Презумпція наявності трудових правовідносин: концептуальні маркери

Анотація

Сучасні трансформації у сфері праці, включаючи поширення нових моделей зайнятості, актуалізують доктринальне осмислення інституту правових презумпцій у трудовому праві. Ці презумпції, що інтегровані в галузеву систему, не лише артикулюють глибинну сутність правового регулювання, але й детермінують його спрямованість на захист основоположних соціальних інтересів. Відтак, у статті авторка здійснила аналіз концептуальних маркерів, які формують основу таких правових презумпцій, з акцентом на необхідності їх гнучкого застосування.

У дослідженні авторка виявляє критичну невідповідність між прогресивними міжнародними підходами, що допускають встановлення презумпції трудових відносин за наявності однієї чи кількох характерних ознак, та певними національними законодавчими ініціативами. Остання тенденція, яка пропонує обтяжливі вимоги щодо кумулятивної присутності значної кількості формальних критеріїв, розглядається як потенційно деструктивна.

Ключовим висновком авторки є аргументація того, що надмірний формалізм у верифікації трудових відносин, особливо в контексті нетипової зайнятості, несе в собі значні ризики спотворення самої сутності правової презумпції. Такий підхід перетворює її з дієвого інструменту захисту прав працівників на штучний бар’єр, який лише ускладнює доведення фактичних трудових зв’язків, що може призвести до системної ерозії соціальних гарантій для значної кількості працюючих осіб, залишаючи їх без належного соціального захисту, включаючи право на відпочинок, безпечні умови праці, соціальне страхування та захист від необґрунтованого звільнення. Крім того, подібна правотворча стратегія порушує баланс інтересів між суб’єктами трудових правовідносин, надаючи перевагу роботодавцям і, заохочуючи кваліфікацію, по суті, трудових відносин як цивільно-правових з метою уникнення зобов’язань. Це, у свою чергу, підриває фундаментальні засади доктрини трудового права, яка історично формувалася як відповідь на соціальні дисбаланси, та ігнорує нагальну потребу в адаптації національного законодавства до сучасних викликів, пов’язаних із глобальними тенденціями розвитку світу праці. Відтак, авторка дійшла висновку, що забезпечення релевантності та справедливості правового регулювання у цій сфері є імперативом для побудови стабільного та соціально орієнтованого суспільства.