, що активізація законодавчої діяльності на західноукраїнських землях пов'язана з подіями 1 листопада 1918 р., зокрема з проголошенням незалежної української держави на західноукраїнських землях, із центром у Львові. Основним політичним органом, відповідальним за розбудову національної держави на західноукраїнських землях, стала Українська Національна Рада. 13 листопада 1918 року УНРада прийняла "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії", який завершив процес конституційного оформлення новоствореної держави. формування норм права, які регулювали основні сфери суспільного життя. Окрім того, було розроблено й ухвалено низку законодавчих актів, що мали регулювати комплекс питань стосовно господарських відносин, фінансової сфери та майнових зобов'язань, а також окремі аспекти цивільного й кримінального права. Констатовано, що важливим документом став «Акт Злуки» між УНР і ЗУНР, ухвалений 22 січня 1919 року, адже він має вагоме правове, політичне та історичне значення для українського сьогодення, оскільки стає консолідувальним чинником суспільної свідомості.

Автор статті наголошує, що характерними рисами національного законодавства в Західноукраїнській Народній Республіці часу була лаконічність і впровадження системи адміністративної відповідальності за порушення правових норм, а також видання різних підзаконних актів у вигляді розпоряджень.

Проблемні аспекти впровадження штучного інтелекту у сфері юриспруденції

В.І. Гришко — 2024-05-11

Стаття присвячена висвітленню проблемних аспектів впровадження штучного інтелекту у сфері юриспруденції, зокрема в окремих галузях права. Зважаючи на стрімкий розвиток можливостей нейронної мережі, штучний інтелект виступає інструментом швидкого виконання задач та обробки інформації в різних сферах суспільства, в тому числі у юриспруденції. Тому для всебічного аналізу необхідно виділити проблемні області реалізації такого явища.

Зазначено, що на сьогодні відсутній єдиний підхід до визначення поняття штучного інтелекту. Автори наводять декілька дефініцій даному поняттю задля найбільш повного розуміння сутності штучного інтелекту. В законодавстві відсутній нормативно-правовий акт, присвячений питанню суті та порядку використання штучного інтелекту, що і породжує такі дилеми. Незважаючи на широке використання можливостей штучного інтелекту серед громадян, відсутні зацікавленість, фінансування та розроблення навчальних методик щодо ефективного застосування штучного інтелекту у професійній діяльності з боку владних органів. Також наводиться, що впровадження штучного інтелекту у професійну діяльність вимагає кадрового забезпечення фахівцями, які зможуть обслуговувати програмне забезпечення.

Проаналізовано проблематику впровадження штучного інтелекту у сфері судочинства. Використання штучного інтелекту судами загрожує підривом автономії судів та незалежності суддів. Штучний інтелект не здатний всебічно оцінити докази та прийняти рішення в силу етичних та моральних норм. Відкритими залишаються питання прозорості судів, гарантування основоположних прав та свобод людини, програмної надійності.

Розглянуто правовий статус штучного інтелекту у цивільному праві. Оскільки штучний інтелект здатний створити твір, залишаються відкритими питання захисту авторських прав, які використовує штучний інтелект та юридичної відповідальності у випадку порушення авторських прав. Дискусійною та неоднозначною темою є визначення штучного інтелекту суб'єктом чи об'єктом у цивільних правовідносинах.

Визначено, що впровадження штучного інтелекту у кримінальному провадженні може стати чинником збільшення кібератак на нейронну мережу з метою викрадення, знищення, оприлюднення даних.

Судовий прецедент в романо-германській правовій сім'ї

А.Р. Іванів — 2024-05-11

Статтю присвячено дослідженню інституту судового прецеденту в романо-германській правовій сім’ї. Встановлено, що країни романо-германської правової сім’ї на відміну від країн англосаксонської правової сім’ї під впливом римського права, в умовах кодифікації права визначили для себе пріоритетним джерелом права - закон, а не прецедент. Проте, фіксується поступове підвищення ролі судового прецеденту в країнах континентального права, зумовлене низкою чинників, що сприяють активізації судової нормотворчості. По-перше, у зазначених країнах продовжують існувати галузі права, які з різних причин або не мають правового регулювання, або регулюються лише загальними відсильними нормами чи рамковими положеннями. Законодавець з об'єктивних причин не може передбачити все різноманіття явищ реального життя. Це підштовхує судові інстанції до прийняття правових положень, здатних заповнити прогалини в правовій регламентації суспільних відносин. По-друге, відбувається помітне відставання законодавства від суспільних відносин, що динамічно змінюються, внаслідок чого формуються великі сегменти суспільного життя, що регулюються правовими актами, які втратили свою актуальність. Сучасні реалії, багато в чому насичені непрогнозованими подіями, актуалізують потребу правових систем до адаптації. Усе це сприяє зверненню до судових прецедентів, які слугують не лише інструментом розв’язання конкретних спорів, а й засобом розвитку права, даючи змогу заповнити існуючі «прогалини в праві».

Зроблено висновок, що у романо-германській правовій сім’ї реальна юридична сила судового прецеденту визначається не стільки її формальним закріпленням у правових актах, скільки фактичними життєвими обставинами. Реальні ситуації, а також практична необхідність і потреба в прецеденті як джерелі права відіграють ключову роль у визначенні його істинного правового статусу та юридичної сили. Судовий прецедент у країнах континентального права набуває дедалі більшої значущості, з плином часу стаючи невід’ємним елементом динамічного й адаптивного правового регулювання, а норми, що встановлюють загальнообов’язкову силу прецедентів і дискреційні повноваження уповноважених органів, дедалі частіше зустрічаються як у сфері публічного, так і у сфері приватного права цих країн. Судовий прецедент в зазначених країнах слід розглядати як джерело права з практичної точки зору, акцентуючи увагу на розв’язанні проблем, що виникають у процесі правозастосування.

Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків як загальноправова проблема

А.М. Кучук — 2024-05-11

Актуальність дослідження обумовлюється недостатнім вивчення питання обов'язку дітей, що досягли повноліття, піклуватися про непрацездатних батьків та потребою з'ясування загально правових характеристик цього обов'язку. Обґрунтовано, що підґрунтям розуміння питання обов'язку дітей, що досягли повноліття, піклуватися про непрацездатних батьків має бути розуміння юридичного обов'язку як такої належної поведінки, що передбачає або усвідомлене добровільне взяття на себе відповідного зобов'язання, або свідома згода особи на наявність у неї відповідного зобов'язання; самого лише юридичного припису недостатньо (такий юридичний припис має сприйматися особою як необхідний, справедливий тощо). Акцентовано увагу, що саме загально теоретичне розуміння питання обов'язку дітей, що досягли повноліття, піклуватися про непрацездатних батьків має бути основою для галузевого регулювання відповідних відносин. При цьому основою такого розгляду є розмежування морального зобов'язання та правового зобов'язання (відмінність права від звичайного примусу).

Проаналізовано контрадикційність положень законодавства щодо обов'язку дітей, що досягли повноліття, піклуватися про непрацездатних батьків у контексті дієздатності, а також інституту цивільної відповідальності власника джерела підвищеної небезпеки.

Охарактеризовано відмінність природи обов'язку дітей, що досягли повноліття, піклуватися про непрацездатних батьків від юридичного обов'язку захищати Вітчизну (який виникає за аналогічних умов). Акцентовано увагу на відсутності повного свідомого сприйняття першого, його безстроковості, неврахуванні індивідуальних особливостей реалізації та ін. Відзначено доцільність урахування соціальних зобов'язань держави при визначенні змісту обов'язку дітей, що досягли повноліття, піклуватися про непрацездатних батьків.

Правове забезпечення медіації в Україні: недоліки та перспективи вдосконалення крізь призму досвіду країн Європейського Союзу

І.М. Лукашевич — 2024-05-11

У змісті статті автором досліджено особливості правового забезпечення медіації в Україні та країнах Європейського Союзу. Незважаючи на те, що на сьогодні в юридичній науці сформовано значний науковий масив праць, які стосуються тих чи інших аспектів медіації, варто відзначити, що питання правового забезпечення медіації в Україні не знайшли свого належного наукового опрацювання. Особливо актуальними є сучасні дослідження питань правового забезпечення медіації з огляду на високий ступінь його змінюваності в Україні.

На підставі критичного аналізу положень законодавства України в сфері медіації, визначено його недоліки та перспективи вдосконалення. В якості недоліків правового забезпечення медіації в Україні відзначено наступні: а) відсутність положень, які б регламентували питання медіативних процедур, зокрема до подання звернення до суду, під час судового провадження, а також під час виконання судового рішення тощо; б) неузгодженість його категоріально-понятійного апарату із усталеною законодавчої термінологією (наприклад, термінів «конфлікт» та «спір»); в) неточність правового забезпечення принципів медіації; г) поверхнева, занадто загальна регламентація самого процесу медіації; д) неврахування європейського стандарту прозорості медіації тощо.

Аналіз особливостей правового забезпечення країн ЄС (Франції, Німеччини, Італії, Австрії та ін.) дозволив обґрунтувати перспективи вдосконалення правового забезпечення медіації в Україні. Підсумовано, що українське законодавство пережило правові трансформації в сфері медіації, перейшовши від найменш ефективної та найменш надійної неформалізованої моделі до спеціалізованої моделі, ухваливши рамковий Закон України «Про медіацію». На нашу думку, найбільш ефективною моделлю правового забезпечення медіації є саме обрана Україною спеціалізована модель, яка між іншим має бути доповнена ефективними механізмами саморегуляції цієї юридичної діяльності шляхом розробки та застосування актів так званого «неофіційного права», які ухвалюють професійні об'єднання медіаторів. Відзначено поєднання у правовому регулюванні медіації в Україні: а) типовості закону «Про медіацію», яким встановлено правовий фундамент медіації та врегульовано найбільш загальні та важливі питання в цій сфері; б) саморегулюючих механізмів медіації, що покликані забезпечити швидку реакцію на динамічний розвиток медіації та відносин, де вона має застосовуватись.

Особливості розвитку української політико-правової думки націоналістичного спрямування в Галичині у міжвоєнний період (1919-1939 рр.) ХХ століття

А.І. Мельник — 2024-05-11

У статті досліджуються особливості розвитку української політико-правової думки націоналістичного спрямування в Галичині у міжвоєнну пору. Розглядаються ідеї та специфіка поглядів українських мислителів, які формували і розвивали українську націоналістичну думку. Показано, що боротьба українських націоналістів була спрямована на реалізацію природного права українського народу на самовизначення. Підкреслено, що досягти цього на практиці українцям було надзвичайно складно, адже процес анексії західноукраїнських земель супроводжувався порушенням основоположних міжнародних зобов'язань Польщі та її чинного законодавства, які були передумовою згоди держав-переможниць на тимчасове (1919 р.) та постійне, на правах автономії (1923 р.) включення західноукраїнських земель до складу Другої Речі Посполитої.

Наголошено, що в 20-х роках окупаційний уряд розпочав у Галичині масову полонізацію, яка полягала в штучній колонізації українських етнічних земель польським населенням, значних обмеженнях українців щодо здобуття шкільної освіти рідною мовою, переслідувань організованого громадського життя тощо. Апогеєм стала так звана пацифікація, каральна акція «умиротворення» українців, яка проводилась з 16 вересня по 30 листопада 1930 року. Констатовано, що репресії і масовий терор спричинили гострі форми протистояння в суспільстві, які слід розглядати, як адекватну відповідь українських націоналістів на намагання властей насильницькими методами ополячити українське населення.

Аргументовано, що новий етап в розвитку української політико-правової думки націоналістичного спрямування значною мірою пов'язаний з постаттю Дмитра Донцова, який сформував засадничі принципи виховання національної еліти, оборони національних інтересів й розвитку національної ідеології. Доведено, що у міжвоєнний період націоналістичні ідеї в Галичині заглибилися в народні маси, опанували ними і таким чином істотно змінили характер української людини.

Особливості застосування судового прецеденту в системі правосуддя України

А.М. Мельник — 2024-05-11

У статті досліджено питання щодо можливості у майбутньому застосування судового прецеденту в системі правосуддя України та необхідності нормативного закріплення його статусу як джерела права, крім того, при цьому необхідно визначити ті критерії, згідно яких судові акти будуть віднесені до джерел права. При цьому обов'язково необхідно буде враховувати, що юридична сила судового прецеденту не може бути рівноцінною з юридичною силою закону, проте вона може відіграти допоміжну роль і суттєво підвищити якість і ефективність здійснення правосуддя. Проаналізовано окремі праці науковців з проблематики визнання судового прецеденту джерелом права в Україні та застосування його в сучасному судочинстві. Доведено, що основні питання, які виникають у ході дослідження можливого застосування судового прецеденту в Україні як правового явища, слід аналізувати за допомогою порівняльного аналізу з правовими системами, де прецедент є основним джерелом права. Обґрунтовано, що комплексне ґрунтовне дослідження прецеденту як джерела права є необхідним для подальшого вдосконалення системи правосуддя в Україні, що зумовлено декількома причинами. По-перше, зростання наукового інтересу до не типового для нашої країни джерела права пов'язано з інтенсивними процесами інтеграції України до європейської та світової спільноти, воєнними діями в країні. По-друге, на сучасному етапі спостерігається значний вплив політичних, географічних, історичних та інших чинників на правовий простір. Третьою причиною для проведення дослідження судового прецеденту виступає те, що, як він, так і судова практика, є виключно прикладними та правозастосовними інститутами, які безпосередньо пов'язані з практичною діяльністю системи правосуддя. Встановлено, що на відміну від судової практики, судовий прецедент, який створюється окремо прийнятим судовим рішенням вищих судових інстанцій, є різновидом правоположень, вироблених у результаті судової практики та однією з її форм, яка спрямована на подолання прогалин у законодавчому регулюванні.

Розвиток політико-правових ідей щодо концепції захисної демократії

Ю.В. Олійник — 2024-05-11

В статті розглянуто еволюцію концепції захисної демократії та способи її впровадження в політичну та правову практику. Підкреслено, що впродовж історичного розвитку концепція демократії як однин з найдавніших засобів організації політичної влади, зазнала суттєвих змін, спричинених еволюцією суспільства, правої та політичної систем, що вплинули на її інтерпретацію та реалізацію. Досліджено ідеї, що виникли навколо цієї концепції, розглядаючи їх з різних перспектив - від історичних до сучасних. Показано, що первинні та консолідовані ідеї щодо захисної демократії виникли на зламі XVII-XVIII ст.ст., коли демократія почала розглядатися як засіб, за допомогою якого громадяни можуть захистити себе від надмірного контролю держави. Зауважено, що у процесі становлення концепції захисної демократії значну роль відіграли політико-правові ідеї про право голосу як інструмента для реалізації підзвітності уряду, оскільки демократичні інститути та процедури потребують захисту від зловживань влади, щоб забезпечити їхню стійкість та ефективність. Наголошено, що право голосу, як ключовий елемент демократії, відіграє значну роль у цій концепції, оскільки воно є основним механізмом для вираження волі народу та встановлення підзвітності уряду перед громадянами. Зауважено, що забезпечення широкого доступу до голосування, забезпечує більш високий рівень легітимності уряду та зменшує ймовірність його авторитарних тенденцій. Показано, що політи- ко-правові ідеї про право голосу відіграли ключову роль у формуванні концепції захисної демократії, наголошуючи на необхідності захисту та підтримки цього фундаментального права для забезпечення стабільності та ефективності демократичних систем. Звернуто увагу на вклад в концепцію захисної демократії таких видатних мислителів та політиків, як Джон Локк, Джеремі Бентам, Джеймс Мілль та Джеймс Медісон. Розглянуто реалізацію окремих аспектів захисної демократії у Конституції США, а також звернуто увагу на роль республіканської форми правління у цьому контексті. Показано окремі віхи розвитку концепції захисної демократії в XX ст., а також досліджено окремі ідеї щодо цієї проблематики у XXI ст., а саме види захисної демократії та ідентифікації її як непрямої форми демократії. Запропоновано характерні ознаки захисної демократії та її визначення.

Судова практика як результат правотворчості держави

В.Т. Осауленко — 2024-05-11

У змісті статті автором розкрито актуальність наукового пізнання питань судової практики як результату здійснення правотворчості державою через відповідні уповноважені суб'єкти. Відзначено, що участь держави в правоутворен- ні в сучасних умовах правової розбудови в Україні є предметом багатьох дискусій та обговорень зі сторони представників юридичної доктрини. Проте найбільш дискусійним і неоднозначним результатом наукових пошуків залишається питання правотворчої ролі судової практики, суб'єктом генерування якої є виключно суб'єкти судової системи. Участь держави у формуванні та затвердженні результатів судової практики є абсолютною і безальтернативною, такі повноваження не можуть бути делеговані і від них неможливо відмовитись. А отже це свідчить про виключну монополію держави на формування судової практики, надання їй правотворчого статусу, забезпечення її оновлення та контролю за її реалізацією. У зв'язку з цим в пізнавальному плані актуальними є питання особливостей судової практики як правотворчого феномену, в контексті збалансування участі держави та громадянського суспільства в механізмі сучасного правоутворення.

На підставі проведеного аналізу поглядів вчених на питання участі держави у генеруванні судової практики підсумовано, що судова практика визначається своєю багатоаспектністю та може визначатись як: 1) засіб виявлення недоліків правового регулювання; 2) засіб правотворчого подолання прогалин у законодавстві; 3) засіб узагальнення правотворчого впливу на суспільні відносини; 4) засіб створення правотворчих пропозицій щодо вдосконалення положень чинного законодавства; 5) засіб тлумачення правових норм, що здійснюється шляхом усвідомлення і з'ясування правотворчого задуму, який закладено у змісті положення законодавства, та його роз'яснення суб'єктам права; 6) засіб правотворчого контролю, що забезпечує при розгляді судової справи перевірку чинних норм права на предмет їх відповідності нормам, що закріплені Конституцією, нормам міжнародного права або нормам, встановленим правотворчими актами вищої юридичної сили, а також на предмет відповідності правилам темпоральної та просторової дії правових норм; 7) засіб правотворчої ініціативи, відповідно до чого судова практика розглядається як особливий засіб вироблення правотворчих пропозицій та ініціювання їх розгляду компетентними органами.

Право на свободу слова: теоретико-правовий аспект

В.О. Панкратова — 2024-05-11

У статті визначено, що право на свободу відіграє важливу роль в існуванні людства, оскільки дозволяє громадянам брати активну участь у політичному житті країни, формувати думку громадськості. Автор зазначає, що право на свободу слова має давні історичні витоки.

Проаналізовано документи, в яких принцип свободи слова був задекларований, зокрема Велика хартія вольностей (1215 р.); Білль про права (1689 р.), Декларація незалежності (1776 р.), Декларація прав людини і громадянина (1789 р.), Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та інші акти. Наголошено, що ці документи стали основою для розвитку права на свободу слова в сучасних демократичних країнах та надали можливість вільно виражати свої думки, не зазнаючи переслідувань з боку влади. Окрема увага у статті приділена вітчизняному регулюванню права на свободу слова.

Автор зазначає, що свобода слова є однією з ключових складових прав людини та громадянина в багатьох правових системах. Теоретичний аспект цього питання включає аналіз різних підходів та концепцій до розуміння суті та обсягу цього суб'єктивного юридичного права. Надано характеристику філософським основам та юридичним підходам до розуміння категорії «свобода слова».

Визначено, що право на свободу слова не є абсолютним та може обмежуватись. У роботі наведено перелік обставин, за яких окреслене право може бути обмежено. Автор наголошує на тому, що можливі обмеження повинні бути законними, необхідними в демократичному суспільстві та відповідати принципу пропорційності.

У статті резюмовано, що свобода слова історично є важливим правом людини, яке складає основу правового статусу особистості та без якого функціонування демократичної держави неможливе взагалі. Але при цьому потрібно враховувати, що свобода слова є не тільки правом, але й відповідальністю, що покладається на тих, хто користується цим правом. Забезпечення її ефективного захисту вимагає поєднання міжнародних стандартів, національного законодавства та постійного адаптування до сучасних реалій.

Місце правового обов'язку у системі соціальних обов'язків

Т.П. Попович — 2024-05-11

Виникнення та поступовий розвиток людського суспільства, а також необхідність регуляції відносин між індивідами всередині такого суспільства зумовлюють появу перших елементарних правил поведінки. Безумовно, виникають такі правила стихійно у процесі спільного життя, мають усну форму вираження та підкріплюються ранніми традиціями й звичаями. Поступово динамічний розвиток суспільства спричиняє ускладнення та розгалуження зав'язків між його членами, даючи поштовх до появи більш регламентованих та усталених правил поведінки, а саме системи соціальних норм. Система соціальних норм створюється і розвивається впродовж всієї історії людства, адаптуючись до появи нових потреб та інтересів суспільства. Саме тому цій системі притаманна об'єктивність, оскільки вона виражає закономірності розвитку суспільства, його специфіку, фіксуючи стійкі та повторювані соціальні зв'язки. У той же час, варто враховувати суб'єктивний фактор у становленні соціальних норм, оскільки вони не можуть виникнути без участі суспільної свідомості. Суб'єктивний характер соціальних норм зумовлений можливістю індивідів, соціальних груп усвідомити потреби суспільства у встановленні ціннісних орієнтирів поведінки та закріпити їх у різних правилах чи приписах, сформувавши певний рівень правової свідомості, який би відповідав рівню розвитку суспільства. Отже, з одного боку, соціальні норми створюються людьми і мають усвідомлено-вольовий характер, а з іншого - зумовлені дією об'єктивних закономірностей, що не залежать від людини.

Таким чином, соціальні норми можна визначити як існуючі в суспільстві правила поведінки загального характеру, що зумовлені об'єктивними закономірностями, які виражають волю певної частини населення або всього суспільства та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

На етапі зародження системи соціальних норм, більшу її частину складали саме соціальні обов'язки та санкції за їх недотримання, що зумовлювалося ладом тодішнього суспільства. Соціальні обов'язки виникають разом із появою у людському суспільстві зародків моралі та усвідомленням людиною відповідальності перед родом і плем'ям. Відповідно, з розвитком людства і урізноманітненням соціальних взаємодій інститут обов'язку модифікувався, набуваючи нових рис та даючи поштовх до появи моральних, релігійних, а згодом і правових обов'язків. Правовий обов'язок зароджується та розвивається у тісному взаємозв'язку з іншими видами соціальних обов'язків, зокрема - моральними, релігійним, корпоративними, тож вважаємо за доцільне здійснити їх співвідношення та порівняння.

Концепція проекту нормативно-правового акту як правотворчий феномен

А.Р. Сачко — 2024-05-11

В статті автором акцентовано увагу на актуальності понятійно-категоріального аналізу будь-яких явищ і процесів правової дійсності, особливо феномену концепції, що є сьогодні основою вдосконалення функціонування юриспруденції. Відзначено, що у зв'язку з постійними змінами у соціально-економічній ситуації, технологічному прогресі, а також зовнішньополітичних факторах, важливо адаптувати законодавство до нових реалій. Розуміння та вивчення різних концепцій розвитку законодавства, а також їхнього впливу на правову практику, дозволяє ефективно аналізувати та вдосконалювати правову систему країни. Такий підхід допомагає забезпечити правову стабільність, захист прав громадян та підвищення довіри до правової системи загалом.

Обґрунтовано, що в пізнавальному плані важливо провести аналіз досліджуваного феномену концепції крізь призму його понятійно-категоріального виміру, що дозволить узагальнити його властивості та удосконалити визначення. Вказаний вектор наукового пізнання дозволить перш за все посилити методологічну основу подальшого дослідження концепцій як правотвор- чого феномену, визначити чіткі межі предмету наукового пізнання, встановити пізнавальні закономірності концепцій, вклавши їх в основу відповідного уніфікованого їх доктринального розуміння.

У змісті роботи проведено аналіз концепції як особливого правотворчого феномену, визначено доктринальні підходи до його розуміння, уточнено ознаки концепції проєкту нормативно-правового акту та удосконалено визначення концепції як складової понятійно-категоріального апарату юридичної науки.

Зроблено висновок про те, що у процесі підготовки проєкту цілісного нормативно-правового акту не обійтись без попередньої підготовки його концепції. До того ж концепцію написання нормативно-правового акту можна виносити на обговорення. Таким чином доведено, що підготовка та прийняття концепції нормативно-правового акта є важливим етапом і складовою нормопроектного процесу, адже розроблення правильної концепції дозволяє надалі більш чітко сформулювати положення самого тексту нормативного акту.

Внутрішні загрози національній безпеці України

В.І. Тимошенко — 2024-05-11

Подається загальнотеоретична характеристика основних внутрішніх загроз національній безпеці України. Розмежовуються загрози, ризики та виклики. Наголошується, що зараз в Україні гостро стоїть проблема соціальної нерівності, розшарування населення за економічною ознакою та несправедливості. Розрив між багатими і бідними продовжує зростати. Викликає занепокоєння і злочинність, що є, як відомо, істотною загрозою правам і свободам людини, національній безпеці. Глобальною проблемою сучасності є тероризм, що становить значну небезпеку для прав людини, є не лише кримінальною, а й військово-політичною загрозою, новою формою війни, що бачимо на прикладі війни з Росією, коли російські війська вбивають мирне населення України, знищують житлові будинки та об'єкти критичної інфраструктури. Загрозою є й обмеження прав і свобод, недієвість закону, неефективність влади, що надто популярно в корумпованому суспільстві. Демографічні втрати та відсутність чіткого образу майбутнього країни довершує уявлення щодо внутрішніх загроз. Автор робить висновок, що в системі загроз національній безпеці нині особливе місце займає корупція та війна. Корупція підриває демократію, верховенство закону, перешкоджає ефективному наданню державних послуг та зводить нанівець сподівання людей на безпеку, без якої неможливо повною мірою реалізувати права і свободи людини. В корумпованій країні корупціонери збагачуються на війні, крадуть матеріальну допомогу та кошти, які виділяють Україні інші країни, міжнародні організації, навіть кошти, які населення збирає для допомоги військовим. Своїми діями корупціонери переконують увесь світ, що його допомога є марною справою, оскільки може бути вкрадена. Факти корупції використовуються ворогом для підбурювання населення до протестів, що також не сприяє національній безпеці.

Теоретико-правовий аналіз дії права під час воєнного стану в Україні

С.І. Церковник — 2024-05-11

Стаття розглядає теоретико-правові аспекти дії права під час воєнного стану в Україні, що виник у зв'язку з російською агресією в 2022 році. Автор проводить аналіз конституційних засад та особливостей дії права в умовах воєнного стану, вивчає особливості законодавства та практики його застосування в Україні. Особлива увага приділяється обмеженням конституційних прав і свобод громадян в умовах воєнного стану, таким як свобода пересування, право на мирні зібрання та інші. Стаття містить пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання воєнного стану в Україні з метою забезпечення національної безпеки та захисту прав та інтересів громадян. У продовженні аналізу теоретико-правових аспектів дії права під час воєнного стану в Україні, стаття розглядає механізми інститутів, відповідальних за реалізацію законодавства в умовах кризи. Особлива увага приділяється ролі влади в забезпеченні дотримання прав та обов'язків громадян під час воєнного стану, а також важливості визначення процедур і контролю за обмеженням конституційних прав та свобод в цей період. Додатково, стаття аналізує міжнародний досвід та стандарти в цій сфері, щоб запропонувати рекомендації для удосконалення внутрішнього законодавства України у контексті захисту прав і свобод громадян під час воєнного конфлікту. Такий підхід спрямований на забезпечення національної безпеки та гарантування правопорядку в умовах кризової ситуації, що виникає у зв'язку з агресією. Основним завданням права під час воєнного стану є забезпечення національної безпеки та захист прав і свобод громадян. Проте, це повинно здійснюватися з дотриманням основних принципів правової держави, включаючи прозорість, законність, пропорційність заходів та гарантії судового захисту прав громадян. Тільки такий підхід забезпечить ефективність заходів управління в умовах кризової ситуації, зберігаючи одночасно основні цінності правової системи.

Особливості діяльності органів місцевого самоврядування в об’єднаних територіальних громадах в умовах воєнного стану

А.В. Баско — 2024-05-11

Статтю присв'ячено дослідженню особливостей діяльності органів місцевого самоврядування в об'єднаних територіальних громадах в умовах воєнного стану.

