Аналітично-порівняльне правознавство

Особливості доктрини трудового права та її вплив на механізм правового регулювання суспільних відносин у сфері найманої праці

2026-02-22T18:46:00+02:00

Не дивлячись на те, що доктрина трудового права тісно пов’язана з правовою доктриною та іншими галузевими доктринами, доктрина трудового права має ряд особливостей, що дозволяють відмежувати її в системі правової доктрини з поміж інших галузевих юридичних доктрин. Серед таких особливостей виділяються наступні: необхідність осмислення співвідношення приватноправових та публічно-правових засад галузі трудового права; осмислення питань матеріально-правового та процедурно-процесуального характеру; врахування науковцями соціального призначення трудового права як самостійної галузі права; необхідність відстоювання самостійності галузі трудового права та самодостатності її механізмів для регулювання правовідносин у сфері праці; необхідність осмислення прав та обов’язків суб’єктів правовідносин у сфері праці з урахуванням наявності особливих джерел трудового права.

Зауважується, що вплив правової доктрини на механізм правового регулювання здійснюється через: безпосереднє запозичення законодавцем ідей, існуючих у доктрині трудового права; систему науково-консультативних рад при нормотворчих органах та органах судової влади; систему юридичної освіти; систему державних грантів в рамках програм, наприклад, реформ, що стосуються публічних інвестицій та які передбачають вдосконалення нормативної бази, а також через гранти на створення різного роду бізнесу, що також спонукає до розробки підзаконних актів (наприклад, для підприємництва ветеранів війни).

Констатується, що доктрину трудового права потрібно модифікувати так, щоб предмет трудового права поширювався на будь-які відносини із застосуванням несамостійної праці, незалежно від форм її організації. На всіх працюючих повинні поширюватися норми таких інститутів трудового права, як охорона праці, соціальне страхування та по мірі можливості, соціальне партнерство. Залежність законодавця від доктрини трудового права сприятиме підвищенню якості нормативних правових актів, що регулюють трудові відносини, підвищенню ефективності соціальної політики, що проводиться в нашій країні, підвищенню ступеня її науковості та обґрунтованості, доцільності та послідовності.

Проблеми оплати праці з врахуванням гендерних аспектів в країнах ЄС

2026-02-22T18:55:26+02:00

В статті розглядаються особливості правової регламентації проблем оплати праці з врахуванням гендерних аспектів в країнах ЄС. Висловлена думка, що міжнародно-правові акти як універсального так і регіонального (європейського) рівня в сфері захисту прав працівників від дискримінації в заробітній платі, покладають на держави-члени обов’язок забезпечувати рівну оплату праці, усуваючи гендерну дискримінацію.

З’ясовано, що міжнародно-правову основу досліджуваної проблеми складають фундаментальні документи, зокрема Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенція МОП № 100 «Про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності» 1951 р., Європейська соціальна хартія (переглянута) 1996 р., Конвенція РЄ про захист прав людини та основних свобод 1951 р., Директива Європейського Парламенту та Ради 2006/54/ЄС від 5 липня 2006 року про реалізацію принципу рівних можливостей та рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях зайнятості та професії, Договір про функціонування Європейського Союзу 2007 р., Рекомендації Комісії 2014/124/ЄС від 7 березня 2014 року про зміцнення принципу рівної оплати праці чоловіків і жінок, Директива (ЄС) 2023/970 щодо посилення застосування принципу рівної оплати за рівну роботу або роботу рівної цінності між чоловіками та жінками через прозорість оплати праці та механізми забезпечення 2023 р.

Констатовано, що міжнародний досвід країн з високим рівнем гендерної рівності, таких як Німеччина, Франція, Іспанія, Ірландія, Нідерланди, демонструє важливість не лише законодавчого закріплення принципів недискримінації, але й створення дієвих інституційних механізмів їх реалізації. Зазначено, що Європейський Союз прагне розриву в оплаті праці жінок та чоловіків не більше 5%. Працівники, які постраждали від дискримінації в оплаті праці за ознакою статі мають право на повну компенсацію, враховуючи заборгованість із заробітної плати та додаткових, стимулюючих виплат.

На основі аналізу наукових точок зору та законодавства, автори приходять до висновку, що попри високий рівень нормативно-правового забезпечення рівності оплати праці в країнах Європейського Союзу, гендерний розрив в оплаті праці залишається соціально-економічною проблемою. Впровадження директив ЄС щодо прозорості оплати праці, гендерної рівності та недискримінації є важливим кроком у зменшенні нерівності, проте їх практична реалізація потребує посилення.

Правове регулювання працевлаштування осіб з інвалідністю в Україні

2026-02-22T19:09:10+02:00

У статті з’ясовано основні законодавчі новели у механізмі працевлаштування осіб з інвалідністю в України. Встановлено, що державний фонд соціального захисту осіб з інвалідністю є спеціальним фондом Державного бюджету України. Досліджено, що основним джерелом формування коштів державного фонду соціального захисту є внески роботодавців на підтримку працевлаштування осіб з інвалідністю. Аргументовано, що порядок використання коштів державного фонду повинен базуватися на принципі їхнього цільового використання. Наголошено на необхідності розроблення та затвердження Порядку використання коштів державного фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.

Досліджено досвід окремих країн у сфері працевлаштування осіб з інвалідністю та проаналізовано дві моделі державної політики у цій сфері: модель квот – нормативне закріплення певної кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю; модель антидискримінаційного підходу – введення до національного законодавства положень, що протидіють дискримінації на ринку праці із позитивним заохоченням роботодавців.

Акцентовано увагу, що працевлаштування осіб з інвалідністю тепер є обов’язком для роботодавців приватного та державного секторів економіки. Проаналізовано зміни, які відбулись у питанні нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема щодо встановлення нормативу у розмірі 2% від кількості працівників для закладів охорони здоров’я, реабілітаційних закладів та надавачів соціальних послуг; державних, комунальних та недержавних підприємств, установ, організацій, основним видом діяльності яких є реабілітація осіб з інвалідністю, навчання таких осіб або догляд за ними.

Проведено аналіз механізму здійснення заходів розумного пристосування робочих місця для осіб з інвалідністю та їхній вплив на зростання працевлаштування таких осіб. Критично проаналізовано положення Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження принципів, критеріїв та меж розумного пристосування та універсального дизайну» під кутом зору ефективного стимулювання роботодавця до працевлаштування осіб з інвалідністю. Досліджено законодавчі положення, які передбачають можливість створення підприємств трудової інтеграції осіб з інвалідністю та підприємств захищеного працевлаштування.

Конкурс як особлива форма оцінки професійних якостей наукових працівників

2026-02-22T19:16:20+02:00

У статті автором розглянуто основні аспекти конкурсу як особливої форми оцінки професійних якостей наукових працівників, виявлено проблемні питання та запропоновано шляхи вирішення. Зазначено, що особливістю трудоправового статусу наукових працівників, які відрізняють їх від інших категорій працівників, є необхідність проходження конкурсного відбору для зайняття посади. Автором наголошено, що закріплення на законодавчому рівні обов’язку проходження конкурсного відбору для зайняття посади наукового працівника є прогресивним кроком у частині забезпечення професійності, прозорості та запобігання корупції. Оскільки, по-перше, гарантує, що посаду обійматиме найбільш кваліфікований кандидат, а, по-друге, підвищує довіру до наукової сфери. Тобто такий механізм призначення на посаду дозволить працевлаштовувати осіб з високою кваліфікацією, глибокими професійними знаннями, творчим і науковим потенціалом, високими інтелектуальними здібностями та досягненнями у відповідній сфері. Зокрема, для керівника наукової установи він слугує гарантією призначення на посаду наукового працівника з найкращими діловими якостями, а для наукового працівника виступає гарантією дотримання рівності в реалізації ним права на працю, стимулює до професійного зростання та постійного вдосконалення своїх навичок. Автором конкурс у науковій сфері визначено як спеціальну форму відбору на вакантні посади наукових працівників, які за своїми якостями найкраще відповідають кваліфікаційним академічним і професійним вимогам стосовно відповідних посад у наукових установах, що покликано сприяти покращенню діяльності наукових установ, підвищенню їх конкурентоспроможності, раціональному використанню наукового потенціалу та професійному зростанню кадрів. Автором зауважено, що конкурсний відбір повинен бути запорукою відкритості, об’єктивності та якості, що дозволить підтримувати високі стандарти наукових досліджень, а також сприятиме залученню найкращих кадрів до науки. Виокремленні під час дослідження проблемні питання вимагають подальшого вдосконалення законодавчої бази та розробки більш чітких і прозорих механізмів конкурсного відбору, що сприятиме залученню висококваліфікованих фахівців у наукову сферу.

Напрями вдосконалення правового механізму виникнення трудових правовідносин з науково-педагогічними працівниками в Україні

2026-02-23T17:23:15+02:00

У статті проаналізовано сучасний стан правового регулювання праці науково-педагогічних працівників в Україні та визначено перспективні напрями його реформування. Розкрито специфіку правового статусу науково-педагогічних працівників як суб’єктів, що забезпечують виконання суспільно важливих завдань у сфері вищої освіти.

Досліджено особливості правового механізму регулювання трудових правовідносин із науково-педагогічними працівниками, проаналізовано норми чинного трудового й освітнього законодавства та виявлено основні проблеми їх застосування в умовах реформування системи вищої освіти та євроінтеграційних процесів.

Обґрунтовано напрями вдосконалення правового регулювання, зокрема щодо підвищення кваліфікації та спеціальної педагогічної підготовки науково-педагогічних працівників, оцінювання їхньої попередньої науково-педагогічної діяльності, укладення та строків дії трудового договору/ контракту, соціально-правових гарантій, а також заміщення посад науково-педагогічних працівників поза конкурсом.

У статті особливу увагу приділено співвідношенню норм трудового законодавства та спеціального освітнього законодавства у сфері регулювання праці науково-педагогічних працівників, а також проблемам правової визначеності їхнього трудового статусу. Наголошено на необхідності гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами у сфері академічної праці, забезпечення принципів академічної свободи, стабільності трудових відносин та належного рівня соціального захисту.

Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання праці науково-педагогічних працівників з урахуванням сучасних викликів розвитку вищої освіти, цифровізації освітнього процесу та підвищення вимог до якості науково-педагогічної діяльності.

Акцентовано увагу на необхідності запровадження чітких та прозорих критеріїв оцінювання результатів науково-педагогічної діяльності, що сприятиме підвищенню якості освітніх і наукових послуг.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання у правотворчій діяльності, правозастосовній практиці закладів вищої освіти, а також у подальших наукових дослідженнях проблем трудового права та освітнього законодавства.

Щодо законодавчого визначення отримувачів соціальних послуг

2026-02-23T17:27:06+02:00

У статті розглянуто деякі дискусійні питання законодавчого визначення отримувачів соціальних послуг. Відзначено, що сфера соціальних послуг як складова соціального захисту формується та функціонує навколо соціально-правоможних суб’єктів та орієнтується на задоволення їх потреб. Критично проаналізовано висновки та аргументи науковців, а також положення законодавства, де отримувачем соціальних послуг визначено соціальну групу/вразливу групу населення. Досліджено поняття «соціальна група». З’ясовано сутність «вразливості» як характеристики суб’єкта права на соціальні послуги. Звернено увагу, що Закон України «Про соціальні послуги» не закріплює переліку суб’єктів, які є у складі вразливої групи населення та можуть претендувати на отримання соціальних послуг. Акцентовано, що основну частину такої групи становлять сім’ї з дітьми в контексті виконання батьківських обов’язків та дотримання інтересів дитини. З’ясовуючи сутність поняття «складні життєві обставини», обґрунтовано, що наявність цих обставин у житті особи/ сім’ї сама по собі не підтверджує потребу в соціальних послугах. Така встановлюється під час процедури оцінювання як юридичний факт за результатом взаємодії соціального менеджера/ фахівця із соціальної роботи із особою/сім’єю. Фактично, законодавець визначив перелік обставин, настання яких може спричинити вразливість суб’єкта або потрапляння його у складні життєві обставини. Наявність однієї із таких обставин у житті особи/сім’ї є критерієм зачислення її (особи/сім’ї) до відповідної вразливої соціальної групи. Приналежність особи/сім’ї до однієї із соціальних груп не свідчить про надання усім членам такої групи однакових чи тотожних соціальних послуг. У кожному випадку надходження інформації про перебування особи/сім’ї у ситуації, яка може спричинити вразливість чи складну життєву обставину, соціальним менеджером громади проводиться виявлення та оцінювання випадку для визначення найбільш ефективного/потрібного реагування. У кожній індивідуальній ситуації оцінюється не лише сама обставина, а й інші умови проживання/перебування особи/сім’ї. Наводяться аргументи, що законодавчий поділ отримувачів соціальних послуг на вразливі групи населення та осіб/сімей, котрі перебувають у складних життєвих обставинах, є умовним та не має свого практичного застосування. Запропоновано передбачити єдиний перелік обставин, наявність яких визначає особу/сім’ю як суб’єкта потреби соціальних послуг.

Сучасний стан правового регулювання роботи понад установлену норму робочого часу

2026-02-23T17:33:38+02:00

У статті проаналізовано сучасний стан правового регулювання роботи понад установлену норму тривалості робочого часу. Оскільки сьогодні виникає особлива потреба в дослідженні питань щодо правового регулювання роботи понад установлену норму робочого часу, визначення шляхів удосконалення й оптимізації існуючого механізму правового регулювання даної сфери. Зазначено, що умови роботи понад установлену норму робочого часу врегламентовано на законодавчому рівні, завдяки чому нівелюється можливість роботодавця зловживати правом використання найманої праці, захищаючи таким чином права й інтереси найманих працівників. Загалом нормативно-правова система регулювання робочого часу в Україні базується на Конституції України (ст. 45), Кодексі законів про працю України (глава IV), міжнародно-правових актах у сфері регулювання робочого часу (МОП, РЄ), законах України, які регулюють інститут робочого часу («Про колективні договори та угоди», «Про відпустки», «Про оплату праці», «Про охорону праці», «Про особливості трудових відносин під час воєнного стану» та ін.), підзаконних нормативно-правових актах (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, накази, листи Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України), локальних нормативних актах (колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку). Підсумовано, що робота понад установлену норму тривалості робочого часу може проводитися лише з підстав, передбачених законодавством та оплачуватися в подвійному розмірі. Тобто такі роботи можна застосовувати як виняток, а не як загальне правило. При цьому за порушення умов залучення до таких робіт чи умов їх оплати зі сторони роботодавця передбачена відповідальність, що дозволяє працівникам звертатися до суду за захистом своїх прав у разі їх порушення. Зроблено висновок, що під час залучення до таких робіт повинен бути дотриманий баланс між роботою та відпочинком, що буде запорукою ефективної праці, гарантією того, що працівник не буде вимушений працювати надмірно, що може призвести до перевтоми, зниження працездатності та погіршення стану здоров’я.

Колективний договір як правове забезпечення у регулюванні трудових відносин на локальному рівні

2026-02-23T17:37:24+02:00

У даній статті досліджується питання значущості колективного договору у регулюванні трудових відносин в системі соціального діалогу. Зазначено, що ефективність колективного договору залежить від його здатності за рахунок свого змісту посилювати соціальний захист працівників, встановлювати справедливі умови праці та стимулювати її продуктивність. Вказано на проблеми колективно-договірного регулювання праці на локальному рівні (тобто на окремому підприємстві, установі, організації), які полягають, як правило, у формальному підході до визначення нормативних положень колдоговору, що тягне за собою виникнення конфлікту інтересів між працівниками та роботодавцями, відсутність ефективного механізму контролю за дотриманням прав працівників.

З оглядом на наукову думку правознавців охарактеризовано правову природу колективного договору як подвійну, тобто з одного боку як виду договору у трудовому праві, а з іншого – правового акту, який укладається в договірному порядку і є складовою системи джерел трудового права. Після аналізу норм чинного нині Закону України «Про колективні договори та угоди» та нового Закону України «Про колективні угоди та колективні договори», що набере чинність, як спливатиме шість місяців після скасування воєнного стану у державі, з урахуванням визначеного змісту та прописаного в новому Законі поняття колдоговору, було визначено його ключове значення, яке полягає у неформальному підході до регламентації трудових відносин на локальному рівні з метою поліпшення правового становища працівників у порівнянні з нормами чинного трудового законодавства та забезпеченні захисту їх трудових прав в умовах складних сучасних реалій. Зокрема, було акцентовано увагу на зростання ролі колдоговорів в умовах цифровізації суспільства та використання технологій штучного інтелекту. І у зв’язку з цим обґрунтовано необхідність передбачення у змісті колдоговорів жорсткого контролю щодо меж використання ШІ, щоб запобігти масштабному безробіттю та знеціненню людської праці.

Виділено, як окремий аспект у дослідженні значення колективного договору, його вплив на індивідуальні трудові відносини. Зроблено висновок про залежність умов трудового договору, який є регулятором трудових відносин між працівником та роботодавцем, від змісту колективного договору, адже неформальність його положень тягне за собою більш сприятливі умови індивідуально-договірних відносин. Такий підхід здатний посприяти заохочуванню працівників до більш результативної праці та позитивно впливатиме на економічні показники підприємства, установи, організації, забезпечуватиме їх прибутковість і конкурентоспроможність на ринку. Таким чином, колдоговір з неформальним змістом може позиціонуватися як вдосконалена локальна модель чинного трудового законодавства для окремого працівника як суб’єкта індивідуальних трудових відносин.

Деякі невідповідності проєкту Трудового кодексу 2026 року чинному законодавству про працю України

2026-02-23T17:44:51+02:00

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз проєкту кодифікованого акта у сфері трудового права України крізь призму конституційних засад незалежності та суверенітету держави, принципу верховенства права, а також усталеної національної й міжнародної правозастосовної практики. Обґрунтовано, що запропоновані проєктні підходи не забезпечують еволюційного розвитку чинного законодавства про працю, а натомість призводять до руйнування сформованої за десятиліття системи правових понять, інститутів і механізмів захисту прав працівників. Особливу увагу приділено аналізу відступу проєкту від концепції людиноцентризму трудового права, що виявляється у знеціненні ролі працівника як ключового суб’єкта трудових відносин та зміщенні акцентів у бік інтересів роботодавця.

Доведено, що виключення держави з числа повноцінних учасників правового регулювання відносин у сфері праці, зокрема у процесі колективно-договірного регулювання, суперечить Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України, міжнародним стандартам ООН і МОП, а також логіці демократичного розвитку правової держави. Проаналізовано проблеми дерегуляції трудових відносин, що виникають унаслідок обмеження ролі держави як гаранта балансу інтересів працівників, роботодавців і суспільства в цілому.

Окремий блок дослідження присвячено недолікам визначення правового статусу роботодавця, зокрема відсутності чітких ознак юридичної особи та фізичної особи-роботодавця, ігноруванню ролі фізичної особи-підприємця, що створює передумови для тіньового працевлаштування та втрат публічних фінансів. Критично оцінено новації щодо інституту відрядження, скасування контракту як особливої форми трудового договору, підміни публічного та громадського контролю внутрішнім «контролем» роботодавця, а також невідповідність положень проєкту Конвенції МОП №158. Проєктні норми щодо моніторингу робочої кореспонденції розглянуто у співвідношенні з чинним законодавством про електронний документообіг і діловодство.

Акцентовано на відсутності належного правового регулювання трудових відносин в умовах воєнного стану, зокрема щодо гарантій для осіб, звільнених із Збройних Сил України, а також на неврегульованості питань гуманітарного права у сфері праці. Зроблено висновок, що проєкт не є якісно новим нормативно-правовим актом, не усуває системні порушення прав працівників, а поглиблює законодавчу невизначеність і правову неточність, що становить загрозу демократичним засадам трудового права України та її євроінтеграційному курсу.

Презумпція наявності трудових правовідносин: концептуальні маркери

2026-02-23T17:48:45+02:00

Сучасні трансформації у сфері праці, включаючи поширення нових моделей зайнятості, актуалізують доктринальне осмислення інституту правових презумпцій у трудовому праві. Ці презумпції, що інтегровані в галузеву систему, не лише артикулюють глибинну сутність правового регулювання, але й детермінують його спрямованість на захист основоположних соціальних інтересів. Відтак, у статті авторка здійснила аналіз концептуальних маркерів, які формують основу таких правових презумпцій, з акцентом на необхідності їх гнучкого застосування.

