Аналітично-порівняльне правознавство

Поняття та правова природа юридичного факту народження

Р. Р. Бігунець — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено поняття та правову природу такого юридичного факту, як народження, що має важливе правове значення, є передумовою участі фізичної особи у всіх правовідносинах. Досліджено статистику та порівняно дані, представлені UNICEF щодо юридичного підтвердження (реєстрації народження). Виявлено, що практично 1/4 дітей в світі не є офіційно зареєстрованими, що створює перешкоди для доступу до публічних послуг, освіти, медичних послуг, системи соціального захисту. Доведено, що реєстрація народження – це процес, у результаті якого видається постійний та офіційний документ про існування дитини, який забезпечує юридичне визнання її особи (свідоцтво про народження). Встановлено, що досі кожна п’ята дитина віком до 5 років (150 мільйонів) не зареєстрована у світі, з яких більшість проживає у Ефіопії (19 мільйонів), Пакистані (18 мільйонів), Нігерії (14 мільйонів), Індії (12 мільйонів) та Демократичній Республіці Конго (12 мільйонів). Встановлено, що в Україні вказана проблема є переважно серед осіб ромської національності. Виявлено, що до повномасштабної війни в Україні проживало від 150 до 400 тисяч осіб ромської національності, з яких у близько 40% відсутні документи (свідоцтва про народження, паспорти). Обґрунтовано важливість реєстрації народження дитини чим скоріше, бажано одразу після народження, проте не пізніше п’ятирічного віку. Для гарантування реєстрації народження, прийнято ряд норм на міжнародному рівні (24 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, стаття 7 Конвенції про права дитини, ч. 2 ст. 6 Африканської хартії прав та добробуту дитини, ст. 29 Міжнародної конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів). Враховуючи масштаби незареєстрованих фактів народжень саме у африканських державах, ми здійснили компаративний аналіз законодавства та виявили, що більшість держав передбачають реєстрацію юридичного факту народження протягом 30 днів після пологів. Виявлено інші особливості, що містяться у спеціальних законодавчих актах, у тому числі і щодо відповідальності за невчасну реєстрацію народження дитини. Обґрунтовано, що правова природа та значення юридичного факту народження має вирішальне значення, оскільки саме юридичний факт народження відіграє для людини кваліфікуючу та індивідуалізуючи функцію, невід’ємно пов’язаний із гідністю та природними правами людини.

Віртуальна ідентичність та віртуальна конфіденційність як особисте немайнове право

С. Б. Булеца — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Використовуючи Інтернет, люди створюють віртуальні особи, аватари, які відрізняються від свого реального життя. На сьогоднішній день багато людей вважають захист своєї віртуальної ідентичності цінним і гідним. Метавсесвіт змінює те, як ми сприймаємо все навколо нас і всередині нас. Це дозволяє створити нову, безпечну та надійну віртуальну ідентичність, яка є показовою для буденної ідентичності в реальному житті. Цей феномен відкриває нові можливості для самовираження та взаємодії з іншими людьми через Інтернет. Особи змінюють, використовують, припиняють свою віртуальну ідентичність із застосуванням віртуальної ідентифікації в буденному житті, тобто створення будь-якого аватара особою призводить до виникнення віртуальної ідентичності, отже, і захист віртуальної ідентичності має бути аналогічний як захист буденної ідентичності від зловживання, втрати, перевищення повноважень тощо. Такий захист може включати в себе застосування паролів, двофакторної аутентифікації та шифрування даних для запобігання несанкціонованому доступу до віртуальної ідентичності. Крім того, особлива увага повинна бути приділена збереженню конфіденційності особистої інформації при користуванні онлайн сервісами.

Якщо порівняти віртуальну спільноту з реальною спільнотою, віртуальне тіло з реальним тілом, віртуальні права на конфіденційність, свободу мови, справедливий суд і власність вони однакові, ми їх використовуємо так само у віртуальному світі як і в буденному, а хтось вже навіть більше, наприклад, віртуальні держави можуть вводити віртуальні податки та штрафи, обмежити свободу злочинних аватарів чи навіть скасувати смертну кару. Таким чином, віртуальний світ поступово наближається до реального у плані законодавства та правопорядку, викликаючи нові виклики і питання щодо цифрового суспільства. Це показує, наскільки важливо розуміти та регулювати цей аспект життя у сучасному світі.

Враховуючи всі вищезазначені моменти, ми стверджуємо, що право на віртуальну ідентичність та право на віртуальну конфіденційність нерозривно пов’язані з немайновими правами людини і можуть бути класифіковані як особисті немайнові права фізичної особи. Тому дуже важливо оцінювати ці фактори з точки зору захисту персональних даних та інтересів користувачів в Інтернеті. Це сприяє захисту прав людини в цифровій сфері. Право на віртуальну ідентичність є важливим елементом сучасного цифрового ландшафту, який потребує посиленого регулювання та захисту. Впровадження чітких норм і законів щодо використання та захисту віртуальних ідентичностей може посилити кібербезпеку та конфіденційність користувачів. Підсумовуючи, право на віртуальне приватне життя означає, що особи мають право захищати свої персональні дані та конфіденційність в Інтернеті. Це означає, що їхні дані не можуть бути використані без їхньої згоди або обізнаності. Це має вирішальне значення для захисту конфіденційності та безпеки користувачів у цифровій сфері. Це також сприяє зміцненню довіри між користувачами та інтернет-провайдерами. Захист персональних даних є фундаментальним компонентом цифрової конфіденційності, що дозволяє користувачам відчувати себе в безпеці під час навігації в Інтернеті. Право на недоторканність приватного життя сприяє інноваціям і стимулює економічне зростання в цифровій сфері.

Отже, права на віртуальну ідентичність і віртуальну конфіденційність нерозривно пов’язані з немайновими правами людини, зокрема з правом на недоторканність приватного життя і свободу вираження поглядів. Ці права забезпечують особисту свободу і захищають персональні дані в цифровій сфері. Захист цих прав має вирішальне значення для збереження особистої автономії та захисту від потенційних порушень приватності в цифровій сфері. У сучасному цифровому ландшафті віртуальна ідентичність і конфіденційність набувають все більшого значення, оскільки особиста інформація стає все більш доступною і вразливою до загроз. Швидкий розвиток цифрових технологій вимагає захисту персональних даних у цифровому просторі. Люди повинні керувати своєю віртуальною ідентичністю, щоб зберегти приватність і безпеку в цифровій сфері.

Строки у цивільному праві України: проблеми класифікації та правозастосування

К. А. Возняковська, О. В. Кіріяк — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Правове регулювання строків і термінів у цивільному праві є ключовим елементом забезпечення правової визначеності, стабільності договірних та інших правовідносин, а також ефективного захисту прав та інтересів учасників цивільного обороту. Визначення строків у праві є необхідною умовою для регулювання правомірної поведінки сторін, встановлення меж здійснення прав і виконання обов’язків, а також для захисту інтересів осіб, які можуть зазнавати негативних наслідків у разі їх недотримання.

У статті розглянуто теоретичні підходи до тлумачення понять «строк» і «термін», їх розмежування та класифікацію в системі цивільного права. Зазначено, що строки поділяються на імперативні та диспозитивні, що безпосередньо впливає на можливість їх зміни за домовленістю сторін або коригування судом. Важливим є аналіз правових наслідків пропуску строків, включаючи можливість поновлення чи переривання строку у випадках, передбачених законом.

Стаття аналізує сучасні підходи до класифікації строків у цивільному праві України та їх практичне застосування. Автори розглядають вплив строків на реалізацію прав та виконання зобов’язань, а також їхню роль у судовому процесі. Окрему увагу приділено проблемам обчислення строків, їхнього поновлення, зупинення та переривання, що має суттєве значення в контексті забезпечення правової визначеності. Узагальнюються наукові підходи до визначення строків та їхніх функцій у цивільному праві. На основі аналізу нормативно-правових актів, судової практики та наукових джерел формулюються пропозиції щодо удосконалення правового регулювання строків у цивільному праві України.

В Україні, попри наявність загальних правил щодо строків, відсутні достатньо деталізовані норми щодо їх призупинення в умовах надзвичайних ситуацій, що створює правову невизначеність для громадян і бізнесу. Дослідження спрямоване на розробку концептуальних підходів до вдосконалення механізмів регулювання строків та термінів, що дозволить підвищити ефективність судового захисту, забезпечити баланс між правовою визначеністю та захистом прав осіб, які через об’єктивні причини не змогли реалізувати свої права у встановлені строки.

Особливості завдання шкоди споживачам недоліками товарів, робіт (послуг) в умовах гібридної війни: римське право та сучасність

С. Д. Гринько — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Метою статті є визначення особливостей завдання шкоди споживачам недоліками товарів, робіт (послуг) в умовах гібридної війни.

Зазначається, що римська сентенція «Si vis pacem, para bellum» набуває надзвичайно важливого значення в умовах збройної агресії росії проти України, оскільки для досягнення миру потрібна сильна армія, сучасне озброєння та готовність до відсічі агресору. Гібридна війна становить надзвичайно велику небезпеку для противника, оскільки застосовуються різні засоби для її ведення, тобто гібридна війна поєднує традиційні військові дії з нетрадиційними засобами впливу на противника. Сучасна гібридна війна держави-агресора росії проти України істотно впливає на концепт приватного права, зокрема у сфері зобов’язань із відшкодування шкоди, завданої споживачам недоліками товарів, робіт (послуг).

Збройний конфлікт завдає істотної шкоди цивільному населенню не лише через прямі наслідки, такі як смерть та поранення в результаті застосування сили, але й через непрямий вплив. Це проявляється у порушенні або недоступності життєво важливих послуг, які забезпечують базові потреби людей, зокрема електропостачання, медичну допомогу, водопостачання, виробництво та розподіл харчових продуктів, системи водовідведення, утилізацію відходів та доступ до освіти тощо. Дефектна продукція в умовах гібридної війни становить загрозу завдання шкоди не лише для окремих споживачів, але й для загальної безпеки та економіки держави. Ворог може використовувати цей фактор для дестабілізації суспільства.

Зроблено висновок, що в умовах гібридної війни завдання шкоди споживачам недоліками товарів, робіт (послуг) може бути спричинено такими обставинами: 1) оповіщенням населення про загрозу атаки з повітря; 2) повідомленням про замінування приміщення; 3) внаслідок завдання шкоди життю, здоров’ю фізичних осіб ракетними чи артилерійськими ударами, чи іншим чином; 4) руйнуванням або пошкодженням об’єктів критичної інфраструктури, зокрема транспортної, енергетичної, газової систем, закладів охорони здоров’я; 5) через дефекти продукції; 6) відсутністю інформації про товар.

Принцип свободи договору: загальна характеристика

І. П. Іванець — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Визначено, що свобода договору стала законодавчо визначеним універсальним принципом ще на початку ХІХ століття. Свобода укладення договору полягає в можливості вступу в договірні відносини на основі внутрішнього волевиявлення їх потенційного суб’єкта, тобто сторони договору. В основі такого волевиявлення має знаходитися юридично неушкоджена автономна воля сторони, яка полягає в її бажанні до настання правових наслідків, що можуть бути досягнуті шляхом вступу у відповідні договірні відносини. При цьому, в структурі автономної волі сторони первинним є саме бажання досягти певних правових наслідків, а бажання укласти конкретний договір має вторинний характер, оскільки вступ у договірні відносини здійснюється не заради нього як такого, а є інструментом реалізації стороною своїх інтересів. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Сторони самі обирають вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини. У цьому виявляються диспозитивні начала цивільного права. Вони можуть обрати договір, що передбачений законом. Допускається і можливість укладення договору, який прямо не передбачений у законодавстві. Однак свобода договору не є безмежною: вона існує в рамках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін договору мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості. Виключенням із загального принципу свободи договору є випадки, коли: по-перше, укладення договору є обов’язковим; по-друге, укладення договору певного типу може бути заборонено тим або іншим суб’єктам, що випливає, як правило, з природи діяльності, що оформляється відповідними договорами; по-третє, будь-яка зі сторін договору позбавлена можливості брати участь у формуванні його умов (на основі типових договорів, договору приєднання, попереднього договору, договору на користь третіх осіб).

Щодо умов настання цивільно-правової відповідальності Держави за дії державних органів та дії юридичних осіб, що належать Державі

М. І. Ілляшев — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена особливостям визначення та розмежування умов цивільно-правової відповідальності Держави за дії державних органів та дії юридичних осіб, що належать Державі. На відміну від підстав цивільної відповідальності, що є юридичними фактами, умовами такої відповідальності прийнято вважати ознаки, які характеризують ці підстави.

Автор наголошує на тому, що умовами настання цивільної відповідальності Держави є усі класичні елементи відповідальності суб’єкта цивільних правовідносин: 1) протиправна поведінка, 2) шкода, 3) наявність причинно-наслідкового зв’язку між протиправною поведінкою та шкодою, 4) вина. Однак, особливості правової природи цивільної відповідальності Держави можуть також слугувати підставою для існування спеціальних умов, до яких слід віднести, зокрема, необов’язковість вини як умови відшкодування шкоди за правилами спеціальних деліктів, відсутність протиправності у діях державних органів, якими завдано шкоди. Фактично, спеціальні умови цивільно-правової відповідальності походять від загальних, які властиві всім чи більшості випадкам, конкретизуючи їх з врахуванням обставин певної юридично значимої поведінки.

Автор приділяє окрему увагу випадкам цивільної відповідальності Держави за дії державних органів та дії юридичних осіб, що належать Державі, без вини та без факту протиправності вчиненої дії. Така ґрунтується на принципі безумовної відповідальності, де Держава бере на себе обов’язок компенсувати шкоду навіть у випадку цілком правомірної поведінки фактичного завдавача шкоди. Обставини, за яких цивільна відповідальність Держави за дії державних органів може наставати без вини та за шкоду, заподіяну правомірними діями, сприяють виконанню одного із завдань цивільного права, яке полягає у забезпеченні захисту прав та інтересів постраждалих.

Попри численні наукові дискусії стосовно доцільності існування концепції «відповідальність без вини» у цивільному праві, автор цієї статті все ж дотримується думки, що така концепція є виправданою у випадках, коли існують специфічний суб’єкт цивільних правовідносин (державний орган, Держава), специфічний об’єкт цивільних правовідносин (дії чи бездіяльність щодо якого можуть завдати руйнівної шкоди) чи окремі специфічні цивільні-правовідносини (зберігання, перевезення тощо).

Варто зауважити, що відсутність вини як обов’язкового елементу цивільної відповідальності Держави не означає необов’язковість доведення такої вини, в разі наявності, та інших умов такої відповідальності: факту вчинення правопорушення (якщо таке мало місце) чи правомірної дії, що спричинила завдання шкоди, шкоди та причинно-наслідкового зв’язку.

Інститут секретних винаходів у США: досвід для України

Я. В. Копил — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено аналіз правового регулювання секретних винаходів у Сполучених Штатах Америки (далі – США). Вказана країна має значний досвід у цій сфері, означений правовий інститут розвивається з часів Першої світової війни (з 1917 року), показано стан та тенденції прийняття наказів щодо секретності винаходів. Досліджено основні положення Закону про дотримання секретності у винахідництві 1951 року та Керівництва з процедури патентної експертизи США. Виявлено переваги та недоліки системи засекречування та розсекречування винаходів у США. Проаналізовано позиції американських дослідників щодо предмету дослідження. Регулювання секретних винаходів у США є ретельно продуманим, відображає динамічний розвиток вказаного правового інституту. Здійснено аналіз судової практики, встановлено, що остання може бути дієвим механізмом отримання винахідниками грошової компенсації за засекречування Урядом США винаходу. Водночас, кількість позитивних судових рішень є незначною, наведено приклади, коли винахіднику було відмовлено судом у здійсненні відшкодування. Виявлено, що американське законодавство визначає три типи наказів про збереження секретності винаходів, особливої уваги заслуговує І тип, який за своєю суттю є формою експортного контролю. Проаналізовано положення законодавства США щодо щорічного перегляду рішення про засекречування винаходів. Здійснено порівняння означених правових інститутів в Україні та США, зважаючи на Закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про державну таємницю» та сформовано пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного законодавства. Пропоновані зміни мають важливе практичне значення, особливо в умовах війни, оскільки можуть запобігти патентній міграції, сприяти винахідницькій активності в Україні. Особливої уваги заслуговують положення Закону про дотримання секретності у винахідництві (англ. Invention Secrecy Act of 1951) у частині втрати права на винахід через несанкціоноване розголошення, а також щодо наявності дискретності у різних відомствах щодо регулювання секретних винаходів.

Правове регулювання медичної візуалізації неповнолітніх у США

М. В. Менджул, Л. В. Данюк — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено правові та етичні аспекти медичної візуалізації неповнолітніх у США, зокрема проблематику інформованої згоди, конфіденційності та регуляторної неоднорідності між штатами. Аналізується вплив федерального законодавства на безпеку педіатричних пацієнтів, розглядаються судові прецеденти, що визначають права неповнолітніх у прийнятті медичних рішень.

Виявлено, що сучасні методи візуалізації (наприклад, функціональне МРТ) дозволяють виявляти захворювання на ранніх стадіях, але їхнє використання у педіатрії вимагає перегляду традиційних норм. Доведено необхідність стандартизації навчання медиків із включенням модулів з етики, правових аспектів роботи з неповнолітніми та основ комунікації з підлітками, а також покращення норм про захист персональної інформації неповнолітніх пацієнтів.

Встановлено, що особливої уваги потребують випадки, коли батьки недоступні або недобросовісні, але необхідна обов’язкова участь опікунів у прийнятті рішень. Доведено, що конфіденційність у таких умовах стає «двоаспектною» (з одного боку гарантія нерозголошення інформації батькам спонукає підлітків звертатися за допомогою, з іншого – вона може ізолювати дитину від родини у випадках, коли її безпека потребує колективної підтримки).

Обґрунтовано, що в США регулювання практики медичної візуалізації за участю неповнолітніх ґрунтується на поєднанні федеральних законів і державних стандартів, спрямованих на захист здоров’я та безпеки педіатричних пацієнтів. Окрім правових норм, ключову роль відіграють етичні принципи, зокрема принцип непорушності, який наголошує на униканні шкоди, вимагає від медиків ретельного аналізу ризиків і переваг перед проведенням процедур візуалізації у дітей.

Встановлено, що відсутність єдиного механізму відповідальності та варіативність регулювання ускладнюють уніфіковане впровадження стандартів. Запропоновано гармонізацію правових норм та удосконалення освітніх програм для медиків з урахуванням етичних та соціальних викликів.

Принцип акцесорності поруки у судовій практиці

О. В. Михальнюк — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена висвітленню актуальних на сьогодні питань застосування способів забезпечення виконання зобов’язань. Особлива увага зосереджена на встановленні юридичного змісту принципу акцесорності, що дало змогу автору визначити правові наслідки впливу недійсності та припинення основного договору (зобов’язання) на чинність відповідних забезпечувальних зобов’язань, зокрема, поруки.

У статті досліджується правова природа поруки як акцесорного зобов’язання, її взаємозв’язок із основним борговим зобов’язанням та правові наслідки виконання поручителем своїх обов’язків. Звертається увага на особливості припинення поруки та вплив правочинів щодо основного договору на її чинність. Аналізується судова практика, зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування принципу акцесорності поруки у випадках припинення основного зобов’язання, заміни боржника або пропуску строків пред’явлення вимог кредитором до спадкоємців боржника. Окремо розглядаються наслідки недійсності основного зобов’язання для забезпечувальних правочинів, встановлені в ст. 548 ЦК України.

Визначено наукове поняття «принцип акцесорності поруки», згідно з яким між основним зобов’язанням та зобов’язанням, що виникло на його забезпечення (порукою), встановлюється певна правова залежність, а саме: правочин щодо забезпечення (порука) має юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов’язання. Обґрунтовано, що забезпечувальне зобов’язання не може існувати самостійно, а його правові наслідки залежать від дійсності або припинення основного договору.

Зроблено висновок про те, що наслідки пропуску кредитором строків пред’явлення вимоги до спадкоємців боржника свідчать про важливість своєчасного захисту його прав. Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, у разі пропуску кредитором таких строків основне зобов’язання припиняється, а разом із ним і порука, що узгоджується з принципом акцесорності. Висновки, зроблені в дослідженні, мають значення для вдосконалення судової практики та подальшого розвитку правового регулювання забезпечувальних зобов’язань.

Захист прав дитини у цивільному судочинстві через призму принципу забезпечення найкращих інтересів дитини

І. В. Міщук — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Дана наукова стаття присвячена аналізу механізмів захисту прав дитини у цивільному судочинстві через призму принципу забезпечення найкращих інтересів дитини. Автор досліджує теоретичні підходи до цього принципу та його застосування у судових процесах, що стосуються сімейних спорів, визначення місця проживання дитини, опіки та піклування. У роботі розглядається вплив міжнародних правових актів на національну судову практику, а також виділено позиції Верховного Суду та Європейського суду з прав людини щодо застосування поняття «найкращі інтереси дитини» у справах про визначення місця проживання дитини.

Особливу увагу автор приділяє ролі органів опіки та піклування, зазначаючи, що без їхньої участі неможливо ухвалити обґрунтоване рішення у справах, що стосуються прав дитини. Верховний Суд наголошує на важливості їхнього залучення до процесу, оскільки саме ці органи здійснюють комплексний аналіз умов проживання дитини, її соціального оточення, а також емоційного стану, що є важливим для визначення її найкращих інтересів. Нехтування участю органів опіки може призвести до ухвалення необґрунтованих рішень, що не відображають реальних потреб дитини, створюючи ризики для її благополуччя.

У статті також розглядається концепція спільної опіки, широко застосовувана в європейських країнах. Вона передбачає спільне прийняття рішень щодо виховання дитини та чергування її місця проживання між батьками. Автор аналізує переваги та ризики впровадження цієї моделі в Україні, наголошуючи на необхідності детального законодавчого врегулювання та розвитку механізмів співпраці між батьками для забезпечення стабільності в житті дитини. Окремо зазначено, що спільна опіка може стати ефективним інструментом захисту прав дитини, якщо забезпечена належна правова база.

У підсумку автор робить висновок, що ефективний захист прав дитини можливий лише за умови послідовного впровадження принципу її найкращих інтересів на всіх етапах судового процесу. Важливо, щоб зміни в судовій практиці були спрямовані на посилення захисту прав дітей і недопущення ситуацій, коли дитина стає заручником конфліктів між батьками, адже саме діти є однією з найбільш вразливих категорій суспільства.

Реабілітація та соціальна адаптація дітей війни: правові гарантії та механізми їх реалізації

Ц. В. Оганісян — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Реабілітація та соціальна адаптація дітей, які постраждали від війни, є важливим напрямом державної політики та правового регулювання. Військові дії в Україні спричинили масові порушення прав дитини, зокрема їхнього права на безпеку, житло, освіту та медичну допомогу. Державна політика у сфері захисту дітей війни потребує вдосконалення, зокрема щодо розширення правових механізмів реабілітації та соціальної інтеграції постраждалих дітей. Проаналізовано міжнародні та національні правові стандарти, що регулюють захист дітей, зокрема Конвенцію ООН про права дитини, Факультативний протокол щодо участі дітей у збройних конфліктах, Женевські конвенції та їхні Додаткові протоколи. Досліджено відповідність українського законодавства міжнародним стандартам у сфері соціального захисту дітей війни. Наголошується на необхідності визначення в законодавстві України статусу «дитини війни», що спростить процес отримання соціальної допомоги. Основна увага приділена психологічній, медичній та освітній реабілітації дітей. Розглянуто роль державних та громадських організацій у наданні психологічної підтримки, доступу до лікування та спеціалізованої допомоги. Висвітлено питання забезпечення дітей війни освітою, зокрема в аспекті онлайн-навчання, інклюзивної освіти та адаптаційних програм для внутрішньо переміщених осіб. Досліджено соціальну адаптацію дітей війни, ефективність державних програм соціального захисту, проблеми правового статусу дітей-сиріт і питання надання житла дітям, які втратили домівки через бойові дії. Висвітлено труднощі інтеграції дітей-переселенців у нові громади, зокрема дискримінацію, мовні та культурні бар’єри. На основі аналізу запропоновано заходи для вдосконалення законодавства щодо соціальної адаптації дітей війни, зокрема створення єдиного реєстру дітей, що постраждали від збройного конфлікту, розширення програм підтримки та посилення міжнародного співробітництва. Обґрунтовано необхідність комплексного підходу до вирішення проблеми, що включає ефективну взаємодію держави, міжнародних організацій та громадянського суспільства. Викладені пропозиції можуть бути використані при розробці законодавчих ініціатив у сфері захисту прав дітей війни.

Правові підходи до поняття держави як юридичної особи публічного права

В. Піддубна — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

В статті автором досліджуються правові підходи до поняття держави як юридичної особи. Автор досліджує доктринальні підходи до визначення правової природи держави в різні історичні періоди. Розглядаються питання правоздатності держави в романо-германській правовій системі. Так, у Франції державі як юридичній особі притаманні такі ознаки як: організаційна єдність (штат службовців); майнова відокремленість (державне майно); виступ в обігу від свого імені, цивільно-правова відповідальність (відшкодування шкоди і сплата судових витрат). В Німеччині держава відноситься до територіальної корпорації, яка має статус юридичної особи публічного права. Корпорації створюються в розпорядчому порядку, можуть видавати нормативні акти, мають членство. В статті проводиться аналіз теорії держави як юридичної особи в західноєвропейських країнах. В доктрині права Іспанії держава визнається спільнотою, яка на даній території самостійно і через органи створені її волею здійснює реалізацію власних інтересів, тобто є колективною особою міжнародного права і внутрішнього публічного права. В Іспанії як і в Україні держава не визнається юридичною особою. В ст.ст. 148, 149 КУ Іспанії йдеться про дію обмеженої концепції держави як державного апарату. В межах цієї обмеженої концепції яка відрізняється від концепції держави як соціального факту, держава постає як суб’єкт обов’язків і повноважень у внутрішній сфері, тобто обов’язків і повноважень які мають органи держави по відношенню до громадян і недержавних організацій. Такі повноваження і зобов’язання не належать первинно безпосередньо державі а останні належать органам державного управління і тому в Конституції Іспанії держава не розглядається як юридична особа. В статті автором досліджуються ознаки держави як юридичної особи публічного права. Державі, як суб’єкту цивільного права властиві риси колективного утворення, притаманні юридичній особі: організаційна єдність, майнова самостійність, наявність власного найменування, цивільна правосуб’єктність.

Правові вимоги до фізичної особи як засновника (учасника) господарського товариства

В. О. Романенко — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу правових вимог до фізичної особи як учасника (засновника) господарського товариства. Визначено загальні положення щодо можливості фізичних осіб бути учасниками таких товариств, а також окреслено обмеження, які можуть встановлюватися у законодавстві та установчих документах господарських товариств.

У статті обґрунтовано, що фізична особа може набути статус учасника господарського товариства за умови наявності необхідного обсягу цивільної дієздатності та виконання передбачених законодавством вимог щодо внесення вкладу в статутний капітал товариства. Проаналізовано питання участі неповнолітніх осіб, осіб з обмеженою цивільною дієздатністю та осіб, визнаних судом недієздатними, у господарських товариствах. Зазначено, що обмеження дієздатності не є підставою для втрати статусу учасника (засновника), проте така особа не може самостійно реалізовувати належній їй корпоративні права.

Досліджено вплив накладення санкцій на фізичну особу-учасника господарського товариства. З’ясовано, що санкція «блокування активів» не позбавляє фізичну особу статусу учасника (засновника) господарського товариства, однак обмежує її можливість розпоряджатися часткою у статутному капіталі та здійснювати корпоративні права. Встановлено, що фізична особа, щодо якої застосовано санкції, може натрапляти на труднощі у придбанні частки у статутному капіталі нового господарського товариства, оскільки блокування активів унеможливлює використання коштів та інших активів для здійснення відповідних розрахунків. Однак така особа може бути засновником товариства, якщо її внесок у статутний капітал здійснюється в межах дозволених активів або у пільговий період. Водночас санкція «стягнення в дохід держави активів» може призвести до втрати права власності на частку в господарському товаристві, що фактично позбавляє особу статусу його учасника.

Звернено увагу на питання участі у господарських товариствах фізичних осіб, визнаних безвісно відсутніми або зниклими безвісти за особливих обставин. Проаналізовано особливості здійснення корпоративних прав такими особами через опікунів над їхнім майном.

Обґрунтовано доцільність закріплення у законодавстві чітких вимог до фізичних осіб-учасників господарських товариств, а також уточнення механізмів реалізації корпоративних прав у випадку обмеження дієздатності чи застосування санкцій.

Різновиди суб’єктів використання прав на зображення людини в сфері охорони здоров’я: науково-правовий вимір

А. Ю. Тарасюк — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

В статті автором акцентовано увагу на актуальності дослідження питання суб’єктів використання прав на зображення людини в сфері охорони здоров’я. Відзначено, що у зв’язку з інтенсифікацією розвитку основних напрямів діджиталізації, цифровізації суспільного життя позитивних динамічних змін зазнає і сфера охорони здоров’я. Це актуалізує питання належного рівня реалізації прав та юридичних обов’язків учасників відповідних відносин, а особливо гостро постають питання належного рівня реалізації, охорони та захисту прав суб’єктів використання прав на зображення людини в сфері охорони здоров’я. Розуміння та вивчення різних концепцій, наукових поглядів відносно даного питання надасть змогу з’ясувати розуміння суб’єктів використання прав на зображення людини в сфері охорони здоров’я та їх види.

Визначено, що зображення людини в силу своєї специфіки відображається у відповідних правах, котрі можуть мати різні форми та способи свого подальшого використання. Тому доктринальна характеристика правового статусу суб’єктів використання прав на зображення людини є одним із важливих напрямів сучасної теорії та практики, що особливо актуальним є саме для сфери охорони здоров’я. У змісті роботи проведено аналіз наукових підходів вчених щодо розуміння та видів суб’єктів використання прав на зображення людини в сфері охорони здоров’я.

Зроблено висновок про те, що до суб’єктів, наділених правами на використання зображення людини в сфері охорони здоров’я належать: заклади охорони здоров’я та фізичні особи – підприємці, які здійснюють господарську діяльність з медичної практики; працівники суб’єктів господарської діяльності в сфері охорони здоров’я, які в силу своєї трудових обов’язків пов’язані з використанням зображення людини в сфері охорони здоров’я; пацієнти, тобто фізичні особи, які звернулися за медичною та/або реабілітаційною допомогою або медичною послугою та/або яким така допомога або послуга надається; особи (треті особи), які заінтересовані у використанні зображення особи в сфері охорони здоров’я (науковці, експерти, рекламодавці, маркетологи).

Участь органів опіки у справах про усиновлення: правові аспекти та практика

В. І. Цимбалюк — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу участі органів опіки та піклування у справах про усиновлення в Україні, їхній ролі у забезпеченні прав дітей та оцінці нормативно-правового регулювання цієї сфери. Розглянуто ключові положення Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу та Постанови Кабінету Міністрів України № 905, які визначають повноваження органів опіки та піклування.

Особливу увагу приділено висновку органу опіки, що є обов’язковим у справах про усиновлення. Проаналізовано юридичну природу цього висновку, його значення для суду, а також проблеми, які виникають у випадках, коли суд відходить від висновку. Акцент зроблено на необхідності розробки чітких критеріїв оцінки висновків органу опіки, щоб досягти балансу між їхньою обов’язковістю та правом суду ухвалювати самостійні рішення.

У статті розглянуто заінтересованість органів опіки в процесах усиновлення, підкреслено, що їх основною метою має бути захист прав дитини. Водночас наголошено, що діяльність органів опіки не повинна обмежуватися дотриманням формальних процедур, а має забезпечувати реальні інтереси дитини. Їхня функція охоплює не лише контроль за умовами усиновлення, але й захист прав дітей у соціальному, психологічному та правовому контекстах.

Окремо проаналізовано вплив міжнародних норм на процеси усиновлення. Зазначено, що нехтування міжнародними зобов’язаннями, зокрема положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може призводити до негативних наслідків. Наведено приклад рішення Європейського суду з прав людини, яке підкреслює важливість інтеграції міжнародних стандартів у національну правову систему.

У висновках зазначено, що ефективність діяльності органів опіки та піклування залишається актуальним питанням. Для покращення їх роботи необхідний системний перегляд підходів до організації діяльності, розробка нових механізмів контролю, посилення взаємодії із судами та громадськістю. Постійне вдосконалення цих процесів є запорукою забезпечення прав дітей і побудови більш ефективної правової системи.

Підстави та порядок припинення дії свідоцтва на торговельну марку за законодавством України

І. І. Шпуганич, Ю. Я. Самагальська — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У цій статті аналізуються правові підстави і порядок припинення дії свідоцтва на торговельну марку за законодавством України. Торговельна марка є одним із засобів індивідуалізації товарів і послуг, що забезпечує їх правову охорону та впізнаваність на ринку. У дослідженні висвітлено умови, за яких дія свідоцтва на торговельну марку може бути припинена, включаючи як позасудові процедури, так і судовий порядок припинення прав на торговельну марку.

Встановлено, що припинення дії свідоцтва в позасудовому порядку можливе у випадках добровільної відмови власника від прав на торговельну марку, закінчення строку дії свідоцтва та несплати збору за його продовження. Судове припинення дії свідоцтва передбачає визнання торговельної марки загальновживаним позначенням, її здатність вводити споживачів в оману або невикористання знака протягом безперервного п’ятирічного періоду без поважних на те причин. Остання підстава є однією з найбільш поширених у судовій практиці та може слугувати інструментом очищення ринку від невикористовуваних знаків, а також забезпечення добросовісної реєстрації знаків з метою їх реального використання.

Проаналізовано особливості застосування законодавства України в контексті Угоди про асоціацію з ЄС, що передбачає гармонізацію норм щодо торговельних марок. Особлива увага приділена судовій практиці щодо припинення дії свідоцтв на торговельні марки, зокрема щодо тлумачення строку невикористання та його впливу на нових власників знака після передачі прав.

Досліджено ключові проблеми правозастосування, включаючи питання доказової бази під час судового розгляду, роль Національного органу інтелектуальної власності у процесі припинення дії свідоцтва на торговельну марку та підстави для залучення державних органів до вирішення таких спорів. Обґрунтовано необхідність удосконалення національного законодавства з метою забезпечення ефективного контролю за використанням торговельних марок та запобігання їх недобросовісній реєстрації без мети використання у цивільному обороті.

Запропоновано вдосконалити підходи до визначення поважних причин невикористання торговельної марки, розширити механізми запобігання її перетворенню в загальновживане позначення та закріпити чіткі критерії оцінки доведеності факту невикористання знака. Автори підкреслюють важливість ефективного застосування правових механізмів для забезпечення стабільності ринку та захисту прав власників свідоцтва на торговельні марки.

Методологічна парадигма конституційно-правової відповідальності у фокусі системного та синергетичного аналізу

Н. М. Батанова — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Сформульовано методологічні засади конституційно-правової відповідальності, що базуються на системному та синергетичному підходах. Завдяки комбінації цих методів наповнюється змістом синергетична парадигма конституційно-правової відповідальності та в цілому сучасного конституціоналізму.

Так, значення методу системного аналізу у контексті проведеного дослідження полягає у тому, що логічним центром дослідження стають закономірності розвитку конституційно-правової відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності та самодостатнього і цілісного інституту конституційного права, іманентної ознаки дієвої та самодостатньої системи захисту конституційного ладу, сучасного конституціоналізму в цілому та складових його системи.

У свою чергу, якщо підійти до характеристики конституційно-правової відповідальності з методологічних позицій, які розроблені у синергетиці, вона розкриє досліднику нові сторони та аспекти: синергетика має справи, як правило, з процесами та феноменами, де ціле (у нашому випадку, наприклад, конституційно-правова відповідальність як самостійний вид юридичної відповідальності, вид конституційно-правових відносин, елемент механізму правового захисту Конституції, форма вирішення конституційного конфлікту) володіє властивостями, яких немає у жодної з частин, але частини (принципи, підстави, санкції, суб’єкти, функції, наслідки) відображають якості цілого. Зроблено висновок, що застосування методу системного аналізу та обумовлене ним в умовах сьогодення синергетичне дослідження конституційно-правовій відповідальності дозволяє виробити більш точний методологічний підхід до нормативно-правового регулювання цього виду юридичної відповідальності не тільки з точки зору природи, характеру, функцій цього явища, але й точки зору сучасних процесів становлення конституціоналізму та розвитку демократичної державності в Україні.

Штучний інтелект у правосудді: конституційно-правовий аспект

І. М. Берназюк — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено конституційно-правовий аспект запровадження штучного інтелекту у систему правосуддя України. Здійснено аналіз ключових принципів правосуддя, які можуть зазнати змін у зв’язку з використанням автоматизованих технологій. Автором, на підставі аналізу існуючих наукових підходів до розуміння значення та ролі штучного інтелекту у сфері правосуддя, визначено потенційні перспективи запровадження штучного інтелекту в систему правосуддя.

Окрема увага в статті приділяється аналізу досвіду окремих зарубіжних держав у сфері використання штучного інтелекту в правосудді та його відповідність фундаментальним правовим засадам. Розглянуто міжнародні етичні стандарти та правові механізми, що забезпечують прозорість і підзвітність алгоритмів у судових процесах. На підставі цього автором зроблено висновок про можливі напрямки його врахування в Україні.

У статті обґрунтовано необхідність розробки пропозицій щодо внесення змін та доповнень до Конституції України в частині правосуддя у зв’язку із запровадженням технологій штучного інтелекту в цю сферу. Зокрема, аргументовано, що така необхідність обумовлена потребою врегулювання використання штучного інтелекту в судочинстві таким чином, щоб забезпечити баланс між технологічним прогресом і фундаментальними принципами правосуддя, а також щоб запобігти порушенням прав людини через непрозорість та алгоритмічні упередження.

Автором розроблено конкретні пропозиції щодо внесення змін до Конституції України, які б визначили допустимі межі та фундаментальні принципи використання штучного інтелекту в правосудді. Окрім цього, обґрунтовано необхідність створення національного механізму контролю за впровадженням ШІ, включно з незалежним наглядовим органом. Зокрема, розглядається можливість закріплення в Основному Законі України принципу людського контролю над алгоритмічними рішеннями штучного інтелекту, обов’язкової прозорості та пояснюваності використовуваних системами штучного інтелекту рішень. Запропоновано також впровадження обов’язкових аудитів алгоритмів та механізмів захисту від дискримінаційних рішень у судовій системі. Зазначено про необхідність визначення гарантій для громадян щодо перегляду судових рішень, ухвалених із залученням відповідних технологій.

Конституційно-правова основа організації місцевого самоврядування в Португалії

Я. О. Бондаренко — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Україна перебуває в активній фазі переговорного процесу з Європейською Комісією щодо членства нашої держави в Європейському Союзі. Напрацьовуються Дорожні карти, триває дискусія. Однією із частин переговорної рамки є положення щодо територіальної організації влади, регіонального і місцевого самоврядування.

Побудова національної моделі місцевого самоврядування відповідно до стандартів Європейської хартії місцевого самоврядування є одним із основних завдань нашої держави. І відповідний процес буде неповним без аналізу і досліджень муніципальної влади у зарубіжних країнах. При цьому доцільним і корисним видаються дослідження країн, яким не приділялося багато уваги у вітчизняній муніципальній науці. В цілому, сучасний розвиток вітчизняної муніципальної влади обумовлює дослідження і вивчення практик організації місцевої влади зарубіжних держав.

З урахуванням загальноприйнятої класифікації муніципальних систем на англо-саксонську, континентальну і іберійську, остання не має комплексних і глибоких досліджень. При цьому розповсюдженою є думка, що така муніципальна система існує саме в Іспанії і Португалії. Тому одним із завдань цієї статті є вивчення конституційної-правової основи місцевого самоврядування в Португалії.

Отже, в статті наведено аналіз розділів і статей, які регулюють місцеве і регіональне самоврядування в Португалії. Зокрема, зазначається про більш ніж 40 статей. Отже, португальська Конституція доволі детально і повно передбачає відповідні інститути. Особливістю територіальної організації публічної влади в Португалії є функціонування самоврядування на материковій частині і в автономних регіонах, а саме на Азорських островах і Мадейрі. Крім того, цікавим вбачається практика функціонування міжмуніципальних одиниць та асоціації муніципалітетів/парафій для певних цілей. Таким чином, держава заповнює певний вакуум управління на регіональному рівні. В цьому контексті цікавим видається ще один факт – закріплення в Конституції адміністративних регіонів, водночас їх фактична відсутність за наслідками референдуму. Таким чином, і виник певний вакуум регіонального самоврядування і управління. В свою чергу, особливості управління на Азорських островах і Мадейрі засвідчують ознаки іберійської моделі місцевого самоврядування. Статусу і повноваження Представника Республіки це підтверджують.

Недоліки Хартії Європейського Союзу про основоположні права та необхідність доповнення новими правами і свободами: теоретичний аналіз

Т. М. Заворотченко — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено основні недоліки Хартії Європейського Союзу про основоположні права. Доведено питання щодо необхідності доповнення Хартії новими правами і свободами. Актуальність цієї теми обґрунтовується завдяки діяльності міжнародних утворень, а саме Ради Європи та Європейського Союзу. Зауважено, що у європейському просторі основоположні права людини зазнали суттєвого розвитку як щодо їх комплексу, так і стосовно змістовного наповнення та урізноманітнення окремих прав і свобод. Наголошено на тому, що Хартія створює не рівні умови між всіма закріпленими та гарантованими можливостями людини й громадянина. Зазначено, що одним з варіантів внесення змін і доповнень до тексту Хартії є її безпосередня, повна інтеграція у змінені редакції установчих договорів Європейського Союзу. Акцентовано увагу на тому, що в даний час Хартія розглядається державами-членами як більший та прогресивний каталог основних прав людини, ніж Європейський суд з прав людини Ради Європи, який враховуючи свою фундаментальну значимість, є все ж таки тільки визнаним «мінімумом стандартів» для Європейського Союзу. Підкреслено, що розповсюдження юридичної сили Хартії на нашу країну має бути обумовлено тим, що вона має стати повноцінним учасником Європейської політики добросусідства, що у свою чергу підключить до цього специфічного напряму взаємодії інші держави. Висвітлено положення про те, що визнаючи в цілому значення Хартії в міжнародно-правовій системі захисту прав і основних свобод людини та її місце в ієрархії джерел права Європейського Союзу, можемо одночасно приймати належним чином до уваги особливості національного законодавства та національної практики і, відповідно, вживати належного в аспекті застосування положень документа заходів. За результатами здійсненого дослідження зроблено висновки щодо значення та перспектив Хартії для України, а саме йдеться про обов’язковість дотримання Хартії державами-партнерами Європейського Союзу. Надано висновок про те, що в перспективі Хартія про основні права, прийнята від імені всіх держав-членів Європейського Союзу, може стати для України тим регіональним правотворчим актом, вдало доповнюючим новим змістом поняття «національні цінності», які як об’єкти національної безпеки держав-членів Європейського Союзу і як належна їм у сукупності духовна, інтелектуальна і матеріальна власність, можливо, будуть включені до відповідних нормативних правових актів України.

Зміст права на доступ до інформації в сучасному інформаційному суспільстві

Х. І. Кметик-Подубінська — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу змісту права на доступ до інформації в сучасному інформаційному суспільстві.

Визначено ключові елементи змісту права на доступ до інформації у вигляді позитивного обов’язку державних органів публікувати інформацію щодо їх діяльності, політики та бюджетів, а також їх обов’язку відповідати на запити щодо інформації та документів від представників громадськості. Автором наголошено на тому, що забезпечення права на доступ до інформації дозволяє забезпечити краще розуміння того, як функціонують владні структури, а також на основі одержаної інформації оцінити рівень ефективності їх роботи, зробити висновок в цілому про стан дотримання інформаційних прав людини і громадянина в суспільстві.

Прослідковано два важливі аспекти доступу до інформації, що полягають у праві суб’єктів інформаційних відносин бути поінформованими та кореспондуючому йому обов’язку відповідних суб’єктів інформувати.

На основі аналізу доктринальних джерел автором прослідковано розуміння змісту інформаційної діяльності та різноманіття її видів у сучасному інформаційному суспільстві.

Констатовано, що в умовах демократії право на доступ до інформації базується на засадничій ідеї відкритості та доступності інформації, що створює широкі можливості для формування і налагодження соціального діалогу.

У статті з’ясовано існування тісного взаємозв’язку права на доступ до інформації з правом на захист персональних даних та іншими правами людини і громадянина, зокрема правом на свободу думки, слова, вираження поглядів.

Автором розглянуто змістовні межі права на доступ до інформації, закріплені на найвищому законодавчому рівні і викладені в правових позиціях Конституційного Суду України.

Зроблено висновок про важливість розуміння змісту права на доступ до інформації, оскільки необхідність його розширення є центром сучасних викликів інформаційного суспільства. Водночас, доступ до інформації може бути обмежений різними елементами, але ці важелі існують для того, щоб не порушувати інші права, не створювати конфліктів інтересів або загрози національній безпеці.

Теоретичні та практичні аспекти вдосконалення юридичних конструкцій

О. О. Кулініч — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена теоретичним і практичним аспектам удосконалення юридичних конструкцій як важливого елемента правової системи. Досліджено поняття та класифікацію юридичних конструкцій, їхню роль у правотворчості та правозастосуванні. Окрему увагу приділено аналізу проблем, пов’язаних із недосконалістю юридичних конструкцій у чинному законодавстві України, зокрема їхньої неузгодженості, термінологічних суперечностей та складності правового регулювання. Проаналізовано міжнародний досвід використання юридичних конструкцій у різних правових системах. Визначено ключові напрями їхнього вдосконалення, включаючи гармонізацію з європейськими стандартами, цифровізацію правових норм та розробку уніфікованих правових категорій. Автор аналізує природу, сутність та класифікацію юридичних конструкцій, розглядає їхні основні функції та значення у правотворчості й правозастосуванні. Окрему увагу приділено проблемам, які виникають через недосконалість правових конструкцій, таким як правова невизначеність, нормативна колізійність, суперечливість та складність тлумачення правових норм. У дослідженні розглядаються основні методологічні підходи до формування юридичних конструкцій, включаючи формально-логічний, порівняльно-правовий, системно-структурний та інші методи. Аналізуються сучасні тенденції вдосконалення юридичних конструкцій, зокрема їх адаптація до цифрових технологій, міжнародної гармонізації законодавства та забезпечення правової визначеності в умовах правових реформ.

Практичний аспект статті полягає в дослідженні конкретних прикладів успішного вдосконалення юридичних конструкцій у різних галузях права, включаючи цивільне, адміністративне, кримінальне та господарське право. Наведено пропозиції щодо покращення законодавчої техніки та правозастосовної практики шляхом удосконалення юридичних конструкцій, що сприятиме підвищенню ефективності правового регулювання та забезпеченню стабільності правової системи.

Поняття та механізми реалізації виключної компетенції місцевих рад

І. Л. Литвиненко — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

В статті розкривається поняття виключної компетенції місцевих рад як сукупності предметів відання (сфер та об’єктів місцевого життя), які знаходяться під впливом місцевих рад, а також прав і обов’язків (повноважень), наданих їм для здійснення завдань місцевого самоврядування, які визначені Конституцією і законами України, рішення щодо яких можуть бути прийняті лише на пленарному засіданні відповідної ради.

Проведено розмежування питань місцевого значення та повноважень як елементів компетенції місцевих рад. Наголошено, що повноваження є частиною їх компетенції, що в свою чергу, вимагає внесення змін до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та формулювання назви Глави 1 Розділу 2 закону як «Компетенція сільських, селищних, міських рад», а, відповідно ст. 26 цього закону як «Виключні повноваження сільських, селищних, міських рад».

З огляду на великий обсяг повноважень, викладених в ст. 26 закону обґрунтована доцільність їх класифікації на певні групи, зокрема, повноваження в сфері власної організації робот ради, формування її органів та здійснення контролю за діяльністю виконавчих органів ради та голови; повноваження щодо реалізації форм безпосередньої демократії у місцевому самоврядуванні; повноваження щодо безпосереднього вирішення питань, віднесених до відання місцевого самоврядування.

Окреслені основні напрями вдосконалення механізмів реалізації виключної компетенції місцевих рад. Зокрема, щодо вдосконалення договірного механізму взаємодії органів місцевих рад з підприємствами, установами та організаціями, які не перебувають у комунальній формі власності; посилення контролю за постійними комісіями ради, як суб’єктів, які готують і подають проекти рішень ради; контролю за виконанням рішень ради тощо. Виокремлені заходи з покращення матеріально-фінансової основи реалізації виключної компетенції місцевих рад.

Наголошено на тому, що на ефективну реалізацію виключної компетенції місцевої ради значний вплив справляє інститут конституційно-правової відповідальності цих рад, зокрема, шляхом дострокового припинення їх повноважень у встановленому законом порядку, що, в свою чергу, потребує прийняття закону про місцеві референдуми та його наступна реалізація в умовах завершення війни і скасування воєнного стану.

Правовий статус депутатів місцевих рад, повноваження яких передані військовим адміністраціям: проблеми тлумачення та правозастосування

Д. М. Майстро, Р. М. Максакова — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

В статті привертається увага до проблеми тлумачення і правозастосування правових норм щодо статусу депутатів обласних та районних рад, в результаті застосування до цих рад норм Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в частині встановлених Законом повноважень парламенту приймати рішення про передачу повноважень обласних та районних рад відповідним військовим адміністраціям. В процесі правозастосування вказаних положень між виборцями, військовими адміністраціями, НАЗК (з одного боку) і депутатами обласних та районних рад (з іншого боку), - стали виникати конфлікти. Перші вимагали від депутатів виконання частини обов’язків щодо здійснення депутатами повноважень в межах виборчого округу, а також обов’язків щодо декларування перед НАЗК; а другі (депутати місцевих рад) - розділились в розумінні обсягу і змісту свого зміненого статусу на два “табори” погоджених з позицією перших і непогоджених з цією позицією. На підставі проведеного аналізу норм чинного законодавства, думок науковців, а також враховуючи зміст роз’яснень (щодо обсягу повноважень депутатів таких рад) які були надані Запорізькою обласною військовою адміністрацією та Комітетом Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, - автори статті дійшли висновку: депутати обласних та районних рад, повноваження яких передані військовим адміністраціям, не втрачають свій статус депутатів відповідних рад. Але на період виконання повноважень ради відповідними воєнними адміністраціями їх повноваження для частини депутатів (що працювали в раді на громадських засадах) — тимчасово призупиняються повністю, а для частини депутатів (що працювала в раді на постійній основі і залишаються працювати вже під керівництвом військової адміністрації) — мають обмежений характер і визначаються розпорядженнями відповідних воєнних адміністрацій. В аспекті вирішення цього питання автори пропонують 1) повернути Верховній Раді України повноваження здійснювати офіційне тлумачення законів, 2) провести роботу над юридичними конструкціями правових норм щодо змісту і особливостей правового статусу депутатів обласних та районних рад, повноваження яких були передані військовим адміністраціям.

Легітимність обмеження конституційних прав та свобод громадян та їх захист у суді

Л. В. Мелех, Б. В. Мелех — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено актуальній на сьогодні проблемі захисту конституційних прав громадян та свобод у суді та їх легітимному обмеженню. Сутність обмежень фундаментальних прав людини полягає в забезпеченні легітимного втручання держави у приватну автономію індивіда із метою забезпечення загального блага. Принцип верховенства права визначає те, що фундаментальні права можуть бути обмежені обґрунтовано, тільки на правових засадах з дотриманням вимог принципу пропорційності. Зазначимо і те, що лише законами України визначається правовий режим воєнного та надзвичайного стану, права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод; основні обов’язки громадянина. Саме тому і будь-які обмеження прав та свобод людини і громадянина мають бути легітимні, а також встановлені відповідно до вимог законодавства України.

Актуальність проблематики також визначена тим фактом, що важлива роль у дотриманні прав та свобод людини і громадянина при вирішенні складних завдань суспільного та державного характеру. У аспекті неможливості обмеження прав і свобод людини має застосовуватися тільки із дотримання балансу при обмеженні прав і свобод в демократичному суспільстві. Не обмеження прав і свобод людини може призвести до завдання істотної шкоди цій меті; обмеження прав і свобод людини має слугувати легітимній меті; шкода, що може бути завдана не обмеженням прав і свобод людини, вагоміша за шкоду, завдану таким обмеженням. У статті обґрунтовується і те, що при наявності всіх трьох складових можна заявити, що підстави обмеження прав і свобод людини є правомірними. З вказаного констатуємо, що Конституція України містять норми з приводу необхідності легітимної мети для застосування таких обмежень, однак немає закріплення зазначеного в нормативному порядку.

Еволюція ідеї поділу влади в українській політико-правовій думці в Галичині у міжвоєнний період (1918–1939 рр.)

