Аналітично-порівняльне правознавство

Порядок відбору декларацій на повну перевірку НАЗК: новели та виклики

А.П. Пашинський — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Щороку до Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування подається 600-900 тис. декларацій. При цьому повною перевіркою всіх цих декларацій має опікуватись лише 27 співробітників Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК). За таких умов на перший план виходить питання методології, за якою НАЗК відбирає декларації на повну перевірку.

До початку повномасштабного вторгнення на територію України у вітчизняному законодавстві діяла низка норм, що визначала порядок відбору декларацій для повної перевірки. Існуюча на той момент система відбору призводила до того, що переважна більшість повних перевірок стосувалась лише дуже обмеженої кількості топ-посадовців.

Вже під час воєнного стану в вересні 2023 - червні 2024 рр. система відбору декларацій на повну перевірку була суттєво змінена. Зокрема, для регулювання цих питань НАЗК прийняло три нові Порядки. Згідно з оновленим регулюванням всі подані декларації проходять комп’ютерну оцінку ризиків, після чого декларації з найнижчим ризиком направляються на автоматизовану перевірку, а декларації з найвищим ризиком - відбираються на повну перевірку за чотирма рівнями черговості.

Хоча нова система відбору декларацій безумовно є значним кроком уперед, вона не позбавлена недоліків. По-перше, мова іде про не- обґрунтоване приховання від громадськості правил логічного та арифметичного контролю (ЛАК) - тобто критеріїв, за якими НАЗК розраховує ризик-рейтинг кожної поданої декларації. По-друге, запроваджений у листопаді 2023 року інститут автоматизованих перевірок наразі має низьку практичну цінність та в окремих випадках може навіть зашкодити ефективному відбору декларацій на повну перевірку. Для усунення цих недоліків НАЗК рекомендується розмістити правила ЛАК у публічному доступі та забезпечити можливість їх громадського обговорення, а також відмовитись від механізму автоматизованих перевірок у тому вигляді, в якому він існує зараз.

Правоохоронні органи в механізмі функціонування державної влади

Ю.М. Бисага, М.В. Бєлова, Р.М. Фрідманський — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, у сучасному демократичному суспільстві правоохоронні органи відіграють ключову роль у забезпеченні законності, правопорядку та безпеки громадян. Вони є невід’ємною частиною механізму функціонування державної влади, виступаючи як інструмент реалізації правової політики держави та захисту конституційних прав і свобод громадян. Особливе місце в системі правоохоронних органів займає поліція, яка знаходиться на передовій лінії взаємодії держави з громадянами у сфері забезпечення правопорядку. Поліція, як центральний елемент правоохоронної системи, має широкий спектр повноважень та обов’язків, що охоплюють профілактику злочинності, розслідування правопорушень, забезпечення громадського порядку та безпеки.

У статті досліджується роль правоохоронних органів, зокрема поліції, у забезпеченні законності, правопорядку та безпеки громадян у сучасному демократичному суспільстві. Особлива увага приділяється аналізу правових, організаційних і технологічних аспектів діяльності поліції в умовах зростання викликів, таких як кіберзлочинність, міжнародний тероризм та організованазлочинність. Розглядаються функції поліції як ключового елементу правоохоронної системи,її взаємодія з іншими державними органами та суспільством. Автор підкреслює важливість реформування правоохоронної системи України для відповідності міжнародним стандартам та зростаючим суспільним потребам. Зазначено, що функціонування поліції в демократичному суспільстві має балансувати між забезпеченням безпеки та захистом прав і свобод громадян. Окрему увагу приділено необхідності вдосконалення правових і організаційних механізмів роботи поліції, що забезпечують її підзвітність суспільству та дотримання принципів верховенства права. У статті також піднімаються питання щодо правового визначення правоохоронних органів та їхньої функціональної ролі у сучасній державі, проблеми нормативно-правового регулюванняїхньої діяльності. Обговорюється важливість створення ефективної системи контролю та підзвітності поліції в контексті демократичних перетворень, що відбуваються в Україні.

Електронна комерція як інструмент реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність

Ю.М. Бисага — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В науковій статті досліджено сутність та розвитокелектронної комерції як ключового елементусучасної економіки, яка суттєво змінює традиційні бізнес-моделі та створює нові можливості для підприємців та споживачів. Аналізується вплив інформаційно-комунікаційних технологій на економічний розвиток і вказується на їх вирішальну роль у впровадженні електронної комерції.

Досліджено кілька ключових інновацій, що сприяли стрімкому зростанню електронної комерції, а саме: персоналізація на основі штучного інтелекту, омніканальність торгівлі через різні платформи та інтеграція безпечних електронних платежів за допомогою новітніх технологій, таких як блокчейн. Окрім технологічних аспектів, розглядаються соціальні й економічні чинники, що сприяли розвитку електронної комерції, серед яких пандемія COVID-19, зміна споживчих звичок та зростання логістичних компаній.

Стаття також охоплює питання правового регулювання електронної комерції, аналізуючи міжнародні нормативно-правові акти. Зроблено висновок, що електронна комерція є складним явищем, яке включає не лише торговельні операції, а й супутні бізнес-процеси, такі як маркетинг, обробка даних та управління ланцюгами постачання. Вказується на необхідність подальшого розвитку правової бази для її ефективного функціонування в Україні та світі.

Запропоновано під електронною комерцією розуміти процес купівлі, продажу або обміну товарами, послугами та інформацією за допомогою електронних засобів, переважно через Інтернет платформи, охоплюючи різноманітні бізнес-процеси, як-от: онлайн-торгівлю, електронні платежі, цифровий маркетинг, управління ланцюгами постачання тощо.

Встановлено, що взаємозв’язок між правом на підприємницьку діяльність та електронною комерцією полягає в тому, що електронна комерція є однією з форм реалізації підприємницької діяльності, яка адаптована до сучасних умов цифрової економіки та розвитку інформаційних технологій, зокрема, даний взаємозв’язок втілюється крізь призму наступних правовідносин: право на підприємницьку діяльність як основа. Конституційне право на підприємницьку діяльність забезпечує можливість вільно обирати й здійснювати економічну діяльність з метою отримання прибутку. Це право охоплює свободу вибору форми ведення бізнесу, розпорядження прибутком і захисту своїх інтересів у процесі здійснення господарської діяльності; діджита- лізація як форма підприємництва. Електронна комерція (e-commerce) розширює традиційні можливості ведення бізнесу, пропонуючи нові шляхи для підприємців через Інтернет. Вона охоплює не лише купівлю-продаж товарів і послуг, а й різні бізнес-процеси, пов’язані з обміномцифрової інформації, веденням фінансових транзакцій та управлінням логістикою; цифрові можливості. Завдяки електронній комерції, право на підприємницьку діяльність розширюється за рахунок доступу до глобальних ринків і спрощення взаємодії з клієнтами, що дозволяє вести бізнес незалежно від географічних меж і часу. Підприємці можуть швидко впроваджувати нові технології, автоматизувати бізнес-процеси та забезпечувати індивідуальний підхід до споживачів через цифрові платформи; захист, забезпечення та врегулювання. Так, держава, реалізуючи конституційне право на підприємницькудіяльність, повинна забезпечувати правове регулювання електронної комерції. Вказане включає захист прав споживачів, контроль за якістю послуг, регулювання цифрових підписів, захист персональних даних і підтримку безпекионлайн-платежів; інновації та конкуренція.

Електронна комерція стимулює розвиток підприємництва, посилюючи конкуренцію завдяки можливостям інновацій. Підприємці, що працюють в e-commerce, отримують конкурентні переваги через ефективність цифрових технологій і глобальні можливості.

Правосуддя як засіб забезпечення реалізації принципу верховенства права

Є.В. Зозуля — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено фактори, що визначають на зміст і сутнісний аспект результатів гносеології правосуддя. Відзначено, що в умовах глобалізації та інтеграційних процесів виникає необхідність у створенні ефективної системи правосуддя, яка б гарантувала дотримання прав і свобод людини, забезпечувала справедливість та легітимність державної влади. Саме правосуддявиступає ключовим інструментом реалізації принципу верховенства права, оскільки воно покликане забезпечити рівність усіх перед законом, незалежність судової влади та ефективний захист прав і законних інтересів.

Встановлено та охарактеризовано ключові історичні, політичні, економічні та євроінтеграційні чинники, які визначають стан гносеології судової системи в Україні. Акцентовано увагу на наслідках радянського минулого, включаючи недовіру до судової системи та низьку правову культуру.

Розглянуто вплив політичних чинників та наведено відповідні приклади; вказано на наслідки цих чинників для правосуддя. Проаналізовано економічні фактори, що підсилюють корупційні ризики. Окремо висвітлено значення євроінтеграційних процесів у реформуванні судової влади.

Акцентовано увагу на важливості незалежності судів, доступності правосуддя та якості судовихрішень як ключових елементів реалізації принципу верховенства права. Розглянуто також роль правосуддя у формуванні правової культури та забезпеченні рівності перед законом.

Вказано на положення, що відображають роль правосуддя у забезпеченні верховенства права: захист прав і свобод людини; забезпечення рівності всіх перед законом; інтерпретація та застосування закону; контроль за законністю дій державних органів; формування правової культури.

Резюмовано, що правосуддя виконує центральну роль у забезпеченні реалізації принципу верховенства права через забезпечення незалежності судів, доступності правосуддя для всіх громадян, високої якості судових рішень та їхньої ефективної реалізації. Усі ці елементи є невід’ємною частиною правової держави, у якій верховенство права є базовим принципом функціонування суспільства і держави.

Співвідношення юстиції та поліції: теоретичні та практичні аспекти

І.С. Куненко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У тексті статті аналізуються підходи щодо визначень понять «юстиція» та «поліція». Через узагальнення різних поглядів на вказані поняття пропонується встановити той критерій, за яким може бути проведено їх розмежування. На думку автора, оскільки поліцейська та юстиційна діяльність перетинаються у здійсненні правоохоронної функції держави, то саме тут і належить шукати вказаний критерій.

У роботі, зокрема, зазначається, що юстиція - це сфера безпосередньої реалізації правоохоронної функції держави, змістом якої є розв’язання суперечностей законних й незаконних інтересів, заперечення скоєного правопорушення і утвердження закону в правовідносинах. Натомість поліція призначена здійснювати тільки оперативно-силове забезпечення правоохоронної функції, тобто являє собою лише допоміжну діяльність у правоохоронній сфері (наприклад, попередження, виявлення та фіксація окремих видів правопорушень, розшук і затримання порушників, надання захисту від них фізичним та юридичним особам, забезпечення виконання судових рішень і вироків, утримання засуджених та інші види примусу). Межі такої допоміжної діяльності у різних державах і навіть в одній державі в різний час можуть бути різними, але це не міняє того, що юстиція і поліція у виконанні правоохоронної функції відіграють різну роль: перша головну, друга - допоміжну.

Крім того, в статті вказується на той факт, що юстиція пов’язана виключно з однією лише правоохоронною функцією держави, а поліція головним чином залучена в адміністративній функції. Отже, критерієм розмежування юстиції та поліції, і відповідно їх понять варто визначити те, що принципово відрізняє вказані державні структури, робить їх різними за своєю природою в системі державної влади; таким критерієм є характер функцій держави, до яких пристосовані ці феномени.

Поліція, зазначає автор, є особливим інститутом держави, покликаним разом з іншими структурами виконавчої влади запроваджувати в життя ідеально визначений законодавчою владою у нормах правовий порядок, реально встановлюючи та підтримуючи цей порядок у суспільстві, попереджаючи його порушення і припиняючи їх. При цьому специфіка поліції стосовно інших органів виконавчої влади полягає в тому, що вона виступає як «силовий» компонент виконавчої влади, має необхідні засоби та навички застосування примусу, включаючи силовий фізичний та збройний примус задля підтримання належного правопорядку

Натомість юстиція покликана забезпечувати в межах правоохоронної функції владне розв’язання суперечностей між законними та незаконними інтересами, заперечуючи правопорушення й у такий спосіб утверджуючи законність і відновлюючи порушений правовий порядок. Сфера юстиції включає юридичну діяльність з приводу встановлення юридичних фактів, розслідування фактів правопорушень, вирішення спорів про право, а також визначення та реалізацію відповідальності порушників права.

Військовий омбудсман як інституційна гарантія захисту прав військовослужбовців (зарубіжний досвід)

О.В. Марцеляк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В статті звертається увага, що сьогодні в умовах російської агресії значно погіршився стан дотримання прав вітчизняних військовослужбовців, що вимагає удосконалення конституційно-правового механізму їх захисту. Аналізується зарубіжний досвід розвинутих демократичнихкраїн вирішення проблеми ефективного забезпечення прав військових через запровадженняспеціалізованих омбудсманів у справах збройних сил. Досліджується правова природа військових омбудсманів як спеціалізованих правозахисних інституцій, що позитивно зарекомендували себе в цілому ряді держав, історія їх запровадження, позитивні наслідки їх функціонування. Значну увагу в роботі присвячено моделям спеціалізованих омбудсманів у справах збройних сил: а) щодо їх законодавчого визнанняі врегулювання статусу (на рівні конституції країни, закону чи підзаконного акту); б) місця в механізмі державної влади (парламентські та виконавчі); в) моделей, які структурно входять до складу збройних сил; не входять до складу збройних сил, але уповноважені займатися виключно питаннями військових та омбудсмани загальної компетенції, в яких законодавчо передбачена функція захисту прав військовослужбовців; г) одноосібним омбудсманам та колегіальним омбудсманівським службам; д) різноманітним моделям омбудсманів у справах збройних сил в залежності від кола та специфікиїх повноважень. Зроблено висновок, що для України в умовах війни запровадження інституту військового омбудсмана не просто на часі, воно вкрай необхідне. Поява цієї інституції з одного боку доповнить існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод військових, з іншого - сприятиме підтримці їх віри в справедливість, що в цілому нейтралізує насторожене ставлення військовослужбовців до влади, пом’якшить конфлікти між державою, її органами і військовими. Військовий омбудсман, здійснюючи свої контрольно-наглядові та правозахисні повноваження, не тільки сприятиме ефективному захисту прав військових, а й пом’якшить суперечності між державними і громадянськими сферами, сприятиме демократизації національної військової сфери, яка під його впливом має стати більш чуйною до потреб і запитів військовослужбовців, що в кінцевому рахунку гарантуватиме «демократизацію» військової бюрократії, яка завдяки його діяльності виявлятиме більшу увагу, симпатію та турботу до військовослужбовців.

Механізми відновлення органів публічної влади та правосуддя на деокупованих територіях України: теоретико-прикладні аспекти

І.С. Медяник — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У контексті російської агресії, що призвела до тимчасової окупації частин української території, виникає необхідність здійснення комплексних заходів для відновлення суверенітету, правопорядку та законності. Стаття розкриває ряд важливих аспектів, які включають теоретичні підходи до відновлення публічної влади, механізми відновлення правосуддя, реалізацію стабілізаційних заходів та практичні аспекти їх впровадження на деокупованих територіях. Теоретична частина статті обґрунтовує необхідність розробки нових правових норм, які б враховувалиспецифіку постконфліктної ситуації, інтегруючи при цьому міжнародні стандарти і досвід інших країн, які зазнали подібних випробувань. Розглядається роль відновлення довіри до державних інституцій через реформування та модернізацію судової системи, забезпечення справедливого розгляду справ, а також шляхи підвищення ефективності правосуддя через реалізацію програм реабілітації та підтримки по- страждалих. Висвітлено механізми відновлення правосуддя, де автори акцентують на необхідності зміцнення інституційної бази, створенні умов для доступу до судового захисту та притягненні до відповідальності осіб, винних у злочинах під час окупації. Обговорюються варіанти реалізації стабілізаційних заходів, зокрема, відновленняінфраструктури, забезпечення базових потреб населення, підтримка місцевого бізнесу і створення нових робочих місць, що сприятиме соціальному згуртуванню та відновленню громадського порядку. У висновках підкреслюється необхідність системного підходу, комплексних заходів та адаптації до змінних умов для успішноговідновлення законності і правопорядку на деокупованих територіях. Рекомендується зосередитись на розробці ефективних механізмів моніторингу та оцінки, що дозволять оперативно реагувати на виклики та коригувати стратегії відновлення. Ця стаття внесе важливий вклад у науковий діалог з питань відновлення публічної влади і правосуддя в умовах постконфліктного розвитку, забезпечуючи цінні рекомендації для правозастосування та політичних рішень.

Позачергові парламентські вибори в Україні під час воєнного стану

М.В. Монастирський — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена малодослідженому в Україні питанню законодавчої заборони позачергових, або дострокових, парламентських виборів в період дії спеціального правового режиму воєнного стану. Предметом дослідження є такий різновид дострокових парламентських виборів, як проміжні вибори народних депутатів.

Актуальність дослідженого питання обумовлена триваючим в Україні режимом воєнного стану і законодавчою забороною проведення будь-яких виборів, необхідність яких виникає під час цього воєнного стану.

Зазначено, що різниця між черговими і позачерговими парламентськими виборами в умовах цього воєнного стану полягає у тому, що заборона проводити чергові парламентські вибори залишає країну із чинним парламентом, а заборона проводити позачергові парламентські вибори позбавляє країну чинного парламенту.

З метою дослідження правомірності застосуванняцієї заборони до проміжних виборів народнихдепутатів проаналізовано: по-перше, законодавче обґрунтування державного органу управління виборами в Україні щодо не призначенняі не проведення цих проміжних парламентськихвиборів під час цього воєнного стану на прикладі останньої справи від 13 грудня 2023 р.; а по-друге, публікації українських науковців щодо цих проміжних парламентських виборів в умовах цього воєнного стану.

З’ясовано, по-перше, що ця заборона не є нормою Конституції України ні для науковців, ні для державного органу управління виборами, а по-друге, що ця заборона не має беззаперечний зв’язок узгодженості із Конституцією України: одні дослідники права стверджують, що ця заборона відповідає статті 64 Конституції України, проте інші дослідники цієї статті 64 доходять висновків, які виключають можливість узгодженості цієї заборони із цією статтею Конституції України.

Обґрунтовано, що зміст статті 64 Конституції України має три значення щодо проміжних виборів народних депутатів під час цього воєнного стану: 1) можна проводити, 2) можна не проводити,3) можна проводити з обмеженим колом виборців.

Запропоновано вважати альтернативою цій забороні проміжних виборів народних депутатів під час цього воєнного стану виборчий ценз воєнного стану - спеціальне і тимчасове обмеження кола виборців для проведення цих проміжних виборів в умовах цієї війни. Запропоновано варіант цього цензу - ценз юридичної особи.

Ефективне правосуддя як ознака правової держави

С.О. Ніщимна — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядається концепт правової держави як основа для аналізу ефективності правосуддя. Методологічно обґрунтована необхідність дослідження поняття правової держави перед висвітленням судової системи як характеристики правової держави. Наголошено, що для розвитку української юридичної науки надзвичайно важливо дослідити, як саме ефективність правосуддя пов’язана з тим, наскільки Україна відповідає ідеалам правової держави, особливо в умовах сучасних трансформацій

Відзначається, що правова держава базується на верховенстві права, поділі влади, захисті прав і свобод людини та незалежності судової влади. Розглядається теоретичний та практичний аспекти функціонування правової держави, зокрема роль конституціоналізму та правових механізмів контролю.

У статті наголошується на значенні правосуддя як центрального елементу правової держави, який забезпечує захист прав громадян і контроль за діями державних органів. Відзначено, що у контексті формування правової держави ефективність правосуддя виступає як той показник, який дозволяє оцінити, наскільки успішно реалізуються ідеали верховенства права та захисту прав людини.

Визначено основні критерії оцінки ефективності правосуддя, такі як незалежність суддів, доступність правосуддя та справедливість рішень. Висвітлено зв’язки ефективного правосуддя з принципами правової держави та його роль у демократичному суспільстві. Вказано, що в умовах реформування судової системи в Україні питання про збереження балансу між незалежністю судів та їхньою підзвітністю суспільствумає не лише внутрішньополітичне значення, а й безпосередньо впливає на міжнародний імідж України та процес євроінтеграції.

Резюмовано, що ефективне правосуддя є одним з найважливіших показників розвиткуправової держави. Воно забезпечує захист прав і свобод громадян, сприяє стабільності суспільства і розвитку демократії. Для досягнення ефективного правосуддя необхідно постійно працювати над удосконаленням законодавства, підвищенням кваліфікації суддів, забезпеченнямнезалежності судової влади.

Актуальні проблеми правового регулювання політичної реклами як форми передвиборної агітації у соціальних мережах

Б.О. Прудкий — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, в сьогоденні роль мережі Інтернет з усім тим безмежним обсягом цифрового контенту, що продукується на її просторах щодня переоцінити вкрай важко. Нині саме різноманітні соціальні мережі, інші онлайн-платформи стали не лише засобом розміщення та розповсюдження інформації, але й основним комунікаційним полем, котре з часом здійснило справжню революцію у сфері взаємодії користувачів.

Стаття присвячена питанням правового регулюванняполітичної реклами як форми передвиборної агітації у соціальних мережах та на інших онлайн-платформах, має на меті виокремлення центральних проблем, а також окреслення контуру можливих шляхів вирішення таких проблем за рахунок дослідження українського та міжнародногодосвіду роботи з контролем інформаційного поля, а саме в частині провадження агітаційної діяльності відповідних суб’єктів у соціальних мережах, на інших онлайн-платформах під час виборчого процесу. Особлива увага у поточному дослідженні приділяється співвідношенню національного та корпоративного регулювання питань, пов’язаних з використанням послуг зарубіжних онлайн-платформ з розміщення інформації, що має характер політичної реклами. Крім того, окреслюється коло проблем, котрі зараз знаходяться поза спектром правового регулювання та обумовлені з одного боку швидкими темпами розвитку цифрових технологій, з іншого - природою та сутністю такого явища як агітація в цілому, а саме в частині широкого інструментарію для здійснення впливу на аудиторію.

Як наслідок, наголошується на необхідності співпраці держави як законодавця та корпорацій як недержавних суб’єктів, що володіють та здійснюють управління конкретними ресурсами, використовуваними для розміщення матеріалів передвиборної агітації. Також зроблено висновок про потребу звернути особливу увагу на удосконалення національної законодавчої бази в частині розуміння політичної реклами як соціального феномену та створення спеціальних норм для врегулювання правовідносин щодо розміщення такої реклами у соціальних мережах та на інших онлайн-платформах.

Застосування Конституції України під час вирішення цивільних та господарських справ в частині відшкодування майнової шкоди в разі наявності ухвал про звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України

Є.Г. Старцев — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, помилкове застосування судами господарської та цивільної ланок в якості доказу ухвали кримінального суду про закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченнямстроків притягнення до кримінальної відповідальності, як нереабілітуючої обставини під час встановлення майнової шкоди при вирішенні відповідних спорів. Автор відзначає, з наявного доступу до судових рішень та з їх аналізом видно, що розглядаючи справи, пов’язані із відшкодуванням майнової шкоди, не кожен суд надає правильну оцінку юридичній природі закриття кримінального провадження, що призводить до неправильного застосування вимог процесуального законодавства в частині прийняття та оцінки доказів.

В статті розглядається проблемне питання застосування практики українських судів цивільної та господарської ланки при вирішенні питань відшкодування майнової шкоди при наявності ухвали про звільнення особи від кримінальної відповідальності через сплив строків давності (зокрема, рішення Верховного Суду України), так і теоретичні аспекти, що стосуються даної проблематики із посиланням на норми Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до судової практики, в Україні закінчення строку давності у кримінальній справі не означає автоматично відсутності цивільно-правової відповідальності за вчинене правопорушення. У випадках, коли особу звільнено особу у кримінальному провадженні у зв’язку зі спливом строку давності, все ще можуть бути підстави вимагати відшкодування майнової шкоди в порядку цивільного судочинства.

Українські суди можуть враховувати такі фактори, як характер правопорушення, розмір завданої шкоди та надані докази при визначенні відповідальності за компенсацію в цивільних справах. Цивільне судове провадження в даному випадку має бути відокремленим від кримінальної справи з необхідністю зосередження на юридичній відповідальності за заподіяну майнову шкоду при наявності відповідних допустимих доказів, поданих стороною у справі.

Станом на сьогодення вкрай важливо ефективноорієнтуватися в особливостях таких справ і добиватися правильного тлумачення доказів у справах потенційної компенсації майнової шкоди в цивільному судочинстві.

Право на освіту в умовах правового режиму воєнного стану

І.О. Терещенко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Право на освіту є одним з фундаментальних прав людини, закріпленим у Конституції України. Однак умови війни, що відбуваються на території нашої держави, створюють значні виклики для забезпечення цього права. В даній статті ми аналізуємо проблеми, які виникають в контексті забезпечення положень статті 53 Конституції України в умовах війни та пропонуємо шляхи їх вирішення.

Ця стаття висвітлює важливість забезпечення права на освіту в умовах правового режиму військового стану в Україні та пропонує практичні заходи для досягнення цієї мети. Дослідження цієї теми сприяє розвитку ефективних стратегій управління освітніми процесами в умовах війни.

Забезпечення права на освіту в умовах правового режиму воєнного стану в Україні стає особливо гострою проблемою через активні бойові дії та окупацію територій. Воєнні дії супроводжуються порушенням прав людини, включаючи право на освіту, що суперечить міжнародним стандартам. Військова агресія змушує проводити евакуацію шкіл, університетів та інших освітніх закладів, що порушує навчальний процес та створює труднощі для отримання освіти. Наслідки військових дій викликають серйозні психологічні проблеми для дітей, молоді та педагогічного персоналу, що негативно впливає на їхнє навчання та працездатність.

Досліджуються виклики, з якими стикається Україна у забезпеченні освітніх можливостей під час війни. Особлива увага приділяється стратегіям захисту права на освіту, включаючи роль міжнародного права, програми гуманітарної допомоги та інноваційні підходи до навчання. На основі цього аналізу надаються рекомендації щодо покращення ситуації з правом на освіту в умовах воєнного конфлікту.

Проаналізовано проблеми освіти в період дії правового режиму воєнного стану, підкреслено необхідність продовження заходів для гарантуванняконституційного права на освіту, оскількиосвіта вважається надзвичайно важливою для прогресу суспільства, адже майбутнє країни безпосередньо залежить від рівня освіченості, культури та свідомості молодого покоління.

Соціальне підприємництво: інноваційний інструмент вирішення суспільних проблем в Україні

С.М. Болдижар, І.В. Хохлова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, у сучасному світі, де соціальні та екологічні проблеми набувають все більшої гостроти, соціальне підприємництво постає як інноваційний та ефективний інструмент їх вирішення. Це явище знаходиться на перетині бізнесу та благодійності, поєднуючи підприємницький підхід з соціальною місією.

Стаття присвячена дослідженню феномену соціального підприємництва як інноваційного інструменту вирішення соціальних та екологічних проблем у сучасному світі. Розглядається актуальність розвитку соціального підприємництва в контексті глобальних цілей сталого розвитку ООН та в умовах обмеженості державних ресурсів для задоволення зростаючих соціальних потреб.

Автори аналізуєють історичні корені соціального підприємництва, простежуючи окремі аспекти його еволюції від XVII століття до сучасності. Особлива увага приділяється концепції «Triple Bottom Line» (прибуток, люди, планета), яка лежить в основі соціального підприємництва, та ідеям нобелівського лауреата М. Юнуса щодо «соціального бізнесу».

У статті розглядаються ключові характеристики соціального підприємництва, що відрізняють його від традиційного бізнесу, та принципи функціонування соціальних підприємств. Автор виділяє три основні моделі соціального підприємництва: інклюзивну, соціального реінвестування та інноваційну соціальну модель.

Особлива увага приділяється правовому аспекту соціального підприємництва в Україні, зокрема відсутності спеціальної організаційно-правової форми для такої діяльності та можливостям,які надає чинне законодавство.

Автори підкреслюють роль соціального підприємництва у розвитку економіки та громадянськогосуспільства, зокрема у створенні робочих місць, подоланні соціальної ізоляції та активізації громадської участі. Розглядаються категорії населення, для яких соціальне підприємництво є особливо актуальним.

У висновках наголошується на потенціалі соціального підприємництва як інструменту досягнення сталого розвитку та побудови більш інклюзивного суспільства, а також на необхідності подальших досліджень у цій сфері, особливо в контексті post-COVID реальності та воєнного стану в Україні.

Онлайн харасмент у трудових відносинах

А.В. Бурка, Л.В. Вакарюк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті зазначається, що інтеграція соціальних мереж у наше повсякденне життя призвела до стирання меж між роботою та особистим простором і як наслідок - зростання переслідувань у соціальних мережах. Опираючись на різні статистичні дані, результати міжнародних досліджень, можна стверджувати, що переслідування на роботі, а особливо сексуальні домагання, є складною, невирішеною проблемою для багатьох компаній у всьому світі, а постійне зростання віддаленої роботи, яке розпочалося під час пандемії, прямо пропорційно призводить до збільшення скарг на агресивні дії в інтернеті.

Автори статті звертають увагу на те, що переслідування в соціальних мережах на робочому місці не обов’язково мають обмежуватися традиційним робочим часом, а переслідувачем може бути не лише колега, керівник, технічний персонал, а й клієнт, постачальний тощо.

Щоб ефективно боротися з домаганнями на робочому місці, організації насамперед повинні розробити політику нетерпимості до харасменту чи будь-яких інших форм дискримінації, запроваджувати культуру емпатії. Разом з тим однієї політики чи навчань недостатньо, якщо буде відсутній детально прописаний та дієвий механізм звернення до керівника чи уповноваженого органу на підприємстві для повідомлення про факт харасменту.

У статті проаналізовано зарубіжний та національний досвід порядку звернення осіб для повідомлення про факт харасменту та захисту порушених прав. Зроблено висновок, що оскільки українське законодавство не надає визначення харасменту, не встановлює відповідальності за такі дії, то працівники мають можливість захищати свої права фактично лише в межах Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок» та Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Тому нині фактично гостро стоїть питання про доповнення національного законодавства таким терміном як харасмент, визначенням можливих його форм та встановлення відповідальності, як це, наприклад, було здійснено щодо мобінгу.

Законодавче регулювання відносин соціального діалог

Б.В. Досін — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті проведено аналіз Законів України у сфері відносин соціального діалогу та пошук шляхів узгодження та /або удосконалення їх норм, що сприятиме підвищенню гарантій взаємодії та взаєморозуміння сторін такого діалогу.Основні положення про соціальний діалог, зокрема про відносини щодо вирішення колективних трудових спорів та трудову медіацію, повинні бути закріплені у базовому нормативно-правовому акті у сфері трудових відносин - КЗпП України (або кодифікованому акті, який ухвалять йому на зміну). Проведено характеристику Законів України, які перебувають у взаємозв’язку із Законом України «Про соціальний діалог в Україні» з питань суб’єктного складу, зокрема і ті, що визначають участь органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у відносинах соціального діалогу, а також відповідних законопроектів. Наведено норми Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», які потребують узгодження з базовим нормативним актом з питань соціального діалогу - звужують його зміст у питаннях участі професійних спілок/їх об’єднань у відносинах соціального діалогу. Запропоновано виявлені неузгодженості відкоригу- вати у напрямку приведення у відповідність до базового законодавства про соціальний діалог. Звернено увагу на дискусійність статусу органів місцевого самоврядування як суб’єктів соціального діалогу через поєднання партнерства та підзвітності. Відзначено, що Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів» регламентує етапи вирішення колективних трудових спорів, одним із яких є примирні процедури. Зазначена процедура відповідає формам соціального діалогу, визначених у Законі України «Про соціальний діалог в Україні». Тому назріла потреба змістовно синхронізувати законодавчі правила примирних процедур під час вирішення колективних трудових спорів із нормами законодавства про соціальний діалог. Наведено аргументи, що однією із форм соціального діалогу є трудова медіація: 1) вона є взаємодією сторін позасудової, структурованої процедури, за допомогою якої робиться спроба запобігти конфлікту, та яка здійснюється шляхом переговорів; 2) до сфери дії Закону України «Про медіацію» належать відносини, пов’язані із проведенням медіації з метою запобігання виникнення конфліктів (спорів) у майбутньому або врегулювання будь-яких конфліктів (спорів), зокрема трудових. Зроблено висновок, що Закон України «Про соціальний діалог в Україні» потрібно узгодити із Законом України «Про медіацію» в частині визначення форм соціального діалогу.

Гарантії соціального захисту осіб з інвалідністю як складова службового правого статусу

П.Д. Пилипенко, В.Я. Буряк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті з’ясовано та охарактеризовано законодавчі гарантії соціального захисту осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців та осіб, звільнених з військової служби. Проаналізовановітчизняне трудове та соціальне законодавство з питань спеціальних програм пенсійного забезпечення, зайнятості, соціальних виплат/ допомог та соціальних послуг, що діють в нашій державі для осіб з інвалідністю. Відзначено зміст особливих гарантій для військовослужбовців та осіб прирівняних до них, що зумовлено їхнім службовим становищем, які у своїх рішеннях підкреслює Конституційний Суд України. Наголошено, що такі гарантії для осіб, які проходять службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях діють не лише у період виконання ними службових обов’язків, а й після звільнення зі служби. На підставі проаналізованих нормативних актів зроблено висновок, що питання гарантування соціального захисту особам з інвалідністю, як складова їхнього спеціального службового статусу, може розглядатися лише за наявності факту належного юридичного підтвердження впливу службово-військової діяльності на стан здоров’я особи. З’ясовано, що у разі визнання особи з числа колишніх військовослужбовців особою з інвалідністю внаслідок захворювання, яке виникло після звільнення з військової чи прирівняної служби, обов’язково має бути констатований причинний зв’язок такого захворювання з її минулою службовою діяльністю. Наголошено, що законодавець також визначає додаткові спеціальні умови настання інвалідності як складову підстав отримання окремихвидів соціального захисту. Однією із умов є визначення часових рамок встановлення інвалідності після звільнення з військової служби. Наголошено, що використання часових крите- ріїв як юридичних умов набуття права на соціальний захист порушує конституційні принципи рівності права на соціальний захист та справедливості у суспільстві. На підставі аналізу механізму надання соціальних послуг із працевлаштуванняосіб з інвалідністю, які звільнені з військової та прирівняної до неї служби, зроблено висновок про його недосконалість, непристосованість до сучасних реалій у державі. Наголошено на потребі формування в Україні системи соціальних послуг, яка, з однієї сторони, забезпечуватиме ефективну соціалізацію та професійну орієнтацію осіб, звільнених з військової служби через інвалідність, а з іншої сторони - враховуватиме особливості умов, в яких набута інвалідність особи. Виокремлено в цій системі недолік - відсутність механізму залучення роботодавців до процесу соціалізації та професійної адаптації особи. Акцентовано, що недостатнім заходом у сприянні професійного та соціального відновлення особи є законодавче закріплення обов’язку створити робочі місця для осіб з інвалідністю. Запропоновано відповідні зміни у законодавство про соціальний захист осіб з інвалідністю.

Щодо працевлаштування осіб з інвалідністю

А.П. Полянський — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті з’ясовано показники ефективності програмної цілі Кабінету Міністрів України у сфері реалізації права на працю особами з інвалідністю. На основі порівняння відсотків працевлаштування осіб з інвалідністю в Україні та Європейському Союзі зроблено висновок про потребу досягнути задекларовані показники та впровадити європейський досвід залучення таких осіб у сферу трудових відносин. Проаналізовано норми Законів України «Про основисоціальної захищеності осіб з інвалідністю» та «Про психіатричну допомогу» щодо процедури виконання квот працевлаштування осіб з інвалідністю. Звернено увагу на їх невідповідність та на необхідність узгодження їх змісту. Розглянуто проблемні аспекти реалізації права на працю особами з інвалідністю, які визнані в законний спосіб недієздатними. Наведено твердження вчених та законодавчі норми, які визначають трудову правосуб’єктність визнаних недієздатними осіб з інвалідністю. Аргументовано, що правову підставність неможливості з огляду на недієздатність реалізації такими особами конституційного права на працю під певним кутом зору можна трактувати як дискримінацію цих осіб. Наголошено, що виконання програм підтримки працевлаштування осіб з психічними та інтелектуальними порушеннями є одним із способів зменшення обсягу їх дискримінації та порушень їх трудових прав, протидії стигмі та соціальній ізоляції. Для реалізації особами з інвалідністю, які страждають на психічні розлади, зокрема й визнаних в законний спосіб недієздатними, права на працю, запропоновано впроваджувати механізми підтримуваного працевлаштування. Наголошено про обов’язковість засади рівної оплати праці за однакову трудову діяльність. Обґрунтовано можливість залучення визнаних недієздатними осіб з інвалідністю до трудової діяльності на підставі договору про трудову інтеграцію. Такий механізм може бути ефективною заміною трудової реабілітації як одного із видів реабілітації особи. Аргументовано, що така діяльність може здійснюватися лише за відсутності медичного протипоказання до здійснення особою трудової діяльності певного виду. Наголошено на потребі забезпечення таким працівникам права на оплату праці, відпочинок тощо. Проаналізовано норми законопроекту у сфері соціального захисту осіб з інвалідністю щодо видів соціальних підприємств. У статті зроблено припущення про можливість працевлаштування недієздатних осіб з інвалідністю на підприємства захищеного працевлаштування, які передбачені цим законопроектом.

Трудовий контракт спортсмена: проблемні питання та перспективи їх вирішення

Є.К. Пушкарьов — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вагому роль у впорядкуванні трудової діяльності спортсменів відіграє індивідуально-договірне регулювання, яке відображає реальні потреби розвитку відносин між працівником-спортсменом і роботодавцем-спортивною організацією. Так, трудовий контракт, що укладається зі спортсменом містить низку умов, що об’єктивно й суттєво індивідуалізують його працю, тобто умови, притаманні лише для даної категорії працівників. Більше того, у ньому закріплюються диференційні умови щодо кожного конкретно визначеного працівника-спортсмена. Мета статті розглянути особливості трудового контракту, укладеного між працівником-спортсменом і роботодавцем-спортивною організацією. Зроблено висновок, що трудові відносини професійного спортсмена мають регулюватися саме нормами трудового права та спеціальним законом про професійний спорт, який урегулює весь комплекс взаємовідносин держави та учасників професійного спорту, хоча на сьогодні й існують думки, що праця спортсменів-професіоналів має бути забезпечена за допомогою цивільно-правового регулювання. Зазначено, що станом на сьогодні основний національний закон у галузі спорту - ЗУ «Про фізичну культуру і спорт» від 24.12.1993 стосується лише загальних основ діяльності у сфері фізичної культури та спорту, разом з тим не містить навіть прийнятного визначення такого поняття як «трудовий контракт із професійним спортсменом». Відтак запропоновано доповнити вказаний Закон нормою, якою передбачити визначення трудового контракту з професійним спортсменом. Зокрема, як трудову угоду між працівником-спортсменом і роботодавцем-спортивною організацією з усіма додатками, змінами та доповненнями, укладену відповідно до законодавства України, на підставі якої виникають трудові правовідносини з приводу підготовки та участі спортсмена в змаганнях за грошову винагороду, яку сплачує клуб. Разом з тим, окрім визначення та закріплення на законодавчому рівні поняття трудового контракту спортсмена, підтримано пропозицію щодо розробки типової форми контракту зі спортсменами різних видів спорту, при розробці якого слід відштовхуватися від основних напрямів спільної спортивної діяльності спортсмена й спортивної організації, яка безпосередньополягає в підготовці спортсмена до успішного виступу на змаганнях.