У дослідженні авторка виявляє критичну невідповідність між прогресивними міжнародними підходами, що допускають встановлення презумпції трудових відносин за наявності однієї чи кількох характерних ознак, та певними національними законодавчими ініціативами. Остання тенденція, яка пропонує обтяжливі вимоги щодо кумулятивної присутності значної кількості формальних критеріїв, розглядається як потенційно деструктивна.

Ключовим висновком авторки є аргументація того, що надмірний формалізм у верифікації трудових відносин, особливо в контексті нетипової зайнятості, несе в собі значні ризики спотворення самої сутності правової презумпції. Такий підхід перетворює її з дієвого інструменту захисту прав працівників на штучний бар’єр, який лише ускладнює доведення фактичних трудових зв’язків, що може призвести до системної ерозії соціальних гарантій для значної кількості працюючих осіб, залишаючи їх без належного соціального захисту, включаючи право на відпочинок, безпечні умови праці, соціальне страхування та захист від необґрунтованого звільнення. Крім того, подібна правотворча стратегія порушує баланс інтересів між суб’єктами трудових правовідносин, надаючи перевагу роботодавцям і, заохочуючи кваліфікацію, по суті, трудових відносин як цивільно-правових з метою уникнення зобов’язань. Це, у свою чергу, підриває фундаментальні засади доктрини трудового права, яка історично формувалася як відповідь на соціальні дисбаланси, та ігнорує нагальну потребу в адаптації національного законодавства до сучасних викликів, пов’язаних із глобальними тенденціями розвитку світу праці. Відтак, авторка дійшла висновку, що забезпечення релевантності та справедливості правового регулювання у цій сфері є імперативом для побудови стабільного та соціально орієнтованого суспільства.

Правове регулювання дистанційної роботи в Україні: забезпечення паритету інтересів працівника та роботодавця

2026-02-23T18:32:09+02:00

У статті досліджено трансформацію ринку праці України під впливом глобальної цифровізації та соціально-економічних викликів. Акцентовано увагу на впровадженні дистанційної роботи як релевантної вимогам часу атипової форми зайнятості, що дозволяє адаптувати трудові відносини до умов пандемії та воєнного стану. Здійснено теоретичне розмежування понять «дистанційна робота», «надомна праця» та «фріланс». Доведено, що дистанційна та надомна робота є формами організації праці в межах трудового права, тоді як фріланс тяжіє до сфери самозайнятості. Висвітлено законодавчі новації, зокрема запровадження статей 60-1 та 60-2 КЗпП України, які закріпили автономію працівника у виборі робочого місця та розподілі робочого часу. Визначено ключові ідентифікатори дистанційної роботи: територіальну незалежність працівника, самостійне визначення ним робочого місця та розподіл робочого часу на власний розсуд при дотриманні встановлених норм тривалості праці, використання інформаційно-комунікаційних технологій. Проаналізовано процедурні аспекти: обов’язковість письмової форми договору (за винятком періодів загрози епідемій чи збройної агресії), специфіку інформування працівника про умови праці та можливість використання електронного документообігу (КЕП/УЕП). Окрему увагу приділено паритету інтересів: для роботодавця - це оптимізація витрат та залучення кваліфікованих фахівців без географічних обмежень; для працівників - економія часу на логістику та право на «відключення» для запобігання професійному вигоранню. Констатовано, що попри складнощі контролю та ризики технічних збоїв, дистанційна робота є стратегічно важливою моделлю організації праці, яка підвищує конкурентоспроможність організацій та забезпечує баланс між професійною діяльністю працівників та їхнім особистим життям. Обґрунтовано необхідність використання цифрових інструментів (КЕП, електронні табелі) для вдосконалення нормативно-правового поля та захисту інтересів сторін, а також необхідність подальшого вдосконалення механізмів цифрового обліку робочого часу та компенсації витрат працівника за використання власного обладнання.

До питання атестації бібліотекарів: правовий аспект та огляд судової практики

2026-02-23T18:32:21+02:00

Стаття присвячена аналізу проблемних правових питань атестації бібліотекарів. Звертається увага, що правове регулювання проведення атестації працівників регулюється Законом України «Про професійний розвиток працівників» від 12.02.2012 року № 4312-VІ. Підкреслюється, що працівники, які проходять атестацію, мають можливість не лише зарекомендувати себе як кваліфіковані, компетентні й ініціативні співробітники, але мають можливість забезпечити кар’єрний ріст. У свою чергу роботодавці мають можливість не лише сформувати кадровий резерв, але й підвищити ефективність та якість колективної праці.

Акцентується увага, що під час атестації особа вважається такою, що відповідає займаній посаді, поки інше не буде встановлено рішенням атестаційної комісії. Зазначається, що ніхто не може стверджувати й офіційно визначати особу такою, що не відповідає займаній посаді, поки щодо неї атестаційною комісією не буде винесено таке рішення. Звертається увага, що невідповідність кваліфікації займаній посаді – це оціночна категорія, яка залежить від конкретних обставин справи. Наголошується, що рішення атестаційної комісії про невідповідність працівника займаній посаді має бути обов’язково обґрунтованим. Сформульовано висновок, що атестація завжди має бути проведена у правому полі. Адже це дозволить уникнути несприятливих наслідків для роботодавця.

Досліджуються не лише правові аспекти атестації бібліотекарів, а також судова практика з цього питання. Звертається увага, що у даному напряму існує низка проблем, як правового, так і організаційного характеру. Наголошується, що питання щодо професійної компетенції складу атестаційної комісії вищевказаним законом не визначено. Запропоновано на законодавчому рівні визначити поняття та чіткі критерії, за якими можна ідентифікувати висококваліфікованого фахівця. Досліджена низка наукових публікацій щодо цієї проблематики. Зроблені загальні висновки, що чинне законодавство у цій сфері потребує реформування, а також надані пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання у цій сфері, які дозволять покращити процедуру атестації працівників, зокрема, зроблять її більш ефективною.

Проблеми та перспективи правового регулювання платформної зайнятості як особливої форми реалізації права на працю у межах правового режиму Дія Сіті

2026-02-23T18:42:31+02:00

Стаття присвячена аналізу трансформації правового регулювання трудових і пов’язаних з ними відносин в умовах розвитку гіг-економіки та функціонування спеціального правового режиму Дія Сіті в Україні. Актуальність дослідження зумовлена стрімким поширенням цифрових платформ і нестандартних форм зайнятості, що істотно змінюють традиційні уявлення про трудові відносини, соціальні гарантії та розподіл ризиків між роботодавцями й виконавцями.

У статті проаналізовано чинні положення закону України «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» крізь призму відповідності європейським стандартам, зокрема Регламенту (ЄС) 2016/679 (GDPR). Обґрунтовано, що чинне правове регулювання захисту персональних даних у межах режиму Дія Сіті має переважно відсильний характер і не враховує специфіку масової обробки даних, алгоритмічного управління та транскордонних цифрових сервісів. З огляду на це запропоновано запровадження для резидентів Дія Сіті обов’язкової оцінки впливу на захист персональних даних (Data Protection Impact Assessment, DPIA) як інструменту превентивного управління ризиками та необхідної передумови для отримання рішення Європейської Комісії про адекватність рівня захисту персональних даних.

Окремий акцент зроблено на проблемі відсутності спеціалізованих вимог до ІТ-безпеки та аудиту інформаційної безпеки компаній-резидентів. Доведено доцільність переходу від суто фінансово-кадрового контролю до системного аудиту кібербезпеки із застосуванням міжнародних стандартів ISO/IEC 27001 та рекомендацій NIST. Також обґрунтовано потенціал інституціалізованого професійного саморегулювання як додаткового механізму балансування інтересів держави, бізнесу та фахівців.

Зроблено висновок, що удосконалення правового режиму Дія Сіті у запропонованих напрямах сприятиме підвищенню рівня захисту прав виконавців, зміцненню цифрової безпеки та збереженню інвестиційної привабливості України в умовах глобальної цифрової економіки.

Поняття колективного трудового спору та його місце у захисті трудових прав

2026-02-23T18:48:16+02:00

У статті визначається значущість трудових прав у механізмі забезпечення основоположних прав людини, зокрема права на працю та права на гідний рівень життя. Акцентується увага на тому, що у сфері трудових правовідносин найбільш поширеними є розбіжності між їх суб’єктами, зумовлені зіткненням інтересів праці та виробництва, інтересів працівника та роботодавця. Зазначається, що визначальною характеристикою колективних трудових спорів є належність до них не лише спорів про право, які виникають у процесі застосування трудового законодавства, а й спорів про інтереси. Останні мають місце при встановленні нових або зміні існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту, а також під час укладення чи зміни колективних договорів і угод.

Під час визначення поняття колективного трудового спору звертається увага на те, що законодавець і надалі використовує термін-русизм «розбіжності», тоді як в умовах сучасного розвитку трудового права доцільним є застосування запропонованого вченими терміну «суперечності». Обґрунтовується недоцільність розмежування понять «колективні трудові спори» та «колективні трудові конфлікти», оскільки вживання різних за формою, але однакових за змістом термінів «спір» і «конфлікт» не призводить до відмінностей у їх правовій природі та не має самостійного юридичного значення. Автор підтримує законодавчу ініціативу щодо закріплення поділу колективних трудових спорів на спори про інтереси (суперечності, що виникають з приводу встановлення нових або зміни існуючих умов праці, укладення нових або внесення змін до колективних договорів і угод) та спори про права (суперечності щодо реалізації, виконання чи невиконання вже існуючих прав і обов’язків, установлених законодавством про працю, колективними договорами й угодами, локальними нормативними актами роботодавця, а також щодо їх тлумачення). Обґрунтовується, що з огляду на примирно-узгоджувальний характер вирішення колективних трудових спорів визначального значення набувають засади (принципи), відповідно до яких здійснюються відповідні примирні та узгоджувальні процедури. Підкреслюється важливість відповідності запропонованих законодавцем принципів вирішення колективних трудових спорів міжнародно-правовим стандартам добровільного примирення сторін у сфері соціально-трудових відносин.

Екологічний порядок денний у сфері цифрових прав: право на інформацію про екологічний слід продуктів

2026-02-23T22:06:58+02:00

Стаття присвячена дослідженню права на інформацію про екологічний слід продуктів як нового виміру цифрових прав людини в контексті сучасних викликів сталого розвитку. Автори аналізують трансформацію традиційних екологічних прав у цифрове середовище та обґрунтовують необхідність правового регулювання доступу до екологічної інформації через цифрові технології.

У роботі досліджено еволюцію цифрових прав, включаючи право на доступ до Інтернету, свободу вираження думок онлайн, захист персональних даних та цифрове самовизначення, у контексті екологічного порядку денного. Особлива увага приділена аналізу європейського законодавства, зокрема впровадженню цифрових паспортів продуктів (Digital Product Passports), Регламенту ЄС про батареї (2023/1542) з обов’язковим маркуванням вуглецевого сліду, Директиви про корпоративну звітність зі стійкості (CSRD) та Регламенту щодо екодизайну для сталих продуктів (ESPR).

Автори детально розглядають механізми реалізації права на екологічну інформацію через QR-коди, блокчейн-трасування, екологічні декларації продуктів (EPD) та онлайн-платформи. Аналізується правова основа цього права, закріплена Орхуською конвенцією, Конституцією України та європейськими директивами.

У статті представлено комплексний огляд стану імплементації ключових європейських директив в українське законодавство, включаючи Директиву про оцінку впливу на довкілля, Директиву про промислові викиди та Директиву про екодизайн. Окрему увагу приділено аналізу євроінтеграційних зобов’язань України у сфері екологічної політики, включаючи Національно визначений внесок (NDC), Національний енергетичний та кліматичний план (NECP) та Закон про клімат.

Дослідження обґрунтовує, що право на інформацію про екологічний слід продуктів є фундаментальною передумовою для усвідомленого споживчого вибору та формування відповідального суспільства, а його ефективна реалізація вимагає створення комплексної нормативно-правової бази та цифрової інфраструктури в Україні.

Проходження служби в органах державної виконавчої служби: адміністративно-правові аспекти

2026-02-23T22:09:25+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз адміністративно-правових засад проходження служби в органах державної виконавчої служби України в контексті забезпечення ефективного примусового виконання судових рішень та реалізації принципу верховенства права. Актуальність теми дослідження зумовлена зростанням ролі органів державної виконавчої служби у забезпеченні обов’язковості виконання судових рішень як складової принципу верховенства права та ефективного судового захисту. Ефективність діяльності державних виконавців значною мірою залежить від якості адміністративно-правового регулювання проходження державної служби в цих органах. Водночас, чинне законодавство характеризується фрагментарністю та неузгодженістю загальних норм про державну службу зі спеціальними актами у сфері примусового виконання рішень.

Метою дослідження є здійснення комплексного аналізу адміністративно-правових засад проходження служби в органах державної виконавчої служби та виявлення особливостей правового регулювання основних стадій державної служби. У статті проаналізовано систему нормативно-правових актів, які регламентують вступ на державну службу, її проходження, службове просування, оцінювання результатів службової діяльності та професійний розвиток державних виконавців, а також визначено роль актів Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України у деталізації відповідних процедур.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному адміністративно-правовому аналізі проходження служби в органах державної виконавчої служби як цілісного інституту публічної служби та виявленні системних проблем співвідношення загального і спеціального законодавства, що регулює службові правовідносини державних виконавців.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання під час удосконалення нормативно-правового регулювання проходження служби в органах державної виконавчої служби, у правозастосовній діяльності органів Міністерства юстиції України, а також у навчальному процесі при викладанні дисциплін адміністративно-правового спрямування.

Адміністративно-правове забезпечення надання електронних довірчих послуг в Україні: сутність та поняття

2026-02-23T22:29:04+02:00

У статті автором висловлено рішучу незгоду з ідеєю про те, що категорія «адміністративно-правове забезпечення» є або в перспективі може стати фундаментальною, системоутворюючою категорією адміністративного права. Такий підхід, на наш погляд, призводить до необґрунтованої гіперболізації її змісту та фактичного розмивання базових категорій галузі. Водночас ми не вважаємо доцільною й повну відмову від цієї категорії, оскільки вона виконує важливу проміжну методологічну функцію, перебуваючи між адміністративно-правовим регулюванням і публічним адмініструванням, дозволяючи зафіксувати специфіку створення умов для реалізації прав та обов’язків у публічній сфері. Водночас автор не вважає доцільною й повну відмову від цієї категорії, оскільки вона виконує важливу проміжну методологічну функцію, перебуваючи між адміністративно-правовим регулюванням і публічним адмініструванням, дозволяючи зафіксувати специфіку створення умов для реалізації прав та обов’язків у публічній сфері.

Зауважено, що автор не підтримую позицію окремих авторів, які обмежують зміст адміністративно-правового забезпечення виключно рамками державного управління. Очевидно, що у відповідній діяльності беруть участь і органи місцевого самоврядування, а в окремих випадках – інші суб’єкти публічної адміністрації, включно з тими, що здійснюють делеговані владні повноваження. Водночас принциповим є те, що адміністративно-правове забезпечення має бути спрямоване насамперед на створення, гарантування та фактичне забезпечення реалізації адміністративно-правового статусу особи у публічній сфері, що й становить його основне функціональне призначення незалежно від конкретної сфери застосування.

Обґрунтовано, що адміністративно-правове забезпечення надання електронних довірчих послуг в Україні доцільно розглядати як сукупність правових засобів та інструментів, механізм використання яких закріплено у нормах адміністративного права та які спрямовані на створення належних організаційних, процедурних і правових умов функціонування системи електронних довірчих послуг, гарантування прав і законних інтересів учасників відповідних правовідносин, а також забезпечення стабільності, безпеки та довіри у цифровому публічному середовищі.

Суб’єкти застосування OSINT у сфері забезпечення публічного порядку і безпеки

2026-02-23T22:32:49+02:00

Вказується, застосування розвідки з відкритих джерел у сфері публічного порядку та безпеки пов’язане з діяльністю органів публічної влади та правоохоронних органів, які наділені повноваженнями щодо виявлення, оцінювання та попередження загроз і правопорушень у публічному просторі. Використання відкритої інформації у цих цілях має інформаційно-аналітичний характер і здійснюється як частина виконання завдань відповідних органів у сфері забезпечення публічної безпеки та порядку.

У статті здійснено комплексний аналіз суб’єктів здійснення розвідки з відкритих джерел (OSINT) у сфері забезпечення публічного порядку і безпеки з позицій адміністративно-правового підходу. Обґрунтовано доцільність поетапного розгляду таких суб’єктів, починаючи з органів, наділених загальною компетенцією у сфері правового регулювання, координації та організації безпекової діяльності. Охарактеризовано Раду національної безпеки і оборони України як координаційний орган, діяльність якого передбачає отримання, опрацювання та оцінювання відомостей про загрози у сфері національної та публічної безпеки. Проаналізовано адміністративно-правові засади функціонування Центру протидії дезінформації та Національного координаційного центру кібербезпеки при РНБО України як спеціалізованих інституцій, що здійснюють моніторинг, аналіз і координацію взаємодії у відповідних сегментах інформаційного та цифрового середовища. Визначено місце Національної поліції України як основного суб’єкта правоохоронної компетенції у сфері публічної безпеки і порядку та окреслено напрями використання відкритих джерел у її інформаційно-аналітичному забезпеченні. Показано, що для Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки України опрацювання відкритих відомостей виступає складовою аналітичної роботи при реалізації визначених законом завдань. Запропоновано класифікацію суб’єктів здійснення OSINT у цій сфері на: 1) суб’єктів загальної компетенції; 2) суб’єктів спеціальної компетенції у сфері безпеки; 3) суб’єктів правоохоронної компетенції. Зроблено висновок, що OSINT виступає допоміжним, але важливим інструментом адміністративно-правової діяльності, спрямованим на раннє виявлення загроз, інформаційно-аналітичне забезпечення управлінських рішень і превенцію правопорушень у публічному просторі.

Надмірний формалізм в адміністративному судочинстві як форма неправомірного обмеження прав людини в умовах воєнного стану

2026-02-24T18:53:13+02:00

Стаття присвячена комплексному науковому аналізу феномену надмірного формалізму в адміністративному судочинстві України в умовах воєнного стану. Автор виходить із того, що формалізм є невід’ємною рисою процесуального права, однак його надмірність становить реальну загрозу доступу до правосуддя, ефективному захисту прав людини та дотриманню принципу верховенства права.

Доводиться, що надмірний формалізм є різновидом неправомірного, прихованого обмеження прав людини, яке виникає не внаслідок дії нормативно-правових актів, а через спосіб здійснення судочинства, зокрема внаслідок жорсткого та негнучкого тлумачення процесуальних норм без належного врахування конкретних обставин справи та реальних можливостей учасників процесу. Особлива увага приділяється впливу воєнного стану на реалізацію процесуальних прав та зміну стандартів оцінки допустимості процесуальних обмежень.

Наукова новизна статті полягає в обґрунтуванні надмірного формалізму як самостійної форми неправомірного втручання у здійснення права на судовий захист, що виходить за межі допустимих обмежень прав людини, визначених статтею 64 Конституції України. На основі аналізу практики Верховного Суду після 2022 року зроблено висновок про формування підходу, спрямованого на подолання надмірного формалізму, зокрема у справах соціального характеру та спорах, пов’язаних із проходженням військової служби і соціальними гарантіями військовослужбовців. Підкреслюється, що в умовах воєнного стану адміністративні суди повинні керуватися принципами пропорційності, розумності та добросовісності, забезпечуючи пріоритет змістовного захисту прав людини над формальним дотриманням процесуальних вимог.

Ключові висновки статті демонструють, що у період воєнного стану подолання надмірного формалізму повинно стати одним із пріоритетів у діяльності судової влади, адже від цього залежить забезпечення реального доступу до правосуддя, довіра суспільства до судової системи та дотримання конституційних прав людини.