А. І. Мельник — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу формування та розвитку фундаментальних принципів поділу влади в теоретичних концепціях представників української політико-правової думки. Наголошено, що на початку ХХ століття період бездержавного існування ознаменувався піднесенням національної свідомості українців, зростанням їх активності у політико-правовій думці з чітко вираженими прагненнями до політичної боротьби за відновлення української державності. Підкреслено, що намагання реалізувати теоретичний досвід проблем взаємовідносин владних структур припадають на період національно-визвольної боротьби, коли будівництво української держави перейшло в реальну площину.

Висвітлено еволюцію концепцій поділу влади в українській політико-правовій думці міжвоєнного періоду в Галичині. Проаналізовано погляди її знакових представників на побудову та організацію оптимальної моделі державної влади, праці яких складають основу представленого дослідження. Констатовано, що на формування тих чи інших науково-теоретичних ідей значний вплив мали менталітет, пануючі в суспільстві цінності, розвиток принципів конституціоналізму, демократії, верховенства права та законності, а також конкретні історичні умови, які склалися в галицькому суспільстві у міжвоєнний період. Акцентовано увагу, що класичних принципів поділу влади, які сформували представниками української політико-правової думки націонал-демократичного спрямування, не сприймали інтелектуали, розчаровані результатами та наслідками визвольних змагань – консерватори та націоналісти. Їх світоглядні парадигми кардинально відрізнялися від державно-правових поглядів націонал-демократів, які домінували в українському суспільно-політичному житті. Консерватори найсприятливішою формою державного правління в Україні вважали монархічну державу, а представники націонал-самостійницької ідеології відстоювали державницьку концепцію націократії.

Перші повоєнні вибори в Україні: переваги машин самообслуговування

М. В. Монастирський — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена актуальній проблемі гарантування виборчих прав українських біженців на перших повоєнних виборах в Україні. Актуальність проблеми підкреслюється тим, що державний орган адміністрування виборами в Україні – Центральна виборча комісія створила спеціальну робочу групу для розв’язання цієї проблеми. Викликом державній системі гарантування виборчих прав громадян України стала еміграція в наслідок цієї війни. Існуюча мережа виборчих дільниць за кордоном не відповідає сучасному розселенню Українського народу; зокрема, в країнах Європейської Унії. На часі питання впровадження нових процедур голосування для гарантування виборчих прав українців за кордоном. Серед найбільш обговорюваних в Україні: поштове голосування, голосування через інтернет, голосування на додаткових виборчих дільницях.

Предметом дослідження обрано голосування на додаткових виборчих дільницях, або так зване «розширене особисте голосування». Визначено, що це такій спосіб видачі бюлетенів у день голосування на виборчій дільниці закордонного виборчого округу, коли виборець отримує бюлетень за межами приміщень Міністерства закордонних справ України. Доведено, що для отримання виборцем бюлетеня на додаткових виборчих дільницях не обов’язкова попередня реєстрація через Державний реєстр виборців. Обґрунтовано, що додаткові виборчі дільниці, скоріш за все, будуть розміщені в приміщеннях Міністерства національної єдності України.

З’ясовано, що будь-яка можлива кількість додаткових виборчих дільниць в країнах найбільшого розміщення українських біженців: Німеччині, Польщі, Чехії – однаково буде значно меншою за необхідну норму. Додаткові виборчі дільниці необхідні, але недостатні для гарантування виборчих прав громадян України за кордоном.

Запропоновано до обговорення варіант машинної видачі бюлетенів для облаштування зон самообслуговування виборців на додаткових виборчих дільницях. Зазначена головна перевага використання машин самообслуговування над ручною працею виборчих комісій – понад нормальна швидкість обслуговування виборців і опрацювання бюлетенів. Впровадження машинних зон самообслуговування на додаткових виборчих дільницях є достатньою для гарантування виборчих прав українців за кордоном на перших повоєнних виборах.

Подолання правового формалізму та захист конституціоналізму Словацької Республіки

Й. Ондрова, М. Ураднік — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Вказується, конституційні принципи вважаються основними, оскільки вони становлять протилежну складову між правовою державою та іншим державним устроєм. Проте було б наївно думати і покладатися на реальність, що для подальшого «життя» правової держави достатньо лише створення основних засад. Тому необхідно впроваджувати принципи правової держави в повсякденну діяльність органів публічної влади щодо прийняття рішень і водночас максимально забезпечити їх захист, відмовляючись від виняткових повноважень законодавця.

Жодна з сучасних конституцій не є ціннісно нейтральною, з іншого боку, вони базуються на відносно складній системі цінностей, які цінуються та поважаються державою та гарантують їх захист за допомогою органів публічної влади. Проте захист найбільш фундаментальних цінностей є важливим, і він має бути максимальним, але не може перешкоджати суворому дотриманню правових норм. Захист демократичного суспільства і правової держави вимагає відмови від претензійного правового формалізму і граматичного догматизму. Головним джерелом будь-якої процедури має стати мета правової норми в контексті захисту основних принципів правової держави. Щодо цього, відмова від правового формалізму була очевидною у Словацькій Республіці, коли Конституційний суд Словацької Республіки оголосив, що конституційний акт не відповідає інтересам захисту конституційності. Прийняте суддею рішення обґрунтовувалося посиланням на суттєвий наріжний камінь створеної конституції та необхідністю віддати перевагу матеріально-правовому стану замість юридично формального стану. Тому Конституційний суд Словацької Республіки як незалежний охоронець конституційності може застосувати свої повноваження у випадках особливого посягання. Таким чином, Конституційний суд проголосив би захист фундаментальної основи Конституції, так званого ядра Конституції, навіть у випадках, коли їхні повноваження не були б чітко проголошені правовими нормами, зрештою, якщо вони повинні досліджувати відповідність конституційних законів Конституції. Таким крайнім порушенням так званої матеріальної спрямованості Конституції можна вважати інтенсивні, відповідно поступові зміни характеру Словацької Республіки та її відхід від демократичної та правової держави.

Конституційне право громадян на заміну військової служби альтернативною (невійськовою) службою: актуальні проблеми реалізації

М. В. Бєлова, І. С. Пирога, В. І. Фрідманська — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Альтернативна (невійськова) служба є важливим правом, що забезпечує реалізацію свободи совісті та віросповідання. В Україні це питання регулюється національним законодавством, яке визначає порядок проходження альтернативної служби для громадян, чиї релігійні або інші переконання не дозволяють їм брати участь у військових діях. Однак, попри наявність правових норм, реалізація цього права в Україні має певні труднощі та недоліки.

З перших хвилин повномасштабної війни росії проти України священники та віруючі різних конфесій жертовно служать у тилу, допомагаючи як Збройним Силам України та територіальній обороні, так і сотням тисяч переселенців, мирним мешканцям у прифронтових містах, які потребують негайної евакуації, та тим, хто залишився в містах і селищах України, незважаючи на постійні обстріли.

Ця важлива гуманітарна робота не повинна зупинитися через мобілізацію ключових осіб у цьому процесі – керівників і служителів церков і релігійних організацій. А також тих віруючих, які згідно своїх релігійних переконань не можуть захищати Україну зі зброєю у руках, але готові відчайдушно працювати на перемогу як волонтери.

Право на альтернативну службу є важливим аспектом забезпечення свободи совісті та віросповідання. У багатьох країнах воно закріплене на конституційному рівні, однак механізми його реалізації можуть значно відрізнятися. Міжнародні організації відіграють ключову роль у захисті цього права, сприяючи гармонізації національних законодавств із міжнародними стандартами та запровадженню ефективних механізмів його реалізації.

У статті досліджуються питання захисту права на альтернативну (невійськову) службу міжнародними організаціями. Аналізуються правові акти, рішення міжнародних судів та практика міжнародних організацій у цій сфері. Особлива увага приділяється ролі ООН, Ради Європи, Європейського суду з прав людини, діяльності незалежної правозахисної організації Міжнародна Амністія та інших міжнародних інституцій у забезпеченні дотримання цього права. Також розглядається вплив громадських організацій та механізми моніторингу виконання міжнародних стандартів.

Методологія правового дослідження основ конституційного права народу у здійсненні правосуддя через інститут присяжних в Україні

О. Є. Ференець — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проведено аналіз наукових досліджень у сфері конституційного права народу на участь у здійсненні правосуддя з метою розкриття методологічних засад досліджень у цій галузі. Використання різних методів дозволяє науковцям усувати теоретичні прогалини, уточнювати ключові поняття та загалом удосконалювати теорію конституційного права народу на участь у правосудді. При дослідженні методології наукових робіт у цій сфері встановлено, що реалізація конституційного права народу на участь у правосудді залишається однією з найбільш проблемних у правозастосовній практиці та потребує подальшого глибокого аналізу. Проаналізовано підходи, представлені в науковій літературі щодо методології сучасного конституційного права. Виявлено, що поєднання методологічних принципів із науковими методами відіграє ключову роль у дослідженні як окремих правових явищ, так і функціонування конституційних інститутів в Україні.

Наголошено, що у вітчизняній науці сформувалася стабільна система методів, які застосовуються для дослідження конституційного права народу на участь у правосудді. Зокрема, використовуються філософсько-світоглядні засади (онтологія, гносеологія, аксіологія), загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Обґрунтовано, що до основних методів дослідження конституційно-правового регулювання права народу на правосуддя належать: загальнонаукові методи – системний, діалектичний, структурно-функціональний; спеціально-юридичні методи – формально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-правовий; соціологічні та емпіричні методи – соціологічний, статистичний, антропологічний, що дають змогу дослідити рівень правосвідомості громадян, ефективність функціонування суду присяжних та суспільне ставлення до нього.

На основі проведеного аналізу сформульовано низку висновків. Методологія дослідження конституційного права відзначається багатомірністю цього правового явища, його зв’язком із політичними процесами та необхідністю міждисциплінарного підходу. Поєднання загальнонаукових, спеціально-правових та соціологічних методів дозволяє сформувати цілісне уявлення про механізми реалізації конституційних норм, зокрема щодо функціонування суду присяжних в Україні.

Роль феноменології муніципалізму в становленні концепту «конституційна людина»

Р. М. Хван — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена визначенню місця і ролі феноменології муніципалізму в становленні концепту «конституційна людина».

Зазначається, що формування феноменології «конституційна людина» виступає не тільки важливою ознакою ідентифікації концепції, концепту, макротенденції, феноменології демократичної правової державності у її широкому та вузькому розумінні в контекстуалізації усвідомлення, розуміння, формалізації та реалізації її телеологічної домінанти, а й свідоцтвом її сутнісного, ціннісного та праксеологічного розвитку і вдосконалення.

Пропонується, враховуючи авторські доктринальні наробки, під феноменологією «конституційна людина» розуміти: а) особливу системно-комплексну форму правового статусу, б) що визначає людину як реального носія системного комплексу конституційних прав, свобод і обов’язків, в) які напряму реалізуються на локальному рівні соціуму, в умовах місцевого самоврядування, в межах територіальної громади, в філософському стані повсякденності, г) через самостійну діяльність людини, її груп та асоціацій, г’) за допомогою органів публічної державної та публічної самоврядної влади, що забезпечують належні, оптимальні та ефективні заходи охорони, захисту, гарантування реалізації такого статусу, що передбачений конституцією держави та її міжнародно-правовими зобов’язаннями.

Аргументується, що формування феноменології «конституційна людина» відбувається на стику національного конституційного та національного муніципального права, що обумовлено стратегічними настановами муніципалізму, який виступає повсякденною ідеологічно-ціннісною, соціально-нормативною та гуманістично-гуманітарною основою існування людини, її груп та асоціацій в умовах місцевого самоврядування, в межах територіальної громади та в філософському стані повсякденності, – тобто, в тих умовах, в яких людина здійснює свій життєвий цикл.

Констатовано, що в основі процесів формування феноменології «конституційна людина» лежить конституційно-правовий статус людини, який реалізується на локальному рівні соціуму в умовах місцевого самоврядування та в межах територіальної громади, що об’єктивно робить муніципалізм первинним, іманентним і визначальним фактором у зазначених процесах.

Доведено, що феноменологія «конституційна людина» передбачає не тільки володіння людиною, її групами та асоціаціями конституційно-правовим статусом у всьому його різноманітті наявності, багаторівневості реалізації та багатовимірюванні прояву, а й формування, існування, функціонування, розвиток та вдосконалення системного комплексу організаційних та організаційно-правових механізмів щодо реалізації такого статусу, а також публічно-правових засобів його захисту, охорони і гарантування.

Міжнародні фінансові організації як учасники правотворчої діяльності в Україні

В. А. Шатіло — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена визначенню особливостей участі міжнародних фінансових організацій у правотворчій діяльності України.

Зазначено, що правотворча діяльність є особливим видом діяльності, у якому можуть приймати участь різноманітні міжнародні організації, одним із видів яких є міжнародні фінансові організації. Участь міжнародних фінансових організацій в правотворчій діяльності України здійснюється в межах їх компетенції відповідно до установчих документів. Зауважено, що сучасна практика міжнародних фінансових організацій свідчить про те, що функції, якими вони наділяються під час створення, у процесі модифікації міжнародного правопорядку та з появою нових глобальних загроз поступово змінюються, і організації отримують нові повноваження, перед ними висуваються нові завдання. Тому на сучасному етапі активного розвитку міжнародних фінансових організацій акти останніх не лише здійснюють регулюючу функцію міждержавних відносин фінансового характеру, а й впливають на створення фінансових норм у національних системах права країн-членів. Виокремлено та розкрито особливості участі основних міжнародних фінансових організацій у сфері правотворчої діяльності України.

Констатовано, що співробітництво суб’єктів правотворчої діяльності з міжнародними фінансовими організаціями є дієвим інструментом ефективного правотворчого процесу в Україні. Впровадження в національне законодавство рекомендацій міжнародних фінансових організацій сприяє проведенню реформ та прийняттю необхідних нормативно-правових актів. Формами участі міжнародних фінансових організацій в правотворчій діяльності в Україні можуть бути як безпосередня (проведення консультацій, надання експертних висновків щодо законопроєктів або чинних законів), так і опосередкована (надання фінансової допомоги для прийняття необхідних нормативно-правових актів). Завдяки рекомендаціям міжнародних фінансових організацій було прийнято значну кількість нормативно-правових актів у сфері фінансів та різних галузях законодавства. Тому міжнародні фінансові організації є важливим чинником ефективної правотворчої діяльності в Україні.

Стандарти вирішення виборчих спорів у практиці національних судів та ЄСПЛ

В. А. Шевчук — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Вказується, демократичне суспільство фундаментально спирається на виборчий процес, який відображає волевиявлення громадян та забезпечує легітимність владних інституцій. Демократичні принципи становлять основу сучасної правової держави, причому їх дотримання залежить не тільки від належної організації виборів, але й від ефективних механізмів розв’язання виборчих спорів. У світлі цього, актуальним і значущим завданням сьогодення є дослідження систем захисту виборчих прав як на внутрішньодержавному, так і на міжнародному рівнях. Зауважено, ключовою серед міжнародних інституцій, яка відіграє вирішальну роль у контролі за дотриманням демократичних стандартів та захисті права на вільні вибори, беззаперечно є Європейський суд з прав людини.

У межах цієї статті було проаналізовано практику вирішення виборчих спорів як національними судами так і Європейським судом з прав людини. Основну увагу було зосереджено на судовому контролі, як механізмі, що призначений для захисту демократичних прав та свобод громадян. У межах здійсненого дослідження було проаналізовано стандарти, що впливають на вирішення виборчих спорів та подальше відновлення порушеного права. Додатково відзначимо, що у статті було розглянуто судові рішення як національні так і Європейського суду з прав людини, зокрема «Намат Алієв проти Азербайджану, «Скордіно проти Італії» «Ібрагім та інші проти Об’єднаного Королівства», тощо. Відзначимо, що ці справи демонструють позицію ЄСПЛ щодо вирішення спору по суті та стандарт, яким слід керуватись для його розв’язання. Крім того, дослідження також враховує актуальні позиції Верховного Суду. В ході написання статті, нами було викреслено недоліки національного правозастосування та подальші його точки розвитку. Крім того, з метою приведення національних стандартів вирішення виборчих спорів до Європейських, нами було наголошено на необхідності гармонізації виборчого законодавства, зокрема у частині вирішення виборчих спорів, у відповідності до позиції Європейського суду з прав людини.

Еволюція інституту відкриття матеріалів кримінального провадження в контексті забезпечення права на захист

О. Р. Балацька, Г. П. Нижник — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено еволюцію нормативно-правового регулювання кримінального процесуального законодавства в частині відкриття матеріалів кримінального провадження іншій стороні. Зокрема автори проаналізували діюче кримінальне процесуальне законодавство та практичні проблеми реалізації прав та гарантій сторони захисту відповідно до норм КПК від 1960 року. Вказано на законодавчі прогалини та недоліки, практичні проблеми, які виникали з огляду на поточний стан нормативної регламентації процедури доступу до матеріалів сторони захисту. Акцентовано увагу, що до прийняття КПК у 2012 році, доступ сторони захисту до матеріалів кримінального провадження був обмежений дискреційними повноваженнями сторони обвинувачення та містив низку правових інструментів для порушення прав обвинуваченого та інших учасників кримінального процесу. Встановлено, що зміни процедури відкриття матеріалів іншій стороні за часів незалежності України були поетапними в рамках правового реформування кримінального провадження в Україні. Зміни полягали у доповненні гарантійними положеннями статті 218 КПК України від 1960 року. Стверджено, що на рівні відокремленого інституту відкриття матеріалів іншій стороні набуло повноцінного розвитку в кримінальному процесі після прийняття КПК 2012 року, норми якого посилили змагальні засади, рівність та забезпечення права на захист в кримінальному провадженні. В статті досліджено питання повноти та обсягу матеріалів, які надавались стороні захисту для ознайомлення після завершення досудового розслідування, врегулювання строків для ознайомлення з матеріалами, права на виготовлення копій матеріалів кримінальної справи, запровадження судового контролю.

Як підсумок, автори дійшли висновку, що відкриття матеріалів досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення права на захист підозрюваного, обвинуваченого та його захисника. Процедура доступу сторони захисту до матеріалів кримінального провадження еволюціонувала за останні десятиліття від обмежених можливостей сторони захисту до повноцінної змагальності та рівності сторін у кримінальному процесі.

Проблемні питання досудового розслідування терористичних кримінальних правопорушень: сучасний стан та перспективні напрями наукових досліджень

А. Р. Балибіна, М. В. Соколовський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Тероризм, терористичні кримінальні правопорушення в наше сьогодення займають особливе місце в нашій країні. Це злочин, який не лише руйнує життя та інфраструктуру, але й підриває фундаментальні принципи суспільної безпеки та стабільності. В умовах гібридної війни та постійних загроз, які виходять з боку агресора, терористичні акти стають інструментом для дестабілізації ситуації в Україні, поширення паніки та підриву довіри до державних інституцій. В Україні, яка переживає складний період своєї історії, терористичні акти є не лише злочинами проти окремих осіб, але й актами агресії проти всієї держави та її народу.

Тому у статті детально досліджено актуальні проблеми досудового розслідування терористичних кримінальних правопорушень, з акцентом на складнощі нормативно-правового регулювання цього виду злочинів. Особливу увагу приділено аналізу динаміки терористичної загрози в Україні, її впливу на безпеку громадян і держави, а також еволюції методів терористичної діяльності.

У межах наукового дослідження проаналізовано ключові труднощі, з якими стикаються працівники правоохоронних органів під час розслідування терористичних злочинів. Розглядаються проблеми збирання доказів у складних умовах, протидії дезінформації та інформаційним загрозам, а також необхідність адаптації до нових методів терористичної діяльності, включаючи кібертероризм та використання цифрових технологій.

Окремо розглянуто сучасні технології, що використовуються в міжнародній практиці для ефективного розслідування терористичних злочинів. Це може бути використання сучасних систем відеоспостереження і біометричної ідентифікації особи, технологія зворотно-розсіяного рентгенівського випромінювання та застосування роботів і радарів, а саме три роботизовані системи китайського виробництва, розроблені для боротьби з тероризмом. У статті запропоновано рекомендації та підходи, які спрямовані на вдосконалення роботи правоохоронних органів, зокрема впровадження інноваційних методів розслідування, удосконалення нормативно-правової бази з урахуванням сучасних викликів та підвищення кваліфікації фахівців.

Особливості використання протоколів слідчих (розшукових) дій як джерел доказів у кримінальному процесі України

О. С. Бісюк, К. Т. Федорчук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті надана характеристика правовій природі протоколів слідчих (розшукових) дій як джерел доказів у кримінальному процесі, вказується на основні проблеми та пропонуються шляхи вдосконалення практики їх використання. Авторами наголошується на тому, що протокол слідчої дії є важливим процесуальним документом, що фіксує результати проведених слідчих заходів, таких як допити, обшуки, огляди місця події та інші дії, що мають значення для встановлення істини в кримінальному провадженні. Від правильності складання протоколу залежить не лише ефективність розслідування, а й можливість використання отриманих доказів у кримінальному провадженні. Протокол є одним із основних джерел доказів, і його оформлення повинно відповідати встановленим кримінальним процесуальним вимогам, зокрема, забезпечувати точність і достовірність інформації. Правова природа протоколу полягає в його значенні, як інструменту для підтвердження законності проведених дій і захисту прав осіб, щодо яких ці дії проводяться. Важливою є також роль протоколу в забезпеченні прозорості та контролю за діяльністю правоохоронних органів, що передбачає необхідність його детальної фіксації та можливість оскарження у разі порушень. У зв’язку з цим, робиться висновок про те, що вдосконалення законодавства щодо складання протоколів слідчих дій є надзвичайно важливим для забезпечення правосуддя та дотримання прав людини у кримінальному процесі.

Крім цього, звертається увага на те, шо протоколи допиту, обшуку та огляду місця події мають свої специфічні особливості, визначені нормами кримінально-процесуального законодавства, які включають вимоги до форми, змісту та порядку складання. Вони фіксують хід та результати слідчих (розшукових) дій, а також участь усіх осіб, які брали в них участь, що є необхідним для забезпечення прав людини, зокрема права на захист. Авторами зазначається про праксеологічні аспекти, які включають проблеми, пов’язані з оформленням таких протоколів та пропонуються шляхи вдосконалення існуючої практики використання протоколів слідчих (розшукових) дій як джерел доказів у кримінальному процесі.

Особливості правового регулювання у сфері застосування спеціальних та інших технічних засобів негласного отримання інформації

І. О. Богініч — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Українською правовою доктриною вироблено підхід щодо нормативно-правової класифікації спеціальних та інших технічних засобів негласного отримання інформації на три групи: а) технічні засоби, що спеціально розроблені, виготовлені (у тому числі модифіковані) для негласного отримання інформації при вирішенні завдань оперативної (розвідувальної, контррозвідувальної та оперативно-розшукової) діяльності; б) технічні засоби загального користування; в) технічні засоби подвійного призначення. Правові засади використання (застосування) спеціальних засобів визначаються законодавчими актами, що регулюють діяльність органів, яким надане право на їх застосування. Спеціальні та інші технічні засоби застосовуються під час проведення оперативно-розшукової, розвідувальної, контррозвідувальної діяльності, реалізації заходів із боротьби з тероризмом правоохоронними та іншими державними органами, зокрема Службою безпеки України, розвідувальними органами Міністерства оборони України, Національною поліцією, Національним антикорупційним бюро та іншими суб’єктами оперативно-розшукової діяльності в межах, визначених законодавством України. Як сукупність технічних пристроїв, речовин, цифрових носіїв та програм, спеціальні та інші технічні засоби, розроблені для негласного, контрольованого виявлення, отримання, фіксації інформації, які застосовуються, з метою вирішення завдань оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності та у ході досудового розслідування кримінального провадження. Спеціальні технічні засоби для зняття інформації з каналів зв’язку та інші технічні засоби негласного отримання інформації – це технічні, апаратно-програмні, програмні та інші засоби, які відповідають критеріям належності технічним засобам негласного отримання інформації, що мають технічну забезпеченість для негласного отримання (прийому, обробки, реєстрації та/або передачі) інформації, призначені для використання під час проведення оперативно-розшукової, контррозвідувальної або розвідувальної діяльності у скритний спосіб. Отже, важливого значення набуває питання застосування спеціальних та інших технічних засобів негласного отримання інформації, яке дотепер у законодавстві України не врегульовано належним чином. У даний час положення національного законодавства, які забезпечують правове регулювання у сфері застосування спеціальних та інших технічних засобів негласного отримання інформації, відзначаються розпорошеністю, фрагментарністю та подекуди містять застарілі норми.

Поняття «відкриття матеріалів» у кримінальному процесі України

Ю. О. Ваколюк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті автор із врахуванням лексичного значення окремих понять, аналізуючи положення кримінального процесуального законодавства, доктринальні джерела, практику Верховного Суду, формулює визначення терміну «відкриття матеріалів» у кримінальному процесі України.

Для визначення цього поняття автор перераховує форми закінчення досудового розслідування, реалізація яких, відповідно до КПК України, передбачає здійснення процедури відкриття матеріалів на етапі завершення досудового розслідування, і при цьому погоджується з позицією науковців та практиків, що, попри відсутність прямої на це вказівки у законі, при скеруванні до суду клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності існує необхідність здійснення процедури відкриття матеріалів за ст. 290 КПК України.

В публікації також із врахуванням практики Верховного Суду, наукових досліджень, законодавчих формулювань, акцентується увага на сутності поняття «матеріали», які підлягають процедурі відкриття, і на співвідношенні цього поняття з іншими, пов’язаними із ним, категоріями.

Автор у публікації торкається питання суб’єктів, які, відповідно до кримінального процесуального законодавства, здійснюють відкриття (приймають рішення про відкриття та виконують це рішення) і яким мають відкриватися матеріали. У зв’язку з цим, у статті висловлюється твердження про те, що з огляду на зміст ст. 290 КПК України, попри назву цієї статті, в ній мова йде про відкриття матеріалів не лише іншій стороні, а й ще деяким учасникам кримінального провадження. Тому в публікації зазначається, що статтю 290 КПК України точніше було б назвати «відкриття матеріалів».

Автор окреслює контекст, в якому «ознайомлення з матеріалами», «доступ до матеріалів», «відкриття матеріалів», а також похідні від них поняття, вживаються в кримінальному процесі, визначає співвідношення між ними. В публікації підкреслюється, що, кримінальний процесуальний закон вживає ці поняття часто у взаємозв’язку і в поєднанні. При цьому в питанні співвідношення між ними законодавець не завжди послідовний. Досить часто ці поняття сприймаються і вживаються як синонімічні, що, трактуючи норми КПК України комплексно, є неправильним. Наприкінці публікації формулюється авторське визначення поняття «відкриття матеріалів» у кримінальному процесі України.

Щодо дослідження змісту електронних інформаційних систем, комп’ютерних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку під час кримінального провадження

В. В. Вапнярчук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються особливості законодавчого регламентування порядку дослідження змісту електронних інформаційних систем, комп’ютерних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку під час кримінального провадження. Зроблено висновок, що із внесенням змін до чинного КПК України 22 березня 2022 р. в частині врегулювання порядку пошуку та фіксації інформації, яка є змістом електронних інформаційних систем, комп’ютерних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку, такі дії регулюються у межах загальної процедури обшуку житла або іншого володіння особи. Ця процедура не вимагає отримання окремого рішення суду на здійснення дослідження змісту вказаних об’єктів.

Аналіз норм чинного КПК України дає можливість звиснувати, що дослідження змісту електронних інформаційних систем, комп’ютерних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку, виявлених під час кримінального провадження (зокрема, обшуку в житлі чи іншому володінні особи) може здійснюватись як на місці проведення обшуку, так і поза його межами; як самостійно слідчим, так із залученням спеціаліста; як без тимчасового вилучення зазначених об’єктів, так і з їх тимчасовим вилученням. Останнє (тобто тимчасове вилучення) можливе лише за наявності певних умов, якими відповідно до чинного КПК є: 1) якщо такі електронні інформаційні системи, комп’ютерні системи або їх частини, мобільні термінали систем зв’язку були безпосередньо зазначені в ухвалі слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку; 2) у випадку незгоди особи – володільця у сприянні щодо подолання його логічного захисту (якщо він є) і неможливості під час проведення обшуку (в житлі чи іншому володінні) його оперативного подолання; 3) у разі необхідності проведення їх експертного дослідження; 4) такі об’єкти отримані в результаті вчинення кримінального правопорушення чи є засобом або знаряддям його вчинення.

В результаті аналізу регламентованих кримінальним процесуальним законодавством особливостей дослідження електронних інформаційних систем, комп’ютерних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку запропоновано авторську позицію щодо алгоритму дій особи, яка здійснює кримінальне провадження (дізнавача, слідчого, прокурора), щодо такого дослідження.

Досвід досудового розслідування кримінальних правопорушень на об’єктах критичної інфраструктури ЄС та США: теоретичний, правовий, організаційний аспекти

О. М. Герасименко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному аналізу досвіду досудового розслідування кримінальних правопорушень на об’єктах критичної інфраструктури в Європейському Союзі та Сполучених Штатах Америки. Досліджено теоретичні засади поняття «критична інфраструктура», розкрито особливості її правового регулювання в США та країнах ЄС. Встановлено, що американський підхід до визначення критичної інфраструктури є широким і охоплює різноманітні сектори, включаючи енергетику, транспорт, телекомунікації, банківську сферу, охорону здоров’я та інші стратегічно важливі об’єкти. Виявлено еволюцію термінології в європейському підході – від концепції «захисту критичної інфраструктури» до концепції «стійкості критично важливих об’єктів», що відображено в зміні основних нормативних документів ЄС. Проаналізовано правові аспекти досудового розслідування кримінальних правопорушень на об’єктах критичної інфраструктури в США та ЄС, виявлено спільні риси та відмінності в організаційних підходах. Установлено, що в США система досудового розслідування характеризується децентралізованим підходом із чітким розмежуванням повноважень між федеральними та місцевими органами, тоді як у країнах ЄС спостерігається тенденція до централізації та уніфікації процедур. Досліджено особливості міжнародного співробітництва у сфері розслідування транснаціональних злочинів проти критичної інфраструктури, а також роль державно-приватного партнерства у забезпеченні ефективності розслідування.

Визначено ключові проблеми досудового розслідування кримінальних правопорушень на об’єктах критичної інфраструктури, серед яких: технологічні виклики, правові обмеження, кваліфікація кадрів, атрибуції кібератак та недостатня співпраця між державним і приватним секторами. Окреслено перспективні напрями вдосконалення досудового розслідування таких правопорушень, зокрема: розвиток правової бази, посилення міжнародного співробітництва, впровадження новітніх технологій, розвиток державно-приватного партнерства та інвестиції у підготовку спеціалізованих кадрів.

Обґрунтовано пропозицію переходу від реактивної до проактивної моделі розслідування та впровадження технологій штучного інтелекту для аналізу великих обсягів даних і прогнозування потенційних загроз.

Зв’язок якості слідчих (розшукових) дій, тактики захисту та рішень суду першої інстанції (на прикладі справ про порушення правил безпеки дорожнього руху)

О. М. Дуфенюк, Ю. В. Нагорняк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Від якості проведення процесуальних дій залежить успіх реалізації завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КПК України. Справедливість цього твердження яскраво ілюструють кримінальні провадження, розпочаті за фактами порушення правил безпеки дорожнього руху. У залі суду першої інстанції функціонує умовний «процесуальний трикутник», в якому (1) сторона обвинувачення, (2) сторона захисту і (3) суд працюють з одними і тими ж доказами та їх джерелами. У кожній такій справі слід очікувати, що сторона захисту в змагальному процесі застосує усі можливості, щоби презентувати недоліки та помилки у протоколах та їх додатках, у порядку проведення дій, у порядку залучення осіб чи роз’яснення процесуальних прав та обов’язків і т.д. Результатом цієї діяльності може стати визнання недопустимими докази, які зібрала сторона обвинувачення, та ухвалення виправдувального вироку навіть тоді, коли дійсно особа вчинила злочин, проте органу досудового розслідування не стало хисту якісно зібрати доказову інформацію. Метою цього дослідження є, по-перше, визначення основних аргументів тактики захисту, яка спрямована на деструкцію доказової бази через недостатню якість проведення слідчих (розшукових) дій; по-друге, опис оцінки таких аргументів судом. Емпіричну основу дослідження склали вироки судів першої інстанції, розміщені в Єдиному державному реєстрі судових рішень з правовою кваліфікацією за ст. 286 КК України. У ході дослідження було окреслено типові доводи сторони захисту щодо підстав визнання недопустимими доказів, отриманих з протоколів огляду місця події, слідчого експерименту та висновків експертів; продемонстровано оцінку цих доводів судами; звернуто увагу на існування «невизначеності» певних параметрів, що може стати перешкодою для ухвалення справедливих процесуальних рішень. У статті підкреслено необхідність посилення уваги до розробки криміналістичної методики розслідування порушення правил безпеки дорожнього руху, у тому числі криміналістичної характеристики, яка дає змогу уникнути помилок.

Невирішені проблеми та нові виклики використання кримінального аналізу оперативними підрозділами Національної поліції

О. М. Дуфенюк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Проблематика поліцейської діяльності, керованої аналітикою ILP (Intelligence-Led Policing), вже друге десятиліття активно розробляється українськими вченими. Проте більшість досліджень переважно сфокусовано на питаннях інституційної еволюції, ролі, значення, переваг, теоретико-методологічних засад, алгоритмів та інструментів кримінального аналізу. Ця стаття пропонує системний погляд на потенційні виклики та проблем, які пов’язані з використанням кримінального аналізу оперативними підрозділами Національної поліції. На підставі системного вивчення нормативно-правових актів, наукових джерел та даних практики констатовано, що в сучасних умовах кримінальний аналіз є «інтелектуальною зброєю» оперативних підрозділів Національної поліції у протидії кримінальним правопорушенням. Сформовано шість основних груп невирішених проблем та нових викликів, до яких віднесено: (1) нормативно-правові (необхідність уніфікації законодавства, впровадження єдиної термінології, врегулювання процедур взаємодії тощо); (2) інституційні (міжвідомча і внутрішня ізоляція підрозділів кримінального аналізу, недовіра, побоювання витоку інформації, приховане змагання за кращу ефективність тощо); (3) праксеологічні (мислення «від випадку до випадку», «від справи до справи», ізольоване мислення окремих аналітиків, слабка мотивація і культура комунікації, слабке лідерство і розуміння можливостей і т.д.); (4) технологічні (необхідність розробляти та опановувати складні алгоритми та численні інформаційно-аналітичні інструменти, а також здобувати, верифікувати та постійно актуалізувати компетентності роботи з великими даними, обсяги яких щороку зростають; потреба захисту даних; потреба забезпечення доступу кримінальних аналітиків до інноваційних інструментів та програмного забезпечення і т.ін.); (5) освітні (потреба постійного навчання та підвищення кваліфікації персоналу підрозділів кримінального аналізу, оперативних та інших підрозділів Національної поліції, залучених до виконання завдань протидії злочинності та досудового розслідування); (6) етичні (необхідність протидії фактам несанкціонованого використання даних, інформаційно-аналітичних ресурсів та інструментів уповноваженими суб’єктами; підтримка антикорупційної діяльності в лавах поліцейських, стимулювання доброчесності та формування якісного середовища поліцейської діяльності, керованої аналітикою). Знання і розуміння цих проблем, ризиків та бар’єрів сприятиме пошуку ефективних рішень.

Використання доказів, що мають електронну форму в кримінальному процесі України: судова практика

І. Г. Каланча, Д. Б. Стемковський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу судової практики щодо використання доказів, що мають електронну форму в кримінальному процесі України. Встановлено, що незважаючи на актуальність вказаного питання, усталена судова практика сформована лише в частині оцінки окремих доказів, водночас, вирішення ряду проблемних питань знайшло своє відображення у окремих рішеннях Верховного Суду, які потребують аналізу. В дослідженні проаналізовано позиції Верховного Суду щодо правил оцінки електронного доказу на предмет його допустимості; оцінки копій електронного документу; оцінки на предмет допустимості відеозапису; оцінки як доказу відеозапису, який є у вільному доступі; отримання оперативним працівником відеозапису до внесення відомостей до ЄРДР; недопустимості як доказу протоколу огляду предмету та перегляду відеозапису, з підстав порушення порядку отримання цього доказу; запису розмов на диктофон (телефон), огляду інформації в телефоні; своєрідний перелік електронній доказів, відеозапису слідчої дії як самостійного джерела доказів; призначення у ході судового розгляду експертизи технічного носія інформації.

Наведений в статті аналіз може бути цікавими науковцям, які досліджують докази, що мають електронну форму в кримінальному провадженні а також практикам, що бажають посили свою правову аргументацію при використанні доказів, що мають електронну форму в кримінальному процесі релевантною судовою практикою.

Проведений у статті аналіз практики Верховного Суду щодо використання доказів, що мають електронну форму в кримінальному процесі України свідчить про неоднорідність судової практики в досліджуваному питанні. Відтак в цьому напрямі пропонується: 1) провести комплексне дослідження судової практики щодо використання доказів, що мають електронну форму в кримінальному процесі України; 2) забезпечити обговорення та узгодження правових позицій з цих питань представниками всіх учасників кримінального процесу; 3) спрямувати зусилля на уніфікацію судової практики; 4) забезпечити синхронізацію правозастосовних підходів з міжнародними стандартами використання доказів, що мають електронну форму в кримінальному процесі.

Використання спеціальних знань під час розслідування зловживання владою або службовим становищем

Т. В. Качан — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається роль спеціальних знань у розслідуванні кримінальних правопорушень, пов’язаних із зловживанням владою або службовим становищем. Аналізується необхідність залучення експертів з різних галузей знань, зокрема економіки, права, криміналістики, цифрових технологій та соціальної психології для виявлення та доказування таких правопорушень.

Зазначено, що незважаючи на збільшення кількості розслідувань щодо зловживання владою або службовим становищем, ефективність їхнього закінчення та притягнення винних до відповідальності залишається низькою. Це вказує на необхідність удосконалення механізмів розслідування та судового розгляду таких справ для забезпечення невідворотності покарання та зміцнення довіри громадян до правоохоронної системи.

До основних видів експертиз, що застосовуються, належать почеркознавча експертиза, за допомогою якої визначають автора рукописного тексту, підпису або встановлює факт підробки, технічна експертиза документів, яка допомагає проаналізувати зміни в документах, сліди підробки, дописки, підчищення, використання неавтентичних друкарських засобів, економічна експертиза – перевіряє фінансово-господарські операції, наявність збитків, відповідність облікових документів реальним процесам та комп’ютерно-технічна експертиза, яка застосовується у випадках, коли документи зберігаються або редагуються в електронній формі.

Визначено основні проблеми та перспективи удосконалення застосування спеціальних знань у кримінальних розслідуваннях.

На сьогодні проблемними аспектами використання спеціальних знань при розслідуванні зловживання владою або службовим становищем є: відсутність належної координації між слідчими та експертними установами, недостатня кількість кваліфікованих спеціалістів у сфері економічного аналізу та цифрової криміналістики, прогалини у законодавчому регулюванні використання експертних висновків.

Встановлено, що потенційними напрямами вирішення цієї проблеми розширення міжнародного співробітництва у сфері боротьби з корупційними кримінальними правопорушеннями, використання новітніх технологій, зокрема штучного інтелекту, для аналізу великих обсягів фінансових даних, підвищення кваліфікації слідчих і прокурорів у сфері спеціальних знань.

Обставини, що підлягають встановленню при розслідуванні зловживання впливом

М. П. Климчук, А. А. Мацола — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Наукова стаття присвячена конкретизації та групуванню обставин, що підлягають з’ясуванню під час здійснення досудового розслідування у кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, передбачених ст. 3692 КК України. Зроблено висновок, що перелік обставин, які підлягають встановленню в кримінальних провадженнях щодо зловживання впливом доцільно розглядати як такий, що уточнює, деталізує загальний предмет доказування, визначений у ч. 1 ст. 91 КПК України. На підставі аналізу обставин, які необхідно встановити у кримінальних провадженнях за фактом зловживання впливом, а також наукових підходів до систематизації обставин, що складають предмет доказування під час розслідування протиправних діянь у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, наведено аргументи щодо доцільності їх групування з урахуванням кримінального процесуального та криміналістичного підходу. Тож, на переконання авторів, під час досудового розслідування кримінальних правопорушень щодо зловживання впливом, мають бути встановлені та уточнені такі групи обставин: 1) обставини, що характеризують подію кримінального правопорушення: час, місце, спосіб, обставини підготовки, вчинення та приховування зловживання впливом; 2) обставини, що характеризують особу правопорушника: мотив, мета, наявність судимостей, злочинних зв’язків тощо; 3) інші обставини, які мають значення у кримінальному провадженні (впливають на вибір засобів доказування і прийняття процесуальних рішень у ньому): вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням; обставини, які пом’якшують та / чи обтяжують покарання; виключають кримінальну відповідальність; обставини, що сприяли вчиненню кримінального правопорушення; поведінка та характеристики осіб, які можуть бути причетні до вчиненого діяння; обставини, що характеризують особу потерпілого (у разі вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 3692 КК України).

Особливості організаційно-правової форми взаємодії слідчого та дізнавача із прокурором під час досудового розслідування

І. А. Когут — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Дослідження присвячене комплексному аналізу організаційно-правової форми взаємодії слідчого та дізнавача з прокурором під час досудового розслідування, з акцентом на виявленні її особливостей, зокрема, правового регулювання та механізмів реалізації. У статті окреслено проблему недостатньої правової регламентації організаційно-правової форми взаємодії. Кримінальний процесуальний кодекс України регулює процесуальні аспекти, тоді як організаційні відносини залишаються поза чітким правовим унормуванням. Саме тому виникає потреба у вивченні організаційно-правової форми як системи правовідносин, що базується насамперед на відомчих нормативно-правових актах і спрямована на забезпечення узгодженої діяльності слідчого, дізнавача та прокурора.

У роботі розглянуто правову природу взаємодії зазначених суб’єктів, яка регламентується як Кримінальним процесуальним кодексом України, так і відомчими актами, зокрема наказом Офісу Генерального прокурора № 309 від 30 вересня 2021 року та Інструкцією № 575 від 7 липня 2017 року. Обґрунтовано, що ці відомчі нормативно-правові акти регулюють окремі організаційні аспекти, однак не повною мірою вирішують проблему відсутності цілісного підходу до правового регулювання взаємодії між слідчим та дізнавачем із прокурором.

Теоретична частина дослідження також зосереджена на розмежуванні понять «організаційно-правова», «організаційна» та «організаційно-тактична» форми взаємодії. Наголошено, що організаційно-правова форма взаємодії є похідною від процесуальної, але потребує окремого нормативного врегулювання для забезпечення законності, чіткості та скоординованості дій. Недостатня увага до цього аспекту ускладнює розподіл обов’язків і може негативно впливати на результати розслідування, створює можливості для невчинення тих чи інших необхідних дій без настання юридичної відповідальності. Дослідження пропонує переглянути традиційні підходи до правового регулювання взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора, внісши корективи до теоретичного осмислення проблеми та вдосконаливши нормативну базу.

Критерії віднесення електронної інформації до видів доказів

А. С. Крижановський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті на підставі комплексного системного підходу досліджується та аналізується судова практика, чинне законодавство України та наукові розробки з питань використання електронних (цифрових) доказів у процесі доказування у кримінальному провадженні, а також процесуальні норми національного законодавства, що регулюють використання електронних доказів у кримінальному судочинстві. Методологічною основою дослідження є концепція системного аналізу, застосовувалися загальнонаукові методи пізнання, як теоретичне моделювання, аналіз та синтез, індукція, дедукція, функціональний підхід. Зважаючи на важливість окресленої проблематики, основною метою дослідження визначено надання характеристики кожній складовій допустимості таких доказів, а саме: належне джерело отримання, належний суб’єкт і належний спосіб збирання. Наголошено, що доктринальною проблемою, яка створює перепону у визначенні таких критеріїв, є відсутність єдиного наукового бачення щодо поняття цифрових (електронних) доказів та визначення їх джерела. На цій основі пропонується удосконалити кримінальне процесуальне законодавство на предмет визначення поняття та видів електронних доказів, віднесення електронних доказів до процесуальних джерел доказів, формування єдиного підходу до застосування копії електронного доказу. Кримінальний процесуальний кодекс України не містить нормативного регулювання використання електронних доказів у процесі доказування у межах кримінального провадження, що зумовлює віднесення електронного доказу до таких процесуальних джерел як речовий доказ або документ. Під час визначення цифрових (електронних) доказів слід відобразити таку обов’язкову їхню ознаку, як міра відповідності щодо певного кримінального провадження. Іншою обов’язковою складовою дефініції «цифровий (електронний) доказ» має бути вказівка на його специфічну природу. Запропоновано джерелом цифрових (електронних) доказів вважати цифровий (електронний) об’єкт, за допомогою якого ця доказова інформація була створена, зафіксована або передана.

Зазначається про необхідність розробки критеріїв щодо допустимості електронних доказів у кримінальному провадженні.

Закриття кримінального провадження як єдине можливе законне процесуальне рішення прокурора (сторони обвинувачення) у випадку закінчення строку досудового розслідування

В. І. Моренко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Одним із фундаментальних завдань кримінального провадження, закріпленим у Кримінальному процесуальному кодексі України (КПК України), є забезпечення права кожного учасника на належну правову процедуру. Це передбачає дотримання розумних строків розслідування та судового розгляду, що гарантує захист від безпідставного обвинувачення та затягування процесу.

У статті розглянуто проблему закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строку досудового розслідування як єдиного можливого законного процесуального рішення прокурора. Досліджено нормативно-правові аспекти, що регулюють строки досудового розслідування, зокрема норми Кримінального процесуального кодексу України та їх тлумачення у судовій практиці. Аналізується вплив неоднозначного правозастосування на забезпечення принципу розумності строків та дотримання прав учасників кримінального провадження. Акцентується увага на важливості дотримання строків розслідування як одного з ключових чинників забезпечення ефективності кримінального судочинства. Доведено, що несвоєчасне прийняття рішення про закриття кримінального провадження може порушувати права підозрюваних, зокрема право на свободу та особисту недоторканність, а також принцип верховенства права. Наведено статистичні дані щодо кількості закритих проваджень та дисциплінарної відповідальності прокурорів за направлення обвинувальних актів поза межами визначених законом строків. Досліджено питання дискреційних повноважень прокурора щодо прийняття процесуального рішення про закриття кримінального провадження. Автор підкреслює, що у разі закінчення строків досудового розслідування, встановлених ст. 219 КПК України, прокурор зобов’язаний ухвалити рішення про закриття провадження, а не має дискреційного права щодо цього питання. У статті також аналізуються можливі наслідки недотримання цієї норми, включаючи визнання доказів недопустимими та уникнення відповідальності особами, які вчинили кримінальні правопорушення.

Запропоновано вдосконалення механізму дотримання розумних строків розслідування через розширення повноважень слідчих суддів щодо контролю за строками досудового розслідування. Обґрунтовано необхідність внесення змін до КПК України, що передбачатимуть більш чіткий судовий контроль за законністю продовження строків досудового розслідування та забезпечення єдиної правозастосовної практики у цій сфері.

Кримінально-процесуальні гарантії при притягненні військових командирів до кримінальної відповідальності: досвід Міжнародного кримінального суду

Є. В. Найдьонов — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується питання кримінально-процесуальних гарантій при притягненні військових командирів до кримінальної відповідальності.

Впровадження в Україні механізму кримінальної відповідальності військових командирів (КВК), відповідно до вимог Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС), стало суттєвим кроком у наближенні національного законодавства до міжнародно-правових стандартів.

Водночас на практиці притягнення командирів до відповідальності за воєнні злочини підлеглих може зіштовхнутись із складнощами, зумовленими адаптацією нового інституту до національної правової системи, а також узгодженості КВК з принципами процесуальних гарантій, визначених у національному законодавстві.

Акцентується увага на важливості доведення таких елементів, як «ефективний контроль», «обізнаність про ймовірні злочинні дії» «невжиття необхідних заходів для недопущення злочину».

У статті проаналізовано досвід МКС, зокрема справу «Прокурор проти Ж.-П. Бемби», де Апеляційна палата МКС скасувала обвинувальний вирок через порушення процедури та неповне врахування доказів на користь обвинуваченого.

Досвід справи «Прокурор проти Ж.-П. Бемби», підтвердив, що недотримання кримінально – процесуальних гарантій може призвести до скасування вироків навіть у справах, пов’язаних із серйозними воєнними злочинами. Для ефективного функціонування інституту кримінальної відповідальності командирів потрібні не лише чіткі матеріально-правові визначення, а й збалансовані процедури захисту. Це особливо важливо в умовах війни, коли дотримання прав усіх учасників кримінального процесу ускладнене, а пошук доказів може бути проблематичним.

З аналізу вказаної справи вбачається, що особливої ваги набуває презумпція невинуватості та право військовослужбовців на ефективний захист і коректне формулювання обвинувачення.

Цей прецедент наголошує на тому, що належні процесуальні гарантії та чітке визначення меж обвинувачення є ключовими умовами легітимності судового рішення.

Таким чином, у контексті воєнного стану та з огляду на правові виклики, стаття підкреслює важливість належного балансування між ефективністю кримінального переслідування та збереженням прав і свобод учасників процесу.

Початок перебігу строку досудового розслідування до повідомлення особі про підозру

А. Д. Ошедша — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В межах статті розглянуті проблемні питання визначення моменту початку перебігу строку досудового розслідування до повідомлення особі про підозру. Констатовано, що сторона обвинувачення нерідко відтягує момент повідомлення особі про підозру з метою штучного збільшення строку досудового розслідування, проводячи необхідні слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії, спрямовані на викриття особи або на перевірку її причетності до вчинення кримінального правопорушення. Наголошено на оціночному змісті критерію «достатності доказів для підозри», що спричиняє його суб’єктивне тлумачення, чим свідомо користується сторона обвинувачення для відтягування моменту повідомлення особі про підозру й затягування строків досудового розслідування, навіть попри фактичну наявність необхідного обсягу доказів, що формують підозру. Обґрунтовано, що особа, яка викривається або перевіряється на причетність до вчинення кримінального правопорушення, без відповідного процесуального статусу позбавлена права на ефективний засіб правового захисту. Зазначено, що з метою обмеження обвинувальної діяльності щодо особи, яка викривається, необхідно запровадити механізм судового контролю за встановленням початкового моменту перебігу строку розслідування. Звернуто увагу, що практика Європейського суду з прав людини свідчить, що штучне збільшення строку досудового розслідування призводить до істотного порушення прав людини, коли особа протягом тривалого часу знаходиться у невизначеному стані щодо пред’явленого їй обвинувачення. Зазначено, що запровадження механізму судового контролю за початком перебігу строку досудового розслідування є необхідним, оскільки суд як орган правосуддя спроможний обмежити свавільне застосування слідчих (розшукових) дій та процесуального примусу щодо особи, яка викривається або перевіряється на причетність до вчинення кримінального правопорушення. Доведено, що судовий контроль обов’язково повинен бути пов’язаний з початком реалізації будь-якого пізнавального засобу процесуального характеру (слідчої (розшукової) дії, заходу забезпечення кримінального провадження тощо), що використовується для перевірки причетності особи до вчинення кримінального правопорушення.

Історія та розвиток технологій ідентифікації за відбитками пальців в криміналістиці

М. В. Попович — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано історію виникнення та розвитку технологій ідентифікації живих осіб та описано життєвий шлях людей які винайшли дану технологію і удосконалювали її протягом століть. Відображено історію першого в кримінальній історії злочину, що карається смертною карою, який був розкритий за відбитком пальця на місці злочину. Розглянуто труднощі, що виникали перед аргентинським криміналістом Хуаном (Іваном) Вучетичом – засновником дактилоскопічної реєстрації, автором десятипальцевої системи класифікації папілярних узорів, при заснуванні першої у світі картотеки відбитків пальців. З’ясовано, що уперше папілярні лінії на поверхнях долонь описав і вивчив італійський біолог Марчелло Мальпігі ще в 1686 р., але практичного застосування це відкриття не отримало. Зроблено акцент на праці Г. Фолдс, який запевняв, що використовувати відбитки пальців потрібно не лише для реєстрації та ідентифікації раніше засуджених злочинців, а й для доказування причетності осіб до вчиненого кримінального правопорушення. Встановлено чинники, що сприяли розвитку дактилоскопії в Європі, а також наголошено, що у Німеччині саме доктор Вільгельм Ебер вказав на кримінологічні можливості дактилоскопії ще на прикінці XIX століття. Звернута увага на події, що відбулися в 1896 році за участю Едварда Річарда Генрі, генерального інспектора поліції британсько-індійської провінції Бенгалія. Він розробив основні ознаки для комплексної системи класифікації, з точок, ліній і візерунків обчислювалися формули, за якими можна було зберігати відбитки пальців. Описано перший випадок засудження осіб, вчинивших кримінальне правопорушення на підставі відбитків пальців рук, залишених на місці злочину. Проаналізовано розвиток технологій ідентифікації за відбитками пальців на теренах українських земель та внесок Рудого Георгія Михайловича в організацію дактилоскопічного бюро при антропологічному кабінеті, яке почало функціонувати з 1 січня 1904 р. Досліджено сучасний рівень розвитку криміналістичних методів спрямованих на виявлення, фіксацію та вилучення слідів кримінального правопорушення, а також системи проявлення дактилоскопічних відбитків в Україні.

