Аналітично-порівняльне правознавство

Проблема легітимності влади в умовах цифровізації та інформаційної війни

2026-04-24T14:44:32+03:00

У статті досліджується вплив процесів цифровізації на трансформацію механізмів легітимації державної влади в сучасному інформаційному суспільстві. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, поширенням цифрових платформ та мережевих форм комунікації, що істотно змінюють характер взаємодії між державою і суспільством, а також формують нові умови функціонування політичних інститутів. У сучасному цифровому середовищі традиційні механізми легітимації влади, засновані переважно на правових процедурах та інституційних практиках, доповнюються новими комунікаційними, інформаційними та технологічними чинниками, які безпосередньо впливають на рівень суспільної довіри до державних інституцій.

У роботі проаналізовано особливості трансформації політичної легітимності в умовах розвитку цифрового суспільства, розкрито роль інформаційно-комунікаційних технологій у формуванні нових моделей взаємодії між державою та громадянами, а також охарактеризовано значення електронного врядування, цифрової демократії та мережевих комунікацій у процесах публічного управління. Особлива увага приділяється дослідженню впливу цифрових медіа, соціальних мереж та онлайн-платформ на формування громадської думки, політичної довіри та суспільної підтримки державної влади.

Окремий напрям дослідження пов’язаний із виявленням основних ризиків, що виникають у цифровому інформаційному середовищі та можуть негативно впливати на легітимність політичних інститутів. Зокрема, проаналізовано проблеми поширення дезінформації, інформаційних маніпуляцій, інформаційно-психологічних операцій та інших форм інформаційного впливу, які здатні підривати довіру громадян до державної влади та дестабілізувати політичну систему. У статті підкреслюється, що в умовах інформаційної війни інформаційний простір перетворюється на важливе поле політичного протистояння, а ефективність державної інформаційної політики стає одним із ключових чинників підтримання політичної стабільності та суспільної довіри.

У роботі також розглядається вплив новітніх технологій, зокрема систем штучного інтелекту та алгоритмічного аналізу даних, на трансформацію сучасних форм управління та легітимації влади. Зазначається, що використання таких технологій створює нові можливості для підвищення ефективності державного управління, однак водночас породжує складні етичні та правові проблеми, пов’язані з прозорістю алгоритмічних рішень, відповідальністю за результати їх застосування та забезпеченням захисту прав людини.

Міжнародно-правовий аналіз післявоєнного відновлення на Балканах та Руанди

2026-04-23T23:05:34+03:00

У сучасному світі, з огляду на тривалі збройні конфлікти, важливим є привернення уваги науковців, національних і міжнародних експертів до проблематики міжнародно-правового забезпечення посткризових ситуацій, подоланні наслідків масштабних збройних конфліктів за участі таких суб’єктів міжнародного права як держави, міжнародні організації, а також недержавних акторів. Дослідження присвячене комплексному аналізу післявоєнного відновлення у міжнародно-правовому вимірі на прикладі держав Балканського регіону та Руанди як двох репрезентативних моделей постконфліктної реконструкції.

Обґрунтовується, що Балкани є найближчим європейським прикладом післявоєнного відновлення, сформованим унаслідок складної взаємодії внутрішнього та міжнародного конфлікту, що зумовило інтернаціоналізацію управління відбудовою через механізми Дейтонської угоди та інститут Високого представника (OHR). Натомість досвід Руанди демонструє альтернативну модель трансформації державного управління, засновану на поступовому переході від зовнішньої підтримки до централізованої національної координації та зміцнення інституційної спроможності держави на основі принципу «strong national ownership», за якого держава визначає пріоритети відновлення, а міжнародні партнери інтегруються у реалізацію національних програм.

У роботі післявоєнне відновлення розглядається як «зароджувана міжгалузева доктрина» (emerging doctrine), що формується на перетині гуманітарного, економічного та інвестиційного права. Запропоновано трирівневу архітектуру правового регулювання, яка включає контрактний рівень міжнародних угод, регуляторний рівень національного законодавства та транснаціональний рівень моніторингу стандартів прозорості та підзвітності. Особливу увагу приділено ролі міжнародних організацій, зокрема ООН, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, ОЕСР, а також механізмам їхньої взаємодії з національними органами влади через секторні робочі групи та донорські координаційні платформи. Доведено, що для України оптимальною є гібридна модель Donor-Integrated PPP Law, яка поєднує міжнародні стандарти з національною правовою ідентичністю для забезпечення сталого економічного зростання і довготривалої відбудови держави.