Актуальні питання адаптації митного законодавства України до законодавства Європейського Союзу

2026-02-24T18:58:54+02:00

У статті досліджено процес адаптації митного законодавства України до стандартів Європейського Союзу в умовах реалізації євроінтеграційного курсу держави. Проведено аналіз нормативно-правового забезпечення у митній сфері, зокрема положень Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, Митного кодексу України та актів, спрямованих на імплементацію норм Митного кодексу ЄС. Особливу увагу приділено розгляду теоретичних підходів вітчизняних науковців правового й економічного спрямування до проблем гармонізації митного законодавства, а також оцінці практичного стану впровадження європейських митних стандартів.

У статті виявлено ключові проблеми адаптації митного законодавства, зокрема недостатню інституційну та кадрову спроможність митних органів, фрагментарність нормативно-правового регулювання, неповну цифровізацію митних процедур, обмежену інтеграцію національних інформаційних систем із митними системами ЄС та наявність корупційних ризиків. Акцентовано увагу на тому, що формальне перенесення норм митного права ЄС без належного організаційного й технічного забезпечення не гарантує їх ефективної імплементації на практиці.

Окремо проаналізовано вплив воєнного стану на функціонування митної системи України, зокрема зростання навантаження на митні органи у зв’язку з переміщенням гуманітарних і критично важливих товарів, руйнуванням інфраструктури та обмеженими фінансовими ресурсами. Обґрунтовано необхідність забезпечення балансу між спрощенням митних процедур і належним рівнем митної та національної безпеки в умовах воєнного часу та післявоєнного відновлення.

На основі аналізу наукових джерел і чинного законодавства сформульовано пропозиції щодо вдосконалення адаптації митного законодавства України до стандартів ЄС, зокрема шляхом ухвалення нового Митного кодексу України на засадах права ЄС, посилення інституційної спроможності митних органів, прискорення цифровізації митних процедур та удосконалення антикорупційних механізмів. Доведено, що реалізація запропонованих заходів сприятиме підвищенню ефективності митної системи, зміцненню економічної безпеки держави та успішній інтеграції України до митного простору Європейського Союзу.

Комісія, психолог та експертиза у справах про булінг

2026-02-24T19:08:03+02:00

У статті досліджено окремі аспекти участі поліцейського у роботі комісії з розгляду випадків булінгу, залучення психолога та проведення експертизи у провадженнях, пов’язаних із булінгом (цькуванням) у закладах освіти. Визначено, що комісія створюється з метою профілактики та подолання проявів булінгу у закладі освіти, а тому її рішення мають рекомендаційний характер і не є ключовим доказом у провадженні. Наголошено, що саме поліцейський здійснює первинну юридичну кваліфікацію діяння, а остаточне рішення – приймає суд. Проаналізовано співвідношення строків роботи комісії зі строками складання протоколу про адміністративне правопорушення, що зумовлює необхідність оперативних та обґрунтованих дій поліцейського, його своєчасного та ефективного реагування на факти булінгу без очікування рішення комісії.

Окрему увагу приділено ролі психолога. Зроблено висновок, що залучення психолога у справах про булінг забезпечує дотримання стандартів правосуддя, дружнього до дитини, може сприяти доведенню об’єктивної сторони правопорушення, а також формувати належне доказове підґрунтя. Обґрунтовано доцільність розроблення типового висновку психолога, який би містив уніфіковану назву, структуру, оцінку поведінки учасників конфлікту, а також створення механізму залучення фахівців через систему безоплатної правничої допомоги за прикладом пілотного проєкту залучення психологів до кримінальних проваджень за участю малолітніх і неповнолітніх осіб.

Проаналізовано судову практику щодо призначення експертизи у справах про булінг. Доведено, що експертиза має призначатися лише у виняткових випадках, коли це дійсно необхідно для об’єктивного з’ясування обставин справи. До таких випадків віднесено ситуації, у яких виникають сумніви щодо осудності особи або необхідності визначення здатності дитини усвідомлювати характер своїх дій, зокрема коли дитина не досягла віку, з якого настає адміністративна відповідальність, а протокол складається на одного із законних представників. На основі проведеного дослідження запропоновано внести зміни до ст. 38 КУпАП та збільшити строки накладення адміністративного стягнення за булінг до шести місяців.

Становлення та перспективи нормативно-правового регулювання інституту місцевого референдуму

2026-02-24T19:20:00+02:00

У статті досліджено особливості нормативно-правового регулювання відносин організації місцевого референдуму як конституційного способу залучення громадян до участі в управлінні місцевими справами. Встановлено той факт, що процедура регулювання інституту місцевого референдуму в Україні наразі не має належного нормативно-правового урегулювання, що визначає важливість на актуальність теми дослідження. У сучасній доктрині публічного права наявні дослідження інституту місцевого референдуму та визначення його ефективним інструмент реалізації демократичних відносин у громадах. Для аналізу становлення нормативно-правових засад формування інституту місцевого референдуму та перспектив його, як мети дослідження використано систему методів наукового пізнання (діалектичний, історико-правовий, аналізу і порівняння інші методи. Встановлено, що наразі нормативно-правовою основою функціонування інституту місцевого референдуму, є Конституція України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» лише в загальному вигляді окреслює окремі елементи предмету місцевого референдуму та зовсім не врегульовано питання про ініціюванням проведенням місцевого референдуму, а також встановленням та імплементацією його результатів. В історичному розрізі проаналізовано Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», який протягом 1991–2012 рр. врегульовував питання повноважень народовладдя та їх вплив на функціонування органів місцевого самоврядування адміністративно-територіальної одиниці. Розглянуто також приклади: стримування народовладдя у вигляді блокування місцевими радами ініціювання та проведення референдумів; проведення незаконних референдумів з питань, що не належать до компетенції органів місцевого самоврядування. Визначено основні засади регулювання місцевого референдуму, передбачені Керівними принципами щодо проведення референдумів (ПАРЄ). Запропоновано внесення зміни до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо визначення найвищої сили рішення, прийнятого на імперативному місцевому референдумі, також включення до законопроекту про місцевий референдум ряду нововведень по гарантуванню народовладдя на рівні управління територіальними громадами.

Поняття та ознаки суб’єктів забезпечення реалізації кадрової політики в органах прокуратури

2026-02-24T19:28:57+02:00

У статті запропоновано обґрунтування поняття та ознак суб’єктів забезпечення реалізації кадрової політики в органах прокуратури. Запропоновано суб’єктом забезпечення реалізації кадрової політики в органах прокуратури визначити суб’єкта владних повноважень, який має форму організаційно-структурного утворення із набутими на законних підставах повноваженнями владного характеру, спрямованими на здійснення управлінської функції щодо реалізації кадрової політики шляхом виконання приписів чинного адміністративного законодавства в інтересах формування професійного, компетентного, доброчесного персоналу органів прокуратури. Сформульовані ознаки такого суб’єкта: наявність форми організаційно-структурного утворення, тобто суб’єкта, відокремленого організаційно (за місцем у структурі системи органів прокуратури або за посадою, згідно штатного розпису); наділення чинним адміністративним законодавством владними повноваженнями у межах виконання управлінської функції щодо реалізації кадрової політики; діяльність щодо реалізації має цілеспрямований характер; основу діяльності становить функціональний підхід щодо виконання функцій, які стосуються напрямків (форм) управління кадровою політикою з метою її реалізації; наділені адміністративною правосуб’єктністю у відносинах щодо реалізації кадрової політики. Підкреслено, що конституційно-правовий статус Верховної Ради України та Президента України, з однієї сторони, та змістовний зв’язок управлінських функцій із здійсненням владних повноважень, з іншого, визначає недоцільність розгляду питання про включення Верховної Ради України та Президента України до складу суб’єктів забезпечення реалізації кадрової політики в органах прокуратури. Конституційне призначення та компетенція Верховної Ради України, Президента України значно ширша за значенням, порівняно із діяльністю щодо реалізації кадрової політики в органах прокуратури. Компетенцію щодо призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора можна охарактеризувати як вияв установчої функції Верховної Ради України та ціннісно-функціонального призначення Президента України щодо забезпечення єдності державної влади і державної політики.

Забезпечення доступу до правосуддя у провадженнях про порушення митних правил в Україні: законодавчі зміни 2023–2025 років

2026-02-24T19:33:02+02:00

Стаття присвячена системному аналізу забезпечення доступу до правосуддя у справах про порушення митних правил в контексті трансформації митного законодавства та активного впровадження цифрових технологій у митну справу. Обґрунтовується , що право на доступ до правосуддя, гарантоване статтею 55 Конституції України, набуває особливої актуальності в умовах високої правової нормотворчої динаміки та складної юридичної природи митних правовідносин. Визначено , що доступ до правосуддя не завжди є реальним. Оскільки, учасники зовнішньоекономічної діяльності часто стикаються з інформаційною нерівністю, фінансовими бар’єрами, короткими строками оскарження та необхідністю залучення спеціалізованих фахівців.

Проаналізовано суттєві законодавчі зміни 2023–2025 років щодо санкцій за порушення митних правил, їх відповідності принципу пропорційності та індивідуалізації відповідальності. Звернено увагу на правові позиції Конституційного Суду України, які стали каталізатором перегляду санкційної політики, та підкреслено важливість переходу від каральної до збалансованої моделі адміністративної відповідальності. Наголошено, що обмежений доступ до касаційного перегляду та фрагментарність судової практики створюють ризики нерівного застосування митного законодавства судами різних інстанцій.

Окреме місце займає аналіз викликів, пов’язаних із використанням цифрових доказів у митних спорах. Доведено, що сучасні сканувальні комплекси, автоматизовані системи аналізу ризиків і технології штучного інтелекту змінюють традиційні стандарти доведення, водночас породжуючи проблему доступу сторони до технічної інформації, алгоритмів та цифрових журналів подій. Визначено, що без нормативного закріплення процедур збирання й оцінки таких доказів існує небезпека формального, некритичного визнання їх достовірними.

У статті обґрунтовано необхідність перегляду механізмів тимчасового вилучення й зберігання товарів, що нерідко завдають непоправної шкоди правам особи ще до вирішення справи судом. Визначено , що розвиток електронного судочинства та інтеграція цифрових сервісів митних та судових органів здатні істотно підвищити доступність правосуддя. Зроблено висновок, що подальше реформування митного законодавства має здійснюватися з урахуванням європейських стандартів, принципу верховенства права та необхідності забезпечення реального, а не декларативного доступу до правосуддя для всіх учасників митних правовідносин.

Адміністративна відповідальність в умовах воєнного стану

2026-02-24T19:43:34+02:00

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз інституту адміністративної відповідальності в умовах дії особливого правового режиму - воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю забезпечення публічного порядку, державної безпеки та захисту прав і свобод громадян у період збройної агресії проти України. В умовах воєнного стану адміністративні правопорушення набувають особливого значення, адже вони безпосередньо впливають на стабільність функціонування органів державної влади, громадський порядок і належне виконання заходів оборони держави.

Досліджено нормативну базу, що регламентує адміністративну відповідальність у період воєнного стану, зокрема положення Кодексу України про адміністративні правопорушення та спеціальні законодавчі акти. Особливу увагу приділено аналізу змін до законодавства, якими посилено відповідальність за порушення комендантської години, невиконання вимог евакуації та інші дії, що перешкоджають реалізації заходів воєнного стану.

На підставі системного аналізу визначено специфіку суб’єктів адміністративної відповідальності, включно з неповнолітніми, та розкрито проблематику поєднання репресивних і превентивних заходів у цій сфері. Окрему увагу зосереджено на ролі правоохоронних органів у забезпеченні належного застосування адміністративних санкцій та на необхідності їх поєднання з соціальною підтримкою й правопросвітницькими ініціативами.

У роботі розкрито дискусійні аспекти щодо меж і пропорційності адміністративних покарань в умовах воєнного стану, а також проаналізовано підходи до вдосконалення законодавчого регулювання та практики його застосування. Обґрунтовано взаємозв’язок адміністративної відповідальності з іншими правовими інститутами, зокрема кримінальною та дисциплінарною відповідальністю.

На основі проведеного дослідження сформульовано пропозиції щодо підвищення ефективності застосування адміністративної відповідальності в умовах воєнного стану та запропоновано рекомендації для удосконалення законодавства і практики його реалізації.

Адміністративні послуги в умовах цифрової реальності

2026-02-24T19:43:42+02:00

У статті досліджено трансформацію інституту адміністративних послуг у середовищі цифрової реальності, де правовий результат дедалі частіше формується платформами, реєстрами та механізмами електронної ідентифікації, а не лише персоніфікованою взаємодією з посадовою особою, що зміщує акцент із «документного пакета» на керовані даними процедурні траєкторії. Обґрунтовано, що цифровізація змінює морфологію адміністративної процедури, посилюючи значення юридичної валідності електронного документа, доказовості реєстрових даних, прозорості автоматизованих компонентів і гарантованої доступності послуги для вразливих груп, а також актуалізуючи вимоги до інтероперабельності та належного процедурного контролю. Проаналізовано нормативні опори української моделі (сервісний закон, платформа «Дія», режими електронних документів, довірчих послуг, персональних даних і публічних електронних реєстрів) та виявлено ключові ризики цифрового сервісу – алгоритмічну непрозорість, розрив доступності, кіберзагрози, а також дефіцит процедурно зрозумілих механізмів виправлення помилок даних і відновлення порушених прав у разі збоїв цифрової інфраструктури. Окремо акцентовано, що гібридність каналів доступу, включно з центрами надання адміністративних послуг, у цифровій моделі набуває значення гарантії рівності та недискримінації, а не лише організаційного компромісу. Порівняльно-правовий аналіз показує, що Німеччина, Франція, Сполучені Штати Америки та Польща розв’язують спільні проблеми різними інструментами: через обов’язок онлайн-доступу до послуг, кодифікацію права електронного звернення, приватнісні оцінки та нормативну інформатизацію публічних завдань, поєднуючи цифровий сервіс із процедурними гарантіями й режимами довіри. Зроблено висновок, що майбутнє цифрових адміністративних послуг в Україні визначатиметься не кількістю сервісів у цифрових каналах, а правовим режимом надійності, який поєднує ідентифікацію, захист даних, підзвітність, процедурну справедливість і інтероперабельність, з урахуванням європейської реформи цифрової ідентичності.

Парадигма людиноцентризму в адміністративному праві Ізраїлю: синергія континентального та англосаксонського підходів

2026-02-24T20:01:07+02:00

Дослідження передумов формування права як соціального конструкта завжди проходить в атмосфері жвавих дискусій. З огляду на сучасні тенденції накопичення великих масивів інформації та появи інструментів які дозволяють досить швидко їх опрацьовувати, для науковця не має істотних перешкод дослідити особливості права різних країн, знайти схожі та відмінні риси тощо. Ізраїльська правова традиція, з одного боку, має кілька тисячоліть своєї історії. З іншого – саме у XX столітті на мапі світу з’явилась незалежна Держава Ізраїль яка впродовж наступних кількох десятиліть змогла досягнути вражаючих результатів у різних сферах. Її батьки-засновники не мали жодних сумнівів в успішній реалізації цього амбітного проєкту. Попри відчайдушний супротив інших країн Близького Сходу який, як правило, призводив до військових конфліктів що завершувались перемогою єврейської держави. Такий результат став можливим завдяки визнанню державою важливості кожної людини яка проживає на території держави. Забезпечення мінімального рівня захисту їх прав та реалізації свобод стало важливим фактором успіху ізраїльської держави.

Проте, однієї військової організованості, патріотизму та винахідливості недостатньо для того щоб бути однією із розвинутіших країн не тільки свого регіону, але й світу. Формування національної правової системи є однією з важливих передумов існування Ізраїлю в умовах постійних збройних конфліктів. У нашому дослідженні ми зупинимось на висвітленні окремих аспектів рецепції, а в подальшому – інтеграції людиноцентризму в адміністративне право ізраїльської держави за допомогою якої діяльність органів публічної влади, їх взаємодія з індивідом та судовий контроль утворюють унікальну систему яка забезпечує функціонування єврейського суспільства.

Досвід, що його отримали правники які працювали в Підмандатній Палестині, емігранти зі Сполучених Штатів Америки та Східної Європи, вплинув на формування правової системи яка досить швидко допомогла вибудувати не лише систему органів публічної влади, але й забезпечила відповідний рівень публічного врядування, надання публічних послуг, забезпечення діяльності органів публічної влади, належного рівня судового захисту. Використання кращого досвіду американської, британської та німецької правових традицій закріпило за судовою системою вирішальну роль у здійсненні контролю за діяльністю органів публічної влади у відносинах з приватною особою. У цьому аспекті, використання ізраїльського досвіду з розвитку та вдосконалення адміністративного права може бути корисним для використання українським законодавцем через існуючу необхідність забезпечувати додержання прав людини, налагоджувати діяльність публічної влади та судових органів в період тривалої російсько-української війни. Встановлено, що поряд із впливом загального права, розвиток людиноцентризму в адміністративному праві Ізраїлю здійснювався під впливом німецької правової традиції яку, в тій чи іншій формі, використовували у своїй діяльності юристи що здобули освіту на початку XX століття у провідних правничих вишах Німеччини.

Інституціоналізація міжвідомчої взаємодії у сфері ювенальної превенції як умова її результативності

2026-02-24T20:05:14+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз інституціоналізації міжвідомчої взаємодії у сфері ювенальної превенції як ключової умови її результативності в сучасних безпекових умовах. Актуальність обраної проблематики зумовлена тривалим правовим режимом воєнного стану, зростанням соціальних ризиків для дітей, посиленням процесів внутрішнього переміщення населення та підвищенням рівня соціальної дезадаптації неповнолітніх, що потребує якісно нових підходів до організації превентивної діяльності органів публічної влади.

Метою статті є з’ясування сутності та змісту інституціоналізації міжвідомчої взаємодії у сфері ювенальної превенції, обґрунтування її системоутворюючого значення для підвищення ефективності превентивної діяльності Національної поліції України та визначення основних напрямів удосконалення організаційно-правових механізмів взаємодії в умовах воєнного та поствоєнного періодів.

У роботі проаналізовано сучасний стан міжвідомчої взаємодії між підрозділами ювенальної превенції, органами місцевого самоврядування, службами у справах дітей, закладами освіти, соціальними та медичними установами. На основі узагальнення статистичних даних Національної поліції України та наукових підходів вітчизняних учених доведено, що фрагментарність і несистемність взаємодії істотно знижують результативність превентивних заходів щодо неповнолітніх.

Запропоновано авторське визначення інституціоналізації міжвідомчої взаємодії у сфері ювенальної превенції як цілеспрямованого адміністративно-правового процесу нормативного, організаційного та процедурного закріплення стійкої, обов’язкової та скоординованої співпраці суб’єктів превентивної діяльності з метою забезпечення ефективного захисту прав і законних інтересів дитини. Обґрунтовано, що така інституціоналізація забезпечує перехід від реактивної до проактивної моделі ювенальної превенції, орієнтованої на раннє виявлення ризиків та недопущення віктимізації неповнолітніх.

Сформульовано практичні пропозиції щодо нормативного закріплення обов’язковості міжвідомчої взаємодії, розвитку координаційних механізмів на місцевому рівні, цифровізації інформаційного обміну та посилення відповідальності суб’єктів превентивної діяльності. Зроблено висновок, що інституціоналізація міжвідомчої взаємодії є базовою передумовою формування ефективної системи ювенальної превенції, здатної функціонувати в умовах воєнного та поствоєнного розвитку держави.

Правові норми як елемент правового механізму судового контролю в адміністративному судочинстві

2026-02-24T20:14:42+02:00

У статті здійснено комплексне теоретико-методологічне дослідження правових норм як ключового елементу структури правового механізму судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративному судочинстві. Актуальність теми зумовлена серед іншого, відсутністю єдиного підходу до розуміння суті та змісту даного правового явища як в наукових дослідженнях, так і в правозастосовній практиці. На теоретико-методологічному рівні судовий контроль за виконанням судових рішень можна розглядати не лише як інструмент перевірки законності дій суб’єктів владних повноважень у виконавчому провадженні (процес, правовий інститут, функція правосуддя чи форма її реалізації), але і як механізм правового регулювання. Методи дослідження було обрано з урахуванням мети та завдань дослідження. Використовувались, серед іншого, діалектичний, формально-логічний, герменевтичний, дедуктивний, порівняльний методи. За результатами дослідження встановлено зміст поняття та характерні ознаки правових норм як елемента судового контролю, їх роль і функції в структурі правового механізму судового контролю в адміністративному процесі. Охарактеризовано взаємозв’язок правових норм з іншими елементами даного механізму правового регулювання, такими як юридичні факти, правовідносини, правозастосування. Окреслено правові норми, що формують нормативний базис для існування правового механізму судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративному судочинстві, як ті, що закріплені в Кодексі адміністративного судочинства України, так і передбачені іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Законом України «Про виконавче провадження» та іншими. Досліджено співвідношення судового контролю як правового інституту та судового контролю як механізму правового регулювання. Матеріали дослідження можуть стати у нагоді при подальшому дослідженні теми судового контролю як механізму правового регулювання, а також при формуванні пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання правовідносин у сфері виконання судових рішень.