Використання практики ЄСПЛ під час розслідування воєнних злочинів

О. В. Пчеліна — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто питання про використання практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у процесі досудового розслідування воєнних злочинів. Наголошено на важливості інтеграції європейських правових стандартів у національне кримінальне провадження України. Особливу увагу зосереджено на основних проблемах, пов’язаних із фіксацією та документуванням випадків воєнних злочинів, які набули особливої актуальності в умовах збройного конфлікту. Акцентовано на необхідності суворого дотримання принципу верховенства права під час досудового розслідування воєнних злочинів, а також на важливості використання практики ЄСПЛ для підвищення ефективності розслідувань та забезпечення дотримання прав людини. Здійснено детальний аналіз існуючих міжнародних та європейських стандартів, які впливають на проведення досудового розслідування воєнних злочинів. Обґрунтовано необхідність імплементації рішень ЄСПЛ для забезпечення прав і свобод особи в умовах збройного конфлікту. Наголошено на важливості створення ефективних механізмів контролю за розслідуваннями воєнних злочинів, щоб забезпечити їх незалежність, об’єктивність і дотримання правових норм. Зазначено, що слід здійснювати регулярний моніторинг і оцінку розслідувань воєнних злочинів, а також створити механізми для подання скарг і захисту прав потерпілих. Доведено, що основними вимогами ЄСПЛ щодо проведення ефективного розслідування воєнних злочинів є: оперативність і неупередженість; прозорість з урахуванням балансу приватних і публічних інтересів у кримінальному провадженні; використання стандарту доказування «поза будь-яким розумним сумнівом»; обов’язкове встановлення пропорційності обраних засобів і методів проведення спецоперацій/ військових операцій цілям ч. 2 ст. 2 Конвенції, вжиття та дотримання всіх запобіжних заходів для збереження життя цивільного населення, дотримання норм міжнародного гуманітарного права при застосуванні сили в збройних конфліктах. Підкреслено, що загалом розслідування воєнних злочинів згідно з практикою ЄСПЛ повинне бути ефективним і незалежним, спрямованим на забезпечення збереження доказів. Наголошено на необхідності підвищити професійний рівень розслідувань воєнних злочинів і забезпечити справедливе правосуддя для жертв воєнних злочинів.

Європейські стандарти обґрунтування кримінальних процесуальних рішень, що ухвалюються за результатами здійснення судового контролю

Ю. Є. Радзієвський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню європейських стандартів обґрунтування кримінальних процесуальних рішень, що ухвалюються за результатами здійснення судового контролю. Вимога про обґрунтування в практиці ЄСПЛ є невід’ємним стандартом ухвалення законного та справедливого судового рішення. У спільних нормативно-правових документах Європейського Союзу (далі ЄС) не розрізняються такі поняття, як «рішення слідчого судді» та «рішення суду», «обґрунтованість рішення слідчого судді» та «обґрунтованість рішення суду». Вимога обґрунтованості рішень судді в документах ЄС розглядається в аспекті його зовнішньої незалежності як ключового елементу принципу «доступ до правосуддя та прозорість». Така невід’ємна складова статусу судді має інструментальну значущість, оскільки передбачена для створення оптимальних умов, за яких суддя може прийняти законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення неупереджено, і є незамінним засобом досягнення мети кримінального провадження – справедливого вирішення правового конфлікту. За загальним правилом судове рішення повинно бути обґрунтованими, а його якість головним чином залежить від ступеню його обґрунтування. Обґрунтоване рішення суду є гарантією того, що сторона була вислухана і почута шляхом детального дослідження наданих нею матеріалів та висловлених доводів. Належне обґрунтування є імперативом, яким не можна нехтувати в інтересах швидкості розгляду, а тому у судді має бути достатньо часу на підготовку своїх рішень. Нормативно-правові акти ЄС також не розрізняють таких понять, як «обґрунтованість» та «вмотивованість» судового рішення, охоплюючи це єдиним поняттям «обґрунтованість рішення» або «підстави ухвалення рішення». Виокремлено систему європейських стандартів обґрунтування судових рішень, зокрема під час судово-контрольної діяльності. В Європейських країнах обґрунтуванню рішень суддів, зокрема тих, які здійснюють функцію судового контролю під час досудового розслідування, приділяється значна увага. Реалізація вимоги про обґрунтованість здатна переконати об’єктивного спостерігача в справедливості дій державних інституцій відносно особи, щодо якої здійснюється кримінальне провадження.

Особливості доказової діяльності під час досудового розслідування терористичних кримінальних правопорушень

А. О. Гарницька, М. В. Соколовський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття зосереджена на дослідженні актуальних проблем протидії терористичним кримінальним правопорушенням в Україні, висвітлюючи складний комплекс питань, пов’язаних з міжвідомчою взаємодією та процесом доказування. Особлива увага приділяється аналізу правових та організаційних засад боротьби з тероризмом, розглядаючи роль Служби безпеки України як ключового суб’єкта, що здійснює протидію терористичним загрозам. У контексті сучасних геополітичних викликів, зокрема гібридної війни та активізації діяльності радикальних угруповань, ефективність протидії тероризму набуває особливого значення.

У статті детально розглядаються системні проблеми, що виникають у процесі досудового розслідування терористичних актів. Серед них виокремлено розбіжність між оперативними цілями та потребами досудового розслідування, що часто призводить до недостатнього збору доказової бази. Також аналізується проблема недостатньої комунікації між оперативними підрозділами та слідчо-оперативними групами, що ускладнює своєчасний обмін інформацією та процесуальне закріплення доказів. Окремо досліджується питання пріоритезації оперативних завдань над процесуальними, що призводить до втрати ключових доказів та ускладнює формування обвинувачення. Дослідження також охоплює аналіз міжнародних стандартів та практик у сфері протидії тероризму, що дозволяє виявити потенційні шляхи вдосконалення національної системи.

Стаття також приділяє значну увагу особливостям доказування у справах, пов’язаних з терористичними актами, зокрема, у випадках використання вибухових пристроїв. Розглядаються питання міжвідомчої кооперації та залучення спеціалізованих експертів, а також процедури нейтралізації та знищення вибухових пристроїв. Аналізуються особливості проведення слідчих дій та експертиз, необхідних для доказування у таких справах. Особливий акцент робиться на необхідності забезпечення належної фіксації доказів та дотримання процесуальних норм під час проведення спеціальних операцій.

Для вирішення виявлених проблем пропонується оптимізація координації між СБУ та іншими правоохоронними та державними органами, вдосконалення процедур міжвідомчої взаємодії та збору доказів, а також удосконалення системи протидії тероризму в Україні з урахуванням сучасних геополітичних реалій та специфіки терористичних кримінальних правопорушень. Пропонується розробка чітких алгоритмів взаємодії між оперативними та слідчими підрозділами, а також впровадження сучасних технологій для збору та аналізу доказів.

Слідчі дії в Україні, Німеччині та Франції: порівняльно-правовий аналіз нормативного регулювання та практики застосування

А. А. Шишенко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Слідчі дії мають важливе значення у кримінальному провадженні, оскільки забезпечують ефективне розслідування кримінальних правопорушень, збір доказів та дотримання прав людини протягом усього процесу. Однак правове регулювання та практика їх проведення мають дійсно чіткі відмінності в різних країнах, що, в свою чергу, зумовлює необхідність проведення порівняльно-правового аналізу в цій сфері. Україна застосовує слідчі дії відповідно до змін, внесених після реформування кримінального процесуального законодавства, але все ще залишаються актуальними питання забезпечення та дотримання балансу між правами людини та інтересами правосуддя. Законодавство Німеччини та Франції, а також релевантна судова практика щодо проведення слідчих дій у цих державах дозволяє забезпечити належний рівень гарантій для учасників кримінального процесу. Метою цього дослідження є порівняння правового регулювання та практики кримінального процесу в Україні, Німеччині та Франції, а також визначення ефективних підходів до вдосконалення національного кримінального процесу. Стаття присвячена дослідженню основних слідчих дій, їх особливостей у кожній із зазначених країн, а також механізмів забезпечення законності процесу та дотримання прав людини під час розслідування. Особливу увагу приділено ролі судового контролю за процесом розслідування, стандарту допустимості доказів у справі та процесуальним гарантіям учасників кримінального процесу. За результатами дослідження можна зробити висновки про сильні та слабкі сторони кожної з розглянутих правових систем. Наприклад, у Німеччині значна увага приділяється судовому контролю за слідчими діями, що сприяє дотриманню прав людини. Французька система слідчих дій поєднує елементи континентального та англосаксонського права, що забезпечує високу ефективність кримінальних розслідувань завдяки судді-інструктору. В Україні, незважаючи на нещодавнє реформування кримінальної процесуальної системи, існує низка проблем у сфері судового контролю, а саме недостатній рівень останнього та нерідкі порушення прав учасників слідчих дій. Порівняльно-правовий аналіз може бути використаний для формулювання рекомендацій щодо вдосконалення української системи слідчих (розшукових) дій з урахуванням досвіду та помилок європейських країн. Підвищення ефективності досудового розслідування, забезпечення належного рівня дотримання прав усіх учасників процесу та зміцнення довіри до правоохоронних органів може стати основою для розвитку українського кримінального процесу шляхом запозичення кращих практик Європейського Союзу.

Огляд транспортного засобу, знищеного або пошкодженого в результаті підпалу

М. Г. Щербаковський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Досліджено проблеми розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із підпалами автотранспортних засобів, якими володіють волонтери або використовують військовослужбовці Збройних сил України. Відзначено, що основним джерелом криміналістично значущої інформації про підпал є місце події, на якому знаходиться пошкоджений або знищений транспортний засіб. Сформульовано типові загальні та окремі версії щодо причин виникнення пожежі, в якій знищено або пошкоджено транспортний засіб; окреслено основні завдання огляду місця підпалу транспортний засіб; висвітлено тактичні прийоми проведення огляду місця події на статичної та динамічної стадіях; визначено ознаки підпалу.

Завдання огляду місця пожежі полягають у виявленні характерних слідів горіння, джерела запалювання, осередку пожежі, температурного впливу, визначення меж та форм розвитку пожежі, шляхів її поширення, виявлення інших речових доказів. Перед оглядом висуваються загальні та окремі версії щодо причин пожежі, серед яких підпал з метою перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань. На загальній стадії огляду місця події здійснюється обстеження та фіксація транспорту з навколишньою обстановкою. На стадії детального огляду проводиться спочатку зовнішнє поступове обстеження всього кузову транспортного засобу, а потім досліджується салон, моторний відсік, багажник. Заключний етап огляду включає словесну, фото, відео фіксацію проведеного огляду, вилучення елементів транспорту, на яких залишились сліди підпалу.

За результатами огляду уточнюються версії щодо причин пожежі. Визначено сліди пожежі, що мають характерні ознаки підпалу: на поверхні кузова, стеклах, колесах знаходяться локальні зони термічного ураження (підпал ззовні транспорту); розбите скління, наявність в салоні сторонніх предметів, вигоряння сидінь з боку розбитого скла (осередок пожежі в салоні транспорту), наявність на деталях транспорту слідів легкозаймистих рідин чи горючих речовин; наявність біля згорілого транспорту пристрою, шнурів, мотузки, просочені бензином, ємності від легкозаймистої рідини та інших предметів, пристосованих для підпалу.

Огляд місця події при розслідуванні злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань)

С. О. Щербина — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті наголошується, що огляд місця події – це першочергова слідча (розшукова) дія, яка проводиться при розслідуванні злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань).

За загальними положеннями криміналістичної тактики процес проведення огляду місця події при розслідуванні злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань), складається з двох ключових етапів: 1) підготовка до проведення огляду місця події та 2) пізнавальна оглядова діяльність (безпосередньо огляд).

Підготовчі дії до виїзду на місце події по злочинах вказаної категорії полягають у наступному: 1) слідчий (прокурор) має уточнити характер події відповідно до повідомлення, що надійшло; 2) вжиття заходів щодо охорони місця події та надання допомоги потерпілим (з залученням співробітників Національної поліції України); 3) забезпечити безпеку громадян на ділянках, які межують з місцем події; 4) визначити криміналістичну техніка, яка буде застосовуватися (або може бути застосована); 5) визначити склад групи (коло осіб), що буде брати участь у проведенні огляду місця події (обов’язково залучити до проведення огляду спеціаліста, який вивчає формування і діяльність молодіжних неформальних груп (об’єднань, рухів тощо), а за його відсутності – спеціаліста з культурології); 6) визначити кількість та види транспортних засобів, які необхідні для організації проведення зазначеної слідчої (розшукової) дії; 7) організувати процесуальне оформлення проведення огляду місця події на стадії підготовки.

Після прибуття на місце події слідчому (прокурору) необхідно: 1) здійснювати керівництво проведенням огляду місця події, мати гнучкий план та постійно його корегувати; 2) визначити кількість потерпілих та упевнитися в тому, що їм надається допомога (обов’язково звернути увагу за зовнішні ознаки, одяг,прикраси потерпілих); 3) опитати свідків-очевидців; 4) усунути з місця сторонніх осіб; 5) визначити та підготувати спеціальні технічні засоби, які будуть застосовані (техніка слідчого); 6) дати доручення оперативним співробітникам підрозділів Національної поліції щодо проведення інших слідчих (розшукових) дій (наприклад, допити свідків).

Стадія безпосередньо огляду місця події (робочий етап) при розслідуванні злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань) починається одразу ж після закінчення всіх підготовчих дій.

Практика ж розслідування саме злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань) показує, що, у більшості випадків кримінальна подія має центр, а тому доцільним є використання ексцентричного методу огляду (від центру до периферії).

Огляд місця події при розслідуванні злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань) є основною інформаційно-пошуковою слідчою (розшуковою) дією, яка визначає подальший хід розслідування та слугує основою для висування слідчих версій.

Типові слідчі ситуації в методиці розслідування зловживання впливом

І. В. Яковчук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена розробці типових слідчих ситуацій початкового та наступного етапу розслідування зловживання впливом. Наголошено, що кримінальні правопорушення розслідуються в конкретних умовах часу, місця, навколишнього середовища, взаємозв’язках з іншими процесами об’єктивної діяльності, поведінкою осіб, що опинилися у сфері кримінального судочинства. Ця складна система взаємозв’язків утворює ту конкретну обстановку, яка одержала в криміналістиці загальну назву – слідча ситуація.

Автором вперше на підставі узагальнення матеріалів кримінальних проваджень, констатовано про наявність слідчої та слідчо-розшукової моделі слідчих ситуацій, встановлено критерії, що покладаються в основу їх типізації, зокрема, що стосуються різновиду суб’єкта кримінального правопорушення; способу вчинення; можливого зв’язку з іншими кримінальними правопорушеннями; предмета кримінального правопорушення; джерела інформації про кримінальне правопорушення; підтвердження чи спростування факту вчинення кримінального правопорушення; позиції підозрюваної особи; протидії розслідуванні й запропоновано алгоритм дій у кожній з них. Крім цього, зернено увагу на потребу проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на встановлення всіх фактичних даних та обставин вчиненого кримінального правопорушення.

Зазначено, що за результатами опрацювання емпіричних матеріалів, нами встановлено, що для повноти та належного збору доказової бази типова програма слідчого (детектива) на початковому етапі розслідування зловживання впливом повинна передбачати: а) звернення до слідчого судді з клопотанням про проведення негласних слідчих (розшукових) дій; спостереження за особою, річчю або місцем; контроль за вчиненням злочину; обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи; обшуки під час затримання за місцем роботи, проживання чи іншого володіння підозрюваної особи; допити осіб, які володіють інформацією про службову та іншу діяльність підозрюваного; призначення судових експертиз вилучення на підставі ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів.

Правове забезпечення професійного навчання і професійної орієнтації вразливих категорій населення

В. Я. Бурак, І. М. Ласько — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються особливості правового забезпечення професійної орієнтації, професійного навчання та працевлаштування вразливих верств населення. Зауважується, що військова агресія росії негативно вплинула на український ринок праці, відтак прослідковується низький рівень зайнятості населення та високий рівень безробіття. Констатується, що перед державою постали нові виклики щодо перегляду державної політики задля сприяння зайнятості громадян та забезпечення відповідності професій та кваліфікацій громадян, котрі бажають працевлаштуватись, попиту ринку. Зауважується, що забезпечення сталості ринку праці розпочинається із професійної орієнтації, спрямованої на активізацію процесу професійного самовизначення та реалізацію здатності до праці. Окрему увагу присвячено професійному навчанню, сутність якого полягає в наданні особам знань, навичок і вмінь, необхідних для їхньої трудової діяльності. Аналіз законодавства свідчить, що система професійного навчання охоплює три категорії населення: 1) осіб, які проходять первинну професійну підготовку в закладах освіти та інших установах, що здійснюють або забезпечують підготовку кваліфікованих робітників і фахівців, 2) працівників, які проходять первинну професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації впродовж трудової діяльності, 3) безробітних, які шукають роботу і потребують первинної професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації. Детальної уваги присвячено міжнародній ініціативі, котра отримала назву «Skills Alliance», і об’єднала велику кількість урядів європейських країн, різноманітних міжнародних фінансових установ, організацій та приватних компаній навколо ідеї щодо створення можливості для чисельної кількості українців протягом наступних трьох років взяти участь у перекваліфікації чи підвищенні кваліфікації. Наводиться приклад такої ініціативи, як «Skills4Recovery», в межах якої ветеранам було запропоновано велику кількість короткострокових курсів та повноцінних навчальних програм у закладах професійної, передвищої та вищої освіти. Зауважується, що професійна орієнтація, професійне навчання та працевлаштування можуть бути отримані безробітними в межах соціальних послуг.

Особливості охорони праці неповнолітніх: національні тенденції та зарубіжний досвід

Р. Я. Бутинська — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено особливості охорони праці неповнолітніх, проаналізовано національне нормативно-правове регулювання цієї сфери трудових відносин на основі позитивного зарубіжного досвіду таких країн як Німеччина, США та ін. Зазначено, що законодавство України у сфері охорони праці неповнолітніх відповідає стандартам і вимогам, закріпленим у міжнародних документах. Зокрема, права молоді в трудових відносинах досить широкі й закріплені в Конституції України і Кодексі законів про працю України. Також нормативно-правове регулювання у сфері охорони праці неповнолітніх також здійснюється Кодексом законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII, законами України «Про охорону праці» від 14.10.1992 № 2694-XII, «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 № 2402-III, «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні» від 05.02.1993 № 2998-XII, «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 № 5067-VI та численними підзаконними нормативно-правовими актами. Наголошено, що неповнолітні найбільш продуктивні в соціально-демографічному розумінні. Вони є незамінним елементом у природному процесі зміни поколінь, забезпечення кількісного оновлення населення й досягнення його тривалого існування. Утім, чинним законодавством встановлені певні заборони щодо застосування праці неповнолітніх. Так, заборонено застосовувати працю осіб молодше 18 років на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Заборонено також залучати осіб молодше 18 років до підіймання й переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Перелік важких робіт і робіт зі шкідливими й небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України. Норми трудового законодавства низки зарубіжних країн дещо інакші, ніж в Україні. На відміну від західних країн, в Україні наразі працю неповнолітніх використовують недостатньо активно. Це, зокрема, через складність законодавчого регулювання процедури найму неповнолітніх на роботу, велику кількість обмежень при їх працевлаштуванні тощо. Тож роботодавцю простіше й безпечніше використовувати працю неповнолітніх неофіційно або взагалі відмовитися від такого досвіду. Під час проведення перевірок порушень трудового законодавства щодо працівників віком до 18 років не так часто виявляють порушення спеціальних норм, що закріплюють особливості праці неповнолітніх. Переважно фіксують порушення загальних норм, що поширюються на всіх працівників. Як приклад праці неповнолітніх наголошено на запозиченні позитивного досвіду Німеччини, адже трудова культура працівників наших підприємств ближча до Німеччини, ніж до США. У цьому варто перейняти позитивний зарубіжний досвід і привести норми національного трудового законодавства у відповідність до міжнародних стандартів праці, що сприятиме викоріненню дискримінації дитячої праці, захисту трудових прав неповнолітніх в Україні.

Нерозголошення комерційної таємниці – одна із важливих умов трудового договору (контракту)

С. П. Жигилій — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В умовах функціонування цифрового (інформаційного) суспільства забезпечення правової охорони комерційної таємниці набуває особливої актуальності, що зумовлює необхідність удосконалення та адаптації правових механізмів до динамічного розвитку інформаційних технологій. Сьогодні комерційна таємниця виступає ключовим фактором економічного розвитку підприємства, забезпечуючи йому конкурентні переваги, можливість домінування на ринку, зростання прибутковості, створення бар’єрів для входу конкурентів, підвищення інвестиційної привабливості й ефективний захист інновацій. Водночас відсутність на сьогодні чіткої правової регламентації цього питання в нормах трудового законодавства зумовлює необхідність самостійного врегулювання роботодавцем порядку захисту комерційної таємниці шляхом ухвалення локальних нормативних актів та включення відповідних положень до трудових договорів з метою запобігання її неправомірному розголошенню працівниками. Відтак метою статті є дослідження положень трудових договорів (контрактів) у частині нерозголошення комерційної інформації, виявлення ключових аспектів, істотних умов і особливостей, що впливають на ефективність захисту конфіденційної інформації. Зроблено висновок, що хоча законодавство про працю України поки що не містить поняття комерційної таємниці, однак кожен роботодавець зобов’язаний створити умови щодо її захисту й охорони, щоб не допустити ситуації, коли працівники розголошують комерційну таємницю Зобов’язання про нерозголошення комерційної таємниці може бути оформлене як безпосередньо в тексті трудового договору (контракту), так і у вигляді окремого документа – додатку до трудового договору (контракту). Зокрема, застереження щодо комерційної таємниці може бути відображено в трудовому договорі (контракті) у різних формах, наприклад, як окремий розділ самого договору з переліком інформації, як додаток до договору, або взагалі через загальну вказівку про обов’язок працівника дотримуватися внутрішніх нормативних актів, де серед таких актів може бути акт про комерційну таємницю. Наразі відповідно до чинного законодавства правилами внутрішнього трудового розпорядку можна зобов’язати працівників не розголошувати інформацію з обмеженим доступом, зокрема державну чи комерційну таємницю.

До питання розірвання трудового договору у зв’язку з мобінгом на робочому місці

К. О. Кухар — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена питанням, пов’язаним із додатковою підставою розірвання трудового договору – мобінг на робочому місці як форма прояву дискримінації. У роботі проаналізовано чинне національне законодавство, судову практику та погляди науковців на порушену проблематику. Встановлено, що розірвання трудового договору у зв’язку з мобінгом на робочому місці може бути як з ініціативи працівника, так із ініціативи роботодавця. Так, працівник має право розірвати трудовий договір у визначений ним строк, якщо роботодавець вчинив мобінг стосовно такого працівника або не вживав заходів щодо його припинення. У свою чергу роботодавець також може розірвати трудовий договір за умови: вчинення працівником мобінгу або вчинення керівником юридичної особи мобінгу незалежно від форм прояву та/або невжиття заходів щодо його припинення. При цьому факт вчинення мобінгу повинен бути підтверджений судовим рішенням, яке набрало законної сили. Разом з тим, щоб у судовому порядку був визнаний факт вчинення мобінгу під час здійснення трудової діяльності, необхідним є надання належних, допустимих, достатніх доказів, оскільки як слідує з аналізу судової практики переважна більшість прийнятих рішень саме про відмову в задоволенні позову, оскільки потерпілими від мобінгу не надається достатньо доказів факту вчинення щодо них мобінгу на робочому місці. Тобто, для встановлення факту мобінгу має бути наявність належних, допустимих, достатніх доказів (письмові докази (накази, розпорядження, заяви, скарги, протоколи тощо), електронні докази (аудіо, відео, фото, електронне листування), покази свідків тощо). І вже потім, за наявності відповідного судового рішення, яке вступило в законну силу, щодо встановлення факту мобінгу на робочому місці, працівник має право на виплату в розмірі не менш ніж тримісячний середній заробіток (так само, як і в разі порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору). Якщо ж через цькування на роботі мали місце моральні страждання, втрата нормальних життєвих зв’язків і особа має докласти додаткових зусиль для організації свого життя, працівник може розраховувати на відшкодування також моральної шкоди.

Аналіз трансформації трудового законодавства України на відповідність праву ЄС та Конвенціям і Рекомендаціям МОП

А. М. Павловський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

З початку повномасштабної російської військової агресії та запровадження воєнного стану, Верховною Радою України прийнято декілька законів, що призвели до суттєвої трансформації трудового законодавства України. Це насамперед Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо спрощення регулювання трудових відносин у сфері малого і середнього підприємництва та зменшення адміністративного навантаження на підприємницьку діяльність».

Метою наукової роботи є дослідження проблемних трансформацій трудового законодавства України прийнятих під час воєнного стану, їх впливу на трудові права найманих працівників і на роль профспілок, відповідності цих змін європейському законодавству, євроінтергаційним зобов’язанням та міжнародним трудовим стандартам.

Дослідження проблематики здійснювалось шляхом застосування методів нормативно-порівняльного аналізу, системно-структурного дослідження та узагальнення.

В результаті дослідження визначено, що трансформації трудового законодавства прийняті з початку війни суттєво звузили обсяг трудових прав і соціального захисту працівників, не відповідають та суперечать праву Європейського Союзу, конвенціям і рекомендаціям Міжнародної організації праці. В подальшому така не відповідність може стати перешкодою до членства України в ЄС.

Слід зазначити, що об’єктивно війна обумовлює обмеження прав працівників та профспілок.

Проте, після завершення воєнного стану Україна на шляху до членства в ЄС, постане перед необхідністю відновлення трудових прав працівників і профспілок та посилення соціального діалогу. Що найбільш оптимально зробити шляхом розробки та ухвалення нового Трудового Кодексу України, який має відповідати міжнародним стандартам праці, встановленим Міжнародною організацією праці та європейським законодавством. При підготовці Трудового Кодексу обов’язковим є залучення всіх сторін соціального діалогу.

Соціально-правове гарантування в загальній системі гарантій прав і свобод людини і громадянина

Л. М. Русаль — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена осмисленню загальнотеоретичних особливостей соціально-правового гарантування в загальній системі гарантій прав і свобод людини і громадянина як комплексу взаємопов’язаних і взаємодіючих засобів та способів реалізації, що мають нормативно-правове закріплення.

Наголошено, що державні соціальні стандарти і нормативи, які формуються, встановлюються і затверджуються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України та є системою норм, принципів і вимог, які забезпечують процес дотримання прав і законних інтересів людини максимально забезпечуються і реалізуються в Україні. Такий підхід сприяє забезпеченню стабільності у суспільстві і дає можливість належного функціонування усіх сфер життєдіяльності населення.

Зазначено, що стабільність соціально-правового гарантування в період воєнного стану є запорукою недопущення суспільної аномії та кризи. Важливо забезпечити стабільний процес такого гарантування усім соціальним групам населення, з огляду на воєнні реалії. Для цього варто удосконалювати нормативно-правову базу, за потреби здійснити реформування органів, що здійснюють реалізацію соціальних гарантій, а також, процесуальних особливостей такої діяльності.

Акцентовано увагу на тому, що стабільність соціально-правового гарантування в період воєнного стану є запорукою недопущення суспільної аномії та кризи. За певних кризових, форс-мажорних обставин може виникати потреба у корегуванні видової складової. Зокрема, воєнний стан в державі, значна кількість внутрішньо переміщених осіб, що ми спостерігаємо сьогодні в Україні, вносять корективи у розподіл соціальної підтримки та допомоги.

Наголошено, що Україна, як правова, демократична, соціальна держава, яка реалізує програмні засади євроінтеграційного курсу, формує внутрішньодержавні соціальні гарантії на основі міжнародно-правових гарантій забезпечення та реалізації прав і свобод людини та громадянина. Соціальне гарантування регламентується на високому рівні нормативно-правовою базою, де передбачено види, особливості реалізації та умови соціального забезпечення населення.

Дисциплінарна відповідальність окремих категорій працівників-правників

О. А. Теличко, В. А. Рекун — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття містить комплексний аналіз особливостей та сутності дисциплінарної відповідальності працівників-правників різних категорій. Сформульовано визначення дисциплінарної відповідальності, визначені її характерні ознаки. Авторами виявлено, що дисциплінарна відповідальність працівників-правників виділяється на фоні загальної дисциплінарної відповідальності, яка стосується працівників, що виконують стандартні трудові обов’язки. Відзначається, що особливістю цієї відповідальності є: специфічний суб’єкт дисциплінарного порушення (працівники-правники), спеціалізовані види дисциплінарних покарань, а також особлива процедура їх накладання та оскарження. Встановлено, що для застосування спеціальної дисциплінарної відповідальності доцільно враховувати певні критерії: суб’єктів, які можуть бути притягнуті до спеціальної дисциплінарної відповідальності; сферу та характер праці працівників-правників; рівень правового регулювання та вид нормативно-правового акту, що регламентує таку відповідальність; сферу застосування дисциплінарної відповідальності; стягнення, які можуть застосовуватись до суб’єктів відповідальності; особливості порядку залучення окремих категорій працівників до відповідальності. Значну увагу у роботі приділено дослідженню особливостей дисциплінарної відповідальності суддів, адвокатів, нотаріусів та прокурорів. Надано стислий огляд органів, які накладають дисциплінарні стягнення на працівників-правників та строки в межах яких вони можуть бути накладені.

Автори дійшли висновку, що проведений аналіз дисциплінарної відповідальності окремих категорій працівників-правників дає змогу встановити, що такі працівники є спеціальними суб’єктами дисциплінарної відповідальності, а тому під спеціальною дисциплінарною відповідальність працівників-правників розуміють сукупність норм, яка визначає обов’язок представника правничої професії вжити заходів дисциплінарного стягнення, передбачених відповідними спеціальними актами про дисципліну, за певних умов та у передбачених законом випадках.

Міжнародний захист прав людини: порівняльний аналіз забезпечення прав людини в Україні та країнах Європейського Союзу

А. І. Ігнатьєва, О. В. Бабарицький, А. С. Брянкін — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проведено комплексний аналіз міжнародного захисту прав людини, зокрема, порівняльний розгляд правових стандартів, що застосовуються в Україні та країнах Європейського Союзу. Визначено основні міжнародно-правові механізми, які регулюють питання захисту прав людини, включаючи Хартію основних прав Європейського Союзу, Європейську конвенцію про захист прав людини й основоположних свобод, а також діяльність Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини. Особливу увагу приділено ролі національних правозахисних інституцій та їхній взаємодії з міжнародними організаціями.

У процесі дослідження виявлено ключові відмінності між системою захисту прав людини в Україні та країнах Європейського Союзу. Зокрема, підкреслено диспропорцію в ефективності судових механізмів захисту прав людини, рівні соціального забезпечення, механізмах протидії дискримінації та доступності правосуддя для різних категорій населення. Встановлено, що судова система України досі стикається з такими викликами, як корупція, політичний вплив та складність виконання рішень судів, що знижує рівень довіри громадян.

Окремо дослідження присвячений аналізу позитивного досвіду країн Європейського Союзу, зокрема Федеративної Республіки Німеччина, Французької Республіки, Королівство Швеції та Королівство Данії, які демонструють високі стандарти захисту прав людини та ефективність механізмів соціальної політики. Виявлено, що такі фактори, як незалежність судової влади, наявність дієвих правозахисних інституцій, а також комплексний підхід до забезпечення соціальних гарантій сприяють формуванню стабільного правового середовища, яке забезпечує громадянам високий рівень безпеки та захищеності.

У статті сформульовано пропозиції щодо вдосконалення механізмів правового захисту в Україні. Зокрема, запропоновано комплекс заходів, спрямованих на гармонізацію національного законодавства із європейськими стандартами, реформування судової системи, покращення соціального захисту населення та посилення міжнародної співпраці. Особливий акцент зроблено на необхідності створення ефективних механізмів моніторингу дотримання прав людини, спрощення процедур звернення до Європейського суду з прав людини та забезпечення реального виконання його рішень в Україні.

Інтеграція міжнародного досвіду в організацію оборонних закупівель України в умовах війни

А. М. Бей — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Оборонні закупівлі займають важливе місце у забезпеченні національної безпеки України, особливо в умовах триваючої війни, коли постійно змінюються вимоги до оборонної спроможності країни. Система оборонних закупівель забезпечує своєчасне постачання необхідних матеріальних ресурсів для підтримки боєздатності Збройних Сил України та інших силових структур, зокрема сучасної техніки, боєприпасів та медичних засобів. Важливим аспектом є інтеграція міжнародного досвіду, зокрема стандартів країн НАТО, що дозволяє підвищити ефективність закупівель, мінімізувати корупційні ризики та забезпечити сталий доступ до необхідних ресурсів навіть у найскладніші часи.

Одним з основних завдань є адаптація національних процедур та законодавства до умов війни, що вимагає підвищення гнучкості, швидкості та прозорості процесів закупівель. Впровадження таких інструментів, як електронна система Prozorro, значно покращує прозорість процесу закупівель, знижує корупційні ризики і підвищує ефективність. Водночас проблеми з логістичними ланцюгами, блокуванням кордонів та порушеннями імпортних процедур значно ускладнюють процеси, що потребує гнучкості в законодавстві та покращення технологічних рішень.

Стаття зосереджується на аналізі останніх досліджень і публікацій, що стосуються оборонних закупівель в Україні та інтеграції міжнародного досвіду. Зокрема, досліджується досвід країн НАТО та ЄС, аналізуються зміни в українському законодавстві, спрямовані на удосконалення оборонних закупівель, а також інтеграція новітніх технологій і цифрових платформ. Особливу увагу приділено вдосконаленню механізмів регулювання закупівель, покращенню логістики та розширенню співпраці з міжнародними партнерами, що дозволяє отримувати сучасну техніку та озброєння, відповідно до вимог міжнародних стандартів.

Використання міжнародного досвіду та адаптація законодавства до умов війни є критичними для забезпечення ефективної організації оборонних закупівель в Україні. Ключовими напрямками трансформації є: конкретизація змін у законодавстві для підвищення гнучкості процедур, покращення логістичних процесів, залучення міжнародних партнерів, а також вдосконалення цифровізації та інтеграції із іншими державними платформами. Втілення цих пропозицій дозволить підвищити ефективність системи оборонних закупівель та зміцнити національну безпеку, створюючи систему, здатну оперативно реагувати на виклики сучасної війни.

Енергетична безпека як чинник національної стійкості: європейський та міжнародний правовий контекст

Є. Бондаренко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується правове регулювання енергетичної безпеки України в умовах міжнародної співпраці та європейської інтеграції, що набуває особливої актуальності на тлі повномасштабної збройної агресії з боку російської федерації. Авторка аналізує сучасні виклики у сфері енергетичної безпеки, зокрема цілеспрямовані атаки на критичну інфраструктуру, які мають ознаки порушення міжнародного гуманітарного права, та підкреслює стійкість української енергетичної системи в умовах війни. Увагу приділено стратегічним документам, зокрема Енергетичній стратегії України до 2050 року та Національному плану з енергетики та клімату до 2030 року, які передбачають розвиток відновлюваних джерел енергії, децентралізацію енергетичного сектору та досягнення кліматичної нейтральності.

Розкрито значення гармонізації національного законодавства з acquis ЄС, імплементації вимог Третього енергетичного пакету, Паризької кліматичної угоди та участі України в Європейській зеленій угоді. Аналізується роль міжнародних інституцій, зокрема Європейського Союзу, Енергетичного Співтовариства, IRENA та ООН у наданні технічної, фінансової та інституційної підтримки. Особливий акцент зроблено на функціонуванні Фонду енергетичної підтримки України (Energy Support Fund), розвитку ініціативи Ukraine Green Recovery Fund та забезпеченні інтеграції української енергосистеми до ENTSO-E.

Авторка акцентує на тому, що енергетична безпека виступає невід’ємною складовою національної безпеки, ключовим елементом післявоєнної відбудови та важливою частиною процесу європейської інтеграції України. Забезпечення енергетичної безпеки розглядається як багатокомпонентна правова конструкція, що інтегрує норми міжнародного права, acquis Європейського Союзу, фінансові інструменти підтримки та елементи політики безпеки. Такий підхід вимагає всебічної правової трансформації та здатності адаптуватися до динамічних геополітичних викликів.

Концепція повоєнного відновлення в історичній ретроспективі

О. О. Бушок — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена історичному розвитку концепції повоєнного відновлення в міжнародному праві, яка відображає зміни підходів до реконструкції держав після збройних конфліктів. Автор досліджує історичний розвиток цього процесу, починаючи з післявоєнного періоду Першої світової війни, аналізує механізми відбудови, які застосовувалися після Другої світової війни, включаючи План Маршалла, а також розглядає сучасні міжнародні ініціативи та виклики, з якими стикаються країни у процесі повоєнної реконструкції.

Основний акцент зроблено на трансформації підходів до повоєнного відновлення: від суто матеріальної реконструкції інфраструктури та економіки до комплексного процесу, що включає відновлення державних інституцій, реформування правової системи, забезпечення прав людини, розвиток демократичного врядування та економічної стабільності. Автор аналізує роль міжнародних організацій, які сприяють розробці механізмів фінансової підтримки, правового регулювання та моніторингу відбудови.

У статті представлено історичні приклади успішних та проблемних ініціатив повоєнного відновлення, зокрема діяльність Ліги Націй у міжвоєнний період, роль ООН та міжнародних фінансових інституцій у післявоєнній реконструкції Європи, а також досвід Балканських країн у 1990-х роках. Автор наголошує, що сучасний підхід передбачає не лише фізичну відбудову, а й боротьбу з корупцією, залучення місцевих громад до процесу відновлення, соціальну реабілітацію постраждалого населення та забезпечення довгострокової стабільності.

Окрема увага приділяється сучасним викликам повоєнного відновлення, зокрема на прикладі України. Автор аналізує необхідність системного підходу, що включає відбудову інфраструктури, реформу державного управління, економічну інтеграцію, залучення інвестицій та підтримку соціальної сфери. У статті підкреслюється, що міжнародний досвід демонструє: успішне відновлення можливе лише за умови комплексного підходу, прозорості процесів та ефективного управління ресурсами.

Правові засади міжнародних відносин Європейського Союзу та Азербайджану: реалії та перспективи

К. К. Гафарова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Визначається природа правового забезпечення міжнародних відносин Європейського Союзу та Азербайджану в умовах сьогодення та в моделюванні перспектив його розвитку з огляду на наявний досвід у цьому питанні України.

Проаналізовано та окреслено правову природу нормативно-правового підґрунтя формування та розвитку політики зовнішньополітичних стосунків ЄС з Азербайджанською Республікою. Зокрема, виділені три рівні правового забезпечення цієї діяльності: універсального міжнародного, регіонального міжнародного та національного.

Вказано, що сучасний стан правового забезпечення наведеної співпраці відзначений наявністю договірних положень в межах окремих сфер діяльності.

Зроблено висновок, що дане питання потребує комплексного опрацювання за прикладом моделі правового забезпечення міжнародної співпраці України та ЄС, де в межах національного азербайджанського правового поля має бути напрацьована стратегічна законодавча база зі змістом зовнішньополітичної діяльності з виокремленням напрямку європейського співробітництва. Відзначено правове забезпечення подібної діяльності у таких сферах як: сфера правосуддя, свободи та безпеки; економічні та соціальні реформи, скорочення бідності і сталий розвиток; розвиток сфери транспорту, енергетики та екології; встановлення безпосередніх контактів між людьми, тренінгів, реформи сектору охорони здоров’я, культурного співробітництва.

Зазначено, що найбільш перспективним та таким, що потребує відповідного правового забезпечення нормотворчого та правозастосовного характеру, є напрямок впровадження міжнародних стандартів в сфері захисту прав і свобод людини, напрацьованих ЄС.

Вказано, що з огляду на географічне розміщення та геополітичні тенденції сучасного світу, Азербайджан прагне розвивати взаємини з ЄС в економічній, енергетичній, логістичній, судовій та правозахисній сферах, що сприятиме розвитку відповідного правового забезпечення, у т ому числі із залученням судової практики ЄСПЛ.

Звернена увага на обмежене співробітництво розглянутих суб’єктів міжнародного права в інтересах забезпечення державного суверенітету Азербайджанської Республіки, що опосередковує створення відповідних правових інструментів для цього.

Роль традиційних механізмів у сфері гендерного розвитку

А. Гіблалієва — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається, як механізми конвенцій вплинули на ініціативи у сфері розвитку, орієнтовані на гендер. Після здобуття незалежності Азербайджанська Республіка брала активну участь у міжнародних зусиллях з просування ґендерної рівності, приєднавшись до численних угод та глобальних ініціатив. Представники Азербайджану регулярно беруть участь у глобальних форумах, присвячених просуванню гендерного прогресу. Після приєднання Азербайджану до Конвенції Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW) 30 червня 1995 року було внесено суттєві поправки до законодавства та внесено корективи до політики з метою скорочення ґендерної дискримінації, що ще більше посилило захист жінок. Оскільки забезпечення гендерних прав та сталого розвитку належить до основних прав людини, воно має бути одним із основних стовпів державної політики та створення правової держави. Для забезпечення ґендерних прав та сталого розвитку необхідно об’єктивно оцінити поточний стан прав людини в нашій республіці, виявити наявні проблеми та провести порівняльний аналіз із міжнародним досвідом.

В Азербайджанській Республіці вживаються різні заходи для вирішення ґендерних проблем. Завдяки створенню та ефективній роботі Державного комітету з проблем сім’ї, жінок та дітей було вирішено багато гендерних питань. Правовою основою для реалізації гендерної політики відповідно до вимог сучасної доби є Конституція незалежного Азербайджану, ухвалена 12 листопада 1995 року. Зазначається, що ухвалений закон «Про гарантії ґендерної (чоловіків та жінок) рівності» має велике значення з погляду надійного захисту прав жінок у нашій республіці. Закон відбиває правовий регулюючий механізм захисту ґендерного балансу.

Суспільство з ґендерною рівністю — це суспільство, в якому жінки та чоловіки є рівноправними членами. У такому суспільстві права чоловіків та жінок захищаються на рівній основі. Сприяння гендерній рівності є постійною проблемою та важлива її постійна реалізація. У цій сфері суб’єкти громадянського суспільства також беруть активну участь у висвітленні важливих питань. Стаття 25 Конституції Азербайджану встановлює принцип рівності жінок та чоловіків та проголошує неприпустимість дискримінації. Порушення права на рівність визначається як кримінальний злочин у Кримінальному кодексі.

Інший нормативно-правовий акт, ухвалений у сфері забезпечення прав жінок в Азербайджанській Республіці, Закон Азербайджанської Республіки від 22 червня 2010 року «Про запобігання побутовому насильству» також встановив важливі положення в цьому напрямі. Так, Закон визначає та регулює заходи, що вживаються для запобігання насильству, вчиненого шляхом зловживання близькими сімейними відносинами, спільним або колишнім спільним проживанням, і негативних правових, медичних та соціальних наслідків, що викликаються ним, для надання соціального захисту та правової допомоги жертвам побутового насильства, а також для усунення обставин, що призводять до насильства.

Гендерна рівність – це створення рівних прав, обов’язків, можливостей для чоловіків і жінок, у тому числі рівного соціального стану в суспільстві. Водночас гендерна рівність має на увазі рівне представництво та участь. Під рівними можливостями розуміються умови та гарантії, необхідні для реалізації прав людини, усіх їх форм. Для досягнення цієї рівності насамперед необхідно усунути всі форми ґендерної нерівності та дискримінації. Азербайджан приєднався до міжнародних конвенцій у цій галузі і включив зобов’язання, що випливають з них, до своїх законодавчих актів. Той факт, що права жінок є частиною прав людини, був особливо наголошений у Пекінській конвенції з проблем жінок, що відбулася у 1995 році, і знайшов відображення у низці прийнятих згодом міжнародних документів. Не секрет, що ґендерна рівність та розширення прав та можливостей жінок є одними з вихідних та головних умов досягнення сталого розвитку в усьому світі. Включення ґендерної рівності як окрема мета в Цілі сталого розвитку показує, що в цьому напрямі у світі ще багато чого належить зробити. До обов’язків держави також входить створення рівних умов та гарантій рівних можливостей для чоловіків та жінок, що насамперед залежить від проведення гендерного аналізу та виділення коштів відповідно до отриманих показників. Одним із головних завдань держави щодо забезпечення гендерної рівності є недопущення домінування однієї статі у державному управлінні та прийнятті рішень. Реалізація завдань, передбачених статтями 7-16 Закону про гендерну рівність у сфері праці, передбачає створення рівних можливостей для чоловіків і жінок у сфері праці, освіти, економічних та соціальних відносинах, а також у суспільно-політичному житті.

Злочин геноциду за міжнародним кримінальним правом: визначення та ознаки

Д. А. Данієлян — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу злочину геноциду за міжнародним кримінальним правом, зокрема його визначенню та основним ознакам. Геноцид, як один із найтяжчих міжнародних злочинів, кваліфікується відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 року та Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Основна увага приділяється об’єктивним та суб’єктивним ознакам, а також суб’єктам відповідальності.

Підкреслено, що належне визначення та розуміння ознак геноциду є важливим не лише для ефективного переслідування винних осіб, а й для запобігання новим випадкам цього злочину. Міжнародне співтовариство має забезпечити ефективне виконання зобов’язань держав щодо запобігання, розслідування та покарання за геноцид, що є ключовим елементом зміцнення глобальної системи захисту прав людини.

Проаналізовані доктринальні та нормативні підходи до визначення злочину «геноцид» і розуміємо під геноцидом – це умисне вчинення дій, спрямованих на повне або часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи як окремої спільноти, шляхом фізичного знищення, заподіяння тяжкої шкоди, створення нестерпних умов існування, обмеження народжуваності або насильницького відчуження дітей, що має на меті не лише завдати шкоди окремим особам, а й ліквідувати саму групову ідентичність у її соціальному, культурному та історичному вимірі.

Підкреслено, що міжнародні суди і трибунали, зокрема Міжнародний кримінальний суд, Міжнародний трибунал по колишній Югославії та Спеціальний трибунал для Руанди, відіграють центральну роль у забезпеченні правосуддя та притягненні до відповідальності осіб, що вчинили геноцид. Вони не лише здійснюють правосуддя, а й активно формують прецеденти для правового визначення геноциду та вдосконалення міжнародних норм щодо покарання за цей злочин.

Результати дослідження свідчать про необхідність подальшого удосконалення механізмів притягнення до відповідальності осіб, винних у геноциді, а також важливість гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері боротьби з міжнародними злочинами.

Митна політика України на шляху до європейських стандартів: ключові аспекти

С. І. Денисенко, Т. В. Шлапко, О. В. Ільченко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Максимальне наближення митної політики України до стандартів Європейського Союзу (далі – ЄС) сьогодні є одним із ключових напрямків євроінтеграції нашої держави. Цей процес має на меті гармонізувати митне законодавство, митні процедури та інструменти з європейськими стандартами, що принесе низку важливих переваг для України.

Митні питання відіграють ключову роль у процесі економічної інтеграції України з ЄС. Ефективна митна політика України, яка максимально наближена до європейських стандартів, сприяє: спрощенню митних формальностей та бар’єрів у торгівлі з країнами ЄС; створює більш сприятливий інвестиційний клімат; підвищує конкурентоспроможність української економіки; підвищує рівень прозорості та ефективності митних служб.

Основним міжнародно-правовим документом, що регулює процес наближення митної політики України до стандартів ЄС є Угода про асоціацію між Україною та ЄС. Цей фундаментальний документ передбачає суттєву поглиблену та всеохопну зону вільної торгівлі, а також визначає загальні рамки співробітництва між Україною та ЄС, включаючи наближення митного законодавства.

До основних складових наближення митної політики України до європейських стандартів слід віднести: законодавчу гармонізацію, що включає приведення національного митного законодавства у відповідність до законодавства ЄС; інституційні реформи, які включають у себе реорганізацію митної служби з метою підвищення її ефективності та прозорості; створення сучасних інформаційних систем та електронного документообігу; контроль за дотриманням митного законодавства включаючи боротьбу з контрабандою та підробками; застосування ризик-орієнтованого підходу до митного контролю; співпрацю з ЄС включаючи участь у спільних проектах та програмах з розвитку митної служби. На сьогодні основними проблемами, що виникають на шляху максимального наближення митної політики України до стандартів ЄС, є: недостатнє фінансування у модернізацію митної інфраструктури; корупція у митній сфері та відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів.

Кращими шляхами вирішення проблем максимального наближення митної політики України до стандартів ЄС може бути: посилення міжнародної технічної допомоги з боку країн ЄС для реформування митної служби України; проведення антикорупційних заходів та інвестування в розвиток людських ресурсів.

Окремі аспекти застосування економічних та політичних санкцій у Європейському Союзі

Т. В. Желеховська — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному аналізу економічних і політичних санкцій у Європейському Союзі. Спираючись на наукові праці, розкрито правові підстави, механізми запровадження й головні виклики, пов’язані із застосуванням санкційних інструментів, що слугують засобом зовнішньополітичного впливу ЄС. У цьому контексті особливий наголос зроблено на їхньому значенні для підтримання миру, просування демократичних засад і захисту прав людини.

Зосереджено на порівнянні санкційного тиску з економічними кризами й оцінці наслідків для країн-адресатів. Підкреслюється багатоступеневий характер процедур ухвалення рішень у Раді, що вимагають одностайності членів ЄС і регламентації з боку Суду ЄС. Водночас такий механізм підтверджує важливість узгоджених дій між усіма інституціями та державами-членами, аби санкції мали належний вплив і не призводили до непередбачуваних наслідків.

Висвітлено конфлікт компетенцій між ЄС і ООН, викликаний відмінностями у механізмах та пріоритетах санкційної політики. Така розбіжність підкреслює потребу в ретельному узгодженні дій на міжнародному рівні. Також, наголошується на взаємному впливі санкцій, що можуть шкодити не лише цільовим державам, а й ініціаторам, стимулюючи внутрішній розвиток і водночас послаблюючи міжнародну торгівлю. Унаслідок цього виникає потреба у збалансованому підході, який враховував би як геополітичні, так і економічні ризики.

Саме тому важливий аспект аналізу стосується важливості узгодженого правового регулювання задля посилення координації та контролю. Особлива увага приділяється ролі наукових досліджень у формуванні ефективних санкційних підходів, що дає змогу розвивати гнучкіші моделі впливу на цільові країни.

Поглиблений аналіз стає визначальним для застосування санкцій. Крім того, подальше вивчення економічних аспектів сприятиме формуванню гнучкіших і цілеспрямованіших інструментів впливу. Санкції відіграють ключову роль у зовнішній політиці ЄС, але їхня ефективність значною мірою пов’язана з координованістю дій і здатністю швидко реагувати на зміну міжнародного контексту.

Роль загальних принципів права у покаранні злочину агресії РФ проти України

М. І. Іліка, І. Ж. Торончук, В. В. Яремчук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У дослідженні розглядається роль загальних принципів права в міжнародному кримінальному переслідуванні російських воєнних злочинців. Зокрема, застосування загальних принципів права може допомогти встановити рамки для судового переслідування причетних осіб, навіть якщо існують прогалини чи неясності у відповідних договорах чи звичаях.

Акцентовано увагу на ролі органів міжнародного кримінального правосуддя, зокрема, якщо виникнуть питання та сумніви у тому, що судові процеси на національному рівні відповідали міжнародним стандартам кримінального правосуддя та загальним принципам права, які є джерелом міжнародного кримінального права. У цьому контексті саме міжнародне кримінальне правосуддя, зокрема Міжнародний кримінальний суд (МКС), може грати вирішальну роль у забезпеченні розгляду найсерйозніших злочинів і забезпеченні їх належного покарання.

Застосування загальних принципів права може допомогти розв’язати ці суперечки та попередити конфлікти юрисдикцій. І провідна роль у цьому сенсі належить такому загальновизнаному принципу кримінальної юстиції, як невідворотність покарання. Принцип невідворотності покарання має на меті забезпечити притягнення до відповідальності осіб, відповідальних за жахливі злочини, такі як геноцид, військові злочини та злочини проти людства.

В контексті російської агресії проти України принцип універсальної юрисдикції повинен виступає як інструмент для притягнення до відповідальності осіб, підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів, геноциду, злочинів проти людяності та інших серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права. Держави, які підтримують Україну, засуджують агресію Росії та визнають і застосовують принцип універсальної юрисдикції, можуть взяти на себе відповідальність за проведення слідства та відповідного судового розгляду, навіть якщо злочин не було вчинено на їхній території, і вони не мають прямого відношення до жертв або винних. Таким чином, такі держави можуть використовувати універсальну юрисдикцію як правовий механізм для притягнення до відповідальності винних осіб, якщо інші міжнародні механізми виявляються недостатньо ефективними або недоступними.

