Аналітично-порівняльне правознавство

Поєднання діджиталізації цивільного процесу та формалізації цивільних процесуальних норм в Україні в контексті сучасних тенденцій розвитку правосуддя

К.К. Адаскалиця, І.І. Михальчук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, стрімкий розвиток інформаційних технологій та їх запровадження у всіх сферах суспільного життя обумовлює необхідність їх використанняі в цивільному судочинстві. Діджиталізація цивільного судочинства має ряд переваг, що дозволяють покращити якісні та кількісні показники у досягненні завдань цивільного судочинства. Проте поряд з перевагами діджиталізація має і певні обмеження, врахування яких є необхідним для коректної формалізації відповідних норм права, що регулюють діджиталізовані судові процедури. Таким чином, для належного запровадження таких процедур необхідно визначити правила формалізації відповідних норм права.

Стаття присвячена розгляду процесу діджиталізації цивільного судочинства, його впливу на ефективність правосуддя та особливостям формалізації правових норм, які регулюють діджита- лізовані судові процедури. Впровадження інформаційних технологій у судочинство сприяє підвищенню доступності правосуддя, забезпеченню своєчасного розгляду справ і зменшенню впливу людського фактору на процес прийняття рішень.

Основна увага в роботі зосереджена на тому, як діджиталізація дозволяє досягати кількісних і якісних показників судочинства, спрощуючи певні процедурні питання. Автоматизовані процедури, як-от використання Єдиного державного реєстру судових рішень і електронного суду, забезпечують прозорість і передбачуваність судових рішень. Це важливо для правової визначеності, оскільки сторони можуть точніше прогнозувати наслідки своїх дій.

Проте, незважаючи на численні переваги, процесдіджиталізації має і певні обмеження. Автоматизація не може замінити судовий розсуд у питаннях, що потребують оцінки доказів і ухвалення остаточних рішень. У таких випадках роль судді залишається незамінною. Окрім того, важливо враховувати ризики, пов’язані з кібербезпекою, оскільки зберігання і передача цифрових даних повинні бути захищеними від можливих загроз.

У статті також зазначено, що подальший розвитоктехнологій призведе до збільшення рівня діджиталізації судочинства. Це обумовлює потребу обґрунтованого підходу до формалізації правових норм, що регулюють такі процедури.

Планування з надання допомоги сім’ям, у яких існує ризик порушення прав дитини (досвід Німеччини)

І.В. Бесага — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Актуальність дослідження полягає у вивченні механізмів планування допомоги, які застосовуються в системі захисту дітей Німеччини. Планування допомоги є ключовим інструментом, що використовується службами у справах дітей та молоді (Югентамптом) для підтримки дітей, молоді та їхніх сімей. Його значення особливо актуалізується у контексті протидії домашньому насильству, а також у перспективі вдосконалення українського законодавства у цій сфері на основі широкого німецького досвіду.

Метою статті є висвітлення правової природи планування допомоги у Німеччині, особливо щодо механізмів роботи з прийомними сім’ями, коли біологічні батьки повністю чи частково обмежуються у здійсненні батьківських прав. Розглядаються обставини, коли дитина передається під опіку через загрозу її фізичному, психічному або емоційному благополуччю з боку біологічних батьків. Вказане дозволяє висвітлити процедуру підтримки дітей з моменту виникнення реальних загроз їхньому добробуту з боку біологічних батьків чи інших осіб чи обставин, які не можуть бути чи свідомо не усуваються батьками.

Методологія дослідження включає аналіз нормативних актів Німеччини, зокрема Цивільного кодексу та Книги VIII Кодексу соціального забезпечення, що регламентують захист дітей. Описано процедуру планування допомоги, її етапи та механізми, які забезпечують участь всіх зацікавлених сторін у процесі ухвалення рішень на основі індивідуального підходу.

Основні висновки підкреслюють, що планування допомоги є складним, але ефективним інструментом державної підтримки, який забезпечує захист дітей від загроз з боку сімейного оточення. Воно передбачає індивідуальний підхід, залучення всіх сторін, професійну підтримку та регулярний моніторинг. Планування допомоги є центральним інструментом підтримки дітей і молоді, який також сприяє збереженню громадського порядку та безпеки. Німецький досвід планування допомоги має важливе значення для гармонізації української законодавчої бази у сфері соціального захисту дітей та молоді, а також запобігання і протидії домашньому насильству. Це процедура, що передбачає активну участь батьків, дітей та спеціалістів і спрямована на адаптацію допомоги до потреб дитини для забезпечення її розвитку і захисту.

Сутність і правове підґрунтя обов’язковості правових висновків Верховного Суду у цивільному судочинстві

Н.В. Василина, Д.О. Шикір — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття розглядає питання забезпечення єдності правозастосування через обов’язковість правових висновків Верховного Суду України, що є особливо актуальним у контексті реформування судової системи. У вступній частині наголошується на важливості стабільності судової практики як ключового елемента правової визначеності та верховенства права в правовій державі. Авторами пропонується аналіз ролі Верховного Суду, визначеної Конституцією та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції 2016 року. Закріплення статусу Верховного Суду як єдиного суду касаційної інстанції забезпечує можливість формування єдиної судової практики, зокрема вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, визнаються обов’язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи, що у свою чергу, забезпечує передбачуваність судових рішень.

Окрім правових аспектів, у статті розглянуто теоретичні та практичні проблеми, пов’язані з обов’язковістю правових висновків. Авторами відзначаються переваги єдності правозастосування. Водночас, робиться акцент на певних ризиках щодо обмеження дискреції суду, що може позначитися на праві тлумачити закон відповідно до обставин справи. Важливим аспектом є досвід країн, де забезпечення єдності судової практики досягається різними методами, як, наприклад, прецедентна практика у Великій Британії або нормативне тлумачення в країнах континентального права. Україна намагається знайти власний підхід, який би забезпечував правову визначеність і водночас дозволяв гнучкість у правозастосуванні.

У результаті дослідження авторами пропонуються шляхи вдосконалення законодавчого регулювання обов’язковості правових висновків через аналіз їхнього впливу на судову практику та досвід європейських країн. Обговорюються переваги й недоліки обов’язковості правових висновків, зокрема їхня роль у зміцненні правопорядку та забезпеченні рівності перед законом. Важливим є також розгляд засобів, що дозволяють Верховному Суду коригувати свої правові правові висновки відповідно до нових обставин, що підвищує ефективність правової системи та довіру громадян до правосуддя. Стаття завершується висновками про необхідність підтримки єдності правозастосування як основи стабільності правової системи та подальшого вдосконалення інституційної незалежності судів для забезпечення справедливого правосуддя.

Спадкові відносини в умовах воєнного стану: особливості правового регулювання

Л.І. Горпинич — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В статті проаналізовано особливості правового регулювання спадкових відносин в умовах воєнного стану. Визначено, що дослідження проблематики спадкування обумовлено потребою подальшого вдосконалення механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини, зокрема права власності, в умовах ринкової економіки в демократичній, правовій державі. В умовах воєнного стану в Україні дане питання набуває надзвичайно важливого значення з причин виникнення значних перешкод в реалізації права на прийняття спадщини.

В процесі дослідження встановлено, що запровадження особливого правового режиму, у тому числі, воєнного стану, завжди виступає підставою обмеження основних прав і свобод людини і громадянина, зокрема стосовно реалізації майнових прав, наприклад, спадкування. З’ясовано, що в період воєнного стану до законодавства України були внесені відповідні зміни для упорядкування спадкових відносин. Виявлено, що місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Встановлено, що для прийняття спадщини визначено термін шість місяців, але у разі якщо особа померла під час воєнного стану і державна реєстрація смерті проведена пізніше, ніж через один місяць після її смерті, строки для прийняття спадщини обчислюються не з моменту фактичної смерті, а з моменту реєстрації смерті державними органами. Якщо людина померла на тимчасово окупованих територіях, чи в якомусь іншому місті, спадкоємці звертаються до нотаріуса і не можуть обґрунтувати дату смерті, то таким особам термін вираховується з моменту внесення факту смерті до Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

Визначено, що введення в Україні правового режиму воєнного стану потребувало внесення відповідних змін до національного законодавства, зокрема щодо спадкових відносин, для утвердження і забезпечення прав і свобод людини в нових реаліях. Внесені зміни надають можливість у найкращий спосіб забезпечити захист прав спадкоємців.

Дискреційні повноваження суду щодо застосування судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних справах

І.В. Жукевич — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Встановлено, що під поняттям дискреційних повноважень суду щодо застосування судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних справах слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, суд, який виніс рішення у цивільній справі, яке підлягає виконанню, має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з декількох варіантів конкретного правомірного рішення стосовно діяльності державного чи приватного виконавця на якого таке виконання покладено, з приводу його дій чи бездіяльності, на підставі скарги поданої стороною виконавчого провадження. У свою чергу, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи приватного виконавця під час виконання судового рішення, порушено їхні права чи свободи. Це надає можливість втручатися на власний розсуд (суддівський розсуд) у межі повноважень державного виконавця чи приватного виконавця. Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються. Проте, застосовуючи суддівський розсуд при застосуванні тієї чи іншої норми права під час здійснення судового контролю, суддя повинен орієнтуватися на досягнення мети та завдань цивільного судочинства, а також і виконавчого провадження. Дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно. При цьому, повноваження судді мають виконувати як завдання, поставлені перед конкретним судом (суддею) під час здійснення правосуддя (правильні і своєчасні розгляд та вирішення справ, справедливий судовий розгляд справ незалежним та неупередженим судом), так і завдання, поставлені вітчизняним законодавцем перед всією судовою владою (здійснення правосуддя), а також завдання міжнародного рівня (гарантування і виконання принципу доступності правосуддя та принципу справедливого судового розгляду.

Особливості інституту страхування професійної відповідальності медичних працівників в деяких країнах ЄС: в пошуках оптимальної правової моделі для України

Ю.Ю. Забуга — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Громадське здоров’я, як один із складових елементів національної безпеки, передусім визначається захищеністю населення від поширення епідемій на території певної держави. Видається, що про його стан може свідчити і те, наскільки населення захищено від протиправних та несумлінних дій або бездіяльності медичних працівників. Останні під час виконання своїх професійних обов’язків із надання медичної допомоги можуть надати неякісну медичну послугу або навіть спричинити шкоду здоров’ю пацієнту чи позбавити його життя, що може потягнути за собою їх цивільно-правову та/або кримінальну відповідальність. Навіть у випадку притягнення медичного працівника до кримінально-правової відповідальності у нього або у медичного закладу, працівником якого він є, залишається обов’язок відшкодувати матеріальні збитки пацієнту за шкоду, завдану його здоров’ю. Аналіз же судової практики як у цивільних, так і кримінальних справах, свідчить про те, що на сьогодні є маловірогідним отримання такого відшкодування з боку медичного працівника навіть у судовому порядку. Для того, щоб змінити цю ситуацію, потрібно на законодавчому рівні закріпити інститут професійної відповідальності медичних працівників. У червні 2024 р. у першому читанні Верховною Радою України за основу було прийнято проект Закону України про самоврядування у сфері охорони здоров’я від 25.12.2023 р. (реєстр. № 10372), яким передбачається створення інституту страхування цивільної відповідальності представників медичних та фармацевтичних професій. Саме тому сьогодні важливе значення набуває пошук оптимальної правової моделі такого інституту. При цьому за основу може бути взято законодавство окремих країн ЄС (Литовської Республіки, Латвійської Республіки та Федеративної Республіки Німеччина), яке регламентує інститут страхування професійної відповідальності медичних працівників. Тож у цій статті на підставі порівняння окремих положень цих законів буде здійснено виявлення всіх недоліків та переваг даного інституту.

Правова характеристика договору, укладеного за результатами публічних закупівель

О.С. Заяць — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Відносини у сфері закупівлі товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти задля забезпечення потреби підприємств, установ та організацій в товарах, роботах та послугах є однією із форм співробітництва між державою та суб’єктами господарювання. Застосування публічних закупівель передбачає певні процедури та механізми, що визначені Законом України «Про публічні закупівлі» та низкою підзаконних нормативно-правових актів. Так, особливості здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України «Про публічні закупівлі», на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування регламентовано Постановою Кабінету Міністрів України № 1178 від 12.10.2022. Інструментарієм і формою, який забезпечує імплементацію регулювання відносин у зв’язку із закупівлею товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти є договір про закупівлю. У зв’язку з цим детальний теоретичний аналіз правової природи цього договору та здійснення його характеристики є актуальними завданнями вітчизняної правової науки.

Істотні умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції переможця процедури закупівлі / спрощеної закупівлі або узгодженої ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури, а також не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов’язань сторонами в повному обсязі крім випадків, визначених законом. Договір про закупівлю за своєю правовою природою є цивільно-правовим, консенсуальним, строковим, оплатним правочином і має двосторонній характер. Договір про закупівлю не може бути віднесено до якоїсь конкретної класифікаційної групи договорів (про передачу майна у власність, про виконання робіт, про надання послуг тощо). Залежно від предмета, відповідний договір про закупівлю й буде розцінюватися як той, що належить до тої чи іншої групи договорів. При цьому, при визначенні порогових показників (критеріїв) для застосування тих чи інших процедур публічних закупівель потрібно виходити із поняттєвого апарату саме Закону України «Про публічні закупівлі» (наприклад, оренда трактуватиметься як послуга, однак, істотні умови визначатимуться виходячи із правового регулювання саме цього виду договорів про передачу майна у користування).

Феномен сільськогосподарських кооперативів у чинному законодавстві України: цивільно-правові аспекти

А.В. Зеліско — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядається проблема правового регулювання сільськогосподарських кооперативів, що сформувалася в силу прийняття нового законодавчого акта «Про сільськогосподарську кооперацію». Автор розглядає вказану проблему у площині відсутності системності правового регулювання кооперативів та наголошує на тому, що сільськогосподарські кооперативи відповідно до чинного законодавства є відмінними від інших кооперативів, що функціонують в Україні.

Сформована автором теза про відмінність сільськогосподарських кооперативів заснована на особливих їх правових характеристиках: правовий режим майна, особливості управління та особливості об’єкта права власності членів сільськогосподарського кооперативу. У статті критикується вказівка спеціального акта, згідноіз якою на сільськогосподарські кооперативи не поширюється дія норм Закону України «Про кооперацію».

Автором наголошується на тому, що така ситуація суперечить логіці правового регулювання кооперативів. За законами юридичної техніки, Закон «Про кооперацію» є загальним щодо новоприйнятого нормативного акта. Відповідно, останній має ґрунтуватись на їх положеннях і їм відповідати, так як покликаний регулювати лише кооперативи у сфері сільськогосподарської діяльності. Попри це, норми даного Закону за своїм змістовим навантаженням виглядають так, ніби означених загальних щодо нього нормативних актів не існує.

У статті базовим є твердження, що чинне законодавство встановлює кардинальні зміни статусу сільськогосподарських кооперативів. Зокрема, законодавець відмовляється від конструкції пайового фонду, замінюючи його статутнимкапіталом. Як наслідок, відбувається технічна заміна об’єкта права власності члена кооперативу з паю на частку у статутному капіталі. Аналогічний механізм трансформації стосується і запроваджених патронажних дивідендів, якими є частина фінансового результату (прибутку) сільськогосподарського кооперативу, що діє з метою одержання прибутку. Викладений автором аналіз чинного законодавства став основою для висновку, що є нова спеціальна форма кооперативу - кардинально відмінна від існуючих видів кооперативів.

Захист прав інтелектуальної власності під час воєнного стану

І.І. Комарницька, М.М. Буцяк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена захисту прав інтелектуальної власності в умовах воєнного стану, введеного у зв’язку з агресією Російської Федерації. Зазначено, що навіть у найскладніших періодах інтелектуальна власність залишається стратегічно важливою для розвитку країни. Варто зазначити, що захист прав інтелектуальної власності стає надзвичайно важливим завданням, яке вимагає ретельного аналізу та ефективних заходів. Вказано, що запобігання порушенням та забезпечення стабільності в цій сфері має велике значення для збереження економічного потенціалу країни. Умови воєнного стану стали часом збільшення ризику для інтелектуальної власності через низку факторів, таких як збільшення кількості конфліктів, непередбачуваність політичної ситуації та зміни в управлінні.

У статті наголошується, що Укрпатент, який виконує повноваження Національного органу інтелектуальної власності у сфері інтелектуальної власності, продовжує працювати на сьогодні у складних умовах. Водночас він забезпечує виконання необхідних функцій та безперервну роботу державної системи правової охорони інтелектуальної власності. Необхідно відзначити, що з 8 листопада 2022 року Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій (УКРНОІВІ) здійснює функції Національного органу інтелектуальної власності (НОІВ). Діяльність УКРНОІВІ має вирішальне значення для стимулювання інновацій та розвитку в країні, особливо в складних умовах воєнного стану. До його функцій включають: реєстрацію прав ІВ (патентів, авторських прав, та товарних знаків), ведення державних реєстрів, супровід роботи колегіальних органів, міжнародне співробітництво, інформаційну та видавничу діяльність, надання послуг та консультацій, а також атестацію патентних повірених.

Встановлено, що в Україні під час воєнного стану, законодавча діяльність у сфері інтелектуальної власності продовжується та здійснюється активізація процесів євроінтеграції у галузі інтелектуальної власності шляхом вдосконалення нормативно-правового поля відповідно до міжнародних норм та стандартів. Це свідчить про здатність країни забезпечувати функціонування та розвиток правової системи навіть у надскладних умовах. Також у статті розглядаються останні зміни в законодавстві, що стосуються інтелектуальної власності у контексті воєнного стану, це свідчить про тривалу та відповідальну законодавчу діяльність в цій сфері, навіть у найважчі часи для країни.

Цифровізація та інформаційні технології у професійній діяльності адвоката в сучасних умовах

І.І. Комарницька — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу застосування новихтехнічних інструментів та комплексних підходів щодо цифровізації адвокатської діяльності за для задоволення потреб клієнтів в правовій допомозі, що дозволяє забезпечити більш якісний рівень юридичного бізнесу. Цифровізація адвокатури, дистанційність у комунікації з колегами та клієнтами викликало попит щодо покращення навиків адвокатів в роботі із різноманітними інформаційними платформами у адвокатів та представників юридичного бізнесу. Адвокат розглядається як особа, що використовує, споживає та аналізує у подальшому законодавчу інформацію за для захисту законних прав й інтересів клієнтів не як кінцевий споживач. Визначено проблеми у цифровому забезпеченні правової допомоги в сучасній Україні в умовах воєнного стану, такі як: неможливість проведення оф-лайн зустрічей із клієнтами; формування електронних доказів за для фіксації злочинів чи правопорушень та підтвердження понесеної шкоди, завданої юридичним або фізичним особам, паперовий документообіг. Цифровізація адвокатської діяльності як основний шлях подолання проблем захисної діяльності. Розвиток інформаційних технологій протягом останнього часу та сучасні реалії спричинили досить швидке впровадження інформаційних технологій та сервісів в сферу адвокатської діяльності та інші правничі сфери. Отже процес цифровізації адвокатської діяльності сприймається, як явище позитивне, адже може забезпечити рівень ефективного захисту прав й законних інтересів юридичних й фізичних осіб, що проживають чи перебувають на території України в умовах воєнного стану.

Встановлено, що застосування науково-технічних здобутків вимагає наявність певних знань, вмінь й навичок. Обґрунтовано, що недостатність технічного забезпечення може створити перешкоду у належному виконанні адвокатом доручень клієнтів. Підкреслено необхідність забезпечити адвокатам власну он-лайн безпеку та кібербезпеку своїх клієнтів, помічників та стажистів задля запобігання ситуаціям з розголошенняадвокатської таємниці, завдання шкоди іншим адвокатам, таких, як авторитет або репутація або загалом інституту адвокатури. Зазначено, що одним з аспектів проблем адвокатської діяльності є дилема використання чи не використання ліцензійного програмного забезпечення.

Принципи цивільного судочинства в Стародавньому Римі: історико-правовий огляд

Ю.О. Котвяковський, К.Ю. Ободєєва — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В статті авторами розкрито генезу принципів національного цивільного судочинства, на основі аналізу римського права. Відзначено, що принципи цивільного судочинства Стародавнього Риму заклали основу для більшості сучасних правових систем у всьому світі. Римська правова традиція з її складними структурами та переконливою філософією є важливим джерелом знань не лише для науковців та здобувачів вищої освіти, а й практикуючих юристів. Принципицивільного процесу в Стародавньому Римі випливають з комплексного розуміння того, як функціонувала правова система. В основі цих принципів лежить складна система, покликана підтримувати правосуддя, сприяти справедливості та забезпечувати доступ до суду для всіх громадян. У Стародавньому Римі судочинство регулювалося набором принципів, які були відомі насамперед зі звичаєвої практики, а згодом були кодифіковані в таких джерелах права, як «Corpus Juris Civilis». Ці принципи мали на меті збалансувати терези правосуддя серед конкуруючихінтересів різних зацікавлених сторін, включаючи окремих учасників судового процесу, державу та суспільство в цілому. Кожен принцип функціонував не лише як правило, але й як відображення ширших суспільних цінностей, що охоплюють поняття справедливості, підзвітності та доброчесності судового процесу. У статті авторами досліджено принцип верховенства права, принцип диспозитивності, принцип змагальності, принцип публічності, принцип гласності, принцип справедливості.

На підставі критичного аналізу представлених в юридичній науці поглядів вчених, авторами підсумовано, що саме римський цивільний процес став фундаментом формування прин- ципів цивільного процесу багатьох сучасних правових систем, які дають безцінне уявлення про природу правосуддя, формалізм і роль тлумачення права. Римське право залишається важливою темою в юридичних дослідженнях, надаючи фундаментальні знання про еволюцію правових інститутів і процедур. Воно дозволяє сучасним юристам зрозуміти причини багатьох сучасних правових інновацій. Оскільки правові системи продовжують розвиватися, принципи цивільного судочинства, що походять із Стародавнього Риму, безсумнівно, впливатимуть на поточні дискусії про справедливість, рівність і верховенство права.

Електронний договір

В.А. Кройтор — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано питання щодо актуальності застосування для правового регулювання суспільних відносин електронних договорів. Зазначена тематика присвячена електронному документообігу. перевагам та недолікам їх застосування.

Період пандемії, що з’явився на території України, потім введення в Україні воєнного стану, що спричинено військовою агресією рф, стали визначальним фактором для поширення такого способу укладання договорів як електронний цифровий підпис. Ризики, що виникають при зазначеному способі укладання договору, продовжують існувати, однак у зв’язку з цифровими тенденціями, що відбуваються у світі, варто очікувати подальшого правового розвитку питання, що розглядається.

З набранням чинності ЦК України 2003 року, основне призначення договору як юридичного факту поступилося місцем призначенню договору насамперед як регулятора цивільних відносин, який відсуває на другий план інше його застосування. Нині в доктрині цивільного процесуального права договір оцінюється нарівні з іншими джерелами права.

Важливим моментом для українського ринку інтернет-торгівлі стало прийняття Верховною Радою Закону України «Про електронну комерцію», який набув чинності 30.09.2015 р. Цей закон врегулював низку аспектів, пов’язаних з договорами у сфері онлайн торгівлі, деталізувавши,окрім іншого, процес підписання електронних договорів.

Як наслідок серед найбільш ефективних засобів встановлення та врегулювання відносин між суб’єктами опинився електронний договір, якій укладається в режимі он-лайн, за допомогою цифрових технологій, та створює взаємне зобов’язання між двома сторонами, що підлягає виконанню відповідно до положень договору. Можливість укладання договору в електронній формі встановлено у абз. 2 ч. 2 ст. 639 ЦК України, що передбачає правило прирівнювання договору, укладеного за допомогою інформаційно-комунікаційних систем, до письмовій формі. Електронні договори поєднують у собі формальності традиційного договору та елементи цифрового документообігу та розрахунків.

В роботі зазначається, що нині можливо зробити висновок про те, що електронний договір є найбільш ефективний засіб встановлення та врегулювання відносин між суб’єктами цивільного права.

Отримані результати дослідження мають науково-практичне значення, зокрема вони можуть використані у наукової, правозастосовній практиці як у сфері медичного права, так і доктринальних дослідження електронних договорів.

Інститут недоговірних зобов’язань в європейській системі права

Є.Ю. Лугина, О.С. Кочина — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Зазначено, що недоговірні зобов’язання належать до сфери регулювання національного та міжнародного права. Підкреслюється, що більша частина норм цивільного законодавства в європейських країнах присвячена підставам та умовам виникнення саме зобов’язальних правовідносин. Недоговірні зобов’язання описуються як група зобов’язальних правовідносин. Автори спостерігають, що попри різноманітність, недоговірні зобов’язання недостатньо регламентовані на міжнародному рівні та мало досліджені у науковому колі. Актуальною виступає мета наукового дослідження, що полягає в аналізі норм міжнародного приватного права в Європі та принципів, які регулюють сферу недоговірних зобов’язань, характеристиці основних способів вирішення колізій в міжнародному законодавстві європейських країн та встановленні значення процесу уніфікації норм міжнародного приватного права на рівні законодавства ЄС. Встановлено, що недоговірні зобов’язання вирізняється від договірних тим, що передбачитивсі підстави їх виникнення неможливо, адже вони виникають без угоди чи договору між особами, що в них вступають. Підкреслено той, факт, що недоговірні зобов’язання вважаються найдавнішим видом правовідносин, закріпленим у законі, адже однією із підстав їх виникнення є делікти. У сучасних правових нормах розрізняють два види недоговірних зобов’язань: деліктні зобов’язання та квазіделікти. Наведено перелік підстав виникнення недоговірних зобов’язань, що регламентовані в законодавстві зарубіжних країн та України. Увагу авторів зосереджено на проблемі колізій норм міжнародного права щодо регулювання недоговірних зобов’язань, яка виникає внаслідок того, що інститут недоговірних зобов’язань із плином століть розвивався в кожній країні індивідуально відповідно до її правових звичаїв та суспільних норм. Здійснено характеристику основних прив’язок або формул прикріплення, що допомагають на основі певних юридичних підстав визначити поширення права тієї чи іншої держави на врегулювання суспільних відносин за наявності певних колізій. Акцентовано на тому, що саме відсутність єдиного порядку вирішення колізій щодо недоговірних зобов’язань в міжнародному праві стала причиною процесу уніфікації міжнародних норм у цій сфері, але в Європі цей процес запустився відносно нещодавно, та зазнав кілька невдач. Зроблено висновок, що на сьогодні немає чіткої уніфікованої системи правових норм, що регулюють недоговірні зобов’язання, на відміну від договірних. Було розглянуто такі важливі документи, як: DCFR, Регламент ЄС № 864/2007 щодо права, яке застосовується до недоговірних зобов’язань (Регламент «Рим ІІ») та Принципи європейського деліктного права, сформовані Європейською групою деліктного права.

Правовий статус фізичної особи як підприємця в Україні

О.В. Михальнюк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються нові теоретичні та практичні підходи до розуміння поняття та правового статусу фізичної особи як підприємця в цивільному законодавстві Україні.

Значну увагу приділено питанням реєстрації ФОП онлайн в автоматичному режимі. Чинний ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» передбачає нові сучасні можливості для державної реєстрації ФОП - в режимі реального часу без участі державного реєстратора, що мінімізує строки її проведення.

На підставі аналізу статті 25-1 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань” зроблено висновок про те, що на сьогодні державна реєстрація ФОП може проводитися в режимі реального часу без участі державного реєстратора з використанням Єдиного державного веб-порталу електронних послуг Програмним забезпеченням Єдиного державного реєстру. В першу чергу встановлюється відсутність у Єдиному державному реєстрі відомостей про таку фізичну особу - підприємця. За відсутності таких відомостей програмне забезпечення Єдиного державного реєстру забезпечує проведення державної реєстрації. Для проведення державної реєстрації фізична особа використовує засоби електронної ідентифікації з високим рівнем довіри.

Обстоюється позиція, що фізична особа, яка реалізувала своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Доведено, що з моменту державної реєстрації ФОП фізична особа фактично перебуває у двох правових статусах - як фізична особа та як ФОП. При цьому наявність статусу підприємця не свідчить про те, що така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах або ж що всі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки підприємницьких, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних (особистих) потреб.

Особливості здійснення цивільних прав учасників у договорах купівлі-продажу

С.В. Панченко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено визначенню основних особливостей здійснення цивільних прав учасників у договорах купівлі-продажу. Центральними у договірних зобов’язаннях з купівлі-продажу є суб’єктивні цивільні права з передання майна у власність, головною ознакою яких є перехід права власності від однієї особи (продавця) до іншої (покупця). Вказано, що здійснення права власності та здійснення цивільних прав у договірних зобов’язаннях тісно переплітаються, однак не є тотожними.

Принципами здійснення прав учасниками у договірних зобов’язаннях купівлі-продажу є принципи верховенства права, законності, вільного волевиявлення, принцип свободи, принцип рівності умов здійснення права власності, свободи підприємницької діяльності, принцип непорушності права власності.

У договірних зобов’язаннях купівлі-продажу виділено суб’єктивні права двох видів, а саме права, які є результатом укладення такого договору - наприклад, право власності, та цивільні права, які учасники здійснюють у при динаміці договірного зобов’язання купівлі-продажу. Від характеру суб’єктивного права також залежить і той факт, чи буде це право здійснюватися однією певною дією, або ж буде передбачати здійснення повторних дій.

Вказано, що здійснити права у договорі купівлі-продажу можна лише шляхом вчинення активних дій, адже утримання від їх вчинення у такому договорі є неможливим. Такі активні дії у договорі купівлі-продажу полягають у одночасному відчуженні права власності у продавця та виникнення права власності у покупця.

Доведено, що момент здійснення права власності залежить від моменту здійснення прав за договором купівлі-продажу, а саме залежно від моменту укладення договору (реальний чи консенсуальний), від форми договору - усна, проста письмова або електронна, нотаріального посвідчення договору, а також залежно від державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Проаналізовано, що межі здійснення цивільних прав у договірному зобов’язанні купівлі-продажу слід розглядати у його динаміці (укладення, виконання та припинення). У договорі купівлі-продажу учасники можуть захистити своє право шляхом самозахисту через застосування відповідних заходів оперативного впливу.

Електронні докази у контексті принципів цивільного процесуального права

М.В. Парасюк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються електронні докази у контексті принципів цивільного процесуального права. Метою є формування концептуальної бази використання інформаційних технологій у цивільному процесі щодо принципів цивільного процесу в їх системному розумінні, при якому враховуватиметься взаємозв’язок і вплив зміни одного на зміну іншого. Це забезпечить раціональне застосування інформаційних технологій, зберігаючи основні засади цивільного судочинства. Об’єктом є правовідносини, що виникають між судом і іншими учасниками процесу, пов’язані з реалізацією принципів цивільного судочинства при використанні інформаційних технологій щодо вирішення цивільних справ. Предмет склали цивільні процесуальні правовідносини у контексті реалізації принципів цивільного процесуального права при використанні інформаційних технологій у цивілістичному процесі. Адаптація цивільного процесу до використання інформаційних технологій проявляється у наявності програмних та рамкових положень, які існують на державному та міжнародному рівні у відповідності до нормативної бази європейської інтеграції України. Вказано, що електронний доказ не повинен обов’язковою ознакою бути оформлений у документарному вигляді. Електронні докази повинні бути виділені як самостійний вид доказів з огляду на їх специфічні риси. Критерії допустимості електронних доказів повинні бути визначені щодо специфіки у відповідності до існуючих критерії доказів. Позитивним прикладом регулювання електронних доказів є Керівні принципи Комітету Міністрів Ради Європи щодо механізмів онлайн вирішення спорів у цивільному та адміністративному судочинстві, прийняті у 2019 році, які встановлюють правові норми щодо електронних доказів і забезпечують найбільш оптимальну версію використання у площині цивільного процесу. Розглянуто валив принципів змагальності, диспозитивності, гласності, незалежності, доступності щодо електронних доказів. Зазначено, що враховуючи системний характер принципів цивільного процесу, крім названих вище, деякої трансформації будуть піддаватися й інші принципи.

Особливості доказів та доказування у справах про примусове виселення

А.А. Стеценко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена проблемі визначення особливостей доказів та доказування у справах про примусове виселення.

Автор у статті зазначає, що право на житло спрямоване на забезпечення права на достатній рівень проживання людини. Водночас воно має безпосередній зв’язок з фундаментальними правами людини, такими як право на життя, недоторканність приватного життя, охорона здоров’я та ін. Внаслідок цього позбавлення житла ставить під загрозу як життя людини, його нормальний соціальний розвиток, так і можливість мати сім’ю, працевлаштовуватися. Саме це посилює соціальну нерівність, породжує соціальні конфлікти, утворює підґрунтя для маргіналізації суспільства та створює умови для можливого фактичного обмеження прав дитини, жінок, інших гендерів. Гарантією реалізації права на житло є встановлений частиною третьою статті 47 Конституції України виключно судовий порядок виселення.

За результатами проведеного дослідження зроблено наступні висновки. Так, автор вважає, що до основних особливостей доказів та доказування у справах про виселення можна віднести таке: справи про виселення розглядаються виключно в порядку цивільного судочинства, оскільки в них хоча б однією зі сторін є фізична особа; слід погодитись із позицією В.І. Бобрика про те, що до загального предмета доказування у справах про виселення входять обставини, що свідчать про незаконність проживання або втрату права на проживання відповідача в конкретному житлі, а також про порушення відповідачем прав та/або інтересів позивача, а щодо особливостей доказів та доказування про виселення маємо зазначити, що вони обумовленні особливостями конкретної цивільної справи; для цивільних справ про виселення є характерним використання таких засобів доказування: письмові докази, електронні докази та показання свідків.

Співвідношення категорій "відкритість", "гласність" та "публічність" при розкритті змісту принципу гласності та відкритості в цивільному судочинстві України

А.І. Тімонов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті обґрунтовується актуальність і необхідність подальшого поглибленого наукового дослідження змісту та значення принципу гласності та відкритості в цивільному судочинстві України. Автором розглянута проблема співвідношення категорій «відкритість», «гласність» і «публічність» при розкритті змісту принципу гласності та відкритості в цивільному судочинстві України. Наголошено, що зміни, які відбулися за останні роки в економіці, політиці, праві України, впливають на розвиток доктрини правових принципів, зокрема й на розвиток теорії принципів цивільного процесуального права.

У праці обстоюється теза про те, що наразі вказану засаду варто розглядати як дві основні вимоги до суду, що й має позначатись і в назві цього принципу - принцип гласності та відкритості в цивільному судочинстві України. Цей висновок, як уже зазначалося, зокрема підтверджується й оновленим цивільним процесуальним законодавством.

Зважаючи на національне цивільне процесуальне законодавство, положення міжнародно-правових актів, практику ЄСПЛ, можна дійти висновку, що змістовні положення принципу гласності та відкритості цивільного судочинства мають сприяти завданням судочинства, безпосередньо справедливому судовому розгляду, забезпечення якого є одним з основоположних принципів демократичного суспільства у значенні Конвенції (п. 56 рішення ЄСПЛ від 10 грудня 2009 р. у справі «Шагін проти України», п. 79 рішення ЄСПЛ від 4 грудня 2008 р. у справі «Бєлашев проти Росії»). Обов’язковою складовою принципу гласності та відкритості цивільного судочинства є його відкритість, оскільки відмова національних органів повідомити заявникові про дату та час слухання в цій справі розглядалася як порушення гласності судового розгляду (п. 40 рішення ЄСПЛ від 8 листопада 2005 р. у справі «Стрижак проти України»).

У статті доведено, що реалізація принципу гласності та відкритості цивільного судочинства відбувається, з одного боку, досягненням завдань і мети цивільного судочинства, а з іншого - реалізацією права на справедливий судовий розгляд та одну з його складових - права на доступ до правосуддя.

Вплив принципів цивільного судочинства на вмотивованість судового рішення у цивільному судочинстві

Д.О. Шкаровський — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядається проблема наявності впливу принципів цивільного судочинства на вмотивованість судового рішення в цивільному судочинстві. Зазначена правова проблема залишається актуальною, оскільки питання обов’язковості наведення мотивів у судовому рішенні під час здійснення правосуддя в цивільному судочинстві не вирішене повністю.

Проаналізовано історично сформований взаємозв’язок між принципами цивільного судочинства та необхідністю наведення мотивів у судовому рішенні. Зроблено висновок, що принципи цивільного судочинства історично за своєю правовою природою є динамічними та постійно еволюціонують, внаслідок чого їх правова основа постійно змінюється. При цьому вмотивованість судового рішення, попри відсутність законодавчого закріплення, залишається невіддільною складовою законного судового рішення.

Здійснено порівняння принципів цивільного судочинства з мотивуванням судового рішення - як обов’язковою складовою будь-якого рішення в цивільному судочинстві. Наочно продемонстровано вплив принципів судового судочинства на еволюційну природу наявності мотивів у судових рішеннях і встановлення їх обов’язковості. У статті проаналізовано та висвітлено механізм впливу принципів цивільного судочинства на вмотивованість судового рішення та отриманих наслідків. Більш того, проаналізовано безпосередню взаємодію верховенства права як теоретично-практичної категорії та основоположного принципу правовладдя із вмотивованістю судового рішення - як невід’ємного елементу справедливого та законного судового рішення в цивільному судочинстві. Зроблено висновок про те, що верховенство права як принцип цивільного судочинства вже закладений у вимозі вмотивованості судового рішення та є його складовою.

Досліджено низку праць, в яких науковці розкривають зміст принципів цивільного судочинства та визначають їх роль під час здійснення ефективного правосуддя в цивільному судочинстві. Проте автор звертає увагу на недостатню розкритість у працях дослідників питання вмотивованості судового рішення як його обов’язкової складової в умовах відсутності нормативного закріплення в цивільному процесуальному законодавстві України. У статті зазначається, що напрацювання, в яких розглядається взаємодія принципів цивільного судочинства із вмотивованістю судового рішення, є поодинокими та не відбивають всю суть існуючої правової проблеми.

При цьому у праці детально висвітлено здійснення сучасного впливу принципів цивільного судочинства на мотивування судового рішення. Зокрема, підтримано думки науковців щодо неможливості реалізації судового рішення як без належного мотивування, так і без дотримання принципів цивільного процесу. Так, автор зробив висновок про те, що кожний принцип цивільного судочинства є невіддільною складовою вмотивованості судового рішення. Вказане не тільки пояснює існуючий взаємозв’язок між застосуванням принципів цивільного судочинства та ефективним здійсненням правосуддя, а й демонструє досягнення завдань цивільного судочинства.

Трансформація трудових відносин в умовах цифровізації

В.В. Анатійчук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано загальнотеоретичні аспекти трансформації трудових правовідносин з огляду на розвиток інформаційних технологій. Ринок праці та зайнятість зазнають значних змін, обумовлених різними чинниками, якими характеризується глобальна економіка. Зокрема, прогрес у технологіях, поява нестандартних форм зайнятості, демографічні зрушення, стрімка урбанізація, дефіцит ресурсів, зміна клімату, війни, епідемії різного роду, впливають на всі сфери життя і прискорюють процеси трансформації суспільних відносин у сфері праці,

Цифровізація економіки, виробництва зміщує свої акценти в інтернет середовище, де успіх виконання роботи залежить від цифрового капіталу.

Констатується, що трансформація трудової діяльності означає зміни у соціально-трудових відносинах, де сучасні технології формують цифровий ринок праці, цифрову зайнятість, цифрове робоче місце. Сектор Гіг-економіки формує нові моделі роботи, що характеризуються довго і коротко тривалістю, договірним характером умов праці.

Цифровізація потягнула за собою кардинальну трансформацію трудових відносин, змінюючи характер трудових відносин, зміну комунікації між працівником і роботодавцем, забезпечення конфіденційності інформації, появи нових форм зайнятості з використанням програмних платформ. Все це принесло значні зміни до трудового законодавства щодо дистанційної, надомної праці, введення електронного документообігу тощо.

Стверджується про необхідність реформування, забезпечення гнучкості трудового законодавства та оптимального узгодження інтересів працівника та роботодавця у трудових відносинах.

Зауважується, що цифровізація значною мірою змінила організацію праці на підприємствах, установах, організаціях. Процес праці сьогодні функціонує і управляється в дистанційному режимі, що не може не відобразитися як на статусі фахівця так і його функціональних обов’язках. Істотні зміни відбуваються також у частині трудової міграції.

Фундаментальним завданням є розробка концептуальних основ розвитку нестандартних трудових відносин. Необхідно розробити нові підходи до підготовки кадрів та виходу їх на ринок праці в умовах цифрової економіки.

Правила дрес-коду та дискримінація працівників

М.І. Боднарук, А.В. Бурка — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті зазначено, що дрес-код та уніформа - це поняття, які часто використовуються на практиці як синоніми, проте насправді вони не тотожні. Уніформа - це однакове вбрання, виготовлене спеціально для працівників певного підприємства, установи, організації, їх структурних підрозділів. На відмінно від уніформи, дрес-код - це вимога щодо дотримання певних вказівок, які стосуються зовнішнього вигляду працівників, насамперед, одягу. Іншими словами, дрес-код - це перелік правил і вказівок щодо одягу, який дозволено або заборонено носити. Основною метою впровадження дрес-коду для працівників - є забезпечення професійного та згуртованого зовнішнього вигляду, який відповідає іміджу та цінностям компанії.

Автори статті звертають увагу на те, що в базовому для трудових відносин нормативному акті - Кодексі законів про працю України відсутні такі поняття як «дрес-код» чи «уніформа», так само як і відсутні положення щодо обов’язкового характеру правил дрес-коду для працівника, оскільки його запровадження є правом роботодавця.

У статті наголошується на тому, що на практиці можуть виникнути випадки, коли встановлений дрес-код порушуватиме права працівників, а саме буде дискримінаційним, хоча довести факт того, що встановлений дрес-код є дискримінаційним буває досить складно, оскільки у багатьох випадках він є цілком законним.

Розробляючи дрес-код на робочому місці, роботодавці повинні віддавати перевагу інклюзивності та гендерній нейтральності, щоб уникнути дискримінації. Впровадження релігійно нейтральних дрес-кодів може бути об’єктивним лише у випадку дотримання ряду умов, на яких наголошує ЄСПЛ у своєму рішенні від 15 липня 2021 року.

Зроблено висновок, що відсутність законодавчо визначених вимог щодо дрес-коду, а саме загальних критеріїв, ознак, які повинні бути враховані у випадку його запровадження для працівників будь-якого підприємтсва, установи, організації, з однієї сторони надає роботодавцю свободу дій, а з іншої - може призвести до порушення трудових прав працівників, а саме їх дискримінації за гендерною, релігійною ознаками, станом здоров’я чи інвалідністю. Незважаючи на стрімкий розвиток суспільства у напрямку рівноправності, пропаганди толерантності до працівників незалежно від їх раси, статті, кольору шкіри, віку, релігії, дрес-код, як би це дивно не звучало, може стати тим наріжним каменем спотикання, де рівність трудових прав працівників може бути не врахована чи врахована частково.