Правова характеристика провадження у дисциплінарних справах Національної поліції

2026-02-24T20:18:13+02:00

У статті розглянуто правову характеристику провадження у дисциплінарних справах Національної поліції. Актуальність теми зумовлена особливим місцем інститут дисциплінарної відповідальності серед правових заходів забезпечення законності у діяльності поліції. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають під час провадження у дисциплінарних справах поліції. Предметом є адміністративно-правові норми, що формують підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності. У процесі дослідження застосовувалися загальнонаукові методи, приватні методи суспільних наук, спеціальні методи юридичних досліджень. Зазначено, що сучасний рівень розвитку теорії адміністративного процесу і законодавства про дисциплінарну відповідальність дозволяють розглядати провадження у дисциплінарних справах поліції як вид процесуальної діяльності та структурний елемент адміністративного процесу, правове регулювання якого здійснюється адміністративно-процесуальним законодавством. Провадження з дисциплінарних справ як структурний елемент адміністративного процесу – це врегульований процесуальними нормами порядок діяльності суб’єкта дисциплінарної влади щодо порушення, розгляду та вирішення справ за фактами порушення службової дисципліни особами, підпорядкованими по службі. Цілями провадження у дисциплінарних справах Національної поліції є: розгляд і вирішення у порядку, встановленому законодавством про службу в Національній поліції, індивідуальної справи за фактом порушення поліцейським службової дисципліни; запобігання порушенням службової дисципліни та законності серед особового складу Національної поліції. Вказано, що система принципів провадження у дисциплінарних справах поліції обумовлена принципами дисциплінарної відповідальності та принципами адміністративного процесу, включає три групи принципів: загальні, юрисдикційні та спеціальні. Службове розслідування, що проводиться у межах дисциплінарного провадження, доцільно розглядати як факультативний вид процесуальної діяльності на етапі встановлення фактичних обставин справи на стадії порушення провадження у дисциплінарній справі.

Особливості окремих видів адміністративної процедури у сфері земельних відносин

2026-02-24T20:27:07+02:00

У статті досліджено особливості правового регулювання окремих видів адміністративної процедури у сфері земельних відносин в Україні з урахуванням сучасних трансформацій публічного управління та реформування земельного законодавства. Зосереджено увагу на значенні адміністративних процедур як ключового інструменту реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у земельній сфері. Проведено комплексний аналіз сучасного стану законодавчого забезпечення адміністративної процедури надання земельної ділянки у власність або користування, державної реєстрації речових прав на земельні ділянки, зміни цільового призначення земель, а також здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.

У ході дослідження встановлено, що адміністративна процедура у сфері земельних відносин є важливим правовим механізмом, який забезпечує належну реалізацію прав на землю, прозорість діяльності органів публічної адміністрації та дотримання принципів верховенства права, законності, рівності та правової визначеності. Особливу увагу приділено аналізу впливу Закону України «Про адміністративну процедуру», який сформував нову універсальну правову основу для впорядкування взаємодії між органами публічної адміністрації та приватними суб’єктами, у тому числі у сфері земельних правовідносин.

Визначено склад учасників адміністративної процедури у сфері земельних відносин, їх процесуальний статус, права та обов’язки, а також роль органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади у прийнятті адміністративних актів. Окремо проаналізовано особливості проведення електронних земельних торгів як різновиду адміністративної процедури, що спрямований на підвищення відкритості, конкурентності та ефективності розпорядження земельними ресурсами.

Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення законодавства з метою спрощення процедур, усунення колізій та забезпечення ефективної реалізації положень Закону України «Про адміністративну процедуру». Запропоновано напрями покращення правового регулювання адміністративної процедури у сфері земельних відносин з урахуванням сучасних європейських стандартів публічного адміністрування.

Особливості реалізації освітньої функції держави шляхом надання освіти особам з особливими освітніми потребами

2026-02-24T20:31:11+02:00

В статті досліджено особливості реалізації освітньої функції держави шляхом надання освіти особам з особливими освітніми потребами. В результаті дослідження встановлено, що реалізація освітньої функції держави для осіб з особливими освітніми потребами полягає у створенні інклюзивного та спеціального середовища через фінансування, матеріально-технічну підтримку, універсальний дизайн та розумне пристосування, що базується на індивідуальній програмі розвитку для забезпечення рівного доступу до освіти, адаптованої до їхніх потреб, та інтеграції у суспільство.

З’ясовано, що ключові напрямки розвитку інклюзивної освіти в Україні включають створення безбар’єрного середовища, підвищення кваліфікації педагогів, удосконалення фінансування та механізмів оцінювання, розробку індивідуальних програм розвитку, забезпечення психолого-педагогічного супроводу (асистент вчителя), залучення батьків та використання ресурсів громади для забезпечення рівних можливостей у навчанні для дітей з особливими освітніми потребами.

Визначено, що стратегічними пріоритетами держави у сфері інклюзивної освіти мають стати: 1) виявлення та оцінка осіб з особливими освітніми потребами - якісна діагностика потреб конкретного здобувача освіти; 2) забезпечення можливості навчатися за індивідуальною програмою у своєму районі/громаді; 3) підвищення рівня підготовленості педагогів для роботи з дітьми з особливими освітніми потребами та залучення батьків до освітнього процесу; 4) проходження курсів підвищення кваліфікації викладачів закладах вищої освіти з метою вивчення методики роботи з відповідними категоріями здобувачів вищої освіти; 5) удосконалення механізмів фінансування інклюзивної освіти (запровадження державно-приватного партнерства); 6) розробка індивідуальної освітньої траєкторії навчання та закріплення знань на практиці; 7) запровадження прогнозованих механізмів працевлаштування для осіб з особливими освітніми потребами, які здобувають фахову освіту; 8) популяризації культури толерантності та рівності осіб з особливими освітніми потребами.

Адміністративно-правове забезпечення протидії впливу непрацюючих банківських активів на стабільність банківської системи України

2026-02-24T20:49:32+02:00

У статті здійснено дослідження особливостей адміністративно-правового забезпечення протидії впливу непрацюючих (дефолтних) банківських активів на стабільність банківської системи України в умовах воєнного стану та встановлено, що такі активи є вагомою проблемою для сучасного регулювання банківських правовідносин. Накопичення значного обсягу зазначених активів підриває фінансову стабільність та інвестиційну привабливість банків, довіру населення до банківської системи та загрожує економічній стабільності та розвитку країни. Встановлено, що за своєю суспільно-економічною змістовною наповненістю досліджувані активи міжнародною науковою та громадською спільнотою позначають NPL від «Non-Performing Loans», що перекладається як «непрацюючі (прострочені) кредити» або «непрацюючі активи». Проаналізовано наявні статистичні (звітні) дані щодо частки NPL у банківському секторі встановлено їх високий обсяг та значний загальний обсяг кредитного портфеля внаслідок війни, економічної кризи та енергетичного терору нашої держави з боку агресора. Визначено соціально-економічні виклики наявності високого рівня непрацюючих активів в умовах воєнного стану. Встановлено, що політика НБУ спрямовується на запровадження європейських нормативно-правових засад регулювання відносин щодо непрацюючих активів та підвищення прозорості вітчизняного фінансового та банківського сектору. Прикладом такого запровадження визначено реалізацію ініціативи Європейського Союзу “Ukraine Facility”, запровадженої Регламентом (ЄС) Європейського Парламенту та Ради (ЄС) від 29.02. 2024 р. № 2024/792, а також Регламент Європейського парламенту і Ради (ЄС) № 575/2013 від 26.06.2013 р. про пруденційні вимоги для кредитних установ. Обґрунтовано пропозиції (моніторинг кредитних портфелів, реструктуризація заборгованості, продаж активів, вдосконалення фінансових інструментів, впровадження передових практик тощо) щодо удосконалення відносин адміністративно-правового забезпечення управління непрацюючими активами шляхом внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 15.04.2020 р. № 281 та постанови Правління Національного банку України від 18.07.2019 р.

Адміністративне судочинство у справах про оскарження відмови у наданні статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів

2026-02-24T20:49:33+02:00

У статті проаналізовано проблеми вирішення адміністративними судами справ про оскарження відмови у наданні статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Відзначено, що в адміністративному судочинстві склалася практика розгляду та вирішення справ про оскарження відмови у наданні статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, з урахуванням правової позиції Верховного Суду, висловленої у справі №360/3668/18 (постанова від 24.01.2023). Зміни норм Закону України «Про охорону дитинства» (14 травня 2025 року) та Порядку надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів (01 вересня 2025 року) зумовили нерелевантність положень цієї постанови Верховного Суду щодо необхідності дитині мати статус внутрішньо переміщеної особи і подавати представниками заяву за місцем реєстрації як такої особи, однак правова позиція щодо наявності причинно-наслідкового зв’язку між моральними та психологічними стражданнями дитини і воєнними діями, збройним конфліктом та іншими пов’язаними з цим обставинами не лише не втратила актуальності. Вона набула більш важливого значення у зв’язку з необхідністю доведення наявності щодо дитини психологічного насильства, зумовленого воєнними діями та збройним конфліктом.

Наголошено, що для ефективного функціонування публічно-правового механізму надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, і захисту адміністративними судами прав дітей у випадку їх порушень з боку суб’єктів публічної адміністрації важливим є узгодженість нормативно-правових актів. Зокрема, потребують узгодженості норми Порядку надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, прийнятого на підставі Закону України «Про охорону дитинства», і Закону України «Про соціальний захист та підтримку дітей, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, та внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання соціальних послуг та виплат» щодо змісту поняття «психологічне насильство».

Трансформація системи поліцейських послуг в умовах воєнного стану: виклики для публічної безпеки та прав людини

2026-02-24T21:01:44+02:00

Наукова стаття присвячена комплексному адміністративно-правовому аналізу трансформації системи поліцейських послуг в Україні в умовах воєнного стану та визначенню ключових викликів, котрі така трансформація породжує для забезпечення публічної безпеки та дотримання прав людини. Актуальність дослідження зумовлена тривалим функціонуванням правового режиму воєнного стану, що об’єктивно змінив зміст, форми та пріоритети діяльності Національної поліції України, а також посилив напруження між потребами національної безпеки та стандартами верховенства права.

У статті обґрунтовується теза про те, що воєнний стан виступає системоутворюючим чинником, котрий трансформує поліцейські послуги з елементу сервісної моделі публічного управління у комплексний безпековий механізм, орієнтований на забезпечення стабільності публічного порядку в умовах збройної агресії. На основі аналізу положень Конституції України, Закону України «Про Національну поліцію» (2015), Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (2015) та підзаконних нормативно-правових актів встановлено, що чинне правове регулювання діяльності поліції у воєнний період має фрагментарний характер і не формує цілісної нормативної моделі поліцейських послуг воєнного часу.

Особлива увага приділяється проблемі розширення дискреційних повноважень Національної поліції та відсутності належної процедурної конкретизації їх реалізації. Доведено, що така ситуація негативно впливає на принцип правової визначеності, ускладнює здійснення судового та громадського контролю за діяльністю поліції, а також створює підвищені ризики непропорційного втручання у сферу прав і свобод людини.

У підсумку доводиться, що ефективність поліцейських послуг в умовах воєнного стану має оцінюватися не лише з позицій досягнення публічної безпеки, а й з точки зору дотримання принципів законності, пропорційності та мінімально необхідного втручання у права людини. Сформульовані у статті положення можуть бути використані для подальшого наукового опрацювання проблематики поліцейських послуг воєнного часу, а також у процесі вдосконалення законодавства України у сфері публічної безпеки.

Поняття та правова характеристика митних процедур

2026-02-24T21:05:59+02:00

Стаття присвячена виявленню теоретичних і практичних проблем визначення поняття та здійснення структурно-змістовної характеристики митних процедур у межах правового забезпечення. Актуальність вибору теми зумовлена відсутністю уніфікованого підходу до визначення митних процедур у національному митному законодавстві та науковій доктрині митного права, що негативно позначається на єдності правозастосовної практики. Наявність такої проблематики може слугувати передумовою для зловживання дискреційними повноваженнями посадових осіб митних органів, а також одним із чинників зростання рівня корупційних ризиків. Метою статті є формування теоретико-правового підходу до визначення поняття митних процедур, з’ясування їх правової природи, а також розкриття змісту і структури митних процедур у системі митного права України. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема: діалектичний метод, формально-юридичний аналіз, системно-структурний метод, порівняльно-правовий та логіко-семантичний методи, що дозволяють всебічно дослідити правову природу митних процедур і встановити їх структурні елементи. Визначено критерії розмежування дефініцій, а саме: «юридична процедура» та «правова процедура», та розкрито основні ознаки правової процедури, до яких віднесено: регламентованість нормами національного та міжнародного законодавства; участь у таких процедурах суб’єкта публічно-владних повноважень; здійснення процедури у формі сукупності послідовних дій; спрямованість на досягнення визначеного правового результату. Наведено дефініції понять «митна процедура», «митні правила», «митний режим», «митні формальності» та «митне оформлення», передбачені Митним кодексом України та висвітлені в наукових джерелах. В результаті дослідження запропоновано обґрунтування авторського підходу до визначення митної процедури як правозастосовчої діяльності митних органів, спрямованої на реалізацію вимог митного законодавства у межах обраного митного режиму та мети переміщення товарів через митний кордон України. Виокремлено основні структурні елементи митних процедур, зокрема митний контроль, митне оформлення та справляння (стягнення) митних платежів, а також визначено їх змістовне наповнення. Окреслено термін «митні платежі», їх види, а також зазначено, що діяльність зі справляння митних платежів є однією зі складових частин митної справи, що передбачено статтею 7 Митного кодексу України. З’ясовано, що відносини, пов’язані із справлянням митних платежів, регулюються Митним кодексом України, Податковим кодексом України та іншими законами України з питань оподаткування. Наголошено на необхідності подальшого вдосконалення теоретичних засад та нормативного закріплення митних процедур з метою забезпечення правової визначеності, підвищення ефективності діяльності митних органів.

Ефективність способів судового захисту в контексті практики ЄСПЛ

2026-02-24T21:14:01+02:00

Вказується, право особи на справедливий судовий розгляд і дієвий засіб юридичного захисту належить до фундаментальних засад правової держави. У статті 55 Конституції України проголошено, що кожна особа має можливість оскаржувати в судовому порядку рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття присвячена комплексному аналізу ефективності способів судового захисту в адміністративному судочинстві крізь призму усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ). Акцент зроблено на змістовних критеріях, за допомогою яких ЄСПЛ оцінює дієвість національних механізмів захисту, зокрема: реальність та результативність поновлення порушеного права, здатність засобу усунути наслідки неправомірного втручання, відповідність обраного способу характеру правопорушення, доступність і достатність процедури, обов’язковість та своєчасність виконання судових рішень, а також дотримання розумного строку провадження. У статті підкреслено, що формальне існування можливості звернення до суду не може вважатися ефективним засобом захисту, якщо воно не забезпечує практичних результатів. На основі рішень у справах Kudła v. Poland, Hornsby v. Greece, Frydlender v. France, Scordino v. Italy (No. 1), Volkov v. Ukraine, Rysovskyy v. Ukraine, Shmalko v. Ukraine та ін. сформульовано вимоги до національних способів захисту, які мають бути здатними повністю відновити попередній правовий статус особи, а також містити гарантії виконання рішення у розумний строк. Показано, що саме такі критерії узгоджуються з положеннями статей 6 §1 і 13 Конвенції та повинні застосовуватися адміністративними судами відповідно до Конституції України й Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ». Доведено, що врахування практики ЄСПЛ під час вибору способу судового захисту забезпечує реальне, а не декларативне поновлення прав, усуває правову невизначеність, підсилює дієвість судового контролю над органами публічної влади та сприяє утвердженню принципу верховенства права в адміністративному судочинстві України.

Інституційний розвиток Національного агентства з питань запобігання корупції як гарантія реалізації антикорупційної політики в Україні

2026-02-24T21:18:09+02:00

У статті досліджуються окремі питання інституційного розвитку Національного агентства з питань запобігання корупції як ключового елементу національної системи превенції корупції та інституційної гарантії реалізації державної антикорупційної політики України. Обґрунтовується, що в умовах воєнного стану, ліквідації його наслідків і виконання міжнародних зобов’язань у межах європейської інтеграції ефективність антикорупційної політики визначається не лише якістю нормативного регулювання, а насамперед рівнем інституційної спроможності органів, відповідальних за її формування, координацію та моніторинг.

Проаналізовано реалізацію Антикорупційної стратегії на 2021-2025 роки та Державної антикорупційної програми, виявлено інституційні обмеження, пов’язані з розривом між стратегічним плануванням і практикою виконання антикорупційних заходів. Обґрунтовано необхідність подальшого стратегічного оновлення антикорупційної політики в межах Антикорупційної стратегії на 2026-2030 роки із посиленням системоутворюючої ролі Національного агентства з питань запобігання корупції.

Особливу увагу приділено організаційному, кадровому та нормативному вимірам інституційного розвитку Національного агентства з питань запобігання корупції. Аргументовано доцільність створення його територіальних органів як інструменту посилення превентивної складової антикорупційної політики на регіональному та місцевому рівнях, особливо в умовах відбудови зруйнованої інфраструктури та реалізації публічних проєктів з підвищеними корупційними ризиками. Доведено значення кадрового посилення цього органу для забезпечення ефективного фінансового контролю, проведення повних перевірок декларацій і моніторингу способу життя суб’єктів декларування.

Окремо обґрунтовано необхідність нормативного закріплення обов’язкового характеру підзаконних нормативно-правових актів Національного агентства з питань запобігання корупції та інституціоналізації системної антикорупційної експертизи законопроєктів у сферах із підвищеним рівнем корупційних ризиків як передумови підвищення якості правотворчої діяльності та запобігання відтворенню корупційних ризиків.

Поняття та правова природа моніторингу якості надання адміністративних послуг

2026-02-24T21:24:49+02:00

Стаття присвячена дослідженню поняття та правової природи моніторингу якості надання адміністративних послуг в Україні в умовах формування моделі сервісної держави та впровадження принципів належного врядування. Актуальність теми зумовлена зростанням значення якості адміністративних послуг як критерію ефективності діяльності публічної адміністрації, рівня довіри громадян до органів публічної влади та показника реалізації людиноцентричного підходу у публічному управлінні. Особливого значення моніторинг якості адміністративних послуг набуває в умовах цифровізації публічних сервісів, розвитку мережі центрів надання адміністративних послуг та запровадження електронних адміністративних послуг.

Метою дослідження є з’ясування поняття та правової природи моніторингу якості надання адміністративних послуг в Україні. У статті проаналізовано підходи до розуміння якості адміністративних послуг як правової категорії та обґрунтовано її значення для забезпечення прав і законних інтересів отримувачів адміністративних послуг. Розкрито зміст моніторингу як особливої форми діяльності суб’єктів публічної адміністрації, що має системний, інформаційно-аналітичний і превентивний характер, та здійснено його відмежування від контролю і нагляду у сфері публічного адміністрування.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні моніторингу якості адміністративних послуг як самостійного адміністративно-правового явища, яке не зводиться до традиційних контрольних механізмів, а також у визначенні особливостей його правової природи в системі публічного управління.

Практичне значення результатів дослідження полягає у можливості їх використання під час удосконалення нормативно-правового регулювання моніторингу якості адміністративних послуг, у діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та центрів надання адміністративних послуг, а також під час розроблення локальних регламентів і методик оцінювання якості адміністративних сервісів та у навчальному процесі при викладанні дисциплін адміністративно-правового спрямування.

