Права військовополонених: міжнародні стандарти та українські реалії під час війни росії проти України у XXI столітті

Анотація

У статті проаналізовано комплексну архітектуру правового статусу та режиму захисту військовополонених у контексті сучасної російсько-української війни, що розглядається як виклик глобальній системі міжнародного гуманітарного права (МГП). Досліджено генезис гуманітарних стандартів, закладених Женевськими конвенціями 1949 року. Особливу увагу приділено доктринальному тлумаченню Статті 13 Третьої Женевської конвенції, де гуманне поводження інтерпретується не лише як відсутність насилля, а й як активний обов’язок держави запобігати «незаконній бездіяльності» та захищати полонених від «публічної цікавості» у цифровому просторі.

Зазначено,  що  статус  комбатанта  та  презумпція  права  на  статус  військовополоненого є фундаментальними процесуальними гарантіями, які мають діяти автоматично з моменту потрапляння особи під владу супротивника. Описано механізм «імунітету комбатанта», який звільняє військовослужбовця від відповідальності за законну участь у воєнних діях, та наголошує на непорушності захисних прав особи навіть у разі підозри у вчиненні нею воєнних злочинів.

Констатовано, що в умовах сучасної агресії відбувається небезпечна деградація інституту військового полону, який державою-агресором свідомо перетворюється з превентивного інструменту на засіб терору, політичного шантажу та психологічного тиску. Відмова росії у наданні доступу міжнародним спостерігачам до місць інтернування кваліфікується як створення «зон правового вакууму», де життя людини опиняється поза межами дії конвенційних гарантій. Підкреслено відданість України міжнародним стандартам, що виражається у створенні прозорої інституційної бази для утримання полонених супротивника та забезпеченні їхніх базових прав.

Зроблено висновок, що гуманне поводження з військовополоненими еволюціонувало у правовий імператив, порушення якого має тягнути за собою невідворотну міжнародну кримінальну відповідальність. Доведено, що головним викликом сучасності є не дефіцит нормативного регулювання, а відсутність ефективних операційних механізмів примусу агресора до виконання гуманітарних зобов’язань.