Встановлено, що створення об'єднаних територіальних громад є одним із суттєвих кроків спрямованих на проведення політики децентралізації публічної влади, яка була започаткована майже десять років тому але на сьогодні має низку невирішених проблем до яких віднесено: формування громад за принципом рівності прав, обов'язків та відповідальності для її членів; відсутність чіткого розподілення повноважень між керівними органами об'єднаних територіальних громад та віськовими адміністраціями щодо фінансування відновлення постраждалих об'єктів інфраструктури - водо-, газо-, трубопроводів, закладів освіти та культури, медичних закладів та ін.; порядок, умови та процедури розподілу бюджетних коштів та видатків між державним бюджетом та бюджетом об'єднаних територіальних громад; залишення окремих видів податків в дохідній частині місцевих бюджетів об'єднаних територіальних громад. Визначено, що основним проблемним питанням яке має бути вирішено під час воєєних дій і в післявоєнний період це законодавче закріплення критеріїв поділу бюджетних надходжень місцевих та державного бюджету, а також порядок їх використання та контролю в тому числі громадського за їх розподіленням і використанням.

Доведено, що необхідною інституційною основою децентралізації влади є укрупнення суб'єктів системи місцевого самоврядування шляхом створення об'єднаних територіальних громад, проте діяльність об'єднаних територіальних громад може бути ефективною винятково за умови забезпечення їх фінансової спроможності та фіскальної автономії. На основі вивчення польської моделі формування фінансових ресурсів місцевого самоврядування обґрунтовано необхідність зміни податкового механізму в Україні, зокрема, шляхом віднесення податку на доходи фізичних осіб до категорії місцевих податків з одночасною відмовою від практики законодавчого встановлення широкого кола пільг з його сплати, а також шляхом встановлення нормативу відрахування податку на додану вартість до місцевих бюджетів.

Проблеми документування адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ст. 130 КУпАП

Д.О. Берестенко — 2024-05-11

В науковій статті визначені проблеми документування адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ст. 130 КУпАП, та запропоновані шляхи їх вирішення.

Автор здійснив аналіз статистичних даних за результатами роботи судів першої інстанції щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення за ст. 130 КУпАП за 2023 рік.

Автором вивчена та узагальнена судової практики розгляду судових справ про адміністративні правопорушення, відповідальність за які передбачена ст. 130 КУпАП, та зокрема судових рішень про закриття провадження у таких справах за відсутністю події та складу адміністративного правопорушення. Констатовано, що в більшості справ суди відзначають неналежне оформлення поліцейськими протоколів та недотримання процедури документування порушення.

Акцентована увага на тому, що ознаки сп'яніння потрібно вказувати у протоколі про адміністративне правопорушення з метою обґрунтування підстав проведення огляду. Встановлено, що наявність направлення на огляд особи на стан сп'яніння від поліцейського є обов'язковим. З'ясовано, що пропуск строків провадження у таких справах часто є підставою для закриття справи в судді. Наголошено, що помилки в діяльності поліції відбувають під час відеозапис огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

Автор підкреслює, що низька правова обізнаність окремих поліцейських призводить до неточностей під час опису правопорушення у протоколі про адміністративне правопорушення та кваліфікації діяння правопорушника. З'ясовано, що не завжди поліцейськими враховуються обставини, які звільняють від адміністративної відповідальності правопорушника.

Задля удосконалення процедури документування справ за ст. 130 КУпАП запропоновано проводити аналіз прийнятих судами рішень за такими справними, виокремлювати типові помилки та проводити додаткові навчання з поліцейськими, які здійснюють документування таких справ, наприклад, в межах службової підготовки.

Автором зроблено висновок, що робота з визначення проблем документування адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ст. 130 КУпАП, не є сталою, а має перебувати в динаміці на контролі уповноважених осіб Національної поліції, які відповідають за підготовку кадрів, підвищення кваліфікації, службову підготовку поліцейських.

Інформаційна безпека: правовий та культурологічний виміри

О.М. Биков — 2024-05-11

Проблема інформаційної безпеки в Україні набуває надзвичайно важливої ролі для українського суспільства, яке в умовах російсько-української війни стало об'єктом прямих інформаційно-пропагандистських та інформаційно-психологічних операцій з боку Росії. В межах теоретичної юриспруденції важливе пожвавлення розробки дієвих стратегій з інформаційної безпеки та забезпечення їх практичної реалізації як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Наше дослідження ми умовно поділяємо на дві частини. Для нас важливо надати характеристику інформаційної безпеки як правового явища і з'ясувати його сутнісні характеристики. Для цього інформаційну безпеку розглядаємо в її широкому розумінні, як соціокультурне явище, з характерним для нього комплексом заходів, спрямованих на захист цілісності, конфіденційності та доступності інформації, захист прав людини, суспільства та держави в інформаційній сфері. В другій частині дослідження, ми окремо розглядаємо інформаційну безпеку на рівні індивідуальної особи. Досліджуємо її зв'язок з інформаційною культурою, інфо-медійною та цифровою грамотністю.

У статті подано перелік рекомендацій щодо забезпечення інформаційної безпеки. Пропонується налагодження ефективної міжнародної співпраці (підтримки необхідних договірних відносин, проведення дипломатичної роботи, налагодження співпраці на рівні окремих спеціалістів з кібербезпеки), вдосконалення роботи спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ України та встановлення додаткового контролю за кваліфікацією працівників кіберполіції, що дозволить збільшити ефективність карного розшуку кіберзлочинців. Наголошено на важливості боротьби з пропагандою та дезінформацією, перегляду фінансових механізмів реалізації стратегії із забезпечення інформаційної безпеки. Правовий та культурологічний аспекти у нашому дослідженні включають також погляд на інформаційну безпеку на рівні індивідуальної особи, де порушується питання розвитку спеціальних умінь та навичок у громадян, які дозволять мінімізувати ризики порушення їхніх прав в інформаційній сфері.

Особливості досудового врегулювання адміністративних спорів в Україні та в іноземних державах

Д.Л. Ворон — 2024-05-11

У статті автором досліджується досудове врегулювання адміністративних спорів в Україні та в іноземних державах. Акцентується увага на тім, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану зростає навантаженість на ті суди, які мають можливість розглядати справи, бо є достатня кількість суддів, бойові дії не проводяться або територія, на якій знаходиться суд, є деокупованою. В таких умовах зростає необхідність застосування альтернативних способів врегулювання спорів, а саме медіації та примирення.

Автор виділяє проблему застосування цих способів - суб'єктий склад публічно-правового спору, бо обов'язковим учасником такого спору є чиновник, який не має достатню кількість повноважень для використання альтернативних способів врегулювання спору, він є обмеженим у прийнятті рішень. Тому у статті надається пропозиція щодо розширення дискреційних повноважень суб'єкта владних повноважень.

Вказуються позитивні аспекти медіації. Вона сприяє збільшенню довіри та налагодженню партнерських відносин між суб'єктом владних повноважень та приватною особою. Необхідним кроком є внесення змін до чинного законодавства України і надання права суб'єкту владних повноважень пропонувати фізичним чи юридичним особам процедуру медіації з метою пошуку взаємовигідного рішення. Автор особливу увагу звертає на застосування медіації в Ізраїлі. Досліджується і використання медіації в державах-членах Європейського Союзу, зокрема Італії та Польщі. Аналізуються і позитивні сторони примирення в Україні та Сполученому Королівстві, вказуються проблеми, які виникають на практиці та шляхи їх вирішення.

Автор приходить до висновку, що в умовах воєнного стану необхідним є застосування альтернативних способів вирішення спорів, оскільки це призведе до розвантаження судової гілки влади, пошуку взаємовигідного рішення для обох сторін, відсутності корупції, економії часу, коштів як для фізичних та юридичних осіб, так і для суб'єкта владних повноважень.

Зарубіжний досвід впровадження етичних цінностей в антикорупційній політиці організацій приватного та державного сектору

В.О. Галай — 2024-05-11

Автором здійснено аналіз та систематизацію досвіду зарубіжних країн щодо особливостей впровадження етичних цінностей в антикорупційній політиці організацій приватного та державного сектору.

Вище керівництво при впровадженні антикорупційних стандартів незалежно від форми власності організації при прийнятті управлінських рішень має керуватися власними етичними переконаннями щодо своїх дій, проявлення доброчесності, етичності, впливу на працівників нижчих ланок управління щодо прикладу превалювання антикорупційних стандартів при прийнятті управлінських рішень.

Встановлено значення Етичних кодексів в заохоченні вищого менеджменту США, ЄС, Великобританії у формуванні організаційної етики та репутації міжнародних компаній та стратегічну важливість керівництва у профілактиці корупції при формуванні антикорупційних програм та боротьбі з корупційними ризиками визначав у своїй праці щодо лідерства у запобіганні корупції.

Досвід США, ЄС, Великобританії показав, що дотримання етичної поведінки середньою та нижчою ланками і, відповідно, зменшення корупційних ризиків, переважно втілюється урахуванням того прикладу, який подає керівництво при веденні бізнесу компанії.

З'ясовано, що основними шляхами створення етичної атмосфери є: встановлення цінностей та принципів організації, затвердження Етичних кодексів, внутрішній контроль, підзвітність, регулярне інформування та проведення навчальних заходів керівництвом з обов'язковою його участю щодо етичних цінностей, довіра керівництву та його особиста відповідність щодо питань корпоративної етики за відсутності посади офіцера з питань етики.

Практика реалізації керівництвом етичних цінностей в антикорупційній політиці публічної влади в Австралії показала, що шляхами такої реалізації може стати: запровадження процедур зовнішнього контролю, відкритих для громадськості, а також конфіденційних процедур звітності для вищого керівництва.

Проаналізовано досвід Ліберії, Кенії, Грузії щодо лідерства та корупції в управлінні компаніями та на державній службі як однієї з основних причин громадянських війн. Позитивними практиками щодо використання антикорупційної політики та утвердження ролі лідерів в управлінні країн Африки стало впровадження антикорупційної політики та стратегії в вищому керівництві країн, децентралізації влади та практики виявлення і повернення незаконно отриманих коштів урядовців на рахунки держави.

Автором узагальнено ефективні шляхи впровадження етичних цінностей у організаціях державного сектору, на прикладі Грузії, а саме: політичну лояльність керівництва у сфері управління щодо протидії корупції; впровадження е-урядування та е-послуг, довгострокові інвестиції у розбудову корпоративної етичної культури, впровадження механізму прямого доступу інформації щодо протидії хабарництву до вищого керівництва компанії та заохочення працівників щодо повідомлення про підозрілу діяльність, пов'язану з корупцією.

Констатовано, на прикладі Естонії, особливості ролі менеджменту в подоланні корупції, реалізації антикорупційних ініціатив, окремі тенденції щодо ролі керівництва правоохоронної сфери в антикорупційній політиці. Естонським законодавством сформовано тенденції щодо виявлення ролі менеджменту у формуванні антикорупційної культури в правоохоронних органах через організаційні погляди на корупцію та погляди керівників щодо подолання корупції, зокрема: відкритість вищого керівництва до обговорення антикорупційної проблематики щодо їх власних організацій; зосередженість на організаційній культурі не сприйняття корупції починаючи з вищої керівної ланки; інтеграція в повсякденну практику існуючих етичних норм; запобігання корупційним ризикам, пов'язаним з вищими посадовцями організацій.

Корупційні ризики під час проведення публічних закупівель в умовах воєнного стану

А.В. Гарбінська-Руденко — 2024-05-11

У цій статті досліджується зміст корупції, її визначення та вплив на правовідносини, зокрема в системі державних закупівель. Вказується на шкоду корупції в системі бюджетних правовідносин та комплекс заходів, що можливий до застосування для мінімізації проявів корупції в системі публічних закупівель.

Проаналізовано, що бюджетні правовідносини, як система, що регулює формування, розподіл та використання бюджетних коштів, є надзвичайно вразливими до корупційних ризиків. Ефективність та прозорість публічних закупівель мають забезпечувати стабільний розвиток країни, гарантувати добробут громадян та давати можливості для реалізації важливих соціальних та економічних програм. Аргументується, що корупція у бюджетних правовідносинах - це не просто окремі випадки неправомірної поведінки, а системна проблема, що має значний негативний вплив на всі сфери життєдіяльності держави. Акцентовано увагу на тому, що складність дослідження корупції полягає в тому, що дане явище обумовлюється багатогранністю та розповсюдженістю у різних сферах нашої держави, які є об'єктами вивчення різних суспільних наук.

Проаналізовано систему корупційних ризиків, що виокремлена Національним агентством з питань запобігання корупції України у сфері публічних закупівель та способів їх вирішення.

Визначено, що негативні наслідки корупції в системі публічних закупівель формують такі ключові корупційні ризики як завищення вартості цінової пропозиції та отримання неправомірного прибутку учасниками торгів; розтрату державних коштів; змову між учасниками та замовником з метою отримання неправомірної вигоди та інші.

Авторами резюмується, що корупція руйнує довіру до влади, живить тіньову економіку, шкодить правам та інтересам людей, погіршує якість публічних послуг та становить загрозу національній безпеці. Підсумовується, що актуальним є формування системної антикорупційної культури в суспільстві через виховання у суспільства нетерпимості до проявів корупції, усвідомлення її шкідливості для розвитку цивілізованого суспільства.

Організаційно-правове забезпечення впровадження штучного інтелекту в Сінгапурі

А.О. Гачкевич — 2024-05-11

Реалізація концепції «розумної нації» у Сінгапурі зумовила появу ряду ініціатив зі впровадження технологій штучного інтелекту у різні сфери, насамперед прийняття Національної стратегії штучного інтелекту. За період з 2018 р. до сьогодні органи виконавчої влади, взявши за основу етичні стандарти, сформували політику та правила для використання штучного інтелекту на тлі законодавчого поля. Їхню високу ефективність підтверджує наявність у Сінгапурі умов одночасно сприятливих для технологічного розвитку та гарантування безпеки суспільства. У даній статті викладене авторське бачення принципів управління в галузі штучного інтелекту в Сінгапурі, в основі яких лежить ідея балансу між сприянням технологічним та бізнес-інноваціям, з одного боку, а з іншого - захистом інтересів громадян. Виокремлені інноваційні інструменти для забезпечення впровадження - акти «м'якого права» - загальногалузеві та спеціалізовані - від Управління з розвитку інфокомунікацій та медіа, Комісії зі захисту персональних даних, Валютно-фінансового управління Сінгапуру та Міністерства охорони здоров'я. Особлива увага приділена Модельним рамкам щодо управління штучним інтелектом, які отримали високу міжнародну оцінку. Автор розглядає інституційну інфраструктуру державного управління в галузі штучного інтелекту, яка виходить за межі Міністерства комунікації та інформації. Наведені приклади проектів із реалізації національних стратегій (AI Verify, Veritas, 100E). Визначені особливості організаційно-правового забезпечення впровадження штучного інтелекту в Сінгапурі, які відрізняють його від інших лідерів у світі. Зроблена спроба концептуалізації правил для створення та використання технологій штучного інтелекту, яка відображає наявні тенденції у політиці Сінгапуру. Показано виділення окремих видів, наприклад, генеративного ШІ та систем ШІ з безперервним навчанням, в якості об'єктів регулювання актів «м'якого права», а також поєднання рекомендацій для галузі ШІ в цілому та для таких сфер застосування технологій ШІ як охорона здоров'я та фінанси.

Виокремлені аспекти протидії корупційним діям під час вивчення освітньої нормативної дисципліни "Міжнародне публічне право та захист прав людини"

Ю.В. Дем'янчук — 2024-05-11

Нині Україна відображає аспекти для різних напрямів соціального середовища. Завдяки цьому в її історії безумовно доцільно знайти різні напрями моделей для боротьби з корупцією. Адресуючи до історичного періоду в Україні та колишньому СРСР, доцільно приділити декілька таких основних аспектів.

Дана модель боротьби з корупцією направлена на контроль із боку національності держави за поведінкою осіб і реагування на відхилення від норм, які вони впливають. Доцільніше дана модель була спрямована в епоху «сталінізму».

Для подолання боротьби з напряму корупції під час вивчення освітньої нормативної дисципліни «Міжнародне публічне право та захист прав людини» порушені права особистості, оскільки тоталітаризм направлено несумісний із їх виникненням.

Адже в такої доцільності направлення є й позитивні риси: вона направлена вивчення освітньої нормативної дисципліни «Міжнародне публічне право та захист прав людини» тісну взаємодію між рівнем владних повноважень особи та ступенем направленості. Притягнутим до адміністративної відповідальності та понести - зростає для осіб, які знаходяться ближче до вершини влади під час вивчення освітньої нормативної дисципліни «Міжнародне публічне право та захист прав людини» - чим ближче до вершини, тим більший ризик. Іншими словами, направлення принципу реалізації відповідальності: «зверху-вниз», що є доцільним засобом реалізації будь-якої соціальної справедливості.

Вивчення освітньої нормативної дисципліни «Міжнародне публічне право та захист прав людини» також передбачає авторитарну модель боротьби з корупцією - реалізація відповідальності людини, згідно з направленнями «керівної особи». Довготривалий час такими особами представляли партійні еліти. Дана модель була базисом за часів Хрущова та Брежнєва.

Доцільно згадати ще дві особливості під час вивчення освітньої нормативної дисципліни «Міжнародне публічне право та захист прав людини», притаманні моделі: по-перше, надходження особистості на відповідний рівень владних повноважень передбачає правовий аспект, по-друге, кошти в даній моделі передбачають другорядну роль або не мають сутності.

Вивчення освітньої нормативної дисципліни «Міжнародне публічне право та захист прав людини» передбачає модель боротьби з корупцією, вмотивує прагнення змусити у владні структури з міркувань особистої безпеки та безкарності; тому в ній закладені доктринальні аспекти публічної влади та її направленого корумпування особистості в цілому.

Освітня нормативна дисципліна «Міжнародне публічне право та захист прав людини» в умовах ліберальної моделі боротьби з корупцією передбачає повну безкарність і можливість. Такі напрями передбачені в періоди революційних аспектів, коли новостворена держава ще не опанувала функції керування або свідомо ініціює руйнівні аспекти. Періоди існування даної моделі - час правління Тимчасового уряду, доцільно активізуються реформи в освіті в цілому.

Судове правозастосування як специфічний тип застосування права: адміністративно-правовий аспект

Є.В. Дояр — 2024-05-11

У статті автор розмірковує над можливістю визнання судового правозастосування в якості специфічного типу застосування права. Виходячи з такої, що вже остаточно сформувалась, позиції визнання застосування в якості окремої самостійної форми реалізації норм адміністративного права, поряд з іншими її формами - виконанням, додержанням, використанням, автор спрямовує свій науковий пошук на дослідження специфіки правозастосування особливим його суб'єктом - судом. Проаналізувавши наявні у наукових джерелах аргументи про специфіку судового правозастосування, автор відкидає більшість ознак, які у наукових джерелах пропонуються як такі, що притаманні лише судовому застосуванню (одночасне і пов'язане застосування не лише норм матеріального права, але й норм процесуального права; правоінтерпретаційна діяльність суду; потреба узгодження судового правозастосування із судовою практикою), як такі, що характеризують правозастосовчу діяльність не лише судів, а й інших суб'єктів. Вказується на такий недолік нормативного регулювання, як відсутність нормативних визначень понять «норми матеріального норми» («матеріальні норми», «матеріальне право», інші подібні), «норми процесуального права» («процесуальні норми», «процесуальне право», інші подібні), а також «застосування норм права», «застосування норм матеріального права», «застосування норм процесуального права» тощо. В якості критеріїв виокремлення судового застосування як окремого типу правозастосування автором розглядаються: специфіка самого суб'єкта застосування; відмінне щодо інших випадків (несудового) застосування нормативне врегулювання відповідних процесуальних питань, та враховується зміст понять «тип» та «типізація». Вказується, що за умови відсутності уніфікованого підходу до визначення змісту всіх форм реалізації норм права (виконання, використання, додержання, застосування), проблемним є (і залишатиметься до нормативного вирішення цього питання) віднесення тих чи інших дій суду з реалізації процесуальних норм до певних конкретних форм. Перспективним напрямом подальших дискусій автор вважає можливість тлумачення дій суду з реалізації у процесі розгляду справи процесуальних норм в одних випадках як «використання», а в інших - як «застосування».

Податковий суверенітет держави у контексті правової політики

С.С. Єсімов — 2024-05-11

У статті на підставі чинного законодавства України та нормативно-правових актів Європейського Союзу розглянуто податковий суверенітет держави у контексті правової політики. Предмет дослідження становлять фінансово-правові норми, за допомогою яких держава реалізує суверенне право на оподаткування. У дослідженні було використано комплекс загальнонаукових та приватно-наукових методів: діалектичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, формальної логіки, системний підхід тощо. Зазначено, що податковий суверенітет держави - це виключне право держави самостійно та незалежно здійснювати функцію оподаткування та стягування податків у межах території, на яку поширюється її юрисдикція. Зміст податкового суверенітету держави полягає у наступних напрямах податкової функції держави: встановлення податків на території, що перебуває під державною юрисдикцією; запровадження встановлених податків і їх скасування; делегування деяких повноважень щодо встановлення та запровадження податків іншим адміністративно-територіальним утворенням на своїй території; стягнення встановлених податків, включаючи здійснення контролю за повнотою та своєчасністю сплати податків і притягнення до відповідальності осіб, які порушили законодавство про податки та збори; міжнародне співробітництво у сфері оподаткування. Податковий суверенітет має ознаки: виключне право держави встановлювати та стягувати податки на своїй території; незалежність держави у реалізації функції оподаткування та стягування податків; єдність податкового суверенітету; похідний від народного суверенітету; реалізація у правовій формі. Податковий суверенітет заснований на народовладді і не може бути йому протиставлений.

Фінансові активи у системі фінансових правовідносин

С.С. Єсімов — 2024-05-11

У статі розглянуто фінансові активи у системі фінансових правовідносин з позиції чинного законодавства та нормативних актів Європейського Союзу. Об'єктом дослідження є сукупність суспільних відносин щодо фінансових активів. Мета статі полягає у виробленні науково обґрунтованих висновків про фінансові правовідносини, пов'язані з використанням фінансових активів у господарському обороті. У роботі використовуються діалектичний, логічний, системний, аналізу та синтезу, формально-юридичний, порівняльно-правовий та інші методи наукового пізнання. Встановлено, що фінансові активи підприємства, установи, організації є окремою групою активів, наданих грошовими коштами або іншими, переважно нематеріальними благами, що містять грошові вимоги, які мають грошову оцінку та здатні приносити економічну вигоду державі у процесі утворення, розподілу та використання фондів грошових коштів (державних і недержавних), спрямованих на рішення суспільних завдань. Фінансовий актив є міжгалузевою категорією. З матеріальної точки зору фінансовий актив характеризується як фонд коштів господарюючого суб'єкта, з фінансово-правової позиції фінансовий актив є джерелом доходів бюджету, який у процесі оподаткування пов'язує фонд коштів господарюючого суб'єкта з публічними грошовими фондами. Фінансові активи з метою податково-правового регулювання можуть бути представлені як майно та майнові права. До фінансових активів відносяться готівкові та безготівкові кошти, документарні та бездокументарні цінні папери, цифрова валюта, пайові інструменти, цифрові фінансові активи (включаючи гібридні права), права вимоги, що випливають з різних підстав, дебіторська заборгованість. Указано, що суб'єкти господарювання, які ведуть підприємницьку діяльність, наділені правом самостійно здійснювати фінансову діяльність, після сплати податків і обов'язкових платежів розпоряджатися прибутком, що залишився. Розуміння правової природи та змісту фінансових активів дозволяє систематизувати підходи щодо місця в системі фінансових правових відносинах і використання цих ресурсів у господарській діяльності.

Роль Національної поліції у забезпеченні прав дитини під час дії правового режиму воєнного стану в Україні

Є.С. Зеленський — 2024-05-11

Наукова стаття присвячена визначенню ролі Національної поліції у забезпеченні прав дитини під час дії правового режиму воєнного стану в Україні.

В роботі проаналізовано та узагальнено наявну практику забезпечення прав дитини підрозділами Національної поліції. Відзначено ключову роль держави у забезпеченні прав дитини під час воєнного стану. Наголошено, що саме органи ювенальної превенції в умовах збройного конфлікту в Україні забезпечують основні права дітей та усувають вчинення протиправних дій щодо них, у ситуаціях, що є здебільшого нетиповими в мирний час, а також докладають зусиль щодо недопущення зростання в Україні кількості дітей, схильних до девіантної поведінки.

Автор виокремлює напрямки діяльності Національної поліції щодо забезпечення безпеки дитини в умовах воєнного стану: організація евакуації дітей з окупованих, прифронтових та інших територій України; примусова евакуація дітей з територій, які є зонами активних бойових дій; допомога в облаштуванні житлово-побутових умов сім'ям з дітьми; організація надання гуманітарної допомоги сім'ям з дітьми; профілактична робота з внутрішньо переміщеними особами, в сім'ях яких є діти; надання допомоги дітям, які постраждали в наслідок збройного конфлікту, притягнення винних осіб до відповідальності; надання допомоги дітям, які втратили сім'ю внаслідок збройного конфлікту; пошук безвісті зниклих дітей; здійснення проваджень про адміністративні правопорушення у справах про булінг на ґрунті внутрішнього переміщення дітей; застосування заходів щодо протидії домашньому насильству щодо дітей в сім'ях, які постраждали в наслідок збройного конфлікту; участь у реалізації заходів щодо повернення незаконно депортованих дітей російською федерацією з території України; виховна, освітньо-патріотична, просвітницька робота з дітьми.

Зроблено висновок про важливість діяльності підрозділів Національної поліції у забезпеченні прав дитини під час дії правового режиму воєнного стану в Україні. Наголошено на взаємодії поліції з соціальними службами та громадськими організаціями для ефективного захисту прав дітей.

Сутнісна характеристика економічної безпеки держави

В.В. Зуб — 2024-05-11

У статті розглянуто та узагальнено наявні науково-теоретичні підходи до визначення «економічної безпеки», як складної економіко-правової та соціологічної правової категорії, складової національної безпеки. Наведено аргументи, що поняття «національна безпека» та «економічна безпека» співвідносяться між собою як система та елемент системи, при цьому обидві категорії мають безпосередній вплив одна на одну. Зазначається, що економічна безпека створює підґрунтя для функціонування всіх інших елементів, що входять до її системи - військової, технічної, продовольчої, екологічної. Констатовано різноманітність точок зору та уніфікованого законодавчого підходу до розуміння сутності та змісту категорії «економічна безпека», невідповідність наукового та нормативного тлумачення загроз / викликів економічній безпеці України, що породжує низку суперечностей у теоретико-методологічному і прикладному аспекті, негативно позначається на формуванні концептуальних засад економічної безпеки. Подано авторське визначення економічної безпеки, під якою слід розуміти стан захищеності економічної сфери держави та національних економічних інтересів від негативного впливу зовнішніх і внутрішніх загроз та викликів, дестабілізуючих факторів, який забезпечується комплексом нормативно-правових, організаційно-інституційних, техніко-технологічних та інноваційно-інвестиційних заходів. Обґрунтовано необхідність формування ефективної та дієвої системи економічної безпеки, яка виступатиме гарантом захисту національних економічних інтересів від реальних і потенційних деструктивних чинників. Наведено аргументи щодо доцільності в умовах складної соціально-політичної та військової ситуації в Україні розробки нової Стратегії економічної безпеки України на повоєнний період, яка б враховувала бачення з цього питання міжнародних фінансових інституцій, Європейського Союзу та Ради Європи та визначала поряд з такими взаємопов'язаними структурними складовими, як макроекономічна, інвестиційна, інноваційна, фінансова, зовнішньоторговельна, й інші напрямки забезпечення економічної безпеки - соціальний, демографічний, продовольчий, енергетичний та екологічний.

Поліцейське піклування: превентивний чи примусовий поліцейський захід

М.Р. Каліман — 2024-05-11

Наукова стаття є спробою з'ясування приналежності поліцейського піклування до превентивного чи примусового поліцейського заходу:.

Встановлено, що з огляду на законодавче підґрунтя, поліцейське піклування однозначно віднесене до превентивних поліцейських заходів.