Порівняльний аналіз адміністративно-правового забезпечення фінансової автономії університетів Німеччини та України

2026-02-24T21:34:59+02:00

У статті здійснено комплексний порівняльно-правовий аналіз адміністративно-правового забезпечення фінансової автономії університетів Німеччини та України з урахуванням сучасних тенденцій розвитку систем вищої освіти. Досліджено конституційні засади, спеціальне законодавство та адміністративні механізми реалізації фінансової автономії закладів вищої освіти в обох державах, а також їх вплив на ефективність управління університетами та якість освітніх і наукових послуг. Проаналізовано німецьку модель глобальних бюджетів (Globalhaushalte) та систему цільових угод (Zielvereinbarungen), які забезпечують високий рівень фінансової самостійності університетів за умови збереження стратегічного державного контролю за досягненням визначених результатів діяльності.

Розглянуто особливості правового статусу німецьких університетів як публічно-правових корпорацій та державних установ одночасно, що створює правові передумови для гнучкого управління фінансовими ресурсами, розвитку підприємницької діяльності та залучення позабюджетного фінансування. Проаналізовано українську модель фінансового забезпечення закладів вищої освіти, яка характеризується переважанням кошторисного фінансування, жорстким казначейським обслуговуванням власних надходжень і обмеженими можливостями автономного розпорядження фінансовими ресурсами.

Виявлено ключові відмінності в адміністративно-правовому регулюванні фінансової автономії університетів обох країн, зокрема щодо рівня децентралізації управління, механізмів розподілу бюджетних коштів, правового режиму власних надходжень, форм і методів державного контролю та можливостей залучення альтернативних джерел фінансування. Особливу увагу приділено аналізу федеративної моделі Німеччини, у межах якої компетенція у сфері вищої освіти розподілена між федерацією та землями, і унітарної моделі України з переважно централізованим управлінням. Обґрунтовано доцільність та можливі шляхи адаптації позитивного німецького досвіду в українських реаліях з урахуванням особливостей національної правової системи, економічних умов і традицій університетського врядування. Запропоновано конкретні напрями вдосконалення адміністративно- правового забезпечення фінансової автономії українських університетів на основі німецького досвіду.

Правова та інституційна трансформація освітнього середовища в Україні: аналіз Стратегії розвитку доброчесності 2026–2030

2026-02-24T21:45:24+02:00

У представленій науковій статті здійснено комплексний та ретельний аналіз Стратегії розвитку доброчесності в освітній галузі на період 2026–2030 років. Цей стратегічний документ визначається автором як фундаментальна та засаднича дорожня карта, призвана забезпечити глибоку культурну та правову трансформацію всього національного освітнього середовища. Актуальність проведеного дослідження обґрунтовується через призму нагальної необхідності подолання критичного розриву, що тривалий час існував між теоретичними засадами академічної етики та їх безпосереднім практичним втіленням у повсякденну діяльність закладів освіти. Системний характер цієї проблеми зумовлений тривалою культурною легалізацією недоброчесності, через яку корупційні практики сприймалися як допустимі соціальні стратегії. Автор наголошує, що інтеграція етичних норм є не лише внутрішньою потребою системи, а й стратегічною вимогою у контексті євроінтеграційних процесів та гармонізації українського законодавства із міжнародними стандартами.

Особливу увагу у роботі зосереджено на дослідженні динамічної еволюції концепту доброчесності: від його сприйняття як суто декларативного морального принципу до статусу чіткої юридичної норми. Цей перехід передбачає встановлення конкретних правових наслідків за порушення стандартів чесності та формування системного антикорупційного ефекту на всіх ієрархічних рівнях управління. В основі наукового пошуку лежить методологічний розгляд логічної моделі «Теорії змін», яка пропонує взаємодію трьох ключових стратегічних векторів розвитку. Перший вектор фокусується на розробці та впровадженні інноваційної методологічної бази та сучасного дидактичного інструментарію, що виходить за межі традиційної дидактики та передбачає створення адаптивних навчальних ресурсів. Другий вектор спрямований на суттєве зміцнення професійної спроможності, розширення автономії та підвищення відповідальності освітян як головних носіїв інтелектуального капіталу держави та етичних орієнтирів. Третій вектор охоплює розбудову та впровадження цифрових, прозорих моделей управління закладами освіти, що базуються на засадах відкритості та підзвітності перед громадськістю.

У статті окремо проаналізовано вплив наказу МОН № 842, який закріплює нетерпимість до корупції як обов’язкову загальну компетентність для всіх спеціальностей. Автор доводить, що це перетворює доброчесність із формального лозунгу на обов’язковий фундамент підготовки фахівців, особливо у сферах права, міжнародних відносин та публічного управління. Особлива увага приділяється тривалому 15-річному циклу перебування особистості в системі освіти, який розглядається як унікальне вікно можливостей для формування стійкого «етичного імунітету». Дослідження також охоплює питання використання інструментів самооцінки, таких як система EvaluED та проєкт «Прозора школа», що дозволяють закладам самостійно виявляти корупційні ризики. Автор робить висновок, що успішна реалізація Стратегії до 2030 року дозволить виховати нове покоління громадян, здатних діяти етично не через страх санкцій, а через сформоване внутрішнє переконання. Це є критично важливою умовою для сталого розвитку України як європейської правової держави, де академічна чесність стає базовим інструментом державотворення та суспільної довіри.

Зарубіжні підходи до визначення принципів регулювання обороту віртуальних активів

2026-02-24T21:45:21+02:00

Віртуальні активи стали важливим елементом фінансових ринків, але їх правовий статус, регулювання та інтеграція в економічну систему викликають численні дискусії. У багатьох випадках це зумовлює формування нових, концептуально переосмислених підходів до фінансового регулювання та визначення принципів, на яких воно має базуватися. З огляду на це, набувають актуальності питання дослідження зарубіжних підходів до визначення принципів регулювання обороту віртуальних активів. У статті проаналізовано ризик-орієнтований підхід регулювання віртуальних активів, за умов застосування якого, інтенсивність і періодичність наглядових заходів та правозастосування визначаються рівнем ризику, притаманного відповідній діяльності у секторі.

Досліджено принцип саморегулювання, який передбачає надання права усій галузі або окремим групам суб’єктів, що надають послуги, пов’язані з віртуальними активами, самостійно впорядковувати власну діяльність без безпосереднього втручання державних органів.

Розглянуто підхід регулювання через примус, який реалізовуються шляхом застосування регуляторними органами примусових заходів, зокрема штрафів, стягнень та судових позовів.

Виокремлено ключові групи принципів IOSCO, які мають визначальний вплив на формування підходів до регулювання віртуальних активів. Зауважено, що принципи IOSCO сприяють гармонізації регуляторних підходів у різних країнах, що сприяє інтеграції ринків віртуальних активів у світову фінансову систему.

Проаналізовано принцип технологічної нейтральності як підхід до визначення принципів та засад державного регулювання правовідносин, пов’язаних із віртуальними активами, який у тому числі передбачає, що законодавче регулювання має бути спрямоване на зміст операції з віртуальними активами, а не технологію, за допомогою якої такі операції здійснюються.

Сформульовано висновок, що міжнародна практика регулювання віртуальних активів демонструє різноманітність підходів до формування принципів, які забезпечують безпеку, прозорість та стабільність фінансових систем та є результатом адаптації міжнародних стандартів, функціональних вимог і потреб локальних ринків.

Поняття та ознаки особливих адміністративно-правових режимів як факторів модифікації інструментального забезпечення публічного адміністрування

2026-02-24T21:53:04+02:00

Вказується, сучасний етап розвитку адміністративного права України характеризується функціонуванням публічної адміністрації в умовах повномасштабної збройної агресії та дії правового режиму воєнного стану, що зумовлює істотну трансформацію механізмів публічного адміністрування. У статті на підставі доктринальних та нормативних джерел автором визначено поняття та окреслено ознаки особливих адміністративно-правових режимів як факторів модифікації інструментального забезпечення публічного адміністрування. Підкреслено, що актуальність порушеної проблеми посилюється тим, що в умовах воєнного стану відбувається якісна зміна характеру адміністративно-правового впливу, що опосередковується посиленням імперативного методу правового регулювання, розширенням дискреційних повноважень суб’єктів публічної адміністрації, зміною співвідношення між адміністративними актами, актами-діями та адміністративними договорами. Водночас у науковій доктрині проблематика особливих адміністративно-правових режимів і надалі розглядається переважно крізь призму їх нормативного закріплення або переліку заходів, без належного аналізу їх впливу на інструментальне забезпечення публічного адміністрування.

Обґрунтовано, що ознаками таких адміністративно-правових режимів є: нормативно визначений характер; запровадження особливого правового режиму на підставі чітко визначених законом умов; тимчасовий характер дії особливого правового режиму; територіальна визначеність дії особливого правового режиму; зміна обсягу повноважень суб’єктів публічної влади; допустимість тимчасового обмеження прав і свобод людини і громадянина; спеціальний порядок введення та припинення дії режиму.

Доведено, що особливий правовий режим – це встановлений Конституцією України та спеціальним законом тимчасовий порядок правового регулювання, що вводиться на всій території України або в окремих її місцевостях у разі виникнення чи загрози виникнення обставин, які становлять небезпеку для основоположних публічних інтересів, і передбачає надання суб’єктам публічної влади додаткових повноважень, а також допустимість тимчасового обмеження прав і свобод людини і громадянина з метою усунення таких обставин, забезпечення безпеки та відновлення належного конституційного правопорядку.

Правове регулювання використання біотехнологій у контексті забезпечення продовольчої безпеки

2026-02-23T19:28:53+02:00

Вказується, Стратегією цифрового розвитку інноваційної діяльності України на період до 2030 року, схваленою Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2024 р. №1351-р, до однієї зі стратегічних цілей віднесено створення сприятливого регуляторного режиму для розвитку біологічних технологій, які є міждисциплінарною галуззю, що докорінно змінює цілий ряд традиційних галузей і пропонує інноваційні технології для них. Інновації в царині біологічних технологій виникають на стику біологічних, хімічних і технічних наук та охоплюють сфери від генної інженерії до біопалива.

Статтю присвячено аналізу правового регулювання використання біотехнологій в сільськогосподарському виробництві в контексті забезпечення продовольчої безпеки в умовах сучасних глобальних викликів. У роботі обґрунтовується позиція, що біотехнології на сьогодні є одним з інструментів підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, стабілізації продовольчих систем та формування адаптивних форм аграрного виробництва, здатних реагувати на кліматичні зміни, деградацію природних ресурсів і зростання продовольчих ризиків. Розвиток біотехнологій в аграрній сфері потребує належної правової регламентації, яка має поєднати стимулювання інноваційної діяльності з гарантуванням безпечності для здоров’я людини, навколишнього середовища та біологічного різноманіття.

У статті проаналізовано основні напрями правової регламентації застосування біотехнологій у сільськогосподарському виробництві, зокрема у сфері використання генетично модифікованих організмів, їх створення, випробовування, дослідження, транспортування, зберігання, вивільнення у навколишнє середовище тощо; правової охорони інтелектуальної власності біотехнологічних винаходів; біобезпеки; застосування біологічних засобів захисту росин, біодобрив, біопрепаратів для підвищення продуктивності рослинництва та тваринництва, а також біоенергетиці. Визначено ключові функції застосування біотехнологій у сільськогосподарському виробництві. Підкреслено, що саме ефективне правове забезпечення використання біотехнологій є необхідною передумовою формування сталих та адаптивних форм аграрного виробництва, здатних мінімізувати негативний вплив сучасних викликів на обсяги, якість та безпечність продовольства.

Публічні та приватні земельні сервітути: сучасний стан правового регулювання та тенденції розвитку

2026-02-23T19:37:49+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу правової природи публічних і приватних земельних сервітутів у сучасному українському законодавстві. Проаналізовано походження та еволюцію поняття сервітуту. Акцентується, що Земельний кодекс України визначає земельний сервітут як право обмеженого, платного або безоплатного користування чужою земельною ділянкою, тоді як Цивільний кодекс України розширює сферу регулювання, розрізняючи особисті та земельні сервітути. Досліджено допоміжний характер земельного сервітуту, який проявляється в можливості на обмежене право користування окремими властивостями земельної ділянки, що відрізняє його від інших видів прав на землю, зокрема від оренди, емфітевзису та суперфіцію. Обґрунтовується, що правова природа земельного сервітуту є комплексною: з точки зору цивільного права він виступає як обмежене речове право; з позиції земельного права – як ефективний інструмент регулювання раціонального використання земель; з огляду на екологічне право – як засіб забезпечення доступу до природних ресурсів та охорони довкілля. Особливу увагу приділено вивченню доктринальних підходів до поділу сервітутів на публічні та приватні, а також проблемам, що виникають через відсутність у законодавстві чіткого визначення поняття «публічний земельний сервітут». Проаналізовано ключові правові колізії, пов’язані з нечіткістю законодавчих критеріїв встановлення публічних сервітутів, що часто призводить до конфліктів між приватними та публічними інтересами. Приватні сервітути досліджуються як класичний інструмент правового регулювання відносин між власниками суміжних земельних ділянок для задоволення індивідуальних потреб. Підкреслюється екологічно-правовий вимір земельних сервітутів як механізму реалізації конституційного права на безпечне для життя та здоров’я довкілля та забезпечення екологічної справедливості. На основі аналізу сформульовано висновки щодо необхідності вдосконалення законодавчих процедур, нормативного уточнення змісту сервітутів і підвищення гарантій захисту публічних екологічних інтересів.

Трансформація державної підтримки аграрної та земельної сфери в Україні та за кордоном: історико-правовий аспект

2026-02-23T19:45:42+02:00

Аргументовано, що сільське господарство України потребує державної підтримки як на національному, так і на міжнародному рівні. Проаналізовано трансформацію правового інституту державної підтримки аграрної та земельної сфери у різні історичні періоди розвитку аграрного та земельного права, що обумовлено зміною суспільних потреб, оскільки саме вони визначають пріоритетні напрями аграрного виробництва. Виявлено, що є відмінності у розумінні державної підтримки сільського господарства в Україні та на міжнародному рівні, зокрема в частині прямих грошових виплат, що обмежуються умовами членства держав у міжнародних спільнотах (зокрема СОТ), адже такі виплати підтримують виробників аграрної продукції, що працюють непродуктивно. Встановлено, що в умовах воєнного стану, коли можливості держави щодо фінансової підтримки аграрної та земельної сфери є досить обмеженими, для України важливо, щоб у законодавстві було передбачено такі види підтримки виробників сільськогосподарської продукції, що не потребують прямих грошових виплат, зокрема стосовно погодження технічної документації на нові продукти харчування (що не відповідають існуючим ДСТУ), оформлення документальних прав на землю тощо. Аналізуються зміни, внесені у закон щодо державної підтримки сільського господарства України щодо поширення сфери його регулювання на державну аграрну політику у цілому. Доведено, що оптимальним варіантом для сучасних правових реалій є прийняття окремих нових законів щодо державної підтримки агарної та земельної сфери та у царині державної аграрної політики. При цьому змістовне наповнення цих нормативно-правових актів має відображати існуючі дослідження українських науковців щодо державної аграрної політики та щодо державного регулювання сільського господарства, а також конструктивну критику змін, що вносились до законів України щодо організаційних засад здійснення підтримки в аграрному секторі. Виявлено, що підтримку аграрної та земельної сфери не слід зводити до тієї, що здійснюється виключно державою. В цьому контексті варто говорити про підтримку сільського господарства у цілому, однак тоді й сфера регулювання спеціального закону в цій царині має бути іншою.

Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель національної екомережі

2026-02-23T19:49:26+02:00

Стаття присвячена дослідженню особливостей економічного стимулювання раціонального використання і охорони земель у складі національної екологічної мережі. Авторка акцентує увагу на проблемах забезпечення ефективного балансу між публічними інтересами охорони довкілля та приватними соціально-економічними потребами власників земель та землекористувачів, володіння яких перебувають у складі екомережі.

У статті досліджуються принципи та окремі аспекти процедури формування національної екомережі, а також порядок включення територій та об’єктів до її складу. Підкреслюється, що важливим інструментом, що зможе переконати власників земельних ділянок та землекористувачів погодитися на встановлення природоохоронних обмежень щодо сфери їхнього приватного інтересу, є економічне стимулювання, яке дозволить компенсувати певні незручності при провадженні господарської діяльності.

Особливу увагу приділено аналізу досвіду держав-членів Європейського Союзу щодо управління земельними ділянками у складі Natura 2000. Ефективним інструментом довкіллєвої політики в ЄС є здійснення процедури оцінки впливу на довкілля. При цьому обов’язковим є проведення громадського обговорення з метою визначення найкращих механізмів збереження природи з урахуванням фінансових ресурсів та компенсацій. Подібна процедура передбачена й в Україні, однак вона повинна поширюватися не лише на території природно-заповідного фонду, але й на всі структурні елементи національної екомережі.

Висновки статті підкреслюють важливість економічного стимулювання процесів раціонального використання і охорони земель у складі національної екологічної мережі, спрямованого на збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, підтримання екологічної рівноваги та сталого розвитку територій. Запропоновано, що удосконалення правового режиму земель національної екомережі повинно базуватися на екосистемному підході та забезпеченні балансу між охороною довкілля і гарантіями права власності на землю.

Транскордонна екологічна безпека в системі національної безпеки України: теоретико-правові засади

2026-02-23T19:57:28+02:00

Вказується, за сучасних умов глобалізаційних процесів та інтенсифікації транскордонних зв’язків питання екологічної безпеки стає надзвичайно актуальним для України – держави з тривалою лінією кордону із країнами-членами Європейського Союзу та іншими сусідніми країнами. Природні екосистеми функціонують незалежно від державних меж, відтак забруднення атмосферного повітря, водних об’єктів, деградаційні процеси у ґрунтах або техногенні катастрофи на території однієї держави закономірно позначаються на екологічній ситуації прилеглих територій сусідніх країн.

Стаття присвячена комплексному дослідженню теоретико-правових засад транскордонної екологічної безпеки як невід’ємної складової національної безпеки України. Проаналізовано доктринальні підходи до визначення понять «національна безпека», «транскордонна безпека» та «екологічна безпека», досліджено їх співвідношення та взаємозв’язок у сучасній правовій науці. Встановлено, що транскордонна безпека є самостійною правовою категорією, яка посідає особливе місце в ієрархії рівнів безпеки — між національною безпекою та безпекою регіону. Обґрунтовано методологічну хибність вузького трактування транскордонної безпеки виключно через призму охорони державного кордону; натомість сучасна доктрина визначає її комплексний характер, що охоплює політичний, економічний, науково-технологічний, гуманітарний, демографічний та екологічний компоненти. Особливу увагу приділено екологічній безпеці як стратегічно важливій складовій транскордонної безпеки в умовах глобальних екологічних викликів. Доведено, що природні екосистеми не визнають державних кордонів, тому забруднення повітря, водних ресурсів, деградація ґрунтів чи техногенні аварії в одній країні неминуче впливають на екологічний стан суміжних територій. Визначено, що транскордонна екологічна безпека передбачає координовані дії сусідніх держав щодо спільного моніторингу стану довкілля, гармонізації екологічних стандартів, оперативного реагування на надзвичайні ситуації та відшкодування транскордонної екологічної шкоди. Обґрунтовано, що формування дієвих механізмів транскордонної екологічної безпеки є необхідною передумовою сталого розвитку прикордонних регіонів, збереження спільної природної спадщини та реалізації конституційного права громадян на безпечне довкілля. Сформульовано висновок про доцільність удосконалення міжнародної екологічної взаємодії з мікрорівня.

Особливості розгляду справ щодо оскарження генеральних планів населених пунктів і детальних планів території

2026-02-23T20:02:34+02:00

У статті, базуючись на системному аналізі практики розгляду вищими судовими інстанціями України справ щодо оскарження містобудівної документації місцевого рівня (зокрема, генеральних планів населених пунктів та детальних планів територій), визначені ключові особливості адміністративного провадження в цих категоріях справ, виходячи, насамперед, з пріоритету захисту суспільних, зокрема суспільних (публічних) екологічних інтересів.