Захист прав дітей на охорону здоров’я в умовах збройного конфлікту: національний та міжнародно-правовий аспекти

І. В. Кадуха — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається реалізація права дітей на охорону здоров’я у воєнний час, виокремлюючи ключові виклики, пов’язані зі збройним конфліктом. Серед них – обмежений доступ до медичних послуг, руйнування інфраструктури охорони здоров’я та збільшення психосоціального навантаження на дітей, які постраждали від війни. У дослідженні проаналізовано українське законодавство у сфері охорони здоров’я дітей та його відповідність міжнародним стандартам, зокрема положенням Конвенції ООН про права дитини. Акцент зроблено на принципі найкращого забезпечення інтересів дитини, який є наріжним каменем у забезпеченні індивідуального підходу до надання медичної допомоги, особливо під час кризових ситуацій.

Також увагу приділено механізмам реалізації цього принципу, таким як оцінка зрілості дітей при прийнятті медичних рішень, адаптація політики охорони здоров’я до кризових умов та інтеграція психосоціальної підтримки дітей, які постраждали від травми. Крім того, критично проаналізовано фінансовий вимір програм охорони здоров’я для дітей, з особливою увагою до необхідності збільшення фінансування та ефективного розподілу ресурсів.

У статті також досліджено кращі практики країн-членів Європейського Союзу щодо захисту здоров’я вразливих груп населення та обговорено можливості їх адаптації в Україні. Пропонуються рекомендації щодо гармонізації національного законодавства з міжнародними правовими рамками, такими як Європейська конвенція з прав людини. Таке узгодження розглядається як вирішальне для усунення прогалин у чинній нормативно-правовій базі та забезпечення всебічного захисту прав дітей на охорону здоров’я.

Очікується, що результати дослідження сприятимуть розробці ефективної політики та практичних заходів, спрямованих на захист здоров’я дітей під час кризових ситуацій. Інтегруючи міжнародні стандарти та сприяючи співпраці між урядовими та неурядовими організаціями, Україна може підвищити стійкість своєї системи охорони здоров’я та забезпечити захист найбільш вразливої групи населення – дітей.

Кіберпростір: міжнародно-правове регулювання та практика застосування прецедентного права МС ООН

С. Б. Карвацька, А. З. Маник, В. В. Яремчук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню міжнародно-правового регулювання кіберпростору та практики застосування прецедентного права МС ООН (далі – Міжнародний суд ООН) до кібератак. Проаналізовано, що норми міжнародного права є важливою основою міжнародного правопорядку у кіберпросторі, оскільки 1) у ньому складаються відносини, які потребують міжнародно-правового регулювання; 2) зловживання інформаційними технологіями створює значні загрози не лише для окремих осіб, а й для держав і міжнародної спільноти загалом. Важливе значення для урегулювання відносин у кіберпросторі має принцип рівноправності та самовизначення народів: ніхто не може втручатися в інформаційні системи. Доведено, що наразі, офіційне міжнародно-правове визнання інформаційних атак агресією чи інших кіберзасобів зброєю, відсутнє, тож кваліфікація застосування кіберзброї як порушення принципу незастосування сили є проблематичною.

Установлено, що незважаючи на те, що міжнародне право не містить чітких критеріїв щодо застосування стандарту збройного нападу, важливим є аналіз того, якою мірою кібератаки можуть бути кваліфіковані як збройний напад. Кібератаки, які підривають або знищують основні активи безпеки, і належать до найвищої категорії, можуть кваліфікуватися як збройний напад. Доведено, що розслідування кібератак між державами ускладнюється відсутністю у міжнародному праві єдиного зводу правил щодо надання доказів. І хоча немає єдиного стандарту доказування, застосовного до всіх справ, пов’язаних з міжнародною відповідальністю за кібероперації – заяви про самозахист від кібероперацій повинні бути доведені за допомогою переконливих доказів. Зазначено, що при розгляді справ про кібератаки МС ООН надає більшої доказової ваги офіційним документам держав та міжнародних організацій. До формування висновків МС ООН підходить з обережністю: якщо стороні у справі об’єктивно важко виконати обов’язок доказування, оскільки прямі докази знаходяться під територіальним контролем іншої сторони, включаючи її кіберінфраструктуру, допустимим є більш ліберальне використання висновків щодо фактів, за умови, якщо вони не залишають місця для сумнівів.

Міжнародно-правове регулювання протидії відмивання коштів та фінансування тероризму: проблеми та шляхи вирішення

В. В. Яремчук, С. Б. Карвацька — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються ключові проблеми міжнародно-правового регулювання протидії відмивання коштів та фінансування тероризму та числі шляхи запровадження міжнародних стандартів у цій сфері. Проаналізовано, що ЄС за останні три десятиліття здійснив комплексний перегляд своєї нормативно-правової бази у сфері протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму. Доведено, що створення у 2024 році Європейського органу з боротьби з відмиванням коштів – AMLA – можна інтерпретувати як парадигмальну зміну в антитерористичній політиці ЄС, що уособлює перехід до більш централізованого та узгодженого підходу до боротьби з фінансуванням тероризму. Обгрунтовано, що це чіткий відхід від попередніх практик ЄС у сфері протидії фінансуванню тероризму шляхом усунення таких ключових недоліків, як фрагментація регулювання, непослідовний нагляд та неефективний обмін інформацією. Визначено, що фактично, створення AMLA підкреслює ідеологічну трансформацію у розумінні ЄС фінансування тероризму як транснаціональної проблеми. AMLA та Єдиний звід правил є ключовими інструментами для підвищення ефективності боротьби з фінансовими злочинами. Водночас, запровадження нових правил потребує балансу між безпекою та захистом прав людини, особливо у сфері обробки персональних даних. Проаналізовано, що ЄС розробив низку інструментів для боротьби з фінансуванням тероризму, які формують зусилля для боротьби з фінансуванням тероризму в усьому світі: модель «розумних санкцій», запропонована РБ ООН, та модель боротьби з відмиванням грошей, запропонована Групою з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF), створеною Великою сімкою (G-7).

У висновку наголошено, що для України у нинішньому процесі євроінтеграції до ЄС для ефективної протидії відмивання коштів важливо розуміти актуальність моніторингу фінансової діяльності та обміну інформацією між суб’єктами державного та приватного секторів, та, особливо, посилення координації та гармонізації з ЄС з метою усунення прогалин у правозастосуванні та уніфікації європейських норм у національну правову систему.

Тлумачення міжнародних договорів: теоретичні засади та практичні виклики

М. В. Ковальова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано сутність та значення процесу тлумачення міжнародних договорів як одного з ключових елементів забезпечення ефективності міжнародно-правового регулювання. Належне розуміння змісту й цілей договорів дає змогу уникнути розбіжностей у трактуванні і, відповідно, запобігає виникненню конфліктів між державами. Складність цього процесу полягає в обов’язковості дотримання загальноприйнятих принципів міжнародного права та у врахуванні специфіки різних національних правових систем, які можуть по-різному інтерпретувати одні й ті самі норми. Тому роль тлумачення полягає не лише в суто лінгвістичному аналізі тексту, а й у забезпеченні сумісності його положень із внутрішнім правом кожної держави-учасниці.

Принципи тлумачення, закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, а також у міжнародних звичаях, забезпечують уніфіковане розуміння й належне застосування договірних норм. Основними засадами є відповідність тлумачення об’єкту та меті договору, сумлінність у дотриманні договірних зобов’язань і врахування системного зв’язку з іншими нормами міжнародного права. Цей підхід підсилюється практикою Міжнародного суду ООН, яка підтверджує, що від правильності інтерпретації залежить результат вирішення спорів між державами та рівень стабільності в міжнародних відносинах.

Сучасна практика тлумачення відображає прагнення до еволютивного підходу, що дає змогу враховувати соціальні й політичні зміни, які відбулися після укладення договору. З одного боку, такий підхід забезпечує гнучкість і відповідність реаліям сьогодення, з іншого – може викликати суперечки, коли держави дотримуються різних підходів до оцінки нових обставин або намагаються розширити (чи звузити) зміст договірних зобов’язань. Прикладом є спори навколо застосування екологічних норм у частині відповідальності за шкоду довкіллю чи використання морських ресурсів.

Водночас принцип добросовісності (good faith), закріплений у міжнародно-правовій практиці, вимагає, щоби держави шукали порозуміння, ґрунтуючись на справжній волі сторін та цільовому призначенні положень договору. Вирішення спорів у міжнародній сфері часто лежить у юридичній площині, проте в низці випадків учасники залучають додаткові механізми, зокрема політичні та дипломатичні консультації. Такий комплексний підхід сприяє збереженню балансу між правовою визначеністю і невідворотністю змін, забезпечуючи довіру до міжнародного права.

Таким чином, тлумачення міжнародних договорів є процесом, що передує будь-якому правозастосуванню та безпосередньо впливає на реалізацію принципів міжнародного права. З різного розуміння договірних положень часто починаються міждержавні спори, тому глибокий методологічний аналіз та зважене застосування принципів тлумачення набувають особливої ваги. Подальше вдосконалення інтерпретаційних практик сприятиме поліпшенню погодженості між нормами міжнародного та внутрішнього права, підвищуючи рівень їх ефективності та справедливості.

Міжнародно-правовий захист підводної культурної спадщини у світі загроз від змін клімату

О. В. Краснікова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проводиться аналіз міжнародних актів, прийнятих у зв’язку зі зміною клімату, забрудненням морів та охороною підводної культурної спадщини. Акцентується увага на необхідності адаптації конвенційних норм до сучасних проблем, які виникли в результаті змін клімату у Світовому океані, що, в свою чергу, негативно впливає на підводне культурне надбання людства. Зміни океану є результатом кліматичної кризи. Унаслідок потепління відбувається таїння льоду, а це призводить до підвищення рівня Світового океану. Вищі глобальні температури сушитимуть деякі занурені у воду об’єкти спадщини, а підвищення рівня моря, навпаки, затопить багато прибережних районів, створюючи нові об’єкти підводної культурної спадщини (UCH). Зникнення льоду вже призвело до відкриття підводних об’єктів, які століттями зберігалися в чудовому стані під крижаним щитом на полюсах Землі, чому є багато прикладів. Внаслідок інших аспектів кліматичної кризи спостерігається загальне підвищення температури морської води, зміна глобальних течій, закислення океану та зміна його солоності. Автор припускає, що кумулятивний вплив цих змін буде негативно відбиватися на UCH, оскільки це сприяє руйнуванню матеріалів об’єктів спадщини. У дослідженні робиться висновок, що через підвищення рівня моря та пов’язаної з цим ерозії природного середовища може постраждати і нематеріальна UCH, зокрема системи вірувань та космології корінних народів Тихого океану.

Автор стверджує, що підводна культура спадщина є цінним інструментом досягнення Глобальних цілей людства. Отже, для її захисту та збереження втілюються різні програми та проекти, що використовують інноваційні технології, які допомагають зберігати об’єкти підводної спадщини in situ.

Аналіз деяких «морських» конвенцій, міжнародних актів щодо змін клімату та Конвенції ЮНЕСКО про охорону підводної культурної спадщини (2001) дає можливість зробити висновок, що підвищення рівня океану та його небезпечні хімічні зміни не були враховані як загроза для підводного культурного надбання. Отже, у дослідженні обґрунтовується необхідність прийняття нових правил для збереження об’єктів UCH, які б врахували небезпеки від підвищення рівня океану та його закислення. Для довгострокової перспективи вирішення проблем збереження підводного надбання необхідно інтегрувати питання кліматичної кризи у глобальні стратегії та політики.

Трансформація соціальних держав внаслідок військових конфліктів

Р. О. Максимович — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Військові конфлікти завжди мали значний вплив на суспільства, економіки та політичні системи, виступаючи каталізатором глибоких трансформацій. У сучасних умовах особливий інтерес викликає вплив військових конфліктів на соціальні держави, які характеризуються розвиненою системою соціального захисту та інклюзивними механізмами державного регулювання.

У статті розглядаються як внутрішні, так і зовнішні аспекти впливу воєн на соціальні держави. З одного боку, зміна бюджетних пріоритетів у бік військових витрат може призводити до скорочення соціальних програм, що підвищує рівень соціально-економічної нестабільності. З іншого боку, в умовах війни держави нерідко посилюють соціальний захист для підтримки населення, що може сприяти подальшому розвитку інститутів соціальної держави. Також аналізується трансформація суспільних відносин, включаючи зміни рівня довіри до державних інституцій та мобілізаційні процеси.

Економічні наслідки воєнних конфліктів є багатогранними: перерозподіл ресурсів на користь військових потреб, руйнування економічної інфраструктури, зниження виробничих потужностей, втрати людського капіталу та порушення логістичних ланцюгів. Особлива увага приділяється аналізу змін у бюджетній політиці держав, а також впливу санкцій, міжнародної ізоляції та глобальних економічних потрясінь на розвиток соціальних держав.

Соціальні наслідки воєн охоплюють масові міграційні процеси, інтеграцію біженців, адаптацію ринку праці та зміну підходів до організації системи соціального захисту. У статті розглядається досвід різних країн щодо підтримки внутрішньо переміщених осіб, ветеранів та постраждалих цивільних, що є критично важливим для ефективного функціонування соціальної держави у кризових умовах.

Політична трансформація, спричинена військовими конфліктами, може мати суперечливі наслідки. З одного боку, війна може посилювати авторитарні тенденції та контроль держави над суспільством. З іншого боку, історичний досвід показує, що війни часто сприяють модернізації політичних систем та розвитку демократичних інституцій, зокрема через розширення ролі держави в соціальній сфері.

Глобальні виклики для соціальних держав у контексті військових конфліктів включають необхідність інтеграції біженців, балансування між військовими витратами та фінансуванням соціальних програм, а також збереження суспільної згуртованості. У статті аналізується, як різні держави адаптуються до нових реалій, забезпечуючи стабільність соціальних систем та довіру громадян до інституцій влади.

Таким чином, у статті досліджуються комплексні взаємозв’язки між військовими конфліктами та соціальними державами, розглядаються основні економічні, соціальні та політичні наслідки війни, а також окреслюються можливі шляхи адаптації державних політик до нових викликів.

Безпека інформаційних мереж та захист прайвесі: європейські стандарти й інтеграційні виклики для України

С. Ю. Мальцев — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу ключових категорій у сфері інформаційної безпеки та захисту приватності в умовах розвитку інформаційного суспільства й інтеграції України до Європейського Союзу. У роботі досліджено поняття «безпека інформаційних мереж», «інформаційне прайвесі» та «захист прайвесі в інформаційних мережах», які формують базис правового регулювання у цій сфері. У статті розглянуто еволюцію понять інформаційної приватності та захисту приватності в інформаційних мережах, а також їх взаємозв’язок із категорією інформаційної безпеки, а також розглянуто виклики, пов’язані із застосуванням технологій штучного інтелекту, Big Data та Інтернету речей (IoT), які створюють нові загрози для приватності та вимагають розробки інноваційних підходів до захисту даних. Автор наголошує на важливості балансу між правами громадян на конфіденційність та потребами держави у сфері інформаційної безпеки, а також на необхідності розробки ефективних правових і технічних механізмів, здатних адаптуватися до сучасних загроз і викликів.

Основна увага приділена розвитку європейських стандартів захисту персональних даних, зокрема GDPR та ISO/IEC 27001, а також викликам, пов’язаним із забезпеченням конфіденційності, цілісності та доступності інформації в умовах цифровізації та глобалізації. У статті проаналізовано значення міжнародних стандартів, а також правових актів ЄС, які є основою для створення дієвої системи інформаційної безпеки та захисту приватності, з огляду на важливість впровадження цих норм в українське законодавство, що сприяє гармонізації правової бази України з acquis ЄС.

Результати дослідження спрямовані на формування стратегії правового захисту персональних даних у сучасному інформаційному середовищі, забезпечення надійності інформаційних мереж та дотримання прав людини.

Актуальність цього питання посилюється у контексті інтеграції України до ЄС, де впровадження європейських стандартів захисту приватності є важливою умовою для досягнення високого рівня інформаційної безпеки. Автор підкреслює, що інтеграція України до ЄС вимагає адаптації національного законодавства до європейських стандартів, що включає впровадження сучасних механізмів захисту персональних даних, підвищення рівня кібербезпеки та забезпечення прозорості в обробці інформації.

Стаття спрямована на формування стратегії правового захисту персональних даних у сучасному інформаційному середовищі, забезпечення надійності інформаційних мереж та дотримання прав людини в контексті євроінтеграції.

Аналіз міжнародних договорів та нормативно-правових актів України, що регулюють порядок поводження з військовополоненими

Л. П. Медвідь, П. А. Прокопчук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Сучасний стан правового регулювання порядку поводження з військовополоненими в Україні потребує постійного вивчення та вдосконалення. Поводження з військовополоненими, а саме супроводження, конвоювання, охорона військовополонених, забезпечення їх прав, здійснюється центральними та місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, правоохоронними органами та громадськими об’єднаннями України, у тому числі окремо слід вирізнити Сили оборони України, як ключового суб’єкта на етапі від затримання військовополоненого до передачі його до таборів (дільниць) тримання військовополонених. Як зазначено у звітах моніторингової місії ООН в цілому до держави України не має претензій до умов утримання російських військовополонених в таборах у відповідності до міжнародних норм, проте наголошується, що випадки жорстокого поводження, зокрема інциденти на початкових етапах процесу взяття в полон. У зв’язку з цим українській стороні варто врахувати висновки моніторингової місії ООН та донести їх до особового складу Сил оборони та привести нормативно-правові акти України до норм міжнародного гуманітарного права.

У ході дослідження вивчено нормативно-правові акти, що визначають права військовополонених, обов’язки центральних та місцевих органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, військових формувань, утворених відповідно до законів України, правоохоронних органів та громадських об’єднань України, умови утримання військовополонених, а також механізми забезпечення їхньої охорони та безпеки.

Особливу увагу приділено аналізу відповідності національного законодавства міжнародним правовим стандартам, зокрема положенням Третьої Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12.08.1949 року, яку Україна підписала 12.12.1949 року та Додаткового протоколу № 1 1977 року до неї.

Проведений аналіз нормативно-правових актів дозволяє стверджувати про важливість чіткого дотримання регламентування прав людини в умовах збройних конфліктів, акцентуючи на необхідності оновлення національної нормативної бази у сфері військового права, його постійного вдосконалення. В ході дослідження зроблено висновки щодо доцільності підвищення ефективності роботи державних органів України через впровадження сучасних стандартів управління, навчання персоналу та посилення контролю за виконанням нормативних вимог.

Міжнародно-правове регулювання відповідальності авіаперевізника за зареєстрований багаж пасажира

Я. Л. Назаренко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Розвиток бюджетних авіакомпаній сильно змінив імідж мандрівників, яким більше не потрібно носити з собою кілька валіз. Зниження цін на авіаквитки супроводжувалося переходом до більш мінімалістичних подорожей. Але багаж не зникає з договору перевезення.

Міжнародна компанія повітряних телекомунікацій (далі – SITA) у статистичному дослідженні підкреслила, що авіакомпанії втратили 36,1 мільйонів одиниць багажу у 2023 році, з яких 25 мільйонів було втрачено в європейських аеропортах. Збитки оцінено у 2,5 мільярди євро.

Питання транспортування, збереження та безпеки багажу регулюються міжнародно-правовими механізмами, основними джерелами яких є Конвенція про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28 травня 1999 р. (далі – Монреальська угода), реалізована в Регламенті (ЄС) № 2027/97 (з поправкою Регламентом (EC) № 889/2002) та положеннях національного законодавства держав-учасниць ЄС.

У галузі авіаційних пасажирських перевезень розрізняють два види багажу: зареєстрований багаж (доставляється авіакомпанією в багажне відділення) і ручна поклажа (перевозиться на борту з пасажиром). Такий розподіл багажу вперше було нормативно визначено положеннями Варшавської конвенції 1929 р. для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень 1929 р. (далі – Варшавський договір). Монреальська конвенція приймає цю дихотомію, що призводить до двох різних режимів відповідальності.

Регламент 881/2002 про внесення змін до Регламенту 2027/97 про відповідальність авіакомпаній у разі аварії передбачає в статті 3 §1, що відповідальність авіакомпаній за пасажирів та їхній багаж регулюється всіма положеннями Монреальської конвенції, що стосуються такої відповідальності.

Міжнародна асоціація повітряного транспорту (далі – IATA) розробила Посібник із вирішення питань пасажирських перевезень, який містить резолюції та рекомендовані практики оформлення багажу, наприклад вимогу зазначати вартість додаткових послуг. Ці резолюції є обов’язковими для авіакомпаній-членів IATA.

Міжнародна організація цивільної авіації (далі – ICAO) створила перелік небезпечних вантажів, який міститься в Додатку 18 до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію (Чиказька конвенція 1944 року) і в Технічних інструкціях з безпечного перевезення небезпечних вантажів повітрям. IATA також розробила правила для Кодексу перевезення небезпечних вантажів, які мають на меті перетворити правила ICAO на практичне керівництво для процедур авіакомпаній. Усі ці правила містяться в Загальних умовах перевезення, якими користуються усі авіаперевізники.

Роль держави у зниженні рівня ДТП: правові аспекти імплементації міжнародних норм

О. І. Наливайко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Безпека дорожнього руху є одним із пріоритетних напрямів державної політики, що впливає на збереження життя громадян, розвиток транспортної системи та інтеграцію України до європейського правового простору. Впровадження міжнародних стандартів у сфері дорожнього руху є необхідним для зниження рівня дорожньо-транспортних пригод (ДТП) та покращення транспортної інфраструктури. Основними міжнародними документами у цій сфері є Віденська конвенція про дорожній рух, Європейська угода про міжнародні автомобільні перевезення небезпечних вантажів (ADR), Глобальний план дій з безпеки дорожнього руху ООН та директиви Європейського Союзу. Їх імплементація сприятиме підвищенню безпеки на дорогах України. Попри ухвалення законодавчих ініціатив, таких як Національна транспортна стратегія України до 2030 року, існує низка проблем, які перешкоджають ефективному впровадженню міжнародних стандартів. Насамперед, це недостатнє фінансування, що уповільнює модернізацію інфраструктури, встановлення систем відеофіксації порушень та розширення мережі безпечних пішохідних переходів. Важливою проблемою залишається неефективний контроль за дотриманням правил дорожнього руху, зокрема через корупційні фактори та обмежені можливості правоохоронних органів. Недостатньо ефективна правозастосовча практика та низький рівень відповідальності водіїв також сприяють поширенню порушень. Окрім цього, національна система сертифікації транспортних засобів та підготовки водіїв не повною мірою відповідає європейським стандартам, що ускладнює процес гармонізації законодавства. Для покращення ситуації необхідно здійснити комплекс заходів, що включають гармонізацію законодавства з європейськими нормами, впровадження сучасних технологій (відеофіксація, інтелектуальні транспортні системи, «розумні» світлофори), посилення адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху, розвиток дорожньої інфраструктури та популяризацію культури безпечного руху серед громадян. Реалізація цих заходів дозволить значно підвищити рівень безпеки на дорогах, знизити аварійність та адаптувати транспортну систему України до європейських стандартів.

Принципи права Європейського Союзу як критерії оцінки ефективності правової інтеграції

Л. М. Ніколенко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню принципів права Європейського Союзу як критеріїв оцінки ефективності правової інтеграції України. У зв’язку з активізацією євроінтеграційного курсу держави особливо актуальним стає питання гармонізації національного законодавства з правовими стандартами Європейського Союзу. Зокрема, дослідження акцентує увагу на таких основоположних принципах, як верховенство права, правова визначеність, пропорційність, субсидіарність, законність, солідарність, пряма дія та взаємне визнання. Визначено, що принципи дозволяють оцінити відповідність українського законодавства стандартам ЄС, виявити невідповідності та запропонувати механізми їх усунення. Наголошено, що ці принципи є не лише нормативними орієнтирами, а й практичними інструментами оцінки відповідності українського законодавства європейським стандартам. Верховенство права забезпечує пріоритет європейських норм над національним законодавством у разі конфлікту, а принцип правової визначеності гарантує стабільність і передбачуваність правових норм. Принцип пропорційності допомагає уникати надмірного втручання держави у права громадян, а принцип субсидіарності врівноважує розподіл повноважень між Європейським Союзом та державами-членами. Принцип прямої дії сприяє імплементації норм Європейського Союзу безпосередньо в національному правопорядку, а взаємне визнання рішень та правових актів забезпечує ефективну співпрацю між правовими системами.

Запропоновано комплексний методологічний підхід до інтеграції, який включає системну оцінку правової адаптації, інституційної готовності та громадянської інформованості, а також використання правових категорій (правова культура, безпека, рівність). Окреслено практичні рекомендації, такі як створення експертних комісій, використання цифрових технологій для аналізу законодавства та розробка дорожньої карти адаптації.

Доведено, що застосування зазначених принципів сприятиме підвищенню рівня правової відповідності України до норм Європейського Союзу, оптимізації імплементаційних механізмів та забезпеченню належного рівня правової інтеграції, що є необхідною умовою для вступу України до ЄС.

Обмеження імунітетів морських та повітряних суден

О. С. Переверзєва — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Метою статті є визначення правової природи обмеження імунітету морських та повітряних суден. Це передбачає вирішення ряду завдань: дослідити понятійний апарат імунітету держави, імунітету морського судна, імунітету повітряного судна; проаналізувати міжнародно-правове регулювання імунітету морських та повітряних суден; визначити причини та виклики, з якими стикаються державні морські та повітряні судна щодо обмеження їхнього імунітету відповідно до міжнародного права; розглянути практику спорів у трибуналах щодо обмеження імунітету державних морських суден; обмеження імунітету повітряних суден у контексті перевезення нелегальних мігрантів. Комплексне вивчення принципу міжнародного права – імунітету держави в контексті морських та повітряних суден дозволило розкрити правову природу імунітету морських та повітряних суден, види імунітету держав, проаналізувати міжнародно-правове регулювання імунітету морських та повітряних суден, висвітлена практика розглядів спорів стосовно обмеження імунітету морських та повітряних суден. Імунітет морських і повітряних суден як принцип міжнародного права забезпечує захист державного флоту та авіації від юрисдикції іноземних держав. При цьому абсолютний імунітет характерний для морських і повітряних суден, що використовуються виключно для державних цілей (військові літаки, рятувальні операції), вони не підлягають затриманню, арешту чи іншим формам юрисдикції. Водночас обмежений імунітет стосується морських та повітряних суден в тому випадку, коли використовуються для комерційних перевезень, а також у разі порушення принципів і норм міжнародного морського та повітряного права.

Важливе значення також належить захисту суверенітету держави; забезпеченню свободи морських та авіаперевезень, їх безпеки; дипломатичних та гуманітарних місій. Проте, в сучасних умовах обмеження імунітету морських та повітряних суден поступово зіштовхується з сучасними викликами через відповідальність за екологічну шкоду, судових прецедентів, боротьби з незаконною діяльністю на морі та в повітрі, санаційних обмежень та політичного тиску, зміну політичної ситуації на міжнародній арені, тому ці виклики демонструють актуальність дослідження.

Українська формула миру: правова дискусія

О. І. Полюхович, І. В. Міщук, С. С. Вознюк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена висвітленню правової природи Української формули миру, її належності відповідно до норм національного та міжнародного законодавства, зокрема – дискусійності реалізації положень формули миру. Авторами зазначено, що Українська формула миру стала напрацюванням українського уряду після ряду безрезультативних умов із російською федерацію щодо укладення перемир’я.

Досліджено рішучість української сторони у викладених десяти умовах, що є інструментом встановлення миру в межах держави. Зважаючи на відсутність нормативно-правових актів щодо висвітлення суті Української формули миру, для її повного розуміння запропонована власна дефініція поняття: Українська формула миру – це ініційовані Україною 10 беззаперечних умов закінчення військових дій, пов’язаних із посяганням російської федерації на територіальну цілісність України, що становлять взаємопов’язаний комплекс заходів, націлених на відновлення територіальної цілісності держави, гарантування безпеки у промисловому секторі та недопущення подібних ситуацій у майбутньому, притягнення до відповідальності винних, за залученням міжнародного співтовариства.

Зазначено, що реалізація формули миру передбачається відповідно до Основного Закону та Статуту ООН з можливістю залучення спеціальних міжурядових інституцій. Проаналізовано, що негативним чинником на шляху реалізації положень в рамках ООН виступають необов’язковість до виконання резолюцій ООН та наявність у російської федерації права вето.

Прослідковано прихильність до положень формули миру міжнародного співтовариства та порядок зустрічей щодо обговорення шляхів реалізації положень. Окреслено стримуючі фактори, що перешкоджають реалізації пунктів Української формули миру.

Медіа як специфічний суб’єкт злочину закликів до геноциду

А. С. Славко, В. М. Коваль — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу ролі медіа у вчиненні злочину закликів до геноциду, а також наявної наразі практики притягнення до відповідальності за такі дії. У роботі коротко досліджено історичний розвиток поняття «геноцид», визначеного в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, Римському статуті Міжнародного кримінального суду та інших міжнародно-правових актах.

Відтак проаналізовано прецеденти, в яких заклики до геноциду через медіа визнавалися окремим злочином, незалежним від фактичного вчинення геноцидальних дій. Особлива увага приділена практиці Міжнародного трибуналу щодо Руанди, зокрема «справі медіа», де радіостанція RTLM та газета Kangura були визнані інструментами, що сприяли геноциду. Автори аналізують як сутність вчинюваних дій (зокрема, якою була природа висловлювань, що становили собою заклики до геноциду), так і спосіб вчинення злочину («прямі і публічні заклики»). Уваги заслуговують також міркування щодо того, коли саме злочин закликів до геноциду має вважатися закінченим.

Окремий розділ дослідження зосереджений на розмежуванні понять «мова ненависті» та «заклики до геноциду». Встановлено, що хоча мова ворожнечі створює сприятливий ґрунт для геноциду, лише прямі та публічні заклики до фізичного знищення певної групи можуть бути кваліфіковані як злочин відповідно до міжнародного права.

Представники засобів масової інформації є специфічним суб’єктом злочину закликів до геноциду. Загалом, медіа дають можливість передавати інформацію та ідеї більшій кількості осіб, що посилює вплив потенційних закликів до геноциду. У той же час, працівники медіа володіють певними привілеями, що ускладнює притягнення їх до відповідальності за певні висловлювання.

Автори дослідження також аналізують сучасні виклики, пов’язані з використанням медіа для розпалювання ненависті та підбурювання до злочинів проти людяності. Окрему увагу приділено діяльності російських медіа у висвітленні війни проти України, що, на думку низки правозахисних організацій та міжнародних експертів, може підпадати під кваліфікацію «закликів до геноциду». У підсумку окреслено перспективи подальших досліджень у цій сфері.

Актуальні тенденції розвитку вітчизняного правового регулювання домінування на ринку у світлі євроінтеграційних процесів

Н. П. Табачук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню основних вітчизняних законодавчих ініціатив, спрямованих на удосконалення правового регулювання домінування на ринку, із урахуванням acquis Європейського Союзу. У статті відображено основні аспекти другого етапу реформи законодавства про захист економічної конкуренції, яка зокрема стосується внесення змін до матеріальних норм права, предметом регулювання яких є домінування суб’єктів господарювання на ринку. Також приділено увагу іншим актам Антимонопольного комітету України, які нараз перебувають в процесі розробки та спрямовані на удосконалення підходів до визначення відповідного ринку у певних сферах. Встановлено, що пропоновані зміни спрямовані лише на закріплення на рівні Закону України «Про захист економічної конкуренції» формулювань прикладів зловживань, які містяться у статті 102 Договору про функціонування Європейського Союзу. Водночас, окреслено потенційний вплив вказаних змін на правозастосовну практику Антимонопольного комітету України, а також обґрунтовано доречність змін до статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» через призму вітчизняної практики стосовно доведення зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку суб’єктів господарювання у розрізі кваліфікацій, які наведено у статті 13 Закону «Про захист економічної конкуренції». Також автором приділено увагу питанням імплементації положень законодавства Європейського Союзу стосовно структурних та поведінкових зобов’язань, а також періодичних штрафних платежів за їх невиконання після спливу строку, шляхом їх закріплення у профільних законах України «Про Антимонопольний комітет України» та «Про захист економічної конкуренції».

Крім того, у статті відображено основні тенденції у підходах Європейської Комісії до порогових показників домінування на ринку. Автором наголошено на необхідності подальшого здійснення реформування в контексті статті 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» через призму правозастосовної практики Європейської Комісії, відображеної як в існуючих актах «м’якого» права ЄС, так і в тих, що перебувають у процесі розробки.

Правові засади становлення та розвитку транскордонного та регіонального співробітництва між Україною та Європейським Союзом

Ю. І. Фетько — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються правові засади становлення та розвитку транскордонного та регіонального співробітництва між Україною та Європейським Союзом. Узагальнивши весь комплекс спеціальної юридичної літератури детерміновано, що правові засади становлення та розвитку транскордонного та регіонального співробітництва між Україною та Європейським Союзом практично не вивчались юридичною наукою. Встановлено, що нинішня політика України відзначена євроінтеграційним пріоритетом, реалізація котрого є неможливою поза форматом співробітництва з Європейським Союзом, у тому числі і щодо транскордонного та регіонального співробітництва. Визначено процес формування досліджуваної сфери правовідносин, визначено основні тенденції та особливості розвитку зазначених відносин на різних етапах історичного розвитку, визначено що функціонування транскордонного та регіонального співробітництва між Україною та Європейським Союзом може бути можливим тільки при умові достатнього та належного нормативного регулювання. Досліджено, що наміри України щодо розвитку відносин з Європейським Союзом вперше були закріплені у Постанові Верховної Ради України, а згодом зафіксовані в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, а вимоги щодо транскордонного та регіонального співробітництва були визначені у Плані дій Україна – Європейський Союз «Європейська політика сусідства», а згодом більш деталізовані стали в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони. З’ясовано, що хоча аналізовані нормативно-правові акти України і стали трохи орієнтовані на норми права Європейського Союзу у сфері транскордонного співробітництва та регіонального співробітництва, але вони все ще потребують удосконалення щодо уніфікації термінології у сфері транскордонного співробітництва та регіонального співробітництва, чіткого врегулювання статусу органу транскордонного співробітництва за об’єднанням єврорегіонального співробітництва, чіткого унормування компетенції місцевих органів влади щодо форм транскордонного співробітництва та ін.

Захист прав дитини в умовах воєнних конфліктів: міжнародний досвід та Українські реалії

В. В. Чернобук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається проблема порушення прав дітей під час збройної агресії та аналізується міжнародний досвід захисту дітей у кризових умовах. Досвід країн, які стикалися з воєнними конфліктами, таких як Ірак, Сирія та Афганістан, свідчить про важливість організації гуманітарних коридорів, евакуації дітей із зони бойових дій до безпечних місць для подальшого перебування, забезпечення доступу до освіти через мобільні навчальні центри, а також надання психологічної, соціальної підтримки та медичної допомоги.

Зокрема, розглядаються роль та можливості міжнародних організацій, таких як ООН і Червоний Хрест, які, попри великий потенціал, виявилися обмеженими у своєму впливі в Україні через складність доступу до гарячих точок і відсутність швидких механізмів реагування. У статті також підкреслюється важливість адаптації цих практик для українських реалій і посилення співпраці між державою, міжнародними організаціями та неурядовими ініціативами з метою більш ефективного захисту прав дітей на життя, освіту та психологічну реабілітацію в умовах війни.

У статті також зазначаються специфічні виклики, з якими стикається Україна в умовах війни, зокрема порушення прав дітей на безпечне життя, освіту та доступ до медичних послуг. Зокрема, увага приділяється важливості створення умов для продовження навчання в умовах активних бойових дій, а також необхідності надання психологічної підтримки дітям, що пережили травми війни. Водночас підкреслюється, що хоча міжнародний досвід і методи забезпечення прав дітей під час збройних конфліктів є важливими, їхня ефективність залежить від швидкої адаптації до реалій конкретної країни та ефективної координації між державними і міжнародними організаціями. Впровадження цих практик в Україні може значно покращити ситуацію з захистом прав дітей і забезпечити їхню безпеку та благополуччя в умовах воєнного стану. Важливим є посилення національного законодавства та механізмів контролю за дотриманням прав дітей, що дозволить Україні більш ефективно реагувати на порушення прав та захищати інтереси дітей навіть у найскладніших умовах воєнного часу.

Світовий досвід розвитку приватних військових компаній у контексті глобалізаційних процесів

О. С. Альбещенко, А. М. Вейц, А. С. Ягодзінська — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто історичні аспекти виникнення та застосування приватних військових компаній (далі – ПВК), їхню сутність і особливості діяльності в умовах воєнного конфлікту. Зокрема, особлива увага приділена прикладу застосування ПВК “Вагнер” на території України як одного з елементів так званої “гібридної війни”. Досліджено специфічні характеристики основних сучасних методів вербування осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, а також механізми забезпечення кадрового ПВК “Вагнер” та їх реалізацію.

Зазначено, що однією з основних характеристик діяльності ПВК в умовах сучасних глобалізаційних та геополітичних процесів є їх здатність до здійснення прихованих військових операцій. Ця властивість дозволяє агресорам здійснювати незаконні військові дії, не розкриваючи свою участь, що в свою чергу створює можливості для ухилення від відповідальності за скоєні злочини. Виявлено, що міжнародна система правових принципів та норм, які регулюють діяльність ПВК, має значні прогалини. Їхня діяльність часто виходить за межі юрисдикції багатьох держав, що створює серйозну загрозу для міжнародної безпеки та правосуддя.

Додатково зазначено, що на сьогодні попит на послуги ПВК у контексті сучасних воєнних конфліктів демонструє стрімке зростання, що викликає занепокоєння світової спільноти та створює загрози в міжнародно-правовому середовищі. Враховуючи значні прогалини в міжнародному праві, не існує чітко визначеного правового статусу та механізмів регулювання діяльності ПВК, що пов’язано із їх специфічною функціональністю. Це ускладнює розмежування їхньої діяльності від найманства та порушує основоположні принципи міжнародного права, зокрема політичну незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держав, створюючи загрозу як на континентальному, так і на світовому рівні. Враховуючи вищезазначене, проблема кваліфікації найманства в умовах воєнних конфліктів як негативного соціального явища є надзвичайно актуальною, що в умовах сучасних викликів вимагає розробки та впровадження ефективних правових механізмів, які регулюватимуть діяльність ПВК на національному та міжнародному рівнях.

На основі дослідження зроблено висновок, що для забезпечення глобальної безпеки та правосуддя міжнародне співтовариство повинно вжити термінових заходів для вдосконалення правового регулювання діяльності ПВК. Це дозволить уникнути зловживань і забезпечить належну відповідальність за їх діяльність у контексті сучасних конфліктів, зокрема, гібридних війн.

Порівняльно-правовий аналіз законодавства зарубіжних держав про відповідальність за геноцид

А. В. Андрушко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті на підставі порівняльного аналізу законодавства 90 держав світу розглянуто різноманіття підходів до криміналізації та пеналізації злочину геноциду.

Встановлено, що більшість законодавців відповідальність за вказаний злочин передбачили безпосередньо в кримінальному кодексі. Водночас законодавці Аргентини, Бразилії, Великобританії, Греції, Данії, Ізраїлю, Індонезії, Ірландії, Ісландії, Італії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Нової Зеландії, Південної Африки, Португалії, Руанди, Уругваю, Філіппін, Чилі та Швеції відповідальність за геноцид передбачили у спеціальних законодавчих актах.

Встановлено, що до імплементації міжнародно-правових норм про відповідальність за злочин геноциду законодавці підійшли по-різному. Якщо одні законодавці дослівно або ж із мінімальними текстуальними змінами, що не зачіпають змісту, відтворили у національному законодавстві відповідні міжнародно-правові норми, що містяться у Конвенції 1948 року та Римському статуті Міжнародного кримінального суду, то інші – більшою чи меншою мірою трансформували зазначені норми міжнародного права. З’ясовано, що в Аргентині, Великобританії, Ірландії, Канаді, Новій Зеландії та Руанді при криміналізації геноциду був використаний метод відсилання.

З’ясовано, що цілий ряд законодавців (зокрема, Австрії, Андорри, Білорусі, Болівії, Буркіна-Фасо, Габону, Гондурасу, Грузії, Естонії, Ефіопії, Іспанії, Канади, Колумбії, Коста-Ріки, Кот-д’Івуару, Лесото, Литви, Ліхтенштейну, Нікарагуа, Панами, Парагваю, Перу, Польщі, Словаччини, Уругваю, Філіппін, Фінляндії, Франції, Чаду, Чехії, Швейцарії) наводить розширене, порівняно з Конвенцією 1948 року, коло захищених від геноциду груп.

Встановлено, що поряд із перерахованими у зазначених вище міжнародно-правових актах, до об’єктивної сторони геноциду законодавці Анголи, Андорри, В’єтнаму, Естонії, Ефіопії, Іспанії, Італії, Колумбії, Кот-д’Івуару, Литви, Монголії, Нікарагуа, Панами, Парагваю, Північної Македонії та Уругваю включили й інші дії, вчинені щодо членів певної групи людей. Проаналізовано відмінності у законодавчому формулюванні виокремлених у міжнародно-правових актах форм геноциду. Особливу увагу звернуто на італійський досвід прагнення криміналізувати культурний геноцид.

Встановлено особливості криміналізації законодавцями різних держав змови з метою вчинення геноциду та прямих і публічних закликів до вчинення геноциду.

Констатується значне різноманіття існуючих підходів не лише до криміналізації, а й до пеналізації злочину геноциду. Підкреслюється, що проаналізований зарубіжний досвід може знадобитися при удосконаленні вітчизняної кримінально-правової заборони, присвяченої відповідальності за вказаний злочин. Зокрема, на серйозну увагу заслуговує виокремлення деякими законодавцями інших, не зазначених у міжнародно-правових актах, груп людей, щодо яких вчиняється геноцид, а також розширення переліку дій, які утворюють об’єктивну сторону цього злочину.

Суб’єктивні ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ст. 203-2 КК України

І. А. Білінський, Ю. І. Ковальчук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

На основі аналіз наукових джерел, законодавства та правозастосовної практики, у статті визначається склад кримінального правопорушення передбаченого ст. 203-2 КК України, який включає сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, які визначають діяння як кримінально-протиправне. Автором, звертається увага на те, що у межах цих ознак конкретизується кримінальна протиправність, що дозволяє правозастосовним органам правильно кваліфікувати діяння згідно з нормами КК України.

Основну увагу зосереджено на розгляді суб’єктивних ознак незаконної діяльності з організації або проведення азартних ігор, лотерей. Автор акцентує увагу на тому, що визначення суб’єкта та суб’єктивної сторони такого кримінального правопорушення є ключовим для встановлення його складу та розуміння механізму негативного впливу на суспільні відносини. Оскільки суб’єкт і суб’єктивна сторона є невід’ємними складовими будь-якого кримінального правопорушення, вони відіграють важливу роль як у застосуванні кримінально-правових норм, так і щодо їх формуванні та систематизації.

Автором наголошується на тому, що незважаючи на велику кількість досліджень питань, пов’язаних із суб’єктом та суб’єктивною стороною кримінального правопорушення, сьогодні залишається чимало невирішених кримінально-правових проблем. Зокрема, це стосується визначення самого поняття суб’єкта, осудності, а також віку, з якого настає кримінальна відповідальність за вчинення окремих видів кримінальних правопорушень у сфері господарської діяльності. Своєю чергою, це впливає на результати кваліфікації кримінального правопорушення, а отже, і на результати судового розгляду кримінальних проваджень. Доводиться, що розв’язання цих та інших питань сприятиме підвищенню ефективності застосування кримінального законодавства та посиленню кримінально-правової охорони суспільних відносин.

Соціально-історичні передумови криміналізації діянь, що посягають на встановлений порядок обігу лікарських засобів, за кримінальним правом США

А. Б. Берзіна — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проведений аналіз кодифікованого законодавства США від кінця ХІХ ст. до сучасного періоду, а також розглянуті судові прецеденти, які відіграли помітну роль щодо криміналізації діянь, що посягають на встановлений порядок обігу лікарських засобів в США.

Досліджено, що важливим для формування кримінально-правової охорони обігу лікарських засобів в США було прийняття Закону про чисті продукти харчування та лікарські засоби (1906) та Федерального Закону про продукти харчування, лікарські засоби та косметику (1938). Останній, серед інших норм, містить §331 «Заборонені дії», вчинення яких є кримінальним правопорушенням (місдімінором або фелонією), що тягне за собою настання кримінальної відповідальності. Поряд з актами регулятивного законодавства, акцентована увага на Кримінальному кодексі США (Розділ 18 Зведення законів США) та Модельному кримінальному кодексі, розробленому Американським інститутом права.

Підсумовано, що до соціально-історичних передумов криміналізації діянь, що посягають на встановлений порядок обігу лікарських засобів у США можна віднести збільшення кількості випадків завдання шкоди життю і здоров’ю споживачів внаслідок вживання ними лікарських засобів, а також відсутність до 1962 р. у фармацевтичних виробників обов’язку доводити безпечність та ефективність своєї продукції; виникнення великих фармацевтичних компаній, які швидко розвивались завдяки економічному та технічному прогресу, створювали та виводили на ринок велику кількість нових лікарських засобів, що вимагало ефективних превентивних заходів з метою недопущення потрапляння в обіг фальсифікованих і неправильно маркованих лікарських засобів; необхідність правового регулювання фармацевтичного маркетингу та встановлення норм-заборон до суб’єктів, які недобросовісно просувають лікарські засоби, вводять в оману споживачів; відсутність обов’язку проводити дослідження для оцінки безпечності та ефективності лікарських засобів для дітей до введення в дію Педіатричного правила; важливість визначення правового режиму обігу рецептурних та безрецептурних лікарських засобів тощо.

Смертна кара під час воєнного стану як засіб публічної превенції

А. Ф. Волобуєв — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В статті на основі аналізу славнозвісного трактату італійського мислителя XVIII століття Чезаре Беккаріа «Про злочини та покарання» досліджено смертну кару як вид кримінального покарання. З урахуванням думок вітчизняних вчених-правників визначені підстави допустимості і необхідності смертної кари в критичних для існування державності ситуаціях. Зокрема, держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або невідворотної загрози війни. Відзначається, що ідеї Чезаре Беккаріа суттєво вплинули на сучасне міжнародне законодавство. Цим законодавством передбачається зобов’язання держав – членів Ради Європи, які підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, додаткові до неї Протоколи, скасувати смертну кару за всіх обставин. Україна, йдучи шляхом європейських країн, підписала і ратифікувала вказані міжнародні нормативно-правові акти. Вона взяла на себе відповідні зобов’язання і скасувала без всяких застережень інститут смертної кари в кримінальному законодавстві. Це було здійснено у зв’язку з тим, що ніхто в українському суспільстві не передбачав можливість вчинення збройної агресії (війни) у ХХІ столітті в Європі. В статті проаналізовано вказані міжнародні нормативно-правові акти і зроблено висновок, що Україна потрапила у таку ж пастку, що і з Будапештським Меморандумом 1994 року. Стверджується, що між смертною карою та ядерною зброєю можна провести певну аналогію – вони обидві є засобами стримування (превенції) вчинення особливо тяжких злочинів, пов’язаних з масовою загибеллю людей.

В результаті проведеного дослідження робиться висновок, що в результаті широкомасштабної російської агресії для України склалася винятково небезпечна ситуація. Це екзистенціальна загроза існуванню суверенної держави та українського етносу, що вимагає перегляду міжнародних зобов’язань щодо смертної кари. Висловлюється та обґрунтовується думка, що існування цього інституту під час воєнного стану само по собі буде досить ефективно впливати на почуття громадян – носіїв рашизму, схильних до зради і колаборації з агресором та окупантом. Йдеться, перш за все, про злочинну діяльність окремих громадян України, яка пов’язана із загибеллю військових і цивільних людей та іншими тяжкими наслідками (наведення ракет, передача відомостей про розташування військових частин, озброєння,боєприпасів, складів пального, енергетичних об’єктів тощо). За такі дії чинним законодавством передбачено довічне позбавлення волі. Вбачається цілком виправданим і необхідним щодо таких злочинів використовувати формулу «карається довічним позбавленням волі або смертною карою». Звичайно, мовиться про застосування такого покарання тільки під час воєнного стану (стану війни).

Кримінальні корупційні правопорушення під час дії воєнного стану

Т. Б. Козлова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В статті розглянуто актуальні питання та специфіку вчинення корупційних кримінальних правопорушень під час дії воєнного стану, в тому числі, через ретроспективний погляд на релевантні злочини за часів Української Народної Республіки, щодо яких здійснено спробу кваліфікації крізь оптику сьогодення. Приділено увагу основним ознакам, які характеризують сутність корупції. Для отримання аналітичних даних в межах дослідження здійснено звернення до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення. Оглянуто сучасні кримінальні корупційні правопорушення, які активізуються у періоди найвищих викликів, серед яких одним з критичних виступає війна та бойові дії, зокрема: пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК України); прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК України); привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК України) і незаконне збагачення (ст. 368-5 КК України). Для підкріплення статистичних даних наведено приклади резонансних кримінальних справ за час дії воєнного стану. Оглянуто різницю формулювань «під час дії воєнного стану» та «з використанням умов воєнного стану», сформульовано пропозицію додати таку особливу кваліфікуючу ознаку до статей, присвячених корупційним кримінальним правопорушенням. Розглянуто рекомендації Європейського Суду з прав людини, висловлені у справі «Кшокшай проти Албанії», у звʼязку з чим виявлено контроверсійність законодавства та позиції ЄСПЛ. Важливим для України є те, що така позиція суперечить національному законодавству. Під час дослідження використано сталу у науці класифікацію корупції на два типи, зокрема, римський і візантійський. Констатовано високий рівень корупції в Україні, що потребує подолання корупції всіх типів. Висловлено думку, щодо важливості ролі суспільства у такій боротьбі. Наведено пропозиції щодо шляхів подолання деструктивного явища корупції з урахуванням специфіки воєнного стану, сформульовано висновок на підставі викладеного матеріалу.

Причини насильства у закладах освіти: як війна змінює дитячу поведінку

С. В. Корогод — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються причини зростання насильства щодо дітей у закладах освіти в умовах воєнного стану. Аналізується комплекс чинників, що сприяють поширенню насильницьких проявів серед учасників освітнього процесу, зокрема особистісні, сімейні, середовищні, ситуативні та соціальні фактори. Війна створює значні соціально-психологічні виклики, що впливають на поведінку дітей, рівень агресії, емоційний стан та соціальну адаптацію. Освітнє середовище в умовах війни зазнає дестабілізації, що ускладнює функціонування механізмів запобігання насильству та своєчасного реагування на його прояви. Додатково розглядається роль педагогів, адміністрації закладів освіти та батьків у формуванні безпечного середовища.

Дослідження проведене на основі комплексного підходу, що включає аналіз наукових джерел, статистичних даних, соціологічних опитувань та контент-аналізу матеріалів щодо випадків насильства в освітніх закладах. Використано міждисциплінарний підхід, що поєднує методи правознавства, соціології та психології. Особлива увага приділена впливу війни на емоційний стан дітей, їхню поведінкову динаміку та зміни в характері соціальних взаємодій у шкільному середовищі. Також розглядається недостатність існуючих механізмів профілактики та інтервенції у випадках насильства, що призводить до його подальшого поширення.

Результати дослідження свідчать про значне ускладнення ситуації з безпекою учнів у навчальних закладах через зростання соціальної напруженості, порушення традиційних механізмів контролю, психологічне навантаження на педагогів та брак ефективних стратегій підтримки дітей у кризових умовах. Окреслено основні тенденції змін у структурі насильства в закладах освіти та висвітлено ключові механізми його посилення під впливом воєнних подій. Особливо небезпечним є поєднання фізичного, психологічного та кібернасильства, що набуває нових форм у зв’язку зі збільшеним використанням цифрових технологій під час дистанційного навчання.

Таким чином, стаття висвітлює глибинні причини зростання насильства у закладах освіти в умовах війни та пропонує напрямки вдосконалення заходів профілактики та інтервенції.

Кримінально-правова кваліфікація порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам під час релігійних віровчень, віросповідань чи виконання релігійних обрядів

О. В. Кришевич — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Конституція України надає всім громадянам України право на свободу світогляду і віросповідання, на свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ст. 35 Конституції України). Крім того, право кожного громадянина на охорону здоров’я і отримання належної медичної допомоги є його конституційним правом, що закріплено ст. 46 Конституції України. За порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам під час релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів можуть бути застосовані різні кримінально-правові кваліфікації залежно від конкретних обставин справи і законодавства кожної країни.