Наголошено, що сутність поліцейського піклування полягає у обмеженні деяких конституційних прав людини, хоча мета застосування заходу є превентивною - попередження вчинення правопорушень особами, щодо яких здійснюється поліцейське піклування, та відносно таких осіб. Визначено, що поліцейське піклування має здійснюватися з урахуванням насамперед гарантій прав і свобод людини, керуючись принципами верховенства права.

Аналіз теорії адміністративного права та нормативно-правових підстав застосування поліцейського піклування дозволив автору віднести останнє до заходів адміністративного примусу, а саме заходів адміністративного запобігання. Доведено, що мета застосування заходів адміністративного запобігання співпадає з метою застосування поліцейського піклування.

У статті відмежовано поліцейське піклування від доставлення та затримання правопорушника. Автор розвіює міф про тотожність поліцейського піклування, доставлення та адміністративного затримання, адже вони принципово відрізняються за своєю метою, місцем, куди доставляється особа, строками застосування, юридичним значенням. Акцентована увага на тому, що паралельне застосування інших превентивних поліцейських заходів (поверхневий огляд, перевірка документів, опитування) можливе під час реалізації будь-якого з цих заходів. Звергнуто увагу на те, що поліцейські заходи примусу (заходи фізичного впливу, спеціальні заходи) можуть бути застосовані під час доставлення та адміністративного затримання, але не під час поліцейського піклування.

Зроблено висновок про наявність платформи для дискусії про приналежність поліцейського піклування до конкретного виду поліцейських заходів.

Концептуальні підходи до розвитку та становлення інституту банкрутства в Україні

Т.А. Кобзєва — 2024-05-11

Статтю присвячено комплексній оцінці становленню та розвитку інституту банкрутства в Україні, у тому числі становленню інституцій, які реалізують державну політику з банкрутства, недоліки та переваги функціонування кожної з них, визначено основні функції Міністерства юстиції України при реалізації державної політики з банкрутства.

Запропоновано періодизацію становлення та розвитку адміністративно-правового регулювання інституту банкрутства в Україні. В ході дослідження висвітлено питання стосовно головних чинників, які, на нашу думку, мали найбільший вплив на розвиток інституту банкрутства в України та на його модернізацію та трансформацію.

На нашу думку, чинниками, які впливають на становлення розвитку інституту банкрутства в Україні є створення державних інституцій, імплементація та змінна нормативно-правових актів у процедурі банкрутства.

Таким чином, адміністративно-правовий механізм регулювання відносин, які виникають у процедурі банкрутства є динамічним процесом та перебуває в постійному розвитку й спроможний пристосовуватися до змін, які відбуваються в процедурі банкрутства.

Провідне місце в регулюванні процедури банкрутства відводиться Міністерству юстиції України. Доречно зазначити, що Міністерство юстиції України при реалізації державної політики з банкрутства наділено контрольно-наглядовою, регулятивною та інформаційно-аналітичною функцією.

На нашу думку, необхідно визначити сфери відносин, у яких відбувається реалізація функцій Міністерства юстиції України.

На сам кінець варто, підсумувати, що ефективне адміністративно-правове регулювання можливе лише за умови досягнення співвідношення мети правового регулювання та реального результату правового регулювання.

Одним із ефективних шляхів досягнення співвідношення мети правового регулювання та реального результату правового регулювання є налагодження взаємодії між структурними підрозділами міжтериторіальних управлінь Міністерства юстиції України та Департаментом з процедур банкрутства, шляхом створення круглих столів із представниками міжрегіональних управлінь (особами, які конкретно займаються перевірками діяльності арбітражних керуючих), з метою обговорення спірних питань, що виникають у процесі проведення перевірок (інших заходів контролю), задля усунення прогалин законодавства, виявлених у реальних ситуаціях, при здійсненні арбітражними керуючими відповідних повноважень; з подальшим офіційним оприлюдненням роз'яснень та рекомендацій, у формі інформаційних листів, Департаментом.

Захист прав і свобод людини в адміністративному судочинстві в умовах воєнного стану

Ю.М. Колтун — 2024-05-11

У статті проводиться захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в адміністративному судочинстві в умовах воєнного стану.

Умотивовується, що право на справедливий суд є необмежувальним правом в період певних надзвичайних станів. В умовах воєнного стану реалізація принципу доступності суду є одною з ключових як для суспільства, окремого громадянина так і для ефективного функціонування органів публічної влади та загалом держави. Аргументовано, що право на судовий захист є критично вагомим під час війни, а його гіпотетичне обмеження могло б спровокувати неле- гітимність влади, громадські заворушення, а в широкому розумінні анархію та порушення режиму законності.

Доведено, правова система виступає незмінним механізмом дотримання вимог законності, навіть в складних політико-правових обставинах за рахунок безперервності функціонування у тому числі адміністративного судочинства. В умовах війни, коли багато демократичних форм участі громадськості у політичному процесі є обмеженими, тільки адміністративна юстиція виступає тим механізмом, що дозволяє протидіяти цій «домінуючій парадигмі» виконавчого управління та спроможна вирішити громадські запити, подолати можливі дисонанси між владою та соціумом, нормалізувати суспільні відносини відповідно до новітніх викликів та запитів. Тому ефективна, належна робота судової системи в цілому, а особливо адміністративного судочинства створює «платформу» для збереження політики демократичної, правової держави в умовах воєнного стану.

Також вказано, що роль адміністративного судочинства під час війни є цінною й у тому, що судові рішення підсилюють державно-владні рішення та формують належну правореалізаційну практику для суб'єктів владних повноважень та й для інших суб'єктів.

Виокремлено три найсуттєвіші проблеми функціонування адміністративної юстиції в умовах війни: територіальна доступність, безпекові загрози та труднощі процесуального характеру. Визначено, що електронне урядування стало ефективним механізмом протидії військовим загрозам для системи адміністративного правосуддя.

Примирення сторін: роль медіації у розв'язанні адміністративних конфліктів

М.І. Логвиненко — 2024-05-11

Ця стаття присвячена дослідженню питання «Роль медіації у вирішенні адміністративних спорів». У сучасному світі, де конфлікти є неодмінною складовою взаємодії, суспільству важливо знайти ефективні та мирні методи їх врегулювання. У цьому контексті медіація є особливо актуальним, корисним та цінним інструментом для адміністративних відносин, оскільки надає можливість сторонам залучати компетентних медіаторів для ефективного вирішення адміністративних питань у випадку порушення законодавства суб'єктами. Медіація є новою практикою в багатьох країнах Європи (Польща, Болгарія, Естонія, Швеція) та поширюється, як альтернатива судовим процедурам. Цей метод спрямований на примирення та узгодження питань між конфліктуючими сторонами, собливо в адміністративній сфері, де існують різноманітні інтереси та позиції, включаючи загальні суспільні відносини: бізнес, освіту, відносини з суб'єктами владних повноважень. З кожним роком надходження позовних заяв до адміністративних судів збільшується. Для спрощення роботи адміністративних органів застосовують судові і позасудові методи вирішення конфліктів. Використання медіаційних методів може забезпечити ефективне вирішення суперечок без необхідності витрачання значних ресурсів на судові процедури. Важливо розглянути ключові аспекти ролі медіації у розв'язанні адміністративних конфліктів та її важливість для побудови гармонійних відносин у суспільстві. Успішне впровадження медіаційних методів сприяє не лише вирішенню конфліктів, але і підвищує рівень взаєморозуміння між пересічними особами (громадяни, особи без громадянства, іноземці) та державою, сприяючи довірі, створенню стійких та довготривалих рішень, які задовольнять потреби обох сторін. На відмінно від Європейського Союзу українське суспільство, знаходиться на початковому етапі використання медіації, як комплексу процесуального вирішення конфліктів.

Принципи незалежності та підзвітності в діяльності Європейського центрального банку та центрального банку держави-члена ЄС

Р.П. Натуркач — 2024-05-11

Наукова стаття присвячена дослідженню принципів незалежності та підзвітності в діяльності Європейського центрального банку та центрального банку держави-члена ЄС. В статті акцентується увага на ст. 108 та ст. 109 Договору про заснування Європейського Співтовариства, що є складовою частиною Договору про Європейський Союз, які містять норми, відповідно до яких і Європейський Центральний Банк, і центральні банки держав-членів ЄС повинні бути незалежними, та на національному законодавстві держав-учасниць ЄС і України, відповідно до якого національні банки є економічно самостійними органами.

Констатовано, що принцип незалежності в діяльності Європейського Центрального банку передбачає відсутність зовнішнього і внутрішнього впливу з боку інституцій ЄС, їх співробітників, членів урядів держав-учасниць ЄС на прийняття рішень Європейським Центральним банком, але принцип незалежності в діяльності Європейського Центрального банку не включає заборону вільного обміну думками між вище зазначеними суб'єктами і Європейським Центральним банком в рамках існуючого інституцій- ного механізму ЄС.

Проаналізовано доктринальні підходу щодо принципів незалежності та підзвітності в діяльності національних банків держав. Аргументовано, що ступінь незалежності тієї або іншої гілки державної влади не може виступати об'єктом для порівняння з центральним банком держави оскільки це суперечить змістовному наповненню самого принципу незалежності тієї чи іншої гілки влади, а також нівелює систему стримувань і противаг як таку - Центральний банк держави не відноситься до жодної з трьох гілок державної влади і не є четвертою гілкою влади, хоча і є особливим центральним органом державного управління. Центральний банк держави не може бути й ізольованим від інших органів державної влади - навпроти, при збалансуванні державно-владних повноважень між органами державної влади, його значення є не менш важливим, але це не дає підстави для того, щоб відносити його до однієї з трьох гілок державної влади аби виокремлювати в четверту гілку влади.

Встановлено, що в юридичній літературі принцип незалежності в діяльності Центрального банку держави ототожнюється з функціональною та/або юридичною автономією. Наведено аргументацію, яка цей підхід спростовує. Охарактеризовано принцип незалежності в діяльності Центрального банку держави-члена ЄС. Встановлено, що принципу незалежності в діяльності Центрального банку держави кореспондує принцип підзвітності. Охарактеризовано цей принцип.

Адміністративно-правовий механізм надання публічних послуг в Україні

Я.П. Павлович-Сенета — 2024-05-11

У статті висвітлено організаційно-правовий механізм надання публічних послуг в Україні. Зокрема, досліджено теоретико-правові підходи до поняття публічні послуги та їх відмежування від інших видів послуг, що надаються органами державної влади та місцевого самоврядування. Зазначено, що на висвітлення дефініції «публічні послуги» суттєвий вплив має наукова дисципліна, в контексті якої досліджується це явище. Встановлено, що поняття «публічні послуги» об'єднує найбільш широке розуміння різноманітних послуг, що надаються державою або місцевими органами влади громадянам та юридичним особам. Це можуть бути послуги з охорони здоров'я, надання освіти, транспортні та соціальні послуги, фінансові послуги і страхування, правоохоронні послуги та власне адміністративні послуги, а також інші послуги, спрямовані на задоволення потреб усіх членів суспільства. Разом з тим, звертається увага нате, що надання публічних послуг завжди має бути зорієнтоване на категорію «публічний інтерес», що є змінною соціальною цінністю, яка в тих чи інших політико-правових умовах відображає інтерес усієї або домінуючої частини суспільства, що визначений через законодавство та впроваджується у життя через діяльність публічної адміністрації.

Встановлено прямий взаємозв'язок з іншими видами послуг, які можна отримати у сфері публічного адміністрування,зокрема державними, муніципальними, адміністративними, соціальними. Розкрито становлення інституту публічних послуг в Україні та особливості його формування. Зазначено, що сьогодні існує чимала законодавча основа для надання публічних послуг та ціла система органів, що їх надають. Одночасно зазначено, що наукове, правове, організаційне та інформаційне забезпечення системи надання публічних послуг, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу їх надання, постійно потребує удосконалення.

Окремі питання визначення ознак та видів публічного майна як об’єкту адміністративно-правових відносин

В.М. Пищида — 2024-05-11

В статті на основі аналізу нормативно-правових актів та наукових праць здійснено аналіз ознак публічного майна як правової категорії та об'єкту адміністративно-правових відносин, виокремлено види публічного майна та запропоновано авторські підходи щодо класифікаційних ознак поділу його на види.

Встановлено, що суттєве значення для визначення публічного майна як об'єкту адміністративно-правових відносин, має виокремлення публічного майна за його цільовим призначенням на: 1) майно загального користування, до якого слід віднести: а) залізничні, автомобільні, водні, повітряні шляхи (за винятком тих, що перебуває у приватній власності згідно з нормами чинного законодавства, наприклад ст. 25 Закону України «Про автомобільні дороги»; б) бульвари, вулиці, провулки, дороги, майдани, площі, набережні, парки, під'їзди, проїзди, сквери правовий статус яких визначений у ст. 83 ЗК України та віднесено їх до земель, що перебувають у власності територіальних громад та не підлягають передачі у приватну власність; в) будинки та приміщення громадського призначення, перелік яких визначений в Державних будівельних нормах України, які об'єднані в такі групи: будинки, споруди та приміщення дошкільних навчальних закладів, будинки, споруди та приміщення навчальних закладів, закладів охорони здоров'я та відпочинку, фізкультурно-оздоровчі та спортивні заклади, культурно-видовищні заклади, заклади підприємств торгівлі, харчування та побутового обслуговування, заклади соціального захисту населення, науково-дослідні установи, приміщення транспорту, призначені для безпосереднього обслуговування населення, заклади комунального господарства (окрім виробничих, складських та транспортних будинків і споруд); 2) майно, що забезпечує функціонування органів публічної адміністрації: меблі, оргтехніка, автотранспорт, засоби зв'язку, спецзасоби, вогнепальна зброя та боєприпаси, інформаційні бази даних, архівні документи та ін.; 3) публічні грошові кошти: кошти світових та європейських інституцій, залучені до використання в Україні на потреби розвитку публічної сфери, кошти Державного бюджету, кошти місцевих бюджетів, доходи, витрати та видатки бюджету, кошти від надання додаткових адміністративних послуг, що надаються суб'єктами владних повноважень.

Інформаційна безпека людини в системі національної безпеки: виклики та загрози

Т.С. Подорожна — 2024-05-11

У статті досліджено проблеми інформаційної безпеки людини як складової національної безпеки. Зазначено, що метою формування та розвитку інформаційного суспільства в Україні є підвищення якості життя громадян, забезпечення конкурентоспроможності держави, розвиток економічної, соціально-політичної, культурної й духовної сфер життя суспільства, вдосконалення системи державного управління на основі використання інформаційних і телекомунікаційних технологій. Електронна держава, що розвивається, закріплює і природні права людини, і позитивні права, які безпосередньо встановлюють правила поведінки у складних інформаційних відносинах. При цьому в поняття інформаційних прав і свобод ми вкладаємо такий зміст: сукупність правочинів різних суб'єктів в інформаційній сфері, а саме у сфері пошуку, отримання, передачі, провадження й поширення інформації, застосування інформаційних технологій та забезпечення захисту інформації. З огляду на це, пріоритетне завдання забезпечення сприятливого правового режиму інформаційних прав і свобод має вирішуватися на рівні національного інформаційного законодавства та сприяти створенню повноцінного міжнародного режиму таких прав. Наголошено, що в одному ряду з такими поняттями, як «безпека», «національна безпека», «інформаційна безпека», знаходиться поняття «інформаційна безпека особистості». При цьому проблема інформаційної безпеки особистості в умовах глобальної інформатизації загострюється з кожним роком, ставлячи перед інформаційним суспільством, законодавцем щораз нові завдання. Відтак, поняття безпеки, інформаційної безпеки стає найважливішої складовою національної безпеки в цілому. Це пов'язано насамперед з тим, що стан досягнення інформаційної безпеки може розглядатися як потреба не тільки держави, а й інших суб'єктів інформаційних відносин: громадян, юридичних осіб, а також технологічних механізмів, систем, інформаційно-комунікаційних технологій - об'єктів інформаційної безпеки. Зроблено висновок, що що одним із першочергових завдань вітчизняного законодавця має стати пошук дієвих механізмів захисту інформаційних прав і свобод. Саме існування електронної держави має давати можливість суб'єктам інформаційних відносин захистити свої права й інтереси. При реалізації інформаційних прав і свобод важливо, якою мірою галузеве законодавство відповідає реаліям суспільних відносин у тій чи іншій сфері. Зрештою, інформаційне право має прагнути такого рівня свого розвитку, коли про конкретні інформаційні права можна судити по закріплених галузевим законодавством гарантіях їх здійснення. Утім, відсутність належної уваги з боку законодавця до проблем інформаційної безпеки особистості безпосередньо стримує процес розвитку інформаційного суспільства, не сприяє повноцінній реалізації інтересів особистості в процесі формування електронної держави. Саме тому, одним із заходів забезпечення здійснення прав і свобод людини та громадянина в інформаційній сфері є підтримання необхідного рівня інформаційної безпеки і безпосередньо такої її складової, як інформаційна безпека людини. Отже, реалізація прав кожної людини в інформаційній сфері визнається однією зі складових інформаційної безпеки. Тому ми вважаємо правильним виокремлення таких складових інформаційної безпеки України, як «інформаційна безпека людини».

Корупційні ризики залучення та використання міжнародної допомоги у сфері безпеки й оборони України

О.М. Рєзнік — 2024-05-11

Стаття присвячена визначенню корупційних ризиків залучення та використання міжнародної допомоги у сфері безпеки й оборони України, а також можливих напрямків їх мінімізації. Розкрито зміст поняття «корупція» у розумінні міжнародних інституцій (ООН, ОЕСР). Наголошено на інституціональному, системному та латентному характері сучасної корупції, а також її впливі на розвиток військової сфери держави. З'ясовано типи корупції, які мають місце в сфері безпеки й оборони держави: дрібна, елітна, пірамідальна. Акцентовано, що протидія корупційним проявам і ризикам у секторі безпеки й оборони на відомчому рівні є багатоаспектною та передбачає наявність відомчої нормотворчості антикоруп- ційної діяльності, що відповідає стратегічним антикорупційним документам держави, а також діяльність спеціальних підрозділів (відділів, служб) уповноважених виявляти факти корупції в діяльності особового складу та управлінських ланок сектору безпеки й оборони. Визначено, що протидія корупції в сфері безпеки й оборони України має відповідне інституційне та нормативне забезпечення. Зауважено, що одним із питань, що стримує повноцінну реалізацію ан- тикорупційної стратегії в сфері безпеки й оборони України є відсутність визначеного законом порядку та каналів повідомлення викривачами інформації з обмеженим доступом. Розглянуто запропоновану НАКО класифікацію корупційних ризиків залучення та використання міжнародної допомоги у сфері безпеки та оборони. Зазначено, що саме корупційні ризики контролю за цільовим використанням міжнародної допомоги впливають на її обсяг для України. Зроблено висновок, що одними із напрямків мінімізації корупційних ризиків на всіх етапах залучення та використання міжнародної допомоги у сфері безпеки й оборони України є нормативне забезпечення цієї сфери, розроблення та запровадження відповідного програмного забезпечення для належного обліку і моніторингу використання міжнародної допомоги та прозорої звітності для країн партнерів. Реалізація зазначених напрямків імовірно позначиться на обсягах залученої від країн-партнерів міжнародної допомоги у сфері безпеки й оборони.

Визначення стану методологічного забезпечення дослідження державної антикорупційної політики в Україні

К.В. Ростовська — 2024-05-11

У статті проаналізовано праці науковців, щодо методології дослідження формування основ антикорупційної політики. Визначено, що під методологічною основою дослідження державної антикорупційної політики в Україні слід розуміти сукупність методів та способів пізнання, що пов'язані з вирішенням наукової проблеми щодо розроблення цілісної теоретико-прикладної концепції державної антикорупційної політики та визначенням її сутності.

Досліджено методи вивчення державної антикорупційної політики та обґрунтовано використання наступних методів наукового дослідження адміністративно-правових основ антикорупційної політики: діалектичний, формально-логічний, історичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, системний аналіз, метод альтернатив.

Обґрунтовано методологічні основи дослідження: вивчення наукових надбань дослідників; аналіз наукових надбань науковців, які використовуючи ті чи інші методи наукового пізнання дослідили проблематику щодо протидії корупції адміністративно-правовими засобами; узагальнення праць науковців, які безпосередньо досліджували державну антикорупційну політику.

Завдяки обраній методології дослідження було отримано науково обґрунтовані висновки та результати, викладено авторське бачення теоретико-прикладної концепції державної антикорупційної політики, шляхів її подальшого розвитку та удосконалення адміністративно-правових засад її забезпечення та регулювання.

З'ясовано, що систематизація наукових досліджень у тому чи іншому обсязі є одним із методів, яким користуються вчені для визначення стану розробки проблеми у галузі протидії корупції, встановлення власної позиції та методології висвітлення теоретичних та прикладних аспектів подолання цього негативного явища. Крім того, здійснення наукового аналізу відбувається з метою формування науково обґрунтованих пропозицій спрямованих на удосконалення чинного законодавства, тлумачення вже існуючих його положень.

Доведено, що важливим для визначення змісту антикорупційної політики є з'ясування змісту корупції. Концепція антикорупційної політики базується на наукових дослідженнях вітчизняних та іноземних вчених, присвячених протидії корупції. Визначення стану методологічного забезпечення дослідження державної антикорупційної політики в Україні передбачає узагальнення наукових методів її дослідження; огляд наукової літератури з антикорупційної тематики, висвітлення українських та зарубіжних монографічних та інших праць щодо проблем протидії корупції; виявлення питань, що залишилися поза увагою науковців; формулювання завдань цього дослідження.

Особливості застосування міжнародних стандартів щодо забезпечення прав та свобод людини в діяльності Служби безпеки України

В.С. Степановський — 2024-05-11

Наукова стаття присвяченна дослідженню особливостей використання міжнародних стандартів щодо забезпечення прав та свобод людини в діяльності Служби безпеки України.

На початку дослідження проаналізовано поняття захисту прав та свобод людини, закріплення відповідних прав на рівні Конституції України. Надалі в статті розглянуто категорію «міжнародні стандарти в сфері прав людини», виокремлено основні міжнародно-правові акти, що закріплюють загальнолюдські стандарти захисту прав та свобод людини при цьому декларуючи як найвищу цінність суспільства та формують загальносвітове розуміння даних категорій та формують загальносвітове розуміння даних категорій.

Проаналізовано правове становище Служби безпеки України як одного з органів державної влади в Україні, що здійснює правоохоронну діяльність, а також стандарти забезпечення прав та свобод людини в умовах воєнного стану. Проведено аналіз чинних нормативно-правових актів, які визначають особливості діяльності Служби безпеки України в сфері захисту прав та свобод громадян, основними з яких є Конституція України, Закон України «Про Службу безпеки України». Проаналізовано норми Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції з прав людини, Женевських конвенцій, якими визначаються особливості захисту прав та свобод людини як в мирній час, так і в період збройних конфліктів. Наголошується на важливості ефективної внутрішньодержавної реалізації норм міжнародного права у сфері захисту прав і свобод людини. Визначено стандарти щодо захисту прав та свобод людини у відповідності до міжнародних нормативно-правових актів.

Досліджено особливості реалізації прав та свобод людини під час збройних конфліктів на основі практики Європейського Суду з прав людини. Вказано за допомогою яких інструментів виконується реалізації норм міжнародного права на території України.

Колізія норм права щодо адміністративного (досудового) оскарження рішень у сфері податкових правопорушень

Є.О. Угольков — 2024-05-11

В статті розглядається актуальна проблема невідповідності норм Податкового кодексу України та Закону України «Про адміністративну процедуру» в частині адміністративного (досудового) оскарження рішень у сфері податкових правопорушень.

Загальні засади Закону України «Про адміністративну процедуру» чітку, зрозумілу та ефективну формулу взаємовідносин держави та органів місцевого самоврядування з приватними особами.

До основних нововведень Закону України «Про адміністративну процедуру» щодо адміністративного оскарження належить право оскаржувати процедурні рішення, право подання скарги в усній формі, передбачено процедуру примирення, збільшено строк для подання скарги, змінено порядок подання скарги, та інше.

Втілення у життя норм Закону України «Про адміністративну процедуру» у сферу податкових правовідносин можливе лише через приведення у відповідність норм Податкового кодексу України до Закону України «Про адміністративну процедуру».

Проте, законодавець проігнорував таку вимогу та не забезпечив відповідне приведення у відповідність норм законів, що зумовило виникнення існування суперечливих норм права.

Проведено співвідношення суперечливих норм права на підставі чого зроблені відповідні висновки про неможливість застосування нововведень Закону України «Про адміністративну процедуру» до процедури адміністративного (досудового) оскарження рішень у сфері податкових правопорушень у зв'язку з наявним пріоритетом норм Податкового кодексу України.

Значна увага приділена теоретичному та практичному підходу до застосування принципів щодо співіснування суперечливих норм права. У даному випадку перевага надається нормам Податкового кодексу України, що зумовлено дією принципу lex specialis (спеціальний закон, спеціальна норма).

Неприведення норм Податкового кодексу України у відповідність до Закону України «Про адміністративну процедуру» позбавить приватних осіб можливості застосовувати ефективні засоби відстоювання та захисту власних інтересів у взаємовідносинах з податковим органом.

Зроблені висновки, які зазначені у статті, дозволяють усунути та подолати наявну колізію норм права.

Державний контроль у сфері енергетики в Україні: мета, завдання та функції (адміністративно-правовий аспект)

С.В. Федоренко — 2024-05-11

У статті, на підставі аналізу доктриналь- них джерел, сформульовано мету, завдання та функції контролю у цій сфері. Автором визначено загальну мету контролю у сфері енергетики як науково обґрунтований результат, на досягнення якого спрямовується контрольна діяльність у зазначеній сфері, а саме - забезпечення енергетичної безпеки держави та дотримання всіма підконтрольними об'єктами діючого законодавства під час вироблення, перетворення, передавання і розподілу енергії.

Серед завдань державного контролю у сфері енергетики в Україні окреслено у тому числі такі: забезпечення безпеки постачання електроенергії та природного газу; забезпечення надійного та безперебійного постачання електричної та теплової енергії, природного газу споживачам, що є необхідними елементами безпеки, життя та здоров'я людини; захист прав та інтересів споживачів; виявлення фактичного стану справ у сфері енергетики та надання об'єктивної інформації про стан відповідних суспільних відносин; надання організаційної або методичної допомоги підконтрольній структурі в усуненні виявлених порушень; забезпечення додержання вимог законодавства у сферах електроенергетики, теплопостачання, на ринку природного газу суб'єктів господарювання, що експлуатують об'єкти енергетики в частині технічного стану енергетичних об'єктів і мереж, енергетичного обладнання, їх експлуатації та обслуговування; забезпечення дотримання фінансового та податкового законодавства, повноти та своєчасності сплати податків до бюджетів відповідних рівнів; забезпечення дотримання митного законодавства, забезпечення захисту економічних інтересів України; дотримання підконтрольними суб'єктами екологічного законодавства та вимог екологічної безпеки; забезпечення дотримання суб'єктами господарювання у сфері енергетики конкурентного законодавства та законодавств про природні монополії; тощо.

Обґрунтовано, що функції державного контролю у сфері енергетики є обумовленими досягненням мети та підпорядкованими вирішенню конкретних завдань основні напрями зовнішнього прояву діяльності суб'єктів державного контролю у цій сфері, пов'язані з їх контролюючим впливом на енергетичну сферу в цілому та усі її складові окремо. Відштовхуючись від вказаного, окреслено такі функції державного контролю у цій сфері як: корегування; превентивна; інформаційна; аналітична; відновлення.

Протидія порушенням митних правил в Україні та перспективи адміністративно-процедурного врегулювання

О.Р. Шевчук — 2024-05-11

В представленому дослідженні охарактеризовано особливості здійснення судового та адміністративного розгляду справ про порушення митних правил в Україні в умовах правового режиму воєнного часу, визначено практику накладення адміністративних стягнень. Визначено функції адміністративної відповідальності в системі митно-деліктних відносин, зокрема: а) превентивну функцію (попереджувальну), яка спрямована на спонукання суб'єктів митно-правових відносин до дотримання вимог митного законодавства, запобігання вчинення правопорушень в подальшому особою, яка раніше вже вчинила порушення митних правил та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень й попередження вчинення митних правопорушень іншими особами; б) охоронну функцію, яка полягає у витісненні та ліквідації суспільних відносин, що не відповідають митно-правовим нормам; в) репресивну (каральну) функцію, яка знаходить свій прояв у тих несприятливих наслідках, які відображені у санкціях відповідно до норм митного права і які зазнає особа внаслідок скоєного ним порушення митних правил; г) фіскальну функцію, що знаходить свій прояв в наповненні державної казни через сплачені правопорушниками штрафи, реалізацію конфіскованого майна тощо.

