Аналітично-порівняльне правознавство

Права людини в центрі безпекової політики України: принцип пропорційності та європейські стандарти санкційної практики

2026-03-02T18:43:10+02:00

Стаття досліджує нормативні та доктринальні засади інтеграції прав людини в сучасну архітектуру безпеки України з особливою увагою до принципу пропорційності та узгодженості українських обмежувальних заходів із європейськими стандартами санкційної практики. У дослідженні підкреслюється, що повномасштабна збройна агресія проти України докорінно трансформувала співвідношення між безпековими імперативами та фундаментальними правами, зробивши принцип пропорційності ключовим критерієм оцінки правомірності воєнних обмежень. У статті систематизовано міжнародно-правові підходи до пропорційності як механізму, що забезпечує необхідність, придатність та сувору обмеженість втручання у права людини до досягнення легітимної мети, зокрема забезпечення національної безпеки.

Особливу увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини, який послідовно наголошує, що надзвичайні ситуації не усувають обов’язку держав поважати верховенство права та здійснювати судовий контроль, а дерогації відповідно до статті 15 Конвенції не можуть виправдовувати свавільні заходи. У дослідженні також проаналізовано практику Суду Європейського Союзу щодо санкцій, зокрема рішення у справі Rosneft, яке підтвердило вимоги пропорційності, юридичної визначеності та ефективного судового захисту в межах обмежувальних заходів ЄС.

Стаття оцінює еволюцію санкційної політики України, її зближення з інструментами ЄС та виклики щодо забезпечення належних процесуальних гарантій і захисту від надмірного втручання, особливо коли санкції стосуються громадян України. Дослідження демонструє, що імплементація стандартів прав людини в політику безпеки України є не лише нормативним обов’язком, а й передумовою зміцнення демократичної стійкості та досягнення сумісності з Спільною політикою безпеки і оборони ЄС. У висновках запропоновано концептуальні напрями вдосконалення національного санкційного законодавства шляхом упровадження критеріїв пропорційності, посилення судового контролю та чіткішого узгодження з міжнародними стандартами у сфері прав людини.

Міжнародно-правовий захист цивільного населення в умовах сьогодення: пропорційність та запобіжні заходи при застосуванні вибухової зброї у населених пунктах

2026-03-02T18:54:00+02:00

У статті розглядаються питання міжнародно-правового захисту цивільного населення під час збройних конфліктів, зокрема в умовах урбанізованих бойових дій, де застосування вибухової зброї внаслідок щільності населення та складності цивільної інфраструктури становить підвищений ризик надмірних втрат серед цивільних осіб. Автори статті аналізують основні принципи міжнародного гуманітарного права, зокрема принцип пропорційності, що визначає межі допустимої шкоди для цивільного населення та цивільних об’єктів у порівнянні з воєнною необхідністю. Наголошено на важливості запобіжних заходів, таких як оцінка ризиків непропорційної шкоди, що мають бути інтегровані в процес планування військових операцій.

Одним з головних аспектів, що наводиться, є проблема практичної імплементації міжнародних норм у реальних умовах збройних конфліктів, де, навіть при наявності чітких нормативно-правових стандартів, вони часто не виконуються через різноманітні практичні бар’єри. Зокрема, підкреслено важливість введення конкретних стандартів навчання міжнародному гуманітарному праву в рамках військової доктрини.

Автори наголошують на необхідності посилення взаємодії між міжнародним гуманітарним правом, міжнародним кримінальним правом і міжнародним правом прав людини. Це включає створення механізмів для розслідування порушень, зокрема воєнних злочинів і порушень прав людини. Міжнародне право прав людини забезпечує додаткові гарантії захисту цивільних осіб та передбачає відповідальність за порушення прав людини. Стаття також підкреслює важливість інтеграції міжнародних норм до національних правових систем і ефективної підготовки військових до застосування принципів пропорційності та запобіжних заходів під час бойових дій.

Висновки свідчать, що для ефективного захисту цивільного населення важливо не тільки наявність міжнародних норм, а й їх реальна імплементація в практичні військові процедури, що включають постійний контроль, навчання і перевірку виконання норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, зокрема в умовах урбанізованих конфліктів.

П’яте покоління прав людини

2026-03-02T18:58:13+02:00

У поданій статті здійснено комплексне теоретичне дослідження еволюції прав людини крізь призму концепції «поколінь», з особливим акцентом на обґрунтуванні та змістовному наповненні п’ятого покоління прав. Зазначено, що на сьогодні доктриною сформовано чотири покоління прав людини, які відображають історичні етапи розвитку прав і свобод. Перше покоління («права свободи») охоплює громадянські та політичні права, що виникли у XVII–XVIII ст. як «негативні» зобов’язання держави не втручатися в особисту сферу. Друге покоління («права рівності») сформувалося у XIX–XX ст. і включає економічні, соціальні та культурні права, які, навпаки, вимагають від держави активних позитивних дій для забезпечення добробуту. Третє покоління («права солідарності») відображає колективні інтереси спільнот, такі як право на мир, самовизначення та здорове довкілля. На межі XX–XXI ст. виокремилося четверте покоління, або соматичні права, що стосуються автономії людини щодо власного тіла: репродуктивні права, право на зміну статі та питання евтаназії,.

Наголошено на появі новітніх правових феноменів, пов’язаних із цифровими технологіями, біоетикою та глобальними викликами, які не вписуються повною мірою в попередні покоління. Провідне місце в ньому посідають цифрові права: право на доступ до Інтернету, цифрову самовизначеність та захист персональних дани,. Окремо виділено «право на забуття» (right to be forgotten), яке дозволяє видаляти неактуальну або шкідливу інформацію про особу з мережі. Запропоновано визначення п’ятого покоління прав людини та окреслено його зміст, зокрема цифрові права (право на забуття, право на захист персональних даних тощо), права, пов’язані з досягненнями біотехнологій (неурядження генетичною інформацією, нейроправа), а також права майбутніх поколінь (право на безпечне довкілля, стале розвиток). Зроблено висновок, що виокремлення п’ятого покоління прав людини є доцільним для адекватного реагування на сучасні виклики та забезпечення ефективного захисту гідності і прав людини в умовах цифрової ери. Вказано на необхідність подальшого нормативного закріплення новітніх прав та гармонізації міжнародних зусиль у цій сфері.

Ключові критерії судового захисту викривачів: суспільний інтерес, пропорційність та добросовісність

2026-03-02T19:08:06+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу ключових критеріїв судового захисту викривачів, які сформувалися в сучасній європейській правовій практиці та стали фундаментом для оцінки правомірності їхніх дій.

У основі дослідження містяться три базові елементи: суспільний інтерес, добросовісність та пропорційність, що утворюють змістовний та методологічну основу судового підходу до викривальної діяльності. Необхідність здійснення такого аналітичного дослідження зумовлена зростанням ролі викривачів у забезпеченні прозорості державного управління, протидії корупції та виявленні неправомірних дій у приватному секторі.

Дослідження ґрунтується на практиці Європейського суду з прав людини та судів Великої Британії, а також на положеннях Директив (ЄС) 2019/1937 та 2016/943.

Розкрито особливості правового розуміння суспільного інтересу як ключового критерію, який визначає, чи підпадає повідомлення викривача під вимоги захисту. Підкреслено, що ця категорія не має універсального законодавчого визначення: її зміст формується у судовій практиці залежно від обставин конкретної справи. Наразі судова практика виробила низку оціночних орієнтирів, які дозволяють відмежувати інформацію приватного характеру від такої, що стосується належного функціонування інституцій, захисту суспільного добробуту або дотримання законності. Водночас відсутність законодавчого визначення поняття суспільного інтересу не є недоліком, а навпаки забезпечує адаптивність правозастосування, дозволяючи враховувати специфіку кожної справи.

У даному науковому дослідженні критерій добросовісності викривача розглядається як багатовимірний елемент, що охоплює процесуальну коректність дій, обґрунтованість переконання у правдивості повідомлення та відсутність особистої вигоди. Запропонований підхід трансформує добросовісність із суто моральної категорії на юридичний стандарт належної поведінки. Зокрема, проаналізовано відмінності між двома різними тестами, сформульованими у практиці національних судів Великої Британії та Європейського суду з прав людини, зокрема у справі Chesterton Global Ltd v. Nurmohamed та у справі Guja v. Moldova. Йдеться, відповідно, про прагматичний тест Chesterton і ціннісно орієнтований тест Guja, у межах якого добросовісність викривача охоплює процесуальний, змістовний та мотиваційний виміри. Окремо виділено специфічний для британського права різновид добросовісності – це так звана компенсаційна добросовісність.

Третім елементом, який слугує інструментом забезпечення балансу між користю розкриття та потенційною шкодою інтересам роботодавця чи державної інституції є пропорційність. Обґрунтовано роль пропорційності як механізму забезпечення балансу між правами викривача та інтересами роботодавця, зокрема у контексті захисту конфіденційної інформації.

Доведено, що поєднання зазначених критеріїв формує узагальнений тест правомірності викривальних дій. Зроблено висновок, що сучасна європейська модель захисту викривачів базується на поєднанні правових норм та ціннісного підходу, спрямованого на забезпечення прозорості, підзвітності та захисту демократичних процесів.

Окремі аспекти відповідальності держав за підтримку рухів опору під час збройного конфлікту

2026-03-02T19:14:54+02:00

Розглядається питання, яке має на меті встановити основні аспекти відповідальності держав за контроль та керівництво рухами опору які ведуть бойові дії під час внутрішньодержавного та міжнародного збройного конфлікту.

Вказується, аналіз сучасних міжнародних відносин свідчить про те, що людству ще не вдається позбавитись війн та інших збройних конфліктів, які переважно є збройними конфліктами не міжнародного характеру. Це засвідчують події в колишній Югославії, Руанді, Афганістані, Іраку, Ліберії, на Кавказі, з 2014 року не виключенням стала і Україна, міжнародний збройний конфлікт на території якої з 24 лютого 2022 переріс у війну розв’язану рф у маштабах, яких Європа не знала з часів другої Світової війни.

У всіх згаданих війнах першочергову роль відігравали рухи опору, які підтримувались та контролювались третіми державами, що вказує на триваючу актуальність вказаної теми.

Відзначається, сучасні міжнародні відносини характеризуються зміною характеру конфлікту, появою ряду нових категорій та ситуацій, збільшенням числа жертв серед цивільного населення, все більшою інтернаціоналізацією збройних конфліктів неміжнародного характеру, використанням контрольованих рухів опору. У зв’язку з цим питання кваліфікації різних видів збройних конфліктів є надзвичайно актуальним, тим більше в умовах триваючої повномаштабної війни розв’язаної росією проти України.

Особлива увага приділена автором положенням статуту Міжнародного кримінального суду та статуту Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії, які по суті формують сучасну доктрину кримінальної відповідальності за воєнні злочини та злочин геноциду.

У статті висвітлюються положення і яким автором надана оцінка, що стосуються передумов правильної кваліфікації, адже, передумовою правильної кваліфікації є глибоке вивчення та розуміння особою, що застосовує норми права, засад міжнародного гуманітарного права, міжнародної політики держави, міжнародної судової та слідчої практики; правильне з’ясування та витлумачення змісту міжнародного договору, визначення меж дії обраної норми в часі, просторі та за колом осіб, а також встановлення всіх її ознак; збір і аналіз доказів у справі, повне й усебічне встановлення фактичних ознак збройного конфлікту; застосування правил кваліфікації, вироблених теорією та практикою, при обґрунтованому поєднанні ознак збройного конфлікту, що встановлені міжнародним правом, з ознаками вчиненого діяння.

Важливе місце в роботі займає висвітлення питання контролю та його видів з боку держави над рухами опору, які ведуть бойові дії.

Поняття та ознаки приватноправових спорів, сторонами яких є міжнародні організації

2026-03-02T19:26:09+02:00

Стаття присвячена аналізу приватноправових спорів, сторонами яких є міжнародні організації, – явища, що набуває дедалі більшого значення у зв’язку з розширенням діяльності міжнародних організацій, зростанням кількості взаємодій із приватними особами та поступовою еволюцією підходів до юрисдикційних імунітетів. У сучасних умовах такі спори стають важливим елементом міжнародно-правового порядку денного, а їхнє теоретичне осмислення набуває прикладного значення для забезпечення доступу до правосуддя, зокрема коли приватні сторони оскаржують дії або бездіяльність організацій, що мають привілеї та імунітети, і коли необхідно забезпечити «ефективний засіб правового захисту» у практичному вимірі.

У статті висвітлено, що приватноправові спори за участю міжнародних організацій характеризуються множинністю нормативних режимів та різноманітністю можливих форумів вирішення – від національних судів і міжнародних арбітражів до адміністративних трибуналів самих організацій та інших елементів їхніх внутрішніх систем правосуддя. Зазначена багаторівневість зумовлює потребу в чіткому визначенні критеріїв, які дозволяють віднести конкретний спір до приватноправової категорії, враховуючи, що в аналогічних фактичних обставинах можуть паралельно застосовуватися норми національного права, загальні принципи договірного права, внутрішнє право організацій, а інколи й міжнародне право чи стандарти міжнародного права прав людини. Додаткову складність створює здатність спорів змінювати «кваліфікацію» залежно від змісту вимог сторін, характеру шкоди та обраного способу захисту.

Запропоновано підхід, у центрі якого – суб’єктний склад і характер функцій, що їх виконують сторони. Приватноправовий характер спору виникає тоді, коли міжнародна організація або інший учасник правовідносин виступає в ролі приватного контрагента та здійснює діяльність, притаманну сфері acta jure gestionis, а не реалізації публічної влади – acta jure imperii. Це дозволяє відмежовувати спори, пов’язані з виконанням установчого мандату організації, від спорів, що випливають із договірних, трудових, деліктних чи майнових відносин, а також із внутрішньоорганізаційних правил, застосовних до персоналу, підрядників чи інших приватних учасників взаємодії. На основі цього сформульовано авторське визначення приватноправових спорів за участю міжнародних організацій та уточнено зміст категорії «приватні сторони» з урахуванням «подвійної правосуб’єктності» окремих учасників.

Сформульовані в статті підходи можуть слугувати основою для формування позиції України щодо кодифікаційної роботи, яка триває на рівні Комісії міжнародного права ООН і в рамках обговорень у Комітеті юридичних радників з міжнародного публічного права Ради Європи, а також для вироблення національної практики щодо співвідношення юрисдикційних імунітетів міжнародних організацій і права приватних осіб на ефективний доступ до правосуддя.

Захист цивільних об’єктів під час збройних конфліктів

2026-03-02T19:34:11+02:00

У статті досліджено правову основу захисту цивільних об’єктів під час збройних конфліктів відповідно до міжнародного гуманітарного права. Проаналізовано фундаментальні принципи розрізнення, пропорційності та запобіжних заходів, закріплені в Женевських конвенціях та Додаткових протоколах, з особливою увагою до їх застосування в умовах сучасних міських збройних конфліктів. На підставі новітніх документів, зокрема Політичної декларації 2022 року щодо вибухової зброї в населених пунктах, Резолюції Ради Безпеки ООН 2573 та задокументованих порушень у триваючих конфліктах, виявлено суттєві розбіжності між нормативними приписами та практичним їх виконанням.

У дослідженні застосовано доктринальний правовий аналіз та вивчення звичаєвого міжнародного гуманітарного права за методологією дослідження МКЧХ, що охоплює 161 правило. Результати свідчать, що попри міцну правову архітектуру захисту цивільних об’єктів, залишаються проблеми в механізмах імплементації, системах підзвітності та адаптації до технологічного розвитку воєнних засобів. Сформульовано рекомендації щодо посилення дотримання норм через удосконалення національної імплементації, покращення механізмів відстеження шкоди цивільному населенню та зміцнення міжнародних структур підзвітності. Окрему увагу приділено впливу сучасних високотехнологічних засобів ведення війни на ефективність традиційних правових інструментів захисту цивільних об’єктів. Обґрунтовано необхідність інтеграції правових, технічних і гуманітарних підходів до оцінки наслідків бойових дій у міському середовищі. Зроблено висновок про доцільність подальшого розвитку міжнародно-правових механізмів моніторингу, які дозволяють фіксувати як прямі, так і опосередковані форми шкоди цивільному населенню.

Додатково встановлено, що сучасні збройні конфлікти дедалі частіше характеризуються розмиванням меж між цивільною та військовою сферами внаслідок використання об’єктів подвійного призначення, цифрової інфраструктури, дистанційно керованих і високотехнологічних засобів ураження. Висока щільність забудови в містах, інтеграція військових цілей у цивільне середовище та залежність операцій від мережевих систем управління істотно ускладнюють практичну реалізацію принципів розрізнення і запобіжних заходів, а також підвищують ризики непрямої та кумулятивної шкоди.

Співвідношення права на освіту та доступу до освіти

2026-03-02T19:57:52+02:00

Стаття присвячена аналізу співвідношення права на освіту та доступу до освіти в міжнародному праві та національному законодавстві України.

Розглянуто теоретичні основи права на освіту як універсального права людини згідно з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (ст. 13) та Загальним коментарем № 13 Комітету ООН з економічних, соціальних та культурних прав (рамка «4 A’s»: наявність, доступність, прийнятність, адаптованість). У національному законодавстві проаналізовано закріплення цього права в ст. 53 Конституції України та ст. 3 Закону України «Про освіту», де право на освіту включає право на доступність освіти, а держава забезпечує рівні умови доступу без дискримінації.

Особливу увагу приділено поняттю доступу до освіти як ключової складової права на освіту, з розрізненням формального (де-юре) доступу – наявності юридичного права на участь в освітніх програмах – та реального (де-факто) доступу, що залежить від усунення бар’єрів. Підкреслено, що доступ є необхідною умовою реалізації права, але не вичерпує його повністю, оскільки право на освіту охоплює також якість, прийнятність та адаптованість.

В умовах воєнного стану в Україні проаналізовано специфіку доступності освіти: руйнування інфраструктури, обмеження фізичного доступу через обстріли та безпекові заходи, нормативні зміни (наприклад, обмеження форм навчання в аспірантурі), проблеми цифрової доступності, міграція та нерівність для вразливих груп. Показано, що держава намагається забезпечувати освітній процес за державними стандартами, але стикається з низкою викликів.