Наприклад, в Україні таке порушення може бути кваліфіковане за статтею 325 КК України «Порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам та масовим отруєнням». Особливості нести кримінальну відповідальність за вказаною статтею може тільки спеціальний суб’єкт – особа, до службових або професійних обов’язків яких входить виконання правил, встановлених з метою запобігання заразним захворюванням і боротьби з ними (працівники санітарно-епідеміологічної служби, інших органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, службові особи підприємств, установ та організацій, а також особа яка проводить релігійний обряд). Дана стаття існувала у Кримінальному кодексі з моменту його прийняття у 2001 році, але практика по притягненню за її порушення до кримінальної відповідальності невелика, але проблематика забезпечення біологічної безпеки держави, зокрема й кримінально-правовими засобами, останнім часом набула актуальності: військова агресія проти України не залишили сумнівів у науковців і практиків у тому, що відвернення та нейтралізація біологічних загроз є важливою складовою забезпечення громадського здоров’я та санітарно-епідемічного благополуччя населення.

Встановлено, що диспозиція статті 325 КК України має бланкетний характер, оскільки пов’язано з широким колом сформованих систем нормативно-правових актів (законів та підзаконних актів), де міститься вказівка на порушення спеціальних правил і це зумовлює ускладнення для встановлення чіткого переліку цих заборонених діянь, які використовують для її конкретизації та виступають проблемним питанням під час кваліфікації порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам під час релігійних віровчень, віросповідань чи виконання релігійних обрядів. Крім того, виникають питання, з практичної точки зору, в контексті поширення інфекційних хвороб встановлення та доведення такого наслідку як порушення інфекційних хвороб під час проведення релігійних обрядів.

Фронтир у фокусі кримінологічного аналізу: поняття, зміст, виміри

І. В. Кріцак, В. А. Пригоцький, О. М. Морозова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В українському наукометричному просторі дедалі частіше порушується питання фронтиту. Причому йдеться про багато його різновидів: починаючи від інформаційного та дипломатичного і закінчуючи історичним чи оборонним. Важливим є дослідження даного феномену з міждисциплінарних позицій. На окремих з них ми зупинимось, адже питання фронтиту має велике значення у вивченні зла/злочинності, криміногенності як у загальнодержавному, так і загальноцивілізаційному/планетарному масштабі. На особливу увагу в умовах сьогодення заслуговує оборонний фронт/оборонна політика української держави, що охоплює широкий комплекс фронтирів, що входять до цього поняття. Кримінотеологічне осмислення у цьому контексті є також неабияк важливим у відстоюванні української незалежності та рубежів самобутності, національних кордонів тощо. Загалом сьогодні понад 500 наукових фахових статей з кореневою сполукою «фронт» розміщених у Національній бібліотеці Україні ім. В.І. Вернадського. Методом міждисциплінарного аналізу, відібраний унікальний науковий матеріал спрощений за смисловою завантаженістю, що може бути використаний при читанні лекцій з кримінології «фронтирна злочинність» та в інших важливих цілях розбудови оборонної свідомості України.

Фронтир як концепт прикордоння та межі є не лише предметом дослідження істориків, а й активно вивчається кримінологами (зокрема Ю.В. Орловим) з позицій детермінантного складника. Він розглядається як ключ до розуміння причин і факторів глобальних трансформаційних процесів, що безперервно відбуваються у цивілізаційному масштабі. Фронтир постає як концептуальне явище та динамічний процес, що вимагає багатовимірного осмислення. Сучасні наукові тенденції підкреслюють необхідність дослідження фронтиру з різних перспектив: географічної, соціально-структурної, ідеологічної та духовно-ціннісної. Це зумовлено інтенсивним розвитком суспільних відносин, інформаційних технологій, а також викликами, пов’язаними з війнами, природними катаклізмами, виснаженням ресурсів і міжетнічними конфліктами. У сучасній кримінологічній парадигмі фронтир виступає як простір взаємодії, конфлікту та адаптації, що вимагає комплексного аналізу для формування ефективних стратегій протидії злочинності та забезпечення стабільності у період глобальних змін.

Кримінологічне профілювання як методика запобігання самовільному залишенню військової частини та місця служби

А. М. Лазаренко, М. І. Максименко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано кримінологічне профілювання (профайлінг). З’ясовано, що кримінологічний профайлінг — це комплексна методика аналізу не тільки особливостей особистості злочинця, але й злочинної діяльності індивіда, поведінкових патернів та соціально-психологічних факторів, які можуть впливати на рішення вчиняти злочин. Визначено, що застосування кримінологічного профілювання у військових структурах обумовлено жорсткою дисципліною, особливостями військової служби та організаційними аспектами.

Зазначено, що успішне проведення кримінологічного профілювання можливе завдяки комплексному аналізу причин і умов військової злочинності. Виявлено, що значний вплив на формування злочинної поведінки серед військовослужбовців мають не лише умови проходження служби, а й воєнний стан, який спричиняє підвищене психологічне навантаження.

Звернено увагу на необхідність урахування специфічних факторів при здійсненні кримінологічного профілювання самовільного залишення військової частини та місця служби (далі – СЗЧ). 1. Об’єкт профілювання, який обумовлюється характером військової служби та особливостями дис- ципліни і підпорядкування. 2. Психологічні аспекти, до яких відносять постійний психологічний тиск, стресові ситуації, відчуття небезпеки тощо. 3. Соціальні й міжособистісні фактори, зокрема досліджуються міжособистісні стосунки у військових підрозділах, вплив соціального оточення, кон- флікти з товаришами по службі або командирами. 4. Індивідуальні та демографічні характеристики особи. Враховуються соціально-демографічні показники військовослужбовців. 5. Профілювання на основі аналізу попередніх правопорушень та поведінкових індикаторів. Вивчаються наявні випад- ки дисциплінарних порушень, інші форми ухилення від військових обов’язків. Оцінюються поведін- кові індикатори, які можуть свідчити про потенційну загрозу повторного вчинення СЗЧ.

Обґрунтовано, що застосування профайлінгу у військових структурах уможливить здійснення більш ефективного запобігання самовільного залишення військової частини шляхом своєчасного виявлення потенційних правопорушників і впровадження превентивних заходів.

Детермінанти, що впливають на вчинення кримінальних правопорушень у сфері страхування в умовах воєнного стану

С. А. Мозоль, Ю. О. Левченко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті з’ясовуються детермінанти, що впливають на вчинення кримінальних правопорушень у сфері страхування. Означувані злочинні діяння посягають на права фізичних осіб та законні інтереси страхових компаній. Якщо раніше страхування воєнних ризиків здебільшого охоплювало морські й повітряні перевезення, ризики для вантажів, сировини та відповідальність за можливі збитки під час транспортування, то за сучасних умов, відповідна сфера значно розширилась, запровадились оновлені концепції та нові правила, що враховують виклики у безпековому секторі й охоплюють ширший спектр обставин пов’язаних із воєнними подіями. Паралельно із запровадженням правового режиму воєнного стану, збільшилась і сама кількість кримінальних правопорушень у сфері страхування, зокрема, їх частка змістилася у сферу особистого страхування щодо умовних або реальних ризиків для життя і здоров’я особи.

Автором наголошується на тому, що криміналізація ринку страхування в умовах воєнного стану суттєво перешкоджає виконанню страхуванням важливих функцій, таких як: забезпечення стабільної діяльності суб’єктів господарювання, зменшення фінансово-економічних ризиків, стимулювання підприємництва й бізнес-ініціативи. Позаяк, але підвищена криміногенність ринку страхування ускладнює, або блокує виконання завдань, пов’язаних із формуванням за рахунок грошових внесків, страхового фонду, призначеного для відшкодування збитку, вирівнювання втрат у зв’язку з наслідками страхових випадків та ін.

Констатується, що усунення основних причин й умов, що обумовлюють вчинення кримінальних правопорушень у сфері страхування, має бути комплексним безперервним процесом, що враховує специфіку правового режиму воєнного стану та зміни, які відбуваються у сучасному суспільстві та, які впливають на надання страхових послуг. Звертається увага й на те, що сама система суб’єктів забезпечення безпеки на ринку страхування охоплює широке коло суб’єктів запобігання різного роду правопорушенням. Проте, автором доводиться, що їх спільна діяльність має відповідати єдиній цілеспрямованій кримінологічній політиці держави, як єдиному комплексу дій з послідовного усунення негативних воєнно-політичних, соціально-економічних, організаційно-управлінських та інших детермінантів деструкції суспільних відносин у сфері страхування.

Зарубіжний досвід забезпечення виконання судових актів щодо покарань у виді довічного позбавлення волі

В. В. Налуцишин, В. В. Налуцишин, Р. В. Налуцишин — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Покарання є найсуворішою формою примусу і як таке має забезпечувати баланс між розумним обмеженням і повагою до людської гідності та прав засудженого. Дослідження покарання у виді довічного позбавлення волі в зарубіжних державах показує, що за своєю сутністю даний вид покарання є найсуворішою мірою державного примусу, а його зміст полягає в істотному обмеженні прав і свобод засудженого як людини і громадянина держави, що виражається у найвищому ступені ізоляції, триманні переважно у приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки тощо. Європейські стандарти вимагають від виконання довічного покарання максимальної індивідуалізації на підставі регулярної оцінки ризиків в кожному конкретному випадку.

Деякі європейські країни скасували довічне ув’язнення (Сербія, Хорватія, Іспанія, Боснія і Герцеговина, Норвегії, Словенії), а натомість, за особливо тяжкі злочини, суди призначають тривалі, але фіксовані терміни позбавлення волі. Призначення даного виду покарання в зарубіжних державах обґрунтовують різними причинами: вчинення особливо тяжких злочинів (тяжке вбивство, зґвалтування, геноцид, військові злочини та злочини проти людства), підвищена суспільна небезпечність осіб, які вчинили кримінально протиправні діяння, не можливість виправлення осіб без застосування такої міри покарання та ряд інших питань. У більшості європейських держав довічне ув’язнення може бути замінено після певного періоду відбування покарання (від 12 років (Данія, Фінляндія) до 40 років (Туреччина). Незважаючи на відмінності в тривалості терміну, можливість дострокового звільнення надає цьому покаранню гуманного характеру. Цілі загальної превенції поєднуються з цілями спеціальної, не заперечуючи можливості виправлення та соціалізації засудженого. У більшості країн, де існує довічне ув’язнення, воно не застосовується до неповнолітніх правопорушників.

Констатовано, що у випадку довічного ув’язнення держави зобов’язані забезпечити, щоб законодавство передбачало можливість умовно-дострокового звільнення після відбуття достатнього терміну, протягом якого засуджений демонстрував належну поведінку.

Надання фінансових послуг кредитними спілками в Україні як об’єкт кримінологічного дослідження

І. С. Панасюк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається питання надання фінансових послуг кредитними спілками в Україні як об’єкт кримінологічного дослідження. Розвиток фінансового сектору, підприємництва та конкурентного середовища в Україні сприяє зміні всіх складових фінансового ринку, зокрема ринку фінансових послуг. Окреслено, що фінансові послуги це операція або декілька операцій, пов’язаних однією правовою метою, з фінансовими засобами, що здійснюються в інтересах інших осіб, ніж надавач такої фінансової послуги, а також послуги, прямо визначені спеціальними законами як фінансові послуги. Зазначено, що кредитна спілка це фінансова установа, створена на засадах кооперації з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових та інших послуг, а також здійснення іншої діяльності, визначеної законодавством, за рахунок об’єднання грошових внесків членів кредитної спілки та інших визначених джерел. З’ясовано, що діяльність кредитної спілки ґрунтується на принципах: добровільності вступу та свободи виходу з кредитної спілки, рівноправності членів кредитної спілки, гласності, тощо.

Здійснено аналіз основних негативних чинників, що заважають розвитку кредитних спілок, а саме: існування на ринку кредитної кооперації ряду тимчасових фінансових установ, які створюються з метою незаконного збагачення обмеженого кола осіб за рахунок внесків інших учасників; порушення кооперативних принципів у діяльності багатьох кредитних спілок; недостатня платоспроможність та високий рівень фінансових ризиків; недотримання кредитними спілками нормативів, рекомендованих Національним банком України, зокрема, недостатня ефективність контролю з боку регуляторних органів; низький рівень обізнаності населення про природу та принципи функціонування кредитних спілок; наявність «сірого» сектору, велика кількість кредитних спілок, які не мають стабільності, а також порушення кооперативних принципів їхньої діяльності; політика формування та управління активами і пасивами, відповідні процентні ставки, а також недостатнє впровадження нових видів послуг і ринкових інновацій.

Сучасний стан та тенденції корисливо-насильницьких злочинів, що вчиняються іноземцями у складі організованих груп в умовах збройного конфлікту в Україні

І. В. Посудевський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті наголошено, що на ситуативне ускладнення, поряд з чинниками суто криміногенного характеру, значною мірою впливають військові дії, щоденні ракетні обстріли й диверсійно-підривна діяльність по всій державі, а також відсутність контролю за частиною території й відповідно посилення міграційних процесів, зокрема, внутрішнього переміщення населення. Автором проведений аналіз стану, структури та динаміки корисливо-насильницьких злочинів, що вчиняються іноземцями у складі організованих груп в умовах збройного конфлікту в Україні. Звертається увага на те, що корисливо-насильницькі злочини розміщені у різних розділах Особливої частини Кримінального кодексу України та відображаються у статистичній звітності з часу введення у дію сучасних форм такої звітності (2013 р.). Водночас, державна статистика не містить даних про такі злочини учинені іноземцями у складі організованих груп.

Встановлено, що в умовах загального скорочення показників кримінальної активності, спостерігалися як позитивні, так і негативні тенденції, щодо організованої корисливо-насильницької злочинності за участі іноземців. Так у 2014–2015 рр. кількість виявлених організованих груп та злочинних організацій сформованих на етнічній основі скоротилася, а в наступні роки (2016–2024 рр.) зросла майже в три рази. В умовах воєнного стану спостерігається щорічне збільшення кількості виявлених організованих груп та злочинних організацій сформованих на етнічній основі, які відзначились у груповій корисливо-насильницькій злочинності, під час вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів з використанням зброї.

Серед усіх злочинних угруповань іноземців майже абсолютну більшість становили організовані групи. Було виявлено майже тисяча іноземців, які відзначились у груповій корисливо-насильницькій злочинності, під час вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів.

Наголошено, що злочинна діяльність організованих груп і злочинних організацій за участі іноземців характеризується різноманітністю, позаяк вчиняються не поодинокі кримінальні-протиправні діяння, а множинні, за декількома напрямами прибутковості, з використанням різної тактики і механізмів вчинення. Іншою тенденцією є розширення сфер їх злочинних інтересів, більш чітка спеціалізація кримінальної діяльності, яка перебуває в постійній динаміці, а також професіоналізація, що підвищує рівень прихованості.

Сучасний стан та протидія дитячій порнографії

Т. В. Продан — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті автором проаналізовано кримінологічний стан та основні аспекти протидії дитячій порнографії. Розкрито поняття «дитячої порнографії», яке визначено у міжнародних конвенціях. Зазначено, що підставою доповнення Кримінального кодексу України статтею 301-1 було прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства (Ланцаротської конвенції)». Проаналізовано, що спостерігається швидкий темп зростання кількості зареєстрованих кримінальних правопорушень, пов’язаних з дитячою порнографією. З огляду статистичних даних Генеральної прокуратури України випливає, що станом на 2024 рік обліковано 1809 кримінальних правопорушень, пов’язаних з дитячою порнографією, що на 181 кримінальне правопорушення більше порівняно з 2023 роком. Обґрунтовано, що простежується позитивна тенденція – зниження частки даного кримінального правопорушення у структурі кримінальних правопорушень проти громадського порядку та моральності. Водночас встановлено, що частка кримінальних правопорушень, пов’язаних з дитячою порнографією у структурі проти громадського порядку та моральності знаходиться на першому місці. Досліджено роль міжнародних організацій у протидії дитячій порнографії. Визначено, що ключовими організаціями у сфері протидії дитячій порнографії є: «International Association of Internet Hotlines» (INHOPE), «End Child Prostitution, Child Pornography and Trafficking of Children for Sexual Purposes» (ECPAT) та «Internet Watch Foundation» (IWF). Зроблено висновок, що міжнародні організації відіграють важливу роль у протидії дитячій порнографії, оскільки їх безпосередня діяльність спрямована на виявлення та видалення незаконного онлайн-контенту. До того ж, вони здійснюють обмін інформацією між країнами щодо незаконного онлайн-контенту, співпрацюють з правоохоронними органами та координують їх роботу (Європол, Інтерпол, національні правоохоронні органи) у сфері боротьби з цим негативним явищем.

Досвід країн Європейського Союзу щодо запобігання кримінальним правопорушенням у сфері страхування

О. В. Собкович — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті наголошено, що запобігання кримінальним правопорушенням у сфері страхування в іноземних країнах не залишене осторонь уваги, а залежить, з одного боку, від масштабів розвитку самої системи страхування в країні, а з іншого – від ефективності вжитих заходів запобігання кримінальним правопорушенням, зокрема «страховому шахрайству». Тому, потребує імплементації у вітчизняне кримінальне законодавство встановлення відповідальності за вчинення «страхового шахрайства», позаяк, на відміну від українського законодавства, в кримінальному законодавстві багатьох європейських країн такий вид шахрайства (зловживання у страхуванні) розглядається як самостійне кримінальне правопорушення (Австрія, Німеччина), причому в деяких країнах відповідальність за дане діяння передбачена спеціальними статтями кримінального закону (Нідерланди). Встановлено, запобігання «страховому шахрайству» здійснюється на засадах «колективної безпеки». Основними елементами системи колективної безпеки страховиків у світовій практиці є: об’єднання зусиль всіх страхових компаній у запобіганні шахрайству на ринку страхових послуг; захист корпоративних страхових капіталів; створення інформаційного банку даних; дотримання усіма страховиками єдиних стандартів затверджених Національним банком (Латвія, Італія, Іспанія, Польща, ФРН, Франція); діяльність Національного бюро по боротьбі з шахрайством у сфері страхування.

Основна увага приділяється аналізу підходів до вибору оптимальних шляхів розвитку регулювання і нагляду в НФС. Частка активів НФС України становить лише 7% від загального обсягу активів фінансово-кредитних установ країни, однак проблеми в цьому секторі можуть мати негативний вплив на всю економіку, що було очевидно під час останньої фінансової кризи. У зв’язку з цим, впровадження ефективного управління ризиками в цьому сегменті є надзвичайно актуальним. Для НФУ, таких як страхові компанії, ризик-менеджмент повинен слугувати механізмом захисту інтересів клієнтів, власників та інвесторів, а також бути підґрунтям для прийняття обґрунтованих рішень.

Вплив зовнішніх факторів на особистість злочинця

В. І. Тимошенко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті наведено стислий огляд різних факторів, що впливають на поведінку людини, а також можуть призвести до скоєння злочину. Автор виходить із того, що структура особистості злочинця включає в себе як загальні (соціально-демографічні, психологічні та ін.) ознаки, так і специфічні, властиві лише злочинцям (наявність і характер судимостей, вміння та навички скоєння злочинів та уникнення відповідальності за них, становище на ієрархічних сходинках кримінального світу тощо). Особистість є носієм певних властивостей, характеристик, знання яких необхідне як для запобігання злочинам, так і розкриття та розслідування вже вчинених злочинів. На особистість впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. Увага акцентується на зовнішніх факторах, а саме впливі сім’ї та найближчого оточення, його культурі, освіті та вихованні, матеріальних умовах та обставинах життя, соціальній нерівності, корупції, яка призводить до несправедливості та приниження людини, порушення її прав. На особистість вкрай негативно впливають війни, що призводять до руйнувань, погіршення умов життя та змушують людину шукати способи виживання. Під час війни фізичний вплив на людину завжди поєднується з психічним, що прискорює переоцінку цінностей та змушує вдаватись до вчинків, які за інших обставин людина не вчинила б. Становленню особистості злочинця сприяє недієвість закону, відсутність належного правозастосування. Негативним фактором є й недовіра до правоохоронних органів. Автор робить висновок, що категорія «особистість» є визначальною при характеристиці багатьох різновидів поведінки, одним із яких є злочинна поведінка. Остання передбачає наявність у особи стійкої антисоціальної установки на протиправну поведінку. Отже, щоб зрозуміти, що робить людину злочинцем, необхідно визначити особливості її особистості. Будь-який злочин є результатом взаємодії особистості та зовнішнього середовища. Злочинці, які розглядають свою поведінку як реакцію на зовнішній вплив, займають оборонну позицію, що подає злочин як діяння необхідне та неминуче, як стратегію захисту своїх прав та законних інтересів, або навіть виживання.

Жіноча злочинність: виклики сьогодення

А. М. Толкач — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена сучасному стану жіночої злочинності в Україні. Зазначено, що на сьогоднішній день жіноча злочинність є важливою проблемою у нашому суспільстві. Автором виокремлено дві сфери суспільного життя, де жінки вчиняють кримінальні правопорушення, а саме – сфера побуту і професійну сферу, де жінка працює, виконує професійні функції, пов’язані з можливістю вільного доступу до матеріальних цінностей. Жіноча злочинність – це сукупність злочинів, що вчиняються особами жіночої статі на певній території за певний проміжок часу. Автором наведена статистика жіночої злочинності в Україні на основі звітів про осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, наданих офісом Генеральної Прокуратури України за 2024 р. Встановлено, що кількість зареєстрованих кримінальних проступків збільшилося у 18,7 разів за рік, а кількість кримінальних злочинів збільшилося у 48,3 разів на рік. Це свідчить про постійну динаміку зростання даного правопорушення у 2024 р.

На ріст жіночої злочинності вплинула війна рф проти України, яка триває вже 3 роки. Це стосується колабораційної діяльності, державної зради, передачі інформації про пересування ЗСУ, співпраця з органами російської влади на окупованих територіях, яке вчиняється жінками. Автор робить висновок, що на ріст жіночої злочинності вплинули такі два фактори: відсутність чоловіків, значна частина яких мобілізовані і служать у ЗСУ та бажання «легких грошей, підштовхнуло жінок до колабораційної діяльності з ворогом. Визначені такі особливості жіночої злочинності на сучасному етапі: відносно невелика її питома вага в загальній злочинності; тенденція до зростання жорстоких насильницьких злочинів, вчинених жінками; зростання рівня жіночої злочинності, спровокованої війною рф проти України; збільшення частки кримінальних проваджень щодо жінок за звинуваченням у колабораційній діяльності, державній зраді. Ця тривожна тенденція потребує негайного втручання державних та правоохоронних органів, а також розробки державних профілактичних заходів щодо запобігання жіночої злочинності в Україні.

Інструменти OSINT: фіксація воєнних злочинів в Україні

М. Г. Тома, О. В. Василова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу інструментів OSINT (розвідки з відкритих джерел) та їх застосування, як перспективного інструменту моніторингу фіксації воєнних злочинів в контексті забезпечення національної безпеки. Автор розглядає, як вітчизняний, так і закордонний досвід у підходах до збору інформації через відкриті джерела, а також пропонує перелік найвідоміших інструментів OSINT. З урахуванням зростання потреби в Україні у фіксації воєнних злочинів, запропоновано ряд найефективніших інструментів у фіксації правопорушень, спрямованих на забезпечення справедливого розслідування та захист національних інтересів і гарантування національної безпеки. У ході дослідження визначено переваги використання OSINT. Серед яких, суттєва економія часу та ресурсів завдяки збору первинної інформації з відкритих джерел про діяльність суб’єктів воєнних злочинів; можливість надання керівництву країни якісно опрацьованої аналітичної інформації про потенційно небезпечні дії з боку рф, а також публічне поширення даних про порушення законодавства з боку рф, що завдяки відкритому характеру інформації, дозволить не лише протидіяти інформаційним атакам, але й встановити правосуддя. Ефективність OSINT у діяльності правоохоронних органів додатково підсилюватиметься завдяки міждисциплінарному складу фахівців цієї установи. Співвідношення між правом і OSINT, правом та діяльністю у сфері національної безпеки, а також правом і роботою правоохоронних органів базується на пріоритетності права над цими сферами. Відповідно, принцип верховенства права беззаперечно слугує ключовим принципом функціонування OSINTу контексті національної безпеки. Особливу увагу зосереджено на таких засадах: безперервність, поєднання відкритих і прихованих методів та засобів, підконтрольність і підзвітність діяльності розвідувальних органів, а також на дотриманні безсторонності й справедливості. На думку автора, активна інтеграція OSINT у роботу правоохоронної системи може стати важливим чинником ефективного регулювання правоохоронної діяльності в Україні, особливо в аспекті забезпечення національної безпеки.

Участь України у міжнародній системі запобігання злочинності під час воєнного стану

О. Г. Філіпчук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто проблемні питання участі України у міжнародній системі запобігання злочинності в умовах війни.

Доведено, що сучасний світ стикається з викликами, пов’язаними з інтернаціоналізацією злочинності, що робить необхідним посилення міжнародного співробітництва у цій сфері. В умовах воєнного стану для України ця проблема стає ще більш актуальною, оскільки підвищуються ризики нелегальної торгівлі зброєю, людськими ресурсами, а також загрози тероризму та кіберзлочинності. У зв’язку з цим, ефективне міжнародне співробітництво є ключовим інструментом у забезпеченні національної безпеки.

Війна, розв’язана росією проти України, спричинила значне ускладнення криміногенної ситуації та зростання низки загроз, серед яких воєнні злочини, незаконний обіг зброї, кіберзлочинність, контрабанда, торгівля людьми та фінансування тероризму. У таких умовах міжнародне співробітництво України у сфері запобігання злочинності набуло критичного значення.

Встановлено, що хоча Україна активно долучається до міжнародної системи запобігання злочинності, існує низка проблем, які ускладнюють ефективність такої співпраці: недостатній рівень адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів; проблеми у сфері обміну інформацією між правоохоронними органами різних держав; відсутність єдиного механізму правової допомоги у кримінальних справах.

Ця проблема вимагає комплексного підходу, оскільки міжнародна злочинність є багатовимірним явищем, що охоплює кіберзлочини, фінансування тероризму, торгівлю людьми, наркобізнес та інші види кримінальної діяльності. Для ефективної боротьби необхідно вдосконалювати механізми міжнародної співпраці та координації між державними органами.

У зв’язку з цим, перспективи покращення міжнародної співпраці включають: активну участь у розробці міжнародних стандартів боротьби зі злочинністю; посилення інтеграції з європейськими структурами безпеки; розширення двосторонніх угод з країнами-партнерами щодо боротьби з організованою злочинністю.

Аналізується нормативно-правова база, що регулює таку взаємодію, а також ключові напрями співпраці з міжнародними організаціями. Особлива увага приділяється проблематиці транснаціональної злочинності та необхідності комплексного підходу до її протидії.

Аналіз міжнародного законодавства щодо порушення недоторканності житла

І. М. Чекмарьова, В. В. Ярош, Л. М. Кулик — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті детально аналізуються міжнародні правові норми, які регулюють питання захисту недоторканності житла, а також проводиться порівняльний аналіз підходів до цієї проблеми в різних країнах світу. Основна увага приділяється важливості захисту житла як одного з ключових аспектів забезпечення основоположних прав людини, таких як право на приватне життя, недоторканність особистого простору та захист від незаконного втручання, особливо через неправомірне проникнення в житлові приміщення. У дослідженні розглядаються основні міжнародні акти, включно із Загальною декларацією прав людини (1948), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (1966), Європейською конвенцією з прав людини (1950). Аналізується, як ці документи стали основою для формування національного законодавства, зокрема в Україні, та наскільки ефективно вони впроваджуються на практиці.

Окрему увагу приділено гарантіям, які забезпечують міжнародні акти для захисту житла, зокрема в умовах воєнних дій, кризових ситуацій та інших надзвичайних обставин, що сприяють зростанню кількості порушень. У статті наголошується на відмінностях між правовими системами різних країн у контексті регулювання питання недоторканності житла, що обумовлює специфіку судового контролю та застосування норм у практичній діяльності. Розглянуто проблематику порушень цього права, їх правові наслідки, а також аналізуються особливості судової практики, включно зі справами Європейського суду з прав людини, де оцінювалися втручання в приватне життя, житло та кореспонденцію.

Також акцентовано на труднощах, які виникають через відсутність чіткого правового визначення терміну «житло» в українському законодавстві, що ускладнює захист прав громадян. Дослідження демонструє, що питання визначення меж поняття «житло» залишається відкритим, через що необхідні додаткові уточнення в законодавчих актах. Окрім аналізу міжнародних документів і правових норм, у статті зроблено акцент на практичних аспектах застосування відповідних положень для забезпечення судового контролю. Висвітлено роль судів у гарантуванні дотримання цих прав. Особливий акцент зроблено на тому, як саме недоліки правових норм можуть впливати на реальні механізми захисту прав людини в умовах сучасних викликів.

Історія виникнення та розвитку інституту звільнення від відбування покарання на території України

А. В. Чугаєвська — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається історія виникнення, становлення та розвитку інституту звільнення від відбування покарання. Цей інститут кримінального права має багатовікову історію, яка бере свій початок ще в Х ст., в період існування звичаєвого права. Історія розвитку інституту звільнення від відбування покарання можна поділити на чотири етапи, які охоплюють окремі періоди. Автором запропоновані наступні етапи становлення і розвитку: перший етап бере свій початок за часів «Руської правди» і триває до 1917 року. На цей етап припадає започаткування інституту звільнення від кримінальної відповідальності й відбування покарання та визначення процесуального порядку його застосування. Цей етап розділено на періоди: 1) звичаєвого права, коли відбулося зародження цього інституту; 2) Литовсько-Руської держави; 3) «козацького» права Запорізької Січі та Гетьманщини; 4) період імперської доби. Другий етап – з 1917-го й до 1958 року, тобто до набрання чинності Основами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. У межах даного етапу розвитку інституту звільнення від відбування покарання виокремлено наступні періоди: 1) державотворчих процесів 1917–1921 років; 2) зародження та розвитку радянського кримінального та кримінально-процесуального права після революції і до створення СРСР – 1921– 1922 роки; 3) першої кодифікації кримінального права в УРСР – кінець 1922-го – 1958 рік. Третій етап припадає на 1958–2001 роки. Протягом цього етапу було розроблено та прийнято КК й КПК УРСР 1960 року. Четвертий етап розпочався 2001 року, коли набрали чинності КК і КПК України (2012), який триває й досі. Сучасному інституту звільнення від відбування покарання притаманні наступні риси: по-перше, звільнення від відбування покарання поступово відокремлюється від звільнення від кримінальної відповідальності; по-друге, усі види й підстави звільнення від відбування покарання закріплені чинним КК України, а їх процесуальна форма – чинним КПК; по-третє, упроваджено уніфіковані підстави й умови окремих видів звільнення від відбування покарання, а також закріплено єдиний процесуальний порядок їх застосування.

Позбавлення державної нагороди України як вид покарання

О. І. Ющик, М. Д. Дякур — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено зміни, які відбулись 20 листопада 2024 року з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо позбавлення державних нагород за популяризацію або пропаганду держави-агресора чи вчинення інших протиправних дій проти України».

Стаття досліджує передумови законодавчого закріплення нового виду покарання – позбавлення державної нагороди України. На підставі Закону України «Про державні нагороди» встановлено поняття, види, особливості призначення державних нагород, права та обов’язки нагороджених, відповідальність за порушення законодавства про державні нагороди.

Досліджено, що суд за обвинувальним вироком може позбавити нагороди особу, яка нагороджена державною нагородою, засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, кримінальне правопорушення проти основ національної безпеки України, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, а також кримінальне правопорушення, передбачене статтями 258-258-5, 260, 261 Кримінального кодексу України.

У дослідженні зазначено, що позбавлення державної нагороди визнається видом кримінального покарання, відноситься до додаткових покарань, розміщене у системі покарання після виду покарання - позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, і додається до переліку додаткових покарань, що можуть бути застосовані у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням. Даний вид покарання не передбачений в жодній санкції статті Особливої частини КК України, але в ст. 54-1 КК України передбачено перелік злочинів, за які суд може позбавити особу за обвинувальним вироком державної нагороди України.

У роботі розкрито порядок виконання покарання у виді позбавлення державної нагороди, який передбачений окремим Розділом 6-1 Кримінально-виконавчого кодексу України. Відповідно до ч. 2 ст. 29-1 КВК України «резолютивна частина обвинувального вироку про позбавлення засудженого державної нагороди України невідкладно публікується в офіційних друкованих виданнях, в яких здійснюється офіційне оприлюднення актів Президента України, а також розміщується на офіційному веб-сайті Президента України».

Правове регулювання просторового планування в контексті кліматичних змін

І. В. Ігнатенко, Л. В. Лейба — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Просторове планування визначено як критично важливий механізм, за допомогою якого можна сприяти адаптації до зміни клімату. Розглядається роль просторового планування як інструменту адаптації до зміни клімату. Оскільки українське законодавство та міжнародні правові акти вимагають інтеграції адаптаційних заходів до зміни клімату у процеси планування територій, було проведено аналіз нормативно-правових актів, які регулюють адаптацію містобудівної документації до кліматичних змін. Зроблено висновок, що для вдосконалення українського законодавства у сфері просторового планування необхідно вжити комплексних заходів, що забезпечать сталий розвиток та адаптацію територіальних громад до змін клімату. Одним із першочергових кроків є інтеграція обов’язкових кліматичних показників у містобудівні норми, що дозволить забезпечити більш точне прогнозування наслідків змін клімату та прийняття ефективних рішень щодо планування територій. Впровадження системи моніторингу дотримання екологічних стандартів у містобудуванні стане важливим інструментом контролю за виконанням встановлених норм та стандартів. Це дозволить вчасно виявляти порушення та забезпечувати належний рівень охорони довкілля. Створення нормативних вимог щодо використання природоорієнтованих рішень у міському середовищі є ще одним важливим етапом.

Впровадження природоорієнтованих рішень, таких як створення зелених та водоутримувальних зон, а також оптимізація забудови з урахуванням ризиків змін клімату, має важливе значення для підвищення адаптивної здатності територіальних громад. Це дозволяє зменшити негативний вплив природних катаклізмів, таких як повені чи спека, і забезпечити збереження екосистем, що мають важливе значення для благополуччя людей.

Попри наявність нормативної бази, практика її реалізації стикається з численними труднощами. Недостатня імплементація кліматичних критеріїв у містобудівну документацію часто призводить до відсутності чіткої стратегії адаптації до змін клімату на місцевому рівні. Крім того, відсутність чітких механізмів контролю за дотриманням екологічних стандартів може призводити до неефективного використання ресурсів та несанкціонованих змін у містобудівній політиці, що погіршує ситуацію з кліматичною адаптацією.

Сучасне правове регулювання агроекспорту: новели вітчизняного законодавства

В. В. Кирилюк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано зміни у правовому регулюванні аграрного експорту в Україні, які були впроваджені у другій половині 2024 року в умовах воєнного стану. Досліджено прийняті в цей період закони та нормативно-правові акти, насамперед новели Законів України № 3706 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо особливостей експорту окремих видів товарів у період дії воєнного стану» і № 3707 «Про внесення змін до Митного кодексу України та інших законів України щодо особливостей експорту окремих видів товарів у період дії воєнного стану», які уточнюють податкові та митні правила для експортерів аграрної продукції. Розглянуто і Закон № 3980-ІХ «Про інформаційно-комунікаційну систему «Державний аграрний реєстр» та постанова Кабінету Міністрів України № 1261 «Про запровадження режиму експортного забезпечення», дотичні до предмета нашого дослідження.

У роботі з’ясовано, як нововведення, закріплені в зазначених документах, сприяють адаптації законодавства до умов воєнного стану, забезпеченню прозорості експортних операцій, контролю над експортними потоками та мінімізації тіньових схем. Окрему увагу приділено питанню впровадження цифрових інструментів, зокрема Державного аграрного реєстру, який набув офіційного правового статусу та став важливим елементом системи підтримки агровиробників.

У статті наголошено, що новели законодавства гармонізують українське правове регулювання з міжнародними стандартами, сприяючи інтеграції України до світового ринку. Разом із тим визначено проблеми, які потребують вирішення: можливе посилення бюрократизації процедур, ризики монополізації доступу до державної підтримки, а також недовіра з боку агровиробників через недостатню поінформованість про нові правила.

На основі проведеного аналізу окреслено перспективні напрями вдосконалення правового регулювання: подальша цифровізація процедур митного оформлення сільськогосподарської продукції, зменшення адміністративних бар’єрів, розвиток інформаційно-просвітницьких програм для сільськогосподарських товаровиробників, а також адаптація вітчизняного законодавства до нових внутрішніх і зовнішніх політичних та економічних умов з урахуванням міжнародного досвіду правового регулювання.

У підсумку зроблено загальний висновок: модернізація правового регулювання агроекспорту в умовах воєнного стану сприяє економічній стабільності, інтеграції України до міжнародного ринку та забезпеченню продовольчої безпеки, проте потребує подальших зусиль для її ефективної реалізації.

Окремі питання правового регулювання використання земельних ділянок для містобудівних потреб

Т. В. Лісова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено актуальним питанням правового регулювання використання земельних ділянок для містобудівних потреб. Досліджено законодавче регулювання використання земель у сфері містобудівної діяльності. Проаналізовано термін «містобудівні потреби». Обґрунтовано, що містобудівні потреби виступають певною умовою для будівництва, експлуатації, капітального ремонту, реконструкції об’єктів будівництва, а також здійснення благоустрою. Наведено наукові позиції щодо поняття «містобудівна потреба» у широкому та вузькому розуміннях.

Особливу увагу приділено землям житлової та громадської забудови, які використовуються для містобудівних потреб.

Акцентовано увагу на змінах правового регулювання використання земель для містобудівних потреб, зокрема щодо нових видів містобудівної документації.

Зроблено висновок, що просторове планування використання та охорони земель є основою розвитку території територіальної громади та потребує комплексного підходу до розробки планувальної документації. Досліджено досвід зарубіжних країн щодо територіального (просторового) планування як основного засобу управління територіями (землями).

Акцентовано увагу на комплексності у набутті та реалізації права на забудову. Наголошено на державній реєстрації прав на землю (права власності, права постійного користування, права оренди, суперфіцію, емфітевзису) як необхідній умові початку будівництва будь-яких об’єктів.

Розглядається питання щодо можливості здійснення будівництва об’єктів містобудування на земельних ділянках, що використовуються на праві земельного сервітуту. Зроблено висновок, що на земельних ділянках, використання яких здійснюється шляхом встановлення земельних сервітутів, не допускається зведення об’єктів капітального будівництва (на відміну від розміщення тимчасових споруд).

Досліджено особливості містобудівного контролю, його зміст та систему органів. Розкрито роль містобудівного контролю у частині запобігання настання негативних процесів щодо стану земель. Наголошено, що правове регулювання використання земель для містобудівних потреб спрямоване, переважно, на забезпечення публічних інтересів. Зроблено акцент на недоліках правового забезпечення використання земельних ділянок для містобудівних потреб, зокрема, відсутності приписів, спрямованих на забезпечення охорони земель для забудови.

Використання земель рекреаційного призначення в Україні: правові проблеми

Є. О. Платонова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу правових проблем використання земель рекреаційного призначення в Україні, що набули особливої актуальності в умовах воєнного стану. Увага акцентована на ключових викликах, зокрема фізичному знищенні та деградації рекреаційних територій унаслідок бойових дій, незаконному використанні, втраті економічної привабливості для інвесторів, відсутності стратегічного плану їх відновлення тощо.

Досліджено ключові правові аспекти регулювання використання цих земель, зокрема норми Земельного кодексу України, Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про землеустрій» та інших законодавчих актів. Зазначено, що законодавство не містить чітких критеріїв віднесення земель до категорії рекреаційних, що створює труднощі у правозастосуванні та може сприяти їх нецільовому використанню.

Особлива увага приділена питанням власності на землі рекреаційного призначення, а також можливості їх використання на підставі права загального та спеціального землекористування. Зазначено, що переважна більшість земельних ділянок і розташованих на них рекреаційних об’єктів природного походження є об’єктами публічної власності. Проте, не виключається можливість перебування земельних ділянок рекреаційного призначення у приватній власності. Проаналізована специфіка віднесення земель до категорії рекреаційного призначення та зміни їх цільового призначення. Зазначено, що правовий режим земель рекреаційного призначення може виникнути на підставі рішень відповідних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, які ними розпоряджаються, а також документації з землеустрою.

Зроблений висновок, що врегулювання питань розробки чітких критеріїв визначення земель рекреаційного призначення, надання та зміни цільового призначення, протидії корупції, створення механізмів відновлення зруйнованих територій є ключовими напрямами вдосконалення правового регулювання їх використання. Розробка комплексної стратегії законодавчих змін та впровадження ефективних механізмів контролю за використанням рекреаційних територій сприятиме збереженню та сталому розвитку рекреаційних земель у майбутньому.

Еволюція законодавства про використання та охорону земель енергетики

Т. Є. Харитонова, Ю. С. Щербаков — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується ретроспектива та сучасний стан законодавства, яким регламентується правовий режим земель енергетики в Україні. В кризових умовах постійного швидкого відновлення енергетичної системи країни, що страждає внаслідок воєнних дій, виникає потреба в оптимізації правового забезпечення використання земель для енергетичних цілей. Для якісної наукової оцінки сучасного стану правового режиму земель енергетики важливим є виявлення еволюційного становлення законодавства у цій сфері. Доведено, що законодавче забезпечення використання та охорони земель енергетики в Україні протягом періоду незалежності пройшло чотири послідовні етапи, а саме: 1) етап становлення (1990–2001), що характеризувався обмеженістю та консервативністю нормативно-правового регулювання, низьким рівнем екологізації; 2) етап розвитку загально-правового регулювання (2001–2010), якому були притаманні: оформлення земель енергетичної системи як окремої складової категорії земель промислової, транспорту, зв’язку та іншого призначення; лібералізація відносин власності; особлива увага дотриманню правового режиму охоронних зон електричних мереж; 3) етап розвитку спеціально-правового регулювання (2010–2017), що характеризувався розробкою спеціального закону; екологізацією правового режиму земель енергетики; нормативним оформленням енергетики як сфери суспільних потреб, що можуть вимагати викупу та примусового відчуження земельних ділянок; 4) етап трансформації (2018 – донині), основною ознакою якого є внесення до законодавства безсистемних змін, продиктованих потребами усунення практичних проблем. Занадто довге перебування на трансформаційному етапі законодавчого розвитку здатне гальмувати нормальну еволюцію правового режиму земель енергетики, оскільки нормотворчість даного етапу не забезпечує концептуальне оновлення та комплексну адаптацію законодавства до новітніх умов. Обґрунтовано вплив «зеленого» тарифу, покликаного стимулювати альтернативну енергетику, на активний розвиток спеціального правового регулювання використання та охорони земель енергетики.

Місце і роль копного судочинства у формуванні засад доброчесності та доступу до правосуддя в Україні (XIV–XVIII ст.)

І. Й. Бойко, І. В. Ковальчук, О. В. Заяць — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано місце і роль копного судочинства у формуванні засад доброчесності та доступу до правосуддя в Україні (XIV–XVIII ст.). Зазначено, що в українських селах впродовж XIV–XVIII ст. судочинство здійснювали копні суди. Копний суд був громадським органом сусідського об’єднання сільських територіальних громад. Він здійснював судочинство у цивільних і кримінальних справах, розслідував злочини, здійснював примирення винного з потерпілим та виконував свої рішення на українських землях у XIV–XVIII ст. Показано, що склад копного суду становили копники, тобто копні судді (судні мужі) та присутня на судовому розгляді громада. Копні судді добре знали українське звичаєве право, мали загострене почуття справедливості та відповідальності, відзначалися високою моральною чистотою, чесністю, жили чесно, дотримувалися правил моралі та звичаєвого права. Тільки вони мали право прийняти рішення у справі. Наголошено, що історичний досвід організації та діяльності копних судів в Україні свідчить про наявність в українського народу демократичних традицій здійснення правосуддя. Національний історичний правовий досвід свідчить, що доступ до правосуддя і доброчесність суддів є характерними рисами українського права, які формувалися і функціонували на українських землях упродовж століть. З досвіду діяльності копного судочинства в Україні упродовж XIV–XVIII ст. випливає, що для сучасного українського судді доброчесність має сприйматися як його професійна незалежність, чесність, неупередженість, непідкупність, сумлінність, дотримання етичних норм та демонстрація бездоганної поведінки в професійній діяльності та особистому житті, а також стосовно яких немає сумнівів щодо законності джерел походження майна, відповідності рівня життя судді або членів його сім’ї задекларованим доходам та ін. Доступ до правосуддя та доброчесність судді є також важливими під час розбудови громадянського суспільства та демократичної, правової держави.

Загальнотеоретичні основи дослідження поняття «інформаційна безпека»

М. В. Гончаров, А. В. Гончаров — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто загальнотеоретичні підходи до розуміння поняття «інформаційна безпека». Дослідження цілісного поняття «інформаційна безпека» вимагає застосування комплексного підходу до розуміння значення «інформація і безпека». При цьому необхідно зауважити, що термін «інформація» застосовується не як системоутворююча складова, а вживається для означення якісної характеристики базового елемента, тобто категорії «безпека», що розкриває галузеве спрямування і змістовне наповнення заходів, та створює відповідне поле нормативно-правового регулювання.

Здійснений юридичний аналіз нормативної бази у галузі інформаційної безпеки показав, що термін «інформація» отримав уніфіковане застосування в багатьох сферах суспільного життя. Також його цінність засвідчується широким використанням в усіх галузях юриспруденції, оскільки згідно з обсягом закладеного у ньому поняття набуває властивостей впливати на конкретні правовідносини, надаючи їм упереджувально-профілактичного змісту.

Досліджено першоджерела становлення юридичного явища «інформаційна безпека». Такий підхід зроблено з метою показати особливе значення цієї сфери для всіх етапів суспільного розвитку шляхом джерельного та історико-правового аналізу пам’яток з філософії, історії, юриспруденції та інших документів.

Обґрунтовано, що проблеми захисту інформаційної безпеки, розглядалися не відірвано від основних сфер суспільного життя, а комплексно супроводжувались як звичаями на ранніх стадіях розуміння державності, так і писаними правилами, що покладалися як обов’язок для членів громадянського суспільства.

Дослідження теоретико-наукової і нормативної бази галузі захисту інформаційної сфери показало, що між цими складовими мається суттєвий розрив, який негативно впливає на загальний стан функціонування інформаційної складової у загальному механізмі національної безпеки. У зв’язку з цим виникла необхідність здійснити глибокий аналіз джерельної бази, опрацювати наукові і практичні підходи до розуміння як самого поняття «інформаційна безпека», так і інших, похідних понять (наприклад, загрози інформаційній безпеці, джерела загроз інформаційній безпеці тощо).

Видавнича діяльність у контексті національного державотворення Української Далекосхідної Республіки

В. В. Гуменюк — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

З метою формування національної ідентичності, поширення інформації, культурно-освітньої функції, політичної боротьби, збереження історичної пам’яті в національному державотворенні Української Далекосхідної Республіки у 1917-1922 роках ефективним засобом впливу виявилась видавнича діяльність, яка стала основою та новаторським кроком українських організацій на Далекому Сході у післяреволюційний час. Одним з найважливіших результатів видавничої діяльності стало видання матеріалів Першого та Другого Українських Далекосхідних з’їздів. На історичному Першому Українському Далекосхідному з’їзді 1917 року в Микільську-Усурійському було започатковано обговорення ключових питань: створення видавничого товариства, видання періодики українською мовою та придбання друкарні. Поява українських газет у тому ж році стала реалізацією цих планів, започаткувавши видавничу діяльність. Отримані результати можуть бути використані органами державної влади для формування ефективної діаспоральної політики, зокрема, у сфері культурного, мовного, юридичного та освітнього забезпечення, а також для розробки стратегічних програм історичного розвитку українського народу в діаспорі та на території України. Це дослідження є комплексним аналізом видавничої діяльності українських організацій на Далекому Сході в контексті національного державотворення Української Далекосхідної Республіки у 1917-1922 роках. Вперше в науковий обіг вводяться раніше невідомі матеріали, що розкривають специфіку видавничої справи в регіоні. Дослідження розглядає формування видавничої інфраструктури, тематику видань та їх роль у збереженні української національної ідентичності та формуванні культурного простору української громади. Отже, видавнича діяльність відіграла ключову роль у національному державотворенні Української Далекосхідної Республіки, забезпечуючи формування національної свідомості, інформаційний обмін та культурний розвиток.

Сучасні підходи до інтерпретації поняття юридичних конструкцій

С. Д. Гусарєв, Д. О. Тихомиров — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті висвітлюється загальнотеоретична характеристика ключового поняття правознавства, яке є складовим елементом термінології з області знань про юридичну техніку. Основний акцент зроблено на тих методологічних підходах, які дозволяють сучасним авторам здійснювати характеристику юридичної конструкції та правового конструювання у певному контексті. Серед основних методологічних підходів, які є найбільш характерними для сучасних досліджень та які що характеризуються у статті, названо системний, структурно-функціональний, інструментальний, нормативістський, психологічний. Вказується на те, що гармонійне поєднання методологічних підходів відповідно до мети дослідження дозволяє скласти найбільш повну та об’єктивну картину уявлень про явище юридичного конструювання. Вказується й на ту обставину, що у сучасному теоретичному правознавстві склалися різні уявлення щодо наповнення змістом поняття «юридична конструкція». При цьому майже всі автори схиляються до того, що слід виокремлювати спільні риси, такі як структурованість явища, його можлива типологізація, здатність об’єднуватися у системи вищого рівня – складні конструкції, функціональна спрямованість явища пояснюється його здатністю сприяти створенню та систематизації нормативно-правових актів.

Запропоновано авторське визначення юридичних конструкцій побудоване на визнанні юридичної конструкції в якості ідеальної моделі. Зроблено теоретичне припущення, що юридичні конструкції призначені для моделювання системи взаємодій суспільних відносин, які є предметом правового регулювання. Визнано, що самі конструкції не здійснюють регулятивного впливу на поведінку соціальних суб’єктів, але дозволяють організовувати правовий інструментарій таким чином, що змодельовані комплекси правових засобів успішно можуть виконати роль регулятора з відповідними гарантіями та правовими наслідками. При формуванні авторського визначення враховано також і ту позицію, що конструювання (моделювання) є здатністю інтелекту утворювати ідеальні образи, а сама конструкція є результатом цілеспрямованої творчої діяльності, зумовленої потребами правового регулювання та інтересами соціальних суб’єктів.

Правовладдя в Конституції УНР 1918 року

С. Г. Кельбя — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена висвітленню основ правовладдя в Конституції УНР 1918 року. Стверджується, що Конституція Української Народної Республіки є надзвичайно знаковою для українського народу, вона мала вирішальне значення для подальшого політико-правового розвитку української держави. Конституція проголосила Українську Народну Республіку суверенною демократичною парламентською державою. Було запроваджено принципи та реалізовано правові норми, які були абсолютно новими для правової системи України того часу. До них слід віднести визнання народу суб’єктом влади, децентралізацію влади, принцип рівності політичних і громадянських прав тощо. Зазначається, що Конституція Української Народної Республіки була розроблена за кращими зразками тогочасних конституцій, але з деякими особливостями, що враховували соціально-політичні та економічні умови життя в УНР. Документом юридично проголошувалося відродження національного суверенітету та державності, передбачалися правові основи розвитку громадянського суспільства. Наголошується, що важливим принципом Конституції УНР був поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Місцеві органи влади уособлювали Виборні Ради і управи у міських і сільських громадах, волостях і землях. Констатується ключова роль Всенародних Зборів, як верховного органу влади УНР, що обиралися на основі всенародного голосування на пропорційній основі, при цьому запроваджувалось загальне, рівне, пряме виборче право і таємне голосування. Водночас було визначено статус депутата парламенту, котрий обирався терміном на 3 роки і працював на постійній основі, що чітко доводило професійний характер Всенародних Зборів. Правомочність виборів встановлював суд УНР. Зауважується, що Конституція УНР визначала за громадянами рівність у своїх громадянських правах та конституційних свободах, документ не допускав різниці у правах між чоловіком і жінкою. Водночас було скасовано смертну кару та тілесні покарання, як такі, що ганьбили людську честь і гідність. Для національних меншин передбачалося право національно-персональної автономії. Реалізація національно-персональної автономії мала здійснюватися через Національний Союз, котрий у межах своєї компетенції мав право приймати закони та здійснювати відповідне урядування. Наголошується, що Конституція УНР на практиці закріпила демократичні цінності та принципи, багато з яких були використані у процесі створення сучасної Конституції України.