Правове регулювання праці IT-працівників

В.С. Вознюк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Дана стаття спрямована на дослідження регулювання праці IT-працівників в контексті трудового законодавства. Особливо зосереджено увагу на питаннях, пов’язаних із дистанційною роботою, гнучким графіком та умовами, які характерні в цій сфері. Багато аспектів присвячено аналізу трудового договору, особливо в умовах зростаючого попиту на IT-спеціалістів та нових форм зайнятості. Питання гнучкого графіку роботи для IT-працівників є одним з найважливіших, оскільки така сфера праці потребує більш адаптованих умов спрямованих на забезпечення балансу між професійними обов’язками та особистим життям. Наявність можливостей для дистанційної роботи або гнучким графіком вимагає певних змін у трудовому законодавстві. Важливо визначити не тільки права та обов’язки сторін трудових правовідносин, але й умови для належного захисту таких прав, зокрема у питаннях охорони праці, конфіденційності інформації, соціальних гарантій, а також відповідальності за порушення трудових обов’язків. Більшість IT-працівників надають перевагу цивільно-правовим договорам, оскільки в деяких аспектах вони надають більше переваг та гнучкості порівняно з трудовим законодавством. Проте необхідно детально аналізувати обидва договори та розуміти, що така форма співпраці може призвести до соціальної незахищеності працівників, оскільки вони не мають тих прав, які передбачені трудовим законодавством. Багато працівників обирають гіг-контракти, що пропонують нові можливості, але також мають свої обмеження, особливо щодо соціальних гарантій та відсутності гарантованої оплати праці. ІТ-сфера пов’язана з інтелектуальною власністю, комерційною таємницею та іншою конфіденційною інформацією, що вимагає відповідного правового регулювання. Для забезпечення захисту конфіденційності важливо визначити права і обов’язки працівників у трудовому договорі, а також у внутрішньому трудовому розпорядку. Недотримання умов конфіденційності може призвести до юридичних наслідків та негативної репутації працівника і роботодавця. Також важливий аспект - це охорона праці, особливо при дистанційній роботі . Питання охорони праці в умовах дистанційної роботи є недостатньо врегульованим у трудовому законодавстві, тому роботодавцям необхідно проводити відповідні інструктажі, особливо в умовах воєнного стану. В Україні IT-сектор продовжує бути важливим для економіки, забезпечуючи близько 5% ВВП, але в умовах війни експорт IT-послуг зменшився. Процес євроінтеграції сприятиме розвитку ІТ-сектору, а також змінить правову та економічну ситуацію, яка безпосередньо вплине на умови праці, права та обов’язки ІТ-спеціаліс- тів в Україні. Вступ України в ЄС створює нові можливості для ІТ-працівників, такі як: кар’єрне зростання, вдосконалення своїх навичок та доступу до європейських ринків праці. Однак, цей процес також вимагає значних змін в національному законодавстві, щоб адаптуватись до європейських стандартів.

Міжнародно-правове забезпечення принципу ґендерної рівності у трудових правовідносинах

Л.І. Гарасимків — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Однією із комплексних проблем, яка інтегрує в собі елементи всіх сфер життєдіяльності суспільства - політичної, соціальної, економічної, культурної та безпосередньо впливає на їх розвиток, є подолання дискримінації за будь-якою ознакою, забезпечення принципу гендерної рівності та розробка ефективного механізму його реалізації. У нашій державі на сьогодні, як свідчать міжнародні та національні рейтинги, офіційна статистика України, спостерігається низький рівень забезпечення принципу гендерної рівності. Відтак, забезпечення рівності жінок і чоловіків, у тому числі й у трудових правовідносинах є одним із головних питань становлення сучасної демократичної, соціальної правової Української держави. Мета статті - проаналізувати міжнародно-правове забезпечення принципу ґендерної рівності у трудових правовідносинах. Зазначено, що положення щодо забезпечення гендерної рівності мають місце в багатьох міжнародних документах, утвердження якої стало одним із ключових завдань у діяльності ООН, низки інших міжнародних інституцій, які відіграли в сукупності кожен свою важливу роль у становленні загальних норм міжнародного права щодо забезпечення принципу гендерної рівності як взагалі, так і у трудових відносинах зокрема. Саме норми їх документів і містять у собі міжнародно-правові стандарти, які регулюють питання забезпечення гендерної рівності, та є прикладом належної реалізації та захисту трудових прав жінок і чоловіків, а також показником ефективних для нашої країни методів реалізації цих правових норм. Наголошено, що міжнародно-правові документи дають змогу зрозуміти суть, зміст, структуру та важливість гендерної рівності як ключової складової прав людини, умови сталого розвитку, миру та безпеки на планеті, та які необхідно наслідувати всім державам під час формування внутрішнього законодавства. Відтак Україна, ратифікувавши основні міжнародні документи стосовно забезпечення рівних прав і можливостей для чоловіків і жінок, визначила для себе забезпечення гендерної рівності як важливу складову подальшого розвитку та як один із пріоритетів державної політики.

Теоретико-правові аспекти запровадження нових механізмів забезпечення житлом військовослужбовців, членів їх сімей: спеціальна накопичувальна програма, лізинг, іпотека

О.О. Карпова — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Одним із важливих елементів національної безпеки та оборони країни є військовослужбовці. Соціальний, правовий захист та матеріальне забезпечення, сприятливі умови для реалізації їх конституційних прав є пріоритетними завданнями для держави.

Забезпечення військовослужбовців житловим приміщенням є одним із ключових аспектів соціального захисту. Стан забезпечення військовослужбовців житлом не лише відображає ставленнясуспільства до своїх захисників, а й має важливестратегічне значення для забезпечення бойової готовності та морально-психологічного клімату у Збройних Силах України, Національній гвардії України та інших силах оборони.

На законодавчому та організаційному рівнях система забезпечення житлом військовослужбовців в Україні залишається неефективною та такою, що містить значні корупційні ризики. Кардинальних змін потребують джерела чинного законодавства, які упорядковують право військових на житло.

Радянське законодавство становить основу чинного житлового законодавства, є застарілим і не відповідає наявним ні політичним, ні соціально-економічним умовам, і потребує кардинальнихзмін. Всебічний аналіз різних періодів розвитку вітчизняного житлового законодавства надає можливість визначити ті обставини та причини, які дадуть змогу усунути недоліки правового регулювання житлових відносин та віднайти шляхи вдосконалення сучасного житлового законодавства шляхом запровадження нових механізмів житлового забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей.

У зв’язку з цим, важливо здійснити дослідження обставин і чинників, що впливають на правові аспекти впровадження нових алгоритмів забезпечення житлом військовослужбовців.

Такий аналіз дозволить розкрити проблеми і недоліки запровадження нових механізмів забезпечення житлом зазначеної категорії осіб та визначити шляхи їх подальшого розвитку.

Розглянуто питання реалізації програми доступної іпотеки «єОселя» для військовослужбовців. Здійснено аналіз іпотечного житлового кредитування, що полягає в наданні довгострокового банківського кредиту на придбання чи будівництво житлової нерухомості, де заставою є нерухоме майно. Вивчено вимоги до кандидатів на отримання пільгового іпотечного кредиту. Досліджено проблемні питання що виникають в процесі реалізації іпотеки.

Поняття та суть категорії "інтерес" у загальнотеоретичному аспекті

О.В. Малєнко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розкривається суть категорії «інтерес» у загальнотеоретичному розумінні. Зауважується, що в праві інтерес є рушійною силою будь-яких відносин та без наявного інтересу не можуть виникнути правовідносини, а зміна чи зникнення інтересу можуть стати причиною зміни чи припинення цих правовідносин.

Узагальнюються результати досліджень категорії інтерес у психології, соціології та економічній теорії. Вказується, що у соціології визначають інтерес як усвідомлення потреб людини, що виступає регулятором соціальної поведінки, у психології під інтересом розуміють певний психічний стан людини, натомість, у економічній теорії інтерес визнається не психологічним явищем, а - формою потреби в задоволенні матеріальних, об’єктивних потреб.

Констатується, що часто інтерес визначається через потребу. Розглядається співвідношення понять потреба та інтерес. Інтерес включає в себе не просто усвідомлення тієї чи іншої потреби, а й необхідність вибору суб’єктом своєї поведінки.

Досліджуються концепції природи інтересу, а саме, суб’єктивна концепція, об’єктивна концепція та концепція подвійної сутності природи інтересу. Згідно суб’єктивного розуміння інтересу, інтерес є наслідком психічного відношення особи до своїх потреб, а тому інтерес прирівнюється до мотивів поведінки суб’єкта, тобто є явищем, яке не може бути врегульовано правом. Відповідно до об’єктивної природи інтересу,останній визначається як об’єктивна необхідність людини в певних речах, цінностях чи умовах, важливих для її життя. В свою чергу, теорія єдності об’єктивного та суб’єктивного начал у природі інтересу полягає у тому, що з однієї сторони, існує об’єктивна потреба, яка не залежить від свідомості, а з іншої - ці об’єктивні зовнішні фактори суспільного життя проходячи через свідомість людини набувають форми інтересу.

Доводиться, що інтерес є діалектичним поєднанням об’єктивного та суб’єктивного начал.

Об’єктивність інтересу полягає у тому, що об’єктивно існують суб’єкт та його зовнішнє середовище, як й об’єктивно існує зв’язок суб’єкта із зовнішнім середовищем, а суб’єктивність інтересу полягає у тому, потреби мають індивідуальний характер, і в результаті усвідомлення суб’єктом потреби та прагнення її задовольнити суб’єкт приступає до здійснення діяльності відповідно до інтересу, який виник у нього.

Актуальні зміни трудового законодавства України в умовах правового режиму воєнного стану

І.В. Міщук, Б.С. Киричук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті наведено результати наукових досліджень щодо комплексного аналізу механізму забезпечення права на працю в умовах дії правового режиму воєнного стану. Досліджено окремі найважливіші аспекти організації трудових відносин з врахуванням сучасних умов право- й державотворення України й змін в трудовому законодавстві, які мали місце станом на 25.10.2024.

Встановлено, що 15.03.2022 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який було закріплено ключові моменти в зміні особливостей укладення і розірвання трудового договору в умовах воєнного стану, особливостей переведення та зміни істотних умов праці в умовах воєнного часу, особливостей встановлення та обліку часу роботи та часу відпочинку, особливостей обміну документами, організації кадрового діловодства та архівного зберігання кадрових документів у роботодавця, а також стосовно ряду інших не менш важливих питань. Зазначено, що вищезгаданий Закон України визначає не лише особливості організації трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, але й особливості проходження державної служби й служби в органах місцевого самоврядування.

Під час проведення наукового дослідження авторами статті звернено увагу на проблеми процесуального характеру, які, ймовірно, виникнуть у практичній діяльності працівників та їхніх роботодавців. Зокрема, наголошено на тому, що укладення трудового договору в усній формі, а також впровадження механізму повідомлення про зміну істотних умов праці безпосередньо перед їх застосуванням може призвести до зловживань зі сторони роботодавця і, закономірно, збільшення кількості трудових спорів.

Авторами статті також розглянуто такі питання ведення трудової політики під час воєнного стану, як актуальні форми організації роботи працівників (традиційний очний, дистанційний та надомний режим роботи), скасування заборони про невстановлення випробування для певних категорій осіб, а також можливості призупинення трудового договору й укладення договору з новими працівниками на тимчасовій основі (строкові трудові договори).

Аналіз законодавства та судової практики щодо правового статусу та соціальних гарантій працівників цифрових платформ у країнах ЄС: виклики та перспективи

О.А. Теличко, В.А. Рекун — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У сучасному світі швидкий розвиток цифрових технологій і гіг-економіки призвів до появи нових форм зайнятості, які суттєво змінюють традиційні трудові відносини. Економіка платформ, що базується на короткострокових контрактах і фрілансерській роботі, стала важливим елементом ринку праці, пропонуючи нові можливості для працівників, але, водночас, ставлячи перед ними численні виклики.

Правовий статус працівників платформ залишається невизначеним у багатьох країнах. Платформи часто класифікують своїх працівників як «незалежних підрядників», «економічно залежних незалежних працівників» або «самозайнятих осіб», що дозволяє їм уникати зобов’язань, пов’язаних із трудовим законодавством. Це призводить до правових прогалин, які ставлять під загрозу соціальний захист працівників цифрових платформ.

Різні підходи до правового статусу та соціальнихгарантій працівників у різних країнах створюють додаткові складності у регуляції. Проблема правової класифікації працівників цифрових платформ залишається невирішеною, що впливає на їх трудові права та соціальне забезпечення. Автори розглядають виклики, які виникають у зв’язку з новими формами зайнятості, що витісняють традиційні трудові відносини. Основна увага приділяється правовій невизначеності статусу гіг-воркерів, їх соціальному захисту та відсутності єдиного підходу до регулюванняцієї сфери в різних країнах ЄС.

Стаття аналізує законодавчі ініціативи та судову практику у Франції, Німеччині, Австрії та Іспанії, де правовий статус працівників платформ варіюється від найманих працівників до самозайнятих осіб. Особливу увагу приділено нещодавнім рішенням судів, які впливають на класифікацію працівників платформ та їхні соціальні права.

Дослідження виявляє суттєві розбіжності в національному законодавстві та судовій практиці різних країн ЄС, що свідчить про необхідність розробки єдиного європейського підходу до регулювання нових форм праці. Автори підкреслюютьнеобхідність адаптації національного законодавства до нових реалій ринку праці, у світлі нової Директиви ЄС (The EU Platform Work Directive, 2024), яка має на меті забезпечити правильну класифікацію статусу зайнятості та захист прав гіг-воркерів.

Профспілки в епоху цифрових технологій: нові виклики для свободи об’єднань

Н.А. Бааджи — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Ця стаття досліджує вплив цифрових технологій на діяльність профспілок та їхню здатність забезпечувати права працівників. Особливу увагу приділено викликам для свободи об’єднань у контексті змін на ринку праці та цифрової трансформації. На основі аналізу сучасних тенденцій розглянуто, як цифрові інструменти можуть як посилювати, так і обмежувати профспілкову активність. У статті також наведено рекомендації для розвитку профспілок у цифрову епоху.

З точки зору захисту прав робітників в статі розглядаються певні цифрові інструменти як можливість для профспілок модернізувати свою роботу, зокрема через комунікацію та мобілізацію працівників онлайн. Також аналізуються виклики свободи об’єднань у цифрову епоху, включаючи зростання нестабільних форм зайнятості та вплив алгоритмічного управління. У статті наводяться приклади адаптації профспілок та формулюються рекомендації для профспілок, спрямовані на посилення їхньої ролі, для забезпечення їхньої стійкості та активності в умовах цифрової трансформації ринку праці згідно пропозицій Міжнародної організації праці.

У сучасному середовищі захист прав працівників є ускладненим, оскільки більшість нестандартних та інноваційних форм зайнятості зазвичай характеризується відсутністю прямої залежності працівника від роботодавця. Найбільш складні варіанти зайнятості виникають у контексті розвитку Інтернету та мобільних комунікаційних пристроїв, де не завжди очевидно, чи існують трудові відносини, і ще важче визначити, чи повинні поширюватися на осіб, залучених до таких форм зайнятості, гарантії захисту прав працівників, які передбачені для стандартних трудових відносин. Ці обставини підкреслюють необхідність впровадження відповідних механізмів, які забезпечать розширення колективно-договірного регулювання на працівників з нестандартною (нестійкою) зайнятістю, зокрема тих, що працюють на інтернет-платформах. Однією з можливих гарантій реалізації таких прав може бути включення зазначених працівників до кола соціальних партнерів шляхом надання їм самостійного права на колективні переговори та/або представництво на ринку праці через галузеві профспілки.

Міжнародний енергетичний правопорядок: до постановки науково-теоретичної і практичної проблематики

В.Б. Гдичинський — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Активізація на початку ХХ ст. міжнародних і національних ініціатив багатьох держав сучасногосвіту у напрямі забезпечення сталого й збалансованого розвитку зумовила появу ряду актів міжнародних організацій, суттєве оновлення національного законодавства України у енергетичній та інших сферах. Значна їх частина - документи стратегічного характеру, зокрема, стосуються енергетичного сектору, забезпечення енергетичної безпеки, енергетичного правопорядку. Водночас останній феномен залишається недостатньо вивченим, йдеться про його теоретичні й практичні аспекти.

Мета статті передбачає вивчення теоретичних засад, передумов і закономірностей концеп- туалізації міжнародного енергетичного правопорядку, обґрунтування актуальних теоретичних і практичних аспектів, що посилюють його роль і значення. Досягненню цієї мети сприятиме виконання відповідних завдань застосування належної методологічної основи, що включає такі методи як діалектичний, гносеологічний, аксіологічний, порівняльно-правовий, феноменологічний, формально-логічний, синергетичний та ін. Також доцільним є використання ряду методологічних підходів (інтегративного, компаративістського, діяльнісного, інструментального, комплексного і т.д.) і методологічних принципів дослідження (об’єктивності, системності, цілісності тощо).

Відзначено, що в умовах інтеграції та глобалізації постала необхідність дослідження стану міжнародного правопорядку в цілому, міжнародного енергетичного правопорядку зокрема. Спостерігається динаміка міжнародно-правового регулювання, водночас залишаються деякі прогалини або певне відставання такого регулювання в енергетичній сфері, проблеми ефективності міжнародного енергетичного правопорядку та дієвості його гарантій. Разом з тим, вбачається необхідним детальне вивчення поняття і природи цього явища, сутнісних ознак і характеристик, співвідношення з іншими різновидами міжнародного правопорядку, особливостей організації та функціонування тощо. Отже, зазначені аспекти зумовлюють продовження ґрунтовних концептуальних досліджень у даному напрямі, з урахуванням теоретичної і практичної специфіки.

Оптимальним є розуміння міжнародного енергетичного правопорядку як фундаментальної комплексної складової сучасної системи міжнародно-правових відносин, міжнародного правопорядку. Обґрунтованим є посилення його ролі й значення у сучасному світопорядку, системі міжнародного права, універсальному і регіональному рівнях міжнародно-правового регулювання тощо. Це підкреслюють періоди політико-правової, соціально-економічної нестабільності, триваючі збройні конфлікти, у т.ч. гібридні війни, агресія росії проти України, в результаті чого відбувається руйнування об’єктів енергетичної інфраструктури, порушення енергетичних й інших прав і свобод людини і громадянина, прав та інтересів держав, продовжують існувати серйозні загрози міжнародному миру і безпеці. Тому перед науковою спільнотою, експертами, посадовими особами держав і міжнародних організацій, іншими суб’єктами міжнародного права постали завдання, що потребують невідкладного розв’язання, глобального і стратегічного характеру.

Множинне громадянство: міжнародний досвід і реалізація в Україні (економічні, політичні та безпекові аспекти)

С. Денисюк, В. Кононеко, Н. Резенкіна — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню проблем множинного громадянства у контексті міжнародного права та безпеки. У сучасних умовах зростаючої глобалізації, питання регулювання множинного громадянства набуває дедалі більшої актуальності, особливо в аспектах національної безпеки та суверенітету держав. У статті розглянуто ключові виклики, пов’язані з залученням осіб з множинним громадянством до збройних сил під час військових конфліктів, можливі конфлікти інтересів, які можуть виникати у таких випадках, а також ризики, пов’язані із втручанням інших держав у внутрішні справипід гаслом захисту прав своїх громадян.

Особлива увага приділена аналізу правової практики захисту громадян у випадках з множинним громадянством, зокрема, через призму концепції ефективного громадянства, яка була сформульована Судом ООН у справі «Nottebohm». У статті також досліджуються економічні аспекти множинного громадянства, включаючи проблеми подвійного оподаткування та можливі шляхи розвя'зання цих питань через міжнародні угоди.

На основі аналізу національних та міжнародних правових систем, автори роблять висновки щодо необхідності удосконалення правового регулювання громадянства для уникнення правових колізій та забезпечення стабільної політичної ситуації в умовах глобалізації. Окремо виділено аспекти суверенітету держав, які перебувають під загрозою внаслідок зростання кількості осіб із множинним громадянством.

Стаття пропонує рекомендації для покращення міжнародного правового регулювання з метою захисту суверенітету держав і прав осіб із множинним громадянством в умовах сучасних глобальних викликів.

Розглянуто питання збереження зв’язків із українською діаспорою у світі в умовах воєнного стану соціального капіталу. Акцентується увага на множинному громадянстві, яке часто розглядається як наслідок колізії між законодавством різних держав світу. Одним із ризиків для національної безпеки як держави проживання, так і держави походження є питання збереження особами з множинним громадянством державної таємниці та забезпечення непорушності кордонів. Для підтримки тісних контактів із українськими біженцями, країни їх перебування та Україна повинні співпрацювати у зміцненні фінансових зв’язків, сприяти зниженню вартості грошових переказів, запобігати подвійному оподаткуванню. Обґрунтована необхідність ефективної співпраці України з іншими державами для створення правової бази для легальної міграції та транскордонної мобільності українців після закінчення війни.

Доведено, що заради безпеки, контролю над міграційними процесами та відбудови держави після російсько-української війни легалізація множинного громадянства в Україні є оптимальним кроком.

Доктринальний аналіз щодо імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство в сфері судочинства

С.В. Кулик — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Доктринальний аналіз імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство в сфері судочинства є важливим аспектом забезпечення відповідності внутрішнього правового порядку загальноприйнятим принципам і нормам міжнародного права.

Міжнародні стандарти у сфері судочинства охоплюють різноманітні аспекти, включаючи права людини, принципи справедливого суду, незалежність і неупередженість суддів, а також процедури розгляду справ.

Імплементація цих стандартів у національне законодавство є складним і багатогранним процесом, який включає адаптацію національних правових норм до міжнародних вимог, інтеграцію нових процедур і механізмів у судову систему, а також забезпечення відповідного навчанняі підготовки суддів та інших працівників судової системи. При цьому важливо враховувати національні особливості правових систем, традиції та існуючу судову практику.

Одним з основних викликів у цьому процесі є забезпечення балансу між міжнародними стандартами та національними правовими традиціями.

Думки науковців-правників щодо імплементації міжнародних стандартів у національне законодавствоє надзвичайно актуальним в умовах сучасних глобалізаційних процесів та інтеграції України в міжнародну правову спільноту. Розглядаючи три ключові напрямки - роль судової влади, визначення конституційних основ здійснення судочинства та особливості зарубіжногодосвіду модернізації національних судових систем, можна глибше зрозуміти та оцінити викликиі перспективи реформування національної правової системи.

Таким чином, доктринальний аналіз імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство судочинства є важливим інструментом для вивчення та удосконалення правових систем, сприяння верховенству права та захисту прав людини. Він допомагає виявити проблеми і недоліки у процесі імплементації, розробити рекомендації для їх подолання і забезпечити, щоб національні системи правосуддя відповідали найвищим міжнародним стандартам.

Сутність та система міжнародних стандартів правового статусу підсудного: від загальновизнаних принципів до актів "м’якого права"

Я.О. Ліховіцький — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз сутності та системи міжнародних стандартів правового статусу підсудного. Досліджено проблему термінологічної невизначеності поняття «міжнародні стандарти» в контексті кримінального судочинства та захисту прав підсудного. Виявлено, що відсутність єдиного легального визначення цього терміну та чітких критеріїв віднесення норм до загальновизнаних створює суттєві перешкоди для їх ефективного застосування на практиці.

Проаналізовано різні доктринальні підходи до розуміння міжнародних стандартів прав підсудного. Встановлено, що в науковій літературі існує тенденція до ототожнення міжнародних стандартів з різними правовими категоріями: правами людини, зобов’язаннями держав, принципами міжнародного права. Досліджено специфіку європейських стандартів як особливої підкатегорії міжнародних стандартів прав підсудного.

Визначено систему джерел міжнародних стандартів, яка включає загальновизнані міжнародні документи (Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Пакти 1966 року), регіональні стандарти та акти «м’якого права». Особливу увагу приділено аналізу рекомендаційних документів міжнародних організацій, які, попри відсутність обов’язкової юридичної сили, відіграють важливу роль у розвитку системи стандартів.

Виявлено основні проблеми практичного застосування міжнародних стандартів: розпорошеність норм у різних міжнародних документах, відсутність універсального механізму тлумачення та складність імплементації в національні правові системи. Проаналізовано відмінності між європейською та універсальною системами захисту прав підсудного в контексті наявності механізмів офіційного тлумачення стандартів.

Обґрунтовано, що дотримання міжнародних стандартів прав підсудного є важливим показником демократизації суспільства, якості відносин між особою і державою та розвитку громадянського суспільства. Запропоновано розглядати міжнародні стандарти як динамічну систему, що постійно еволюціонує відповідно до розвитку суспільних відносин та потреб захисту прав людини.

Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення механізмів імплементації та тлумачення міжнародних стандартів, підвищення рівня їх розуміння та застосування правниками на практиці. Визначено перспективи розвитку системи міжнародних стандартів прав підсудного в контексті сучасних тенденцій міжнародного права.

Санкційні механізми виключення держав з міжнародних організацій

А.В. Марич — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Дотримання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права має першочергове значення в сучасному суспільстві. Протидія сучасним загрозам потребує ефективних заходів щодо посилення ролі правових механізмів у забезпеченні міжнародного порядку. Слід зазначити, що міжнародні санкції є ключовими інструментами, що використовуються міжнародними організаціями для відновлення порушених норм міжнародного права, зміцнення справедливості та стабільності відносин. У сучасній міжнародній практиці простежуються випадки грубого порушення державами основних принципів міжнародни хорганізацій, що охоплюють як політичні, так і економічні аспекти. Подібна тенденція спонукає до критичного аналізу того, як відновити та запобігти подібним діям у майбутньому. Для України питання примусового видворення набуває актуальності з огляду на надзвичайно руйнівний характер порушень росією основоположних принципів міжнародного права, один з яких незастосування сили та загрози її застосування. Примусове виключення стає крайнім важелем впливу для виконання основоположних принципів міжнародного права та дотримання міжнародно-правових зобов'язань.

В межах дослідження були проаналізовані статути провідних міжнародних організацій, таких як Організація Об’єднаних Націй (далі - ООН), Рада Європи (далі - РЄ), Міжнародний валютний фонд (далі - МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (далі - МБРР), Європейський Союз (далі - ЄС), Всесвітня організація охорони здоров’я (далі - ВООЗ), які зробили безпрецедентний внесок у розвиток різних сфер міжнародного права. Однак, деякі вищевказані установи показали обмежену кількість дієвих підходів протидії порушенням, що створює простір для зловживання державами своїми правами. Дана стаття підкреслює критичну потребу розроблення та впровадження дієвих засобів протидії порушенням, наприклад, такого як виключення. Подібна санкція є ключовим інструментом впливу, оскільки ізолює країну-порушницю від доступу до співпраці та комунікації з іншими країнами та міжнародними установами, що безпосередньо негативно впливає на розвиток зовнішніх зв'язків самої держави. Виключення може сприяти усуненню порушень норм міжнародного права та підтримки цілісності міжнародних організацій перед обличчям сучасних викликів.

Заборона Меджлісу як порушення CERD: аналіз позиції Президента Міжнародного суду справедливості Доног’ю (окрема думка до рішення ICJ від 31 січня 2024 року)

О.В. Марусяк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу юридичної позиції Джоан Доног’ю, Президента Міжнародного суду справедливості (Міжнародного суду ООН), стосовно заборони Меджлісу, висловленої в її окремій думці до остаточного рішення Суду від 31 січня 2024 року у Справі про застосування Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (Україна проти Російської Федерації). У статті наведено та розкрито аргументи Доног’ю стосовно того, що заборона Меджлісу як інституції, яка повністю складається з представників однієї етнічної групи, ґрунтувалася не тільки на політичній активності інституції чи її членів, але й на етнічному походженні членів Меджлісу, що дозволяє розглядати цю заборону як акт дискримінації кримськотатарської етнічної групи та порушення відповідних положень CERD з боку РФ.

У статті також проаналізовано три зауваження Доног’ю щодо застосування Судом CERD в контексті порушеного питання. По-перше, Суд припустився серйозного недогляду, оцінюючи правомірність заборони Меджлісу без достатньогоаналізу юридичного підґрунтя такої заборони. По-друге, Суд штучно розмежував політичні погляди, висловлені Меджлісом, та етнічне походження його членів, що було недоречним у цій справі. По-третє, Суд дійшов хибного висновку, що заборона Меджлісу не позбавила кримськотатарське населення представництва, оскільки цей орган нібито був не єдиною інституцією, яка представляє кримськотатарську громаду.

Аргументацію Доног’ю також доповнено авторськимиміркуваннями, зокрема, стосовно того, що фактична практика застосування російського Федерального закону «Про протидію екстремістській діяльності», на підставі якого було заборонено Меджліс, демонструє його неправову та дискримінаційну природу; а тому, оскільки юридичне підґрунтя заборони Меджлісу було неправовим, то і саму заборону Меджлісу ніяк не можна вважати правомірною - її слід розглядати як порушенням відповідних міжнародних зобов’язань РФ за CERD.

Судовий імунітет іноземних держав як елемент альтернативних способів захисту права власності, порушеного внаслідок збройного конфлікту

М.-Л.Р. Сидорович — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Війна росії проти України створила безпрецедентні перешкоди для захисту права власності громадян і бізнесу України. Розробка ефективних механізмів відшкодування завданої шкоди та відновлення порушених прав власності стала необхідною через значні руйнування цивільної інфраструктури, житлових будинків, промислових об’єктів та іншого майна внаслідок збройної агресії росії.

Актуальність репрезентованого наукового дослідження полягає в тому, що існуючі національні та міжнародні правові механізми недостатньо ефективні для повного захисту майнових прав постраждалих осіб. Важливою проблемою є подолання судового імунітету російської федерації. Це необхідно для розгляду справ про відшкодування шкоди в українських судах і подальшого виконання рішень за кордоном.

Умотивовано, що національне право самостійно не володіє достатніми правовими механізмами для забезпечення повного захисту порушеного права з огляду на фактичну неможливість виконання судового рішення про стягнення коштів як відшкодування завданої російською федерацією шкоди, що тягне за собою неможливість забезпечення порушеного права.

У цьому контексті необхідно вивчити механізми захисту права власності як на національному, так і на міжнародному рівні. Зокрема, слід розглянути можливість застосування Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав і їх власності, навіть якщо російська Федерація не ратифікувала її. Цей аналіз допоможе знайти нові способи захисту прав власності громадян і юридичних осіб України під час військової агресії.

Констатовано, що ефективний захист можливий лише за умови поєднання національного та міжнародного права, як свідчать дослідження інших стратегій захисту права власності, порушеного внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Позиція Верховного Суду щодо незастосування судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди є значним зрушенням у механізмі захисту порушених прав. Практика ЄСПЛ, зокрема рішення у справах «Олейніков проти Росії», створює міцне правове підґрунтя для такої позиції. Висновок про те, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності може застосовуватися до спірних правовідносин, навіть якщо Російська Федерація не ратифікувала її, є особливо важливим, оскільки це створює більше можливостей для захисту порушених прав.

Концепція гендерної рівності та прояви гендерної нерівності: міжнародно-правовий аспект

Т.Л. Сироїд — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розкрито поняття, сутність та складові «гендерної рівності», «гендеру». Приділено увагу тлумаченню терміну «гендер», що надається спеціалізованими установами та відповідними структурами Організації Об’єднаних Націй (ООН), зокрема, Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ), Фондом народонаселення ООН (UNFPA); зосереджено увагу на положеннях національного законодавства України, зокрема Закону України Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Охарактеризовано поширені форми ґендерної дискримінації (сексим, сексуальні домагання та напади, кібернасилля стосовно жінок і дівчаток тощо). Підкреслено, що в науці міжнародного права питання теоретичного визначення поняття «гендер» не стало предметом дослідження на доктринальному рівні.

При написанні статті застосовано системний метод при аналізі ґенези та подальшої еволюції норм щодо гендерної рівності; формально-логічний метод використано при аналізі правового підґрунтя у сфері забезпечення гендерної рівності; аксіологічний метод застосовано при характеристиці поширених форм ґендерної дискримінації.

Зазначено, що гендерна рівність є наскрізною ідеєю основоположних прав людини. Рівне для чоловіків і жінок право користуватися всіма правами людини є одним із основоположних принципів, який визнається міжнародним правом та закріплений в основних міжнародних договорах про права людини. Обґрунтовано висновок про те, що вироблення на міжнародному рівні універсального поняття терміну «гендер» сприятиме підвищенню рівня захисту прав людини. Констатовано, що гендерна нерівність не є жіночою проблемою. Явні чи приховані упередження, бар’єри на шляху до освіти та працевлаштування, а також різниця у заробітній платі завдають шкоди спільнотам та стримують економіки держав. Врахування ґендерної проблематики забезпечує більш високу якість розробки програм та законодавчої роботи та більшу значущість для суспільства, оскільки дозволяє політиці більш ефективно реагувати на потреби всіх громадян - жінок та чоловіків, дівчаток і хлопчиків.

Основні типи та види документообігу у закладах післядипломної освіти в Україні

І. Щербай — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Остання третина 20-го століття ознаменувалась переходом цілого ряду країн до інформаційної цивілізації, в умовах якої основна маса працюючих зайнята в сфері інформаційної діяльності, а головним продуктом виробництва і товаром є інформація. В даний час інформація стала найважливішим ресурсом суспільства і набула стратегічного значення. Глобалізація світових процесів, з одного боку, і глибокі соціально-політичні та економічні перетворення, що розгорнулися в 1990-і роки, з іншого, створили передумови для швидкого входження України в світовий інформаційний простір. У новому столітті майбутнє нашої країни багато в чому буде залежати від того, наскільки енергійно і ефективно вона стане рухатися в цьому напрямку. Інформаційні процеси активно впливають на всі сторони людського життя. Використання новітніх інформаційних технологій багаторазово підсилює цей вплив. Велика частина інформації фіксується на різних матеріальних носіях, міститься в різноманітних документах. Особливо велика роль інформації в процесі управління - на всіх його рівнях і у всіх сферах: політичній, економічній, науковій, культурній і т. д. Документування інформації, її пошук, обробка, зберігання та передача потребують значних фінансових, матеріальних, трудових ресурсів і часу. Тому організація ефективної роботи з документами, удосконалення всіх інформаційно-документаційних процесів як в масштабі суспільства в цілому, так і на рівні окремих підприємств, організацій, установ є надзвичайно важливим напрямом управлінської діяльності. У свою чергу, для кваліфікованої роботи з документованою інформацією потрібна значна кількість професійно підготовлених фахівців. Сучасний етап розвитку України характеризується важким і суперечливим шляхом переходу країни до ринкової економіки. Поза всякими сумнівами, успіх цього переходу в значній мірі залежить від ефективності управлінських структур ринкової економіки, діяльність яких ґрунтується на виробництві та використанні інформації, значна частина якої в будь-якій організації, як говорилося вище, сконцентрована в документах.

Підвищення рівня доброчесності як завдання національно-патріотичного виховання військовослужбовців Збройних Сил України

Т.О. Карабін, Д.М. Бєлов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті - охарактеризувати підвищення рівня доброчесності як завдання національно-патріотичного виховання військовослужбовців Збройних Сил України.

З’ясовано, що у Законі України «Про запобігання корупції» категорія доброчесності не визначається, хоча неодноразово згадується, а в інших правових актах надмірна лаконічність законодавця не дає змоги усвідомити всі важливі аспекти цього феномену. Це породжує різні розуміння сутності доброчесності у численних кодексах доброчесної поведінки, в яких означена категорія постає як набір довільно обраних характеристик.

Обґрунтовано, що з огляду на основну конституційну функцію Збройних Сил України - оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності - доброчесність військовослужбовців як правова категорія носить загальносоціальний, а не внутрішньовідомчий характер. Це потребує уніфікації розуміння вказаної дефініції з тим, щоб уникнути її довільного тлумачення суб’єктами правозастосування.

Визначено, що підвищення рівня доброчесності як завдання національно-патріотичного виховання військовослужбовців Збройних Сил України уявляє собою здійснення комплексу організаційних, правових, педагогічних, психологічних та інших заходів, спрямованих на усвідомлення персоналом цього військового формування пріоритету інтересів людини, суспільства і держави над приватними інтересами. Виконання цього завдання в умовах правового режиму воєнного стану ускладнюється внаслідок комплектування військових частин в процесі призову за мобілізацією особами, як мають значні відмінності цінностей, мотивів, способів поведінки.

Для уніфікації існуючих вимог доцільно закріпити поняття доброчесності на законодавчому рівні (у Законі України «Про запобігання корупції»), оскільки довільне тлумачення цієї категорії сприяє відмінностям правозастосовної практики. Потребує змін Кодекс доброчесної поведінки та професійної етики військових посадових осіб, державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, в Міністерстві оборони України та Збройних Силах України, в якому має бути посилена загальносоціальна складова доброчесності. Також виховання доброчесності як завдання національно-патріотичного виховання має знайти своє відображення у Законі України «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності», оскільки виконання інших завдань вказаного виду виховання не уявляється можливим без активних дій суб’єктів правовідносин для втілення у своїй професійній діяльності інтересів людини, суспільства і держави.

Юридична конструкція та її види в комплексі елементів законотворчої техніки

Д.О. Лавренко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Юридична конструкція є ключовим інструментом у законотворчій техніці, що забезпечує системність, логічність і послідовність нормативно-правових актів. У статті розглядається юридична конструкція як методологічна категорія теорії держави та права, її місце й роль у формуванні правових систем. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю теоретичного осмислення основних принципів і методів побудови юридичних конструкцій у сучасному законотворчому процесі України. Особливу увагу приділено аналізу ролі юридичних конструкцій у теорії держави та права як основи формування категорійного апарату правознавства, законотворчої діяльності та правозастосування. У вітчизняному правознавстві все інтенсивнішепроявляється інтерес до вивчення юридичної конструкції. Це стосується переважно галузевих дисциплін, а не загальнотеоретичних досліджень. Новітні розробки в цій сфері, як правило, концентруються на аналізі та оцінці конкретних юридичних конструкцій, уже вбудованих в українську дійсність. За межами обговорення залишаються загальні питання природи та функціонування юридичної конструкції, зокрема правила й принципи їх створення, умови ефективності, принципи співорганізації в ефективно діючу систему, умови «перенесення» з однієї правової системи (галузі) в іншу, механізми функціонування та взаємодії тощо. Показано, що юридичні конструкції є основою створення правових понять, інститутів і доктрин, які забезпечують стабільність та ефективність правової системи. Дослідження акцентує увагу на значенні юридичних конструкцій для побудови концепцій правосуб’єктності, правовідносин, юридичних фактів та інших базових елементів теорії права. Визначено основні види юридичних конструкцій (базові, функціональні, складні) та проаналізовано їх практичне значення. Стаття також зосереджується на проблемах, що виникають при формуванні та використанні юридичних конструкцій у законотворчій діяльності, таких як неузгодженість термінології, відсутність єдиних методологічних підходів та недостатня адаптованість до міжнародних стандартів. У контексті сучасних викликів пропонуються шляхи вдосконалення законотворчої техніки через стандартизацію, міждисциплінарний підхід і цифровізацію правової діяльності. Запропоновані рекомендації спрямовані на розвиток теоретичної бази юриспруденції та вдосконалення законотворчого процесу в Україні з метою підвищення його ефективності відповідно до сучасних суспільних викликів.

Механізм реалізації прокурором функції обвинувачення у доказуванні на досудовому розслідуванні корупційних злочинів

І.О. Сухачова, М.М. Погорецький — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У науковій статті визначено механізм реалізації прокурором функції обвинувачення у доказуванні на досудовому розслідуванні корупційних злочинів як комплексну взаємодіючу систему процесів, що має нормативно-визначену правову форму, стадійність й реалізується прокурором з метою об’єктивного та повного встановлення предмета доказування у корупційних злочинах, а також притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності та/або застосування інших заходів кримінально-правового характеру. Метою статті є визначення поняття та структури механізму реалізації прокурором функції обвинувачення у доказуванні на досудовому розслідуванні корупційних злочинів.

Встановлено, що категорія «механізм реалізації прокурором функції обвинувачення у доказуванні на досудовому розслідуванні корупційних злочинів» розкривається через систему інших взаємопов’язаних та взаємообумовлених юридичних категорій та є структурованою. Структурна будова розкриває сутнісну сторону механізму реалізації, відображає єдність та багатоманітність усіх складових його елементів. Своєю чергою, кожний з компонентів структури можливо розглядати в якості окремої юридично значимої категорії. Доведено, що характеристика окремих елементів структури механізму забезпечить формування цілісного та системного уявлення про механізм реалізації прокурором функції обвинувачення у доказуванні на досудовому розслідуванні корупційних злочинів.

За результатами проведеного аналізу практики ЄСПЛ констатовано, що у своїх рішеннях Суд визначив мінімальні гарантії, які мають бути викладені в законі з метою уникнення порушення прав особи, передбачених Конвенцією, при реалізації прокурором функції обвинувачення у доказуванні на досудовому розслідуванні; визначено перелік таких гарантій. Наголошено, що стадія є функціональним елементом механізму реалізації прокурором функції обвинувачення у доказуванні на досудовому розслідуванні, що визначається як порядок здійснення прокурором різноманітних процесуальних дій, які характеризуються послідовністю реалізації для досягнення відповідної мети в межах конкретного кримінального провадження. Структурними елементами механізму реалізації прокурором функції обвинувачення у доказуванні у досудовому розслідуванні корупційних злочинів визначено: правову форму закріплення порядку реалізації прокурором функції обвинувачення, процедурний порядок реалізації прокурором функції обвинувачення, правовий статус прокурора як суб’єкта реалізації функції обвинувачення, практична діяльність прокурора, тобто його повноваження.

Правомірність правочинів у цивільному праві

І.В. Рущак, М.В. Бєлова — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджується проблематика правомірності правочинів у цивільному праві України, їх історичний розвиток від римського права до сучасності та вплив римсько-правових конструкцій на формування сучасного інституту правочинів. Особлива увага приділяється аналізу співвідношення понять «правомірність» та «законність» у контексті правочинів, де правомірність розглядається як більш широке поняття, що включає відповідність не лише нормам позитивного права, але й іншим джерелам цивільного права, його принципам та звичаям.

Детально аналізується проблематика публічного порядку як критерію дійсності правочинів. Досліджується зміст поняття «публічний порядок» у контексті статті 228 Цивільного кодексу України та його співвідношення з приватноправовою природою правочину. Обґрунтовується необхідність більш широкого тлумачення поняття «публічний порядок» як оціночного критерію, закріпленого у публічно-правових нормативних актах держави. Пропонується розглядати як такі, що порушують публічний порядок, правочини, спрямовані на порушення публічно-правових нормативних актів, які визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави.

У статті розглядаються актуальні проблеми судової практики щодо визнання правочинів недійсними з підстав порушення публічного порядку, зокрема у справах за позовами податкових органів. Обґрунтовується позиція, згідно з якою визначенню правочину як такого, що порушує публічний порядок, має передувати встановлення умислу сторін у кримінальному чи адміністративному провадженні. Пропонується удосконалення механізму застосування статті 228 ЦК України шляхом встановлення чітких критеріїв визначення правочину таким, що порушує публічний порядок, та необхідності попереднього встановлення відповідного правопорушення у кримінальному чи адміністративному порядку.

Дослідження базується на комплексному аналізі як історичних джерел римського права, так і сучасного цивільного законодавства України, судової практики та наукових праць провідних цивілістів. Результати дослідження мають як теоретичне значення для розвитку науки цивільного права, так і практичне значення для вдосконалення правозастосовної практики у сфері визнання правочинів недійсними.

Щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у сфері господарювання в Україні

А.В. Токунова, В.М. Рошканюк, О.С. Бай — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено формулюванню пропозицій стосовно шляхів забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у сфері господарювання, як такої, що забезпечує основу функціонування економічної системи України. За результатами проведеного дослідження здійснено висновок, що без визначення загального підґрунтя для бізнес-середовища, суспільства та держави у питанні забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків гендерні розриви у сфері господарювання залишатимуться непереборними. У цьому контексті повноцінна імплементація Керівних принципів ООН щодо бізнесу та прав людини з урахуванням гендерної перспективи має значний потенціал стати універсальною спільною платформою та концептуальною основою для досягнення позитивних трансформаційних змін в України. Зазначено, що особливу увагу слід приділити розробці та запровадженню інструментів належної обачності щодо прав людини з урахуванням гендерно орієнтованого підходу та у відповідності із законодавчими документами та керівництвами, які відповідно затверджені та розробляються в Європейському Союзі. Здійснено висновок, що Керівні принципи ООН можуть стати дороговказом для подальшої модернізації законодавства, в тому числі господарського, що дозволить підходити до вирішення наявних проблем більш комплексно та із залученням максимального кола стейкхолдерів. Також, підкреслено доцільність забезпечення ефективного збору розподілених за статтю даних, які б дозволяли оцінювати реальну ситуацію у сфері господарювання в Україні, включно в розрізі аспектів власності та вирішального впливу на діяльність суб’єктів господарювання та інших юридичних осіб. Запропоновано внести зміни до чинного законодавства та додати дані щодо статі до переліку обов’язкової інформації, яка вноситься до Єдиного державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців і громадських формувань, стосовно фізичних осіб підприємців, керівників, засновників (учасників), кінцевих бенефіціарних власників юридичних осіб, та керівників відокремлених підрозділів.