Порівняльний аналіз демонструє динамічний зв’язок: доступ виступає «мостом» між декларативним правом та його фактичною реалізацією, а порушення доступу є одним із основних видів порушення права на освіту. Перспективи вдосконалення пов’язані з гармонізацією законодавства з міжнародними стандартами, усуненням бар’єрів та забезпеченням ефективної доступності в умовах війни та післявоєнної реконструкції.

Універсальність і контекстуальність принципу забезпечення найкращих інтересів дитини в практиці Європейського суду з прав людини

2026-03-02T19:57:51+02:00

У статті проведено комплексний науково-правовий аналіз принципу забезпечення найкращих інтересів дитини крізь призму практики Європейського суду з прав людини. Встановлено, що актуальність дослідження зумовлена зростанням ролі цього принципу в умовах сучасних соціальних викликів, зокрема збройного конфлікту, а також недостатнім рівнем його системного осмислення у вітчизняній доктрині. Авторами статті враховано понятійно-категоріальний апарат, зокрема розмежовано права і свободи дитини, а також розкрито правову природу та зміст принципу найкращих інтересів дитини як фундаментального методологічного орієнтира у сфері захисту прав дитини.

На основі аналізу положень Конвенції ООН про права дитини обґрунтовано універсальний характер цього принципу як наскрізного стандарту, що поширюється на різні сфери правового регулювання та категорії правовідносин за участі дитини. Особливу увагу приділено практиці ЄСПЛ, зокрема аналізу справ «М. та М. проти Хорватії», «Q. і R. проти Словенії», «N.TS. та інші проти Грузії», у яких принцип найкращих інтересів дитини застосовується в контексті статей 3, 6 та 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Доведено, що підхід ЄСПЛ поєднує універсальність цього принципу як загальнообов’язкового стандарту з його контекстуальністю, що виявляється у необхідності індивідуалізованої оцінки конкретних обставин справи, врахування віку, зрілості та позиції дитини, а також характеру сімейних зв’язків і потенційних ризиків. Зроблено висновок, що саме взаємодія універсального та контекстуального вимірів визначає специфіку тлумачення і застосування принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у практиці ЄСПЛ. У той же час, одержані результати дослідження дозволяють стверджувати, що принцип забезпечення найкращих інтересів дитини у підході Європейського суду з прав людини не зводиться до формального критерію, а виконує функцію матеріального та процесуального стандарту, який визначає межі дискреції національних органів влади й судів.

Повноваження прокурора спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України

2026-03-02T20:36:02+02:00

Безпідставна агресія російської федерації проти України показала значні вади міжнародно-правового регулювання питань безпеки та кримінальної відповідальності за злочини агресії. У таких умовах навіть за умови функціонування Міжнародного кримінального суду (МКС) та спеціальних трибуналів, сучасне міжнародне правосуддя стикається з обмеженою юрисдикцією, недосконалістю слідчих процедур та схильністю до політичного втручання у роботу прокуратури.

Метою написання наукової статті є дослідження повноважень прокурора спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України, а також визначення правових механізмів ініціювання розслідування та підтримки обвинувачення. Стаття спрямована на виявлення викликів при функціонуванні Офісу Прокурора Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України задля підвищення ефективності міжнародного переслідування злочинів військової агресії.

Методологічний базис включає правовий аналіз міжнародних і національних нормативно-правових актів; застосування порівняльно-правового методу для аналізу повноважень Прокурора Спеціального трибуналу та досвіду ініціювання ad hoc трибуналів у Югославії, Руанді та Лівані; метод контент-аналізу наукових публікацій і звітів міжнародних організацій; метод систематизації для визначення проблематики діяльності прокурора; та метод узагальнення для удосконалення системи повноважень і функцій Офісу Прокурора Спеціального трибуналу.

Дослідження показало, що для ефективного міжнародного переслідування злочину агресії необхідні чітко окреслити повноваження Прокурора Спеціального трибуналу, які включають передусім незалежність від держав-учасниць або політичних структур у прийнятті рішень про порушення розслідувань та висунення звинувачень; прозорі правила та процедури висування, звільнення та переведення Прокурора та/або його заступників (закріплені в окремих законодавчих актах та положеннях Статуту спеціального трибуналу); заборону подвійного притягнення до відповідальності та зовнішнього впливу; а також право сторін провадження (обвинуваченого та потерпілих) вимагати звільнення Прокурора через можливий конфлікт інтересів або відсутність незалежності (як це передбачено Статутом цього трибуналу).

До перспективних напрямків майбутніх досліджень необхідно включити оцінку реального здійснення повноважень прокуратури, порівняльне дослідження ефективності функцій прокуратури в різних міжнародних режимах та розробку методологій для оцінки впливу дій Офісу Прокурора Спеціального трибуналу на консолідацію міжнародної відповідальності за акти агресії. Такий підхід забезпечить вдосконалення механізмів переслідування злочинів агресії та зміцнення принципів міжнародного права.

Притягнення до відповідальності за колабораційну діяльність у механізмі реалізації права на правду та формуванні політики пам’яті

2026-03-02T20:44:17+02:00

Стаття присвячена дослідженню притягнення до відповідальності за колабораційну діяльність у контексті реалізації права на правду та формування політики пам’яті в умовах збройного конфлікту. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю формування офіційного державного наративу в умовах триваючої збройної агресії. Автори виходять із того, що реакція держави на колабораціонізм має значення не лише як елемент кримінально-правової політики, але й як інструмент колективного осмислення травматичного досвіду окупації, встановлення символічної справедливості та запобігання викривленню історичних фактів. Дослідження ґрунтується на аналізі міжнародних актів (Женевські конвенції, резолюції ООН), практики Міжамериканського суду з прав людини та Комітету з прав людини ООН, а також напрацюваннях провідних вітчизняних та іноземних правників.

У статті проаналізовано еволюцію концепції права на правду в міжнародному праві, його індивідуальний і колективний виміри, а також взаємозв’язок цього права з політикою пам’яті як складовою національної безпеки. Окрему увагу приділено правовій природі колабораційної діяльності як злочину проти основ національної безпеки України та аналізу положень статті 111-1 Кримінального кодексу України. Досліджено, яким чином встановлення кримінальної відповідальності за окремі форми колабораціонізму, зокрема публічне заперечення збройної агресії проти України та впровадження стандартів освіти держави-агресора, сприяє реалізації права на правду і формуванню офіційного наративу про події збройного конфлікту.

На основі аналізу судової практики показано, що покарання за колабораційну діяльність виконує не лише превентивну та каральну функції, а й має довготривалий меморіальний ефект, оскільки документує факти співпраці з окупаційною владою, перешкоджає ревізіонізму та сприяє збереженню національної ідентичності. Зроблено висновок, що притягнення до відповідальності за колабораціонізм є важливим елементом механізму реалізації права на правду та одним із інструментів формування політики пам’яті навіть до завершення збройного конфлікту.

Апеляційні механізми ad hoc трибуналів та МКС: порівняльний аналіз

2026-03-02T20:52:01+02:00

Стаття присвячена порівняльному аналізу апеляційних механізмів трибуналів ad hoc (Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії та Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди) та Міжнародного кримінального суду.

Розглянуто еволюцію апеляційного провадження, підстави оскарження, обсяг перегляду (de novo в ad hoc трибуналах versus обмежений перегляд помилок у МКС), процедурні особливості та їх вплив на ефективність міжнародного кримінального правосуддя. Особлива увага приділена ролі апеляції в забезпеченні справедливого суду, презумпції невинуватості та комплементарності. Підкреслено актуальність теми в контексті сучасних конфліктів, зокрема розслідувань МКС щодо злочинів, пов’язаних з агресією Російської Федерації проти України. Проаналізовано практику ключових справ (Tadić, Akayesu, Lubanga, Bemba, Al-Senussi, Katanga, Ngudjolo Chui), що ілюструють спільні риси (незалежність палат, право на оскарження) та відмінності механізмів.

Досвід ad hoc трибуналів суттєво вплинув на формування норм Римського статуту, сприяючи уніфікації юриспруденції та подоланню безкарності.

Порівняльний аналіз свідчить про еволюційний розвиток апеляційного провадження: від реактивних і широких механізмів тимчасових трибуналів, орієнтованих на конкретні конфлікти, до обмежених, але більш ефективних і універсальних процедур постійного суду. Досвід ad hoc трибуналів суттєво вплинув на формування норм Римського статуту, зокрема в частині стандартів справедливого суду, захисту прав обвинувачених і жертв та уніфікації юриспруденції.

Результати дослідження свідчать про необхідність удосконалення апеляційного провадження в МКС шляхом впровадження проміжних апеляцій щодо фактичних питань, використання цифрових технологій для аналізу доказів, розширення прав жертв та створення гібридних моделей.

Зауважено, що апеляційні механізми є фундаментом легітимності міжнародного кримінального судочинства, еволюціонуючи від ad hoc до постійних інституцій. Їх удосконалення є ключем до глобального верховенства права та захисту людства від атроцитетів.

Для України рекомендується інтеграція принципів апеляції МКС до національного законодавства задля ефективного розслідування міжнародних злочинів.

Реалізація освітніх програм зі спеціальності «Міжнародне право» в Україні

2026-03-02T22:17:49+02:00

Статтю присвячено реалізації освітніх програм зі спеціальності «Міжнародне право» в Україні. Метою дослідження є формування бачення реалізації освітніх програм зі спеціальності «Міжнародне право» в Україні.

Для реалізації мети наукової публікації застосовуються як загальнонаукові (аналіз, синтез, дедукція, індукція тощо), так і спеціально-юридичні (історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-юридичний тощо) методи дослідження.

Розкрито мережу закладів вищої освіти України державної, комунальної та приватної форм власності, що на бакалаврському рівні реалізують освітньо-професійні програми зі спеціальності «Міжнародне право».

Розкрито мережу закладів вищої освіти України державної, комунальної та приватної форм власності, що на магістерському рівні реалізують освітньо-професійні програми зі спеціальності «Міжнародне право». Виявлено, що у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на магістерському рівні реалізуються як освітньо-професійні програми зі спеціальності «Міжнародне право», так і освітньо-наукові програми зі згаданої спеціальності.

Розкрито мережу закладів вищої освіти України державної, комунальної та приватної форм власності, що на третьому рівні реалізують освітньо-професійні програми зі спеціальності «Міжнародне право». Виявлено, що нині єдиною науковою установою в Україні, в якій на рівні «доктор філософії» реалізується освітньо-наукова програма «Міжнародне право», є Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України. Констатовано, що в Інституті законодавства Верховної Ради України впродовж тривалого часу здійснювалася підготовка кандидатів юридичних наук (докторів філософії) зі спеціальності «Міжнародне право».

Наголошено, що більшість найменувань освітніх програм, що реалізуються в північному, південному, східному та західному регіонах нашої держави збігається з назвою спеціальності («Міжнародне право»), за якою здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти.

Визначено, що предметом майбутніх наукових досліджень може бути потенціал освітніх програм зі спеціальності «Міжнародне право».

Злочини проти довкілля в міжнародному праві як форма порушення прав людини

2026-03-02T22:24:54+02:00

Стаття присвячена аналізу злочинів проти довкілля в міжнародному праві як форми порушення прав людини, з акцентом на їх кримінально-правову кваліфікацію та еволюцію норм відповідальності. Розглянуто ключові міжнародно-правові інструменти: Додатковий протокол I до Женевських конвенцій (захист довкілля під час збройних конфліктів), Римський статут МКС (стаття 8(2)(b)(iv) як підстава для кваліфікації воєнних злочинів проти природного середовища), Орхуська конвенція. Проаналізовано поняття екоциду, його тлумачення в Пояснювальній доповіді до Конвенції Ради Європи про захист довкілля засобами кримінального права (пункти 19, 172), а також дискусію щодо відходу від антропоцентризму до екоцентризму в міжнародному кримінальному праві.

Особлива увага приділена актуальності теми в контексті повномасштабної агресії проти України з 2022 року, де масове завдання шкоди довкіллю кваліфікується як воєнні злочини та потенційний екоцид. Підкреслено роль ратифікації Римського статуту Україною, що посилює юрисдикцію МКС щодо екологічних злочинів у ситуації в Україні, а також принципи Комісії міжнародного права ООН щодо захисту довкілля у зв’язку зі збройними конфліктами.

Порівняльний аналіз свідчить про прогрес екологічності кримінального права: від обмеженого захисту довкілля як цивільного об’єкта до перспектив визнання екоциду окремим міжнародним злочином. Пропозиція Вануату, Фіджі та Самоа про внесення екоциду до Римського статуту перебуває на стадії розгляду в Асамблеї держав-учасниць МКС і може стати кроком до посилення відповідальності за масове руйнування природи незалежно від безпосередньої шкоди людям.

Результати дослідження вказують на необхідність удосконалення міжнародних стандартів. Зауважено, що злочини проти довкілля є не лише екологічними, а й грубими порушеннями фундаментальних прав людини на здорове середовище, що вимагає комплексного підходу для запобігання безкарності.

Для України рекомендується активне просування міжнародного визнання екоциду, інтеграція принципів Римського статуту в національне законодавство та використання заморожених російських активів для відшкодування екологічної шкоди.

Концептуальні засади становлення кримінальної розвідки в Україні

2026-02-26T22:51:35+02:00

У статті досліджуються проблемні питання теоретичного обґрунтування концептуальних засад становлення кримінальної розвідки в Україні в контексті реалізації положень Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки. Доведено, що вітчизняна доктрина оперативно-розшукової діяльності стикнулася з необхідністю новелізації, яка б не окреслювалася виключно тлумаченням змін законодавства сталими теоретичними обґрунтуваннями, а мала характер нової концептуально оформленої цілісної наукової парадигми. Стверджується, що заміною розбалансованої оперативно-розшукової діяльності має стати становлення в Україні кримінальної розвідки.

Зазначається, що кримінальна розвідка в Україні має являти собою особливий вид діяльності спеціально уповноважених державних органів, що здійснюється за наявності визначених законодавством підстав з метою профілактики кримінальних правопорушень, їх виявлення, припинення та розкриття, сприяння реалізації завдань кримінального провадження, виявлення та нейтралізації реальних та потенційних загроз національним інтересам України, а також забезпечення національної, державної, воєнної, економічної, громадської безпеки та правопорядку. При цьому, кримінальна розвідка має здійснюватися у синергетичному поєднанні: заходів кримінальної розвідки; аналітичної діяльності; негласного співробітництва. На концептуальному рівні визначено перелік завдань кримінальної розвідки. Стверджується, що концептуально типологія кримінальної розвідки може бути представлена на трьох рівнях, залежно від мети та термінів реалізації завдань: стратегічна кримінальна розвідка; операційна кримінальна розвідка; тактична кримінальна розвідка.

Визначено коло проблемних питань, які потребують подальшого теоретико-праксеологічного опрацювання з метою забезпечення реалізації концептуальних засад становлення кримінальної розвідки в Україні. Розкрито напрями нормативно-правового забезпечення реалізації концептуальних засад становлення кримінальної розвідки в Україні.

Проблемні аспекти оскарження процесуальних рішень, дій або бездіяльності під час підготовчого судового провадження

2026-02-26T22:51:34+02:00

У статті досліджено проблемні аспекти нормативно-правового регулювання механізму оскарження процесуальних рішень, дій або бездіяльності суб’єктів досудового розслідування під час підготовчого судового провадження. Обґрунтовано, що інститут оскарження є важливою складовою реалізації права особи на ефективний засіб правового захисту в розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки забезпечує можливість судової перевірки законності та обґрунтованості процесуальної діяльності суб’єктів кримінального провадження. Вказано, що попри унормування можливості розгляду судом скарг на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора під час підготовчого судового провадження, що не були предметом розгляду на стадії досудового розслідування, чинне кримінальне процесуальне законодавство не містить чітко визначеного процесуального механізму реалізації такого права. Звернуто увагу, що відсутність у Кримінальному процесуальному кодексі України положень щодо підстав, умов, строків та порядку розгляду відповідних скарг у підготовчому провадженні свідчить про порушення вимоги правової визначеності як невід’ємної частини принципу верховенства права. Зазначено, що дефектність законодавчих норм призводить до правозастосовної невизначеності, формального підходу та обмеження доступу особи до судового захисту порушених прав. Доведено, що відкладений характер розгляду судом скарг у підготовчому провадженні знижує ефективність судового захисту, тому що реагування на істотні порушення прав, свобод і законних інтересів відбувається після завершення досудового розслідування, коли їх негативні наслідки набувають незворотного характеру. Зауважено, що деякі випадки із судової практики вказують на неможливість реалізації оскарження через відсутність належної процедури, що фактично нівелює гарантоване право на подання скарги під час підготовчого засідання у суді. Проаналізовано, що відсутність імперативних норм щодо обов’язкового розгляду судом скарг у підготовчому провадженні суперечить стандарту ефективного засобу правового захисту. Підсумовано, що існуючий механізм оскарження під час підготовчого судового провадження має декларативний характер та не забезпечує реального відновлення порушених прав. Наголошено на нагальній потребі у внесенні змін і доповнень до кримінального процесуального закону шляхом унормування підстав, умов та порядку оскарження процесуальних рішень, дій або бездіяльності суб’єктів досудового розслідування під час підготовчого судового провадженні з метою забезпечення дієвого судового захисту прав, свобод і законних інтересів людини.

Ексгумація масових поховань на деокупованих територіях як специфічний механізм криміналістичного втручання у воєнний та постгеноцидний простір

2026-02-26T23:46:36+02:00

У статті досліджується ексгумація масових поховань на деокупованих територіях України як специфічний різновид криміналістичного втручання у простір масового насильства, зумовлений агресією російської федерації (рф, росія – тут і надалі подано в авторській редакції) та вчиненням окупаційними військами численних воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду. Вихідним положенням роботи є те, що в умовах російсько-української війни ексгумація втрачає характер допоміжної слідчої (розшукової) дії і набуває самостійного доказового значення, оскільки саме через неї відновлюється юридичний зв’язок між тілесними рештками, особою жертви та механізмом позбавлення її життя.

Авторами обґрунтовується розуміння ексгумації як процесуально регламентованого вилучення тілесних залишків із будь-яких форм поховання з їх подальшим судово-медичним, антропологічним і молекулярно-генетичним дослідженням, яке забезпечує можливість ідентифікації особи та реконструкції обставин смерті. Доведено, що чинна редакція ст. 239 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) концептуально не відповідає реаліям масових поховань, оскільки підпорядковує ексгумацію огляду трупа, що позбавляє її належного доказового статусу у провадженнях про воєнні злочини.