Публічний екологічний інтерес спрямований на збереження природних екосистем, запасів природних ресурсів; підтримання екологічної рівноваги; забезпечення рівного доступу до природних ресурсів; підтримання безпечного стану довкілля; попередження негативних змін клімату.

Аналіз практики судового розгляду цієї категорії справ вказує, що Верховний Суд сформував ряд усталених висновків щодо застосування норм права при розгляді спорів про оскарження містобудівної документації, які мають важливе практичне значення також і в контексті захисту публічного екологічного інтересу, який присутній у цих правовідносинах.

По-перше, за своєю правовою природою та з огляду на процедуру прийняття, генеральний план населеного пункту та детальний план території є нормативно-правовими актами. Такий висновок базується насамперед на тому, що відповідні акти поширюють свою дію хоч і на певне коло, однак неперсоніфікованих осіб.

По-друге, визнання відповідної містобудівної документації нормативно-правовими актами визначає специфіку провадження у таких справах, визначену ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України, як наприклад, те, що нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

По-третє, право оскаржити вказану містобудівну документацію відповідно до ч. 2 ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, що означає фактичне запровадження доктрини «actio popularis», згідно з якою позов може бути подано в інтересах «публічного порядку, законності».

У випадках, коли містобудівна документація не відповідає природоохоронним вимогам, додатково наголошено на праві звернення до суду громадських природоохоронних об’єднань, які, враховуючи приписи Орхуської конвенції та усталену судову практику, мають право на звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу у сфері забезпечення екологічної безпеки.

Ризики земельної ділянки як інвестиційного капіталу: поняття та класифікація

2026-02-23T20:12:59+02:00

В статті досліджується поняття та види ризиків земельної ділянки, обумовлених правовим регулюванням, що впливають на визначення ціннісної складової земельного ресурсу, рішення інвестора щодо набуття прав на земельну ділянку з метою збереження та примноження прибутку або досягнення соціального та екологічного ефекту.

Автор зазначає, що ціннісна складова земельного ресурсу не завжди є очевидною та врахованою, оскільки вона формується за іншими складовими ніж експертна оцінка. Інвестиційна вартість земельної ділянки визначається метою її набуття на титульному праві, цілями використання, капіталовкладеннями та очікуваними майбутніми доходами. Такий прорахунок здійснюється на основі аналізу всіх складових, що впливають на визначення умов інвестування. Оцінка земельної ділянки як інвестиційного капіталу здійснюється за різними підходами та формулами, одним із яких є оцінка землі за критеріями «інвестиційної привабливості». Сталим елементом такого підходу є «ризик». Складові ризику земельної ділянки здебільшого базуються на агроекономічних, містобудівних чи природоресурсних її характеристиках, залишаючи поза увагою ризики земельної ділянки, обумовлені правовим регулюванням.

На підставі аналізу норм законодавства, автор приходить до висновку, що ризики земельної ділянки можна визначити як ймовірні негативні наслідки, які можуть мати місце при використані земельної ділянки за наслідками її набуття на титульному праві.

Базовим критерієм для формування ризиків земельної ділянки є причина виникнення ризику, під якою можна розуміти юридичні факти та фактичні обставини, які негативно впливають на формування очікуваного інвестиційного прибутку від набуття прав на земельну ділянку.

Сучасний стан правового регулювання дозволяє виділити воєнні, політичні та юридичні ризики земельної ділянки, які слід досліджувати в часовому режимі, з моменту формування до моменту залучення земельної ділянки в інвестиційну діяльність.

Виявлення та дослідження ризиків земельної ділянки, обумовлених правовим регулюванням, дозволяє прийняти рішення щодо її набуття на титульному праві, плануванні та реалізації господарської діяльності з використанням земельної ділянки.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля в сучасному міжнародному праві

2026-02-23T20:17:58+02:00

Стаття присвячена аналізу реалізації права на безпечне для життя і здоров’я довкілля як спільного інтересу міжнародної спільноти та універсального зобов’язання держав. Досліджується еволюція міжнародного екологічного права до статусу норм erga omnes, що діють щодо всіх держав незалежно від конкретних договорів, з посиланням на ключові рішення Міжнародного Суду ООН, зокрема справу Barcelona Traction (1970) та прецедентне визнання erga omnes характеру зобов’язань щодо захисту кліматичної системи від антропогенних викидів парникових газів у консультативному висновку МС ООН від 23 липня 2025 року (зобов’язання запобігати значній транскордонній шкоді за звичаєвим міжнародним правом). Окремо розглядається практика Європейського суду з прав людини у справах, пов’язаних з екологічними та кліматичними загрозами, через призму статей 2 та 8 Європейської конвенції з прав людини (позитивні обов’язки держави захищати життя та приватне/сімейне життя від промислового забруднення, шуму, зміни клімату тощо). Підкреслюється протирічча між національним суверенітетом та принципом спільної, але диференційованої відповідальності, а також обмеження юрисдикції ЄСПЛ (відсутність прямого права на чисте довкілля, вимога вичерпання національних засобів захисту). Автор акцентує, що ефективний захист права на безпечне довкілля неможливий без міжнародної співпраці, оскільки екологічні загрози транскордонні, а подальший розвиток концепції erga omnes та механізмів відповідальності сприятиме посиленню гарантій права кожної людини на чисте та безпечне довкілля.

Правове регулювання нафтогазових відносин в Україні: євроінтеграція та воєнні виклики

2026-02-23T20:30:00+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз законодавчого забезпечення нафтогазових відносин в Україні з урахуванням сучасних євроінтеграційних процесів, трансформацій енергетичних ринків та викликів, спричинених воєнним станом. Дослідження побудоване за логікою технологічної структури нафтогазового комплексу та охоплює основні групи відносин, що формують єдиний виробничо-економічний ланцюг: пошук і видобування нафти та газу, їх первинну переробку, транспортування, розподіл, зберігання та постачання кінцевим споживачам.

Особливу увагу приділено правовій природі відносин у сфері користування нафтогазоносними надрами, співвідношенню природоресурсного, адміністративного та екологічного регулювання, а також еволюції дозвільних процедур, зокрема переходу до електронних аукціонів спеціальних дозволів і посиленню державного обліку надрокористування. Проаналізовано інститут угод про розподіл продукції як інструмент залучення інвестицій та виявлено його нормативні й екологічні обмеження.

Автором досліджено правове регулюванню трубопровідного транспорту, газотранспортної та газорозподільної систем, зберігання природного газу й нафти, включно з формуванням системи мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів. Висвітлено вплив анбандлінгу, ліцензування та режиму природних монополій на статус ключових учасників ринку. Також охарактеризовано правові засади постачання природного газу, роль договірного регулювання та конкуренції між постачальниками. Зроблено наголос на пронизаності усієї господарської діяльності у нафтогазовому комплексі потужним адміністративно-правовим впливом, найбільш ефективними інструментами якого є надання дозволів та ліцензування.

За результатами дослідження автором виокремлено основні характерні риси вітчизняного нафтогазового законодавства: домінування євроінтеграційної спрямованості розвитку, поєднання ринкових механізмів із правовим режимом природних монополій, а також активне застосування дозвільно-ліцензійних інструментів як методу правового регулювання.

Деякі проблеми визначення збитків при притягненні до відповідальності за порушення земельного законодавства

2026-02-23T20:34:45+02:00

У публікації досліджуються окремі проблемні питання визначення розміру збитків за забруднення, засмічення земель, їх деградацію.

Зазначено, що методики розрахунку збитків є складовою правової системи держави, що покликана забезпечити захист прав на землю, а також на чисте, стале, стійке і безпечне довкілля, які гарантуються Конституцією України. Констатовано, що на відміну від інституційних гарантій правова основа механізму захисту цього конституційного права відстає від вимог і потреб сьогодення.

У статті наводяться статистичні дані, які свідчать про суттєву поширеність правопорушень, пов’язаних із негативним впливом на землю, у тому числі внаслідок засмічення, забруднення та порушення спеціального режиму використання.

Доведено, що деякі чинні методики внаслідок своєї недосконалості не сприяють виконанню завдань кримінального та кримінального процесуального законодавства.

Внаслідок наявних прогалин окремі методики фактично розраховані на встановлення збитків у межах адміністративного провадження, а тому їх застосування у кримінальному провадженні є неприйнятним.

На прикладі показано, що деякі з методик розрахунку збитків за заподіяння шкоди землі, ґрунту не розраховані на сучасні виклики, пов’язані із повномасштабною агресією російської федерації проти України.

Окремо зосереджено увагу на тому, що наразі немає чіткої процедури для визначення такого критерію забруднення або псування земель, як «створення небезпеки для життя, здоров’я людей чи довкілля», що є обов’язковим елементом об’єктивної сторони окремих кримінальних правопорушень.

Крім того, обґрунтовано, що деякі з чинних методик обрахунку збитків за порушення законодавства про землю звужують їх застосування фактично до меж адміністративного провадження та створюють ризики оскарження розрахунків, виконаних у кримінальному провадженні або для пред’явлення в його межах цивільного позову, у тому числі якщо їх здійснено уповноваженим органом чи спеціалістом, залученим у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.

Зроблено загальний висновок про те, що з урахуванням мультидисциплінарного підходу необхідно удосконалити діюче законодавство, яке регулює порядок відшкодування збитків за забруднення, засмічення та порушення спеціального режиму використання земель та зробити його більш універсальним.

Воєнні та військові злочини у кримінальному законодавстві України, Таджикистану та Узбекистану

2026-02-25T15:51:18+02:00

Вказується, в умовах довготривалої війни України з рф вкрай актуальною стає проблема термінологічного розмежування понять: «військовий» та «воєнний» злочин. Захист суверенітету, недоторканності і територіальної цілісності нашої держави від будь-яких агресивних посягань, також забезпечення її воєнної безпеки є обов’язком всіх українців. Особливо актуальним це безумовно стає в контексті неприхованого геноциду московії.

Стаття присвячена особливостям розмежування «військових» та «воєнних» злочинів в Україні, Таджикистані та Узбекистані. Вказується, в умовах розгорнутого збройного конфлікту з рф, кримінальна відповідальність за вчинення «військових» та «воєнних» злочинів потребує нових філософських комплексних підходів, особливо з огляду на звірячі душогубства росіян.

«Воєнний» злочин визначається є поняттям зі сфери міжнародного гуманітарного права, що має глобальний та всеохоплюючий масштаб. Відзначається, що Римський статут прямо визначає, що «воєнні» злочини реалізуються як під час міжнародного збройного конфлікту між двома і більше країнами.

У статті розглянуто особливості організації кримінально-правового забезпечення воєнної безпеки в Україні, Таджикистані та Узбекистані. Визначаються особливості розмежування «військових» та «воєнних» злочинів у зазначених державах. Аналіз Кримінальних кодексів Таджикистану та Узбекистану засвідчив, що місце військових кримінальних правопорушень та «воєнних» у цих країнах та Україні дещо різняться.

Відтак, вбачається за необхідне удосконалити існуючи в Україні підходи до розмежування «військових» та «воєнних» злочинів. Структурування Кримінального кодексу України з огляду на агресію рф і введений правовий режим воєнного стану повинно стати запорукою вдосконалення кримінально-правового забезпечення воєнної безпеки нашої держави.

Також, пропонуємо розглянути доцільність не лише змістовної, але й формальної імплементації «воєнних» злочинів північної «сусідки» у чинний КК України, зокрема, на нашу думку, з огляду на російську агресію було б доцільно додати до Особливої частини чинного КК ХХІ Розділ – «Воєнні злочини рф», де «воєнні» правопорушення росії будуть відмежовані від «кримінальних правопорушень проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку».

Участь у злочинних об’єднаннях: теоретичні та правозастосовні підходи в Україні та Італії

2026-02-25T15:56:08+02:00

У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз поняття «участь у злочинному об’єднанні» за кримінальним правом України та Італії. На основі аналізу положень українського та італійського кримінального законодавства щодо криміналізації дій, пов’язаних з участю у злочинному об’єднанні, а також судової практики та експертних висновків, автором відзначається наявність проблем тлумачення цього поняття. Кримінальне законодавство Італії, як і Кримінальний кодекс України, не визначають поняття участі у злочинному об’єднанні. Італійською доктриною та Об’єднаною палатою Касаційного Суду Італії були розроблені кілька інтерпретаційних підходів для роз’яснення, яка поведінка вважається кримінально караною участю у простій (ст. 416 КК) та мафіозній злочинній організації (ст. 416-bis КК). За пануючим у літературі підходом, найбільш обгрунтованою вважається «змішана» модель, яка поєднує організаційну та причино-наслідкову інтерпретаційні концепції. Вона вимагає доказування як формального членства особи в об’єднанні, так і активної тривалої участі в його злочинній діяльності. Автором наводяться критичні зауваження вчених щодо непослідовного і суперечливого відхилення Касаційного Суду Італії від змішаної моделі у його актуальній практиці. Зокрема, наголошується на ризиках повернення до виключно організаційної інтерпретаційної моделі, яка сприяє широкому тлумаченню, спрямованому на розширення меж кримінальної відповідальності за участь у мафіозному об’єднанні. Згідно з цією моделлю, формальний вступ до злочинного об’єднання і подальша постійна готовність нового учасника бути в розпорядженні об’єднання може бути достатнім доказом участі, навіть без необхідності для особи здійснювати конкретні акти запланованої незаконної діяльності. Зроблено висновок, що в Україні на теоретичному та практичному рівні в цілому використовується підхід до тлумачення участі у злочинному об’єднанні, подібний до італійської «змішаної» моделі, але існують розбіжності щодо змісту активного внеску учасника у діяльність об’єднання. У зв’язку з цим відповідна інтерпретаційна практика українського Верховного Суду є необхідною для забезпечення єдності та узгодженості наявних тлумачень.

Нормативна модель конфіскації незаконних і необґрунтованих активів у законодавстві Грузії

2026-02-25T16:03:49+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз нормативної моделі цивільної конфіскації незаконних та необґрунтованих активів у Грузії як сучасного інструменту протидії корисливій, організованій та корупційній протиправній діяльності. Обґрунтовано, що в умовах високої латентності окремих кримінальних правопорушень, складності доказування їх конкретних епізодів і активного використання фінансових та корпоративних механізмів для маскування походження доходів традиційні кримінально-правові засоби виявляються недостатньо ефективними. У цьому контексті інститут цивільної конфіскації набуває самостійного значення як майновий механізм реагування, спрямований на усунення матеріальної основи протиправної діяльності.

Проаналізовано нормативні засади грузинської моделі, сформовані насамперед Законом Грузії «Про організовану злочинність та рекет» від 20 грудня 2005 р. № 2354-RS у системному зв’язку з положеннями Цивільного процесуального кодексу Грузії. Показано, що ця модель вирізняється процесуальною автономністю від кримінального судочинства, комплексністю та високим рівнем нормативної деталізації. Встановлено, що законодавство Грузії поєднує широке функціональне розуміння майна, яке може бути об’єктом конфіскації, розширений суб’єктний склад, диференційовані правові режими активів (рекетирських, незаконних і необґрунтованих), а також багаторівневу модель доказування.

Окрему увагу приділено аналізу переліку протиправних діянь, у зв’язку з якими допускається цивільна конфіскація, зокрема рекету, діяльності «злодійського світу», наркоторгівлі та пособництва в ній, незаконного й необґрунтованого збагачення посадових осіб, торгівлі людьми, легалізації доходів та фінансування тероризму. Доведено, що такий перелік відображає ризик-орієнтований підхід, спрямований на вилучення економічної вигоди від стійких форм корисливої протиправної діяльності.

Розкрито зміст поняття та обсягу майна, що підлягає конфіскації, яке охоплює не лише первинні активи, а й похідні доходи, корпоративні права та майно третіх осіб – членів сім’ї, близьких родичів і пов’язаних осіб. Показано, що ключовим критерієм є не встановлення конкретного складу кримінального правопорушення, а відсутність доказів законного походження активів. Проаналізовано процесуальні особливості цивільної конфіскації, зокрема розподіл тягаря доказування залежно від правового режиму майна та роль суду в забезпеченні пропорційності втручання у право власності.

Зроблено висновок, що грузинська модель цивільної конфіскації є репрезентативним прикладом сучасного майнового механізму протидії корисливій злочинності, який поєднує ефективність вилучення активів із процесуальними гарантіями прав людини. Обґрунтовано, що окремі елементи цього досвіду можуть бути використані іншими державами, зокрема Україною, під час удосконалення власних механізмів вилучення незаконних та необґрунтованих активів з урахуванням національних правових традицій і стандартів захисту прав людини.

Корупція в Україні: соціально-економічне підґрунтя і шляхи подолання

2026-02-25T16:09:42+02:00

Стаття присвячена визначенню соціально-економічних детермінантів корупції в Україні на основі аналізу концепції співвідношення держави і громадянського суспільства, що ґрунтується на ринковій економіці. Констатується, що корупція є вродженою соціальною хворобою, притаманною державному апарату. Висловлюється та обґрунтовується ідея, що в сучасних умовах поряд з удосконаленням механізму притягнення винних до відповідальності (зокрема, кримінальної) більш важливим є визначення соціально-економічного підґрунтя появи, живлення і зростання корупції. Чітке та глибоко усвідомлене визначення детермінуючих соціально-економічних факторів є необхідною передумовою їх усунення чи нейтралізації негативного впливу на розвиток українського суспільства.

Стверджується, що основою живлення і зростання корупції в Україні є постсоціалістичне уявлення про функції держави в суспільстві, яке обрало шлях ринкового економічного розвитку. Коли держава має забезпечувати розвиток усіх сфер і зростання добробуту населення, що властиве тоталітарним режимам, неминучим стає панування державного апарату над громадянським суспільством і процвітання корупції. Така держава завжди прагне поставити під контроль громадян за своїми правилами, які визначаються не громадянськими інститутами. Такі правила встановлюються в закритих для суспільства бюрократичних нетрях, що неминуче породжує свавілля і корупцію державного апарату. Саме наслідком свавілля державного апарату є сучасний стан стагнації України, її відставання в економічному і соціальному розвитку в порівнянні з іншими постсоціалістичними країнами, в яких пріоритет отримали інститути громадянського суспільства. У статті пропонуються шляхи подолання найбільш впливових чинників корупції. Вони пов’язані з обмеженням сфер державного управління і повноважень державного апарату, які негативно впливають на розвиток суспільства. Констатується, що їх реалізація буде мати труднощі, пов’язані не тільки з усвідомленням їх необхідності, але й з супротивом бюрократії.

Особливості кваліфікації самовільного залишення частини або місця служби (ст. 407 КК України)

2026-02-25T19:55:04+02:00

Стаття присвячена дослідженню особливостей кваліфікації самовільного залишення військової частини або місця служби, що передбачено ст. 407 КК України. Автори аналізують специфіку військових кримінальних правопорушень, які регламентуються розділом XIX Особливої частини Кримінального кодексу України та вказують на їх вплив на обороноздатність держави. В умовах збройного конфлікту подібні правопорушення становлять пряму загрозу обороноздатності країни, здатні спричинити катастрофічні наслідки для національної безпеки та територіальної цілісності. Саме тому дослідження зосереджено безпосередньо на одному з таких злочинів, як самовільне залишення військової частини (далі - СЗЧ). В результаті аналізу норм Кримінального кодексу встановлено, що для кваліфікації діяння як військового кримінального правопорушення, зокрема, самовільного залишення військової частини, необхідна наявність наступних обов’язкових ознак: спеціальний об’єкт посягання (порядок несення військової служби), спеціальний суб’єкт (військовослужбовець, військовозобов’язаний) та відповідність складу злочину, передбаченого розділом XIX Особливої частини КК України. Розглянуто об’єктивну сторону, яка охоплює дві форми діяння, а також суб’єктивну сторону, що включає вину у формі умислу чи необережності залежно від обставин. Автори наголошують на важливості врахування заздалегідь обдуманого умислу під час кваліфікації діянь за ст. 407 КК України, що дозволяє встановити глибше розуміння мотивів та істот правопорушення. Дослідження комплексно аналізує склад кримінального правопорушення, охоплюючи об’єкт, суб’єкт, об’єктивну та суб’єктивну сторони СЗЧ. Окрема увага приділяється умовам, за яких СЗЧ кваліфікується як кримінальне правопорушення, зокрема в умовах воєнного стану або бойової обстановки. На основі аналізу чинного законодавства України зосереджено увагу на обґрунтуванні доцільності застосування обтяжуючих ознак до окремих складів злочинів. Розглянуто ознаку вчинення злочину в умовах особливого періоду, зокрема, як природну характеристику, що підвищує відповідальність та обтяжує покарання. Практичне значення дослідження полягає в актуалізації проблем масового самовільного залишення частини або місця служби.