Аспекти змістовного наповнення права на інформаційну безпеку в контексті національної безпеки

В.В. Горошко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розкривається сутність та змістовне наповнення одного із найважливіших прав людини як права на інформаційну безпеку, що наразі є надактуально для будь-якої демократичної правової держави, особливо для тієї держави, яка зазнає військової агресії зі сторони іншої сусідньої держави, так, наприклад, як Україна.

У процесі наукового дослідження права на інформаційну безпеку виявлено, що таке право відбувається в контексті та взаємозалежності з національною безпекою, адже остання проявляє характер та політику держави та є її вектором розвитку, і відповідно передбачає також ведення інформаційної політики держави. В розгляді даного права акцент ставиться на його змісті, а також на тому, що це право первинно належить людині на праві природної потреби в комунікації, а отже фундаментально розглядати право на інформаційну безпеку потрібно через площину природно-правових прав людини, а також через систему загальних прав людини та громадянина.

На основі розкриття змістовної частини права на інформаційну безпеку з’ясовано, що вона є важливою самостійною частиною у забезпеченні національної безпеки країни, що вказане право визначає стан захисту не лише національних інтересів, а також й стан захищеності повного інформаційного простору, як від зовнішніх, так і від внутрішніх викликів, які постають перед сучасним українським суспільством. Оскільки право на інформаційну безпеку є важливою та самостійною частиною в системі прав людини та громадянина, і є частиною національної безпеки, то вказане право являє собою низку безпекових аспектів, а саме інформаційно-психологічну безпеку та інформаційно-технологічну безпеку особи та держави.

Право на інформаційну безпеку людини не повинно захищати лише технічні моменти його реалізації або безпекою самої інформації (в електронному, паперовому, комунікаційному форматі). Воно також стосується усіх сторін прояву вказаного права та його захисту у вигляді інформаційних даних незалежно від форм її прояву.

Право на інформаційну безпеку безперечно розширилося із розвитком нових комп’ютерних, інформаційних засобів. В світлі розвитку цього права мова йде не лише про втрату звичайної інформації, а в першу чергу про гарантованість її захисту з прив’язкою до національних особливостей держави, що також включає до свого змісту деякі чинники: людину, систему, процеси.

Суспільно-правова аномія: антропологічний вимір

І.М. Коваль — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена філософсько-правовому аналізу суспільно-правової аномії на основі антропологічного підходу, з огляду на те, що втрата ціннісних, правових, моральних орієнтирів для людини під час суспільної аномії, у першу чергу, ставить її перед вибором способу існування через самореалізацію у правомірній, або ж неправомірній поведінці.

Наголошено, що суспільно-правова аномія, як кризово-перехідний стан розвитку суспільства, притаманна в певний період усім суспільно-правовим утворенням. Для того, щоб суспільство відновило повноцінний цивілізаційний розвиток необхідно формувати ціннісні орієнтири на основі норм природного права за принципом антропоцентризму, що передбачає верховенство прав та свобод людини і громадянина і їх захист усіма правовими методами і засобами.

З’ясовано, що при суспільно-правовій аномії на перший план виступає людина, а саме необхідність дотримання та збереження її прав, свобод, людської гідності, тобто активується принцип людиноцентризму. Людина зі сформованими правомірними переконаннями реалізує їх у власній поведінці, а також, намагається спрямувати поведінку оточуючих в правомірне русло, що дозволяє уникати девіантної поведінки. Наявність стійких ціннісних переконань і орієнтацій також дозволяє не допустити прояву конформістської поведінки, зокрема серед молоді.

Зазначено, що сьогодні суспільство звикло керуватися нормами права, встановленими і санкціонованими державою і навіть незначна дестабілізація цієї сфери може спричинити певний колапс не тільки у площині суспільно-правових відносин, а й в особистісній самореалізації людини. Це відбувається тому, що особа перестає відчувати себе повністю захищеною державно-правовим механізмом і може нехтувати принципами суспільного співіснування з метою власної самореалізації. Така ситуація часто призводить до проявів девіантної поведінки, або ж протиправної і злочинної.

Акцентуємо увагу на тому, що природно-правові норми як ідеальний регулятор суспільних відносин стають критерієм визначення правомірної поведінки особи. Звичайно такі норми завжди бралися за основу при формуванні нормативно-правової бази в демократичних, правових державах, адже якщо б позитивне право не містило норми природного права, то воно було б суто інструкцією поведінки, а не живим діючим правом.

Синергтичні умови пізнання органічних законів суспільства

В. Ковальчук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У сучасному світі, де соціальні процеси стають дедалі складнішими та непередбачуванішими, пошук нових методів, їх дослідження набуває особливої актуальності. Одним із таких підходів є синергетика - наука про самоорганізацію складних систем. Синергетика дозволяє виявити закономірності в суспільних процесах, які на перший погляд здаються хаотичними, безладними. Особливе значення має вивчення органічних законів суспільства, які регулюють його розвиток і стабільність. Взаємозв’язок хаотичних і впорядкованих елементів суспільних систем може бути зрозуміла лише через синергетичні принципи, що робить їх пізнання особливо важливим у контексті сучасних глобальних викликів.

Сучасні дослідники продовжують розвивати синергетичні підходи в соціальних науках, застосовуючи їх для аналізу глобальних соціальних трансофрмацій, економічних криз, еволюції технології, а також для вивчення впливу глобалізації на локальні соціальні процеси. Синергетика допомагає пояснити, як незначні зміни в одній частині соціальної системи можуть мати глибокі наслідки для всього суспільства.

Слід наголосити, що синергетичні закони суспільства - це основоположні принципи, за якими функціонує соціальна система як цілісний організм. Ці закони визначають правила і механізми взаємодії між різними елементами суспільства, забезпечуючи його стійкість і розвиток. Подібно до біологічних організмів, суспільство підпорядковується певним законам, які визначають його здатність адаптуватися у відповідь на зовнішні та внутрішні виклики.

Ідеї синергетики почали проникати в соціальні науки у 1970-х роках завдяки роботам таких вчених як Ілля Пригожин та Герман Хакен, які застосовували фізичні принципи до соціальних систем. Пригожин дослідив термодинамічні системи, що перебувають далеко рівності, і виявив, що такі системи можуть самоорганізуватись у стійкі структури. Це відкриття стало основою для розуміння соціальних систем як динамічних та нестабільних утворень, які можуть самостійно формувати нові механізми впорядкування.

Традиційні підходи часто виходять з припущення про лінійність розвитку суспільства, де всі зміни відбуваються поступово та прогнозовано. Проте реальність показує, що суспільні зміни мають хаотичний характер і можуть бути різкими та непередбачуваними. Саме синергетичний підхід дозволяє аналізувати ці хаотичні процеси, розуміючи їх як частину складного механізму самоорганізації, який веде до виникнення нових соціальних структур.

Особливості формування правосвідомості студентів закладів вищої освіти: реалії сьогодення

О.М. Ратушна — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена особливостям формування правосвідомості студентів закладів вищої освіти в контексті викликів та реалій воєнного сьогодення, що є важливим завданням для повноцінного розвитку громадянського суспільства і правової держави.

Наголошено, що закладам вищої освіти, в межах освітнього простору, потрібно приділяти увагу формуванню і розвитку ціннісних правових установок студентів, правової культури та правосвідомості. Формувати особистість з правомірними переконаннями, повагою до права, національних символів, до людської гідності і прав та свобод людини потрібно на основі визначеної загальнодержавної політики, зокрема, в освітньому просторі і безпосередньо в закладах вищої освіти.

З’ясовано, що усвідомлення особливостей поведінки, допустимої, чи не допустимої самореалізації у суспільстві та сприйняття правил і норм соціальної взаємодії між людьми в державі залежить від внутрішніх переконань та правосвідомості особи.

Наголошено, що студенти закладів вищої освіти, під час навчання набувають певних фахових компетентностей, а також, продовжують процес власної соціалізації. Цей процес прямо залежить від того в якому середовищі формується особа, які ціннісні установки вона виробляє під впливом оточення.

Зазначено, що в закладах вищої освіти доцільно створювати правові консультативні центри, які, окрім безкоштовної правової допомоги, надаватимуть консультації і роз’яснюватимуть студентам норми чинного законодавства, знайомитимуть їх з особливостями правових систем, спонукатимуть студентів до осмислення ролі і значення права для суспільства.

Акцентовано увагу на тому, що сформовані в молодому віці ціннісні установки та орієнтації стануть основою для правомірної поведінки людини і дозволять усвідомити цінність прав, свобод людини і громадянина, людської гідності та людини, загалом. Це стане запорукою того, що така особа в майбутньому буде здатна формувати демократичне суспільство і правову державу на основі загально-цивілізаційних норм і принципів співжиття людства.

Морально-етичні аспекти у професійній діяльності судді

А.С. Романова — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена осмисленню морально-етичних аспектів у професійній діяльності судді, що формуються на основі принципів доброчесності, неупередженості, добросовісного виконання професійних обов’язків і є тими стандартами, на основі яких формується довіра суспільства до судової влади і впевненість у належному захисті прав та свобод людини і громадянина.

Наголошено, що на дотримання суддею морально-етичних норм у суддівстві та повсякденному особистому житті є запорукою формування авторитету судочинства, довіри громадян до судової влади, а також, віри у справедливий суд, що є важливою складовою у процесі становлення і розвитку правової держави та демократичного суспільства.

Зазначено, що Україна продовжує реалізувати, започатковані до повномасштабного вторгнення росії, реформи системи судочинства, акцентуючи увагу на принципах поваги до людської гідності, доброчесності, неупередженості, чесності, честі, гідності та професіоналізму судді. Також, такий підхід сприятиме повному і усесторонньому виконанню Україною вимог щодо євроінтеграційних процесів.

Акцентовано увагу на важливості дотримання ряду нормативно-правових актів: Бангалорські принципи поведінки суддів, Модельний кодекс професійної поведінки, Кодекс суддівської етики, які підтверджують, що сфера дії морально-етичних норм охоплює суспільно-правовий простір, конкретизуючись через основні норми і принципи у різних аспектах правозастосовної і правоохоронної діяльності.

Зазначено, що здійснюючи правосуддя від імені України, суддя найперше повинен усвідомлювати, що ним порушення морально-етичних норм негативно впливає не лише на його авторитет як судді, а й формує негативне сприйняття судової влади в державі, а отже, породжує сумніви у тому наскільки держава відповідає міжнародним вимогам до здійснення правосуддя, наскільки вона є правовою тощо.

Наголошено, що забезпечення права кожної особи на судовий захист на основі утвердження принципу верховенства права, а також, здійснення правосуддя від імені держави України на підставі Конституції та законів України встановлюють високі вимоги до моральних якостей судді.

Фундаментальні принципи міжнародного права як органічні закони глобального суспільства

М. Сірант — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У сучасному глобалізаційному світі міжнародне право відіграє ключову роль у встановленні правової основи для взаємовідносин між державами та міжнародними організаціями. Фундаментальні принципи міжнародного права - це своєрідні органічні закони, що визначають правила поведінки суб’єктів міжнародних відносин, забезпечують стабільність та передбачуваність у міжнародній системі. Дані принципи є основою для регулювання таких важливих питань, як забезпечення миру, безпеки, повага до прав людини та суверенітету держав.

Фундаментальні принципи міжнародного права - це основні правила, що мають обов’язковий характер для всіх суб’єктів міжнародних відносин і визначають загальні напрями їхньої діяльності. Зокрема, вони включають такі принципи як рівність держав, невтручання у внутрішні справи, суверенна рівність, мирне вирішення спорів, заборона застосування сили, повага до прав людини тощо. Ці принципи формують основу міжнародних відносин і є ключовими для запобігання конфліктам та забезпечення справедливості.

Фундаментальні принципи міжнародного права мають глибоке історичне коріння. Їхнє формування почалося з перших міждержавних договорів, але сучасне розуміння виникло після Другої світової війни, коли міжнародна спільнота визнала необхідність створення чітких правових рамок для підтримки миру. Статут ООН, ухвалений у 1945 році, закріпив більшість основних принципів міжнародного права, які стали основою для подальшого розвитку міжнародної системи.

Ці принципи міжнародного права мають імперативний характер, що означає їх обов’язковість для всіх суб’єктів міжнародних відносин. Таке положення зумовлене їх належністю до норм jus cogeny, які не можуть бути змінені за взаємною згодою держав. Принципи, які як заборона агресії або геноциду, мають абсолютний характер і є незмінними незалежно від обставин.

Органічні закони - це закони, які встановлюють основоположні норми, що мають вирішальний вплив на функціонування суспільства. У контексті міжнародного права фундаментальні принципи виконують роль таких органічних законів, оскільки вони визначають загальні правила для підтримки міжнародного порядку. Без дотримання цих принципів неможливо забезпечити стабільність і передбачуваність у взаємовідносинах між державами.

Звичайно, фундаментальні принципи міжнародного права відіграють вирішальну роль у забезпеченні миру та безпеки у світі. Принцип невтручання у внутрішні справи гарантує суверенітет держав, запобігаючи зовнішньому впливу на їхню політику. Принцип мирного врегулювання спорів сприяє вирішенню конфліктів через переговори або інші мирні засоби, запобігаючи ескалації насильства. Ці принципи створюють правові механізми для підтримки стабільності міжнародному рівні.

Концептуальні засади визначення завдань та функцій правоохоронних органів в системі державної влади: теоретико-правовий вимір

Ю.М. Бисага, М.В. Бєлова, Р.М. Фрідманський — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз завдань та функцій правоохоронних органів України крізь призму доктринальних досліджень. Проаналізовано наукові підходи до визначення системи завдань правоохоронних органів та їх функціонального призначення в механізмі держави. Особлива увага приділена проблемі відсутності єдиного нормативного визначення поняття «правоохоронні органи» та чітких критеріїв віднесення державних органів до категорії правоохоронних.

Досліджено різні наукові класифікації завдань правоохоронних органів, зокрема підходи В. Білоуса, В. Дяченка, О. Музичука, І. Марочкіна та В. Афанасьєва. На основі їх аналізу визначено, що основними завданнями правоохоронних органів є: захист конституційних прав і свобод громадян, охорона конституційного ладу, протидія злочинності, захист економічних інтересів держави та вдосконалення правоохоронної діяльності. Обґрунтовано доцільність диференціації завдань правоохоронних органів на першочергові, що потребують виконання виключно професійними працівниками, та другорядні, які можуть бути делеговані громадським формуванням.

У статті проаналізовано специфіку взаємозв’язку правоохоронної та судової діяльності, зокрема в історичному контексті. Акцентовано увагу на необхідності чіткого розмежування функцій правосуддя та правоохоронної діяльності в сучасній правовій державі. Встановлено, що формування завдань правоохоронних органів обумовлюється низкою об’єктивних факторів, зокрема потребами населення, рівнем розвитку суспільства, економічними можливостями держави та професійним рівнем державних службовців.

Визначено, що основні завдання правоохоронної системи держави являють собою фундаментальні цілі в організації та діяльності правоохоронних органів, спрямовані на забезпечення безпеки та захисту конституційних прав і свобод громадян, захист законних інтересів держави та суспільства, збереження державного суверенітету та територіальної цілісності, створення ефективних механізмів відновлення порушених прав і свобод.

Захист прав і свобод постраждалих в умовах збройної агресії рф: сучасні виклики правового регулювання

С.В. Вородін — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

На сьогодні існує чимало міжнародних організацій, які контролюють дотримання цих прав і свобод та сприяють їх захисту, зокрема суди та трибунали. Основою механізму захисту прав і свобод людини та громадянина є правові принципи, норми, а також умови та вимоги до діяльності органів влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб і громадян. Усі ці елементи разом забезпечують дотримання, реалізацію і захист прав та свобод громадян. В Україні механізм захисту прав реалізується через діяльність Комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, а також інших комітетів Верховної Ради, які займаються забезпеченням і захистом прав людини. Після початку збройної агресії росії та її повномасштабного вторгнення на території України була запроваджена дія воєнного стану який триває і зараз. В умовах воєнного стану захист прав людини стає особливо складним. Конституція України та інші нормативно-правові акти допускають можливість обмеження окремих прав громадян. Однак такі обмеження повинні бути обґрунтованими, тимчасовими та обмеженими в обсязі, застосовуватися відповідно до принципів демократії та правової держави з метою захисту суспільних інтересів, підтримання громадського порядку і безпеки, а також прав і свобод інших громадян. Важливо, щоб ці обмеження відповідали міжнародним стандартам і правам людини.

Можна виділити три основні проблемні питання у сфері захисту прав постраждалого населення в умовах повномасштабної збройної агресії проти України:

Евакуація. З 24 лютого 2022 року на різних рівнях почали впроваджувати заходи для евакуації населення з регіонів, де існує високий ризик для життя та здоров’я громадян. Проте ці заходи відрізняються за своїм характером та організацією.

Реалізація прав ВПО. Довгий час реалізація державної політики у сфері внутрішнього переміщення не спиралася на достатню інформацію про кількість внутрішньо переміщених осіб, їхній соціально-демографічний портрет та оцінку їхніх потреб.

Житло. Незважаючи на реагування місцевої влади на масове вимушене переміщення, та забезпечення розміщення людей у різних форматах (у навчальних закладах, гуртожитках, тощо), слід відзначити, що в подальшому умови залишаються неналежними, немає належного інформування з боку центральної влади щодо наявних місць для розміщення, тощо.

Деякі історико-правові аспекти становлення і розвитку права людини на альтернативну (невійськову) службу в Україні

В.К. Голуб — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті здійснюється загальна характеристика еволюційного етапу розвитку права людини на альтернативну (невійськову) службу випливаючого з історико-правових джерел.

Відзначається, що основу становлення та розвитку права людини на альтернативну (невійськову) службу в Україні стала трансформація суспільно-політичних поглядів щодо військової служби внаслідок релігійно-культурного розвитку населення та особистого самовдосконалення окремо взятої людини в дусі євангельських заповідей. З аналізу окремих історичних правових джерел також випливає, що принципово важливе значення серед різних верств населення яке проживало на історичних українських землях мало місце питання, щодо ставлення істинних християн до війни і відповідно служби у армії та прийняття участі у військових діях. Саме розвиток пацифістських ідей того часу, що були продуктом духовних шукань народів, які проживали у Центральній та Східній Європі, релігійне вчення яких, мало й українське коріння, і стало тим підґрунтям для відмови від військової служби.

Встановлено, що спочатку закони за доби Речі Посполитої, були направлені на переслідування та покарання християн які відмовлявся служити у війську внаслідок чого таких позбавляли не тільки дворянських звань, права володіння їхнім помістям, але й піддавали значним тюремним ув’язненням. Саме тому, тогочасні ідеологи християнських течій пропонували особам які з огляду на їхні релігійні переконання відмовлялись брати до рук зброю та служити на військовій службі, так би мовити подвійні, компромісні варіанти поведінки для пристосування до існуючої дійсності. Оскільки задля уникнення не тільки покарання такої особи, але й матеріального та морального зубожіння його родини, радили, проходити таку службу та брати участь у битвах, але при цьому нікого не убивати. Також такі ідеологи запевняли, що якщо, захищаючи себе, така особа когось уб’є, втому числі представників інших нехристиянських релігій, то це вважалося невеликим гріхом, що не закриває шляхів до спасіння.

За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що поштовхом до глибоких духовних змін та як наслідку зародженню гуманістичного, пацифістського світогляду не тільки на землях сучасної України, але й на землях Центральної та Західної Європи, було важке життя в умовах нескінченних середньовічних воєн і насильств, знущань над моральною гідністю людини. Стверджується, що першими хто на українських землях заявив про своє право на відмову від військової служби у зв’язку з релігійними переконаннями, були представники одного з найпоширеніших напрямків в християнській релігії, а саме протестанти. Однак різні течії протестантизму по-різному реалізовували своє право на відмову від військової служби з релігійних міркувань. Такі як унітарії, анабаптисти, штундисти, відмовлялись не тільки від військової служби, але взагалі від будь якої її заміни на іншу цивільну службу в державних органах, в результаті чого піддавались різного виду переслідувань та покарань. Натомість баптисти, меноніти, погоджувались і проходили цивільну службу різного характеру взамін військової, що знайшло законодавчу підтримку у представників державної влади. З 1880 по 1917 р. в Україні існував прямий аналог сучасної альтернативної (невійськової) служби.

Суб’єкти виконання конституційного обов’язку сплачувати податки і збори

С.М. Греца, Я.В. Греца — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, у контексті триваючої збройної агресії російської федерації проти України, порядіз зовнішньою допомогою, критично важливоює консолідація внутрішнього потенціалу країни - як людського, так і матеріально-технічного та фінансового. Це необхідно для забезпечення обороноздатності держави та досягнення перемоги. В цих умовах першочергового значення набуває ефективне наповнення бюджетів усіх рівнів через систему податків і зборів. Своєчасне та повне виконання податкових зобов’язань громадянами забезпечує державу необхідними фінансовими ресурсами. Важливість цього обов’язку підкреслюється його закріпленням на рівні Основного закону держави. Проте чинне формулювання статті 76 Конституції України має певні недоліки, зокрема щодо регламентації обов’язку подання податкових декларацій та визначення кола осіб, на яких поширюється ця вимога.

Стаття присвячена визначенню суб’єктного складу виконання конституційного обов’язку сплачувати податки і збори. Наголошено, що для належного виконання податкового обов’язку держава має створити нормативно-правовий механізм, який визначатиме порядок сплати податків та їх розмір. Норма ст. 67 Конституції України, що встановлює відповідний обов’язок, міститься у розділі, присвяченому правам та обов’язкам людини і громадянина, в той же час податковий обов’язок розповсюджується на ширше коло суб’єктів. Висновується, що податковий обов’язок для всіх інших платників податків, зокрема юридичних осіб та їх структурних підрозділів, встановлений не на рівні Конституції України, а на рівні закону, а саме Податкового кодексу України, що у свою чергу, не позбавляє його значущості та імперативності виконання. Проведено аналіз норми частини 2 статті 67 Конституції України, зроблено висновок, що за її змістом встановлено обов’язок декларування доходів для всіх громадян. Наголошено на недосконалості вказаної правової норми, оскільки, з одного боку, вона при буквальному тлумаченні встановлює обов’язок подавати декларації тільки для громадян, отже не поширюється на осіб без громадянства, які можуть бути резидентами України, отримувати доходи і мати обов’язок сплачувати податки. З другого боку, встановлення загального обов’язку декларування доходів для всіх без винятку громадян є також не виправданим стосовно тих доходів, які отримуються виключно від податкових агентів. Проаналізовано світовий досвід запровадження загального декларування доходів. Обґрунтовано недоцільність запровадження загального декларування в Україні на даному етапі. Наголошено на участі у виконанні податкового обов’язку не тільки платників податків, а й інших суб’єктів податкових правовідносин, зокрема, податкових агентів. Обумовлено, що історія законодавства зарубіжних держав свідчить про те, що стягування податку податковим агентом було розроблено з метою вирішення проблеми ухилення платників податків від сплати податку. У деяких визначених законом випадках, особою, відповідальною за визначення податкових зобов’язань, є податковий орган (наприклад, при нарахуванні земельного податку фізичним особам). Висновується, що механізм забезпечення виконання податкового обов’язку за суб’єктним складом повинен передбачати засоби впливу не тільки на платників податків, а й на податкових агентів чи податкові органи, які за законом можуть бути відповідальними за нарахування податкових платежів.

Конституційні підходи до соціальних прав та обов’язків

Н.С. Гудима — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, права людини є важливим моральним параметром в організації діяльності економічної системи. Стандарти та правила у царині прав людини визначають базу, на якій мають вирішуватися економічні проблеми, не зводячи їх лише до економічного розрахунку.

У статті проаналізовано три основні системисоціального забезпечення у світі, які здійснюютьсярізними способами, сумісними з різними культурами, домінантними ідеологіями та здатністю до оподаткування. Соціальні права в міжнародних угодах можуть мати юридичну або моральну силу для країн. У моністичних правових системах міжнародні договори автоматично будуть інкорпоровані у національне законодавство при ратифікації, тоді як дуалістичні системи вимагають трансформації договору у внутрішнє право через законодавство. Конституція України не розглядає права соціального забезпечення так, як громадянські та політичні прав. Право на соціальне забезпечення покладає обов’язок на державу щодо визначення і фактичного забезпечення принаймні мінімальнихсоціальних стандартів, а право на соціальний захист здійснюється без огляду на мінімальні потреби. Термінологічні дискусії щодо змісту термінів «соціальне забезпечення» чи «соціальний захист» потребують уточнення змісту використаного в Конституції України поняття, а не способу його здійснення. Замість обох термінів автор пропонує використовувати поняття «соціальні гарантії», який прямо вказує на зобов’язання уряду забезпечити національний мінімум достатності, нижче якого нікому не дозволено впасти. Еволюція понять має пряме відношення до оподаткування. Гарантія права на соціальне забезпечення визначає джерело ресурсів для їх забезпечення. В Американській конвенції права та обов’язки деталізовані. Натомість Загальна декларація прав людини обмежується вказівкою на те, що кожен має обов’язки перед суспільством. Права та обов’язки взаємопов’язані так само, як усі права людини, які є неподільні, взаємозалежні та взаємопов’язані. Обов’язок сплатити податок на основі платоспроможності та відповідно до верховенства права не заперечує будь-які права, підтверджені Загальною декларацією, та дозволяє гарантувати права на соціальне забезпечення.

Роль міжнародних програм та проєктів у посиленні спроможності розвитку міжтериторіального співробітництва

У.І. Гурчумелія — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Дослідження динаміки розвитку європейських інтеграційних процесів протягом крайніх років свідчать про те, що Україна стала їх активним учасником, і при цьому одну із провідних ролей відіграє наявність спільних кордонів із країнами, які вже є членами ЄС. Попри те, що сьогодні соціальні та економічні умови в державі є надзвичайно складними, що спричинено російською військовою агресією, серед ефективних напрямків вирішення спільних проблем розвитку та зміцнення взаємовигідних зв’язків між сусідніми країнами є міжнародна територіальна співпраця на регіональному рівні, місцевому, а також на рівні окремих інституцій і громадських організацій. Така співпраця, у більшості випадків, набуває форми спільних міжнародних проєктів із залученням міжнародної технічної допомоги.

У рамках дослідження опрацьовано питання реалізації політики згуртованості ЄС за різними рівнями класифікації територіального поділу країн для статистики (NUTS). На сучасному етапі політика згуртованості ЄС підтримала значні покращення інфраструктури, зміцнила інновації та розвиток потенціалу, людський капітал, державні послуги. Безліч проектів, що фінансуються за допомогою політики згуртованості, починаючивід охорони здоров’я до транспорту та енергетики, спрямовані не тільки на тривале і стабільне зростання в менш розвинених регіонах, але і сприяють сталому розвитку на рівні країн-членів ЄС.

Водночас розкрито проблематику впровадження ефективних форм міжрегіонального і транскордонного співробітництва України з країнами Європейського Союзу, проаналізовано стан реалізації спільних грантових проєктів в рамках програм Interreg на прикладі співпраці Закарпатської області з громадами та муніципалітетами Республіки Польща. При цьому, детально проаналізовано актуальні проблемні питання, котрі перешкоджають підвищенню ефективності транскордонної співпраці на місцевому рівні, зокрема у контексті інституційного та ресурсного забезпечення, нормативно-правового та інформаційного. За підсумками проведеного дослідження окреслено основні перспективні напрямки подальшого розвитку міжтериторіального співробітництва в Україні та встановлено, що таке співробітництво на місцевому рівні є базовим елементом для побудови на його основі міжнародного територіального співробітництва.

Денонсація угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць СНД у галузі пенсійного забезпечення та роль принципів справедливості, рівності, правової визначеності, легітимних очікувань в механізмі забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій держави

Л.М. Дешко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В науковій статті охарактеризовано роль принципу верховенства права в механізмі забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій держави у галузі пенсійного забезпечення.

Встановлено, що денонсуючи Угоду про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення держава вірно оцінила, що громадянами України, які у період з 13 березня 1992 р. по 23 грудня 2023 р. працювали в державах-учасницях СНД, не буде реалізовано принцип легітимних очікувань - зарахування набутого закордоном страхового стажу при визначенні права на пенсію за віком. Такі громадяни України не зможуть досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни правової основи у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими.

Забезпечити принцип легітимних очікувань Україна намагалась шляхом внесення змін і доповнень до законодавства України щодо періодів трудової діяльності за межами України, які зараховуються до страхового стажу. Водночас, низка пропозицій, спрямованих на дотримання принципів справедливості, правової визначеності, легітимних очікувань не була прийнята. Наразі норми Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та не поодинока практика їх застосування територіальними органами Пенсійного Фонду України мають ознаки не сумісності з принципом верховенства права, нормами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Проаналізовано правові позиції Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України.

Акцентується увага на не сумісній з нормами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод практиці застосування територіальними органами Пенсійного Фонду України норм п. 1 ст. 24^-1 та п. 1 ст. 26^-1Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Пропонується в ст. 26^-1Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» закріпити норми права, відповідно до яких в разі відсутності необхідного страхового стажу, передбаченого частинами першою-третьою статті 26 цього Закону, для визначення права на призначення пенсії за віком включаються періоди роботи особи з 13 березня 1992 р. по 24 грудня 2023 р. у Вірменії, Казахстані, Киргизстані, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані (за наявності) у календарному обчисленні.

Проблема інституційного позиціонування прокуратури в контексті конституційного принципу поділу влади

І.М. Деяк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, в умовах становлення України як держави, що базується на принципах демократії та верховенства права, надзвичайно важливим є забезпечення результативної роботи всіх ланок державного механізму, зокрема прокуратури як його невід’ємної складової. Коректне позиціонування прокуратури в структурі державних інституцій має визначальне значення для організації влади в цілому, адже це безпосередньо впливає як на якість виконання прокуратурою покладених на неї завдань, так і на збалансоване функціонування системи стримувань і противаг.

У статті досліджується проблема визначення місця прокуратури в системі органів державної влади України. Проаналізовано наукові підходи до розуміння правової природи правоохоронних органів та їх позиціонування в державному механізмі. Висвітлено дискусію щодо виділення правоохоронних органів як самостійної складової державного механізму та можливості розширення конституційної моделі поділу влади.

Особлива увага приділяється тенденції переосмислення традиційної концепції поділу влади та виокремлення контрольної влади як четвертої гілки. Обґрунтовано необхідність формування самостійної контрольно-наглядової гілки влади та проаналізовано пропозиції щодо включення до структури Основного закону України спеціального розділу про державний контроль.

Детально розглянуто основні підходи до визначення місця прокуратури в системі державної влади: як частини законодавчої, виконавчої, судової гілок влади або президентської вертикалі. Проаналізовано зарубіжний досвід організації прокуратури та виділено п’ять основних моделей її функціонування в різних країнах. Досліджено міжнародні стандарти щодо ролі прокуратури, зокрема Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи.

На основі проведеного аналізу зроблено висновок про необхідність реформування статусу прокуратури в Україні з урахуванням як міжнародних стандартів, так і національних особливостей - історичних традицій, правової культури, соціально-економічних та політичних реалій. Наголошено на важливості комплексного підходу до вирішення питання інтеграції прокуратури в систему поділу державної влади.

Право передавати на наукові дослідження ембріони, отримані шляхом екстракорпорального запліднення: стандарти Ради Європи в сфері репродуктивних прав

О.М. Кудрявцева — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В статті виділяються стандарти Ради Європи щодо права передавати на наукові дослідження ембріони, отримані шляхом екстракорпорально- го запліднення. Акцентується увага на тому, що відповідно до резолюцій Парламентської Асамблеї Ради Європи до держав висувається вимога ставитися з повагою до людського ембріону чи плоду. Ця повага є співмірною з людською гідністю.

Виділено такі стандарти Ради Європи щодо права передавати на наукові дослідження ембріони, отримані шляхом екстракорпорального запліднення: 1) в законодавстві держави-члена Ради Європи має бути закріплено принцип поваги до людського ембріону чи/та плоду; 2) використання матеріалів і тканин людського ембріону та плоду повинно бути суворо обмеженим і регульованим законодавством держави; 3) легітимна мета, яка дозволяє використання людського ембріону чи плоду, має полягати лише в досягненні терапевтичного, діагностичного, профілактичного ефекту якщо іншого засобу/ засобів не існує; 4) у промисловому контексті використання людських ембріонів і плодів має бути обмежене законодавством держави; 5) законодавство держави має визначати умови, за яких допускається вилучення і використання з метою діагностики чи терапії людських ембріонів і плодів; 6) заборонене будь-яке створення людських ембріонів шляхом штучного запліднення з метою проведення досліджень під час їхнього життя або після смерті; 7) заборонено дослідження на життєздатних людських ембріонах, експерименти на живих людських ембріонах, незалежно від того, чи є вони життєздатними; 8) в кожній державі мають бути визначені підстави об’єктивних біологічних критеріїв нежиттєздатності людських ембріонів та плодів.

Передача та використання людського ембріологічного матеріалу можливі за таких умов: 1) надання вільної письмової згоди батьків-донорів; 2) відсутність комерційного аспекту.

Заборонами щодо передачі і використання людського ембріологічного матеріалу є такі: 1) заборона купівлі-продажу ембріонів чи плодів, їх частин батьками-донорами або іншими особами; 2) заборона імпорту чи експорту людського ембріологічного матеріалу; 3) заборона передачі та використання людського ембріологічного матеріалу для виготовлення небезпечної та нищівної біологічної зброї; 4) заборона збору знищувати людські ембріони для отримання стовбурових клітин якщо є можливість їх отримати з тканин та рідин людей будь-якого віку.

Народна законодавча ініціатива: зарубіжний досвід і перспективи запровадження в Україні

О.В. Кузьменко, Л.В. Перевалова, Г.М. Гаряєва — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті з’ясовано історичні аспектів і нинішні особливості конституційного регулювання народної законодавчої ініціативи в зарубіжних країнах; проаналізовано спроби запровадження народної законодавчої ініціативи до прийняття Конституції України у 1996 році; з’ясовано недоліки спроби конституційного регулювання народної законодавчої ініціативи шляхом подання законопроєкту про внесення змін до Конституції України у 2019 р. і висловлено власні пропозиції щодо подальших змін. Зроблено висновок, щодо існування таких різновидів народної ініціативи, як: народна ініціатива щодо проведення референдуму, народна законодавча ініціатива, народна конституційна ініціатива, місцева ініціатива. Можна виокремититакі ознаки народної законодавчої ініціативи, виходячи із аналізу зарубіжного досвіду конституціоналізації відповідного інституту: 1) Вона є факультативним інструментом поряд із традиційними суб’єктами, як-то Уряд, депутати, Президент тощо; 2) Конституції вказують на мінімальну кількість громадян (в основному, це виборці), які мають право на відповідну народну законодавчу ініціативу; 3) Конституції, як правило, обумовлюють здійснення народної законодавчої ініціативи правилами, що встановлені в спеціальному законі. Народна законодавча ініціатива поступається за значенням, до прикладу, такому інституту безпосередньої демократії як референдум. Водночас поширення народної законодавчої ініціативи в світі робить її досить традиційним елементом конституційного дизайну і свідчить про повагу до народно суверенітету, демократії і прав людини. В Україні в період розробки проєкту Конституції існував досить прогресивний варіант народної законодавчої ініціативи, від якої, конституційна комісія в подальшому відмовилася. Застереження з боку КСУ, висловлене ним у висновку від 13 листопада 2019 року № 5-в/2019, на наш погляд, є досить суттєвим і кількість голосів виборців, яка має бути подана на підтримку відповідного законопроєкту, має бути прямо визначена в самій Конституції. Саме тому варто розробити і подати після завершення воєнного стану новий законопроєкт про внесення змін до Конституції України з метою унормування народної законодавчої ініціативи.

Вплив результатів реформи децентралізації на функціонування та діяльність органів місцевого самоврядування в умовах дії воєнного стану в Україні

В.В. Курилас — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню впливу реформидецентралізації на діяльність органів місцевого самоврядування в умовах дії воєнного стану. Децентралізація є однією з найрезультативніших реформ, які були проведені в Україні. Під впливом цієї реформи органи місцевого самоврядування отримали більшу автономію, нові можливості, спроможність та відповідальність, що відобразилося на їхній діяльності та взаємодії з громадянами.

Необхідність аналізу вказаної теми пояснюється актуальним питанням, що пов’язане з особливостями діяльності органів місцевого самоврядування забезпечення стійкості та розвитку територій і громад в Україні, під час воєнного стану, взаємодії з органами державної влади, громадськістю та військовими адміністраціями. Зокрема під час воєнного стану можна спостерігати яскраві приклади успішності реформи децентралізації.

Спроможність та здатність органів місцевого самоврядування та безпосередньо територіальних громад, стали ключовими в захисті державності, виконанні значної частки гуманітарних завдань, підтримки Збройних сил України та територіальної оборони. Модернізація системи управління прискорює процеси, змінює підходи до прийняття рішень, впроваджує використання нових форм і методів комунікації та взаємодії з населенням, забезпечує посилення прозорості в діяльності владних інституцій та відкритості влади, залучення громадян до процесів прийняття рішень.

У статті розглянуто теоретичні аспекти впливу реформи децентралізації на діяльність органів місцевого самоврядування, проаналізовано сучасну ситуацію в Україні, визначено специфічні проблеми діяльності органів місцевого самоврядування в умовах дії воєнного стану.

Сформульовано висновки про те, що реформа децентралізації в Україні надала значні можливості для підвищення спроможності місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення. Під час воєнного стану місцеве самоврядування показало себе, як ефективний механізм управління та реагування. Передача повноважень на місцевий рівень сприяє подальшій демократизації суспільства, оскільки створює умови для розвитку всього державного простору на основі посилення ролі територіальних громад та посилює стійкість в подоланні викликів війни, забезпечення безупинного вдосконалення відповідних процесів діяльності органів публічного управління регіонального та місцевого рівня.

До питання сучасного розуміння узурпації влади (конституційно-правовий аспект)

О.В. Марцеляк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, поглиблений аналіз державотворчих процесів цілого ряду країн, особливо держав, які виникли на теренах колишнього радянського союзу, засвідчує, що окремі з них незважаючи на задекларовані на рівні національних конституцій демократичні засади державного і суспільного розвитку проявляють тенденції або уже навіть практично реалізовують конкретні кроки до узурпації влади. При цьому зазначимо, що зовні державне будівництво (розвиток конституційної доктрини та практики державотворення цих країн) відбувається в цілому до вироблених міжнародною спільнотою шляхів демократичного розвитку і в рамках приписів Основного закону цих країн.

В статті досліджується правова природа узурпації влади. Звертається увага, що сьогодні у світі все частіше мають місце прояви незаконного захоплення влади, особливо це характерно для держав, які виникли на теренах колишнього радянського союзу. При цьому зовні державне будівництво цих країн відбувається в цілому до вироблених міжнародною спільнотою шляхів демократичного розвитку і в рамках приписів їх Основного закону. Це переконливо підтверджує, що ХХІ ст. характеризується виробленням нових форм узурпації влади і на прикладі Росії акцентується увага на таких формах. Робиться висновок, що узурпація влади в цій країні характеризується тим, що інститут президента втратив ознаки демократично сформованого органу державної влади. Глава держави зосередив у себе повноваження, що засвідчують явне присвоєння ним владних функцій інших органів влади, перевищення повноважень, зловживання владою, припинення конституційно створених інститутів, органів і легітимно призначених осіб, порушення цілого ряду законодавства, яке регламентує статус, функції, компетенцію, форми та способи діяльності вищих органів влади, встановлення жорсткого контролю та використання інших важелів впливу на діяльність органів влади федерації та її суб’єктів. Це супроводжується політичною корупцією, використанням різного роду підкупу представників влади і державних службовців, змовою В. Путіна з представниками інших гілок влади, фракціями парламенту, що маскується під виглядом політичного суперництва. Таким чином різноплановий характер узурпації влади в Росії на конституційному рівні проявився у масових порушеннях встановлених Основним законом країни прав і свобод людини і громадянина, трансформації встановлених конституцією форми правління, політичного режиму, державного устрою.

Право на життя та право на гідну смерть: деякі міркування у контексті російсько-української війни

О.З. Панкевич, В.М. Афтанасів — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В умовах повномасштабної російсько-української війни проблеми, пов’язані із різними аспектами реалізації права на життя та гідну смерть, набувають особливої гостроти. Конституційні гарантії недоторканності життя людини та її гідності стикаються з жорстокими воєнними реаліями, коли фундаментальне право на життя масово порушується. Однією з найскладніших етичних та юридичних дилем сучасності постає проблема евтаназії військовослужбовців, як гуманний, хоча й суперечливий метод полегшення страждань тяжко поранених чи безнадійно хворих. Війна стала «каталізатором» для дослідження теми гідної смерті, особливо в умовах, коли медичні ресурси обмежені, а фізичні та психологічні страждання військових досягають критичних меж.

Аналіз сучасних реалій виявляє парадоксальнуситуацію: з одного боку, правове визнання життя людини як найвищої цінності посилилося, що знайшло своє відображення в численних міжнародних та національних актах. З іншого боку, спостерігається тенденція до знецінення людського життя в повсякденному житті. Яскравим прикладом цього може слугувати зростаюча увага суспільства до дискусій про право на смерть та евтаназію, що свідчить про складні суспільно-етичні виклики сучасності.

Ця стаття пропонує комплексний аналіз феномену евтаназії, зосереджений насамперед на міжнародному досвіді її регулювання. Розглядаються різні аспекти евтаназії, зокрема в контексті російсько-української війни, визначаючи основні умови, за яких можливе застосування такого неоднозначного та дискусійного виду медичної допомоги.

Також відзначено, що термін «евтаназія» сьогодні набуває широкого розголосу, виходячи за межі професійних дискусій медиків, юристів та політиків. Термінопоняття активно використовується в розмовах пересічних громадян, що свідчить про зростаючу зацікавленість суспільства щодо даної проблеми.

Здійснено аналіз різнопланових позицій та обґрунтувань вітчизняних і зарубіжних науковців щодо можливості реалізації евтаназії. Виявлено, що проблема такого виду добровільної смерті є багатогранною і вимагає комплексного підходу, а для її вирішення необхідно враховувати не лише медичні, але й етичні, релігійні, юридичні та соціальні аспекти.

Окрему увагу приділено аналізу прецедентної практики та правових позицій Європейського суду з прав людини і міжнародних документів, що стосуються захисту права на життя та гідності людини. Зазначено, що правове регулювання проблем, пов’язаних з правом на «милосердну смерть», є різноманітним та залежить від національного законодавства держав-учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конституціоналізація міжнародного права: теоретико-правовий аналіз

І.С. Пирога, Д.М. Бєлов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, що у сучасних умовах глобалізації та європейської інтеграції особливої актуальності набуває дослідження взаємодії конституційного та міжнародного права. Конституційне право, будучи фундаментальною галуззю національного права, все більше зазнає впливу міжнародно-правових норм та стандартів, що зумовлює необхідність переосмислення традиційних підходів до розуміння його місця в системі права.

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз процесу конституціоналізації міжнародного права та формування міжнародного конституційного права як самостійної підгалузі. Досліджено основні тенденції трансформації міжнародного права в умовах глобалізації, зокрема: підвищення ролі недержавних акторів, переосмислення концепції державного суверенітету, поглиблення взаємодії міжнародногоі національного права, формування ієрархічної структури міжнародно-правових норм.

Проаналізовано концепцію спільних цінностей світового співтовариства як фундаментальну основу конституціоналізації міжнародного права. Особливу увагу приділено правам людини як складовій міжнародного конституційного права та їх субсидіарній функції щодо національних правових систем. Розглянуто феномен транснаціонального конституціоналізму та його вплив на формування нового глобального правового порядку.

Досліджено проблему трансформації суб’єктного складу міжнародного права та переходу від традиційної теорії суверенітету до багаторівневого конституціоналізму. Обґрунтовано необхідність розробки нової методології дослідження міжнародного правопорядку, що поєднує підходи конституційного, адміністративного та міжнародного права.