Показано, що в умовах гнилісної, термічної і механічної деструкції м’яких тканин саме кісткова та зубна тканина стають основними носіями ідентифікаційної інформації, а генетичні профілі, отримані з таких об’єктів, формують єдиний стабільний критерій встановлення особи. Аналіз практики Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії і Трибуналу щодо Руанди засвідчує, що ексгумація використовується як основний інструмент відтворення структури масового вбивства і доведення геноцидного наміру.

Наприкінці доводиться необхідність цифрової фіксації та простежуваності доказів, отриманих під час ексгумацій, що є умовою їх використання в міжнародному кримінальному судочинстві. Своєю чергою, результати дослідження формують підґрунтя для перегляду підходів до ексгумації у вітчизняному кримінальному процесі з огляду на реалії воєнних злочинів і масових поховань.

Оціночні категорії в кримінальному праві США та Великої Британії: порівняльний аналіз стандартів покарання і суддівської дискреції

2026-02-26T23:48:53+02:00

У статті здійснюється комплексний аналіз особливостей застосування оціночних понять у кримінальному праві Сполучених Штатів Америки та Великої Британії. Наголошуєься, що саме невизначеність таких категорій, як “особлива жорстокість”, “суспільна небезпека” та “суттєва шкода”, потребує усталених підходів до тлумачення, тому що вони прямо впливають на кваліфікацію злочинів та призначення покарання. Акцентується увага на американській правовій системі, у якій відсутність єдиних критеріїв у поєднанні з політичною різноманітністю та стандартизацією, запровадженою через Federal Sentencing Guidelines, призвела до суттєвих відмінностей у судових вироках між штатами та федеральними судами. Розглядається, що надмірна регламентація зменшує суддівську дискрецію і водночас не усуває ризик непослідовності.

Показано, що надмірна формалізація не усуває варіативності, а лише зміщує акценти ухвалення рішень. На противагу цьому англійська модель ґрунтується на прецедентній практиці, методах тлумачення законів і гнучкій суддівській дискреції, що забезпечує стабільність правозастосування та водночас дозволяє адаптувати оціночні поняття до контексту конкретної справи. Отже, разом з американською правовою системою аналізуються особливості англійської системи, де ключову роль відіграє судовий прецедент та ширший простір суддівського розсуду. Звертається увага, що англійські суди виробили сталі підходи до використання оціночних категорій, спираючись на багаторічну прецедентну практику, шо забезпечує послідовність вироків та відносну передбачуваність. Порівняння двох правових систем доводить, що різні інструменти правового регулювання – стандартизовані таблиці покарань у США та прецедентна практика у Великій Британії – мають як переваги, так і недоліки, зокрема в забезпеченні балансу між гнучкістю та справедливістю. Наприкінці статті автор узагальнює матеріали свого дослідження та робить висновок про необхідність удосконалення підходів до визначення й застосування оціночних понять у кримінальному праві України, зокрема шляхом поєднання гнучких судових механізмів і чіткіших матеріально-правових критеріїв, що може підвищити рівень послідовності та передбачуваності кримінальної юстиції.

Затримання як процесуальний засіб пізнавальної діяльності слідчого

2026-02-27T00:23:41+02:00

У статті досліджено сутність затримання як процесуального засобу пізнавальної діяльності слідчого з урахуванням гносеологічних особливостей цього запобіжного заходу кримінального провадження. Обґрунтовано, що попри законодавче віднесення затримання до запобіжних заходів, воно має виражену гносеологічну природу, оскільки супроводжується отриманням фактичних даних, що становлять предмет доказування. Вказано, що у процесі затримання відбувається сприйняття, виявлення та фіксація відомостей про подію кримінального правопорушення, особу підозрюваного, обставини вчинення кримінального правопорушення та його наслідки. Звернуто увагу, що саме на етапі затримання створюються найбільш сприятливі умови для пізнання вихідної інформації, необхідної для здійснення подальшого процесу доказування. Доведено, що, на відміну від інших заходів забезпечення, затримання безпосередньо сприяє формуванню первинних фактичних даних шляхом спостереження, аналізу, вилучення речей, документів і знарядь злочину. Проаналізовано судову практику щодо застосування статей 207 і 208 КПК України, відповідно до якої затримання визнається раптовою процесуальною подією, що нерідко передує реєстрації кримінального провадження, що актуалізує потребу в отриманні будь-якої початкової інформації. Констатовано, що в таких умовах слідчий, затримуючи особу, фактично пізнає інформацію поза межами відкритого провадження, що потребує законодавчого врегулювання порядку фіксації результатів пізнавальної діяльності. Зазначено, що в межах затримання здійснюються супутні процесуальні дії, зокрема особистий обшук, огляд, тимчасове вилучення майна тощо, які мають безпосереднє доказове значення. Наголошено, що не дивлячись на те, що кримінальне процесуальне затримання щільно межує з затриманням особи у адміністративному порядку, є недопустимим використовувати адміністративну процедуру затримання для досягнення цілей кримінального провадження. Обґрунтовано, що затримання варто розглядати не лише як тимчасове обмеження права на свободу, а як активний процес пізнання, що забезпечує встановлення фактичних даних, що мають значення для кримінального провадження. Підсумовано, що затримання трансформується в універсальний процесуальний засіб пізнавальної діяльності слідчого, який сприяє не лише забезпеченню дієвості кримінального провадження, але й підвищує ефективність процесу доказування завдяки його пізнавальній сутності.

Процесуальні гарантії допиту неповнолітніх у кримінальних провадженнях: сучасний стан та виклики воєнного стану

2026-02-27T00:30:21+02:00

У статті проаналізовано процесуальний порядок допиту неповнолітніх в Україні як спеціальну систему гарантій захисту прав дитини під час кримінального провадження. Розглядаються ключові нормативні засади, включаючи ст. 226 КПК України в редакції Закону № 1256-IX, імплементацію міжнародних стандартів (Конвенція ООН про права дитини, Ланцаротська конвенція) та особливості застосування в умовах воєнного стану. Особлива увага приділена методиці «зелена кімната», обов’язковому відеофіксуванню, ролі психолога, обмеженням тривалості допиту та тактичним прийомам, спрямованим на мінімізацію психологічної травматизації.

У тексті досліджено специфіку допиту малолітніх і неповнолітніх свідків, потерпілих та підозрюваних, у тому числі дітей-переселенців, дітей – близьких родичів підозрюваних та тих, хто пережив бойові дії. Проаналізовано збереження спеціальних гарантій навіть за спрощених процедур воєнного часу, а також методичні рекомендації щодо створення дружнього до дитини середовища та дистанційного спілкування.

Разом із тим, застосування таких дитиноцентричних стандартів у воєнних умовах стикається з низкою практичних викликів, що впливають на якість та ефективність процесу. Використання спеціальних підходів має подвійний ефект: з одного боку, воно суттєво знижує ризик вторинної віктимізації та підвищує достовірність показань; з іншого – виявляє проблеми нерівномірного технічного забезпечення регіонів, недостатньої підготовки слідчих з дитячої психології, а також обмежень, зумовлених бойовими діями чи окупацією.

Основна проблема полягає у фрагментарності впровадження «зелених кімнат», відсутності єдиної національної мережі та недостатній адаптації процедур до масового травматичного досвіду дітей під час війни. Це створює ризики порушення прав дитини та визнання доказів недопустимими. У статті наголошується на необхідності комплексного підходу до вдосконалення ювенальної юстиції: розширення мережі спеціалізованих приміщень, обов’язкове навчання слідчих і прокурорів, розробка єдиних протоколів оцінки емоційного стану дитини перед допитом та посилення координації з психологами й ювенальною поліцією. Стаття підкреслює амбівалентність сучасного стану – наявність прогресивного законодавства та одночасне існування суттєвих практичних бар’єрів, які потребують негайного усунення для повної реалізації принципу найкращого забезпечення інтересів дитини.

Судова практика щодо допустимості доказів, зібраних із порушенням правил підслідності

2026-02-27T00:38:44+02:00

Стаття присвячена аналізу актуальної судової практики стосовно питання допустимості зібраних із порушенням правил підслідності доказів. Окреслено поняття підслідності та розглянуто доктринальні погляди щодо її видів (ознак), наголошено на відсутності єдності бачення інституту підслідності в кримінальному провадженні серед науковців.

Наведено та проаналізовано постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду, у яких висловлені правові позиції стосовно визнання таких доказів допустимими. Як було з’ясовано, можна виокремити два підходи до цього питання: старий, який полягає у тому, що докази, зібрані із недотриманням вимог підслідності, є недопустимими, та новий, який передбачає їх допустимість. Висвітлено деякі аргументи стосовно обґрунтованості використання того чи іншого підходу, у тому числі зазначено, що під питанням є відповідність засаді законності нового погляду Касаційного кримінального суду Верховного Суду щодо допустимості зібраних із недотриманням вимог підслідності доказів.

Проаналізувавши двадцять вироків судів першої інстанції та десять рішень судів другої інстанції було встановлено дотримання більшістю як місцевих, так і апеляційних судів позиції щодо допустимості таких доказів, водночас варто констатувати й наявність певної кількості судових рішень із висновком про недопустимість зібраних із порушенням підслідності доказів.

Незважаючи на фактично надану Верховним Судом можливість відступати від встановленої чинним законодавством кримінальної процесуальної форми, наведено твердження про важливість дотримання засади законності у кримінальному провадженні, а у випадку допущення невідповідності кримінальному процесуальному порядку така невідповідність не має бути необґрунтованою або такою, що порушує права людини, а також має бути оціненою з точки зору співвідношення її тяжкості та виконання завдань кримінального провадження. У той самий час наголошено на помилковості такого бачення через його невідповідність чинному законодавству.

Деякі питання забезпечення права на справедливий суд у особливих порядках кримінального провадження

2026-02-27T00:43:24+02:00

Вказується, конвенційним та процесуальним правом особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, є право на справедливий суд. Елементом цього права є право на розгляд справи незалежним і безстороннім (неупередженим) судом, встановленим законом (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 21 КПК України).

Стаття присвячена дослідженню особливостей реалізації та забезпечення права на справедливий суд у особливих порядках кримінального провадження. Акцент зроблено на розгляді права на розгляд справи незалежним і безстороннім (неупередженим) судом, встановленим законом у кримінальному провадженні на підставі угод та у кримінальному провадженні in absentia.

У статті детального проаналізовано практику Касаційного кримінального суду з цих питань та наведено доктринальні аргументи щодо наявних правових позицій.

Зроблено висновок, що у кримінальному провадженні на підставі угод у ситуаціях, коли один з обвинувачених уклав угоду про визнання винуватості, що затверджена судом, а щодо іншого або інших здійснюється розгляд у загальному порядку, у неупередженого спостерігача можуть виникнути сумніви щодо неупередженості складу суду, якщо весь склад суду або деякі судді беруть участь у обох провадженнях. Наявність / відсутність сумніву залежатиме від зв’язку дій обвинувачених, специфіки кримінального правопорушення та фактичних обставин, а також характеру опису фактичних обставин та причетності незасудженої особи у вироку на підставі угоди. Відповідно, у разі заявлення відводу або таких аргументів у апеляційних та касаційних скаргах мають оцінюватися усі ці обставини у світлі правових позицій ЄСПЛ у справах «Mucha v. Slovakia» та «Meng v. Germany».

Аргументовано, що у провадженні in absentia захисник у порядку ч. 4 ст. 46 КПК України може скористатися процесуальним правом обвинуваченого, захист якого він здійснює, ініціювати колегіальний розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції відповідно до ч. 2 ст. 31 КПК України, якщо це кримінальне провадження проводиться за відсутності обвинуваченого (in absentia). Позбавлення його такої можливості робить ілюзорним право обвинуваченого на колегіальний склад суду у провадженні in absentia та є загрозою ефективності захисту.

Дискреція сторони обвинувачення у польському кримінальному процесі

2026-02-27T00:55:46+02:00

Стаття є запрошенням до широкої дискусії про модель належної правової процедури та межі дискреції суб’єктів процесуальної діяльності. Дослідницька увага спрямована на пізнання польського досвіду правового регулювання підготовчого провадження, зокрема повноважень прокурора, слідчого, дізнавача на цій стадії кримінального процесу. Наголошено, що мета вивчення зарубіжного досвіду полягає не в механічному копіюванні іноземних моделей та підходів, а в формуванні критичного мислення та сприянні пошуку шляхів удосконалення національних правових інститутів у цій сфері. Дослідження складається з трьох частин. У вступній частині висвітлено актуальність теми, короткий аналіз наукових джерел, сформульовано мету. У другій частині розглянуто питання змісту концепту «належна правова процедура» та дискреції сторони обвинувачення під час стадії досудового розслідування. На основі перекладу та тлумачення норм кримінального процесуального законодавства викладено (1) особливості ухвалення рішення про початок провадження; (2) здійснення «провадження перевірки»; (3) можливості проведення процесуальних дій до прийняття постанови про початок слідства; (4) особливості проведення обшуку; (5) особливості визначення допустимості доказів; (6) інститут сигналізації про порушення. Наголошено, що польська Феміда і польське суспільство розуміють важливість дискреції сторони обвинувачення і погоджуються на таке правове регулювання в рамках «суспільного договору». Водночас, звернуто увагу на критику польськими вченими окремих аспектів кримінального процесу, зокрема повноважень прокурора. У висновках викладено узагальнення результатів дослідження. Констатовано, у польському процесуальному кодексі залишається багато «повітря між рядками». Відсутня потреба все «юридизувати». Делегована стороні обвинувачення широка свобода ухвалення процесуальних рішень та проведення процесуальних дій. Така політика доводить, що менш «жорстке» регулювання і більше дискреції для сторони обвинувачення не суперечить змісту верховенства права та практиці ЄСПЛ.

Щодо територіальної підслідності у кримінальних провадженнях за фактами безвісного зникнення особи у поствоєнний період

2026-02-27T00:58:53+02:00

Питання визначення підслідності у кримінальних провадженнях за фактами безвісного зникнення особи внаслідок бойових дій чи пов’язаних з ними обставинами, є надскладним і актуальним вже дванадцятий рік. Лише у 2025 році такий порядок частково врегульовано кримінальним процесуальним законодавством (статті 216, 218, 615)[1], проте це питання все ж залишається чутливим поза межами дії зазначеної норми, адже вона містить ознаки конкурентності та тимчасовості. Саме аналізу необхідності впровадження постійної норми при визначенні територіальної підслідності у зазначеній вище категорії кримінальних проваджень, присвячено цю статтю.

У статті досліджено ряд проблемних питань, пов’язаних з визначенням територіальної підслідності у кримінальних провадженнях за фактами безвісного зникнення особи, пов’язаними з бойовими діями, що мають не лише процесуальні наслідки у вигляді порушення розумних строків, повноти та ефективності проведення досудового розслідування, а й суспільно етичні – зниження довіри населення до правоохоронних органів під час роботи з вразливими потерпілими.

Визначено, що своєчасне звернення заявника до правоохоронних підрозділів за місцем свого мешкання, в (умовно) більш спокійних регіонах, що не перебувають у безпосередній близькості до зони бойових дій, не за місцем вчинення кримінального правопорушення, внесення саме там відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР)[2], проведення першочергових слідчих (розшукових) дій, призначення необхідних експертиз та постійна взаємодія з оперативними та військовими підрозділами, може призвести до більш швидкого та своєчасного реагування на подію, встановлення місцезнаходження зниклого, а у випадку загибелі розшукуваної особи – її вчасної ідентифікації у найбільш ефективний спосіб, - і є натепер основними чинниками ефективності проведення досудового розслідування.

Окреслено основні моменти, в тому числі й проблемні, які слід врахувати при вирішенні питання визначення територіальної підслідності у зазначеній категорії проваджень.

Наголошено на необхідності внесення змін до статті 218 КПК України з урахуванням аргументів, на які посилається автор статті, бо вони вказують на необхідність врегулювання питання визначення територіальної підслідності на постійній основі. Аргументовано актуальність цього питання протягом тривалого часу після закінчення війни за Незалежність України [3].

Стратегія розслідування воєнних злочинів

2026-02-27T01:12:09+02:00

У статті проведено комплексний аналіз стратегічних засад розслідування воєнних злочинів в умовах сучасного міжнародного збройного конфлікту, що триває в Україні. Підкреслюється, що воєнні злочини становлять одну з найбільш складних категорій кримінальних правопорушень, які характеризуються високою доказовою складністю, багатовимірністю та необхідністю врахування міжнародних стандартів доказування. Автор наголошує, що значні масштаби місць злочинів, велика кількість потерпілих і свідків, проведення слідчих дій у небезпечних умовах та активне використання цифрових носіїв інформації зумовлюють необхідність розробки цілісної стратегії розслідування, яка б інтегрувала криміналістичні, процесуальні, технічні, організаційні, безпекові та гуманітарні елементи.

Особлива увага приділяється забезпеченню безперервності ланцюга збереження доказів, адже будь-яке порушення може спричинити втрату їх допустимості в міжнародних юрисдикціях. Проаналізовано роль міжнародних стандартів документування, зокрема Міннесотського протоколу, Протоколу Берклі та практики Міжнародного кримінального суду, що визначають вимоги до автентичності й достовірності доказової інформації.

Розкрито значення взаємодії з міжнародними організаціями й правозахисними структурами, які здійснюють незалежну верифікацію цифрових матеріалів і впроваджують інноваційні методи OSINT-аналізу. Крім того, акцент зроблено на безпекових аспектах роботи слідчих у зонах бойових дій, що потребує залучення спеціальних підрозділів і засобів захисту.

Вагому увагу приділено застосуванню сучасних криміналістичних технологій, включно з 3D-сканерами, дронами для аеророзвідки, GPS-навігацією, цифровими картографічними системами, високоточною фото- та відеофіксацією, а також програмним забезпеченням для створення цифрових реконструкцій місця події. Автор доводить, що використання цих технологій дозволяє компенсувати обмеженість можливостей доступу до місць злочинів, зруйнованих інфраструктурних об’єктів або територій, які перебувають під загрозою.

У підсумку робиться висновок, що ефективне розслідування воєнних злочинів можливе лише за умов системного поєднання міжнародних стандартів, технологічних інновацій, належного рівня безпеки й орієнтації на захист прав людини.