Виокремлено проблемні індикатори функціонування сучасної судової системи: неможливість здійснення правосуддя на території багатьох областей через війну; кадровий дефіцит судової влади; відсутність повноважного складу ВККС України впродовж майже чотирьох років призвела до зупинення процесів відбору та кваліфікаційного оцінювання суддів; надмірне навантаження на суддів; недо- фінансування потреб місцевих та апеляційних судів тощо.

Акцентовано увагу на проблемних аспектах розгляду в адміністративному порядку скарг платників податків на податкові повідомлен- ня-рішення митних органів. Запропоновано трактування дефініції «адміністративна процедура при порушеннях митних правил» як порядок розгляду, вирішення та оскарження адміністративної справи про порушення митних правил для забезпечення реалізації прав, свобод, законних інтересів усіх учасників митних правовідносин та виконання ними сукупності обов'язків, що визначені законом.

Благодійна та волонтерська діяльність як суспільна практика: правові, телеологічні та аксіологічні аспекти

І.М. Шопіна — 2024-05-11

У статті визначено, що благодійні організації є важливим учасником суспільних відносин в умовах невизначеності, коли прогнозування соціально-економічних, політичних та інших процесів ускладнюється внаслідок відсутності гарантій безпеки та домінування факторів ризику. Обґрунтовано, що діяльність благодійних організацій в державі і суспільстві пов'язана з трьома сферами: політичною, економічною та сферою соціального захисту. З'ясовано, що в політичній сфері благодійна діяльність дає змогу сформувати позитивний імідж публічної особи та отримати певні переваги перед конкурентами. Визначено, що в економічній сфері благодійність дає змогу виробникам розширювати збут своєї продукції та послуг завдяки постійному згадуванню назви суб'єкта господарювання та апелювання до цінностей споживачів. Зауважено, що у сфері соціального захисту благодійна допомога дає змогу державі уникати деяких узятих на себе у законодавчих актах зобов'язань, перекладаючи окремі з них на інших суб'єктів.

Акцентовано увагу на тому, що залежність нагальних потреб держави у сфері воєнної безпеки від благодійної активності невизначено- го кола осіб породжує велику кількість ризиків, пов'язаних з непередбачуваністю розмірів благодійних пожертв та їх обумовленістю виключно суб'єктивними факторами. Тому моніторинг тенденцій благодійної діяльності уявляється одним із завдань забезпечення національної безпеки.

Серед переваг, які досягаються завдяки благодійній діяльності, названо оперативність задоволення нагальних потреб держави і окремих громадян, а також підвищення консолідації суспільства внаслідок появи спільних для різних верств населення цілей.

Критерії надання державою-членом ЄС доступу тяжкохворому пацієнту до недозволеного лікарського засобу

А. Басалаєва — 2024-05-11

В статті акцентується увага на тому, що структурним елементом суб'єктивного юридичного права кожного на медичну допомогу є право на доступ до лікарського засобу. Підкреслюється, що пандемія Covid-19, збільшення спектру невиліковних хвороб і кількості пацієнтів, які на них страждають, агресія росії щодо України, наслідками якої є збільшення кількості військовослужбовців та цивільних осіб, які потребують застосування в лікуванні лікарських засобів, створених з використанням новітніх технологій, але які (лікарські засоби) ще є не дозволеними в державі, інтеграція України з ЄС стали чинниками, які актуалізували дискусію науковців та практиків з питання умов, яких необхідно дотриматись державі-члену ЄС, щоб застосувати передбачене п. 1 ст. 5 Директиви Європейського Парламенту і Ради 2001/83/ЄС про Кодекс Співтовариства щодо лікарських засобів призначених для застосування людиною виключення - надати державою-членом ЄС доступу пацієнту до недозволеного компетентними органами такої держави-члена лікарського засобу і тим самим виконати свій обов'язок з забезпечення конституційного права кожного на медичну допомогу.

Виділено умови, яких необхідно дотриматись державі-члену ЄС, щоб застосувати передбачене п. 1 ст. 5 Директиви виключення - надати державою-членом ЄС доступ пацієнту до недозволеного компетентними органами такої держави-члена лікарського засобу: 1) наявність норми національного права, яка дозволяє постачання лікарського засобу, для якого не був наданий дозвіл; 2) мета - задоволення особливих потреб конкретного тяжко хворого пацієнта (приватного інтересу) та забезпечення охорони громадського здоров'я (публічного інтересу); 3) бути обумовлене відсутністю на національному ринку жодного дозволеного лікарського препарату - еквівалента недозволеного лікарського засобу; 4) постачання здійснюється у відповідь на bona fide замовлення з власної ініціативи; 5) постачання здійснюється за рецептурою відповідно до специфікацій уповноваженого медичного працівника; 6) недозволений лікарський засіб призначається для використання конкретним пацієнтом під його безпосередню особисту відповідальність.

Виділено ознаки особливих потреб пацієнта: 1) конкретна ситуація стану здоров'я пацієнта та перебігу його хвороби; 2) медичне міркування, яке є виправданим; 3) потреба пацієнта в певному лікарському засобі. Підставою для того, щоб незареєстрований лікарський засіб був виписаний лікарем є: терапевтичні міркування лікаря; результати досліджень, аналізів пацієнта.

В ситуації, коли на ринку держави-учасниці ЄС є дозволені лікарські засоби - аналоги недозволених лікарських засобів, - імпорт недозволених лікарських засобів може кваліфікуватися як дії з невиконання державою-членом ЄС зобов'язань, передбачених п. 1 ст. 6 Директиви.

Цифрові права людини: доктринальні засади

Д.М. Бєлов — 2024-05-11

Автори відзначають, відбулася цифровізація державних послуг, що призвело до переходу більшості або принаймні значної кількості державних сервісів в електронний формат і дозволило говорити про появу концепцій електронної держави (уряду) (e-government). Поетапна трансформація управління даними держави на основі цифрових технологій, розробка комплексних суперсервісів для отримання громадянами та бізнесом державних послуг в один клік (ДІЯ) отримала назву «цифрове державне управління». Проте на сьогодні ще склалося чітке визначення і рамки поняття «цифрові права людини». Вони, здається, повинні охоплювати всі права людини в умовах цифровізації та розвитку сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Можна вважати, що це сфера інформаційного права, яка регулює права людини, пов'язані із застосуванням інформаційних технологій. Сюди можна віднести регулювання відносин у галузі обробки персональних даних, публікації інформації в мережі, обробку великих даних, застосування штучного інтелекту та ін.

Метою наукової статті є розгляд концепції цифрових прав та їх реалізації в українському та європейському правовому просторі, враховуючи внесок українських науковців. Цифрова революція, що охопила світ, суттєво змінила спосіб спілкування, роботи та життя людей. Однак цей стрімкий технологічний розвиток несе з собою нові виклики для захисту прав людини. У цій статті розглядається поняття цифрових прав людини та їхні виміри в українському та європейському контексті.

Вказується, вивчення та захист цифрових прав людини в сучасному світі вимагає комплексного підходу, враховуючи як український, так і європейський досвід. Роботи вітчизняних вчених свідчать про актуальність проблеми та вказують на необхідність подальших досліджень у цій області. Цифрові права людини стають невід'ємною частиною сучасного суспільства, де технології стрімко змінюють спосіб нашого життя та взаємодії. Україна, як і інші країни, стикається з багатьма викликами у сфері цифрових прав, які зумовлені стрімким розвитком інформаційно-комунікаційних технологій. З цього контексту: по-перше, розуміння цифрових прав та їх важливості стає необхідністю для кожного члена суспільства. Люди повинні знати про свої права та обов'язки в цифровому просторі, особливо щодо захисту приватності та персональних даних; по-друге, розвиток цифрових прав в Україні повинен враховувати кращі практики європейських країн та світові стандарти. Удосконалення законодавства, підвищення обізнаності населення та розвиток кіберзахисту - це ті аспекти, які потребують негайної уваги; по-третє, важливою співпраці між державою, громадянами, бізнесом та науковою спільнотою. Лише спільними зусиллями можна створити ефективні та стійкі рішення для забезпечення цифрових прав українців.

Право людини на забуття: окремі концептуальні питання

М.В. Белова — 2024-05-11

Стаття присвячена дослідженню виникнення та становлення права людини на забуття (право бути забутим, англ. right to be forgotten) як права фізичної особи вимагати видалення своїх особових даних із загального доступу через пошукові системи за деяких умов. Визначено, що встановлення права на забуття часто пов'язують з одним з ключових рішень Суду Європейського Союзу, а саме у справі «Google Іспанія проти Костехи Гонсалес», яка набула широкого міжнародного розголосу. Однак, важливо звернути увагу на свободу слова та свободу доступу до інформації як конкуруючого фундаментального права. Право на недоторканність приватного життя та режим захисту даних не існують у вакуумі: право людини на приватне життя часто може вступати в конфлікт з іншими правами, зокрема, з правом на свободу вираження поглядів, наприклад, з точки зору цензури.

У статті проаналізовано міжнародний досвід у судовій сфері щодо питання визнання права на забуття в контексті системи цифрових прав людини, на основі чого виявлено, що рішення здебільшого стосуються інформації, яка може суттєво вплинути на фундаментальні права на недоторканність приватного життя та захист персональних даних, і в них конкретно зазначається, що суд прагне встановити справедливий баланс між цими правами та правом громадськості на доступ до інформації. Таким чином, вирішення багатьох спорів значною мірою залежить від фактів справи.

Розглянуто правове регулювання права бути забутим, зокрема, регламент Європейського Парламенту та Ради від 27 квітня 2016 року (Загальний регламент про захист даних), директива про захист даних 1995 року, як така, що була оновлена та доповнена вищезазначеним регламентом, а також Європейська конвенція з прав людини та інші. Водночас концепція права бути забутим не є визнаною в правовій системі України, але зазначається Законом України «Про захист персональних даних», що видалення або знищення персональних даних в інформаційному просторі можливе за умов подання скарги або звернення до суду.

Право на освіту у системі конституційних прав та свобод людини і громадянина

В.В. Берч — 2024-05-11

Встановлено, незважаючи на універсальне визнання права на освіту як одного з основоположних прав людини, закріпленого в міжнародних документах та конституціях багатьох держав, у реалізації цього права на національному та глобальному рівнях існує ряд суттєвих викликів, серед яких нерівний доступ до якісної освіти, обмеження можливостей для окремих соціальних груп, а також необхідність адаптації освітніх систем до швидко змінюваних умов сучасного світу.

Підкреслено, право на освіту є одним із фундаментальних прав людини, закріпленим в конституціях багатьох країн світу та міжнародних документах та визнається не лише як важлива індивідуальна свобода, але й як необхідна умова для розвитку демократії, правової держави та соціального прогресу.

Зауважено, право на освіту, як важливий компонент системи прав і свобод людини, характеризується рядом основних ознак: універсальність - право на освіту належить кожній особі без будь-яких винятків або обмежень за ознаками статі, раси, національності, мови, релігійних переконань, соціального походження, стану здоров'я, переконань чи будь-яких інших ознак; кожна особа має рівні можливості для доступу до освіти на всіх її рівнях, зокрема, йдеться також про подолання гендерної нерівності, а також нерівності, пов'язаної з фізичними чи психічними обмеженнями, соціально-економічним статусом чи місцем проживання; доступність для всіх, що означає відсутність будь-яких бар'єрів, які можуть перешкоджати особі отримати освіту (як фінансових бар'єрів, так і бар'єрів, пов'язаних з місцем проживання, соціальним статусом або особливими потребами людини); якість процесу реалізації права на освіту, що передбачає не лише доступ до освітніх установ, але й гарантію отримання якісної освіти, що сприяє повному розвитку людської особистості; адаптивність - система освіти повинна бути гнучкою і адаптованою до потреб різних груп населення, включаючи осіб з особливими освітніми потребами, мігрантів, національні меншини та інші вразливі групи.

Резюмовано, право на освіту є невід'ємною частиною системи конституційних прав та свобод людини і громадянина та лежить в основі розвитку справедливого та вільного суспільства, забезпечуючи кожній людині можливість реалізувати свій потенціал та активно брати участь в житті суспільства. Забезпечення доступу до якісної освіти для всіх без винятку є ключовим завданням держави та міжнародної спільноти на шляху до досягнення сталого розвитку та зміцнення прав людини.

Правове регулювання екологічної мережі в Україні

Л.Б. Васильчук — 2024-05-11

У контексті євроінтеграції України, еволюції прав людини, розвитку громадянського суспільства, екологічних проблем в Україні, в тому числі спричинених військовими діями агресора, важливе практичне та теоретичне значення має дослідження проблематики правового регулювання екологічної мережі в Україні.

Дослідження проблематики правового регулювання екологічної мережі в Україні має важливе значення для подальшого удосконалення екологічного законодавства, а також і для вдосконалення правозастосовної практики в цій сфері. Внаслідок цього дослідження проблематики правового регулювання екологічної мережі в Україні та його елементів є важливим для розвитку наук конституційного, адміністративного та екологічного права.

Статтю присвячено проблематиці правового регулювання екологічної мережі в Україні. У даній статті охарактеризовано правове регулювання екологічної мережі в Україні.

У контексті сучасної євроінтеграції України, еволюції прав людини, розвитку громадянського суспільства, екологічних проблем в Україні, в тому числі спричинених військовими діями агресора, важливе практичне та теоретичне значення має дослідження проблематики правового регулювання екологічної мережі в Україні.

Забезпечення ефективного функціонування екологічної мережі України, в тому числі і захист довкілля, подолання негативних наслідків заподіяної шкоди довкіллю внаслідок бойових дій, оперативне розмінування деокупованих територій, є важливим елементом для ефективного функціонування системи природних прав людини в Україні, з-поміж яких важливе значення має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні.

Поняття «правове регулювання екологічної мережі в Україні» можна визначити як систему норм та принципів права, що спрямовані на регулювання суспільних відносин нормами права у сфері формування, збереження і раціонального, невиснажливого використання екологічної мережі в Україні як однієї із основних передумов для забезпечення сталого розвитку України, охорони довкілля, захисту флори та фауни, природоохоронних територій, задоволення екологічних, економічних, соціальних та й інших інтересів окремих громадян, суспільства, територіальних громад та держави.

До елементів екологічної мережі України належать: ключові, сполучні, буферні і відновлювані території.

Конституційно-правові механізми регулювання економічних суспільних відносин в Другій Речі Посполитій

В.В. Вісин — 2024-05-11

Досліджено конституційно-правові механізми регулювання економічних суспільних відносин в польській державі в 20-30-х роках ХХ ст. Визначено, що засадничими конституційно-правовими інституціями економічної системи є власність, праця, фінансова система. Конституційна регламентація сфери економічної організації суспільного життя різних держав неоднакова за формою й обсягом. На підставі проаналізованої широкої законодавчої бази констатовано, що в першій половині 20-х років ХХ ст. відбулося політичне, економічне та законодавче становлення польської держави. Реформування фінансової системи, сільського господарства, торгівлі сприяло становленню польської економічної системи. Зазначено, що втручання державних органів у господарські справи було мінімальним, що сприяло розвитку різних галузей виробництва країни й економіки загалом. У період від травневого перевороту 1926 р. до початку світової економічної кризи польське законодавство почало змінюватися з вільного демократичного на авторитарне. Ситуація характеризувалася суперечливими тенденціями: з одного боку, збереглися демократичні інститути й Конституція 1921 p., із другого - виконавча влада демонструвала прагнення управляти державою, незважаючи на парламент та політичні партії. Нове законодавство, запроваджене пілсудчиками в першій половині 30-х років, з одного боку, спрямовувалося на подолання кризових явищ в економіці, а з іншого - відзначалося посиленим утручанням влади у всі сфери життя суспільства. Констатовано, що у міжвоєнний період Друга Річ Посполита швидко створила й розвинула власну економіку. Це було досягнуто, завдяки налагодженій системі економічних суспільних відносин польської держави - системі відносин власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ. Провідну роль у цьому відіграло ліберальне, демократичне конституційно-правове поле, яке стало ефективним механізмом регулювання господарської діяльності держави.

Рекомендовано використовувати досвід розробки законодавства польської держави для удосконалення сучасного українського права в сфері економіки.

Комплексність правової природи права на репродукцію

А.М. Галайко — 2024-05-11

У цій статті розглянуто репродуктивне здоров'я як важливу складову фізичного та психічного благополуччя сучасного суспільства. Вона акцентує увагу на широкому спектрі послуг та інформації, що охоплює сексуальне та репродуктивне здоров'я, контрацепцію, планування сім'ї, лікування статевих захворювань, вагітність та пологи. Вказано, що Дієвість захисту репродуктивного здоров'я підтримується міжнародними нормами, включаючи Цілі сталого розвитку № 3, та базується на принципах гідності, рівності та права на вільний вибір. Підкреслюється, що репродуктивне здоров'я є основоположним правом людини, яке безпосередньо пов'язане з правом на життя та здоров'я. Дослідження цієї сфери допомагає з'ясувати ефективність правових норм та заходів захисту, також стаття висвітлює проблему дискримінації, зокрема за ознакою статі, у контексті репродуктивного здоров'я, і підкреслює важливість боротьби з цією нерівністю. Крім того, стаття вказує на важливість доступу до інформації про репродуктивне здоров'я як ключового аспекту прав людини, що сприяє освіті та інформуванню громадськості.

Стаття також розглядає складну природу права на репродукцію, яка включає біологічні, правові, етичні та соціальні аспекти, що взаємодіють між собою та вимагають уважного балансу між правами людини, етичними принципами та соціальними потребами.

Мотивовано, що право на репродукцію передбачає право кожної особи на вільний вибір щодо сексуальної поведінки, планування сім'ї та доступ до якісних послуг репродуктивного здоров'я, однак реалізація цих прав може зіштовхнутися з етичними та моральними дилемами, а також з різними підходами до правового регулювання у різних країнах. Також важливим аспектом є соціальний аспект, який включає в себе доступність та якість послуг репродуктивного здоров'я, а також врахування соціокультурних норм та цінностей. Констатовано, що всі ці аспекти вимагають уважного балансу між правами людини, етичними принципами та соціальними потребами, з метою забезпечення належного захисту та підтримки репродуктивного здоров'я кожної людини.

Екоцид у вимірі конституційного та господарського права України

Н.М. Гладка — 2024-05-11

У статті розкривається поняття екоциду, його негативний вплив на конституційно-правові та господарсько-правові відносини і наслідки такого діяння, особливо в період воєнного стану. Адже від початку війни ми спостерігаємо цілеспрямоване знищення екосистеми, флори, фауни, промислових, енергетичних та інфраструктурних об'єктів, природних ресурсів та навколишнього середовища країни. Ці правопорушення прямо посягають на нормальний стан суспільно-правових відносин у сфері господарювання, на право на безпечне навколишнє середовище та на збереження генофонду українського народу.

Автор звертає увагу, що в українському законодавстві поняття екоциду визначається в Кримінальному Кодексі України та передбачається відповідна міра покарання, а саме від восьми до п'ятнадцяти років ув'язнення. Наголошується, що дане кримінальне правопорушення посягає на більш ширше коло суспільно-правових відносин, а саме власність, суб'єкти та об'єкти господарювання, соціальне становище населення, життя та здоров'я особи, її безпеку та недоторканість. Це є порушенням норм конституційного та господарського права України. У дослідженні зроблено висновок, що масове знищення рослинного та тваринного світу, лісів, отруєння водойм, втручання у екосистему України має вкрай суспільно-небезпечні наслідки не тільки для самої України, а й для Європи (наприклад, під загрозою знищення є багато об'єктів Смарагдової мережі, що охороняються на загальноєвропейському рівні) та світу в цілому (наприклад, вплив на атмосферу, гідросферу та біосферу Землі в наслідок використання зброї). На жаль, забруднення повітря немає меж та кордонів.

У статті наголошується, що саме військовий екоцид як кримінальне правопорушення проти навколишнього середовища, потребує більш чіткішого та детальнішого правового регулювання в національній правовій системі так і в міжнародно-правовому полі і взагалі визнання такого правопорушення, яке посягає на людство в цілому. Адже екоцид можна прирівняти до таких кримінальних правопорушень як правопорушення проти людяності та геноциду.

Вплив рішення Європейського суду з прав людини у справі "Полях та інші проти України" на розвиток люстрації як самостійного виду конституційно-правової відповідальності в Україні

В.В. Гомонай — 2024-05-11

Стаття присвячена аналізу еволюції люстра- ції як самостійного виду конституційно-правової відповідальності в Україні під впливом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» (24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного). Зазначається, що люстрація з огляду на її принципи - презумпція невинуватості, індивідуальність відповідальності, гарантованість права на захист - та з огляду на наслідки для особи, яка підлягає люстрації, завжди веде до обмеження права і свобод людини і громадянина. Це самостійний вид конституційно-правової відповідальності, який розвивається в Україні і є невід'ємною складовою розвитку України як демократичної держави. Зазначається, що оскільки люстрація обмежує права і свободи людини і громадянина, то має відповідати таким критеріям: бути встановлена законом; мати легітимну мету; бути необхідною у демократичному суспільстві.

Проаналізовано рішення Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України». Що стосується легітимної мети, то при застосуванні люстрації як самостійного виду конституційно-правової відповідальності в Україні вона застосовувалась до дуже широкого кола осіб, яке не корелювало з легітимною метою і законною ціллю, яка полягала у захисті демократичної форми правління. В це велике коло люстрованих осіб було включено осіб, щодо яких застосування люстрації не переслідувало легітимну мету, а саме втручання в їх права було не пропорційне.

Оскільки рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права в України, а Україна має зобов'язання з виконання рішень Європейського суду з прав людини, то вживаючи заходи загального характеру на виконання рішення «Полях та інші проти України» необхідним є звуження в законодавстві України кола осіб, які підлягають люстрації, та чіткого його визначення. Щодо заходів, які застосовувались до всіх осіб, які підлягали люстрації, такі заходи були максимально обмежувальними, максимально широкими за обсягом, а індивідуальної оцінки поведінки особи, яка підлягала люстрації - не здійснювалося. При вдосконаленні законодавства про люстрацію необхідно передбачити індивідуальну оцінку особи, яка підлягає лю- страції; застосовувати заходи обмеження, які характеризуються різним ступенем обмеження і закріпити критерії їх виміру та застосування.

Міські агломерації як форми співробітництва громад в умовах повоєнної відбудови України

І.В. Дробуш — 2024-05-11

Реформа децентралізації, яка безперечно є однією з найбільш успішних в Україні, сприяла становленню та зміцненню основ функціонування муніципальної влади в Україні, яка в умовах повномасштабної війни продемонструвала здатність протидіяти екстраординарним викликам, забезпечуючи функціонування економіки і життєдіяльність населення. Органи місцевого самоврядування зробили не лише суттєвий внесок у посилення обороноздатності держави, а й надали підтримку громадам, які були окуповані/ деокуповані, забезпечили тимчасовим житлом та створили сприятливі умови для інтегрування в громаду вимушено переселених осіб, гарантували своєчасність надання усього комплексу послуг на рівні громади тощо. Стаття присвячена пошуку шляхів удосконалення інституту місцевого самоврядування в умовах війни та повоєнної відбудови України, що пришвидшить відбудову зруйнованих населених пунктів, призведе до зростання економічних показників та суттєвого підвищення рівня надання послуг населенню. Автор обґрунтовує необхідність перегляду законодавчої регламентації питань співробітництва територіальних громад, зокрема шляхом створення міських агломерацій як одного з виду співробітництва територіальних громад. Проаналізовано практику функціонування міських агломерацій в зарубіжних країнах та перспективи створення таких агломерацій в Україні. Акцентовано увагу на намаганнях законодавчого врегулювання питань функціонування міських агломерацій, дискусійності норм законопроектів, які визначали міські агломерації окремою складовою адміністративно-територіального устрою, містили норми, які, закріпивши принцип взаємної вигоди, по суті узаконювали спробу великих міст поширити сферу свого впливу на суміжні території, розширити межі власних повноважень за рахунок повноважень і ресурсів сусідніх територіальних громад. Запропоновано доповнити Закон «Про співробітництво територіальних громад» та деякі інші закони окремими нормами, що визначають правовий статус агломерацій, передбачити утворення ради агломерації та віднести до сфери її компетенції розгляд питань, що зачіпають спільні інтереси територіальних громад, які входять до агломерації та надати перелік базових повноважень, які можуть варіюватись в залежності від обсягу інституцій- ної спроможності відповідної агломерації.

Принципи та норми права в конституційно-правовому механізмі забезпечення права на освіту дітей – представників корінних народів України

А.Р. Карапетян — 2024-05-11

В статті встановлено роль принципів та норм права в нормативно-правовому механізмі забезпечення права на освіту дітей - представників корінних народів України, а також охарактеризовано принципи, закріплені в міжнародних актах та імплементовані в законодавство України.

Проаналізовано такі міжнародні акти з прав людини універсального характеру, які є джерелом права в Україні: Конвенція Міжнародної організації праці про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах; Декларація ООН про права корінних народів. З принципів, закріплених в Декларації ООН про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р., щодо корінних народів України випливає таке: 1) корінні народи України - кримчаки, караїми, кримські татари - є народом України, його складовим; 2) корінні народи України мають право здійснювати свій культурний і соціальний розвиток; 3) право на освіту дітей - представників корінних народів України - є гарантією реалізації права на здійснення культурного і соціального розвитку корінних народів України і суб'єктивних прав кожної дитини - представника корінного народу України; 4) право на самовизначення має український народ, корінні народи України - його складова, не окрема і відособлена складова, а складова, яка є невід'ємною від народу України; 5) кожна держава світу має поважати право українського народу і його невід'ємної складової - корінних народів України - на здійснення свого економічного, соціального і культурного розвитку.

Виокремимо принципи внутрішньої політики держави в сфери освіти дітей - представників корінних народів України: 1) принцип державної турботи; 2) принцип відповідальності (патерналізму) держави; 3) принцип партнерства держави і корінних народів. При реалізації політики держави в сфери освіти дітей - представників корінних народів України: має бути поєднано принцип державної турботи і принцип відповідальності (патерналізму) реалізації з принципом партнерства держави і корінних народів.

Також виокремлено і мету діяльності держави в сфери освіти дітей - представників корінних народів України - вона полягає в максимальному забезпеченні поваги, збереженні та розвитку самобутності корінних народів України. Інструментарій, який для цього застосовується, був виявлений на підставі аналізу Конвенції Міжнародної організації праці про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах: 1) кореляція обов'язків держави та прав корінних народів України; 2) стимулювання такого суб'єкта як держава таким суб'єктом як міжнародна спільнота до встановлення партнерських форм взаємодії з корінними народами України; 3) використання міжнародною спільнотою для стимулювання встановлення партнерських форм взаємодії з корінними народами України договорів; 4) застосування міжнародною спільнотою примусу держави до встановлення партнерських форм взаємодії з корінними народами України вразі, якщо держава порушує права корінних народів України, або не встановлює партнерські форми взаємодії.

Свобода пересування: проблеми кореляції публічно-правового та приватно-правового підходів

Л.В. Міхневич — 2024-05-11

Авторка статті досліджує сутність та природу свободи пересування як інституту, який втілює ідею свободи у праві. Вона доводить, що в Конституції України та в нормах публічного права загалом свобода пересування задекларована як основоположна свобода людини і громадянина. Конкретний зміст свободи пересування розкривається через низку суб'єктивних прав, які визначені в нормах публічного права. Це такі права: право особи на вільне й безперешкодне переміщення в межах території України; право на виїзд з України; право на безперешкодне повернення в Україну громадянина України; право на вільний вибір місця проживання/перебуван- ня. При цьому Конституція України проголошує право вільно залишати територію України, але в нормах спеціального закону про «вільний» виїзд з території України не йдеться, а отже спеціальний закон дещо звужує межі свободи пересування.

