Інструменти моніторингу та оцінки виконання Україною вимог антикорупційної політики Європейського Союзу

Анотація

Стаття присвячена політико-правовому дослідженню еволюції, правової природи та практичного застосування інструментів моніторингу і оцінки, які застосовуються Європейським Союзом з метою верифікації виконання Україною антикорупційних зобов’язань у процесі європейської інтеграції. Актуальність дослідження зумовлена набуттям Україною статусу держави-кандидата у червні 2022 року, що мало наслідком перехід антикорупційних вимог з площини політичних рекомендацій до категорії обов’язкових критеріїв членства в Європейському Союзі. Метою статті є аналіз європейського оцінювального інструментарію для виявлення закономірностей його трансформації та визначення його впливу на розбудову національної антикорупційної інфраструктури. Методологічну основу становить система загальнонаукових та спеціально-юридичних методів пізнання, зокрема: формально-логічний, формально-юридичний, порівняльно-правовий та комплексний підходи. Емпіричне підґрунтя сформували первинні джерела права Європейського Союзу, нормативно-правові акти України, офіційні звіти Європейської комісії, спеціальні звіти Європейського суду аудиторів, а також матеріали програм міжнародної технічної допомоги. За результатами аналізу доведено, що інструментарій моніторингу Європейського Союзу еволюціонував від механізмів політичного заохочення до системи фінансової та інституційної умовності. Встановлено, що протягом 2014-2022 років ключовими важелями впливу виступали програми макрофінансової допомоги, вимоги Плану дій щодо візової лібералізації, імплементація методології «орієнтованого на результати моніторингу» та експертна підтримка в межах Антикорупційної ініціативи Європейського Союзу в Україні. Вказані механізми закріпили принцип інституційної взаємодії «виконання – перевірка – заохочення або санкція». Обґрунтовано, що у кандидатський період парадигма моніторингу трансформувалася в багаторівневу архітектуру контролю. Її основу наразі становлять переговорні кластери, процедура двостороннього скринінгу національного законодавства, щорічні звіти Єврокомісії та програма «Ukraine Facility». Зроблено висновок, що подальша антикорупційна стратегія України потребує переорієнтації з нормотворчої діяльності на забезпечення практичної результативності спеціалізованих органів кримінальної юстиції та судочинства (НАБУ, САП, ВАКС). Гарантування їхньої інституційної та операційної незалежності виступає не лише обов’язковою умовою отримання європейського фінансування, а й визначальним критерієм незворотності демократичних трансформацій для набуття повноправного членства в Європейському Союзі.