Феномен права цифровізації та його вплив на юридичну освіту

С. О. Костенко — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується взаємозв’язок між правом та цифровізацією, що ілюструється такими явищами, як е-суд, е-врядування, державні реєстри, електронні підписи, Штучний інтелект і право, блокчейн-технології, токенізація. Автор наводить спеціалізовані нормативно-правові акти у сфері цифровізації та порушує питання щодо можливості виокремлення права цифровізації як окремої міждисциплінарної комплексної галузі права. З метою поглибленого аналізу автор здійснює розмежування суміжних понять, таких як «оцифрування», «цифровізація» та «цифрова трансформація». На основі проведеного дослідження обґрунтовується, що ефективне регулювання цифровізації передбачає насамперед ідентифікацію ключових «точок перетину» права та цифровізації, які визначають сфери правового впливу на цифрові процеси. Виявлення таких точок перетину сприяє ідентифікації ризиків, пов’язаних із використанням цифрових технологій, з метою їхнього подальшого попередження. В рамках цього аналізу розглядаються прецеденти, що демонструють порушення прав людини внаслідок функціонування штучного інтелекту, а також представлено результати першого міжнародного звіту щодо безпеки штучного інтелекту, в яких йдеться про необхідність грамотного регулювання процесів цифровізації.

Окрема увага приділяється юридичній освіті, її адаптації до викликів цифрової трансформації та необхідності формування цифрових компетенцій у майбутніх юристів. Досліджується досвід Німеччини щодо інтеграції цифровізації у правничу освіту, зокрема функціонування наукових інститутів цифрового права при юридичних факультетах, міждисциплінарні освітні програми, що пропонуються студентам-юристам, а також аргументація німецьких науковців на користь становлення права цифровізації як окремої галузі.

У статті також представлено результати анонімного опитування 51 студента-правника, яке дозволило встановити рівень використання великих мовних моделей у навчальному процесі, рівень обізнаності студентів щодо ризиків їх застосування, а також ставлення до інтеграції відповідних технологій у юридичну освіту.

Вплив рецепції римо-візантійського права на формування правової культури Русі на прикладі Церковного Уставу князя Володимира

А. В. Крижевський — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу механізмів рецепції та трансформації римо-візантійських правових норм у систему давньоруського права, що стали фундаментом для подальшого розвитку правової культури регіону. Отримані результати мають вагоме наукове та практичне значення для глибшого розуміння процесів еволюції державно-церковних відносин. Метою дослідження є всебічний аналіз механізмів рецепції римо-візантійського права в Уставі князя Володимира, а також визначення специфіки процесу адаптації запозичених норм до соціально-правових умов давньоруського суспільства. Завдання дослідження полягають у виявленні основних елементів римо-візантійського права, запозичених до тексту Уставу, аналізі трансформації цих норм з урахуванням місцевих традицій, оцінці їх впливу на розмежування юрисдикції між церковною та світською владою, а також у визначенні практичного значення інтеграції візантійських зразків у систему давньоруського законодавства. Отримані результати свідчать про те, що рецепція римо-візантійського права здійснювалася за принципом селективного запозичення з подальшою адаптацією до специфічних умов давньоруського суспільства. Встановлено, що Устав містить як безпосередні елементи Номоканону та інших візантійських збірників, так і суттєво перероблені норми римо-візантійського походження. Завдяки аналізу статей щодо розмежування світської та церковної юрисдикцій, регулювання сімейних й спадкових відносин, а також контролю за торговими мірами, автору вдалося визначити закономірності інтеграції елементів візантійської правової традиції у систему давньоруського права. Отримані результати дозволяють зробити висновок, що рецепція римо-візантійського права в Уставі князя Володимира мала вагоме значення для становлення правової культури Русі. Адаптація запозичених норм сприяла формуванню чітких меж між владними інституціями, забезпечуючи ефективне функціонування як церковної, так і світської юрисдикції. Дослідження відкриває перспективи для подальшого аналізу впливу римо-візантійського права на державно-правовий розвиток Русі.

Конституція 1923 року в історії Румунії: політична боротьба та демократичні виклики

Я. В. Кушнір — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу прийняття Конституції Румунії 1923 року та її впливу на політичну й правову систему країни. Автор розглядає історичні передумови створення цього документа, зокрема зміну державного статусу Буковини та Бессарабії після Першої світової війни. Особлива увага приділена політичним дискусіям навколо ухвалення Конституції, зокрема протистоянню між ліберальною більшістю та опозиційними силами, які ставили під сумнів її демократичний характер та реальні механізми забезпечення прав громадян.

У статті здійснено детальний аналіз основних положень Конституції 1923 року, її подібності до Конституції 1866 року та нововведень, спрямованих на розширення громадянських прав і свобод. Окремо досліджено питання виборчої системи, правового статусу громадян, соціальних гарантій, а також ролі парламентської монархії у політичному устрої Румунії. Висвітлено механізм ухвалення законів, роль короля та уряду у формуванні державної політики, а також взаємодію між законодавчою та виконавчою гілками влади.

Окремий акцент зроблено на впливі зовнішніх чинників на конституційний процес, зокрема міжнародних політичних реалій того часу. Автор зазначає, що попри проголошені демократичні принципи, Конституція 1923 року викликала значні суперечки через труднощі у її реалізації та ефективність захисту прав громадян.

У підсумку робиться висновок, що Конституція 1923 року стала важливим кроком у правовому розвитку Румунії, заклавши підґрунтя для модернізації державного управління та зміцнення правових основ парламентської монархії. Вона сприяла розширенню виборчих прав, формуванню системи політичних інститутів та частковому посиленню соціальних гарантій. Політична боротьба між урядом і опозицією, а також нестабільність внутрішньої та зовнішньої політики Румунії призвели до необхідності подальших конституційних змін у міжвоєнний період. Конституція 1923 року стала символом прагнення до демократичних реформ, але її практична реалізація засвідчила складність впровадження демократичних норм у нестабільному політичному середовищі.

Теоретичні основи та історичний розвиток демократичного цивільного контролю за сектором безпеки і оборони

Л. П. Медвідь, С. В. Мельник — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядаються історіографії створення цивільного контролю за сектором безпеки і оборони. На тлі хронологічного узагальнення історичних фактів і подій досліджується процес виникнення цивільного контролю над сферою оборони та національної безпеки української держави та здійснюється порівняння з механізмами створення контролю в європейських країнах. Теоретичні основи демократичного цивільного контролю за сектором безпеки і оборони полягають у забезпеченні демократії та громадянського контролю над військовими силами. Основним принципом є розподіл влади між військовими та цивільними структурами з метою запобігання військовим переворотам та забезпечення ефективного виконання оборонних функцій країни. Такий підхід сприяє обмеженню влади військових лідерів і підвищує відповідальність за їхні дії перед громадянами. Правові основи демократичного цивільного контролю включають законодавчі акти, які гарантують право громадськості на доступ до інформації, участь у прийнятті рішень та контроль за виконанням законів. Законодавство також визначає процедури та інструменти для забезпечення ефективного цивільного контролю. Зокрема, важливими правовими засадами цивільного контролю є право на свободу слова, право на участь у громадських обговореннях та консультаціях, а також право на звернення до суду у випадку порушень.

Цивільний контроль є важливим механізмом для забезпечення відповідальності влади та підвищення довіри громадськості до державних інституцій. Він сприяє побудові відкритого та демократичного суспільства, де кожен громадянин має можливість брати участь у прийнятті важливих рішень.

Уже майже рік в Україні триває повномасштабне вторгнення російської федерації (далі – РФ) на території нашої країни, тому особливого значення набуває демократичний цивільний контроль за Збройними Силами України (далі – ЗСУ) в умовах воєнного стану, адже саме відсутність демократичного та цивільного контролю є одним із наріжних каменів слабкості та безладу в Збройних силах РФ. Водночас посилення контролю в Україні є однією з причин кращої організації, підготовки і боєготовності та управління в ЗСУ, попри всі недоліки та виклики. Наростаючий характер реальних та потенційних загроз життєво важливим інтересам України потребує від усіх державних структур розроблення комплексного механізму модернізації забезпечення державної безпеки, що передбачає співпрацю між усіма гілками влади, громадським суспільством та міжнародними організації.

Континентальний тип правових систем: наукові інновації дослідження в контексті сучасних реалій

І. Ю. Настасяк, Л. А. Луць — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Зміна світопорядку під впливом глобалізаційних викликів зумовлює потребу у дослідженні правових явищ в контексті сучасних реалій. Це стосується, зокрема, і національних та міждержавних правових систем, особливо проведення їх ідентифікації та типологізації, з’ясування стану їх функціонування, тенденцій і перспектив розвитку. Важливою групою правових систем, що потребують такого дослідження, є правові системи континентального типу, які репрезентують різний стан та тенденції розвитку, зумовлені особливостями еволюції їх становлення, історичними та іншими чинниками. Метою статті є дослідження правових систем континентального типу за допомогою пізнавальних конструкцій «ідентифікаційний код правової системи» та «індикатор функціонування та розвитку правової системи». У процесі дослідження використовувалася соціологічна методологія, яка дозволила проаналізувати значну кількість офіційних документів та наукових джерел. Порівняльно-правова методологія уможливила виявлення подібних ознак правових систем континентального типу. Техніко-юридичний аналіз сприяв формуванню та застосуванню юридичних конструкцій, як-от: «ідентифікаційний код правової системи» й «індикатор функціонування і розвитку правової системи», а також застосуванню спеціальної юридичної термінології, зокрема і галузевої методології. Виділено три групи правових систем континентального типу: перша – правові системи, які використовують правову форму для ефективного функціонування та розвитку, еволюційного переходу до нової правової форми; друга – правові системи, які використовують правову форму для забезпечення стабільного функціонування і розвитку, а також покращення якості типових показників, показників допустимих відхилень; третя – правові системи, які використовують правову форму для інших цілей, здійснюють підміну мети правової системи і в яких формуються тенденції до втрати правової форми та існує загроза розвитку суспільства загалом. Виявлено, що всі правові системи, які були об’єктом дослідження належать до континентального типу та їм формально притаманні типові показники. Однак у першій групі деформації типових показників та показників допустимих відхилень не зафіксовані; у другій групі зафіксовані деякі деформації в показниках допустимих відхилень і певні тенденції (поки що не надто загрозливі) до регресивного стану; в третій групі зафіксовані деформації і типових показників, і показників допустимих відхилень (зокрема підміна цілей правової системи) та тенденції до регресивного стану, втрати правової форми.

Демократія: вектори досліджень в Україні

Н. М. Оніщенко, Л. Ю. Малюга, М. С. Булкат — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті окреслено деякі актуальні напрями досліджень української демократії. Відзначено, що у доктрині соціогуманітарних наук України тривалий час зусилля науковців було концентровано на дослідженні загальних проблем становлення демократії, автентики української демократії, феномену контролю у функціях держави, як основи концепту «стримувань і противаг» у демократичних державах тощо. Вельми опрацьованими є положення щодо поступу вітчизняної демократії у царині теорії держави і права, історії держави і права, конституційного права, політології тощо. Вітчизняними соціогуманітарними науками напрацьований пласт фундаментальних досліджень, формулювань, висновків. Натепер акценти у визначеннях поняття «демократія» дещо змістились. Усталено її розглядали як «владу народу» або «народовладдя». Розвиток доктрини соціогуманітарних наук забезпечив поступ наукового осмислення поняття «демократія» від загальних категорій («влада народу») до її організаційно-функціональної природи: забезпечення принципу народовладдя та конкретних інструментів участі громадян в управлінні державою. У цьому контексті окремо варто звернути увагу на актуальні напрями досліджень щодо вивчення особливостей реалізації демократичних стандартів у прикладних сферах життя громадян – освіти, медицини тощо. Глибинного переосмислення зазнали історичні та історико-правові положення щодо автентики української демократії та її становлення. Зберігають актуальність напрями вивчення витоків українського конституціоналізму, аналізу досвіду і переосмислення результатів впровадження демократичних стандартів та підходів у різних демократичних державах. Актуальні напрями досліджень у загальносвітовому контексті стосуються саме сучасних викликів, які долають демократії. Продовження поступу української демократії, поглиблення демократичних процесів у розбудові держави та суспільства, євроінтеграція України відбуваються в умовах війни. З огляду на це надзвичайної актуальності набувають напрями досліджень конкретних механізмів підтримання рівноваги, дотримання балансів в умовах війни між законодавчою, виконавчою, судовою складовими державної влади, між громадянським суспільством і державою, між секторами громадянського суспільства в умовах поляризації, загостреної війною.

Правове забезпечення прав і свобод військовослужбовців Збройних сил України та осіб, звільнених з військової служби: сучасні виклики та перспективи

О. С. Приходько — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано стан правового забезпечення прав і свобод військовослужбовців в Україні, де з 2014 року триває збройний конфлікт, та їхньої ключової ролі під час захисту суверенітету і національної безпеки. Розглядаються основні принципи правового регулювання статусу військовослужбовців, закріплені Конституцією України (статті 17, 43), Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII та Женевськими конвенціями 1949 року, ратифікованими Україною. Акцентується увага на необхідності ефективного захисту прав і свобод військовослужбовців для підтримки мотивації, соціального благополуччя, морально-психологічного стану, що мають вирішальний вплив на функціонування Збройних Сил України (ЗСУ) в умовах довготривалого військового конфлікту. Дослідження детально висвітлює системні проблеми: порушення прав військовополонених, ускладнення обміну полоненими через політичні спекуляції та відсутність прозорих механізмів; недостатній соціальний захист, включно із затримками виплат грошового забезпечення; житлові черги (попри виділений бюджет на реалізацію цього пункту); посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) у значної кількості ветеранів за даними Міністерства у справах ветеранів України, неефективність реабілітаційних програм, дискримінацію ветеранів на ринку праці, корупцію та бюрократію в державі. Низька ефективність контролю за гарантуванням прав військовослужбовців зумовлена залежністю Військової служби правопорядку (ВСП) від структури ЗСУ та відсутністю незалежних наглядових органів, що підриває довіру до системи. Запропоновано рекомендації щодо модернізації Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII з чіткими санкціями за порушення виплат, гармонізація зі стандартами НАТО та ЄС за досвідом Польщі, розширення реабілітаційних центрів, цифровізація пільг через портал «Дія», створення військових омбудсменів та незалежних антикорупційних органів, вдосконалення освітніх програм для ветеранів (наприклад, за досвідом GI Bill США з фінансовою підтримкою). Підкреслюється важливість діяльності Міжнародного кримінального суду (МКС) для розслідування воєнних злочинів. Автор звертає увагу, що вирішення цих проблем є критичним для зміцнення демократії та обороноздатності України.

Концептуальні акти в системі правової документації: теоретико-правові аспекти

А. Р. Cачко — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Науковий аналіз концептуальних актів у системі правової документації набуває особливої актуальності через їхню визначальну роль у забезпеченні системності та цілісності законодавчої бази України, а також у загальному розвитку вітчизняної правової системи. Концептуальні акти виступають фундаментом для формування нових правових норм і стандартів, слугуючи базисом для подальшої розробки більш детальних нормативно-правових документів. Саме тому їх коректне тлумачення та ґрунтовний аналіз є важливими чинниками вдосконалення законодавства та підвищення ефективності юридичної практики.

В науковій роботі автором акцентовано увагу на актуальності тематики, яка пов’язана із визначенням місця та правового статусу концептуальних актів в системі правових актів України. Відзначено особливе значення концептуальних актів для забезпечення системності законодавчої бази України та розвитку правової системи в цілому. Наголошено, що концептуальні акти часто є основою для формування нових правових норм і стандартів. Вони служать основою для подальшого розроблення детальних правових актів, тому їх правильне розуміння і аналіз допомагає удосконалювати законодавство та юридичну практику.

На підставі аналізу особливостей сучасного етапу розбудови правової системи України доведено, що дослідження питань місця концептуальних актів в системі правової документації дозволяє глибше зрозуміти теоретичні основи правового регулювання, механізми створення і взаємодії різних типів правових актів. Варто відзначити і практичну значущість концептуальних актів, які відіграють важливу роль у визначенні основних напрямків політики, державної стратегії та правових підходів до регулювання суспільних відносин. Вони можуть стати основою для прийняття конкретних правових рішень, що важливо для ефективного управління та розвитку держави.

В роботі здійснено аналіз правового статусу та місця актів-концепцій в системі правових актів крізь призму їх теоретико-правових аспектів та правового закріплення в законодавстві України.

Зроблено висновок, що концептуальний правовий акт займає самостійне місце в системі правових актів як документ, що визначає основні принципи, ідеї та напрями розвитку правової політики. Він зазвичай не має прямої юридичної сили, але є орієнтиром для подальших законодавчих та нормативних актів. Це свого роду «дорожня карта» для розробки конкретних законів і підзаконних актів.

Вплив ідеології Просвітництва на політико-правову культуру національної еліти Української козацької держави (друга половина XVII-XVIII ст.) та її значення для українських державотворчих процесів

Н. О. Стеньгач, А. В. Данилова — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Епоха Просвітництва, яка охоплювала XVII–XVIII століття, суттєво вплинула на політичну культуру козацької старшини в Україні. Цей період характеризувався поширенням ідей раціоналізму, секуляризації та суспільного прогресу, що знайшло відображення у світогляді та діяльності української еліти.

Автори статті зазначають що козацька старшина, будучи освіченою верствою суспільства, активно сприймала нові філософські та політичні течії Європи. Ідеї раціоналізму та секуляризації проникали в українське суспільство, сприяючи формуванню нового підходу до управління та державного устрою. Зокрема, відбувалося переосмислення ролі релігії в суспільному житті та зростала увага до світських аспектів управління.

Також автори підкреслюють, що у XVIII столітті в Україні спостерігалось піднесення розвитку освіти та науки, що було важливим чинником у поширенні просвітницьких ідей. Гетьманська держава підтримувала освітні заклади, де викладалися сучасні на той час науки та філософія. Це сприяло формуванню нового покоління козацької старшини, яка була обізнана з європейськими досягненнями та прагнула впроваджувати їх у життя.

Під впливом просвітницьких ідей козацька старшина почала замислюватися над реформуванням державного устрою. З’являлися проекти, спрямовані на вдосконалення системи управління, підвищення ефективності адміністративного апарату та забезпечення прав і свобод громадян. Ці ініціативи свідчили про прагнення української еліти до модернізації держави відповідно до європейських стандартів. Автори ставлять за мету проаналізувати вплив європейських правових традицій Просвітництва на процеси формування політико-правової культури козацької старшини другої половини XVII-XVIII століття.

Автори статті зауважують, що кодифікаційні процеси в Гетьманщині відбувалися під впливом як внутрішніх потреб упорядкування правової системи, так і зовнішніх чинників, зокрема європейських правових моделей. Вони підкреслюють, що основні правові документи Гетьманщини XVIII століття, такі, як Конституція П. Орлика 1710 року та «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року, відображали прагнення української еліти адаптувати європейські правові норми до місцевих умов.

Дослідники акцентують увагу на тому, що кодифікація права в Гетьманщині була частиною ширшого процесу європеїзації правових систем у Східній Європі, де місцеві правові традиції інтегрувалися з європейськими нормами та принципами. А європейські ідеї епохи Просвітництва мали великий вплив на формування та розвиток політичної та правової культури Гетьманщини у XVIII столітті.

Роль держави у забезпеченні поваги до прав людини в діяльності суб’єктів господарювання

О. С. Бай — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується роль держави у забезпеченні поваги до прав людини в діяльності суб’єктів господарювання. Автор аналізує зміну традиційної парадигми відповідальності за дотримання прав людини виключно державою до сучасної концепції, що передбачає активну участь бізнесу у цьому процесі. Особлива увага приділяється Керівним принципам ООН з питань бізнесу та прав людини, які встановили три основні компоненти: обов’язок держави захищати права людини, відповідальність бізнесу поважати права людини та необхідність забезпечення доступу до ефективних засобів правового захисту.

У роботі обґрунтовано, що держава як головний гарант прав і свобод людини діє на основі концепції «суспільного договору» з урахуванням балансу колективних та індивідуальних інтересів. Розкрито багатоаспектну роль держави не лише як механізму примусу, але й як соціальної інституції, що забезпечує добробут громадян. Встановлено нерозривний зв’язок між принципом поваги прав людини, демократією та верховенством права, а також взаємозалежність між дотриманням прав людини та міжнародною безпекою.

Автор аналізує сучасні тенденції розвитку концепції відповідального бізнесу, згідно з якою суб’єкти господарювання повинні не лише отримувати прибуток, але й досягати соціальних цінностей та забезпечувати дотримання прав людини. Розглядаються особливості регулювання цих відносин через інструменти «м’якого права» (soft law), які демонструють високу ефективність завдяки залученню бізнес-спільноти до вирішення правозахисних питань. На прикладі України показано практичні кроки щодо впровадження міжнародних стандартів у цій сфері, зокрема створення Міжсекторальної платформи експертів для просування стандартів поваги до прав людини у підприємницькій діяльності.

У висновках обґрунтовано формування нової парадигми соціально-економічних відносин, де державні інституції та бізнес функціонують на засадах соціального партнерства у рамках нового суспільного договору. Підкреслено необхідність критичного переосмислення усталених принципів праворозуміння та правозастосування, а також консолідації зусиль держави, бізнесу та громадянського суспільства для забезпечення антропоцентричної та екологічно орієнтованої моделі економічного розвитку.

Щодо підстав та розмірів адміністративно-господарських штрафів у сфері автомобільних перевезень

М. М. Войнарівський — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню підстав та розмірів адміністративно-господарських санкцій у сфері автомобільних перевезень в Україні та їх порівнянню з правовим регулюванням у США. Зростання обсягів перевезень, інтеграція транспортних систем та посилення вимог до безпеки актуалізують питання ефективного контролю та відповідальності перевізників. Автор аналізує проблеми правозастосування, виявляє недоліки чинного законодавства та пропонує шляхи його вдосконалення.

Однією з головних проблем визначена зарегульованість української системи санкцій та використання застарілих нормативних актів, зокрема Статуту автомобільного транспорту УРСР 1969 року. Відсутність єдиних підходів до визначення відповідальності перевізників спричиняє правову невизначеність. Значні штрафи накладаються за формальними ознаками, навіть у випадках, коли порушення не становить реальної суспільної небезпеки.

Особливу увагу приділено питанню штрафування за відсутність товарно-транспортної накладної. У США ж штрафи за відсутність супровідних документів застосовуються переважно до перевезень небезпечних вантажів. Американське законодавство передбачає диференційовану систему оцінки правопорушень, що враховує серйозність порушення, потенційні ризики, фінансовий стан перевізника та його історію правопорушень.

Аргументовано, що українська система штрафних санкцій у цій сфері має значний фіскальний ухил, що призводить до посилення тиску на бізнес. Відсутність механізмів гнучкого штрафування та чітких критеріїв оцінки порушень унеможливлює справедливий підхід до відповідальності перевізників. На відміну від США, де контроль спрямований на запобігання реальним загрозам безпеці, в Україні спостерігається вибірковий і каральний підхід, що зменшує довіру до регуляторної системи.

У статті запропоновано комплекс заходів для вдосконалення українського законодавства, включаючи перегляд обов’язкових документів, створення диференційованої системи штрафування та адаптацію міжнародного досвіду задля зменшення адміністративного тиску на перевізників, підвищення ефективності контролю та сприяння розвитку транспортної галузі.

Регулювання міжнародної технічної допомоги в Україні: аналіз законодавства та практичні проблеми

Ю. Г. Волкова — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проводиться аналіз системи правового регулювання міжнародної технічної допомоги (МТД) в Україні з особливим акцентом на ключові нормативно-правові акти, зокрема, постанову Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 № 153 «Про створення єдиної системи залучення, використання та моніторингу міжнародної технічної допомоги». Детально розглядаються особливості процедури реєстрації проєктів МТД, включаючи вимоги до необхідної документації. Аналізуються правові аспекти порядку оподаткування виконавців проєктів МТД, зокрема, питання звільнення від податку на додану вартість.

Досліджуються механізми звітності та контролю за використанням МТД, включаючи вимоги до звітності, процедури аудиту та моніторингу. Особлива увага приділяється аналізу проблем, що виникають у процесі адміністрування МТД, таких як значний бюрократичний тягар, що створює перешкоди для ефективної реалізації проєктів. Виявлено відсутність уніфікованих документів для реєстрації проєктів, що призводить до різного тлумачення вимог та ускладнює процес подання заявок. Також відзначається відсутність офіційних перекладів нормативно-правових актів англійською мовою, що створює додаткові труднощі для міжнародних донорів та виконавців.

Виявлено, що деякі організації, які реалізують проєкти МТД, не мають представництв в Україні, що ускладнює комунікацію та адміністрування проєктів. Це призводить до затримки в реалізації проєктів, ускладнює контроль за використанням коштів та знижує ефективність допомоги.

Проаналізовано дані єдиного веб-порталу органів виконавчої влади України щодо міжнародної технічної допомоги, включаючи статистику щодо найбільших донорів України (США, ЄС) та основних секторів фінансування (енергетика та ядерна безпека, відновлення України, державне управління). Досліджено наслідки скорочення фінансування Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), яке призвело до замороження низки проєктів в Україні. Це підкреслює залежність України від міжнародної допомоги та необхідність диверсифікації джерел фінансування.

Визначено перспективи вдосконалення системи правового регулювання МТД, включаючи цифровізацію процедур реєстрації та моніторингу, що дозволить скоротити бюрократичні процедури та підвищити прозорість процесу. Запропоновано запровадження єдиної електронної бази проєктів, яка забезпечить доступ до інформації про всі проєкти МТД в Україні. Також пропонується розширення координації між органами влади та донорами, що дозволить підвищити ефективність використання МТД та забезпечити відповідність проєктів пріоритетам розвитку України.

Проблемні питання концентрації у формі отримання в користування єдиного майнового комплексу без передачі прав інтелектуальної власності

О. М. Єфімов, Н. О. Білоусова, Н. І. Брожко — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядаються проблемні питання концентрації у формі передачі/отримання в користування єдиного майнового комплексу, у структурі якого є права інтелектуальної власності. Її актуальність зумовлена приведенням національного законодавства у відповідність до законодавства Європейського Союзу. На цьому шляху ми зіштовхуємось із заходами контролю Антимонопольного комітету України щодо укладення правочинів, предметом яких є передача в користування єдиних майнових комплексів.

Ми маємо нормативне визначення в антимонопольному законодавстві поняття «єдиного майнового комплексу». Втім, ця дефініція не розкриває наслідки передачі в користування іншому суб’єкту господарювання єдиного майнового комплексу, до складу якого входять права інтелектуальної власності. При цьому, новому суб’єкту господарювання не передаються. Подібна правова невизначеність ставить у «непривілейоване» становище суб’єктів господарювання та призводить до зловживання антимонопольним органом своїми дискреційними повноваженнями.

Так, суб’єкти господарювання під час передачі/отримання в користування майнового комплексу або цілісного майнового комплексу не подають заяви для отримання попереднього дозволу на концентрацію (за наявності відповідних фінансових показників), адже не вважають його єдиним майновим комплексом. Що обумовлене відсутністю прав інтелектуальної власності серед активів, що передаються в користування. При цьому, орган Антимонопольного комітету України може притягувати до відповідальності за концентрацію у формі передачі в користування єдиного майнового комплексу без необхідного попереднього дозволу. Застосовуючи, при цьому, дефініцію «єдиного майнового комплексу» антимонопольного законодавства без урахування «складових елементів» конкретного єдиного майнового комплексу.

У зв’язку з цим у статті описано ознаки єдиного майнового комплексу на законодавчому та теоретичному рівнях. Та роз’яснено наслідки отримання в користування єдиного майнового комплексу, до якого входять права інтелектуальної власності, без передачі останніх.

Уточнено, що права інтелектуальної власності входять до складу майна суб’єкта господарювання в частині нематеріальних активів, вони функціонують нарівні з об’єктами права власності і повинні обліковуватися на балансі підприємства як нематеріальні активи.

Тому якщо в користування передається лише нерухомість та устаткування без наявних прав інтелектуальної власності, то ми можемо говорити лише про передачу будь-якого іншого об’єкта, який не може вважатися єдиним майновим комплексом.

Поняття холдингу: візія легальної дефініції у контексті новітніх законодавчих рішень

Л. В. Міхневич, Т. С. Новак, О. В. Гафурова — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У праці розглядаються проблеми законодавчого визначення поняття холдингових компаній як важливих суб’єктів правовідносин у різних сферах господарювання та галузях виробництва. Здійснено аналіз нововведень у нормативній дефініції холдингової компанії. У спеціальному акті – Законі України «Про холдингові компанії» законодавець відмовився від визначення контрольованих холдинговою компанією підприємств як дочірніх та називає їх корпоративними підприємствами. Внаслідок цього термін «корпоративні підприємства» у цьому законі застосовано щодо компаній, які залежні від холдингу і ним контролюються. Доведено, що цей підхід призводить до сплутування правових категорій і порушення правил юридичної техніки, оскільки в загальному правовому значенні корпоративними підприємствами є кооперативи, господарські товариства, інші підприємства, у тому числі засновані на приватній власності двох чи більше осіб. Термін «корпоративні підприємства» позначає організаційно-правову форму юридичної особи.

Проаналізовано колізію норм Господарського кодексу України та спеціального Закону України «Про холдингові компанії», в яких сформоване легальне визначення поняття холдингу. Доведено, що в Господарському кодексі України, який у регулюванні відносин з участю холдингових компаній є актом загальної дії, закріплене вужче за змістом поняття, аніж у спеціальному законі. Це свідчить про різні концепції поняття холдингу в базових законах – за спеціальним законом поняття холдингу обіймає за змістом державні холдингової компанії, тоді як за Господарським кодексом України державні холдингові компанії виведені за межі загального ракурсу холдингу.

Обґрунтовано необхідність перегляду законодавчого підходу до формування дефініції холдингу з урахуванням нормотворчих новел, пов’язаних, зокрема, із задекларованим Верховною Радою України скасуванням Господарського кодексу України та зміною концепції поняття підприємства. Запропоновано сформувати нову правову модель поняття холдингової компанії з використанням щодо юридичних осіб, якими вона управляє, терміну «дочірня компанія».

Законодавче забезпечення використання автономних наземних систем зі штучним інтелектом в Україні та розподіл відповідальності

А. Погурельський — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Необхідність швидкого відновлення економіки України в умовах нестачі людських ресурсів, пошкодженої інфраструктури, техногенного забруднення територій, мінної небезпеки, викликаних військовою агресією російської федерації, потребуватиме застосування інноваційних методів і передових технологій у бізнес-процесах, державному адмініструванні та секторі безпеки. Автономні наземні системи (АНС) зі штучним інтелектом (ШІ), на думку автора, мають всі шанси стати одним з майбутніх драйверів економічного зростання. Аналітики Precedence Research прогнозують зростання використання глобального штучного інтелекту на транспортному ринку на рівні 22,70% сукупного середньорічного темпу зростання з 2024 по 2034 рік. Проте продуктивне та безпечне розгортання автономних наземних систем зі штучним інтелектом на території України потребує як додаткового оснащення технічної інфраструктури, так і відповідного законодавчого забезпечення. Існуючі законодавчі норми побудовані довкола прав, обов’язків та відповідальності водія-людини та особи-надавача послуг транспортних перевезень. Але технологія автономного пілотування потребує нових законодавчих підходів. Необхідні законотворчі рішення потріьно приймати з врахуванням світового досвіду та Євроінтеграційної мети.

У даній роботі досліджено загальні регуляторні акти Європейського Союзу та національні регуляторні акти окремих його членів щодо регулювання використання автономних наземних систем, зроблено аналіз діючих нормативно-правових актів, які регулюють використання транспортних засобів на території України. Розглянуті питання суб’єктності штучного інтелекту та розподілу відповідальності.

Проведене дослідження дозволило напрацювати кроки, необхідні для внесення змін в норми діючого законодавства, встановило необхідність розробки та впровадження закону про штучний інтелект, а також унормування відповідальності за настання дорожньо-транспортної пригоди для виробника автономної наземної системи, розробника програмних алгоритмів штучного інтелекту, власника, оператора та ШІ.

В подальших дослідженнях автор планує зосередитись на питаннях господарсько-правового стимулювання виробництва та використання автономних наземних систем та деліктоздатності штучного інтелекту як учасника дорожнього руху.

Примусова однорівнева структура корпоративного управління як структурний засіб захисту конкуренції

О. В. Серт — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті аналізується здатність примусового впровадження ефективних систем внутрішнього контролю при однорівневій структурі стати дієвою альтернативою таким механізмам антимонопольного регулювання, як контроль концентрації (дозвіл на концентрацію), рішення про примусовий поділ корпорації, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку. Попри незначний рівень наукового правового дослідження означених питань, тенденції до посилення захисту конкуренції будуть актуальним як у процесі гармонізації національного законодавства до права Європейського Союзу, так і в ході застосування, виконання чи використання нових правових норм. Автором пропонує запровадити у вітчизняне законодавство новий правовий інститут «примусова однорівнева структура корпоративного управління» як структурного засобу захисту конкуренції, що може застосовуватись компетентним органом у таких випадках: 1) як альтернатива примусовому поділу підприємницької юридичної особи приватного права (корпорації) за порушення у сфері економічної конкуренції; 2) як додатковий механізм, що запроваджується одночасно із наданням підприємницькій юридичній особі приватного права (корпорації) дозволу на концентрацію. Такий інститут має передбачати встановлення мінімальної кількості незалежних невиконавчих членів ради директорів (у кількісному та відсотковому вираженні), їх обрання за процедурою відкритого конкурсу, контроль за дотриманням процедури проведення якого залишається за компетентним органом. Із урахуванням таких пропозицій, слід переосмислити визначення терміну «структурні засоби захисту конкуренції» як заходи, що передбачають зміну структури корпоративного управління шляхом побудови належної системи внутрішнього контролю, реорганізацію (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділ) відчуження частини активів (майна), корпоративних прав, у тому числі примусовий поділ. У дослідженні використано юридико-догматичний, логіко-юридичний нормативно-концептуальний методи наукового пізнання. Застосування усіх вищезазначених методів комбінувалося з огляду на необхідність розв’язання усіх завдань відповідно до визначеної мети.

Феномен промислової політики держави та питання її законодавчого забезпечення

В. О. Усатий — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Закордонний досвід доводить, що державна промислова політика має ключові структурні елементи, такі як ринкові механізми стимулювання, адаптація до змін і підтримка слабко розвинених галузей. Її основною метою є забезпечення конкурентоспроможності національної економіки шляхом стратегічних заходів. В Україні промисловий сектор залишається критично важливим, що підкреслюється наслідками світової фінансової кризи: найбільших втрат зазнали країни, які здійснили деіндустріалізацію.

Господарський кодекс України (ст. 10) визначає промислову політику як один із напрямів економічної політики, спрямований на модернізацію економічної структури та підвищення конкурентоспроможності продукції. Проте Кодекс не містить чіткого визначення самої промислової політики та її співвідношення з іншими економічними стратегіями. В історичному контексті розвиток промислової політики можна розділити на три етапи: індустріалізація (50-60-ті роки), лібералізація та структурні реформи (70-90-ті), а також технологічна модернізація (з 2000-х років).

Сучасні науковці визначають промислову політику як систему заходів державного впливу, спрямованих на розвиток стратегічних галузей та технологій. Від 1994 року її розглядають як механізм підвищення економічної ефективності через підтримку окремих секторів та координацію державних і приватних ініціатив. Враховуючи економічні виклики, зокрема спричинені війною, Україна потребує модернізації промислового комплексу, що вимагає удосконалення нормативно-правової бази та форм реалізації промислової політики.

Ефективність промислової політики залежить від її комплексного підходу. Зокрема, необхідне законодавче закріплення інноваційної та інвестиційної політики як її складових, що дозволить забезпечити впровадження нових технологій та підтримку промислових галузей. Важливою є розробка механізмів фінансового та інституційного стимулювання розвитку пріоритетних секторів. Державна промислова політика має враховувати галузеві та територіальні аспекти, забезпечуючи взаємодію між регіональним та загальнодержавним рівнями управління.

Таким чином, промислова політика є фундаментальним елементом економічного розвитку держави. Вона охоплює широке коло питань – від технологічної модернізації до правового регулювання, що забезпечує стабільний розвиток промислового сектору та його адаптацію до глобальних змін.

Інституційні механізми забезпечення «зеленого» зростання енергетичного сектору України

Д. А. Чавостін — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються теоретико-правові засади «зеленого» енергетичного перетворення в Україні в контексті сучасних глобальних викликів та євроінтеграційних процесів. Розглянуто актуальність переходу до альтернативної енергетики, зумовлену виснаженням традиційних енергоресурсів, екологічними проблемами та геополітичними чинниками, зокрема військовою агресією Росії. Проаналізовано нормативно-правову базу у сфері альтернативної енергетики, включаючи Закон України «Про альтернативні джерела енергії» та інші законодавчі акти.

Автор виділяє чотири етапи розвитку правового регулювання альтернативної енергетики в Україні: 1992-2000 рр. – формування базових понять; 2000-2009 рр. – створення фундаментальної правової бази; 2009-2015 рр. – впровадження ефективного регуляторного механізму; 2015-2020 рр. – реформування електроенергетичної галузі відповідно до міжнародних зобов’язань. Окреслено основні напрями державної політики щодо альтернативних джерел енергії, серед яких: збільшення обсягів виробництва та споживання енергії з альтернативних джерел, посилення енергетичної незалежності, забезпечення екологічної безпеки та формування сприятливого інвестиційного клімату. Особливу увагу приділено Європейському зеленому курсу як орієнтиру для України у переході до сталої економіки та чистої енергетики. Розглянуто різні механізми стимулювання інвестицій у зелену економіку, включаючи портфельні стандарти використання відновлюваних джерел енергії, торгівлю викидами та «зелені сертифікати». Підкреслено важливість диференційованого підходу до застосування ринкових стимулів у різних галузях альтернативної енергетики.

Автор доходить висновку, що, незважаючи на значні кроки у розвитку альтернативної енергетики, інституційні зміни української економіки у напрямку зеленого зростання відбуваються недостатньо послідовно через недосконалість існуючих механізмів. Для успішної трансформації необхідно розбудувати відповідну інфраструктуру на національному рівні, враховуючи міжнародний досвід та зобов’язання України, що дозволить не лише досягти цілей сталого розвитку, але й забезпечити енергетичну безпеку країни в довгостроковій перспективі.

Due diligence vs. Compliance – чи який інструмент краще забезпечує ефективність бізнесу та його фінансову стабільність

Н. В. Щербакова — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу таких дієвих економіко-правових інструментів, як дью ділідженс та комплаєнс, які застосовуються суб’єктами господарювання під час здійснення своєї господарської діяльності, зокрема в такі важливі періоди, як проведення реорганізаційної процедури або укладання договорів купівлі-продажу чи оренди єдиного майнового комплексу тощо. Метою проведеного дослідження виступає визначення місця та ролі процедур дью ділідженс та комплаєнс, їх вплив на ефективність здійснення господарської діяльності та забезпечення фінансової стабільності бізнесу суб’єктів господарювання.

На підставі проведеного аналізу наукової економічної та юридичної літератури, чинного законодавства, законодавства ЄС та зарубіжних країн, практики запровадження процедур дью ділідженс та комплаєнсу, авторкою обґрунтовується значення процедури дью ділідженс як ефективного економіко-правового інструмента, який має включати реалізацію сукупності інформаційно-аналітичних заходів, спрямованих на проведення комплексного і глибокого аналізу, належної перевірки й оцінки всіх аспектів фінансово-господарської діяльності господарюючого суб’єкта (організаційних, правових, фінансових, маркетингових, податкових, ринкових. технологічних) та економічної доцільності запланованих юридичних дій (наприклад, укладання договору купівлі-продажу або оренди єдиного майнового комплексу, процедура реорганізації тощо).

Визначено загальні та відмінні ознаки процедур дью ділідженс та комплаєнс. Загальними ознаками виступають: сфера та мета застосування; відміною ознакою – зміст процедури (дью ділідженс вибудовує стратегію діяльності господарюючого суб’єкта та забезпечує комплексну перевірку компаній у разі проведення оцінки господарської діяльності суб’єкта; комплаєнс надає можливість вибудувати тактику ведення бізнесу та систему контролю за дотриманням законодавства й уникнення корупційних ризиків).

Обґрунтовано, що дью ділідженс та комплаєнс необхідно запровадити як кращу практику застосування міжнародними компаніями комплексного проведення в обов’язковому порядку зазначених процедур під час надання попередньої оцінки та з’ясування ризиків протягом здійснення господарської діяльності суб’єкта господарювання, зокрема у процедурі реорганізації або у разі укладання господарсько-правових договорів, наприклад купівлі-продажу або оренди єдиного майнового комплексу. Крім того, запропоновано впроваджувати комплаєнс-програми щодо здійснення контролю за дотриманням законодавства та уникненням корупційних ризиків (аналіз та оцінка всіх потенційних економічних, фінансових, податкових ризиків та можливих негативних наслідків; розробка порядку та умов конвертації акцій, обміну акцій на частки (паї), їх економічна доцільність та обґрунтування), ключова роль у здійсненні яких покладається на наглядову раду або раду директорів в акціонерних товариствах.

Організаційно-правові аспекти повернення дітей до України

Д. М. Андріїв — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню організаційно-правових аспектів повернення дітей до України. Здійснено аналіз чинного законодавства України, яке регулює процедури повернення дітей до України. Особливу увагу зосереджено на визначенні категорій дітей, які підлягають поверненню до України, а також органів, які приймають рішення про повернення дітей до України, здійснюють погодження повернення дітей з компетентними органами держав їх тимчасового перебування, та забезпечують процес повернення. Актуальність окреслених питань в умовах війни набуває особливого значення, що зумовлює не лише науковий, але й значний суспільний інтерес до згаданих питань. Ефективна реалізація механізмів повернення дітей до України ускладнена, зокрема, наявними прогалинами та колізіями у нормативно-правових актах, які регулюють відповідні процедури. За результатами проведеного аналізу відповідного законодавства та практики його застосування визначено категорії дітей, які підлягають поверненню до України. Головним критерієм є звичайне місце проживання дитини. Зроблено застереження щодо дітей, які досягли 16 років, та відповідно до Цивільного кодексу України мають право на вільний самостійний виїзд за межі України. Також обґрунтовано пропозиції щодо доцільності покладення функцій погодження повернення дітей до України, прийняття відповідних рішень та забезпечення їх повернення на відповідні органи опіки та піклування. Зазначено, що поєднання функцій повернення дітей до України в особі одного суб’єкта (орган опіки та піклування) матиме наслідком істотну оптимізацію процедури, зокрема її пришвидшення та економію зусиль, спрямованих на взаємодію кількох суб’єктів. Враховуючи обставини, які унеможливлюють виконання функції повернення дітей до України окремими органами опіки та піклування, запропоновано наділити повноваженнями щодо визначення органів опіки та піклування, які будуть забезпечувати повернення дітей в межах області, міст Києва, Севастополя – відповідні обласні, Київську, Севастопольську міські державні (військові) адміністрації, а у межах України – Державну службу України у справах дітей.

Організація судової діяльності з використанням інформаційних технологій

Д. О. Березюк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті на підставі комплексного системного аналізу розглянуто організацію судової діяльності з використанням інформаційно-комунікаційних технологій. Масштабні зміни соціальної дійсності, пов’язані з технологічним прогресом, цифровою трансформацією, запровадженням цифрових платформ, перетворять усі сфери державної діяльності, включаючи судову. Впровадження судових цифрових платформ як організаційно-функціональних та технологічних феноменів зумовлює трансформацію традиційних моделей організації судової діяльності, веде до перетворення багатьох судових інститутів, таких як судова система, доступ до суду, підсудність та інші. Необхідність системного правового регулювання організації судової діяльності під час цифрової трансформації державних інститутів визначає актуальність дослідження з практичної точки зору. Об’єктом дослідження є правовідносини, пов’язані з організацією судової діяльності в умовах цифрової трансформації. Предмет дослідження є організація судової діяльності в умовах цифрової трансформації. Методологічну основу дослідження склали загальнонауковий діалектичний метод, загальні та приватні наукові методи пізнання. Організація судової діяльності сприймається як інтегральне поняття, що включає інституційні та функціональні складові. З позиції інституційного підходу організація судової діяльності представляє сукупність правових інститутів, організаційних форм і правил, що регулюють організаційно-забезпечену діяльність усередині судової системи, націлених на належне здійснення судами функції відправлення правосуддя. За чинниками розвитку аргументовано інституційну модель організації судової діяльності, основу якої становлять ознаки судової системи, побудованої як доступна технологічна платформа. Судові технологічні платформи використовуються в країнах ЄС. У цифровому середовищі судова система організується як доступна у мережі Інтернет для фізичних і юридичних осіб цифрова платформа, яка є гарантією єдності судової системи та віддаленої реалізації зацікавленими особами організаційних та процесуальних прав.

Принципи гуманітарної допомоги

І. О. Бєсєдін — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В статті проаналізовано основні міжнародні нормативні акти, що регулюють питання принципів гуманітарної допомоги. А саме: Європейські операції з цивільного захисту та гуманітарної допомоги. Гуманітарні принципи, ухвалені Європейською комісією; Лісабонський договір (Договір про ЄС та Договір про функціонування ЄС); Регламент Ради (ЄС) № 1257/96 від 20.06.1996 р. щодо гуманітарної допомоги; Європейський консенсус про гуманітарну допомогу, підписаний в грудні 2007 року Радою ЄС, Європейським парламентом і Європейською комісією; Принципи Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, проголошені у Відні в 1965 році 20-ю Міжнародною конференцією Червоного Хреста і Червоного Півмісяця; Основний гуманітарний стандарт якості та підзвітності.

Наголошено, що всі держави-члени ЄС зобов’язалися дотримуватися принципів надання гуманітарної допомоги, які ґрунтуються, зокрема, на міжнародному гуманітарному праві. Йдеться про чотири ключових принципи, які випливають із Женевських конвенцій 1949 року: 1). Гуманність означає, що на людські страждання потрібно реагувати, де б вони не відбувалися, приділяючи особливу увагу найбільш вразливим верствам населення; 2). Нейтральність означає, що гуманітарна допомога повинна надаватися без переваги жодній стороні у збройному конфлікті чи іншій суперечці; 3) Неупередженість означає, що гуманітарну допомогу здійснюють виключно на основі потреб без будь-якої дискримінації; 4) Незалежність означає автономність гуманітарних цілей від політичних, економічних, військових або інших завдань.

Автор піддає сумніву доречність застосування такого принципу гуманітарної допомоги, як принцип недискримінації. Натомість запропоновано за аналогією з принципами гуманітарної діяльності Червоного Хреста, доповнити наведений перелік принципами добровільності, єдності, універсальності.

На підставі проведеного аналізу існуючих міжнародних нормативно-правових актів щодо визначення переліку принципів гуманітарної допомоги, запропоновано такий узагальнений їх перелік: гуманність; нейтральність; неупередженість; незалежність; добровільність; єдність; універсальність.

Види актів публічної адміністрації

І. В. Бойко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У науковій статті через дослідження природи актів публічної адміністрації здійснено розподіл їх на види, що представляє не лише теоретичний інтерес, а й має вельми практичне значення, адже дозволяє вирішити питання про застосування відповідного законодавства для прийняття того чи іншого виду актів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Зазначено, що в науковій літературі спостерігаються різні підходи до тлумачення категорії «інструменти публічного адміністрування», яка останніми роками по суті замінила поняття «акти публічного адміністрації». Відмічено недоцільність впровадження цього терміну у вітчизняне правове поле з огляду на його неоднозначне трактування науковцями. Акти публічної адміністрації поділено на правові та фактичні (або технічні) дії. До першого виду віднесено політико-правові акти (урядові заяви, звернення, декларації, меморандуми), в яких відображаються основні наміри, положення щодо державної політики або спільної взаємодії, позиція стосовно тих чи інших важливих питань міжнародної або внутрідержавної діяльності; програмні та планувальні акти, які описують шляхи, методи і ресурси, необхідні для вирішення виявлених проблем щодо проведення державної політики, досягнення поставлених цілей розвитку у відповідній сфері (сферах) за результатами виконання запланованих взаємопов’язаних завдань і заходів; нормативно-правові акти, якими деталізуються положення законодавчих актів або встановлюється порядок реалізації суб’єктивних публічних прав та обов’язків особи; індивідуальні акти, до яких відносять адміністративні (зокрема і загальні адміністративні), процедурні рішення та дії, кадрові або службові, інші організаційно-розпорядчі акти як внутрішньої, так і зовнішньої спрямованості, адміністративні договори. Зроблено припущення про подвійну правову природу адміністративних договорів – вони можуть носити як індивідуальний характер, так і нормативно-правовий. До фактичних дій або технічних актів відносять ті, що супроводжують діяльність із публічного адміністрування, їх вчинення не тягне за собою юридичних наслідків для особи.

Методи запобігання порушенням суспільних інтересів у діяльності інституційних інвесторів

В. М. Важинський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено методи запобігання порушенням суспільних інтересів у діяльності інституційних інвесторів у таких основних сферах: банківська діяльність, страховий ринок, недержавні пенсійні фонди. Автором розмежовано методи адміністративно-правового регулювання та методи публічного управління: методи правового регулювання передбачають видання нормативно-правових актів загальної дії, а методи публічного управління проявляються в кінцевому результаті оформленням актів індивідуальної дії (приписів, розпоряджень, адміністративно-правових договорів). У статті автор розглянув адміністративні методи публічного управління, які базуються на імперативних та в окремих випадках на диспозитивних методах адміністративно-правового регулювання. Пропонується чітко розмежовувати методи запобігання та методи попередження порушень суспільних інтересів. Запобігання має місце тоді, коли ще не було конфлікту інтересів, тоді як попередження застосовується тоді, коли виник конфлікт інтересів, але він ще не призвів до порушення прав громадян-інвесторів. У статті приділено окрему увагу відповідальному веденню бізнесу, як основного методу запобігання порушенням суспільного інтересу інституційними інвесторами самостійно, тобто без застосування державою методів управлінського впливу.

Автором запропоновано поділити методи охорони суспільного інтересу в діяльності інституційних інвесторів на загальні та спеціальні. До загальних адміністративних методів публічного управління, які застосовуються у будь-якій сфері суспільних відносин, належать засоби заохочення, переконання, адміністративного попередження, державного контролю та нагляду, державного примусу, застосування заходів адміністративної відповідальності. До спеціальних адміністративних методів публічного управління у сфері діяльності інституційних інвесторів належать: ліцензування, державна оцінка (експертиза) інвестиційного проєкту та інші, які застосовуються в різних сферах діяльності інституційних інвесторів і мають на меті запобігання виникненню конфлікту інтересів, що може призвести до порушення прав громадян-вкладників.

Інститут національних координаторів у запобіганні та протидії правопорушенням в Україні

В. В. Гавриленко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядаються питання імплементації міжнародно-правових стандартів, що регламентують застосування інституту національних координаторів у запобіганні та протидії правопорушенням в Україні. Доведено, що цей інститут використовується для вирішення іншої більш широкої проблеми, пов’язаної із організацією тісного співробітництва вітчизняних судових та правоохоронних органів із зарубіжними партнерами, в першу чергу європейськими, що робить цей напрям дуже важливим та перспективним для вступу України в Європейський Союз. Обґрунтована теза, що не може бути ефективною протидія злочинності на національному рівні, якщо не буде належної координації всього процесу з читко визначених єдиних координаційних центрів. Аргументовано, що застосування інституту національних координаторів у сфері протидії та запобіганню злочинності є важливим, необхідним та своєчасним кроком, оскільки цього потребують реалії сучасності. Показано, що в Україні інститут національних координаторів починає активно застосовуватися в інших сферах державотворення, які опосередковано можуть бути пов’язані із протидією злочинності та діяльністю судових та інших правоохоронних органів. Проаналізовані перші та інші основні прийняті в Україні нормативно-правові акти, що регламентують успішне та дієве застосування інституту національних координаторів на національному рівні. Підкреслено позитивний український досвід застосування міжнародного стандарту, коли національним координатором може бути не тільки посадова особа державного органу (наприклад, голова або заступник НАЗК), не тільки окреме міністерство (наприклад, Міністерство соціальної політики України), не тільки державна служба (наприклад, Державна фіскальна служба України), але й міжвідомча комісія, яка має створюватися при Кабінеті Міністрів України. У якості висновків зазначено, що перспективним напрямом імплементації міжнародно-правових стандартів у національний правопорядок України задля здійснення євроінтеграційних перетворень є наполегливе застосування інституту національних координаторів за конкретними сферами боротьби із злочинами та іншими правопорушеннями.