Міжнародно-правові наслідки функціонування іноземних військових баз в Африці

2026-04-23T23:12:33+03:00

Актуальність проблематики зумовлена трансформацією міжнародних відносин, у контексті якої африканський континент набуває більшої геополітичної ваги і стратегічного значення. У статті здійснено комплексний аналіз міжнародно-правових наслідків функціонування іноземних військових баз на території африканських держав. Дослідження ґрунтується на вивченні тенденцій геополітичної конкуренції на африканському континенті, зумовлених його стратегічним розташуванням і значним ресурсним потенціалом. Встановлено, що іноземна військова присутність, попри задекларовану мету забезпечення безпеки і боротьби з тероризмом, відзначається суперечливим впливом на політичну стабільність, розвиток демократичних інститутів і забезпечення прав і свобод людини. Звернуто увагу на вплив таких держав як США, КНР, Франція, Велика Британія, Туреччина, росія. Акцентовано на відповідності функціонування іноземних військових баз основоположним принципам міжнародного права, зокрема принципу суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи, а також принципу постійного суверенітету народів і держав над природними ресурсами. Їх розміщення може сприяти обмеженню реального суверенітету держав перебування, а також створювати передумови для зовнішнього впливу на їх внутрішньополітичні процеси.

Приділено увагу правозахисному виміру діяльності іноземних військових баз, безпековим і юрисцдикційним викликам. Виявлено проблеми юрисдикційних імунітетів іноземного військового персоналу, що ускладнюють притягнення до відповідальності за правопорушення, ризики систематичних порушень прав людини. Визначено, що функціонування цих баз може опосередковано сприяти ескалації конфліктів, поширенню озброєнь і загостренню безпекової ситуації в регіоні. Необхідніим є удосконалення міжнародно-правового регулювання іноземної військової присутності, зокрема забезпечення прозорості відповідних угод, посилення відповідальності держав, гарантування ефективного захисту прав людини. Отримані результати важливо розвивати в подальших міжнародно-правових дослідженнях.

Діяльність ІРЕНА з координації міжнародного співробітництва з просування відновлюваних джерел енергії

2026-04-23T23:25:32+03:00

Статтю присвячено дослідженню діяльності Міжнародного агентства з відновлюваних джерел енергії (ІРЕНА) як ключового координатора міжнародного співробітництва у сфері просування відновлюваної енергетики. Актуальність теми зумовлена членством України в ІРЕНА та необхідністю виконання зобов’язань щодо декарбонізації економіки в контексті євроінтеграції. Метою статті є виявлення та правовий аналіз практичних механізмів підтримки відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) у діяльності ІРЕНА при взаємодії з іншими міжнародними суб’єктами.

Проаналізовано статутні положення організації, її робочі програми та еволюцію практичної діяльності від 2014 до 2025 року. Виокремлено три ключові напрями діяльності ІРЕНА на початковому етапі: керування знаннями та технічне співробітництво, надання консультацій та нарощування потенціалу, інновації та технології. Особливу увагу приділено сучасним формам партнерства, які суттєво розширилися і стали мультисуб’єктними.

Детально розглянуто приклади взаємодії ІРЕНА з органами системи ООН (Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, Програма ООН з населених пунктів, Департамент оперативної підтримки ООН), регіональними організаціями (RCREEE, SIDS DOCK, SACREEE), банками розвитку (ЄБРР, Африканський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку) та приватними корпораціями (Eni, Snam).

Зроблено висновок, що ІРЕНА демонструє гнучкість сучасного міжнародного інституційного права, розширюючи свій вплив не через формальну зміну статуту, а шляхом укладення численних угод про співпрацю (меморандумів про взаєморозуміння, рамкових угод, партнерських угод). Агентство виступає своєрідним «інституційним вузлом», що поєднує зусилля держав, міжнародних організацій, фінансових установ, приватного сектору та наукової спільноти для досягнення цілей сталого енергетичного розвитку. Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів для вдосконалення участі України в діяльності ІРЕНА та імплементації найкращих практик просування ВДЕ.