На основі проведеного аналізу аргументовано можливість виокремлення міжнародного конституційного права як самостійної підгалузі міжнародного права з огляду на однорідність правового регулювання та формування специфічної методології. Особливу увагу приділено актуальності конституційно-правового виміру міжнародної співпраці у протидії агресії, тероризму та геноциду в контексті російської агресії проти України.

Репродуктивні права людини у практиці Європейського суду з прав людини: вплив на практику правозастосування та конституційно-правову доктрину в Україні

О.В. Сінькевич, І.-І. Мельник — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена питанням репродуктивних прав людини у рішеннях Європейського суду з прав людини та їх впливу на практику правозастосування та конституційно-правову доктрину в Україні. Наголошено, що важливим елементом системи основних прав людини є особисті репродуктивні права. Істотний вплив на систему регулювання та здійснення репродуктивних прав має судова практика, у тому числі практика Європейського суду з прав людини. Пріоритетним напрямком розвитку українського законодавстває дослідження можливостей використання судової практики у відносинах охорони та захисту репродуктивних прав. Головним при цьому є питання щодо меж регулюючого впливу прецедентних приписів у частині регулювання відносин щодо репродуктивних прав, відображених в рішеннях Європейського суду з прав людини. Зазначено, що можливість звернення до згаданої практики стає звичною правовою практикою з боку учасників судочинства та адміністративних процедур. Водночас, виникає проблема застосування судової практики у відносинах, які самостійного правового регулювання в Україні не мають через відсутність окремого нормативно-правового акту у сфері застосування допоміжних репродуктивних технологій. Підкреслено, що такий національний нормативно-правовий акт має відповідати принципам, сформульованим у прецедентних рішеннях Європейського суду з прав людини, які стосуються репродуктивних прав.

Сучасна правозастосовна практика діяльності Європейського суду з прав людини свідчить про використання ним напрацьованої власної методології тлумачення та інтерпретації, в основі якої лежить метод консенсусу (правового узгодження), тобто поєднання інтерпретації міжнародних актів та угод із практикою держав-членів (національною правовою системою). При цьому важливим є також використанняаналізу конституційних інтерпретацій, відображених у національній правовій системі. На рівні конституційно-правової доктрини стає важливим формування теоретичних підходів до розуміння інтерпретаційних механізмів застосування прецедентного права Європейського суду з прав людини на прикладі сфери репродуктивних прав.

Конфлікт територіального центру комплектування та соціальної підтримки з цивільним населенням

В.П. Тимофєєв, А.Д. Наточій — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У сучасному світі конфлікти між територіальними центрами комплектування та цивільним населенням стають все більш актуальними та значущими. Ця тема охоплює широкий спектр питань, пов’язаних з взаємодією військових структур та громадянського суспільства, а також з проблемами соціальної підтримки та інтеграції військовослужбовців у мирне життя.

В статті досліджено особливості та сутність конфлікту цивільного населення з Територіальним центром комплектування та соціальної підтримки (далі - ТЦК та СП). Дана тема досліджує питання щодо незаконного затримання або викрадення людини працівниками ТЦК та СП в умовах воєнного стану, питання порушення конституційних прав громадян. Основні причини конфліктів між цивільним населенням та ТЦК та СП включають недостатню інформованість населення про процедури та права, неефективну комунікацію між військовими структурами та громадянами, а також проблеми в організації та наданні соціальної підтримки. Конфлікти можуть виникати через несправедливість у розподілі ресурсів, бюрократичні перешкоди та відсутність прозорості у діяльності ТЦК та СП. Непорозуміння виникають через різні причини, включаючи недостатню комунікацію між військовими та цивільними організаціями, порушення чинного законодавства України, недоліки в соціальній політиці, а також відсутність адекватних механізмів підтримки та реабілітації. У дослідженні розглядаються основні причини та наслідки таких конфліктів, а також можливі шляхи їх вирішення. Особлива увага приділяється ролі держави та громадських організацій у забезпеченні соціальної підтримки Збройним силам України.

Сутність таких конфліктів полягає у протистоянні інтересів цивільного населення та військових структур, що може призвести до зниження довіри до державних інститутів, посилення соціальної напруженості та погіршення якості життя громадян. Конфлікти також можуть впливати на моральний стан не тільки військовослужбовців, але й всього суспільства, що потребує особливої уваги та підтримки в період воєнного стану.

Координаційна діяльність у сфері протидії злочинності як функція державного органу

В.І. Чечерський — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У науковій публікації досліджується проблематика доцільності закріплення функції координації протидії злочинності за прокуратурою чи за іншим державним органом, зокрема, Міністерством внутрішніх справ України або поліцією.

Констатується, що в умовах негативних тенденцій до зростання рівня злочинності, суворої регламентації та розмежування підслідності правоохоронних органів і зосередження їх зусиль на протидії збройній агресії, особливого значення набуває координація роботи для запобігання, виявлення та протидії кримінальним правопорушенням.

У статті акцентовано увагу на тому, що на сьогодні ця функція закріплена за прокуратурою, проте чинна її законодавча регламентація є недосконалою. Як наслідок, існують протилежні думки щодо доцільності закріплення координації протидії злочинності саме за органами прокуратури.

Це пов’язано з тим, що до цього часу починаючи з 2014 року остаточно не вирішено питання про роль та місце прокуратури в системі органів державної влади.

Аналізуючи норми законодавства, робиться висновок, що координаційну діяльність прокуратури можна розглядати як окрему функцію прокуратури, яка, однак, пов’язана із організацією досудового розслідування у широкому контексті цього значення.

Наголошується на тому, що при визначенні органу, на який має бути покладено основну консолідуючу роль, повинен бути дотриманий принцип рівності суб’єктів координаційної діяльності.

Обґрунтовано, чому саме до суб’єктів координації протидії злочинності слід включати не лише правоохоронні, але й інші державні органи.

Зроблено висновок, що для того, щоб відігравати ключову консолідуючу роль у координаційній діяльності у цій сфері державний орган повинен відповідати таким вимогам: 1) бути постійно діючим; 2) здійснювати правозастосовну діяльність у цій сфері; 3) мати розгалужену систему, що охоплює всі рівні; 4) бути рівним учасником правовідносин разом з іншими суб’єктами координаційної діяльності; 5) бути уповноваженим на протидію злочинності у всіх сферах, незалежно від підслідності; 6) мати достатні повноваження щоб забезпечити контроль за виконанням скоординовах заходів.

Тому на теперішній час відсутня інша альтернатива, відповідно до якої координаційну діяльність з протидії злочинності можна було б передати іншому органу ніж прокуратурі. Проте інші державні органи, або утворені при них спеціальні органи, у тому числі при Міністерстві внутрішніх справ України, можуть виконувати допоміжні, консультативні, дорадчі функції у сфері координації протидії злочинності, які, однак, не можуть підмінити загальну ключову координуючу роль прокуратури.

Застосування Конституції України судами при здійсненні правосуддя шляхом конформного тлумачення законів

С.А. Шеремета — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті з’ясовано природу конформного тлумачення законодавства в узгодженому з конституцією значенні; встановлено витоки конформного тлумачення в порівняльній перспективі; зроблено порівняння особливостей реалізації конформного тлумачення, що може здійснюватися як Конституційним Судом України, так і судами загальної юрисдикції. Зроблено висновок, що Конформне (узгоджене) з Конституцією тлумачення є однією з форм застосування Конституції судами при здійсненні правосуддя. Конформне тлумачення генетично пов’язане з втіленням у доктрині німецького права і знаходитьсвоє відображення в ідеї про те, що закон не можна визнати неконституційним, якщо існує узгоджений із конституцією варіант його прочитання (тлумачення, інтерпретації). Конформне тлумачення в контексті досвіду ФРН також тісно пов’язане із ідеєю горизонтального ефекту прав людини, а також т.з. “Drittwirkung”. Таке тлумаченняіноді може бути дискусійним з точки зору суддівського активізму, якщо варіант тлумачення, який обирається, не є консенсусним і конкурує із легітимністю законодавчої влади. На жаль, воно також може стати причиною конфліктів між різними судами (наприклад, між конституційним і верховним). Адже часто конформне тлумаченняздійснюють саме конституційні суди. Водночас конформне тлумачення є одним із важливих способів уникнення прогалин. В українському варіанті конформне тлумачення можна пов’язати як з практикою Конституційного Суду України, так і судів загальної юрисдикції. Щодо Конституційного Суду, то базисом є ч. 3 ст. 89 Закону «Про Конституційний Суд України» («Якщо Суд, розглядаючи справу за конституційною скаргою, визнав закон України (його положення) таким, що відповідає Конституції України, але одночасно виявив, що суд застосував закон України (його положення), витлумачивши його у спосіб, що не відповідає Конституції України, то Конституційний Суд вказує на це у резолютивній частині рішення»). Проте ця стаття ніколи прямо не застосовувалася. Цілком логічним виглядає та обставина, що конформне тлумачення має здійснювати не лише Конституційний Суд України, а, первинно, суди загальної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції мають широкі можливості застосовувати норми Конституції при вирішенні справ і тлумаченні поточного законодавства.

Застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в період дії воєнного стану

Е.В. Дяченко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню проблематики застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з урахуванням змін до КПК України в умовах воєнного стану. В статті висвітлено, які саме зміни відбулися в Кримінальному процесуальному кодексі України щодо застосування запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою в умовах воєнного стану, а також зроблені висновки щодо ефективності цих змін та рекомендації щодо подальшого їх удосконалення.

Проаналізовано законодавчі зміни щодо «делегування» окремих повноважень слідчого судді керівнику органу прокуратури, що є винятком із загальних правил обрання запобіжних заходів, які встановлені національним законодавством. Встановлено, що законодавець відступив від окремих зобов’язань за Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Європейською конвенцією з прав людини фактично делегувавши деякі повноваження слідчих суддів, суду керівникам органів прокуратури. Запропоновано: 1) внести зміни в ст. 615 КПК України: поміняти порядок продовження строку дії ухвали про тримання під вартою, на те, щоб керівники органів прокуратури мали право продовжувати строк дії ухвали слідчого судді про тримання під вартою виключно до осіб, котрі підозрюються за вчинення злочинів, передбачених Розділом І КК України, а також злочинів, вчинених на територіях введення бойових дій; 2) внести зміни до ст. 8 КПК України: надати право слідчому судді або суду оцінювати наявні ризики, визначені ст. 177 КПК України та право на власний розсуд, який повинен ґрунтуватися на основах доведеності цих ризиків, визначати вид того чи іншого запобіжного заходу для військовослужбовців.

Розглянуті в статті питання не вичерпують проблем КПК України в частині, що стосується порядку застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в період дії воєнного стану. Проте запропоновані зміни дозволять одразу привести вітчизняне законодавство, що стосується порядку застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в період дії воєнного стану у відповідність до європейських стандартів захисту прав людини у царині кримінального судочинства.

Правовий статус викривачів корупції як учасників кримінального провадження: окремі законодавчі прогалини та перспективи їх подолання

О.Б. Ковальчук, К.О. Лебідь — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглянуто проблемні питання правового регулювання статусу викривачів корупції як самостійних учасників кримінального провадження, виявлено основні термінологічні неузгодженості нормативно-правових актів щодо формування категорії «викривач», розмежовано правовий статус викривача корупції від статусу заявника, потерпілого та свідка, проаналізовано основні законодавчі прогалиниі запропоновано шляхи вдосконалення національного законодавства з питань наділення викривача окремими процесуальними правами та обов’язками на різних стадіях кримінального процесу.

Враховуючи перспективи імплементації європейських стандартів запобігання корупції та необхідність ефективного функціонування інституту викривачів в Україні, пропонується: запровадити на законодавчому рівні єдине (уніфіковане) визначення викривача, зокрема під викривачем розглядати фізичну особу, яка за наявності переконання, що інформація є достовірною, повідомила про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, вчинених іншою особою та не встановлюватиперелік видів діяльності для набуття статусу викривача, оскільки прив’язування статусу викривача до конкретних видів діяльності може створювати зайві перешкоди на практиці, коли постає питання про виконання особою цієї обов’язкової умови; розмежувати на законодавчомурівні правовий статус викривача від заявника, потерпілого та свідка; відокремити поняття «прав» викривачів від їх «гарантій»; забезпечити участь викривача у слідчих (процесуальних) діях на правах самостійного учасникакримінального провадження; запровадити винесення окремого процесуального рішення щодо визнання чи відмови у визнанні особи викривачем корупції; деталізувати та спростити процедуру виплати винагороди викривачу; забезпечити виплату винагороди за пропорційним методом із можливістю залучення до виплати, окрім держави, інших джерел коштів; запозичити досвід іноземних держав з питань встановлення окремих видів покарань за переслідування викривачів та з питань розробки спеціальних законів, що спрямовані на захист і підтримку викривачів корупції.

Місце та роль інформаційних технологій у криміналістиці

А.С. Крижановський — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті на підставі чинного законодавства розглядається місце та роль інформаційних технологій у криміналістиці. Предметом дослідження виступають закономірності, що стосуються природи та особливостей електронної інформації, формування методів, засобів та прийомів, що застосовуються в ході виявлення, фіксації (закріплення), дослідження, перевірки (співставлення), оцінки (переробки) електронної криміналістично значущої інформації на різних стадіях кримінального судочинства.

Метою роботи є формування науково-обґрунтованої концепції застосування інформаційних технологій та обороту цифрових даних у криміналістиці, що базується на закономірностях руху електронної криміналістично значущої інформації та її використання як доказ. Методологічну основу склали метод матеріалістичної діалектики, системний підхід до вивчення інформаційних технологій доведення з використанням сукупності загальнонаукових та приватно-наукових методів наукового пізнання: історичний, логічний, порівняльний, узагальнення та класифікації, аналізу та синтезу, дедукції та індукції, порівняльно-правовий, формально-юридичний та правового моделювання. Зазначено, що при використанні електронних джерел доказової інформації відбувається якісна зміна інформаційних процесів, що протікають у кримінальному судочинстві, причому частка таких змін все більш відчутна і збільшується з кожним роком.

Відповідно, в криміналістиці об’єктивно необхідно розвивати та вдосконалювати базові основи використання інформаційно-комунікаційних технологій, які дозволяють науково-обґрунтовано та тактично правильно застосовувати їх у процесі розслідування та судового розгляду кримінального провадження. Встановлено, що інформаційні технології та обіг цифрових даних усувають суб’єктивний характер сприйняття інформації при її використанні у доведенні обставин скоєння злочину. В умовах динамічного розвитку інформаційних технологій перетворення електронної криміналістичної інформації на доказ у процесі застосування названих технологій та обороту цифрових даних є актуальним науковим та концептуальним напрямом у криміналістиці.

Проблеми призначення експертизи при скоєнні екологічних злочинів

А.М. Лазебний, М.В. Демчук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню теоретичних основ судової експертизи, зокрема судово-екологічної. Розглянуто поняття судово-екологічної експертизи та її особливості. Досліджено судову експертизу з точки зору чинного кримінально-процесуального законодавства. Проаналізовано чинне законодавство в контексті регулювання призначення та проведення судово-екологічної експертизи в умовах воєнного стану. Зосереджено увагу на меті судово-екологічної експертизи, а саме - встановленні причинно-наслідкового зв’язку між погіршенням здоров’я людини та забрудненням довкілля, спричиненим антропогенною діяльністю.

Ключові законодавчі акти, що регулюють проведення судово-екологічної експертизи, - це Закон України «Про судову експертизу», наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень», Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України). Ці нормативно-правові акти регламентують правові засади проведення судово-екологічної експертизи, визначаючи коло суб’єктів, їхні повноваження та обов’язки, а також порядок здійснення експертних досліджень.

Досліджено, які спеціальні знання використовуються в процесі проведення окремих слідчих дій та призначення судово-екологічної експертизи. Проаналізовано, яким чином ці знання застосовуються для розкриття та розслідування злочинів, що завдають шкоди навколишньому середовищу. Зроблено висновок, що завдяки проведенню такого виду експертизи, - слідство та суд мають можливість отримати нову інформацію, яка має вирішальне значення для встановлення істини у справі, адже ці дані не можуть бути отримані за допомогою інших процесуальних дій.

Акцентовано увагу на можливості призначення судово-екологічної експертизи на різних стадіях кримінального провадження, що забезпечує всебічне та об’єктивне розслідування екологічних злочинів. На основі проведеного дослідження були зроблені висновки. Наголошено на тому, що у зв’язку з загостренням екологічної ситуації в Україні, через дію воєнного стану, постала необхідність посилити екологічний контроль, зокрема ще більше розвивати з різних точок науки, - екологічну судову експертизу.

Використання спеціальних знань при розслідуванні злочинів проти довкілля

А.М. Лазебний, А.В. Дубець — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена актуальній проблемі використання спеціальних знань у розслідуванні кримінальних правопорушень проти довкілля. У статті досліджено необхідність та особливості застосування таких знань у процесі розкриття та розслідування злочинів, що завдають шкоди довкіллю.

У роботі проаналізовано сучасний стан проблеми, розглянуто різноманітні види екологічних злочинів та їх наслідки. Особлива увага приділено ролі судової експертизи та застосування сучасних технологій у процесі розслідування. Окрім того, проаналізовано можливості судових експертиз для встановлення істини при розслідуванні злочинів проти довкілля. Досліджено роботи науковців, які спрямовані на розроблення криміналістичних засобів та методів розслідування екологічних злочинів, які сприяли розвитку методики розслідування злочинів проти довкілля, удосконаленню їх криміналістичної характеристики, ролі спеціальних знань при розслідуванні таких злочинів. Акцентовано увагу на судових експертизах та їх видах, зокрема судово-екологічній. Завданням судово-екологічної експертизи є встановлення причинно-наслідкових зв’язків між станом здоров’я людини та його зміною та шкідливим впливом діяльності людини на навколишнє природне середовище, а також дослідження порушень правил екологічної безпеки. Необхідно застосувати експертизу з різних галузей науки, оскільки об’єкти дослідження у зазначених випадках надзвичайно різноманітні. Результати дослідження можуть бути використані для розробки нових законодавчих норм та вдосконалення практики боротьби з екологічними злочинами в Україні та за її межами.

Таким чином, дослідження доводить, що ефективне застосування спеціальних знань у процесі розслідування екологічних злочинів є важливою складовою боротьби за охорону навколишнього середовища. Однак для досягнення максимальних результатів необхідно не лише вдосконалювати технічні засоби і методи, але й удосконалювати систему підготовки кадрів, нормативно-правове забезпечення, а також міжвідомчу взаємодію між різними суб’єктами правозастосування. Тільки комплексний підхід дозволить значно підвищити ефективність боротьби з екологічними злочинами та зберегти природні ресурси для майбутніх поколінь.

Проблема призначення та виконання екологічної експертизи під час війни

А.М. Лазебний, Д.А. Інгульська — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У цій статті аналізуються проблеми призначення та проведення екологічної експертизи в контексті воєнних дій, що є вкрай важливим в умовах сучасної реальності, коли збройні конфлікти чинять дедалі більший вплив на навколишнє середовище. Розглянуто вплив війни на екологічний стан регіону та труднощі, що виникають у процесі організації та проведення експертиз, спрямованих на оцінку цього впливу. Особлива увага приділяється правовим аспектам проведення дослідження, безпеці експертів та необхідності адаптації наявних методів до екстремальних умов бойових дій.

Особливу увагу приділено правовим аспектам екологічної оцінки у воєнний час. Зазначається, що в багатьох країнах, які пережили збройні конфлікти, законодавство не завжди передбачає чіткі процедури проведення подібних досліджень, що ускладнює їх реалізацію. Крім того, недосконала правова база може ускладнити визнання результатів досліджень як доказів у суді. Пропонується внести правки до законодавства, що регламентують деталі проведення екологічних досліджень у зонах конфліктів і забезпечують належний рівень правового захисту та підтримки експертів.

Не менш важливим є питання безпеки експертів, які проводять дослідження в контексті воєнних дій. Війна створює безліч ризиків для життя і здоров’я професіоналів. У цій статті розглядаються стратегії, які можуть бути реалізовані для захисту експертів, як-от надання спеціальної допомоги та використання сучасних технологій для дистанційного моніторингу навколишнього середовища. Адаптація методів екологічної оцінки до екстремальних ситуацій - важливий крок до підвищення їхньої ефективності та надійності. У статті також звернено увагу на необхідність міжнародного співробітництва та координації зусиль при проведенні екологічних експертиз у зонах конфліктів. В умовах сучасної глобалізації екологічні проблеми, спричинені війною, часто виходять за межі національних кордонів і мають регіональні або навіть глобальні наслідки. Спільні дослідження, обмін даними і технологіями між державами та міжнародними організаціями можуть значно підвищити ефективність оцінок і знизити негативні екологічні наслідки збройних конфліктів. Також важливо розробити міжнародні стандарти та протоколи для гармонізації підходів до проведення таких оцінок і забезпечення їхньої об’єктивності та міжнародного визнання.

Питання застосування п.п. 4-1, 5 ч. 1 ст. 284 КПК України Верховним Судом відносно засудженого, який помер до завершення касаційного провадження

Є.Ю. Лазоренко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу проблем, які можуть виникнути на стадії перегляду Верховним Судом кримінальних проваджень у випадку одночасного існування двох юридичних фактів, які є підставами для закриття кримінального провадження: втрата чинності законом, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння (п. 4¹ ч. 1 ст. 284 КПК України) та смерть засудженого, але близькі родичі якого наполягають на реабілітації померлого (п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Для досягнення мети цього дослідження, автор, використовуючи системний, узагальнюючий, порівняльний методи та метод аналізу, виокремив спільні та відмінні риси обох підстав для закриття кримінального провадження, передбачених п.п. 4¹, 5 ч. 1 ст. 284 КПК України. До спільних віднесено те, що вони за наслідками, які наступають для засудженого, є нереабілітуючими; пов’язані з настанням юридичного факту: 1) прийняття або внесення змін до закону України про кримінальну відповідальність та 2) настання смерті засудженого на стадії касаційного провадження. Відмінними ж автор визначив волевиявлення конкретної особи на реалізацію принципу презумпції невинуватості. Зокрема, для ухвалення судом рішення за п. 4¹ ч. 1 ст. 284 КПК України необхідна активна (вольова) поведінка засудженого, тоді як для застосування п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК України достатньо пасивної (конклюдентної) поведінки близьких осіб померлого засудженого. Саме за рахунок наявності вказаної відмінності автор констатує, що Верховний Суд без згоди саме засудження не має права закривати провадження за п. 4¹ ч. 1 ст. 284 КПК України.

У статті також досліджено повноваження Верховного Суду щодо продовження судового розгляду провадження з метою реабілітації померлого засудженого. При цьому автором наголошено, що касаційний суд не може відмовити у розгляді заяви близьких осіб про реабілітацію померлого лише з підстав того, що діяння, за яке його було засуджено, законодавцем декри- міналізовано. У зв’язку з чим були запропоновані відповідні зміни до КПК України.

Крім того, автором були досліджені наявні межі касаційного провадження, в рамках яких суд касаційної інстанції може проводити дослідження кримінального провадження та приймати рішення з метою реабілітації засудженого.

Судовий контроль за рішенням слідчого, дізнавача та прокурора щодо зупинення досудового розслідування: критерії правомірності та практика оскарження

К.С. Рогозіннікова — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті наведено результати наукових досліджень щодо комплексного аналізу механізму судового контролю слідчого судді за рішеннями слідчого, дізнавача та прокурора щодо зупинення досудового розслідування. Встановлено, що доволі часто у правозастосовній практиці розгляду кримінальних проваджень виникають ситуації, через які органи досудового розслідування об’єктивно не можуть безперервно й своєчасно проводити необхідні слідчі (розшукові) дії та приймати відповідні рішення для швидкого закінчення досудового розслідування. Йдеться, зокрема, про об’єктивно зумовлену необхідність зупинення досудового розслідування, чинність якої підтверджується винесенням постанови прокурора або постанови слідчого, дізнавача, погодженої з прокурором.

Під час проведення дослідження акцентовано увагу на процесуальних особливостях набуття особою статусу підозрюваного, а також на необхідності дотримання засади розумності строків проведення досудового розслідування. Зокрема, визначено, які негативні юридичні наслідки тягне за собою неправомірне затягування строків досудового розслідування на процес відновлення порушених прав та інтересів осіб і відшкодування шкоди цивільним позивачам. Для підтвердження авторської позиції наведено практику застосування статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод у рішенні по справі «Меріт проти України», прийнятого Європейським судом з прав людини 30 березня 2004.

Визначено, що під умовами зупинення досудового розслідування варто розуміти приписи кримінального процесуального закону, що зобов’язують уповноважену службову особу вчинити відповідні процесуальні дії та ухвалити процесуальні рішення або встановити наявність певних юридичних фактів до винесення постанови про зупинення досудового розслідування. Акцентовано увагу на необхідності неухильного дотримання приписів ч. 1 та 2 ст. 280 Кримінального процесуального кодексу України, у якій законодавцем визначено вичерпний перелік підстав для законного зупинення проведення досудового розслідування.

Авторами статті також визначено, що судовий контроль за прийняттям рішень слідчим і прокурором щодо зупинення досудового розслідування розкривається через можливість слідчого судді відновити процесуальні дії у розрізі кримінального провадження, що забезпечується скасуванням останнім постанови про зупинення досудового розслідування. Можливість оскаржити до слідчого судді рішення слідчого, дізнавача, прокурора про зупинення досудового розслідування забезпечується на підставі п. 2 ч. 1 ст. 303 Кримінального процесуального кодексу України.

Загальні засади використання спеціальних знань у процесі розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель

К.Б. Шнайдер — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В статті обґрунтовано доцільність використання спеціальних знань у процесі розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель. Доведено актуальність дослідження нормативно-правового регулювання використання спеціальних знань під час розслідування кримінальних правопорушень у цій сфері. Запропоновано власне визначення спеціальних знань як комплексу теоретичних знань та практичних навичок, набутих в результаті спеціалізованої освіти та професійної діяльності, які не є загальновідомими і використовуються для детального розслідування кримінальних правопорушень і вирішення завдань судочинства. Встановлено, що до кола спеціалістів як суб’єктів криміналістичного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель на підзаконному нормативно-правовому рівні віднесено й інспекторів-криміналістів, старших інспекторів-криміналістів, техніків-криміналістів та працівників Експертної служби Міністерства внутрішніх справ (далі - МВС) у складі спеціалізованої пересувної лабораторії. Доведено наявність процесуальної та не процесуальної форм використання спеціальних знань для розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель. З’ясовано, що спеціаліст як особа, яка в силу своїх посадових обов’язків виконує функції, передбачені кримінальним-процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами, використовуючи свої спеціальні знання і навики; не будучи зацікавленою у результатах розслідування; не проводячи попередньо ревізій, перевірок, аудиту, моніторингу є одним із суб’єктів криміналістичного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель. Встановлено, що чинне нормативно-правове регулювання форм використання спеціальних знань під час розслідувань кримінальних правопорушень в цілому, у сфері публічних закупівель зокрема, до суб’єктів криміналістичного забезпечення відносить й спеціалістів-криміналістів, які залучаються до кримінального провадження як спеціалісти у встановленому законодавством порядку.

Захист України від збройної агресії та бойовий імунітет як обставини, що виключають протиправність діяння за проєктом Кримінального кодексу України

Г.М. Андрусяк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано фактичні склади таких обставин, що виключають кримінальну протиправність/протиправність діяння, передбачених у чинному Кримінального кодексу України (виконання обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України - ст. 43-1) та в проєкті Кримінального кодексу України (захист України від збройної агресії - ст. 2.9.3 і бойовий імунітет - ст. 2.9.11). На підставі аналізу наукової літератури виокремлено основні підходи науковців до формулювання обставини, що виключає кримінальну протиправність діяння, передбаченої ст. 43-1 Кримінального кодексу України та прослідковано шляхи їх усунення у тексті двох кореспондуючих обставин у статтях 2.9.3 та 2.9.11 проєкту Кримінального кодексу України.

Зроблено висновок, що фактичний склад цих двох обставин, попри те, що вони мають однакову правову природу, оскільки випливають з обов’язку захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, мають відмінний фактичний склад, є відмінними. Зокрема ці обставини істотно відрізняються як за первинними та вторинними фактами, так і за умовами, що супроводжують вторинний (основний) факт. Констатовано, що такий підхід не можна вважати виправданим. Висновується, що цінність розуміння правової суті обставин, що виключають протиправність діяння, крізь призму їх фактичного складу якраз і полягає в тому, щоб розробити типову модель таких обставин, яка б включала однаковий за кількістю набір фактів та умов їх супроводжують з варіативною складовою окремих з них. При цьому варіативність може мати місце стосовно умов, які супроводжують вторинний (основний) факт. Що стосується самих фактів - первинного (неосновного) та вторинного (основного), то їх зміст повинен бути однаковим як для захисту України від збройної агресії (ст. 2.9.3 проєкту Кримінального кодексу України), так і для бойового імунітету (ст. 2.9.11 проєкту Кримінального кодексу України).

Забезпечення права засуджених з психічними відхиленнями у контексті принципу гуманного ставлення та поваги до їх людської гідності в умовах воєнного стану в Україні

І.М. Василюк, Ю.П. Кушнірук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У даній роботі, з урахуванням положень ст. 20 Кримінального кодексу (КК) України, у якій визначено правовий статус осіб з обмеженою осудністю, а також на підставі конституційних засад та принципу забезпечення честі і гідності людини як найвищої соціальної цінності, визначено основні проблеми та розроблені науково обґрунтовані шляхи щодо удосконалення правового механізму з означених питань у сфері виконання покарань і пробації.

Зокрема, встановлено, що у чинному кримінально-виконавчому законодавстві України (ст. 2 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК)) відсутні будь-які норми, які стосувалися б реалізації вказаного вище права засудженими з психічними відхиленнями, що у подальшому виступає однією з детермінант, яка знижує рівень виправно-ресоціалізаційного впливу на зазначену категорію осіб та сприяє вчиненню ними нових злочинів у процесі виконання-відбування покарань.

При цьому звернута увага на той факт, що практично від 7% до 12% засуджених, які щорічно відбувають покарання у виді позбавлення волі на певний строк, мають ті чи інші психічні відхилення і є реально обмежено осудними, маючи у зв’язку з цим підвищений рівень суспільної небезпеки та віктимності (здатності стати жертвою протиправних посягань), що обумовлює необхідність по-новому підійти на законодавчому та правозастосовному рівнях до забезпечення принципу та права на гуманне ставлення і повагу їх людської гідності.

Констатовано, що серед пріоритетних критеріїв стану забезпечення прав людини в Україні, за якими оцінюється можливість вступу нашої держави в Європейський Союз та НАТО, є гарантування та дотримання у правозастосовній практиці такого принципу, як гуманне ставлення і повагу людської гідності будь-якої особи.

Враховуючи зазначене, у даній роботі доведено, що для вирішення на державному рівні даної проблематики варто ґрунтовно та всебічно з’ясувати зміст та сутність такої міжнародно визнаної правової категорії, як «принцип гуманізму та поваги до прав і свобод людини», що актуально в умовах воєнного стану в Україні.

Іноземний досвід запобігання корупційним злочинам, що вчиняються поліцейськими

Р.А. Вовченко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті узагальнена іноземна практика реалізації державної політики (стратегії) запобігання корупційним кримінальним правопорушенням серед персоналу правоохоронних органів. Визначено, що питання дотримання законності у правоохоронній системі ряду іноземних країн є не менш важливим, ніж в Україні, дозволяючи глибше зрозуміти вітчизняну корупційну злочинність і правоохоронні проблеми, зокрема Національної поліції України, а також максимізувати заходи запобігання кримінальним правопорушенням серед особового складу.

Доведено, що факти зловживань співробітників правоохоронних відомств частіше трапляються в підрозділах, у яких відсутній належний контроль за діяльністю підлеглих з боку керівників та громадськості. Останніми роками в більшості європейських країн спостерігається тенденція до наближення (уніфікації) кримінологічних ініціатив, що пояснюється як міжурядовою координацією заходів запобігання правопорушенням з ознаками корупції, так й активним обміном досвіду проведених заходів.

Зазначено, що в сучасному іноземному законодавстві поліцейська служба розглядається як специфічний вид державної служби. Поліцейські, як і інші державні службовці, зобов’язані дотримуватися суворо контрольованих дисциплінарно-етичних норм. Для цього в ряді країн були прийняті спеціальні зведені правила - етичні кодекси, кодекси честі поліцейських, стандарти поведінки, модельні правила тощо. Підкреслено, що важливу роль у запобіганні правопорушенням, пов’язаним з корупцією, скоєним поліцейськими в інших країнах, відіграють антикорупційні заходи організаційно-управлінського характеру.

До основних напрямів забезпечення захисту правоохоронної системи від вчинення корупційних злочинів в інших країнах належать такі: єдині правові стандарти запобігання протиправним діям в правоохоронних підрозділах і службах; посилення кримінальної відповідальності працівників у разі вчинення корупційних злочинів; підвищення кваліфікації для працівників практичних підрозділів з питань корупції та поведінки в корупційно-зумовлених ситуаціях.

Вплив кримінально-правових засобів на протидію поширенню інфекційних хвороб

Н.О. Гуторова — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Констатовано, що передбачені в Кримінальному кодексі України, а саме статтях 130 «Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» і 133 «Зараження венеричною хворобою» кримінально-правові засоби впливу на розповсюдження інфекційних хвороб є застарілими з огляду на розвиток медичної науки, неефективними, а їх застосування призводить у багатьох випадках до порушення прав людини.

Звернуто увагу на те, що нормативно-правові акти України у сфері охорони здоров’я, а також документи Всесвітньої організації з охорони здоров’я не містять понять «невиліковна хвороба» та «венерична хвороба». Зважаючи на це, застосування норм кримінального права, в яких використовується така термінологія, неможливе без порушення принципу законності.

На підставі вивчення наукових досліджень у сфері профілактики та лікування інфекційних захворювань, а також документів міжнародних організацій, які діють у цій сфері зроблено висновок, що ці засоби не лише не здатні позитивно впливати на протидію поширенню інфекційних хвороб, а й призводять до підвищення рівня захворюваності через небажання представників соціальних груп з високим ризиком інфікування ВІЛ проходити тестування і своєчасне антиретровірусну терапію. Крім того, люди, які мають проблеми зі здоров’ям, зовні схожі із захворюваннями, які переважно передаються статевим шляхом, уникають звернення до лікаря і, в багатьох випадках, займаються самолікуванням, у тому числі з безконтрольним використанням антимікробних препаратів. Наслідком такої поведінки, окрім поширення цих інфекційних захворювань, є ризик антимікробної резистентності, що є суттєвою загрозою для епідемічної безпеки.

Доведено, що декриміналізація в такий спосіб поставлення в небезпеку інфікування ВІЛ та зараження венеричною хворобою, а також усунення невідповідності кримінального закону законодавству в сфері охорони здоров’я сприятиме захисту прав людини та матиме позитивний вплив на епідемічну безпеку.

Юридичні підстави відповідальності за вчинення злочинів терористичної спрямованості: порівняльно-правовий аналіз

Д.Г. Давидов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті у порівняльно-правовому режимі розглянуто юридичні підстави відповідальності за вчинення злочинів терористичної спрямованості на прикладі України, США, Великобританії, Франції та Німеччини. Викладено порівняльно-правовий аналіз національних підходів до визначення та протидії злочинам терористичного характеру. Обґрунтовано важливість використання міжнародних норм та конвенцій у кримінальному законодавстві для протидії тероризму. Проаналізовано специфіку регулювання механізмів відповідальності за терористичні злочини у різних правових системах, акцентовано увагу на превентивних заходах та особливостях криміналізації цих діянь у відповідних юрисдикціях.

Сформульовано позицію про те, що американськийдосвід є важливим для наукового осмислення, оскільки федеральний КК США детально регламентує відповідальність за терористичні злочини, зокрема, розмежовуючи міжнароднийі внутрішній тероризм, а також містить конкретні статті щодо фінансування тероризму, використання зброї масового ураження та актів тероризму в публічних місцях.

Аргументовано, що французький законодавець також демонструє серйозне ставлення до боротьби з тероризмом шляхом включення декількох заборон у своє кримінальне законодавство, що свідчить про інтеграцію міжнародних правових рекомендацій. Порівняно з цим, у Німеччині заборон проти терористичних злочинів значно менше, а британський законодавець взагалі використовує спеціальний закон - Акт про тероризм, а не Кримінальний кодекс.

Як висновок, наголошено на тому, що вивчення прогресивного міжнародного досвіду у сфері протидії тероризму є важливим для українських науковців, оскільки дозволяє оцінити ефективність підходів інших країн та вдосконалити національну стратегію боротьби з тероризмом. Аналіз результатів діяльності правоохоронних органів і спеціальних служб зарубіжних країн спонукає до висновку про необхідність удосконалення положень програмних документів та кримінального законодавства України, а також розроблення нових методів боротьби з цим суспільно небезпечним явищем.

Окремо, ураховуючи євроінтеграційні прагнення України, наголошено на важливості адаптації національного антитерористичного законодавства, зокрема його кримінально-правової складової, до кращих європейських стандартів із метою забезпечення ефективної боротьбу з тероризмом у контексті міжнародної співпраці.

Гендерно зумовлене сексуальне насильство у прецедентній практиці міжнародних трибуналів

Алі Огли Зейналов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті констатовано, що поняття сексуального насильства (як такого, що є гендерно зумовленим, так і такого, що не пов’язано зі встановленням цієї властивості) має вельми широкий прояв, який обґрунтовується у прецедентній практиці міжнародних трибуналів. Перелік таких актів сексуального насильства у судових рішеннях міжнародних трибуналів не повний, а приблизний і включає, зокрема, побиття, укуси, каліцтва чи інші пошкодження інтимної частини тіла, викликання в іншої особи передбачуваних побоювань або страху перед актами сексуального насильства, зокрема з використанням погроз сексуального характеру; примушування особи мастурбувати собі чи іншій особі; примушування особи бути свідком актів сексуального характеру; примусовий аборт; примусовий шлюб; примушування особи роздягатися частково або повністю та виконувати рухи, зокрема танцювальні рухи, вправи або марширування оголеним; огляд інтимних частин тіла іншої людини або виникнення менструальних циклів у жінок; поцілунки чи облизування тіла іншої людини, особливо його інтимної частини; дотики до іншої особи сексуальним способом, наприклад, дотики до інтимної частини тіла, зокрема інтимною частиною тіла, зброєю чи іншим предметом.

На підставі аналізу прецедентної практики міжнародних трибуналів зроблено висновок, що саме по собі поняття сексуального насильства є гендерно нейтральним, сексуальне насильство може включати як примушування до відповідної поведінки, зокрема, з самим з собою або з третьою особою, а також включати як фізичні, так і нефізичні сексуальні акти, а визначаючи наявність сексуального насильства, слід орієнтуватися на спричинення потерпілому сексуального приниження або погіршення його стану. Окрім того, сексуальне насильство розуміється у прецедентній практиці міжнародних трибуналів крізь призму відсутності згоди потерпілої особи.

Виокремлено такий матеріальний елемент сексуального насильства як складової воєнних злочинів або злочинів проти людяності, як порівнювана ступінь тяжкості. Зокрема, акт сексуального насильства вважається воєнним злочином під час збройного конфлікту міжнародного характеру у разі, якщо він має таку ступінь тяжкості, яка співставна з серйозними порушеннями Женевських конвенцій, а саме з умисним вбивством, катуваннями або нелюдським поводженням тощо.

Створення з метою протиправного використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут (стаття 361-1 КК України): окремі аспекти та проблеми кримінально-правової кваліфікації

С.Р. Леськів — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу окремих аспектів та проблем кримінально-правової кваліфікації правопорушень, передбачених статтею 361¹Кримінального кодексу України, що передбачає кримінальну відповідальність за створення з метою протиправного використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут. Автором проведено аналіз наявної судової практики та окреслено статистику на основі 166 вироків суду згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень. За результатами такого дослідження було виявлено, що зі усього масиву вироків лише 4,22% є виправдувальними, водночас обвинувальні - 95,78% (з яких у 96,2% випадках особа визнала свою вину; 3,8% - особа, заперечила свою вину). Це наводить на сумніви відносно якості та повноти розгляду подібної категорії справ у суді. У роботі досліджується конструкція об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення та пропонується власне бачення щодо визначення окремих форм діяння, а саме: чи можна вважати передачею розміщення у відкритому або обмеженому доступі шкідливого програмного забезпечення; чи можна вважати розповсюдженням шкідливого програмного забезпечення, якщо доступ до нього здійснюється користувачем через введення IP адреси. Також акцентується увага на необхідності визначення єдиної методології ідентифікації шкідливого програмного забезпечення та формалізації окремих понять. Відсутність єдиного підходу до визначення термінів, таких як «шкідливе програмне забезпечення» та «автоматизована система», ускладнює пра- возастосування і викликає неоднорідність судової практики. Особлива увага приділяється проблемі кваліфікації через інструменти ідентифікації шкідливого програмного забезпечення, зокрема з використанням ресурсу «VirusTotal», що може призводити до хибних висновків. Автором наголошується на необхідності формування єдиного та сталого підходу правозастосування судами. Також автором було акцентовано увагу на конкретних заходах, вжиття яких матиме наслідком покращення якості правозастосування норми, що міститься у статті 361¹ КК України та сприятиме формуванню єдиного підходу у судах до кваліфікації та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили діяння, передбачене вищезазначеною статтею.

Деякі питання щодо протидії домашньому насильству серед населення України в умовах правового режиму воєнного стану

Ю.В. Ліщинська, І.І. Добрянська, А.С. Крижановський — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В умовах воєнного конфлікту між Україною та Російською Федерацією спостерігається зростання випадків домашнього насильства, що викликано низкою соціальних і психологічних факторів. Війна суттєво впливає на суспільну стабільність, підвищуючи рівень стресу, емоційного і психічного напруження серед населення, що, в свою чергу сприяє, ескалації насильства в родинах. Враховуючи ці обставини, питання протидії домашньому насильству набуває особливої актуальності. За чинним законодавством України за домашнє насильство передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність, однак існує необхідність оновлення та вдосконалення законодавчих норм, а також розробки нових механізмів профілактики та правового впливу для більш ефективної боротьби з цим явищем.

Результати дослідження свідчать про те, що динаміка вчинення домашнього насильства в умовах війни демонструє його поширення та зміни у формах і об’єктах насильства, що стосуються як жінок, так і чоловіків, дітей, а також родинних і близьких зв’язків. Ці зміни вимагають уваги як з боку держави, так і суспільства, адже домашнє насильство стає серйозною загрозою для соціального здоров’я нації. Висновки дослідження підтверджують, що домашнє насильство є актом протиправної поведінки, що має тенденцію до зростання в Україні, а його характер зумовлений як індивідуальними факторами (психологічними, фізичними, економічними), так і загальними соціально-економічними умовами.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що в умовах війни виникають нові фактори,які сприяють вчиненню домашнього насильства. Це вимагає удосконалення існуючих механізмів протидії, посилення профілактичних заходів та розробки ефективних стратегій захисту жертв. Результати дослідження підтверджують необхідність активізації взаємодії між державними органами, правозахисними структурами та громадськими організаціями для боротьби з домашнім насильством, а також для забезпечення належного правового захисту постраждалих осіб у цей складний період.

Відмежування колабораційної діяльності від суміжних складів кримінальних правопорушень: питання теорії та практики

О.С. Малетова, А.О. Глущенко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Дослідження присвячено комплексному теоретико-правовому аналізу проблематики відмежування колабораційної діяльності від суміжних складів кримінальних правопорушень у контексті забезпечення національної безпеки України. Актуальність теми зумовлена необхідністю чіткої кримінально-правової кваліфікації колабораційної діяльності в умовах збройної агресії та важливістю розмежування цього складу злочину від суміжних правопорушень для ефективної правозастосовчої практики.

У роботі здійснено ґрунтовний аналіз нормативно-правового регулювання відповідальності за колабораційну діяльність та встановлено специфічні ознаки цього складу злочину. Особливу увагу приділено компаративному дослідженню об’єктивних та суб’єктивних ознак складів злочинів, передбачених статтями 111, 111-1, 111-2, 436, 436-2 КК України.

