Універсальність і контекстуальність принципу забезпечення найкращих інтересів дитини в практиці Європейського суду з прав людини

Анотація

У статті проведено комплексний науково-правовий аналіз принципу забезпечення найкращих інтересів дитини крізь призму практики Європейського суду з прав людини. Встановлено, що актуальність дослідження зумовлена зростанням ролі цього принципу в умовах сучасних соціальних викликів, зокрема збройного конфлікту, а також недостатнім рівнем його системного осмислення у вітчизняній доктрині. Авторами статті враховано понятійно-категоріальний апарат, зокрема розмежовано права і свободи дитини, а також розкрито правову природу та зміст принципу найкращих інтересів дитини як фундаментального методологічного орієнтира у сфері захисту прав дитини.

На основі аналізу положень Конвенції ООН про права дитини обґрунтовано універсальний характер цього принципу як наскрізного стандарту, що поширюється на різні сфери правового регулювання та категорії правовідносин за участі дитини. Особливу увагу приділено практиці ЄСПЛ, зокрема аналізу справ «М. та М. проти Хорватії», «Q. і R. проти Словенії», «N.TS. та інші проти Грузії», у яких принцип найкращих інтересів дитини застосовується в контексті статей 3, 6 та 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Доведено, що підхід ЄСПЛ поєднує універсальність цього принципу як загальнообов’язкового стандарту з його контекстуальністю, що виявляється у необхідності індивідуалізованої оцінки конкретних обставин справи, врахування віку, зрілості та позиції дитини, а також характеру сімейних зв’язків і потенційних ризиків. Зроблено висновок, що саме взаємодія універсального та контекстуального вимірів визначає специфіку тлумачення і застосування принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у практиці ЄСПЛ. У той же час, одержані результати дослідження дозволяють стверджувати, що принцип забезпечення найкращих інтересів дитини у підході Європейського суду з прав людини не зводиться до формального критерію, а виконує функцію матеріального та процесуального стандарту, який визначає межі дискреції національних органів влади й судів.