Напрями використання штучного інтелекту в кримінальних провадженнях (за матеріалами судової практики)

2026-02-27T01:12:17+02:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню сучасного стану та перспектив інтеграції технологій штучного інтелекту в сферу кримінального судочинства України. Актуальність дослідження зумовлена стрімкою трансформацією правової дійсності під впливом цифровізації, що подекуди вимагає переосмислення фундаментальних засад кримінальної юстиції. У роботі проаналізовано дихотомію між потенційним підвищенням ефективності правосуддя та виникненням нових загроз для прав людини, зокрема таких як технології «DeepFake», «галюцинації» великих мовних моделей, складність встановлення умислу в діях автономних систем тощо.

Робота ґрунтується на емпіричному аналізі рішень з Єдиного державного реєстру судових рішень, що дозволяє перейти від теоретичних припущень до вивчення реальних моделей реагування судової системи на цей технологічний злам. При цьому зроблена авторами спроба систематизація розрізнених згадок про штучний інтелект за функціональними напрямами його застосування надала можливість виявити внутрішні суперечності та відсутність єдиної доктрини. Вказане зумовило висновок про існування потреби в науковому опрацюванні та нормативній регламентації процесів використання штучного інтелекту в юридичних процедурах.

У ході дослідження авторами виокремлено та проілюстровано п’ять основних напрямів використання штучного інтелекту в кримінальному провадженні, зокрема: 1) «використання штучного інтелекту як джерела аргументації», що має місце при зверненні учасників кримінального провадження до штучного інтелекту з метою оцінки юридично-значимих фактів (або аргументів опонента), із подальшими спробами використання отриманих результатів для підкріплення власної позиції; 2) «штучний інтелект як елемент предмету доказування», що охоплює випадки доказування фактів використання штучного інтелекту як інструменту протиправної діяльності; 3) «штучний інтелект як об’єкт судово-експертних досліджень», що зумовлено ризиком так званого «дивіденду брехуна» та необхідністю перевірки автентичності цифрових доказів; 4) «перекладання вини на штучний інтелект як стратегія захисту», що має місце у випадках, коли обвинувачені намагаються перекласти відповідальність на автономні алгоритми; 5) «застосування штучного інтелекту в системах предиктивного правосуддя», що передбачає використання штучного інтелекту (до прикладу, системи «Касандра») для прогнозування можливих юридично-значимих ризиків у поведінці особи.

У висновках наголошено на необхідності розробки комплексної нормативної бази та методичних рекомендацій для правників. Автори обґрунтовують доцільність імплементації міжнародного досвіду, зокрема принципів персональної відповідальності користувача за згенерований контент та обов’язкової верифікації даних, підкреслюючи, що штучний інтелект має залишатися допоміжним інструментом, який не може замінити людину-правника.

Проблеми забезпечення прокурором законності проведення огляду трупа, пов’язаного з ексгумацією

2026-02-27T20:56:34+02:00

У статті досліджуються проблеми забезпечення законності під час проведення огляду трупа, пов’язаного з ексгумацією, як різновиду слідчої (розшукової) дії, правовою підставою для проведення якої є постанова прокурора. Автор наголошує, що ця проблематика набуває особливої актуальності в умовах зростання вимог до якості процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням. Огляд трупа, пов’язаний з ексгумацією, є однією з найбільш чутливих і складних слідчих (розшукових) дій, оскільки передбачає втручання у сферу посмертної недоторканності людини, зачіпає етичні, релігійні та культурні переконання родичів померлого, а також може мати значний суспільний резонанс. У таких умовах особливої ваги набуває питання дотримання прокурором високих стандартів законності, обґрунтованості та пропорційності при прийнятті рішення про її проведення. Водночас аналіз судової практики свідчить про наявність низки системних проблем, пов’язаних із неналежним оформленням постанов прокурора, недостатньою аргументацією необхідності проведення ексгумації, ігноруванням висновків експертів або передчасністю ініціювання цієї слідчої (розшукової) дії. Такі недоліки створюють ризики визнання отриманих доказів недопустимими, що може суттєво вплинути на результати судового розгляду та ефективність кримінального провадження загалом. Крім того, чинне законодавство не містить чітких критеріїв, які б визначали межі прокурорського розсуду при прийнятті рішення про ексгумацію, а також механізмів врахування позиції родичів померлого, що породжує додаткові правові та етичні колізії. У цих умовах особливої важливості набуває наукове осмислення ролі прокурора як гаранта законності та прав людини у процесі проведення ексгумації, а також вироблення практичних рекомендацій щодо підвищення якості процесуальних рішень. У статті проаналізовано форми реалізації наглядових повноважень прокурора при прийнятті рішення про проведення ексгумації та під час її здійснення, узагальнено судову практику щодо оскарження постанов прокурорів про відмову у проведенні цієї слідчої дії, виявлено типові проблеми аргументації та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення прокурорської практики в частині обґрунтування постанов про проведення огляду трупа, пов’язаного з ексгумацією.

Проблеми впровадження в діяльність правоохоронних органів інформаційних систем на базі штучного інтелекту

2026-02-27T21:01:11+02:00

Стаття присвячена аналізу проблем, пов’язаних із запровадженням у діяльність правоохоронних органів інформаційних систем на базі штучного інтелекту. Підкреслюються позитивні аспекти використання систем зі штучним інтелектом для вирішення службових завдань працівниками правоохоронних органів. Описуються напрямки застосування ШІ-систем у правоохоронній діяльності. Водночас окреслюється коло актуальних і потенційних проблем, пов’язаних із застосуванням інтелектуальних систем, які вже обслуговують правоохоронну сферу і можуть використовуватися в майбутньому. Наголошується, що системи на базі штучного інтелекту, розроблені для правоохоронців, мають високий ступінь ризику, загрожуючи реалізації і захисту прав людини. Припускається, що дії правоохоронців внаслідок використання ШІ-систем можуть не відповідати принципу пропорційності. Акцентується увага на питаннях якості ШІ-розробок і даних, на яких вони навчаються, і пов’язаних із цим проблем відповідальності і політики прозорості виробника, а також проблемах охорони інтелектуальної власності. Підкреслюється, що неприпустимим є використання невідповідних ШІ-систем у процесуальних діях, що може порушити право людини на захист і справедливий суд. Утверджується думка, що системи на базі штучного інтелекту, призначені для правоохоронних органів, мають бути точними і надійними, їхня інтелектуальна робота – прозорою, зрозумілою, безпечною. Звертається увага на необхідність розроблення високоякісних ШІ-систем з вузькою спеціалізацією, призначених допомагати правоохоронцям виконувати окремі завдання: оцінку ризиків, виявлення дезінформації, викриття дипфейків, створення профілю, для аналітики злочинів проти фізичних осіб тощо. Пропонується віднести до групи з високим ступенем ризику не тільки ШІ-системи для правоохоронних органів, правосуддя і прикордонних служб, а й розроблені для митних і податкових органів. Окреслюється проблема використанні інтелектуальних систем для боротьби зі злочинністю у метавсесвіті. Визначається як проблема відсутність у національному законодавстві нормативно-правових актів щодо регулювання впровадження і використання інформаційних систем на базі штучного інтелекту у правоохоронній діяльності та інших сферах життєдіяльності.

Використання штучного інтелекту в оперативно-розшуковій діяльності

2026-02-27T21:08:32+02:00

У статті здійснено ґрунтовний науково-правовий аналіз використання технологій штучного інтелекту в оперативно-розшуковій діяльності як одного з найбільш перспективних напрямів модернізації діяльності правоохоронних органів в умовах цифровізації та зростання складності злочинних проявів. Обґрунтовано, що впровадження алгоритмів машинного навчання, інтелектуального аналізу великих масивів даних, автоматизованого виявлення закономірностей та прогнозування поведінкових моделей дозволяє істотно підвищити результативність оперативно-розшукових заходів, зокрема, у частині виявлення латентної злочинності, ідентифікації стійких кримінальних зв’язків, оцінки криміногенних ризиків та оптимізації управлінських рішень.

Особливу увагу приділено правовим і етичним аспектам застосування штучного інтелекту в оперативно-розшуковій діяльності. Проаналізовано потенційні загрози порушення конституційних прав і свобод людини, насамперед, права на приватність, недоторканність особистого життя та захист персональних даних, а також ризики надмірної автоматизації процесів прийняття рішень у правоохоронній сфері. Доведено, що використання інтелектуальних систем має відповідати принципам законності, пропорційності, обґрунтованості та підконтрольності, а також міжнародним стандартам у сфері прав людини.

Сформульовано науково обґрунтовані підходи до вдосконалення нормативно-правового регулювання застосування штучного інтелекту в оперативно-розшуковій діяльності, зокрема, щодо визначення меж допустимого використання таких технологій, запровадження ефективних механізмів людського контролю та юридичної відповідальності за наслідки їх застосування. Зроблено висновок, що штучний інтелект може виступати виключно допоміжним інструментом оперативно-розшукової діяльності та не може підміняти собою дискреційні повноваження уповноважених суб’єктів, а його використання має здійснюватися в чітко визначених правових межах із безумовним пріоритетом прав і свобод людини.

До питання досудового розслідування фактів самогубства військовослужбовців

2026-02-27T21:14:27+02:00

Вказується, досить складним є процес досудового розслідування самогубств військовослужбовців, вчинених під час перебування їх на службі. В таких випадках розслідування потребує використання не лише глибоких знань кримінального права, процесу та криміналістики, а й судової медицини, судової психіатрії та медичної психології. Наслідки скоєння самогубства військовослужбовцями під час виконання службових обов’язків є не лише правовими. Для родини загиблого ця подія тягне за собою соціальні наслідки, основне – відмова у наданні виплат, пов’язаних з його загибеллю. Відтак, саме ці кримінальні провадження викликають певний суспільний резонанс, численні звернення, скарги, клопотання та потребують особливої уваги від слідчого та судових експертів які беруть участь у досудовому розслідуванні. Отже, основною задачею слідчого є проведення повного, всебічного та об’єктивного дослідження обставин події та встановлення фактів, що передували події та призвели до неї. У вирішенні поставлених задач слідству допомагають судові експерти у галузі судової психіатрії, судової медицини, судові експерти-криміналісти зі знань балістики, хімії тощо. Саме розкриттю певних особливостей досудового розслідування самогубства військовослужбовців присвячено нашу статтю.

Наголошено на необхідності комплексного підходу до криміналістичної складової методики розслідування цього виду кримінального правопорушення: тактики проведення огляду, допиту потерпілих та свідків, слідчого експерименту, особливостях збору матеріалу для призначення посмертної психолого-психіатричної експертизи, встановлення істинних обставин події, підтвердження факту вчинення саме самогубства, відмежування його від умисного вбивства та доведення до самогубства.

Акцентовано на обов’язковості взаємодії правоохоронців, судових медиків та військового командування підрозділу, до якого належав загиблий, залучення Військової служби правопорядку для збору первинних матеріалів досудового розслідування.

Авторами аргументовано, що саме стратегічний підхід до документування кримінального правопорушення як очевидного умисного вбивства на початку розслідування, має стати ключем до вирішення питань подальшої аргументації зміни кримінально-правової кваліфікації та прийняття остаточного процесуального рішення.

Запропоновано ряд практичних порад, адаптованих для використання під час досудового розслідування.

Зроблено висновки про особливості призначення посмертної психіатричної експертизи у кримінальних провадженнях за фактами вчинення самогубства військовослужбовцями під час несення служби, тактики проведення інших слідчих дій. Виявлено схожість між досудовим розслідуванням кримінальних проваджень зазначеної категорії з кримінальними провадженнями за фактами самогубства поліцейських та працівників інших правоохоронних органів.

Інформаційно-аналітичне забезпечення оперативно-розшукової діяльності у протидії молодіжній злочинності: правові та організаційно-технологічні аспекти

2026-02-27T21:27:41+02:00

У статті досліджено особливості інформаційно-аналітичного забезпечення оперативно-розшукової діяльності у сфері протидії молодіжній злочинності крізь призму методологічних, правових та організаційно-технологічних аспектів. Проаналізовано правові засади ОРД та застосування оперативно-розшукових засобів, сучасні технологічні рішення збору, обробки та аналізу оперативної інформації, а також міжнародний досвід застосування кримінальної аналітики, прогнозних моделей і цифрових платформ моніторингу. Відповідно до огляду на сучасні наукові напрацювання та специфіку досліджуваної проблематики, запропоновано розглядати інформаційно-аналітичне забезпечення ОРД (надалі ІАЗ ОРД) у сфері протидії молодіжній злочинності як комплекс взаємопов’язаних дій уповноважених суб’єктів, спрямованих на збирання, накопичення, перевірку, аналітичну обробку, узагальнення та прогнозування криміногенних процесів у молодіжному середовищі. Досліджено роль сучасних цифрових технологій, соціальних мереж, онлайн-платформ та автоматизованих інформаційних систем у ранньому виявленні ризиків злочинності серед молоді, формуванні «профілю загроз» та прогнозуванні динаміки криміногенних процесів. Обґрунтовано, що ефективність ОРД у сфері протидії молодіжній злочинності значною мірою залежить від консолідації оперативної інформації, її систематизації, аналітичної обробки та трансформації у достовірні аналітичні висновки для прийняття тактичних і стратегічних рішень. Висвітлено необхідність міждисциплінарного підходу, що поєднує кримінально-правові, соціологічні та технічні чинники, та визначено перспективні напрями розвитку ІАЗ ОРД в умовах соціально-економічних і цифрових трансформацій, посилення загроз через війну та зростання молодіжної девіантності. Отримані результати підтверджують стратегічну роль ІАЗ ОРД у забезпеченні системного управління ризиками злочинності серед молоді, підкреслюють необхідність модернізації інформаційної інфраструктури, створення інтегрованих аналітичних середовищ, вдосконалення правового регулювання, впровадження новітніх цифрових технологій та підготовки висококваліфікованих аналітичних кадрів для забезпечення превентивної ефективності оперативних заходів.

Цифрові (електронні) докази та цифрова (електронна) форма доказів: розмежування понять і його значення для кримінального процесуального доказування

2026-02-27T21:32:31+02:00

У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз співвідношення понять «цифрові (електронні) докази» та «цифрова (електронна) форма доказів» у кримінальному процесуальному доказуванні. Констатовано, що в умовах цифровізації кримінального провадження у доктрині та правозастосовній практиці зберігається відсутність єдності у розумінні процесуальної природи доказової інформації, зафіксованої в електронному середовищі, що призводить до ототожнення доказів із технічною формою їх фіксації. Обґрунтовано, що так звані цифрові (електронні) докази не утворюють самостійної онтологічної категорії доказів, а фактичні дані, зафіксовані у цифровій формі, за своєю процесуальною природою залишаються показаннями, документами, речовими доказами або висновками експертів залежно від способу їх отримання та закріплення.

Доведено, що цифрова (електронна) форма доказів є техніко-юридичним способом фіксації, збереження та відтворення доказової інформації, який співвідноситься з традиційними письмовою, усною та матеріальною формами і не змінює правової сутності доказів. Виокремлено основні ознаки цифрової форми, зокрема можливість багаторазового копіювання, залежність від технічних засобів, підвищені ризики модифікації та специфіку забезпечення автентичності й цілісності даних, що зумовлює необхідність спеціальних процесуальних і криміналістичних гарантій.

Показано, що чітке розмежування понять «доказ» і «форма доказу» має принципове значення для вирішення питань допустимості та оцінки доказів, здійснення судового контролю, забезпечення прав сторони захисту та правильної кваліфікації процесуальних порушень, пов’язаних з отриманням і фіксацією цифрової інформації. Зроблено висновок, що саме розмежування відповідних понять, а не декларативне запровадження нових видів доказів, є необхідною методологічною передумовою формування єдиних стандартів кримінального процесуального доказування в умовах цифрової трансформації кримінального судочинства.

Слідчий експеримент як інструмент доказування під час досудового розслідування військових кримінальних правопорушень

2026-02-27T21:38:27+02:00

У статті проаналізовано особливості проведення слідчого експеременту при сучасних умовах воєнного стану. Зростання кількості військових кримінальних правопорушень зумовлюють необхідність удосконалення методів їх розслідування. Одним із ключових інструментів доказування у кримінальному процесі є слідчий експеримент, який дозволяє перевірити та уточнити обставини події, відтворити механізм її розвитку та оцінити достовірність показань учасників кримінального провадження.

Особливості військових кримінальних правопорушень – таких як непокора, дезертирство, порушення статутних правил чи злочини проти порядку несення служби – створюють специфічні умови для проведення слідчого експерименту. Вони потребують врахування військової дисципліни, безпеки та специфіки обстановки, що часто відрізняється від цивільних кримінальних проваджень. Нормативне регулювання слідчого експерименту в Україні ґрунтується на положеннях КПК України, проте його застосування у військових кримінальних провадженнях має низку особливостей, які не завжди чітко врегульовані. Це створює потребу у виробленні єдиних підходів та методичних рекомендацій, що враховували б специфіку військової служби та бойових умов. Також варто зауважити, що в науковій літературі питання слідчого експерименту досліджувалося переважно в загальному криміналістичному контексті, проте його застосування у військовій юстиції залишається недостатньо висвітленим. Це створює прогалину, яку необхідно заповнити шляхом аналізу правових норм, практики та методики проведення даної слідчої дії саме у справах про військові кримінальні правопорушення.

Наукова новизна дослідження полягає у спробі систематизувати особливості проведення слідчого експерименту у кримінальних провадженнях за участі військовослужбовців, визначити його доказове значення та окреслити проблеми, що виникають на практиці. Важливим є також порівняння українського досвіду з міжнародними стандартами, що дозволяє виробити рекомендації для гармонізації законодавства та практики. Практичне значення роботи полягає у можливості використання її результатів для підвищення ефективності діяльності органів досудового розслідування, оптимізації процесу доказування та забезпечення справедливого судового розгляду військових злочинів.