Соціальний діалог як договірний інструмент регулювання права на працю

С.М. Синчук, І.М. Ласько — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Проаналізовано сутність соціального діалогу як правового явища, одним із цільових завдань якого є здійснення договірного правого регулювання трудових та соціальних прав шляхом примирення та компромісів. Звернено увагу на міжнародну зацікавленість щодо застосування процедур соціального діалогу у юридичному механізмі забезпечення трудових та соціальних прав працівників. Окрему увагу присвячено такій формі соціального діалогу, як колективні переговори з укладення колективних угод і договорів. У дослідженні детально проаналізовано деякі висновки Європейського комітету з соціальних прав щодо доповідей (звітів) держав-учасниць Європейської соціальної хартії (переглянутої) про відповідність їхнього національного законодавства положенням цієї Хартії. Виокремлено окремі аспекти реалізації права на колективні переговори, закріпленого у ст. 6 §2 цього міжнародного акту. Звернено увагу, що у разі наявності вказівки у галузевій угоді про можливість незастосування деяких її положень, тим самим запускаючи механізм обмеження права на працю осіб, на яких ця угода поширюється, або ускладнюючи процедури реалізації права на працю, повинні бути закріплені чіткі договірні правові умови застосування цих норм. Сторони галузевої угоди обов’язково повинні визначати умови та процедури, за яких таке положення про незастосування може мати місце. У статті обмеження такого права розглянуто в рамках інституту оплати праці. Зауважено, що, якщо суб’єктами договірного регулювання належним чином була укладена колективна угода чи договір, то будь-які односторонні втручання у зміст їхніх положень можуть бути виправдані лише за умови необхідності захисту прав інших працівників або захисту суспільних інтересів, національної безпеки, громадського здоров’я тощо. Підкреслено важливість вдосконалення колективного договірного регулювання трудовихвідносин через механізми соціального діалогу,оскільки прогнозоване реформування трудового законодавства передбачає розширення кола трудових та соціальних прав, що повинні бути визначені у колективних угодах та договорах. Питання репрезентативності сторін соціальногодіалогу розглянуто через аналіз новацій українського трудового законодавства.

Кримінальна відповідальність за знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу

Л.М. Бабайлова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті аналізуються питання кримінальної відповідальності в Україні за знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу. Відповідно до чинного Кримінального Кодексу України відповідальність за дане кримінальне правопорушення встановлено статтею 245 КК України.

Акцентується увага на тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну призвело до масового та системного знищення, пошкодження об’єктів рослинного світу і стало серйозною проблемою, яка завдає та продовжує завдавати значної шкоди довкіллю.

Завдана під час збройних конфліктів шкода навколишньому середовищу ще довго після їх закінчення буде впливати на стан екосистем і природних ресурсів. Автор зауважує, що жодна країна в світі ще не розслідувала воєнні злочини проти довкілля у таких масштабах як наша держава.

За результатами проведеного аналізу, автором статті робиться висновок про те, що недоліки законодавчого і правозастосовного характеру несуть ризики значного погіршення стану навколишнього середовища як на території, що підконтрольна Україні, так і на непідконтрольних територіях. При цьому проект Кримінального Кодексу в його чинній редакції жодним чином не вирішує проблему відсутності диференціації відповідальності за умисне та необережне знищення об’єктів рослинного світу, що свідчить про нагальну потребу в удосконаленні відповідних проектованих положень нового Кримінального Кодексу Україні.

Крім того, наразі незадовільним залишається і взаємодія органів державної влади з громадськими природоохоронними та правозахисни- ми організаціями в питаннях оцінки екологічної шкоди, моніторингу стану довкілля, тощо. Громадянське суспільство, громадяни, юридична спільнота ще не приділяють належної уваги екологічним кримінальним правопорушенням, переважно сприймаючи їх як другорядні. У той же час вважаємо, що своєчасний і правильний розгляд судами кримінальних правопорушень, передбачених ст. 245 КК України, є важливим засобом захисту гарантованого Конституцією права громадян на безпечне довкілля.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, як засіб пробації: окремі проблеми практики застосування

Я.Ю. Білас — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті висвітлено окремі проблеми судової практики застосування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, як засобу пробації. Констатовано, що на відміну від загальної норми про звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України) положення ст. 79 КК України головно акцентовані не на можливості виправлення особи без її ізоляції від суспільства, а, передусім, на забезпеченні інтересів дитини. Такої ж позиції додержуються суди, коли, звільняючи визначених у ч. 1 ст. 79 КК України осіб від відбування покарання з випробуванням, не мотивують можливості виправлення зазначеної категорії без ізоляції від соціуму. З’ясовано, що у багатьох випадках суди також не враховують інтереси дитини, приймаючи передбачене ст. 79 КК України рішення. На підставі аналізу правоза- стосовної практики авторка дійшла висновку про дотримання судами тенденції «автоматичного» призначення досліджуваного інституту з огляду на саму обставину перебування винної у стані вагітності чи наявності на її утриманні дитини віком до семи років. Наголошено на правильності правової позиції Верховного Суду, відповідно до якої, «автоматичне» застосування судами норми ст. 79 КК України на підставі належності винної до передбаченої вказаною нормою категорії осіб, є неприпустимим, оскільки його застосуванню повинна передувати оцінка особи правопорушниці, можливості її виправлення без ізоляції від суспільства та забезпечення інтересів дитини. Встановлено, що, закріпивши положення щодо іспитового строку, який встановлюється звільненим від відбування покарання з випробуванням за ст. 79 КК України, законодавець не зазначив його мінімальної тривалості, сконструювавши відповідну норму таким чином, аби її можна було індивідуалізувати залежно від віку дитини засудженої. При цьому, суди у своїх рішеннях не завжди зазначають конкретний вік дитини, що унеможливлює не тільки правильне визначення часових меж іспитового строку, а й застосування досліджуваного інституту взагалі. Авторкою виявлено, що окремі суди некоректно застосовують норму ч. 1 ст. 79 КК України стосовно визначення іспитового строку, оскільки встановлюють іспитовий строк, що перевищує межі часового проміжку, протягом якого жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами й до досягнення дитиною семирічного віку. Зроблено висновок, що правильною практикою застосування судами передбаченого ст. 79 КК України засобу пробації є не лише встановлення стану вагітності чи наявності в засудженої малолітньої дитини та визначення іспитового строку до досягнення останньою семирічного віку, але й урахування обставин вчиненого кримінального правопорушення, особи винної та інтересів дитини.

Детермінанти злочинів, що вчиняють учасники злочинних організацій в сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів

І.М. Будік — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті на основі вивчення судової практики та наукової літератури досліджено детермінанти злочинів, що вчиняють учасники злочинних організацій в сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів.

За результатами дослідження встановлено що вчиняють учасники злочинних організацій в сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, детермінуються комплексом численних факторів, зокрема: соціально-економічними (низький рівень соціального економічного забезпечення частини населення), морально-психологічними (моральна деградація певної частини суспільства, позитивне її ставлення до вживання заборонених речовин, до можливості швидкого збагачення шляхом порушення моральних і правових норм), медичні (наркотична залежність), суспільно-політичними (корупція, відсутність Державної стратегії наркополітики в Україні), організаційно-управлінськими (брак сил, засобів та інструментів протидії цим деліктам, неефективність досудового розслідування та судового розгляду у відповідних кримінальних провадженнях, низький рівень професіоналізму частини зазначених працівників, труднощі доказування організованого наркобізнесу, що функціонує в мережі Інтернет, проблеми притягнення до кримінальної відповідальності цих суб’єктів), правовими (недосконалість підстав кримінальної відповідальності учасників організованих злочинних об’єднань; недоліки кримінального процесуального законодавства, що визначає порядок виявлення, досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень,які дозволяють ускладнювати ці процеси стороною обвинувачення; неефективна є система покарань за їх вчинення, а також система виконання та відбування таких покарань).

Проблеми та перспективи застосування штучного інтелекту у протидії Службою безпеки України кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури

О.М. Герасименко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню проблем та перспектив використання штучного інтелекту у протидії Службою безпеки України кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури. Розглянуто особливості державної політики, сучасний стан правового регулювання використання інноваційної технології в Україні, проаналізовано проблемні питання застосування штучного інтелекту у ході виконання завдань попередження, виявлення, припинення, досудового розслідування кримінальних проваджень у відповідній сфері.

Опрацьовано основні напрями застосування штучного інтелекту у протидії кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури такі як: інтелектуальне виявлення загроз у процесі протидії; автоматизація алгоритмів протидії протиправним посяганням; інформаційно-аналітичне забезпечення.

Висвітлено ключові методи та технології штучного інтелекту, що можуть бути використані у процесі протидії Службою безпеки України кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури, зокрема: глибоке навчання, машинне навчання, обробка природної мови та комп’ютерне бачення. Окреслено потенційні ризики та проблемні питання впровадження штучного інтелекту у автоматизований процес протидії кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури. Звернута увага на дотримання принципів прозорості та підзвітності діяльності, законності, відповідальності за помилкові рішення, забезпечення прав і свобод людини, попередження ризиків дискримінації, надмірного покладання на штучного інтелекту.

Констатовано про необхідність удосконалення правових засад використання штучного інтелекту у протидії кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури, а також внесення змін та доповнень до законодавстваУкраїни, що стосується кримінально-процесуальної діяльності СБ України. Перспективним напрямом подальших досліджень визначено впровадження технологій штучного інтелекту в систему протидії кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури.

Можливість зворотної дії результатів судового тлумачення кримінального закону в контексті його правової визначеності

З.А. Загиней-Заболотенко, Н.М. Панченко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті вирішується проблема можливості зворотної дії результатів судового тлумачення кримінального закону в контексті його правової визначеності. Констатовано, що дія закону в часі є проявом правової визначеності. Передбачуваність кримінального закону не означає, що цей закон повинен розумітися всіма однаково та бути визначеним і передбачуваним для всіх. Відповідно й суди можуть здійснювати тлумачення кримінального закону, результат якого повинен бути передбачуваним для адресата. На підставі практики Європейського суду з прав людини, а також з урахуванням теорії «легітимних очікувань», яка широко застосовується, зокрема, й судом Європейського Союзу, та діяльнісного підходу у вивченні правових явищ, доведено, що питання про зворотну дію повинно вирішуватися не лише стосовно самого кримінального закону, а й щодо результатів судового тлумачення, який надається Верховним Судом, що об’єктивується у вигляді правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, які є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, що застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, який містить відповідну норму права, а самі висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. В разі, коли результат судового тлумачення більш «жорстко» інтерпретує кримінально-правову норму, яка підлягала застосуванню на момент вчинення особою кримінального правопорушення, то він не має зворотної дії в часі. Якщо такий результат судового тлумачення є більш сприятливим для особи, яка вчинила кримінальне правопорушенняпорівняно з тлумаченням, яке існувало на момент вчинення кримінального правопорушення, то такий результат має зворотну дію в часі. Новий результат судового тлумачення кримінально-правової норми може мати зворотну дію в часі, якщо таке тлумачення було передбачуваним для адресата кримінального закону та не порушувало його легітимні очікування чи порушувалоочікування, які через конкретні причини не підлягало захисту.

Помста як мотив формування, вчинення домашнього насильства

О.І. Зінсу — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У презентованих результатах дослідження наведено теоретичне узагальнення феномену помсти, його природи та якісних характеристик. Враховуючи багатоплановість феномену помсти та взаємовплив різних культурних матриць, авторка розглянула озвучений феномен крізь призму домашнього насильства. Актуальність теми обумовлена недостатньою науковою розробленістю спонукальної функції помсти у формуванні та розгортанні домашнього насильства. Мета дослідження передбачала формування теоретичних аспектів щодо помсти як соціально-правового феномену та як мотиву вчинення домашнього насильства.

У ході проведеного дослідження висвітлено стан наукового розроблення проблем феномену помсти, прощення та домашнього насильства. Встановлено, що в основі помсти простежується бажання чи обов’язок покарати кривдника за образу, кривду, заподіяну шкоду, зло. Підкреслено, що помста є умисним, цілеспрямованим діянням, яке продукується як відповідь (реакція) на отриману образу, порушення прав, інтересів та пов’язане із прагненням людей задовольнити потребу відплати кривднику за спричинену образу. Сформульовано авторське бачення помсти як умисного цілеспрямованого покарання у значенні відплата, яке реалізується як юридичними легітимними інституціями, так і неформальними методами, способами у відкритій чи закритій формі: умисне заподіяння шкоди з мотиву помсти, отруєння,умисні побої, мордування, катування, умисні тілесні ушкодження та інші злочинні діяння, мотивом яких стала помста. Обґрунтовано, що засвоєні наративи, ціннісні орієнтації, рівень, ступінь, форма заподіяного болю, зла, можливість, спроможність і готовність у поєднанні з співзалежністю учасників домашнього насильства підкреслюють різновекторність помсти, що, своєю чергою, дозволяє досліднику дійти висновку про дуалістичну природу озвученого феномену при формуванні та вчиненні домашнього насильства.

Сформульовані в науковій статті висновки та пропозиції можуть бути використані у: - науково-дослідній сфері - для подальших наукових пошуків у сфері запобігання, протидії домашньому насильству; - право застосовній сфері - як рекомендації для вдосконалення процесуальної діяльності органів досудового розслідування; - освітньому процесі - для підготовки лекцій з дисципліни «Кримінальне право», «Кримінологія», «Юридична психологія», «Превентивна психологія», «Запобігання, протидія домашньому насильству».

Перспективу подальших розвідок вбачаємо у юридико-психологічному аналізі емоційного - когнітивного , поведінкового (конативного) компонентів в ревнощів та помста крізь призму соціально-культурного дискурсу «домашнє насильство».

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів: суспільна небезпека та безпосередні об’єкти

Є.Г. Ісаєнко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, свобода слова та самовираженняє ключовими складовими будь-якої сучасної демократії. Міжнародне та національне законодавство забезпечує кожному право на свободу думки, слова, а також на вільне вираження своїх поглядів та переконань. Водночас практична реалізація цих фундаментальних свобод залишається складним завданням. В Україні професійна діяльність журналістів перебуває під захистом держави, і законодавчі норми, які регулюють цей захист, є загалом достатніми. Однак попри це випадки перешкоджання законній професійній діяльності представників медіа не припиняються, про що свідчить судова практика

У роботі розкрито головні положення про суспільну небезпеку перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 Кримінального кодексу України), безпосередній основний та додаткові об’єкти цього делікту. Для з’ясування змісту цих ознак складу кримінального правопорушення за основу взято концепцію об’єкта кримінального правопорушення як правовідносин.

Встановлено, що суспільна небезпека перешкоджання законній діяльності журналіста полягає в тому, що це кримінально протиправне діяння має таких негативний вплив для суспільства загалом та журналіста зокрема: 1) обмежує свободу слова, тобто право вільно висловлюватисвої думки; 2) перешкоджає доступу громадян до інформації; 3) безпосередньо загрожує демократичним процесам у державі; 4) призводить здійснення самоцензури; 5) негативно впливає на суспільну свідомість, робить її вразливішою та може призвести до маніпуляції нею; 6) загрожує психологічній та фізичній безпеці журналістів, їх власності, честі, гідності тощо залежно від прояву перешкоджання їхній законній діяльності.

Основним безпосереднім об’єктом кримінального проступку, передбаченого ст. 171 КК України, запропоновано визнавати охоронювані державою правовідносини в сфері здійснення законної професійної діяльності журналістів, які визначають порядок такої діяльності.

Аргументовано, що кримінальному проступку, передбаченому ст. 171 КК України, зазвичайхарактерні безпосередні додаткові факультативні об’єкти, якими можуть бути правовідносини, пов’язані із забезпеченням кримінально-правової охорони життя, здоров’я, честі, гідності, власності журналіста, громадського порядку, нормальної діяльності організації, право громадян на отримання достовірної та об’єктивної інформації тощо. Водночас безпосередній додатковий обов’язковий об’єкт має місце лише у випадку вчинення зазначеного делікту службовою особою з використанням свого службового становища.

Поняття економічних злочинів у правовій доктрині та законодавстві, їх диференціація

В.С. Киргізова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Перехід України до ринкової економіки, розвиток підприємництва, заохочення конкуренції, розширення зовнішньої торгівлі сприяли створенню нових можливостей для злочинної діяльності у сфері економіки. Водночас низька ймовірність викриття та високі прибутки, пов’язані з економічною злочинністю, роблять економічну сферу дуже привабливою для правопорушників. У свою чергу, величезні втрати, пов’язані з економічною злочинністю, підривають системи соціального захисту та дестабілізують економічні системи, таким чином чітко вказуючи на неспроможність саморегулювання. Законодавець, маючи на увазі економічні злочини, оперує поняттям «КРИМІНАЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ» (Розділ VII КК України) та обмежується лише їх переліком. Відповідно до законодавчого підходу економічний злочин можна визначити лише як передбачене КК України передбачене нормами розділу VII Особливої частини КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення. Водночас на підставі узагальнених даних законодавчого та доктринального підходу запропоновано економічний злочин визначати як передбачене КК України передбачене нормами розділу VII Особливої частини КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення, що полягає у здійсненні протиправної економічної діяльності (економічні процеси, відносини, операції) або порушення вимог щодо легальної економічної діяльності для задоволення корисливих інтересів особи або групи осіб, посягає на сферу економічних відносин та становить загрозу економічній безпеці держави, призводить до дисбалансу економічної системи держави. При цьому слід відокремлювати так звані економічні злочини (Розділ VII КК України - кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності) від злочинів, через які правоохоронні органи можуть втручатись у сферу економічних відносин. Диференціювати економічні злочини можна за різними критеріями: за сферами суспільних відносин, що регулюють той чи інший вид економічної діяльності; за змістом скоєного злочину; за безпосереднім основним і додатковим об’єктами; за суб’єктними особливостями; за кримінально- правовою характеристикою.

Перешкоджання законній діяльності персоналу охорони: особливості правового регулювання

Я.О. Ліховіцький — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено особливості перешкоджання законній діяльності персоналу охорони. Констатовано факт недостатності наукових розвідок щодо правової природи перешкоджання законній діяльності персоналу охорони. Метою дослідження є аналіз змісту перешкоджаннязаконній діяльності персоналу охорони та визначення відповідних видів кримінальних правопорушень проти охоронної діяльності. Для досягнення цілей статті було використано комплекс наукових методів: формально-догматичний (юридико-технічний) - під час визначення термінів «перешкоджання», «втручання» та «вплив»; порівняльно-правовий - у межах порівняння норм Кримінального кодексу (КК) України та проєкту КК України. Застосування методів аналізу, синтезу, індукції та дедукції дозволило побудувати логічну структуру наукової статті та зробити обґрунтовані висновки щодо змісту перешкоджання законній діяльності персоналу охорони та визначення видів кримінальних правопорушень проти охоронної діяльності.

У дослідженні проаналізовано поняття «перешкоджання», «втручання» та «вплив». Висловлена та обґрунтована гіпотеза, що терміни «перешкоджання», «вплив» та «втручання» при використанні їх як ознак об’єктивної сторони кримінального правопорушення слід вважати тотожними. Сформульовано поняття «перешкоджання законній діяльності персоналу охорони», як створення будь-яких перепон або встановлення обмежень у професійній діяльності, з метою не допустити виконання на належному рівні посадових обов’язків або добитися їх невиконання. Обґрунтовано, що ознаками перешкоджання законній діяльності персоналу охорони є: 1) дія чи бездіяльність, яка полягає в недопущенні або ускладненні виконання професійних обов’язків персоналом охорони;

2) мета діяння - спрямованість проти законної діяльності персоналу охорони. Зроблено висновок, що шкода, яка завдається персоналу охорони складається з фізичних, матеріальних або морально-психологічних наслідків: фізичні наслідки проявляються в нанесенні шкоди життю та здоров’ю персоналу охорони; матеріальні - в збитках, завданих майну персоналу охорони, суб’єкта охоронної діяльності або фізичним й юридичним особам як замовникам послуги охорони; морально-психологічні - шкода психічному здоров’ю персоналу охорони.

Правові засоби протидії "бурштиновим" зловживанням: проблеми застосування та оптимізації

Р.О. Мовчан, О.О. Дудоров — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено висвітленню окремих проблем, пов’язаних із застосуванням кримінально-правових засобів щодо осіб, які вчиняють передбачене ст. 240¹ КК України незаконне видобування, збут, придбання, передачу, пересилання, перевезення, переробку бурштину, та із вдосконаленням таких засобів. Наголос зроблено на вивченні відповідної судової практики.

Аргументовано положення про необхідність диференціації кримінальної відповідальності за незаконні дії з бурштином залежно від групових форм співучасті. Доведено, що пропоноване вдосконалення ст. 240¹ КК України узгоджуватиметься з усталеними у правничій науці вимогами до конструювання кваліфікованих складів кримінальних правопорушень.

Підтримано теоретичну позицію, згідно з якою, якщо відповідний склад кримінального правопорушення не передбачає таких ознак, як його вчинення за попередньою змовою групою осіб та організованою групою, то кваліфікація вчиненого організатором та учасниками групи має здійснюватися з посиланням у формулі кваліфікації на ч. 2 або ч. 3 ст. 28 КК України із включенням до юридичного формулювання обвинувачення характеристики «вчинене за попередньою змовою групою» або «вчинене організованою групою».

На підставі вивчення матеріалів судової практики констатовано розповсюдженість звільнення осіб, які вчиняють аналізований злочин, від відбування покарання (ст. 75 КК України), показано недосконалість санкцій ст. 240¹ КК України, висловлено міркування щодо їх оптимізації, а саме закріплення в ч. 1 ст. 240¹ КК України штрафу як безальтернативного основного покарання, а в ч. 2 і ч. 3 цієї статті - альтернативних покарань у виді штрафу та позбавлення волі на певний строк.

Продемонстровано недосконалість судової практики, пов’язаної із забезпеченням індивідуалізації кримінальної відповідальності за «бурштинові» делікти, - призначення штрафу як основного виду покарання у мінімальному розмірі і неврахування ролі, характеру та ступеня участі кожного зі співучасників у вчиненні кримінального правопорушення.

Особливості законодавчої моделі кримінально-правової заборони контрабанди

О.В. Попович, Л.В. Томаш — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню особливостей законодавчої моделі кримінально-правової заборони контрабанди. Констатовано, що поява нових та модернізація існуючих способів контрабанди зумовлена кореляцією митної політики держави у зв’язку із повномасштабним вторгненням російської федерації та запровадженням правового режиму воєнного стану. Метою даної статті є системний аналіз внесених змін і доповнень до Розділу VII Особливої частини КК України в частині встановлення кримінальної відповідальності за контрабанду, визначення їх ефективності та доцільності, а також формулювання науково-обґрунтованих рекомендацій щодо удосконалення кримінально-правового регулювання суспільних відносин пов’язаних із вчиненням контрабанди. Встановлено, що основними факторами, що вплинули на процес рекриміналізації товарної контрабанди є: збільшення кількості проявів контрабанди товарів та недостовірного їх декларування; зменшення надходжень до Державного бюджету України; стимулювання ведення недобросовісної конкуренції; потрапляння на внутрішній ринок продукції неналежної якості; збільшення у державному секторі тіньової економіки; наявність кримінальної відповідальності за контрабанду товарів в окремих державах ЄС; недієвість застосування заходів адміністративної відповідальності. Проаналізовано необхідність посилення кримінальної відповідальності за товарну контрабанду на рівні Європейського Союзу загалом. З’ясовано наявні у кримінально-правовій доктрині підходи до вирішення проблем пов’язаних із запровадженням в кримінальному законі відповідальності за товарну контрабанду. Обґрунтовано, що у випадку будь-якої зміни системи чинного кримінального законодавства необхідною є обґрунтування такого різновиду нормотворчості, тобто оцінка допустимості й доцільності кримінально-правової новели. Акцентовано увагу на недоцільності виокремлення за видом предмету кримінально-правових норм про контрабанду. Зроблено висновок, що обрана законодавцем модель кримінально-правової заборони контрабанди обумовлює диференціацію кримінальної відповідальності, в той же час є проявом недоліків законодавчої техніки, оскільки породжує появу законодавчих моделей контрабанди з різним об’єктом кримінально-правової охорони.

Підстава необхідної оборони: аналіз правових позицій Верховного Суду

І.З. Сень — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано та узагальнено позиції Верховного Суду щодо підстави необхідної оборони. Відзначається, що Верховний Суд виокремив два елементи підстави необхідної оборони (вчинення особою суспільно небезпечного посягання та необхідність його негайного відвернення або припинення), а також неодноразово висловлювався щодо різних аспектів у розумінні змісту кожного із них. Згадано різні визначення «суспільно небезпечного посягання», які Верховний Суд наводить у своїх постановах. Відзначено, що Верховний Суд не висловлювався щодо можливості розуміння під суспільно небезпечним посяганням як підставою для необхідної оборони суспільно небезпечного діяння неосудної особи чи особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, але в одній зі своїх постанов визнав таким посягання психічно хворого потерпілого. Згадано висновок Верховного Суду щодо неможливості виникнення права на необхідну оборону від правомірних діянь іншої особи, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом. Зазначено, що, за загальним правилом, Верховний Суд не визнає «посяганням» в розумінні ст. 36 КК України спровоковане насильство, але винятком є той випадок, коли ступінь спровокованого насильства очевидно перевищує той, який особа могла передбачити. Відзначено, що як обов’язкову характеристику суспільно небезпечного посягання при необхідній обороні Верховний Суд виокремлює його дійсність та об’єктивну реальність. Зацитовано пояснення Верховного Суду щодо того, в яких випадках виникає необхідність негайного відвернення або припинення суспільно небезпечного посягання. Проаналізовано висновки Верховного Суду щодо часових меж існування права на необхідну оборону. Зокрема, Верховний Суд визначає початковий та кінцевий моменти правомірної оборони. Згадується постанова, в якій Верховний Суд нагадує про законодавчу заборону при вирішенні питання про наявність чи відсутність стану оборони враховувати наявність в особи можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Незаконна порубка або незаконне перевезення, зберігання, збут лісу: кримінально-правова характеристика складу екологічного правопорушення

М.В. Сокол, О.Л. Старко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена кримінально-правовій характеристиці незаконної порубки лісу або незаконного перевезення, зберігання, збуту лісу. Виокремлено чіткі риси предмета злочину, такі як: цілісність дерев та чагарників, їх сироростучість, відсутність критеріїв вікового обмеження зрубаних дерев та чагарників. Сформульовані критерії віднесення окремих територій до місця вчинення злочину.

Звернено увагу на те, що розуміння порубки лісу лише як відділення дерева від кореня обумовлює звуження кола кримінально-правової заборони, адже такі дії як пошкодження, викорчовування, заподіюючи істотну шкоду довкіллю, залишаються поза межами кримінальної відповідальності. Пропонується дати чітке роз’яснення щодо змісту поняття “порубка лісу” у примітці до ст. 246 КК України.

Акцентується увага на критичних зауваженнях щодо розширення законодавцем меж об’єктивної сторони, а саме включенню у диспозицію ч. 1 ст. 246 КК України, окрім порубки лісу, таких дій як перевезення, зберігання, збут незаконно зрубаних дерев або чагарників, що заподіяли істотну шкоду. Встановлено, що законодавчий підхід щодо формулювання матеріального складу злочину, ознакою якого є вказані дії, створює низку проблем у процесі кваліфікації діяння.

Наведено аргументи щодо недоцільності декриміналізації перевезення, зберігання, збуту незаконно зрубаних дерев або чагарників, що заподіяли істотну шкоду, оскільки такі дії не втрачають своєї суспільної небезпеки, особливо в умовах ускладненої війною, екологічної ситуації. Водночас, не підтримується думка про доцільність встановлення адміністративної відповідальності за перевезення та зберігання незаконно зрубаних дерев та чагарників. Запропоновано диференціювати кримінальну відповідальність у цій частині. Перевезення, зберігання, збут незаконно зрубаних дерев або чагарників передбачити як кримінальний проступок із формальним складом (ч. 1 ст. 246 КК України), вилучивши при цьому перевезення та зберігання незаконно зрубаних дерев або чагарників із диспозиції ч. 1 ст. 65 КУпАП, як адміністративно карані дії. Відповідальність за незаконну порубку дерев або чагарників у лісах, захисних та іншихлісових насадженнях, що заподіяла істотну шкоду передбачити у ч. 2 ст. 246 КК України (як злочин з матеріальним складом). З’ясовано, що найбільш поширеними мотивами цього злочину є корисливі мотиви.

Аналіз практики застосування ст. 114-2 Кримінального кодексу України (Несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, вчинене в умовах воєнного або надзвичайного стану)

О.Л. Старко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано практику розгляду справ за ст. 114-2 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за несанкціоноване поширення інформації про направлення,переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, вчинене в умовах воєнного або надзвичайного стану. Під час моніторингу судових рішень, розміщених у Державному реєстрі судових рішень за 2022 та 2023 роки, було виявлено та проаналізовано 112 обвинувальних вироків, постановлених судами за період із 24 березня 2022 р. по 31 грудня 2023 р. (за винятком тих вироків, інформація по яких заборонена для оприлюднення).

Встановлено, що більшість осіб було засуджено за ч. 2 ст. 114 КК України та ч. 3 ст. 1142 КК України. З’ясовано питання про те, яка інформація найчастіше була предметом поширення. Виявлено найбільш типові форми активнихдій як ознаки об’єктивної сторони злочину, особливості їх вчинення, найбільш поширені способи та знаряддя вчинення злочину та кваліфікуючі ознаки. На основі аналізу вироків зроблено низку висновків про типові мотиви цього злочину та особу винного, наявність/відсутність щирого каяття, визнання вини. Виявлено певні тенденції щодо призначення покарання винним особам. Зокрема відмічено, що у 2022 р. суди активно застосовували інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням (57 % засуджених), однак у 2023 р. 70 % винних осіб було призначено “реальне” позбавлення волі. У результаті узагальнення було окреслено найбільш типові кримінально-правові риси цього злочину.

З метою з’ясування особливостей портрету злочинця, здійснювався аналіз даних звіту “Про осіб, які вчинили кримінальні правопорушення” за 2022-2023 рр. У результаті викладено узагальнення щодо соціально-демографічних та кримінально-правових ознаки особи винного. Зокрема, з’ясовано кількість виявлених за ст. 114-2 КК України осіб, їх структуру за статтю,віком, громадянством, освітою, зайнятістю, наявністю/відсутністю судимості, особливостями вчинення злочину (вчинення у співучасті, у стані сп’яніння). Окремі ознаки, такі як місце народження особи, сімейний стан, наявність на утриманні неповнолітніх дітей, непрацездатних батьків було встановлено на основі моніторингу вироків. У результаті узагальнення цих даних, окреслено портрет особи злочинця.

Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань VS співучасть в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації: проблеми кваліфікації в судовій практиці

С.С. Стецюк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано остаточні вироки, ухвалені у 2024 році та розміщені в Єдиному державному реєстрі судових рішень, в яких дії обвинувачених кваліфіковано за ст. 114-1 КК України. Виявлено п’ять варіантів протиправної поведінки обвинувачених, які кваліфікувалися як перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України, а саме створення та / або адміністрування в інтернет-месенджерах каналів для розміщення на них інформації про вручення повісток працівниками Територіального центру комплектації та соціальної підготовки; складання та видача завідомо неправдивих офіційних документів, які слугували підставою для присвоєння особі відповідної групи інвалідності та які виключали постановку транспортних засобів на військовий облік у Територіальному центрі комплектації та соціальної підготовки; видача іншим особам посвідчень, шевронів про членство в громадській організації та про зарахування до складу добровольчого військового формування, які не звільняли таких осіб від призову на військову службу; зарахування на денну форму навчання до закладу вищої освіти без відповідних військово-облікових документів за грошові кошти та видача довідки про зарахування на навчання; участь у блокуванні транспортного засобу, на якому співробітники Територіального центру комплектації та соціальної підготовки здійснювали мобілізаційні заходи на території відповідного населеного пункту, з висловленням погрози знищити цей транспортний засіб та застосувати насильство до співробітників відповідного центру. Констатовано, що більшість кваліфікованих за ст. 114-1 КК України випадків підлягають кримінально-правовій оцінці як співучасть в ухиленні від призову на строкову військову службу за мобілізацією (ст. 336 КК України) або за іншими статтями Особливої частини цього Кодексу, які передбачають відповідальність за одноособове вчинення відповідних злочинів. Встановлено та охарактеризовано особливості об’єкта злочину, передбаченого ст. 114-1 КК України, а також ознаки перешкоджання законній діяльності як суспільно небезпечного діяння.

Нормативно-правова складова адміністративного регулювання пробації

О. Ткаченко, Л. Олефір, Н. Дудка — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено нормативно-правову складову адміністративного регулювання пробації. Визначено, що адміністративно-правове регулювання пробації - це сукупність правових норм і механізмів, що визначають порядок організації та здійснення пробаційних заходів у державі, компетенцію державних органів, їх обов’язки та права щодо контролю за виконанням пробаційних заходів і взаємодію у цій сфері з судами, правоохоронними органами та соціальними службами. Зауважено, що пробація - це система наглядових, контрольних та соціально-виховних заходів, що застосовуються за рішенням суду до правопорушників замість ув’язнення або як заміна покаранню, містить індивідуальний нагляд, допомогу в ресоціалізації та заходи, спрямовані на запобігання повторним злочинам і гарантування безпеки суспільства, водночас, інтегруючи правопорушника в соціальне життя без ізоляції. Підкреслено, що система НПА адміністративно-правового регулювання пробації містить у собі міжнародно-правові стандарти, національні НПА, в т. ч. акти центральних органів виконавчої влади, локальні нормативні акти, договори, методичні рекомендації та ін., норми яких спрямовані на розвиток альтернативних покарань, забезпечення реабілітації та соціальної підтримки правопорушників, врегулювання питання організації і здійснення пробації в Україні, визначають правові засади діяльності пробаційних органів, а також встановлюють порядок надання пробаційних послуг для осіб, які скоїли кримінальне правопорушення. Визначено, що недоліками адміністративно-правового регулювання пробації є: недосконалість законодавчої бази, порушення процедури пробації, відсутність чітких критеріїв оцінки засудженої особи та системи оцінки ризиків рецидиву, невідповідність ресурсів і навантаження на систему, низький рівень координації між суб’єктами пробації, застосування малоефективних методів психологічної роботи; низька обізнаність суспільства щодо мети та механізму пробації та ін. Сформульовано, що перспективами вдосконалення нормативно-правової основи адміністративно-правового регулювання пробації в Україні є: гармонізація законодавства з міжнародними стандартами, інституційне зміцнення системи пробації, розширення різних підходів до пробації, вдосконалення механізмів реабілітації та підтримки правопорушників, залучення громадських організацій, розвиток електронних систем моніторингу, розширення освітніх програм для працівників пробації, збільшення фінансування, дослідження та аналіз ефективності пробації та ін.

Стан наукових досліджень проблем судового розгляду в цивільному судочинстві

А. Бевза — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розкриваються актуальні проблеми та стан наукових досліджень судового розгляду в цивільному судочинстві. Зокрема, окрема увага приділена питанню правосуддя. Проаналізовані визначення та зміст правосуддя, що наводяться, як науковцями так і його нормативне підґрунтя. Встановлено, що деякі вчені визначають правосуддя, як основну функцію суду, натомість інші, як форму діяльності самого суду. Запропоноване авторське визначення поняття «правосуддя». Висвітлюються питання доступу до правосуддя. Запропоновано питання доступності правосуддя віднести до основних принципів цивільного процесу.Доступність правосуддя та доступу до суду розглядається в контексті концепції основних прав і свобод людини. Доступ до правосуддя визначається у сукупності таких взаємопов’язаних елементів, як безумовна свобода, гарантована державою можливість та рівність особи, права якої порушено, звернутись за судовим захистом своїх прав і законних інтересів до компетентного суду; обов’язок суду прийняти справу до свого провадження, без застосування формальних причин у відмові. Застосування універсальної та необмеженої судової юрисдикції; гарантії змагальності, належних судових процедур, що забезпечують розумні терміни розгляду справи. Окрема увага приділена основним принципам, що рекомендовані Комітетом Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя. Встановлені думки науковців, що розкривають зміст таких принципів, як спрощення судового розгляду, прискорення провадження та судових витрат. В роботі аналізуються офіційні статистичні дані за 2020-2023роки, відносно кількості справ, які розглядалися в порядку спрощеного позовного провадження у всіх судах на території України. Здійснено висновок про те, що в малозначних справах буде доречним розробити та впровадити національні стандарти, які дозволять особам, не звертаючись до фахівців у галузі права, самостійно заповнити зрозумілі стандартні бланки процесуальних документів і подавати їх до суду. Пропонується застосовувати диференційований підхід для встановлення розміру судового збору в залежності від доходу особи або в залежності від ступнею важкості справи, враховуючи процесуальні витрати та час на розгляд справи.

Позов у цивільному процесі Стародавнього Риму

А.Й. Головач — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Автор вказує, позов, як правовий інститут, має надзвичайно тривалу історію. Як і більшість цивілістичних інститутів його витоки пов’язані з правом Стародавнього Риму.

Стаття присвячена аналізу інституту позову в праві Стародавнього Риму. Стверджується, що суб’єктивні матеріальні права усвідомлювалися римськими законодавцями, судовими чиновниками та адвокатами не з точки зору їх матеріальногозмісту, а способів захисту цих прав. Позови не були похідними від суб’єктивних матеріальних прав, а, навпаки, вони могли підтверджувати їх існування. Суб’єктивні матеріальні права та їх судове здійснення розглядалося як одне ціле, не даючи римлянам проводити поділ права на матеріальне та процесуальне.

