Конституційно-правові проблеми розмежування повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері земельних відносин

Анотація

У статті здійснено комплексний конституційно-правовий аналіз проблем розмежування повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин в умовах трансформації системи публічної влади, децентралізації та оновлення земельного законодавства. Обґрунтовано, що земля як об’єкт права власності Українського народу має особливу публічно-правову природу, що зумовлює багаторівневий характер управління та потребує чіткої компетенційної визначеності між різними суб’єктами владних повноважень.

Проаналізовано стан наукового опрацювання проблематики, зокрема доктринальні підходи до обґрунтування необхідності чіткої нормативної конкретизації повноважень органів публічної влади як інструменту запобігання компетенційним конфліктам і дублюванню управлінських функцій. Встановлено, що ефективність управління земельними ресурсами безпосередньо зумовлена рівнем узгодженості конституційних принципів децентралізації, субсидіарності та правової визначеності з положеннями галузевого законодавства. Наголошено, що нормативну основу розмежування повноважень формують Конституція України, Земельний кодекс України, закони України «Про землеустрій», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», а також інші нормативно-правові акти, які у сукупності визначають інституційні та процедурні засади здійснення земельної компетенції.

Окрему увагу приділено аналізу судової практики Верховного Суду щодо визначення меж компетенції органів публічної влади та розмежування компетенційних і неконпетенційних спорів. Виявлено, що сучасна правозастосовна практика формує вузьке розуміння компетенційного спору, що не завжди забезпечує ефективний механізм вирішення міжінституційних конфліктів. Доведено, що проблеми розмежування виникають як між органами державної влади та місцевого самоврядування, так і між радами різних рівнів, що свідчить про наявність внутрішньої інституційної неузгодженості. Відмічено необхідність доктринального переосмислення логіки компетенційного розподілу та нормативного уточнення критеріїв визначення належного суб’єкта владних повноважень у сфері використання природних ресурсів. Зроблено висновок про потребу системного вдосконалення конституційно-правового механізму розподілу повноважень з метою забезпечення балансу публічних і локальних інтересів та підвищення ефективності публічного управління.