Попередня (розумна) оцінка доказів слідчим суддею як причина ухвалення необґрунтованих кримінальних процесуальних рішень під час здійснення судового контролю

2026-02-27T21:43:41+02:00

Стаття присвячена проблемі штучного розподілу оцінки доказів в кримінальному провадженні на «попередню (розумну)» та «остаточну (повноцінну)». Згідно цієї концепції слідчі судді при здійсненні судового контролю на досудовому розслідуванні на підставі попередньої (розумної) оцінки лише здійснюють «розумну оцінку сукупності отриманих доказів» з метою визначення, що причетність особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для повідомлення такій особі про підозру та застосування щодо неї обмежувального заходу. А остаточна (повноцінна) оцінка доказів з точки зору їх достатності, достовірності та допустимості здійснюється тільки на етапі судового розгляду. Це призводить до того, що оцінка доказів на етапі судового контролю здійснюється формально, обмежено та поверхнево, в результаті чого ухвалюються необґрунтовані рішення. Позиція щодо поділу оцінки доказів на попередню (поточну) і остаточну (кінцеву) є неприйнятною, оскільки на будь-якій стадії кримінального процесу перед винесенням кінцевого рішення, будь то судовий контроль на досудовому розслідуванні чи судовий розгляд, існують локальний предмет доказування (сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного ухвалення окремого (не кінцевого) процесуального рішення) та стандарт доказування (кількісна та якісна складова доказування, виконання яких забезпечує рівень переконаності, необхідний для прийняття кримінальних процесуальних рішень, що обмежують права і свободи у кримінальному провадженні). Доказування без встановлення фактичних обставин справи є неможливим. Застосування стандарту доказування «обґрунтована підозра» на стадії обрання запобіжного заходу підозрюваному не звільняє слідчого суддю від встановлення фактичних обставин справи через оцінку доказів, а лише тільки покладає цей обов’язок в меншому обсязі, ніж при винесенні вироку за наслідками судового розгляду за стандартом доказування «поза розумним сумнівом». Чинне законодавство, практика правозастосування та наукова доктрина не передбачають можливості здійснення «розумної оцінки доказів».

Верховенство права у практиці застосування запобіжних заходів: між ефективністю кримінального переслідування та захистом свободи особи

2026-03-02T14:33:29+02:00

У статті досліджено реалізацію верховенства права у практиці застосування запобіжних заходів як найбільш інтенсивної форми процесуального втручання держави у право на свободу та особисту недоторканність. Обґрунтовано, що верховенство права в цій сфері має розглядатися не як декларативний принцип, а як практичний стандарт контролю дискреції слідчого судді та суду, який проявляється у вимогах юридичної визначеності, несвавільності, пропорційності, альтернативності та перевірюваності судових рішень. Показано, що “якість закону” у детенційних рішеннях охоплює не лише формальну наявність процесуальної норми, а й її передбачуваність, узгодженість та здатність правової процедури запобігати свавіллю через змістовний судовий контроль, належне мотивування та можливість ефективного перегляду. Доведено, що обґрунтована підозра виконує роль первинного фільтра правомірності обмеження свободи, встановлюючи мінімальний поріг фактологічної достатності й унеможливлюючи застосування ізоляційних заходів на підставі припущень. Ризики розкрито як прогностичну підставу, яка підлягає доведенню на основі конкретних фактичних індикаторів, з обов’язковою індивідуалізацією та забороною шаблонних формулювань.

Встановлено, що пропорційність і реальна альтернативність становлять “ядро” верховенства права при виборі запобіжного заходу та унеможливлюють автоматизм застосування тримання під вартою, вимагаючи аналізу менш інвазивних засобів і доведення їх недостатності у конкретній справі. Акцентовано на динамічному характері контролю тримання під вартою: підстави, достатні на початковому етапі, з часом можуть втратити переконливість, що обумовлює необхідність оновлення фактичного обґрунтування та повторної оцінки ризиків при кожному продовженні строків. Запропоновано практичні рекомендації щодо структури мотивування ухвал, “тесту оновлення” підстав, стандартів оцінки альтернатив і часових параметрів обмеження свободи, а також окреслено запобіжники від зловживань процесуальними правами і повноваженнями. Окремо наголошено, що в умовах воєнного стану підвищені ризики не можуть слугувати підставою для зниження стандартів доказовості та судового контролю, а потребують посилення гарантій несвавільності й мінімізації втручання у свободу особи.

Поняття, природа та типологія кримінально-правового конфлікту

2026-03-02T14:37:06+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу поняття, природи та типології кримінально-правового конфлікту як особливого соціально-правового явища. Обґрунтовується теза, що будь-яке кримінальне правопорушення за своєю сутністю є формою конфлікту, який виникає між правопорушником, потерпілим, суспільством і державою. Зазначається, що традиційна каральна модель кримінальної юстиції не завжди забезпечує досягнення цілей відновлення соціальної справедливості, ефективної ресоціалізації правопорушника та повного задоволення інтересів потерпілої сторони.

У роботі досліджено еволюцію наукових підходів до розуміння конфлікту, починаючи з його етимологічних, філософських, психологічних і соціологічних аспектів, та проведено розмежування між поняттями «суперечність», «соціальний конфлікт» і «правовий конфлікт». Окрему увагу приділено аналізу кримінально-правового конфлікту як різновиду правового конфлікту, що виникає у сфері суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом. Розкрито його структуру через характеристику суб’єктів, об’єкта та змісту, а також визначено специфіку інтересів кожної зі сторін. Додатково підкреслюється, що типологізація кримінально-правових конфліктів має не лише теоретичне, а й прикладне значення, оскільки дозволяє визначити оптимальні моделі реагування держави залежно від характеру конфлікту, кола учасників, ступеня суспільної небезпеки та готовності сторін до діалогу. Використання диференційованих підходів до врегулювання таких конфліктів створює передумови для зменшення рівня рецидивної злочинності, підвищення ефективності судової системи та формування балансу між публічними й приватними інтересами у сфері кримінального права.

Акцентовано увагу на актуальності пошуку альтернативних способів вирішення кримінально-правових конфліктів у контексті гуманізації кримінальної політики та впровадження європейських стандартів правосуддя. Проаналізовано потенціал медіації, примирення сторін і відновного правосуддя як інструментів, що доповнюють традиційне судочинство та спрямовані на відновлення порушених соціальних зв’язків. Запропоновано авторське визначення кримінально-правового конфлікту та обґрунтовано доцільність застосування системного підходу до його дослідження з метою підвищення ефективності механізмів правового регулювання й зміцнення довіри до системи кримінальної юстиції.

Криміналістичне значення особи потерпілого у провадженнях щодо торгівлі дітьми в умовах збройного конфлікту

2026-03-02T14:54:56+02:00

У статті досліджується криміналістичне значення особи потерпілого у кримінальних провадженнях щодо торгівлі дітьми в умовах збройного конфлікту в Україні. Автор підкреслює, що особа потерпілого є ключовим елементом кримінально-правової та криміналістичної характеристики злочину, оскільки її соціальні, психологічні, вікові та матеріальні характеристики визначають механізм правопорушення, мотиви злочинця, вибір жертви та формування ефективних слідчих версій. У статті аналізується правове визначення потерпілого відповідно до ч. 1 ст. 55 Кримінального процесуального кодексу України та міжнародних стандартів, зокрема Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою. Розглядаються відмінності між кримінально-правовим, кримінально-процесуальним та криміналістичним підходами до розуміння потерпілого, особливості процесуального статусу, а також порядок виникнення прав і обов’язків потерпілого. Крім цього, звернута увагу на те, що особа потерпілого у таких провадженнях є ключовим елементом у криміналістичній характеристиці.

Окрема увага приділяється дітям як найбільш вразливій категорії потерпілих, їх віковим, соціальним та правовим характеристикам, а також специфіці викрадення, експлуатації та торгівлі ними у сучасних умовах війни. Аналіз матеріалів кримінальних проваджень засвідчує, що внесення відомостей до ЄРДР за фактами торгівлі дітьми здебільшого пов’язані з їхньою сексуальною та трудовою експлуатацією. Досліджено високий рівень латентності таких злочинів, транснаціональний характер незаконного переміщення дітей, використання складних схем експлуатації та цифрових технологій для координації злочинної діяльності. Визначено, що ефективне розслідування цих кримінальних правопорушень потребує комплексного підходу, що поєднує криміналістичні методи з міжнародно-правовими механізмами, міжвідомчою координацією та спеціалізованими заходами захисту дітей. Результати дослідження можуть бути застосовані у кримінологічних і криміналістичних наукових дослідженнях, правоохоронній практиці та законодавчому регулюванні боротьби з торгівлею людьми та дітьми.

Типові помилки при складанні процесуальних документів під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні

2026-03-02T14:55:04+02:00

У статті здійснено розширений науково-практичний аналіз типових помилок, що виникають у процесі складання процесуальних документів під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні. Обґрунтовано, що рішення про ініціювання, обрання, зміну або скасування запобіжних заходів безпосередньо пов’язані з істотним втручанням у сферу конституційних прав і свобод людини, насамперед права на свободу та особисту недоторканність, а тому потребують особливо високих стандартів процесуальної аргументації, чіткості викладу та дотримання вимог кримінального процесуального законодавства. Увагу зосереджено на превентивній природі запобіжних заходів, їх функціональному призначенні як інструменту забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного або обвинуваченого, а не як форми покарання чи способу попереднього реагування на інкриміноване кримінальне правопорушення.

На основі системного аналізу положень Кримінального процесуального кодексу України та узагальнення актуальної судової практики Верховного Суду виявлено найбільш характерні дефекти процесуального документування, серед яких формалізований підхід до обґрунтування обґрунтованої підозри, шаблонне та декларативне доведення процесуальних ризиків, відсутність індивідуалізованого аналізу обставин, що характеризують особу підозрюваного чи обвинуваченого, ігнорування принципу пропорційності під час вибору виду запобіжного заходу, а також помилки, пов’язані з неправильним визначенням предмета апеляційного оскарження та недотриманням процесуальних строків. Доведено, що сукупність таких недоліків істотно знижує якість судового контролю, ускладнює реалізацію принципів змагальності та справедливого судового розгляду, а також створює передумови для скасування або зміни судових рішень у апеляційному порядку.

Зроблено висновок про необхідність підвищення стандартів процесуального документування шляхом дотримання логіки процесуального доведення, чіткого зв’язку між фактичними даними та правовими висновками, індивідуалізації аргументації з урахуванням конкретних обставин справи та системного використання правових позицій Верховного Суду з метою забезпечення балансу між завданнями кримінального провадження та ефективним захистом прав і свобод людини.

Гарантії захисту прав суб’єктів ЗЕД в умовах цифровізації митних процедур

2026-03-03T18:30:56+02:00

У сучасних умовах цифрової трансформації державного управління зовнішньоекономічна діяльність набуває нових рис, що пов’язані не лише з технологічними змінами, але й з потребою належного правового регулювання. Зовнішньоекономічна діяльність є однією з найдинамічніших сфер взаємодії бізнесу та держави, а митне адміністрування – ключовою інституцією, через яку здійснюється реалізація прав та обов’язків її учасників. Перехід до електронного документообігу, автоматизованих рішень і цифрових платформ істотно змінює механізми взаємодії між суб’єктами ЗЕД та митними органами.

Цифровізація митних процедур створює численні переваги для бізнесу: пришвидшення митного оформлення, зменшення витрат, мінімізація корупційних ризиків, підвищення прозорості рішень. Сучасні електронні системи, що застосовуються в Україні, покликані забезпечити безперервність процедур, доступність сервісів, а також формалізацію взаємовідносин у цифровому середовищі. Проте поряд із цими позитивними змінами виникають і нові правові виклики, пов’язані з технічною вразливістю ІТ-систем, обмеженою прозорістю алгоритмів автоматичного прийняття рішень, проблемами оскарження рішень, які не мають паперового вираження, а також ризиками нерівного доступу до цифрових інструментів з боку різних учасників ринку.

Додаткову складність становить ситуація, коли інноваційні підходи до регулювання істотно випереджають зміни в нормативно-правовій базі. Внаслідок цього електронні формати не завжди мають належне юридичне підкріплення, що створює правову невизначеність у ключових питаннях: обсяг прав суб’єкта у цифровому середовищі, межі відповідальності держави у разі технічних збоїв, можливість ефективного захисту інтересів при роботі автоматизованих систем управління ризиками.

Цифровізація суттєво трансформує правові умови ведення зовнішньоекономічної діяльності. Вона відкриває нові можливості, але водночас вимагає глибокого переосмислення традиційних механізмів захисту прав суб’єктів ЗЕД, адаптації правового інструментарію до умов електронної взаємодії та підвищення стійкості систем митного контролю в умовах цифрового середовища.

Правове регулювання комплаєнс-контролю як новітньої форми взаємодії податкових органів з платниками

2026-03-03T18:47:02+02:00

Статтю присвячено комплексному дослідженню адміністративно-правового механізму впровадження комплаєнс-контролю як інноваційної моделі взаємодії між податковими органами та платниками податків в Україні. Автором досліджено сутність та зміст поняття «податковий комплаєнс-контроль», яке розглядається як багатоаспектна адміністративна категорія, що охоплює не лише моніторинг дотримання податкового законодавства, а й систему превентивних заходів, спрямованих на виявлення та мінімізацію правових ризиків ще до моменту вчинення правопорушення. Проведено ґрунтовний аналіз правового статусу суб’єктів такої взаємодії, зокрема визначено межі дискреційних повноважень податкових органів під час здійснення комплаєнс-процедур. Особливу увагу приділено методологічним підходам до класифікації платників податків за рівнем ризиковості, що дозволяє диференціювати інтенсивність контрольних заходів та забезпечити адресність державного втручання. У статті проведено аналіз процедурних меж здійснення горизонтального моніторингу та дистанційного супроводження великих платників податків, що є ключовими елементами сучасного комплаєнс-контролю.

На підставі проведеного аналізу виявлено низку системних проблем, що перешкоджають ефективному впровадженню комплаєнс-моделі в національну практику. З’ясовано, що відсутність чіткого законодавчого визначення терміну «комплаєнс-контроль» у Податковому кодексі України створює ризики суб’єктивізму та зловживань з боку контролюючих органів. Виявлено, що процедурна неврегульованість етапу попереднього узгодження податкових позицій часто призводить до виникнення латентних конфліктів та зниження рівня правової визначеності для бізнесу. Доведено, що без належного адміністративно-правового забезпечення захисту конфіденційної інформації, яку платник добровільно надає під час комплаєнс-процедур, неможливо забезпечити високий рівень довіри до державних інституцій та стимулювати вихід економіки з тіні.

З урахуванням проведеного аналізу запропоновано конкретні та обґрунтовані шляхи вдосконалення адміністративного законодавства України в частині регламентації податкового контролю.

Національне законодавство як правова основа регулювання міграційних процесів

2026-03-03T18:47:21+02:00

У статті розглянуто національне законодавство як правова основа регулювання міграційних процесів. Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю вдосконалення регулювання міграційних процесів, перегляду концептуальних підходів у регулюванні міграційних відносин, підвищення ефективності системи державного управління міграційними відносинами. Наукове осмислення різних аспектів міграційних процесів відстає від міграційних відносин, що динамічно змінюються. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у сфері регулювання міграційних процесів.

Предметом дослідження є теоретичні та правові основи регулювання міграційних процесів. Правове регулювання міграційних процесів визначаються як сукупність взаємозалежних правових типів, засобів і прийомів впливу, спрямованих на досягнення управлінських цілей у сфері міграції, що утворюють цілісну систему, яка послідовно регулює всі етапи міграційного процесу. Зазначено, що необхідність кардинального впорядкування міграційного законодавства та вдосконалення правової основи регулювання міграційних процесів ставить як перспективне завдання кодифікацію міграційного законодавства. У сучасному світі спостерігається тенденція посилення міграційних режимів у сфері прикордонного та візового контролю, надання спеціальних правових статусів, громадянства, регулювання трудової міграції та протидії нелегальній міграції. В Україні вирішення питань забезпечення безпеки в міграційній сфері, протидії незаконній міграції вимагає вироблення нових політико-правових засобів досягнення мети та вирішення завдань сучасної міграційної політики, що включають реалізацію комплексу адміністративних заходів, спрямованих на вдосконалення правового регулювання міграційних режимів з урахуванням вимог захисту національних інтересів держави, а також прав, свобод і законних інтересів громадян, іноземців і осіб без громадянства. Для цього необхідні зусилля держави, всіх її гілок та органів влади, особливо системи правоохоронних органів, і насамперед органів Державної міграційної служби України. Регулювання міграційних процесів повинно враховувати національні інтерес і права людини та громадянина.

Ключові висновки та рекомендації ОЕСР у контексті подальшого реформування антимонопольного законодавства

2026-03-03T18:52:58+02:00

У статті проаналізовано ключові висновки та рекомендації Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) щодо конкурентного права та політики України у контексті подальшого реформування національного антимонопольного законодавства. Особливу увагу приділено оцінці інституційної спроможності Антимонопольного комітету України (АМКУ), ефективності правозастосування та відповідності національної моделі захисту конкуренції міжнародним стандартам, зокрема стандартам Європейського Союзу.

Встановлено, що, попри досягнутий прогрес у гармонізації законодавства та впровадженні окремих інструментів сучасної конкурентної політики, українська система захисту конкуренції зберігає низку системних проблем, пов’язаних із розмитістю цілей конкурентної політики, надмірним адміністративним навантаженням, обмеженістю слідчих і аналітичних інструментів, а також ризиками політичного втручання у діяльність антимонопольного органу. Проаналізовано, що такі фактори знижують передбачуваність правозастосування та обмежують здатність АМКУ зосереджуватися на порушеннях, які мають найбільший вплив на функціонування ринків.

Обґрунтовано, що рекомендації ОЕСР спрямовані на трансформацію підходів до конкурентного регулювання шляхом зміщення акценту з формального нормативного розширення на підвищення якості правозастосовної діяльності. Зокрема, наголошується на необхідності уточнення цілей конкурентної політики, впровадження ризик-орієнтованої системи пріоритизації справ, посилення інституційної незалежності АМКУ та системного використання економічного аналізу у справах про порушення конкуренції та під час контролю за економічними концентраціями.

Автором визначено основні напрями подальшого реформування антимонопольного законодавства і практики його застосування в умовах європейської інтеграції та післявоєнного відновлення економіки України. Зроблено висновок, що імплементація рекомендацій ОЕСР здатна створити підґрунтя для формування послідовної, передбачуваної та економічно обґрунтованої системи захисту конкуренції, орієнтованої на забезпечення ефективного функціонування ринків і підвищення добробуту споживачів.