Вказується, що позов не виступав в якості універсального процесуального засобу, який захищав від всіх можливих цивільних правопорушень. Римське право розвивалося як система позовів, які надавали захист у тій ситуації, коли нечисленні закони у сфері цивільного права виявлялися застарілими та не могли ефективно забезпечити особі захист.

Розкривається особливість позову в межах трьох форм цивільного процесу Стародавнього Риму: легісакційного, формулярного та екстраординарного.

У період легісакційного цивільного процесу позов треба було пред’являти перед судом таким чином, щоб він повторяв словесну норму закону, на який посилалася особа у своїй справі, інакше вона її програвала. Нерідко словесне озвучування своїх претензій буквально до норми закону повинно було супроводжуватися певними жестами.

В часи формулярного цивільного процесу позивач позов пред’являв у суд також усно, але вже без дотримання позовного формалізму, який ускладнював доступ до судочинства. В цей час претори почали позов фіксувати письмово в спеціальному акті-інструкції, де давалися вказівки судді як потрібно вирішити справу. За допомогою даних актів претори могли захищати суспільні відносини, не врегульовані звичаєм або законом.

Екстраординарний цивільний процес наблизивінститут позову до його сучасного розуміння: усна, а потім письмова вимога позивача до відповідача, яку повинен вирішити суд. Позов розглядався в якості поставленого запитання, на яке маєж дати відповідь судове рішення.

Відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного судового рішення

І.С. Деяк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню актуального питання визначення можливості відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного судового рішення.

У статті констатується, що право на судовий захист включає не лише постановлення судом рішення, а й своєчасне його виконання. Своєчасне й повне виконання судового рішення гарантує здійснення суб’єктивних прав, визнаних судовим рішенням, і виконання юридичних обов’язків, що підтверджені ним.

Доводиться, що виконання судових рішень у цивільному судочинстві має здійснюватися з урахуванням ЄКПЛ і практики ЄСПЛ. Зокрема,ЄСПЛ наполягає на неабиякій важливості такої властивості судового рішення, що набрало законної сили (res judicata), як можливість і реальна забезпеченість з боку держави його фактичного виконання.

У праці зазначено, що прийняття низки нових законодавчих актів, які внесли чимало змін у сферу виконавчого провадження, по-новому актуалізують дослідження, присвячені примусовому виконанню рішень, зокрема, актуального питання визначення можливості відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного судового рішення.

При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом підставою виникнення зобов’язання з компенсації моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов’язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою.

На підставі проведеного дослідження зроблено висновок про те, що можливість відшкодуванняморальної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного судового рішення підтримує цілісність правової системи, забезпечуючи виконання судових рішень і підтримуючидовіру. Коли судові рішення не виконуються без наслідків, авторитет судової системи підривається, а ефективність правової системи ставиться під загрозу. Підтримуючи авторитет судового рішення через можливість компенсації, зберігається цілісність правової системи та зміцнюється довіра суспільства до судової системи. Не можна миритися з невиконанням, оскільки це створює небезпечний прецедент, який підриває основу чесної та справедливої правової системи.

Спір про право за позовом про оскарження нотаріальних дій чи відмови в їх вчиненні

М.В. Джуга — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена розкритті поняття та сутності спору про право під час розгляду та вирішенняцивільної справи про оскарження нотаріальних дій чи відмови в їх вчиненні.

Відзначається, що історично тривалий час оскарження нотаріальної дії чи відмови в її вчиненні розглядалися як безспірні справи та вирішувалися вони в цивільному процесі порядком окремого провадження. Але з прийняттям ЦПК України та введенням його в дію дана категорія цивільної справи була віднесена до спірних, а тому вже розглядалася порядком позовного провадження. Зміна порядку розгляду справи призвело до того, що як теоретики, так і практики по-різному почали розуміти характер «спору про право» в даній категорії цивільної справи, що мало наслідки не тільки щодо обґрунтованості віднесення її до справ позовного провадження, але й до сфери цивільної юрисдикції.

Автор аргументує, що при подачі позову про оскарження нотаріальних дій чи відмови в їх вчиненні виникає спір про право цивільне, який випливає не тільки з нотаріальних процесуальних правовідносин, але й цивільних правовідносин. Цивільні правовідносини є основними правовідносинами, а нотаріальні процесуальні правовідносини є похідними, що виникають на підставі перших та забезпечуютьїх реалізацію. Саме тому між особою, прав та інтересів якої стосується нотаріальна дія, та нотаріусом, як сторонами цієї справи, виникає спір про право цивільне, яке обтяжене нотаріальним провадження. Особливістю даного спору про право цивільне за позовом про оскарження нотаріальної дії чи відмови в її вчинені є те, що тільки одна сторона претендує на матеріальне чи не матеріальне благо, а інша - ні. Саме цим відрізняється позов про оскарження нотаріальних дій чи відмови в їх вчиненні від інших позовів, де спір про право цивільне, яке обтяжене нотаріальним провадженням виникає між двома суб’єктами, які одночасно претендують на матеріальне чи не матеріальне благо, яке стоїть за реалізацією суб’єктивного цивільного права.

У зв’язку з обтяженням суб’єктивного цивільного права нотаріальним провадженням, при подачі позову про оскарження нотаріальних дій чи відмови в їх вчиненні, мета цивільного процесу теж ускладнюється: окрім захисту суб’єктивних цивільних прав, свобод та інтересів, проводиться судовий контроль за законністю нотаріальної діяльності.

Проблеми виконання судових рішень про стягнення аліментів на утримання одного із подружжя за кордоном: юридичні та практичні перешкоди

І.П. Ільченко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються проблеми визнання та виконання рішень українських судів про стягнення аліментів на утримання одного з подружжя в іноземних державах.

Акцентовано увагу, що сучасні умови, пов’язані із запровадженням воєнного стану в Україні, принесли нові виклики у сімейні правовідносини,які потребують подальшого дослідження з метою надання пропозицій для їх вирішення.

Обґрунтовано, що перебування платника аліментів на утримання одного з подружжя за кордоном, робить питання належного виконання його обов’язку особливо актуальним в сучасних умовах.

Досліджено міжнародні конвенції, які стосуються питань виконання обов’язку по сплаті аліментів на території іноземних держав. Встановлено, що незважаючи на наявність проаналізованих конвенцій, існують складнощі у виконанні судових рішень.

Розглянуто особливості визнання та виконання судового рішення про стягнення аліментів на території іноземної держави та проблеми, які можуть виникнути у позивачів.

Встановлено, що незважаючи на юридичну силу судового рішення в Україні, воно не може бути автоматично виконане в іноземній державі без попереднього визнання.

Приділено увагу проблемі неможливості визнання для виконання судового рішення України на території іноземної держави, у випадку неналежного повідомлення відповідача про судовий розгляд. Виділено проблему належного вручення та повідомлення відповідача, який перебуває за кордоном, про розгляд справи та підстави позову, що значно впливає на розгляд справи в розумні строки та подальше виконання судового рішення.

Встановлено, що повідомлення відповідача про розпочатий судовий процес в Україні зале- жить від співпраці між українськими та іноземними уповноваженими органами, що впливає на ефективність виконання судового рішення.

Акцентовано увагу на проблемі розшуку відповідача на території іноземної держави та можливості примусового виконання рішення суду про стягнення аліментів на утримання одного з подружжя.

Звернено увагу на проблемі виконання судового рішення по стягненню аліментів на утримання одного з подружжя з осіб, які отримали статус біженця або з осіб, які потребують тимчасового захисту в іноземних державах.

Обстоюється позиція, що подальші дослідженняповинні бути спрямовані на пошуку та розв’язанні проблем, які стосуються виконання рішень національних судів в іноземних державах.

Історико-правовий аспект корпоративного управління в ТОВ за законодавством Польщі та України

І.В. Колос — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В статті представлене детальне дослідження еволюції корпоративного управління в Україні та Польщі з акцентом на особливості розвитку законодавства в обох країнах. Автор аналізує історичний розвиток корпоративних структур, починаючи з античності і середньовіччя до сучасності, звертаючи увагу на важливі етапи і зміни в юридичних нормах, що регулюють корпоративнеуправління в Польщі та Україні.

Стаття розпочинається з огляду ранніх форм корпоративних структур в стародавніх цивілізаціях і прослідковує їх розвиток через основні історичні періоди в Європі. Окремо розглядаються етапи становлення корпоративного управління в Польщі та Україні протягом XIX-XX століть. В Україні, формування корпоративного управління було обмежене правовими нормами російської імперії, і лише з переходом до ринкової економіки в 1990-х роках відзначено значний розвиток корпоративних форм, зокрема товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ). У Польщі ж розвиток корпоративного права відзначавсяінтенсивними змінами, особливо післяпадіння комуністичного режиму та вступу до Європейського Союзу, що сприяло гармонізації польського корпоративного права з європейськими стандартами.

Автор детально аналізує ключові етапи змін у законодавстві обох країн, включаючи кодифікацію корпоративного права, адаптацію до європейських норм, а також проблеми, які виникали на кожному з етапів. Стаття такожрозглядає вплив економічних і політичних змін на розвиток корпоративного управління в обох країнах, підкреслюючи, що хоча початкові етапи розвитку корпоративного управління в Україні і Польщі були схожими завдяки географічній і історичній близькості, подальший розвиток у цих країнах відбувався по-різному. Польща пройшла етапи інтенсивної реформи та інтеграції з ЄС, що суттєво вплинуло на модернізацію її корпоративного права. В Україні ж значні зміни в корпоративному управлінні розпочалися лише в 1990-х роках і продовжуються до сьогодні, з певними викликами та перешкодами на шляху до повної інтеграції в європейські правові стандарти.

Стаття виявляє як спільні, так і відмінні риси в еволюції корпоративного права в цих країнах. Висновки дослідження дозволяють краще зрозуміти вплив історичних та політичних факторів на формування сучасних корпоративних практик і норм в обох державах.

Автор підсумовує, що хоча обидві країни починали свій шлях в корпоративному управлінні з подібних основ, подальший розвиток був суттєво різним через вплив внутрішніх і зовнішніх факторів. Польща змогла успішно адаптувати своє законодавство до європейських стандартів, в той час як Україна ще знаходиться на стадії трансформації. Це підкреслює необхідність продовження реформ в Україні, зокрема, для інтеграції в європейський правовий простір, що є критично важливим для забезпечення стабільності і прозорості корпоративного управління в країні.

Національна доктрина добросовісності в цивільному судочинстві: огляд основних наукових праць

О.О. Красовський — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються наукові праці вітчизняних вчених з цивільного процесу і практики правосуддя у цивільних справах для осмисленняеволюційного шляху становлення й розвитку національної правової думки та законодавства щодо такого правового явища, як принцип добросовісності. Аналізуються питання добросовісності та неправомірної процесуальної поведінки, зловживання процесуальними правами, цивільної процесуальної відповідальності та процесуального примусу, процесуальних обов’язків як суміжних правових категорій нашого дослідження.

Вказана тема є недостатньо розробленою, оскільки вітчизняні процесуалісти переважно зосереджують свої зусилля на проблемі зловживання процесуальними правами в цивільному судочинстві, фрагментарно зачіпаючи питання процесуальної добросовісності.

Розглянуто основні праці сучасних українськихдослідників, які вивчали проблематику принципу добросовісності у різних його проявах,які, на нашу думку, мають концептуально завершений характер і слугують цілям вивчення обраного предмета дослідження.

Узагальнено, що ряд дослідників розглядаютьдобросовісність через взаємодію суду і сторін у цивільному процесі, характеризують її як комплексну, оціночну правову категорію, яка розмежовує правомірну процесуальну поведінку від зловживання процесуальними правами, звертають увагу на необхідність законодавчого визначення дефініції та критеріїв зловживання правом. Досліджуються суміжні правові категорії, які дозволяють виявити можливі форми прояву зловживань процесуальними правами, проводятьїх класифікацію та оцінку правових наслідків здійснення. Пропонуються заходи щодо стимулювання учасників судового процесу до добросовісної процесуальної поведінки під час розгляду та вирішення цивільної справи.

Визначено, що добросовісність у цивільномусудочинстві має інтеграційне значення, та може включати схожі правові категорії: заборону зловживання процесуальними правами; вимогу добросовісного виконання процесуальних обов’язків; процесуальний естопель або заборону чинити інші протиправні перешкоди у здійсненні правосуддя.

Особливості визнання спадщини відумерлою в доктрині цивільного права та практиці правозастосування

В.А. Кройтор — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Автором досліджується проблема відумер- лості спадщини. Проблемність цього правового феномена також зумовлена відсутністю його законодавчого визначення, спірності щодо правової природи відносин відумерлості спадщини. Про актуальність цієї проблеми свідчить й те, що в умовах воєнного стану та повоєнного відновлення доречно припустити збільшення об’єктів відумерлого майна внаслідок неможливості спадкоємців прийняти спадщину (загибель у результаті воєнних дій, виїзд на постійне місце проживання в інші країни тощо), руйнування та пошкодження майна. Тому в умовах воєнного стану процедура взяття на облік та використаннявідумерлого майна на рівні територіальних громад може бути переглянута.

В роботі відзначено, що відумерлість спадщини за своєю правовою природою не може розглядатись як спадково-правова дефініція, через те що: вона базується на обов’язку, а не на праві прийняття спадщини; її мета полягає в задоволенні суспільного інтересу щодо підтримки стабільності майнових відносин у суспільстві; вона є правонаступництвом.

Автором доводиться, що конструкція інтересу в системі правовідносин відумерлості спадщини має комплексність і поєднує суспільний (соціальний) та економічний (майновий) інтереси. Суспільний (соціальний) інтерес полягає у збереженні стабільності майнових відносин у суспільстві. Економічний (майновий) інтерес має публічну та приватну спрямованість, зокрема задовольняє інтереситериторіальної громади як набувача права власності, так і особи-кредитора щодо задоволення зобов’язань спадкодавця за рахунок відумерлого майна. При цьому публічний суб’єкт приймає на себе тягар зобов’язань спадкодавця іноді не у власних інтересах, а з метою задоволення стабільності майнових відносин у суспільстві.

Процедура визнання спадщини відумерлою має такі етапи: виявлення відумерлого майна, зокрема з повідомлень сусідів, балансоутримувача житлового фонду; обстеження виявленого майна, про що складається акт; проведення збору інформації щодо наявності статусу відумерлого майна; у випадку встановлення факту руйнування (знищення) комісією висувається пропозиція щодо припинення права власності на такий об’єкт; підготовка заяви до суду про визнання спадщинивідумерлою та передачу майна у комунальну власність; розгляд справи за правилами окремого провадження; прийняття рішення суду про передачу відумерлої спадщини у комунальну власність; рішення сесії органу місцевого самоврядування щодо набуття права комунальної власності на відумерле майно; державна реєстрація власності за відповідною територіальною громадою; утримання та використання відумерлого майна.

Проблеми захисту авторського права на ігровий контент

Є.В. Литвиненко, Я.В. Твердохліб — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному дослідженню актуальних проблем захисту авторського права на ігровий контент у контексті стрімкого розвитку індустрії відеоігор. У дослідженні розглядаються особливості правової охорони різноманітних елементів відеоігор, включаючи програмний код, аудіовізуальні компоненти, сюжетні лінії та персонажів. Аналізуються основні виклики, з якими стикаються розробники та видавці при захисті своїх прав інтелектуальної власності, зокрема проблеми несанкціонованогокопіювання, піратства та створення неліцензійних модифікацій.

Проаналізовано термінологічний апарат галузі, зокрема розглянуто поняття «відеогра», яке широко використовується у міжнародній практиці. Водночас встановлено, що в європейському правовому просторі превалює термін «комп’ютерна гра». Ця термінологічна відмінність відображає регіональні особливості у підходах до класифікації та правового регулюванняінтерактивних розважальних продуктів. Незважаючи на певні семантичні розбіжності, обидва терміни охоплюють електронні ігри, що функціонують на різноманітних цифрових платформах.

З розвитком онлайн-можливостей відеоігри вийшли далеко за межі ізольованої та закритої субкультури, якою вони були раніше. Зараз віде- оігри створюють інтерактивну віртуальну спільноту та процвітаючий бізнес, який є частково художнім вираженням, частково спортивними змаганнями та частково масовими розвагами.

Проведено комплексний аналіз широкого спектру судових прецедентів з різних юрисдикцій, які стосуються захисту прав на відеоконтент у галузі інтерактивних розваг. Вивчення цих судових рішень дозволило виявити ключові правові підходи та принципи, що застосовуються при розгляді справ про порушення авторських прав на елементи відеоігор.

З’ясовано, що відмінності відеоігор від інших об’єктів інтелектуальної власності призвели до труднощів у визначенні правового режиму, що найбільше відповідає їх специфіці. Відеоігри включають безліч складових елементів, багато з яких претендують на правовий захист. Зростання залучення їх в цивільний оборот породило нагальну актуальність проблеми охороноздат- ності авторського права на ігровий контент.

Ґендерна рівність у сімейних відносинах: правові аспекти захисту прав жінок та чоловіків у шлюбі

Х.М. Маркович, А.С. Шардакова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Гендерна рівність у сімейних правовідносинах є однією з основних засад сучасного правового та соціального розвитку. Стаття присвячена системному аналізу принципу ґендерної рівності у сімейних відносинах як одного з фундаментальних завдань держави та суспільства. Дослідження набуває особливого значення у контексті глобальних політичних процесів, міжнародних зобов’язань України та її європейського вибору. Теоретична та практична важливість цього питання є визначальною для правових принципів та розвитку національного суспільства. Впровадження принципів гендерної рівності у сімейних відносинах є важливим не лише з точки зору справедливості, але й для забезпечення гармонійного розвитку суспільства загалом. У статті детально розглянуто поняття ґендерної рівності та визначено його вплив на реалізацію майнових прав учасників сімейних правовідносин. На основі глибокого аналізу наукових положень з’ясовано правову природу господарських відносин подружжя та їх значення в науці сімейного права. Підкреслено, що сімейне законодавство відображає концепцію ґендеру, враховуючи всі аспекти ґендерних питань. Його метою є зміцнення принципів егалітарної демократії у сім’ї, забезпечення рівних можливостей для реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків як особистості, так і громадянина. Визначено правосвідомість як основу механізму забезпечення ґендерної рівності в Україні. Наголошено на важливості ґендерної рівності для досягнення стабільності та гармонії у сім’ї та суспільстві загалом. Встановлено, що в країні існують проблеми як низької правосвідомості громадян загалом, так і специфічні проблеми ґендерної нерівності. Досліджено, що ґендерна рівність у сімейних відносинах стає дедалі актуальнішою та необхідною у сучасному суспільстві. Розглянуто значення ґендерної рівності як рівного визнання прав і можливостей для чоловіків і жінок у всіх аспектах сімейного життя. Через аналіз правових аспектів захисту прав жінок та чоловіків у шлюбі, висвітлення практичних аспектів реалізації цих прав та аналізу соціокультурних впливів, досліджено формування та застосування ґендерної рівності у сучасних сімейних відносинах. Відзначено, що досягнення гендерної рівності в сімейних відносинах є складним процесом, що включає як правові, так і соціокультурні аспекти. Зокрема, це питання тісно пов’язане з боротьбою проти гендерних стереотипів, що все ще можуть впливати на ставлення до ролей чоловіків і жінок у сім’ї. Відтак, ефективне забезпечення гендерної рівності в сімейних правовідносинах вимагає не лише вдосконалення законодавства, але й зміни суспільної свідомості.

Правові аспекти приватності дітей в інтернеті: баланс між захистом і свободою

Х.М. Маркович — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню правових аспектів захисту персональних даних неповнолітніх у цифровому середовищі. У сучасному світі розвиток інформаційних технологій і повсюдне поширення Інтернету створюють нові виклики для правової системи, зокрема щодо захисту персональних даних дітей та підлітків. У статті аналізується національне та міжнародне законодавство, що регулює питання захисту персональних даних неповнолітніх, зокрема положення Загального регламенту захисту даних (GDPR) та українських нормативно-правових актів. Висвітлено різні підходи до надання згоди на обробку персональних даних неповнолітніми особами, зокрема роль батьків або законних представників у цьому процесі. Розглянуто існуючі методи забезпечення згоди, такі як double opt-in, а також виклики, пов’язані з практичною реалізацією цих методів. Також у статті наводяться ризики, з якими стикаються діти в Інтер- неті, включаючи незаконний збір даних, зокремакіберзалякування, фішинг, торгівлю дітьми та інші загрози. Наголошено на необхідності впровадження ефективних правових механізмів для захисту дітей в Інтернеті, які забезпечують як безпеку, так і свободу інформаційної діяльності. Забезпечення безпеки персональних данихнеповнолітніх осіб у цифровому середовищі має стати одним із пріоритетних завдань сучасного правового регулювання, що вимагає комплексного підходу та інтеграції найкращих міжнародних практик. Автор робить висновок про те, що ефективний захист персональних даних дітей потребує зваженого підходу, який би поєднував високий рівень безпеки з дотриманням прав і свобод дитини у цифровому середовищі. Підвищення рівня цифрової грамотності серед дітей та їхніх батьків, а також створення відповідної правової інфраструктури є важливими чинниками, що сприятимуть зменшенню ризиків у цифровому середовищі. Інтеграція таких підходів у національну правову систему має стати пріоритетом для забезпечення сталого розвитку інформаційного суспільства. Успішне втілення цих ініціатив не лише знизить потенційні загрози для дітей, але й сприятиме формуванню безпечного та відповідального інформаційного простору для майбутніх поколінь.

Принципи здійснення цивільних прав у динаміці договірного зобов’язання

С.В. Панченко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено загальним закономірностямздійснення цивільних прав при виникненні, виконанні, зміні та припиненні договірного зобов’язання. Такі загальні закономірності і є принципами, застосуваннях яких є юридичним фактом, що спричиняє динаміку договірного зобов’язання (виникнення, реалізацію, зміну, призупинення, припинення), а також охорону та захист цивільного права та інтересу). Доведено, що є група принципів, які характерні для усіх етапів динаміки договірного зобов’язання, якими є принципи юридичної рівності, справедливості, добросовісності та розумності, диспозитивності.

Проаналізовано, що принцип свободи договору та вільного волевиявлення є визначальними принципами для здійснення цивільних прав учасниками у договірних зобов’язаннях, адже такі принципи покликані забезпечити дійсність правочину, який в подальшому зазнає свого динамічного розвитку. Основою цих принципів є вольова, без будь-якого примусу дія вступати або не вступати у договірні відносини (тобто виникнення як етап динаміки), а також обрати контрагента, його умови, способи забезпечення,особливі умови здійснення прав та виконання обов’язків, свобода зміни та розірвання договору. Тому даний принцип буде актуальним майже для усіх етапів динаміки, лише з різною величиною своєї ролі.

Доведено, що принципи виконання зобов’язань, а саме принципи належного та реального виконання зобов’язань, доповнюють згадані вище принципи свободи договору та вільного волевиявлення по важливості для реалізації цивільних прав у договірних зобов’язаннях. Принципи здійснення суб’єктивних цивільних прав встановлюють фундаментальні вимоги до поведінки учасників, зокрема у договірних зобов’язаннях.

Запропоновано виділити такі принципи здійсненняцивільних прав учасниками у договірних зобов’язаннях як принципи послідовності, безперешкодності та повного задоволення інтересу. Принцип захисту цивільних прав у проявляється при аномальній динаміці договірного зобов’язання.

Доведено, що для кожного етапу динаміки договірного зобов’язання притаманний певний набір основних принципів здійснення цивільних прав.

Особливості договору створення за замовленням об’єктів суміжних прав за законодавством України

Н.Г. Печерова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Робота присвячена дослідженню особливостей договору створення за замовленням об’єктів суміжних прав за законодавством України. В роботі здійснюється аналіз даних особливостей через такі питання як суб’єктний склад суміжних прав, момент виникнення суміжних прав, момент переходу суміжних прав від первинних суб’єктів суміжних прав до замовника, особливостей, що пов’язані із правовою природою об’єктів суміжних прав, зокрема такого об’єкту як виконання та програма організації мовлення, підіймається питання про необхідність дотримання балансу інтересів первинних суб’єктів суміжних прав із правомочностями замовника із супроводження твору передмовами, післямовами тощо, зв’язок даних правомочностей із особистими немайно- вими правами творця (первинного суб’єкта суміжних прав), а також із поняттям оригінальності, оскільки згідно вимог діючого законодавства охороні підлягають лише оригінальні твори (безперечно, що об’єкти суміжних прав також мають бути оригінальними). Також, окрім цьогоаналізується положення про права слідування.І хоча дане положення не застосовується по відношенню до об’єктів суміжних прав, але враховуючи тісний взаємозв’язок між об’єктами авторського права та об’єктами суміжних прав дане питання також нами розглядається. Так, автором пропонується внесення змін до відповідної діючої редакції статті профільного Закону України «Про авторське право і суміжні права», у зв’язку з тим, що положеннями діючої норми про право слідування має місце лише у випадку здійснення продажу, перепродажу. А як же тоді бути, коли об’єкт відчужується, але формою такого відчуження є не договір купівлі-продажу, а договір про створення за замовленням? Автором в роботі проводиться аналіз та співставлення норм вже згадуваного вище профільного Закону із нормами Цивільного кодексу України з піднятого у статті питання на предмет їхньої узгодженості. У результаті проведеного аналізу даних норм та правової природи договору про ство- рення за замовленням і договору використання об’єкта права інтелектуальної власності проводиться розмежування даних видів договорів із запропонуванням нової редакції відповідної статті в профільному Законі та її узгодженості із відповідною статтею у Цивільному кодексі України. Також, звертається увага на відсутність згадувань у профільному Законі про такий об’єкт суміжних прав як програма організації мовлення, зокрема в ч. 7 ст. 36 Закону, у зв’язку з чим автором також пропонується власна редакція відповідної норми. Особливій увазі в даній роботі присвячено питання належності майнових прав на створювані об’єкти суміжних прав первинним суб’єктам суміжних прав та розгляду переходу таких майнових прав від первинних суб’єктів до замовника в результаті договору про створення за замовленням.

Особливості регулювання правового статусу юридичних осіб публічного права у Франції

В.Ф. Піддубна — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В статті автором розглядаються питання, які пов’язані з правовим положенням юридичних осіб публічного права у Франції. Правове положення юридичних осіб публічного права регулюється Конституцією Франції, спеціальним законодавством в сфері адміністративного права. В статті аналізуються критерії розмежування юридичних осіб на юридичних осіб приватного і публічного права, які напрацьовані судовою практикою французьких судів. Автором в статті досліджуються види юридичних осіб публічного права Франції, зокрема до останніх належать: держава, територіальні утворення, публічні установи. В статті розглядається правова природа і види публічної служби, яка здійснюється в сфері управління обороною, транспортом, промисловістю. В статті дається визначення публічної служби, як правило вказані служби не мають статусу юридичної особи, вказаний статус має держава яка створює ці служби. Автором досліджуються публічні установи Франції які відносяться до юридичних осіб публічного права. В статті дається визначення поняття публічної установи, наводиться класифікація публічних установ за різними критеріями, визначається організаційна структура вказаних установ. Різновидом публічних установ є промисловогоі торговельного характеру. Автором розглядаються історичні аспекти виникнення і розвитку цього виду установ. В статті досліджуються ознаки публічної установи, зокрема виділяютьтакі ознаки: 1) є юридичною особою публічного права; 2) має суспільно-корисну мету; 3) знаходиться під надзором (опікою) держави можна цілком застосувати до правового регулюваннясуспільно-корисних установ, які також мають статус юридичної особи, переслідують суспільно-корисну мету, і знаходяться під надзором (опікою) держави. В статті розглядається правова природа об’єднань осіб вільних професій (адвокатів, повірених, нотаріусів, лікарів, фармацевтів, ветеринарів і інших). В статті досліджується судова практика судів Франції з питань відшкодування шкоди яка завдана діяльністю державної установи. Автором розглядаютьсяі досліджуються питання правового режиму майна юридичних осіб публічного права.

Види юридичних осіб публічного права в доктрині і законодавстві Німеччини

В.Ф. Піддубна — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В даній статті розглядається поняття і види юридичних осіб публічного права в доктрині і законодавстві Німеччини. Правове положення юридичних осіб публічного регулюється положеннями Конституції Німеччини, Німецького Цивільного Уложення, Законом про адміністративні процедури, Законом “Про порядок розгляду справ, які знаходяться у веденні адміністративнихорганів”, Закону “Про адміністративні суди”. Автором досліджуються питання визначеннякритеріїв класифікації юридичних осіб, так юридичні особи публічного права створюються в розпорядчому порядку, діють з метою задоволення публічного або суспільного інтересу, мають владні повноваження, діють в організаційно-правових формах відкритого типу, несуть відповідальність за діяльність своїх посадових осіб, правовий режим майна має певні особливості, зокрема таке майно може передавитися у користування юридичним особам публічного права. Як правило юридичні особи публічного права володіють спеціальним обсягом правоздатності на відміну від юридичних осіб приватного права, в зв’язку з цим в статті аналізується доктрина ultra vires. Автором розглядається порядок створення юридичних осіб публічного права в Німеччині, види організаційно-правових форм юридичних осіб публічного права, які здійснюють свою діяльність в формі публічної корпорації, публічної установи, публічного фонду. В статті розглядаються джерела формування майна юридичних осіб публічного права, зокрема це можуть бути доходи від здійснення підприємницької діяльності, бюджетні кошти, внески членів публічних корпорацій, пожертви (на прикладі Німецького державного Банку, Торгово-Промислової Палати Німеччини, Фонду прусської культурної спадщини). В статті розглядаються чотири типи публічних корпорацій: територіальні, об’єднані, персональні, реальні. Особливістю діяльності публічних корпорацій в Німеччині є наявність членства на відміну від публічних установ.

Виконання обов’язку батьків здійснювати виховання дитини (досвід Німеччини)

Д. Сидоренко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В науковій статті автор провів наукове дослідження особливостей виконання батьками обов’язку здійснювати виховання дитини відповідно до німецького сімейного законодавства, підстав виникнення та припинення цього сімейного обов’язку, елементів прав та обов’язків, що складають зміст батьківської опіки. На підставі проведеного дослідження, автор дійшов висновку, що в німецькому сімейному законодавстві застосовується поняття «батьківська опіка». як обов’язку і одночасно - права батьків піклуватися про їх малолітню дитину. Батьківська опіка включає в себе такі правомочності батьків дитини як: здійснення представництва інтересів дитини у правовідносинах, в яких вона є їх суб’єктом, обов’язок і право батьків піклуватися про дитину, виховувати її та наглядати за нею, а також визначати місце її проживання, не застосовувати покарання, що посягають на гідність дитини, обов’язок і право батьків допомогти дитині у здобутті освіти та професії із врахуванням її здібностей та нахилів, право батьків вимагати видачі дитини від іншої особи, яка протиправно позбавляє її батьків або одного з батьків можливості здійснювати батьківську опіку, окремі права, пов’язані із медичним втручанням. Для виникнення обов’язку здійснювати виховання дитини німецьке сімейне законодавство встановлює декілька юридичних фактів: перебування батьків дитини у шлюбі, коли діє презумпція батьківства для особи, який є чоловіком матері дитини; подана обома з батьків, які не перебувають у шлюбі, заява про прийняття на себе піклування про дитину; прийняття рішення сімейним судом щодо встановлення батьківської опіки над дитиною на її батьків, які не перебувають у шлюбі, з визначенням меж такої опіки за кожним із батьків. Виконання обов’язку здійснювати виховання дитини відповідно до німецького сімейного законодавства здійснюється за взаємною згодою обох з батьків в інтересах дитини; якщо батьки не можуть дійти згоди щодо здійснення батьківської опіки, їхній спір вирішується сімейним судом, який може надати право одному із батьків прийняти відповідне рішення, пов’язане із здійсненням батьківської опіки.

Правові аспекти цивільно-правової відповідальності медичних працівників за порушення прав пацієнтів при наданні медичних послуг: сучасні виклики та перспективи вдосконалення законодавства

А.В. Смоловий — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У сучасному світі, де якість медичних послуг та права пацієнтів набувають все більшого значення, питання цивільно-правової відповідальності медичних працівників стає надзвичайно актуальним. Стаття присвячена комплексному дослідженню правових аспектів цивільно-правової відповідальності медичних працівників за порушення прав пацієнтів при наданні медичних послуг в умовах сучасних викликів та перспектив вдосконалення законодавства України.

Розглядаються теоретичні та практичні питання,пов’язані з особливостями цивільно-правової відповідальності в медичній сфері. Аналізуються правові підстави виникнення такої відповідальності, її форми та наслідки. Особлива увага приділяється специфіці доказування в медичних справах та проблемам, з якими стикаютьсяпацієнти при захисті своїх порушених прав.

У статті аналізується судова практика розгляду справ щодо порушення прав пацієнтів, виявляються основні тенденції та проблеми правозастосування. На основі цього аналізу формулюються пропозиції щодо вдосконалення механізмів цивільно-правової відповідальності в медичній сфері.

Окрема увага приділяється новим викликам, які постають перед системою охорони здоров’я в умовах технологічного прогресу та глобалізації. Розглядаються питання відповідальності при використанні телемедицини, штучного інтелекту в діагностиці та лікуванні, а також проблеми захисту персональних даних пацієнтів.

На основі проведеного дослідження автор пропонує конкретні шляхи вдосконалення законодавстваУкраїни в сфері цивільно-правової відповідальності медичних працівників. Зокрема, розглядаються можливості впровадження спеціалізованих норм щодо медичної відповідальності в Цивільний кодекс України, створенняефективної системи досудового врегулюванняспорів у медичній сфері, а також посилення гарантій захисту прав пацієнтів.

Стаття містить обґрунтовані висновки щодо необхідності системного підходу до реформування законодавства у сфері цивільно-правової відповідальності медичних працівників. Автор наголошує на важливості балансу між захистом прав пацієнтів та створенням сприятливих умов для професійної діяльності медичних працівників.

Зображення людини як об’єкт науково-правового пізнання

А.Ю. Тарасюк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В статті автором акцентовано увагу на актуальності дослідження зображення людини як особливого об’єкту науково-правового пізнання, що потребує концептуального аналізу через призму наукових поглядів та підходів. Відзначено, що у зв’язку з постійними змінами у соціально-правовій ситуації, інформаційному просторі, розвитку напрямів діджиталізації, цифровізації актуалізуються питання визначення місця людини у відповідних процесах, закріплення, охорони та захисту основоположних прав людини, а також належного рівня адаптації законодавства до нових реалій. Розуміння та вивчення різних концепцій, наукових поглядів відносно даного питання надасть змогу з’ясувати особливості зображення людини як об’єкту науково правового пізнання.

Обґрунтовано, що в пізнавальному плані важливо провести аналіз досліджуваного феномену крізь призму наукових поглядів та концепцій, що дозволить узагальнити його властивості та в подальшому удосконалити визначення. Вказаний вектор наукового пізнання дозволить перш за все посилити методологічну основу подальшого дослідження зображення людини, визначити чіткі межі предмету наукового пізнання, встановити пізнавальні закономірності зображення людини. У змісті роботи проведено аналіз зображення людини як особливого феномену, визначено доктринальні підходи до його розуміння.

Зроблено висновок про те, що правові аспекти зображення людини як науково-дослідницька проблематика розкриті в юридичній науці досить фрагментарно, мають плюралістичний характер доктринального розуміння, потребують посилення наукового правового дослідження, особливо в частині загальної концептуалізації такого наукового пізнання, мають об’єктивно зумовлений пізнавальний характер, відзначаються глибокими системно-структурними зв’язками.

Правовий аналіз договору про нерозголошення комерційної інформації

О.С. Філюк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В умовах розвитку ринкових відносин в Україні, захист комерційної інформації стає все більш актуальним. Зростаюча конкуренція, технологічний прогрес та глобалізація ринків спонукаютьсуб’єктів господарювання до впровадження різноманітних заходів для забезпечення конфіденційності своїх даних. Одним із найефективніших інструментів для цього є договір про нерозголошення комерційної інформації, який покликаний захистити чутливу інформацію від несанкціонованого використання та/або розголошення.

У зв’язку з постійними змінами в економічному та правовому середовищі, існує необхідність досліджень в сфері договорів про нерозголошення комерційної інформації. Розробка нових підходів до укладання і виконання договорів про нерозголошення дозволить враховувати зміни в економічному середовищі та технологічнихінноваціях, що в свою чергу зміцнить правову базу для захисту бізнесу.

У статті розглядається правова природа договору про нерозголошення комерційної інформації, зокрема в контексті трудових відносин, де однією зі сторін виступає працівник, а також надається визначення такого договору.

Автор зазначає, що істотною умовою даного договору є чітке визначення інформації, що підлягає захисту. Визначення комерційної таємниці охоплює фінансову, технічну, правову, корпоративну інформацію та інші відомості, що мають комерційну цінність. Автор пропонує перелік інформації, що може бути класифікована як комерційна таємниця, та підкреслює важливість адаптації цього переліку до специфіки правовідносин.

Зокрема, у договорах, що укладаються між роботодавцем та працівником, необхідно передбачити умови захисту інформації, а також важливим аспектом є регламентація терміну дії договору, що може поширюватись як на період трудових відносин, так і після їх припинення.

Автор підкреслює, що регулювання відносин щодо нерозголошення комерційної інформації може бути реалізовано в рамках змішаного договору, що містить елементи різних договорів, що відкриває нові можливості для правового захисту комерційних таємниць у різних сферах діяльності.

Правовий аналіз вказаного договору дає можливість детально розглянути структуру, істотні умови та особливості, які можуть суттєво вплинути на ефективність його застосування.

Сплата неустойки за неналежне виконання (невиконання) сторонами договору про надання юридичних послуг своїх обов’язків

Р.В. Чумак — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена проблемі сплати неустойки за неналежне виконання (невиконання) сторонами договору про надання юридичних послугсвоїх обов’язків. Автором вказується, що Відповідно до вимог п.п. 8, 9 ч. 2 ст. 16, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 611 ЦК України захист прав та інтересів суб’єктів цивільно-правових відносин може здійснюватися шляхом відшкодування збитків та інших способів відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди та стягнення неустойки. Аналіз судової практики свідчить, що поряд із розірванням договорів, відшкодування замовникам юридичних послуг збитків посідає перше місце в структурі судових способів захисту в зобов’язаннях з надання юридичних послуг. Що ж стосується відшкодування моральної шкоди та стягнення неустойки, то такі способи захисту застосовуються вкрай рідко. Відповідно автор вважає, що проблема відповідальності виконавця юридичної послуги, і зокрема питання можливості сплати неустойки за неналежне виконання (невиконання) своїх обов’язків сторонами договору про надання юридичних послуг, викликає найбільше проблемних питань як з точки зору доктрини цивільного права, так і практики правозастосування.