На відміну від публічного права у нормах приватного права (в Цивільному кодексі України) закріплене право на свободу пересування як суб'єктивне цивільне прав, але не основоположна свобода. Зміст цього права обіймає можливість вільного пересування по території України та право на виїзд за межі території України і безперешкодне повернення (громадян України) в Україну. За нормами цивільного законодавства право на свободу пересування включає також можливість вільно обирати місце перебування, але це стосується тільки неповнолітньої особи. На відміну від публічно-правової концепції свободи пересування її приватно-правова концепція не включає до неї право на вільний вибір місця проживання. Авторка доводить хибність такого підходу та обґрунтовує висновки про те, що, по-перше, право на вільний вибір місця проживання не може існувати без права на місце проживання; по-друге, можливість вільно обирати місце проживання/перебування має бути включене зо змісту права на свободу пересування.

Конституційні основи місцевого самоврядування в Україні

І.С. Пирога — 2024-05-11

Конституційні основи місцевого самоврядування в Україні становлять норми-принципи, які відображені у понад 20 статтях Конституції України. Норми, що закріплюють правові, організаційні, матеріальні та фінансові основи місцевого самоврядування, передбачають встановлення демократичної децентралізованої системи управління, в основі якої - самостійні територіальні громади, органи місцевого самоврядування, на які покладається вирішення всіх питань місцевого значення. Реальне ефективне місцеве самоврядування можливе лише за наявності певних умов, які об'єктивно склалися в суспільстві, і які в своїй сукупності формують основи місцевого самоврядування. Основи місцевого самоврядування створюють підґрунтя, тобто фундамент, на якому вибудовується вся система місцевого самоврядування. Однією з фундаментальних основ місцевого самоврядування є участь громадян у суспільному і політичному житті держави.

Актуальність теми зумовлена передусім тим, що на сучасному етапі демократичних перетворень нашої держави місцеве самоврядування - це основа громадянського суспільства. Місцеве самоврядування є одним із найважливіших інститутів демократичної держави. Його розвиток є центральною наукового проблемою муніципального права та «наріжним каменем» в муніципальній науці протягом багатьох десятиліть, починаючи з моменту виникнення. Конституція України 1996 року створила правову основу розвитку місцевого самоврядування як особливого виду публічної влади. У статті проведено аналіз конституційних засад, що закріпили статус муніципальної влади, їх вплив на подальше законодавство та практику місцевого самоврядування.

Проаналізовано конституційні принципи місцевого самоврядування. Розглянуто наявні в сучасній правничій науці підходи щодо визначення поняття «основи місцевого самоврядування». Наведено аргументи на користь виокремлення організаційно-правової, територіальної та матеріально-фінансової основ діяльності органів місцевого самоврядування.

До питання про конституційно-правове врегулювання забезпечення права на освіту в умовах сучасних кризових ситуацій

В.І. Продан — 2024-05-11

У контексті зростаючої кількості кризових подій, таких як природні катастрофи, епідемії, терористичні атаки, збройні конфлікти та стани війни, забезпечення доступу до якісної освіти стає надзвичайно важливим для збереження стабільності суспільства та розвитку громадянського потенціалу.

В межах даної наукової роботи, аналізуються міжнародні та національні правові норми, які гарантують освітні права в умовах кризових ситуацій, а також розглядаються практичні аспекти їх реалізації. Особлива увага приділяється заходам, спрямованим на забезпечення доступу до освіти для всіх верств суспільства, включаючи вразливі групи населення. Досліджуються також питання управління освітнім процесом у кризових умовах, включаючи вплив кризових ситуацій на організацію методів викладання та навчальні заклади загалом.

Встановлено, з метою забезпечення належного доступу до освіти в Україні, за доцільне вбачаємо виконання та дотримання наступних аспектів:

забезпечення всебічного доступу до освіти, що передбачає не лише створення умов для заочного навчання, але й постачання якісних Інтернет-послуг, необхідних пристроїв та інфраструктури для здійснення освітнього процесу в умовах війни. Для очної форми навчання пріоритетом є реконструкція шкіл та будівництво укриттів з можливістю продовження освітнього процесу в умовах конфлікту;
надання психологічної та соціальної підтримки дітям та дорослим, які пережили війну або конфлікт, у рамках освітніх програм;
розвиток та впровадження інновацій у сфері освіти, зокрема впровадження хмарних навчальних середовищ, електронних журналів, а також акцент на розвитку навичок у сфері цифрових технологій для підготовки до майбутньої професійної діяльності;
забезпечення кібербезпеки даних для захисту особистої інформації та запобігання несанкціонованому доступу;
залучення батьків та родичів дітей до певної частини педагогічних обов'язків;
розробка спеціальних освітніх програм для українських дітей за кордоном;
співпраця з міжнародними організаціями та партнерами для забезпечення необхідних ресурсів та фінансування освітніх проєктів;
удосконалення педагогічних підходів, спрямованих на виховання толерантного та мирного суспільства.

впровадження «мирної освіти», що передбачає включення в навчальні програми вивчення історії конфліктів та воєн, розвиток навичок вирішення конфліктів та співпраці між країнами та культурами, а також залучення студентів до дискусій та проєктів, спрямованих на підтримку миру.

Значення конституційних охоронних норм у системі засад реалізації права на безпечне довкілля

А.М. Савчин — 2024-05-11

У науковій статті проаналізовано доктриналь- ні положення класифікації конституційних норм. З'ясовано два основні підходи та надано перевагу тому, який у системі конституційних норм окреме місце відводить охоронним нормам.

Проаналізовано поняття «охорона довкілля», виділено три основні підходи, в яких ми виокремили такі спільні ознаки - системність тих охоронних заходів, які застосовуються та ціль їх використання (сприяти збереженню природних ресурсів та відновленню). Проаналізовано та виділено конституційні охоронні норми, що містяться у Основному законі України, а також у загальних та спеціальних законодавчих актах.

Серед основних охоронних норм у сфері захисту довкілля, які містяться в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» виділено такі: основою сталого розвитку є не тільки захист довкілля, але і раціональні підходи до використання природних ресурсів, що повинні пропорційно враховувати інструменти охорони і попередження негативних впливів з боку господарюючих суб'єктів та ін.; передбачення екологічної безпеки, контроль за дотриманням відповідних нормативів і лімітів у сфері використання природних ресурсів; охоронні норми стимулюють запровадження нових технологічних рішень у процесі еко- логізації виробничих процесів, гарантування умов для відновлення природних ресурсів, їх цілісності та різноманіття; охоронні норми мають бути науково обґрунтованими, враховувати міждисциплінарність і бути прогнозованими тощо.

Обґрунтовано, що перелік охоронних норм-принципів, які визначені у статті 3 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» потребує доповнення таким принципом як «гарантованості сталого розвитку задля кращого забезпечення охорони довкілля».

Особливості інституту договорів відчуження майна в англо-американській правовій системі

А.В. Богданець — 2024-05-11

У статті досліджуються актуальні питання інституту договорів відчуження майна в англо-американській правовій системі. Визначаються особливості цивільно-правового договору в країнах англо-американської системи права. Наводяться дефініції «цивільно-правова система» та «відчуження майна». Аналізуються правові аспекти укладення договорів щодо відчуження майна, зокрема форма та умови укладення таких договорів, а також особливості правового регулювання визначення предмету договорів щодо відчуження майна. Досліджується стадії укладення договорів щодо відчуження майна в країнах англо-американської правової системи.

Акцентовано увагу на те, що відмінною ознакою розвитку інституту договірних відносин в країнах англо-американської системи права є те, що, по-перше, він відбувався під значним впливом судової практики; по-друге, знайшов своє закріплення в нормах загального права. Проте, щодо окремих видів договорів відчуження майна, варто відмітити, що вони регламентуються нормами спеціальних законодавчих актів.

Проаналізовано, що на практиці взаємовідносини сторін, що укладають договір відчуження майна, значною мірою регулюються не правовими нормами, які складають позитивне право, а створеними сторонами нормами власного «договірного права», тобто умовами наявного у них договору. Зміст конкретних договорів відчуження майна таким чином, визначається не стільки задоволенням взаємних інтересів контрагентів, скільки можливостями і бажаннями економічно більш сильного партнера і необхідністю, яку диктує конкретна ситуація слабшому учаснику угоди.

Зроблено висновок, що регулювання інституту договорів відчуження майна в країнах ан- гло-американської правової системі має свої особливості. Зокрема в Англії можна відзначити підвищену активність парламенту в сфері регулювання цивільних відносин, що зокрема проявляється у прийняті нових та внесення змін до вже існуючих законів, які є об'ємними за своїм змістом в результаті чого на практиці їх навіть називають кодифікованими.

Загальна характеристика технологій, інновацій в праві інтелектуальної власності

О.М. Боярчук — 2024-05-11

В роботі нами розглядаються поняття технології, інновації та право інтелектуальної власності.

В умовах сучасного розвитку всіх сфер життєдіяльності людини поняття «технології», «інновації» та «інноваційні технології» є невід'ємним аспектом сьогодення. Вони відіграють важливо-ключову роль в конкурентоспроможності не лише окремих підприємств та організації, але й загалом в юриспруденції та економіці, оскільки саме за інноваційними технологіями стоїть прогресивний розвиток суспільства, правовідносин які при цьому виникають, в тому числі правовідносини в сфері права інтелектуальної власності.

Як відомо, інтелектуальна власність - це результат інтелектуальної, творчої діяльності, який є формалізованим та надає безпосередньому автору або особі, якій законодавчими нормами надано право власності на вказаний результат, яке набувається, здійснюється та захищається відповідно до встановленої процедури, правил та законодавчо визначених норм. Саме об'єкти права інтелектуальної власності і знаходяться в чіткій взаємодії з технологіями та інноваціями.

Детальну увагу присвячено сутності та змісту інновацій та технологій в сфері інтелектуальної діяльності, зокрема при виробництві та зміні характеристик відповідних об'єктів права інтелектуальної власності.

Акцентовано увагу визначенням таких понять як «інновації», «технології», «інтелектуальна власність», «право інтелектуальної власності», трансфер технологій. Проаналізовано сучасну національну та зарубіжну літературу, при з'ясуванні основних понять дослідження, їх законодавчого закріплення.

Здійснено аналіз ознак трансферу технологій, зокрема встановлено, що інноваційні технології наділені новизною, оригінальністю, незамінністю, унікальністю, неминучістю настання. Встановлено взаємопов'язаність змісту «інновацій» та «технологій» щодо права інтелектуальної власності, а саме безпосередньо до об'єктів інтелектуальної власності, які проявляються шляхом застосування в процесі виробництва ноу-хау або винаходу до конкретного результату інтелектуальної діяльності.

Захист торговельної марки в сфері моди та за допомогою штучного інтелекту

С.Б. Булеца — 2024-05-11

Ім'я дизайнера, назва бренду, емблема, логотип, колір або комбінація кольорів, візерунок тощо можуть бути юридично захищені зареєстрованою торговельною маркою. Українські дизайнери зазвичай реєструють свої торгові марки під іменем BEVZA або псевдонімом Andre TAN, іноді разом із графічним зображенням. Дуже важко отримати правову охорону кольору або навіть поєднання кольорів, оскільки потрібно довести, що колір пов'язаний із модним брендом (наприклад, бірюзова коробочка Tiffany або червона підошва Christian Louboutin). Зареєстрована торговельна марка допомагає запобігти імпорту та контрафакту модної колекції, але іноді не вистачає часу, щоб зареєструвати нову колекцію, яка щомісяця оновлюється (ZARA, HM, OVS). Представники української модної індустрії більше піклуються про захист своїх торговельних марок, ніж про захист прав інтелектуальної власності на створені ними моделі, однак, необхідно зареєструвати промисловий зразок, якщо дизайнер створює унікальну модель, технологію чи принт.

А також за штучним інтелектом майбутнє по захисту прав на торговельні марки. А рішення винесене 8 лютого 2023 року у справі MetaBirkin, має позитивні наслідки для сектору моди та власників торговельних марок загалом. Насамперед, дуже важливо розширити реєстрацію торговельних марок, щоб охопити продаж НФТ і цифрових товарів загалом.

Враховуючи, що модна індустрія та її захист розвиваються швидкими темпами, то в Україні у цій сфері виникають наступні проблеми, пов'язані з захистом прав інтелектуальної власності в Україні: незаконне використання, крадіжка або підробка творів, патентів, товарних знаків та інших об'єктів інтелектуальної власності; тривалість судових справ у поєднанні з недовірою до медіації; піратство та контрабанда. Таким чином, певні елементи, які використовуються в кожній колекції, такі як торговельна марка чи дизайнерський принт на тканині, є юридично захищеними.

Застосування штучного інтелекту в механізмі судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочинстві України

І.В. Жукевич — 2024-05-11

Статтю присвячено питанню застосування штучного інтелекту в механізмі судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочинстві України. Розвиток сучасного суспільства характеризується активним використанням новітніх технологій у всіх сферах життєдіяльності. Не залишається осторонь від загальносвітових тенденцій і система правосуддя. Широке використання технологій ШІ призвело до дискусій щодо впровадження та використання в судових процедурах в Україні. Особливої актуальної набуває питання інтеграції у судову систему України штучного інтелекту в умовах воєнного стану. Зокрема, у сферу судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочинстві України. Штучний інтелект - хороший інструмент для допомоги суддям. Він може легко знаходити та обробляти інформацію швидше, ніж людський інтелект. Штучний інтелект не може замінити суддів в механізмі судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочинстві України. Адже з точки зору алгоритмів законодавство та правозастосування можуть бути неідеальними. Однак у разі його правильного застосування він може неабияк оптимізувати роботу судді та суду шляхом залучення. За умови дотримання європейських стандартів, застосування штучного інтелекту в механізмі судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочинстві України буде значним кроком уперед на шляху до удосконалення інституту судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочинстві України. Штучний інтелект повинен контролюватися користувачем, оскільки з точки зору справедливості згенеровані рішення можуть бути порушувати фундаментальні права людини. Суддя, який розглядає справу щодо оскарження дій чи бездіяльності державних чи приватних виконавців у частині забезпечення виконання удових рішень, винесених судами у цивільних справах, завжди повинен мати можливість переглядати рішення винесені штучним інтелектом та дані які для цього використовувалися.

Щодо питання про захист прав інвесторів в ЄСПЛ

М. Іванець — 2024-05-11

Захист прав інвесторів в сучасному європейському правовому просторі викликає значний інтерес серед вчених, практиків та громадськості. Європейська конвенція про права людини (ЄКПЛ) та діяльність Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) встановлюють важливі стандарти щодо захисту особистих, політичних, соціальних та економічних прав громадян, у тому числі прав інвесторів.

Цілісність та ефективність правового захисту інвесторів стає ключовим елементом для забезпечення правової стабільності та розвитку економічних відносин у Європейському Союзі та країнах, що прагнуть до набуття членства в ньому. Підвищення рівня захисту прав інвесторів сприяє розвитку бізнесу, привабленню іноземних інвестицій, а також підвищенню довіри до правової системи.

У цьому контексті наукове дослідження присвячене аналізу сучасного стану та перспективам захисту прав інвесторів в рамках ЄСПЛ. Проведення аналізу практики суду, визначення проблем та викликів, а також пошук шляхів вдосконалення правового захисту інвесторів є актуальним завданням, спрямованим на забезпечення дальшого розвитку європейського правового простору та забезпечення високого рівня захисту прав людини в контексті економічних відносин.

З врахуванням значення інвестицій для економічного розвитку та забезпечення правової стабільності, дослідження спрямоване на ретельне розглядання основних положень Європейської конвенції про права людини стосовно прав інвесторів та аналізу практики суду в цьому питанні. Робота визначає ключові виклики та недоліки у захисті прав інвесторів в контексті ЄСПЛ, а також пропонує можливі шляхи вдосконалення правового захисту з метою забезпечення високого рівня захисту прав людини в економічних відносинах. Ця аналітична робота має значення для вчених, практиків та законодавців, що цікавляться забезпеченням правового захисту інвесторів у межах Європейського Суду з прав людини.

Юридична природа інституту визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави

О.А. Ковальчук — 2024-05-11

В статті досліджується проблематика визначення юридичної природи інституту визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Звертається увага на тому, що основною причиною введення вказаного процесуального інституту у правову систему нашої держави є розробка і створення ефективної системи запобігання корупційним і пов'язаним із ними правопорушенням особами, які уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. При цьому, досліджувану процесуальну категорію можна умовно віднести до складової загальнодержавного механізму боротьби з корупцією.

Автор розкриває хронологію становленні інституту цивільної конфіскації незаконних активів, досліджуючи зміст диспозиції статей 233-2332 ЦПК України, які діяли в період з 4 березня 2015 року по 15 грудня 2017 року і статей 290-292 ЦПК України, які були чинними в період 15.12.2017 року по 28.11.2019 року. В цій частині звертається увага на тому, що обидві вказані процесуальні моделі цивільної конфіскації передбачали можливість визнання активів необґрунтованими і їх стягнення на користь держави лише при наявності вироку суду який вступив в законну силу. При цьому, аналізуються причини недосконалості впровадженого законодавцем інституту, серед яких нечіткість сформульованих процесуальних норм, їх колізійний характер, залежність позовного провадження у цивільній справі від результатів розгляду кримінальної справи, що в практичній площині здійснюється протягом необґрунтовано тривалого часу.

Автором зроблено висновки про те, що інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави не може вважатись механізмом цивільної або кримінальної санкції як і певним видом покарання майнового характеру, оскільки не містить притаманних їм характеризуючи ознак. Натомість, досліджувана процесуальна категорія є адміністративно-правовим засобом забезпечення дотримання спеціальними суб'єктами вимог законодавства про запобігання корупції, який одночасно наділена ознаками цивільної відповідальності.

Застосування позовної давності в умовах воєнного стану

О.С. Кочина — 2024-05-11

Статтю присвячено висвітленню правової проблеми застосування строків позовної давності в умовах воєнного стану, який діє в нашій державі з 24 лютого 2022 року. Так, було акцентовано увагу, що проблемні питання із застосування строків позовної давності виникли ще, під час пандемії Covid-19, коли було введено карантинні обмеження, а законодавцем закріплено норми про продовження строків позовної давності.

Автори дослідили питання важливості існування інституту позовної давності в контексті права на судовий захист. Було визначено, що позовна давність має важливе значення для учасників судового розгляду, адже для сторони позивача вона виступає, як законодавчо визначена можливість звернутися протягом певного строку для захисту своїх прав та свобод, а для відповідача, в свою чергу є інструментом захисту себе від цивільно-правової відповідальності шляхом застосування строків позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Також досліджено проблематику зупинення позовної давності в контексті законодавчих норм в Цивільному кодексі України. Автори констатували, що використаний законодавцем термін «продовження строків позовної давності» на період дії карантину та воєнного стану є невдалим формулюванням та в деякій частині суперечить нормам законодавства. Цивільний кодекс України передбачає, що позовна давність може бути збільшена за домовленістю сторін або зупинена у випадку настання певних обставин.

Окрім цього, автори дослідили питання доцільності зупинення строків позовної давності на період дії воєнного стану. Так, було визначено, що з 30.01.2024 р. позовна давність, що встановлена Цивільним кодексом України повністю зупинена на період дії воєнного стану. Однак, на думку авторів, зазначені дії законодавців, які виразилися у примусовому зупиненні строків позовної давності порушують право на судовий захист та ставлять одну зі сторін в краще становище в порівнянні з іншою.

Автори запропонували змінити підхід до строків позовної давності, не зупиняючи їх, а надавши можливість стороні позивача, у випадку, якщо відповідач заявить про застування строків позовної давності навести для суду переконливі аргументи, що він пропустив зазначений строк з поважних причин, а не просто з самого факту існування воєнного стану.

Історико-правові засади розвитку страхування в Республіці Італія: теоретико-правовий аналіз

І.Б. Мачуська — 2024-05-11

У статті здійснюється дослідження історико-правових аспектів розвитку страхування та правового регулювання страхових відносин в Італії. Зазначено, що підвалини страхових відносин та їх правового регулювання спостерігались у багатьох країнах сучасної Європи, у тому числі і в Італії.

Досліджено, що перші форми страхування в Італії спостерігались ще за часів Римської Імперії у вигляді діяльності релігійних товариств та військових колегії. Доведено, що початкові форми страхування в Римської Імперії були побудовані на засадах загальних інтересів учасників, мали не комерційний характер та не мали на меті отримання прибутку.

Встановлено, що з ХІІІ ст. в Італії виникають асоціації взаємодопомоги, що були створені у рамках гільдій ремісництва, що мали на меті допомогу їх членам у разі настання певних страхових випадків. Досліджено, що починаючи із ХІІІ ст. Італія стає центром формування морського страхування з центром у Генуї, Флоренції та Венеції. У статті зазначено, що правове регулювання морського страхування здійснювалось відповідно до норм, що були зазначені в Пізанському статуті та інших законодавчих актах, а також договорах страхування, що мали нотаріальне посвідчення. Зазначено, що наприкінці ХІІІ ст. були створені спеціальні суди з метою вирішення спорів у сфері морського страхування.

Досліджено, що починаючи з ХІУ ст. в Італії спостерігається формування комерційного страхування, що регулювалось Венеціанським кодексом морського страхування та Флорентійським ордонансом 1523 р. Проаналізовано, що у ХУ-ХУІ ст.ст. в Італії широке поширення отримало такі види страхування, як страхування приданого, а також ренти, тонтіни і кредити, парі. З'ясовано, що починаючи з XVIH ст. в Італії створюються страхові компанії, у формі акціонерних товариств, морське страхування здійснює Морська біржова страхова палата, отримує розвиток страхування від пожежі.

Зазначено, що з ХХ ст. в Італії отримує розвиток страхування життя. Встановлено, що на сьогоднішній день Італія є однією із провідних держав, що здійснює страхову діяльність на ринку страхових послуг.

Біла книга зі штучного інтелекту як джерело формування законодавства Європейського Союзу у сфері штучного інтелекту

В.В. Мачуський — 2024-05-11

У статті здійснюється аналіз положень Білої книги зі штучного інтелекту як джерела формування законодавства Європейського Союзу у сфері штучного інтелекту.

Зазначено, що дослідження правового регулювання штучного інтелекту в Європейському Союзі буде сприяти формуванню вітчизняної джерельної бази у сфері застосування штучного інтелекту.

Проаналізовано, що у наукових колах положення Білої Книги зі штучного інтелекту висвітлюються вітчизняними вченими фрагментарно, що утруднює комплексне сприйняття змісту і значення Білої Книги в цілому.

У статті зазначено, що законодавство України потребує вдосконалення, що полягає у дотриманні європейських стандартів у сфері штучного інтелекту. Встановлено, що на законодавчому рівні доцільно закріпити положення щодо застосування штучного інтелекту.

У статті досліджуються положення Європейської стратегії щодо даних, що визнає штучний інтелект, як важливу складову економіки даних. Досліджено, що положення Європейської Стратегії щодо даних, передбачає поєднання технологій, промисловості, цифрової інфраструктури та нормативно-правової бази. Зазначено, що положення Стратегії щодо штучного інтелекту отримали подальший розвиток в Білій Книзі.

У статті зазначено поняття штучного інтелекту відповідно до положень Білої Книги.

Зазначено, що Положення Білої Книги спрямовані на забезпечення консультування зацікавлених сторін, збору відгуків, як основи майбутніх процесів прийняття рішень.

Доведено, що Білу Книгу можна вважати політичним документом, що містить цілі та можливі дії Європейської комісії щодо врегулювання штучного інтелекту та містить перелік політичних пропозицій, намірів та рекомендацій.

Зазначено, що Біла Книга є рамковою основою для майбутніх законодавчих пропозицій з формування нормативно-правової бази, пов'язаної з штучним інтелектом в Європейському Союзі.

У статті визначена структура основних положень Білої Книги та встановлені основоположні принципи, що визначають розробку та впровадження штучного інтелекту.

Акцентується увага на розділі 5 Білої Книги, який присвячений "Екосистемі довіри: нормативної базі для штучного інтелекту”, що присвячений ключовим елементам нормативно-правової бази для штучного інтелекту в Європі.

Юридична оцінка наслідків завдання шкоди майновим інтересам України внаслідок російської агресії

О.А. Музика-Стефанчук — 2024-05-11

В статті проведено юридичну оцінку наслідків завдання шкоди майновим інтересам України внаслідок російської агресії, проаналізовано проблемні питання фінансових та майнових втрат, яких зазнала Україна, починаючи з 2014 року і понині.

Проаналізовано на конкретних прикладах проблеми націоналізації державної, комунальної та приватної власності на окупованих та анексованих рф територіях України, зокрема націоналізації майна міжнародного дитячого центру «Артек», ПАТ «Укртелеком», компанії «Київстар» тощо, досліджено питання конфіскації майна українських церковних громад.

Розглянуто спірні моменти щодо перереєстрації українських юридичних осіб (бюджетних та благодійних організацій). Зосереджено увагу також на проблемах фінансової системи України, яка через російську агресію зазнала значних втрат. Зокрема проаналізовано особливості діяльності банків на окупованих росією територіях України, які зазнали значних збитків. Зазначено, що протягом 2014 року відбувалося масове закриття рахунків і зняття депозитів клієнтами на окупованих територіях, що призвело до скорочення ресурсної бази банківської системи країни на 8,5 млрд доларів. Водночас банки втратили контроль над активами на окупованих територіях.

Важливим є питання створення у 2014 році вільної економічної зони на тимчасово окупованій частині території України. Прийняття відповідного Закону України про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості економічної діяльності на тимчасово окупованій території України від 12 серпня 2014 року не сприйняли фахівці, кримськотатарський народ, і суспільство в цілому. Зрештою Закон визнали таким, що втратив чинність у 2021 році.

Також звернено увагу на деякі аспекти оподаткування нерухомого майна, розташованого на тимчасово окупованих територіях, особливо на випадки, коли громадяни України через окупацію певних територій не можуть користуватися своїм майном або користування ним є небезпечним для життя.

Особливості реалізації права подружжя на вибір прізвища: компаративістські та прикладні аспекти

О.А. Оксанюк — 2024-05-11

В науковій статті автор провів наукове дослідження порівняльно-правових та прикладних особливостей реалізації права наречених, подружжя та колишнього подружжя на вибір прізвища. На підставі проведеного дослідження, автор дійшов висновку, що право на вибір прізвища може розумітися у трьох значеннях - як право наречених, подружжя (як «право на зміну прізвища») та колишнього подружжя. Особами, яким належить право на вибір прізвища є: наречені, тобто жінка та чоловік, які подали заяву до органу державної реєстрації актів цивільного стану, але ще не одружилися; подружжя, тобто жінка та чоловік, які перебувають разом у зареєстрованому шлюбі (однак, за умови, якщо вони змінили своє прізвище при укладенні шлюбу); колишнє подружжя, тобто жінка та чоловік, які перебували у зареєстрованому шлюбу, який вже розірвано (аналогічно, за умови, якщо прізвище колишнього подружжя було змінене при укладанні шлюбу). Сімейне законодавство України передбачає передусім несудовий порядок реалізації права на вибір прізвища - воно реалізовується через прийняття відповідної заяви про державну реєстрацію шлюбу або заяви подружжя або колишнього подружжя про зміну прізвища; судовий порядок передбачається лише щодо випадків реалізації права колишнім подружжям в контексті вирішення спору про розірвання їх шлюбу. Зважаючи на неоднозначність судової практики у науковій літературі запропоновано особі, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище, якщо відповідну вимогу було заявлено під час подання позову про розірвання шлюбу. Право на вибір прізвища за законодавством держав ЄС може бути реалізоване як при державній реєстрації шлюбу, так і під час шлюбу чи його розірванні. При цьому, німецьке законодавство визначає також порядок використання подружнього прізвища овдовілим подружжям. Угорське законодавство окремо визначає порядок реалізації права на вибір прізвища жінкою і окремо - чоловіком, а також допускає заборону використання шлюбного прізвища колишнім подружжям, якщо його було засуджено до позбавлення волі за умисний злочин, за умови заперечення проти цього іншого з колишнього подружжя.