Криміналістичні засади реалізації функції захисту у кримінальних провадженнях за статтею 111 КК України

2026-03-03T19:02:32+02:00

У статті досліджено криміналістичні засади реалізації функції захисту у кримінальних провадженнях за статтею 111 КК України з акцентом на досудову стадію як ключовий етап формування доказової бази та визначення меж втручання у права особи. Обґрунтовано, що у справах про державну зраду, які характеризуються підвищеною суспільною чутливістю та інституційною асиметрією сторін, реальна змагальність не може бути забезпечена формальним проголошенням процесуальних принципів і потребує ефективних механізмів доступу сторони захисту до доказів, перевірюваності доказування та дієвого судового контролю.

Показано, що функція захисту у зазначеній категорії проваджень має розглядатися як самостійна процесуальна діяльність, спрямована на активне формування альтернативної доказової позиції та критичну перевірку доказової конструкції обвинувачення. Захисник обґрунтовується як суб’єкт доказування, діяльність якого охоплює аналіз процесуального походження доказів, відновлення їх контексту та ініціювання судового контролю з метою перевірки законності, обґрунтованості й пропорційності втручань у права особи.

Особливу увагу приділено судовому контролю як інституційній основі реалізації функції захисту та гарантії справедливого й допустимого доказування. Проаналізовано специфіку доказової бази у провадженнях за ст. 111 КК України, що формується шляхом поєднання процесуальних, оперативних і цифрових джерел, а також значення стандарту «обґрунтованої підозри» як процесуального фільтра на досудовій стадії. Доведено, що ефективність захисту у справах про державну зраду визначається здатністю застосовувати криміналістичні механізми для забезпечення реальної змагальності, процесуальної рівності сторін і перевірюваності доказування як передумови справедливого результату.

Використання національного права як засобу блокування юрисдикції МКС: порівняльно-правовий аналіз практик США та рф

2026-03-03T19:49:26+02:00

У статті здійснено комплексний порівняльно-правовий аналіз новітніх тенденцій у протидії юрисдикції Міжнародного кримінального суду (МКС) з боку держав, що не є учасницями Римського статуту, зокрема Сполучених Штатів Америки та російської федерації. Дослідження охоплює період загострення кризи міжнародного правосуддя у 2024–2026 роках, що характеризується переходом від дипломатичної риторики несприйняття до застосування жорстких інструментів національного права – економічних санкцій та кримінального переслідування суддів і прокурорів Суду.

Автори розглядають конвергенцію американських та російських практик через призму концепції lawfare, доводячи, що попри ідеологічні та правові відмінності, обидві держави використовують схожий інструментарій «конструктивного перешкоджання правосуддю» (constructive obstruction of justice). У статті проаналізовано юридичну природу виконавчих указів президентів США (зокрема Executive Order 13928 та 14203) та заочних вироків російських судів як форм зловживання правом (abuse of right), спрямованих паралізувати інституційну спроможності МКС. Особливу увагу приділено доктринальним викликам, що постають перед Судом, зокрема аргументу nemo dat quod non habet у контексті Угод Осло та застосуванню принципу Monetary Gold.

На основі аналізу практики Апеляційної палати МКС (справа Al-Bashir) та положень IV Женевської конвенції 1949 року, у статті обґрунтовується теза про «вертикальність» відносин між МКС та державами, що виключає застосування імунітетів посадових осіб (ratione personae) у випадку вчинення міжнародних злочинів, навіть якщо відповідна держава не є учасницею Статуту. Автори доводить, що територіальна юрисдикція Суду на окупованих палестинських територіях має об’єктивний характер і не може бути обмежена двосторонніми домовленостями між окупаційною державою та адміністрацією окупованої території.

У висновках наголошується, що ефективна протидія політиці санкційного тиску вимагає від міжнародного співтовариства не лише політичної солідарності, але й чіткої правової кваліфікації дій держав-агресорів як порушення зобов’язань erga omnes. Стаття пропонує розгляд національних судових та адміністративних заходів, спрямованих проти персоналу МКС, як форми міжнародно-протиправного діяння, що посягає на автономію міжнародної організації.

Цифрові права: проблема концептуалізації у правовій системі України

2026-03-03T19:54:41+02:00

У статті здійснено спробу концептуалізації цифрових прав людини у правовій системі України та окреслено можливості використання конституційного права для їх захисту. Акцентується на тому, що цифрові права являють собою нову категорію прав у правовій системі України, які є результатом епохи активного розвитку цифрових технологій та потребують належного законодавчого унормування та ефективних механізмів захисту.

Зауважується, що позиції вчених стосовно дефініції цифрових прав та їх правової природи певною мірою між собою розходяться, однак спільним для них є те, що вони стосуються використання цифрових технологій. Відтак можемо визначити, що цифрові права людини – це нова самостійна група прав людини, що безпосередньо пов’язана із використанням цифрових технологій за допомогою додаткових електронних пристроїв, здійснюються у мережі Інтернет та передбачають право на свободу і захист приватності особи у глобальній мережі.

Виокремлено такі основні цифрові права, як: право на доступ до Інтернету (одне із перших та визначальних прав у цифровій сфері), свобода вираження поглядів в онлайн (вільно висловлювати особисті погляди, шукати, поширювати та отримувати інформацію онлайн, що певною мірою пов’язане із аналогічним суб’єктивним правом), право на приватність (захист персональних даних), право на особисту безпеку онлайн та ін. Однак цей перелік не є вичерпним та постійно доповнюється внаслідок нових обґрунтованих наукових досліджень у цифровій сфері, так із огляду на стрімкий розвиток цифрових технологій та цифровізації суспільства, Однак, всі вони потребують всебічного та належного правового регулювання, а основоположні з них повинні бути закріплені на державному рівні або навіть конституціоналізовані.

Висновується, що для вирішення проблеми ефективного правового регулювання прав людини у цифровій сфері в Україні, яка є однією із держав-лідерів у сфері надання державних послуг онлайн, є включення цих прав у профільне законодавство та розроблення дієвих механізмів їх захисту. У такому випадку надзвичайно важливим є застосування досвіду іноземних країн, у яких національне законодавство кодифікувало зазначені цифрові права, їхній захист із позитивних успіхом.

Інформаційно-правові гарантії права на приватність у процесі цифрової ідентифікації особи

2026-03-03T20:05:54+02:00

У статті досліджується окремі аспекти права на приватність та їх співвідношення із цифровою ідентичністю особи. Мета дослідження полягає у вивченні процесу розвитку цифровізації та ідентифікації особи в цифровому середовищі, а також, аналізі механізмів дотримання права на приватність особи при цьому. Для досягнення цієї мети у роботі використано комплекс загальнонаукових, спеціальних та спеціально-юридичних методів, зокрема системно-структурний, порівняльно-правовий та формально-логічний методи. За результатами аналізу обґрунтовано, що розвиток систем цифрової ідентифікації, водночас із розширенням можливостей доступу до публічних послуг, актуалізує проблему захисту персональних даних і загострює питання збалансування між безпекою та приватністю.

Доведено необхідність удосконалення правових механізмів захисту права на приватність за допомогою імплементації міжнародних стандартів захисту даних та розроблення ефективної системи контролю за обробкою персональної інформації.

Важливою є і цифрова грамотність населення, що є фактором самозахисту від протиправних посягань в онлайн-просторі, а також, інформування користувачів про їхні права та можливості контролю над власними даними. Окремо розглядаються технологічні методи забезпечення приватності, включаючи криптографічні засоби захисту.

Описано переваги децентралізованих систем ідентифікації, які надають користувачам більший контроль над власними персональними даними та зменшують ризики масового витоку інформації. Сучасний етап розвитку суспільства характеризується стрімкою цифровізацією, яка істотно впливає на всі сфери суспільного життя, зокрема на форми соціальної взаємодії, комунікації та способи підтвердження особистості. Цифрові технології докорінно трансформували механізми взаємодії особи з державними інституціями та іншими суб’єктами суспільних відносин, сприяючи формуванню нових моделей реалізації прав і свобод людини. Це створює передумови для формування збалансованої моделі цифрової ідентифікації з дотриманням прав людини.

Становлення інституту реабілітації жертв політичних репресій у правовій системі незалежної України

2026-03-03T20:09:17+02:00

У статті розкрито процес становлення інституту реабілітації жертв політичних репресій у правовій системі незалежної Україні, виявлено законодавчі прогалини та окреслено можливі шляхи їх усунення. Зауважується, що реабілітацію незаконно засуджених осіб доцільно розглядати у двох аспектах: суспільно-політичному – як відновлення історичної справедливості, повернення особі доброго імені, гідності та належної репутації в суспільстві, публічне визнання її невинуватості; правовому – як унормована законодавством діяльність держави із перегляду та скасування незаконних звинувачень, вироків судових і позасудових органів що незаконно засуджених осіб, відновлення їх чесного імені та всіх прав, повернення моральної та метарільної шкоди, надання належної юридичної допомоги тощо.

Відзначається, що саме Законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» було започатковано процес відновлення історичної справедливості та анонсовано у такий спосіб статус незалежної держави, що засуджує злочини тоталітарного режиму. Закон мав вагоме політико-правове значення, позаяк передбачалася реабілітація жертв політичних репресій за «період після 1917 р. до моменту набрання чинності і поширювалась на осіб, необґрунтовано засуджених за цей час». Разом з тим, Закон 1991 р. окрім некоректної назви, містив і чимало змістовних колізій і прогалин: не були враховані всі категорії осіб, які підлягали реабілітації; нечітко визначалося, хто не може бути реабілітованим; не містилося дефініцій основних понять процесу реабілітації.

Підсумовується, що якісно відрізняється, як за назвою, преамбулою, так і змістовним наповненням, Закон України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» прийнятий у 2018 р. Серед прерогатив і недоліків: він містить визначення основних термінів, але, на превеликий жаль, у ньому відсутнє визначення основного поняття «реабілітація»; суттєво розширено коло осіб, які визнаються реабілітованими, проте немає застережень щодо осіб, які не підлягають реабілітації; окреслено коло осіб, потерпілих від репресій, але на них не поширюються заходи соціальної допомоги тощо. Незважаючи на окремі недоліки, можемо стверджувати, що вказаний закон та інші нормативно-правові акти певною мірою забезпечують нині належне правове регулювання процесу реабілітації осіб, які зазнали репресій від тоталітарного комуністичного режиму.

Кримінологічна концептуалізація інституту реабілітації незаконно засуджених осіб у парадигмі прав людини

2026-03-03T20:16:39+02:00

Феномен незаконного засудження у сучасних правових системах актуалізує проблему ефективності механізмів відновлення порушених прав людини та відповідальності держави за судові помилки. За умов зростання уваги до стандартів справедливого судочинства інститут реабілітації незаконно засуджених осіб набуває особливого значення не лише як процесуально-правовий засіб скасування неправосудних рішень, а як складний правовий і кримінологічний інструмент забезпечення людської гідності та відновлення соціальної справедливості. Предметом дослідження визначено інститут реабілітації незаконно засуджених осіб у парадигмі прав людини з акцентом на його кримінологічну природу, функціональне призначення та роль у системі гарантій захисту прав і свобод людини.

Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема аналіз і синтез, системно-структурний, формально-юридичний, порівняльно-правовий і кримінологічний методи, що забезпечують цілісне осмислення інституту реабілітації як багатовимірного правового явища. Актуальність дослідження зумовлена збереженням структурних ризиків незаконного засудження навіть у державах із розвиненими правовими інститутами та недостатньою концептуалізацією реабілітації у кримінологічному вимірі. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні реабілітації як самостійної кримінологічної категорії, що поєднує відновлювальну, компенсаторну та превентивну функції.

У результаті дослідження встановлено, що незаконне засудження має комплексну кримінологічну природу та зумовлюється сукупністю процесуальних порушень, інституційних дисфункцій і дефектів доказування. Доведено доцільність розмежування вузького (процесуального) та широкого (соціально-правового) тлумачень реабілітації. Запропоновано авторське бачення підстав реабілітації як сукупності юридично значущих і соціально зумовлених обставин, встановлення яких підтверджує незаконність або необґрунтованість кримінального переслідування та зумовлює позитивний обов’язок держави щодо повного відновлення правового і соціального статусу особи.

Практичне значення результатів полягає у можливості їх використання для вдосконалення кримінального процесуального законодавства, правозастосовної практики та формування кримінологічної політики у сфері превенції судових помилок і захисту прав людини. Зроблено висновок, що ефективне функціонування інституту реабілітації виступає критерієм демократичної зрілості правової держави та необхідною умовою гуманізації кримінальної юстиції.

Взаємодія прокурора, слідчого та оперативних підрозділів у досудовому розслідуванні: криміналістичний аспект

2026-03-03T20:25:48+02:00

У статті здійснено комплексний криміналістично орієнтований аналіз взаємодії прокурора, слідчого та оперативних підрозділів у досудовому розслідуванні як багатосуб’єктного процесу, що безпосередньо впливає на ефективність і якість доказування. Обґрунтовано, що така взаємодія має подвійну природу, поєднуючи процесуальну координацію з криміналістичною організацією розслідування, а її належний рівень є передумовою формування допустимої, перевірюваної та внутрішньо узгодженої доказової бази. Показано, що узгоджені дії суб’єктів досудового розслідування сприяють своєчасному виявленню доказової інформації, збереженню її контексту та процесуальній легалізації результатів оперативно-розшукової діяльності, тоді як дефекти координації породжують криміналістичні й процесуальні ризики, здатні зумовити втрату доказового потенціалу або визнання доказів недопустимими.

Особливу увагу приділено ролі криміналістичної тактики у взаємодії, яка розглядається як наукова основа управління доказовими ризиками та оптимізації рішень під час проведення слідчих і негласних слідчих (розшукових) дій. Проаналізовано значення прокурорського та судового контролю як коригувальних елементів взаємодії, спрямованих на забезпечення законності, процесуальної доброчесності та дотримання прав людини. Акцентовано, що в умовах цифровізації кримінального процесу і воєнного стану взаємодія прокурора, слідчого та оперативних підрозділів набуває особливої актуальності, оскільки зростає роль цифрових і оперативних джерел інформації, а також підвищуються вимоги до перевірюваності доказування та пропорційності втручань у права особи. Зроблено висновок, що вдосконалення процесуальної та криміналістичної організації взаємодії є необхідною умовою підвищення ефективності досудового розслідування й забезпечення справедливого результату кримінального провадження.

Зарубіжний досвід сек’юритизації активів на міжнародному ринку капіталів та можливість його імплементації в Україні

2026-03-03T20:33:53+02:00

Стаття присвячена дослідженню зарубіжного досвіду сек’юритизації активів на міжнародному ринку капіталів та визначенню можливості його імплементації в Україні. Визначено, що в умовах сучасності міжнародна фінансова система знаходиться на етапі докорінних змін, де важливе значення має здатність ринку капіталів ефективно перерозподіляти та управляти ризиками. Найбільш динамічним засобом у даному контексті лишається сек’юритизація активів, тобто механізм, що сприяє перетворенню майбутніх фінансових потоки від продажу неліквідних активів на високоліквідні інвестиційні інструменти.

Потреба у дослідженні даної проблематики пов’язана з кількома стратегічними факторами. У першу чергу, досвід зарубіжних держав (США, Європейський Союз, Китай) засвідчує те, що сек’юритизація виступає потужним важелем для корпоративного кредитування, особливо в умовах глобальних трансформацій в напрямі «зеленої» енергетики та цифровізації. Разом з тим, для нашої держави, яка протягом останніх років активно виконує амбітні плани з євроінтеграційного вектору відбудови, введення міжнародних стандартів сек’юритизації вважається критично необхідним для притягнення зарубіжного приватного капіталу.

Впродовж останнього року суспільство спостерігає за якісними змінами, пов’язані з інтенсифікацією регуляторного нагляду за виконанням транскордонних угод, розвитком ринку цифрових сек’юритизованих активів на засадах блокчейну та активним впровадженням принципів сталого розвитку у структуру емісії цінних паперів. Дослідження даних процесів сприяє не тільки усвідомленню сучасних трендів, але й уникненню минулих помилок, зокрема тих, які спричинили системні кризи.

Визначено, що основними напрямами імплементації в Україні зарубіжного досвіду сек’юритизації є гармонізація вітчизняної законодавчої бази з європейськими нормами за рахунок впровадження сек’юритизації за стандартами STS, а також створення нормативно-правового забезпечення для спеціалізованих компаній; активне використання сек’юритизації для відновлення житлового сфери шляхом імплементації досвіду США та країн Європейського Союзу в контексті створення ринку іпотечних цінних паперів; активне використання інструментів притягнення інвестицій, зокрема облігацій з покриттям, а також зелених та інфраструктурних проектів; поглиблення цифрової сек’юритизації. Встановлено, що імплементація в Україні зарубіжного досвіду сек’юритизації дозволить вітчизняним банківським установам залучати ресурси для кредитування відновлення житла (шляхом емісії іпотечних цінних паперів) та бізнесу, що, в свою чергу, сприятиме зниженню навантаження на державний бюджет.

Сек’юритизація активів як правова категорія: сутність, ознаки та місце в системі права України

2026-03-03T20:37:16+02:00

Стаття присвячена дослідженню сутності та ознак сек’юритизації активів, а також визначенню її місця в системі права України. Визначено, що протягом останніх років, коли національна економіка знаходиться на етапі активного пошуку засобів для масштабного притягнення інвестицій, сек’юритизація активів вважається не тільки фінансовим механізмом, але й стратегічною правовою категорією. Внесення змін до прав вимоги у ліквідні цінні папери дає можливість суб’єктам господарювання мобілізувати ресурси, що відіграє критично важливу роль для відновлення житлово-інфраструктурної сфери. Однак правове значення даного процесу досі наділене дискусійним характером, неодноразово створюючи правову невизначеність між звичним відступленням права вимоги (цесією) та факторингом.

В цілому потреба у дослідженні сек’юритизації активів з точки зору правової науки пов’язана із всебічними змінами у фінансовій системі України, необхідністю у залученні інвестицій з метою післявоєнного відновлення економіки та динамічним розвитком цифровізації. Варто зазначити, що розвиток цифрової економіки обумовлює появу нових викликів, зокрема потреби у правовому визначенні сек’юритизації віртуальних активів та використанні «блокчейн технологій». В свою чергу, це вимагає переоцінки ознак сек’юритизації.