В статті автором зазначається можливість застосування неустойки за такі види правопорушень, як прострочення виконання основного обов’язку (прострочення надання юридичної послуги як такої) та прострочення повернення замовникові грошових коштів. Стосовно неналежного(неякісного) надання послуги в законодавстві України не передбачується можливість застосування неустойки. Отже, якщо виконавець приступив до надання юридичної послуги вчасно, але надав її неналежно, то застосування до його протиправної поведінки неустойки (штрафу) буде можливим тільки тоді, коли в договорі, укладеним між ним та замовником юридичної послуги, буде спеціально закріплена відповідна умова. Зважаючи на відомі переваги в позиції виконавців юридичних послуг щодо певного диктату договірних умов на стадії укладання договорів, умова про подібну неустойку навряд чи проявиться в таких договорах. Складність застосування означеного виду неустойки пояснюється також існуванням проблеми щодо визначеннякритеріїв оцінки якості надання юридичних послуг. Як відзначалося, таких чітких критеріїв не існує. Тож, застосування неустойки (штрафу) за надану виконавцем «неякісну» юридичну послугу ускладнене ще й об’єктивними причинами.

Автор обґрунтовує положення про те, що для застосування неустойки в правовідносинах з надання юридичних послуг вимагається наявність складу правопорушення. На відміну від відшкодуваннязбитків, для стягнення неустойки достатнім є усічений склад правопорушення: протиправність поведінки виконавця та його вина. З метою уникнення зайвих повторювань ми усуваємося від розгляду даних аспектів, оскільки вони досить ґрунтовно досліджені в матеріалі цього підрозділу щодо відшкодування збитків.

"Оптимізація оподаткування" та його відмінність від "податкового планування"

Ю.П. Бишовець — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті з’ясовано зміст та зв’язок понять «оптимізація оподаткування» та «податкове планування». Визначено критерії розмежування зазначених понять. Встановлено, що податкове планування є багатоетапним процесом, який включає в себе як стратегічне прогнозування, так і ретельну організацію податкових зобов’язань на кожному рівні ведення бізнесу. Основна мета цього процесу полягає у спроможності формування структури та форми бізнесу таким чином, щоб вони були оптимальними з точки зору оподаткування. Податкове планування, насамперед, визначає вибір стратегії діяльності суб’єкта господарювання. Податкове планування визначено як важливий елемент стратегічного управління компанією, спрямований на довгострокове та комплексне управління податковими зобов’язаннями.

Оптимізація оподаткування є важливим процесом, спрямованим на адаптацію платника податків до особливостей чинної податкової системи для вибору найвигіднішого та найефективнішого режиму оподаткування. Цей процес не обмежується пасивним застосуванням податкових норм, а передбачає активне управління податковими зобов’язаннями в межах законодавчо допустимих прийомів, засобів і методів. Оптимізація оподаткування являє собою не тільки вміння вибрати найвигідніші умови із запропонованих законодавцем, а й здатність прогнозувати та адаптуватися до змін, які можуть вплинути на податкове навантаження в майбутньому. Оптимізація оподаткування як правовий інструмент для зниження сукупного податкового навантаження розглядається виключно в межах законних дій платника податків.

Відмінною особливістю оптимізації оподаткування порівняно з податковим плануванням є її спрямованість на досягнення короткострокових і середньострокових цілей суб’єкта господарювання шляхом безпосереднього використання можливостей, що надаються податковим законодавством. Податкове планування, зі свого боку, являє собою елемент стратегічного управління, для досягнення довгострокових стратегічних цілей суб’єкта господарювання. Оптимізація оподаткування спрямована на розробку найбільш сприятливої моделі виконання суб’єктом господарювання податкових зобов’язань без зміни економічної суті господарських операцій. Такий підхід дає змогу платнику податків гнучко адаптуватися до змін податкового середовища, зберігаючи стійкість фінансових результатів і знижуючи витрати, пов’язані зі сплатою податків. Оптимізація оподаткування є не просто інструментом зниження податкового навантаження, а й важливим елементом податкового планування.

Наукові концепції розвитку публічних послуг в Україні

В.А. Бублейник, Є.О. Легеза — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Наукова стаття присвячена висвітленню стану наукової розробки надання публічних послуг в Україні. Висвітлюється здобутки вчених-адміністративістів підходи щодо розуміння категорій публічних та адміністративних послуг, що надаються органами публічної адміністрації.

Проаналізовано праці вчених адміністрати- вістів, які приділили значну увага питанням надання адміністративних послуг в різних сферах або певному суб’єктові, а саме: Бондаренко І.О. «Організаційно-правові основи надання послуг в галузі митної справи»; Булковський Т.О. «Управління якістю надання адміністративних послуг Міністерством внутрішніх справ України»; Васильєва Н.В. «Теоретико-методологічні засади формування та розвитку системи надання адміністративних послуг на регіональному рівні»; Воронятніков О.О. «Адміністративно-правовий статус державної міграційної служби України»; Горбатюк В.І. «Механізми надання адміністративних послуг у сфері управління державними фінансами»; Дембіцька С.Л. «Правові засади діяльності з надання адміністративних послуг населенню України органами місцевого самоврядування»; Костін О.Ю. «Адміністративні послуги, що надаються Державною прикордонною службою України»; Мордвін І.А. «Адміністративні послуги податкових органів України»; Петьовка В.В «Правове регулювання надання адміністративних послуг в Україні»; Сіверін В.І. Адміністративно-правові засади надання дозвільних послуг суб’єктами публічної адміністрації; Скоромний Я.І. «Адміністративні послуги у сільському господарстві України; Сорокіна І.С. «Районна державна адміністрація як суб’єкт надання адміністративних послуг»; Тер-Степанян О.В. «Адміністративно-правові засади надання адміністративних послуг у сфері телекомунікацій та поштового зв’язку»; Химичук К.В. «Правове регулювання надання адміністративних послуг органами юстиції України», Приймак Л.І. «Публічні послуги в діяльності державної податкової служби України: організаційно-правові засади» тощо.

Зроблено висновок, що увага як науковців, так і практиків приділяється загальним засадам наданню публічних послуг в Україні (поняттю, сутності адміністративних послуг, принципам класифікації, оцінювання якості тощо); особливого розвитку набуло дослідження правових проблем діяльності органів публічної адміністрації, результатом чого є внесення низки змін та доповнень до чинного законодавства яке стосується наданню публічних послуг; значна увага приділяється питанням надання публічних послуг в різних сферах або певному суб’єктові тощо.

В той же час, аналіз наукових публікацій, монографічних досліджень, практичних рекомендацій, а також результати діяльності органів публічної адміністрації з надання публічних послуг в Україні свідчать, що комплексного наукового підходу потребує дослідження особливостям надання публічних послуг в Україні.

Міжнародна практика державного регулювання у сфері азартних ігор

М.Ю. Веселов, Р.М. Пилипів, Д.М. Волкова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Державне регулювання у сфері азартних ігор є важливим чинником для гармонізації цих відносин та їх коригування. На даний період світова практика не має спеціального законодавства, яке б встановлювало міжнародні вимоги до організації та проведення азартних ігор. Проте розвиток грального бізнесу в інших країнах світу має тривалу історію і чималий досвід вдалого державного регулювання цих правовідносин. Відповідно, метою цього дослідження є вивчення аналогічних практик інших держав та можливого їх урахування для подальшого удосконалення державного регулювання у сфері азартних ігор в Україні. У статті приведені окремі аспекти державного регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор в деяких країнах Європи (Швейцарія, Франція, Мальта) та Північної Америки (Сполучені Штати Америки, Канада). Наголошується, що публічне управління та адміністрування у сфері азартних ігор має бути спрямовано на вирішення основних проблем даної сфери суспільних відносин: задоволення потреб та інтересів певної групи людей; профілактику лудо манії; захист громадян від злочинних посягань, що становлять небезпеку для великого прошарку населення; повне та своєчасне надходження до державного бюджету передбачених законом податків та спрямування їх на соціально важливі потреби; недопущення не дозволених законодавством видів азартних ігор; протидія корупційним правопорушенням та легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом тощо. Як свідчить міжнародна практика для розв’язання цих завдань та усунення наявних проблем і ризиків у цій сфері у світі складається більш-менш стала тенденція (для тих країн, у яких азартні ігри дозволені та контрольовані): прийняття на національному рівні спеціального регулюючого закону (правового акту); створення системи відповідних уповноважених державних органів публічного адміністрування з розподілом організаційних, дозвільних, контрольно-наглядових та юрисдикційних повноважень; підтримання необхідного балансу суспільних інтересів та інтересів суб’єктів господарювання і фізичних осіб шляхом запровадження системи дозвільних, погоджувальних та заборонних способів правового регулювання і відповідних організаційно-правових заходів.

Державна спеціальна служба транспорту у системі суб’єктів Міністерства оборони України: напрями впливу та роль публічного адміністрування для їх реалізації

К.Б. Ганкевич — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Акцентовано увагу, що в умовах триваючої російської агресії важливого значення набуло питання ефективного й стійкого функціонування системи Міністерства оборони України (далі - Міноброни). Відмічається, що такий намір є можливим лише завдяки систематично результативній роботі всіх суб’єктів цієї системи. Підкреслюється виняткова роль у цьому аспекті Державної спеціальної служби транспорту (далі - ДССТ), з огляду на предметний орієнтир останньої. Йдеться про транспортну складову, що є однією з базових передумов для успішної реалізації левової частки заходів суб’єктами не тільки системи міністерства, а й всього сектору безпеки та оборони.

В загальних обрисах висвітлено становище ДССТ як суб’єкта публічно-правових відносин на сучасному етапі правотворчості. З’ясовано, що мову слушно вести про установу наділену статусом спеціалізованого військового формування, котра провадиться ряд властивих тільки йому оборонних мір. Попри її нормативні специфіки мову доцільно вести і про ряд подібних параметрів, порівняно з рештою інституцій.

Окреслено та розкрито суть напрямів роботи аналізованого органу, у тому числі за нинішньої обстановки. Аргументовано наголошено, що такі напрями є похідними від функцій установи, котрі посадові особи останньої реалізують на практиці. Підтримано й розвинуто позицію законодавця про їх градацію на дві фундаментальні групи: 1) мирний час; 2) особливий період. Виходячи з цього, запропоновано авторське бачення кількісного й видового складу напрямів роботи ДССТ із подальшої загальною їх характеристикою.

Досліджено проблематику значення інструментів публічного адміністрування (далі - ПА) в рамках реалізації управлінських функцій, виконуваних цим спеціалізованим військовим формуванням. Наголошено, що присутність цих інструментів - обов’язкова умова для здійснення управлінських кроків. Вказане становить критичну і безальтернативну позиції з точки зору застосування відповідних заходів у межах того чи іншого окресленого напряму.

На основі попередніх результатів здійснено спробу визначення місця ДССТ у структурі системи Міноборони. Виходячи із компетенції установи, напрямів впливу та з усвідомлення ролі стійкості транспортної складової здійснено аргументоване припущення про безальтернативно вагому її роль.

Питання захисту персональних даних при використанні хмарних технологій

Н.Т. Головацький — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, у сучасному цифровому світі, де кількість збережених та оброблюваних даних зростає в шалених темпах, питання захисту персональних даних стають дедалі важливішими. З поширенням хмарних технологій, які надають компаніям та окремим користувачам можливість зберігати та обробляти інформацію на віддалених серверах, виникає новий спектр загроз для конфіденційності та безпеки даних.

У статті розглядаються питання захисту персональних даних при використанні хмарних технологій, зокрема, необхідність інтеграції правовихі технологічних аспектів для забезпечення комплексного захисту. Аналізується вплив міжнародних регуляторних актів, таких як GDPR (Загальний регламент захисту даних) і CCPA (Закон про захист конфіденційності споживачів Каліфорнії), на процеси захисту даних у хмарах. Особлива увага приділяється проблемам, що виникають через відмінності у правових режимах різних країн, які ускладнюють управління даними на міжнародному рівні.

Стаття детально досліджує сучасні технічні рішення, такі як шифрування даних і багатофакторна аутентифікація, що є ключовими елементами захисту конфіденційної інформації. Виявлено, що ці технології забезпечують високий рівень захисту, але також мають свої вразливості. На основі цього, пропонується інвестиція в новітні технології, зокрема квантове шифрування та штучний інтелект, для підвищення ефективності захисту даних. Окремо розглянуто практичні кейси витоків даних, що підкреслюютьважливість належного налаштування систем безпеки і регулярного моніторингу.

Аналіз результатів емпіричних досліджень показує необхідність адаптації бізнес-процесів до змін у регуляторному середовищі та впровадження нових технологій для зменшенняризиків. На основі отриманих даних сформульовані рекомендації для організацій, які включають перегляд політик захисту даних, інвестиції в сучасні технології та навчанняспівробітників.

Висновки статті акцентують на необхідності комплексного підходу до забезпечення захисту персональних даних у хмарних середовищах. Це передбачає врахування як сучасних технологій, так і актуальних правових вимог для забезпечення належного захисту даних та мінімізації можливих ризиків.

До проблеми визначення та розмежування дефініцій "інформаційна безпека" і "кібербезпека"

Г.А. Гончаренко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена проблемі визначення та порівняння дефініцій, зокрема в контексті інформаційної та кібербезпеки. Основний акцент зроблено на аналізі існуючих наукових підходів до визначення цих понять, з метою виявлення спільних та відмінних рис між ними. Досліджені різні трактування термінів у вітчизняній та міжнародній науковій літературі, звертаючи увагу на їхній розвиток у зв’язку з сучасними викликами в інформаційному просторі.

Враховуючи наявні як в науці так і в практичній площині різні підходи до визначення термінів «інформаційна безпека» та «кібербезпека», в цьому дослідженні проводиться порівняння вітчизняних і міжнародних визначень, аналіз законодавчої та наукової літератури з урахуванням впливу нових технологій на формування сучасних дефініцій у сфері інформаційної безпеки. Основна увага приділяється методологічним підходам до побудови дефініцій, їх точності, зрозумілості та застосовності в різних контекстах. Акцент робиться на необхідності узгодження термінології, яка б адекватно відображала сучасні виклики та ризики, з якими стикається держава у сфері інформаційної та кібербезпеки. Також підкреслено важливість чіткого розмежування понять для ефективного правового регулювання та практичного застосування,акцентується увага на необхідності уніфікації термінології та розробці стандартів для побудови чітких і однозначних дефініцій, звертається увага на важливість міждисциплінарного підходу в процесі створення дефініцій, що дозволяє врахувати специфіку різних наукових напрямів.

Новизна роботи полягає в комплексному підході до аналізу дефініцій, що дає можливість не лише виявити ключові відмінності та подібності між різними трактуваннями, але й запропонувати рекомендації щодо їхнього вдосконалення.

Проаналізувавши приклади з різних галузей, демонструючи, як неоднозначні або некоректні визначення можуть призводити до непорозумінь і помилок в наукових дослідженнях та практичному застосуванні, автор пропонує власну методику оцінки якості саме цих дефініцій, яка може бути використана для покращення наукової комунікації та підвищення точності термінології, в статті вперше публікується авторське бачення визначень дефініцій «інформаційна безпека» та «кібербезпека», враховуючи безпекову складову та міждисциплінарний характер. Це робить статтю важливим внеском у наукову дискусію щодо розвитку термінології у сфері інформаційної та кібербезпеки.

Основними аспектами статті є аналіз різних підходів до визначення інформаційної та кібербезпеки, порівняння дефініцій національних і міжнародних дослідників, пропозиція нових, інтегрованих підходів до розуміння цих понять та обговорення практичних аспектів застосування цих дефініцій у сфері національної безпеки.

Нормативно-правове регулювання процесу формування адміністративних органів влади та управління на Підкарпатській Русі (Закарпатті) у 1919–1926 роках

О.О. Грін — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, належне функціонування виконавчої влади на місцях, створення оптимальної системи місцевих органів виконавчої влади повинне забезпечити ефективний вплив на розвиток кожного регіону, особливо транскордонного. Загальновизнаним є те, що місцеві органи виконавчої влади реалізують функції держави, наближені до населення. В Україні формується нова людиноцентрична модель діяльності суб’єктів публічної адміністрації.

У статті досліджується процес формування адміністративних органів влади та управління на Підкарпатській Русі (Закарпатті) на протязі першої половини 20-х років ХХ століття. Констатовано, що процес формування структури державного управління на Підкарпатті розпочався вже на початку 1919 року, а влітку того ж року в Празі вже було розроблено декілька проєктів організації влади в краї. На основі Генерального статуту проаналізовано модель взаємовідносин всередині місцевої влади між Директорією, адміністратором та військовим керівництвом на протязі 1919-1920 років. Коротко викладено формування відділів-рефератів при Цивільному управлінні, яке очолював адміністратор. Розкрито важливість змін, внесених урядовим указом № 356/1920 «Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі», згідно якого було кардинально перерозподілено функції та повноваження на користь органів, які представляли центральну владу в краї. Подано теорію про творення двох гілок адміністративного управління щодо компетенції Цивільного управління Підкарпатської Русі: автономних установ та установ загальнодержавних. Надано характеристику губерніальної ради як дорадчого органу при губернаторові. Зазначено, що новий Генеральний статут в частині норм, що регулювали діяльність віце-губернатора та губерніальної ради виходив за межі Конституції ЧСР. Доводиться, що адміністративна реорганізація у Чехословаччині 1925 і особливо 1927 років лише віддаляла Підкарпатську Русь від реальної автономії, оскільки на території усієї республіки відбувався процес подальшої централізації та уніфікації влади і управління. Зроблено відповідні висновки щодо утримання й поступової інкорпорації (інтеграції) краю до загально-чехословацької правової системи.

Правові аспекти забезпечення державної безпеки України за допомогою штучного інтелекту з урахуванням досвіду Олімпійських ігор в Парижі 2024 року

І.В. Діордіца, О.В. Дараган, А.С. Соловйов — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті автори здійснили дослідження правових аспектів забезпечення державної безпеки України за допомогою штучного інтелекту з урахуванням досвіду Олімпійських ігор в Парижі 2024 року. Актуальність дослідження обумовлена зростанням викликів щодо застосування штучного інтелекту в суспільному житті та необхідністю дотримання права на приватність. Встановлено, що після тривалих обговорень технологію розпізнавання облич за допомогою штучного інтелекту на Олімпійських іграх у Парижі не було впроваджено. Обґрунтовано, що основними напрямками удосконалення чинного в Україні нормативного регулювання щодо використання штучного інтелекту та забезпечення приватності громадян, уникнення можливих порушень прав людини, є такі: у контексті впровадження технології розпізнавання облич важливо мати детальні правила, що регулюють обсяг і застосування заходів, а також надійні гарантії проти ризику зловживань і свавілля (потреба у правових гарантіях є значно більшою, коли йдеться про використання технології розпізнавання облич в реальному часі); обробка персональних даних при застосуванні технології розпізнавання обличчя має бути виправданою та потребує високого рівня обґрунтування; використання технології розпізнавання обличчя для криміналістичної ідентифікації підозрюваного за фотографіями та відео і, відповідно, використання технології розпізнавання обличчя в реальному часі для його розшуку та арешту повинно відповідати «нагальній суспільній потребі» та враховувати характер і тяжкість правопорушення. Доведено, що визначаючи реальні загрози державній безпеці України на сучасному етапі у контексті можливого впровадження технології розпізнавання облич важливо мати детальні правила, що регулюють обсяг і застосування заходів, а також надійні гарантії проти ризику зловживань і свавілля. Невідворотна необхідність у правових гарантіях щодо реалізації та захисту приватності громадян, особливо коли йдеться про використання технології розпізнавання облич в реальному часі, висновується зі змісту Стратегії забезпечення державної безпеки.

Інформаційні технології та їх роль в діяльності судових інстанцій

О.В. Дубовик — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена визначенню місяця та ролі інформаційних технологій в діяльності судових інстанцій. Встановлено, що інформаційні технології являють собою сукупність методів та інструментів, призначених для ефективної роботи з інформацією. Незалежно від того, як змінюються технології або яким чином їх використовують у різних сферах суспільного життя, їхня основна мета залишається незмінною - забезпечення збирання, обробки, накопичення та використання інформації.

Обґрунтовано, що комплексне використання інформаційних технологій під час відправлення правосуддя вважається одним із ключових елементів значного поліпшення функціонування судової системи України. Можливість он-лайн ознайомлення з судовими реєстрами, інформацією щодо стадій розгляду судових справ, електронний обмін юридичними документами - ось лише кілька прикладів, які стали можливими у зв’язку з впровадженням у роботу вітчизняних судів інформаційних технологій. Цей вид технологій може використовуватися для підвищення прозорості та підзвітності судових інстанцій, допомагаючи тим самим якісно виконувати покладені на них функції та обов’язки. Сучасні технології дають змогу суддям і працівникам апарату суду отримувати доступ до великих електронних баз даних, включно із судовою практикою та нормативно-правовими актами, що значно спрощує і прискорює процес ухвалення рішень. Можливість використання електронної пошти та інших засобів цифрової комунікації забезпечила оперативність і зручність в обміні інформацією між усіма учасниками судового процесу. Важливим здобутком стало й те, що громадяни тепер можуть звертатися до суду в електронній формі, що робить правосуддя більш доступним і зручним. Це нововведення знижує бар’єри для звернення до суду, прискорює процес подання документів і дає змогу учасникам провадження відстежувати його перебіг у режимі реального часу. Отже, інформаційні технології не тільки полегшують роботу судів, а й роблять правосуддя прозорішим, доступнішим і оперативнішим, що зрештою підвищує довіру громадян до судової системи загалом. Використання інформаційних технологій спільно з Інтернетом відкрило судову систему для громадськості.

Певні аспекти поєднання практичних дисциплін "Вогнева підготовка" та "Спеціальна фізична підготовка" у закладах вищої освіти зі специфічними умовами навчання

К. Жданова, Є. Зеленський — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядається вплив зовнішніх та внутрішніх факторів на ефективність системи вищої освіти, зокрема в контексті навчання майбутніх правоохоронців. Зазначено, що для забезпечення якісної підготовки студентів важливо враховувати специфічні умови навчання, такі як вимоги щодо вогневої та фізичної підготовки.

Стаття аналізує роль дисциплін, таких як «Вогнева підготовка» та «Спеціальна фізична підготовка», у формуванні професійних навичок майбутніх правоохоронців. Висвітлюється значення цих дисциплін у забезпеченні безпеки суспільства та підвищенні бойової готовності правоохоронців у різних умовах, включаючи воєнний стан.

Зокрема, обговорюється необхідність володіння зброєю та вміння ефективно використовувати її у різних ситуаціях, що вимагають втручання правоохоронців. Також зазначається, що підготовка до збройних конфліктів та забезпечення безпеки вимагає від курсантів високого рівня фізичної підготовки та навичок взаємодії зі зброєю.

У контексті сучасних викликів, пов’язаних зі зростанням злочинності та воєнним станом, підкреслюється важливість поєднання навчання з вогневої та фізичної підготовки для формування гармонійної особистості правоохоронця. Автори наголошують, що це поєднання допомагає курсантам стати готовими до реальних ситуацій, з якими вони можуть зіткнутися у своїй майбутній службі.

У висновку підкреслюється, що для ефективної роботи правоохоронців в сучасних умовах необхідне постійне удосконалення їх професійних навичок, включаючи тактико-спеціальну, вогневу та фізичну підготовку. Важливість фізичної культури та спорту як засобу формування здорового способу життя також підкреслюється.

Додатково, зазначається, що умови сьогодення та період дії воєнного стану потребують від поліцейських спеціальних навичок і вмінь, які виходять за межі звичайних ситуацій службової діяльності. Така ситуація може вимагати додаткової підготовки поліцейських з елементами військової підготовки, яка включає навички орієнтування на місцевості, психологічну підготовку, кидання гранат, основи саперної справи інженерну підготовку та інші важливі аспекти.

Принципи адміністративного процесу: теоретичні основи та правозастосування

В.В. Кальник — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена питанням змісту принципів адміністративного процесу в сучасному адміністративному праві. Звертається увага на те, що дослідження принципів адміністративного процесу є надзвичайно актуальним для забезпечення ефективного публічного адміністрування. Зазначається, що принципи адміністративного процесу є фундаментом, на якому базується діяльність органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, інших державних органів. Вони визначають рамки та стандарти, яких має дотримуватись публічна влада під час прийняття рішень та виконання адміністративних функцій і зобов’язань. Робиться висновок, що дослідження цих принципів дозволяє виявити проблемні аспекти та запропонувати шляхи їх вдосконалення, що сприяє підвищенню ефективності публічного адміністрування. Пропонується під принципами адміністративного процесу розуміти основні керівні ідеї та положення, які визначають порядок та правила здійснення адміністративного провадження, регулюють взаємовідносини між суб’єктами адміністративного процесу, забезпечують справедливість, ефективність та законність адміністративних дій і рішень. Доводиться, що принципи служать основою для формування, функціонування та розвитку адміністративного права, допомагають уникати зловживань владою та забезпечують захист прав і свобод громадян. Звертається увага на те, що концептуальне значення принципів адміністративного процесу полягає в тому, що вони визначають основні засади та орієнтири для побудови та функціонування адміністративно-процесуальної діяльності публічної влади. Це означає, що принципи адміністративного процесу не тільки регулюють конкретні процедури і дії, але й формують загальну концепцію правосуддя та управлінської практики в адміністративній сфері. Обґрунтовується, що у сукупності ці принципи створюють цілісну концепцію адміністративного процесу діють у взаємодії між собою, забезпечуючи баланс між інтересами держави та правами громадян, що сприяє ефективному управлінню і підвищує довіру до державних інститутів.

Основні підходи до розуміння завдань адміністративного судочинства

Н.Ю. Кантор — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

На основі узагальнення основних утверджених в українській науці адміністративного права точок зору на склад та спрямованість завдань адміністративного права автор визначив, що їх об’єднує визнання завданнями адміністративного права: 1) конкретизацію та забезпечення реалізації прав і свобод людини у публічно-правовій площині шляхом упровадження механізмів адміністративно-правового регулювання та охорони у сфері публічного адміністрування; 2) визначення стандартів здійснення суб’єктами владних повноважень публічно-владних управлінських функцій та надання ними адміністративних послуг, а також установлення й вдосконаленняматеріально-правового та процедурного інструментарію діяльності суб’єктів владних повноважень, у тому числі, засобів правового захисту від порушень з їх боку, механізмів громадянського контролю за їх діяльністю.

За підсумками дослідження прикладів розуміння завдань адміністративного права у зарубіжній науковій думці, у статті зауважено, що згідно з національною традицією держав з правовою системою загального права, яка була перейнята багатьма державами, які представляють правову сім’ю континентального права, основоположним завданням адміністративного права визнається визначення оптимальних з точки зору верховенства права та ефективності публічного адміністрування меж свободи управлінського розсуду суб’єктів владних повноважень та забезпечення приватних осіб засобами правового захисту від зловживань адміністративною владою. Також, помітним у вищевикладених формулюваннях завдань адміністративного права є особливий наголос на гарантуванні прозорості та підзвітності суб’єктів владних повноважень, насамперед, перед громадянським суспільством. Менше значення має завдання адміністративного права, що полягає у встановленні принципів, матеріально-правових правил та процедури виконання владних управлінських функцій адміністративними органами, а також накопичення у адміністративній та судовій практиці потенціалу для підвищення ефективності адміністративного права.

Пріоритетні загрози системі економічної безпеки України в умовах воєнного часу: концептуальні погляди на характер та їхню типологізацію

Ю.М. Кіяшко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Репрезентоване наукове дослідження присвячене питанням баченню пріоритетних загроз системі економічної безпеки України в умовах воєнного часу. Наголошено й доведено, що існуючий спектр загроз економічній безпековій складовій, на практиці, зазнав істотних, по ступеню складності і реалістичності, а також кількості, змін внаслідок радикальних трансформацій у середині країни та дії низки факторів ззовні.

Звернено увагу й розкрито суть вихідного терміну «загрози», який лягає в основу дефініцій, що перебувають у офіційному обігу. Визначено й змістовно охарактеризовано стани, які доцільно розглядати загрозливими з позиції типового світосприйняття безпеки.

Акцентовано увагу на понятті «загрози системі економічної безпеки України», котре є законодавчим орієнтиром для іншим аспектів у цій сфері. Підкреслено його безспірну важливість і цінність для правотворчої й правозастосовної діяльностей.

З’ясовано, що такі загрози представляють численну когорту різного походження явищ, процесів, тенденцій і чинників, на котрі має дієво реагувати держава і суспільство. Доведено, відсутність належної реакції, в тому числі у випадку неефективного використання кадрового потенціалу й іншого ресурсного забезпечення супроводжується появою істотних ризиків для обороноздатності України.

Встановлено, що при виокремленні й типо- логізації пріоритетних загроз аналізованій безпековій складовій вагоме значення відграють національні економічні інтереси України. З урахуванням поглядів відомих вчених та чинного законодавства детально проаналізовано однойменну категорію.

На основі викладеного, запропоновано типологізацію нагальних основних актуальних загроз системі економічної безпеки України. Загострено увагу на тому, що успішне вирішення завдань по цим аспектам сформує сприятливе підґрунтя для дієвого запобігання й протидії іншим факторам економічної деструкції. Відмічено, безальтернативну потребу системної роботи по всіх репрезентованих напрямах, виходячи з міркувань специфіки названих чинників, у тому числі їх руйнівного впливу на всі складові національної безпеки України.

Державна політика сталого розвитку на засадах "зеленої економіки"

В.В. Коваленко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються питання державної політики сталого розвитку на засадах «зеленої економіки». Перехід до сталого розвитку це процес зміни ціннісних орієнтацій багатьох людей. Визнаними міжнародними фундаментальними цінностями розвитку є свобода, рівність, солідарність, толерантність, повага до природи, спільна відповідальність. Визначено, що національні цілі сталого розвитку базуються на політичних, економічних, соціальних, екологічних, моральних і культурних цінностях, властивих українському суспільству. Вони визначають спрямованість стратегії на турботу про спільне благо та захист національних інтересів України. Кардинальні зміни, пов’язані з проблемами сьогодення та курсом на євроінтеграцію, обумовлюють можливість побудувати нову Україну на принципах сталого розвитку, верховенства права, захисту прав людини, демократії, солідарності, належного врядування. Наголошено, що стратегічне бачення сталого розвитку України ґрунтується на забезпеченні національних інтересів та виконанні міжнародних зобов’язань України щодо переходу до сталого розвитку. Такий розвиток передбачає: подолання дисбалансів в економічній, соціальній та екологічній сферах; побудову мирного та безпечного, соціально згуртованого суспільства з належним врядуванням та інклюзивними інституціями; трансформацію економічної діяльності, перехід на засади «зеленої економіки», тощо. «Зелену економіку» можна визначити як таку, що підвищує добробут людей і забезпечує соціальну справедливість, при цьому істотно знижує ризики для навколишнього середовища та збільшення бідності населення.

Звернуто увагу на План Відновлення України (2022 р.) й визначені головні пріоритети, а саме прискорення реалізації Європейської Зеленої Угоди завдяки розвитку низьковуглецевої енергетики та наявній енергетичній інфраструктурі і можливості зеленого експорту; доступність електроенергії за ціною нижче європейської зі значною часткою «зеленої» енергетики; підтримка переходу до енергетики з нульовим викидом вуглецю: розвиток безвуглецевої енергетики (ядерної), збільшення виробництва газу та біопалива, розвиток екосистеми; регулювання зелених тарифів; сприяння переходу агропродовольчого сектору до «зеленого» зростання; зняття технічних бар’єрів інтеграції українських виробників до Єдиного європейського зеленого ринку, зокрема, шляхом поширення необхідних процедур сертифікації та підтвердження відповідності, підвищення рівня обізнаності виробників у цій сфері, підтримки виробників екологічнокращої продукції, розширення спроможності українських виробників брати участь у «зелених» (енергоефективних, сталих) публічних закупівлях тощо.

Стратегія Vision Zero та її цілі

В.М. Когут — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Актуальність дослідження стратегії Vision Zero зумовлена зростаючими викликами у сфері безпеки дорожнього руху, які стоять перед сучасними суспільствами. Попри досягнення в технологіях та інфраструктурі, кількість загиблих та травмованих у дорожньо-транспортних пригодах залишається значною проблемою, що вимагає нових підходів до вирішення. У контексті посиленої уваги до сталого розвитку та зменшення шкідливого впливу на навколишнє середовище, Vision Zero пропонує інноваційні рішення, спрямовані на гармонізацію людської безпеки з екологічними та економічними вимогами сучасних транспортних систем.

Стратегія Vision Zero є сучасним і амбітним підходом до забезпечення безпеки дорожнього руху, який ставить перед собою мету досягнення повної відсутності смертей та серйозних травм на дорогах. Це дослідження присвячене всебічному аналізу основних цілей та принципів стратегії Vision Zero, а також її застосування в контексті безпеки дорожнього руху в ЄвропейськомуСоюзі.

Метою дослідження є детальне вивчення ключових цілей Vision Zero, таких як досягнення нульового рівня загибелі в ДТП і зменшення серйозних травм. Особлива увага приділяється визначенню серйозних травм і методам їх зменшення, що включає як технічні, так і інфраструктурні рішення. У статті розглядаються основні принципи стратегії, включаючи забезпечення безпеки транспортних засобів, інфраструктури і поведінки учасників дорожнього руху, а також принципи системного підходу і проактивного управління ризиками.

Результати дослідження підтверджують, що стратегія Vision Zero є ефективним інструментом для зменшення кількості ДТП і серйозних травм, завдяки її комплексному підходу до безпеки дорожнього руху. Зокрема, дослідження показує, що досягнення цілей Vision Zero має значний соціально-економічний вплив, включаючи зменшення витрат на медичні послуги і підвищення якості життя громадян. Реалізація цих цілей також сприяє впровадженню нових технологій і інновацій у сфері безпеки, що робить транспортні системи більш ефективними і надійними.

Завдяки аналізу і обґрунтуванню важливості досягнення цілей стратегії Vision Zero, дослідженняпідкреслює необхідність комплексного підходу до управління дорожньою безпекою та демонструє потенціал цієї стратегії для забезпеченнябільш безпечного і сталого транспортного середовища в Європейському Союзі.

Особливості криміналізації контрабанди товарів та її значення для наповнення державного бюджету

Т.В. Корнева, К.С. Рогозіннікова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Контрабанда товарів є складним і багатогранним явищем, що має значний вплив на економічну та соціальну ситуацію в державі. Незаконне переміщення товарів через кордон не лише підриває економічну стабільність, але й створює загрозу національній безпеці, сприяючи розвитку тіньової економіки та корупції. В умовах глобалізації та зростаючої інтеграції міжнародних ринків питання боротьби з контрабандою набуває особливої актуальності, адже це явище стає все більш масштабним і складним для державного контролю.

Криміналізація контрабанди товарів є ключовим механізмом протидії цьому негативному явищу, що передбачає встановлення більш жорсткої відповідальності за порушення митних правил. Слід зазначити, що ефективність криміналізації митних правопорушень залежить від низки факторів, включаючи наявність дієвого законодавства, здатного адекватно реагувати на нові виклики, ефективність правоохоронних органів, а також рівень міжнародного співробітництва в цій сфері тощо. Проте, зважаючи на специфіку української економіки та геополітичне розташування країни, контрабанда товарів залишається серйозною проблемою, яка потребує більш глибокого аналізу та ефективного вирішення.

Одним із ключових аспектів боротьби з контрабандою товарів, що стало однією з головних підстав її криміналізації, є її вплив на наповнення державного бюджету. Незаконна торгівля товарів позбавляє державу значних фінансових надходжень, що могли б бути спрямовані на розвиток соціальних програм, інфраструктурні проекти та забезпечення економічного зростання. Втрата цих ресурсів послаблює економічний потенціал країни, підриває довіру до державних інституцій та сприяє зростанню соціальної напруженості.

Стаття досліджує вплив контрабанди на економіку держави, підкреслюючи негативні наслідки для наповнення державного бюджету. Розглянуто приклади значних економічних втрат, які держава несе через контрабанду, а також висвітлено роль митних органів у протидії цьому явищу. Пропонується комплекс заходів для зниження рівня контрабанди, включаючи зміни до законодавства, підвищення ефективності митного контролю та посилення міжнародного співробітництва.

Зарубіжний досвід адміністративно-правового регулювання дискреційних повноважень в сфері земельних відносин

А.І. Лавренко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті зібрано та проаналізовано підходи щодо розуміння та умов застосування й реалізації дискреційних повноважень органів місцевого самоврядування в сфері земельних відносин іноземних держав. Реалії сучасного життя вимагають від органів публічної влади не тільки своєчасного та повного виконання поставлених завдань, а й дотримання підвищених стандартів доброчесності. Описані завдання та цілі особливо важливі під час реалізації дискреційних прав та виконанні обов’язків, що можуть бути здійснені із певною свободою дій або ж і зовсім - на власний розсуд.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вказане дослідження в контексті застосування адміністративної дискреції представницьких та виконавчих органів місцевого самоврядування здійснюється вперше та може бути основою для перегляду змісту національного законодавства із цих питань та значним чином впливати на розвиток правової політики із вказаних питань.

Автор аналізує існуючі нормативно-правові акти, які використовуються муніципалітетами у різних державах задля здійснення своїх розпорядчих функцій на власний розсуд із вказаного питання. Дослідження стосується як загальних підходів до розуміння адміністративної дискреції, що часто має місце через прийняття законодавства про адміністративну процедуру (їх принципи, правову визначеність та мету), так і варіанти їх застосування саме до сфери земельнихправовідносин. Стаття описує правове регулювання цих явищ у таких країнах як Італія, Іспанія, Німеччина, Австрія, США, Франція, Великобританія, Норвегія, Албанія, Фінляндія, Болгарія, встановлює закономірності, тенденції та загальні риси правового регулювання, говорить про вдалі практики, успішний досвід та перспективи його перейняття у національну правову систему.

Автор акцентує увагу на тенденціях розвитку адміністративної дискреції та важливості цифровізації, відкритості, діалогу та участі громадськості у вирішенні питань земельних відносин і робить висновок про стан правової визначеності повноважень, які можуть здійснювати на власний розсуд муніципалітети лише шляхом опису загальних вимог щодо поведінки останніх, в меншій чи більшій мірі обмежує свободу їх дії законом та завжди надає право заінтересованим особам оскаржувати прийняті рішення, що зачіпають сферу їх інтересів.