На підставі системного аналізу визначено ключові критерії відмежування колабораційної діяльності від державної зради, пособництва державі-агресору та пропаганди війни. Встановлено, що основними диференціюючими ознаками виступають: специфіка суб’єктного складу, територіальна ознака, характер переданих матеріальних ресурсів, наявність публічності у діяннях, спрямованість умислу та мета діяльності.

Детально досліджено особливості об’єктивної сторони колабораційної діяльності в контексті публічності дій, передачі матеріальних ресурсів та здійснення інформаційної діяльності. Визначено специфіку суб’єктного складу досліджуваних кримінальних правопорушень та встановлено особливості їх територіальної прив’язки.

У роботі розкрито проблематику розмежування колабораційної діяльності у формі передачі матеріальних ресурсів та пособництва державі-агресору з урахуванням наявності або відсутності правомочностей володіння щодо переданих матеріальних ресурсів у суб’єкта злочину. Встановлено особливості кваліфікації політичної та інформаційної колабораційної діяльності.

Обґрунтовано необхідність комплексного підходу до відмежування колабораційної діяльності від суміжних складів злочинів, що враховує всі елементи складу кримінального правопорушення та потребує системного тлумачення кримінально-правових норм у їх взаємозв’язку.

Кримінальна відповідальність за воєнні злочини

О.С. Малетова, О.М. Тригуб — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз інституту кримінальної відповідальності за порушення законів та звичаїв війни в контексті сучасних викликів міжнародного гуманітарного права. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю вдосконалення механізмів притягнення до відповідальності за військові злочини в умовах сучасних збройних конфліктів та важливістю забезпечення ефективного правосуддя щодо воєнних злочинців.

Досліджено історичну ґенезу формування правової регламентації відповідальності за порушення законів та звичаїв війни, починаючи від Гаазьких конвенцій до сучасних міжнародно-правових актів. Особливу увагу приділено аналізу положень Женевських конвенцій 1949 року як фундаментальної основи сучасного міжнародного гуманітарного права у сфері захисту прав учасників збройних конфліктів.

На підставі системного аналізу визначено специфіку правового статусу різних категорій учасників збройних конфліктів (комбатантів, некомбатантів, цивільного населення, військовополонених) та особливості їх захисту нормами міжнародного гуманітарного права. Здійснено детальний аналіз складу злочину, передбаченого статтею 438 Кримінального кодексу України, з акцентом на проблематиці визначення контекстуальних елементів воєнних злочинів.

У роботі розкрито дискусійні аспекти доктринального тлумачення контекстуального елементу воєнних злочинів, проаналізовано різні наукові підходи до його природи та місця в системі елементів складу злочину. Обґрунтовано взаємозв’язок контекстуальних обставин з об’єктивними та суб’єктивними ознаками військових злочинів.

Досліджено специфіку різних видів відповідальності за порушення законів та звичаїв війни, включаючи індивідуальну, колективну та державну відповідальність. Проаналізовано роль міжнародних судових інституцій у забезпеченні невідворотності покарання за воєнні злочини та проблеми їх ефективного функціонування.

На основі проведеного дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення механізмів притягнення до кримінальної відповідальності за порушення законів та звичаїв війни та розроблено рекомендації для підвищення ефективності міжнародного правосуддя у цій сфері.

Особливості кримінальної відповідальності, передбаченої за колабораційну діяльність

І.І. Пацкан — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття досліджує особливості кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність в Україні як один із ключових викликів для національної безпеки в умовах триваючої збройної агресії Російської Федерації. У роботі аналізується підґрунтя для запровадження відповідних норм законодавства, зокрема статті 111-1 Кримінального кодексу України (ККУ), та їх значення в боротьбі з колабораціонізмом. Окреслено проблематику, пов’язану із застосуванням даних норм, зокрема розмежуванням злочинних дій та поведінки, спрямованої на виживання громадян на тимчасово окупованих територіях (ТОТ).

У статті представлено огляд історичного контексту терміну «колабораціонізм» та його сучасного значення. Зазначено, що колабораційна діяльність охоплює різноманітні форми, такі як публічне заперечення агресії, співпраця з окупаційною владою, організація незаконних виборів чи референдумів, участь у пропагандистських заходах. Водночас наголошується на відсутності чіткого визначення цього терміну у ККУ, що ускладнює його практичне застосування.

Статистичні дані підтверджують актуальність проблеми: з моменту запровадження статті 1111 зареєстровано понад 8 тисяч проваджень. Однак високий відсоток обвинувальних вироків і відсутність виправдальних рішень викликаютьзанепокоєння щодо дотримання принципів справедливості та прав людини. У дослідженні розглянуто зауваження Управління Верховного комісара ООН з прав людини щодо недостатньої чіткості формулювань цієї статті, які можуть спричинити свавільне її застосування.

Автори пропонують удосконалити кримінальне законодавство шляхом:

Введення чіткого визначення колабораціонізму у ККУ.
Уточнення положень статті 111-1 відповідно до міжнародних стандартів.
Забезпечення правового розмежування між злочинами та діями, пов’язаними із виживанням.
Гармонізації законодавства України із нормами міжнародного гуманітарного права.

Зміни сприятимуть підвищенню ефективності боротьби з колабораціонізмом, одночасно забезпечуючи баланс між покаранням винних і захистом прав громадян на ТОТ.

Працівник міжнародної оборонної компанії як суб’єкт кримінального правопорушення

Г.В. Попов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті зазначається, що сьогодні для нашої держави одним з важливих питань є можливість залучення до захисту суверенітету та відсічі збройної агресії працівників приватних військових (оборонних) компаній.

Актуальними також є підстави та порядок притягнення до відповідальності вказаних працівників у випадку наявності у їх діяннях складу кримінального правопорушення.

Автор вказує, що мета дослідження полягає у виокремленні характерних ознак працівника міжнародної оборонної компанії як суб’єкта кримінального правопорушення та формуванні пропозицій у цій сфері.

Відповідно до чинного законодавства проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та Національної гвардії України.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

У статті зроблено висновок про те, що з огляду на специфіку діяльності міжнародних оборонних компаній, запропонований механізм правового регулювання їх функціонування, а також статус їх співробітників можливо констатувати, що останні на даний момент не вважаються спеціальним суб’єктом військових кримінальних правопорушень відповідальність за які передбачена розділом ХІХ КК України навіть за умови здійснення ними оборонних заходів.

Разом з тим, враховуючи сутність виконуваних завдань та характер правовідносин у підрозділі (формуванні), а також статус працівників міжнародної оборонної компанії доцільно внести зміни до окремих положень діючої національної системи нормативно-правових актів. Так, зокрема, ч. 1 ст. 401 КК України доцільно викласти у наступній редакції: «Військовими кримінальними правопорушеннями визнаються передбачені цим розділом кримінальні правопорушення проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, працівниками міжнародної оборонної компанії, які беруть участь у обороні держави та відсічі збройної агресії (в умовах особливого періоду або воєнного стану), а також військовозобов’язаними та резервістами під час проходження зборів».

Класифікація сучасних заходів запобігання злочинності у сфері житлового будівництва

О.О. Сірець — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Дана стаття присвячена проблемі актуалізації заходів запобігання кримінальним правопорушенням, що вчиняються у сфері житлового будівництва, а так само їх аналізу та систематизації, класифікації до окремих груп запобіжних по відношенню до злочинності заходів, застосовних у сфері житлового будівництва задля осучаснення раніше сформульованих дослідниками заходів запобігання кримінальним правопорушенням, що можуть бути застосовні і для сфери житлового будівництва, групування та наповнення «арсеналу» запобіжних заходів, що полегшить у подальшому формування тактик та стратегій із запобіжної діяльності щодо злочинності на ринку житлового будівництва як на регіональному, так і на загальнодержавному рівнях.

Дослідження значного обсягу літератури, що стосується як безпосередньо кримінологічнихаспектів запобігання кримінальним правопорушенням у сфері житлового будівництва, так і дотичних до даної сфери галузей, надало можливість запропонувати групування загально-соціальних та спеціально кримінологічних запобіжних заходів за сімома ключовими напрямками: групи політичного, нормотворчого, соціально-економічного, організаційно-управлінського, освітньо-виховного, ідеологічного та доктринального запобігання. Крім того, у зв’язку з об’ємністю та багатогранністю сфери житлового будівництва, де кримінальні правопорушення вчиняють як компанії-забудовники, так і посадові або службові особи органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, організаційно-управлінську групу запобіжних заходів було запропоновано поділити на такі, що мають відношення до компаній-забудовників, та такі, що мають стосунок до держави в цілому та посадових і службових осіб (у тому числі й органів місцевого самоврядування) зокрема.

У той самий час, у якості підсумку, зазначено, що необхідними є пошук та пропонування нових заходів, що будуть здатні суттєвим чином удосконалити наявний «арсенал» запобіжних заходів щодо злочинності на ринку житлового будівництва та підвищити ефективність діяльності із запобігання та протидії кримінальним правопорушенням у розглядуваній сфері.

Напрями запобігання кіберзлочинності та вдосконалення правового регулювання захисту прав людини у кіберпросторі

Н.А. Сперкач, В.С. Ковбасюк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Дослідження спрямоване на визначення основних проблем реалізації захисту прав людини у кіберпросторі та розробку сучасних і дієвих напрямів вдосконалення правового регулювання, щодо підвищення рівня захищеності користувачів в мережі Інтернет та зміцнення довіри громадян до цифрового середовища. Проаналізовано та запропоновано напрями запобігання кіберзлочинності, однією з найсерйозніших проблем сучасного кіберпростору, особливо в контексті постійних кібератак.

Особливу увагу приділено аналізу сучасних загроз і проблем, пов’язаних із порушенням прав людини у кіберпросторі в умовах постійних кібератак, що значно активізувалися після повномасштабного вторгнення рф. Передусім, було проаналізовано основні національні та міжнародні нормативно-правові акти, що регулюють захист прав людини у кіберпросторі. Виявлено, що наявна нормативно-правова база, якою керується Україна є дещо неактуальною в сучасних умовах, оскільки не повною мірою охоплює нові загрози, які виникають у процесі розвитку інформаційних технологій. Надано мотивовані пропозиції щодо внесення змін до чинного національного законодавства України, що стосуються вдосконалення механізмів захисту прав людини у кіберпросторі. Також порушено питання захисту персональних даних, зокрема, проаналізовано концепцію «права бути забутим», яка є особливо актуальною в умовах швидкого розповсюдження інформації в Інтернеті.

Окремо розглянуто проблеми захисту прав дітей у кіберпросторі, зокрема такі явища, як кібербулінг, грумінг і надмірний вплив насильницького контенту. Акцентовано увагу на важливості запровадження спеціальних заходів захисту для дітей, зокрема, шляхом посилення контролю за доступом до небезпечних вебресурсів, а також активізації роботи з підвищення рівня обізнаності батьків і освітян щодо загроз у цифровому просторі. Також проаналізовано заходи юридичної відповідальності за кібербулінг у США та Канаді. Крім цього, у статті детально регламентовано та обґрунтовано доцільність розробки Стратегії інформаційної безпеки дітей у кіберпросторі та Стратегії цифрового громадянства. Наголошено на необхідності впровадження в Україні інституту майнової відповідальності за кібербулінг. Зроблено висновок про необхідність комплексного підходу до вдосконалення правового регулювання кіберпростору.

Система кримінально-правового впливу

Н.А. Федорович — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано систему кримінально-правового-впливу, а саме показано складові такої системи та зв’язки між ними. Обґрунтовується, що перший рівень кримінально-правового впливу полягає у виборі заходу кримінально-правового впливу, оскільки останній визначає особливості досудового розслідування та, за його наявності, судовий розгляд, а також, за необхідності у їх застосуванні, вибір засобів кримінально-правового впливу. Аргументовано, що заходами кримінально-правового впливу слід вважати кримінальну відповідальність, звільнення від кримінальної відповідальності, заходи, які виключають кримінальну відповідальність. Натомість засобами кримінально-правового впливу названо покарання, звільнення від відбування покарання, призначеного судом, звільнення від подальшого відбування призначеного судом покарання, судимість, обмежувальні заходи, примусові заходи медичного характеру, примусове лікування, спеціальну конфіскацію, заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, примусові заходи виховного характеру. Наявність кримінальної відповідальності зумовлює можливість вибору будь-якого засобу кримінально-правового впливу у разі існування відповідних підстав та умов. Заходи, які виключають кримінальну відповідальність, можуть бути самодостатніми і не потребувати застосування засобів кримінально-правового впливу, але за потреби суд може призначити спеціальну конфіскацію, примусові заходи медичного характеру, примусові заходи виховного характеру, вибір яких залежить від наявності відповідних підстав та умов. Звільнення від кримінальної відповідальності допускає застосування обмежувальних заходів та спеціальної конфіскації. Засоби кримінально-правового впливу по суті є результатом розгляду обставин справи в тих межах, які обумовлені вибраними заходами кримінально-правового впливу. Відповідно, засоби кримінально-правового впливу умовно відносимо до другого рівня кримінально-правового впливу. Вказане відображає пов’язаність заходів та засобів кримінально-правового впливу і становить його систему.

Особливий період як обов’язкова ознака при кваліфікації за ст. 114-1 Кримінального кодексу України

П.В. Ясиновський — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу “особливого періоду” як обов’язкового елемента складу злочину, передбаченого статтею 114-1 Кримінального кодексу України. Ця ознака впливає на кваліфікацію злочинів, пов’язаних з перешкоджанням законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань.

В умовах постійних терористичних загроз та через події, які відбулись на території України, Законом України “Про внесення змін до Кримінального кодексу України” від 8 квітня 2014 року запроваджено кримінальну відповідальність за перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань у особливий період (стаття 114-1 Кримінального кодексу України), яка стає все більш актуальною в теперішній час. Все частіше спостерігається використання терміну “особливий період” та “воєнний стан” на законодавчому рівні.

Важливо, що з моменту оголошення мобілізації Збройних Сил України та інші військові формування, які створені відповідно до закону, переходять до функціонування (щодо організації і штатів) за правилами воєнного часу. А в особливий період діяльність військових формувань пов’язана насамперед з виконанням їх завдань, передбачених законами України, у воєнний час. Крім того, в особливий період це може бути діяльність військових формувань по закінченню воєнних дій у частково відбудовний період.

Проаналізована низка законодавчих, нормативно-правових актів та судових рішень щодо кримінальної відповідальності за перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань, в особливий період. Виявлено основні етапи “особливого періоду”, які впливають на всі сфери суспільства, зокрема, на діяльність державних органів, підприємств та громадян, та передбачає особливий режим функціонування Збройних Сил України. Разом з тим, особливий період під час воєнного стану може бути, як обставиною, що обтяжує покарання при вчиненні злочину.

Отже, при розгляді справ та обранні виду та міри покарання обвинуваченому, суди повинні враховувати період часу, обстановку, характер і ступінь тяжкості скоєних кримінальних правопорушень, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини покарання при вчиненні злочину та ін.

Колабораційна діяльність в адміністративній сфері

Т.Ю. Ясниська — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядається проблема колабораційної діяльності в адміністративній сфері, зокрема, за ч.ч. 2, 5, 7 ст. 111-1 КК. Дослідження спрямоване на характеристику об’єктивної сторони цих правопорушень, аналіз судових рішень, окреслення проблем, що виникають при їх кваліфікації та формування рекомендацій щодо удосконалення ст. 111-1 КК.

Колабораційна діяльність у адміністративній сфері пов’язана з зайняттям особою посади у незаконних органах влади, які створені на тимчасово окупованих територіях. Важливим аспектом є встановлення функцій, які виконують особи на цих посадах, розмежуванні організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій.

Проведено дослідження судової практики, яке ускладнюється внаслідок певних причин: 1) у вироках за ч. 2 та ч. 5 ст. 111-1 КК не завжди зазначається посада чи функції, які особа виконувала; 2) спрощений розгляд справ чи укладення угод (ч. 2 ст. 111-1 КК), розгляд справ заочно чи проголошенням тільки резолютивної частини вироку (ч. 5 ст. 111-1 КК). Внаслідок цього неможливо з’ясувати всі обставини, які вплинули на прийняття рішення про визнання особу винуватою та винесення покарання. Крім того, практика показує, що до відповідальності притягуються особи, чиї дії є малозначними і не завдають істотної шкоди державі. Зазначено, що неправильно притягувати до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 111-1 КК осіб, які по факту виконували функції із допомоги уразливим групам населення.

Встановлено, що правильною є практика зазначення у вироках суду інформацію про те, чи були у обвинуваченого підлеглі та чи мав він можливість управляти майном.

У статті підкреслюється необхідність удосконалення законодавства для чіткого визначення функцій, які виконують особи на посадах у незаконних судових та правоохоронних органах. Через недосконалу побудову ч. 7 ст. 111-1 КК до кримінальної відповідальності може бути притягнений як водій так і суддя, які своїми діями несуть зовсім різний рівень суспільної небезпеки. Про це свідчить і судова практика. Запропоновано викласти ч. 7 ст. 111-1 КК у новій редакції, для вирішення окресленої проблеми.

Суб’єктивні екологічні права громадян України: правові проблеми змісту і реалізації

Г.І. Балюк, Ю.Л. Власенко, Т.Г. Ковальчук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню правової природи суб’єктивних екологічних прав громадян України та визначенню основних правових проблем їх змісту та реалізації. У статті визначено, що екологічні права є як складовою в системі міжнародних прав людини та конституційних прав громадян, так і самостійним видом прав. Водночас екологічні права є спеціальним різновидом цивільних прав, тому їх захист забезпечується на основі цивільного законодавства, якщо інші правила не встановлені в екологічному законодавстві. Авторами зроблено висновки про те, що чинне екологічне законодавство України, декларуючи окремі види екологічних прав, залишає поза увагою питання про їх зміст. Крім того, коло суб’єктів, які є носіями екологічних прав, встановлюється в законодавстві довільно. У статті визначено, що для того щоб довести порушення суб’єктивного права необхідно точно знати, які правові можливості передбачає дане право, і, в якій формі проявилось його порушення. Проблеми, протиріччя і колізії законодавства щодо зазначеного питання, на нашу думку, паралізують розвиток правовідносин щодо реалізації та захисту суб’єктивних екологічних прав. Закріплення в законодавстві кола суб’єктів екологічних прав і змісту зазначених прав є необхідною передумовою виникнення відповідних правовідносин. Крім того, законодавче поняття «екологічна безпека» потребує уточнення і може бути викладено в наступній редакції: «екологічна безпека - це стан навколишнього середовища, який відповідає нормативам його якості, вимогам ресурсоємності, естетичного багатства і видового різноманіття, забезпечує усталене функціонування природних екосистем, природних і природно-антропогенних об’єктів з метою збереження життя і здоров’я людини, а також задоволення її потреб у використанні навколишнього середовища як природного середовища життєдіяльності». На думку авторів статті, зміст права що розглядається складається з наступних повноважень його суб’єктів: по-перше, право вимагати забезпечення такого стану навколишнього середовища, який буде сприятливим для здоров’я і життєдіяльності людини; по-друге, правомочність користуватися природним середовищем як природним середовищем життєдіяльності людини.

Деякі питання створення спеціалізованих земельних судів для забезпечення ефективного захисту земельних прав

В.О. Борищак, І.В. Ігнатенко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Здійснено спробу правового осмислення створення спеціалізованих земельних судів з метою більш ефективної захисту земельних прав фізичних та юридичних осіб. У статті розглядаються питання, пов’язані з міжнародним досвідом у сфері судового захисту земельних прав та вирішення земельних спорів. Аналізується зарубіжне законодавство щодо функціонування спеціалізованих органів у цій сфері. Зокрема, досліджено загальну характеристику: Земельного Суду Шотландії, Массачусетського Земельного Суду та Квінслендського Земельного Суду. Спеціалізовані судові органи, що займаються розглядом земельних спорів, демонструють свою ефективність. Досвід таких судів може бути використаний при реформуванні судової системи України, зокрема з метою створення спеціалізованихсудів для розгляду земельних спорів.

Наявність спеціального судового органу, який би розглядав спори, що виникають у сфері земельних правовідносин, сприяло більш ефективному та якісному розгляду таких спорів. Оскільки земельні спори характеризуються високою складністю та комплексністю, їх вирішення вимагає глибоких знань щодо значного масиву земельного законодавства, а також особливої компетентності судді, якому потрібні ще знання в екологічній, технічній, землевпорядній сфері тощо.

Крім того, повномасштабне вторгнення Росії істотно вплинуло на земельно-правові відносини в Україні. У післявоєнний час очікується значне зростання кількості земельних спорів, що пов’язано із відновленням прав на земельні ділянки, відшкодуванням збитків, відновленням правовстановлюючої документації фізичними та юридичними особами, тощо. Перевантаження судів загальної юрисдикції може призвести до швидкого, але не достатньо виваженого винесеннярішень, що у свою чергу спричинить юридичні помилки та невдоволення серед учасників спорів. Тому створення спеціалізованих судів, які займатимуться виключно земельними питаннями, могло б допомогти ефективніше розподілити навантаження та забезпечити якісний розгляд земельних спорів.

Вдосконалення правового статусу особистого селянського господарства в Україні в умовах воєнного стану та євроінтеграції

О.І. Заєць — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено аналізу наукового матеріалу та нормативно-правової бази стосовно правового статусу особистих селянських господарств (ОСГ) в Україні в умовах війни та євроінтеграції. ОСГ виникли до проголошення незалежної України. Але мета запровадження такої форми індивідуального господарювання поряд з переважаючими колективними формами господарювання на землі в радянський період суттєво відрізнялася від завдань, які стоять перед ОСГ зараз. За даними Київської школи економіки на 2021 рік 41,5% продукції виробляли фізичних осіб - домогосподарств. Вони домінують у тваринництві, у виробництві картоплі, овочів тощо. Думається, аналогічна тенденція зберігається і зараз, в умовах воєнного стану та євроінтеграційних процесів в нашій державі і є серйозним підґрунтям для забезпечення продовольчої безпеки в нашій державі в умовах війни. Тому подальше дослідження і вдосконалення правового статусу ОСГ видається доцільним. Тим більше що офіційна статистика доводить стійку тенденцію до скорочення їх кількості. ОСГ - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Тому в світлі євроінтеграції і найсучасніших досліджень європейського законодавства ОСГ цілком вписується в сучасну європейську аграрну систему виробництва. Найближчими завданнями щодо вдосконалення правового статусу ОСГ є перегляд підходів до правового режиму земель господарства та вдосконалення механізму їх державної підтримки з подальшим переходом на європейську модель такої підтримки для невеликих товаровиробників. Зокрема, правовий режим земельних ділянок для ведення ОСГ має носити комплексний характер. Державна фінансова підтримка ОСГ має бути на одному рівні з іншими виробниками сільськогосподарської продукції.

До питання безоплатного набуття права власності на землю юридичними особами

І.О. Костяшкін, С.В. Заверуха — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В статті підняті проблеми правового забезпечення безоплатного набуття права власності на землю юридичними особами. Враховуючи трансформаційні процеси відносин власності на землю в Україні звертається увага на необхідність вдосконалення правового механізму передачі земель у власність юридичних осіб поряд з приватизаційними процедурами, які врегульовані для громадян України. В історичній ретроспективі розкрито недоліки правового регулювання в сфері передачі земель у колективну власність юридичних осіб, звернуто увагу на відсутність спеціального регулювання процедури передачі земель земельних ділянок житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам. Обґрунтовується необхідність законодавчої визначеності передачі у приватну власність земельних ділянок під багатоквартирними будинками, а також належних до них будівель, споруд та прибудинкової території.

Особлива увага приділена дослідженню питання суб’єктного складу права власності на земельні ділянки під багатоквартирними будинками. Враховуючи суб’єктний склад учасників ОСББ, мету його створення, та порядок прийняттярішень, матеріали судової практики, а також відсутність протягом тривалого часу порядку передачі прибудинкової території у спільнусумісну власність співвласників багатоквартирного будинку пропонується визнати ОСББ як формального суб’єкта права власності в процесі приватизації земельної ділянки під багатоквартирним будинком, а також належними до них будівлями, спорудами та прибудинковою територією.

За результатами проведеного дослідження, з урахуванням положення ст. 14 Конституції України, пропонується доповнити положення глави 6; 19 Земельного кодексу України, процедурами безоплатної передачі земельних ділянок житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів, багатоквартирних будинків, з визначенням суб’єктно-об’єктного складу, підготовки необхідної проектної чи технічної документації, строків можливого розгляду та критеріїв прийняття рішень уповноваженим органом.

Агроенергетичні відносини: актуальні проблеми правового забезпечення

Т.В. Курман — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню проблемних питань правового забезпечення агроенергетичних відносин в умовах воєнного стану та опрацюванню пропозицій щодо вдосконалення механізму їх правового регулювання. Акцентується увага на необхідності збереження і реалізації потужного аграрного потенціалу України та протидії загрозам і втратам воєнного стану, зокрема в енергетичній сфері, протидії кліматичним змінам що, в свою чергу, зумовлює доцільність дослідження юридичної природи, змісту, проблем та новел правового забезпечення агроенергетичних відносин.

Визначено ознаки агроенергетичних відносин: самостійний вид аграрних правовідносин; складна аграрно-правова категорія, що охоплює широке коло відносин: виробничих з вирощування енергетичних сільськогосподарських культур та здійснення інших видів сільськогосподарської діяльності, внаслідок яких продукується біомаса; відносин з її переробки на біопаливо та його реалізації; біотехнологічних відносини із забезпечення безвідходного сільгоспвиробництва; науково-дослідних відносин у сфері альтернативної енергетики; агропротекційних відносин у сфері стимулювання виробництва біопалива; регуляторних відносин; агроекологічних відносин та ін. Підкреслюється, що вказані відносини мають нормативний характер; спрямовані на забезпечення ефективного розвитку основних галузей аграрного виробництва; характеризуються спеціальним суб’єктним складом, публічно-приватним характером їх регулювання, динамічністю, обумовленою перманентними законодавчими змінами та ін. Акцентується увага на необхідності комплексного й ефективного спеціального врегулювання агроенергетичних відносин.

Досліджено стан сучасного правового забезпечення агроенергетичних відносин, проаналізовано новели й визначено проблеми їх законодавчого регулювання. Доводиться, що удосконалення законодавства у сфері агроенергетичних відносин сприятиме збереженню і реалізації потенціалу агросфери, подоланню енергетичної залежності й забезпеченню національної безпеки нашої держави, сталому соціально-економічному розвитку, протидії кліматичним змінам, інтеграції до європейського простору, належному функціонуванню агробізнесу і сталому розвитку агросфери.

Правове забезпечення заходів повоєнного відновлення земельних ресурсів України

М.Ю. Покальчук, А.В. Марачук, О.О. Шулепова — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті авторами здійснено аналіз правового забезпечення заходів повоєнного відновлення земельних ресурсів України. Підкреслено, що дана тема в сучасних умовах триваючої повномасштабної війни є надзвичайно актуальною, особливо зважаючи на ті обставини, що значні площі земельних угідь є деградованими, непридатними для використання, замінованими або взагалі знаходяться в окупації.

Авторами зазначено, що одним з найважливіших завдань сучасного земельного законодавстває розробка та подальше законодавче закріплення правових методів регулювання земельних відносин у сфері відновлення. Передумовою для цього є велика кількість площ українських земель близьких до критичного стану. Родючі ґрунти в Україні визнаються одним з найважливіших природних ресурсів та національним багатством. Воєнні дії чинять найбільш руйнівний вплив саме на найродючіші шари земельного покриву. Через це наша країна зазнає численних втрат передусім в економічній сфері, оскільки на території України зосереджена майже третина світових чорноземів. Природне відновлення цих шарів ґрунту є вкрай повільним та може займати десятки, а то й сотні років.

Все це означає, що уже зараз постає необхідність у розробці та законодавчому регламентуванні національних стратегій, спрямованих на прискорене відновлення ґрунтів після завершення бойових дій на території України. А також застосування на практиці розроблених методів і заходів відновлення земель на територіях, на яких це є можливим через відсутність бойових дій.

Авторами визначено, що підходи щодо відновлення та рекультивації пошкоджених війною земельних ресурсів має бути комплексним та включати законодавчі, екологічні, економічні та соціальні аспекти. Прогресивною ідеєю видається залучення міжнародної допомоги (вона може полягати у різних заходах: надання технологій та сучасного обладнання; проведення тренінгів та навчання вітчизняних фахівців; надання різноманітних методик, розроблених у галузі відновлення земельних ресурсів; залученні інвесторів для фінансування різних відновних проектів тощо).

Автори роблять висновок, що удосконалення законодавчої бази у сфері регулювання відновлення земель є невід’ємною передумовою для початку процесу рекультивації українських земель після воєнних дій.

Право на доступ до екологічної інформації в Україні в умовах правового режиму воєнного стану

К.В. Солодан, А.І. Паламарчук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню правового регулювання забезпечення права на доступ до екологічної інформації в умовах правового режиму воєнного стану на основі аналізу міжнародних та національних нормативно-правових актів.

Наголошено на особливому негативному впливі воєнних дій на стан навколишнього природного середовища. Вказано на необхідність фіксації зазначених негативних наслідків та належного інформування про них громадськості. Автори констатують проблему, що полягає в одночасній необхідності захисту національної безпеки та права громадян на екологічну інформацію. Вказано, що національне законодавство закріплює не лише право громадян на доступ до екологічної інформації, а й прямо закріплює кореспондуючий йому обов’язок уповноважених суб’єктів здійснювати екологічне інформаційне забезпечення. Проаналізовано Орхуську конвенцію та закріплену нею можливість відмови у доступі до екологічної інформації з метою державної оборони чи забезпечення державної безпеки.

Приділено увагу міжнародному досвіду в сфері забезпечення доступу до інформації про стан навколишнього природного середовища під час збройних конфліктів.

Зроблено висновок про те, що право на доступ до екологічної інформації є складовою частиною права на безпечне довкілля, є базовим правом кожної людини, що гарантується як національним, так і міжнародним правом. Проте, в умовах правового режиму воєнного стану, стратегічна інформація, яка може включати екологічні дані, може використовуватися противником. Це вимагає обережного підходу до того, яка інформація може бути надана громадськості, і як забезпечити безпеку, не обмежуючи права на екологічну прозорість. Хоча діючий Указ Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» не передбачає конкретно визначеного обмеження права на екологічну інформацію в особливий період, держава постає перед необхідністю балансувати між необхідністю забезпечувати національну безпеку та екологічні права людини, збереженням довкілля та ефективністю дій, спрямованих на зменшення негативних наслідків війни для навколишнього природного середовища.

Правове врегулювання екологічної міграції внаслідок підриву Каховської ГЕС

А.В. Томозов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Російська збройна агресія закономірно призвела до збільшення надзвичайних ситуацій в Україні, як техногенного, так і природного характеру. Надзвичайних масштабів набула катастрофа, спричинена знищенням 6 червня 2023 р. російськими військами греблі Каховської гідроелектростанції (Каховська катастрофа). Прорив греблі спричинив затоплення 620 кв. км території в чотирьох областях - Херсонській, Миколаївській, Дніпропетровській та Запорізькій, що безпосередньо вплинуло на життя 100 тис. осіб. Було завдано значної шкоди житлу, інфраструктурі, навколишньому середовищу та об’єктам культури. Крім того, було порушено енергопостачання, постачання питної води, зрошення сільськогосподарських угідь та роботу річкового транспорту. У цьому дослідженні аналізується нормативно-правова база, яка дозволила в стислі терміни доволі успішно протидіяти наслідкам підриву греблі Каховської ГЕС та розв’язувати проблеми евакуації і переміщення постраждалого населення, висвітлюється досвід України щодо подолання наслідків таких глобальних техногенних катастроф, як Каховська. З’ясовано, що підрив греблі Каховської ГЕС було кваліфіковано як надзвичайну ситуацію державного рівня. Міграція, спричинена цієї подією, була переважно внутрішньою, носила вимушений характер та відбувалася у вигляді евакуації в обмежений часовий проміжок. Сьогодні існують програми та стратегії щодо повернення мігрантів (внутрішньо переміщених осіб) у місця їхнього походження і відновлення в повному обсязі безпечної життєдіяльності на затоплених територіях, тобто розглядається можливість, що ця міграція буде тимчасовою. Але російська агресія поки стає на заваді реалізації таких планів. Врегулювання екологічної міграції, до якої призвело руйнування Каховської ГЕС, здійснювалося згідно з правовими нормами щодо попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків. Завдяки оперативному реагуванню з боку держави на надзвичайну ситуацію та злагодженої співпраці державних органів і громадськості вдалося мінімізувати кількість жертв серед населення затоплених територій. Українське законодавство щодо регулювання вимушеного внутрішнього переміщення відповідає всім нормам міжнародного законодавства, здійснюється з дотримання прав людини, є людиноцентричним, враховує особливі потреби осіб, гендерні, вікові фактори тощо. Держава бере на себе забезпечення всіх потреб переміщених осіб, розв’язання їхніх соціальних проблем, матеріальну підтримку.

Атомні станції в Україні: міжнародно-правове забезпечення ядерної безпеки в умовах війни

А.Ю. Філіппова — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню міжнародно-правового забезпечення ядерної безпеки в умовах війни в України на прикладі атомних електростанцій. Акцентується увага на тому, що розпочавши повномасштабне вторгнення на територію нашої держави росія поставила увесь світ перед загрозою ядерної війни. Її дії показали недосконалість та прогалини у міжнародно-правовій базі з охорони ядерних установок, яка не передбачала їх захисту у випадках терористичних атак, диверсій та збройних конфліктів. У статті висвітлена загальна хронологія подій, що відбувалися на Чорнобильській та Запорізькій АЕС після початку повномасштабного вторгнення. Окреслюється небезпечні дії країни-агресора та їх можливі наслідки. З’ясовано, що в умовах збройного конфлікту атомні електростанції, згідно з міжнародним гуманітарним правом, підлягають особливому правовому захисту, що передбачає їх захищений статус і заборону будь-яких нападів на них Систематизовано та досліджено ключові міжнародно-правові документи з питань ядерної безпеки, визначено їх роль і значення для правового регулювання у сфері ядерної безпеки. Зазначені документи здебільшого зосереджуються на питаннях внутрішньої технічної безпеки ядерних об’єктів, тоді як їхні положення щодо загального забезпечення ядерної безпеки не охоплюють дієвих механізмів міжнародного регулювання та відповідальності, особливо у контексті збройних конфліктів, воєнних дій чи окупації. Також було досліджено реакцію міжнародної спільноти на кризові події, пов’язані з атомними електростанціями в Україні, а також ключові міжнародно-правові акти, ухвалені з метою посилення ядерної безпеки в умовах збройного конфлікту. Зокрема, проаналізовано резолюцію МАГАТЕ «Наслідки ситуації в Україні щодо безпеки, безпеки та гарантій», яка підкреслює важливість дотримання стандартів ядерної безпеки та встановлює засади захисту ядерної інфраструктури в умовах війни. Особливу увагу приділеноконцепції «Сім незамінних стовпів ядерної безпеки», що була запропонована МАГАТЕ для забезпечення захищеності ядерних об’єктів та попередження інцидентів, які можуть спричинити катастрофічні наслідки. Дослідження акцентує на тому, що міжнародні механізми регулюванняядерної безпеки в умовах конфлікту залишаються обмеженими, що зумовлює потребу в подальшому посиленні міжнародно-правових стандартів та розробці більш ефективних інструментів для запобігання ризикам, пов’язаним із ядерною інфраструктурою в зоні бойових дій.

Ситуація на українських АЕС продемонструваласуттєві прогалини в міжнародній системі забезпечення ядерної безпеки, зокрема відсутність належного міжнародно-правового регулювання для захисту ядерних об’єктів у зоні військових конфліктів. Результатом дослідження став висновок про те, що досвід України має дати поштовх до переосмислення та удосконалення міжнародно-правової база щодо забезпеченняядерної безпеки, зокрема, шляхом розробки нових дієвих механізмів захисту ядерних установок, відповідальності за порушення правил, а також ефективного впливу на порушників.

Післявоєнне відновлення сільськогосподарських земель: правові перспективи, земельні спори та державна підтримка

Т.Є. Харитонова, Х.А. Григор’єва — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Відновлення сільськогосподарських земель є динамічним та комплексним явищем, побудованим на тісній взаємодії хімічних, фізичних та біологічних процесів, що прискорюються та скеровуються за допомогою цілеспрямованих організаційно-правових заходів. Оскільки уже протягом майже трьох років земля використовується як простір для воєнних заходів, вона страждає від цілої низки негативних факторів, що здійснюють потужний синергетичний ефект: ґрунти забруднюються різноманітними речовинами; землі засмічуються вибухонебезпечними предметами та іншим воєнним сміттям; ландшафт змінюється через зведення фортифікаційних споруд, риття окопів, внаслідок ударів, обстрілів тощо. Післявоєнне відновлення таких сільськогосподарських земель має власні суттєві особливості, пов’язані із техногенним походженням порушень, потенційною небезпечністю виявлених забруднень та високою вартістю проведення відновлюваних робіт. При цьому відповідні заходи відновлення лежать у площині не лише приватних інтересів конкретних землевласників та землекористувачів - вони є сферою цілком визначених суспільних інтересів.

Юридичне питання післявоєнного відновлення сільськогосподарських земель розглянуто в трьох взаємопов’язаних аспектах: 1) у теоретичному аспекті - визначено ознаки самостійності розмінування як окремого різновиду основних заходів відновлення земель та запропоновано відобразити цю особливість у законодавстві, чим підкреслити та посилити інтеграцію земельного, аграрного, екологічного законодавства та законодавства про протимінну діяльність; 2) у практичному аспекті - окреслено потенційні підстави для виникнення спорів у сфері післявоєнного відновлення земель та встановлено зв’язок між ступенем диспозитивності законодавчого забезпечення та вірогідністю компромісного вирішення таких спорів у порядку медіації; 3) у протекційному аспекті - виявлено та охарактеризовано сучасні механізми державної підтримки відновлення земель, що найбільше постраждали в результаті ведення бойових дій (надання податкових пільг, дотацій, часткової компенсації витрат на розмінування). Зроблено висновок про необхідність розробки системного спеціального законодавчого забезпечення відносин із післявоєнного відновлення сільськогосподарських земель із урахуванням указаних аспектів цієї багаторівневої проблеми.

Проблеми правового регулювання діджиталізації у сфері агробізнесу

Д.А. Черваньова — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Цифрова трансформація агропромислового комплексу є ключовим етапом модернізації сільського господарства, що сприяє підвищенню ефективності та стійкості галузі в умовах технологічних змін. Незважаючи на стрімкий розвиток аграрних відносин у сфері цифровізації, їх правове регулювання залишається недостатнім та недосконалим. Процес трансформації аграрних відносин у сфері цифровізації можна умовно поділити на кілька етапів. Перший етап включає впровадження цифрових технологій у виробничі процеси агропідприємств, таких як автоматизація обліку, моніторинг земельних угідь, використання дронів для аналізу полів і погодних умов. Другий етап передбачає оптимізацію управлінських процесів через інтеграцію комплексних систем управління, що охоплюють всі етапи виробництва. Третій етап стосується розвитку цифрових ринків, коли агропідприємства активно використовують платформи для продажу та закупівлі продукції. Завершальний етап це створення єдиного цифрового середовища для взаємодії всіх учасників агропромислового комплексу. Цифровізація аграрного сектору має важливе значення для забезпечення продовольчої безпеки, зниження витрат та поліпшення якості продукції. Впровадження таких технологій, як мобільні додатки для агрономів і механізаторів, електронні товарно-транспортні накладні та програмне забезпечення для автоматизації бухгалтерії, підвищує ефективність сільськогосподарської діяльності. Водночас правова регламентація використання цифрових технологій, зокрема електронних підписів, є необхідною для забезпечення юридичної значимості електронних документів.

Важливим кроком у розвитку цифровізації в аграрному секторі економіки є участь України у програмі ЄС «Цифрова Європа», що дає можливість інтегрувати передові цифрові технології та отримати фінансування для інновацій. Одним з основних інструментів запровадження цифрових технологій в удосконалення аграрних відносин є створення Державного аграрного реєстру, який покликаний сприянню прозорому розподілу державної підтримки серед сільськогосподарських товаровиробників. Незважаючи на значні досягнення у сфері інформаційних технологій, аграрії стикаються з проблемами, такими як недостатня поінформованість про можливості цифровізації, відсутність фінансування для впровадження ІТ-рішень і недостатня підготовка кадрів. Такі фактори стримують розвиток цифрових технологій у сільському господарстві, що є загрозою для конкурентоспроможності українського агробізнесу на міжнародних ринках.

Братерство у Французькій Республіці: сутність та застосування

А.Ю. Бадида — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, серед фундаментальних конституційних принципів, що містяться у текстах Конституцій більшості демократичних держав, у Франції, окрім принципів демократії, правової, соціальної держави тощо, діє принцип братерства. Це унікальний принцип, про який згадується ще з часів революції 1789 року, властивийідентичності правової системи Французької Республіки і стане об’єктом цього дослідження. Так, поряд із з принципами рівності та свободи у статті 2 Конституції Франції від 1958 року міститься принцип братерства. Це так званий трилогічний девіз, кожна із складових якого взаємодоповнює одна одну.

Серед ряду конституційних принципів, на яких заснована Французька Республіка, можна виділити особливий, такий, якого не знайдеш у інших європейських країнах - братерство. Питання щодо сутності цього принципу стало актуальним після одного з рішень Конституційної ради Франції, а саме рішення від 2018 року. Саме цим рішенням Рада надала конституційної цінності вищевказаному принципу.

Відзначається, сутність принципу братерства, з одного боку, полягає у тому, що братерство може існувати лише між вільними та рівними людьми, з іншого боку, свобода та рівність не можуть існувати в суспільстві, де братерство ігнорується. Тобто республіканський девіз є складовою суверенітету, тобто елементом, специфічним для національної нормативної системи, умовою легітимності влади; це ідеал, який французи приписують конституційним повноваженням; різновид вищої конституційності, не кажучи вже про над-конституційність.

Еволюція братерства бере початок від Французької революції 1789 року, ряду Конституцій, зокрема, 1791 та 1793 років аж до Четвертої та П’ятої Республік. Будучи пов’язаним із принципом соціальної держави, принцип братерства означає зв’язок між суспільством без елементів дискримінації.

Сучасне ж розуміння цього принципу, сформульованого та поясненого у рішенні Конституційної ради, слід ототожнювати з цінностями толерантності, поваги до людської гідності тощо. А точніше, це свобода допомагати іншим, у гуманітарних цілях, без урахування регулярності його перебування на національній території. При цьому законодавець повинен забезпечити узгодження між принципом братерства та захистом громадського правопорядку.

Зроблено висновок про те, що принцип братерства є універсальним, адже стосується усіх громадян та іноземців, навіть з нелегальним статусом.

Ґенеза ідеї рівності в Україні (друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.)

О.В. Богатюк, О.В. Мартинюк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню розвитку ідеї рівності перед законом і перед судом як складової загального принципу рівності в Україні протягом другої половини XIV - першої половини XVII ст.

Автори наголошують, що правовий уклад українських князівств, що входили на правах автономії до складу Великого князівства Литовського, не змінювався протягом тривалого часу, а тому принципи і норми права, вироблені за княжої доби, домінували до середини XV ст., а у галузі судочинства - до середини XVI ст. Одночасно ускладнення суспільних відносин поступово призводило до змін у державно-політичній організації та у суспільно-правовій сферах. Суспільні верстви, що почали формуватися за княжого періоду, починають де-юре оформлюватися у стани, серед яких на вершині соціальної ієрархії опиняються магнати, а згодом - шляхта (із середини XVI ст.).

Автори роблять висновок, що протягом досліджуваного періоду еволюціонувала ідея рівності перед законом і перед судом як складова загальноправового принципу рівності. Вперше вона була офіційно закріплена нормами Судебника Казимира IV 1468 р., а згодом - нормами Литовського Статуту. Проголошення цієї домінанти в умовах існування середньовічної держави мало доволі прогресивне значення, однак станово-ієрархічна суспільна організація робила її зміст здебільшого декларативним.