Сек’юритизацію слід вважати комплексним правовим інститутом, що включає в себе міжгалузевий комплекс правових норм та права фондового ринку. Тому чітке розуміння її місця дасть можливість уніфікувати правові норми та забезпечити стабільний розвиток ринку капіталу. Нами визначено, що під сек’юритизацією активів в Україні слід вважати процес трансформації майбутніх грошових потоків від активів (зокрема, позик) на цінні папери, що дає можливість оригінатору (кредитору) одержати фінансування шляхом продажу прав на такі потоки інвесторам через спеціально створену установу (SPV). Встановлено, що сек’юритизацію слід розглядати не лише в якості економічного процесу, але й складного юридичного складу, що передбачає відступлення права вимоги спеціально створеній установі (SPV) та наступну емісію цінних паперів. Виокремлено головні ознаки сек’юритизації, зокрема відокремленість майнового пулу оригінатора; наявність спеціального суб’єкта (SPV); зміна прав вимоги у фінансові інструменти.

Підстави виникнення права на реабілітацію: проблемні аспекти законодавства та шляхи удосконалення

2026-03-03T20:53:41+02:00

У статті розкрито проблемні аспекти національного законодавства щодо підстав виникнення права на реабілітацію та запропонувати шляхи їх удосконалення. Відзначено, що історичний розвиток інституту реабілітації відображає зміну суспільних поглядів на роль правосуддя у захисті невинних і справедливого покарання винних. Основною передумовою виникнення права на реабілітацію є неправомірне або неаргументоване кримінальне переслідування та незаконне винесення вироку.

Класифіковано умови реабілітації класифікують на дві групи: на загальні та специфічні. Загальні умови реабілітації включають: соціальну важливість інституту реабілітації, вдосконалення законодавства про реабілітацію, ефективне застосування правових норм, рівень поінформованості реабілітованих щодо правових норм, рівень правової свідомості та правової культури учасників процесу реабілітації. Специфічні умови реабілітації включають: набуття чинності акту про реабілітацію; визнання органом кримінального переслідування або судом права реабілітованого на компенсацію збитків; відновлення прав і свобод, закріплених у відповідному акті про реабілітацію; роз’яснення реабілітованому щодо процесу компенсації збитків, відновлення прав і свобод та ін.

Підстави виникнення права на реабілітацію визначено як приводи або причини, що виражені в юридичному акті, за наявності яких особа має право на реабілітацію. Підстави поділено на такі групи як: підстави виникнення права на реабілітацію підозрюваного, обвинуваченого; підстави виникнення права на реабілітацію підсудного; підстави виникнення права на реабілітацію засудженого; підстави виникнення права на реабілітацію виправданого в частині мотивів і підстав виправдання; підстави виникнення права на реабілітацію неповнолітніх, підстави виникнення права на реабілітацію неосудних осіб.

Підсумовано, що для подальшого розвитку інституту реабілітації необхідно приділяти увагу підвищенню кваліфікації та професійної етики суддів, адвокатів і прокурорів, а також забезпеченню їх незалежності. Розробка нових підходів до компенсації завданих збитків і відновлення репутації незаконно засуджених є пріоритетом у цьому напрямку. Зрештою, становлення інституту реабілітації сприяє зміцненню довіри до правосуддя та підвищенню рівня захисту прав людини в суспільстві.

Загальна характеристика фідуціарних конструкцій

2026-03-03T20:56:31+02:00

Встановлено, що дослідницький інтерес до феномену «юридичної конструкції» як універсальної правової категорії зумовлений її властивостями інтегрувати та структурувати норми права для надання їм внутрішньої єдності, функціональності, правової визначеності та адекватності відбиття соціально-правових реалій. Сучасна правотворча діяльність як в Україні, так і інших правових системах, вимагає модернізації термінології законодавця, універсалізації понять, удосконалення та оновлення засобів юридичної техніки та застосовування різноманітних прийомів правового регулювання з метою спрощення правозастосовної діяльності. Одним з таких правових засобів є юридичні конструкції як способи правового регулювання різного типу суспільних відносин. Наведено доктринальні підходи щодо визначення характерних рис та функцій юридичних конструкцій.

Доведено, що юридичні конструкції є необхідним та стабільним елементом структури права та правової системи і є відображенням структури певних однорідних правових явищ та засобом нормотворчої техніки, який забезпечує побудову нормативно-правового матеріалу і одночасно є методом пізнання і тлумачення норм права. Ознаки юридичних конструкцій як ідеальних моделей правових явищ характерні й для фідуціарних конструкцій. Зростаюча популярність фідуціарних відносин привертає увагу до однойменних юридичних конструкцій, які активно використовуються у різних правових системах у сфері як договірних, так і інших цивільно-правових відносин.

Досліджено, що термін «фідуція» (fiducia) застосовується до всіх типів відносин, в ситуаціях, коли суть правочину, що встановлює такі відносини, спирається на взаємну довіру її учасників. Елемент довіри відіграє важливу роль, завдяки довірі виникають і виконуються фідуціарні відносини, а у разі втрати довіри, відношення припиняються. З розвитком цивільного права фідуціарні конструкції не втратили своєї актуальності і продовжували використовуватися у тому чи іншому вигляді учасниками цивільного обороту. Незважаючи на недостатню розробленість теорії фідуціарних відносин та існуючу колізійність їх нормативно-правового регулювання, вони відіграють важливу роль у цивільному обігу.

Правовий статус особи в «Руській Правді» та Конституції Пилипа Орлика: історичні витоки ідей прав і свобод в українській правовій традиції

2026-03-03T21:03:24+02:00

Стаття присвячена комплексному історико-правовому дослідженню еволюції правового статусу особи в українській правовій традиції на прикладі двох фундаментальних пам’яток: «Руської Правди» та Конституції Пилипа Орлика 1710 року. У роботі проаналізовано генезис ідей прав і свобод людини, починаючи від епохи Київської Русі. Автор доводить, що «Руська Правда» заклала перші підвалини правової захищеності особи, хоча цей статус був суворо диференційованим, і був залежний від соціального стану. Детально розглянуто систему кримінальних штрафів («вір»), яка замінила собою звичаєву кровну помсту державною процедурою, що стало важливим кроком до гуманізації права. Особливу увагу приділено захисту честі, гідності та майнової недоторканності вільних верств населення, що свідчить про раннє формування концепції особистої недоторканності. Другим етапом дослідження є аналіз Конституції Пилипа Орлика («Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького»), яка розглядається як унікальний зразок раннього європейського конституціоналізму. Висвітлено перехід від станової ієрархії середньовіччя до ідеї «суспільного договору». Доведено, що документ 1710 року вперше в українській історії чітко розмежував владу та ввів механізми стримувань і противаг, що безпосередньо вплинуло на зміцнення правового статусу особи. Конституція проаналізована крізь призму обмеження гетьманського свавілля, встановлення незалежного суду та захисту прав соціально вразливих груп (вдів, сиріт, козацьких родин), що свідчить про зародження ідей соціальної справедливості, і підкреслює його актуальність і для сьогоднішніх часів.

У порівняльному аспекті виявлено тяглість української правової думки, яка розвивалася в руслі загальноєвропейських цінностей. Обґрунтовано, що попри великий хронологічний розрив, обидва документи демонструють спільне прагнення до обмеження деспотії та встановлення законності. Висновки статті підтверджують, що сучасні права і свободи людини в Україні мають глибоке історичне коріння, а Конституція Пилипа Орлика стала логічним завершенням еволюції розвитку прав особи козацькій республіці.

Документування працівниками уповноваженими підрозділами Державного бюро розслідувань кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг

2026-03-03T21:11:22+02:00

У статті здійснено комплексне дослідження теоретичних і прикладних засад документування кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, працівниками оперативних підрозділів Державного бюро розслідувань. Обґрунтовано, що документування в оперативно-розшуковій діяльності не зводиться до технічної фіксації окремих фактів або накопичення інформації, а є системною, програмно-цільовою діяльністю, спрямованою на формування перевірюваної та процесуально перспективної інформації, здатної бути легалізованою в кримінальному провадженні. Показано, що ефективність документування безпосередньо залежить від правильного поєднання кримінально-правових орієнтирів, криміналістичного розуміння механізму службових і корупційних правопорушень та вимог кримінального процесуального законодавства щодо допустимості доказів.

У роботі розкрито значення криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень як методологічної основи документування, визначено типові способи їх учинення, систему слідів і джерел інформації, що підлягають фіксації, а також акцентовано увагу на зростаючій ролі цифрових слідів та електронної інформації в умовах цифровізації публічного управління. Проаналізовано процесуальні та доказові аспекти використання результатів оперативно-розшукової діяльності, зокрема проблеми їх легалізації, роль прокурорського нагляду та судового контролю, а також вплив сучасної судової практики на формування стандартів документування і критеріїв допустимості доказів.

Зроблено висновок, що документування в діяльності оперативних підрозділів ДБР має розглядатися як інтегративний елемент механізму реалізації завдань цього органу, який забезпечує наступність між оперативно-розшуковою діяльністю та кримінальним процесом і створює передумови для ефективного, законного та обґрунтованого кримінального переслідування. Сформульовано науково-практичні рекомендації, спрямовані на вдосконалення організаційно-правових і методичних підходів до документування з урахуванням принципів законності, верховенства права та забезпечення прав людини.

Природа конституції як акта прямої дії крізь призму теорії конституціоналізації правової системи

2026-03-03T21:23:18+02:00

У статті досліджено природу конституції як акта прямої дії. Підкреслено роль Основного закону України в процесі конституціоналізації правової системи крізь призму рішень Конституційного Суду України. Зазначено, що ухвалення Конституції України 1996 року об’єктивно зумовило можливість і необхідність унікального процесу конституційного перетворення правової системи України. Найважливішим складником, інституціональним чинником таких перетворень визнано конституціоналізацію правової системи. Конституціоналізація зумовлює визначеність параметрів взаємної відповідальності держави і людини, держави і громадянського суспільства, а конституційна законність забезпечує реалізацію заходів юридичної відповідальності за порушення конституційних засад та принципів. З іншого боку, конституціоналізація передбачає послідовне узгодження доктринальних і нормативних засобів, спрямованих на формування конституційної правосвідомості суб’єктів права і вироблення в них конституційного праворозуміння. Акцентовано, що саме в такому нормативному ключі й можлива реалізація прямої дії норм Основного закону України. Підкреслено, що в умовах воєнного стану верховенство Конституції України та її принципів, зокрема верховенства права, поділу влади, поваги до прав і свобод людини, є основами демократичного конституційного ладу України. Саме Конституція України в мирний час та в умовах воєнного стану встановлює механізм запровадження засобів обмеження прав і свобод людини. Зроблено висновок, що пряма дія Конституції України підкреслює принцип верховенства права та недопущення протиріч між Конституцією України та чинним законодавством. Конституціоналізація правової системи має подвійну цільову спрямованість: з одного боку, вона покликана забезпечити конституційну модернізацію правового порядку в державі, підвищити його ефективність і якість, перетворивши на нові демократичні правові основи й підпорядкувавши принципам панування права й захисту прав і свобод людини та громадянина; з іншого боку, вона сприяє оптимізації, раціоналізації та конституційно-правовій модифікації державного устрою. Завдяки процесу конституціоналізації забезпечується верховенство конституційного закону.

Виявлення і документування злочинів у студентському середовищі у сфері незаконного обігу наркотичних засобів: криміналістичні та процесуальні аспекти

2026-03-03T21:30:50+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз криміналістичних та процесуальних аспектів виявлення і документування злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів у студентському середовищі. Обґрунтовано, що студентське середовище як специфічний соціально-освітній простір характеризується підвищеним рівнем латентності наркозлочинів, активним використанням неформальних соціальних зв’язків і цифрових комунікацій, що істотно ускладнює діяльність правоохоронних органів щодо їх своєчасного викриття та належного документування. Проаналізовано типові способи незаконного обігу наркотичних засобів у закладах вищої освіти, зокрема дрібнооптові та роздрібні форми збуту, безконтактні способи передачі та використання електронних засобів комунікації. Окрему увагу приділено впливу умов воєнного стану на трансформацію студентського наркоринку та підвищення рівня конспірації злочинної діяльності.

У роботі розкрито зміст криміналістичного забезпечення документування наркозлочинів, зокрема тактичні прийоми фіксації доказової інформації, особливості оформлення результатів оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій, а також значення тимчасового доступу до речей і документів як процесуального засобу отримання доказів. Доведено, що ефективність документування значною мірою залежить від узгодженого застосування криміналістичних, оперативних і процесуальних інструментів та належної процесуальної легалізації отриманої інформації.

Проаналізовано процесуальні аспекти допустимості та оцінки доказів у справах цієї категорії крізь призму принципу верховенства права, стандартів процесуальної доброчесності та гарантій прав людини. Обґрунтовано роль судового контролю і прокурорського нагляду як ключових механізмів забезпечення законності та доказової надійності кримінального переслідування. Сформульовано практичні рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності, законності та процесуальної стійкості діяльності правоохоронних органів у протидії незаконному обігу наркотичних засобів у студентському середовищі.

Змагальні засади у досудовому провадженні: доктринальні та практичні проблеми реалізації

2026-03-03T21:42:38+02:00

У статті здійснено ґрунтовний доктринально-практичний аналіз змагальних засад у досудовому провадженні як одного з ключових принципів сучасного кримінального процесу та визначено проблеми їх реалізації в умовах чинного кримінального процесуального законодавства України. Обґрунтовано, що змагальність на досудовій стадії не може зводитися до формального проголошення рівності сторін чи номінального переліку процесуальних прав, а має розглядатися як реальний механізм організації доказування, спрямований на обмеження дискреції сторони обвинувачення та забезпечення процесуальної рівноваги між сторонами. Доведено, що реальна змагальність у досудовому провадженні вимірюється насамперед фактичним доступом сторони захисту до доказів, можливістю їх перевірки та контрперевірки, а також ефективністю судового контролю за доказовою діяльністю органів досудового розслідування і прокурора.

У роботі проаналізовано інституційні механізми забезпечення змагальних засад, зокрема роль слідчого судді як ключового суб’єкта судового контролю, здатного трансформувати змагальність із декларативного принципу у дієвий процесуальний інструмент. Розкрито проблемні аспекти функціонування таких процесуальних інститутів, як тимчасовий доступ до речей і документів, обшук, арешт майна, відкриття матеріалів досудового розслідування, крізь призму їх впливу на баланс сторін і формування доказової бази. Особливу увагу приділено впливу змагальних засад на процес формування доказів сторонами, стандартам їх допустимості, достатності та перевірюваності, а також ризикам підміни доказування припущеннями, селективним відбором інформації або формалізованими експертними висновками.

Окремо висвітлено тактичний вимір реалізації змагальності, що проявляється в активній доказовій позиції сторони захисту, використанні механізмів судового контролю, ініціюванні процесуальних дій і формуванні альтернативної, логічно узгодженої та перевірюваної доказової позиції. Зроблено висновок, що підвищення якості досудового провадження та легітимності судових рішень можливе лише за умови переходу від декларативної до реально діючої моделі змагальності, заснованої на процесуальній відкритості, ефективному судовому контролі та перевірюваності доказування на всіх етапах кримінального процесу.

Змагальність і «якість» доказів у справах про розтрату та привласнення: криміналістичні механізми адвокатського захисту

2026-03-03T21:50:08+02:00

У статті розглянуто криміналістичне забезпечення діяльності адвоката (захисника) у кримінальних провадженнях за ст. 191 КК України як системну професійну технологію реалізації функції захисту та суб’єктності захисника у доказуванні, а не як сукупність факультативних «технічних прийомів». Окреслено доказовий профіль цієї категорії справ, у якому домінують документальна, фінансово-економічна й цифрова інформація (первинні документи, бухгалтерські регістри, договори, листування, логи та метадані), а також матеріали ревізій, аудитів і судових експертиз, що підвищує вимоги до повноти контексту, процесуальної форми, збереження та перевірюваності доказів. Висвітлено процесуально-криміналістичні ризики для сторони захисту: селективне вилучення документів без відтворення «ланцюга» управлінських рішень і господарських операцій; надмірні та непропорційні обшуки з вилученням документів і носіїв даних; блокуючі арешти майна; некоректні «переходи» від оперативної інформації до доказів; підміна кримінально-правової оцінки господарським спором або, навпаки, використання кримінального процесу як інструменту тиску в корпоративних конфліктах.

Розкрито питання ранньої діагностики доказового ядра обвинувачення, побудови альтернативної доказової версії на основі повного документального контексту, систематизації багатоепізодних доказових масивів і формування причинно-наслідкових зв’язків. Проаналізовано тактичні підходи до типових процесуальних ситуацій (тимчасовий доступ, обшук, виїмка, арешт майна, призначення експертиз, допит експерта), з акцентом на «якість» цифрових доказів (спосіб копіювання, цілісність, фіксація метаданих) та критичну верифікацію експертного продукту (вихідні дані, методика, межі компетенції). Підкреслено роль судового контролю як механізму забезпечення допустимості, пропорційності втручання у права та обмеження дискреції сторони обвинувачення. Відзначено потребу формувати для суду логічну доказову «історію» та відмежовувати розтрату від управлінської помилки.

Дискреційні повноваження у світлі динамічного розвитку громадянського суспільства та сучасних інформаційних технологій

2026-03-03T17:57:08+02:00

У статті досліджено дискреційні повноваження в контексті нинішніх глобальних суспільно-політичних трансформацій, зокрема динамічного розвитку громадянського суспільства та сучасних інформаційних технологій. Актуальність такого дослідження полягає в тому, що розсуд є чи не єдиним компенсуючим правозастосовним інструментом нівелювання розриву між динамічністю суспільно-правових відносин та сталістю регулюючої ці відносини правової норми, а тому в умовах сьогодення, коли, як правило, перша не завжди може передбачити та врегулювати всі можливі варіації другої, дослідження розсуду мають неабияку вагу та актуальність. Між тим, констатовано, що науковий доробок за темою не можна назвати достатньою мірою опрацьованим. Задля мінімізації виявленої прогалини у наукових дослідженнях за темою, автор поставив метою дослідити дискреційні повноваження в умовах динамічного розвитку громадянського суспільства та сучасних інформаційних технологій. При цьому, таке дослідження проведено у філософсько-правовому ключі, задля більш концептуального усвідомлення заявленої проблематики та шляхів її вирішення. За допомогою методів аналізу, синтезу, узагальнення, індукції, дедукції та аналогії, на основі соціодинамічного підходу з’ясовано та встановлено, що роль громадської думки має неабиякий вплив на формування розсуду суб’єктів правозастосування, особливо в епоху стрімкого розвитку інформаційних технологій, коли такий вплив може бути використаний для досягнення бажаних результатів. Тож провівши короткий аналіз поняття громадської думки та окресливши її значення при формуванні правосвідомості суб’єктів правозастосування вдалося прийти до висновку, що здійснення дискреційних повноважень у сучасних умовах комунікаційних технологій впливу медіа та громадської думки на хід та результати ухвалення процесуальних рішень має супроводжуватися зрозумілим і переконливим обґрунтуванням цих рішень, які б не давали приводу для сумніву у їх законності навіть тим, хто таким рішенням не задоволений. Не менш важливим у цьому процесі є відкритість діалогу органів правозастосування з громадськістю, добутого ціною обґрунтованості та зрозумілості дискреційних рішень й відкритої комунікації правозастосовних органів з громадськістю. Щоправда, важливо, щоб ця комунікація відбувалася в парадигмі збереження балансу цінностей людських прав та свободою слова.