Правовий аналіз різних підходів щодо розуміння феномену судової помилки в адміністративному судочинстві

В.О. Лук’яненко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню різних підходів щодо розуміння феномену судової помилки в адміністративному судочинстві. Встановлено, що про судову помилку в адміністративному судочинстві можна говорити в кількох сенсах. По-перше, про судову помилку в адміністративному судочинстві можна говорити у вузькому сенсі, залежно від конкретно обраного аспекту (гносеологічного, праксеологічного та телеологічного) або їх комбінації.

Гносеологічний аспект розуміння судової помилки в адміністративному судочинстві стосується процесів розумової, пізнавальної діяльності судді. У рамках цього аспекту судова помилка розглядається як результат дефекту в предметі когнітивних дій судді, який може проявлятися в неправильному опрацюванні або інтерпретації інформації. Праксеологічний аспект розуміння судової помилки в адміністративному судочинстві фокусується на відповідності дій судді вимогам і процедурним нормам, викладеним у законі. У цьому контексті судова помилка проявляється як протиправне діяння (дія або бездіяльність) судді, що полягає в неправильному застосуванні суддею норм матеріального права або порушенні норм процесуального права. Телеологічний аспект розуміння судової помилки, стосується цілей адміністративного судочинства. У рамках цього підходу, судова помилка визначається як результат, який не відповідає цілям адміністративного судочинства.

Взаємозв’язок і взаємообумовленість гносеологічного, праксеологічного та телеологічного аспектів формує комплексне розуміння, цілісне сприйняття цього явища в адміністративному судочинстві. Ця інтеграція різних перспектив дає змогу охарактеризувати судову помилку забезпечуючи глибоке та багаторівневе осмисленняїї природи. У широкому сенсі під судовою помилкою в адміністративному судочинстві можна розуміти процесуальну діяльність судді, пов’язану з неправильним сприйняттям, аналізом або відтворенням правових норм, що виразилася в ухваленні судового рішення, не здатного досягти мети адміністративного судочинства.

Правила передання арештованого майна в управління Агентства з питань розшуку та менеджменту активів та його повернення власнику у контексті забезпечення непорушності права власності

П.С. Лютіков, Ю.В. Дрофич — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Оцінивши правила передання арештованого майна в управління Агентства з питань розшуку та менеджменту активів та його повернення власнику на відповідності принципу непорушності права власності, автор дійшов висновку про те, що вони мають бути змінені. Спеціальний режим управління особливо цінним арештованим майном має бути першочергово спрямований на досягнення цілей арешту достатнім є лише встановлення для власника заборони розпоряджатися та/або користуватись його майном (замороження його активів) для забезпечення їх безперешкодного стягнення в дохід держави за умови постановлення обвинувального вироку або рішення про визнання активів необґрунтованими. Законний інтерес держави щодо збереження економічної вартості активів має задовольнятись за рахунок коштів їх власника під контролем держави або шляхом узгодження з ним відповідального зберігача майна, діяльність якого має обмежуватись підтримкою на вихідному рівні властивостей майна, які лежать в основі його цінності. Передання арештованого майна в управління визначеним Агентством з питань розшуку та менеджменту активів управителям без згоди власника, так само як і його примусова реалізація є рівнозначним набуттю права безоплатного тимчасового користування чужим майном для одержання доходів від нього або обернення майна, відмінного від грошей, на його грошовий еквівалент для більш вигідного користування ним. Ці заходи мають бути винятковими та їх здійснення має бути можливим, якщо: 1) їх власник не забезпечить потенційне стягнення у дохід держави відповідних сум фінансовими або іншими гарантіями; 2) їх тривалість обмежується розумним строком, який має визначатись слідчим суддею (судом) під час прийняття судового рішення щодо дозволу на здійснення цих заходів; 3) вони супроводжуються повною відповідальністю держави за будь-які негативні наслідки цих заходів, у тому числі наслідків безгосподарського користування арештованими активами, який може призвести до їх невиправдано пришвидшеного зносу, упущеної вигоди, розголошення комерційної таємниці, втрати довіри з боку працівників та контрагентів тощо. Крім того, надходження від управління активами у разі скасування арешту переданих в управління активів мають разом з ними повертатись їх власнику.

Зняття арешту, неправомірно накладеного державним або приватним виконавцем на транспортний засіб особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні

В.К. Марініч, М.І. Миклуш — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

На сьогоднішній день в Україні існує правова проблема, яка є наслідком численної кількості неправомірних дій державних і приватних виконавців, пов’язаних з накладенням арешту на транспортний засіб, який раніше належав боржнику у виконавчому провадженні, але який, на момент відкриття виконавчого провадження або накладення виконавчого арешту, вже належить іншій особі, яка не є боржником у виконавчому провадженні.

Неправомірні дії виконавців і недосконалість законодавства України порушують право власності добросовісних набувачів, не дозволяють вчинити дії щодо реєстрації транспортного засобу в органах Міністерства внутрішніх справ України і змушують їх звертатися до суду для захисту своїх прав. Однак, необхідно зазначити, що юридична необізнаність і недосконале обґрунтування правової позиції переважно стає підставою для відмови в задоволенні такого позову.

Враховуючи зазначене, у цій статті викладено результати науково-правового дослідження окресленої проблематики, визначено прогалини у законодавстві України, які призвели до цієї проблеми, а також надано рекомендації для законотворців щодо внесення змін до законодавства України, які допоможуть її вирішити.

Також у статті наведено правові висновки щодо визначення права власності на транспортний засіб (зокрема, момент переходу права власності від продавця до покупця), з урахуванням особливостей реєстрації транспортного засобу в органах Міністерства внутрішніх справ України, а також щодо визначення правового статусу такої процедури реєстрації транспортного засобу і визначення правового статусу дій державних і приватних виконавців щодо накладення арешту на відповідне майно особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні.

Окрім цього, у статті наведено правові висновки щодо існуючих варіантів звернення до судів з вимогами про зняття неправомірного арешту з транспортного засобу.

Правове регулювання освіти в Україні. Частина 6: особливості прийому на навчання для здобуття вищої освіти в Україні

В.К. Марініч, М.І. Миклуш, С.М. Голуб — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У цій статті розглядаються правові питання регулювання доступу громадян України до вищої освіти третього освітньо-наукового ступеня (доктор філософії) в парадигмі міжнародних актів, Конституції України, Законів України і Постанов Кабінету Міністрів України в галузі освіти.

Зазначене пов’язано з існуванням певних правових колізій в галузі освіти, які виникли внаслідок неоднозначності і недосконалості законодавства України про освіту, які Міністерство освіти і науки України використовує для протиправного обмеження доступу громадян України до вищої освіти третього освітньо-наукового ступеня.

Враховуючи вимоги Конституції України, Загальної декларації прав людини Організації Об’єднаних Націй і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у статті висвітлено результати дослідження особливостей застосування положень відповідних законодавчих актів в галузі освіти (зі всіма змінами і доповненнями, внесеними станом на 01 вересня 2024 року), а саме Закону України «Про освіту» від 05 вересня 2017 року за №2145-VIII, Закону України «Про вищу освіту» від 01 липня 2014 року за №1556-VII і «Порядку підготовки здо- бувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у закладах вищої освіти (наукових установах)», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 2016 року за № 261.

При цьому, головним чином, дослідження було зосереджено на особливостях застосування вищевказаних законодавчих актів для визначення відмінностей в умовах доступу до безоплатної і платної освіти, а також на встановлені легітимності та доцільності певних елементів таких умов. Найперше це стосується запровадження Державою Україна єдиних фахових іспитів та інших випробувань (із використанням зовнішнього незалежного оцінювання) в якості умови доступу до наступного етапу випробувань, а саме до вступних іспитів та інших випробувань для прийому на навчання, запроваджених закладами вищої освіти України. Тобто, фактично розглядається питання правомірності встановлення дворівневої системи конкурсів і вступних випробувань для осіб, які бажають отримати вищу освіту третього освітньо-наукового ступеня (доктор філософії) на платній основі (тобто, за власний рахунок або за рахунок недержавних грантів і стипендій).

Зазначена стаття є шостою статтею із цього циклу досліджень, в яких розглядаються особливості доступу громадян України до вищої освіти в умовах воєнного стану.

Нормативно-правове регулювання міжнародної діяльності Міністерства молоді та спорту України

О.А. Марущак — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено висвітленню особливостей нормативно-правового регулювання міжнародної діяльності Міністерства молоді та спорту України. З’ясовано зміст понять «правове регулювання» та «нормативно-правове регулювання, зважаючи на існуючі наукові підходи до його розуміння. Визначено, що нормативно-правове регулювання є частиною правового регулювання та зосереджується на впливі через нормативно-правові акти, тоді як правове регулювання включає в себе ширший спектр інструментів та механізмів правового впливу. Зроблено висновок, що нормативно-правове регулювання здійснюється виключно за допомогою правових норм, зовнішнім виразом яких є джерела нормативно-правового регулювання. Автором проаналізовано нормативно-правову базу, яка регламентує міжнародну співпрацю в сфері молоді та спорту, включаючи закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, а також міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною.

Особлива увага приділяється механізмам імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство, а також ролі Міністерства молоді та спорту у формуванні та реалізації державної політики у відповідній сфері. Визначаютьсяосновні проблеми та виклики, що стоять перед Міністерством у контексті забезпечення ефективного правового регулювання міжнародної діяльності, а також надаються рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правової бази. Вдосконалення нормативно-правової бази та активна участь у міжнародних проєктах допоможуть Україні досягти високих стандартів у цих галузях.

У результаті дослідження автор приходить до висновку, що співпраця між Міністерством молоді та спорту України й іншими державними та недержавними інституціями, що займаються міжнародною діяльністю, є необхідною умовою для успішного розвитку молодіжної політики та спорту в Україні. Вдосконалення нормативно-правового регулювання міжнародної діяльності Міністерства молоді та спорту України є необхідною умовою для підвищення ефективності його роботи, покращення міжнародної співпраці та інтеграції України у світовий спортивний рух.

Митні компетенції в Україні: впровадження інновацій для підвищення ефективності

А.А. Назарко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Ця стаття містить комплексний аналіз поняття та особливостей компетенції митних органів України з урахуванням поточних інновацій у митній сфері. Оскільки Україна рухається шляхом євроінтеграції, спрямованим на модернізацію економічної інфраструктури, подолання технологічних розривів, залучення іноземних інвестицій та підвищення міжнародної конкурентоспроможності, роль митних органів стає життєво важливою у сприянні ефективному веденню зовнішньоекономічної діяльності.

У статті підкреслюється критична потреба в оновленні компетенцій митних органів відповідно до світових стандартів та впровадження передових інноваційних технологій, як це передбачено Стратегією інноваційного розвитку України до 2030 року. Основна увага в статті приділена новим компетенціям, необхідним митним органам для успішного впровадження цих інновацій. Підкреслюється важливість розвитку цифрових, інтелектуальних, партнерських навичок та навичок безпеки. Крім того, у статті розглядається вплив економічної та політичної нестабільності, зокрема конфлікту, що триває в Україні, на інноваційні процеси в митній сфері. Виявлено значні виклики, такі як труднощі з експортом високотехнологічних товарів, стимулюванням імпорту інноваційного обладнання та застосуванням нетарифних заходів регулювання, включаючи сертифікацію, квотування та ліцензування.

У статті надаються детальні рекомендації щодо вдосконалення організаційної структури митних органів і міститься заклик до оновлення нормативно-правової бази відповідно до сучасних вимог і стандартів. Вона виступає за створеннясучасної, інтелектуальної митної системи,здатної швидко та ефективно адаптуватися до змін, використовуючи найсучасніші цифрові технології та методи безпеки. Наголошується на необхідності підвищення кваліфікації фахівців митної справи, що вважається важливим для успішної інтеграції інновацій у митний контроль.

Розглядаючи теоретичні та практичні аспекти, у статті стверджується, що чітке визначення та реалізація компетенцій митних органів в умовах безперервних реформ в Україні мають вирішальне значення для забезпечення ефективності митних операцій та досягнення стратегічних цілей держави.

Актуальні питання проведення занять з вогневої підготовки поліцейських в умовах воєнного стану

В.Д. Поливанюк, А.В. Жбанчик — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В науковій статті розглянуті актуальні питання, пов’язані з проведенням занять з вогневої підготовки поліцейських в умовах воєнного стану. Автори аналізують важливі аспекти цієї діяльності, зокрема, методи та техніки навчання, особливості підготовки персоналу, а також виклики та загрози, що можуть виникнути під час ведення збройних конфліктів. Основна увага приділяється практичним рекомендаціям щодо підвищення ефективності підготовки поліцейських до роботи в умовах воєнного стану. У статті аналізуються зміни та модифікації в методиці викладання та вивчення вогневої підготовки в закладах вищої освіти зі специфічними умовами навчання, підпорядкованих МВС України в умовах воєнного стану, які б враховували усі аспекти застосування й використання вогнепальної зброї та забезпечували якісну підготовку здобувачів вищої освіти до дій у стресових та небезпечних ситуаціях. Автори розглядають практично-тактичні можливості проведення занять з вогневої підготовки, порівнюючи їх із регламентованими та рекомендованими нормативно-правовими актами. Встановлено, що існуючі методи не відповідають реальним умовам застосування вогнепальної зброї. Особлива увага зосереджена на проблемах сучасних методів використання та застосування зброї, а також змінах у методиці викладання та підвищенні рівня володіння нею. Окреслено особливості та методики викладання вогневої підготовки в закладах вищої освіти зі специфічними умовами навчання МВС України, а також вказано на інновації у цій сфері навчання. Окремий погляд зосереджений на необхідності в сучасному матеріально-технічному забезпеченні, оскільки вирішення проблеми підготовки поліцейських вимагає комплексного підходу, що включає в себе надання необхідних ресурсів для проведення спеціалізованих занять, як в закритих приміщеннях так і на відповідно облаштованих сучасних полігонах, та підтримку в розвитку професійних навичок. Також автори акцентувати увагу на необхідності вдосконалення правової підготовки особового складу, щоб забезпечити їм чітке розуміння законів та правил, пов’язаних з використанням зброї.

Поняття та ознаки публічно-правового спору щодо доступу громадян України до дипломатичної служби

М.І. Процько — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Визначається стан наукового дослідження організації інституту та особливостей дипломатичної служби в національній правовій доктрині. Дослідженням установлено, що характерною ознакою публічно-правового спору щодо доступу громадян України до дипломатичної служби є особливі учасники публічно-владних відносин, оскільки, принаймні, одна із сторін спору має бути суб’єктом владних повноважень, тобто інституцією / посадовою особою, що приймає публічно-владні рішення або вчиняє відповідні дії, що спрямовані на реалізацію компетенцій у сфері дипломатичної служби. Такими суб’єктамиє Президент України, Міністерство закордонних справ України, закордонні дипломатичні установи, їх посадові особи тощо. Стороною публічно-правового спору права чи інтереси якої порушується постає фізична особа, яка не є публічним службовцем у випадку вступу на дипломатичну службу, а також безпосередньо публічний службовець. В основі публічно-правового спору щодо доступу до дипломатичної служби є публічний інтерес, який полягає в належномузабезпеченні органів дипломатичної служби, Міністерства закордонних справ України, закордонних дипломатичних установ (генеральних консульств, консульств, посольств) кваліфікованими та професійними кадрами для представлення інтересів України закордоном та здійснення консульського захисту громадян України та юридичних осіб, зареєстрованих в Україні закордоном. Також, опрацювавши дані з Єдиного державного реєстру судових рішень було встановлено, що поширеними є спори у напрямках, які стосуються: 1) питання присвоєння дипломатичнихрангів; 2) питання оскарження порядку проведення ротацій дипломатичних службовців, визнання протиправним, коригування планів ротацій і т. д.; 3) питання процедурного порушення оформлення довготривалих відрядження посадових осіб дипломатичної служби; 4) питання соціального захисту, соціальних гарантій посадових осіб дипломатичної служби; 5) питання притягнення до дисциплінарної відповідальності дипломатичних службовців; 6) визнання незаконним звільнення з посад, поновлення на посадах дипломатичної служби, а також стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Поняття індивідуального акту, як предмету публічно-правового спору

О.В. Рой — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню питання дефініції індивідуального акту як предмету публічно-правового спору, що є вкрай актуальним на сучасному етапі реформування державних інституцій та гармонізації законодавства України у процесі проведення переговорів щодо вступу до Європейського Союзу.

У статті вказується, що публічно-правові спори щодо оскарження індивідуальних актів охоплюютьвсі сфери суспільного життя громадян та безпосередньо є наслідком реалізації публічно-владних управлінських функцій суб’єктами владних повноважень.

Досліджено стан здійснення правосуддя адміністративними судами у 2020-2023 роках, та зроблено висновок про збільшення кількості публічно-правових спорів, що розглядаються адміністративними судами.

Звернуто увагу, що вітчизняне законодавство є непослідовним у сфері термінології, зокрема, Закон України «Про адміністративну процедуру» оперує поняттям «адміністративного акту», Кодекс адміністративного судочинства України використовує поняття «індивідуальний акт», а Закон України «Про правотворчу діяльність» - «акти застосування права», «інші індивідуальні правові акти», «інші правові акти, що не містять норм права». У зв’язку з цим, суб’єкти владних повноважень часто по-різному підходять до питань термінологічного апарату при опрацюванні сотень правових актів.

Крім того, наукова спільнота не має єдиного підходу з означеного питання, оперуючи поняттями «правові акти державного управління», «адміністративно-правові акти», «індивідуальні адміністративні акти», «індивідуальні акти управління», «індивідуальні адміністративно-правові акти» та «правові акти індивідуальної дії».

З урахуванням дослідженого матеріалу, вказано, що, найчастіше, індивідуальний акт ототожнюють з поняттям адміністративного акту, що є вужчим. Тому, у контексті публічно-правового спору, що охоплює як адміністративне так і судове оскарження доцільним є вживання терміну індивідуальний акт. Зроблено висновок, що єдине розуміння до визначення дефініції індивідуального акту науковою спільнотою та законодавцем є вкрай важливим, так як формує єдиний підхід до їх застосування, тому запропоновано визначення дефініції індивідуального акту.

Поняття та правова сутність принципу касаційного оскарження в адміністративному судочинстві України

В.С. Самара — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена глибокому аналізу принципу касаційного оскарження в адміністративномусудочинстві України, його правовій природі, значенню та місцю в системі адміністративного права. Автор підкреслює, що касаційне оскарження є важливою складовою права на доступ до правосуддя, закріпленого як у Конституції України, так і в міжнародних правових актах, таких як Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод. У статті детально розглянуто еволюцію законодавства щодо касаційного оскарження, зокрема зміни, внесені у 2020 році Законом України № 460-IX, які значно вплинули на можливості звернення до касаційної інстанції. Окрему увагу приділено аналізу нових вимог до касаційного оскарження,які передбачають суворіші умови для подання касаційних скарг. Автор досліджує так звані «касаційні фільтри», що були запроваджені для відсіву скарг, які не мають суттєвого правового значення, що, з одного боку, покликано зменшити навантаження на касаційні суди, а з іншого - обмежує доступ до правосуддя для певних категорій осіб. У статті також розкриваються проблемні аспекти застосування цих фільтрів, особливо у справах малозначної складності та в спрощеному провадженні.

Аналізується практика Європейського суду з прав людини щодо касаційних обмежень і їх відповідності принципу справедливого суду, закріпленому в статті 6 Конвенції. У статті наводяться конкретні рішення Європейського суду з прав людини, які визначають рамки допустимості обмежень на касаційне оскарження та вимоги до «касаційних фільтрів» з точки зору міжнародного права. Вивчення цього питання є надзвичайно важливим з огляду на те, що недоліки в законодавстві можуть призвести до збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини. Запропоновано низку рекомендацій щодо подальшого вдосконалення механізму касаційного оскарження, зокрема, шляхом забезпечення більшої прозорості у визначенні підстав для касаційного перегляду та гарантування рівного доступу до суду для всіх учасників процесу. Акцент зроблено на важливості збереження балансу між ефективністю судової системи та правами громадян на захист своїх інтересів у суді.

Запобігання корупції в учинах національної поліції України: адміністративно-правовий вимір

В.В. Середа, З.Р. Кісіль — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Актуальність наукового дослідження полягає у тому, що наявна квестія запобігання корупції поміж співробітників поліції є не тільки проблемою МВС України, а й національним питанням, зокрема. Мета статті полягає в аналізові типології корупційних виявів в органах Національної поліції України. У контексті наукової розвідки застосовано низку загальнонаукових та галузевих методів, зокрема, метод аналізу, синтезу, історичний й логічний, діалектичний, історичний та синергетичний, системний методи. Зазначено, що корупція в органах поліції є феноменом, котрий позиціонує собою ризик не тільки усталеним учинам структурних підрозділів правоохоронних органів, а втім і таким, котрий за осібним змістом здійснює негативний уплив стосовно розвію соціальних стосунків, розвію держави, котра пред’являє осібні права власне на домінування доктрин верховенства права, паритету усіх перед законом, які є властивими саме демократичній правовій державі.

У статті зазначено, що превенція корупції в учинах співробітників органів правоохорони є компонентом загальної антикорупційної політики держави, котра корелює з державними намірами запобігання цьому негативному феноменові, охоплює у собі власне стратегію розвитку публічних та правових стосунків щодо нейтралізування чи локалізування дій посадових осіб НП України (чинників) корупції та консеквентному упливу за підтримки конгруенції правового інструментарію з метою досягнення вставленої мети, котра усталюється власне у сфері реалізації Національною поліцією України поставлених перед нею завдань. Водночас, важливим чинникомзапобігання корупційним деліктам поміж співробітників поліції, є зростання їх громадянської свідомості.

Наголошено увагу на тому, що корупційні делікти поміж співробітників поліції є вкрай небезпечним явищем, котре, на жаль, є властивим і зарубіжним поліцейським.

Зазначено, що корупцію можливо здолати за обставин, коли кожен поліцейський почуватиме безпосередню відповідальність стосовно звершення спільного прагнення - формування незалежної власне від корупції поліції.

Зазначено, що значна кількість зарубіжних держав спромоглася сформувати сучасний дієвий механізм запобігання корупційним правопорушенням поміж співробітників поліції. Ураховуючи європейський вибір нашої держави, є доконечна потреба у розробленні й реалізації інноваційної антикорупційної політики із урахуванням позитивних факторів існуючого міжнародного досвіду.

Поняття державного фінансового контролю та правовий статус суб’єктів його забезпечення

М.М. Сливка — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню поняття державного фінансового контролю та правового статусу суб’єктів його забезпечення.

Зазначено, що на практиці система органів державного фінансового контролю є надзвичайно розгалуженою, об’єднує в собі велику кількість органів, які не взаємодіють належним чином.

Пропоновано розуміти державний фінансовий контроль як урегульовану фінансово-правовими нормами діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, засновану на засадах законності, незалежності, об’єктивності, оперативності та спрямовану на захист фінансових інтересів держави, суб’єктів господарювання та громадян.

Підкреслено, що Закон України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні», не оперує поняттям «суб’єкт державного фінансового контролю», а лише в загальному вказує на права органу державного фінансового контролю, а також обов’язки та відповідальність його службових осіб.

Вказано, що Президент України, будучи главою держави та володіючи особливим правовим статусом, здійснює керівництво за фінансовою діяльністю. Контрольні повноваження у сфері управління фінансовими ресурсами Президент України може реалізувати шляхом прийняття указів, дія яких спрямована на регулювання фінансових відносин.

Зазначено, що Верховна Рада України віднесена до державного органу загальної фінансової компетенції, проте визначає головні орієнтири розвитку всієї фінансової системи країни шляхом прийняттям та затвердженням законів. Саме від її дій залежать конкретні результати діяльності органів спеціальної компетенції.

Встановлено, що Рахункова палата займає окреме місце у системі органів державного фінансового контролю, вона є вищим органом державного фінансового контролю України, утворюється Верховною Радою України, підпорядкованаі підзвітна їй. Рахункова палата, відповідно до статті 98 Конституції України від імені Верховної Ради України здійснює контроль за надходженням коштів Державного бюджету України та їх використанням.

Роль податкової політики у забезпеченні фінансово-економічної безпеки держави

Д.О. Товстуха — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Ініційоване наукове дослідження присвячене нагальній проблематиці визначення ролі податкової політики у забезпеченні стійкого функціонування фінансово-економічної безпеки держави. Доведено, що належне забезпечення такої складової становить одну із важливих передумов необхідної стійкості всієї національної економічної системи та є гарантією її поступального розвитку. З огляду на важливість цієї компоненти, підкреслено необхідність реалізації всього доступного потенціалу засобів її всілякої санкціонованої підтримки. Вказано й аргументовано, що податкова політика є одним із найперспективніших мір по виконання таких завдань у нинішній період.

Визначено й проаналізовано особливості фінансово-економічної безпеки держави. З’ясовано, що однойменна категорія є малодослідженим, але перспективним об’єктом науковогопізнання. Наголошено, на користь її вжитку виступають широкий діапазон взаємних зв’язків із фінансовою складовою в порівнянні з рештою підсистем економічної безпеки держави. Підкреслено її виключне значення з точки зору прямого й опосередкованого запобігання та протидії багатьом викликам, загрозам і ризикам національній безпеці України.

Охарактеризовано податкову політику в сучасних вітчизняних реаліях. Зауважено, що вона характеризується як діяльність багатьох державних органів із питань встановлення, організації, а також правового регламентування справляння податків і податкових платежів. Сама така діяльність передбачає активний застосунок різних управлінських форм, методів, способів й здійснюється за допомогою відповідних інструментів.

Оцінено роль такого засобу із точки зору впливу на перебіг процесів під егідою фінансово-економічної безпеки держави. Відмічено, що податкова політика у нинішніх умовах часто має вирішальне значення з позицій мобілізації, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів, стійкості фінансового-економічної складової, підтримки й зростання її потенціалу, гарантування інтересів платників податків, забезпечення справедливих умов для останніх тощо.

Деякі аспекти припинення державної служби в Україні та країнах Європейського Союзу

Я.В. Фенич — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Дана стаття присвячена дослідженню особливостей припинення державної служби в Україні та деяких європейських країнах. В рамках статті автор намагається проаналізувати підстави припинення державної служби та порядок здійснення процедур з припинення адміністративно-службових відносин. Здійснено частковий порівняльний аналіз механізмів припинення державної служби в у Україні та європейських країнах.

Автором акцентується увага на необхідності чіткого визначення статусу державного службовця при припиненні державної служби та доцільності впровадження дієвого механізму його правового захисту при припиненні службових відносин з ініціативи суб’єкта призначення, з одного боку, та підвищенні персональної відповідальності державних службовців за виконаннясвоїх зобов’язань при припиненні державної служби за власним бажанням, з іншого боку.

Проаналізовано розуміння поняття припиненнядержавної служби та правові підстави припинення за українським законодавством, та законодавством зарубіжних країн, зокрема Литви,Чеської Республіки, Німеччини та Польщі. Зроблено проміжний висновок щодо законодавчого закріплення вичерпного переліку підстав припинення державної служби, як позитивного чиннику, який притаманний законодавствам більшості європейських країн та який запобігає зловживанню та свавільному поводженню зі сторони суб’єкта призначення, мінімізує вплив політичних факторів на формування корпусу державної служби та гарантує її стабільність та безстроковість. За результатами аналізу, виокремлено особливості порядку реалізації процедур з припинення державної служби, строків попередження про припинення державної служби, як з боку суб’єкта призначення, так і з боку державного службовця. Звертається увага на особливості припинення державної служби в Україні під час дії адміністративно-правового режиму воєнного стану.

Зроблено висновок про те, що законодавство України про державну службу в частині припинення службових відносин в повній мірі відповідає європейським стандартам та сприяє ефективному функціонуванню інституту державної служби в країні. Саме тому висловлена думка щодо ефективного та якісного функціонування державної служби в умовах євроінтеграційних процесів нашої держави, свідченням чого є наявні механізми захисту прав та свобод державних службовців до, під час припинення та після припинення адміністративно-службових відносин та забезпечення публічних інтересів через максимальне використання потенціалу останніх.

Нові підходи до реалізації контрольно-наглядових повноважень на ринках капіталу та організованих товарних ринках

А.В. Хандога — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано нові механізми та заходи впливу на суб’єктів нагляду на ринках капіталу та організованих товарних ринках. Зроблено загальну позитивну оцінку новацій щодо запровадження більш гнучких інструментів корегування стану фондових та організованих товарних ринків, розширення повноважень НКЦПФР з одночасним зміцненням юридичних гарантій прав суб’єктів нагляду.

Звернено увагу на зміни щодо включення до кола суб’єктів відповідальності за цим законом фізичних осіб; більш чіткого окреслення кола суб’єктів нагляду; значного розширення прав суб’єктів нагляду з використанням найкращих практик регулювання процесуальних відносин контролюючого та підконтрольного суб’єкта; поглиблення регламентації комунікативних зв’язків між ними та процедур реалізації заходів нагляду.

Приділено увагу заходам попередження правопорушень, таким як «рекомендації уповноважених на проведення інспекцій» та «запити про вжиття заходів». У статті зроблено аналіз нових форм реалізації наглядових повноважень та заходів впливу на підконтрольних суб’єктів, а також нові механізми їх реалізації, які не були раніше відомі у вітчизняній практиці. Звернено увагу на правове значення «публічного попередження»; надано правову оцінку «угодам про врегулювання наслідків вчинення порушення профільного законодавства», як альтернативі застосування заходів адміністративного примусу. За нашими висновками укладання такої угоди не може розглядатися як дискреційне повноваження НКЦПФР і є правом підконтрольного суб’єкта. Зроблено висновки про відповідність запровадження «контрольованої послуги» принципу IOSCO. З урахуванням гарантій прав суб’єктів нагляду, закріплених у ст. 35 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державне регулювання ринків капіталу та організованих товарних ринків» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення державного регулювання та нагляду на ринках капіталу та організованих товарних ринках» від 22.02.2024 р. № 3585-ІХ (далі - Закон № 3585-ІХ) [1].

Визначене функціональне призначення законодавчих обмежень фінансових санкцій щодо суб’єктів нагляду- юридичних осіб, сутність яких, на нашу думку, полягає у тому, щоб не допустити його економічне знищення і руйнування економічних зв’язків на відповідному ринку.

За нашими висновками зміни, запроваджені внаслідок прийняття Закону № 3585-ІХ мають позитивно вплинути на стан відносин регулятора та учасників ринку. Новації практики правового регулювання відносин регулятора та суб’єктів нагляду заслуговують на її поширення у інших подібних сферах державного контролю та нагляду.

Норми адміністративного права як форма реалізації публічного адміністрування

А.А. Хребтова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Являючи собою систематично здійснювану діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, публічне адміністрування спрямоване на регулювання суспільних відносин, забезпечення стабільного стану та розвитку суспільних процесів в інтересах оптимального функціонування та розвитку суспільства і держави. Важливу роль у даному контексті відіграють норми адміністративного права. Через публічне адміністрування відбуваються якісні трансформації методів і функцій державного управління, які з абстрактних приписів норм адміністративного права стають засобами виконання завдань державного управління в конкретних правових ситуаціях. З одного боку публічне управління реалізується через норми адміністративного права, оскільки саме норми адміністративного права регулюють діяльність суб’єктів публічного управління, складають основу адміністрування в усіх сферах життя суспільства і держави. З іншого - основною формою публічного адміністрування є прийняття та виконання адміністративних актів під якими розуміються рішення або юридично значущі дії індивідуального характеру, прийняті (вчинені) адміністративним органом для вирішення конкретної справи та спрямовані (спрямовані) на набуття, зміну, припинення чи реалізацію прав та/або обов’язків окремої особи (осіб). Адміністративний акт може бути виданий як представником публічної влади, який виконує публічні завдання / функції, так і суб’єктом делегованих повноважень - суб’єктом публічного управління. При цьому, такі акти: містять норми права, якими конкретизуються норми, що є в законодавчих актах вищої юридичної сили, а також передбачається механізм їхньої реалізації; визначають типові правила поведінки у сфері публічного управління; встановлюють організаційно-правовий статус органів публічної адміністрації; встановлюють необхідні заборони й обмеження; надають спеціальні права та покладають спеціальні обов’язки у сфері публічного управління; формуються умови взаємодії і координації діяльності органів публічної адміністрації; впроваджують соціально-економічні програми; не вирішують справи, що виникла в органі, предметом якого є регулювання внутрішньої діяльності публічної адміністрації.

Зарубіжний досвід оцінювання ефективності поліцейської діяльності та можливості його запровадження в Україні

О.Г. Шишкарьова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню зарубіжного досвіду оцінювання ефективності поліцейської діяльності, аналізу можливості застосування його в Україні. Зокрема, досліджено зарубіжний досвід оцінювання ефективності поліцейської діяльності таких країн як Австрія, Великобританія, Естонія, Канада, Латвія, Литва, США, Франція, та можливості його запровадження в Україні. Особливу увагу приділено методикам оцінки, що поєднують кількісні та якісні показники роботи поліції. Автори вказують на важливість внутрішнього й зовнішнього контролю, де вагоме місце займає громадський контроль, що забезпечується шляхом опитувань, звітності та інших форм взаємодії з населенням. Досвід зарубіжних країн також охоплює використання статистичних звітів про злочинність, таких як у США та Австрії, які дозволяють не лише оцінювати роботу поліції, але й підвищувати рівень довіри до правоохороннихорганів. Зроблено висновок про те, що запровадження бальної системи оцінювання ефективності діяльності доцільно застосовувати при персональній оцінці діяльності кожного працівника поліції. На підставі проведеного дослідження нами зроблено висновок про те, що у всіх проаналізованих нами зарубіжних країнах на сьогоднішній день велика увага приділяється проведенню оцінювання ефективності поліцейської діяльності, що обумовлено соціальним призначенням її діяльності, проте, враховуючи існуючу правову систему, організаційно-правові засади діяльності поліцейських підрозділів, прийняту систему управління ними, критерії такої оцінки різняться. Крім того, нами встановлено, що певні форми оцінювання поліцейської діяльності, зокрема такі як опитування населення та підготовка щорічних звітів про поліцейську діяльність є властивими як для національної, так і для більшості зарубіжних поліцейських систем. В результаті узагальнення зарубіжного досвіду оцінювання ефективності поліцейської діяльності запропоновано використання таких позитивних питань, а саме: запровадження в Україні зазначеного досвіду США, адже наявність таких «Карт злочинності»; використання в діяльності новоствореного Департаменту головної інспекції та дотримання прав людини Національної поліції України позитивного досвіду діяльності Інспекції у справах поліції (Великобританія), зокрема, у питаннях оцінюванні якості надання поліцейських послуг.

Сутність методу ex aequo et bono і правила його застосування для вирішення міжнародних спорів

Е.М. Ахмедов — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Однією з найважливіших функцій права є вирішення спорів. Однак часто правові засоби вирішення спорів, такі як судовий розгляд та арбітраж, не обираються сторонами міжнародних спорів. Пояснюється це декількома причинами. У юридичній доктрині поширена точка зору, що сторони не вибирають правові засоби у зв’язку з обов’язковістю для дотримання винесеногорішення, проте це далеко не єдина причина, через яку сторони відмовляються від цих коштів. Зокрема, однією з основних причин, по якій вони відмовляються від правових засобів, є невпевненість в тому, що винесене на основі права рішення буде справедливим. Для цього є чимало підстав, тому що правові норми, що містяться в міжнародно-правових документах, прийнятих кілька десятків років тому, можуть не відповідати сучасним реаліям. Тому застосуванняподібних норм вельми обґрунтовано може викликати побоювання сторін про винесення на їх основі потенційно несправедливого рішення.

У таких випадках метод ex aequo et bono може виявитися досить практичним інструментом для виключення можливості винесення несправедливого рішення на основі правових норм. Всуперечпоширеній помилці, застосування методу ex aequo et bono зовсім не означає повну відмовувід правових норм. При застосуванні даного методу часто застосовуються базові правові норми для забезпечення юридичної основи рішеньі підвищення загальної об’єктивності винесенихрішень. Однак при застосуванні методу ex aequo et bono не застосовуються ті правові норми, які можуть призвести до несправедливого рішення. При цьому справедливе рішення нерідко визначається на основі аналізу цілей і принципів юридичних документів, які регулюютьвідповідні питання, в тому числі на основі аналізу того документа, який містить правову норму, застосування якого могло б призвести до несправедливого рішення. Таким чином, метод ex aequo et bono є досить гнучким мирним засобом, що поєднує в собі цінні особливості як справедливості, так і права.

У міжнародно-правових документах спостерігається дефіцит інформації щодо методу ex aequo et bono. Зокрема, відсутність чіткого поняття, умов і правил застосування методу ex aequo et bono є значною перешкодою для його інтенсивного застосування в міжнародній практиці. Тому в цьому напрямку повинна здійснюватисявідповідна нормотворча робота для заповнення правових прогалин.

Метою наукової статті є вивчення правових аспектів застосування методу ex aequo et bono та виявлення основних проблем, які негативно впливають на практику застосування даного методу. Результати дослідження показали високу практичну цінність методу ex aequo et bono у вирішенні спорів, особливо в сучасних умовах, коли застосування гнучких засобів набуває все більшої актуальності. Стаття була спрямована на конденсацію, конкретизацію та розширення юридичних знань про метод ex aequo et bono, і може представляти значну наукову цінність для юристів, які цікавляться судовою та арбітражною практикою; вчених-правознавців; практикуючих суддів і арбітрів; сторін, що мають неврегульовані суперечки; а також для філософів, які досліджують питання про співвідношення справедливості і права.

Міжнародні туристичні організації: правовий статус, класифікація, значення

Т.П. Безсмертнюк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Постійне зростання міжнародного туристичногообміну призвело до необхідності його правового регулювання на міжнародному рівні і створення різних міжнародних туристичних організацій. Актуальність дослідження зумовлена зростанням ролі міжнародних організацій у розвитку співпраці у сфері туризму. Метою дослідження є визначення особливостей функціонуванняміжнародних туристичних організацій як суб’єктів міжнародного туристичного права. Для проведення об’єктивного дослідження використанонаступні методи: аналізу та синтезу; дедукції та індукції; структурно-логічного узагальнення; систематизації.