Дитяча примусова праця як одна з форм трудового рабства: міжнародна практика та кримінальна відповідальність

2026-04-23T23:37:49+03:00

У статті досліджено особливості дитячої примусової праці як однієї з форм трудового рабства. Акцентовано на міжнародній практиці правового регулювання праці неповнолітніх та встановлення кримінальної відповідальності за трудове рабство. Показано, що держава гарантує всім дітям рівний доступ до безоплатної правничої допомоги, необхідної для забезпечення захисту їхніх прав, на підставах та в порядку, встановлених законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги у цій сфері. Зазначено, що примусова праця не тільки порушує основні права дитини, а й гальмує гармонійний соціально-економічний розвиток цивілізованих держав загалом. Наголошено, що поширенню дитячої праці сприяють збройні конфлікти та природні катастрофи, що руйнують соціальну інфраструктуру і роблять дітей особливо вразливими. Слабкість правової системи, відсутність ефективного контролю за дотриманням трудових прав, а також безкарність порушників створюють сприятливе підґрунтя для продовження подібних практик. Додатковим чинником є структура глобальної економіки, зокрема міжнародні шляхи поставок. Для ефективної протидії проблемі дитячої примусової праці потрібна не тільки стійка нормативна база, а й узгоджені зусилля з боку держав, бізнесу та громадянського суспільства, особливо з урахуванням швидкозмінних глобальних умов. Низка країн Європи криміналізували ці діяння. Так, Кримінальний кодекс Німеччини містить низку норм, спрямованих на заборону використання рабської праці, які розмежовуються залежно від мотивів і цілей звернення людини в рабство. Зокрема, він передбачає кілька складів кримінальних правопорушень, пов’язаних із примусовою працею, експлуатацією та торгівлею людьми, серед яких: торгівля людьми, примусова проституція, примусова праця, експлуатація робочої сили та експлуатація, пов’язана з незаконним утриманням. Кримінальний кодекс Італії не містить прямої норми про відповідальність за використання рабської праці, оскільки в країні діють норми Конституції та міжнародного права, які безпосередньо регулюють ці питання. Французьке законодавство містить кілька актів, у яких є положення про заборону рабства. До найбільш значущих варто зарахувати Конституцію, Кримінальний кодекс і Декларацію прав людини і громадянина. В Україні примусова праця, включаючи використання дитячої праці, заборонена. Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за експлуатацію дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання її праці. Зроблено висновок, що проблема примусової дитячої праці досі є однією з найгостріших у сучасному світі. Незважаючи на те, що прийнято низку міжнародних правових документів, які регулюють цю сферу, активну діяльність міжнародних організацій у сфері праці, зокрема МОП, а також успішні ініціативи окремих держав, мільйони дітей усе ще змушені працювати в умовах, які порушують їхні права на здоров’я, освіту та гідне життя.

Місце судової практики у системі джерел морського права

2026-04-23T23:53:53+03:00

Стаття присвячена дослідженню судової практики як важливого елемента системи джерел морського права в умовах стрімкого розвитку міжнародних відносин і технологічного прогресу. Обґрунтовується, що попри визнання у якості основних джерел міжнародного морського права міжнародних звичаїв та договорів, зокрема Конвенції ООН з морського права 1982 року, їх загальний характер зумовлює потребу в гнучких механізмах правового регулювання. У цьому контексті особлива увага приділяється ролі рішень міжнародних судових інституцій у тлумаченні та конкретизації норм морського права, формуванні підходів jurisprudence constante та їх фактичному правотворчому впливу.

На підставі аналізу положень Статуту Міжнародного Суду ООН встановлено, що судові рішення, попри те, що вони формально не мають статусу загальнообов’язкових джерел права та вважаються допоміжним засобом визначення норм міжнародного права, де-факто мають правотворчу функцію. На прикладі рішення Міжнародного Суду ООН у справі щодо делімітації морських просторів між Україною та Румунією (2009) показано, що судова практика фактично має прецедентний характер, формуючи підходи до тлумачення положень Конвенції ООН з морського права 1982 року та впливаючи на практику врегулювання потенційних міжнародних морських спорів.

Паралельно досліджується значення практики національних судів України у системі морського права з урахуванням особливостей континентальної правової традиції та обов’язку судів нижчих інстанцій враховувати правові висновки Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права у подібних правовідносинах. На прикладі практики Верховного Суду показано, що фактично суди у правовій системі України відіграють ключову роль у подоланні прогалин, тлумаченні міжнародних договорів і забезпеченні ефективного захисту прав учасників морських правовідносин.

Зроблено висновок, що судова практика у сфері морського права виконує не лише інтерпретаційну, а й регулятивну функцію, що дозволяє розглядати її як функціонально значуще джерело морського права, спрямоване на забезпечення правової визначеності, передбачуваності та адаптивності правового регулювання.

