Комунікація поліції та інститутів громадянського суспільства

Анотація

У статті розглянуто особливості комунікації поліції та інститутів громадянського суспільства. Актуальність теми зумовлена необхідністю підвищення ефективності розв’язання покладених на поліцію завдань забезпечення публічної безпеки та правопорядку в умовах правового режиму воєнного стану, потребою у нових доктринальних підходах, що відображають сучасний рівень знань про громадянське суспільство, його взаємодію з державою. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, зумовлені комунікацією між поліцією та інститутами громадянського суспільства у зв’язку з організацією та здійсненням взаємодії. Предметом виступають правові засади та організація комунікації поліції з інститутами громадянського суспільства. Методологічну основу дослідження складають формально-юридичні, структурно-функціональні, історико-правові, порівняльно-правові методи наукового пізнання соціально-правових явищ. Для комунікації поліції з інститутами громадянського суспільства є об’єктивні підстави – це взаємний інтерес у забезпеченні законності та правопорядку. Комунікація поліції з інститутами громадянського суспільства – це особлива правова форма здійснення встановлених законом повноважень поліції щодо досягнення спільної з громадянським суспільством мети, а також особливий метод правозастосовної діяльності поліції. Визначено організаційно-структурні аспекти комунікації поліції та інститутів громадянського суспільства, зокрема: мотиваційно-цільовий, спрямований на забезпечення публічної безпеки; морально-психологічний, що реалізується у вигляді активності, цілеспрямованості спільних дій у протидії злочинності; соціально-орієнтований, який полягає у бажанні домагатися цілей щодо забезпечення рівня і якості життя; предметно-діяльний, пов’язаний з набуттям знань, досвіду, методів професійної та суспільної протидії злочинній діяльності; духовно-моральний, пов’язаний з вихованням моральної подоби людини, почуттям відповідальності перед суспільством, активної громадянської позиції; формування єдиного соціокультурного простору, в якому різноманітні професійні та суспільні практики є відкритими та доступними.