Ідея рівності перед судом якнайповніше реалізовувалася у діяльності споконвічних звичаєво-правових інститутів, особливе місце серед яких займав інститут копних судів. Він був ефективним органом правосуддя українського народу, а його практика сприяла збереженню давньоукраїнської правової традиції у галузі судочинства. Вироблені протягом багатьох століть копними судами правила поведінки (копне право) не лише забезпечували доступ до правосуддя широким верствам населення незалежно від соціального статусу, а також культивували загальнолюдські цінності, особливе місце серед яких посідала ідея рівності усіх перед законом і перед судом.

Тенденції розвитку національних правових систем в умовах глобалізації: окремі аспекти

Н.А. Бондар, В.О. Головій — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Наукова цінність статті полягає у тому, що в ній на основі опрацювання проблем теоретичного та нормативного характеру окреслені основні виклики, які постають перед національними правовими системами в умовах глобалізації.

Позиціоновано, що поняття правової системиє складним та багатогранним явищем, яке не можливо викласти в одиничному визначенні, при якому будуть враховані всі характеристики останнього. Правову систему необхідно розглядати як сукупність юридичних засобів регулятивно-організуючого та стабілізуючого впливу на суспільні відносини.

В статті аналізуються тенденції розвитку національних правових систем в умовах глобалізації, які охоплюють адаптацію до глобальних змін, посилення міжнародної співпраці, впровадження інновацій та одночасне збереження національної ідентичності. Доведено, що універсалізація національного права сприяє спрощенню міжнародної співпраці, але може зменшувати суверенітет національних правових систем, вимагаючи адаптації національного законодавства до глобальних стандартів. Міжнародне співробітництво робить правові системи більш відкритими, але водночас вимагає від держав знаходити баланс між національними інтересами та глобальними пріоритетами, що знайшло своє відображення в зміні співвідношення міжнародного та національного права, зростання впливу регіонального права на національне та правового регулювання наднаціонального права.

Аргументовано, що окремою тенденцією необхідно визначити зростання ролі прав людини, які стали спільною цінністю для багатьох правових систем, але процес їх впровадження часто залежить від внутрішньої політичної та економічної ситуації в країні. Глобальні екологічні виклики змушують держави адаптувати свої правові системи, але реалізація таких норм потребує значних ресурсів і політичної волі.

Підкреслюється, що мультикультуралізм такожє важливою тенденцією в розвитку сучасних правових систем, спрямований на забезпечення рівноправності та недискримінації для всіх громадян, незалежно від їхньої етнічної, релігійної чи культурної належності. Цифровізація робить правову систему більш ефективною, але також створює нові виклики, зокрема, щодо кібербез- пеки та захисту персональних даних. Процес глобалізації вимагає формування достатньої правової бази для забезпечення гармонійного співробітництва країн і вирішення глобальних проблем.

Утворення та діяльність Державного Сенату Української держави у 1918 році

Ю.Є. Вовк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті на основі архівних матеріалів досліджено процес утворення та діяльності Державного Сенату Української держави у 1918 році. Зазначається, що на початковому етапі діяльності, найвищим судовим органом Української держави був Генеральний Суд, який утворений в період Центральної Ради.

Доцільність створення Генерального Суду П. Скоропадським була поставлена під сумнів і згодом прийнято закон, згідно з яким створено Державний Сенат як найвищий суд в системі судоустрою Української держави.

Сфера компетенції Державного Сенату, порядок провадження у справах, в значній мірі регулювались законодавством колишньої Російської імперії. До складу найвищого судового органу входили сенатори і президент Сенату. Державний Сенат поділявся на адміністративний, цивільний та карний генеральні суди.

Законом встановлено кваліфікаційні вимоги для кандидатів на посаду сенатора, серед яких наявність юридичної освіти та стажу роботи не менше 15 років. Сенаторам заборонялось обіймати посади в органах виконавчої влади, проте на практиці мали місце випадки суміщення посад. Дозволялось займатись викладацькою діяльностю.

Всіх сенаторів і голів генеральних судів призначавсвоїм наказом П. Скопопадський за поданнямміністра юстиції. В разі порушення проти сенатора кримінальної справи, він тимчасово усувався від виконання своїх обов’язків.

З’ясовано, що до складу Державного Сенату призначено значну кількість колишніх суддів Генерального Суду. В цілому найвищий судовий орган укомплектовано кваліфікованими фахівцями.

Мовою офіційних ділових документів в Державному Сенаті була як російська, так і українська. В деяких випадках діловодство велось паралельно на обох мовах. Інколи використовувалась виключно російська.

Для успішного функціонування Державного Сенату затверджено штат службовців канцелярій. Вся документація Державного Сенату відповідним чином реєструвалась. Структура канцелярій генеральних судів визначалась тимчасовими інструкціями, затвердженими прокурорами відповідних судів.

На основі аналізу архівних матеріалів встановленокількість кримінальних, цивільних та адміністративних справ, які надійшли на розгляд Державного Сенату і які були вирішені.

Еволюція ідеї державної незалежності та соборності в українській політико-правовій думці міжвоєнного періоду в Галичині та її вплив на єдність українського визвольного руху

А.І. Мельник — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Розглядається політична ситуація, що склалася у зв’язку зі зміною статусу Західної України після 18 березня 1921 р., коли у Ризі було укладено договір між радянськими Росією i Україною, з одного боку, i Польщею, з іншого боку, тобто, після того, коли українці Галичини втратили свою державність і самостійність. На цьому етапі відбулось перегрупування національно-державницьких сил в українському політикумі, що започаткувало новий етап у розвитку української політико-правової думки в краю.

Показано, що ідея державності та соборності, яка розвивалась на основі сформованої концепції національної держави з урахуванням як цивілізаційного, так і національного й міжнаціонального чинників, знайшла своє відображення у програмних документах українських партій, які стояли на державницьких позиціях, а також в публіцистиці політичних лідерів. Усі вони захищали українську національну ідею, однак в кожної з політичних сил було своє бачення вирішення національної перспективи, що позначилось на розбудові партійної структури галицького суспільства. Для легальних українських партій (УНДО, УСРП, УСДП, ФНЄ) спільним було те, що вони не визнавали законності польського панування на західноукраїнських землях і використовували легально-правові форми боротьби за відновлення національної державності. Відмінність полягала в тому, що в них були різні державотворчі концепції, шляхи і методи їх реалізації, зовнішньо-політичні орієнтири, ставлення до Польщі, радянської України, закордонного представництва на чолі з Є. Петрушевичем тощо. Нелегальні політичні організації (УВО-ОУН) на шляху до відновлення державності визнавали лише революційні методи боротьби і займали діаметрально протилежні позиції в українському визвольному русі.

З’ясовано, що залежно від внутрішніх і зовнішніх обставин українські партії Галичини змінювали свою тактику, що впливало на еволюцію української політико-правової думки того чи іншого ідеологічного напряму. Засвідчують це партійні постанови, резолюцїї та публіцистичні матеріали, опубліковані на сторінках тогочасних друкованих органів.

Покарання як вид юридичної відповідальності в науковій спадщині українських науковців – прихильників позитивістської парадигми середини ХІХ – початку ХХ сторіччя

Л.М. Мудриєвська, М.О. Тороп — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню трактування сутності і природи покарання як складової юридичної відповідальності, що дозволяє ефективно реагувати на зміни в суспільних відносинах та забезпечувати принцип справедливості, необхідний для підтримання рівноваги в суспільстві та державі.

У статті розглядаються різні підходи до трактування природи покарання у працях правознавців - прихильників позитивістської парадигми права, що діяли в Україні в середині ХІХ — на початку ХХ століття. Сучасні дискусії зосереджуються на важливих аспектах юридичної відповідальності, особливо щодо її стабільності й динамізму в умовах глобальних викликів для існування людства. Юридична відповідальність і справедливість тісно пов’язані між собою, оскільки вона слугує інструментом для досягнення справедливості в будь-якій правовій системі.

Зміни суспільних цінностей суттєво впливають на сприйняття й роль покарання, як обоюдного процесу особа-суспільство. Покарання впливає не тільки на особу злочинця, а й на суспільство, яке потребує видимої реакції на порушення рівноваги і справедливості суспільного існування. Важливо зберігати баланс між стабільністю й динамізмом юридичної відповідальності: стабільність надає правовій системі надійності, тоді як динамізм дозволяє адаптуватися до сучасних умов і потреб суспільства.

Аналізуючи різні погляди на сутність покарання, автори з’ясували, що відомих науковців - Л. Владимирова, О. Кістяківського, об’єднують кілька спільних поглядів. По-перше, вони не вважали юридичну відповідальність самостійним правовим інститутом, що притаманний окремим галузям права. Подруге, вони розглядали покарання в рамках кримінального права і розглядали природу відповідальності в залежності від багатьох факторів. Вони надали структуровану класифікацію покарань в залежності від специфічних факторів, що впливають на використання визначеного виду покарань. Вони виступали прибічниками гуманізації покарань і розглядали сам процес відбування покарання не стільки як страждання особи злочинця, скільки його перевиховання і соціалізації.

Еволюція соціальних стандартів і гарантій у контексті верховенства права: міжнародний досвід та перспективи розвитку в Україні

І.О. Наливайко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню соціальних стандартів і соціальних гарантій в Україні, їх еволюції, сучасного стану та перспектив розвитку в контексті євроінтеграційних процесів. Важливу роль у забезпеченні соціальної справедливості, рівних можливостей, гідного рівня життя громадян відіграють соціальні стандарти. Вони регулюють основні соціальні права, включаючи доступ до охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення та соціального страхування. Водночас соціальні гарантії виступають механізмами практичної реалізації цих стандартів, забезпечуючи громадянам доступ до життєвонеобхідних соціальних благ і послуг. У статті розглядається еволюція соціальних стандартів у міжнародному контексті, починаючи з середини 20 століття, коли міжнародні організації, такі як ООН та МОП, почали активно впроваджуватисоціальні норми, які стали основою сучасних стандартів соціального захисту. Особливу увагуприділено впливу європейських соціальних стандартів, зокрема Європейської соціальної хартії, на національне законодавство України та проаналізовано ключові аспекти впровадження цих стандартів у національну систему соціального захисту. Особливо важливою темою є питання фінансування соціальних стандартів та ефективності їх впровадження в Україні. Висвітлюються проблеми недостатнього фінансування соціальних програм, нерівномірного розподілу соціальних послуг між регіонами, корупції, неефективного управління державними ресурсами. На основі аналізу досвіду країн Європейського Союзу запропоновано шляхи вирішення цих проблем, зокрема впровадження цифрових технологій моніторингу та контролю надання соціальної допомоги, що може покращити адресність соціальних виплат та зменшити корупційні ризики. Ще однією важливою складовою розвиткусоціальних стандартів в Україні є реформа пенсійної системи. У статті детально проаналізовано перспективи запровадження накопичувальної системи пенсійного забезпечення, яка зменшить навантаження на державний бюджет та забезпечить більш ефективний розподіл пенсійних ресурсів між громадянами. Запровадженняіндивідуальних пенсійних рахунків та додаткових пенсійних накопичень сприятиме забезпеченню стабільності пенсійної системи в довгостроковій перспективі. У статті також висвітлюється роль міжнародних організацій та їх вплив на розвиток соціальних стандартів в Україні. Проаналізовано діяльність таких організацій, як Європейський Союз, Міжнародна організація праці та ін., які своїми програмами сприяють розвитку національної соціальної політики та підвищенню рівня соціальних гарантій громадян України. Особлива увага приділяється гармонізації українського законодавства з європейськими соціальними стандартами. Автори статті наголошують, що імплементація європейських норм і стандартів у сфері соціального захисту сприятиме подальшій інтеграції України до європейської спільноти. Це, у свою чергу, сприятиме підвищенню рівня життя громадян, забезпеченню справедливого розподілу соціальних виплат, створенню сталої системи соціального захисту, що відповідає кращим європейським практикам. На завершення статті подано рекомендації щодо комплексних реформ соціальної системи України, спрямованих на підвищення соціальних стандартів і гарантій з урахуванням світовогодосвіду та реалій української економіки. Рекомендації зосереджені на подальшому розвитку пенсійної системи, вдосконаленні адресної соціальної допомоги та модернізації охорони здоров’я. Автори наголошують на важливості скоординованих дій державних інституцій, неурядових організацій та приватного сектору для забезпечення високого рівня соціального захисту та гідної якості життя всіх громадян України.

Вплив ідей християнства на мету кримінальних покарань в Галицько-Волинській державі

Ю.В. Олійник — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті висвітлено вплив ідей християнства на формулювання мети кримінальних покарань в Галицько-Волинській державі. Розглянуто вплив християнських принципів справедливості, покаяння та милосердя на розвиток правової системи держави, а також на еволюцію кримінальних покарань. Зазначено, що християнство принесло нові моральні та правові цінності, які суттєво вплинули на суспільні відносини та правову систему Галицько-Волинської держави. Акцентовано, що християнські ідеї вплинули на розширення розуміння злочину не лише як приватного посягання, але й як порушення правопорядку та загрози безпеці суспільства.

Здійснено комплексний аналіз системи кримінальних покарань у Галицько-Волинській державі, яка включала штрафи, конфіскацію майна, публічне вибачення, фізичні покарання, вигнання з громади та, у виняткових випадках, смертну кару. Встановлено, що кримінальні покарання відігравали роль найбільш поширеного кримінально-правового заходу, який застосовувався Галицько-Волинською державою з метою протидії злочинності. Розглядається, в якій мірі ці кримінальні покарання відповідали християнським принципам та яку мету переслідували. У статті підкреслюється, що мета покарання з християнської точки зору наголошувала не лише на відплаті за злочин, але й на виправленні злочинця. Наголошено, що система покарань включала як каральні, так і виховні елементи, що відповідало християнським ідеям про милосердя та можливість покаяння.

У статті показано вплив низки європейських держав на правову систему Галицько-Волинської держави, та роль церкви у формуванні та реалізації кримінальних покарань.

Зроблено висновок, що вплив християнських цінностей на кримінальне право Галицько-Волинської держави був значним і всебічним. Це відобразилося у розширенні поняття злочину, різноманітності кримінальних покарань та їх відповідності принципам християнської моралі. Зазначено, що хоча в кримінальному праві існувала станова нерівність, християнські ідеї завдяки активній діяльності церкви сприяли гуманізації кримінальних покарань, поступовому розвитку уявлень про рівність перед законом. Загалом, стаття демонструє, як ідеї християнства вплинули на формування мети кримінальних покарань у Галицько-Волинській державі, підкреслюючи важливість морального виправлення злочинців, відновлення справедливості та підтримання суспільного порядку.

Місце держави в сучасній нормотворчості: теоретико-правовий аспект

В.Т. Осауленко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У змісті статті автором розкрито актуальність наукового пізнання питань місця та ролі держави в сучасній нормотворчості, характеризуючи як особливості самого механізму сучасної нормотворчості, так і специфіку трансформації сучасних держав. Відзначено, що участь держави в правоутворенні в сучасних умовах правової розбудови в Україні є предметом багатьох дискусій та обговорень зі сторони представників юридичної доктрини.

Відзначено, що сьогодні доктринальна розробка питань місця держави в системі суб’єктів нормотворчості набуває все більше багатоаспектного виміру. Справа в тому, що дослідниками сьогодні вже не ставиться принципове питання про належність держави до суб’єктів нормотворчості, а досліджуються широкий спектр питань функціонування держави в сфері нормотворчості під впливом різноманітних факторів розвитку правової системи. Тому проблематика місця держави отримує більш ширший та плюралістичний характер, представлена в юридичній науці різними підходами та напрямами характеристики держави, до яких можливо віднести наступні: 1) інтернаціоналізація права та державний суверенітет; 2) розширення суб’єктного складу нормотворчості; 3) посилення теоретичних досліджень інститутів публічної влади, що є суб’єктами нормотворчості; 4) набувають поширення наукові дослідження процесу цифровізації нормотворчості; 5) всі частіше в юридичній науці піднімаються питання правового плюралізму; 6) активізуються дослідження впливу суспільних запитів та потреб на нормотворчу діяльність, особливо діяльність суб’єктів публічної влади.

Підсумовано, що у сучасній системі нормотворчості держава відіграє центральну роль як головний суб’єкт, що формує та впроваджує правові норми. Ця роль обумовлена тим, що держава має легітимну владу створювати, затверджувати та контролювати виконання правових приписів. Державна нормотворчість здійснюється через органи законодавчої влади, які приймають закони, а також через органи виконавчої та судової влади, що можуть ухвалювати підзаконні акти, інтерпретувати правові норми тощо. Крім того, держава виступає в ролі координатора між різними суб’єктами правотворчості, забезпечуючи єдність та узгодженість правових норм. Завдяки цьому можна уникати правових конфліктів, ефективніше регулювати соціальні, економічні та політичні процеси. Однак, поряд із державними інституціями, дедалі більшого значення набувають наддержавні (міжнародні) організації, громадські об’єднання та приватні суб’єкти, які також впливають на формування правових норм, особливо в питаннях прав людини,екологічного права, економічної інтеграції тощо. Така взаємодія є важливим елементом глобалізації права та забезпечує універсальність правових стандартів, але саме держава залишається головним гарантом впровадження та дотримання норм національного права.

Гарантії безпеки для України: невивчені уроки Будапештського меморандуму

Л.В. Радовецька — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В контексті розв’язаної рф війни в Україні питання національної безпеки та державної безпеки набули неабияких масштабів гостроти, актуалізували доцільність як переосмислення чинних безпекових документів, так і складених підходів до питань нормативно-правового забезпечення безпеки, стали поштовхом до започаткування нових процесів, пов’язаних з пошуком нових, більш дієвих та ефективних гарантій безпеки для України. У пропонованій статті порушується актуальна проблема в сучасній науці і практиці, зокрема теорії права і права національної безпеки, міжнародного права, міжнародних відносин - новим нормативним гарантіям безпеки. На прикладі Будапештського меморандуму, чинного документу про гарантії безпеки, украденого в 1994 році у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, аналізується його правова природа, акцентується увага щодо хибності віднесення його до такого джерела права як-от нормативно-правовий договір, виокремлюються його ознаки саме як акту «м’якого права», уточняється його місце з-поміж інших джерел права в національній правовій системі України як політичного документу, допоміжного джерела права, що має властивості за певних умов проникати в основні джерела права, сприяючи основним джерелам права у правовому регулюванні безпекових питань. У постановчому плані обґрунтовується ефективність такого роду документів у регулюванні питань національної безпеки, зокрема їх здатності протидіяти реальним загрозам в контексті права на безпеку. Автор, аналізуючи складені підходи до розуміння гарантій безпеки робить спробу осмислити потреби, можливості та доцільність пошуку оптимальних гарантій безпеки, а також потенційних загроз, які можуть виникнути у зв’язку з неправильним розумінням ролі і місця актів «м’якого права» з-поміж інших джерел права. У зв’язку з цим виділяються аспекти питань як правового, так неправового спрямування та деталізуються й аналізуються насамперед правові питання. Пропонуються варіанти вирішення пов’язаних з безпековими гарантіями правових проблем, як і перспективи їх розвитку.

Участь незалежного члена наглядової ради (ради директорів) в корпоративному управлінні: порівняльно-правове дослідження

Т. Блаженко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В статті аналізується інститут незалежного члена (незалежного невиконавчого директора) наглядової ради (ради директорів) акціонерного товариства в США, Великобританії та Китаї.

Робиться висновок про те, що корпоративне право Великобританії не містить чітких критеріїв диференціації невиконавчих від виконавчих директорів. Тому незалежні невиконавчі директори мають ті самі обов’язки та несуть юридичну відповідальність, що й виконавчі члени ради правління. На них поширюються обов’язки директорів, які містяться в Законі про компанії. Британське законодавство підкреслює незалежність невиконавчого директора від компанії та її керівництва, а не залежність невиконавчого директора від акціонерів.

В статті систематизується сукупність правових актів, які є джерелами правового регулювання інституту незалежного невиконавчого директора ради директорів в США, а саме: 1) стандарти лістингу фондових бірж (Нью-Йоркська фондова біржа, і Nasdaq); 2) нормативні акти Комісії з цінних паперів і бірж (Securities and Exchange Commission); 3) закони штату, де зареєстроване АТ.

Приділяється увага правовому регулюванню в Китаї. Авторка відзначає, що існуюча система регулювання правового становища незалежного директора фактично не виконує тих функцій, які покладені на незалежного директора. Система корпоративного управління Китаю повинна бути спрямована на обмеження влади менеджменту та кращий захист інтересів міноритарних акціонерів. Однак його роль не виконується належним чином, оскільки китайські компанії, зареєстровані на біржі, зазвичай контролюються одним мажоритарним акціонером.

Автор робить висновок в світовій практиці поширилися два типи незалежних директорів: американський, у відповідності з яким в корпоративному праві в імперативному порядку закріплюється посада незалежного директора; англійський, у відповідності з яким норми стосовно незалежного директора носять рекомендаційний характер з урахуванням принципу «дотримуйся або поясни».

Підсумовується, що в праві досліджуваних країн відсутні єдині критерії поняття незалежності, так само як і перелік вимог, що ставляться до незалежних виконавчих директорів. Таким чином, незалежність незалежного директора залишається суб’єктивною категорією, а критерії оцінки формуються, виходячи з соціально-економічних умов країни.

Трансформації у правовому регулюванні діяльності волонтерських організацій

В.В. Вашкович, Ю.Ю. Бисага, О.А. Петруня — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджено трансформації, що відбулися у ХХ та ХХІ століттях у правовому регулюванню діяльності волонтерських організацій, з’ясовано, що важливо для розуміня сучасних процесів, які відбуваються в умовах повномасштабної війни та глобальних цифровізаційних процесів. Виявлено, що суттєві зміни у ХХ столітті у правовому регулювання діяльності громадського сектору, пов’язані із Жовтневою революцією, У 1917 році були внесені суттєві зміни до законоадвства та спочатку впроваджено явочний порядок сторення громадських організацій, а згодом його замінено на судовий.

Обгрунтовано, що для розвитку волонтерського руху та громадських об’єднань важливе значення мало передбачення свободи союзів ІІІ Універсалом Української Центральної Ради від 7(20) листопада 1917 р., а згодом таке право передбачала Конституція Української Народної Республіки («Статут про державний устрій, права і вільності УНР») від 29 квітня 1918 р. На жаль, норми Конституції УРСР 1919 р. повторювали положення Конституції СРСР 1918 р., і у статті 26 обмежено передбачали право на створення об’єднань. Поряд із законодавчими заборонами на практик відвуваєтся масове зариття рухів та об’єднань.

Проголошення незалежності України стало новим етапом розвитку законодавства, що регулювало правовий статус громадських організацій, волонтерських рухів. Важливим наступним етапом для розвитку волонтерських громадських організацій в Україні стало визнання на конституційному рівні права на об’єднання. 22 березня 2012 року був прийнятий новий Закон України «Про громадські об’єднання», який замінив Закон України «Про об’єднання громадян».Крім того, у 2011 році було прийнято спеціальний законодавчий акт - Закон України «Про волонтерську діяльність», що передбачає волонтерську діяльність як форму благодійної, а право на залучення волонетрів надається сіх організаціям, які віднесені до Реєстру неприбуткових установ та організацій.

Доведено, що повномасштабній війні передувало очищення правової системи України від радянських тоталітарних норм, які обмежували діяльність громадських волонтерських організацій. У той же час, зростанню волонтерської активності сприяла окупація АРК, а також частини Донецької та Луганської областей України, а згодом повномасштабна війна в Україні. Подальші трансформації у правовому регулюванні будуть пов’язані із глобальною цифровізацією.

Захист права інтелектуальної власності в господарських судах України: ефективні стратегії для бізнесу

К.А. Возняковська — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Захист права інтелектуальної власності стає все більш актуальним питанням для сучасного бізнесу, особливо в умовах глобалізації та швидкого розвитку інформаційних технологій. В Україні цей аспект набуває особливої значущості в контексті процесів євроінтеграції та необхідності приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів. Значимість цього питання зростає в умовах інтеграції української економіки у світовий ринок та потреби забезпечення правової охорони інноваційних розробок.

Однак, на шляху до ефективного захисту інтелектуальної власності існують суттєві перешкоди.Однією з найбільших проблем є недосконалість правової системи, низький рівень правової культури, а також недостатня обізнаність підприємців щодо своїх прав та механізмів їх захисту. Це створює сприятливе середовище для порушень прав інтелектуальної власності, що, у свою чергу, негативно впливає на розвиток інноваційних процесів, бізнесу та економіки в цілому.

Зростання кількості судових спорів, пов’язаних з порушенням прав інтелектуальної власності, свідчить про необхідність пошуку нових підходів та ефективних стратегій для захисту інтересів правовласників. Одним з найбільших викликів є те, що, попри нагальну потребу, так і не запущено спеціалізований судовий орган, який брав би на себе функцію розгляду справ, що стосуються інтелектуальної власності. Це створює додаткові труднощі у розв’язанні конфліктів, що виникають через порушення таких прав, і затягує процес правосуддя. Потрібно створити такі механізми, які б забезпечували оперативність, доступність і ефективність судового захисту прав інтелектуальної власності, зокрема, через розвиток спеціалізованих судових органів та підвищення кваліфікації суддів і адвокатів у цій галузі.

Додатково, важливим є вдосконалення правових механізмів, які забезпечують міжнародне співробітництво в сфері інтелектуальної власності. Це дозволить не лише ефективно захищати національні інтереси, а й сприятиме інтеграції України в міжнародні торгові структури, що є необхідним кроком для економічного розвитку країни.

Досудовий порядок врегулювання господарських спорів

С.Ф. Гут — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена інституту досудового порядку врегулювання спорів як різновиду примирення сторін господарського спору. Досліджується питання віднесення такого порядку до стадій господарського судового процесу. Доводиться, що досудовий (претензійний) порядок врегулювання спору доречно визнати факультативною стадією господарського судового процесу, оскільки він впливає на формування доказової бази та вибір форми провадження. Зроблено висновок, що за своєю сутністю даний інститут в Україні доцільно називати «позасудовий (претензійний) порядок врегулювання спору», оскільки основний напрям його застосування - намагання вирішити конфлікт без звернення до суду, однак документи, листування між суб’єктами господарювання, що виникають в процесі врегулювання спору, в подальшому можуть стати доказами у господарській справі.

Зроблено висновок про недоцільність встановлення (розширення) переліку спорів, по яких застосування такого порядку є обов’язковим. Розширення переліку призведе до невиправданого обмеження права доступу до суду та надасть можливості для зловживань суб’єктами господарювання своїми правами. Одночасно застосування сторонами спору такого порядку призводить до формування доказової бази, яка в подальшому в процесі надається суду і оцінюється ним поряд з іншими доказами по справі. Лише дотримання всіх вимог, встановлених ст. 222 Господарського кодексу України, надає суду можливість визнати листування між сторонами досудовим порядком врегулювання спору і застосувати негативні наслідки до сторони, яка порушує порядок, встановлений законом.

Запропоновано закріпити в процесуальному законі обов’язок суду щодо детального роз’яснення сторонам спору наслідків укладення мирової угоди в ході розгляду спорів у випадках, якщо вони до звернення до суду намагалися врегулювати спір шляхом застосування досудового (претензійного) порядку врегулювання спорів.

При цьому строк, який надається законодавцем для відповіді на претензію, пропонується значно зменшити, оскільки господарські відносини є динамічними та потребують оперативного вирішення.

Щодо цифрової трансформації правосуддя та перспектив для сфери господарювання

А.О. Згама — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу впливу цифрової трансформації та технологій на судову систему. Виділено термінологічну базу, яку складають поняття, як-от цифровізація, діджиталізація та цифрова трансформація, що, зокрема, охоплюють перехід інформації у цифровий формат, використання нових інструментів для оптимізації судових процесів та комплексні зміни в системі правосуддя. Установлено, що діджиталізація передбачає інтеграцію технологій на рівні автоматизації судових послуг, як електронне подання документів та електронні судові слухання, тоді як цифрова трансформація охоплює зміну самої організації правосуддя. Підкреслено важливість цифрової трансформації як комплексного перетворення всієї судової системи із залученням новітніх технологій, що створює основу для електронного судочинства та підвищує доступність правосуддя.

Зроблено висновок, що розвиток судочинства в Україні може здійснюватися не лише через цифровізацію, діджиталізацію судових процесів, але й через створення нових моделей судових процесів (зокрема, використання онлайн судів). Онлайн суд спрямований на інноваційне перетворення судового середовища, де цифрові технології є не лише інструментом автоматизації, але і зміною самого підходу до надання судових послуг та вирішення спорів. Проаналізовано іноземний досвід у цій сфері, зокрема, функціонування онлайн судів у таких країнах, як Велика Британія та Канада у питанні розгляду нескладних справ, зменшення навантаження на судову систему й спрощення процедур для громадян. Обґрунтована доцільність застосування онлайн судів для вирішення малозначних спорів та нескладних справ у сфері господарювання.

Окремо розглядається роль штучного інтелекту, який надає нові можливості для підтримки суддів у рутинних завданнях, однак водночас викликає етичні та безпекові ризики, такі як необ’єктивність алгоритмів та загроза конфіденційності.

Аргументовано, що для успішного впровадження цифрових інновацій у правосуддя необхідно розвивати інфраструктуру, стандарти етичного використання штучного інтелекту та забезпечувати високий рівень кібербезпеки для збереження конфіденційності судової інформації.

Учасники відносин у сфері надання послуг заряджання електромобілів

О.В. Марасін — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Урбанізація спричиняє негативні зміни екологічного стану міста. Одним з істотних джерел викидів у атмосферне повітря СО₂є саме автомобільний транспорт, без якого сучасне місто не може розвиватись. Для подолання негативного впливу на стан екології у межах сучасного мегаполіса використовується концепція «Smart City» (розумне місто). Розвиток використання електромобілів для транспортного забезпечення сучасного розумного міста може бути визначено як окрему складову на рівні з іншими факторами розумної мобільності. Проведений аналіз компетенції органів у сфері розвитку інфраструктури електромобільного транспорту у напрямку дозволяє дійти висновку, що такими органами, які мають відповідні організаційно-господарські повноваження для реалізації концепції «Smart City» розумне місто у практичній площині на загальнодержавному рівні є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Президент України; на центральному рівні - органи, діяльність яких прямо чи опосередковано спрямована на розвиток електромобільного транспорту, зокрема Мінінфраструктури, Укртрансбезпека, Мінцифри, Національна рада з відновлення України від наслідків війни, а на місцевому рівні - державні адміністрації, органи місцевого самоврядування тощо. Послуги з заряджання електромобілів у розумному місті «Smart City» можуть надаватись суб’єктами господарювання - юридичними особами або фізичними особами-підприємцями. Такі послуги не є постачанням електроенергії, а навпаки є споживанням електроенергії, а тому для їх надання не потрібна ліцензія. Недоліком є відсутність у КВЕД коду для такої господарської діяльності як послуга із зарядки електромобілів. Також надання послуг зарядки електромобілів можуть здійснюватися негосподарюючими суб’єктами. Іншими учасниками відносин у сфері надання послуг із заряджання електромобілів є суб’єкти господарювання, які забезпечують діяльність операторів ЕЗС. Важливим учасником відносин з надання послуг заряджання електромобілів є споживач. Перспективним напрямом подальших досліджень є розкриття правового забезпечення господарської діяльності операторів станцій заряджання електромобілів.

Соціально-економічні засади для розвитку автомобільної інфраструктури України з урахуванням транзитних можливостей країни

О.В. Марісіо — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В статті проведений аналіз основних засад та проблем соціально-економічного розвитку та нормативно-правового регулювання автомобільної інфраструктури України. Наведено основні напрямки, визначені державою, для забезпечення розвитку автомобільної інфраструктури та збільшення транзитних можливостей. Розглянуто окремі досягнення щодо покращення транспортної інфраструктури в передвоєнний період. Надано аналіз нормативно-правового регулювання питання розвитку автомобільної інфраструктури. При цьому досліджено законодавство та Національну транспортну стратегію з питань розвитку автомобільної інфраструктури, розширення транзитних можливостей, підвищення якості логістичних та транспортних послуг, задоволення соціальних потреб населення, покращення інвестиційного мікроклімату не лише в транспортній галузі, а і в аграрній, промисловій та інших сферах бізнес-середовища. Також наголошується на тому, що значний вплив на розвиток автомобільної інфраструктури та транзитні можливості України має війна, а тому має особливе значення швидке та ефективне вирішення викликів, проблем та завдань, які поставлені перед державою для забезпечення євроінтеграції, розвитку ринку логістичних послуг, наповнення бюджетів усіх рівнів, задоволення соціальних потреб населення.

Робиться висновок, що потребує подальшого удосконалення Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року у напрямку закріплення конкретних процедур, підстав, порядку і строків проведення реформування електромобільної інфраструктури, з огляду на зростання з кожним роком, незважаючи на воєнний стан, кількості власників екомобілів.

Відтак, на підставі аналізу норм правових актів, а також чинного законодавства, державних програм, з огляду на статистичні дані офіційних органів державної влади, сформовано висновки щодо нагальної необхідності підготовки окремого документа на державному рівнів стосовно розвитку електромобільної сфери. Для ефективності такого документа, запропоновано взяти за основу досвід сформований на місцях, оскільки програми розвитку електромобільної галузі є в кожному обласному центрі, великих міста України, особливої уваги заслуговує програма столиці, яка враховую міжнародний досвід, й, кожного року змінюється відповідно до потреб власників екомобілів.

Правові основи реалізації концепції "Smart City" в Україні

В.Г. Олюха — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена розгляду правових основ концепції «Smart City» (розумне місто). Зроблені висновки, що воно є інноваційним інструментом забезпечення сталого розвитку міст та їх повоєнного відновлення. Її складові можуть визначатись залежно від стану розвитку держави, а також соціально-економічних, культурних, історичних особливостей конкретного населеного пункту. Незважаючи на важливість цієї концепції для розвитку населених пунктів відповідно до політики ЄС, в Україні концепція розумного міста «Smart City» на рівні Закону не врегульована. Підзаконний нормативно-правовий акт Концепції розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018-2020 роки, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 № 67-р., має фрагментарний та декларативний характер, оскільки в ньому відсутні вказівки на конкретні строки, заходи, ресурси, необхідні для реального втілення в життя окреслених ним напрямів, а також показників, необхідних для оцінки досягнутих результатів. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР не містить норм, які б безпосередньо визначали повноваження органів місцевого самоврядування щодо запровадження концепції розумного міста у практичну площину, що потребує внесення до нього відповідних змін. Разом з тим, в сучасних умовах для практичної реалізації концепції розумного міста можна спиратись на загальні положення вказаного нормативно-правового акту. Первинним актом, який має прийматись на місцевому рівні для практичної розбудови розумного міста має бути міський концептуальний проєкт реалізації «Smart City». Він має враховувати нагальні проблеми розвитку міста, доцільні для реалізації проєкту цифрові технології, та джерела його фінансування. Значна увага у цьому проєкті має бути приділена комунальному сектору економіки та розвитку комунальної інфраструктури. Можливим заходом для оптимізації цього процесу може бути створення кластеру до складу якого можуть входити підприємства комунального сектору, приватний бізнес, ОСББ, науково-дослідні установи. До затвердження концептуального проєкту реалізації концепції розумного міста «Smart City» має пройти обговорення з територіальною громадою міста, громадськими організаціями, бізнес середовищем та за наслідками обговорення у кінцевому варіанті слушні зауваження мають бути враховані.

Деякі правові аспекти територіальної громади як суб’єкта права

В. Піддубна — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, у системі цивільно-правових відносин територіальні громади виступають рівноправними суб’єктами поряд з іншими учасниками. Однак сучасна правова доктрина та чинне законодавство характеризуються відсутністю уніфікованого розуміння юридичного статусу територіальних громад. Крім того, залишаються недостатньо дослідженими питання їх правосуб’єктності та особливості механізмів реалізації їхньої участі в цивільних правовідносинах.

В статті автором досліджуються територіальні громади як суб’єкти права. Автором розглядаються підходи до правової природи територіальної громади, в статті аналізується поняття територіальної громади, теорії походження, ознаки. В статті досліджується правове положення муніципалітетів в Німеччині як юридичних осіб публічного права, останні відносяться до публічних корпорацій які здійснюють діяльність на підставі членства, обов’язково встановлюється державний нагляд за діяльністю таких корпорацій. Автором аналізуються питання володіння німецькими муніципалітетами законодавчим, адміністративним, кадровим суверенітетом. В статті аналізуються ознаки територіальної громади як юридичної особи: організаційна єдність, наявність майна, цивільно-правова відповідальність, виступ в обігу від свого імені. Автором аналізується судова практика щодо питання правосуб’єктності територіальної громади. Так, територіальна громада є суб’єктом цивільних правовідносин, який бере участь у цих правовідносинах нарівні з фізичними особами, юридичними особами та державою. При цьому визнання за територіальною громадою правоздатності в силу прямої норми ЦК України виключає необхідність одержання такого статусу через державну реєстрацію в якості юридичної особи публічного права. Автором розглядається правова форма участі територіальної громади в цивільних відносинах. Так, аналізуючи діюче законодавство територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права, зокрема створення комунальних підприємств, спільних комунальних підприємств, навчальних закладів. В статті приділяється увага аналізу судової практики щодо відповідальності органу місцевого самоврядування за діяльність створених комунальних підприємств. Автором розглядаються питання форм управління комунальною власністю, в статті окреслені правові проблеми пов’язані з визначенням правового режиму майна комунального підприємства, характеристика об’єктів права комунальної власності.

Державно-приватне партнерство у сфері забезпечення кібербезпеки

С.В. Сєрєбряк — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз правового забезпечення відносин у сфері державно-приватного партнерства в Україні. Розглянуто основні концептуальні підходи до розуміння поняття «державно-приватне партнерство», що дозволяє уточнити його правову природу як форми співпраці державних органів та приватних суб’єктів для вирішення суспільно важливих завдань. Особливу увагу приділено історико-правовим підставам виникнення державно-приватного партнерства, яке є результатом тривалого процесу еволюції відносин між державою та приватними структурами в контексті спільного вирішення ключових соціально-економічних проблем.

Виділено низку проблемних аспектів, що ускладнюють ефективне впровадження механізмів державно-приватного партнерства у господарські відносини в Україні: недосконалість нормативно-правової бази, недостатній рівень прозорості процедур укладення договорів державно-приватного партнерства, обмеженість фінансових ресурсів та низький рівень довіри між державними органами і приватними партнерами.

Детально проаналізовано особливості правового регулювання державно-приватного партнерства у сфері кібербезпеки в Україні. Показано, що вітчизняна практика поки що перебуває на етапі становлення, що потребує запровадження системного підходу до розробки та реалізації відповідних проєктів. Визначено актуальність даного напряму в контексті забезпечення кібербезпеки України та інтеграції до європейської та міжнародної системи кіберзахисту.

Запропоновано конкретні рекомендації для удосконалення чинного законодавства, зокрема стосовно посилення правових гарантій учасників партнерства, розробки механізмів стимулювання приватного сектора до участі в проєктах державно-приватного партнерства у сфері кібербезпеки та впровадження передових практик управління кіберризиками.

Таким чином, стаття не лише узагальнює поточний стан розвитку державно-приватного партнерства в Україні, а й визначає пріоритети для його вдосконалення, особливо у сфері кібербезпеки, яка є ключовою складовою національної безпеки в умовах сучасних викликів.

Вплив саморегулівних організацій та інших об’єднань бізнесу на розвиток відповідального господарювання

А.О. Сошников — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Останнім часом український бізнес демонструє готовність до подальшого об’єднання (як галузевого, так і міжгалузевого), здійснюючі відповідні практичні кроки в цьому напрямку. Це обумовлено насамперед різними зовнішніми викликами та загрозами, що постають перед вітчизняним бізнесом, а також переосмисленням бізнесом своєї ролі у суспільстві. Стає більш розповсюдженою діяльність саморегулівних організацій та інших об’єднань за професійним (галузевим) спрямуванням.

В статті розглянуто вплив саморегулівних організацій та інших бізнес-об’єднань на діяльність, як окремих суб’єктів господарювання, так і на розвиток та становлення відповідального бізнес-середовища.

В статті проаналізовано різновиди саморегулювання; цілі та завдання саморегулівних організацій та інших об’єднань бізнесу; останні законодавчі ініціативи щодо правового забезпечення діяльності саморегулівних організацій в Україні, а також зарубіжний досвід законодавчого регулювання саморегулювання (на прикладі, Республіки Казахстан, де було прийнято відповідний закон «Про саморегулювання»).

В результаті дослідження було встановлено, що відсутність єдиного законодавчого акту (єдиної правової рамки) заважає становленню інституту саморегулювання, а також стримує розвиток бізнесу на засадах соціально відповідального господарювання.

Відзначено, що порівнюючи з делегованим саморегулюванням, саме добровільне саморегулювання свідчить про зрілість компаній, які готові об’єднуватися та брати на себе додаткові зобов’язання.

Встановлено, що саморегулівні організації та інші об’єднання бізнесу досить суттєво впливають на бізнес. Надана класифікація цього впливу.

Визначено, що ефективні саморегулівні організації чи інші об’єднання бізнесу за своєю природою повинні надалі стати реальними провайдерами змін, які зокрема і сприяють поширенню в Україні концепції соціально відповідального господарювання на різних рівнях.

Обґрунтовано пропозиції для запобігання використання недоброчесними суб’єктами господарювання участі у саморегулівних організаціях чи іншому бізнес-об’єднанні.

Правова концепція захисту прав споживача віртуальних послуг

О.С. Черних — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття розглядає правові аспекти захисту прав споживачів віртуальних активів (ВА) в Україні. Стрімкий розвиток криптовалют і блокчейн-технологій підкреслює необхідність розробки законодавства, яке буде гармонізовано з успішним досвідом ЄС та Великої Британії. Українське законодавство, зокрема закон «Про віртуальні активи», ще перебуває на стадії розробки, тому важливо інтегрувати міжнародні практики, такі як Регламент ринків криптоактивів ЄС, який забезпечує високий рівень захисту споживачів. Захист прав споживачів має стати ключовим елементом нового законодавства, оскільки користувачі віртуальних активів стикаються з ризиками шахрайства, фінансових пірамід та ігрової залежності. Ключовим аспектом регулюванняє необхідність чіткого розмежування криптоактивів, що функціонують як фінансові інструменти, від тих, що мають характеристики азартних ігор. Вивчення міжнародного досвіду в сфері регулювання віртуальних активів, наразі, майже ігнорує інститути захисту прав споживачів, в той же час, коли ринок віртуальних активів, найбільше потерпає від шахрайства, викрадення активів, діяльності нелегальних казино, фінансових пірамід, що завдають шкоди суб’єктам ринку і призводять до багатомільярднихзбитків. Важливість виокремлення концепції захисту прав споживачів віртуальних активів в Україні, пов’язана також з негативним досвідом в регулювання трьох великих банківських криз, які торкнулися усього населення України. Використання міжнародного досвіду допоможе захистити інтереси споживачів та сприятиме розвитку стабільного й прозорого ринку криптовалют в Україні. Окрему увагу в статті присвячено виокремленню механізмів державного регулювання азартних ігор і дослідження цього питання в розрізі регулювання інвестиційних пропозицій фізичним особам від субєктів крипторинку. Існуючі законопроекти і загальна тенденція розвитку регулювання віртуальних активів в України, без належного суворого регулювання захисту прав споживачів може призвести до фінансових криз і зловживань на ринках, що призведе до негативних наслідків в економіці.

Поняття кредитора у справі про банкрутство (неплатоспроможність)

О.С. Ярмоленко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджено поняття та види кредиторів у справі про банкрутство (неплатоспроможність). Звертається увага, що в умовах економічної нестабільності, що викликана воєнним станом в Україні, кількість справ про банкрутство збільшується. Багато суб’єктів господарювання опинилося у стані неспроможності сплати свої заборгованості і, як наслідок, неможливості здійснення подальшої господарської діяльності. Тому більш важливим є чітке визначення статусу кредиторів, особливо в умовах прагнення України перевантажити економіку в складних умовах та залучити інвестиції на відбудову.

