Реституція як форма відновлення справедливості в умовах перехідного правосуддя: філософсько-правовий вимір

Анотація

У статті досліджено реституцію як форму відновлення справедливості в умовах перехідного правосуддя у філософсько-правовому вимірі. Акцентовано увагу на тому, що перехідне правосуддя формується в ситуації кардинального розриву між нормативно декларованим правопорядком і реальною практикою масових порушень людських прав, унаслідок чого право втрачає свою звичну стабільність і набуває рефлексивного характеру. У цьому контексті реституція розглядається не як універсальний чи безумовно ефективний механізм відновлення справедливості, а як проблематизований інструмент правового «виправлення минулого».

Обґрунтовано, що класичне розуміння реституції як повернення до стану, що існував до порушення, є обмеженим у ситуації масових і системних порушень людських прав, значна частина яких має незворотний характер. Показано, що за таких умов реституція може набувати рис нормативної фікції, якщо її абсолютизувати та відривати від інших складових перехідного правосуддя. Проаналізовано критичні філософсько-правові підходи, відповідно до яких реституція здатна створювати ілюзію відновлення справедливості та підміняти моральну відповідальність держави формально-правовими жестами.

Водночас доведено, що усвідомлення принципової неможливості повної реституції не заперечує її значущості, а, навпаки, розкриває її нормативний і символічний потенціал. Реституція обґрунтовується як форма правового визнання завданої несправедливості, спрямована на фіксацію меж допустимого для публічної влади та відновлення довіри до правопорядку. Визначено, що у філософсько-правовому вимірі реституція постає як простір напруження між можливим і неможливим, між нормативною вимогою справедливості та обмеженістю права у подоланні наслідків радикального зла.

Зроблено висновок, що в умовах перехідного правосуддя в Україні реституція має розглядатися як принципово обмежений, але нормативно необхідний елемент багатовимірної архітектури відновлення справедливості, який реалізується у взаємозв’язку з іншими правовими та позаправовими засобами, спрямованими на визнання відповідальності, збереження публічної пам’яті та формування інституційних гарантій неповторення масових порушень людських прав.