Особливості прав та обов'язків сторін договору постачання енергетичних ресурсів через приєднану мережу

А.М. Островський — 2024-05-11

Сучасні технологічні вдосконалення та глобалізація енергетичних ринків викликають необхідність адаптації правових регуляцій до нових викликів та можливостей. Договір постачання енергетичних ресурсів через приєднану мережу стає стратегічно важливим інструментом для забезпечення стійкості постачання енергії та забезпечення конкурентоспроможності енергетичних підприємств. Однак, існують специфічні правові та обов'язкові аспекти, які потребують уваги для забезпечення ефективності та розуміння обов'язків сторін. Представлену наукову статтю присвячено аналізу особливостей правового регулювання та обов'язків сторін у контексті договору постачання енергетичних ресурсів через приєднану мережу. Починаючи з огляду існуючих нормативно-правових актів, дослідження розглядає основні проблеми, які виникають у контексті таких договорів, включаючи відповідальність за якість послуг, регулювання цін та тарифів, а також вирішення юридичних спорів у контексті порушення укладеного договору. Особлива увага приділяється аналізу практичних викликів, з якими стикаються сторони укладення таких договорів, а також пошуку оптимальних рішень для підвищення ефективності укладання та виконання договорів. Автор наукової статті також розглядає потенційні напрямки реформування правових норм та механізмів регулювання з метою забезпечення стабільності та прозорості у сфері постачанння енергетичних ресурсів через приєднану мережу. У результаті проведеного дослідження виявлено, що договір постачання енергетичних ресурсів через приєднану мережу є складними юридичними інструментом, який потребує ретельного правового аналізу та регулювання. Отримані результати дослідження можуть стати основою для подальших реформ у сфері правового регулювання енергетичного сектору та сприяти покращенню умов укладання та виконання договорів постачання енергетичних ресурсів через приєднану мережу, забезпечуючи стале та ефективне функціонування ринку енергії.

Пред'явлення позову як сукупність процесуальних дій на стадії відкриття позовного провадження у цивільному процесі

Л.В. Холмогорова — 2024-05-11

У статті проводиться дослідження поняття, сутності та юридичної природи пред'явлення позову в цивільному процесі.

Автор критично оцінює традиційний погляд на пред'явлення позову як однієї процесуальної дії, яка запускає весь механізм захисту порушених прав, свобод чи інтересів у порядку цивільного судочинства. Враховуючи необхідність дотримання встановленого порядку реалізації права на пред'явлення позову обґрунтовується точка зору, що пред'явлення позову виступає сукупністю процесуальних дій, які обумовлюють реалізацію указаного суб'єктивного процесуального права.

Дається перелік процесуальних дій, за допомогою яких відбувається реалізація права на пред'явлення позову в установленому порядку: визначається мінімально допустимі процесуальні дії та їх збільшена чисельність. На підставі цього робиться висновок, що пред'явлення позову в цивільному процесі може бути представлено у вигляді усіченого або розширеного юридичного складу. В останньому випадку вимагається вчинення такої сукупності процесуальних дій, які зумовлені характером спірних правовідносин, заявленою вимогою та особою заявника. Натомість усічений склад пред'явлення позову свідчить про наявність у позивача певних процесуальних пільг.

Вказується, що всі процесуальні дії, які необхідно вчинити позивачу задля дотримання встановленого порядку реалізації права на пред'явлення позову є обов'язковими, але їх чисельність може бути різною, залежно від виду юридичного складу, що обумовлює реалізацію права на пред'явлення позову.

Зауважується, що незважаючи на численні процесуальні дії позивача, які формують юридичний склад права на пред'явлення позову, тільки одна поведінка позивача на стадії відкриття позовного провадження буде мати вирішальне значення: подання до суду першої інстанції позовної заяви. Без цього попередня поведінка позивача (підготовка позовної заяви встановленої форми та змісту, сплата судового збору тощо) не буде мати юридичного значення, оскільки не вона вказує на волевиявлення особи звернутися за судовим захистом.

Способи захисту прав на торговельні марки в Україні

О.Ю. Черняк — 2024-05-11

У статті розкривається питання способів захисту прав на торговельну марку в Україні. Аналізується питання захисту заявниками з України торгової марки в Європейському Союзі. Розглянуто досвід спеціалізованих судових органів з розгляду справ, пов'язаних із законодавством про інтелектуальну власність (винаходи, торгові марки, промислові зразки, географічні зазначення, недобросовісна конкуренція, авторське право, традиційні знання тощо), який є корисним не лише для правовласників цього виду, а й для суспільства в цілому.

Визначено, що в Україні існують наступні форми захисту прав інтелектуальної власності: юрисдикційна та неюрисдикційна. Звертається увага на особливості функціонування спеціалізованих судів у сфері інтелектуальної власності. Відзначено, переваги та недолі спеціалізованих судів та визначено, що в Україні відбувається процес створено спеціального суду - Вищого суд з питань інтелектуальної власності. Аналізуючи альтернативні методи вирішення спорів, такі як медіація. Наголошується на тому, що медіація, як новий інструмент для української системи інтелектуальної власності, працює в усіх розвинутих економіках світу та допомагає творцям, винахідникам та компаніям вирішувати суперечки. Медіація є конфіденційним процесом, який може бути важливим у суперечках щодо інтелектуальної власності, де конфіденційність має вирішальне значення. У деяких випадках спір може стосуватися конфіденційної інформації, яка може завдати шкоди сторонам, якщо її оприлюднити на публічному форумі. Медіація дозволяє сторонам зберігати деталі спору в таємниці, захищаючи свою репутацію та інтелектуальну власність.

Відзначено, що з огляду на європейський досвід та практику з впровадження альтернативних методів вирішення спорів в структурі Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій (УКРНОІВІ) було запущено Центр медіації та посередництва. Його головне завдання - сприяти мирному вирішенню спорів шляхом навчання всіх зацікавлених сторін альтернативним методам вирішення спорів, їх особливостям і перевагам.

Ефективне використання медіації може значно допомогти Україні стати одним з інноваційних лідерів Європи.

Цивільне населення як об'єкт нападу під час міжнародного збройного конфлікту: кримінально-правова оцінка за національним законодавством України

І.В. Берднік — 2024-05-11

Кримінально-правова оцінка кожного порушення правил та звичаїв війни за ст. 438 Кримінального кодексу України (далі - КК України) вимагає звернення до міжнародних договорів, що встановлюють такі правила. На це вказує диспозиція статті. У свою чергу, міжнародні договори передбачають перелік положень, у яких містяться вказівки на заборони для сторін міжнародних збройних конфліктів та на конкретні порушення правил та звичаїв війни. Цей перелік досить широкий, у зв'язку з чим виникають проблеми під час практичного застосування ст. 438 КК України, зокрема, при формулюванні обвинувачення.

До серйозних порушень правил та звичаїв війни віднесено, зокрема, перетворення цивільного населення або окремих цивільних осіб на об'єкт нападу. Встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак цього діяння викликає науковий інтерес. У положеннях міжнародного гуманітарного права це порушення сформульовано нетипово для вітчизняного кримінального законодавства. Крім того, постають питання розмежування з іншими серйозними порушеннями правил та звичаїв війни, співвідношення з заборонами і вимогами, закріпленими в нормах міжнародного гуманітарного права.

Задля з'ясування сутності цього порушення було, зокрема, проаналізовано норми міжнародних договорів, що є частиною міжнародного гуманітарного права, у тому числі в їх взаємозв'язку. Це дозволило зробити висновки щодо об'єктивних ознак, за якими можна відрізнити аналізоване порушення від інших однорідних порушень, наприклад, від учинення нападів не- вибіркового характеру. Також були визначені можливі варіанти суб'єктивного ставлення до вчинення перетворення цивільного населення або окремих цивільних осіб на об'єкт нападу з боку суб'єкта цього порушення.

Крім того, розглянуто приклади з судової практики з акцентом на способи формулювання обвинувачення за ст. 438 КК України. Підкреслено і обґрунтовано важливість вказівок на вчинення серйозного порушення міжнародного договору під час формулювання обвинувачення в таких провадженнях.

Окреслено перспективи подальших досліджень з питань, пов'язаних із кримінально-правовою оцінкою учинення нападів на цивільне населення в умовах міжнародного збройного конфлікту.

Особливості та дискусійні аспекти підстав застосування заходів заохочення до неповнолітніх ув’язнених

Т.В. Бурдіна — 2024-05-11

До неповнолітніх засуджених заходи заохочення можуть застосовуватися за сумлінну поведінку і ставлення до праці та навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій і виховних заходах (абз. 1 ч. 1 ст. 144 КВКУ). Однак, законодавець не дає визначення змісту більшості закріплених ним підстав застосування заходів заохочення, а тому у статті з’ясовано сутність й особливості кожної з них.

Автором проаналізовано відмінність таких підстав від підстав застосування заходів заохочення до повнолітніх засуджених, визначених в абз. 1 ч. 1 ст. 130 КВКУ.

У статті встановлено значення оцінного характеру підстав застосування заходів заохочення. Автором розкрито зміст термінів «сумлінна» і «активна».

Розглянуто трактування сутності аналізованих підстав в Методичних рекомендаціях ДДУПВП щодо організації роботи, пов’язаної із застосуванням до осіб, позбавлених волі, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, 2005 р., Методичних рекомендаціях ДДУПВП до складання характеристики на засуджених 2008 р., а також Методичних рекомендаціях з оцінки ступеня виправлення засуджених 1979 р.

У статті розкрито різноманітні погляди науковців щодо розуміння змісту і обсягу досліджуваних підстав застосування заходів заохочення. Відтак, автором з'ясовано критерії визначення наявності у поведінці засудженого ознак сумлінності та охарактеризовано сутність сумлінної поведінки засудженого, сумлінного ставлення його до праці та до навчання; а також виявлено особливості активної участі засуджених як у роботі самодіяльних організацій, так і у виховних заходах.

У статті констатовано необхідність більш чітко формалізувати зміст і обсяг підстав застосування заходів заохочення до неповнолітніх засуджених на законодавчому рівні. Автором запропоновано законодавчо розмежувати 5 видів таких підстав: 1) сумлінна поведінка; 2) сумлінне ставлення до праці; 3) сумлінне ставлення до навчання; 4) активна участь у роботі самодіяльних організацій; 5) активна участь у виховних заходах.

Соціальна обумовленість криміналізації маніпулювання на енергетичному ринку

Д.К. Васюта — 2024-05-11

У статті розглядається складна взаємодія між суспільними чинниками та криміналізацією маніпулювання на енергетичному ринку. З еволюцією суспільства змінюються і законодавчі рамки, що регулюють економічні сектори, включаючи енергетику. Розуміння соціальних детермінант, що лежать в основі криміналізації маніпуляцій у цій критичній сфері, має ключове значення як для політиків, так і для юристів і практиків. Досліджуючи ці детермінанти, ми отримуємо уявлення про те, як суспільні норми, економічні структури та механізми регулювання збігаються, щоб сформувати контури злочинності на енергетичному ринку. За допомогою цього аналізу ми прагнемо пролити світло на багатогранну динаміку, що обумовлює правову реакцію на маніпуляції, зрештою сприяючи більш обґрунтованому прийняттю рішень та більш ефективній нормативно-правовій базі в енергетичному секторі.

Соціальна обумовленість криміналізації маніпулювання на енергетичному ринку відображається у багатьох аспектах суспільного життя. Насамперед важливим є захист прав споживачів та економічних інтересів та збереження здоров'я та добробуту наших суспільств. Регулювання та встановлення кримінальної відповідальності в цій сфері сприяють утвердженню справедливих та прозорих ринкових умов, що сприяє розвитку конкурентоспроможного енергетичного сектору. Крім того, це сприяє зменшенню залежності від нестабільних енергетичних ресурсів, що може знизити ризики геополітичних конфліктів та енергетичних криз.

Забезпечення довіри до влади та регулюючих органів через ефективну протидію маніпулюванню на енергетичному ринку є критично важливим для підтримки демократичних цінностей та правової держави. Це сприяє підвищенню легітимності влади та покращенню сприйняття громадянами діяльності державних інституцій. Нарешті, криміналізація маніпулювання на енергетичному ринку сприяє збереженню природних ресурсів та зменшенню негативного впливу на навколишнє середовище.

Кримінально-правова та процесуальна характеристика воєнних злочинів в Україні (після повномасштабного вторгнення рф в Україну)

Є.В. Діденко — 2024-05-11

Статтю присвячено питанням, які виникають у правоохоронних органів під час розслідування воєнних злочинів рф на території України, та проблемам проведення слідчих дій. Надано характеристику воєнним злочинам згідно з українським та міжнародним законодавством. Досліджено статистику вчинення воєнних злочинів на території України протягом двох років повномасштабного вторгнення на територію України. Проаналізовано українське законодавство щодо відповідальності, яка настає за вчинення воєнного злочину. Встановлено, що основною проблемою, яка заважає ефективному розслідуванню воєнних злочинів, скоєних військами рф, є активні бойові дії в місцях вчинення злочинів. Встановлено про необхідність наявності спеціалістів, за допомогою яких розслідування буде проходити швидше та ефективніше. Проаналізовано внесенні зміни у чинне кримінальне законодавство задля належного розслідування воєнних злочинів. Проаналізовано думки експертів, юристів кримінального права щодо можливості розгляду злочинів російської федерації Міжнародним кримінальним судом. Досліджено особливості проведення конкретних слідчих дій в умовах воєнного часу. Виділивши окремі проблеми, з якими стикаються правоохоронні органи під час розслідування воєнних злочинів, зроблено висновок щодо можливого вдосконалення процесу слідства.

Вказується, досвід законопроєктної роботи, за період дії воєнного стану показує, що пропозиції та зміни, які вносяться до кримінального процесуального законодавства України, мають несистемний характер та не спрямовані у повній мірі на вирішення існуючих проблем у кримінальних провадженнях. При цьому необхідність здійснювати розслідування фактів порушення законів та звичаїв війни, зобов’язує систему правосуддя України застосовувати на практиці міжнародні стандарти дослідження подібних Академії рекреаційних технологій і права

фактів вчинення найтяжчих міжнародних злочинів, що зумовлює запровадження окремих механізмів збору та збереження доказів, проведення процесуальних дій, роботи з цифровими доказами, захисту свідків та потерпілих, а не реалізувати її тільки законопроєктною діяльностю.

Кримінально-правова характеристика військових кримінальних правопорушень

Н.В. Коломієць — 2024-05-11

У статті підкреслено, що тема військових кримінальних правопорушень надзвичайно актуальна в контексті порушень законності та дисципліни у військовій сфері. З урахуванням зміни геополітичного оточення, збільшення загроз нацбезпеці, поширення збройних конфліктів та воєнних дій, ці проблеми стають особливо важливими. Зазначено, що законодавство, яке встановлює відповідальність за військові правопорушення, має багато проблем у цій сфері, адже невирішеною залишається колізія між кримінальною та адміністративною відповідальністю військовослужбовців, немає чіткого визначення суб'єкта та об'єкта військових кримінальних правопорушень. Актуальність дослідження відкреслюється тим, що після повномасштабного вторгнення росії в Україну спостерігається тенденція поширення кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військових кримінальних правопорушень). Відповідно до статистики, протягом першого півріччя 2022 року їх кількість зросла з 1,6 тисячі у 2021 році до 6017 тисяч, що означає збільшення на 370%. Однак, кількість кримінальних проваджень, що були направлені до суду з обвинувальним актом, зросла лише на 22%. Ця статистика показує переважання таких кримінальних правопорушень, як: ст. 407 («Самовільне залишення військової частини або місця служби»), ст. 408 («Дезертирство») і ст. 402 («Непокора») Кримінального кодексу України. Протягом 2022 року їх було зафіксовано у загальній кількості 4350 в порівнянні з 71 у 2021 році. До суду було направлено 664 кримінальних проваджень [1]. Це свідчить про те, що законодавче регулювання в умовах військової агресії російської федерації, що становить загрозу для існування України як незалежної демократичної держави, має бути спрямоване на подолання недоліків у нормативно-правових актах, що встановлюють юридичну відповідальність за військові правопорушення. У межах дослідження було встановлено ознаки військових кримінальних правопорушень та їх види за об'єктом посягання, проаналізовано суб'єктивні та об'єктивні ознаки кримінального складу цієї групи правопорушень, зокрема, акцентовано увагу на особливості складу окремих військових кримінальних правопорушень.

Кримінально-правова характеристика самовільного залишення військової частини або місця служби. Аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак

Н.В. Коломієць — 2024-05-11

Стаття містить дослідження у сфері військових кримінальних правопорушень. Зазначено, що військові кримінальні правопорушення закріплені в окремому Розділі XIX Особливої частини Кримінального кодексу України. Їх поєднує те, що становлять ризик втрати достатньої обороноздатності, що в контексті сучасної російсько-української війни означає втрату можливості зберігати мир та державність. Увагу в дослідженні зосереджено на одному із таких кримінальних діянь, а саме самовільному залишенні військової частини або місця служби (далі - СЗЧ). Авторами наведена статистика із зазначенням кількості випадків кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень, кваліфікованих за ст. 407 КК України. Станом на перше півріччя 2022 року їх число становило майже 2 тисячі, тобто в 4 рази більше, ніж до моменту повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України. Тому було зроблено зауваження, що попри можливість застосування державного примусу у виді кримінального покарання, військовослужбовці досі масово вчиняють СЗЧ, що свідчить про потребу посилення механізмів попередження та протидії цим кримінальним правопорушенням. Під час аналізу норм Кримінального кодексу було встановлено наступні обов'язкові ознаки військових кримінальних правопорушень, які притаманні зокрема і СЗЧ: діяння посягає на спеціальний об'єкт; наявність спеціального суб'єкта: військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти під час проходження зборів; діяння є військовим кримінальним правопорушенням тільки тоді, коли воно закріплене в розділі XIX Особливої частини КК України. Зазначено, що ст. 407 КК України передбачає простий, кваліфікований та особливо кваліфікований кримінальний склад СЗЧ. Підкреслено можливість застосування адміністративної відповідальності за СЗЧ. Щодо складу кримінального правопорушення, було проаналізовано родовий та спеціальний об'єкт СЗЧ, встановлено, що об'єктивна сторона представлена двома формами діяння, підкреслено про наявність особливого суб'єкта СЗЧ, а суб'єктивна сторона включає вину у формі умислу або необережності залежно від форми діяння. Розглядається також заздалегідь обдуманий умисел, як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони СЗЧ.

Вплив глобалізації на безпеку національної держави: правові та кримінологічні аспекти

О.В. Лемак — 2024-05-11

Стаття присвячена аналізу основних аспектів впливу глобалізації на безпеку національної держави, а також певні загрози, пов'язані, з одного боку, із активним розширенням суспільного і державного характеру не розв'язаних проблем окремих суспільств за межі їх природних територій, а з другого боку, з пониженням рівня керованості суспільством на рівні саме національної держави.

Метою досліджень було визначення сутності глобалізації як явища, його економічних, політичних та соціальних аспектів, ризиків та викликів, а також особливостей функціонування інституту соціальної держави в умовах глобалізації, де на перший план виступає проблема принципів співіснування держав, їх громадян, а також особливостей організації та регулювання усіх існуючих відносин, де необхідним є як збереження державної (національної) ідентичності і одночасно врахування або долучення до світового досвіду, організація життя у відповідності з цим досвідом.

У статті розглянута проблематика питань, пов'язаних із глобалізацією, яка проявляється у констатуванні як позитивних, так і негативних тенденцій цього процесу. Велика увага приділялася встановленню економічних, політико-правових та кримінологічних причин, соціальних передумов та наслідків впливу невідворотних процесів глобалізації на конфлікти за рівномірний розподіл матеріальних благ, економічну залежність одних країн від інших, зростання бідності, національної та міжнародної злочинності, посилення соціальної та економічної напруженості через неспроможність конкуренції в глобальній економіці, поширення економічних і фінансових криз, яким багато країн не в змозі протистояти.

Досліджено питання та напрямки міжнародно-правової та організаційно-інституціональної організації протидії та компенсації впливу не- керованої глобалізації на національну державу в напрямку формування сучасної соціальної держави як правової, демократичної держави, яка забезпечує основоположні права та свободи людини, гідні умови її існування, безпеку і добробут.

Здійснено аналіз взаємозв'язку та взаємозалежності глобалізації злочинності з наслідками економічної, політичної, технологічної і культурної глобалізації, де поширення взаємозалежності між країнами у сфері господарських відносин, кредитно-банківської діяльності, політичних і культурних взаємодій, а також зростання співробітництва у технічній та технологічній сферах тягне за собою й закономірне відтворення у них кримінальних практик.

Зроблено висновки, що процес глобалізації всього світу є неминучим, об'єктивним, і в великій мірі природним процесом розвитку людства, але цей процес є тільки опосередковано керований і в інтересах конкурентно налаштованих найбільш впливових світових центрів, передусім політико-економічного спрямування, і глобалізація в сучасній її формі породжує набагато більше негативних аспектів, ніж позитивних, посилює диференціацію держав і народів у можливості конкурувати на світовому рівні, поширює і породжує нові види злочинності, відкриті збройні протистояння, бідність, втрату суспільством контролю за рухом цивіліза- ційних процесів. Підтримано думку, що згадані деструктивні економічні, політичні та кримінологічні аспекти сучасного стану поширення глобалізації, є тісно пов'язаними і взаємно детермінуючими.

Обґрунтовано позицію, що протидія некеро- ваним глобалізаційним процесам, яка проявляється насамперед в глобалізації правового простору шляхом розробки модельних міжнародних кримінальних законів і міжнародно-правових стандартів та уніфікації міжнародного й національних механізмів у сфері протидії злочинності наштовхується в сучасному світі на суттєві перешкоди у неможливості створення таких юридичні законів, які були б обов'язковими для усіх. Підтримано аргументацію, що для сформування прогресивного світового порядку, від його учасників, крім збереження власних цінностей, потрібна розробка і культивування додаткової, наднаціональної культури з існуванням моральних норм, де людина є верховною цінністю, і яка повинна бути глобальною, структурованою та правовою, тобто концепцією порядку, що виходить за рамки перспектив та ідеалів якогось окремого регіону чи однієї країни.

Запропоновано, що ООН як глобальна, універсальна, багатофункціональна міждержавна організація могла б взяти на себе функцію координатора процесу встановлення правопорядку на основі загальних стабільних, зрозумілих і таких, що не мають зворотної сили, правил, які забезпечують формальну рівність усіх суб'єктів глобалізації, впровадивши у правове поле планетарні стандарти соціальної відповідальності, які б пом'якшували супутні загрози, особливо економічну поляризацію країн з різним рівнем розвитку національних економік.

Зазначено, що на перший план повинна виноситися важливість глобального співіснування суверенних держав.

До питання про принципу справедливості у системі принципів призначення кримінального покарання

М.Ю. Леонович — 2024-05-11

У сучасному суспільстві проблеми, пов'язані з розумінням та застосуванням принципу справедливості у системі призначення покарань, викликають загальний інтерес.

Ця стаття досліджує сутність та роль принципу справедливості у сучасному кримінальному праві в процесі визначення покарань та його відповідність сучасним стандартам справедливості. Шляхом дослідження підходів до розуміння цього принципу у контексті кримінального права, автор має на меті виявити вплив принципу справедливості на процес призначення покарань та роль цього принципу у забезпеченні рівності перед законом.

Автор у даній статті наголошує на тому, що призначення покарання має бути розумним, обґрунтованим і не допускати жорстокості, та має відбуватися лише у випадках вчинення кримінальних правопорушень та з урахуванням всіх обставин справи. Забезпечення ефективності та законності в призначенні покарань є ключовим аспектом судової діяльності в кримінальних провадженнях, що вимагає дотримання відповідних принципів кримінального права.

У статті автором стверджується, що принцип справедливості проявляється у рівності перед законом, відповідності кримінального правопорушення та покарання, а також у спів- розмірності накладених покарань та вчинених кримінальних правопорушень.

Стаття підкреслює важливість адекватності покарань та неупередженого підходу в судовій практиці. Наголошується на необхідності систематичного аналізу судової практики та постійного оновлення законодавства для забезпечення справедливого призначення покарань. Автор приходить до висновку, що справедливе призначення покарань є важливою складовою правової держави та гарантує довіру до судової системи. Підкреслюється, що принцип справедливості має вирішальне значення у визначенні справедливості та адекватності призначених покарань у кримінальному праві.

Кримінологічний вимір діяльності працівників правоохоронних органів

Л.І. Олефір — 2024-05-11

У статті досліджено окремі аспекти кримінологічного виміру діяльності працівників правоохоронних органів. Зауважено, що термін «працівник правоохоронних органів» досліджується через систему правоохоронних органів та кола їх працівників; ґрунтується на аналізі Кримінального кодексу України, рішень Конституційного Суду України та інших нормативно-правових актів. Обґрунтовано, що за суттю своїх службових повноважень працівники правоохоронних органів є активними учасниками кримінальних правовідносин, оскільки виступають у якості уповноважених службових осіб на яких покладається виконання правоохоронної функції. Саме ця функція спрямована на забезпечення законності та правопорядку, захист прав і свобод суб'єктів правових відносин від злочинних посягань та реалізується шляхом виявлення, розслідування, припинення і попередження кримінальних правопорушень. Акцентовано, що не виключається участь працівників правоохоронних органів у кримінальних правовідносинах у ролі суб'єктів кримінального правопорушення чи жертв злочинного посягання. Обґрунтовано, що злочинність серед працівників правоохоронних органів є особливо небезпечною з огляду на ряд факторів та може бути зумовленою низкою певних детермінантів. Підкреслено, що серед сталих тенденцій вчинення кримінальних правопорушень працівниками правоохоронних органів виділяють: рівень кримінальних правопорушень вчинених правоохоронцями відповідає загальним тенденціям злочинності, службові злочини переважають над кримінальними правопорушеннями загальної спрямованості, найбільшу кількість складають неправомірна вигода, зловживання службовим становищем, перевищення службових повноважень, катування та ін.

Саме тому законодавцем було створено новий правоохоронний орган - Державне бюро розслідувань, який розпочав свою діяльність у 2018 році.

Створення Державного бюро розслідувань як органу досудового розслідування стало гідною відповіддю законодавця на численні закиди суспільства про необхідність позбавлення органів прокуратури функції досудового розслідування, а також, з врахуванням досвіду багатьох країн, дієвим механізмом запобігання, виявлення, припинення, розкриття і досудового розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його підслідності, відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України. Це вчинення кримінальних правопорушень вищими посадовими особами, суддями та правоохоронцями. До кримінальних правопорушень, які безспірно підслідні Державному бюро розслідувань, належать катування (стаття 127 Кримінального кодексу України), що вчиняються працівниками правоохоронних органів України.

Інтеграція гендерного підходу до системи запобігання корупції

Х.О. Перейма — 2024-05-11

Безперечним фактом є те, що корупція - це одна з найглобальніших світових проблем, яка унеможливлює і гальмує ефективний розвиток суспільства та загрожує його стабільності і безпеці. Наслідки корупції не обмежуються тільки економічною сферою, вони поширюються на усі сфери суспільних відносин. Також, як відомо, корупція не є локальним явищем, на сьогодні вона є світовою проблемою, яка підриває засади верховенства права, справедливості, і крім того, негативно впливає на економіку всіх країн. Широка нормативна база міжнародно-правових актів щодо боротьби з корупцією підтверджує бажання світової спільноти подолати цю проблему і досягти всесвітньої антикорупційної системи.

У статті здійснено кримінологічний аналіз корупції у світі на основі гендерного підходу і виокремлено ймовірні причини та умови відмінностей у ставленні до корупції чоловіків і жінок. Автори вивчили особливості наслідків впливу корупції на чоловіків і жінок із точки зору гендерного підходу. Багато науковців наголошують, що корупція по-різному впливає на осіб, які належать до різних гендерів, і це можна спостерігати у всіх сферах діяльності.