У статті визначено специфічні ознаки та особливості діяльності міжнародних туристичних організацій. Встановлено, що міжнародні організації відіграють важливу роль у формуванні та застосуванні міжнародного права як у процесі його формування, так і в реалізації. Міжнародні туристичні організації утворюються шляхом добровільного приєднання та участі представників туристичного сектора з різних країн, неперервнодіють відповідно до прийнятих статутів і вже підтвердили свою ефективність як важливий інструментміжнародного співробітництва. Визначено правовий статус міжнародних туристичних організацій. Встановлено, що найпоширенішою міжнародною туристичною структурою є асоціація, яка об’єднує на добровільній основі національні організації, підприємства туристичної індустрії та фізичних осіб для вирішення конкретних завдань у галузі туризму.

Узагальнено підходи до класифікації міжнародних туристичних організацій. Розглянуто класифікацію міжнародних туристичних організацій за видами діяльності, сферами діяльності, національно-територіальною ознакою та за суспільно-державною ознакою. Міжнародні туристичні організації зазвичай поділяють на наступні основні групи: світові загального характеру; регіональні загального характеру; регіональні галузевого характеру; спеціалізовані; особливі.

У статті розглянуто роль провідних міжнародних туристичних організацій у розвитку сфери туризму. Організація Об’єднаних Націй визнала провідну роль Всесвітньої туристичної організації в сфері туризму і подорожей, покладаючи на неї ключову відповідальність за сприяння розвитку відповідального, стійкого і доступного туризму, покликаного сприяти економічному зростанню, міжнародному взаєморозумінню, миру, процвітанню, а також взаємній повазі і безумовному дотриманню громадянських прав і основних свобод.

Зародження міжнародного поліцейського співробітництва в Європі зі створенням групи ТРЕВІ

Р.М. Бірюков — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В статті розглядається коріння міжнародного поліцейського співробітництва в Європі, що походятьвід створення Групи ТРЕВІ в 1970-х роках. Розглядається формат Групи та пояснюються причини її поміщення поза форматом Європейських Спільнот. Розглядається централізація та формалізація міжнародного поліцейського співробітництва в Європі, що спостерігалися зі створенням Групи ТРЕВІ.

Досліджуються повноваження Групи ТРЕВІ з боротьби з тероризмом. Наголошується, що наділення Групи саме такими повноваженнями було результатом реагування на загрози, що постали перед європейськими державами в 1970-х роках. Розглядається дискусія щодо формату групи, що виникла серед європейських держав, насамперед між Сполученим Королівством,Францією та Німеччиною. Розглядаються пропозиції Німеччини щодо створення централізованої структури та пропозиції Сполученого Королівства та Франції щодо створення неформального політичного об’єднання.

Підкреслюється, що формат Групи відображає асиметричний вплив загроз безпеки в різнихкраїнах, що призвів до нерівномірності преференцій держав при її формуванні. Обраний формат Групи відображав «спільний знаменник» цих політичних впливів. Поряд з існуванням спільного бажання розвивати міжнародне поліцейське співробітництво, держави-учасниці ЄС відзначалися різним баченням формату такого співробітництва. Наголошується, що кінцевий формат Групи ТРЕВІ відображав складні структурні взаємозалежності в питаннях безпеки між державами-учасницями Європейських Спільнот та політизацію питань безпеки у внутрішньодержавному та міжнародному дискурсах.

Підкреслюється, що переговори щодо створення Групи ТРЕВІ відбувалися в умовах сильної внутрішньої політизації проблематики боротьби з тероризмом, що сформувало преференції держав на рівні ЄЕС. Водночас, нездатність держав домовитися щодо формальної структури призвела до утворення Групи ТРЕВІ переважно в якості майданчика для дискусій та співробітництва між державами-учасницями та неформального органу, що просуває практичне співробітництво. Робиться висновок, що Група ТРЕВІ стала відносно вільним політичним об’єднанням, незалежним від органів Європейських Спільнот.

Заподіяння шкоди навколишньому природньому середовищу як злочин проти людяності: перспективи змін до ст. 7 Статуту Міжнародного кримінального суду

О.В. Бринзанська — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються тенденції до перегляду концепції злочинів проти людяності шляхом її доповнення ознаками діянь, що полягають у заподіянні шкоди навколишньому природному середовищу.

Встановлюється, що можливість розширення концепції злочинів проти людяності, охопивши нею заподіяння шкоди навколишньому природного середовища, базується на критиці положень Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 08 червня 1977 року та Статуту Міжнародного кримінального суду про заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу лише в контексті збройних конфліктів, а також про ознаки такої шкоди як масштабної, довготривалої та серйозної, що практично унеможливлює реалізацію норм зазначених актів.

Досліджуються процеси розробки положень про заподіяння шкоди навколишньому природньому середовищу як злочину проти людяності, що пов’язані з політикою держав або інших урядових інституцій, що спрямована на експлуатацію природних ресурсів та примусове переселення цивільного населення. За таких ознак обґрунтовується позиція, що до злочинів проти людяності, що посягають на навколишнє природне середовище, мають бути віднесені екологічна деградація, експлуатація природнихресурсів та інші діяння, що зумовлюють забруднення або знищення довкілля або зміни клімату.

Констатується, що Офіс Прокурора Міжнародногокримінального суду вивчає можливості перегляду елементів злочинів, що охоплюються юрисдикцією МКС та включення до них безпосередньо тих, що стосуються шкоди навколишньому природньому середовищу. Пропозиції, направлені до Офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду, підлягають оформленню у єдиний Програмний документ.

Підсумовуються пропозиції окремих наукових та міжнародних неурядових організацій щодо внесення змін до Статуту Міжнародного кримінального суду, до яких належать введення до концепції злочинів проти людяності ознаки нападу на навколишнє середовище або на його окремі елементи; доповнення ст. 7 Статуту МКС положеннями про вчинення діянь, визначених у пунктах «а», «b», «d», «k», шляхом заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу тощо.

Система міжнародно-правових норм та принципів – основа правового регулювання діяльності національних правоохоронних органів

В.В. Гавриленко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, запровадження передових міжнародних та європейських норм щодо функціонування органів правопорядку в українське законодавство є ключовим показником того, що країна не лише декларує стійкий курс на демократизацію усіх аспектів суспільного життя, а й вживає конкретних заходів для його реалізації. Україна досягла значних успіхів у цьому напрямку, проте залишається низка викликів, юридичний аналіз яких сприятиме подальшому наближенню вітчизняної системи правоохоронних органів до світових та європейських стандартів.

У цьому контексті одним із пріоритетних напрямків наукових досліджень є обґрунтування потреби в оновленні та вдосконаленні етичних кодексів поведінки працівників правоохоронних органів на основі міжнародних стандартів. Це завдання набуває особливої актуальності з огляду на необхідність постійного підвищення професійної етики та стандартів поведінки у правоохоронній сфері.

Такий підхід не лише сприятиме підвищенню ефективності роботи правоохоронних органів, але й зміцнить довіру суспільства до них, що є crucial для розбудови правової держави та громадянського суспільства. Крім того, це дозволить Україні продемонструвати свою відданість принципам верховенства права та захисту прав людини на міжнародній арені.

Отже, у статті досліджується система міжнародно-правових норм та принципів, що складають основу правового регулювання діяльності національних правоохоронних органів. Виділено дві групи міжнародних стандартів. До першій групи відносяться міжнародно-правові акти, у яких проголошуються права і свободи людини, в першу чергу такі, що можуть порушуватися неетичною поведінкою правоохоронців як представників державних органів. Друга групапредставляє міжнародно-правові стандарти професійно-етичної поведінки співробітників конкретного правоохоронного органу, норми яких безпосередньо вказують на належну поведінку правоохоронців у конкретній сфері правоохоронної діяльності (судової, прокурорської, поліцейської, оперативно-розшукової тощо).

Основний наголос робиться на необхідності охоплення правилами професійної етичної поведінки співробітників всіх правоохоронних органів без виключення, в тому числі таких, що законодавчо наділені спеціальними правами та компетенцією.

Міжнародні та європейські стандарти регулювання інституту викривачів

Н.С. Горобець — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено з’ясуванню особливостей міжнародних та європейських стандартів регулюванняінституту викривачів. З’ясовано, що викривачі відіграють важливу роль у виявленні порушень, які можуть завдати істотної шкоди суспільству, відповідно міжнародними та європейськими стандартами не лише захищається право кожної людини на розкриття інформації, що становить суспільний інтерес, але й права осіб, які повідомляють таку інформацію (викривачів). Встановлено, що поняття «викривач» найширше тлумачить Директива 2019/1937 ЄС та Ради ЄС про захист осіб, які повідомляють про порушення законодавства Союзу. Визначено, що стандарти захисту прав викривачів, але лише в сфері корупції, містяться в Конвенції ООН проти корупції, Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією, Цивільній конвенції про боротьбу з корупцією, серед них зокрема обов’язок держав, які приєднались до них, визначити компетентний орган(и) для повідомлень викривачів, а також можливість забезпечити їм необхідний захист. Разом з тим акцентовано увагу на тому, що Директива 2019/1937 ЄС, на відміну від зазначених актів, ширше визначає стандарти захисту прав викривачів, зокрема: поширює свою дію одночасно на приватний і публічний сектор, передбачає захист не лише осіб, які повідомляють про порушення, але й осіб, які сприяли такому повідомленню, родичів, колег викривачів тощо, а також осіб, які постраждаливід неправдивих повідомлень викривачів, що мінімізує зловживання останніми своїм статусом (захистом). Наголошено на істотній ролі практики ЄСПЛ у становленні стандартів регулювання інституту викривачів. З’ясовано, що ЄСПЛ саме поняття «викриття» детермінує як один із проявів свободи вираження поглядів, що гарантується статтею 10 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини і передбачає належний захист викривачам від свавільного втручання у реалізацію цієї свободи та помсти за наслідками її реалізації. Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що суд поступово розширює стандарти захисту викривачів, підкреслюючи їх роль у викритті порушень в різних сферах і захисті громадських інтересів.

Міжнародне гуманітарне право як результат викликів збройних конфліктів

О.І. Капітан, А.В. Саміло — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Дослідження присвячене аналізу еволюції міжнародного гуманітарного права у контексті захисту прав і свобод людини під час збройних конфліктів. Розглядається історичний розвиток правових норм, починаючи від ранніх спроб регулювання військових дій до формування сучасної системи міжнародного права.

Особлива увага приділяється трьом ключовим напрямкам розвитку міжнародного гуманітарного права: Женевському, Гаазькому та Нью-Йоркському. Детально аналізуються Женевські конвенції 1949 року та додаткові протоколи до них, які стали фундаментом для захисту жертв війни. Розглядаються Гаазькі конвенції 1899 та 1907 років, що встановили правила веденнявійни та принципи мирного вирішення конфліктів. Висвітлюється роль ООН у розвитку міжнародного права, зокрема через прийняття резолюцій та проведення міжнародних конференцій.

У роботі підкреслюється важливість створенняуніверсальних стандартів захисту прав людини та їх закріплення на рівні міжнародного права. Аналізуються ключові міжнародні документи,такі як Загальна декларація прав людини,Міжнародні пакти про права людини та європейські конвенції.

Дослідження розкриває процес інтеграції різнихаспектів гуманітарного права, що призвело до формування комплексного підходу до регулювання збройних конфліктів. Відзначається зростаюче розуміння взаємозв’язку між правами людини, правилами ведення війни та захистом цивільного населення.

Окрема увага приділяється сучасним викликам у сфері захисту прав людини під час збройних конфліктів, зокрема в контексті російсько-української війни. Розглядаються зусилля України щодо адаптації національного законодавства до умов збройного конфлікту та імплементації міжнародних норм.

Дослідження підкреслює необхідність постійного вдосконалення механізмів захисту прав людини в умовах збройних конфліктів та адаптації міжнародного права до нових реалій ведення війни. Робота має важливе значення для розуміння сучасного стану міжнародного гуманітарного права та перспектив його розвитку.

Односторонні акти держав у міжнародно-правовій системі

М.В. Ковалів, С.С. Єсімов — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті на підставі комплексного системного аналізу розглядаються односторонні акти держав у міжнародно-правовій системі. Методологічну основу склав діалектичний метод, який дозволив пізнати у нерозривній єдності та у загальній зв’язаності сутність міжнародно-правових зобов’язань держав. Актуальність дослідження зумовлена тенденціями, властивими сучасному міжнародному праву. По-перше, з розвитком інформаційних технологій і особливо з розвитком форм передачі інформації трансформується сфера діяльності держав. Їхні позиції з широкого кола міжнародно-правових питань стають відомимидедалі більшій кількості зацікавлених осіб. З одного боку, це спрощує процес ідентифікації позиції держави, коли її аналіз необхідний для міжнародно-правової кваліфікації. З іншого боку, у такій ситуації розширюються можливості щодо інтерпретації поведінки конкретної держави з погляду її згоди чи незгоди з певною правовою ситуацією. У практиці міжнародних відносин спостерігається розширення системи джерел міжнародного права. Дослідження цих джерел є необхідним для розуміння основ міжнародного права, вирішення конкретних міжнародних проблем та підвищення ефективності міжнародної співпраці. У міру накопичення практики міжнародних юрисдикційних органів, предметом вивчення якої ставали односторонні акти держав, дослідницькі акценти змістилися із встановлення сутності односторонніх актів для оцінки їх співвідношення з джерелами міжнародного права. Зазначено, що односторонні акти відіграють важливу самостійну роль в сучасній міжнародній системі, яка характеризується одночасно фрагментацією і зростаючою глобалізацією. Сучасні засоби зв’язку дозволили зробити односторонні акти одним з найбільш часто використовуваних інструментів державного взаємодії. Підкреслюється та обґрунтовується доречність і необхідність розвитку правового режиму односторонніх актів. Одно- сторонні акти держав визнаються в якості самостійних додаткових джерел міжнародного права, здатних породити міжнародно-правові норми, і їх можна знайти в розділі «джерела» багатьох провідних міжнародно-правових документів.

Екологічні виклики та економічна співпраця між Україною і ЄС: перспективи сталого розвитку

В.П. Кононенко, О.В. Чернецька, Я.Ф. Фокін — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу співробітництва між Україною та Європейським Союзом, яке розпочалося з укладення Угоди про партнерство і співробітництво у 1994 році і досягло нового рівня після підписання Угоди про асоціацію у 2014 році. Основну увагу приділено впливу цієї угоди на внутрішню та зовнішню політику України, особливо у контексті сталого розвитку та забезпечення екологічної безпеки.

Досліджується роль міжнародних угод у регулюванні екологічної політики України, зокрема принципи превентивних заходів та використання природних ресурсів у межах сталого розвитку. Незважаючи на нормативне закріплення відповідних положень у міжнародних договорах, реальна ситуація з екологічною безпекою залишається складною через конфлікт між економічнимиінтересами розвинених країн та транснаціональних корпорацій і вимогами екологічного захисту.

Окремо розглядається вплив міжнародного права на розвиток енергетичної політики України та її інтеграцію до загальноєвропейського енергетичного простору. Аналізується важливість переходу до відновлюваних джерел енергії та роль Європейського Союзу у фінансуванні та підтримці таких проєктів. Зазначається, що сталий розвиток і захист довкілля повинні стати пріоритетом у рамках реалізації політики енергетичної безпеки України.

У статті також окреслено основні виклики, з якими стикається Україна в контексті міжнародної екологічної безпеки, зокрема недостатню ефективність міжнародних організацій у визнанні та протидії екологічним злочинам. Попри це, визначається важливість співробітництва з ЄС для досягнення стабільного уповільнення погіршення екологічної ситуації.

Метаморфози визначення поняття покарання у міжнародному кримінальному праві

Е.Е. Кузьмін — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено спробі узагальнення й систематизації попередніх міркувань стосовно окреслення первинних контурів т. зв. «взаємозалежності» внутрішнього змісту та конкретних формулювань і висловів, які зазвичай наразі прийнято використовувати для позначення поняття «покарання у міжнародному кримінальному праві».

Здійснено припущення щодо мінливого характеру визначення поняття покарання у міжнародному кримінальному праві з огляду на наявне натепер у науковому обігу широке термінологічне розмаїття концептів і конструктів, що, як правило, або «розташовуються поряд», або ж «вживаються натомість».

Виявлено щонайменше вісімнадцять, певною мірою, унікальних і самобутніх словосполучень, покликаних описувати подібні до «покарання у міжнародному кримінальному праві» явища, серед яких особливе місце доволі традиційно відводиться таким специфічним синтаксичним одиницям, як власне «міжнародне покарання» та «міжнародне кримінальне покарання», ужиток яких досить типово й достатньо виразно проглядається у сучасному науково-інформаційномудискурсі.

Сформовано тезу-твердження про потенційну наявність принципової відмінності у визначенні поняття покарання у міжнародному кримінальному праві залежно від підходів до його сприйняття, зважаючи на зображений у конкретних термінах і категоріях спосіб, що знаходиться в його основі: 1) крізь призму застосування покарання до конкретних осіб («покарання міжнароднихзлочинців»); 2) шляхом осмислення покарання через категорію «неймовірних злодіянь» («покарання за міжнародні злочини»); 3) завдяки «прочитанню» його змісту з позицій органів міжнародної та національної кримінальної юстиції («покарання у праві та практиці міжнароднихкримінальних трибуналів і судів, національних та локальних інституцій»); 4) осмис- люючи його сутність, поміщуючи у певне середовище («покарання у міжнародному, транзитивному, а також перехідному контекстах»);

5) або ж з позицій і перспектив правових норм («покарання і міжнародне право, покарання та міжнародне кримінальне право»); чи їх порушення («покарання за порушення міжнародного кримінального та міжнародного гуманітарного права»).

Наголошено на доцільності подальших науковихрозвідок, спрямованих на встановлення сутності кожної з існуючих нині дефініцій задля уточнення їх змісту з метою випрацювання уніфікованого визначення поняття покарання у міжнародному кримінальному праві.

Міжнародно-правові механізми забезпечення відповідальності авіаперевізника перед пасажиром

Я.Л. Назаренко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Відповідальність перед пасажирами та вантажовласниками за шкоду, заподіяну при виконанні міжнародного повітряного перевезення, несе передусім перевізник. Зі змісту Варшавської та Монреальської конвенцій випливає, що перевізником може бути будь-яка фізична або юридична особа, яка уклала з пасажиром або відправником вантажу договір перевезення і здійснює це перевезення на відплатній основі. Для виникнення відповідальності перевізника, як сторони, яка здійснює виконання договору, потрібні підстави. Позивач, який вимагає відшкодування, повинен довести факт порушення зобов’язання своїм контрагентом, наявність та розмір шкоди, а також причинно-наслідковий зв’язок між правопорушенням та збитком. Однак відповідач (перевізник) має право доводити відсутність своєї провини та посилатися на обмеження своєї відповідальності.

Варшавська (1929 р.) та Монреальська (2009 р.) конвенції містять відносно докладні та досить ясні вказівки про відповідальність перевізника, встановлюючи підстави звільнення від неї та, в більшості випадків, обмежуючи її розмір, так званими послабленнями у режимі відповідальності повітряного перевізника.

Як і норми внутрішнього транспортного законодавства держав, норми конвенцій мають імперативний характер, що з однаковим захистом інтересів споживачів послуг, наданих транспортними організаціями, і навіть складністю технологій експлуатації транспорту, масовістю операцій та ризиками, пов’язані з використанням транспортних засобів.

У даній статті досліджується питання наскількиміжнародні конвенції та правила, що визначаютьвідповідальність пасажирів авіаперевізника, були успішно гармонізовані на міжнародному рівні та усунули проблему колізійного права, а також ступінь розвитку та ефективності цих міжнародних конвенцій та правил, норм забезпечення відповідальності авіаперевізників перед авіапасажирами.

Підсумовуючи, автор зазначає, що Монреальська конвенція покращує становище пасажирів і вантажовласників, усуває складнощі з тривалими судовими процесами, на перевагу Варшавській конвенції, яка є дещо застарілою та не відповідає реаліям сьогодення. Нова конвенція посилює конкуренцію на ринку авіаперевезень, збільшує відповідальність авіакомпаній перед пасажирами та знімає обмеження на компенсації за втрату багажу або шкоду життю та здоров’ю пасажирів, значно спрощуючи механізм її отримання.

Взаємодія міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини у контексті збройних конфліктів

Л.В. Пашинна — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, проблематика взаємодії міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини полягає у різних історичних витоках, еволюції та застосуванні цих двох галузей права. Складність взаємодії МГП та МППЛ полягає в їхній екстериторіальній дії та різних особистих сферах застосування. МГП беззаперечно поширюється на міжнародні та неміжнародні збройні конфлікти, регулюючи поведінку держав і озброєних груп, тоді як МППЛ визнане за основу права у мирний час, але також застосовується у періоди конфліктів.

Пошук точок перетину міжнародного права прав людини (МППЛ) і міжнародного гуманітарного права (МГП) в контексті збройних конфліктів є основною метою цієї роботи. Злиття цих двох правових сфер, традиційно розділених на окремі сфери відповідальності мирного і воєнного часу, набуло безпрецедентного значення в юридичному аналізі сучасних конфліктів. Поштовхом для розвитку нової парадигми стала швидка еволюція характеру війни, що характеризується появою асиметричних воєнних дій та розмиванням меж між державними і недержавнимисуб’єктами. Такі трансформації на театрі воєнних дій вимагають тонкого розуміння правовихінструментів, що застосовуються в цьомуконтексті, що підкреслює необхідність цього аналізу.

Нагальна актуальність питання підкреслюється мінливою динамікою міжнародної практики. Визнання Міжнародним Судом ООН тривалої застосовності МППЛ в умовах конфлікту і визначення МГП як lex specialis підкреслює, що правовий ландшафт перебуває в постійному русі.

В основі цього аналізу лежить складність визначення застосовності МГП - завдання, яке ускладнюється проблемами класифікації конфліктів як міжнародних або неміжнародних.

Принцип ухилення від зобов’язань - коли держави можуть тимчасово призупинити виконання певних зобов’язань у сфері прав людини - створюють додатковий рівень складності, впливаючи на тлумачення і застосування законів під час збройного конфлікту. Багато положень міжнародних конвенцій по правах людини визначають інтерес, що захищається, а потім передбачають, що будь-які обмеження повинні бути обґрунтовані посиланням на перелік цілей, який варіюється в різних статтях і різних договорах, необхідних для досягнення мети, про яку йдеться, і пропорційних її досягненню. Таким чином, МППЛ забезпечує механізм для встановлення балансу між вимогами окремих осіб та вимогами інших осіб або самої громади.

Конкурентоспроможність вітчизняних освітніх послуг на міжнародному ринку

І.Р. Фурманенко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, Україна, як країна, яка має велику кількість ефективних закладів освіти, що виховують провідних спеціалістів своєї справи, які наразі використовують свої знання у проектах по всьому світу, має бути у топ списку країн за експортом освітніх послуг у світі. З початком антитерористичної операції у 2014 році, а також з початком повномасштабних воєнних дій у 2022 році, розвиток експорту освітніх послуг в Україні знизився, а отже і місце української освітньої послуги на міжнародному ринку освітніх послуг знизилось також. Відповідний стан речей передбачає необхідність розробки механізмів і способів підвищення рівня конкурентоспроможності України на міжнародному ринку освітніх послуг, що складає актуальність та потребує дослідження. Відзначено, Україна на шляху до євроінтеграції дотримується ряду міжнародних стандартів, активно розвиває свою економіку, зокрема, у освітній сфері.

Наукова стаття присвячена дослідженню питань конкурентоспроможності вітчизняних освітніх послуг на міжнародному ринку. Визначеномісце вітчизняних освітніх послуг на міжнародному ринку та динаміку розвитку вітчизнянихосвітніх послуг на міжнародному ринку. Наведено особливості перешкод, що наразі не дають можливості належного розвитку українськимосвітнім послугам на міжнародному ринку освітніх послуг. Визначено підстави, що стимулюють розвиток вітчизняних освітніх послуг та стимулюють посилення позицій вітчизняних освітніх послуг на міжнародному ринку. Визначеноособливості, загальні характеристики і ризики конкурентоспроможності вітчизняних послуг та чинники, що впливають на конкурентоспроможність послуг. Наведено особливості конкурентоспроможності вітчизняних освітніх послуг, а також динаміку відповідної конкурентоспроможності до та під час правового режиму воєнного стану в Україні. Визначено вплив воєнного стану на розвиток конкурентоспроможності вітчизняних освітніх послуг; виокремлено негативний вплив воєнного стану на конкурентоспроможність вітчизняних освітніх послуг та шляхи виправлення ситуації на краще.

Гуманістичні засади правової системи: діалектика теорії та практики в умовах сучасних викликів

М.В. Бєлова, Д.М. Бєлов — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню принципу гуманізму як фундаментальної основи сучасної правової держави. Автор розглядає історичний розвиток концепції гуманізму від ідей античних філософів до сучасних концепцій прав людини, підкреслюючи її ключову роль у формуванні правової системи та державної політики.
У роботі аналізується поняття «принцип» та його значення в правовому контексті. Автор наголошує на системності принципів права, їх взаємозв’язку та ієрархічності, що є критично важливим для розуміння їх ролі у формуванні та функціонуванні правової системи.
Особлива увага приділяється принципу гуманізму як наскрізному елементу правової системи. Розглядаються його ключові аспекти: визнання невід’ємної цінності кожної людини, повага до людської гідності, забезпечення умов для реалізації прав і свобод, прагнення до загального блага. Автор підкреслює, що гуманізм у праві – це не лише етичний ідеал, але й практичний орієнтир для законотворчості та правозастосування.
У статті також розглядаються окремі аспекти діалектичного протиставлення гуманізму та антигуманізму, що дозволяє глибше зрозуміти динамічну природу гуманістичних принципів та їх роль у розвитку правової держави. Автор наголошує на необхідності постійного критичного перегляду існуючих норм та інститутів на предмет їх відповідності гуманістичним ідеалам.
Важливим аспектом дослідження є розгляд взаємозв’язку між рівнем моральної зрілості суспільства та реалізацією принципу гуманізму.
Автор стверджує, що у морально розвиненому суспільстві повага до прав та свобод індивіда стає органічною складовою повсякденного життя, що створює гармонійне співіснування етичних принципів та правових норм.
У висновках автор підкреслює необхідність не лише формального закріплення гуманістичних принципів у законодавстві, але й їх практичної реалізації в усіх сферах суспільного життя. Це вимагає постійного вдосконалення правової системи та державного управління з метою максимального задоволення потреб та інтересів громадян, що є ключовою ознакою справді правової та демократичної держави.

Правомірне самоствердження особи у суспільстві

І.М. Коваль — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

З’ясовано, що на вибір ціннісних орієнтирів і формування індивідуальних правових ціннісних установок впливають ряд об’єктивних і суб’єктивних чинників, тому, формування правомірного вектору поведінки людини в сучасному правовому просторі вимагає розвитку особистісних якостей людини через правову освіту, розвиток ціннісних правових орієнтацій, правової культури, правосвідомості.

Наголошено, що правосвідомість особи, як сукупність ідей, уявлень особи про позитивне право необхідно формувати на принципах взаємозв’язку і взаємодоповнення природного і позитивного права. У правовій державі і демократичному суспільстві людина повинна відчувати цю взаємодію у домінуванні загальнолюдських цінностей і принципів, що беруть початок з норм природного права, а також, антропоцентризму у нормах позитивного права. Формування правової культури окремого індивіда через усвідомлення ним призначення права, його змісту, основних ідей є запорукою поваги до права, до прав людини та сприяє формуванню ціннісного правового світогляду і розуміння принципів функціонування цивілізованого соціуму.

Зазначено, що сьогодні держава повинна піклуватися про те, щоб громадяни мали сформований належний рівень правової культури та правосвідомості, а також, важливо, щоб цей процес не був заідеологізованим, а навпаки, щоб особа відчувала, що їй ніхто не нав’язує жодних суспільних моделей та ідеалів, окрім як заохочується правомірне самоствердження.

Акцентовано увагу на тому, що правомірне самоствердження особи у суспільстві є основою її гармонійного існування в природно-правовому полі держави в межах природно-правового простору і триває протягом життя на основі засвоєння норм суспільної моралі, загальнолюдських ідеалів, усвідомлення цінності і призначення права та безумовності у дотриманні основних прав людини.

Формування правомірного вектору розвитку індивіда передбачає взаємодію основних соціальних інститутів задля розвитку правової культури, правосвідомості та правомірних соціальних установок, що сприятиме зменшенню проявів неправомірної поведінки людини.

Сучасні правові проблеми захисту здоров’я людини: від комплексних підходів до практичних рішень

Г.І. Балюк, Т.Г. Ковальчук, Е.В. Позняк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано стан суспільних відносин із захисту здоров’я людини засобами еколого-правового регулювання як важливого напряму державної екологічної політики та політики у сфері охорони здоров’я, розвитку правової практики, виявлення недоліків та прогалин у чинному законодавстві, а також внесення пропозицій щодо його вдосконалення з огляду на міжнародно-правові та європейські підходи до регулювання зазначених відносин. Отримання екологічно значимої інформації про стан здоров’я людини, здійснення інших розвідок у рамках дослідження його детермінант сприятиме розвитку механізму правового регулювання відповідних відносин в Україні.

Предметом дослідження є положення екологічного та інших галузей законодавства, а також науково-теоретичні й практичні ідеї, погляди та підходи до вирішення правових проблем захисту здоров’я людини і охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної, продовольчої, харчової безпеки, розвитку методології здійснення наукових досліджень в еколого-правовій та інших сферах. Об’єктом дослідження є суспільні екологічні та інші правовідносини, які виникають в умовах сьогодення під впливом воєнних загроз та вимог воєнного стану, а також соціально-правові передумови становлення та розвитку детермінант здоров’я крізь призму правового, зокрема, еколого-правового механізму.

Ефективність екологічного права значною мірою обумовлена реалізацію основної і найважливішої цілі - безпосереднього захисту людини та її права на життя і здоров’я в цілому та, зокрема, права на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Боротьба світової спільноти з надмірним забрудненням навколишнього середовища, розвиток раціонального використання природних ресурсів, піклування про людину та все людство є основоположними векторами розвиткуміжнародного співробітництва. В більшості розвинених країн світу вирішення проблеми забезпечення екологічної безпеки віднесено до компетенції спеціально створених владних інституцій, які визначають відповідні напрями міжнародного співробітництва, вектори розвитку. Необхідно унеможливити ігнорування природничо-наукової парадигми, згідно з якою навколишнє середовище, яке впливає на організм людини, це не тільки природа, але і все, що знаходиться поза її організмом. Увага науковців не повинна обмежуватися аналізом наслідків забрудненого середовища, але й спрямовуватися на вивчення і прогнозування змін середовища, яке оточує людину, умов існування людини та їх вплив на здоров’я людини як біосоціальної істоти. Діапазон цих змін дуже широкий - від новацій в структурі харчування до трансформацій культури і етики, розвитку правової культури, здорового способу життя на суспільному та індивідуальному рівнях. Здоров’я людини слід розглядати як комплексний соціально-економічний, екологічний і гігієнічний показник, який інтегрує демографічні, соціальні та біологічні процеси, властиві людському суспільству, відображає рівень його економічного і культурного розвитку, стан медичної допомоги, несе на собі відбиток історико-етнографічних традицій і природно-кліматичних змін.

Поряд із культурою праці, побуту, мислення, поведінки, спілкування, адаптивною культурою на сьогодні пропонується виділити і культуру здоров’я, що насправді зумовлює подальший розвиток усіх різновидів культур і має стати передумовою формування людини як цілісного індивіда, охоплюючи всі сторони життя. Збереження здоров’я нації сьогодні є соціальною необхідністю. Процес формування екологічної культури системою заходів освітньої діяльності, крім безпосередньо екологічної культури, охоплює також формування культури здорового способу життя, гігієнічних навиків, дбайливого ставлення до довкілля тощо. Не менш важливим при цьому є забезпечення збалансованого безпечного харчування всього населення. Враховуючи комплексність вказаної проблеми, необхідним є залучення до цієї роботи фахівців найрізноманітніших спеціальностей.

Поставлені завдання актуалізують питання дослідження змісту поняття «здоров’я людини», визначеного Законом України «Про систему громадського здоров’я». Законодавчого закріплення потребує термін «екологічні детермінанти здоров’я» як рівень забруднення навколишнього природного середовища (місцевості), де проживає людина: рівень забруднення поверхневих та підземних вод, земельних ділянок, атмосферного повітря тощо.

Зниження податкового навантаження як механізм стимулювання розвитку підприємництва на сільських територіях

М.Г. Дудаш — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню як теоретичнихаспектів податкового стимулювання розвиткупідприємництва на сільських територіях, так і передбачених в чинному законодавстві України преференційних норм щодо оподаткування підприємств, що здійснюють свою господарську діяльність на сільських територіях, як одного з ефективних шляхів стимулювання їх розвитку. Актуальність даного питання, особливо в умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, підтверджується як в наукових колах, так і опитуванням представників бізнесу, в тому числі мікро-, малих та середніх підприємств, проведених після початку повномасштабного вторгнення.

Окремо досліджено норми чинного законодавстваУкраїни по таким основним напрямкам податкового стимулювання розвитку підприємств на сільських територіях, що були характерними для вітчизняного законодавства в різні періоди його розвитку, як: списання та реструктуризація податкової заборгованості; зменшення ставки оподаткування окремими податками; звільнення від сплати окремих видів податків і зборів (обов’язкових платежів), запровадження спеціальних режимів оподаткування. На основі проведеного дослідження проаналізовано переваги та недоліки кожного з таких механізмів податкового стимулювання.

Виявлено, що станом на сьогодні одним з основнихпреференційних податкових режимів, притаманних для підприємств, що здійснюють свою господарську діяльність на сільських територіях, є спрощена система оподаткування, обліку та звітності. Враховуючи це, та в контексті урядових ініціатив з покладання додаткового фіскального навантаження у вигляді військового збору, зокрема, і на платників єдиного податкутретьої групи, висловлюється пропозиція збалансувати таке навантаження хоча б для частини платників податків, які здійснюють свою діяльність на найменш сприятливих сільських територіях, в тому числі територіях, що постраждали від наслідків збройної агресії російської федерації проти України, шляхом зниження ставки оподаткування єдиним податком до 2 відсотків на період дії воєнного стану та протягом декількох років після його завершення.

Аграрна політика у сфері інновацій та цифровізації агроекспорту: правові засади

Г.С. Корнієнко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті висвітлюються питання державної аграрної політки щодо розвитку інформаційних та інноваційних аграрних відносин у сфері цифровізації експорту сільськогосподарської продукції (далі - агроекспорту). З’ясовано особливості експериментального проєкту з верифікації суб’єктів агропромислового комплексу в умовах воєнного стану. Підкреслено, що верифікація агроекспортерів спрямована на розвиток аграрних інформаційних та інноваційних відносин, широке застосування цифровізації в аграрному секторі, посилення режиму законності та подолання бюрократичних перешкод на всіх ділянках агровиробничої діяльності, мінімізацію корупційного елементу в експортних аграрних відносинах. Для включення до переліку верифікованих суб’єктів агропромислового комплексу суб’єкт повинен мати спеціальну правосуб’єктність, елементами якої є: наявність статусу сільськогосподарського товаровиробника; досвід щодо експорту сільськогосподарської продукції; реєстрація у Державному аграрному реєстрі; стан фінансової стабільності; системна господарська діяльність. Визначено, що Державний аграрний реєстр є нематеріальним активом у вигляді складного цифрового об’єкта, що поєднує комп’ютерну програму та неори- гінальну базу даних. Він обліковується та адмініструється державою. Майнові права інтелектуальної власності на цей Реєстр належать державі. Реєстрація суб’єктів у Державному аграрному реєстрі створює потенційну можливість для суб’єктів агробізнесу своєчасно здійснювали подання заявок на отримання державної підтримки, а також документів дозвільного характеру, проведення власної верифікації як суб’єкта агроекспорту тощо. Цифровізація таких даних є підґрунтям для відкриття електронних аграрних ринків, зокрема цифрового агроекспорту. Враховуючи потенціал цифрової торгівлі, аргументовано доцільність підтримання подальшого наповнення та функціонування Державного аграрного реєстру, проведення верифікації агроекспортерів як передумов для подальшого становлення цифрових аграрних правовідносин. Наголошено, що цифровізація процесу аграрного виробництва є додатковим чинником для розширення ринків національної сільськогосподарської продукції. Так, завдяки запровадженню цифровізації у процес виробництва майбутній споживач сільськогосподарської продукції (незалежно від його місця знаходження у світі) потенційно може відстежувати весь процес - від вибору якісного насіння до готової продукції.

Використання водних об’єктів для рибництва: земельно-правові аспекти

С.В. Круговий — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються особливості використання водних об’єктів для рибництва з земельно-правової точки зору. На підставі аналізу положень чинного законодавства України, автором зроблено висновок про те, що рибництво та аквакультура є синонімічними поняттями. Наголошується, що для забезпечення належного правового регулювання використання водних об’єктів для рибництва необхідно враховувати зв’язок таких об’єктів з земельними ділянками, на яких вони розташовані. Стверджується, що порядок правового регулювання використання водних об’єктів для рибництва випливає з особливостей таких об’єктів, їх зв’язку з іншими ресурсами. Детально обґрунтовується, що регулювання використання лише земельного чи водного ресурсу окремо не може бути ефективним,оскільки будь-яка господарська діяльність, що стосується одного з цих об’єктів, неминуче впливає на інший. Проведено аналіз нормативних положень Земельного кодексу України, Водного кодексу України та Закону України «Про аквакультуру» щодо порядку регламентації здійснення рибництва на земельних ділянках водного фонду з розташованими на них водними об’єктами.

Автором відзначається, що норми щодо використання водних об’єктів для рибництва знайшлисвоє відображення не лишу у земельному та водному законодавстві, а також у аграрному законодавстві. Зокрема, згідно зі статтею 1 Закону України «Про аквакультуру», рибництво визначається як вид сільськогосподарської діяльності, а сільськогосподарська діяльність регулюється саме нормами аграрного права. Обґрунтовується, що у процесі правового регулювання відносин, пов’язаних з рибництвом, необхідно враховувати не лише земельне та водне право, але й норми аграрного права, що охоплюють ширше коло правовідносин, пов’язаних з веденнямсільськогосподарської діяльності. Зазначене робить правове регулювання більш комплексним та збалансованим, враховуючи всі аспек- ти використання земельної ділянки під водним об’єктом для рибництва. Практичне застосування такого комплексного підходу дозволяє забезпечити ефективне використання природних ресурсів та уникнути правових конфліктів.