Дерегуляція на підзаконному рівні у законодавстві та судовій практиці Сполучених Штатів Америки

2026-04-23T23:53:51+03:00

Актуальність дослідження пов’язана із необхідністю опрацювання досвіду розвинених держав у визначенні особливостей правового регулювання дерегуляції на підзаконному рівні для виведення якомога більшою мірою цього процесу з площини управлінського розсуду регуляторних органів. Метою дослідження є визначення основних особливостей правового регулювання дерегуляції на підзаконному рівні у законодавстві Сполучених Штатів Америки та прецедентній практиці судів цієї держави. За результатами дослідження, встановлено, що основною надмірного регуляторного втручання у підприємницьку діяльність у американській науковій та експертно-аналітичній думці вважається підзаконна нормотворчість (регуляторна діяльність) органів виконавчої влади. З’ясовано, що основними особливостями правового регулювання дерегуляції на підзаконному рівні за американським законодавством є закріплення Президентом США як найвищим органом (посадовою особою) у системі органів виконавчої влади цієї держави принципу врівноваження або скорочення регуляторного навантаження. Згідно із цим принципом, запровадження нових регуляторних актів допускається, лише з одночасним скасуванням старих регуляторних актів та за умови недопущення збільшення витрат адресатів відповідних регуляторних актів на їх виконання їх вимог. У адміністративній практиці утверджується розуміння того, що під виняток з правила про необхідність їх оприлюднення для отримання зауважень та пропозицій від громадськості підпадають нормативно-правові акти про скасування або звуження дії нормативно-правових актів у зв’язку з їх явною протиправністю та/або невідповідністю висновкам Верховного Суду США. З іншого боку, актуальною залишається правова позиція про те, державні органи мають дотримуватись тих самих кроків для дерегуляції, якій вони здійснили при запровадження регулювання, що зазвичай вимагає отримання громадських коментарів та надання обґрунтованого аналізу будь-яких змін у напрямі державної політики. При цьому, Закон США «Про адміністративну процедуру» допускає скорочений строк для громадського обговорення правил, яке встановлює виняток із норми регуляторного акта або знімає обмеження прав.

Допустимість озброєнь у світлі рішень Міжнародного Суду ООН та практики держав

2026-04-24T00:06:48+03:00

Проаналізовано, що у сучасному міжнародному праві питання правомірності озброєнь постає як динамічна система критеріїв, яка конкретизується завдяки взаємодії судової практики та практики держав. Визначальний методологічний вплив у цьому процесі має МС ООН, адже саме в його рішеннях відбувається осмислення та систематизація фундаментальних засад міжнародного гуманітарного права – принципів розрізнення, пропорційності, заборони спричинення надмірних страждань і військової необхідності – як універсальних орієнтирів оцінки правомірності застосування будь-яких засобів ведення війни.

Доведено, що допустимість озброєнь охоплює як перевірку відповідності використання конкретних видів зброї міжнародно-правовим приписам, так і визначення юридичних наслідків їх застосування з точки зору міжнародної відповідальності держав. Консультативні висновки та рішення МС ООН у поєднанні з узагальненою державною практикою сприяють поступовому формуванню загальних стандартів правових обмежень у сфері озброєнь. Аналіз юриспруденції МС ООН свідчить, що Суд концентрується на виробленні універсальних критеріїв їх застосування, що забезпечує нормативну адаптивність в умовах стрімкого технологічного розвитку, коли інноваційні засоби ураження з’являються швидше, ніж укладаються відповідні міжнародні договори.

Установлено, що судова практика та державна поведінка засвідчують трансформацію підходів до оцінки озброєнь – від формального дозволу на їх використання до комплексного аналізу крізь призму міжнародного гуманітарного права та стандартів прав людини, що підсилює адаптивність права до технологічних змін та практики держав. У підсумку наголошено, що для України, з огляду на досвід участі у збройному конфлікті та міжнародних судових провадженнях, системне осмислення стандартів допустимості озброєнь має стратегічне значення як у площині притягнення до відповідальності за порушення, так і в контексті формування оборонної політики відповідно до вимог міжнародного права.

