Процесуальні гарантії допиту неповнолітніх у кримінальних провадженнях: сучасний стан та виклики воєнного стану

Анотація

У статті проаналізовано процесуальний порядок допиту неповнолітніх в Україні як спеціальну систему гарантій захисту прав дитини під час кримінального провадження. Розглядаються ключові нормативні засади, включаючи ст. 226 КПК України в редакції Закону № 1256-IX, імплементацію міжнародних стандартів (Конвенція ООН про права дитини, Ланцаротська конвенція) та особливості застосування в умовах воєнного стану. Особлива увага приділена методиці «зелена кімната», обов’язковому відеофіксуванню, ролі психолога, обмеженням тривалості допиту та тактичним прийомам, спрямованим на мінімізацію психологічної травматизації.

У тексті досліджено специфіку допиту малолітніх і неповнолітніх свідків, потерпілих та підозрюваних, у тому числі дітей-переселенців, дітей – близьких родичів підозрюваних та тих, хто пережив бойові дії. Проаналізовано збереження спеціальних гарантій навіть за спрощених процедур воєнного часу, а також методичні рекомендації щодо створення дружнього до дитини середовища та дистанційного спілкування.

Разом із тим, застосування таких дитиноцентричних стандартів у воєнних умовах стикається з низкою практичних викликів, що впливають на якість та ефективність процесу. Використання спеціальних підходів має подвійний ефект: з одного боку, воно суттєво знижує ризик вторинної віктимізації та підвищує достовірність показань; з іншого – виявляє проблеми нерівномірного технічного забезпечення регіонів, недостатньої підготовки слідчих з дитячої психології, а також обмежень, зумовлених бойовими діями чи окупацією.

Основна проблема полягає у фрагментарності впровадження «зелених кімнат», відсутності єдиної національної мережі та недостатній адаптації процедур до масового травматичного досвіду дітей під час війни. Це створює ризики порушення прав дитини та визнання доказів недопустимими. У статті наголошується на необхідності комплексного підходу до вдосконалення ювенальної юстиції: розширення мережі спеціалізованих приміщень, обов’язкове навчання слідчих і прокурорів, розробка єдиних протоколів оцінки емоційного стану дитини перед допитом та посилення координації з психологами й ювенальною поліцією. Стаття підкреслює амбівалентність сучасного стану – наявність прогресивного законодавства та одночасне існування суттєвих практичних бар’єрів, які потребують негайного усунення для повної реалізації принципу найкращого забезпечення інтересів дитини.