Підкреслено, кредитор має одну із основних позицій при розгляді справи про банкрутство (неплатоспроможність). Від визначення його правового статусу, прав та обов’язків, а також можливості використовувати їх залежить досягнення основної мети банкрутства - задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

Проаналізовано поняття кредитора за законодавством та думки вчених стосовно правового статусу кредитора. Виділено та розглянуто категорії кредиторів, визначено їх особливості та повноваження залежно від категорії. Запропоновано внесення змін до законодавства стосовно визначення привілейованих кредиторів як таких, чиї вимоги не потребують судового визнання і можуть бути задоволені протягом всієї процедури банкрутства.

Підтримана точка зору, що правовий статус кредитора як учасника справи про банкрутство має комплексний характер і включає матеріальну і процесуальну складові. Матеріальні відносини між боржником і кредитором у праві неспроможності обов’язково повинні трансформуватись у процесуальні, інакше після порушення провадження у справі про банкрутство матеріальні відносини не зможуть бути реалізовані.

Доведено, що кредитор набуває процесуального статусу учасника не після винесення судом ухвали про визнання його вимог, оскільки тоді зникає легітимна основа вчинення кредитором процесуальних дій, а з моменту отримання судом заяви кредитора з вимогами до боржника, яка подається особою на підставі законодавства.

Зазначено, що враховуючи нові економічні реалії, важливо переглянути черговість задоволення вимог кредиторів, особливо у контексті руйнувань та втрат, спричинених війною. Наголошено на необхідності запровадження більш прозорих механізмів взаємодії між боржником та кредиторами, включно з цифровими інструментами для моніторингу справ про банкрутство.

Оцінка економічного та соціального впливу цифровізації в Україні: комплексний аналіз

Ю.В. Акулов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз економічних та соціальних критеріїв ефективності цифровізації в Україні. Особлива увага приділена дослідженню взаємозв’язку між інвестиційною привабливістю цифрового сектору та подоланням цифрового розриву в суспільстві. Проаналізовано емпіричні дані щодо економічної ефективності цифрових трансформацій, включаючи економію бюджетних коштів завдяки впровадженню цифрових платформ та зростання експорту IT-послуг.

На основі аналізу статистичних даних виявлено значні регіональні та соціальні диспропорції у доступі до цифрових послуг. Встановлено, що рівень проникнення інтернету у сільській місцевості (45,8%) суттєво відстає від показників міських територій (78,3%), що створює ризики поглиблення соціально-економічного розшарування суспільства.

Досліджено феномен дуальності цифрової трансформації в Україні, який проявляється у паралельному існуванні прогресивних (розвиток IT-сектору, впровадження електронних послуг) та регресивних (цифровий розрив, нерівномірність розвитку) тенденцій. Виявлено парадоксальну ситуацію, коли високі показники розвитку IT-сектору співіснують із значними внутрішніми диспропорціями у цифровому розвитку регіонів.

Проаналізовано суспільне сприйняття цифрових інновацій в умовах воєнного стану та виявлено зростання довіри до державних цифрових сервісів, про що свідчить залучення понад 20 мільйонів користувачів до платформи «Дія». Водночас встановлено наявність занепокоєнь щодо питань кібербезпеки та захисту персональних даних.

Обґрунтовано необхідність трансформації підходів до оцінки ефективності цифровізації з акцентом на якісні параметри використання цифрових послуг та розвиток цифрових компетенцій населення. Запропоновано концептуальні засади вдосконалення державної політики цифровізації, спрямовані на забезпечення цифрової інклюзії та подолання регіональних диспропорцій.

Наукова новизна дослідження полягає у розробці комплексного підходу до оцінки ефективності цифровізації, який інтегрує економічні та соціальні критерії. Практичне значення результатів полягає у можливості їх використання для вдосконалення державної політики цифрової трансформації в умовах воєнного стану та євроінтеграційних процесів.

"Дія" як інструмент розвитку інформаційної сфери в Україні: правове регулювання в умовах воєнного стану

М.М. Бліхар, Ю.С. Мельник — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, станом на сьогодні, інформація, як складний феномен, відіграє важливу роль у нашому буденному житті. У сучасних реаліях інформаційна сфера - це не тільки середовище обігу інформації, але й сприятливий простір для реалізації прав, свобод та інтересів людини.

У статті обґрунтовано, що правовий режим воєнного стану в Україні потребує особливого підходу до законодавчого регулювання інформаційної сфери з метою забезпечення національної безпеки. Використання застосунку «Дія» у складних умовах має ключове значення для координації дій управлінських структур, військових підрозділів та інших суб’єктів, діяльність яких сприяє зміцненню обороноздатності держави. Правове регулювання досліджуваного явища повинне передбачати чіткі процедури, відповідальність та обмеження з метою запобігання порушення інформаційних прав і основоположних свобод людини та громадянина. Відтак, констатується доцільність врахування того, що з метою прискорення діджиталізації Україна також повинна активно співпрацювати з міжнародними експертами та орієнтуватися на досвід цифрових країн. Тільки тоді «Дія» стане справді потужним інструментом розвитку інформаційної сфери України. Для захисту національних інтересів необхідно зважати на всі ризики, які виникають в процесу цифрової трансформації. Чимало питань, пов’язаних з наданням електронних послуг, потребують детального вивчення та пошуку шляхів вирішення. Врешті решт, з кожним днем Україна, як демократична, соціальна та правова держава, прагне бути на крок ближче до цілковитого задоволення важливих потреб своїх громадян, включаючи інформаційні. Навіть під час дії правового режиму воєнного стану, коли інформація стала психологічною зброєю, органи державної влади продовжують працювати над ідеєю утвердження діджитал-суспільства. Очевидним є той факт, що будь-яке інформаційне явище чи процес потребує чіткого законодавчого регулювання. Саме тому, виникнення Порталу «Дія», як інструменту надання електронних послуг, викликало не тільки радість, але й збентеження серед мас. Зважаючи на це, питання правового підґрунтя розвитку вказаного веб-порталу залишається актуальним, особливо в умовах війни.

Правові тенденції сучасного розвитку освіти в Україні

М.М. Бліхар, Я.В. Матвієнко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, освіта будь-якої країни є відображенням найголовніших її цивілізаційно-культурних ознак та особливостей, забезпечує поєднання національних традицій з релевантними інноваціями - як виробленими всередині неї, так і запозиченими ззовні. Основним завданням національної системи освіти є всебічний розвиток людини, як особистості й найбільшої цінності суспільства.

Адміністративно-правове регулювання в галузі освіти в Україні є ключовим аспектом загального правового регулювання в цій царині. У сучасних умовах адміністративно-правове регулювання у сфері освіти стикається з різноманітними викликами, серед яких швидкі технологічні зміни, соціокультурні й економічні трансформації, що вимагає постійного удосконалення правових механізмів та врахування позитивних і негативних аспектів і тенденцій розвитку освітньої галузі. Постійне оновлення й адаптація правових норм і механізмів адміністративного регулювання є ключовими для забезпечення ефективної сучасної освітньої системи, яка відповідає потребам суспільства і сприяє сталому розвитку країни. Головна мета цього регулювання - забезпечити формування й реалізацію ефективної державної освітньої політики для прогресивного розвитку особистості, суспільства, нації й держави, а також захисту національних інтересів України. На основі вищезазначеного, стверджується, що адміністративно-правове регулювання являє собою цілеспрямований вплив на суспільні відносини у сфері діяльності органів державної влади. Цей вплив здійснюється за допомогою методів та заходів владно-розпорядчого характеру, визначених у нормах адміністративного права. Відзначається, що кожна країна має власну модель управління та фінансування освіти, з притаманними їй перевагами та недоліками. Модель України наразі знаходиться в процесі реформування, шукаючи баланс між централізованим та децентралізованим підходами. Досвід європейських країн може стати цінним джерелом знань та прикладів для розробки ефективної стратегії управління освітою, яка відповідатиме потребам та особливостям нашої країни. Обґрунтовано, що система освіти має відкритий характер, що означає можливість вільного вибору напряму навчання відповідно до індивідуальних здібностей та інтересів громадян.

Мобілізаційна підготовка та мобілізація як об’єкти публічного адміністрування: теоретико-правові питання

Б.В. Бойко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті, на підставі узагальненого аналізу енциклопедично-словникової літератури, ретроспективного та нині діючого законодавства, окремих думок вчених-правників з цього приводу окреслено ознаки та сформульовано поняття мобілізаційної підготовки та мобілізації як об’єктів публічного адміністрування.

Зокрема запропоновано доктринальне визначення мобілізаційної підготовки як об’єкту публічного адміністрування в широкому розумінні, згідно якого - це суспільні відносини, що виникають у процесі закономірного застосування у мирний час уповноваженими суб’єктами із ієрархічно вибудованою системою управління сукупності послідовних заходів, що мають комплексний та багатовекторний характер і які здійснюються на підставі загальних та спеціальних правових принципів з метою підготовки національної економіки, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, ЗСУ, інших військових формувань, а також інших суб’єктів до своєчасного й організованого проведення мобілізації та задоволення потреб оборони держави і захисту її території від можливої агресії, забезпечення життєдіяльності населення в особливий період. У вузькому ж значенні мобілізаційна підготовка виступає безпосереднім об’єктом публічного адміністрування як процесуальна діяльність уповноважених суб’єктів.

Встановлено, що мобілізація як об’єкт публічного адміністрування у широкому розумінні - це суспільні відносини, що виникають в умовах особливого періоду у процесі реалізації уповноваженими суб’єктами на підставі загальних, спеціальних правових принципів та з дотриманням розрахункових потреб заходів та інструментів, комплексного та планомірного характеру, що здійснюються з метою переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а ЗСУ, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Натомість у вузькому значенні мобілізація виступає безпосереднім об’єктом публічного адміністрування як процес реалізації уповноваженими суб’єктами заходів та інструментів, комплексного та планомірного характеру, спрямованих на досягнення конкретного характеру.

Особливості притягнення до відповідальності за відмову в наданні публічних послуг в Україні

В.А. Бублейник, Є.О. Легеза — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Наукова стаття присвячена висвітленню особливостей притягнення до відповідальності за відмову в наданні публічних послуг в Україні. Адміністративна відповідальність за відмову в наданні публічних послуг - це застосування до осіб, які порушили не тільки процедуру надання та отримання певного адміністративно-правового акта, а й порядок поводження з об’єктом підвищеної небезпеки тощо, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою негативні наслідки для цих осіб і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах, встановлених нормами адміністративного законодавства.

Із цього визначення можна зробити висновок, що адміністративна відповідальність за правопорушення - відмову в наданні публічних послуг - поділяється на: порушення порядку надання публічних послуг; порушення порядку отримання публічних послуг; порушення процедури поводження з об’єктами підвищеної небезпеки, які є об’єктом публічних послуг.

Наголошено, що адміністративна відповідальність і механізм застосування адміністративних стягнень за вчинення правопорушень за відмову в наданні публічних послуг регулюються поряд із Кодексом України про адміністративні правопорушення й іншими нормативно-правовими актами. Більшість із них є підзаконними та мають відомчу спрямованість, що ускладнює процедуру їх реалізації. Суб’єктом адміністративного правопорушення, яке полягає в порушенні надання публічних послуг, може бути тільки посадова особа. Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності не стільки за порушення певних правил власними діями, скільки за нерозпорядливість, незабезпечення виконання цих правил іншими особами, зокрема підлеглими. У зв’язку із цим в літературі пропонувалось внести зміни до законодавства, виключивши адміністративну відповідальність посадових осіб у разі прямого наказу (розпорядження) безпосереднього або вищестоящого керівника без ознак суперечності закону і якщо посадовою особою були вжиті всі можливі заходи до недопущення порушення встановлених правил, хоча в таких випадках можна говорити про відсутність вини посадової особи. Адміністративне правопорушення, вчинене посадовою особою, одночасно є й дисциплінарним проступком, оскільки при цьому порушуються правила, забезпечення виконання яких належить до її службових обов’язків. Наявність ідеальної сукупності в цьому разі визнається більшістю вчених-адміністративістів.

Дезінформація та пропаганда як інструменти ведення гібридної війни росії проти України

Т.М. Варга — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню технологій ведення гібридної війни росії проти України. Україна фактично знаходиться у стані гібридної війни з боку Росії, оскільки постійно є об’єкто інформаційної агресії, пропаганди та тиску в усіх сферах суспільних відносин. Війна росії проти України вимагає встановлення її причин, оскільки це потребує реагування з боку держави, а отже - комплексу заходів з протидії російської агресії. Водночас необхідним є не лише протидія самій агресії, але й запобігання її поширенню всередині держави, проти якої таку агресію було застосовано. Росія намагається використовувати різні елементи антидемократичних заходів: залякування, тиск через політичні уподобання, а також політику Українського уряду. Встановлено, що гібридна війни росії проти України ведеться із використанням різноманітних тактик боротьби, в тому числі із застосуванням інформаційних і медійних технологій. У сучасному інформаційному суспільстві стрімко зростають можливості мас-медіа, посилюється їх вплив на свідомість і підсвідомість людини. З’ясовано, що однією з найбільш гострих проблем сьогодення є маніпулювання масовою свідомістю. Сучасна людина живе в мегаінформаційному просторі і не може уникнути впливу засобів масової комунікації, насамперед телебачення та інтернету. Сьогодні, в умовах повномасштабної війни, важливо розуміти актуальні цілі та особливості антиукраїнської маніпулятивної пропаганди, що застосовується в російському медіа-просторі. З’ясовано, що використання маніпулятивних засобів у пропаганді значно підсилює вплив на розвиток як індивідуальних поглядів, так і суспільства. На тлі воєнної агресії роль пропаганди зростає настільки, що людина під її впливом втрачає здатність аналізувати інформацію і сприймає всі факти тільки під кутом зору, сформованим пропагандою. Усвідомлюючи те, що певні матеріали чинять вплив на свідомість та поведінку людини, українське суспільство певною мірою зробило значний крок для свого майбутнього й майбутнього своєї країни. Велику роль у цьому відіграли як різні дослідники у цій галузі, так і самі засоби масової інформації.

Державна політика щодо тарифоутворення вантажних залізничних перевезень

О.О. Воронятніков — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядається актуальна проблема державної політики щодо тарифоутворення вантажних залізничних перевезень в Україні, яка має суттєвий вплив на економічний розвиток країни та конкурентоспроможність вітчизняної промисловості. Поточний стан вантажних залізничних перевезень в Україні характеризується низкою проблем, серед яких - застаріла інфраструктура, недостатнє фінансування, а також питання тарифної політики. В умовах постійної економічної нестабільності важливим є баланс між потребами вантажовідправників, вимогами ринку та інтересами держави, що має регулювати тарифи таким чином, щоб забезпечити економічну доцільність і конкурентоспроможність залізничних перевезень.

Адміністративно-правове забезпечення та- рифоутворення у сфері вантажних перевезень в Україні ґрунтується на нормативно-правових актах, що регулюють діяльність державних органів та суб’єктів господарювання в галузі транспорту. Центральне місце серед цих актів займає законодавство, яке визначає механізми регулювання тарифів та відповідальність за їх дотримання.

Вплив держави на регулювання тарифів у сфері вантажних залізничних перевезень є важливим інструментом для забезпечення стабільності ринку. Державні органи мають вплив на рівень тарифів через розробку та впровадження стратегій і політик, що сприяють розвитку цієї галузі, а також через визначення та коригування механізмів тарифоутворення, що дозволяє враховувати економічну ситуацію в країні. Встановлення адекватних тарифів забезпечує не лише прибутковість залізничних перевезень, але й справедливі умови для всіх учасників ринку. Крім того, ефективна державна політика в цій сфері дозволяє залучати інвестиції в інфраструктуру та покращувати конкурентоспроможність українських товарів на міжнародних ринках.

Таким чином, питання державної політики в сфері тарифоутворення вантажних залізничних перевезень є надзвичайно важливим для сталого розвитку транспортного сектору та економіки країни в цілому. Стаття пропонує аналіз поточного стану цієї сфери, вивчає основні проблеми та тенденції, а також оцінює роль держави в оптимізації тарифної політики та її вплив на ефективність вантажоперевезень в Україні.

Правове регулювання міграційного контролю в Європейському Союзі: еволюція та виклики сьогодення

А.Й. Герич — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, міграційна політика Європейського Союзу пройшла довгий шлях еволюції від окремих національних підходів до формування єдиної комплексної системи управління міграційними потоками. Створення Шенгенської зони та запровадження спільних стандартів прикордонного контролю заклали фундамент для подальшого розвитку міграційного законодавства ЄС, яке сьогодні охоплює широкий спектр питань - від надання притулку до протидії нелегальній міграції.

У статті досліджується еволюція правового регулювання міграційного контролю в Європейському Союзі від його заснування до сучасності, з особливим акцентом на зміни, спричинені російським вторгненням в Україну. Проаналізовано п’ять основних етапів розвитку міграційного законодавства ЄС та їхні характерні особливості.

Детально розглянуто перший етап, який характеризувався відсутністю системного підходу до міграційного регулювання, та другий етап, ключовою подією якого стало прийняття Регламенту 1612/68. Досліджено значення цього документу для встановлення принципу недискримінації працівників та права на возз’єднання сімей. Проаналізовано важливі судові рішення, які сформували практику застосування Регламенту та вплинули на подальший розвиток міграційного законодавства.

Особливу увагу приділено третьому етапу, коли відбулася трансформація міграційних питань з економічної площини в політичну сферу. Висвітлено роль Спеціальної групи з питань імміграції (Треві) та значення Шенгенської угоди у формуванні єдиної міграційної політики ЄС. Проаналізовано четвертий етап, що розпочався у 2010-х роках та характеризувався появою нових викликів для міграційної політики ЄС, зокрема кризою 2014-2015 років.

Детально досліджено сучасний етап правового регулювання міграційного контролю, що розпочався після російського вторгнення в Україну. Проаналізовано безпрецедентне застосування Директиви про тимчасовий захист та впровадження комплексу заходів для підтримки українських біженців. Визначено ключові зміни в правовому регулюванні, включаючи операційні заходи на кордонах, фінансову підтримку, координацію між державами-членами та інтеграційні заходи.

На основі проведеного дослідження зроблено висновок про здатність ЄС адаптувати свої правові механізми до нових викликів та про можливість використання досвіду реагування на українську кризу як моделі для подальшого розвитку міграційної політики ЄС.

Воєнний стан як чинник зростання корупції в Україні

В.І. Гришко, В.І. Лисий — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Визначається проблема зростання корупції в Україні в умовах воєнного стану, який був введений через повномасштабне вторгнення Російської Федерації у 2022 році. Автори аналізують, як впровадження цього режиму, націленого на забезпечення національної безпеки, посилює ризики корупційних зловживань через зростання повноважень державних органів, економічні труднощі та обмежений громадський контроль. Основну увагу приділено наступним сферам: політичній, судовій, військовій і медичній, оскільки вони мають значний вплив на українське суспільство та обороноздатність країни.

Спочатку аналізу піддається політичний аспект проблеми. Автори зазначають, що через під час воєнного стану, громадськість стикнулася з проблемами можливості контролю за діяльністю політичних лідерів, а через відсутність виборів під час воєнного стану політики можуть використовувати для своєї користі. Під час такого критичного періоду в історії нашої держави це веде до зниження прозорості процесів ухвалення рішень, що підриває довіру суспільства до представників влади та інституцій загалом.

Далі досліджується сфера правосуддя, яка в умовах воєнного стану стикається із збільшенням випадків корупції у сфері правосуддя. Автори на прикладі корупційного скандалу з колишнім головою Верховного суду Князєва наголошують про недопустимість корупції в судовій системі, а також про важливість змін у чинному кримінальному законодавстві.

Проблеми у військовій та медичній сферах повинні розглядатися комплексно. Зокрема, ко- рупційні схеми у військовій галузі виникають під час закупівель, логістики, мобілізаційних процесів, а також у роботі військово-лікарських комісій (ВЛК). Недоліки у роботі ВЛК дозволяють певним особам уникати служби, тоді як інші потрапляють на фронт, незважаючи на серйозні проблеми зі здоров’ям. Це ставить під загрозу не лише життя військовослужбовців, але й загальну ефективність оборони.

Для протидії та запобіганню розвитку коруп- ційних ризиків автори пропонують комплекс заходів. Пропонується створення тимчасових органів громадського нагляду у взаємодії з міжнародними партнерами (залучення їхніх представників), які разом здійснювали б моніторинг рішень уряду та Верховної Ради. Наголошується, що незалежний нагляд посилить прозорість дій влади і підвищить довіру з боку громадян та міжнародних партнерів. Крім того, автори рекомендують застосовувати фінансові санкції проти політичних партій та установ, що опинилися в корупційних скандалах, що стане стримуючим фактором.

У статті робиться висновок, що подолання корупції в умовах війни є ключовим для збереження національної єдності та ефективності використання ресурсів. Це дозволить підвищити підзвітність державних інституцій та допоможе Україні впоратися із сучасними викликами.

Тарифне регулювання вантажних залізничних перевезень в ЄС

А.В. Гуржій, В.О. Тімашов, М.Ю. Веселов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються положення законодавства ЄС про тарифне регулювання залізничних перевезень вантажів, а також перспективи їх імплементації у вітчизняну систему галузевого регулювання.

Наголошується, що імплементація європейських правил тарифного регулювання на залізничному транспорті є важливим чинником розвитку конкурентного середовища на ринку транспортних послуг, а також необхідною передумовою залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій у розбудову залізничної галузі. Така адаптація є вкрай важливою для зниження транспортних витрат, підвищення якості послуг і загальної ефективності залізничних перевезень вантажів.

Охарактеризовано ключові положення Директиви Європейського Парламенту і Ради Європи від 21.11.2012р. №2001/14/ЄС “Створення єдиного європейського залізничного простору”, якими визначаються правила стягнення плати за користування залізничною інфраструктурою операторами вантажних перевезень. Підкреслено, що Директива передбачає розділення управління інфраструктурою та транспортними операціями для запобігання конфлікту інтересів і стимулювання справедливої конкуренції серед операторів ринку. Вона також визначає права залізничних компаній на доступ до інфраструктури та встановлює прозорі механізми ціноутворення.

У статті розглядається європейський досвід створення незалежних регуляторних органів, уповноважених здійснювати моніторинг моніторинг ринкових практик, контролювати дотримання стандартів безпеки та забезпечувати справедливі механізми ціноутворення.

Зроблено висновок про те, що імплементація положень законодавства ЄС про тарифне регулювання залізничних перевезень вантажів забезпечить суттєве підвищення конкурентоспроможності вітчизняного залізничного транспорту шляхом поліпшення доступу національних перевізників до європейської транспортної інфраструктури, оптимізації логістики на залізничному транспорті, забезпечення прозорості та обґрунтованості ціноутворення, створення рівних умов для національних операторів ринку.

Підкреслюється важливість послідовної імплементації положень законодавства ЄС про тарифне регулювання залізничних перевезень вантажів у контексті європеїзації вітчизняного законодавства про залізничний транспорт та регуляторного наближення, передбаченого Угодою про асоціацію між Україною та ЄС.

Ґенеза становлення та розвитку адвокатської діяльності на українських територіях за часів литовського та австрійського панування

О.А. Дешевий — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню становлення та розвитку адвокатської діяльності на українських територіях за часів литовського та австрійського панування. Встановлено, що за часів входження українських земель до Великого князівства Литовського діючі на її території норми права не лише впорядкували судовий процес, а й надали діяльності прокуратора трудового характеру, трансформувавши її у професію. Із розвитком міського самоврядування, зокрема магдебурзького права, прокураторська діяльність починає набувати формалізованих рамок, а із запровадженням Литовських статутів правовий статус прокураторів отримав свого закріплення на рівні найвищих правових актів. Попри певні недоліки, інститут судового заступництва міцно вкоренився в судовому процесі та став невід’ємним елементом демократизації судової системи на українських територіях у XIV-XVI ст.

У період перебування українських територій під управлінням австрійських монархів адвокатська діяльність на ній регулювалася відповідно до австрійського законодавства, забезпечуючи собою чітку нормативно-правову основу функціонування інституту адвокатури. Австрійські правові акти визначали умови вступу до адвокатури, обов’язки адвокатів та притягнення їх до відповідальності, сприяючи формуванню високих стандартів щодо особи адвоката. Жорсткий відбір претендентів не лише забезпечував надання адвокатами якісних послуг, а й сприяв посиленню в суспільстві авторитету адвокатури, підвищував довіру до неї як до інституту, що виконує особливу соціальну функцію, відстоюючи права та інтереси громадян. Як наслідок, адвокатура того часу поступово завойовувала суспільне визнання, стаючи важливим чинником правового життя країни і значущою суспільною силою.

Встановлено, що протягом XIX ст. роль адвоката вийшла за рамки традиційного заступництва в суді: адвокати надавали юридичні консультації, сприяли врегулюванню правових правочинів, роз’яснювали громадянам їхні права та можливості в контексті чинного законодавства. Таким робом, адвокати сприяли поширенню правових знань і формуванню правосвідомості в суспільстві. Адвокатська діяльність за часів австрійського панування стала фундаментом для дотримання прав і свобод українців - підданих Імперії, зміцнила на українських територіях рівень суспільної довіри до правових інституцій.

Міжнародно-правові засади протидії податковим правопорушенням

С.С. Єсімов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті комплексно та системно розглядаються міжнародно-правові засади протидії податковій злочинності на підставі чинного законодавства та законодавства Європейського Союзу. Актуальність проведення наукового дослідження зумовлена необхідністю вдосконалення інструментів попередження порушення законодавства про податки та збори, що враховують міжгалузеві зв’язки податкового та інших галузей законодавства. Об’єктом дослідження були суспільні відносини, що складаються під час реалізації норм, що передбачають протидію податковим злочинам. Предмет дослідження становилиміжнародні правові акти, норми українського та європейського податкового законодавства, що регулюють охорону податкових відносин. Методологічну основу роботи поряд із загальнонауковими діалектичним та матеріалістичним методами вивчення соціальних явищ, складають приватно-наукові методи пізнання: формально-юридичний та формально-логічний; статистичний та системно-аналітичний; порівняльно-правовий. Основу сучасних засади протидії податковій злочинності утворює міжнародне та національне податкове законодавство, що поєднує регулювання публічно-правових та приватноправових відносин у податковій сфері, відображає тенденцію проникнення приватного інтересу та диспозитивних засад правового регулювання у податкову сферу. Зазначено, що у системі правових регуляторів протидії податковій злочинності діють спеціальні інститути правового регулювання, регулятори податкових правовідносин, пов’язаних із встановленням та стягненням податків, більш абстрактні та менш визначені, ніж норми податкового права, основоположні елементи єдиної системи форм податкового права, пов’язаних із встановленням податків, наділені загальнообов’язковістю та мають об’єктивний характер змісту. Вказано на послаблення на існуючому етапі розвитку податкових правовідносин ролі її детермінантів, що виражаються в конфліктності природи данихправовідносин, економічних і політичних причин ухилення від сплати податків, проблем податкової культури, тяжкості оподаткування, складності та нестабільності законодавства про податки та збори.

Актуальні проблеми професійної підготовки поліцейських в умовах воєнного стану

О.Д. Завістовський, К.С. Король — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглянуті важливі проблемні питання необхідності корегування сучасних освітніх програм фахової підготовки поліцейських до виконання завдань в умовах бойових дій. Розглядаються шляхи вдосконалення професійної підготовки, серед яких акцентується увага на необхідності затвердження стратегії підготовки поліцейських кадрів, серед основних завдань якої буде необхідність підготовки поліцейських, готових до служби в умовах, максимально наближених до бойових, у населених пунктах, які наближені до лінії бойового зіткнення та на деокупованих територіях. Наголошується, що освітні програми підготовки поліцейських у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання повинні передбачати набуття у майбутніх поліцейських навичок тактичної медицини в умовах бойових дій, поводження при артилерійських обстрілах, в рамках тактико-спеціальної підготовки поводження із військовополоненими і при контакті із диверсійно-розвідувальною ворожою групою тощо, взагалі оволодіння навиками роботи в екстремальних умовах. Зауважено, що освітні програми підготовки поліцейських розроблялися й вдосконалювалися у мирний час й у період збройного конфлікту та повномасштабної агресії росіян потребують суттєвого корегування у бік підготовки до служби в поліції у відповідних умовах.

Окремий наголос у статті стосується необхідності активного впровадження моделювання на навчальних полігонах тощо для поліцейських екстремальних ситуацій, що можуть виникнути внаслідок бойових дій - артилерійські обстріли та алгоритм дій поліцейського в таких умовах, надання домедичної допомоги мирним громадянам у випадку отримання мінно-вибухових травм тощо. Також доцільним є моделювання ситуацій поводження із військовополоненими, контакту з диверсійно-розвідувальними ворожими групами. Наголошені зміни необхідні, оскільки поліцейські, які служать у населених пунктах, які близькі до зони бойового зіткнення або відстань від неї дозволяє росіянам застосовувати ствольну чи реактивну артилерію, зіштовхуються із безліччю проблем, які нетипові для служби в поліції у мирний час.

Психологічні аспекти спеціальної фізичної підготовки: як зміцнити мотивацію та впевненість

А.В. Кириченко, С.П. Петренко, А.В. Васецька — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджено психологічні аспекти спеціальної фізичної підготовки, зокрема методи зміцнення мотивації та впевненості у співробітників правоохоронних органів та інших силових структур. Розглянуто сучасні підходи до розвитку особистої мотивації в рамках фізичної підготовки, яка є критично важливою для виконання службових обов’язків. Підвищення рівня фізичної готовності нерозривно пов’язане з психологічними факторами, такими як впевненість у власних силах, стресостійкість та здатність справлятися з психологічними навантаженнями.

Основну увагу приділено розгляду ефективних методів формування стійкої мотивації та самоконтролю, таких як постановка досяжних цілей, використання позитивного підкріплення та навчання через симуляцію реальних сценаріїв. Також вивчено роль групової підтримки та взаємодії в команді у підвищенні рівня впевненості. Показано, що формування мотивації та впевненості є важливим елементом спеціальної фізичної підготовки, яка повинна забезпечувати співробітників необхідними ресурсами для успішного виконання завдань в умовах високого ризику.

Додатково висвітлюються рекомендації з розвитку психологічної стійкості та самодисципліни, які сприяють підвищенню загальної ефективності та зниженню ризиків під час виконання службових обов’язків.

Спеціальна фізична підготовка (СФП) відіграє ключову роль у досягненні високих спортивних результатів, підтримці фізичного стану військових, рятувальників та інших професій, які потребують високого рівня фізичної витривалості та сили. Проте, окрім фізичної складової, не менш важливими є психологічні аспекти, що впливають на ефективність підготовки.

Мотивація є одним із найважливіших психологічних чинників у СФП. Вона визначає бажання індивіда займатися, долати труднощі і досягати поставлених цілей. Для зміцнення мотивації важливо формувати чіткі цілі, які розподіляються на короткострокові та довгострокові етапи; використовувати позитивне підкріплення та підтримувати зворотний зв’язок між зусиллями та результатами; створювати різноманітність у тренуваннях, щоб уникнути одноманітності і втоми; залучати до роботи над психічною стійкістю, яка допомагає долати психологічні бар’єри.

Слід зазначити, шо впевненість у своїх силах є ще одним важливим фактором, що допомагає досягати високих результатів у СФП. Вона розвивається через поступове підвищення рівня складності вправ, що дозволяє учасникам відчувати прогрес; використання методів візуа- лізації, коли спортсмен або військовий уявляє успішне виконання завдань; підтримку з боку тренера та колег, що створює позитивне середовище для зростання; роботу з психологом або тренером для подолання страхів і тривоги, що можуть знижувати впевненість.

Отже, інтеграція психологічних методик у спеціальну фізичну підготовку дозволяє не лише підвищити фізичні показники, але й зміцнити мотивацію та впевненість, що сприяє досягненню поставлених завдань на більш високому рівні.

Національні ініціативи щодо безпеки дорожнього руху та їх імплементація

В.М. Когут — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Актуальність теми обумовлена зростаючою кількістю дорожньо-транспортних пригод та необхідністю підвищення рівня безпеки на дорогах. Національні ініціативи з безпеки дорожнього руху є важливою складовою державної політики, спрямованої на зниження аварійності та збереження людських життів. Ефективна імплементація цих заходів дозволяє суттєво поліпшити ситуацію на дорогах та сприяти сталому розвитку транспортної інфраструктури.

Стаття присвячена аналізу національних ініціатив у сфері безпеки дорожнього руху в Україні та їх імплементації в контексті європейських стандартів. Основною метою дослідження є визначення ключових напрямів та механізмів підвищення рівня безпеки дорожнього руху, шляхом адаптації європейського досвіду. Особлива увага приділяється аналізу нормативно-правових актів, які регулюють безпеку дорожнього руху, таких як Закон України «Про дорожній рух» і постанови Кабінету Міністрів України, а також рекомендаціям щодо їх вдосконалення.

Національні ініціативи, які імплементуються в Україні, розглядаються в контексті міжнародного співробітництва та впровадження європейських стандартів. Стаття також досліджує питання впливу новітніх технологій та інформаційних систем на покращення безпеки, як-от використання GPS та автоматизованих систем збору даних про дорожні ситуації.

Особлива увага приділена ролі національних спостережних органів, які займаються моніторингом дорожньо-транспортних пригод та розробкою стратегій покращення безпеки дорожнього руху. Проаналізовано досвід країн Європейського Союзу щодо створення та функціонування таких органів, зокрема Франції, Німеччини та Італії, та надано рекомендації щодо адаптації цих моделей в Україні.

Висновки статті підкреслюють важливість комплексного підходу до підвищення безпеки на дорогах, що включає спільні зусилля держави, громадськості та міжнародних партнерів, а також інтеграцію передових технологій. Результати дослідження можуть бути корисними для формування нових національних стратегій у сфері безпеки дорожнього руху та підвищення ефективності існуючих заходів.

Правовий режим оподаткування ІТ-компаній

М.С. Костиріна, К.А. Зарудня, О.П. Мельник — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У ході дослідження визначається, що цифрова трансформація має охопити всі сфери життєдіяльності більшості країн протягом найближчих років. Це пов’язано з розвитком інноваційно-інформаційного суспільства, в якому цифрова економіка стане основним компонентом. Звернута увага на визначення сутності «інформаційних технологій». Відзначено, що ІТ-сфера поєднує приватно-правові та публічно-правові відносини, що відображає її складний характер у сучасній правовій системі. Наголошено, що у свою чергу, це сприятиме ефективному функціонуванню суб’єктів господарювання в сфері інформаційних технологій, допомагаючи уникнути негативних наслідків, що можуть виникнути через недоліки правового регулювання. ІТ - це одна з провідних індустрій української економіки на цей час, обсяги якої зростають кожного року. Наведена статистика діяльності, що показує, що ІТ-сектор є однією з небагатьох галузей національної економіки, яка може швидше реагувати на різкі зміни в зовнішньому середовищі України. Окреслено основні системи оподаткування суб’єктів господарювання ІТ-сектора та ставки податків. Увагу зосереджено на правовому режимі Дія Сіті, резидентами якого можуть стати ІТ сектор.

Відзначено, що президентство в Дія Сіті має забезпечити не лише вигідні та гнучкі умови для ведення бізнесу, включаючи залучення українських ІТ-фахівців, але й вигідне оподаткування. Виокремлено, що Дія Сіті разом з гіг-контрактами мають зменшити практику оформлення працівників, як фізичних осіб-підприємців. Компаніям, які оберуть режим Дія Сіті пропонується практично аналогічне оподаткування у відносинах з працівниками та посилений контроль за останніми. Висвітлені переваги і недоліки гіг-контрактів для українського IT. При цьому, зазначено, що ефективне правове регулювання, що враховує особливості воєнного часу, є критично важливим для забезпечення стабільної роботи компаній-резидентів Дія Сіті. У підсумку виокремлено, що правовий режим Дія Сіті, запроваджений для стимулювання цифрової економіки в Україні, став важливим інструментом регуляції ІТ-сектора з моменту свого запуску в 2022 році. Подальший розвиток правового режиму Дія Сіті має бути спрямований на підтримку стабільності ІТ-сектора, забезпечення збереження кваліфікованих кадрів в Україні, а також створення умов для досягнення найскорішого миру й відновлення економіки після війни.

Право осіб з інвалідністю на безоплатну правничу допомогу як елемент доступу до правосуддя

О.І. Кувіла — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу міжнародних та національних стандартів забезпечення права осіб з інвалідністю на безоплатну правничу допомогу. У ході дослідження з’ясовано суть права на доступ до суду відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю 2006 року, а також практики Європейського суду з прав людини. Окрему увагу приділено становленню системи безоплатної правничої допомоги в Україні. Під час аналізу положень міжнародних договорів, які становлять частину національного законодавства, було досліджено поняття і значення принципів рівності та недискримінації, зважаючи на їх роль у забезпеченні прав осіб з інвалідністю.

У ході роботи досліджено право на доступ до суду у світлі статті 6 Європейської конвенції з прав людини. Проаналізовано його складну структуру та комплексний характер, зумовлені широким трактуванням поняття доступності, яке включає, окрім правової регламентації, ефективні механізми практичної реалізації розглянутого права. Одним із таких дієвих механізмів є система безоплатної правничої допомоги. При тому, хоч обов’язок її встановлення прямо не випливає зі статті 6 Конвенції, більш ніж сорокарічна практика ЄСПЛ підтвердила, що відсутність в особи можливості скористатися відповідними видами послуг безкоштовно становить порушення її права на доступ до суду.

Проаналізовано нормативне закріплення права на безоплатну первинну та вторинну правничу допомогу в українському законодавстві. З’ясовано, що доступ осіб з інвалідністю до послуг первинної правничої допомоги безоплатно надається на загальних підставах. На противагу, задоволення заяви про надання вторинної правничої допомоги можливе лише за наявності визначених підстав. При цьому, для прийняття рішення про те, чи має особа з інвалідністю відповідне право, законодавець використовує фінансовий критерій - рівень доходу заявника.

Проаналізовано статистичну інформацію центрів надання безоплатної правової допомоги за 2023 рік, яка свідчить про важливість системи саме для осіб з інвалідністю, які становили 12% від загальної кількості заявників у 2023 році. Використання послуг державних юристів під час цивільних, адміністративних, кримінальних проваджень демонструє вагому роль системи безоплатної правничої допомоги в ефективному захисті особами з інвалідністю своїх прав та інтересів, що стала невід’ємним аспектом права на доступ до правосуддя.

Адміністративні процедури у контексті протидії корупції в Україні

Н.А. Литвин — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу ролі адміністративних процедур у протидії корупції, дослідженні їх впливу на зменшення корупційних ризиків та підвищення прозорості діяльності органів державної влади. Вказується на те, що адміністративні процедури є важливим інструментом у системі державного управління, оскільки вони визначають послідовність дій, які здійснюють органи влади при прийнятті рішень. Чітке і прозоре регулювання цих процедур дозволяє мінімізувати ризики корупції, запобігаючи зловживанню владою та маніпуляціям у процесі надання адміністративних послуг. Адміністративна процедура, з одного боку, забезпечує захист прав громадян, а з іншого - є інструментом контролю за діяльністю державних органів.

Акцентується увагу на тому, що наявність корупційних ризиків у процесі реалізації адміністративних процедур створює умови для зловживання службовими повноваженнями та ухилення від дотримання законодавства. Це, у свою чергу, серйозно підриває довіру громадян до інституцій влади, зменшує громадянську активність і знижує рівень легітимності державної влади. Корупція формує середовище, в якому панує безкарність, породжуючи недовіру до правової системи та створюючи перешкоди для забезпечення належного державного контролю й правопорядку. До основних механізмів протидії корупції віднесено забезпечення прозорості у прийнятті рішень; впровадження електронних систем для подання документів та моніторингу їх розгляду; скорочення дискреційних повноважень; встановлення відповідальності посадових осіб за порушення встановлених правил; моніторинг впровадження адміністративних процедур; забезпечення можливості оскарження адміністративних рішень.

Зроблено висновок про те, що адміністративні процедури є ефективним інструментом у протидії корупції, оскільки вони встановлюють чіткі правила гри для всіх учасників адміністративного процесу. Крім того, адміністративні процедури не лише регулюють взаємовідносини між державою та громадянами, але й слугують важливим інструментом забезпечення прозорості та доброчесності в державному управлінні.

Основні кіберзагрози в умовах ведення інформаційної війни

Я.П. Мазур — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглянуті основні кіберзагрози в умовах ведення інформаційної війни, як наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку важливим національним інтересам держави. Основними видами кіберзагроз є кіберзлочинність, кібертероризм, кібершпигунство, кібервійна. Інформаційна війна має три основні цілі: контроль інформаційного простору та забезпечення захисту власної інформації від дій противника, використання контролю над інформаційним простором для здійснення інформаційних атак на противника, підвищення загальної ефективності інформаційних функцій. Представлено основні проблеми в інформаційному просторі, які потребують вирішення в сучасних умовах. Інформаційна війна стала одним із найнебезпечніших видів зброї, існують такі види інформаційної війни, як командна, розвідувальна, психологічна, економічна, електронна, знищення документів, кібервійна. Психологічний вплив, дезінформація, піар-компанії та спеціальні інформаційні операції є найважливішими для інформаційної війни.

Запропоновано авторське розуміння кібершпигунства: це злочинна діяльність, яка здійснюється шляхом таємного виявлення, пошуку, збору, викрадення та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, організації або їх представникам, якщо це так, вчинена іноземцем або особою без громадянства в кіберпросторі. Встановлено, що предметом кібершпигунства є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека та кіберпростір в цілому. З об’єктивної сторони шпигунство виражається в передачі або збиранні відомостей, що становлять державну таємницю, з метою передачі їх іноземній державі, іноземній організації або їх представникам. Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю. Суб’єктивно кібершпигунство характеризується прямим умислом. Кібервійна це комп’ютерне протистояння у просторі Інтернету. Інтернет давно перетворився на поле бою кібервійн. У статті досліджено сучасні ознаки поняття «кібервійна».

Актуальні питання гармонізації податкового законодавства України до вимог Європейського Союзу

О.А. Марущак — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У цій статті розглянуто основні напрями гармонізації податкового законодавства України у відповідність до стандартів Європейського Союзу, ключові заходи щодо оптимізації системи оподаткування України відповідно до європейських норм. Значну увагу приділено гармонізації податкової політики України з підходами, що застосовуються в країнах ЄС. У статті визначено головні принципи та цілі податкової політики Європейського Союзу. Автор аналізує пріоритетні напрями вдосконалення української податкової системи в контексті її адаптації до європейських стандартів.

Акцентовано увагу на тому, що пряме оподаткування в ЄС базується на узгодженні стандартів для оподаткування фізичних та юридичних осіб, особливо у контексті запобігання податковому ухиленню та вирішення питання подвійного оподаткування. Україна вже імплементувала деякі європейські та міжнародні стандарти, що сприяє стабілізації базових принципів оподаткування, створення цілісної податкової бази та поліпшення механізмів нарахування й збору податків.

Автор статті доходить висновку, що на сучасному етапі основні труднощі української податкової системи включають: переважання фіскальної функції податків над регулятивною; наявність численних нормативних актів з інших сфер права, що частково регулюють податкові відносини; недостатній рівень правових гарантій для всіх учасників податкових відносин.

Значну увагу приділено аналізу світового досвіду у сфері непрямого оподаткування, який демонструє ефективність акумулювання податкових надходжень для розвитку економіки, підтримки малозабезпечених верств населення, стимулювання науково-технічного прогресу та підвищення трудового потенціалу країни.

У статті запропоновано шляхи подолання викликів у сфері гармонізації податкового законодавства України та ЄС. Інтеграція до ЄС є пріоритетом зовнішньої політики України, а гармонізація законодавства - важливим кроком для цього процесу. Підвищення ефективності податкової системи сприяє не тільки фінансовій стабільності держави, але й активізації підприємницької діяльності.