Застереження про розв’язання спорів у договорах про представництва міжнародних організацій в Україні

2026-04-24T00:19:45+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз договірних застережень про розв’язання спорів у міжнародних договорах України про співробітництво з міжнародними організаціями та про створення / функціонування їхніх представництв на території України. Актуальність теми зумовлена розширенням інституційної присутності міжнародних організацій в умовах повномасштабної агресії РФ та інтенсифікацією взаємодії між представництвами міжнародних організацій та українськими суб’єктами публічного і приватного права. Це у свою чергу об’єктивно підвищує ймовірність виникнення спорів як публічно-правового (міжнародного), так і приватноправового характеру.

Вихідною є теза про те, що юрисдикційний імунітет і імунітет від примусового виконання, які забезпечують функціональну автономію міжнародних організацій, можуть фактично блокувати доступ до національної юрисдикції, а отже потребують компенсаторних механізмів у договірному регулюванні. Методологічну основу становлять догматичний аналіз, порівняльно-правовий підхід і класифікація договірних моделей на підставі вивчення майже трьох десятків релевантних договорів. Запропоновано поділ договірних застережень на дві основні моделі: просту (одноступеневу), яка здебільшого зводиться до переговорів / консультацій і не містить процедурних «запобіжників», та складну (багатоступеневу), що передбачає переговорний етап і обов’язковий арбітраж ad hoc із механізмами формування складу арбітражу. Показано, що багатоступенева конструкція загалом підвищує правову визначеність і створює реалістичні передумови для вирішення спору по суті.

Водночас встановлено ключову нормативну прогалину: більшість договорів зосереджені на спорах між Україною та організацією і майже не врегульовують претензії приватних сторін і деліктні вимоги третіх осіб. У цьому контексті проаналізовано роль клаузул hold harmless/indemnity як інструментів перерозподілу ризиків, які, однак, не замінюють процесуальних механізмів розгляду вимог.

З урахуванням підходу ЄСПЛ, згідно з яким імунітети можуть бути сумісними зі стандартом доступу до суду лише за наявності «розумних альтернативних засобів» захисту, запропоновано напрями вдосконалення договірної практики України: включення спеціальних положень щодо альтернативних процедур розгляду приватноправових вимог, визначення компетентного органу, строків і критеріїв компенсації; запровадження механізмів розгляду вимог третіх осіб; передбачення можливості обмеженої відмови від судово-процесуального імунітету у справах про відшкодування шкоди від ДТП; вимоги щодо страхового покриття службових транспортних засобів; а також правила взаємодії з компетентними органами України з урахуванням конфіденційності та захисту даних. Практичне значення результатів полягає у підвищенні передбачуваності правового режиму діяльності представництв міжнародних організацій і забезпеченні мінімальних гарантій ефективного захисту прав у приватноправових спорах.

Концептуалізація «м’якого права» у сучасній міжнародно-правовій доктрині: плюралізм підходів та регулятивний потенціал

2026-04-24T00:27:46+03:00

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз феномену «м’якого права» у сучасній міжнародно-правовій доктрині. Досліджено основні підходи до розуміння природи, сутності та функціонального призначення м’яко-правових інструментів у системі міжнародного регулювання. Обґрунтовано, що зростання ролі «м’якого права» зумовлене трансформацією міжнародних відносин, ускладненням глобальних процесів, а також обмеженою ефективністю традиційних джерел міжнародного права, зокрема міжнародних договорів і звичаїв, у реагуванні на сучасні виклики.

Проаналізовано класифікацію наукових підходів до оцінки «м’якого права», запропоновану в сучасній доктрині, зокрема, виокремлення позицій «ентузіастів», прихильників гібридного регулювання та «скептиків». Встановлено, що представники першої групи акцентують увагу на гнучкості, адаптивності та інноваційному потенціалі м’яко-правових інструментів, тоді як прихильники гібридного підходу наголошують на доцільності поєднання «м’яких» і «жорстких» норм для досягнення оптимального регулятивного ефекту. Водночас критики підкреслюють ризики, пов’язані з відсутністю механізмів примусу, можливістю політичних маніпуляцій та обмеженою ефективністю таких норм.

Особливу увагу приділено аналізу причин поширення «м’якого права», серед яких виокремлено глобалізацію, зростання ролі недержавних акторів, деформалізацію правотворчих процесів, а також підвищення складності досягнення міжнародного консенсусу. Доведено, що «м’яке право» виступає важливим елементом сучасної багаторівневої системи глобального врядування, забезпечуючи гнучкість, оперативність та варіативність регулятивного впливу.