У межах цього питання існують різні точки зору щодо того, чи є якісь відмінності у ставленні до корупції чоловіків і жінок, чи навпаки - їхнє ставлення є однаковим. Зокрема під час пошуків істини у цій дилемі, автори провели авторське дослідження, у ході якого було опитано 160 респондентів про їх ставлення до корупції, чи вважають вони, що гендерна нерівність її посилює, кому несе більшу шкоду, та навели кейси, які мали б прояснити, чи справді гендер і корупція взаємопов'язані. Крім того, авторами було досліджено суспільні відносини, які вибудовуються на різних рівнях людської життєдіяльності, де можуть зародитися корупційні ризики, які певним чином більше впливають або на чоловіків, або на жінок, тобто як наслідок - певна гендерна група стає жертвами гендерно зумовлених наслідків корупції.

Також у статті запропоновано та охарактеризовано механізм упровадження гендерного підходу до системи боротьби з корупцією та окреслено шляхи вдосконалення цієї системи в Україні. Загалом розгляд системи запобігання корупції з точки зору гендерного підходу є запорукою покращення ефективності боротьби з корупцією, адже дозволить задіяти до цього механізму додаткові інструменти та засоби, які мінімізуватимуть корупційні ризики у тих сферах, де можливі дискримінаційні впливи на ґрунті гендерної приналежності.

Стан наукової розробки проблем кримінальної відповідальності за гендерно зумовлене насильство в умовах збройного конфлікту (воєнного стану) в Україні у 2019-2022 роках

А.С. Політова — 2024-05-11

Цією статтею продовжується публікація наукових статей щодо стану наукової розробки проблем кримінальної відповідальності за гендерно зумовлене насильство в умовах збройного конфлікту (воєнного стану) в Україні. Відзначено, що актуальність наукової розробки проблем кримінальної відповідальності за гендерно зумовлене насильство в умовах збройного конфлікту (воєнного стану) в Україні у 2019-2022 роках обумовлена тими процесами, що відбуваються на території нашої держави: повномасштабне вторгнення росії на територію України і набуття статусу держави-кандидата на вступ до Європейського Союзу.

Зроблено висновок, що у 2019 р. було затверджено 993 тем дисертаційних досліджень за спеціальність 12.00 (Юридичній науки), серед яких 38 тем або 3,72 % присвячено проблемам гендерно зумовленого насильства та його форм (видів); 2020 р. - 883 тем дисертаційних досліджень, серед яких 23 теми або 2,6 % присвячено досліджуваній проблемі; 2021 р. - 996 тем дисертаційних досліджень, серед яких 38 тем або 3,81 % присвячено досліджуваній проблемі; 2022 р. - 1385 тем дисертаційних досліджень, серед яких 27 теми або 1,94 % присвячено досліджуваній проблемі.

Зауважено, що серед 123 затверджених тем дисертаційних досліджень з проблем гендерно зумовленого насильства, у тому числі його видів (форм) у 2019-2022 роках, у 78,86 % взагалі відсутня у вільному доступі інформація щодо наукових публікацій та дисертаційного дослідження або відсутнє у вільному доступі тексти дисертаційних досліджень. Аргументовано, що збільшення у 2019-2021 роках кількості тем дисертаційних досліджень з проблем гендерно зумовленого насильства та його форм (видів), у тому числі в умовах збройного конфлікту (воєнного стану), пов'язана зі зменшенням кількості затверджених тем дисертаційних досліджень взагалі. Саме завдяки цьому підвищено відсоток їх кількості серед загальної кількості затверджених тем дисертаційних досліджень.

Автором наголошено, що відсутність комплексного дослідження свідчать про необхідність наукової розробки проблеми кримінологічного та кримінально-правового забезпечення протидії поширенню гендерно зумовленому насильству в умовах збройного конфлікту (воєнного стану).

Кримінально-правова характеристика корупції у воєнний час: дослідження сфери оборони

Т.М. Супрун-Ковальчук — 2024-05-11

Для боротьби з корупцією в оборонному секторі важливо визначити пріоритетність антико- рупційних заходів і впровадити комплексні стратегії. Це включає створення міцної законодавчої бази та регуляторних механізмів, забезпечення прозорості та розвиток напрямів міжнародного співробітництва. Міжнародне співробітництво у сфері оборони є платформою для колективних дій, обміну знаннями та взаємної підтримки у боротьбі з корупцією. Це сприяє зміцненню доброчесності оборонних установ, прозорості процесів закупівель і створенню глобального середовища, де менша ймовірність процвітання корупції. Успішність антикорупційних заходів суттєво залежить від уміння реагувати на поточні корупційні прояви, розробляти дієві заходи протидії та прогнозувати перспективні зміни та трансформаційні процеси у корупції. Тому важливо вже зараз оцінити потенційний «розвиток» корупції в обраному секторі в умовах післявоєнної відбудови.

На сьогодні актуальним є питання посилення кримінальної відповідальності за корупційні правопорушення у воєнний час, адже розглянуті статистичні дані сайту Генеральної прокуратури України свідчать про те, що за умови виявлення самого корупційного правопорушення, до відповідальності такі особи, в 99 % не притягуються. Поясненням такої ситуації є відсутність дієвого механізму розслідування таких кримінальних правопорушень, в тому числі - відсутність кримінально-правової норми відповідальності за корупцію у період воєнного часу.

Зроблено висновок, що корупція в оборонному секторі підриває довіру суспільства та послаблює демократичне управління. Коли службові особи сфери оборони беруть участь у корупцій- ній діяльності, це підриває принципи підзвітності, прозорості та чесності. Це сприяє розвитку культури безкарності та нівелює верховенство права, зрештою підриваючи довіру громадян до державних інституцій та їх здатність захищати національні інтереси.

Об'єктивна сторона злочину щодо недобросовісної конкуренції: теоретичні та практичні аспект

В. Урсу — 2024-05-11

Ринкові відносини передбачають злагоджену роботу трьох основних механізмів: конкуренції, попиту та пропозиції та цін, які приводять у рух всю економічну систему. Суб'єкти господарювання змушені вступати між собою в конкурентні відносини, але суб'єкти господарювання не завжди є сумлінними та чесними, поважаючи права та інтереси як сумлінних конкурентів і діючи за чесними звичаями, так і клієнтури/ споживачів. Захист від недобросовісної конкуренції виділяється як самостійний правовий інститут, який заслуговує на детальне дослідження через його значення для розвитку конкуренції та ділових відносин. Законодавець Молдови прийняв низку нормативних актів, спрямованих на регулювання правовідносин, що виникають між суб'єктами господарської діяльності в процесі здійснення цієї діяльності, у тому числі щодо забезпечення їх нормальної діяльності, захисту добросовісної конкуренції, прав та інтересів конкурентів і громадян. За порушення «правил гри» передбачені заходи державного реагування шляхом встановлення юридичної відповідальності, в тому числі кримінальної. Добре зрозуміти сутність та правову природу злочину недобросовісної конкуренції дає право-кримінальний аналіз складу злочину, передбаченого ст. 246¹ КК.

Стаття присвячена аналізу об'єктивної сторони складу злочину недобросовісної конкуренції, автори зосередили увагу на теоретичних і практичних аспектах цього складу злочину.

Спираючись на положення статті 246¹Кримінального кодексу, автори провели дослідження п'яти нормативних методів, за якими представлено злочин недобросовісної конкуренції, пов'язуючи їх із методами, передбаченими в Законі № 183/20212 про конкуренцію, а й до положень Паризької конвенції про захист інтелектуальної власності, таким чином намагаючись висвітлити фактичні прояви аналізованого злочину, у тому числі з'ясувати природу та правову сутність цих модальностей.

Проведене дослідження дозволило авторам зробити певні висновки, які, у свою чергу, запропонували певні ідеї законодавчих пропозицій, які б покращили якість кримінально-правової норми, що міститься у статті 246¹ Кримінального кодексу Республіки Молдова.

Шахрайство в Інтернеті як один із видів шахрайства

І.М. Чекмарьова — 2024-05-11

Стаття є дослідженням актуальних аспектів шахрайства в Інтернеті в умовах пандемії ко- ронавірусу та російсько-української війни. Зростання використання Інтернету під час карантину та воєнного стану створює нові можливості для шахраїв, які використовують цю ситуацію для обдурювання людей. Емоційна нестабільність, фінансові проблеми та поширення дезінформації також сприяють зростанню шахрайства в мережі. Стаття аналізує законодавчий підхід до боротьби з шахрайством в Україні та визначає особливості цього виду кримінального правопорушення. Завдяки доступності Інтер- нету, шахраї швидко адаптували свої схеми до цифрового середовища, що робить користувачів мережі більш вразливими.

У статті досліджується різноманітність методів та видів шахрайства в Інтернеті, зокрема фішинг, шахрайство в сфері криптовалют, соціальна інженерія та інші схеми. Автори наводять дані звіту «Data Breach and Incident Response» (DBIR). Детально розглядаються такі методи, як фішинг, фармінг, шахрайство через соціальні мережі та електронну пошту, а також маніпуляції з ICO та криптоінвестиційними фондами. Окрема увагу приділяється шахрайству в умовах війни, де згадується про збір коштів для військових, обманні схеми з родинними оголошеннями та фейкові повідомлення про евакуацію. Оцінюється рівень вразливості користувачів, особливості географії та вікова категорія, яка найчастіше стає жертвами інтернет-шахрай- ства. В статті також розглядається аспект комп'ютерної техніки, мобільних пристроїв та інших засобів доступу до Інтернету, які використовуються зловмисниками для здійснення шахрайських дій.

Автори наголошують на поширенні шахрайств в Інтернеті, де зловмисники намагаються зламати веб-сайти урядових організацій, банків або медіа з метою отримання конфіденційної інформації або поширення фейкових новин. Пропонуються заходи для боротьби з цим явищем. Детально розглядаються різні види шахрайства в Інтернеті та методи їх запобігання, включаючи оновлення програмного забезпечення, встановлення антивірусного програмного забезпечення, використання сильних паролів та двофакторної аутентифікації. Зазначається, що усвідомленість та відповідальний підхід до захисту в Інтернеті є ключем до запобігання шахрайству. Крім того, обговорюється кримінальна відповідальність за шахрайство в Україні та можливість посилення цієї відповідальності в умовах воєнного стану.

Кримінально-правовий потенціал криміналізації незаконного використання з метою отримання прибутку гуманітарної допомоги, благодійних пожертв або безоплатної допомоги

І.М. Ясінь — 2024-05-11

Досліджено кримінально-правовий потенціал криміналізації незаконного використання з метою отримання прибутку гуманітарної допомоги, благодійних пожертв або безоплатної допомоги. Застосувавши вироблені теорією кримінального права підстави криміналізації суспільно небезпечного діяння, встановлено соціальну необхідність існування норми, яка регламентує кримінальну відповідальність за незаконне використання з метою отримання прибутку гуманітарної допомоги, благодійних пожертв або безоплатної допомоги. Виявлено наявність в Україні як соціальних, так і соціально-психологічних підстав для кримінально-правової заборони, передбаченої ст. 201-2 Кримінального кодексу України. Встановлено, що незаконне використання з метою отримання прибутку гуманітарної допомоги, благодійних пожертв, безоплатної допомоги є не поодиноким, а навпаки, поширеним суспільно небезпечним явищем. Існування кримінальної відповідальності за діяння, передбачене ст. 201-2 Кримінального кодексу України, відповідає принципу співмірності позитивних і негативних наслідків криміналіза- ції. Однак, констатовано ряд системно-правових принципів криміналізації, які не враховані законодавцем під час криміналізації відповідного діяння. Встановлено, що законодавцем не дотримано критерій правової визначеності, як складової принципу верховенства права, який є необхідним у конструюванні кримінально-правових норм. З'ясовано, що недотримання правил законодавчої техніки у процесі конструювання кримінально-правових норм, свідчить про не ефективність відповідної правової норми на практиці. Встановлено, що внесення змін до Кримінального кодексу України, шляхом доповнення його статтею про кримінальну відповідальність за незаконне використання гуманітарної допомоги, благодійних пожертв або безоплатної допомоги є псевдокриміналізацією, оскільки діяння, передбачені цією статтею можуть бути кваліфіковані за іншими статтями цього Кодексу.

Провокація злочину: аналіз практики Європейського суду з прав людини та Верховного суду

І.В. Берднік — 2024-05-11

Стаття присвячена правотворчим актам судової гілки влади на прикладі рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Верховного Суду (далі - ВС) з питань визначення наявності чи відсутності провокації вчинення злочину з боку правоохоронних органів чи осіб, що залучаються ними. Вибір вказаних судів авторами обґрунтовано з точки зору того, що вирішення ЄСПЛ та ВС правових питань має істотне значення для кримінального провадження - вчинення процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень - органами досудового розслідування, прокурорами судами першої та апеляційної інстанції.

Автори дослідження зупиняють свою увагу на об'єктивних ознаках провокації злочину, наведених у рішеннях ЄСПЛ та ВС та, зокрема, наводять приклади зі справ Тейксейра де Кастро проти Португалії, Раманаускас проти Литви, Малінінас проти Литви, Мілінене проти Литви, Секвейра проти Португалії, Фурхт проти Німеччини, Чохонелідзе проти Грузії та ін.

Положення вказаних рішень поряд з приписами процесуального законодавства України розглядаються у статті як об'єктивні чинники, дотримання яких має свідчити про правомірність правоохоронних органів.

Поряд з цим, зосереджуючи увагу на провокації злочину, автори наголошують, що визнання дій правоохоронних органів провокаційними залежить також і від суб'єктивності позиції суду, заснованій на оцінці наданих сторонами кримінального провадження доказів. Встановлено, що суб'єктивізм ЄСПЛ та ВС має різний характер. Зокрема, сталість та узгодженість позицій ЄСПЛ щодо провокації злочину є послідовною та незмінною починаючи з 1998 року, тоді як ВС за невеликий проміжок часу ухвалив діаметрально протилежні правові висновки.

Автори приходять до висновку, що діяльність судів, на яких законом покладено обов'язок утвердження справедливості, дотримання таких засад кримінального провадження як верховенства права, правова визначеність, у частині зміни підходів до оцінки доказів має буди суворо регламентована на законодавчому рівні.

Європейський охоронний ордер: питання прогностичного інструментарію для захисту жертв кримінальних правопорушень

І.В. Гловюк — 2024-05-11

У статті проведено дослідження Європейського охоронного ордера (далі - ЄОО) у контексті захисту потерпілих від злочинів. Розглянуто такі аспекти: загальні питання сутності та мети ЄОО; його співвідношення з заходами за національним правом країни ЄС; умови видачі; порядок видачі та виконання; захист прав осіб, які створюють небезпеку; специфіку виконання. Розглянуто співвідношення заходів за ЄОО з заходами забезпечення безпеки та обмежувальними заходами і обмежувальними приписами за українським законодавством.

Указано, що європейські дослідники виділяють ряд недоліків у регламентації ЄОО, що впливає на ефективність цього інструменту; це свідчить про те, що положення Директиви 2011/99/ EU можуть у перспективі трансформуватись. У якості висновків також зазначено, що: 1) ЄОО не буде застосовний для заходів забезпечення безпеки, які регламентовано «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», зважаючи на перелік заходів у ст. 5 Директиви 2011/99/EU та положення про те, що особа, яка створює небезпеку, має бути заслухана; 2) ЄОО загалом зможе бути застосований для взаємодії щодо обмежувальних приписів у порядку Цивільного процесуального кодексу України та обмежувальних заходів за Кримінальними кодексом України та Кримінальним процесуальним кодексом України (хоча можуть бути питання через адміністративно-правову та кримінально-правову санкцію за домашнє насильство, і такий підхід українського законодавця може викликати питання і стосовно подвійної кримінальності у порівнянні з кримінально караними діяннями інших країн ЄС, що може викликати неможливість звернення до інших країн за процедурою ордера та виконання ордера в Україні); 3) через те, що у Директиві 2011/99/EU мова йде про захист від будь-яких кримінальних правопорушень, для виконання ЄОО обов'язково потрібно буде вносити зміни до КПК України.

Сутність функції захисту на початку досудового розслідування щодо народного депутата України

В.О. Григорук — 2024-05-11

У науковій статті досліджено сутність функції захисту на початку досудового розслідування щодо народного депутата України. Актуальність обраної теми зумовлена тим, що народні депутати України відіграють ключову роль у політичному та законодавчому житті країни, а функція захисту на початковому етапі розслідування є важливою для забезпечення конституційних прав народних обранців, а також для збереження довіри громадян до представників влади.

Стаття розкриває дефініцію функції захисту у кримінальному провадженні її особливості та різницю із іншими функціями кримінального процесу. Також автор зупинився на правовій основі реалізації функції захисту на початку до- судового розслідування щодо народного депутата України. Звернено увагу на особливостях початку досудового розслідування щодо народного обранця під час воєнного стану. Наголошено, що помилка, допущена на початковому етапі досудового розслідування уповноваженими особами на його проведення, може призвести до необґрунтованого арешту, притягнення до кримінальної відповідальності невинуватої особи або до залишення особи, що вчинила злочин, без покарання, тому важливим є забезпечення народного депутата України захисником на початковому етапі досудового розслідування, що виправдано його особливим статусом в державі. Також у роботі звернена увага на те, що залучення захисника до кримінального провадження на початковому етапі розслідування відповідає інтересам як підозрюваного, так і особи, яка здійснює розслідування, адже це надає можливість підозрюваному: отримати кваліфіковану юридичну допомогу, цілком реалізувати надані йому права, більш обґрунтовано формулювати обставини, що пом'якшують його вину, мотивувати версію захисту.

За результатами дослідження автор, зокрема, дійшов висновку, що функція захисту на початку досудового розслідування щодо народного депутата України полягає у тому, що вона виявляється у двох формах: 1) самостійне здійснення захисту народним депутатом України своїх прав, свобод і законних інтересів; 2) здійснення захисту прав, свобод і законних інтересів народного депутата України захисником у кримінальному провадженні.

Особливості криміналістичного забезпечення збирання доказів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій

О.Л. Дульський — 2024-05-11

Наукова стаття присвячена особливостям криміналістичного забезпечення збирання доказів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій. У ній розкриваються такі загальні поняття: криміналістичне забезпечення, негласні слідчі (розшукові) дії, криміналістична методика, зміст криміналістичного забезпечення негласних слідчих (розшукових) дій.

Метою наукової статті є визначення особливостей криміналістичного забезпечення збирання доказів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

У ході дослідження було висвітлено елементи криміналістичного забезпечення збирання доказів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, таких як: техніко-, тактико- та методико-криміналістичне забезпечення. Зауважено, що тактика проведення негласних слідчих (розшукових) дій відіграє важливу роль під час розслідування кримінального провадження не лише як самостійний системний елемент криміналістичного забезпечення, а і як додатковий у системі слідчих (розшукових) дій, адже результати проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть бути основою для формування тактики слідчих (розшукових) дій. Також у статті наголошено, що наукові засади організації комплексного проведення негласних слідчих (розшукових) дій в межах конкретного кримінального провадження, а також організації проведення конкретних негласних слідчих (розшукових) дій і становлять зміст криміналістичної методики проведення вказаної категорії процесуальних дій.

Автор дійшов висновку, що особливостями криміналістичного забезпечення збирання доказів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій є те, що: 1) відбувається поєднання не лише кримінального процесуального та криміналістичного аспектів, а і оперативно-розшукового, які знаходяться у взаємозв'язку між собою; 2) відомості про криміналістичну техніку, криміналістичну тактику та методику проведення негласних слідчих (розшукових) дій становлять інформацію з обмеженим доступом.

Актуальні питання властивостей доказів у кримінальному провадженні

Є.В. Дронов — 2024-05-11

У статті, відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України, розкривається зміст належності доказів як чинника, що має обов'язково враховуватися під час оцінки доказів у кримінальному провадженні. Вказано на співвідношення належності доказів із деякими правовими категоріями інституту доказування. Висунуто пропозиції, які можуть стати в нагоді під час удосконалення понятійного апарату теорії доказів та положень чинного законодавства.

Актуальність публікації обумовлена потребою удосконалення процесу доказування під час досудового розслідування та судового розгляду, вироблення ефективних механізмів успішного виконання завдань кримінального провадження, які визначено у ст. 2 КПК України.

Метою підготовки статті було розкриття основних питань правової природи належності доказів, відповідно до визначення, наданого у ст. 85 КПК України. Передумовами до формування вказаної мети стали сучасні проблеми, які виникають під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях.

Під час підготовки публікації використано загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання. Так із загальнонаукових методів застосовано, зокрема, системно-структурний метод, метод функціонального аналізу, із спеціальних - формально-юридичний, логіко-процесуальний методи, метод порівняльного правознавства. Проаналізовано основні законодавчі норми, які стосуються тематики публікації.

У статті доводиться, що удосконалення понятійного апарату, правильне формулювання правових ознак доказів через призму норм міжнародних конвенцій сприятиме довершеності процесуального закону та забезпечить уніфікований підхід до належного дотримання прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження. При цьому авторами враховувалося, що вимоги про належність доказів не набули в законодавстві імперативного характеру, а тому вони вирішуються індивідуально слідчим, прокурором та судом у кожному окремому випадку. Пізнання обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні є метою доказування, а належність є ознакою, яка не лише характеризує докази, а й виступає засобом досягнення означеної мети.

Обставини, що підлягають встановленню під час розслідування втягнення неповнолітніх у незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів

М.В. Кукос — 2024-05-11

У науковій статті розкриваються обставини, що підлягають встановленню при розслідуванні втягнення неповнолітніх у незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. В результаті детального аналізу наукової літератури з криміналістики та кримінального процесу, встановлено, що на сучасному етапі розвитку, вказане питання залишається не достатньо дослідженим. Розглянуті позиції науковців щодо значення обставин, що підлягають встановлення в окремих методиках розслідування кримінальних правопорушень. Встановлено, що у кримінальних правопорушеннях, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених ст. 91 КПК України також необхідно з'ясовувати: 1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з психічною хворобою, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; 3) умови життя та виховання неповнолітнього; 4) наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення.

В ході дослідження було з'ясовано, що кожну обставину яка підлягає встановленню на початку досудового розслідування даної категорії злочинів відповідно до ст. 91 КПК України слід розглядати у взаємозв'язку з обставинами передбаченими ст. 485 КПК України (з урахуванням вікових і соціально-психологічних особливостей неповнолітніх) з метою досягнення завдань кримінального провадження, зокрема при встановленні: а) обставин факту (події) втягнення неповнолітнього в незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; обставин про винуватість неповнолітнього (необхідно встановлювати точний вік з метою можливості притягнення до відповідальності); б) обставин, що характеризують особу неповнолітнього (умови їх життя, виховання, стан здоров'я, рівень розвитку).

Використання поліграфа при розслідуванні кримінальних правопорушень: проблеми тактики та правового регулювання

О.В. Курман — 2024-05-11

В умовах сьогодення відбуваються зміни в кримінальному, кримінально-процесуальному законодавстві України, розвивається криміналістична тактика та методика розслідування злочинів, з'являються нові технічні засоби та технології, які стають у нагоді під час проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. Однією з таких технологій є поліграфічні дослідження за допомогою спеціального приладу, призначеного для одночасної реєстрації подиху, кров'яного тиску, біострумів мозку, серця, м'язів та інших фізіологічних процесів, що, в свою чергу, дозволяє визначити достовірність показань особи.

У представленій статті розглядаються тактико-правові проблеми використання поліграфа у кримінальному провадженні. Наголошується про відсутність впорядкованого рішення на законодавчому рівні, яке б врегулювало процедуру використання поліграфа. Зазначається про наявні проблеми відповідності популярних моделей поліграфів вимогам ДСТУ.

Також у роботі проводиться аналіз судової практики з питань визнання результатів використання поліграфа у якості доказів. Визначається, що на сьогодні є два варіанти ставлення суддів до результатів використання поліграфа взагалі та до висновків судово-психофізіологічної експертизи з використанням поліграфа зокрема. До першого відносяться судові рішення, якими застосування поліграфу було визнано джерелом доказу, до другого - рішення, де суд не підтримує використання цього приладу і не визнає це доказом.

У науковому дослідженні проводиться порівняльний аналіз практики використання поліграфа в інших країнах. Встановлено, що в розвинених країнах також відсутній єдиний, однозначний підхід до процедури використання поліграфа.

У статті визначається необхідність удосконалення законодавства щодо використання поліграфа в діяльності правоохоронних органів України та розроблення єдиних стандартів підготовки спеціалістів-поліграфологів та методики використання поліграфа.

Правове регулювання застосування заходів примусу особовим складом державної прикордонної служби України під час затримання осіб, які вчинили кримінальне правопорушення

Р.М. Ляшук — 2024-05-11

В умовах повномасштабного вторгнення на території України військових формувань країни агресора та активного застосування представниками складових сектору безпеки і оборони держави заходів примусу, а саме затримання уповноваженими на це особами.

Нагальна потреба виникла у тлумаченні основних положень статті 208 Кримінального процесуального кодексу України, статті 21 Закону України «Про Державну прикордонну службу України». Варто зазначити, що військовослужбовець або працівник Державної прикордонної служби є уповноваженою особою на здійснення затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину та не всі передбачені у законодавстві форми застосування заходів примусу особовим складом Державної прикордонної служби України розтлумачені правознавцями на цей час. Крім того окремі заходи примусу мають специфіку свого застосування до різних категорій осіб. За таких умов набувають актуальності питання тлумачення та коментування.

В статті подано теоретичний огляд української законодавчої бази та здійснено тлумачення статті 208 Кримінального процесуального кодексу України та статті 21 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» в якій закріплено питання щодо умов та меж використання і застосування заходів примусу особовим складом Державної прикордонної служби України. А також обґрунтування доцільності застосування заходів примусу особовим складом прикордонного відомства в межах чинного законодавства. З'ясовано та описано особливості застосування заходів примусу при виконанні службових обов'язків прикордонниками, при безпосередньому захисті державного кордону, особистої безпеки, безпеки інших осіб та боротьби зі злочинністю.

Обов'язком держави є гарантування безпеки військової служби (створення безпечних умов військової служби), а також захист юридичних прав у разі загрози порушення та власне їх порушення. Також окреслено і відповідальність особового складу Державної прикордонної служби України за порушення встановлених меж застосування заходів примусу.

Деякі аспекти кримінальних доказів та цифрових доказів

Я. Матіс — 2024-05-11

Розвиток цифрових технологій докорінно змінив ландшафт кримінальних розслідувань та судочинства. Ця стаття заглиблюється в нюанси доказової сфери, приділяючи особливу увагу цифровим доказам, які стають все більш поширеними в сучасну цифрову епоху. Поширення цифрової інформації створює як можливості, так і виклики для кримінального судочинства.
Визнаючи зростаюче значення електронних доказів у кримінальних розслідуваннях, Комісія вжила активних заходів для спрощення процесу отримання таких доказів. Були введені нові правила, що полегшують отримання електронних доказів судовими органами. Серед цих правил – положення про створення Європейського ордеру на отримання доказів та Європейського ордеру на збереження, спеціально розроблених для електронних доказів у кримінальних справах. Крім того, провайдери електронних послуг, що діють на території Європейського Союзу, тепер зобов’язані призначати юридичного представника, що ще більше підвищує доступність електронних доказів для судового розгляду.
Незважаючи на ці досягнення, використання цифрових доказів викликає складні правові питання та проблеми. У цьому документі критично розглядаються різні наслідки, пов’язані з використанням цифрових доказів, проливаючи світло на такі питання, як автентичність, допустимість та збереження цифрових доказів. Поглиблений аналіз цих аспектів має на меті дати уявлення про багатогранну природу цифрових доказів та їхні наслідки для кримінального судочинства. Окрім розгляду правових складнощів, у статті також робиться спроба встановити фундаментальне розуміння цифрових доказів шляхом надання базових визначень і класифікацій.
Розглядаючи різноманітні джерела та форми цифрових доказів – від електронних листів і записів про транзакції до відеозаписів і метаданих – цей документ закладає основу для всебічного розуміння цієї сфери, що розвивається. Таким чином, цей документ є всебічним дослідженням ролі цифрових доказів у сучасних кримінальних розслідуваннях і судових процесах.

Проблеми закриття кримінального провадження у зв'язку з закінченням строків досудового розслідування

В.І. Моренко — 2024-05-11

Стаття присвячена розгляду актуальних проблем теорії та практики інституту закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування, зокрема досліджено таку підставу закриття як закінчення строків досудового розслідування.