Філософсько-правові ідеї Петра Лодія

2026-03-03T18:06:03+02:00

Цю статтю присвячено проблематиці філософсько-правових ідей Петра Лодія, а саме характеристиці основних світоглядних орієнтирів творчоï постaті мислителя, виокремивши його правові, політичні, культурні та, зокрема – філософсько-правові ідеї.

Методами дослідження є загальнонаукові й спеціально юридичні методи.

Петро Лодій – видатний представник закарпатської прогресивної інтелігенції, вчений філософ, правознавець, педагогічний діяч. У цій статті детально досліджено філософські ідеї правового напрямку, серед таких можна виокремити філософські концепції розуміння поняття держави, категорій волі та справедливості та інші антропологічні проблеми, на яких зосереджувалася увага мислителя.

Детально проаналізовано вплив інших мислителів на формування філософсько-правових ідей Лодія, серед яких слід виокремити постаті Іммануїла Канта та Христіана Вольфа. Будучи одним із найбільш прогресивних мислителів Срібної Землі свого часу, Лодій був вольфіанцем, що відобразилося і у його правових та державницьких поглядах поглядах.

Філософ був прихильником теорії природного права, зосереджучи увагу на проблемі походження права, формування законів та відводячи основну роль у питаннях правозастосування волі особи та правосвідомості. Окремої уваги філософ приділив питанню класифікації законів, яка характеризується максимальною структурованістю та логічністю. Дається в знаки те, що мислитель багато років викладав логіку і є автором декількох праць у даній сфері. Вчений виділяє декілька видів законів, а саме – публічні закони (нормативно-правові акти, які регулюють відносини між правителем і підданими), природні закони (норми, які випливають із самої сутності держави та існують незалежно від волі осіб), позитивні закони (норми, які виникають з волі Верховного правителя та необхідності ведення діловодства можуть бути легітимними лише за умови, коли вони не суперечать природним законам), всезагальні закони (правові норми, які є загальнообов’язковими для всіх держав), приватні закони (норми, які належать тільки конкретній державі і є загальнообов’язковими для населення тієї держави).

Також уваги заслуговує співставлення мислителем таких понять, як «верховна влада» та «громадянське суспільство». Дані поняття філософ розглядає у дусі європейського Просвітництва, ідейним прихильником якого був. Ототожнюючи громадянське суспільство із державою, просвітник стверджує, що верховна влада слугує для задоволення суспільних потреб громадянського суспільства.

Реституція як форма відновлення справедливості в умовах перехідного правосуддя: філософсько-правовий вимір

2026-03-03T18:19:21+02:00

У статті досліджено реституцію як форму відновлення справедливості в умовах перехідного правосуддя у філософсько-правовому вимірі. Акцентовано увагу на тому, що перехідне правосуддя формується в ситуації кардинального розриву між нормативно декларованим правопорядком і реальною практикою масових порушень людських прав, унаслідок чого право втрачає свою звичну стабільність і набуває рефлексивного характеру. У цьому контексті реституція розглядається не як універсальний чи безумовно ефективний механізм відновлення справедливості, а як проблематизований інструмент правового «виправлення минулого».

Обґрунтовано, що класичне розуміння реституції як повернення до стану, що існував до порушення, є обмеженим у ситуації масових і системних порушень людських прав, значна частина яких має незворотний характер. Показано, що за таких умов реституція може набувати рис нормативної фікції, якщо її абсолютизувати та відривати від інших складових перехідного правосуддя. Проаналізовано критичні філософсько-правові підходи, відповідно до яких реституція здатна створювати ілюзію відновлення справедливості та підміняти моральну відповідальність держави формально-правовими жестами.

Водночас доведено, що усвідомлення принципової неможливості повної реституції не заперечує її значущості, а, навпаки, розкриває її нормативний і символічний потенціал. Реституція обґрунтовується як форма правового визнання завданої несправедливості, спрямована на фіксацію меж допустимого для публічної влади та відновлення довіри до правопорядку. Визначено, що у філософсько-правовому вимірі реституція постає як простір напруження між можливим і неможливим, між нормативною вимогою справедливості та обмеженістю права у подоланні наслідків радикального зла.

Зроблено висновок, що в умовах перехідного правосуддя в Україні реституція має розглядатися як принципово обмежений, але нормативно необхідний елемент багатовимірної архітектури відновлення справедливості, який реалізується у взаємозв’язку з іншими правовими та позаправовими засобами, спрямованими на визнання відповідальності, збереження публічної пам’яті та формування інституційних гарантій неповторення масових порушень людських прав.

Релігійна філософія Середньовіччя про сутність божественного як об’єктивно-природного й людського як штучного

2026-03-03T18:24:30+02:00

Стаття присвячена глибинному аналізу того, як чільні представники релігійної філософії Середньовіччя осмислювали сутність Бога. Для середньовічних мислителів Бог не був лише об’єктом віри, як це часто розуміють у сучасному побутовому або релігійному контексті. Він виступав насамперед як поняття, ключовий інструмент мислення, за допомогою якого філософи намагалися організувати і систематизувати власну світоглядну та пізнавальну діяльність. Саме через понятійне осмислення Бога мислителі намагалися досягти максимального рівня раціонального розуміння світу, окреслити межі людського знання та пізнання і водночас розкрити закономірності Буття. Поняття Бога виступало методологічним інструментом, який дозволяв упорядкувати логіку міркувань, систематизувати філософські й богословські знання та виробити внутрішню когнітивну дисципліну мислення.

Таке осмислення сутності Бога сприяло формуванню цілісної, об’єктивної картини світу, де духовне та матеріальне, вічне і минуще взаємопов’язані. Для мислителів Середньовіччя поняття Бога було не лише абстракцією, а засобом, що дозволяв будувати аргументацію щодо походження, структури та сенсу Всесвіту. Воно забезпечувало інструментарій для морального, інтелектуального та духовного вдосконалення людини, формувало логіку релігійного і філософського дискурсу, а також слугувало підґрунтям для побудови етичних норм і правил. У такий спосіб релігійна філософія Середньовіччя поєднувала елементи віри та розуму, духовного досвіду й раціонального аналізу, демонструючи, що понятійне осмислення Бога є необхідним для побудови об’єктивної картини Буття та для розвитку цілісного світогляду людини.

Аргументовано, що є всі підстави вважати, що власне філософське розуміння сутності природного і штучного інтелекту знайшло своє чітке визначення в понятті Бога, звільненого від мінливої людиноподібної тілесності, на засадах якої не можна відкрити й утвердити у свідомості людини об’єктивний світогляд в його мотиваційно-діяльному спрямуванні.

Інформаційні ресурси в адвокатській діяльності: питання визначення та специфіка змісту

2026-03-02T15:12:56+02:00

Стаття присвячена висвітленню поняття «інформаційний ресурс» у прив’язці до сфери адвокатської діяльності. Зазначається на відсутність законодавчої дефініції цього поняття, яка існувала у попередньо чинному законодавстві, а наразі закріплена лише на підзаконному рівні. Аналізуються дефініції як самого поняття «інформаційний ресурс», так і складових його змісту ‒ «документи», «інформаційні системи», «інформація», «ресурс», які закріплені на нормативному рівні або представлені у довідникових виданнях. Констатується важливість документів, як основних джерел інформації для адвокатів. Зазначається на зовнішній (походять ззовні, можливість їх отримання часто супроводжується реалізацією права на адвокатський запит) та внутрішній (походять від самого адвоката або супроводжують відносини, в яких адвокат є учасником) аспекти документів як ресурсів (можливостей), які використовуються адвокатом в своїй професійній діяльності. Зауважується про недоцільність акцентування в дефініції «інформаційний ресурс» на «документах, що вміщуються в інформаційних системах», адже документи є лише певним носієм інформації, і в основі такої дефініції мають бути поняття «інформація» (або її сукупність) та «ресурс». Незалежно від особливостей свого походження (зовнішнє чи внутрішнє), документи є одним з основних ресурсів, які активно використовуються адвокатами в їх професійній діяльності. Обґрунтовується, що не лише сукупність, але й поодинокий документ є таким ресурсом, адже його використання збільшує ефективність захисту інтересів клієнта. Одним з інструментів задіяння цього ресурсу є адвокатський запит, що є похідним від права на інформаційний запит (складова права на інформацію). Пропонується: 1) визначати «інформаційні ресурси в адвокатській діяльності» як інформацію, її сукупність або знання, що мають цінність в професійній діяльності адвоката для ефективного захисту прав клієнта, представництва його інтересів, консультування, складання правових документів, правового супроводження діяльності клієнта тощо; 2) закріпити відповідну дефініцію у ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Безоплатна правнича допомога як гарантія забезпечення права на справедливий суд

2026-03-02T15:17:13+02:00

Вказується, у листопаді 1995 р. Україна приєдналась до Ради Європи. Цей факт слід визнати необхідним і важливим епізодом у посиленні позицій нашої держави як суб’єкта міжнародно-правових відносин. Але ця подія мала і ще одне важливе значення для України у позиціюванні її саме як повноправного члена сім’ї демократичних країн, – при вступі вона зобов’язалась дотримуватись своїх загальних обов’язків згідно зі Статутом Ради Європи, а саме плюралістичної демократії, верховенства права та захисту прав людини і основних свобод усіх осіб під її юрисдикцією. У статті наведено результати комплексного науково-правового аналізу безоплатної правничої допомоги як однієї з ключових інституційних гарантій забезпечення права на справедливий суд та рівний доступ до правосуддя. Актуальність дослідження обумовлена збереженням системних проблем у реалізації права на захист, високою кількістю заяв, поданих проти України до Європейського суду з прав людини, а також необхідністю подальшого вдосконалення національного механізму надання безоплатної правничої допомоги в контексті трансформації правової системи та зростання соціальної вразливості значної частини населення. На основі аналізу міжнародно-правових документів, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини демонструється, що обов’язок держави забезпечувати ефективну правову допомогу не може обмежуватися виключно кримінальним провадженням, а має поширюватися й на інші види юрисдикційних процедур, у яких особа ризикує суттєвим обмеженням своїх прав і свобод. На основі статистичних даних та результатів міжнародних і національних моніторингових досліджень у статті обґрунтовується висновок про збереження негативних тенденцій у сфері дотримання права на захист та принципу рівності сторін, що підтверджує необхідність подальшого розвитку та зміцнення інституційних та процесуальних основ системи безоплатної правничої допомоги. Наукова новизна статті полягає в обґрунтуванні підходу до розуміння безоплатної правничої допомоги як системоутворюючого елемента державно-правового, насамперед адміністративно-правового, механізму забезпечення права на справедливий суд. Висновки, сформульовані у статті, створюють теоретичну основу для подальших наукових досліджень, спрямованих на підвищення ефективності системи безоплатної правничої допомоги в Україні.

Деякі способи уникнення конфлікту інтересів в професійній діяльності адвоката

2026-03-02T15:47:00+02:00

Вказується, незважаючи на багатогранність видів професійної діяльності адвоката та можливість існування різноманітних ситуацій, які б вказували на конфлікт інтересів в аспекті здійснення адвокатської діяльності, найпоширенішими випадками існування таких конфліктів є представництво двох клієнтів, інтереси яких є суперечливими.

Дана стаття присвячена теоретико-прикладному дослідженню сутності конфліктів інтересів в професійній діяльності адвоката насамперед через призму розкриття можливих способів уникнення та попередження таких конфліктів інтересів. У статті розкриваються різноманітні позиції науковців щодо можливості надання професійної правничої допомоги в умовах реального або потенційного конфлікту інтересів.

В межах даного дослідження було проаналізовано й досвід зарубіжних країн щодо винятків із загальної заборони представництва інтересів клієнтів в умовах існування конфлікту інтересів.

Аргументується позиція, за якою у разі відсутності згоди клієнтів адвоката на таке представництво, або ж якщо адвокат усвідомлює, що він не зможе належним чином надати правову допомогу на засадах абсолютної незалежності кожному з клієнтів (за умови наявності між ними конфлікту інтересів), адвокат повинен відмовитись від прийняття доручення, а за умови надання ним вже такої допомоги, припинити її здійснення.

Основна увагу акцентується на сутності згоди (погодження) клієнтів та адвоката щодо надання правничої допомоги за таких умов. Робиться висновок, що представництво адвокатом інтересів клієнтів, за умови наявності конфлікту інтересів або потенційного ризику його виникнення є можливим лише за умови добровільної згоди на це всіх клієнтів, яких може зачіпати такий конфлікт інтересів та за умови, що адвокат в контексті здійснення своєї професійної діяльності може нівелювати негативні наслідки від здійснення такої своєї діяльності.

В даній статті значного застосування набули і загальнонаукові методи (аналізу та синтезу), і методи, що характерні для правової науки. Саме дослідження здійснювалося із застосуванням, зокрема, формально-догматичного методу та порівняльно-правового методу.

Природа та межі судової правотворчості

2026-03-02T15:51:57+02:00

Статтю присвячено дослідженню фундаментальної проблеми правознавства – співвідношенню судового тлумачення та судової правотворчості. Актуальність теми зумовлена необхідністю переосмислення ролі судді в умовах трансформації національної правової системи пов’язаною з її інтеграцією в європейський правовий простір. Крізь призму переходу від класичної позитивістської парадигми до доктрини верховенства права досліджено роль суду у створенні правової реальності. Обґрунтовано необхідність відходу від вузького розуміння ролі суду виключно як «вуст закону» на користь моделі активного суб’єкта інтерпретації.

Розкрито тезу про те, що судове тлумачення є механізмом адаптації права до мінливих суспільних запитів. Доведено, що судове тлумачення виступає не лише технічним засобом з’ясування змісту норми, а є інструментом подолання правової невизначеності. Запропоновано розглядати цей процес як динамічне «відкриття» права, що забезпечує сталість правової системи при збереженні її гнучкості. Проаналізовано наявні в юридичній доктрині підходи до інтерпретації феномену судової правотворчості, яка виникає на межі заповнення законодавчих прогалин, подолання колізій та вирішення виключних правових проблем. На основі аналізу наукових підходів виявлено потенційні ризики впливу надмірної судової правотворчості на правову визначеність.

Виявлено дуалістичний характер правових позицій Верховного Суду, яким, попри відсутність офіційного визнання судового прецеденту фактично притаманні ознаки м’якої нормативності. З’ясовано, що правові позиції вищих судових інстанцій не лише розтлумачують зміст права й доповнюють його, розкриваючи та формуючи додаткові стійкі алгоритми правозастосування.

Аргументовано, що межа між тлумаченням і правотворчістю має визначатися межами правової визначеності, принципом «судової стриманості», та безумовним пріоритетом захисту прав людини над формальним законодавчим текстом. Обґрунтовано бачення судової правотворчості, як виключної властивості правосуддя, що виникає у випадку, коли забезпечення фундаментальних прав людини та справедливості переважує вимоги принципу поділу влад. Дослідження проведено з застосуванням методів філософської герменевтики, системно-структурного аналізу та порівняльно-правового методу, що дозволило проаналізувати судове тлумачення як багаторівневий процес. Наукова новизна дослідження полягає у поєднанні теоретичних засад правової герменевтики та аналізу актуальної процесуальної практики вищих судових інстанцій.

Особливості підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в різних видах судочинства

2026-03-02T15:58:54+02:00

У статті проаналізовано особливості підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в різних видах судових проваджень: в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві. Автор констатує, що Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачається, що: 1) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги; 2) встановлюється вичерпний перелік документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правничої допомоги (договір про надання правничої допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги. Разом із цим в статті звертається увага, що існують спеціальні положення поточного законодавства, якими встановлені вимоги щодо підтвердження повноважень адвокатів в залежності від видів судочинства. Автор привертає увагу до ускладнення питання встановлення переліку документів для посвідчення повноважень адвоката на надання правничої допомоги внесеними у 2023 році змінами до відповідних положень процесуальних кодексів.

Зазначено, що через наявну законодавчу прогалину виникають проблеми щодо питання підтвердження повноважень адвоката у цивільному процесі. Шляхом проведення аналізу наявної судової практики констатовано, що відсутність у частині четвертій статті 62 ЦПК України вказівки на договір про надання правничої допомоги не виключає права адвоката підтвердити такі повноваження безпосередньо договором про надання правничої допомоги, який є основним документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги.

Констатовано факт того, що відповідно до Постанови Касаційного господарського суду Верховного Суду від 17.11.2025 року у справі № 910/9198/25 відсутність у частині четвертій статті 60 Господарського процесуального кодексу України вказівки на договір про надання правничої допомоги не виключає права адвоката підтвердити такі повноваження безпосередньо договором про надання правничої допомоги, який згідно з частиною першою і змістом частини третьої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у системному зв’язку одночасно і є тим документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги.

Наголошено на тому, що неузгодженість правових норм, якими регулюється підтвердження повноважень адвоката в різних видах судочинства, призводить до суттєвих проблем та, подекуди, вирішення відповідного спору у судовому порядку. Запропоновано уніфікувати перелік документів, які підтверджують повноваження адвоката в різних видах судочинства і, відповідно, законодавчо встановити, що документами, які підтверджують повноваження адвоката в будь-якому виді судочинства є ордер і договір про надання правничої допомоги.