Особливості правового регулювання права на цивільну вогнепальну зброю за законодавством Республіки Польща

О. О. Галус, Р. О. Гаврік — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В науковій статті авторський колектив провів наукове дослідження досвіду правового регулювання права на цивільну вогнепальну зброю за законодавством Республіки Польща. У науковій статті вказано, що право на цивільну вогнепальну зброю забезпечує належну реалізацію та захист конституційного права людини на життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і особисту безпеку. В статті зазначається, що право на володіння цивільною вогнепальною зброєю у Республіці Польща було легалізоване раніше, ніж це було зроблено в інших європейських державах – у 1919 році і стосувалося можливості придбання, зберігання та використання вогнепальної зброї, кулеметів, гармат та їх частин, комплектуючих, патронів, куль, інших складових, що використовуються для цього виду зброї, з будь-якою метою (в тому числі з метою особистої оборони) за умови погодження із поліцейськими та військовими органами. Чинне правове регулювання права на цивільну вогнепальну зброю здійснюється відповідно до Закону Республіки Польща «Про зброю та боєприпаси» від 21 травня 1999 року. Цим законом визначені правила видачі та анулювання дозволів на володіння вогнепальною зброєю (у формі ліцензії та реєстраційної картки), перелік зброї, що відноситься до категорії, що може бути у володінні та користуванні цивільних осіб, перелік цілей та підстав надання дозволу на володіння та користування зброєю цивільними особами, особливості реєстрації зброї, медичного та психологічного обстеження осіб, які бажають придбати зброю, правила придбання, реєстрації, зберігання, розпорядження та здачі на зберігання зброї та боєприпасів, транспортування територією Республіки Польща та ввезення зброї та боєприпасів з-за кордону та їх вивезення за кордон, а також правила володіння зброєю та боєприпасами іноземцями, відповідальність за невиконання правил, встановлених законом. Зокрема, до цивільної зброї закон відносить як окремі види вогнепальної зброї, так і пневматичну зброю, а також інструменти та пристрої, використання яких може загрожувати життю або здоров’ю, в тому числі: зброя ближнього бою, причому перелік зброї що дозволена для використання є різною залежно від цілей, що декларувалися особою при подачі заяви про надання дозволу на володіння та використання зброї.

Заходи держави щодо реінтеграції ТОТ України як складова відновлення національної державності: теоретико-правовий аспект

Г. А. Гончаренко, Ю. М. Нікітюк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне теоретико-правове дослідження заходів державної політики щодо реінтеграції тимчасово окупованих територій України як невід’ємного елемента відновлення національної державності. Аналізуються правові механізми, соціально-економічні заходи, безпекові виклики та інформаційна політика держави у контексті забезпечення суверенітету та територіальної цілісності.

Теоретико-правовий аспект дослідження ґрунтується на аналізі нормативно-правових актів України, міжнародних стандартів та доктринальних підходів до реінтеграції постконфліктних територій. Досліджено юридичні проблеми нормативного забезпечення процесу реінтеграції, зокрема питання відновлення правопорядку, правового статусу осіб, які проживали на тимчасово окупованих територіях, а також проблематику перехідного правосуддя. Значна увага приділена аналізу національного законодавства, зокрема Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», законодавчих актів щодо військово-цивільних адміністрацій, а також міжнародних правових зобов’язань України у сфері відновлення державного контролю.

У статті представлено правові та інституційні аспекти реалізації державної політики реінтеграції, зокрема діяльність органів державної влади у розробці та впровадженні відповідних заходів.

Окремо проаналізовано соціально-економічні заходи як елемент державного суверенітету. Обґрунтовується необхідність державної підтримки відновлення інфраструктури, розвитку місцевого самоврядування, забезпечення доступу населення до базових соціальних послуг та створення умов для економічного зростання в реінтегрованих регіонах.

Безпекові аспекти реінтеграції розглядаються через призму необхідності боротьби з незаконними збройними формуваннями, колабораціонізмом та проведенням заходів з розмінування територій. Визначено ключову роль правоохоронних органів та судової системи у відновленні державного контролю та правопорядку.

Окрему увагу приділено інформаційній політиці держави у сфері реінтеграції. Досліджено механізми боротьби з дезінформацією, способи зміцнення національної ідентичності та підтримки проукраїнських інформаційних наративів. Обґрунтовано необхідність комплексного підходу до комунікаційної політики держави як засобу формування суспільної довіри до державних інституцій та стабілізації ситуації на реінтегрованих територіях.

Новизна дослідження полягає у системному аналізі заходів державної політики реінтеграції, що поєднує правові, політичні, економічні та безпекові аспекти. Запропоновано концептуальні підходи до гармонізації законодавчих та управлінських механізмів реінтеграції, що сприятиме формуванню дієвої стратегії відновлення державного суверенітету.

Висновки дослідження можуть бути використані при розробці нормативно-правових актів, стратегічних документів щодо деокупації та реінтеграції, а також у практичній діяльності державних органів. Вони також є корисними для міжнародних партнерів України, які надають технічну, фінансову та консультативну підтримку у сфері реінтеграції.

Окремі аспекти запобігання корупції в органах Національної поліції

А. Б. Грищук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто окремі аспекти запобігання корупції в органах Національної поліції. Вказано, що корупція є не лише суспільним злом, що вимагає адекватної моральної оцінки суспільством, а й суттєвим гальмом суспільного розвитку, формування ринкових відносин та інститутів демократії. Об’єктом дослідження є система державно-правового регулювання запобігання корупції. Предметом є правовідносини, правові норми та соціально-правові інститути, що характеризують правовий порядок у сфері запобігання корупції. У процесі дослідження застосовувалися загальнонаукові методи пізнання: аналіз, синтез, порівняння, аналогія, дедукція, індукція, абстракція, приватно-наукові та спеціальні методи. Сутність корупції виражає загальну закономірність запобігання корупції, зумовлену правовим зв’язком між корупційними відносинами та інтересами особи, суспільства та держави. Форми корупції є виразом зв’язку суб’єктів корупційних відносин у процесі здійснення протиправної дії корупційного характеру, що порушує нормативне регулювання певної сфери діяльності та здійснюється за допомогою використання публічних можливостей для реалізації особистих чи корпоративних інтересів на шкоду суспільним, відображає механізми незаконного присвоєння суб’єктами корупційних відносин суспільного блага, через використання публічної влади. Інституційний вплив міжнародного законодавства у сфері запобігання корупції на формування національного правового порядку у сфері запобігання корупції поділяється на доктринальний, концептуально-правовий, нормативно-правовий рівні. Зазначено, що суб’єкти запобігання корупції в поліції – це елементи структури правового порядку у сфері запобігання корупції спеціалізовані та неспеціалізовані, державні та недержавні органи та громадяни. Антикорупційне законодавство встановлює засади запобігання у сферах: удосконалення законотворчого процесу; оновлення та розширення правової бази правоохоронної діяльності; усунення прогалин, колізій і протиріч у нормативно-правових актах усіх рівнів і галузей права; гарантії правової захищеності осіб, які сприяють викриттю.

До питання визначення повноважень Рахункової палати під час проведення публічного зовнішнього фінансового контролю

В. О. Єфіменко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано вітчизняні дослідження представників науки фінансового права щодо визначення основних підходів до розуміння правової категорії «компетенція». Обґрунтовано, що єдиний підхід до тлумачення правової категорії «компетенція» відсутній. Запропоновано термін «компетенція Рахункової палати» визначати як коло повноважень, що закріплені у нормативно-правових актах, які визначають права та обов’язки членів Рахункової палати стосовно здійснення фінансового контролю над підконтрольними об’єктами, охоплюють організацію, проведення та моніторинг фінансово-бюджетної діяльності, а також забезпечують реалізацію відповідальності за невиконання або неналежне виконання покладених на Рахункову палату завдань. Встановлено, що модель роботи Рахункової палати як вищого органу фінансового контролю України, яка вже сформувалася та пройшла перевірку на практиці, потребує більш детального закріплення у положеннях Конституції України. Аргументовано, що усі фінансові операції, які зумовлюють настання фінансових наслідків для публічного бюджету держави та здійснюються установами, організаціями чи суб’єктами господарської діяльності, підпадають під зовнішній фінансовий контроль, який проводиться Рахунковою палатою. Обґрунтовано, що національне законодавство загалом відповідає положенням Лімської декларації, яка рекомендує надання вищим органам фінансового контролю розширених повноважень щодо доступу до публічної інформації. Підсумовано, що доцільно чітко визначити повноваження Рахункової палати під час проведення публічного зовнішнього фінансового контролю, щоб вказаний орган фінансового контролю мав право забезпечувати відшкодування шкоди, завданої державі фінансовими правопорушеннями, усувати виявлені фінансові правопорушення та притягати до відповідальності осіб, які є винними у малоефективному управлінні та порушенні норм фінансового законодавства. Запропоновано до ст. 7 Закону України «Про Рахункову палату» внести зміни та доповнити вказану статтю положеннями, які зобов’язували б об’єкти фінансового контролю виконувати рішення Рахункової палати, а також передбачали б відповідальність винних осіб за порушення, виявлені Рахунковою палатою під час проведення публічного зовнішнього фінансового контролю.

Зміст принципу офіційності у контексті мети адміністративного судочинства як нормативно-ціннісного підґрунтя процедури судового оскарження нормативно-правових актів

Н. В. Єфіменко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається принцип офіційності адміністративного судочинства як нормативно-ціннісна основа, що визначає процедуру судового оскарження нормативно-правових актів. Автор аналізує сучасний стан адміністративної юстиції в Україні та підкреслює значення правильного розуміння мети адміністративного судочинства, яка виступає одночасно як нормативна, так і ціннісна основа виконання соціального призначення судового захисту прав приватних осіб у сфері публічно-правових відносин. Зазначено, що принцип офіційності зобов’язує адміністративні суди активно брати участь у встановленні всіх обставин справи, що є особливо важливим під час розгляду спорів про оскарження нормативно-правових актів.

У дослідженні акцентовано увагу на наявності принципових розбіжностей серед наукового співтовариства та судової практики щодо розуміння мети адміністративного судочинства. Класичне трактування адміністративного судочинства як механізму забезпечення рівності сторін і максимального захисту прав приватних осіб від порушень з боку влади часто протиставляється новітнім поглядам, за якими адміністративна юстиція повинна слугувати досягненню справедливості й об’єктивності у публічно-правових відносинах, а також ухваленню рішень, що максимально відповідають публічному інтересу, навіть якщо це може бути не завжди вигідно для конкретної приватної особи.

Автор наголошує, що ці концептуальні розбіжності між науковим середовищем та адміністративною практикою впливають на якість ухвалення судових рішень і призводять до перекосів у застосуванні принципу офіційності, особливо у складних спорах щодо правомірності нормативних актів. Водночас, критичне осмислення меж активності суду та його ролі в доказуванні покликане усунути такі протиріччя та забезпечити ефективне функціонування адміністративного судочинства в цілому.

Отже, метою статті є поглиблене розкриття змісту та меж принципу офіційності, визначення його нормативно-ціннісних засад та вироблення науково обґрунтованих рекомендацій, спрямованих на удосконалення практики судового захисту у справах щодо оскарження нормативно-правових актів.

Виклики та перспективи застосуванні інноваційних технологій в сфері охорони здоров’я (трансплантологія і ДРТ) та проблеми забезпечення конфіденційності медичної інформації у воєнний час

В. В. Заборовський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Вказується, інформаційні технології мають значний вплив на всі сфери суспільного життя, зокрема, й на сферу охорони здоров’я. Як інформаційні технології, так і застосування їх у сфері охорони здоров’я, неодноразово були предметом нашої наукової розвідки. В умовах повномасштабної війни, без сумніву, цифровізація медичної сфери України набуває особливого значення, оскільки забезпечує оперативний доступ до баз медичних даних, суттєво покращує координацію надання медичної допомоги, а отже, сприяє збереженню здоров’я населення.

У даній статті досліджується вплив процесу цифровізації на сферу охорони здоров’я, а також виклики, які постали перед учасниками медичних правовідносин щодо забезпечення конфіденційності медичної інформації, зокрема, у воєнний час. Аргументується позиція, що цифровізація сфери охорони здоров’я є незворотним та одним із ключових чинників трансформації і розвитку суспільства, що має наслідком підвищенню якості надання медичної допомоги (впливає на ефективність діагностики, лікування і реабілітації пацієнтів) та спрощенню доступу до неї.

Особливу увагу у даному дослідженні приділено проблемі захисту персональних та інших медичних даних. Робиться висновок, що особливого значення проблема забезпечення конфіденційності медичної інформації має в умовах воєнного стану, коли ризики кіберзагроз значно зростають, а доступність та захист медичної інформації є критично важливими, особливо, що стосується таких даних військовослужбовців. Масштабні кібератаки ворога не лише поставили під загрозу конфіденційність медичних даних, а й ускладнили функціонування електронної системи охорони здоров’я загалом, що впливає на якість і своєчасність надання медичної допомоги.

У статті досліджуються як позитивні аспекти, так і певні проблемні моменти застосування трансплантології та допоміжних репродуктивних технологій у цифровому середовищі. Зокрема, акцентується увага на необхідності вдосконалення наявних та впровадження нових цифрових реєстрів та створення ефективних механізмів кіберзахисту медичних даних осіб, враховуючи насамперед те, що будь-які медичні дані характеризуються підвищеною чутливістю до порушення їх конфіденційності, а особливо це характерно у сферах трансплантології та застосування додаткових репродуктивних технологій.

Розвиток правничої думки щодо здійснення судового контролю в сфері містобудування

С. Г. Вєліков, Н. Ю. Задирака — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті наголошено, що особливості законодавчого регулювання містобудівної діяльності в Україні продовжують активно вивчатися. Значна увага приділяється судовому контролю як одному із видів державного контролю. У статті проаналізовано наукові доробки вітчизняних вчених на рівні монографічних досліджень і дисертацій щодо здійснення судового контролю в сфері містобудування. Також у статті визначено, що судовий контроль за виконанням судових рішень є окремим інститутом адміністративного процесуального права. Важливість здійснення судового контролю в сфері містобудування зумовлена наступними чинниками: історичною важливістю судочинства, зокрема адміністративного судочинства як форми захисту прав і законних інтересів приватних осіб від порушень з боку суб’єктів публічної влади; сучасною парадигмою адміністративного права, яка охоплює відносини, що виникають у процесі адміністративного судочинства, а також орієнтацією адміністративного права на захист прав людини. Тобто, судовий контроль за законністю дозвільної діяльності у сфері містобудування необхідно розглядати як невід’ємну складову державної контрольно-наглядової діяльності.

Визначено, що особливістю судового контролю у сфері містобудування, на відміну від інших форм контрольно-наглядової діяльності, є його універсальний характер, що виявляється у процесуальній формі реалізації. Процесуальна форма, у свою чергу, базується на єдиних, законодавчо закріплених правилах розгляду всіх категорій справ. Дотримання цих правил є однією з ключових умов забезпечення обґрунтованості та законності судових рішень. Крім того, автором зазначено, що судовий контроль необхідно розглядати як комплексне поняття, що поєднує правовий механізм і окремий правовий інститут. Додатково потребують аналізу підходи до визначення судового контролю як функції судової влади, форми її реалізації чи окремого виду судового провадження, а також взаємозв’язок між цими підходами у контексті розвитку правового регулювання цього явища. У висновках зазначено, що питання судового контролю в сфері містобудування залишаються, на нашу думку, мало дослідженими. Враховуючи зазначене, актуальними є проведення подальших досліджень щодо вдосконалення правового регулювання здійснення судового контролю в сфері містобудування.

Фінансування ВООЗ проектів з обладнання для охорони здоров’я в Україні: стратегічна оцінка

Р. Ю. Іванова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається фінансування Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) системи охорони здоров’я України в умовах військового конфлікту та його наслідків. Дослідження детально описує важливі плани фінансування, фінансування та надзвичайні заходи, вжиті ВООЗ для підтримки надання критичних медичних послуг в Україні. Він підкреслює роль організації у відбудові охорони здоров’я, готовності до епідемії та структурних змінах у постраждалій від війни території.

ВООЗ надала фінансування у трьох широких категоріях: термінове реагування на надзвичайні ситуації, відновлення політики охорони здоров’я та забезпечення відновлення інфраструктури охорони здоров’я. Організація виділила значні ресурси на реабілітацію травматологічних служб, мобільних медичних пунктів і служб психічного здоров’я для внутрішньо переміщених осіб. Крім того, програми ВООЗ зробили можливим започаткувати кампанії вакцинації проти тривіальних хвороб кору, туберкульозу та поліомієліту, які загрожують багатьом через переміщення, спричинене війною та нечестивими умовами життя.

Фінансування ВООЗ було спрямоване на покращення системи закупівель та постачання медичних послуг в Україні, щоб основні ліки, вакцини та інші медичні вироби та обладнання доставлялись у найбільш потребуючі регіони. Крім того, ВООЗ підготувала фінансування з глобальної точки зору, яка спрямована на сприяння співпраці в подоланні надзвичайних ситуацій у сфері охорони здоров’я та зміцнення стійкості системи охорони здоров’я під час тривалих періодів конфлікту.

Цей аналіз підкреслює важливість глобальних інституцій у вирішенні кризи громадського здоров’я та наданні необхідної медичної допомоги людям, які постраждали від конфліктів. Допомога ВООЗ в Україні дає короткострокове полегшення, але також допомагає полегшити майбутні реформи охорони здоров’я України в Європейському Союзі, які потребують довгострокового полегшення. Подальші дослідження потребують усунення наслідків цих втручань з часом і розробки потужних стратегій фінансування охорони здоров’я в охоплених війною районах.

Міністерство соціальної політики України як суб’єкт контролю у сфері соціального забезпечення населення України

Р. В. Ігонін — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу контрольної діяльності Міністерства соціальної політики України у сфері соціального забезпечення населення. Досліджено нормативно-правові засади, що визначають контрольні функції Міністерства соціальної політики України, а також особливості їх практичної реалізації. Розглянуто основні напрями контролю, зокрема за діяльністю Пенсійного фонду України з ведення реєстру застрахованих осіб, контроль за використанням бюджетних коштів, дотриманням законодавства у сфері соціальних послуг та розподілом гуманітарної допомоги. Окрему увагу приділено аналізу ефективності здійснюваного контролю, зокрема співвідношенню між нормативно закріпленими та фактично реалізованими повноваженнями Міністерства соціальної політики України.

Виявлено, що значна частина контрольних функцій має координуючий характер, а безпосередній нагляд за виконанням соціальних програм у багатьох випадках здійснюється через підпорядковані структури та взаємодію з іншими державними органами. Виокремлено основні виклики у реалізації контрольних повноважень, зокрема обмеженість механізмів безпосереднього впливу Міністерства соціальної політики України на результати соціальної політики. Відзначено наявність окремих проблем у сфері контролю, зокрема недостатню прозорість звітності та складнощі у здійсненні ефективного моніторингу.

Розглянуто питання контролю за гуманітарною допомогою, включно з оцінкою змін, які відбулися після впровадження Автоматизованої системи реєстрації гуманітарної допомоги. Зазначено, що новий Порядок пропуску та обліку гуманітарної допомоги, який набув чинності у 2023 році, спричинив низку дискусій у професійному середовищі. Попри те, що система спрямована на підвищення прозорості обліку та моніторингу гуманітарних ресурсів, її імплементація викликала критику серед представників громадянського суспільства, зокрема через посилення бюрократичних процедур і можливі труднощі у роботі волонтерських організацій.

Зроблено висновок про необхідність удосконалення механізмів державного контролю у сфері соціального забезпечення, що сприятиме підвищенню ефективності та прозорості реалізації соціальної політики в Україні.

Європейський досвід відбору кадрів до органів прокуратури

О. М. Кальчук — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Розкрито особливості відбору кадрів до органів прокуратури Європи (Бельгії, Польщі, Естонії). Для досягнення поставленої мети автором розкрито правове регулювання відбору кадрів до органів прокуратури Бельгії, правові засади відбору кадрів до органів прокуратури Польщі, Естонії.

Встановлено, що у прокуратурі Естонії добір формується через спеціальну процедуру, яка є схожою до нашої країни, та включає наступні кроки: 1) прокуратура оголошує конкурси на вакантні посади. Ці конкурси зазвичай проводяться для кандидатів з відповідною юридичною освітою та досвідом роботи в сфері правосуддя; 2) відбір кандидатів. Комісія з відбору кандидатів оцінює подані заявки, резюме та інші документи, що подані учасниками конкурсу. Це може включати інтерв’ю та тестування, щоб оцінити знання та навички кандидатів; 3) оцінка потенціалу. Кандидатів, які успішно пройшли відбір, можуть включити до кадрового резерву прокуратури. Це означає, що їхні резюме та інші документи будуть збережені для можливого призначення на вакантні посади в майбутньому; 4) особи, які увійшли до кадрового резерву, можуть отримувати додаткову підготовку та навчання, щоб підвищити свою кваліфікацію та готовність до призначення на відповідальні посади в прокуратурі.

Основний спосіб для того, щоб стати прокурором в Польщі, полягає в проходженні двоетапної навчальної програми: її перша частина є поєднанням теорії та практики, а друга є суто практичною. Далі такій особі потрібно попрацювати рік консультантом (по суті - це випробувальний термін) перед тим, як отримати право бути призначеним прокурором. Допуск до навчальної програми відбувається на основі конкурсного відбору. Разом з тим, прокурором можна стати і за умови складання іспиту після 5 років роботи помічником прокурора. Основний спосіб, описаний вище, наразі реформується, і цілком ймовірно, що оновлення призведуть до того, що навчання стане ще більш практичним. Наразі система підготовки прокурорів у Польщі має два етапи. Перший - це загальна підготовка, яку прокурори проходять разом із суддями, і триває вона 12 місяців. Другий етап - це програма підготовки прокурорів, що триває 30 місяців. Кандидати на посаду прокурорів отримують зарплату під час загальної підготовки, а під час другого етапу працевлаштовуються помічниками прокурорів у прокуратурах на підставі трудових угод.

Оцінка ефективності механізму цілепокладання норм адміністративного права: теоретико-прикладний аспект

Н. Ю. Кантор — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

На конкретних прикладах аналізу діючих та перспективних зразків нормотворення авторка робить спробу дослідити теоретико-прикладний аспект оцінки ефективності механізму цілепокладання норм адміністративного права.

У статті підкреслюється, що адміністративне право, як галузь, що регулює відносини між державними органами та суб’єктами суспільних відносин, відіграє вирішальну роль у забезпеченні стабільності та ефективності функціонування державних інституцій. Водночас, практика свідчить про наявність значної кількості адміністративно-правових норм, які недостатньо ефективно виконують своє призначення саме через нечітке або формальне цілепокладання. Відсутність чітко сформульованих, реалістичних і досяжних цілей адміністративно-правового регулювання призводить до виникнення суперечностей у правозастосуванні, знижує рівень довіри до органів влади та зменшує ефективність державного управління в цілому.

Наголошено, що оцінка ефективності механізму цілепокладання норм адміністративного права є актуальним науково-прикладним завданням, оскільки вона безпосередньо пов’язана з підвищенням якості адміністративно-правового регулювання та забезпеченням реального виконання поставлених державою завдань. Підкреслено, що наукове осмислення цієї проблеми дозволяє розробити конкретні рекомендації щодо вдосконалення нормотворчої практики, що, у свою чергу, сприятиме підвищенню ефективності державного управління та забезпеченню належного рівня захисту прав і свобод громадян.

Наголошено, що відповідний процес формулювання та корегування цілей норм права, має в імперативі передбачати чітке окреслення: загальної мети законопроєкту, яка визначає спільну для всіх норм адміністративного права, що зафіксовані у акті, спрямованість на регулювання відповідного блоку суспільних відносин; низки безпосередніх цілей проєкту закону, кожна з яких визначає вектор досягнення того чи іншого результату соціального, політичного, економічного або іншого характеру; завдань законопроєкту, зміст яких відображає конкретні необхідні досягнення, спрямовані на виконання загальної мети та відповідних безпосередніх цілей нормативно-правового акту та його норм.

Децентралізація як інструмент зміцнення національної безпеки: правовий аспект

Н. С. Ковальов — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний аналіз правового аспекту децентралізації як інструменту зміцнення національної безпеки України. Децентралізація розглядається не лише як адміністративна реформа, але й як стратегічний механізм посилення стійкості держави перед сучасними викликами, включаючи зовнішню агресію, економічні ризики та соціальні загрози. Досліджено ключові нормативно-правові акти, що регулюють цей процес. Окреслено основні механізми, через які децентралізація сприяє посиленню обороноздатності країни, ефективному розподілу ресурсів та залученню громадян до процесів управління.

Особлива увага приділена позитивним ефектам децентралізації, серед яких підвищення оперативності прийняття рішень на місцях, покращення координації між місцевою та центральною владою, зміцнення соціальної стабільності та підвищення рівня громадської участі в управлінських процесах. Окреслено роль реформи в підвищенні економічної спроможності територіальних громад, що, у свою чергу, сприяє посиленню фінансової та ресурсної незалежності регіонів. Розглянуто питання інтеграції місцевих сил у загальнодержавну систему оборони, що є критично важливим в умовах збройного конфлікту.

Разом із тим, у статті висвітлено потенційні загрози, які можуть супроводжувати процес децентралізації. Серед них – нерівномірність розвитку регіонів, можливі управлінські дисфункції через недостатню інституційну спроможність місцевих органів влади, а також ризики посилення сепаратистських тенденцій у певних територіях. Зазначено, що ефективність децентралізації як механізму зміцнення національної безпеки значною мірою залежить від чіткого правового регулювання, ефективного контролю з боку центральної влади та належного фінансового забезпечення місцевих громад.

На основі проведеного аналізу зроблено висновок, що децентралізація є необхідною складовою сучасної стратегії безпеки України, яка сприяє підвищенню стійкості держави перед внутрішніми та зовнішніми загрозами. Проте для досягнення максимального ефекту необхідно удосконалювати правові механізми управління, запроваджувати дієві запобіжники щодо можливих ризиків та забезпечувати стабільний розвиток усіх регіонів держави.

Поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку: адміністративний делікт в умовах гібридних конфліктів

А. Ю. Ковальчук, І. В. Наконечна — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті аналізується адміністративний делікт, передбачений статтею 1731 КУпАП. Виділяється важливість притягнення до відповідальності за поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або призвести до масових заворушень і порушень громадського порядку. Вихованню у громадян поваги до закону сприяє його своєчасне застосування і накладання адміністративних санкцій за вчинене правопорушення, особливо за ті, які у наслідку можуть спричинити більш суспільно небезпечні події. У статті підкреслюється необхідність своєчасного, всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин кожної справи про вчинення виділеного проступку, повнота та якість документування, належне оформлення процесуальних матеріалів, а також дотримання термінів визначених КУпАП. Авторами проаналізовано 59 постанов, які були винесені різними судами на території України, щодо притягнення винних до адміністративної відповідальності за поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку або порушення громадського порядку.

Забезпечення невідворотності покарання за адміністративне правопорушення є ефективним засобом попередження більш тяжких проступків та кримінальних правопорушень у сфері громадського порядку та безпеки. Автори ставлять перед собою мету розкрити особливість негативних наслідків, а саме соціальну і громадську небезпеку поширення чуток, які можуть викликати паніку і порушення громадського порядку. Мовні маніпуляції, поширення дезінформації, дипфейки тощо, з розвитком інформаційного-комунікативних технологій набуває нових форм, відповідно й викликають більшого негативного резонансу у суспільстві і становлять значну суспільну небезпеку в мовах гібридних конфліктів. Разом з тим, статистика правопорушень у інформаційній сфері, сучасний стан ведення гібридних конфліктів, вказує на необхідність розробки системи заходів попереджувального характеру. Не притягнення винних осіб за вчинення правопорушення передбаченого статтею 1731 КУпАП породжує відчуття безкарності, що у свою чергу створює передумови для поширення й інших правопорушень що посягають на суспільну безпеку. Методологічною основою стають загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. У висновках, автори пропонують розширити коло профілактичних заходів поширення дезінформації і повернутися до практики притягнення до відповідальності винних осіб за статтею 1731 КУпАП.

Правові та інституційні зміни в системі інтелектуальної власності України

С. О. Колб — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний аналіз правових та інституційних змін у сфері інтелектуальної власності України, що відбулися у 2024 р., з акцентом на гармонізацію національного законодавства з міжнародними стандартами, включаючи норми Європейського Союзу та Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). Розглянуто ключові законодавчі ініціативи, спрямовані на вдосконалення правового режиму реєстрації, захисту та використання об’єктів інтелектуальної власності, а також реформування адміністративних процедур з метою підвищення їх ефективності та прозорості. Особливу увагу приділено впровадженню цифрових технологій, зокрема електронних охоронних документів, блокчейн-технологій для підтвердження авторства та створення національного переліку вебресурсів, що порушують права інтелектуальної власності.

Досліджено створення та функціонування Апеляційної палати Національного органу інтелектуальної власності як ефективного механізму адміністративного оскарження рішень щодо реєстрації прав, що сприяє зменшенню навантаження на судову систему та забезпечує оперативний розгляд спорів. Окрему увагу приділено відновленню атестації патентних повірених, що є важливим кроком у формуванні високопрофесійного середовища фахівців у сфері інтелектуальної власності відповідно до європейських стандартів.

Проаналізовано значення інтеграції України до ініціативи WIPO ALERT та її вплив на міжнародне співробітництво у сфері боротьби з порушеннями інтелектуальної власності, а також окреслено перспективи застосування новітніх технологій для вдосконалення правозахисних механізмів. Висвітлено роль євроінтеграційних процесів у реформуванні сфери інтелектуальної власності в Україні, зокрема імплементацію норм ЄС у національне законодавство, покращення механізмів захисту прав інтелектуальної власності та активізацію міжнародного співробітництва у сфері правозастосування.

Результати дослідження підтверджують, що здійснені реформи сприяють підвищенню ефективності правового регулювання у сфері інтелектуальної власності, адаптації законодавчої бази до викликів цифрової економіки та розширенню міжнародної співпраці. Подальший розвиток цієї сфери має бути зосереджений на вдосконаленні правозастосовної практики, інтеграції інноваційних технологій та зміцненні інституційного потенціалу органів, що здійснюють правовий захист інтелектуальної власності в Україні.

Розвиток, становлення та перспективи адміністративної юстиції в Україні

М. В. Колеснікова, С. С. Лелека — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена затребуваній темі, а саме: дослідження історії розвитку, становленню та перспектива адміністративної юстиції в Україні. Встановлено, що Україна виступає як правова й демократична держава, котра на законодавчому рівні визнає надання людині та громадянину мінімального пакету прав і свобод у формі одного з її обов’язків. Нами було визначено періоди, які належать до передумов подальшого виникнення адміністративного процесу, а також проведено їх детальний аналіз. До зазначеної групи входить часовий проміжок існування Київської Русі, Козацької й литовсько-польської діб, де останню включено лише частково, а саме: до XVI століття. З’ясовано про початок фундаментального утворення адміністративної юстиції на сучасних українських територіях у другій частині литовсько-польської доби, тобто з XVI-XVII століть. Надалі охоплено становлення адміністративної юстиції, котре безперервно відбувалось у дорадянській добі, і передбачало поділ на чотири доби. Вагомими висновками було визначення швидшого процесу її становлення на українських територіях у складі Австро-Угорській імперії, аніж у Російської, хоч такі державні утворення існували майже в ідентичний час. Крім того, наголошено на вагомих внесках для затвердження адміністративної юстиції під час Української революції 1917-1921 рр. Втім, описані здобутки були зруйнованими під час етапу Радянського Союзу, який повною мірою нівелював існування даного інституту. Також досліджено становище адміністративної юстиції в незалежній Україні, котрий поділено на два періоди: становлення й розвиток (1991-2005 рр.) і з 2005 р. мова йде про формування та розвиток цього інституту, а також з’ясовано причини такого поділу. Наостанок, розглянуто міжнародний досвід країн. Беручи до уваги наближеність до інших держав за тим чи іншим критерієм, проаналізовано досвід Франції й Німеччини з цього приводу, де остання виявилась найбільш схожою до вітчизняної моделі й доцільною до імплементації нашою державою. У якості висновку узагальнено, що адміністративна юстиція в Україні є доволі доконаною, а тому має достатню міру перспективи відповідати нормам Європейського Союзу без перебігу до докорінних змін вітчизняної моделі адміністративного судочинства.

Сутність тактико-спеціальної підготовки в правоохоронній діяльності

Н. С. Кондратюк, С. П. Параниця, А. С. Бубнова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена особливостям формування однієї із найважливіших складових в діяльності працівників правоохоронних органів - тактико-спеціальної підготовки. Висвітлено окремі правові аспекти сутності тактико спеціальної підготовки в правоохоронній діяльності. Зосереджено увагу на важливості комплексного вивчення тактико спеціальної підготовки, оскільки вона забезпечує здатність ефективно діяти в умовах стресу, невизначеності та високого ризику в професійній діяльності. У сучасних умовах, коли злочинність стає все більш різноманітною та складною, а також зростає рівень загроз для суспільної безпеки, ефективність роботи правоохоронних органів значною мірою залежить від рівня тактико-спеціальної підготовки їх працівників. У ході дослідження відзначено, що однією з ключових функцій держави є організаційно-правове забезпечення тактико-спеціальної підготовки та навчання працівників правоохоронних органів. Окреслено, що тактико-спеціальна підготовка є організованим, майже безперервним процесом здобуття знань, спеціальних умінь і навичок, необхідних для ефективного виконання службових обов’язків. Існують різні форми професійної підготовки, зокрема навчання в установах з особливими умовами, підвищення кваліфікації на спеціалізованих курсах тощо.

У контексті розвитку правоохоронної системи тактико-спеціальна підготовка є не тільки засобом підвищення ефективності роботи правоохоронців, але й ключовим елементом забезпечення правопорядку та безпеки громадян. Виокремлено, що мета такої підготовки визначається потребами суспільства, а також інтересами самих працівників правоохоронних органів. Так, шляхами вдосконалення тактико-спеціальної підготовки в правоохоронній діяльності є: модернізація навчальних програм та тренувальних курсів; підвищення рівня міжвідомчої координації та взаємодії; інтенсивне використання психологічної підготовки; розширення тактичних навичок через практичні навчання; оновлення технічного оснащення та використання сучасних технологій; постійне оновлення знань через міжнародний досвід; індивідуалізація підготовки; регулярне оцінювання ефективності підготовки.

Правові аспекти взаємодії понять «воєнний стан» та «особливий період» за законодавством України

О. П. Котляренко, Ю. П. Агафонова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У даній статті розглядається питання визначення понять «особливий період» та «воєнний стан» за законодавством України, а також спосіб їх співвідношення. Розуміння співвідношення зазначених понять, дозволить краще зрозуміти правову природу особливого періоду та його призначення. Повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України та одночасне введення правового режиму воєнного стану дозволило подивитися на особливий період під іншим кутом, оскільки особливий період діє в Україні з моменту оприлюднення Указу Президента України від 17.03.2014 № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», та продовжує діяти. Хоча судова практика не завжди була однозначною у вирішенні питання дії особливого періоду (на приклад рішення Київського апеляційного адміністративного суду у справі № 826/18425/15 від 04.02.2016), до поки Верховний Суд однозначно не сформулював правову позицію щодо тлумачення поняття «особливий період» в постанові від 25.04.2018 у справі № 205/1993/17-ц.

Взаємозв’язок між правовим режимом воєнного стану та особливим періодом є очевидним, оскільки особливий період включає в себе воєнний стан, але також може існувати самостійно (у випадку оголошення рішення про мобілізацію без введення правового режиму воєнного стану), в своє чергу визначення мобілізації зводиться до того, що це комплекс заходів з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності визначених суб’єктів в умовах функціонування особливого періоду. У порівнянні з особливим періодом воєнний стан є більш радикальним, оскільки можуть бути обмежені деякі конституційні права і свободи людини і громадянина, а також за вчинення кримінальних правопорушень під час дії правового режиму воєнного стану передбачено суворішу відповідальність у порівнянні з відповідальністю за правопорушення, вчинені в умовах особливого періоду.

Розглянуто питання правового регулювання деяких суспільних відносин в умовах особливого періоду та у статті проведено короткий аналіз нормативно-правових актів України, в яких використовується поняття «особливий період».

Правове регулювання діяльності судів у Державі Ізраїль

І. Ж. Торончук, П. І. Крайній — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Держава Ізраїль є прикладом успішної імплементації провідних європейських та закордонних практик розвитку державних інститутів. Під впливом невпинного ідейного руху який об’єднав представників єврейського народу на землі яка століттями знаходилась під владою різних країн, по завершенню Другої світової війни та збігу цілої низки геополітичних факторів державним лідерам вдалось використати момент та проголосити незалежність ізраїльської держави. Того ж дня новостворена країна зіткнулась із безпрецедентною загрозою в особі коаліції арабських держав які впродовж першої війни за незалежність зазнали поразки.

Не вдаючись у подробиці перших років виборювання свого права на існування зазначимо лише що наявність потужної правової основи що була сформована за час правління Османської та Британської імперій, Ізраїль, згодом. створив унікальну за своїми характеристиками судову систему. У нашому дослідженні ми зупинимось на аналізі чинного законодавства яким забезпечується правове регулювання усієї судової системи Держави Ізраїль. Виокремлено кілька факторів які вплинули на формування сучасної судової системи та її місця у механізмі стримувань та противаг які дозволяють країні, яка із початку здобуття своєї незалежності постійно перебуває у стані війни із сусідніми країнами дотримуватись високих стандартів незалежності, кваліфікованості та неупередженості.

По-перше, відсутність писаної Конституції визначила на десятиліття вперед постійну конфронтацію між виконавчою та судовою гілками влади що дозволило створити судову систему яка виступає у якості дієвого механізму контролю за діяльністю не лише виконавчої, але й законодавчої гілок влади. По-друге, професійний корпус суддів формувався з-поміж вихідців зі Східної та Західної Європи, Сполучених Штатів Америки які отримали належну юридичну освіту. По-третє, вплив доктрини «загального права» що була невід’ємним цивілізаційним фактором під час дії британського мандату на території тодішньої Палестини всього за кілька десятків років дозволила сформувати не лише основу правової системи нової незалежної держави, але й системи судової. По-четверте, наперекір суттєвим законодавчим змінам у правовому регулюванні судової системи після подій 2023 року та намаганню обмежити її незалежність, Верховний суд Ізраїлю, вперше у своїй історії прийняв рішення яким визнав таким що не відповідає конституційним засадам закон про реформу судової системи.

Оподаткування доходу адвоката як самозайнятої особи в Україні

В. М. Ланцев — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена визначенню особливостей режиму оподаткування доходу адвоката як самозайнятої особи. Крім того, досліджено порядок визначення бази оподаткування, а також з’ясовано порядок оподаткування доходів, отриманих адвокатом, одночасно зареєстрованим як фізична особа-підприємець. Режим оподаткування доходу адвоката як самозайнятої особи залежить від того, чи поєднує він адвокатську діяльність із підприємницькою та чи отримує дохід, який одночасно підпадає під ознаки доходу від адвокатської та доходу від підприємницької діяльності. Якщо адвокат здійснює індивідуальну діяльність як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, його дохід оподатковується податком на доходи фізичних осіб за ставкою 18% та військовим збором за ставкою 5% (якщо дохід отримано після 01.12.2024). При цьому враховуються витрати, понесені для провадження адвокатської діяльності за умови, що: 1) ці витрати пов’язані з адвокатською діяльністю; 2) ці витрати документально підтверджені. Розмір доходів та витрат визначається на підставі первинних документів. Законодавство не покладає на адвокатів обов’язку відкривати рахунок та застосовувати певну, конкретну форму розрахункових документів. Закон не містить вичерпного переліку витрат, які можуть враховуватися при визначенні бази оподаткування. Адвокати, не зареєстровані як фізичні особи – підприємці, не є суб’єктами господарювання, тому не повинні застосовувати реєстратори розрахункових операцій. Якщо адвокат поєднує адвокатську діяльність із підприємницькою та отримує дохід, який одночасно підпадає і під визначення доходу від адвокатської і доходу від підприємницької діяльності, подвійне оподаткування такого доходу не допускається. Якщо адвокат сплачує з такого доходу єдиний податок, то він не зобов’язаний сплачувати з такого доходу податок на доходи фізичних осіб, натомість сплачує єдиний податок та військовий збір. Незважаючи на правові висновки Верховного Суду щодо неможливості подвійного оподаткування, роз’яснення контролюючих органів свідчать про продовження такої негативної практики.

Особливості публічних закупівель у галузі будівництва за кошти грантового фінансування (grant funding) міжнародних валютно-кредитних організацій

Ч. Ч. Левандовський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Актуальність відновлення економіки та інфраструктури України, що визначає зростаючу роль будівельної галузі у забезпеченні потреб держави та місцевого самоврядування, обумовлює необхідність ефективного використання грантових коштів як одного із способів додаткового зовнішнього міжнародного фінансування.

Досліджено, що публічні закупівлі у будівництві за кошти грантового фінансування, що надаються міжнародними валютно-кредитними організаціями, характеризуються низкою специфічних особливостей: безповоротністю та безоплатністю грантів, можливістю проведення публічних закупівель відповідно до окремих правил та процедур, визначення порядку вартості будівництва без стандартних примірних форм, можливість повного або часткового фінансування (співфінансування), звільнення від оподаткування податком на додану вартість та іншими.

Представлену наукову статтю присвячено аналізу особливостей правового регулювання публічних закупівель в контексті будівельної галузі та зовнішнього грантового фінансування. Починаючи з огляду існуючих нормативно-правових актів в тому числі у світлі останніх змін, дослідження розглядає основні проблеми, які виникають у контексті галузі будівництва за кошти грантового фінансування, включаючи відсутність профільного закону у сфері міжнародної технічної допомоги, невідповідності у визначенні суб’єктного складу учасників грантового фінансування.

Досліджено, що грантове фінансування за кошти міжнародних валютно-кредитних організацій є однієї із форм міжнародної технічної допомоги.

Особлива увага приділяється аналізу існуючої практики та практичних викликів, з якими стикаються учасники та замовники публічних закупівель в будівельній галузі з використанням грантового фінансування, а також пошуку оптимальних рішень для підвищення ефективності використання грантового фінансування для потреб держави та місцевого самоврядування. Автор наукової̈ статті також розглядає потенційні напрямки реформування правових норм та механізмів регулювання з метою забезпечення функціональності та ефективності у сфері публічних закупівель у галузі будівництва за кошти грантового фінансування. Запропоновано розглядати подальшу перспективність наукового дослідження та вивчення публічних закупівель на кошти міжнародного грантового фінансування з урахуванням специфіки будівельної галузі, відновлення України та цілей сталого розвитку.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення в галузі дорожнього руху як засіб превентивної діяльності

Н. Я. Лепіш, Я. П. Павлович-Сенета — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто провадження у справах про адміністративні правопорушення в галузі дорожнього руху як засіб превентивної діяльності. Актуальність зумовлена великою кількістю дорожньо-транспортних пригод, що передбачає необхідність вироблення впливу на учасників дорожнього руху шляхом посилення превенції адміністративних правопорушень. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. Предметом – виступають, нормативно-правові акти законодавства України, міжнародні договори та угоди у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. Методологія дослідження ґрунтується на діалектичному методі наукового пізнання. Зазначено, що забезпечення безпеки дорожнього руху – діяльність уповноважених суб’єктів у галузі дорожнього руху, спрямована на захист законних прав і інтересів, життя та здоров’я особи, захист інтересів суспільства та держави від загроз, які несе дорожній рух. Вказано, що адміністративне правопорушенням у галузі дорожнього руху – це зазіхання на суспільні відносини у сфері безпеки дорожнього руху протиправне, винне суспільно небезпечне діяння водія транспортного засобу, пішохода або іншого учасника дорожнього руху, посадової особи, юридичної особи, вчиненої в процесі участі в дорожньому русі, за яке КУпАП встановлено адміністративну відповідальність. Провадження у справах про адміністративні правопорушення в галузі дорожнього руху є похідне від поняття провадження у справах про адміністративні правопорушення, становить врегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність компетентних суб’єктів, що здійснюється у галузі дорожнього руху, застосування юрисдикційних заходів у справах про адміністративні правопорушення у даній сфері. Ознаки провадження у справах про адміністративні правопорушення в галузі дорожнього руху: спеціальне коло заходів забезпечення провадження; специфічні докази та особливості доказування; можливість проведення адміністративного розслідування; види адміністративних покарань, що призначаються за дані правопорушення; спрямованість на безпеку дорожнього руху.

Співпраця України з міжнародними фінансовими організаціями в умовах війни, глобалізації та євроінтеграції

О. В. Марцеляк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Вказується, інтеграційні тенденції та глобалізаційні процеси, що визначають сучасний етап суспільного розвитку, а також пов’язане з ними якісне перетворення політичної, економічної, соціальної та правової систем України, вимагають належного наукового осмислення. Особливу значущість у цьому контексті має аналіз механізмів взаємодії України з різними міжнародними інституціями, виявлення політичних, соціально-економічних та інших параметрів такої взаємодії. Саме завдяки цій співпраці впроваджуються універсальні стандарти, що охоплюють широке коло питань — від захисту прав людини до регулювання торговельних відносин, системи охорони здоров’я, економічного зростання країни тощо.

Стаття присвячена дослідженню співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями (МФО). Актуальність теми обумовлена зростанням ролі цих організацій в умовах військової агресії Росії проти нашої країни, а також визначається такими світовими чинниками як глобалізація та міждержавна інтеграція, коли МФО виступають рушійною силою розвитку цих процесів, сприяють напрацюванню різного роду міжнародних актів для забезпечення економічної стабільності та безпеки у світі, підтримки прав людини та сталого розвитку демократичних країн.

У роботі висвітлюються питання співпраці України з МФО з моменту набуття незалежності нашої держави і по сьогодні. Акцентується увага, що будь-яка країна, яка розвивається, зацікавлена у фінансовій підтримці МФО з метою її економічного зростання і процвітання, а для України, яка перебуває у стані війни, співпраця з МФО є критично важливою, оскільки від її успіху залежить ще й фінансування пріоритетних видатків держбюджету, які спрямовуються на задоволення нагальних потреб постраждалого від війни населення, виплату заробітної плати працівникам та пенсій пенсіонерам, відновлення пошкодженої вітчизняної критичної інфраструктури, надання найважливіших державних послуг, таких як освіта, медичне обслуговування та інших соціальних послуг, наприклад, житло для внутрішньо переміщених осіб тощо.

Висновки дослідження вказують на важливість співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями як для підвищення економічного рівня розвитку нашої держави, так і для забезпечення прав і свобод людини в Україні. При цьому зазначається, що межі впливу МФО на вітчизняні процеси державного будівництва мають відповідати національними інтересами та визначатися законодавством України і обсягом взятих на себе нашою державою міжнародних зобов’язань.

План дій BEPS та міжнародні заходи протидії агресивному податковому плануванню

О. А. Музика-Стефанчук, Н. Л. Губерська — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню плану дій BEPS та міжнародних заходів протидії агресивному податковому плануванню. Аналізуються Рекомендації Європейської комісії від 06.12.2012 р. № 2012/772/ЄС щодо агресивного податкового планування.

Розглядаються дії платників податків, що мають ознаки агресивного податкового планування. Доведено, що найчастіше агресивне податкове планування пов’язують із розмиванням оподатковуваної бази, виведенням прибутку з-під оподаткування, ухиленням від сплати податків і зборів. У цьому контексті детально аналізуються положення Плану дій BEPS. План дій BEPS передбачає 15 дій (кроків, заходів; англійською – actions) для усунення прогалин у міжнародному податковому регулюванні і розбіжностей у національному податковому законодавстві різних країн, які уможливлюють «приховування» корпоративного прибутку та його штучне переміщення у низькоподаткові юрисдикції, де компанії не здійснюють економічної діяльності.

Мета запровадження Плану дій BEPS в Україні – підвищення прозорості ведення бізнесу в країні, а не збільшення податкового навантаження. Впровадження принципів протидії BEPS не позначиться на діяльності компаній, які ведуть свою діяльність прозоро та не зловживають схемами з уникнення оподаткування.

Детально розглядається хронологія імплементації Плану дій BEPS в Україні.

Аналізуються Глобальні ініціативи ОЕСР – Pillar 1 та Pillar 2 (BEPS 2.0), які стосуються узгодження підходів щодо оподаткування великих міжнародних бізнес-груп в умовах цифрової економіки, що натомість має сприяти підвищенню стабільності податкової системи та зменшенню адміністративного навантаження на бізнес.

Детально розглядаються положення Багатосторонньої міжнародної конвенції (MLI, Multilateral Convention to Implement Tax Treaty Related Measures to Prevent Base Erosion and Profit Shifting, Multilateral Instrument).

Багатостороння конвенція MLI – це багатосторонній договір, розроблений ОЕСР з метою протидії розмиванню бази оподаткування та виведенню прибутку з-під оподаткування, який ратифікований Верховною Радою України 28.02.2019 р. та набрав чинності для України з 01.12.2019 р.

MLI (дія 15 Плану дій BEPS) – Багатостороння міжнародна конвенція, яка дозволяє удосконалити механізми боротьби зі штучним використанням податкових переваг міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування та уніфікує окремі положення цих договорів.

Розглядаються особливо важливі положення Конвенції MLI для України.

Правове регулювання відносин щодо оцінювання рівня задоволеності суспільства діяльністю фіскальних органів держави

Т. В. Данченко, В. В. Мушенок, О. С. Бісюк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено дослідження європейського досвіду правового регулювання відносин щодо оцінювання рівня задоволеності різних верств суспільства діяльністю фіскальних (податкових та митних) органів. Визначено, що результати такої діяльності мають істотний вплив на стан удосконалення публічно-приватних відносин у зарубіжних країнах. В результаті дослідження доктринальних позицій встановлено, що вітчизняні науковці підтримують необхідність формування розвиненої системи оцінювання діяльності суб’єктів публічного сектору, проте не в повній мірі надають пропозицій щодо законодавчого удосконалення таких суспільно-управлінських відносин. Розглянуто окремі приклади зарубіжного досвіду здійснення оцінювання рівня задоволеності платників діяльністю фіскальних органів Франції, Польщі, Іспанії. Встановлено наявність стабільного інструментарію такого оцінювання в зарубіжних країнах. Охарактеризовано консолідованість та послідовність діяльності публічної адміністрації зарубіжних країн по отриманню, опрацюванню та подальшому використанню результативних показників оцінювання. Визначено, що адміністративно-правова практика досліджуваного оцінюванням є корисним інструментом сприяння організації публічного управління в європейських країнах, яка формується на засадах залучення до такого оцінювання представників різних верств суспільства (платників податків, користувачів податковими та митними послугами тощо) шляхом безпосереднього опитування чи застосовуючи технологій дистанційного отримання інформації. Наслідком застосування такої практики оцінювання є наближення сервісної діяльності фіскальних органів до очікувань та потреб суспільства. Розглянуто можливість імплементації окремих елементів правового механізму зарубіжного оцінювання рівня задоволеності в законодавчий простір України. Визначено, що інструментами теоретико-правової моделі такого оцінювання в Україні повинні стати моніторинг, експертне опитування, аналіз тощо, а метою оцінювання: компетентність персоналу – здатність фахівців відповідати стандартам професійної етики; комфортність – забезпечення належних умов для отримання податкових та митних послуг. Запропоновано внесення змін до ст.ст. 71-72 Податкового кодексу України щодо розширення категорії інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів елементами оцінювання рівня задоволеності платників податків діяльністю таких органів. Визначено доцільним створення в Україні структури по захисту прав платників податків як колегіального органу зі складом із представників органів публічного адміністрування, громадських організацій, платників податків тощо.

Генеза розвитку наукової доктрини про державний суверенітет

В. В. Мушенок, П. Р. Чигир — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті визначено актуальність дослідження наукової доктрини щодо історичного розвитку категорії «державний суверенітет» як особливо важливої проблематики в умовах протистояння нашою країною військовій ворожій агресії та здійснення державного управління в країні в умовах оголошеного правового режиму воєнного стану. Досліджено категорію державного суверенітету на внутрішньому рівні як стану єдності, неподільності та самостійності державної влади в країні та зовнішньому рівні як незалежність та рівноправність держави у міждержавних відносинах з іншими країнами. Розкрито зміст ключових наукових питань про вплив на суверенітет легітимації державної влади у контексті характеристики її публічно-управлінської сутності та особливостей реалізації. Досліджено ґенезу проблематики формування державної влади в різні періоди розвитку суспільства. Зокрема: втілення суверенітету в особі монарха як природне і невідчужуване право на верховну владу; протиставлення доктрини легітимізму, для якої ключовим було питання обґрунтування права на владу, доктрині легітимації, яка центрована навколо проблеми забезпечення відповідності здійснення державної влади суверенній волі народу. Зроблено узагальнення про те, що суверенітет як комплексне правове явище означає повноту влади держави на її території, а також можливість самостійно ухвалювати законодавчі рішення щодо внутрішньої та зовнішньої політики без впливу з боку інших держав, міжнародних чи міждержавних організацій, окремих осіб тощо. Права людини задають масштаб легітимності державної влади і функціональне призначення останньої – забезпечення державного суверенітету як простору для утвердження гідності людської особистості на засадах взаємоповаги, волі та свободи. Вбачається перспективним для подальшого науково-правового осмислення представників сучасної адміністративно-правової науки способи удосконалення управлінських відносин суверенітету як суспільно-політичної категорії у концепті правового регулювання відносин народовладдя.