Проблеми митного оформлення товарів, призначених для подолання критичної ситуації в енергетиці України зі звільненням від сплати митних платежів

Ю.В. Машика — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано проблеми митного оформлення товарів, призначених для подолання критичної ситуації в енергетиці України зі звільненням від сплати митних платежів. Досліджено поняття пільги, податкової пільги та ролі пільгового оподаткування товарів, які випускаються у вільний обіг на території України зі звільненням від сплати митних платежів. Критично оцінено якість нормотворчої діяльності органів державної влади у системі митно-правових відносин в умовах правового режиму воєнного стану. Наведено причини, які призводять до виникнення неточностей, правових прогалин та колізій у нормах митного законодавства. Проаналізовано три моменти, які визначили основні проблеми митного оформлення товарів, призначених для подолання критичної ситуації в енергетиці України зі звільненням від сплати митних платежів. У ході аналізу вказаних моментів наголошено на необхідності цільового підходу при формування пільгового режиму оподаткування для конкретної групи товарів та неприпустимість запровадження пільг нормативно-правовими актами, призначеними для інших цілей. На основі проведеного дослідження норм постанов Кабінету Міністрів України встановлено необхідність врахування нетарифних заходів регулювання до товарів, на які надаються пільги у вигляді звільнення від сплати митних платежів при розробці відповідних нормативно-правових актів, оскільки у ході митного оформлення вказаних товарів нетарифні заходи не дозволяють повною мірою реалізувати право на пільгове оподаткування. У ході дослідження запропоновано залучати працівників спеціалізованих підрозділів митних органів, відповідальних за контроль класифікації товарів до розробки нормативно-правових актів, які запроваджують пільговий режим оподаткування для товарів із прив’язкою до коду товару згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (далі - УКТ ЗЕД). У якості альтернативи запропоновано при формуванні переліків товарів, на які повинна поширюватись податкова пільга не використовувати код товару згідно з УКТ ЗЕД, а натомість застосовувати виключно комерційну назву товару, що міститься у технічній інформації виробника (інструкціях, технічних паспортах, даних з офіційного сайту виробника, маркуванні виробника безпосередньо на товарі).

Оцінка громадськістю ефективності діяльності правоохоронного органу як форма громадського контролю

Р.В. Миронюк, Є.В. Кобко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В статті досліджено найбільш ефективні способи та форми оцінки громадськістю ефективності діяльності правоохоронного органу як форми громадського контролю.

Здійснено аналіз зарубіжного досвіду визначення системи оцінювання ефективності діяльності правоохоронного органу. На підставі аналізу зарубіжного досвіду та вітчизняної практики оцінка громадськістю ефективності діяльності правоохоронного органу визначимо найбільш дієві показники такої діяльності, на яких має базуватись така оцінка: 1) показники ефективності організаційної роботи правоохоронного органу (раціональна структура органу, яка дає можливість вільного та рівного звернення громадян для отримання правоохоронної послуги, швидкість вжиття заходів, ступінь задоволеності заявників та потерпілих щодо реагування з боку працівників органу, рівень налагодженої взаємодії з іншим правоохоронним органом, який виконує дотичні функції, наприклад поліції і прокуратури); 2) показники стану публічної безпеки і порядку (вжиті заходи щодо запобігання вчиненню правопорушень та злочинів, наявність правоохоронців в публічних місцях, стан освітлення територій та забезпечення їх відеофіксацією, швидкість оперативного реагування на звернення громадян та прибуття представника правоохоронного органу на місце події); 3) стан злочинності (кількісно-якісні дані щодо зареєстрованих кримінальних та адміністративних правопорушень у межах території обслуговування чи специфіки діяльності окремого підрозділу, відсоток їх викриття і розслідування, динаміка з попереднім періодом); 4) показники якості надання адміністративних послуг правоохоронним органом (наявність ЦНАПів, сервісних центрів, тактовність та толерантність їх співробітників, оперативність та повнота надання послуги) 4) показники професійного рівня персоналу правоохоронного органу (кількість фахівців в організаційній структурі органу, плинність кадрів, рівень професійної підготовки та перепідготовки,загальні навички, знання та дотримання вимог нормативних документів, уважність і доброзичливість у відносинах із громадянами й ін.; 5) оптимізація використання ресурсів (стан забезпечення правоохоронної діяльності за окремими показниками: транспортні та інформаційно-технічні засоби, спеціальні засоби, розмір грошового утримання певних категорій працівників, соціальні витрати); 6) загальний відсоток населення, задоволеного якістю роботи правоохоронного органу.

Порівняльно-правовий аспект розвитку інституту державної служби України та Великої Британії

Є.В. Михайловська, Д.В. Поліщук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню інституту державної служби в Україні та Великій Британії, проведено порівняльно-правовий аналіз, який дозволяє виявити як спільні риси, так і суттєві відмінності в організації та функціонуванні державного апарату цих країн.

Особливу увагу приділено історичним і культурним чинникам, які вплинули на формування сучасної системи державної служби. В Україні інститут державної служби розглядається як важливий елемент адміністративного права та публічного управління, який забезпечує реалізацію державної політики, виконання завдань держави та захист прав громадян. Водночас система державної служби Великої Британії, відома як “Civil Service” (цивільна служба), демонструє приклад усталеної, прозорої та політично нейтральної моделі, яка стала орієнтиром для багатьох країн світу.

У роботі акцентується увага на необхідності реформування публічного управління в Україні з урахуванням світових тенденцій та британського досвіду, зокрема, досліджено концепції «доброго врядування» (Good Governance), «нового державного менеджменту» (New Public Management) і «політичних мереж» (Policy Networks), які є основою для реформ у розвинених демократичних країнах.

Аналізується значення кар’єрного росту державних службовців як ключового елемента забезпеченняефективності державного управління, наголошується на тому, що система кар’єрного росту в Україні перебуває на етапі вдосконалення, у той час як у Великій Британії вона має тривалі традиції прозорості, доброчесності та політичної нейтральності.

Окремо розглянуто роль етичних стандартів у формуванні професійної культури державної служби, представлено модель «етичної інфраструктури демократичної держави», яка спрямована на навчання етичній поведінці та контроль за дотриманням етичних норм державними службовцями.

Підкреслюється, що підвищення професіоналізму та етичності державних службовців є невід’ємними чинниками зміцнення довіри до державного апарату, забезпечення соціальної стабільності та сталого розвитку, а адаптація британських підходів до української реальності сприятиме створенню прозорої, ефективної та підзвітної системи державної служби, яка відповідатиме сучасним викликам і потребам суспільства.

Особливості діяльності патрульної поліції в період воєнного стану

А.Р. Молокова, І.Г. Бухтіярова — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті здійснюється ґрунтовний аналіз діючого законодавства щодо особливостей діяльності патрульної поліції в період воєнного стану. Для формулювання проблематики цього дослідження було обґрунтовано актуальність теми, стан її дослідження національною юридичною наукою.

Патрульна поліція - підрозділ Національної поліції України, що здійснює цілодобове патрулювання вулиць, а також першим реагує на виклики «гарячої лінії - 102», з метою забезпечення публічного порядку і безпеки, захисту прав громадян, безпеки дорожнього руху, забезпечує публічний порядок і безпеку в разі проведення масових заходів, залучається до ліквідації наслідків аварії, катастрофи, стихійного лиха.

Патрульна поліція працює в режимі nonstop (цілодобово та безперервно). Патрулювання здійснюється поліцейським екіпажом який складається з двох поліцейських на чітко визначених територіях також працює й піший патруль. Поліцейські підпорядковуються командирам взводів.

У сучасних умовах патрульна поліція не тільки виконує традиційні функції забезпечення громадського порядку, але й активно залучається до завдань, пов’язаних із забезпеченням функціонування військової адміністрації, охорони критичної інфраструктури, евакуації цивільного населення, підтримки громадської безпеки в умовах загрози ракетних обстрілів та інших військових дій.

Метою є доктринальне дослідження та визначення на основі аналізу діючого законодавства особливостей діяльності патрульної поліції в період воєнного стану.

Встановлено, що поліцейські у період воєнного стану виконують не лише правоохоронні функції, але й функції соціальної допомоги - організовують евакуацію, забезпечують порядок під час роздачі гуманітарної допомоги, підтримують громадян психологічно. Тому виникає потреба щодо формування у працівників патрульної служби нових навичок. Патрульні поліцейські потребують специфічної підготовки для роботи в умовах бойових дій, яка включає основи тактичної медицини, евакуацію поранених, уникнення мінних полів та інших воєнних загроз. Без такої підготовки їхні дії можуть бути менш ефективними, а ризики для життя та здоров’я - вищими.

Аналіз організаційно-правових аспектів регулювання протимінної діяльності в Україні

Є.О. Поринос, О.А. Дмитрієнко, С.І. Богдан — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Під час відбиття збройної агресії, перед Україною гостро повстало питання розмінування забруднених вибухонебезпечними предметами територій. У відповідності до міжнародних стандартів, розмінування територій включає в себе такі складові, як: вивчення ризиків, пов’язаних із вибухонебезпечними предметами; знищення вибухових боєприпасів і речовин; заходи пропаганди по забороні застосування протипіхотнихмін; розмінування й знешкодження вибухонебезпечних предметів; допомога особам, які постраждали внаслідок дії вибухових засобів.

Проведеним дослідженням вивчено сучасне вітчизняне законодавство, яке регулює протимінну діяльність, проаналізовано зарубіжне та міжнародне право, а також порядок сертифікації та випробування технічних засобів розмінування в Україні.

Визначено проблемні питання в практичному застосуванні нормативних актів щодо регламентації розмінування в Україні.

Під час дослідження даної тематики автори дійшли висновку, що проблематика розмінування носить глобальний характер. Україна посідає перше місце за площею мінного забруднення територій. Слід врахувати, що значна частина територій не може бути розчищена, зважаючи на активні бойові дії. За думкою експертів, знадобиться декілька десятиліть для максимально гарантованого розмінування. Прикладом довготривалого розмінування можуть бути вибухонебезпечні предмети,які не розірвались під час Другої світової війни і знаходяться в значних кількостях в землях України й дотепер.

Зважаючи на те, що діяльність з очищення територій України від вибухонебезпечних речовин та предметів має потребу в значних зусиллях органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій, соціальних інститутів та міждержавних й міжнародних організацій. Від зарубіжних партнерів та міжнародних організацій Україна прагне отримати велику допомогу, складовими частинами якої є надання обладнання для розмінування, залучення зарубіжних фахівців, фінансування відповідного обладнання та заходів по медичній та соціальній реабілітації.

Для впровадження ефективного контролю держави за протимінною діяльністю в Україні, необхідно встановлення чітко визначених стандартів та регламентних норм, які забезпечують максимально ефективне управління в даній сфері.

Європейські правові стандарти захисту персональних даних

О.В. Різенко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються основні європейські нормативно-правові акти, що забезпечують захист персональних даних та конфіденційної інформації про особу. Адже, враховуючи євроінтеграційний напрямок розвитку України, важливим для нашої країни є досвід правового регулювання інституту персональних даних саме на європейському континенті. Наголошено, що стрімкий технологічний розвиток і глобалізація призводять до виникнення нових труднощів для захисту персональних даних: масштаби збирання та спільного використання персональних даних суттєво зросли; технології дозволяють як приватним компаніям, так і публічним органам користуватися персональними даними в безпрецедентних масштабах з метою реалізації своєї діяльності, а фізичні особи дедалі частіше надають доступ до персональної інформації для громадськості та в глобальному масштабі. Підкреслено, що захист персональних даних як одне з основоположних прав людини нині гарантується ефективним поєднанням різних правових інструментів ЄС, зокрема установчих договорів ЄС і Хартії ЄС, які є актами первинного права ЄС, а також актів вторинного права ЄС. Проаналізовано Конвенцію Ради Європи «Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних» від 28 січня 1981 року № 108 як перший міжнародний юридично зобов’язальний документ, який стосується виключно питань захисту персональних даних, у якій викладено ключові принципи обробки персональних даних, права особи у зв’язку з обробкою її персональних даних, базові норми щодо транскордонної передачі даних. Наголошено на важливості міжнародно-правових зобов’язань України, що випливають з УА та набуття статусу кандидата на членство в ЄС, що вкотре актуалізувало питання необхідності оновлення та впровадження у національне законодавство новітніх стандартів ЄС у сфері захисту персональних даних.

Результатом розробки спільного загальноєвропейського нормативного акта у сфері регулювання обробки та захисту персональних даних стало прийняття Загального регламенту про захист персональних даних з метою адаптування правил захисту персональних даних до ери цифрових технологій, визначено головні змістовні новели цього правового акта. З’ясовано основні завдання Європейської ради із захисту персональних даних.

Актуальні проблеми діяльності Державної служби зайнятості

К.В. Ростовська — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті висвітлюються актуальні питання діяльності Державної служби зайнятості в умовах війни та пропонуються шляхи їх вирішення. Зазначається, що проблематика діяльності Державної служби зайнятості України в сучасних умовах набуває особливого значення, з огляду на складний соціально-економічний стан держави, викликаний військовою агресією та відповідними економічними наслідками. Звертається увага на те, що різке скорочення робочих місць, зростання рівня безробіття, масове внутрішнє переміщення громадян і посилення соціальної нерівності створили безпрецедентні виклики для системи зайнятості. Робиться висновок, що це зумовлює необхідність дослідження та опти- мізації діяльності Державної служби зайнятості як провідного органу, що несе відповідальність за реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення та соціального захисту безробітних. У статті звертається увага на те, що Державна служба зайнятості України виділила кілька ключових напрямів розвитку, спрямованих на підвищення якості обслуговування громадян і підтримку ринку праці в умовах воєнного стану та економічної нестабільності. Серед основних пріоритетів - запровадження та вдосконалення активних програм зайнятості, цифровізація сервісів, розвиток мікрогрантових програм і підтримка проєкту «Армія відновлення», продовження реалізації урядового проєкту єРобота щодо надання грантів на створення або розвиток власної справи. У статті висвітлюються шляхи реалізації зазначених напрямів та робиться висновок про те, що успіхи служби зайнятості в забезпеченні підтримки зайнятості населення проявляються через реалізацію таких заходів, як програми для працевлаштування внутрішньо переміщених осіб, короткострокове професійне навчання, надання мікрогрантів та розвиток компенсаційних ініціатив для роботодавців, які наймають ВПО та ветеранів війни. Обґрунтовується, що для підвищення ефективності Державної служби зайнятості необхідно запровадити низку системних реформ. Серед них - спрощення процедур для отримувачів допомоги, розширення цифрових послуг, а також забезпечення доступу до професійного навчання для громадян, які постраждали від війни. Ці заходи дозволять значно підвищити рівень зайнятості в країні, забезпечити стабільність на ринку праці і сприяти сталому економічному відновленню після завершення війни.

Особливості внутрішньої адміністративно-правової організації пенсійного забезпечення в Україні

О.А. Сокуренко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню внутрішньої адміністративно-правової організації пенсійного забезпечення в Україні, що є актуальним питанням в умовах сучасних демографічних та економічних викликів.

У статті проаналізовано основні проблеми та шляхи вдосконалення пенсійної системи України. Зазначено, що швидке старіння населення та значна частка неформальної зайнятості ускладнюють фінансування пенсійного фонду, а тіньова економіка скорочує надходження.

Висвітлено особливості адміністрування пенсійної системи, роль децентралізації, впровадження електронних сервісів та заходів для підвищення соціальної захищеності. Зазначені зміни мають на меті лише підвищити ефективність функціонування пенсійної системи, але й зміцнити довіру громадян до її роботи, залучити працівників до офіційного ринку праці.

Визначено, що внутрішня адміністративно-правова організація пенсійного забезпечення в Україні встановлює ключові елементи для ефективного функціонування системи, зокрема структуру, функції та взаємодію органів, що займаються управлінням пенсійними ресурсами. Така організація забезпечує координацію між центральними та місцевими органами, що дозволяє оперативно реагувати на потреби громадян, ефективно розподіляти ресурси та впроваджуватиконтрольні механізми. Завдяки цій підтримці стає можливим прозоре адміністрування пенсійних виплат, оптимізація процесів управління та підтримка фінансової стійкості пенсійної системи в умовах економічних і демографічних викликів.

Також розглядається можливість адаптації міжнародного досвіду з оптимізації призначення пенсійної системи. Запропоновані рекомендації спрямовані на підвищення фінансової стійкості пенсійного фонду та забезпечення гідного рівня життя для людей похилого віку.

Зазначено, що реформи спрямовані на розширення електронного адміністрування, посиленнясоціального діалогу та залучення працівників до офіційного працевлаштування, що сприяє фінансовій стійкості пенсійної системи. У результаті впровадження цих заходів очікується підвищення рівня соціального захисту громадян похилого віку та забезпечення стабільності пенсійного фонду.

Зроблено висновок, що система внутрішньої адміністративно-правової організації потребує постійної адаптації до нових умов та обставин, що проявляється у впровадженні електронного адміністрування, прозорих контрольних механізмів, розширенні соціального діалогу та поступовій децентралізації. Іншими словами, внутрішня адміністративно-правова організація пенсійного забезпечення в Україні є основою для стабільної та ефективної роботи пенсійної системи.

Конфлікт інтересів: підходи до втілення поняття в законодавство України

С.О. Телліс — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття продовжує науково-правовий дискурс навколо визначення поняття «конфлікт інтересів». Актуальність цієї теми зумовлена активним впровадженням концепції конфлікту інтересів в системи державного управління в країнах, що інтегруються в міжнародне співтовариство. На національному рівні механізми запобігання та врегулювання конфлікту інтересів розробляються шляхом виконання міжнародних договорів та прийняття методичних рекомендацій міжнародних організацій, які забезпечують організаційно-правову основу. Однак особливості державного управління та правових традицій впливають на те, як ця концепція застосовується в рамках існуючої політичної та правової системи країни. Незважаючи на те, що питання конфлікту інтересів досліджували багато вчених, підхід до концептуальної реалізації в національному законодавстві, на нашу думку, залишається недостатньо розробленим. Дискусійним залишається визначення поняття «конфлікт інтересів» та підходи до його застосування в законотворчій та правозастосовній діяльності. У цій статті розглядаютьсясучасні підходи в Україні до визначення поняття «конфлікт інтересів» та досліджуютьсясучасні стратегії створення правової бази для запобігання та врегулювання конфліктуінтересів; висвітлюється правозастосовній аспект проблеми. У статті стверджується, що в Україні інтеграція антикорупційного законодавствазі стандартами професійної етики в єдину правову систему має декларативний характер. Крім того, зазначається, що чинному законодавчому визначенню поняття «конфлікт інтересів» бракує точності, ясності та визначеності, необхідних для правових норм. Підсумовуючи, у статті підкреслюється, що чітке концептуальне розуміння поняття «конфлікт інтересів» є необхідним для формування національної політики, спрямованої на запобігання та врегулювання конфлікту інтересів. У статті наголошується на важливості механізмів регулювання професійної поведінки посадових осіб, як істотного аспекту концепції конфлікту інтересів.

Адміністративно-правовий статус військових адміністрацій як суб’єктів публічної адміністрації

А.М. Токар, Р.О. Гаврік — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В науковій статті авторський колектив провів наукове дослідження адміністративно-правового статусу військових адміністрацій як суб’єктів публічної адміністрації. У науковій статті вказано, щодо підходів до розуміння адміністративно-правового статусу військових адміністрацій, що склалися у адміністративно-правовій доктрині. Відповідно до першого підходу, військова адміністрація ототожнюється із відповідним місцевим органом виконавчої влади, на основі якого вона створюється, однак змінюєтьсяїї адміністративно-правовий статус, зокрема відбуваються зміни у порядку призначення начальника такої адміністрації, формуванні її складу, у підпорядкуванні, а також відбувається істотне розширення повноважень такого органу державної влади через наділення його повноваженнями щодо забезпечення заходів правового режиму воєнного стану. Другий підхід до розуміння адміністративно-правового статусу військової адміністрації передбачає її розгляд як окремої системи місцевих органів публічної адміністрації поруч із такими системами як система місцевих органів виконавчої влади та система органів місцевого самоврядування; військові адміністрації мають як специфічні повноваження щодо запровадження заходів правового режиму воєнного стану, так і повноваження тих місцевих органів публічної адміністрації на заміну яких вона створюється - обласні та районні військові адміністрації як правило виконують обов’язки місцевих державних адміністрацій, а військові адміністрації населених пунктів - також обов’язки органів місцевого самоврядування відповідних територіальних громад. Авторський колектив визначає, що особливостями адміністративно-правового статусу військових адміністрацій є: створення та ліквідація таких органів Президентом України за поданням відповідних обласних державних адміністрацій; залучення до їх складу не тільки працівників, а осіб, що проходять військову та правоохоронну публічну службу; здійснення фінансування залежно від того, які повноваження виконуються - відповідно до коштів державного та місцевого бюджетів; подвійність у підпорядкуванні - щодо виконання функцій оборонного характеру підпорядкування здійснюється Генеральному штабу Збройних Сил України, з інших питань - Кабінету Міністрів України та відповідній військовій адміністрації вищого рівня.

Реєстраційна адміністративно-юрисдикційна діяльність поліції як форма контролю за обігом цивільної вогнепальної зброї

С.О. Хвостовцов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті висвітлено питання щодо реєстраційної діяльності поліції в сфері обігу зброї. Здійснено аналіз дотичних до предмету дослідження понять «реєстрація», «адміністративно-юрисдикційна діяльність», «обіг зброї», розкрито їх зміст.

Здійснено аналіз наявних наукових досліджень та норм законодавства, що регулюють реєстрацію цивільної вогнепальної зброї в Україні. Визначено поняття «реєстраційної адміністративно-юрисдикційної діяльності поліції у сфері контролю за обігом цивільної вогнепальної зброї», виокремлено ознаки та характерні риси такої діяльності.

Установлено, що реєстраційна адміністративно-юрисдикційна діяльність поліції є невід’ємною частиною державного контролю за обігом цивільної вогнепальної зброї. Ця діяльність спрямована на запобігання незаконному обігу зброї, зменшення кількості злочинів, пов’язаних із її використанням, та забезпечення безпеки громадян.

Визначено, що для забезпечення ефективності здійснення реєстраційних процедур в сфері обігу зброї важливим є формування теоретичної бази та нормативно-правового регулювання для якісного здійснення таких процедур. в нормативно-правових актах закріплений порядок реєстрації зброї, а також відповідних об’єктів, що знаходяться у власності юридичних осіб.

Встановлено, що головними цілями реєстрації є облік і контроль (збір і зберігання інформації для ведення обліку та контролю), засвідчення дійсності (підтвердження існування та легі- тимність об’єктів реєстрації), надання законного статусу (надання об’єкту реєстрації офіційного юридичного статусу).

Установлено, що діючим чинним законодавством врегульовано процес реєстрації (перереєстрації) цивільної вогнепальної зброї, проте аналізуючи законодавчі положення виявлено, що власне самого поняття реєстрація (перереєстрація) відсутнє у будь-якому законодавчому документі, що регулюють сферу обігу зброї.

Запропоновано власне авторське визначення поняття реєстраційної адміністративно-юрисдикційної діяльності поліції у сфері контролю за обігом цивільної вогнепальної зброї як сукупності правових та практичних заходів, що здійснюються органами поліції з метою реєстрації (перереєстрації) цивільної вогнепальної зброї, її компонентів та боєприпасів з метою забезпечення безпеки громадян та попередження незаконного обігу зброї.

Поняття та правова природа принципів державного регулювання обороту віртуальних активів

С.В. Цукан — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Необхідною умовою системного розвитку та послідовного здійснення державного регулювання обороту віртуальних активів є побудова чіткого уявлення про його принципи, покладені в його основу. Враховуючи новизну, специфічність та коротку історію розвитку даної сфери суспільних відносин, дослідження аспектів щодо поняття та правової природи принципів державного регулювання обороту віртуальних активів набувають актуальності.

У статті досліджено термін «принцип» та його значення, з’ясовано, що дана категорія визначається трьома компонентами, які входять до її змісту. Вказано, що поняття принципи значно ширше за його законодавчий та нормативний вираз.

Встановлено, що в основу принципів закладені суспільні інтереси та потреби, які змінюються і формуються незалежно від волі законодавця. Основна роль у виявленні зазначених потреб належить юридичній практиці, що за своєю природою покликана оперативно та швидко реагувати на зміни, що відбуваються у галузі права.

Охарактеризовано такі елементи принципів права, як засада, ідея, положення, вимога та визначено, що хоча вони і використовуються як однорідні поняття для характеристики поняття принцип права, все ж таки мають термінологічні розбіжності, які є важливими, оскільки дають змогу підкреслити багатоаспектність та складність категорії принципи права.

Розглянуто різні підходи науковців до визначення поняття принципів права. Наведено авторське визначення принципів державного регулювання обороту віртуальних активів, під якими розуміються: норми-ідеї, вихідні положення, закріплені, в тому числі, в нормативно-правових актах, що визначають зміст і спрямованість державного регулювання обороту віртуальних активів та за якими відбувається цілеспрямований вплив на систему взаємовідносин між всіма учасниками ринку віртуальних активів для підтримки їх рівноваги.

Досліджено правову природу принципів державного регулювання. Акцентовано увагу на тому, що за своєю правовою природою, на відміну від норм, принципи державного регулювання обороту віртуальних активів жорстко не фіксують зміст поведінки, а відтак здатні швидше реагувати на зміни суспільного життя.

Сформульовано висновок, про те, що включення дефініції поняття принципів державного регулювання обороту віртуальних активів та власне самих принципів у вітчизняну правову систему забезпечить побудову належного державного регулювання обороту віртуальних активів.

Навчання та підвищення кваліфікації митними службовцями: виклики та перспективи

О.В. Черкунов — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті аналізуються основні проблеми та можливості, що постають перед митною службою в контексті професійної підготовки та підвищення кваліфікації її співробітників в процесі проходження служби в митних органах. В умовах глобалізації, швидкого розвитку технологій і постійних змін у міжнародних торгових практиках, якісна підготовка митних службовців стає надзвичайно важливою.

Перш за все, стаття розглядає виклики, з якими стикаються митні органи при організації навчання. Серед них - недостатня фінансова база, відсутність сучасних навчальних матеріалів і методик, а також потреба у адаптації навчальних програм до нових реалій. Зокрема, увага акцентується на важливості інтеграції нових технологій, таких як електронне навчання, яке дозволяє оперативно оновлювати навчальні матеріали та забезпечувати доступ до них для всіх працівників, незалежно від їх місцезнаходження.

Дослідження також аналізує сучасний процес організації навчання в митній службі та перспективи розвитку підвищення кваліфікації митних службовців. Висвітлюються можливості впровадження системи безперервної освіти, яка дозволила б митникам постійно вдосконалювати свої знання та навички. Окрему увагу приділено концепції компетентнісного підходу, що базується на формуванні специфічних митних компетенцій, які необхідні для ефективного виконання службових обов’язків.

Стаття містить рекомендації щодо вдосконалення існуючих навчальних програм і формувань нових підходів до підвищення кваліфікації митників.

Наголошується на необхідності виваженого підходу до розробки та імплементації матриці груп компетенцій та посад за відповідними рівнями: «Стратегічний», «Керівний», «Фаховий», затвердження типових профілів посад, розробки переліку митних компетенцій для посад державної служби «Б» та «В», а також впровадження професійного стандарту «Інспектор митний» в навчальні програми вищих навчальних закладів України.

Результати дослідження можуть стати основою для подальших ініціатив у сфері професійного розвитку митних службовців, що позитивно вплине на ефективність їхньої роботи та покращення митних процесів в Україні.

Механізм забезпечення інформаційної безпеки фізичних осіб

М.О. Шевчук — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядається механізм забезпечення інформаційної безпеки фізичних осіб. Акцентується увага на тому, що в законодавстві з’являється тенденція до презумпції інформаційної безпеки. Це є одним із правових засобів, що забезпечують інформаційну безпеку та захищають права власників інформації. Ця презумпція виконує кілька важливих функцій: забезпечує законність дій з інформацією, гарантує факт інформаційної безпеки, захищає права учасників інформаційних правовідносин, а також дозволяє оцінити значимість і цінність інформації. Користувачі інформації, щодо якої встановлюється презумпція інформаційної безпеки, оцінюють її значимість на основі закону або договору.

Дослідження механізму забезпечення інформаційної безпеки фізичних осіб вимагає врахування трьох ключових складових: технічні засоби захисту, правове регулювання та освітня складова. Кожен із цих елементів відіграє важливу роль у створенні надійної системи захисту персональних даних від загроз у цифровому середовищі. Досліджуються сучасні технічні засоби захисту, правове регулювання та роль освіти у підвищенні рівня обізнаності населення щодо інформаційної безпеки. Аналізується ефективність використання різних заходів захисту персональних даних, а також їх вплив на формування культури безпеки в суспільстві.

Ключовими висновками з дослідження є те, що впровадження сучасних технологічних рішень значно знижує ризики, пов’язані з кібератаками; наявність чітких правових норм і механізмів контролю забезпечує захист прав фізичних осіб на інформаційну безпеку; підвищення обізнаності громадян про основи інформаційної безпеки формує культуру безпеки в суспільстві.

Можливості для подальшого розвитку в цій сфері можуть містити наступне: впровадження нових методів захисту даних, враховуючи сучасні загрози в кіберпросторі; розширення досліджень у сфері правового регулювання для адаптації законодавства до змінних умов; покращення навчальних програм для різних груп населення з акцентом на практичні аспекти інформаційної безпеки.

Стаття також визначає невирішені питання в цій сфері та пропонує рекомендації щодо подальшого розвитку механізмів забезпечення інформаційної безпеки.

Адміністративно-правове забезпечення функціонування Системи 112

В.В. Ширган — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджується питання адміністративно-правового забезпечення функціонування системи екстреної допомоги населенню за єдиним номером 112 в Україні. Враховуючи глобальні тенденції до цифровізації та автоматизації служб екстреної допомоги, питання створення ефективної та надійної Системи 112 набуває особливої важливості для забезпечення безпеки та здоров’я громадян. В Україні, як і в багатьох інших європейських країнах, розбудова єдиної системи екстреного реагування є стратегічно важливою для вдосконалення процесу надання медичної, пожежної, поліцейської та інших видів допомоги в надзвичайних ситуаціях.

Однією з основних причин впровадження системи 112 є забезпечення швидкої та зручної комунікації між громадянами та екстреними службами. В умовах сучасного світу, де час реакції має вирішальне значення для збереження життя та здоров’я людей, Система 112 дозволяє зменшити час на виявлення надзвичайної ситуації, оперативно направляючи відповідні ресурси для надання допомоги. Створення такої системи в Україні є важливим кроком у напрямку забезпечення безпеки громадян і підвищення якості надання екстреної допомоги.

Адміністративно-правові засоби відіграють ключову роль у регулюванні функціонування Системи 112. Вони включають нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки суб’єктів системи, процедури взаємодії між ними та механізми контролю за ефективністю надання екстреної допомоги. Законодавство України повинно забезпечити чітке регулювання взаємодії між державними органами, екстреними службами, місцевими органами влади та іншими учасниками процесу надання допомоги. Це включає правила координації дій екстрених служб, систему обміну інформацією, а також критерії оцінки ефективності роботи всієї системи. Прийняття таких норм дозволяє забезпечити належне функціонування всіх складових системи 112, ефективне реагування на надзвичайні ситуації та забезпечення прав громадян на отримання своєчасної екстреної допомоги населенню.

Такий комплексний підхід дозволяє не лише забезпечити належну організацію роботи, але й ефективно реагувати на будь-які виклики, які можуть виникати в процесі функціонування Системи 112.

Проблеми забезпечення гендерної рівності в умовах правового режиму воєнного стану

І.М. Шопіна — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті визначено, що Конституція України та рамковий Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (в якому враховано вимоги низки ратифікованих нашою державою міжнародних правових актів) не містять якихось обмежень щодо призову жінок на військову службу за мобілізацією у період правового режиму воєнного стану чи поза ним. Однак з точки зору громадської підтримки рішення про поширення військового обов’язку на жінок для встановлення гендерного паритету викликає певні сумніви та заперечення.

Акцентовано увагу на даних соціологічних досліджень, які свідчать про зниження мотивації до проходження військової служби в Збройних Силах України та інших військових формуваннях у період повномасштабної російської збройної агресії.

Визначено, що сучасний етап відсічі повномасштабній російській агресії свідчить про необхідність збільшення мобілізаційного резерву України за рахунок включення до нього нових категорій військовозобов’язаних. Вказане обумовлює необхідність громадської рефлексії принципу гендерної рівності в аспекті виконання військового обов’язку. Невдачі та прорахунки мобілізаційної політики нашої держави свідчать про потребу пошуку нових шляхів, які базувалися б не на імпульсивних рішеннях політиків, а на науковому підґрунті. Моделювання бажаної ситуації в сфері залучення громадян України на військову службу має своїми передумовами переосмислення ролі жінок та юнацтва у захисті держави, що потребує широких суспільних обговорень, науково-просвітницьких заходів, розробки соціальної реклами, яка дозволяла б переконатися в існуванні гідних умов проходження служби жінками-військовослужбовицями, включаючи їх кар’єрне зростання.

Сформульовано поняття забезпечення гендерної рівності в умовах правового режиму воєнного стану - це комплекс заходів правового, політичного, військового, науково-дослідницького, педагогічного та організаційно-управлінського характеру, спрямованих на формування паритетних засад участі жінок і чоловіків у відсічі повномасштабній російській збройній агресії, включаючи виконання військового обов’язку.

Вплив зовнішніх запозичень на економіку України

О.Я. Якимчук, О.П. Мельник — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

В сучасних умовах зовнішні запозичення здійснюють значний вплив на стан вітчизняної економіки. Так, з одного боку, вони є важливим інструментом розвитку та стабілізації економіки України, оскільки, за раціонального їх використання, вони сприятимуть підтримці бюджетної стабільності та здійсненню необхідних реформ. З іншого боку, такі запозиченні можуть бути причиною певних ризиків у вигляді збільшення боргового навантаження, залежності від кредиторів та навіть загрози фінансовій незалежності. Для України це питання має підвищену актуальність. Джерелами зовнішніх запозичень є різні суб’єкти, до яких, зокрема, належать: Міжнародний валютний фонд (МВФ) , Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Світовий банк, окремі держави тощо.

Всеохоплюючі процеси глобалізації зумовлюютьзміцнення економічної та політичної взаємозалежності держав. Наявність зовнішніх боргів впливає не лише на економічну складову, а й на соціальну сферу. Протягом останніх років в Україні спостерігається тенденція до збільшення показників зовнішнього боргу. Зовнішня заборгованість впливає на боргову безпеку, а відтак і на економічну та національну безпеку загалом.

До основних причин виникнення і збільшення державного боргу України належать дефіцит державного бюджету та платіжного балансу. Так, залучення кредитів є відчутними та допомагають збалансувати державний бюджет, протеслід наголосити на тимчасовості такої дії. В подальшому ж, постійне залучення запозичень лише сприятиме зростанню боргового навантаження. Це призводить до негативних наслідків для населення, зокрема в частині збільшення оподаткування.

Слід звернути увагу, що зовнішній борг потребує його погашення, що означає здійснення регулярних платежів з бюджету. Необхідність таких виплат зумовлює нестачу коштів для розвитку країни, зменшення фінансування відповідних державних програм. З цього вбачається, що необхідно розробити раціональний план з повернення коштів, який би мінімізував вплив негативних наслідків на фінансування розбудови держави. Крім того, необхідно чітко контролювати використання запозичених коштів, спрямовувати їх виключно на необхідні потреби. Подолання заборгованості дасть можливість створити умови для зростання економіки, відновленнядовіри до фінансової системи, залучення іноземних інвестицій тощо.

Позасудові форми врегулювання публічно-правових спорів: правове регулювання та напрями удосконалення

А.О. Ярош, Т.О. Мацелик — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена позасудовим формам врегулювання публічно-правових спорів.

Підкреслено, що важливою складовою європейських стандартів адміністративного права є інститут захисту прав особи, що зазнає суттєвих трансформацій в останні роки, одним із дієвих серед яких є інститут позасудового вирішення публічно-правових спорів. Оновлення форм позасудового врегулювання публічно-правових спорів є наслідком уніфікації та гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами, їх активне впровадження дасть можливість мінімізувати конфліктні правовідносини в публічній сфері, а належним чином прописані процедури сприятимуть оперативності та ефективності вирішення публічно-правових спорів у позасудовому порядку.

В роботі на основі аналізу норм чинного законодавства з’ясовано, що позасудовий порядок урегулювання публічно-правових спорів є не тільки альтернативою судовій формі захисту, але і самостійною, дієвою формою захисту прав, свобод та інтересів особи в публічно-правових відносинах.

Законодавством України визначено можливість досудового порядку вирішення адміністративного спору як альтернативного (рекомендованого), а не обов’язкового способу його вирішення, разом з тим в законодавстві існує сукупність нормативних актів, що окремо визначають види, форми та процедури його здійснення, однак системного урегулювання не здійснено.

Як форми позасудового врегулювання публічно-правових спорів в статті визначено адміністративне оскарження, медіацію, парламентський контроль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо.

Наголошено, що в межах адміністративно-правового регулювання процедура адміністративного оскарження передбачена КУпАП, що стосується відносин адміністративної відповідальності та два законодавчі акти дія яких розповсюджується на сферу прийняття адміністративних актів - Закон України «Про адміністративну процедуру» та рішень, дій (бездіяльності) у сфері управлінської діяльності - Закон України « Про звернення громадян».

Медіація в публічно-правовій сфері наразі регламентована Законом України «Про медіацію» та КАСУ, однак потребує додаткових напрацювань.

Державно-репрезентаційна та корпоративно-правова природа доброчесності суддів: дискусія про європейські стандарти

І.М. Жаровська, О.С. Руданецька — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Вказується, право на справедливий суд гарантується статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. Ефективна реалізація цього права, зокрема, вимагає, щоб кожен мав право бути почутим «незалежний і безсторонній суд, створений законом для визначення прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

Стаття присвячена аналіз відповідності національного правового регулювання європейським стандартам щодо доброчесності суддівського корпусу та визначенню правової природи цього явища в публічно-владній та професійно-трудовій сфері. Вказано, що парадигма функціонування судової системи містить вимоги професійності, незалежності та доброчесності здійснення правосуддя, що формує основу розвитку державності та утвердження засад верховенства права, що є вимогою міжнародних та європейських стандартів судочинства.

Умотивовано, що державно-репрезентативна функцію доброчесності суддів проявляється у високій професійно-моральній відповідності суддівського корпусу вимогам до високої посади судді. Вимоги є ширшими ніж до доброчесності інших службовців припустімо органів виконавчої влади та місцевого самоврядування через те, що судді наділені унікальними повноваженнями - захищати та поновлювати права та свободи, законні інтереси від імені держави.

Корпоративно-трудова природа доброчесності виокремлена як професійний критерій для суддів (кандидатів у судді) для того, щоб відповідати займаній посаді, що зумовлено передусім тим, що судочинство відбувається через впровадження діяльності, що ґрунтується на правосвідомості судді та держава надає їх достатньо широку дискрецію для реалізації повноважень. Така природа проявляється у відкритості та прозорості, що є гарантією досягнення доброчесності суддів та судової влади та суддівському самоврядуванні. Ґрунтуючись на висновках Консультативної Ради Європейських суддів доведено, що подолання корупції як прояву недоброчесності сприяє загальному рівню легітимізації, де функціональна легітимність базується на громадській довірі, що створюється через відмінну роботу, прозорість, підзвітність.

Доведено гіпотетичну ефективність нові модель корпоративно-трудових відносин, що складається в нашій державі - спільна координаційна робота органів суддівського самоврядування, громадянського суспільства та незалежних міжнародних експертів.

Відповідальність адвоката за невиконання професійного обов’язку щодо підвищення його кваліфікації

В.В. Заборовський — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

Дана стаття спрямована на розкриття правової природи обов’язку адвоката підвищувати свою кваліфікацію та питання відповідальності за його невиконання. Проаналізоване як чинне законодавство України (Порядок підвищення кваліфікації адвокатів України (нова редакція)), що регулює цей обов’язок, так і попередні редакції Порядку, а також визначено роль дисциплінарних органів у контролі за його виконанням. Звертається увага на те, що чинний на сьогодні Порядок підвищення кваліфікації адвокатів України, хоча з одного боку, і передбачає доволі ліберальний підхід щодо відповідальності адвоката за невиконання обов’язку щодо підвищення своєї кваліфікації, а з іншого - даний Порядок, на відміну від попередніх його редакцій, виходить з обов’язковості врахування такої обставини (тобто невиконання адвокатом свого обов’язку щодо підвищення кваліфікації являє собою по суті обставину, що обтяжує дисциплінарну відповідальність адвоката).

В рамках цієї статті було проаналізовано правове регулювання механізму притягнення адвоката до відповідальності за невиконання чи неналежне виконання свого обов’язку щодо підвищення кваліфікації за законодавством зарубіжних країн. Так, автор звертає увагу на закордонний досвід у сфері професійного обов’язку підвищення кваліфікації адвокатів, зокрема у Франції, Німеччині, Австрії та Казахстані, де передбачені більш жорсткі механізми контролю за рівнем їх кваліфікації. Так, санкціями за невиконання адвокатами обов’язку підвищення кваліфікації можуть бути від збільшення внесків на професійне страхування до призупинення або ж навіть позбавлення права на професійну діяльність.

Робиться висновок про необхідність вдосконалення механізму притягнення адвоката до відповідальності в разі невиконання ним обов’язку щодо підвищення ним своєї кваліфікації. Тож у випадку невиконання адвокатом вказаного обов’язку до нього має бути застосований такий вид дисциплінарної відповідальності як попередження та наданий строк для його належного виконання. Якщо кваліфікаційною комісією буде встановлено причинний зв’язок між дисциплінарним проступком адвоката та заподіянням шкоди клієнту внаслідок недостатньої професійної кваліфікації, право на зайняття адвокатською діяльністю має бути зупинено, а адвокат повинен пройти повторне (додаткове) обов’язкове навчання щодо підвищення його кваліфікації, а в разі його неналежного виконання - він має бути позбавлений права на зайняття адвокатською діяльністю. Саме такий механізм притягнення адвоката до відповідальності сприятиме підвищенню якості правничої допомоги й авторитету адвокатської професії в суспільстві.

Забезпечення прав людини в процесі реформування правоохоронної системи України: відповідність міжнародним стандартам та європейському досвіду

Г.Д. Панченко — пн, 16 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті аналізується процес реформуванняправоохоронної системи України в контексті забезпечення прав людини та приведення її до європейських стандартів. Реформування правоохоронних органів, зокрема Національної поліції, СБУ, прокуратури та інших спеціально створених правоохоронних органів, є одним із ключових викликів на шляху України до демократичних перетворень та євроінтеграції. Акцентовано увагу на необхідності дотримання принципів законності, пропорційності, прозорості та підзвітності в діяльності правоохоронних органів, які є вкрай важливими для захисту прав і свобод громадян, відновлення довіри суспільства до системи правосуддя.

У статті обговорюється право на справедливий суд та необхідність зміцнення незалежності та професіоналізму суддів, які необхідні для неупередженого розгляду справи та дотримання права на справедливий суд. Реформа має інтегрувати заходи щодо посилення незалежності суддів та забезпечення належного професійного рівня та моральної стійкості.

У статті наголошується, що реформування правоохоронних органів, зокрема Національної поліції, СБУ, прокуратури та інших спеціально створених правоохоронних органів, вимагає не лише технічних змін, а й глибокої зміни культури дотримання прав людини.

Проаналізовано міжнародно-правові документи,такі як Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання, як основоположні основи для реформування правоохоронних органів у багатьох країнах. Дослідження також підкреслює важливість Основних принципів ООН щодо застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами правоохоронних органів, які окреслюють міжнародні стандарти застосування сили та вогнепальної зброї.

Зроблено висновок, що успішне реформування правоохоронної системи України потребує комплексного підходу, який включає інституційні та культурні зміни. Досвід європейських країн, таких як Польща та Литва, свідчить про необхідність масштабної перепідготовки кадрів правоохоронних органів з акцентом на права людини та розвиток громадянської культури.