Використання водних біоресурсів як чинник забезпечення продовольчої безпеки України: правові аспекти

І.Ю. Рагулін — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню правових аспектів використання водних біоресурсів в Україні та впливу їх використання на забезпечення продовольчої безпеки країни. Стверджується, що сьогодні актуалізуються питання належного правового регулювання використання водних біоресурсів. Приділено увагу розгляду як законодавчих, так і наукових підходів до питання правового регулювання продовольчої безпеки України. Наголошується на необхідності прийняття окремого закону «Про основи продовольчої безпеки України». Констатується, що продовольча політика держави повинна мати максимальний ступінь самозабезпеченості, оскільки від якості та кількості споживаних продуктів харчування залежать здоров’я нації, тривалість життя, працездатність та інтелект населення.

Розглянуто законні підстави здійснення використання водних біоресурсів. Проаналізовано вплив галузі рибного господарства на забезпечення продовольчої безпеки України та зроблено висновок, що продовольча безпека країни значною мірою залежить від стану використання водних біоресурсів. Рівень споживання риби та продуктів її переробки виступає показником продовольчого забезпечення населення, який потрібно підтримувати на рівні фізіологічного доцільного споживання. Наголошується, що сьогодні розвиток галузі рибного господарства є одним з найважливіших завдань для забезпечення післявоєнного відновлення країни. У статті визначено, що водні біоресурси в умовах сьогодення є стратегічним державним харчовим резервом. Штучне відтворення цінних видів риб направлене як на підтримку водних екосистем, так і на формування промислових запасів.

У науковій роботі автором стверджується, що сьогодні продовольча безпека держави є умовою збереження її суверенітету, підтримання високого рівня здоров’я громадян, розвитку економіки країни. Акцентовано увагу на тому, що використання водних біоресурсів є важливим для країни з точки зору забезпечення продовольчої безпеки, поліпшення економічного стану, насичення внутрішнього ринку якісними продуктами харчування, підвищення зайнятості населення і його добробуту, а також збереження біорізноманіття та ефективного використання водних і гідробіологічних ресурсів.

Історико-правові аспекти використання земельних ділянок для садівництва

М.В. Шульга, Л.В. Лейба — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В статті в межах історичного зрізу зосереджено увагу на особливостях законодавчого забезпечення становлення та розвитку використання земельних ділянок для садівництва. З огляду на те, що сучасна правова регламентація використання земельних ділянок у сфері садівництва, суттєво різниться з тією, що мала місце до початку земельної реформи в Україні, в статті проводиться аналіз нормативно-правової бази, яка стала підґрунтям започаткування означеного виду землекористування. В результаті аналізу характеризується роль садівницьких та виноградарських товариств, які ще за радянських часів були користувачами земель для колективного садівництва та виноградарства. При цьому акцентується увага на тому, що Земельний кодекс УРСР 1970 р. закріплював лише колективнуорганізаційно-правову форму садівництва (виноградарства) та містив положення, згідно з якими землі, зайняті колективними садами перебувають у постійному користуванні садівницьких (виноградарських) товариств. Земельні ділянки надавалися їм за рахунок земель запасу, державного лісового фонду, вільних земель в межах населених пунктів. Членам товариства могли бути лише громадяни, які не користувалися присадибнимиділянками і городами. Діяльність кожного товариства як юридичної особи була унормована статутом товариства, зареєстрованим у встановленому порядку. На земельних ділянках для колективного садівництва (виноградарства) члени товариства мали на колективних засадах закладати сади і виноградники та здійснювати будівництво садових будівель літнього типу.

Окрему увагу в статті приділено аналізу суспільних відносин, які формуються у сфері ведення садівництва, та які зазнали суттєвих змін у зв’язку із започаткуванням земельної реформи, а також з прийняттям Земельного кодексу УРСР 1990 р. та нової його редакції 1992 року.

В статті аналізуються також і положення чинного Земельного кодексу України, які врегульовуютьмеханізм передачі земель загального користування у приватну власність юридичної особи садівницьких товариств, досліджується у порівняльному аспекті правовий режим земель загального користування та інших категорій земель України.

Діяльність міжнародного комерційного арбітражу в Україні в умовах воєнного стану

В.М. Барановська — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, Міжнародний комерційний арбітраж є одним із найефективніших способів вирішення спорів між учасниками міжнародної торгівлі, забезпечуючи швидкість, гнучкість і нейтральність процесу. Однак діяльність арбітражу в Україні стикається з низкою нових викликів через запровадження воєнного стану в результаті широкомасштабної агресії. Військові дії призвели до значного порушення нормальної господарської діяльності, зокрема ускладнили виконання контрактів, доступ до правосуддя та реалізацію арбітражних рішень. Це породжує питання щодо можливості арбітражу ефективно функціонувати в таких надзвичайних умовах.

Тема є вкрай актуальною в сучасних умовах, коли Україна зіткнулася з масштабною військовою агресією, яка суттєво впливає на всі сфери економічного життя, зокрема на міжнародну торгівлю та правовідносини між суб’єктами господарювання. У статті досліджуються правові та практичні аспекти функціонування міжнародного комерційного арбітражу під час воєнного стану, зокрема аналізується вплив військових дій на арбітражні процедури, можливості застосуванняарбітражних рішень, а також проблеми їх виконання в умовах обмеженого правового та економічного простору.

Основну увагу приділено тому, як арбітражні інституції в Україні, зокрема Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України, адаптуються до нових реалій. Розглянуто також питання примусовості арбітражних рішень у світлі воєнних дій, санкцій, економічних обмежень та викликів для правової системи України.

Досліджено виклики, пов’язані з організацією арбітражного процесу, такими як логістичні труднощі, обмежений доступ до ресурсів і документів, а також застосування санкцій щодо сторін спору.

Окремий акцент зроблено на можливостях проведення арбітражних слухань у дистанційномуформаті та використанні сучасних технологій для забезпечення безперервності процесу в умовах воєнного стану. У статті також розглянуто перспективи адаптації арбітражу до нових реалій, включаючи можливість подання позовів щодо відшкодування збитків, завданих військовимидіями.

У дослідженні аналізуються перспективи розвиткуміжнародного арбітражу в Україні, зокрема використання цифрових технологій, проведення онлайн-слухань та адаптація арбітражного процесу до викликів воєнного часу. Окрему увагу приділено можливостям українських підприємців захищати свої права через арбітраж у міжнародних спорах, включаючи питання відшкодуваннязбитків, завданих військовими діями.

Окремі аспекти правового забезпечення ESG-стратегії на підприємстві

В.В. Долгерт — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена розкриттю з правової точки зору особливостей впровадження та застосовування на підприємстві ESG-стратегії за допомогою локальних актів підприємства.

Реалією сьогодення для України є вимушена необхідність жити та розвиватися під впливом факторів дестабілізуючого характеру. Загальносвітовою тенденцією, що покликана з поміж іншого протидіяти дестабілізуючим факторам є всеосяжне впровадження цілей сталого розвитку. Практичним відображенням впровадження таких цілей на рівні окремого суб’єкта господарювання є ESG-стратегія, через реалізацію якої вітчизняний суб’єкт господарювання не тільки зможе забезпечити дотримання ним відповідної політики держави, а й потенційно зможе вибудувати систему протистояння факторам дестабілізуючого характеру. Крім того, впровадження ESG-стратегії може сприяти повоєнному відновленню України.

Однією з цілей впровадження якої можливе в короткостроковій перспективі є ціль № 7 «Відновлювана енергія». Хоч і частково, але засобом для вирішення такої проблеми є декарбонізація. З метою впровадження на рівні підприємства процесів декарбонізації може бути застосована ESG-стратегія, оскільки вона містить в собі екологічну складову. Крім екологічної, ESG-стратегія також включає в себе економічну та соціальну компоненти - що відкриває можливості для впровадження через неї практично всіх цілей сталого розвитку.

Найбільш ефективною моделлю, що сприятиме оптимальному забезпеченню правового господарського порядку є запровадження ESG через поєднання елементів державного регулювання та саморегулювання, однак зважаючи на перенавантаженість державного апарату все ж вбачається доцільним здійснювати впровадження ESG на рівні окремого суб’єкта господарювання шляхом використання механізмів саморегулювання.

Одним із перспективних правових засобів для впровадження та застосування ESG-стратегії на рівні окремого підприємства є локальне нормотворення. Для підприємств у яких відсутня складна організаційна структура доцільно використовувати єдиний локальний акт - положення, або цілісну політику підприємства. Для підприємств, що мають складну організаційну структуру доцільно використовувати таку правову конструкцію, як внутрішньогосподарський договір.

Тенденції і перспективи розслідування справ про антиконкурентні узгоджені дії у формі схожих дій в світлі антимонопольної реформи

О.О. Дякулич — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано особливості кваліфікації та застосування Антимонопольним комітетомУкраїни (АМКУ) та судами інституту «схожих дій» (паралельної поведінки) як окремої форми антиконкурентних узгоджених дій, притягнення до відповідальності за які не вимагали прямих доказів вчинення порушення, та стандартом застосування яких слугував економічний аналіз цінової ситуації на ринку (кореляційний аналіз).

Встановлено, що інститут «схожих дій» традиційно застосовувався АМКУ на схильних до сезонних цінових коливань ринках, для яких характерною ознакою є олігопольна структура ринку чи явне цінове лідерство кількох ключових учасників (ядра) ринку, під цінові стратегії яких підлаштовувались всі інші учасники ринку. Проаналізовано, що попри усталені підходи АМКУ та судів в застосуванні інституту «схожих дій», на практиці такий стандарт доведення «картельних змов» часто критикувався практикуючими юристами і економістами, та загалом не відповідав стандартам доведення картельних змов в ЄС. Попри це, як вбачається з аналізу автора, застосування АМКУ інституту «схожих дій» загалом досягало поставлених цілей антимонопольної політики держави, яка полягала в присіканні різких цінових збурень на окремих соціально-чутливих ринках, зокрема й на ринках електричної енергії та нафтопродуктів, шляхом ініціації відповідних розслідувань справ про порушення економічної конкуренції з подальшим притягнення до відповідальності учасників «цінових картельних змов».

Автором проаналізовано подальші умови та перспективи розслідування антиконкурентних узгоджених дій у формі паралельної поведінки за наслідками подальшої гармонізації українського конкурентного законодавства з правилами конкуренції ЄС в ході другого етапу антимонопольної реформи, що покликане підвищити стандарти застосування інституту антиконкурентних узгоджених дій (та розслідування справ відповідної категорії) з одночасним вилученням з національного законодавства інституту «схожих дій».

Окремі питання державної політики у сфері релокації суб’єктів господарювання під впливом економічно-небезпечних подій

Ю.О. Єршова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В останні роки український бізнес вимушений приймати рішення щодо релокації своїх виробничих та інших потужностей у більш безпечні регіони України або за кордон. В першу чергу, релокації бізнесу напряму пов’язана з наслідками повномасштабного вторгнення російської федерації (один з різновидів економічно-небезпечних подій). Відзначимо, що наразі в Україні відсутня єдина державна політика у сфері релокації суб’єктів господарювання під впливом економічно-небезпечних подій. Це і зумовлює додаткові складності, як для самого бізнесу (бізнес не розуміє напрямки цієї політики), так і держави (через відсутність стратегічного бачення).

Стаття направлена на визначення мети державної політики у сфері релокації суб’єктів господарювання під впливом економічно-небезпечних подій та основних принципів цієї політики. Оскільки саме на цих принципах базується державна політика і вони покликані забезпечити її ефективність.

За основу принципів державної політики у сфері релокації суб’єктів господарювання під впливом економічно-небезпечних подій були взяті принципи державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, як найбільш релевантними.

В результаті дослідження визначено мету державної політики у сфері релокації суб’єктів господарювання під впливом економічно-небезпечних подій, а саме: сприяння безперервності господарської діяльності під впливом економічно-небезпечних подій шляхом переміщення виробничих і інших потужностей у більш безпечні регіони України

Було вперше окреслено основні принципи державної політики у сфері релокації суб’єктів господарювання під впливом економічно-небезпечних подій: універсальні (доцільності, адекватності, ефективності, своєчасності, оперативності, збалансованості, передбачуваності, планування та прогнозування, наукового забезпечення, прозорості та відкритості, доступності державної підтримки); спеціальні (обґрунтованості, безпеки, інтеграції, конкуренції (забезпечення конкурентної складової), сприяння територіальному розвитку, соціальної відповідальності). Також було надано характеристику кожному з цих принципів.

Поняття і елементи господарської правосуб’єктності постачальників послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів

О.І. Кулик — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Дослідження присвячено обґрунтуванню пропозицій щодо уточнення визначення поняттяі елементів господарської правосуб’єктності постачальників послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів. На підставі проведеного дослідження зроблено висновок, шо господарськаправосуб’єктність постачальників послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів - це здатність постачальників послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів бути учасниками господарських правовідносин - брати участь у правовідносинах, що виникають у сфері господарювання шляхом реалізації господарської компетенції (прав та обов’язків, що визначені законом) та господарської правоздатності (прав та обов’язків, набутих добровільно у зв’язку з необхідністю здійснення господарської діяльності, та закріплених у відповідних документах).

В якості елементів господарська правосуб’єктність постачальників послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів включає господарську компетенцію та господарську правоздатність.

Моментом виникнення загальної правосуб’єктності, постачальників послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів є державна реєстрація суб’єкта господарювання як юридичної особи, у той же час спеціальна правосуб’єктність виникне лише після отримання дозволу, оскільки діяльність постачальників послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів, допускається виключно за умови отримання дозволу на надання послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів відповідного виду, визначеного Законом України «Про віртуальні активи» (ч. 2 ст. 18) і призначення (обрання) директора (виконавчого органа).

Виявлено, що постачальникам послуг, пов’язаних з оборотом віртуальних активів притаманна виключна господарська правосуб’єктність, що передбачає вичерпний (виключний) перелік видів діяльності, яку можуть здійснювати такі суб’єкти господарювання після отримання відповідного дозволу згідно з Законом України «Про віртуальні активи». При цьому видається, що дозвіл (дозволи) на надання таких послуг є одночасно забороною займатись іншими видами господарської діяльності, крім випадків, визначених законодавством.

Сучасний стан правового регулювання господарської діяльності у сфері організації та проведення азартних ігор

Д. Куцевол — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено питанням характеристики чинного стану розвитку правового регулювання господарської діяльності у сфері організації та проведення азартних ігор. Розвиток індустрії та ринку азартних ігор в Україні, їх вплив на суспільні процеси, в тому числі і негативного характеру, швидкість нормативної реакції, податкові надходження та решта факторів, свідчить про важливість такого виду господарської діяльності в загальному економічному середовищі та необхідність її всебічного дослідження.

Визначено, що регулювання суспільних відносин цього виду господарської діяльності характеризується різноманітністю норм, які залучені до цього процесу із різних галузей права та наявністю актуальних суспільно значущих проблем, реакція на які, пов’язується із можливими змінами до законодавства. Окремою складовою цих процесів є дія військового стану в Україні і намагання суб’єктів нормативного-правового регулювання використовувати надані дискреційні повноваження у зв’язку із цим. В свою чергу, такі дії, не зважаючи на їх позитивний характер, мають ризики правозастосування, пов’язані із «юридичною чистотою» прийнятих нормативно-правових актів.

Автором досліджується сучасний стан правового регулювання господарської діяльності в сфері азартних ігор, розглядається можливість альтернативних підходів до узагальнення отриманих результатів такого аналізу, в залежності від виду господарських відносин. Визначено, що на сучасному етапі розвитку законодавства щодо азартних ігор, регулювання такої господарської діяльності може здійснюватися не тільки за допомогою спеціального законодавства, а також і індивідуально-правовими актами (Рішення Ради національної безпеки і оборони України про впровадження санкцій), що йде усупереч правовим принципам та юрисдикційному критерію походження регулятивного впливу. Зроблено висновок про необхідність врахування пріоритету законодавчих процедур перед нормативною реакцією, викликаною резонансом суспільних проблем та пропонується, зважаючи на стан розвитку грального бізнесу в Україні, застосовувати спеціальні режими господарювання.

Сучасні правові підходи до тлумачення терміну "електронна комерція": міжнародний та національний вимір

А.А. Маркулинець — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне дослідження різних підходів до визначення терміну «електроннакомерція» в контексті сучасних правових,економічних та технологічних викликів. Аналіз починається з огляду наукових поглядів на електронну комерцію, які варіюються від вузьких трактувань, що акцентують увагу на базових договорах купівлі-продажу за допомогою Інтернет-технологій, до ширших концепцій, які охоплюють всі аспекти електронної взаємодії між суб’єктами господарської діяльності, включаючилогістику, маркетинг, фінансові операції та міжнародні транзакції.

Проведено чітке розмежування терміну «електронна комерція» від суміжних понять, таких як «електронна торгівля», «електронний бізнес» яка здебільшого фокусується на продажі товарів і послуг.

Також у статті досліджено позитивні аспекти електронної комерції, такі як підвищення ефективності бізнес-процесів, зниження транзакцій- них витрат, доступ до глобальних ринків, підвищеназручність для споживачів тощо. Водночас виявлено низку негативів, серед яких: ризик крадіжки особистих даних, шахрайства з платежами та інші види кіберзлочинності.

Окремо проаналізовано нормативне регулюванняелектронної комерції на рівні міжнародного права та в Україні. Висвітлено основні законодавчі акти та їх вплив на розвиток правовідносин у сфері електронної комерції.

На основі проведеного дослідження сформульовано три ключові критерії для чіткого визначення електронної комерції, включаючи правовідносини, що виникають через електронні засоби, взаємодію суб’єктів через інтернет, та багаторівневі бізнес-процеси, а саме: базова електронна комерція, інтегрована електронна комерція та глобальна електронна комерція.

Запропоновано власне розуміння електронної комерції у виглядіформи підприємницької діяльності, яка передбачає здійснення комерційних операцій за допомогою інформаційно-телекомунікаційних засобів, охоплюючи широкий спектр процесів, зокрема укладання та виконаннядоговорів купівлі-продажу товарів і послуг, обробку платежів, логістику, маркетинг та рекламу, а також управління валютними і митними операціями під час міжнародних транзакцій, що дозволяє підвищувати ефективність бізнесу і знижувати витрати завдяки автоматизації процесів, оптимізації управління ресурсами, швидкого обміну інформацією, зниження транзакційних витрат та спрощення комунікації між учасниками ринку.

Угоди злиття і поглинання (M&A) в Україні: правове регулювання та механізм їх укладення

Є.О. Новікова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню правового регулювання угод злиття і поглинання (M&A) та механізмів їх укладення в Україні як загальновизнаних способів масштабування бізнесу. Встановлено, що відповідно до чинних нормативних положень, угоди злиття і поглинання можуть втілюватись у: реорганізаційних процедурах злиття та приєднання; встановлені контролю над підприємством шляхом набуття частки (частини частки) в статутному капіталі або акцій товариства; придбанні активів (asset deal), а також договорі позики з альтернативним зобов’язанням у межах правового режиму Дія Сіті. Констатовано неоднорідність законодавства у сфері здійснення реорганізації у формі злиття та приєднання - детальне, поетапне, узгоджене з європейським регулювання злиттів та приєднань акціонерних товариств контрастує з фрагментарним та розпорошеним законодавством щодо реорганізації інших видів господарських товариств. Підкреслюється, що незважаючи на складність та ресурсозатратність реорганізації у формі злиття та приєднання, суб’єкти господарювання послуговуються зазначеними процедурами через притаманне їм універсальне правонаступництво, що у свою чергу обумовлює податково нейтральні наслідки проведених змін.

Додатково обґрунтовується, що оборотозданість належить саме частці (частині частки) в статутному капіталі товариства, а не корпоративним правам. На основі аналізу законодавчої бази та судової практики встановлено, що договір відчуження частки (частини частки) в статутному капіталі товариства може бути: укладеним як з учасниками товариства, так і з третіми особами; як оплатним, так і безоплатним; укладеним лише щодо оплаченої частки (при цьому, законодавча заборона відчуження неоплачених часток у ТОВ спрямована на захист законних інтересів інших осіб, а не учасників товариства, які не оплатили частку); укладеним як в усній, так і в письмовій формі. Окреслено нормативні особливості набуття значного та контрольного пакетів акцій акціонерних товариств.

Систематизовано види договорів, що за своєю суттю є придбанням активів (asset deal). Обґрунтовано доцільність переходу боргів у складі єдиного майнового комплексу до його набувача.

Досліджено правове регулювання договорів позики з альтернативним зобов’язанням, що за своєю суттю є аналогом поширеного за кордоном механізму конвертованої позики. Наголошено на тому, що попри закріплений принцип свободи договору, договір позики з альтернативним зобов’язанням не може використовуватись поза правовим режимом Дія Сіті. Зроблено висновок про необхідність більш детальної регламентації укладення такого договору; змінних, що застосовуються при обчисленні належної кредитору частки; прав та обов’язків кредитора й боржника.

Господарсько-правове регулювання діяльності резидента Дія Сіті

О.А. Осінська — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню особливостей господарсько-правового забезпечення діяльності підприємства яке є резидентом Дія Сіті. На підставі проведеного аналізу зроблено висновки, що в умовах цифрової економіки можуть існувати господарські системи в яких наявні внутрішньосистемні організаційні господарські правовідносини та внутрішньогосподарські правовідносини. У внутрішньосистемних організаційних господарських відносинах їх учасники є юридично рівними, тому управління у формі координації всередині системи буде реалізовуватись на основі економічного панування, яке забезпечує взаємовигідну взаємодію між учасникамицієї системи. Резидент Дія Сіті, створений у формі товариства з обмеженою або з додатковою відповідальністю на основі господарського договору може передати повноваження виконавчого органу іншій юридичній особі. Статутом резидента Дія Сіті доцільно найбільш повно визначити вимоги до такої юридичної особи. Договір на виконання повноважень виконавчого органу резидента Дія Сіті має містити такі істотні умови: предмет, ціна, строк дії договору, фінансово-економічні показники, які мають бути досягнуті резидентом Дія Сіті в результаті управління, строки їх досягнення, умови про контроль та звітність, підстави для достроковогорозірвання договору. Перед укладенням договору про передачу повноважень виконавчого органу резидента Дія Сіті для дотримання правового господарського порядку на підставі попереднього договору сторонам доцільно організувати проведення взаємних перевірок: аудиторської, комплаєнсу, дью ділідженсу тощо. На підставі господарського договору аутсорсингу, в тому числі договору IT-аутсорсингу резидент Дія Сіті може залучати у власну господарську систему професійні, вузькоспеціалізовані компанії. Така ознака аутсорсингу як довготривалість відносин між сторонами у цих відносинах буде факультативною, оскільки вони можуть виникати для реалізації певного проекту. Цифровізація дозволяє підприємству перейти від таких організаційних форм як управління, регулювання, контроль переважно до координації, адже при цифровізації підприємством створюються цифрові структурні підрозділи та цифрові керівні органи, а основою стають цифрові (віртуальних) робочі місця.

Захист прав іноземних інвесторів під час дії воєнного стану в Україні

В.В. Пацкан — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню захисту прав іноземних інвесторів під час дії воєнного стану в Україні. Автор акцентує увагу на тому, що дана тема є актуальною на даний час у зв’язку з тим, що необхідною стане відбудова України. Війна спричинила відтік іноземних інвестицій з нашої держави. Окрім цього корупція, тиск влади, несправедливе судочинство є причинами залишення іноземними інвесторами України. Кожен інвестор хоче працювати у державі, де панує закон та справедливість, тому Україна, яка прагне членства у Європейському Союзі, повинна створити саме таку державу. Тому першочерговим завданням для неї є створення іноземному інвестору сприятливого бізнес-клімату для здійснення діяльності.

Чинне українське законодавство гарантує компенсацію і відшкодування збитків іноземномуінвестору, надаються також гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності; визначено державні гарантії захисту іноземних інвестицій. У відповідності до Закону України «Про державну підтримку інвестиційного проекту зі значними інвестиціями в Україні» держава надає підтримку великим інвестиційним проєктам. У зв’язку з введенням воєнного стану в Україні у 2024 році набув чинності Закон України щодо страхування інвестицій від воєнних ризиків. Кабінетом Міністрів України створено кредитне агентство, яке здійснює страхування інвестицій. Хоча війна зробила Україну непривабливою для іноземного інвестора, проте влада вживає усі можливі заходи щодо покращення інвестиційного клімату в державі.

Автор звертає увагу на необхідність вивчення та переймання досвіду успішних в цьому плані держав. Для прикладу, Австралія пропонує доволі хороші умови іноземним інвесторам - послідовне економічне зростання, висококваліфікована робоча сила, стратегічне розташування, ефективне управління та судова система, хороша інфраструктура. Мексика так само є привабливою для іноземного інвестора, створено бізнес-центр «Investin Mexico» для сприяння інвесторам.

Війна - каталізатор позитивних змін в державі, а після її закінчення важливим завданням є відбудова України, тому зусилля усіх гілок влади мають бути спрямовані на подолання усіх перешкод для ефективної роботи іноземного інвестора в нашій державі.

Організації розширеної відповідальності виробника як неприбуткові організації

О.О. Саліхов — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У зв’язку з прийняттям Закону України «Про управління відходами», в складі суб’єктів адміністративних правовідносин вперше в Україні виникає такий особливий суб’єкт вказаних правовідносин як організація розширеної відповідальності виробника.

В Європі вказані організації функціонують вже не одне десятиліття в той час як в Україні їх діяльність лише розпочинається.

З цього приводу слід зазначити, що роль держави, яка здійснює контроль за діяльністю таких суб’єктів господарювання на її території завжди є досить важливою. Цей контроль, управлінський вплив на діяльність тих чи інших суб’єктів господарської діяльності досить часто залежить не лише від напрямів їх діяльності, але й від їх організаційно-правових форм, їх прибутковості чи неприбутковості, що визначає їх податковий статус, формує певну модель взаємодії з контролюючими органами.

В даній статті проаналізовано підхід українського законодавця до визначення організацій розширеної відповідальності виробника в України як неприбуткових організацій, зазначено про ряд проблем правового характеру, які можуть виникнути у майбутньому у зв’язку з функціонуванням ОРВВ виключно як неприбуткових організацій.

Також вказано, що законодавство про управління відходами, в тому його вигляді, який воно має на сьогодні, є новим для нашої держави, оскільки воно стало результатом гармонізації українського законодавства із законодавством ЄС, що, відповідно, передбачає його адаптування до особливостей роботи державних органів, існуючих бізнес-процесів та ділових практик в Україні.

Вказане викликає необхідність вирішення окремих питань, які в іншому разі, можливо б, і не були підняті.

Одним із цих питань є неприбутковість ОРВВ, яку автор статті вважає результатом не виваженогопідходу законодавця до вирішення окремих проблем діяльності ОРВВ в України, з огляду на що пропонуються: внесення змін до окремих законодавчихактів, що регулюють сферу управління відходами в України, зміна статусу ОРВВ з неприбуткових на прибуткові, що, на думку, автора, дозволить більш ефективно будувати систему управління відходами та досягати цільовихпоказників з відновлення та рециклінгу відходів в Україні за участі організацій розширеної відповідальності виробника та відповідно до провідних Європейських практик.

Проблемні аспекти покриття витрат, пов’язаних з провадженням у справах про банкрутство

В.А. Філатов — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню проблемних аспектів, які виникають на практиці стосовно формування, здійснення і відшкодування витрат, пов’язаних з провадженням у справах про банкрутство малих та середніх підприємств, та розроблення пропозицій щодо їх (проблемних аспектів) усунення. Особливу увагу приділено аналізу чинного законодавства України про неплатоспроможність, виявленню його недоліків у частині регулювання складу витрат у справах про банкрутство, механізмів оплати цих витрат та визначення джерел їх покриття. Автори доводять, що можливість застосування процедур банкрутства, об’єктивна оцінка ефективності їх виконання, а також незалежність арбітражного керуючого значною мірою залежать від забезпечення належного фінансування витрат, пов’язанихіз провадженням у справах про банкрутство.

Виділено особливості застосування процедур банкрутства у ситуаціях, коли у боржника відсутні активи, достатні для покриття витрат, пов’язаних з провадженням у справі. Пропонується впровадження нової спрощеної процедури ліквідації, яка передбачає мінімальні строки її застосування та зниження витрат на її проведення. Така процедура має потенціал значно зменшити фінансовий тиск на боржників та спростити процедуру для арбітражних керуючих.

Обґрунтовано актуальність і необхідність термінового вдосконалення нормативного регулювання витрат, пов’язаних із провадженням у справах про банкрутство, а також комплексного забезпечення боржників ефективними правовими інструментами для врегулювання їх зобов’язань у стані неплатоспроможності. На основі проведеного дослідження розроблено практичні рекомендації щодо внесення змін до законодавства про неплатоспроможність. Ці пропозиції включають унормування переліку витрат, удосконалення механізмів авансування витрат, запровадження більш ефективних способів покриття витрат, а також гарантування своєчасної оплати витрат, пов’язаних з провадженням у справах про банкрутство.

Таким чином, стаття спрямована на сприяння подальшому вдосконаленню законодавства України про банкрутство, що сприятиме підвищенню його ефективності та забезпеченню більшої правової визначеності для всіх учасників процесу банкрутства.

Характеристика правового статусу фізичної особи – підприємця

В.О. Цимбал — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються особливості правового статусу фізичної особи-підприємця під час здійснення підприємницької діяльності. Актуальність дослідження полягає в тому, що ФОП є найбільш популярною формою ведення бізнесу в Україні, зважаючи на досить просту процедуру реєстрації, низькі витрати на адміністрування, можливість використовувати спрощену систему оподаткування Метою статті є визначення основних характеристик правового статусу фізичної особи-підприємця. Розглянуте трактування поняття фізичної особи-підприємця в юридичній літературі.

Встановлено, що правовий статус фізичної особи-підприємця - це такий її юридичний статус, яким засвідчується право громадянина на заняття підприємницькою діяльністю, зокрема: самостійною, систематичною, ініціативною, на власний ризик господарською діяльністю, яка здійснюється підприємцем для досягнення певних економічних та соціальних результатів і отримання прибутку. Розглянуто основні нормативно-правові акти, якими регулюється діяльність фізичних осіб-підприємців в Україні, зокрема це Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Податковий кодекс України, Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», укази Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови Кабінету Міністрів України. Проаналізовані особливості реєстрації ФОП, основні права та обов’язки.

Визначені особливості оподаткування діяльності фізичної особи-підприємця, зокрема встановлені особливості загальної та спрощеної системи оподаткування. Загальна система оподаткування передбачає сплату податку на доходи фізичних осіб за прогресивною шкалою, а також військового збору та єдиного соціального внеску. Спрощена система оподаткування поділяється на кілька груп, кожна з яких має свої обмеження щодо обсягу доходів та кількості найманих працівників. Найбільш популярною є друга група, яка дозволяє вести бізнес без найманих працівників та з обмеженням доходу до певної суми. Коротко описано, як початок повномасштабного вторгнення та воєнний стан вплинули на діяльність фізичних осіб-підприємців.

Штраф як вид відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій: новели конкурентного законодавства України та огляд практики АМКУ

Т.І. Швидка, А.А. Лозова — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу положень, у тому числі новел, українського конкурентного законодавства щодо визначення розміру штрафу, що накладається за вчинення антиконкурентних узгоджених дій.

У статті проаналізовані окремі положення українського законодавства, зокрема, Закону України «Про захист економічної конкуренції» та Порядку визначення розміру штрафу, що накладається за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затвердженого Розпорядженням АМКУ від 14 грудня 2023 року № 22-рп.

У науковій роботі розглянуто наступні питання:які обставини беруться до уваги під час визначення розміру штрафу; які існують етапи визначення розміру штрафу. Проаналізовано положення конкурентного законодавства, що регламентують механізми: 1) визначення базового розміру штрафу; 2) коригування розміру штрафу з урахуванням обставин, що беруться до уваги під час визначення розміру штрафу та збільшують або зменшують розмір штрафу порівняно з базовим розміром штрафу; 3) визначення граничного розміру штрафу. Наведена практика Антимонопольного комітету України на підтвердження тез, висловлених у даній роботі.

Авторками акцентовано увагу на тому, що затвердження Порядку вирішило одну з існуючих проблем правового регулювання у даній сфері, а саме - визначило чіткий алгоритм розрахування розміру штрафу за вчинення антиконкурентних узгоджених дій. Проте даним правовим актом досі необмежена свобода розсуду АМКУ при визначенні базового розміру штрафу, що має наслідком існування вірогідності спроб впливу на уповноважених представників антимонопольних органів із метою зменшення розміру призначуваних штрафних санкцій.

На підставі аналізу приписів Порядку, Закону України «Про захист економічної конкуренції» та Рішень АМКУ Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу авторками було зроблено висновок щодо недосконалості положень вищезазначеного Порядку у частині правового регламентування механізму зменшення базового розміру штрафу за наявності обставин, передбаченого ним. Вирішення даної проблеми сприятиме співпраці суб’єкта господарювання, який вчинив або погодився вчинити антиконкурентні узгоджені дії з органами Антимонопольного комітету України.

Ураховуючи все вищезазначене, запропоновано внести зміни до конкурентного законодавства України, у тому числі, до Порядку визначення розміру штрафу, що накладається за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затвердженого Розпорядженням АМКУ від 14 грудня 2023 року № 22-рп.

Використання негласного співробітництва у протидії корупційним злочинам: проблемні питання судової практики

Р.Ю. Вовчок — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, під час розслідування корупційних злочинів зазвичай виникає потреба у проведенні негласних слідчих (розшукових) дій з огляду на специфіку корупційних кримінальних правопорушень, значний рівень їх латентності, вчинення в умовах конспірації, а також статус суб’єктів цих деліктів, які в певних випадках обізнані із методами роботи правоохоронних органів.

У статті досліджено проблемні питання судової практики використання негласного співробітництва у кримінальних провадженнях щодо корупційних злочинів.

Встановлено, працівники правоохоронних органів під час залучення до конфіденційного співробітництва у кримінальних провадженнях щодо корупційних злочинів зіштовхуються з труднощами, пов’язаними з: 1) ризиками розкриття інформації про осіб, які здійснюють негласне співробітництво; 2) ризиками провокації вчинення корупційного злочину; 3) процесуальним оформленням згоди особи на залучення до негласного співробітництва при проведенні НСРД та рішення уповноваженого органу.

Зазначені проблемні питання по-різному вирішуються в оперативній, слідчій та судовій практиці і свідчать про те, що під час протидії корупційним злочинам досі залишаються виклики, які потребують зусиль як правозастосовних органів, так і науковців, спрямованих на їх розв’язання.

Надзвичайно важливо під час протидії корупційним злочинам з використанням інституту негласного співробітництва не допустити провокації кримінального правопорушення з боку особи, залученої до конфіденційного співробітництва.

Незважаючи на те, що існують підстави для не визнання обов’язковості письмової згоди особи на залучення її до конфіденційного співробітництва та проведення НСРД у кримінальних провадженнях щодо корупційних злочинів все ж наявність такої згоди може слугувати певним аргументом на користь відсутності провокації з боку особи, залученої до конфіденційного співробітництва та визнання доказів допустимими.

Організація та здійснення судового контролю на етапі досудового розслідування у зарубіжних країнах

Б.Ю. Головко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У науковій статті розглянуто особливості організації та проведення судового контролю за попереднім слідством у європейських країнах. Визначено, що судовий контроль в історичній ретроспективі сягає часів Середньовіччя, відтак має тривалий практичний досвід застосування. Встановлено, що у національних правових системах країн Європи судовий контроль організованийпо-різному, тому в науковій літературі підтверджується існування двох типів моделей судового контролю залежно від призначення судового контролю у кримінальному процесі.

Перший тип моделей характеризується наявністю у представників судової влади, які уповноважені здійснювати судовий контроль за досудовим розслідуванням, слідчих функції та повноважень у сфері здійснення слідчих дій. Другий тип моделей судового контролю у європейських країнах організований таким чином, що представники судової влади у досудовому розслідуванні наділені повноваженнями, які обмежені вирішенням питань, пов’язаних із контролем за дотриманням прав і свобод учасників досудового розслідування, без вирішального впливу на хід досудового розслідування.

Проаналізовано особливості спеціалізації суб’єктів, які здійснюють функції судового контролю та визначено, що вони поділяються на судові органи, що невідокремлені від загальних судів (в них відсутня спеціалізація); судові органи, в яких наявні окремі посади слідчих суддів в загальних судах; спеціалізовані судові органи.

Встановлено переваги та недоліки моделей першого та другого типу організації судового контролю за досудовим розслідуванням у європейських країнах. Переваги моделей першого типу полягають у економічності організації судового контролю, моделі другого типу характеризуються вищим ступенем якості захисту прав і свобод особи у досудовому розслідуванні через виключну спеціалізацію представників судової влади. Визначено, що особливості нормативно-правового регулювання судового контролю за досудовим розслідуванням в Україні дозволяють зробити висновок про віднесення її до другого типу моделей. Залежно від ступеня спеціалізації українська модель судового контролю передбачає наявність в системі судів загальної юрисдикції посади слідчого судді.

Особливості застосуванням безпілотного літального апарату в ході огляду місця події під час розслідування порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту

А.А. Гунько — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті висвітлено процесуальні та тактичні особливостей огляду місця події під час вчинення дорожньо-транспортної пригоди із застосуванням безпілотного літального апарату. Для досягнення цієї мети розкрито криміналістичні особливості проведення огляду місця події під час досудового розслідування злочинів порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту на кожному з етапів - підготовчому, робочому та заключному. Досліджено сучасний стан та перспективи застосування органами та підрозділами Національної поліції безпілотних літальних апаратів під час проведення огляду місця дорожньо-транспортної пригоди. Наведено преваги застосування безпілотного літального апарату під час проведення огляду місця дорожньо-транспортної пригоди, визначено поняття безпілотного літального апарату, охарактеризовано способи та тактичні методи використання безпілотного літального апарату. Надано науково-практичні рекомендації щодо порядку фіксації за допомогою безпілотного літального апарату злочинів щодо порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту в ході огляду місця події. Зроблено висновки, що використання безпілотного літального апарату у діяльності слідчого під час розслідування дорожньо-транспортних пригод є правомірним та надає значно більше переваг, аніж використання інших методів фіксування, як-то вимірювання ручною чи лазерною рулеткою, фотографування чи відеофіксація за допомогою фотоапаратів чи відеокамер. Використання БПЛА під час проведення огляду місця події значно зменшує час його проведення, при цьому забезпечуючи можливість отримати якісний і достатній доказовий матеріал.

Методологічні засади криміналістичної характеристики крадіжки культурних цінностей із культових споруд

Ю.М. Гусєв — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Метою даної статті є науковий аналіз методологічних засад криміналістичної характеристики крадіжок культурних цінностей із культових споруд.