Проблема закриття кримінального провадження слідчим суддею на підставі пункту 10 частини 1 статті 284 Кримінального процесуального кодексу України нині перебуває у полі активних дискусій серед правників. Зазначена підстава прямо пов'язана зі стадією досудового розслідування та за поточною усталеною практикою Верховного суду віднесена до виняткових повноважень прокурора, що звужує можливості Слідчого судді на здійснення ефективного судового контролю на стадії досудового розслідування.

Констатовано, що відсутність вказаних повноважень у слідчого судді містить у собі небезпеку порушення вимог розумності строків досудового розслідування, оскільки строк досудового розслідування не є простою формальністю. Закріплення процесуальним законом обов'язку прокурора якнайшвидше, але не пізніше визначеного законом процесуального строку після повідомлення особі про підозру звернутись до суду з обвинувальним актом або закрити кримінальне провадження є гарантією фундаментального права людини на розгляд її справи упродовж розумного строку. На жаль, в практичному вимірі ця гарантія не завжди реалізується, а відсутність дієвого судового контролю лише сприяє поширенню фактів прокурорської бездіяльності. В статті зауважено, що найбільш оптимальним варіантом вирішення даної проблеми є альтернативна компетенція прокурора і слідчого судді щодо наявності повноважень на закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування. Це дозволить забезпечити баланс інтересів сторін кримінального провадження і уникнути зловживання повноваженнями.

З метою вдосконалення механізму забезпечення дотримання розумних строків, автором пропонується розширити та конкретизувати повноваження слідчого судді при закритті кримінального провадження. Зокрема, запропоновано доповнити статтю 284 КПК України частиною 2-1: «Кримінальне провадження на стадії досудового розслідування закривається Слідчим суддею з підстави, передбаченої пунктом 10 частини першої цієї статті, якщо підозрюваний, не заперечує проти закриття за цією підставою».

Межі дії преюдиції в кримінальному процесуальному законодавстві Європейських країн

Н.М. Сенченко — 2024-05-11

В статті досліджено особливості нормативного закріплення преюдиції у кримінальному процесуальному законодавстві Австрії, ФРН та Франції та межі її дії. Преюдиція впливає на підвищення відповідальності суддів, оскільки вона сприяє постановленню законних та обґрунтованих рішень, що стосуються не тільки прав та інтересів сторін конкретного провадження, яке залежить від фактів, що встановлені в цьому рішенні, а в подальшому вони можуть вплинути на дотримання прав та інтересів інших осіб. Аргументовано, що поняття преюдиції у кримінально-процесуальному праві зазначених країн не надається, але, очевидно, рішення судів та інших органів визнаються під час розгляду кримінальних справ судами Австрії, ФРН та Франції без доказів. Це підкреслює авторитет і значимість рішень суду та інших органів, незважаючи на те, що законодавством зазначених держав надається велике значення свободі оцінки доказів та постановлення судом рішень за внутрішнім переконанням суддів. Визначено, що кримінальним процесуальним законодавством Австрії, ФРН та Франції визнається преюдиційне значення обставин, встановлених вироком та іншим рішенням суду, а також актами органів кримінального переслідування під час розгляду кримінальної справи. При цьому доказова сила таких рішень є абсолютною для суду, що розглядає кримінальну справу, доки вони не будуть визнані незаконними вищою судовою інстанцією. На відміну від КПК України в Кримінальних процесуальних кодексах Австрії, ФРН та Франції обставини, встановлені вироком та іншим рішенням суду, а також актами органів кримінального переслідування, без доказу визнаються лише судом, прокурор та інші органи кримінальної переслідування таким правом не наділені. У КПК зазначених держав вирок та акти органів кримінального переслідування є доказами, їх доказова сила абсолютна, що значно полегшує застосування преюдиції у кримінальному процесі. З урахуванням позитивного законодавчого досвіду цих країн запропоновано включити вирок, що набрав законної сили, прийняте у межах цивільного, арбітражного чи адміністративного судочинства, до числа інших документів, зазначених у ч. 2 ст. 99 КПК України.

Реалізація принципу змагальності під час судового розгляду

О.В. Стрілецька — 2024-05-11

Стаття присвячена дослідженню особливостям реалізації принципу змагальності під час судового розгляду. Принцип змагальності є загальнопроцесуальним принципом кримінального процесу, який на сьогоднішній день знаходить своє основне вираження під час судового провадження. Змагальність визначає образ усього кримінального процесу, оскільки передбачає таку його побудову, при якому функції обвинувачення, захисту та вирішення справи відокремлюються одна від одної. Це, у свою чергу, надає вироку суду силу особливої переконливості, підвищує його правову і соціальну значимість.

Принцип змагальності характеризується наявністю чотирьох взаємозалежних елементів: стороною обвинувачення та стороною захисту; закріпленими засобами діяльності сторони обвинувачення та сторони захисту; відокремленням функцій державного обвинувачення, захисту та судового розгляду; об'єктивним та неупередже- ним судом. Вилучення будь-якого з них не тільки призвело б до неповноти змісту аналізованого принципу, а й викликало б сумніви щодо його фактичного існування. Лише наявність усіх цих елементів без жодних застережень, припущень, винятків тощо дозволяє класифікувати процес як такий, що відповідає принципу змагальності.

Важливим аспектом подальшої розбудови законодавства є підтримка та сприяння процесу змагальності, де сторони мають рівні можливості щодо відстоювання своїх інтересів. Це сприяє ухваленню більш обґрунтованих, а відповідно і справедливих судових рішень. У світлі цих завдань, необхідно активно працювати над внесенням змін до КПК України, які зміцнять принцип змагальності та забезпечать баланс інтересів сторін на всіх етапах кримінального процесу. У зв'язку з цим запропоновано: передбачити, що під час розгляду скарги на рішення, дій чи бездіяльність слідчого, прокурора участь в процесі оскарження повинні брали всі зацікавлені сторони; доповнити КПК України нормою, наступного змісту: «сторона обвинувачення має право під час судового розгляду ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу»; поширити обов'язкову участь захисника на кримінальні провадження щодо тяжких злочинів.

Огляд документів як слідча (розшукова) дія під час розслідування підроблення посвідчення водія, його збуту та використання

Т.В. Українець — 2024-05-11

У статті досліджено особливості проведення огляду документів як першочергової слідчої (розшукової) дії під час розслідування підроблення посвідчення водія, його збуту і використання. Встановлено типові ситуації правоохоронної діяльності, пов'язані з виявленням посвідчення водія з ознаками підроблення. З'ясовано та розкрито правові підстави огляду та вилучення посвідчення водія, у якому поліцейським патрульної поліції, дізнавачем або слідчим виявлено ознаки підроблення. Визначено головні завдання огляду посвідчення водія з ознаками підроблення із наведенням організаційно-процесуальних заходів для вирішення кожного із завдань. Окреслено окремі рекомендації складання процесуальних документів огляду, письмових довідок спеціаліста та його висновку. Запропоновано конкретні правила поводження з посвідченням водія з ознаками підроблення при його огляді, попередньому дослідженні, вилученні та пакуванні. Доведено, що проведення огляду документів під час розслідування підроблення посвідчення водія, його збуту та використання сприяє отриманню доказової інформації на початку розслідування кримінального проступку за статтею 358 Кримінального кодексу України. Огляд посвідчення водія може проводитися як складова частина огляду місця події у випадку виявлення ознак підробки водійського документу, при чому до внесення відомостей про цей кримінальний проступок до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Спеціаліст здійснює попереднє дослідження посвідчення водія з ознаками підробки, використовує тех- ніко-криміналістичні засоби, допомагає дізнавачу описувати виявлені ознаки підробки у протоколі огляду, складає письмову довідку та готує висновок спеціаліста. Залучення до проведення огляду документів осіб, які мають спеціальні знання, забезпечує правильне документування криміналістично значущих ознак кримінального проступку у процесуальних документах, що при подальшому призначенні судових експертиз уможливлює швидке, об'єктивне дослідження відповідних об'єктів. За результатами огляду посвідчення водія з ознаками підроблення та його вилучення проводиться техніко-криміналістична експертиза документів.

Використання спеціальних знань під час розслідування підроблення документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи та фізичних осіб – підприємців

Б.В. Хижний — 2024-05-11

У науковій статті проаналізовано наукові публікації з вказаної проблематики та встановлено, що спеціальні знання при розслідуванні кримінальних проваджень за ст. 205-1 КК України, використовуються з метою: 1) виявлення слідів такого виду злочинів: (наприклад, виявлення ознак внесення змін у документи, які є предметом злочину; встановлення особи, яка внесла неправдиві відомості у документ; первинного змісту документа тощо); 2) застосування методів вивчення документів у межах їх огляду (неруйнуючі методи і технічні засоби); 3) фіксація С(Р)Д за допомогою технічних засобів; 4) вилучення речових доказів (комп'ютерної техніки, документів та інших слідів, речей чи інших об'єктів); 5) отримання консультації щодо підготовки матеріалів для експертного дослідження (наприклад, визначення видів судових експертиз, які слід призначити для дослідження вилучених документів та інших об'єктів, формулювання завдань експерту, відібрання зразків для порівняльного дослідження тощо); 6) моделювання механізму злочину з метою висунення версій та планування подальшого етапу розслідування; 7) проведення експертних досліджень; 8) отримання даних під час допиту експерта у якості свідка щодо дослідження, яке він проводив тощо.

Встановлено, що використання спеціальних знань під час досудового розслідування підроблення документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи та фізичних осіб - підприємців відбувається у двох формах: 1) процесуальна: залучення спеціаліста до участі в проведенні досудового розслідування, призначення судових експертиз, отримання письмового пояснення спеціаліста, допит у якості свідків спеціалістів або судових експертів, які брали участь у проведенні судових експертиз; 2) непроцесуальна: консультативна допомога спеціалістів з питань, що потребують спеціальних знань, відомчі документальні ревізії та перевірки.

Передача транспортного засобу на відповідальне зберігання власнику у кримінальному провадженні: кримінальний процесуальний аспект

Є.В. Якових — 2024-05-11

Важливу роль у процесі дотримання конвенційних гарантій захисту права власності у кримінальному провадженні відіграє чітка регламентованість норм кримінального процесуального законодавства в частині застосування органами досудового розслідування заходів процесуального примусу та його механізму. Зокрема, в даній статті мова йде про необхідність законодавчого визначення процедури (порядок, підстави та строк) передачі майна (як-от, транспортні засоби) на відповідальне зберігання власнику (законному володільцю) з метою збереження цілісності речі під час здійснення кримінального провадження. Актуальна судова практика свідчить, що невизначеність норм КПК України щодо можливості передачі транспортного засобу власнику (законному володільцю) на відповідальне зберігання в рамках здійснення кримінального провадження призводить до необґрунтованого обмеження прав власника мирно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Як наслідок, цілісність вилученого чи арештованого майна, що перебуває на неналежному зберіганні в органах досудового розслідування чи інших спеціалізованих установах, піддається псуванню і пошкодженню, що призводить до суттєвого зниження його собівартості, а отже, становить неправомірне втручання і в право власності власника такого майна (його законного володільця). У зв'язку з цим автором статті пропонується доповнити норми КПК України в частині визначення того, який саме суб'єкт (слідчий чи суддя) здійснює передачу такого майна власнику (законному володільцю), хто має ініціювати процедуру передачі на відповідальне зберігання майна (власник такого майна чи слідчий, який здійснює досудове розслідування), встановити протягом якого строку таке майно має бути передане власнику, а також передбачити належні умови зберігання транспортних засобів на майданчиках відкритого типу.

Незалежність суддів як конституційний принцип та деонтологічна засада суддівської професії

М.М. Гудима — 2024-05-11

Перманентну умову справедливості та ефективності вітчизняного судочинства становить дотримання конституційних принципів його здійснення, головно принципу незалежності як в аспекті судової системи, так і принагідно до юридичної професії. Принцип незалежності суддів варто розглядати в якості мегапринципу, що має свій прояв і в правовому, і в ідеологічному, і економічному, і в соціальному, і в інших аспектах. Саме через призму перших двох із зазначних в роботі здійснено розгляд принципу назалежності.

Проаналізувавши законодавче регулювання та наукові підходи до розкриття принципу незалежності, обґрунтовано його двоєдиний характер, зміст якого розкривається через такий статус суддів та стан судочинства в цілому, за якого передбачається здійснення суддівської діяльності без будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання, однак керуючись верховенством права. Доведено, що підкорення суддів верховенству права виступає додатковою гарантією їх незалежності та розумним обмеженням, спрямованим на уникнення беззаконня і свавілля.

Розкривши сенс конституційного принципу незалежності суддів, в публікації прикута увага до деонтологічних засад суддівської діяльності, обґрунтовано, що внутрішні імперативи суддівської етики, основу якої становить вимога незалежності визначають основні вектори побудови відносин судді з іншими учасниками судочинства, забезпечують його стійкість до різноманітних спокус відходу від неупередженості у справі у власних інтересах чи інтересах інших суб'єктів. Доведено, що внутрішня незалежність виступає індивуальним обов'язком кожного судді, що походить із морально-етичних якостей конкретної особи та становить необхідний потенціал для результативності його діяльності.

Проаналізувавши правову регламентацію, в тому числі на рівні Конституції, засад моральної культури суддів сформульовано висновок щодо необхідності законодавчого закріплення основоположних моральних якостей кандидата на посаду судді та основних їх характеристик, а також робробки чітких методик їх перевірки задля належного формування суддівського корпусу та ефективного здійснення судочинства.

Державні соціальні стандарти та нормативи в системі соціального захисту

В.В. Андріїв — 2024-05-11

У статті аналізуються поняття соціальних стандартів і нормативів, прожиткового мінімуму як одного із базових показників при наданні різних видів виплат, їх цілі, сфери застосування та особливості правового регулювання. Досліджено формування системи соціальних стандартів і нормативів та ролі прожиткового мінімуму в соціальному захисту громадян.

Держава яка визнає себе правовою та соціальною повинна забезпечувати прожитковий мінімум, який би покривав реальні базові потреби громадян. Базовий соціальний стандарт повинен втілювати ідею соціальної справедливості, вирівнювати доходи шляхом реального його розміру. Соціальні виплати з бюджету держави не повинні різнитися у сотні і тисячі раз при матеріальних виплатах різним верствам населення, де застосовується прожитковий мінімум як державний стандарт. Наголошується, що законодавець використовує різноплановий підхід при визначенні рівня малозабезпеченості громадян, адже у нормативно-правових актах він є неоднаковий, а на рівні держави визнається прожитковий мінімум як основний соціальний стандарт.

Обґрунтовано, що держава знижує соціальні стандарти населення. Звертається увага на те, що визначені Законом України «Про державний бюджет на відповідний рік» показники прожиткового мінімуму встановлюються майже в половину занижені у порівнянні з реальними показниками вартості життя основних груп населення. Більшість соціальних виплат не забезпечують базові потреби громадян та їх сімей, а кошти державного бюджету розподіляються з порушенням принципу соціальної справедливості, що призводить до невдоволеності значної кількості громадян.

Зроблено висновки, що базові соціальні стандарти та нормативи повинні бути переглянуті в бік їх збільшення для забезпечення гідного рівня життя громадян. Запропоновано дотримуватися принципу соціальної справедливості при призначенні різних видів виплат, які надаються за рахунок державного бюджету, щоб знизити соціальну напругу в суспільстві. Держава повинна виконувати конституційну норму щодо забезпечення життєвого рівня громадян для себе і своєї сім’ї визначену у ст. 48 Основного Закону.

Штучний інтелект у сфері праці: проблеми та перспективи правового регулювання

Р.Я. Бутинська — 2024-05-11

У статті розглянуто питання впливу цифрової трансформації на розвиток правового регулювання трудових правовідносин. Авторка аналізує актуальні новели правового регулювання трудових правовідносин крізь призму розвитку цифрових технологій. Наводяться думки провідних учених у галузі трудового та інших галузей права щодо впливу цифровізації на розвиток трудових правовідносин, аналізується правоза- стосовна практика. Розглянуто потенційні сфери застосування штучного інтелекту, а також можливості автоматизації багатьох виробничих процесів за допомогою застосування штучного інтелекту, що очікувано має привести до підвищення якості продукції та швидкості виробництва. Ці питання набувають особливої актуальності у період зростання потреб імпортозамінної політики держави. У статті проаналізовано досвід застосування штучного інтелекту європейськими країнами, відтак здійснено порівняльний аналіз чинного законодавства щодо застосування штучного інтелекту в Україні та зарубіжних країнах. Виокремлено кілька можливих рівнів залучення ШІ до сфери праці: полегшення праці; автоматизація праці; розширення можливостей працівника; повна заміна працівника. Разом з тим, рекрутери відзначають ефективність індивідуального застосування ChatGPT у своїй роботі, зокрема: створення привабливих описів вакансій; дослідження ринку: конкуренти, зарплати, попит тощо; підготовка запитань для співбесіди; комунікація з кандидатами: переписка, робота із запереченнями, делікатний зворотний зв'язок; пошук кандидатів: поради щодо ресурсів, створення булен-запитів (пошук вебсторінок з використанням спеціальних операторів), підбір ключових слів; аналіз резюме: розпізнавання ключових слів для оцінки навичок кандидата; презентація кандидата менеджеру з найму. Висвітлено причини «побоювання прийняття» сучасним суспільством штучного інтелекту. Наголошено на важливості подальших теоретичних досліджень цього питання, що сприятиме ефективній охороні й захисту прав і свобод громадян. Зроблено висновок, що перш ніж повсюдно впроваджувати штучний інтелект, варто на державному рівні провести дослідження щодо безробіття й соціально-економічних наслідків застосування штучного інтелекту у сфері праці, тим самим скоротивши мільйони робочих місць по всій країні. Чи не коштуватиме впровадження ШІ стабільної соціальної ситуації у країні. Трудові відносини не лише нерозривно пов'язані зі самою особистістю, але і з можливістю забезпечення працівником членів своєї сім'ї. У разі заміни працівників роботами, керованими штучним інтелектом, безробіття може сягнути величезних масштабів, через що неминуче зросте і злочинність в країні, оскільки людина перебуватиме у стадії пошуку задоволення своїх природних потреб у харчуванні та проживанні. Тому важливо, щоб держава мала чітку позицію формування правової, економічної та соціальної стратегій для вирішення проблем, пов'язаних з «технологічним безробіттям». Тож зараз потрібно створити перелік професій і посад, які не можуть бути замінені штучним інтелектом, визначити чіткі правила (порядок) взаємодії роботів і людей, зокрема й у разі позаштатних ситуацій, а на деяких підприємствах, можливо, встановити квоти на місця, які займають люди.

Модифікація трудових відносин в умовах цифровізації

Н.Д. Гетьманцева — 2024-05-11

У статті розкриваються процеси цифровізації суспільних відносин у сфері найманої праці, які слід оцінювати насамперед з точки зору відповідності інтересам людини-праці, задоволення її потреб, оскільки саме працююча людина є творцем матеріальних і духовних благ. Відповідно, держава зобов'язана утримуватися від довільного втручання в природні та суспільні процеси та зосередитися на основному своєму завданні: захисті прав і свобод людей-праці, яким можуть загрожувати такі процеси.

Зауважується, що розвиток інформаційних технологій призвів до формування нової соціально-трудової структури, яка характеризується інноваційними формами зайнятості. Цифрові- зація поступово змінює характер праці. І справа не тільки полягає у зростанні обсягу дистанційної праці, а й у виникненні відносин, правова природа яких залишається дискусійною: поширення краудворкінгу, роботи, яка організується он-лайн за допомогою Інтернет-платформ, які дозволяють всю роботу, або її частину, як результат, передавати через інформаційно-телекомунікаційні мережі. Все це також потребує професійного розвитку, професійного зростання працівників.

Констатується, що процеси цифровізації виробництва потребуватимуть вирішення не тільки технічних, правових, але й етичних проблем, що вимагатиме запровадження нових правил та заборони приймати будь-які рішення лише на підставі обробки інформації без участі працівника. Відповідно, це вимагатиме не лише законодавчого, а й колективно-договірного регулювання.

Робиться висновок, що запровадження інноваційних технологій у трудову сферу і оформлення їх у правовій сфері не може замінити важливу функцію трудового права - соціальну, яка одночасно формує повагу до цінностей права, закріпленим у ньому саме людиною. Саме з цих позицій повинна бути дотримана так звана «спадщина» у трудовому праві з його історично і закономірно набутими цінностями.

Законодавчі гарантії заборони та ризики залучення українців до примусової праці

Н.М. Гладка — 2024-05-11

У статті проаналізовано законодавчі гарантії заборони примусової праці, сучасні ризики виникнення та залучення до неї українців в умовах воєнного стану. Розкриваються міжнародні та національні норми заборони застосування примусової праці. Акцентується увага на тому, що Україна є однією з держав, громадяни яких страждають від даного явища в Європі найбільше.

Досліджуючи поняття «примусова праця», автори відзначають, що в українському законодавстві воно відсутнє, тому для повного розуміння даного терміну користуються міжнародною практикою. У статті охарактеризовано основні форми та прояви примусової праці. Визначено умови працевлаштування, які є ознаками небезпеки для працівника і на які варто звернути увагу в процесі виникнення трудових правовідносин, щоб не стати жертвою трудової експлуатації.

Аналізуються політичні та соціально-економічні чинники, які впливають на збільшення кількості випадків примусової праці. Зокрема, політична нестабільність, складна економічна ситуація, нездатність держави гарантувати достойний рівень життя, безробіття, трудова міграція, особливо за межі держави, низький рівень правової культури громадян, який є причиною поганої обізнаності українців зі своїми правами та принципами заборони примусової праці.

Автори звертають увагу на ту обставину, що в умовах воєнного стану в Україні збільшилась кількість соціально незахищених верст населення, які постраждали від військової агресії і можуть опинитися в ситуації ризику бути залученими до примусової праці. Наводиться статистика кримінальних проваджень щодо торгівлі людьми за 2022-2023 роки, так як значна частина потерпілих від даного правопорушення була піддана примусовій праці. Наголошується, що у більшості країн світу явище нав'язування примусової праці державою зникло і така діяльність визнана кримінальним правопорушенням.

Актуальні питання врегулювання трудових спорів шляхом медіації

С.Л. Отовчиць — 2024-05-11

У статті наведено комплексне теоретико-пра- вове дослідження медіації як альтернативної процедури вирішення трудових спорів. Доводиться, що актуальним питанням науки трудового права є внесення конкретних пропозицій щодо розробки системної та послідовної законодавчої основи застосування трудової медіації при вирішенні трудових спорів. Автором звертається увага, що чинне законодавство ситуативно згадує зазначене поняття в окремих статтях, при цьому не розкриваючи його зміст, що призводить до проблем правозастосування. Так, Законом України «Про медіацію» було доповнено чинний Кодекс законів про працю України новою ст. 221-1 «Врегулювання трудових спорів шляхом медіації». Акцентується увага, що включення нової норми до глави XV «Індивідуальні трудові спори» КЗпП України свідчить про те, що процедуру медіації законодавець обмежив тільки врегулюванням індивідуальних трудових спорів. Наголошується, що не дотримання принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права, закріпленого в ст. 8 Конституції України, перешкоджає належному захисту трудових прав. Аргументовано, що вітчизняний законодавець не правильно застосовує поняття «трудового спору», визначаючи медіацію як альтернативний спосіб його вирішення, адже фактично «трудовий спір» виникає в момент звернення до органів, що їх розглядають. Шляхом медіації врегульовується не трудовий спір, а розбіжності між суб'єктами трудових відносин на етапі добровільного урегулювання цих розбіжностей, що доцільніше назвати «трудовим конфліктом». Автором заперечується позиція законодавця щодо застосування процедури медіації лише до індивідуальних трудових спорів. Звертається увага на необхідність поширення такого інституту і на колективні трудові спори. Аргументовано необхідність усунення нормативної невизначеності щодо термінології поняття «медіація» та узгодження норм Закону України «Про медіацію» і чинного законодавства у сфері праці. Наявність стабільного та зрозумілого законодавства про медіацію є втіленням принципу верховенства права та сприятиме формуванню довіри суспільства до альтернативних позасудових процедур врегулювання спорів.

Аутплейсмент як запорука ефективної кадрової політики при вивільненні працівників

О.Г. Середа — 2024-05-11

Стаття присвячена актуальним питанням захисту прав працівників при масових вивільненнях, що відбуваються в умовах економічної кризи. Акцентується увага, що сучасний етап трансформації та розвитку економіки України потребує якісно нових орієнтирів одним з яких є розробка та впровадження дієвих механізмів, спрямованих на побудову соціально відповідального бізнесу. У сучасних нестабільних ринкових умовах працівники є одним із найцінніших ресурсів будь-якого підприємства, тому процедура вивільнення має здійснюватися з урахуванням їх прав та особистих інтересів. Доведено, що сучасна політика підприємств у сфері вивільнення працівників обмежується виконанням норм трудового законодавства. Скорочення працівників можуть призвести до пєсимістичних і негативних настроїв в колективі, побоювання працівників наступними потрапити під чергове скорочення, що негативно впливає на продуктивність праці і може призвести до відтоку кадрів. Визначається, що турбота про звільнених працівників попередить виникнення негативних настроїв, нормалізує атмосферу в трудовому колективі. Обґрунтовується позиція, що соціально відповідальний роботодавець повинен максимально впроваджувати механізми, які б сприяли подальшому працевлаштуванню звільнених працівників. Враховуючи цей фактор, звертається увага на доцільність застосування вітчизняними роботодавцями методів гнучкої політики зайнятості, одним з яких є аутплейсмент, сутність якого полягає в тому, щоб допомогти пра- ціникам, що потрапили під скорочення, адаптуватися в нових для них обставинах, виробити власну стратегію пошуку відповідного робочого місця і знайти роботу. Зазначено, що у західних країнах, аутплейсмент як соціально-орієнтована технологія вивільнення персоналу є найпоширенішим видом послуг, а її застосування впливає на загальний імідж роботодавця. Наголошується, що практика застосування аутплейсменту в Україні перебуває на стадії становлення, у перспективі ця процедура набуде широкого застосування, адже налагоджені взаємовідносини роботодавця з працівниками, як наявними, так і колишніми - запорука ефективного управління та успішного функціонування соціально відповідального бізнесу.

Гендерна рівність в трудових пільгах та гарантіях працівників із сімейними обов'язками

О.М. Ткаченко — 2024-05-11

В сучасному суспільстві в силу історичних обставин існує нерівність в правовому становищі між представниками чоловічої та жіночої статей, що було викликано штучно створеними стереотипами щодо ролі жінки в суспільних сферах життя. В науковій статті наголошується, що жінка не лише виконує роль домогосподарки з догляду та виховання дітей, а також має право займатися трудовою діяльністю. Разом з тим, авторами акцентується увага, що чоловіки-батьки також займаються вихованням та доглядом неповнолітніх дітей. Тому особлива увага в статті приділяється аналізу дотримання принципів рівності та заборони дискримінації в трудових правовідносинах при поєднанні працівниками трудової функції та догляду за іншими членами сім'ї. Значна увага приділена гендерній рівності, що розглядається як складова загальної рівності та одна із засад справедливого демократичного суспільства.

Уточнено правову дефініцію «працівники з сімейними обов'язками», до яких слід віднести фізичних осіб, які виховують малолітніх та неповнолітніх осіб, а також здійснюють догляд за іншими непрацездатними членами сім'ї. В статті досліджено пільги та гарантії, що надаються у відповідності до чинного законодавства, працівникам із сімейними обов'язками, як механізму доповнення основних трудових прав працівників специфічними можливостями юридичного характеру. Проаналізовані основні положення чинного національного законодавства щодо надання конкретних пільг працівникам із сімейними обов'язками окремо жінкам та чоловікам, надано пропозиції для удосконалення правового регулювання пільг та гарантій працівникам із сімейними обов'язками. Запропоновано використання в законодавстві категорії «працівник із сімейними обов'язками», що нівелює фактор гендеру в трудовій сфері.

Значна увага приділена історичним аспектам становлення та формування охорони праці жінок, як правовому інституту трудового права України. Зазначено, недотримання принципу паритетності та рівноправності між чоловіками та жінками є порушенням прав представників обох статей через закріплення соціальних стереотипів про їх сімейні обов'язки та розподіл сімейних і професійних ролей.