Умисне знищення або пошкодження чужого майна: питання кваліфікації та вдосконалення кримінального закону

2026-02-25T19:55:02+02:00

Статтю присвячено розкриттю окремих проблемних аспектів кримінально-правової характеристики умисного знищення або пошкодження чужого майна, передбаченого ст. 194 Кримінального кодексу України, і деяких суміжних кримінальних правопорушень.

Розглянуто питання про перспективи кримінально-правових заборон, присвячених відповідальності за знищення або пошкодження майна, належного «спеціальним» потерпілим. Констатовано різновекторність відповідних теоретичних пропозицій, проаналізовано ті з них, які спрямовані на виключення з кримінального закону відповідних спеціальних норм, з’ясовано недоліки таких пропозицій. Піддано критиці окремі положення проєкту нового Кримінального кодексу України.

Висвітлено проблему кваліфікації вчиненого загальнонебезпечним способом умисного знищення або пошкодження чужого майна, що не заподіяло шкоду у великих розмірах. Здійснено аналіз наукових підходів щодо розв’язання цієї проблеми. З’ясовано чинники, які призвели до формулювання Верховним Судом правозастосовного орієнтиру, завдяки якому вдалось уніфікувати судову практику із вказаного питання кваліфікації. Водночас показано уразливість логіки, покладеної в основу відповідного правового висновку. Висловлено міркування щодо оптимальних варіантів вирішення цієї проблеми у законодавчій площині.

Розглянуто питання кваліфікації перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань у формі умисного знищення або пошкодження майна, що має військове призначення. На підставі аналізу матеріалів судової практики констатовано розповсюдженість такої кваліфікаційної помилки, як неповна кваліфікація, коли у скоєному безпідставно не вбачається ідеальна сукупність злочинів, передбачених ч. 1 ст. 114-1 і ч. 2 ст. 194 Кримінального кодексу України. З’ясовано обставини, які можуть виключати зазначений прояв множинності злочинів. Розкрито особливості досліджуваного прояву перешкоджання законній діяльності військових формувань, пов’язані з наявністю фактичної помилки, вчиненням незакінченого злочину і злочину у співучасті. Висловлено рекомендації щодо кваліфікації вчиненого у таких правозастосовних ситуаціях.

Кримінально-правова кваліфікація домашнього насильства за законодавством Республіки Бенін: загальні положення та вихідні ідеї

2026-02-25T20:03:55+02:00

Наукова стаття присвячена порівняльному аналізу кримінально-правової кваліфікації домашнього насильства та формування теоретичних положень й практичних рекомендацій щодо удосконалення кримінально правового впливу на зазначене суспільно небезпечне діяння. Актуальність теми продиктована соціальними запитами удосконалення механізмів впливу на детермінанти домашнього насильства, що передбачає вивчення вітчизняного й закордонного досвіду у сфері кримінального переслідування. У цьому контексті та з урахуванням положень чинного законодавства європейської держави Україна та африканської держави Бенін, висвітлено результати порівняльного аналізу кримінальної норми « домашнє насильство». У роботі розкрито теоретичне та практичне значення кримінально правової кваліфікації. Узагальнено, проаналізовано та систематизовано сутність, зміст наявних моделей «домашнє насильство» та зазначено принципи юридичного впливу на домашнє насильство. Звернути увагу на типи гендерно зумовленого насильства. Визначено загальні й специфічні ознаки домашнього, подружнього, родинного, партнерського, побутового насильства, насильства в сімейному середовищі. З’ясовано, що за кримінальним законодавством Беніна виокремлюють три категорії правопорушень: злочини, проступки, дрібні правопорушення. Встановлено відсутність у законодавстві Республіки Бенін профільного Закону щодо домашнього насильства на зразок українського законодавства. Також у Кримінальному кодексі Республіки Бенін відсутня конкретна кримінальна норма «домашнє насильство» як структурна одиниця статті кримінального закону.

Таким чином, викладені у науковій статті висновки й пропозиції дозволили удосконалити наявнy модель дефініції « домашнє насильство», що сприятиме кращому розумінню викликів й можливостей кримінального переслідування за домашнє насильство як у фокусі глобалізації політико-правового простору, так і у фокусі конкретно обраної держави. Зазначене також створюватиме умови для міжнародної співпраці вчених світу та світових інституцій.

Дослідження здійснювалось в межах наукової експедиції в Республіці Бенін травень 2025-грудень 2025 р.

Корупційні ризики в діяльності кримінально-виконавчої системи України та шляхи їх усунення

2026-02-25T20:11:21+02:00

У статті розглянуті корупційні ризики у діяльності кримінально-виконавчої системи України. Враховано, що правовий режим воєнного стану, який був введений на території нашої країни у зв’язку з агресією росії, вплинув на економіку нашої країни, політику, а також соціальну та правову сфери.

Відмічено, що повномасштабна війна вплинула і на стан корупції, а також на ставлення громадян до цього соціально-негативного явища. Зазначено, що запобігання та протидія корупційним проявам залишається однією з найактуальніших соціальних проблем у нашій країні. Наголошується на тому, що корупційні ризики також видозмінились з початком повномасштабного вторгнення росії на територію нашої країни. Констатовано те, що корупційні ризики у функціонуванні кримінально-виконавчої системи, як інституційної системи органів і установ, що забезпечують виконання покарань призначених судом, також зазнали змін.

Доведено необхідність знань правової природи корупційних ризиків з метою розроблення наукових заходів, їх подальшого практичного втілення задля визначення реальних шляхів до їх усунення. Підсумовуючи, автор статті зосереджує увагу на тому, що корупційні ризики є відповідною сукупністю умов, за яких посадова особа, будучи наділеною законодавчо визначеними повноваженнями, може вчинити корупційне кримінальне правопорушення чи інше правопорушення, пов’язане з корупцією.

Корупційні ризики у кримінально-виконавчій системі мають свою специфіку, оскільки ця сфера державної діяльності має специфічні функції та завдання, а тому й шляхи усунення та нейтралізації цих корупційних ризиків є спеціальними. Закритість цієї системи, особливість взаємин у колективі між собою, а також у взаєминах між посадовими особами та особами щодо яких здійснюється кримінально-виконавчий вплив і є визначальним фактором, що дозволяє виокремити особливість корупційних ризиків у кримінально-виконавчій системі. Не останнє місце у цьому належить специфічним дискреційним повноваженням персоналу кримінально-виконавчої системи по відношенню до засуджених осіб.

Існування корупційних ризиків обумовлене наявністю режимності установ, що є необхідним для виконання завдань, передбачених законодавством.

Про деякі міжнародно-правові підходи, що стосуються запобігання протиправній діяльності транснаціональних воєнних злочинних організацій

2026-02-25T20:25:20+02:00

У даній науковій статті здійснено аналіз міжнародно-правових актів, які регулюють сферу запобігання та протидії транснаціональній організованій злочинності, одним із проявів якої є протиправна діяльність транснаціональних воєнних злочинних організацій.

Виходячи з отриманих результатів дослідження, констатовано, що зазначені міжнародні правові джерела мають низку правових прогалин, колізій та неоднозначних критеріїв, на підставі яких здійснюється класифікація транснаціональних воєнних організацій, а також їх віднесення до злочинних і заборонених у світі.

Встановлено, що в основу такого поділу покладено як політичні, так і юридично значущі критерії, що , у свою чергу, дозволяє на законодавчому рівні в будь-якій державі приймати відповідні нормативно-правові акти, які або не заперечують участь транснаціональних воєнних організацій у військових конфліктах, війнах тощо на території іншої країни, або, апріорі, заперечують (фактично, забороняють) їх діяльність у цьому сенсі.

Визначено також, що фінансово-правові, матеріально-технічні, кадрові та інші питання, що пов’язані зі створенням, керівництвом та участю у приватних воєнних організаціях, у більшій мірі характерні для тих держав, у яких досить низьким є рівень демократії та грубо порушуються основоположні права, законні інтереси та свободи людини і громадянина. Як правило, метою створення таких транснаціональних воєнних організацій у таких державах є реалізація своїх імперських та агресивних намірів на світовому рівні, у тому числі й шляхом залучення потенційних можливостей зазначених суб’єктів у проведенні гібридної та відкритої військової агресії проти інших держав, що, зокрема, має місце у сьогоденній протиправній та забороненій на рівні ООН діяльності росії проти України.

Враховуючи зазначений юридично значущий акт, у цій науковій статті доведена необхідність визначення на міжнародному та національному рівнях поняття «транснаціональна воєнна злочинна організація», що дасть можливість здійснювати правильну кваліфікацію вчинюваних вказаними суб’єктами кримінальних правопорушень та більш ефективно запобігати та протидіяти їх протиправній діяльності, а також здійснювати правові заборони щодо їх створення і функціонування у світі на чітко визначених юридичних критеріях.

Вплив правових позиції Конституційного Суду України на вирішення окремих категорій кримінальних справ

2026-02-25T20:31:16+02:00

Вказується, Конституційний Суд України, будучи єдиним органом конституційної юрисдикції в державі, виконує ключову функцію щодо гарантування верховенства Основного Закону та охорони прав і свобод людини. Правові позиції, що формулюються Судом у його рішеннях та висновках, набувають принципового значення для функціонування всієї правової системи, адже саме вони окреслюють конституційно прийнятні межі інтерпретації та застосування нормативно-правових актів. Водночас саме сфера кримінального судочинства, де проблематика обмеження прав особи постає найгостріше, демонструє особливу вагомість актів органу конституційної юрисдикції, оскільки саме у кримінальному провадженні конституційні гарантії прав людини проходять найбільш суворе випробування практикою.

Стаття присвячена комплексному дослідженню впливу правових позицій Конституційного Суду України на вирішення окремих категорій кримінальних справ. Проаналізовано юридичну природу правових позицій КСУ як ключового елемента національної правової системи, що забезпечує єдність тлумачення та застосування конституційних норм усіма суб’єктами правовідносин. Встановлено, що попри відсутність легального визначення цього поняття у Конституції та законах України, правові позиції мають усталене доктринальне обґрунтування та виконують квазінормативну функцію, зобов’язуючи всіх учасників правовідносин керуватися конституційно-правовим тлумаченням. Досліджено особливості впливу актів органу конституційної юрисдикції на кримінальне судочинство, де питання обмеження прав і свобод особи є найбільш гострими, а конституційні гарантії піддаються найсуворішій практичній перевірці. Обґрунтовано, що суди загальної юрисдикції при здійсненні правосуддя зобов’язані враховувати правові позиції КСУ при кваліфікації діянь, визначенні меж кримінальної відповідальності та забезпеченні процесуальних прав учасників кримінального провадження. Особливу увагу приділено аналізу Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 про визнання смертної кари неконституційною як визначального прикладу впливу правових позицій КСУ на кримінальне право та гуманізацію кримінальної політики держави загалом. Доведено, що це рішення, спираючись на положення статей 3, 21, 22, 27 Конституції України, а також на європейські стандарти захисту прав людини, не лише завершило виконання зобов’язань України перед Радою Європи, а й заклало підвалини для подальшого розвитку гуманістичних засад у кримінальному праві, що знайшло відображення у прийнятті нового Кримінального кодексу України 2001 року без смертної кари серед видів покарань.

Кримінальний кодекс України: сьогодення і майбутнє

2026-02-25T20:39:26+02:00

У статті представлено всебічний аналіз поточного стану та перспектив розвитку Кримінального кодексу України на тлі стрімкого розвитку суспільних відносин, технічного прогресу та процесу європейської інтеграції. У дослідженні розглядається ефективність і практична реалізація норм кримінального права у вирішенні правових проблем, що виникають перед українським суспільством. У статті детально розглядається необхідність модернізації кримінального законодавства у відповідь на нові загрози, включаючи кіберзлочинність, виклики національній безпеці, а також необхідність відповідності європейським правовим стандартам і передовій практиці.

Стаття містить детальний огляд наукових досліджень у галузі кримінального права, при цьому особливу увагу приділено аналізу відповідності міжнародним стандартам діючих положень кримінального права з різними теоретичними підходами та кримінальним законодавством, а також виявленню областей, в яких Кримінальний кодекс України потребує вдосконалення. Автори статті проводять дослідження практичного застосування та ефективності кримінального законодавства.

У статті визначено актуальні проблеми імплементації норм кримінального права та запропоновано шляхи їх вирішення для підвищення ефективності кримінального законодавства. Дані рекомендації сформульовані з урахуванням як національного контексту, так і міжнародних зобов’язань України. У дослідженні підкреслюється важливість приведення Кримінального кодексу України у відповідність до стандартів Європейського Союзу при збереженні вітчизняних правових традицій та з урахуванням потреб країни.

Крім того, автори розглядають вплив останніх судових та правоохоронних реформ на Кримінальний кодекс України та досліджують, як ці зміни впливають на практичне застосування кримінального права. У статті також розглядаються нові правові виклики, пов’язані з технологічним прогресом і новими формами злочинної діяльності, пропонується інноваційний підхід до регулювання в рамках кримінального права. Також підкреслюється необхідність подальшого науково-методичного дослідження та адаптації законодавчих норм до сучасних соціально-правових реалій для забезпечення ефективності кримінальної юстиції.

Віросповідання, як можливий спосіб ухилення від мобілізації в Україні

2026-02-25T20:45:11+02:00

У статті досліджується проблема реалізації права на свободу віросповідання в умовах мобілізації та воєнного стану в Україні, зокрема у контексті притягнення до кримінальної відповідальності осіб, чиї релігійні переконання унеможливлюють проходження військової служби. Проаналізовано положення міжнародно-правових актів, Конституції України, національного законодавства, а також практику Європейського суду з прав людини й Верховного Суду України щодо сумлінної відмови від військової служби.

Окрему увагу приділено кримінально-правовій характеристиці ухилення від призову під час мобілізації, зокрема визначенню об’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін правопорушення, а також спеціального суб’єкта кримінального правопорушення. Розкрито суспільну небезпеку ухилення від мобілізації в умовах збройної агресії та обґрунтовано пріоритетність забезпечення обороноздатності держави як однієї з ключових конституційних цінностей.

У роботі висвітлено особливості правового регулювання альтернативної (невійськової) служби в Україні, проаналізовано наслідки законодавчих змін 2024 року, які призвели до фактичної неврегульованості механізму реалізації цього права як у мирний час, так і під час воєнного стану. Розглянуто судову практику щодо відмови від мобілізації за релігійними переконаннями, зокрема актуальні правові позиції Верховного Суду, які свідчать про неможливість заміни військової служби альтернативною під час мобілізації.

Проаналізовано міжнародні нормативно-правові акти, законодавство України та судову практику, в частині вирішення питання щодо притягнення до кримінальної відповідальності осіб за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, якщо вони мали релігійні переконання, що унеможливлюють проходження ними військової служби.

Зроблено висновок про наявність правової колізії між обов’язком захисту Вітчизни та гарантіями свободи совісті, а також про необхідність удосконалення законодавства з урахуванням міжнародних стандартів і рекомендацій Омбудсмена України з метою досягнення справедливого балансу між інтересами держави та правами людини.

Службова особа банку як суб’єкт кримінальних правопорушень: міжнародно-правовий досвід

2026-02-25T20:50:54+02:00

Розглянуто виклики щодо внутрішніх (операційних) загроз вчинення кримінальних правопорушень в банківських установах. Зроблено огляд нормативно-правових документів Європейського Союзу, Великої Британії та Сполучених Штатів Америки щодо регулювання цієї сфери правовідносин. Вказано на комплексність проблеми вчинення правопорушень службових осіб банків та її взаємопов’язаність із стабільністю та репутацією фінансових установ та фінансової системи, в цілому. З’ясовано, що сьогодні дослідники констатують зростаючу хвилю фінансових злочинів, вчинених службовими особами банків. Щорічно внаслідок протиправних діянь зазначених осіб банки зазнають мільярдних збитків. При цьому зазначені діяння завдають не лише фінансову, але й репутаційну шкоду банкам. Такі випадки розкривають глибинні проблеми, що сформувалися в банківській сфері, зокрема, щодо культури комплаєнсу та етичної поведінки. Наголошено, що участь службових осіб банків у фінансових правопорушеннях свідчить про наявність прогалин у системах, призначених для запобігання такій діяльності. При вчиненні кримінальних правопорушень службові особи банків, зазвичай, використовують власний привілейований доступ до специфічних можливостей, які їм надає відповідна посада, для одержання особистої вигоди, починаючи від привласнення, інсайдерської торгівлі та відмивання грошей, до організації складних шахрайських схем, наприклад, з тимчасовими рахунками, або крадіжка особистих даних. В згаданих протиправних діяннях службові особи банків часто використовують конфіденційні дані та доступ до внутрішньої системи обліку для незаконного привласнення активів або приховування збитків, що створює значну внутрішню загрозу стабільній діяльності банківської установи. Окремо виділені питання кримінологічної сутності та характеристики таких злочинів, санкцій та правозастосування в провідних країнах світу. Зроблені висновки, що національне законодавство країн ЄС може суттєво відрізнятися: деякі країни зосереджуються на корпоративній відповідальності, інші – комбінують її з індивідуальною відповідальністю, з особливостями та спеціальним регулюванням санкцій щодо керівників вищої ланки або пов’язаних осіб.

Впровадження цифрових технологій в кримінологічні дослідження

2026-02-25T20:58:27+02:00

Вказується, у сучасних реаліях цифровізації немінуче поступово змінюються всі сфери нашого життя, не обминув цей процес й науково – практичну діяльність.

Визначається, що кримінологічна наука, досліджуючи тенденції та причини злочинності, особистість правопорушника та способи запобігання кримінальним правопорушенням, все частіше використовує цифрові інструменти для збору, аналізу та інтерпретації даних. Сучасні цифрові технології відкривають великі можливості як для дослідників та правоохоронців, так і для правопорушників. Проблематика впровадження сучасних цифрових технологій у кримінологічні дослідження виступає об’єктивною необхідністю є дуже актуальною.

Доведено, що використання програм цифрового інтелекту сьогодні для класифікації даних, виявлення закономірностей і прогнозування правопорушень є реалією.

Визначається, що поява новітніх програм прогнозування в системі кримінологічних досліджень є важливим і вже невід’ємним компонентом у масштабній системі профілактики та протидії злочинності.

Автор погоджується з думкою дослідників проблеми, які відзначають, що використання аналітичних даних може підвищувати ефективність роботи поліції та оптимізувати розподіл ресурсів. У кримінологічних дослідженнях вони дозволяють знаходити закономірності, які недоступні традиційними методами аналізу (Big Data).

Автор звертає увагу на те, що аналіз кримінологічних досліджень та практичного досвіду використання цифрових програм в правоохоронній діяльності окремих країн дає нам підстави стверджувати, що цифровізація змінює саму методологію кримінологічного аналізу, розширюючи можливості збору, обробки та інтерпретації даних.

В той же час, активне та свідоме використання новітніх технологій самими правопорушниками створює додаткові виклики для науки кримінології та правоохоронної практики, що робить недостатніми традиційні кримінологічні підходи. Виникає потреба модернізації методології кримінологічних досліджень, розвитку кримінального аналізу, посилення міждисциплінарної взаємодії та міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинними проявами.

Проблеми кваліфікації діянь особи, що перебуває у статусі «вора в законі»: аналіз судової практики

2026-02-25T21:09:43+02:00

Статтю присвячено комплексному доктринальному та правозастосовному аналізу змістовних і формально-юридичних проблем законодавчої дефініції «вора в законі» крізь призму принципу юридичної визначеності.

Актуальність дослідження зумовлена запровадженням у 2020 році відповідних змін до КК України, які ввели у нормативний обіг термінологію, що походить із кримінальної субкультури та не має усталеного юридичного змісту. У статті обґрунтовується теза, що відсутність легального визначення поняття «вор у законі» та чітких формалізованих критеріїв ідентифікації відповідного статусу спричинила системні труднощі як у доктрині кримінального права, так і в судово-слідчій практиці, насамперед у сфері доказування.