Адміністративно-правове забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина: сутність, поняття та ознаки

О. М. Пилип’юк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті окреслено ознаки адміністративно-правового забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, такі: його правова природа, яка виражається у нормативному закріпленні у рамках правового забезпечення матеріально-правових правил поведінки (регуляторний аспект) та процедур примусового забезпечення їх дотримання державою (охоронний аспект); його публічно-правовий характер, який пов’язаний з тим, що адміністративно-правове забезпечення спрямовується у першу чергу на суспільні відносини, що врегульовані нормами адміністративного права, у тому числі ті, що виникають під час публічного адміністрування у тій чи іншій його сферах, адміністративних процедур надання адміністративних послуг, звернень громадян тощо; наявність сукупності правових засобів та інструментів, механізм використання яких закріплено у нормах адміністративного права; процедурна форма використання адміністративно-правових засобів; його спрямованість на створення умов за допомогою адміністративного права для упорядкування відповідних суспільних відносин, поза межами предмету адміністративного права (окремі групи фінансових, цивільних, конституційних, земельних та інших правовідносин); його спрямованість на створення умов та подальше забезпечення реалізації окремих конституційних прав громадян, майнових, а також особистих немайнових прав людини.

Зазначено, що сформульовані нами думки та умовиводи дають підстави для розгляду адміністративно-правового забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина у двох аспектах – широкому та вузькому. У широкому значенні воно охоплює всі адміністративно-правові, організаційні та адміністративно-процедурні засоби публічного адміністрування, які спрямовані на реалізацію конституційних прав і свобод громадян. Вузьке розуміння цієї категорії включає конкретні нормативно-правові механізми, що забезпечують ефективність правозастосування, контроль за дотриманням адміністративно-правових норм та захист прав громадян у цій сфері.

Адміністративно-правове регулювання електронного документообігу в Міністерстві внутрішніх справ України та підвідомчих органах

В. С. Проценко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено аналіз адміністративно-правового регулювання електронного документообігу в Міністерстві внутрішніх справ України та його підвідомчих органах. Цифровізація документообігу є ключовим напрямом модернізації державного управління, що сприяє підвищенню оперативності, прозорості та ефективності управлінських процесів. Досліджено основні нормативно-правові акти, що регламентують електронний документообіг, зокрема Закони України «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про електронні довірчі послуги», «Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах», а також підзаконні акти, що регулюють роботу внутрішньовідомчих інформаційних систем МВС.

Розглянуто роль електронного підпису в забезпеченні автентичності та юридичної сили цифрових документів. Окреслено перспективи інтеграції електронного документообігу з іншими державними інформаційними системами, що має сприяти покращенню міжвідомчої взаємодії та прискоренню обміну інформацією. Оцінено міжнародний досвід цифровізації документообігу, зокрема нормативні підходи країн Європейського Союзу та США щодо забезпечення кібербезпеки, збереження конфіденційності та стандартизації електронних адміністративних процесів.

Досліджено основні виклики впровадження електронного документообігу в системі МВС, серед яких недосконалість нормативного регулювання, недостатня технічна оснащеність, нерівномірний рівень цифрової грамотності персоналу та кіберзагрози. Визначено необхідність удосконалення механізмів захисту інформації, модернізації цифрової інфраструктури та забезпечення нормативної узгодженості між державними інформаційними системами.

Запропоновано напрями вдосконалення адміністративно-правового регулювання електронного документообігу в правоохоронних органах, включаючи адаптацію європейських стандартів, розширення використання автоматизованих систем контролю документації та підвищення рівня підготовки кадрів у сфері цифрового управління. Зроблено висновок, що цифровізація документообігу є важливим чинником реформування правоохоронної системи, що забезпечить ефективність управлінських процесів, зменшення бюрократичного навантаження та посилення рівня правопорядку.

Актуальні питання обрання та застосування ефективного способу захисту порушених прав осіб в адміністративному судочинстві України

К. В. Ростовська — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті висвітлюються актуальні питання обрання та застосування ефективного способу захисту порушених прав осіб в адміністративному судочинстві України. Звертається увага на те, що одним із ключових механізмів захисту порушених прав осіб у випадках оскарження рішень, дії чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень є адміністративне судочинство. У статті акцентується увага на тому, що адміністративні суди, виконуючи свої завдання та здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, перевіряють законність таких рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. Поряд з цим, реалізація завдань адміністративного судочинства та ефективність судового захисту порушених прав осіб у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень значною мірою залежать від матеріально-правових та процесуальних вимог, яким має відповідати судовий розгляд. Підкреслюється, що актуальним є питання щодо вибору особою ефективного способу судового захисту своїх порушених прав. Звертається увага на те, що ефективність судового захисту порушених прав осіб закріплена у Конституції України, спеціалізованому законодавстві, міжнародних правових актах та практиці Європейського суду з прав людини. Верховний Суд у своїх рішеннях також наголошує на тому, що ефективність правосуддя в адміністративному судочинстві визначається дотриманням основоположних засад судочинства, зокрема верховенства права та справедливості. Обґрунтовується, що ефективність судового захисту порушених прав осіб в адміністративному судочинстві визначається не тільки процесуальними гарантіями доступу до правосуддя, але й результативністю застосованих способів захисту, що мають сприяти належному виконанню судових рішень та відновленню правового стану, який існував до моменту порушення. Доводиться, що ефективність судового захисту порушених прав осіб є важливою гарантією панування верховенства права та досягнення завдань адміністративного судочинства. До ключових критеріїв ефективності судового захисту порушених прав осіб в адміністративному судочинстві віднесено: функціональну спроможність судової системи, яка передбачає незалежність судової влади, відсутність політичного чи іншого зовнішнього впливу, оптимальне навантаження на суди та належне кадрове забезпечення; процедурну ефективність судового процесу, що включає забезпечення доступу до суду, дотримання принципу процесуальної економії, належну тривалість розгляду справи, а також відповідність процедури розгляду критеріям справедливого судочинства; реальне відновлення порушених прав та інтересів, яке забезпечується як судовим рішенням, так і його належним виконанням, включаючи механізми відшкодування шкоди та превентивні заходи для запобігання повторним порушенням з боку суб’єктів владних повноважень; ефективну систему виконання судових рішень, що гарантує їх своєчасне та повне виконання, адже без цього судовий захист втрачає свою практичну значущість.

Баланс публічних та приватних інтересів у судовій практиці щодо призначення військовослужбовців опікунами у період дії воєнного стану в Україні

Р. М. Сиймовський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У сучасних умовах воєнного стану постає необхідність чіткого визначення співвідношення публічних та приватних інтересів у правовому регулюванні різних аспектів суспільного життя. Одним із таких аспектів є питання призначення опікунів, яке набуває особливої важливості під час мобілізації та обмеження прав громадян. Воєнний стан вимагає проведення детальної оцінки відповідності приватних інтересів, зокрема сімейних обов’язків, публічним обов’язкам щодо захисту держави. Аналіз правозастосовної практики виявляє важливість правильного розуміння межі між цими інтересами в умовах війни. Метою статті було визначено дослідження правових підстав для відмови в призначенні військовослужбовців опікунами, а також оцінка взаємодії публічних і приватних інтересів у контексті правових норм, що регулюють правовий режим воєнного стану в Україні. Окремо розглядалися аспекти, які стосуються військових обов’язків і сімейних прав, а також інтерпретація цих питань в судовій практиці. Зроблено висновки, що суди в Україні під час розгляду справ про призначення опікунів у період воєнного стану часто ставлять пріоритет на публічний інтерес (обов’язок захисту держави) порівняно з приватними інтересами громадян, що стосуються виконання обов’язків по догляду за родичами. Спостерігається посилення державного контролю за приватно-правовими відносинами, зокрема у сферах, які стосуються військової служби та звільнення з неї через сімейні обставини. Аналіз показав, що загалом суди дотримуються єдиної правової позиції, враховуючи обмеження прав громадян, в тому числі обов’язок служби у війську як пріоритетний, а також необхідність адекватного обґрунтування відмови у призначенні опікуна. Втім, очевидним є також неузгодженість судової практики, подекуди взаємопротилежні висновки судів щодо інтерпретації та застосування законодавства щодо можливості призначення військовослужбовця опікуном. Автором підкреслюється важливість досягнення балансу між публічними та приватними інтересами в умовах воєнного стану, особливо при прийнятті рішень щодо звільнення військовослужбовців від обов’язків військової служби з метою виконання обов’язків опікуна.

Основні ознаки управління комунальним майном

Т. А. Склярова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню ключових аспектів управління комунальною власністю в Україні у контексті актуального законодавчого регулювання та практики місцевого самоврядування.

Автором визначено суттєві прогалини у нормативно-правовій базі, зокрема, порушено питання відсутності чіткого визначення поняття «управління комунальним майном», що ускладнює реалізацію ефективних механізмів його використання.

Водночас, акцентується увага на необхідності законодавчого закріплення цього поняття для чіткої правової регламентації та адаптації до сучасних принципів місцевого самоврядування, що, в свою чергу, дозволить забезпечити більш ефективне використання комунальних ресурсів.

У статті детально аналізуються основні підходи до трактування поняття «управління комунальним майном», зокрема в наукових працях, де управління комунальним майном розглядається через призму правових, організаційних, економічних та адміністративних аспектів.

Особлива увага приділяється визначенню ключових ознак управління комунальним майном, серед яких постійність, цілеспрямованість, адаптивність до змін соціально-економічних умов територіальних громад. У ході дослідження автор звертає увагу на те, що управління комунальним майном передбачає здійснення прав володіння, користування та розпорядження комунальним майном. У статті підкреслюється роль територіальних громад як основних суб’єктів управління комунальним майном, що здійснюють функції через органи місцевого самоврядування, зокрема через сільські, селищні та міські ради, які мають право делегувати повноваження щодо управління майном іншим органам. Окремо розглядається об’єктна складова управління комунальним майном, що включає різноманітні види активів громади, та необхідність застосування спеціальних підходів для ефективного управління кожним з них.

Встановлено, що правове регулювання управління комунальним майном здійснюється відповідно до чинного законодавства України та локальних нормативно-правових актів.

Автор відзначає, що основною метою управління є забезпечення ефективного використання майна для задоволення потреб територіальної громади, що дозволяє підтримувати соціально-економічний розвиток на місцевому рівні.

Таким чином, стаття представляє собою всебічний аналіз управлінських процесів, що мають вирішальне значення для сталого розвитку місцевих громад, і наголошує на потребі законодавчого закріплення поняття «управління комунальним майном» для забезпечення його ефективного використання в інтересах територіальних громад України.

Спільна безпекова політика та національна безпека в країнах Європейського Союзу: досвід та правове регулювання

В. С. Степановський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Наукова стаття присвячена дослідженню спільної безпекової політики та національної безпеки в країнах Європейського Союзу, їх досвіду та правового регулювання.

На початку дослідження проаналізовано поняття національної безпеки з наукової сторони та його закріплення у нормативно-правових актах України, насамперед Законі України «Про національну безпеку».

Визначено, що національна безпека є ключовою умовою стабільності та розвитку кожної окремої держави, а також є важливим показником її здатності протистояти викликам та загрозам з боку інших держав. Водночас наголошується на тому, що національна безпека охоплює не лише військовий компонент, але й політичний, економічний, інформаційний та соціальний.

Проаналізовано три основні підходи щодо розуміння поняття національної безпеки. Підкреслено, що ефективна система національної безпеки базується на чіткому розподілі повноважень між державними інститутами та ефективному механізмі міжвідомчої координації.

Надалі в статті розглянуто Спільну зовнішню політику і політику безпеки (СЗППБ) та Спільну політику безпеки і оборони (СПБО). Відповідні сфери політики Європейського Союзу закріплюють алгоритми дій країн учасників у випадку виникнення загрозі національній безпеці певної держави. Досліджено вплив Маастрихтського та Лісабонського договорів на формування сучасної системи безпеки для країн-учасників Європейського Союзу, а також механізми ухвалення рішень СЗППБ та СПБО.

Важливим аспектом є адаптація українського законодавства до стандартів Європейського Союзу у контексті Європейської інтеграції. В статті проаналізовано унікальний досвід таких країн, як Німеччина, Франція та Польща щодо забезпечення національної безпеки, враховано досвід щодо розподілу повноважень між органами влади, механізмів парламентського та урядового контролю та координації дій між інститутами.

Підбиваючи підсумки дослідження запропоновано удосконалити систему національної безпеки України за допомогою запровадження недержавних інститутів захисту національної безпеки, чітко визначити перелік установ, що відповідають за національну безпеку, їх повноваження та взаємозв’язок з іншими установами.

Служба безпеки України як суб’єкт захисту державного суверенітету та територіальної цілісності: правова основа діяльності

В. С. Степановський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Наукова стаття присвячена дослідженню Служби безпеки України як суб’єкта захисту державного суверенітету та територіальної цілісності, її правової основи діяльності.

На початку дослідження проаналізовано поняття державного суверенітету та територіальної цілісності, закріплення відповідних термінів на рівні Конституції України та Декларації про державний суверенітет України. Проаналізовано спільні та відмінні риси цих понять. Підкреслюється, що суверенітет та територіальна цілісність є фундаментальними складовими правової держави.

Надалі в статті проаналізовано ключових суб’єктів, що забезпечують захист державного суверенітету та територіальної цілісності, визначено їхні наукові класифікації відповідно до чинних нормативно-правових України. Окремо розглянуто роль Президента України як суб’єкта, відповідального за захист державного суверенітету та територіальної цілісності держави.

Проаналізовано правове становище Служби безпеки України як органу спеціального призначення, завданням якого є забезпечення національної безпеки. Визначено, що при Службі безпеки України діє Антитерористичний центр. Головною метою Антитерористичного центру є боротьба з тероризмом, запобігання загрозам життю та здоров’ю громадян.

Проаналізовано норми Конституції України, Законів України «Про Службу безпеки України», «Про Національну безпеку України». Окремо згадано положення інших нормативно-правових актів, зокрема Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», Кримінального кодексу та Кримінального процесуального кодексу тощо. Визначено, що організація роботи Служби безпеки України залежить від адміністративно-правового режиму. З урахуванням подій в Україні 2014 року (анексії Автономної республіки Крим, окупації частини територій Донецької та Луганської областей) та подальшого повномасштабного вторгнення РФ від 24 лютого 2022 року проаналізовано діяльність Служби безпеки України у відповідності до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

У висновках запропоновано чітке закріплення повноважень Служби безпеки України в сфері захисту державного суверенітету та територіальної цілісності в єдиному нормативно-правому акті, що дозволить оптимізувати правове регулювання та підвищити ефективність її діяльності.

Фінансова автономія закладів вищої освіти: адміністративно-правові межі та можливості

В. В. Тимчак, М. В. Тимчак — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються теоретичні та практичні аспекти фінансової автономії закладів вищої освіти в контексті адміністративно-правового регулювання їх діяльності. Проведено комплексний аналіз нормативно-правової бази, що визначає фінансову самостійність університетів, виявлено основні перевірки між декларованими принципами автономії та реальними обмеженнями, що склалися бюджетним, податковим та іншими галузями законодавства. Розглянуто структуру сучасної моделі фінансування вищої освіти в Україні та здійснено її порівняльний аналіз з моделями європейської фінансової автономії університетів. Визначено ключові проблемні аспекти реалізації фінансової автономії українських закладів вищої освіти, зокрема жорсткий регламент використання бюджетних коштів, обмеження щодо розпорядження власністю наданими, відповідність процедури публічних закупівель, фіскальні обмеження та обмеження щодо управління майном.

На системній основі підходу сформульовано концептуальне визначення фінансової автономії закладів вищої освіти як законодавчо закріпленої можливості самостійно залучати, розподіляти та використовувати фінансові ресурси для забезпечення своєї діяльності відповідно до власної стратегії розвитку.

Проаналізовано міжнародний досвід забезпечення фінансової автономії університетів, випущено три основні моделі (максимальна, обмежена та мінімальна автономія) та визначено інноваційні підходи до розширення фінансової самостійності закладів вищої освіти, що застосовуються в їх європейських країнах. Особлива увага приділяється таким механізмам як фінансування на основі результативності діяльності, договірні відносини між державою та університетами, створення ендавмент-фондів та надання спеціального правового статусу закладам вищої освіти.

У контексті адміністративно-правового регулювання розроблено пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правової бази для розширення фінансової автономії українських закладів вищої освіти, зокрема внесення змін до Бюджетного кодексу України, Закону України «Про вищу освіту», податкового законодавства, законодавства про публічні закупівлі та управління державним майном. Запропоновано концептуальні підходи до диверсифікації джерел фінансування закладів вищої освіти, розвитку їх співпраці з бізнесом, розширення участі в міжнародних грантових програмах, вдосконалення механізмів надання платних освітніх послуг, створення та функціонування ендавмент-фондів та комерціалізації результатів наукових досліджень.

Обґрунтовано необхідність забезпечення балансу між розширенням фінансової автономії та посиленням відповідальності й підзвітності закладів вищої освіти через впровадження стандартів фінансової звітності, розвиток внутрішнього аудиту, публічне оприлюднення фінансової інформації та активізацію механізмів громадського контролю.

Роль парламенту в системі урядування: теоретико-правові аспекти

К. О. Турчинов — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті окреслюються основні функції законодавчих органів. Пропонується модель парламенту, яка відрізняється від традиційної президентсько-гібридної парламентської моделі. Мета статті – дослідити на теоретико-правовому рівні особливості змістовно-організаційних форм та шляхів удосконалення діяльності парламенту як вищого інституту законодавчої влади в країні. Розглядаються детермінанти рівня спроможності і впливу парламенту, а саме: політична та виборча системи; формальні парламентські повноваження; політична воля та політичний простір; технічна спроможність парламентів. Здійснено спробу визначити роль парламенту у формуванні уряду. Розглянуто моделі законодавчих органів, залежно від повноважень та впливу, який вони мають на виконавчу владу. Описано деякі фактори, що впливають на відносну владу законодавчого органу та механізми посилення влади парламенту. В ході дослідження використано аналітичний, структурно-функціональний, порівняльно-правовий, юридично-догматичний, герменевтичний методи дослідження.

У підсумку зазначено, що основними функціями парламентів є представництво, законотворчість та нагляд. Парламенти можна класифікувати за рядом моделей – від «штампування» законів до трансформаційної моделі та моделі розвитку. Критеріями зростання повноважень і впливу парламенту є тип політичної та виборчої систем, формальні повноваження, бажання політичних лідерів здійснювати владу, політична воля і політичний простір, а також їх технічні можливості. Шляхи, якими вони намагаються підвищити свою ефективність, включають в себе організацію модернізації інституції шляхом створення багатопартійних правлінь, розширення формальних повноважень, більш ефективне використання можливостей і ресурсів, розширення комунікації з громадськістю та професійної підготовки членів парламенту і представників апарату, залучення експертного середовища до розробки та аналізу рішень.

Інституційна система адміністративно-правового механізму обміну податковою інформацією з компетентними органами іноземних країн

Ю. В. Хоменко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню інституційної системи адміністративно-правового механізму обміну податковою інформацією з компетентними органами іноземних країн.

Визначено, що інституційна система адміністративно-правового механізму обміну податковою інформацією з компетентними органами іноземних країн – це система суб’єктів, які здійснюють визначені законодавством повноваження, свої права та обов’язки у адміністративно-правовому механізму обміну податковою інформацією з компетентними органами іноземних країн, спрямовані на забезпечення такого обміну. Віднесення тих чи інших суб’єктів до суб’єктів цього механізму залежить від наявності у них адміністративно-правового статусу.

Визначено, що суб’єктами адміністративно-правового механізму обміну податковою інформацією з компетентними органами іноземних країн, які мають у цьому механізмі владні повноваження, є: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державна податкова служба України, Державна митна служба України, Національний банк України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна служба фінансового моніторингу України, суди України. Охарактеризовано повноваження кожного з цих суб’єктів у відповідному механізмі.

Визначено також, що поряд з суб’єктами, які мають владні повноваження у механізмі обміну податковою інформацією з компетентними органами іноземних країн, його суб’єктами є також і суб’єкти, які займають підпорядковане становище у адміністративних правовідносинах. Такими, зокрема, вказано фінансові установи, юридичних та фізичних осіб. Охарактеризовано особливості участі кожного з цих суб’єктів у відповідному механізмі. Зроблено висновок, що юридичні та фізичні особи будуть суб’єктами механізму як тоді, коли вони виступають у ньому як платники податків, так і у іншому значенні. Участь цих суб’єктів у механізмі обумовлюється також змістом міжнародних договорів, укладених Україною.

За наслідками дослідження зроблено висновок, що кожний з досліджених суб’єктів в межах відповідного механізму виконує свої визначені законодавством права та обов’язки (повноваження) для реалізації мети та завдань цього механізму. Підтримувати належну взаємодію усіх його суб’єктів має чітка регламентація адміністративно-процесуальних правовідносин, які виникатимуть в процесі адміністративно-правового забезпечення міжнародного обміну податковою інформацією.

Адміністративна відповідальність за доведення неповнолітніх до стану сп’яніння: нормативно-правовий аналіз, проблеми правозастосування та напрями удосконалення

А. А. Хребтова, І. В. Пустовіт — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному дослідженню адміністративної відповідальності за доведення неповнолітніх до стану алкогольного сп’яніння в контексті чинного законодавства України. Проведено аналіз положень статті 180 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП), що регламентує санкції за відповідне правопорушення, та їх ефективності у запобіганні подібним діянням. Досліджено правову природу цього правопорушення, його місце в системі адміністративного права, а також розглянуто практичні проблеми кваліфікації та правозастосування.

Розкрито особливості складу правопорушення, його об’єктивні та суб’єктивні ознаки, визначено безпосередній об’єкт посягання. Проаналізовано судову практику щодо застосування статті 180 КУпАП, зокрема проблеми доказування вини правопорушників, встановлення причинно-наслідкових зв’язків між діями винної особи та станом сп’яніння неповнолітнього. Проведено порівняльний аналіз положень статті 180 КУпАП та статті 304 Кримінального кодексу України (КК України), яка передбачає кримінальну відповідальність за втягнення неповнолітніх у протиправну діяльність, включаючи пияцтво. Визначено критерії розмежування адміністративної та кримінальної відповідальності у цій сфері та охарактеризовано проблеми правозастосування, які виникають через відсутність чітких законодавчих механізмів розмежування складів правопорушень.

Окрему увагу приділено аналізу ефективності адміністративних санкцій за доведення неповнолітніх до стану алкогольного сп’яніння, їх превентивного впливу та відповідності суспільній небезпеці діяння. Розглянуто питання адекватності розмірів штрафів, передбачених статтею 180 КУпАП, з огляду на потенційні наслідки для здоров’я та соціального розвитку дітей. Обґрунтовано необхідність удосконалення адміністративного законодавства шляхом посилення санкцій, введення додаткових стягнень (зокрема, громадських робіт) та розширення кола суб’єктів, які можуть бути притягнуті до відповідальності.

Запропоновано напрями гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами захисту прав дітей, зокрема з положеннями Конвенції ООН про права дитини та європейськими підходами до боротьби з втягненням неповнолітніх у зловживання алкоголем. Узагальнено ключові тенденції розвитку адміністративно-правових механізмів у сфері охорони дитинства та їхню роль у формуванні безпечного правового середовища для неповнолітніх.

Адміністративно-правове регулювання особливих правових режимів

В. І. Цицюра — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена питанням адміністративно-правового регулювання особливих правових режимів та його особливостям. Наголошено, що правове регулювання є необхідним елементом функціонування держави, що являє собою процес впливу держави на певну сферу суспільних відносин за допомогою правових норм, які спрямовані на встановлення, зміну або припинення правових відносин між суб’єктами права. Воно створює умови для розвитку суспільства та забезпечує правопорядок, а також здійснює захист прав і свобод громадян.

Адміністративно-правове регулювання є різновидом правового регулювання та важливим інструментом забезпечення ефективного державного управління, що сприяє встановленню правил у відносинах між державою та суспільством, а також забезпечує контроль за діяльністю органів виконавчої влади з боку громадянського суспільства.

Особливі правові режими розглядаються як система загальнообов’язкових правил (тимчасових заходів) у всій державі або на її окремих територіях, які запроваджуються державними та місцевими органами влади за допомогою специфічних методів і способів для захисту громадян у кризових (надзвичайних) ситуаціях, таких як війна, стихійні лиха, епідемії тощо. Вказані режими відносяться до адміністративно-правових режимів та тісно пов’язані із встановленням особливого порядку правового регулювання відносин в суспільстві для функціонування держави в період настання надзвичайних ситуацій. Також звертається увага, що згідно законодавства України визначено наступні види особливих правових режимів: воєнний стан; надзвичайний стан; зона надзвичайної екологічної ситуації; тимчасово окуповані території.

За результатами дослідження адміністративно-правове регулювання особливих правових режимів розглядається як важливий аспект забезпечення національної безпеки та правопорядку в умовах надзвичайних ситуацій, що визначає повноваження органів виконавчої влади, порядок їхньої діяльності, а також права та обов’язки громадян в умовах дії особливих правових режимів.

Автор зазначає, що, враховуючи триваючу агресію рф проти України, адміністративно-правове регулювання особливих правових режимів потребує постійного наукового дослідження та має бути спрямоване саме на вдосконалення діючого законодавства і практичне його застування в період дії особливих правових режимів.

Шляхи вдосконалення громадського контролю за додержанням законодавства на транспорті: адміністративно-правовий аспект

В. П. Шатохін — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В науковій статті розглянуті перспективні можливості вдосконалення громадського контролю за додержанням законодавства на транспорті. З’ясовано, що вдосконалення адміністративно-правових засобів громадського контролю за додержанням законодавства на транспорті є необхідним для забезпечення безпеки та якості надання транспортних послуг, підвищення ефективності державного управління, зміцнення демократичних засад, боротьби з корупцією, захисту прав споживачів та виконання міжнародних зобов’язань.

В статті проведений аналіз чинного законодавства, норми якого визначають засади громадського контролю за додержанням законодавства на транспорті. Акцентована увага на нормах Національної транспортної стратегії України на період до 2030 року, Антикорупційної програми Державної служби України з безпеки на транспорті на 2024–2026 роки, Положення про Громадську раду при Державній службі України з безпеки на транспорті. Зроблено висновок про недостатню урегульованість питання здійснення громадського контролю за додержанням законодавства на транспорті в нормах чинного законодавства.

Автором досліджено практику застосування законодавства України у сфері громадського контролю за додержанням законодавства на транспорті, наведено приклади громадських ініціатив у цьому напрямі, наголошено на їх динамічності відповідно до суспільних процесів в державі.

В роботі запропоновані шляхи щодо вдосконалення адміністративно-правових засобів громадського контролю за додержанням законодавства на транспорті, серед яких: удосконалення правового регулювання механізмів громадського контролю на транспорті; удосконалення інформаційного забезпечення контрольних заходів; розвиток форм громадського контролю тощо. Відзначені принципи громадського контролю за законодавством на транспорті: законність, об’єктивність та неупередженість.

Зроблено висновок про те, що відзначити, що ефективний громадський контроль за додержанням законодавства на транспорті є важливим фактором підвищення безпеки на транспорті та зниження кількості правопорушень.

Основні засади правового режиму виконання делегованих владних повноважень приватними особами

М. В. Шевченко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті обґрунтовано, що на приватних осіб з делегованими владними повноваженнями поширюються основні процедурні принципи діяльності адміністративних органів, у тому числі щодо необхідності встановлення підстав, форм, строків та інших аспектів порядку реалізації ними дискреційних владних повноважень, а також щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, дотримання спеціального порядку розробки та прийняття регуляторних актів, створення умов для здійснення щодо них форм громадського контролю (консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади тощо) та інші загальні обов’язки державних органів та органів місцевого самоврядування. Водночас, приватним особам має забезпечуватись достатня свобода розсуду при обранні форм та методів реалізації владних повноважень для реалізації джерел їх потенціалу підвищувати рівень публічного адміністрування.

При делегуванні повноважень можуть установлювались спеціальні умови та обмеження їх виконання. Зокрема, такі обмеження нерідко включають можливість виконання приватною особою делегованих повноважень лише за особливих обставин (насамперед, для забезпечення прав та привілеїв особам зі спеціальним статусом, реалізації особливих інструментів публічної політики у відповідній сфері тощо). Спеціальні умови виконання делегованих повноважень можуть передбачати, зокрема, обов’язок суб’єкта з делегованими повноваженнями: 1) погоджувати із суб’єктом делегування повноважень нормативно-правові акти, внутрішні правила та процедури діяльності суб’єкта з делегованими повноваженнями, окремі його адміністративні акти та враховувати рекомендації суб’єкта делегування повноважень щодо змісту цих документів; 2) дотримуватись основ публічної політики у відповідній сфері, що затверджені суб’єктом делегування повноважень, для недопущення погіршення становища фізичних та юридичних осіб порівняно із ситуацією, коли повноваження виконує відповідний державний орган або орган місцевого самоврядування.

Сучасний погляд на інформаційно-правове забезпечення агропромислового комплексу України

П. О. Шорський — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена деяким аспектам аналізу сучасного стану інформаційно-правового забезпечення сфери агропромислового комплексу (АПК). Розглянуто основні етапи еволюції правового забезпечення інформаційних процесів у АПК, починаючи від дорадчої діяльності XVII–XIX століть до цифрових реформ сьогодення. Окреслено ключові напрями нормативно-правового забезпечення цифрової трансформації АПК, зокрема питань впровадження законодавства щодо геоінформаційних систем (ГІС), Інтернету речей (IoT), штучного інтелекту, блокчейн-технологій, автоматизованих систем управління агропідприємствами та електронного документообігу. Особливу увагу приділено проблемним аспектам нормативно-правового забезпечення цифровізації агропромислового комплексу України. Виокремлено питання адміністративно-правового забезпечення питань захисту персональних даних, кібербезпеки, інтелектуальної власності, адміністративно-правового захисту алгоритмічних рішень та нормативного забезпечення державного контролю за здійсненням електронної комерції. Проаналізовано актуальні виклики, зокрема необхідність гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами (GDPR, Artificial Intelligence Act) та створення дієвих механізмів правового контролю за впровадженням інноваційних цифрових технологій у сфері реалізації продукції АПК. Запропоновано пропозиції до формування стратегії розвитку інформаційно-правового забезпечення сфери АПК, що включає розробку сучасної нормативно-правової бази, розширення державно-приватного партнерства, створення єдиної цифрової аграрної екосистеми (ЄДАЕ), та застосування новітніх юридичних поглядів для майбутнього формування національної платформи аграрних даних та сучасних правових підходів щодо стандартизації інформаційних технологій. Доведено, що ефективне адміністративно-правове забезпечення цифрових процесів в агропромисловому комплексі сприятиме підвищенню продуктивності його галузей, забезпеченню стабільного розвитку та гарантуванню продовольчої безпеки України незалежно від зовнішніх і внутрішніх чинників.

Перезавантаженість судів України: причини, наслідки та шляхи вирішення

А. О. Коренев — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто проблему перезавантаженості судової системи України, яка негативно впливає на ефективність правосуддя та довіру громадян до судових інституцій. Проаналізовано основні причини цього явища, серед яких виділяються недостатня кількість суддів, прогалини у законодавстві та процесуальних механізмах, а також відсутність ефективних альтернативних способів вирішення спорів, таких як медіація та арбітраж. Недостатня кількість суддів у поєднанні зі зростанням кількості справ призводить до надмірного навантаження на суддівський корпус, що, у свою чергу, знижує якість судових рішень та подовжує строки розгляду справ. Прогалини у законодавстві та складність процесуальних механізмів створюють передумови для затягування судових процесів та зловживань процесуальними правами. Відсутність розвиненої системи альтернативних методів вирішення спорів змушує громадян звертатися до судів навіть у випадках, які могли б бути вирішені позасудовими методами. Наслідками перевантаженості судів є зниження якості судових рішень, порушення права на справедливий судовий розгляд у розумні строки, зростання недовіри громадян до судової системи, а також економічні та соціальні втрати, пов’язані з неефективністю судового захисту. Запропоновано комплексний підхід до вирішення проблеми, який включає розширення штату суддів та забезпечення їх належною підготовкою, оптимізацію процесуального законодавства для зменшення тривалості розгляду справ, розвиток та популяризацію альтернативних методів вирішення спорів, а також впровадження електронного суду та інших цифрових рішень для спрощення судового процесу. У статті також розглядається досвід інших країн, зокрема європейських держав, США та Канади, у подоланні перевантаженості судів. Зазначається, що використання цифрових технологій у судовому провадженні та запровадження альтернативних способів вирішення спорів сприяють підвищенню ефективності судової системи та зменшенню навантаження на суди. Реалізація запропонованих реформ потребує тісної співпраці між державними органами, громадянським суспільством та міжнародними партнерами. Лише за умови спільних зусиль можна досягти підвищення ефективності судової системи України та відновлення довіри громадян до правосуддя.

Прокурорське самоврядування: поняття та ознаки

С. С. Михайлюк — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню проблем визначення поняття та ознак прокурорського самоврядування.

Обумовлено, що належне визначення поняття «прокурорське самоврядування» неможливе без визначення його складових, якими є поняття «прокурор» та «самоврядування». У зв’язку з цим, у статті досліджено ці поняття.

Визначено такі ознаки прокурорського самоврядування: 1) є різновидом самоуправління; 2) є різновидом професійного самоврядування та проявом децентралізації у державному управлінні; 3) здійснюється прокурорським корпусом; 4) полягає в самостійному вирішенні прокурорами питань внутрішньої діяльності прокуратури; 5) полягає в колективному вирішенні прокурорами питань внутрішньої діяльності прокуратури; 6) здійснюється прокурорським корпусом як безпосередньо, так і опосередковано; 7) здійснюється з визначеною законодавством метою.

При дослідженні самостійності та колективності як ознак прокурорського самоврядування зроблено висновок, що на сьогодні ще зарано говорити про існування прокурорського самоврядування як самостійного та колективного вирішення прокурорами питань своєї діяльності.

У статті досліджено також важливе наукове питання про місце прокурорського самоврядування в системі прокуратури. Зроблено висновок, що в аспекті наукового дослідження ролі прокуратури у механізмі державної влади, недоцільним є включення до складу прокуратури органів прокурорського самоврядування. Рекомендовано науці про прокуратуру розробити широкий категоріальний апарат, який би усував дублювання певних термінів, наприклад, «прокуратура», «система прокуратури», «орган прокуратури» тощо.

За наслідками дослідження сформульоване визначення прокурорського самоврядування. Прокурорське самоврядування – це різновид професійного самоврядування, яке є проявом децентралізації у сфері державного управління, здійснюється в системі прокуратури України прокурорським корпусом та полягає в самостійному та колективному вирішенні прокурорами як безпосередньо, так і опосередковано через органи прокурорського самоврядування визначених законодавством України питань внутрішньої діяльності прокуратури.

Міжнародно-правові стандарти публічності судової влади та їх застосування в умовах воєнного стану

В. О. Проскурня — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В умовах воєнного стану особливої актуальності набуває питання забезпечення належного функціонування судової влади та дотримання міжнародних стандартів її публічності. Військова агресія створює безпрецедентні виклики для судової системи, змушуючи балансувати між забезпеченням відкритості правосуддя та гарантуванням безпеки учасників судового процесу.

У статті розглянуто міжнародно-правові стандарти публічності судової влади та особливості їх застосування в умовах воєнного стану. Аналізуються міжнародні та національні нормативно-правові акти, які регулюють питання відкритості судового процесу, включаючи Загальну декларацію прав людини, Європейську конвенцію з прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та відповідні положення національного законодавства. Визначено основні принципи публічності судового розгляду, зокрема право громадськості та засобів масової інформації на доступ до судових процесів, відкритість судових рішень та необхідність прозорої діяльності судових органів.

Окрема увага приділяється особливостям реалізації принципу публічності судового процесу в умовах воєнного стану. Розглянуто можливі обмеження відкритості судових засідань, що можуть бути зумовлені міркуваннями національної безпеки, забезпеченням охорони державної таємниці або необхідністю захисту прав учасників процесу. Аналізуються норми українського законодавства щодо правового режиму воєнного стану, які допускають обмеження публічного доступу до судових засідань у разі виникнення загрози державній безпеці чи правопорядку.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання для вдосконалення національного законодавства та судової практики щодо забезпечення публічності судової влади в особливих умовах, а також для розробки методичних рекомендацій для судів щодо організації їх роботи в умовах воєнного стану. Матеріали дослідження можуть бути корисними для науковців, практикуючих юристів, суддів та інших фахівців у сфері судочинства.

Крім того, важливим аспектом є вплив цифрових технологій на забезпечення публічності судової влади під час воєнного стану. Використання відеоконференцій, онлайн-трансляцій судових засідань та електронного судочинства сприяє дотриманню принципу відкритості правосуддя навіть в умовах обмеженого фізичного доступу до судових установ. Проте водночас постає питання кібербезпеки, захисту персональних даних та гарантування справедливого судового розгляду, що потребує подальшого правового врегулювання та адаптації судових процедур до нових реалій.

Дотримання гарантій адвокатської діяльності в Україні в умовах воєнного стану: проблеми та шляхи їх вирішення

Ю. В. Циганюк, М. С. Гончаров — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано проблеми дотримання гарантій адвокатської діяльності в Україні в умовах воєнного стану та запропоновано шляхи вирішення таких проблем.

Автори зазначають, що запровадження воєнного стану в Україні з 24 лютого 2022 року суттєво внесло зміни у адвокатську діяльність. Органи адвокатського самоврядування вчиняли чимало дій для допомоги як адвокатам, так і органам державної влади у боротьбі з російською агресією, а також чимало адвокатів надавали різну допомогу, яка була викликана обставинами війни. Однак систематичний аналіз звітів органів адвокатського самоврядування (за 2021-2023 роки) засвідчив підвищення рівня порушень прав адвокатів, окремі з яких стали новими – такими, що викликані наданням правової допомоги в умовах воєнного стану.

Це такі як вручення повісток адвокатам прямо під час проведення слідчих дій або судових засідань, з метою усунути незручного для слідства, занадто активного адвоката, ототожнення адвоката з його клієнтом (особливо у кримінальних провадженнях, які пов’язані із збройною агресією) засобами масової інформації або у соціальних мережах тощо, скарги про притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності неприбуття чи припинення участі адвоката в судових засіданнях або неявку адвоката до інших органів, у яких він бере участь задля надання правової допомоги, якщо це зумовлено наслідками війни, неможливість адвоката надати правничу допомогу під час комендантської години у зв’язку із відсутністю спеціального дозволу на пересування за цих умов.

У висновках авторами розроблені рекомендації щодо проведення окремих заходів з метою посилення гарантій адвокатської діяльності які є як організаційними, так і правоосвітніми. Автори зазначають про необхідність отримання адвокатами дозволів для пересування під час комендантської години у зв’язку з необхідністю забезпечення права клієнта на вільний вибір захисника своїх прав, необхідно проводити спільні зустрічі органів адвокатського самоврядування із представниками органів досудового розслідування, прокуратури, територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також проводити комплекс правоосвітніх заходів. Також у висновках запропоновані зміни до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Правові та організаційні аспекти функціонування Вищої ради правосуддя: проблеми та шляхи реформування

Р. А. Чайка — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено аналізу правового статусу та організаційних засад функціонування Вищої ради правосуддя (ВРП), ключового органу суддівського врядування, а також виявленню актуальних проблем і визначенню шляхів її реформування. Метою дослідження є визначення ролі ВРП у системі суддівського врядування, аналіз правових та організаційних засад її діяльності, оцінка проблем функціонування та вироблення пропозицій щодо реформування органу. Для досягнення мети використано загальнонаукові та спеціальні методи, зокрема системно-структурний та порівняльно-правовий аналіз.

У статті здійснено комплексний аналіз конституційно-правового статусу Вищої ради правосуддя (ВРП) як незалежного колегіального органу суддівського врядування, визначено її організаційну структуру, механізми формування складу та обсяг повноважень. Досліджено кадрові та дисциплінарні процедури, що перебувають у компетенції ВРП, а також оцінено чинники, які впливають на ефективність її функціонування, зокрема прозорість процедур та доброчесність членів органу. Особливу увагу приділено проблемам діяльності ВРП в умовах воєнного стану, зокрема, наслідкам відсутності кворуму, що унеможливлює своєчасне ухвалення кадрових рішень. Досліджено історичні аспекти становлення ВРП, її трансформацію від Вищої ради юстиції, а також основні напрями реформування у контексті судової реформи 2016 року.

Проаналізовано відповідність діяльності ВРП міжнародним стандартам суддівської незалежності, зокрема рекомендаціям Ради Європи. Визначено ключові виклики, пов’язані із забезпеченням незалежності суддів, ефективністю дисциплінарних процедур, організаційною спроможністю ВРП, а також труднощами, спричиненими повномасштабним військовим вторгненням. Окреслено можливі шляхи вдосконалення діяльності ВРП, включаючи реформування механізмів формування її складу, підвищення ефективності антикорупційних заходів, забезпечення прозорості ухвалення рішень та впровадження цифрових технологій для гарантування безперервності функціонування органу в кризових умовах.

Деонтологічні кодекси спеціальних служб Америки та України: співставний аналіз

В. Ю. Артемов, О. В. Калінін — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

В статті співставлено деонтологічні кодекси спецслужб України та США, СБУ та ФБР відповідно. Визначено, що принципами професійної етики та доброчесності військовослужбовців СБУ є низка важливих складових, зокрема: верховенство права та законності; патріотизм; доброчесність та порядність; незалежність та позапартійність; політичний нейтралітет; професіоналізм; персональна відповідальність тощо. В «Кодексі етичної поведінки співробітників ФБР» визначено підхід, який спирається на сім позицій: суворе дотримання правил етичної поведінки; сувору необхідність оберігання від будь яких неправомірних посягань громадян США; зрозумілість, послідовність та ясність в роботі ФБР; врахування усіх негативних наслідків в роботі американської спецслужби, а відтак формування всебічної довіри до неї.

Зазначається, що класичною юридичною наукою вироблено підходи щодо додержання морально-етичних норм і правил в діяльності правоохоронних структур і спецслужб. Саме тому проблема належної поведінки співробітників силових структур, моральні принципи та етичні засади їхньої діяльності повинні бути відображена в деонтологічних стандартах і кодексах.

Відзначено, що співробітники американської спецслужби повинні неухильно дотримуватися вимог Кодексу етичної поведінки співробітників ФБР, їхнім щоденним завданням є оберігання громадян та мешканців США. Вони повинні ясно враховувати наслідки свої роботи, враховувати всі можливі ризики і небезпеки. Безумовно важливим елементом їхньої роботи є довіра з боку громадянського суспільства Америки. Кодекс спонукає діяти виключно виходячи із професійної етики, дотримуватися законів своєї держави, розмежовувати кордони між думками та фактами, не викривляючи останні, а також неухильно зберігати таємницю щодо джерела інформації.

Пропонується, з огляду на досвід американської спецслужби, у якій запроваджено не лише загальний деонтологічний стандарт для всіх співробітників, але й запроваджено низку кодексів для різних підрозділів та напрямів діяльності ФБР, українським спецслужбам поширити подібну практику та розробити документи, які регулюють етичну поведінку співробітників за всіма функціональними підрозділами СБУ.

Типологія та функціонування урядів у сучасних демократичних державах

В. В. Гецко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний аналіз процесів формування урядів у демократичних країнах із парламентською та змішаною формами правління. Досліджено особливості партійного характеру формування урядів, який є переважаючим у сучасних демократичних системах. Виявлено, що безпартійні уряди створюються лише в трьох випадках: у демократичних президентських системах, у демократичних парламентських і змішаних системах з особливою метою або на обмежений термін, а також у недемократичних режимах. Проаналізовано основні типи урядів – однопартійні уряди більшості, уряди меншості та коаліційні уряди більшості – з погляду їхньої стабільності та ефективності функціонування.

Значну увагу в статті приділено аналізу причин формування урядів меншості, які відіграють важливу роль у парламентських демократіях, особливо в країнах Європейського континенту. Виявлено, що такі уряди можуть виникати як результат бажання парламенту уникнути політичної кризи, внаслідок особливостей політичної культури, через фрагментованість або поляризацію партійної системи, а також як наслідок специфічної політичної кризи. Детально розглянуто особливості коаліційних урядів, які, попри поширену думку про їхню нестабільність, можуть функціонувати досить ефективно, особливо якщо формуються з ідеологічно близьких партій.

У статті також досліджено чинники, що впливають на стабільність різних типів урядів, зокрема характер партійної системи, особливості політичної культури, економічна ситуація, інституційні механізми, а також здатність політичних лідерів до компромісів. Особливу увагу приділено проблемам формування ефективних урядів у нових демократичних державах, зокрема посткомуністичних, де процес ускладнюється відсутністю тривалих демократичних традицій та досвіду міжпартійної співпраці. Обґрунтовано, що подолання цих труднощів вимагає не лише інституційних реформ, але й зміни політичної культури та розвитку навичок компромісу і співпраці серед політичних лідерів. Зроблено висновок про необхідність пошуку оптимальних моделей формування урядів, які б забезпечували політичну стабільність та ефективність державного управління в конкретних політичних умовах.

Роль судової економічної експертизи фінансово-господарської діяльності підприємств у забезпеченні економічної безпеки

І. В. Губанова — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

Судова економічна експертиза є важливим інструментом у протидії фінансовим злочинам, що загрожують економічній безпеці держави. У статті розглядається її значення для виявлення порушень у фінансово-господарській діяльності підприємств, аналізуються основні методи дослідження та їхня ефективність у розслідуванні економічних правопорушень.

Розглянуто основні методи дослідження, зокрема статистичний аналіз економічних правопорушень, економічне моделювання, бухгалтерську експертизу та порівняльний аналіз національних і міжнародних експертних практик. Зазначено, що ефективне проведення судової економічної експертизи забезпечує якісний доказовий матеріал для правоохоронних органів та сприяє обґрунтованому прийняттю судових рішень. Досліджено практичні аспекти застосування експертизи в процесі розслідування економічних злочинів, визначено її роль у попередженні правопорушень та посиленні фінансового контролю.

Оцінено вплив експертних висновків на прийняття управлінських рішень у сфері фінансової політики та економічної безпеки. Описано процес організації та призначення судової економічної експертизи фінансово-господарської діяльності підприємств, починаючи від збору даних і закінчуючи формуванням експертного висновку, який є важливим доказом у судових справах.

Зроблено висновок, що судова економічна експертиза є невід’ємною складовою механізму забезпечення економічної безпеки держави. Її ефективне застосування сприяє мінімізації ризиків фінансових правопорушень, підвищенню відповідальності суб’єктів господарювання, покращенню фінансового контролю та забезпеченню стабільного економічного розвитку країни. Подальший розвиток експертних методик, удосконалення законодавчої бази, а також інтеграція сучасних технологій сприятимуть посиленню ролі судової економічної експертизи у протидії економічній злочинності та захисті національних економічних інтересів. Зроблено висновок про необхідність інтеграції експертизи у фінансовий моніторинг та превентивний контроль для запобігання економічним злочинам.

Митна доктрина як стратегічний орієнтир розвитку митної системи України в умовах глобалізації

І. В. Дейнеко — пн, 28 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне дослідження митної доктрини як стратегічного орієнтира розвитку митної системи України в умовах глобальної трансформації світової економіки. Особлива увага приділяється теоретико-методологічному обґрунтуванню співвідношення митної доктрини з суміжними категоріями - митною політикою, митною парадигмою та митною безпекою. Автором визначено, що митна доктрина є фундаментальною теоретико-концептуальною системою поглядів, принципів і базових положень, яка формує стратегічне бачення розвитку митної справи та займає стратегічний рівень у системі митного регулювання. На основі аналізу наукових джерел встановлено, що митна доктрина та митна політика є спорідненими, але не тотожними поняттями з чіткою ієрархією та різними функціональними ролями: якщо доктрина визначає «що треба робити і чому», то політика вказує «як саме це робити».

Досліджено історичну еволюцію митних відносин в Україні та виявлено тенденцію до трансформації підходів держави від імперативності до надання більшої диспозитивності учасникам митних правовідносин. Обґрунтовано необхідність зміни митної парадигми України від контрольно-фіскальної до сервісно-безпекової моделі, що відповідає євроінтеграційним прагненням держави та викликам глобалізації. Проаналізовано взаємозв’язок між митною доктриною та митною безпекою, визначено, що митна безпека є одним із ключових цільових станів, досягнення якого забезпечує митна доктрина, та водночас практичним критерієм ефективності її реалізації.

У статті доведено, що в умовах активізації євроінтеграційних процесів успішність інтеграції України до європейського митного простору напряму залежить від ефективності адаптації українського митного законодавства до митного права ЄС, що має ґрунтуватися на положеннях сучасної митної доктрини. Автор обґрунтовує важливість пошуку балансу між стабільністю концептуальних засад митної доктрини та гнучкістю, необхідною для адаптації до нових економічних реалій та технологічних інновацій, що є запорукою ефективного розвитку митної системи України в глобалізованому світі.

Право на реабілітацію осіб з інвалідністю: теоретико-правовий аналіз

Ю. В. Костюк — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

Стаття проводить теоретико-правовий аналіз реалізації права на реабілітацію як особливого права осіб з інвалідністю. Розглядається актуальність теми у контексті збільшення кількості осіб з інвалідністю в Україні та необхідністю застосування найкращих сучасних практик реабілітації. Автор визначає поняття реабілітації та досліджує важливість цього процесу для осіб з інвалідністю. У статті аналізуються права осіб з інвалідністю на реабілітацію у законодавстві України. Особлива увага приділяється аналізу окремих статей Законів України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я» та «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні». Визначено основні аспекти, які регулюють право на реабілітацію, такі як участь у визначенні мети та завдань реабілітації, право на гідне та гуманне ставлення фахівців, право на конфіденційність інформації, а також право на відмову від реабілітаційних заходів. Доводиться, що законодавство України забезпечує комплексний підхід до реабілітації, спрямований на відновлення та підтримку фізичного, психічного та соціального благополуччя осіб з інвалідністю. Проте виявлено, що деякі нормативні положення мають декларативний характер і не містять чітких механізмів для їх реалізації, що веде до проблем у забезпеченні прав та потреб цієї категорії громадян.

Висвітлюються найбільш значущі аспекти, які важливі для забезпечення ефективної реабілітації осіб з інвалідністю в Україні. Пропонує глибокий теоретичний та правовий аналіз питання права на реабілітацію для осіб з інвалідністю в Україні, розкриваючи ключові аспекти законодавства.

Зроблено висновок, що право на реабілітацію в Україні є фундаментальним та невід’ємним для забезпечення гідного життя осіб з інвалідністю. Законодавча база країни визначає основні принципи та підходи до реабілітації, проте потребує подальшого розвитку та адаптації до поточних потреб і викликів, які виникають перед суспільством. Необхідність удосконалення законодавства, розробка ефективних механізмів впровадження реабілітаційних заходів, а також забезпечення всебічної підтримки та доступу до реабілітаційних послуг є ключовими для вирішення існуючих проблем у цій сфері.

У висновках наголошено, на необхідності подальшого вдосконалення законодавчої бази та розробки конкретних механізмів для ефективної реалізації права на реабілітацію. Також вказано на важливість розширення індивідуальних реабілітаційних планів, підвищення доступності реабілітаційних послуг, залучення громадськості та осіб з інвалідністю до процесу планування та оцінки реабілітаційних програм, створення безбар’єрного середовища та розробка системи моніторингу ефективності реабілітаційних заходів.

Концептуальні засади захисту прав людини при здійсненні досудового розслідування в умовах екстраординарних правових режимів

Я. В. Ступник — вт, 29 кві 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються теоретичні та практичні аспекти забезпечення прав і свобод людини під час досудового розслідування в умовах правового режиму воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена безпрецедентними викликами, які постали перед правоохоронною та судовою системами України після повномасштабного вторгнення російської федерації у 2022 році. В умовах активних бойових дій, часткової окупації територій та функціонування державних інституцій в особливому режимі, проблематика забезпечення балансу між ефективністю кримінального переслідування та дотриманням основоположних прав і свобод набуває особливої гостроти.

У роботі проаналізовано нормативно-правові акти, що регулюють кримінальний процес в особливий період, виявлено основні проблеми та прогалини законодавства. Особливу увагу приділено змінам до КПК України, зокрема впровадженню ст. 615, яка істотно розширює повноваження прокурора в умовах воєнного стану. Розглянуто конкретні механізми обмеження прав громадян під час воєнного стану, зокрема права на свободу та особисту недоторканність, права на недоторканність житла, права на таємницю кореспонденції та права на захист. Досліджено міжнародний досвід забезпечення балансу між національною безпекою та правами людини в умовах збройних конфліктів, проаналізовано відповідність національного законодавства стандартам, визначеним у міжнародних документах.

Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі проблематики забезпечення прав і свобод людини під час досудового розслідування в умовах воєнного стану з урахуванням новітньої судової практики Верховного Суду. Запропоновано авторську класифікацію правових норм, що врегульовують особливості досудового розслідування в умовах воєнного стану, як за предметом регулювання, так і за критерієм гіпотези правової норми. Сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення механізмів судового контролю та прокурорського нагляду за дотриманням прав і свобод під час досудового розслідування в особливих умовах.