Показано, що криміналістична характеристика крадіжок культурних цінностей із культових споруд є груповою (особливою) характеристикою. Вона, крім криміналістичних ознак крадіжки, має містити особливі ознаки, що стосуються предмету безпосереднього замаху - культурних цінностей, а також місця їх перебування на час вчинення крадіжки - культової споруди.

Зроблено висновок, що криміналістична характеристика крадіжок культурних цінностей із культових споруд може подаватися у вигляді описів, таблиць, схем, графіків, комп’ютерних програм, типологій тощо. В основі такої характеристики мають лежати ймовірно-статистичні та кореляційні зв’язки між її елементами. На думку автора для дослідження крадіжок культурних цінностей із культових споруд найбільш продуктивним буде подання криміналістичної характеристики у вигляді опису, типології та аналізу фаз злочинної діяльності, що дасть змогу найбільш повно описати та подати найсуттєвіші ознаки елементів криміналістичної характеристики крадіжок культурних цінностей із культових споруд.

Показано, що функції криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень є багатограннішими ніж проста спрямованість на висунення версій щодо кримінального правопорушення вчиненого в умовах неочевидності.

На думку автора, критикам «непрактичності» криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень потрібно поглянути у бік функцій, які виконує така характеристика у криміналістиці в цілому та криміналістичній методиці, зокрема. Такі функції вже виділені, це: прикладна (типові ознаки елементів і зв’язки між ними можуть використовуватися під час розкриття і розслідування кримінальних правопорушень); пізнавальна (інформація про ознаки кримінального правопорушення допомагає суб’єкту його пізнання - працівникам оперативного підрозділу, слідчому пізнавати об’єкт, тобто кримінальне правопорушення); заміщення (криміналістична характеристика може розглядатися як інформаційна модель, що заміщує «оригінал», допомагаючи його пізнавати); інформаційна (криміналістична характеристика не лише відображає вихідну інформацію про об’єкт пізнання, але й допомагає отримувати про нього нову інформацію); прогностична (інформація, що міститься у криміналістичній характеристиці допомагає робити прогнози, про можливу серію злочинів, про обставини, що можуть їх супроводжувати тощо); організаційно-методична (криміналістична характеристика зорієнтовує слідчого на обрання найбільш доцільних засобів розслідування правопорушення, на оптимальну організацію такого розслідування).

Діяльність з виявлення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень

А.А. Жуков — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Метою статті є науковий аналіз діяльності з виявлення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень. Така діяльність є специфічним видом професійної суспільно корисної діяльності, що здійснюється суб’єктами (слідчим, дізнавачем, співробітником оперативного підрозділу, детективом тощо) з метою встановлення істини, на основі процесуального доказування у кримінальних провадженнях.

Доведено, що на даний час у криміналістиці ще триває побудова цілісної, логічно несуперечливої, розвернутої системи наукового знання, що характеризує діяльність з виявлення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень.

Підсумовано, що успішне виявлення кримінальних правопорушень може бути здійснено лише тоді, коли суб’єкт діяльності дотримується принципів забезпечення необхідної результативності. Для успішної реалізації таких принципів необхідні не лише криміналістичні знання, а й створення певної цілісної системи виявлення кримінальних правопорушень. Запропонована структура виявлення кримінальних правопорушень, що може стати теоретичною основою такої системи.

Автор дійшов висновку, що у криміналістиці розкритим кримінальне правопорушення вважається за умови встановлення істотних для вирішення провадження фактичних обставин, а також особи, яка вчинила це правопорушення. Розкриття злочину не є чимось відокремленим від розслідування або таким, що доповнює його, а має розглядатися як його інформаційно-пізнавальний, технологічний аспект, який виділяє комплекс криміналістичних операцій, методів, прийомів і засобів для послідовного, поетапного вирішення стратегічних і тактичних завдань досудового розслідування кримінальних правопорушень.

Показано, що структура діяльності з розслідування кримінальних правопорушень включає такі основні елементи: суб’єкт діяльності (ухвалює усі рішення про проведення тих чи інших процесуальних дій); функції суб’єкта діяльності (основною визнається пошуково-пізнавальна); мета діяльності (встановлення істини у кримінальному провадженні і створення відповідних умов для правильного застосування закону); процесуальні завдання, які вирішуються у формі тактичних (розкриття злочину, викриття винних, забезпечення відшкодування шкоди спричиненої правопорушенням тощо); загальний об’єкт діяльності (пізнання суб’єктом діяльності події з ознаками кримінального правопорушення); предмет діяльності (криміналістично значуща інформація).

Проаналізовано механізм безпосереднього здійснення діяльності з виявлення розкриття та розслідування кримінальних правопорушень. Констатовано її пошуково-пізнавальний, задачний, ситуативний та інколи невідкладний характер.

Доведено, що з погляду криміналістики, встановити істину під час діяльності з виявлення, розкриття і розслідування кримінального правопорушення означає мисленево відтворити (за зібраними фактичними даними) досліджувану подію в її суттєвих юридично значимих рисах, з подальшим відображенням її мисленевої моделі-образа у відповідних процесуальних документах.

Зроблено висновок, що ефективна, тобто швидка, раціональна, якісна та продуктивна діяльність з виявлення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень неможлива без належного її організаційного забезпечення, під яким розуміється створення необхідних умов (передумов) оптимального досягнення суб’єктом мети цієї діяльності.

Новий погляд на моделі досудового розслідування на основі інформаційно-технологічного забезпечення

А.С. Крижановський — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто нові погляди на моделі досудового розслідування. Стаття містить теоретичні пропозиції щодо оптимізації та раціоналізації досудового розслідування як основної стадії в кримінальному процесі України на основі змін, що відбуваються в умовах цифрової трансформації суспільства. Методологічні основи моделювання досудового розслідування у кримінальних справах включають критерії (елементи) індивідуалізації моделі: цілі та завдання досудового розслідування; місце у організації кримінального судочинства; початковий момент розслідування у кримінальній справі; структурна побудова досудового розслідування; організаційно-правове становище органів і посадових осіб, які здійснюють діяльність з розслідування. Зазначено, що кризові явища в сучасному досудовому розслідуванні у кримінальних справах обумовлені обставинами, які, у свою чергу, визначають потребу в реформуванні: побудова досудового розслідування не повною мірою співвіднесена з історичним розвитком і тенденціями зближення обвинувального та змагального типів кримінального процесу; відсутній єдиний підхід держави та наукової спільноти до визначення оптимальної конструкції досудового розслідування у кримінальних справах, що відповідає не лише можливості протистояти сучасній криміналізації суспільства, а й стимулює подальше самовдосконалення; у досудовому розслідуванні спостерігаються організаційні та процедурні протиріччя між формами; змішання функцій кримінального переслідування, розкриття та розслідування злочинів, вирішення кримінальної справи та судового контролю; конкуренція розшукових і змагальних засад на даному етапі розслідування у кримінальній справі. Досудове розслідування з його завданнями щодо встановлення обставин скоєного злочину, письмовим оформленням усіх доказів, зібраних внаслідок проведення слідчих дій, формує слідчу модель кримінального процесу. Зміст слідчої моделі пов’язаний з тим, що досудове розслідування ґрунтується на письмовому документообігу де провідну роль грає слідчий.

Обставини, що підлягають встановленню під час розслідування незаконного зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом

В.В. Куций — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У науковій статті розкривається питання виокремлення та характеристика обставин, що підлягають встановленню під час розслідування незаконного зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом. В результаті ґрунтовного дослідження, аналізу публікацій науковців криміналістів та процесуалістів, з’ясовано, що на сучасному етапі розвитку, вказане питання залишається не достатньо дослідженим. Виокремлені позиції науковців які визначають, що розроблення окремих методик розслідування кримінальних правопорушень повинно починатися з визначення кола завдань і обставин, що підлягають встановленню.

В результаті аналізу вчених-криміналістів та загальновизнаних обставин, які підлягають встановленню доведено, що до обставин, які необхідно з’ясувати у ході виявлених протиправних дій пов’язаних з незаконним водним добувним промислом слід віднести: подія незаконного водного добувного промислу в частині наявності криміналістично значимих ознак правопорушення передбаченого ст. 249 КК України (час, місце, обстановка готування, вчинення, приховування; знаряддя, засоби та спосіб застосування; особа злочинця, мотиви та мета), як першочергової, оскільки своєчасна та об’єктивна оцінка аналізованої ситуації дозволяє оперативно і правильно прийняти відповідні організаційні рішення щодо початку досудового розслідування, що позитивно вплине на наступний етап; винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення (головне - чи підпадають ознаки вчиненого діяння під нормативно-правові заборони вилову; які саме вимоги були порушені при здійснені вилову риби); вид і розмір завданої істотної шкоди за результатами вчинення незаконного вилову риби; розмір матеріальної шкоди завданої довкіллю протиправним діянням; встановлення свідків події, а також обставин, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення (наявність спільників, груповий характер, масовий вилов риби тощо).

З’ясування виокремлених у науковій статті обставин, сприяє належній подальшій організації розслідування незаконного зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.

Використання електронних доказів в кримінальному процесі зарубіжних країн

Л.М. Ніколенко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

В статті проаналізовано особливості використання електронних доказів в кримінальному процесі зарубіжних країн. Підкреслено, що на теперішній час електронні докази стали незамінними для кримінальних розслідувань і судовихпроцесів у всьому світі. Наголошено на важливості правового регулювання кримінально-процесуальної форми цифрових технологій. Неналежний характер такого регулювання тягне за собою певні правові наслідки, в тому числі визнання електронних доказів неналежними або недопустимими.

Проаналізовано досвід деяких зарубіжних країн в сфері визнання та використання електронних доказів (США, Великої Британії, Китайської Народної Республіки та країн Європейського Союзу). Доведено, що кожна держава будує власний шлях та підхід до включення таких доказів у свої правові системи залежно від правових традицій, технологічної інфраструктури та міркувань конфіденційності.

З аналізу процесуальних кодексів відзначено, що процесуальна наука розробляє теорію щодо електронних доказів за галузевим принципом. Підкреслено, що в їх основі знаходятьсязагальні цифрові технології, тому це надає можливість вироблення єдиних міжгалузевих правил використання електронних доказів у будь-якому процесі.

Визначено, що в англосаксонській правовій системі відсутнє чітке розмежування доказів на види. Доказове право будується на типових проблемних ситуаціях.

Проаналізовано законодавство США, яке регулює використання електронних доказів у кримінальному процесі. Зазначено, що умовою їх прийняття є його автентичність та релевантність справі.

Зазначено, що у Великій Британії на всі електронні докази поширюються ті самі правила та закони, що застосовуються до документальних доказів.

Проаналізовано законодавство Європейського Союзу, яке регулює електронні докази та дозволяє посилити співпрацю між державами-членами в сфері використання електронних доказів.

Підкреслено, що держави продовжують адаптуватися до епохи цифрових технологій, розробка надійної правової бази та міжнародної співпраці будуть мати важливе значення для забезпечення ефективного та справедливого використання електронних доказів у прагненні до справедливості.

Забезпечення прав потерпілих під час розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань)

Ю.В. Пирожкова, Н.В. Верлос, О.В. Мельковський — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розглянуті окремі питання забезпечення прав потерпілих під час розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань). Наголошується, що теоретико-прикладні дослідження сучасної криміналістики сфокусовані на пошуку оптимальної методики розслідування злочинів, вчинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань). Підкреслено, що у структурі кримінальних правопорушень, що вчиняються членами молодіжних неформальних груп (об’єднань), друге місце займають кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я, з них майже третина тяжкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження, оскільки групове насильство відрізняється більшою жорстокістю, ніж одиничне, при цьому у всіх кримінальних провадженнях насильницькі злочини неформали вчиняли у групах. При цьому, бракує праць присвячених захисту прав потерпілих під час розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань). Предметом дослідження стали підходи до розуміння механізмів ефективності забезпечення прав та законних інтересів потерпілих, зокрема проаналізовано прогалини у законодавстві, що суттєво ускладнюють, а іноді унеможливлюють їх ефективний захист. Аналіз міжнародних правових принципів і стандартів дозволив виокремити комплекс заходів, за допомогою яких вбачається можливим реалізація підходу, орієнтованого на потерпілого при розслідуванні досліджуваної категорії злочинів: інформованість та надання першочергової правової, соціальної та медичної допомоги (зокрема, надання постраждалим особам інформації стосовно їх процесуальних прав, в тому числі на захист та отримання компенсації, а також можливості звернення до спеціалізованих служб підтримки, надання інформації про заходи, які можуть бути застосовані правоохоронними органами для захисту від залякування); фізичний та психологічний захист потерпілих; спеціальна тактика допиту та мінімізація повторної віктимізації (зокрема, слідчим мають враховуватися вікові та психологічні особливості, стан здоров’я та місце проведення допиту (вдома у потерпілого, у закладі охорони здоров’я, де він проходить лікування або у кабінеті слідчого)); використання аудіовізуальних записів для мінімізації допитів; забезпечення відшкодування шкоди.

Процесуальне рішення детектива про початок досудового розслідування: окремі проблемні питання

М.-М.А. Скречко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено проблемам, пов’язаним із правовою регламентацією прийняття процесуального рішення детектива про початок досудового розслідування. Зауважено, що хоча законодавцем і не визначено прийняття окремого процесуального рішення детектива про початок досудового розслідування, все ж таке рішення отримує втілення (обволікається) не у процесуальному документі, а в процесуальній дії - внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Окреслено проблему неналежного законодавчого регулювання взаємодії між детективом та керівником підрозділу детективів щодо прийняття вказаного процесуального рішення. Досліджено відомчі акти БЕБ та НАБУ у взаємозв’язку із нормами КПК України, на підставі чого зроблено висновок, що прийняттю процесуального рішення детектива про початок досудового розслідування передує доручення керівника підрозділу детектива розглянути заяву, повідомлення про вчинення кримінального правопорушення в порядку ст. 214 КПК України (хоча таке доручення прямо не передбачене в КПК України). Окремо звернуто увагу на невизначеність законодавцем такої взаємодії і у разі самостійного виявлення ним ознак вчинення кримінального правопорушення, у зв’язку з чим розглянуто можливі варіанти такої процесуальної взаємодії: а) самостійне внесення детективом відомостей до ЄРДР з невідкладним повідомленням керівника органу прокуратури про це; б) повідомлення детективом керівника підрозділу детективів про самостійне виявлення ознак кримінального правопорушення без самостійного внесення таких відомостей до ЄРДР. Обґрунтовано думку, що саме останній варіант взаємодії є вірним. Продовжено наукову дискусію щодо проблематики, пов’язаної із буквальним трактуванням КПК України щодо обов’язку детектива внести відомості до ЄРДР на підставі поданої заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення безвідносно до їх змісту. Проаналізовано актуальну практику слідчих суддів, на основі чого висвітлено сформовані підходи до розуміння підстав для прийняття процесуального рішення про початок досудового розслідування на підставі заяв, повідомлень про вчинення кримінального правопорушення. Запропоновано шляхи вирішення окреслених проблемних аспектів шляхом внесення змін до КПК України.

Правові наслідки проголошення стороною захисту заяви про провокацію злочину: науковий та практичний аспекти

С.О. Шульгін — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті проведено дослідження правових наслідків проголошення стороною захисту заяви про провокацію злочину. На підставі аналізу практики Європейського суду з прав людини та Верховного Суду сформульовано думку про те, що проголошена стороною захисту заява про вчинення злочину в результаті провокації породжує відповідні обов’язки як для сторін захисту та обвинувачення, а також суду.

Проаналізовано, що у результаті впливу прецедентної практики Європейського суду з прав людини почала формуватись практика Верховного Суду щодо позиції сторони захисту про провокацію злочину, за якою суперечність позиції захисту, тобто коли заявник заперечує факт вчинення ним злочину та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення є підставою для відмови судом у перевірці такої заяви з наведенням у рішенні відповідних мотивів.

На підставі дослідження принципу змагальності сторін у кримінальному провадженні обґрунтовано тезу про те, що саме сторона захисту зобов’язана доводити наявність провокації, вказувати які факти і обставини це підтверджують з посиланням на конкретні докази, досліджені в судовому засіданні.

У свою чергу прокурор, підтримуючи публічне обвинувачень, окрім обставин визначених у ст. 91 КПК України, керуючись стандартом доказування «поза розвиним сумнівом», зобов’язаний довести відсутність провокації злочину. Не доведення «поза розумним сумнівом» відсутності провокації дорівнює доведеній її наявності та спричиняє правові наслідки у вигляді постанов- лення виправдувального вироку судом.

Доведено, що коли одним із аргументів сторони захисту була наявність провокації злочину, суд зобов’язаний належним чином оцінити як аргументи сторони захисту, так і аргументи сторони обвинувачення щодо наявності або відсутності такої провокації.

За результатами аналізу рішень Верховного Суду у яких суди нижчих інстанцій не надали оцінки доводам сторони захисту про провокацію, або формальна здійснили їх оцінку формально, зроблено висновок про те, що це є істотним порушенням вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Особливості теоретичних підходів до категорії "зловживання правом" у країнах англо-американської правової сім’ї

Д.О. Єрмоленко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджуються особливості теоретичнихпідходів до розуміння категорії «зловживання правом» у країнах англо-американської правової сім’ї, передусім у Великій Британії і США. Зокрема, за допомогою використання сукупності філософсько-світоглядних, загальнонаукових, спеціально-наукових методів (передусім, порівняльно-правового, історико-правового, нормативного, функціонального) та принципів наукового пізнання: досліджено еволюцію теоретичних уявлень про зловживання правом, їх закріплення у законодавстві та практичну реалізацію у окремих державах англо-американської правової сім’ї; виявлено особливості юридичної термінології, що вживається у законодавстві та судовій практиці Великої Британії і США для визначення зловживання правом; встановлено характерні особливості та загальні тенденції теоретичного розуміння та законодавчогозакріплення категорії «зловживання правом» в зазначених державах. Аргументовано, що принцип добросовісності притаманний усій правовій системі Великої Британії в цілому та відображений у окремих її положеннях, а обов’язокіз встановлення фактів про наявність чи відсутність зловживання правом кореспондується судовим або іншим компетентним органам. Встановлено, що у судовій практиці США важливе значення має доктрина дотримання добросовісності, проте в законодавстві США відсутній опис критеріїв добросовісності, їх визначення залишається на розсуд суду.

Доведено, що як англійський, так і американський законодавець не надає чіткого визначення терміну «зловживання правом» в нормах законодавства. Зміст цього поняття визначається та розкривається у судовій практиці та правовій доктрині, які тісно взаємопов’язані між собою й ґрунтуються на оцінці таких дій з позицій розумності, добросовісності, справедливості. Під зловживанням правом найчастіше, в залежності від галузі права та правової системи держави, розуміються шкода або збитки. Шкодою вважається знищення чи применшення матеріальних благ. Під збитками розуміють реальні збитки, а також упущену вигоду.

Зроблено висновок, що не зважаючи на те, що комплексно проблема зловживання не вирішена, на практиці судова система Великої Британії та США досить ефективно бореться із проявами зловживання правом.

Місце митного права в системі права України

І.В. Ковальчук — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті розкрито місце і роль митного права в системі права та охарактеризовано зв’язок митного права з іншими галузями права України. Показано, що митне право має змішану правову природу. Адже для митного права характерні ознаки як публічної, так і приватної галузі права. З одного боку митне право має адміністративну природу, оскільки воно регулює діяльність органів стягнення митних податків, що реалізують державну митну політику, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань державної митної справи. З іншого боку, великого значення набувають відносини приватного змісту, врегульовані митним правом, зокрема, здійснення різних видів підприємницької діяльності в зоні митного контролю (відкриття магазину безмитної торгівлі, відкриття митного складу), діяльність митних брокерів, надання органами доходів і зборів платних послуг.

Аргументовано, що митне право набуває особливого значення для кожного громадянина та одночасно забезпечує інтереси усього суспільства у сфері переміщення через митні кордони нашої держави матеріальних і духовних цінностей, надбань світової та української науки і культури, результатів та процесів господарської діяльності, трудових та інтелектуальних активів, туристичних, комунікативних та світоглядних інтересів.

Наголошено, що у складних умовах російсько-української війни митне право має величезне значення для держави, оскільки стоїть на захисті її економічних інтересів. Відповідно митне право України виконує такі завдання: нормативне забезпечення митної політики та митної справи держави; визначення правового статусу суб’єктів митних правовідносин; встановлення відповідальності за порушення митних правил і митного законодавства та порядку їх застосування; визначення порядку створення, реорганізації та ліквідації митних органів; закріплення правових і організаційних основ переміщення через державний кордон України товарів та інших предметів; регулювання порядку митного контролю; встановлення порядку стягнення мита та інших податків, порядку митного оформлення товарів, в тому числі декларування товарів та інших предметів; здійснення комплексного контролю за валютними операціями; забезпечення здійснення заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних інтересів на зовнішньому ринку; забезпечення реалізації та розвитку міжнародного співробітництва у митній сфері.

Узагальнено, що митне право - це комплексна галузь права, система правових норм, які регулюють суспільних відносин, пов’язаних із переміщенням товарів і транспортних засобів через митний кордон України. В складних умовах повномасштабної війни рф проти України значно зросла роль митного права України, завдяки якому налагоджено ефективну логістику в Україні, через наш кордон на заході та півдні країни постійно відбувається експорт та імпорт товарів, необхідних для підтримки Збройних Сил України та всього українського народу. Цінність митного права в тому, що завдяки йому та іншим галузям права, усі процеси перетину державного кордону України відбувалися безпечно і за визначеними правилами, в Україні функціонує Державна митна служба України (Держмит- служба), яка має важливе значення для економічного розвитку України. Глобальні завдання сучасного митного права полягають у якісному регулюванні митної діяльності, адже митниця сьогодні виконує одну з важливих функцій - захист економічних інтересів країни і сприяння в забезпеченні заходів державної та громадської безпеки.

Теоретико-правові дослідження інтелектуальної власності: сучасний стан та пізнавальні виклики

М.В. Котенко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Автором в роботі акцентовано увагу на наукових працях, в яких досліджено інтелектуальнувласність з точки зору її теоретико-правових аспектів. Відзначено, що інтелектуальна власність є полідисциплінарним феноменом, становить предмет дослідження широкого кола суспільних наук, в тому числі і юридичних. Теоретико-правовий вимір інтелектуальної власності є особливо важливим в сучасних умовах розвиткуїї правового забезпечення, що спроможний як посилити наукове дослідження її правових властивостей, так і виробити науково обґрунтовані рекомендації щодо посилення ефективності використання різноманітних правових засобів та прийомів, необхідних для забезпечення охорониі захисту прав інтелектуальної власності, стимулювання інтелектуальної діяльності тощо.

Відзначено, що різноманітні теоретико-правові аспекти інтелектуальної власності, в тому числі і питання ціннісного її розуміння, в тій чи іншій мірі становили предмет наукового пошукурізних як вітчизняних так, і зарубіжних вчених. На підставі аналізу праць вчених-теоретиків права зроблено висновок про те, що в юридичній науці наукові дослідження інтелектуальної власності представлені досить широко та відображені у чисельних наукових працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Вказане свідчить про досить детальний аналіз різноманітних правових аспектів інтелектуальної власності. Проте, характеризуючи наявні наукові праці в цілому, варто відзначити їх кумулятивний характер, які по суті створюються та розвиваються за накопичувальним принципом, не маючи системності та послідовності розвитку. Сьогодні в юридичній науці досить епізодично представлені праці саме теоретико-правового змісту, що мають високий ступінь концептуальності, органічно поєднують в собі як питання теоретико-правового, так і практичного характеру. Переважно наукові роботи мають вузький спектр наукового пізнання, досліджуючи той чи інший правовий аспект інтелектуальної власності. Теж саме можна сказати і щодо розвитку наукових досліджень інтелектуальної власності. Переважно вони відірвані одна від одної, що зумовленовідсутністю єдиних концептуальних засад перспективних напрямів розвитку наукових досліджень інтелектуальної власності. Вказане підтверджує необхідність, з одного боку, посилититеоретико-правові дослідження інтелектуальної власності як правового феномену, а з іншого боку - акцентувати увагу на важливості концептуалізації таких наукових досліджень, основою чого має бути відповідний методологічний підхід або їх поєднання.

Вплив трансформації правової системи України на розвиток теорії держави і права

О.І. Наливайко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу сучасних викликів для теорії держави та права в контексті розвиткуправової системи України. Починаючи з вступу, автор підкреслює актуальність теми і наголошує на необхідності розгляду цих питань в українському контексті. У теоретичній частині статті розглядається історичний розвиток держави та права в Україні. Крім того, звертається увага на ключові аспекти формування теоретичних основ, що лягли в основу сучасної правової системи країни. Також розглядаються сучасні тенденції в розвитку правової системи України. Аналізуються різноманітні аспекти, такі як корупція, права людини та проведення реформ. Висвітлюються проблеми та виклики, з якими стикається українська правова система, а також намічаються можливі шляхи їх подолання. Окрема частина присвячена впливу глобалізації на зміни в концепціях держави та права. Автор розглядає явище глобалізації як фактор, що впливає на сучасну правову систему України,і висвітлює його наслідки і можливості для подальшого розвитку. Крім того, в статті розглядається роль Конституції України у формуванні правової системи. Автор аналізує основні принципи держави та права, закріплені в Конституції, і їх значення для функціонування правової системи країни. Звертається увага на міжнароднийдосвід у вирішенні викликів для теорії держави та права. Автор проводить порівняльний аналіз досвіду різних країн, що дозволяє виділити кращі практики та використовувати їх для вдосконалення правової системи України. Окремий аспект становить роль громадянського суспільства у формуванні правової системи. Акцентується увага на важливості активної участі громадян у правовому процесі та їхньому впливі на розвиток правової системи. Наприкінці висвітлено основні висновки щодо сучасних викликів для теорії держави та права в Україні.

Зазначається, що подальший розвиток правової системи країни потребує комплексних заходів і системних реформ, а також активного впровадження кращих практик та досвіду інших країн.

Еволюція соціальних стандартів та гарантій у правовій системі України: сучасні виклики та перспективи розвитку

І.О. Наливайко — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Дослідження присвячено еволюції соціальних стандартів та гарантій у правовій системі України, аналізу сучасних викликів у сфері соціального захисту та визначенню перспектив їх подальшого розвитку. В умовах економічнихі політичних трансформацій забезпечення належного рівня соціальних стандартів є актуальним завданням. Стаття розглядає історичний розвиток соціальних стандартів від радянського періоду до сучасного етапу інтеграції України до європейського правового простору. Проаналізовано вплив міжнародного права, зокрема Європейської соціальної хартії та конвенцій МОП, на формування соціальних стандартів. Підкреслено важливість адаптації національного законодавства до міжнародних норм для підвищення рівня соціального захисту та наближення української політики до європейських стандартів. Розглянуто вплив економічних і соціальних чинників, таких як кризи, демографічні зміни, соціальна нерівність і міграційні процеси, що створюють серйозні виклики для держави. Окрема увага приділена соціальним гарантіям для вразливих груп населення, таких як пенсіонери, люди з інвалідністю, внутрішньо переміщені особи та учасники бойових дій. Виявлено основні проблеми цих груп у реалізації прав на соціальний захист та надано рекомендації щодо вдосконалення механізмів соціальної підтримки. Автор наголошує на необхідності реформування соціальної політики для створення більш ефективної та справедливої системи соціального захисту. Досліджено сучасні виклики в реалізації соціальних стандартів, включаючи економічну нестабільність, демографічні зміни, військовий конфлікт, неефективність державного управління та корупцію. Акцент зроблено на комплексному підході до їх подолання, підвищенні фінансової стійкості соціальної системи, удосконаленні правового регулювання та співпраці з міжнародними організаціями. Перспективи розвитку соціальних стандартів залежать від здатності держави забезпечити стійкість соціальної політики, адаптувати законодавство до міжнароднихстандартів та підвищити доступність соціальних послуг. Успішна реалізація цих заходів сприятиме інтеграції України в європейський правовий простір, що є стратегічно важливим для розвитку країни. Стаття пропонує комплекснийаналіз еволюції соціальних стандартів у правовій системі України, визначає основні виклики та надає рекомендації щодо подальшого розвитку соціальної політики.

Кодифікація як спосіб систематизації законодавства України

А.В. Олійник — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджуються теоретико-правові питання сутності кодифікації, як способу систематизації законодавства. У статті зазначається, що інтеграційні процеси адаптації вітчизняного законодавства до законодавства Європейського Союзу, зобов’язують вітчизняного законодавця адаптувати правову систему країни до встановлених європейською спільнотою вимог щодо його систематизації. Звертається увага на те, що даний процес обумовлює перегляд уявлень щодо сутності та підходів до систематизації законодавства, впровадження нових механізмів правотворчої техніки. Робиться висновок, що важливого значення у цих процесах відводиться кодифікації. У статті обґрунтовується, що кодифікація, як форма систематизації законодавства,включає в себе офіційну діяльність з удосконалення та систематизації юридичних норм, яка здійснюється суб’єктами такої діяльності, уповноваженими на це. Зазначається, що цей процес здійснюється шляхом систематизації норм права у єдиний кодифікований акт. Кодифікація законодавства включає в себе складний процес застосування особливої (кодифікаційної) правотворчої техніки. Доводиться, що цей процес передбачає цілеспрямовану діяльність суб’єктів правотворчості, спрямовану на обробку та впорядкування нормативно-правових актів з метою їх систематизації та узгодженості до потреб правозастосовчої діяльності, уникнення прогалин, колізій та недоліків. Обґрунтовується, що мета кодифікації полягає в розробці та прийнятті єдиного, логічно побудованого та внутрішньо структурованого акта, який максимально повно регулює однорідні суспільні відносини. Робиться висновок, що кодифікацію слід вважати специфічним способом систематизації законодавства, який поєднує риси офіційної систематизації та правотворчої діяльності і тому кодифікація має «подвійну природу», що включає в себе як систематизацію права, так і активний процес створення нових нормативно-правових актів. Обґрунтовується, що цей вид діяльності спрямований на радикальну переробку та упорядкуванняіснуючого законодавства, призводячи до прийняття єдиного, фундаментального та внутрішньо та зовні узгодженого комплексного нормативно-правового акта, цей акт регулює найбільш принципові та фундаментальні суспільні відносини. Акцентовано, що з цієї позиції кодифікацію слід розглядати як спосіб систематизації законодавства і при цьому законотворчий (чи правотворчий) процес та діяльність уповноважених суб’єктів у цій сфері є змістом, сутністю кодифікації.

Категорія правового обов’язку в судовій практиці ЄСПЛ

Т.П. Попович — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, категорія обов’язку, на противагу правам та свободам людини й громадянина у контексті вивчення змісту Конвенції та її інтерпретації у практиці ЄСПЛ ще не стала предметом всебічного дослідження. Саме тому, вважаємо, що дослідження розуміння обов’язку у змісті Конвенції та відповідній практиці ЄСПЛ матиме актуальне значення для правової науки.

Діяльність Європейського суду з прав людиниіз застосування та інтерпретації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод все більше набуває важливого значення, зокрема в аспекті тлумачення тих чи інших правових явищ. Причиною такої тенденції є той факт, що норми Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод сформульовані надзвичайно всеохоплююче зі змістової точки зору, відтак їх значення в усій різноманітності змістовних проявів розкривається саме в практиці Європейського суду з прав людини. Інтерпретаційна діяльність ЄСПЛ має також вагоме значення для забезпечення принципу правової визначеності. Саме тлумачення норм права, дозволяє суб’єкту права збагнути їх сутність, ціль та призначення, а також правильно використовуватитакі норми у тих чи інших правових ситуаціях. Крім того, інтерпретаційна діяльність Страсбурзького суду є інструментом підвищення ефективності реалізації конвенційних норм та рівня захисту законних прав та свобод людини й громадянина.

І хоча практика ЄСПЛ не надає нам визначень правового обов’язку, майже не наводить його ознаки, проте реагуючи на динамічний розвиток суспільного життя, ЄСПЛ приходить до все більш актуальних тлумачень досліджуваного поняття. Яскравим прикладом цього слугує обраний підхід ЄСПЛ до інтерпретації зобов’язань держави у сфері прав людини, що передбачає все ширші їх варіації, без виділення виключно негативних чи позитивних зобов’язань. Крім того, зі змісту Конвенції ми виділили поняття «звичайних громадянських обов’язків» та надали їм характеристику на основі судових рішень ЄСПЛ. Насамкінець, ми наголосили й на використанні у практиці ЄСПЛ поняття «обов’язку належної обачності», який ще не отримав належного опрацювання у вітчизняній науці, але відіграє важливу роль у доктрині зобов’язань.

Інтеграція правових баз даних в умовах прагнень вступу до ЄС

Д.І. Сирота, А.А. Хребтова, А.В. Іванов — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Визначається, що процес співпраці в рамках Європейського Союзу збільшив потребу у виявленні та обміні правовою інформацією, що надходить від регіональних і національних органів влади на європейському рівні. Ця потреба частково задовольняється доступною в цифровому вигляді правовою інформацією та широким використанням Інтернету. Однак обмін правовою інформацією значною мірою обмежений відмінностями, які існують у різних національних правових системах, а також відмінностями в їхніх технічних системах, які використовуються для зберігання та відображення законодавства на відповідних веб-сайтах. Це перешкоджає взаємодії між інформаційними системами національних та європейських установ, незважаючи на збільшення доступності документів в електронному форматі. У той же час, взаємозв’язок національної та міжнародної правової інформації з різних джерел і представлення їх у вигляді зв’язаних даних правових знань безперечно покращить процес пошуку правової інформації, розширивши можливості запитів, які наразі неможливі. До того ж, у суспільстві, яке стає все більш цифровим, де стрімко зростає кількість транскордонних цивільних і кримінальних судових процесів, і враховуючи складну різноманітність різних правових систем у державах-членах ЄС, спрощення та полегшення транскордонної судової співпраці є важливим вкрай важливою для забезпечення ефективного доступу громадян і бізнесу до правосуддя. При цьому, система ідентифікації та метаданих має бути добре відома громадянам та фахівцям у сфері права. Крім того, щоб підвищити шанси знайти прецедентне право, яке забезпечене ідентифікатором і метаданими, ці судові рішення повинні бути доступними для пошуку - за ідентифікатором і мінімальним набором метаданих - через загальний інтерфейс. Важливим аспектом є також обмін цифровими доказами в ЄС. В даний час країни співпрацюють за допомогою міжнародного приватного права у транскордонних кримінальних справах і обмінюються цифровими доказами на основі цих інструментів. Вибір інструменту залежить від залучених країн і типу необхідної інформації.

"Невідкладність" та "надзвичайність" в системі правотворчої діяльності: понятійно-категоріальний вимір

О.І. Чаплюк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, перебіг подій на глобальному та регіональному рівнях суспільного розвитку протягом останніх років важко однозначно охарактеризувати з позицій суто позитивних чи негативних аспектів. Проте однозначно можна відзначити, що сучасні суспільно-політичні процеси глобального і регіонального рівнів, особливо чутливо відбиваються на правових явищахі процесах.

В статті автором акцентовано увагу на актуальності дослідження понятійно-категоріальних засад категорій «невідкладність» та «надзвичайність» та особливостей їх прояву в межах правотворчої діяльності. Досягнення зазначеного, на думку автора статті зумовлено необхідністю здійснення комплексного та концептуального аналізу через призму наукових поглядів та підходів вчених. Акцентовано увагу, що у зв’язку з численними факторами суб’єктивного та об’єктивного характеру, зокрема тривалістю війни на території України, поширенням вірусу SARS-CoV-2, розвитку технологій, особливо інформаційної сфери, актуалізуються питання новихмеханізмів розробки та прийняття системи нормативно-правових актів з врахуванням існуючих вимог та реалій сучасного стану розвитку суспільства, права та держави. Аналіз доктринальних підходів щодо даного питання забезпечить з’ясування понятійно-категоріальних аспектів відповідних правових категорій.

Обґрунтовано, що в пізнавальному плані доцільно здійснити аналіз цих правових категорій крізь призму наукових поглядів та концепцій, що дозволить узагальнити їх властивості та удосконалити визначення. У змісті роботи проведено доктринальний аналіз понять «невідкладість» та «надзвичайність» як особливих правовихкатегорій.

Зроблено висновок про те, що категорії «надзвичайність» та «невідкладність» в межах правотворчості мають високий рівень актуальності; потребують ґрунтовних, комплексних наукових досліджень в межах теорії права; характеризуютьсянаявністю спільного призначення, сутнісними відмінностями.

Мінімальна кількість балів та розрахунковий період їх нарахування як елементи механізму підвищення кваліфікації адвокатів

В.В. Заборовський, Н.М. Реплюк — сб, 12 жов 2024 00:00:00 +0300

Вказується, визначальними елементами правового статусу адвоката є його професійні права, обов’язки, гарантії та відповідальність. Підвищення адвокатом своєї кваліфікації є одним із його фундаментальних професійних обов’язків (п. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

У даній статті розкривається сутність механізму реалізації адвокатом свого професійного обов’язку щодо підвищення кваліфікації насамперед через призму необхідності отримання ним відповідної кількості балів протягом визначеного розрахункового періоду їх нарахування. Звертається увага на дискусійність питання не тільки щодо загальної мінімальної кількість балів, що адвокат повинен отримати, а також розрахунковий період їх нарахування, але й щодо доцільності існування інституту підвищення кваліфікації адвокатів загалом.

В рамках даної статті було досліджено також нормативне закріплення порядку реалізації обов’язку адвоката щодо підвищення кваліфікації в контексті нарахування відповідної кількості балів протягом певного розрахункового періоду відповідно до національного законодавства, а також досвід зарубіжних країн щодо визначення механізму підвищення кваліфікації адвокатів;

Робиться висновок, за яким зарубіжні країни використовують різні позиції щодо визначення механізму підвищення кваліфікації адвокатів.

Так, ряд країн притримуються позиції щодо необхідності використання розрахункового періоду в один рік, закріплюючи при цьому різну мінімальну кількість залікових балів (годин, кредитів), які має отримати адвокат. Дещо іншої позиції притримуються країни, які не тільки встановлюють мінімально необхідну кількість балів (годин) для адвоката за один рік, але й встановлюють більш тривалий розрахунковий період загалом (три або п’ять років).

Робиться висновок, за яким положення національного законодавства щодо мінімальної кількості балів (10 годин), які має отримати адвокат протягом одного року, загалом відповідає правовстановлюючій практиці європейських країн (середня тривалість навчання європейських професійних суддів та практикуючих юристів становить приблизно 14 годин/балів/кредитів на рік).