Особливу увагу приділено аналізу принципу юридичної визначеності як складової верховенства права та з’ясуванню його значення для допустимості криміналізації статусних ознак. На основі узагальнення наукових позицій вітчизняних учених показано, що чинні законодавчі дефініції «злочинного впливу» та «суб’єкта підвищеного злочинного впливу, у тому числі “вора в законі”» мають узагальнений і значною мірою оціночний характер, що породжує ризики тавтології, логічної замкненості визначень і підміни доказування конкретної поведінки встановленням формального статусу.

У статті здійснено аналіз судової практики, який засвідчує, що проблеми правозастосування пов’язані не з так званою «криміналізацією статусу», а з недостатньою якістю нормативної конкретизації та процесуального опису інкримінованих дій. Обґрунтовується висновок, що предметом кримінально-правової оцінки у відповідних складах злочинів є конкретні дії, спрямовані на встановлення або поширення злочинного впливу, тоді як статус «вора в законі» виконує допоміжну функцію характеристики спеціального суб’єкта та підвищеної здатності впливати на інших осіб.

Порівняльно-правовий аналіз із законодавством Грузії дозволяє виявити як переваги нормативного закріплення відповідного статусу, так і його внутрішні обмеження, пов’язані з відсилочним характером дефініцій. У підсумку обґрунтовується необхідність подальшого вдосконалення кримінально-правового регулювання шляхом наповнення відповідної термінології чітким поведінковим змістом, що забезпечить відповідність принципу юридичної визначеності та підвищить ефективність і справедливість кримінального судочинства.

Об’єкт військових службових кримінальних правопорушень

2026-02-25T21:09:53+02:00

У статті запропоноване розуміння родового об’єкта військових кримінальних правопорушень через призму поняття «правопорядок» не виключає й справедливості розгляду цього поняття й за допомогою категорії «суспільні відносини». Обґрунтовується, що між цими підходами немає суперечності. Порядок, заснований на праві – є різновидом суспільних відносин, які також цілком логічно можуть піддаватися правовому впливові, є загальновизнаним предметом правового регулювання. Урегульовані правом суспільні відносини, спрямовані на упорядкування певного предмету і є правопорядком. Важливим є інше – що робить відповідні суспільні відносини такими, що заслуговують відокремленої, відносно самостійної кримінально-правової охорони? Чи достатньою є специфіка цих суспільних відносин, або правопорядку для виокремлення у системі Особливої частини КК України окремого розділу, присвяченого саме їх охороні.

Видовим об’єктом військових службових кримінальних правопорушень є порядок здійснення своїх повноважень військовими службовими особами, що цілком складається у «площину» родового об’єкта – військового правопорядку. За такого підходу, ми одержуємо позитивну відповідь на одне з поставлених на початку цієї статті питань: чи входять суспільні відносини, які охороняються статтями про військовій службові кримінальні правопорушення, до складу родового об’єкту військових кримінальних правопорушень?

Відповідаючи на наступне питання: чи повністю, без прогалин охороняються відповідні суспільні відносини?, варто звернути увагу на конкретний зміст відповідної складової військового правопорядку – порядку здійснення своїх повноважень військовими службовими особами. Цей зміст можна вивести за допомогою використання декілька способів: з посиланням на вже проведені наукові дослідження, або ж із власного аналізу відповідних положень КК України. Поряд із тим питання про те, чи потребують такі суспільні відносини самостійної кримінально-правової охорони, чи достатньо для їх забезпечення загальних кримінально-правових норм, спрямованих на охорону службової діяльності в Україні в цілому, потребує самостійного кримінально-правового дослідження.

Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення кримінального правопорушення: кримінально-правова боротьба та аналіз сучасного зарубіжного досвіду

2026-02-25T21:17:59+02:00

Стаття присвячена комплексному порівняльно-правовому дослідженню завідомо неправдивого повідомлення про вчинення кримінального правопорушення за ст. 383 КК України у державах романо-германської (континентальної) правової сім’ї (Франція, ФРН та низка інших європейських держав), англо-американської правової сім’ї (США, Австралія), а також у законодавстві колишніх республік СРСР, з метою створення оптимальних орієнтирів для удосконалення українського законодавства.

Акцент зроблено на аналізі законодавчих конструкцій складу завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину, визначенні його об’єкта, об’єктивних та суб’єктивних ознак, а також специфіки суб’єкта у різних юрисдикціях. Продемонстровано, що в законодавстві держав континентальної правової традиції кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину регламентовано досить вдало. У переважній більшості кримінальних кодексів країн Європи це діяння визнається як «неправдиве звинувачення» або «неправдива підозра» (ФРН, Австрія, Норвегія, Фінляндія).

У Кримінальному кодексі Франції найбільш вдало регламентовані ознаки завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину. Діяння у цій нормі формулюється як звинувачення, здійснене у будь-який спосіб і спрямоване проти певної особи, у діянні, здатному спричинити судові, адміністративні чи дисциплінарні санкції, якщо обвинувачеві відомо, що звинувачення повністю чи частково неправильне. Безперечною перевагою даної норми є наявність вичерпного переліку адресатів неправдивого звинувачення – це судовий, адміністративний чи судовий поліцейський співробітник, або орган, що має повноваження діяти на його підставі або передавати його компетентному органу, або ієрархічному начальству чи роботодавцю особи, щодо якої зроблено донос. У КК Німеччини схожа аргументація щодо переліку адресатів неправдивого звинувачення.

На відміну від норм більшості КК Європейських держав КК Норвегії до об’єктивної сторони неправдивого звинувачення входить не лише повідомлення неправдивої інформації про факт скоєння злочину, а й фальсифікація чи знищення доказів, що свідчать про невинуватість конкретної особи.

У Сполучених Штатах Америки відсутній федеральний кримінальний кодекс. Кожен штат має своє кодифіковане кримінальне законодавство, яке відрізняється одне від одного. Водночас у США прийнято Зразковий кримінальний кодекс, що є модельним нормативно-правовим актом для кримінального законодавства для всіх штатів, і який суттєво впливає на побудову систем Особливої частини кримінальних кодексів цієї федеративної держави. Зразковий КК США містить кілька статей, що передбачають відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину.

Проведений аналіз законодавства колишніх республік СРСР засвідчує, що воно суттєво поступається європейському та американському законодавству у частині детального та розгорнутого опису ознак складу завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину у правових нормах. Встановлено, що для України найбільш ефективним є поєднання чіткої нормативної конструкції складу завідомо неправдивого повідомлення про вчинення кримінального правопорушення,

узгодженої з міжнародними актами, з одночасним забезпеченням реальної дієвості заборони.

На підставі вивченого зарубіжного досвіду сформульовано висновок про криміналізацію самообмови та встановлення підвищеної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення кримінального правопорушення щодо представників влади.

Проблематика боротьби з фальсифікацією медичної продукції

2026-02-25T21:21:50+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу проблеми фальсифікації медичної продукції як глобального кримінального, медико-правового та соціально-економічного явища, що становить суттєву загрозу громадському здоров’ю. У роботі проаналізовано сучасні підходи до визначення поняття «фальсифікована медична продукція» та його елементів. Визначено характерні риси фальсифікованої медичної продукції, а також ключові ризики, пов’язані з її обігом, серед яких: загроза життю та здоров’ю людини, зростання резистентності захворювань до антибіотиків, підрив довіри до системи охорони здоров’я та значні економічні втрати для держави та приватних виробників. Підкреслюється, що фальсифікація лікарських засобів має комплексний характер, оскільки поєднує кримінально-правові, технологічні та організаційні аспекти, що потребують міжсекторального підходу до її подолання.

Також у статті проаналізовано чинники, що сприяють поширенню фальсифікації медичної продукції, включаючи недосконалість механізмів контролю якості, корупція, неповнота регуляторної політики, складність ланцюгів постачання та відсутність доступних за ціною лікарських засобів. На основі узагальнення міжнародного досвіду охарактеризовано державний, регіональний та глобальний рівні протидії цьому виду злочинності, зокрема діяльність ВООЗ, Інтерполу та Європейського Союзу. У роботі наголошено на ролі координаційних структур, які забезпечують обмін інформацією, гармонізацію підходів та формування єдиних стандартів безпеки фармацевтичного ринку.

Особливу увагу приділено сучасним технологічним рішенням: системам відстеження лікарських засобів (track-and-trace), RFID-маркуванню та блокчейн-платформам, які підвищують прозорість ланцюгів постачання й знижують ризики обігу підробленої продукції. На прикладі Туреччини, США та Китаю розкрито практичні переваги, технічні виклики та обмеження впровадження цифрових інструментів контролю.

Окремо досліджено стан протидії фальсифікації лікарських засобів в Україні, визначено основні прогалини правозастосування та інституційні бар’єри. На основі проведеного аналізу запропоновано напрями підвищення ефективності державної політики у сфері фармацевтичної безпеки та окреслено перспективи інтеграції національних систем контролю до глобальної цифрової інфраструктури верифікації медичної продукції.

Класифікація кримінально-правових ознак потерпілого: теоретичні засади та правозастосовні орієнтири

2026-02-25T22:29:51+02:00

Стаття присвячена систематизації кримінально-правових ознак потерпілої особи та формулюванню правозастосовних орієнтирів щодо їх використання під час кваліфікації кримінальних правопорушень, призначення покарання і застосування заохочувальних інститутів. Обґрунтовано авторське бачення змісту та функцій кримінально-правових ознак потерпілого.

На основі аналізу доктринальних підходів, законодавчих конструкцій і практичних потреб кримінальної юстиції запропоновано багаторівневу класифікацію ознак потерпілого: за кримінально-правовим значенням, за роллю в структурі складу кримінального правопорушення, з огляду на поділ потерпілих на загальних і спеціальних, залежно від виду складу кримінального правопорушення, форми вини, ступеня законодавчої конкретизації, нормативного визначення змісту, кількісної характеристики та джерела правового регулювання.

Доведено, що обов’язкові ознаки виконують конструктивну функцію у складі кримінального правопорушення, тоді як факультативні – забезпечують індивідуалізацію покарання та впливають на застосування заохочувальних норм. Показано, що у кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах спеціальні ознаки потерпілого підвищують ступінь суспільної небезпечності діяння, тоді як у привілейованих – певні властивості або поведінка потерпілого, навпаки, зазвичай пом’якшують кримінально-правову оцінку.

Висвітлено відмінності у функціонуванні ознак залежно від форми вини: у разі умислу вони персоніфікують спрямованість посягання (включно із завідомістю щодо окремих характеристик потерпілого), у разі необережності – опосередковано впливають на оцінку наслідків і ступінь відповідальності.

Наукова новизна дослідження полягає у формуванні цілісної класифікації ознак потерпілого, що поєднує змістовні (функціональні) критерії з критеріями законодавчої техніки та джерела правового регулювання, а також у розробленні практичних орієнтирів щодо меж застосування буквального, обмежувального та розширювального тлумачення.

Практична значущість роботи полягає у підвищенні передбачуваності правозастосування, уніфікації підходів до кваліфікації, належній диференціації відповідальності та зменшенні ризику помилок, пов’язаних із конкуренцією норм.

Правовий статус військовополонених: національний та міжнародно-правовий аспект

2026-02-25T22:34:44+02:00

У статті досліджено правовий статус військовополонених в умовах неоголошеної війни росії проти України. Наголошено на тому, що під час російсько-української війни особливо актуальним є питання забезпечення прав та інтересів військовополонених, діяльності відповідних державних органів і посадових осіб, а також притягнення країни-агресора до міжнародної відповідальності за порушення цих прав. Окреслено, що система нормативно-правових актів міжнародного гуманітарного права та національне законодавство встановлює права і обов’язки військовополонених та порядок їх утримання відповідно до міжнародних зобов’язань. Особливу роль у визначенні правового статусу військовополонених відіграє Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року, яка закріплює правила і стандарти щодо їх захисту, встановлює їхні права й обов’язки, а також перелік обов’язків держав, які їх утримують. Відзначено, що структура правового статусу військовополонених включає: 1) права військовополонених, які охоплюють загальні права людини та спеціальні статусні права; значна частина цих прав закріплена Конвенцією шляхом аналогії із ситуаціями, які застосовуються до членів Збройних сил держави, що утримує в полоні; 2) обов’язки військовополонених, серед яких підпорядкування законам, статутам і наказам держави, яка тримає їх у полоні, а також обов’язок повідомляти особисті дані; 3) гарантії реалізації цих прав з боку держави, яка утримує військовополонених; 4) юридичну відповідальність військовополонених, зокрема дисциплінарну та кримінальну.

У випадку порушення прав військовополонених з боку держави-утримувача вона несе відповідальність перед міжнародною спільнотою та постраждалими. Згідно з рішенням міжнародних трибуналів чи інших судових органів така держава зобов’язана забезпечити репарації або компенсації постраждалим особам чи державам, чиї військовополонені постраждали від порушення їхніх прав.

Примусове виконання ухвал, рішень та вироків судів виконавцями та Національним агентством з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів: доцільність розмежування повноважень

2026-02-25T22:43:30+02:00

У статті надано науковий аналіз виконання ухвал, постанов, вироків судів у кримінальних справах та вчинення інших видів виконавчих проваджень, пов’язаних зі зверненням стягнення на майно (грошові кошти), отриманні від корупційних злочинів в інтересах держави та інших осіб. З метою удосконалення діяльності Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі-Національне агентство) слід звернути увагу на цілі, яких воно має досягати, у зв’язку з діяльністю, зокрема, державних виконавців. Доцільно усунути дублювання їх повноважень зі звернення стягнення на майно (грошові кошти) в дохід держави, що може виконуватися як державними виконавцями, так і Національним агентством на законодавчому рівні. Закон України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» не має чітко визначених цілей, на досягнення яких він спрямований, а також в його змісті існує велика кількість суперечностей та недоліків які слід усувати комплексно і системно. Так, при наявності проблем з реалізацією майна з прилюдних торгів Агентством та державними виконавцями варто створювати універсальну і системну платформу, де майно буде зручно придбавати покупцям, доцільно визнати потребу в професійних управлінцях активами. Управління активами – це складна професійна діяльність, де мають проявлятися знання як права, так економіки, має також бути застрахована можлива відповідальність за негативні наслідки такої діяльності. Авторами обґрунтовано, що управління активами – не є їх відчуження, як це передбачено у зазначеному вище Законі України. Правильним та актуальним орієнтиром, який має бути розвинений і конкретизований в національному законодавстві та міжнародних договорах це взаємодія представників Агентства з фахівцями з іноземних країн в частині обміну досвідом та інформацією з питань, пов’язаних з виявленням, розшуком та управлінням активами з метою повернення їх в Україну.

Проблемні питання засобів захисту волі, честі та гідності особи в контексті статей 146–151-2 Кримінального кодексу України

2026-02-25T22:48:52+02:00

Сьогодення характеризується складним етапом для держави, що зумовлений введенням воєнного стану відповідно Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX [1]. Актуальність теми полягає в тому, що основоположні права і свободи людини, зокрема воля, честь та гідність особи, які гарантовані Основним законом держави – Конституцією України, зазнають посягання з як з боку держави – агресора, так і з боку громадян нашої держави. В сучасному суспільстві вагоме значення має кримінально-правовий захист волі, честі та гідності особи, що займає особливе місце в системі кримінального права України. У Кримінальному кодексі України (далі – КК України) відповідальність за посягання на волю, честь та гідність особи деталізована у статтях 146–151-2, які охоплюють такі кримінальні правопорушення, як незаконне позбавлення волі або викрадення людини, насильницьке зникнення, захоплення заручників, підміна дитини, торгівля людьми, експлуатація дітей, використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом та інші діяння, що посягають на волю, честь та гідність особи. Ці кримінальні злочини не тільки завдають істотної шкоди конкретній особі, але й підривають засади безпеки, моралі та соціальної справедливості в суспільстві.

В статті досліджуються правові механізми захисту волі, честі та гідності особи в контексті статей 146–151-2 КК України. Зокрема, основна увага приділена проблемним питанням кримінально-правового захисту найціннішого для правової держави - волі, честі та гідності особи. Проаналізовано структуру та склад злочинів, що посягають на волю, честь та гідність особи. Забезпечення дієвого механізму кримінально-правового захисту волі, честі та гідності особи це один із ключових напрямів розвитку правової держави, утвердження верховенства права і дотримання прав людини.

Отже, наукове дослідження проблем кримінально-правового захисту волі, честі та гідності особи в контексті статей 146–151-2 КК України є актуальним і необхідним. Комплексний аналіз чинного законодавства та правозастосовної практики дозволить визначити основні напрями підвищення ефективності захисту основоположних прав і свобод людини.

Позитивіський період розвитку кримінологічної науки: теоретичний аспект

2026-02-25T22:59:15+02:00

Стаття присвячена висвітленню сутності та змісту теорій позитивіського періоду розвитку кримінологічної науки. Проаналізовано питання пов’язані із напрями позитивіської кримінології - біологічному та соціологічному, а також відмінностями позитивіського періоду від класичного. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі психологічних теорій в кримінології. Засновником позитивіської кримінології взагалі та біологічному напрямку, зокрема, є Чезаре Ломброзо. Під час своїх спостережень він дійшов висновку, що злочинна поведінка причиново зумовлена і типового злочинця можна ідентифікувати за фізичними характеристиками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті чи, навпаки, нерозвинуті вуха, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо. Автор акцентує увагу на тому, що соціологічний напрямок з’явився внаслідок розчарування та втрати інтересу до суто біологічних аспектів злочинності. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності. Представників даного напряму цікавила, передусім, залежність між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин злочинності вони, перш за все, називали соціальні обставини, що мають своє коріння не стільки в індивіді, скільки в суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин – явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під впливом несприятливого середовища. У статті автор також наголошує, що межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. З погляду практики важливе значення має розроблене представниками даного підходу - спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, запровадженню індивідуальних заходів запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки засуджених. Однією із теорії у межах психологічних підходів є теорія небезпечного стану. Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин вчиняється на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами.

Кримінальна відповідальність за розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) в Україні: проблеми теорії та практики

2026-02-25T22:59:13+02:00

У статті проведено комплексний аналіз норми кримінального законодавства, що передбачає кримінальну відповідальність за розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) в Україні, яка забезпечує конституційне право на недоторканість приватного і сімейного життя та реалізації принципу захисту прав та інтересів дитини. На підставі законодавчого аналізу обґрунтовано, що таємниця усиновлення (удочеріння) є різновидом конфіденційної інформації, яка забезпечена заходами держави та перебуває під правовою охороною, і тому відноситься до міжгалузевого інституту, що містить норми сімейного, інформаційного та кримінального права. Проаналізовано склад кримінального правопорушення передбаченого ст. 168 Кримінального кодексу України та визначено його як кримінально-правову гарантію охорони приватного і сімейного життя.

Особливої уваги приділено об’єкту кримінального правопорушення – таємниці усиновлення (удочеріння), а саме змісту та межам таємниці усиновлення. Аргументовано, що основною ознакою об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення є певна обставина, як обов’язковий критерій кримінальної відповідальності - вчинення розголошення всупереч волі усиновителя (удочерителя). Під час дослідження проблеми кримінальної відповідальності розглянуто проблемні аспекти встановлення факту розголошення та настання суспільно небезпечних наслідків, а також питання відмежування складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 168 КК України, від порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК України).

У статті досліджено кваліфікуючі ознаки розголошення таємниці усиновлення (удочеріння), вчиненого службовими особами, працівниками медичних закладів, а особливо звернуто увагу на присяжних, яким відповідна інформація стала відома зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків. Автор акцентує увагу на сучасних ризиках, пов’язаних із цифровізацією суспільства, поширенням через соціальні мережі та електронні засоби комунікації інформації, що становить таємницю усиновлення, внаслідок чого істотно підвищується рівень суспільної небезпечності вчиненого.

На підставі аналізу кримінального законодавства та судової практики сформульовані висновки та пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правового механізму охорони таємниці усиновлення та забезпечення заходів, які виконуватимуть превентивну функцію та мінімізують ризики незаконного поширення конфіденційної інформації.