У статті також розкрито взаємозв’язок між «м’яким» і «жорстким» правом, обґрунтовано їхню взаємодоповнюваність у межах сучасної міжнародно-правової системи. Зроблено висновок, що «м’яке право» не лише доповнює традиційні юридично обов’язкові норми, а й виступає самостійним інструментом регулювання, здатним ефективно реагувати на динамічні зміни у глобальному середовищі та сприяти розвитку правового плюралізму.

Міжнародно-правові механізми притягнення до відповідальності за екологічні злочини у сфері охорони довкілля

2026-04-24T00:40:01+03:00

Стаття присвячена комплексному аналізу міжнародно-правових механізмів притягнення до відповідальності за екологічні злочини та проблемам правового визначення поняття «екоцид» у контексті сучасних глобальних екологічних викликів і збройних конфліктів. Досліджено теоретичні та практичні аспекти криміналізації найбільш тяжких посягань на навколишнє природне середовище, а також міжнародно-правові інструменти забезпечення відповідальності фізичних і юридичних осіб та держав за завдання значної шкоди довкіллю. Встановлено, що екологічні злочини, які включають незаконне забруднення атмосфери, водних ресурсів, ґрунтів, незаконну торгівлю флорою та фауною, руйнування екосистем та інші дії, що спричиняють серйозну шкоду навколишньому середовищу, мають транснаціональний характер і потребують комплексного підходу до їх попередження та кримінальної відповідальності на міжнародному рівні.

Проаналізовано сучасні підходи науковців до визначення «екоциду», включаючи історичні та сучасні концепції, ініціативу Stop Ecocide International, що розробила проєкт визначення «екоциду» як умисних дій або бездіяльності, здатних спричинити серйозну, масштабну або довготривалу шкоду довкіллю. Розглянуто правове походження поняття «екоцид» та його зв’язок із міжнародним кримінальним правом, у тому числі із Римським статутом Міжнародного кримінального суду, де окремий склад злочину наразі не передбачено, проте окремі форми тяжкого заподіяння шкоди довкіллю можуть кваліфікуватися як воєнні злочини у випадку збройних конфліктів.

Для підвищення рівня відповідальності за екологічні злочини запропоновано включення до Римського Статуту МКС окремої статті «Екоцид», що передбачає кримінальну відповідальність за дії або бездіяльність, які призводять до широкомасштабного, серйозного або тривалого пошкодження природного середовища, включаючи масове знищення флори і фауни, забруднення повітря, водних ресурсів і ґрунтів та інші дії, що спричиняють екологічну катастрофу.

Інструменти моніторингу та оцінки виконання Україною вимог антикорупційної політики Європейського Союзу

2026-04-24T00:57:00+03:00

Стаття присвячена політико-правовому дослідженню еволюції, правової природи та практичного застосування інструментів моніторингу і оцінки, які застосовуються Європейським Союзом з метою верифікації виконання Україною антикорупційних зобов’язань у процесі європейської інтеграції. Актуальність дослідження зумовлена набуттям Україною статусу держави-кандидата у червні 2022 року, що мало наслідком перехід антикорупційних вимог з площини політичних рекомендацій до категорії обов’язкових критеріїв членства в Європейському Союзі. Метою статті є аналіз європейського оцінювального інструментарію для виявлення закономірностей його трансформації та визначення його впливу на розбудову національної антикорупційної інфраструктури. Методологічну основу становить система загальнонаукових та спеціально-юридичних методів пізнання, зокрема: формально-логічний, формально-юридичний, порівняльно-правовий та комплексний підходи. Емпіричне підґрунтя сформували первинні джерела права Європейського Союзу, нормативно-правові акти України, офіційні звіти Європейської комісії, спеціальні звіти Європейського суду аудиторів, а також матеріали програм міжнародної технічної допомоги. За результатами аналізу доведено, що інструментарій моніторингу Європейського Союзу еволюціонував від механізмів політичного заохочення до системи фінансової та інституційної умовності. Встановлено, що протягом 2014-2022 років ключовими важелями впливу виступали програми макрофінансової допомоги, вимоги Плану дій щодо візової лібералізації, імплементація методології «орієнтованого на результати моніторингу» та експертна підтримка в межах Антикорупційної ініціативи Європейського Союзу в Україні. Вказані механізми закріпили принцип інституційної взаємодії «виконання – перевірка – заохочення або санкція». Обґрунтовано, що у кандидатський період парадигма моніторингу трансформувалася в багаторівневу архітектуру контролю. Її основу наразі становлять переговорні кластери, процедура двостороннього скринінгу національного законодавства, щорічні звіти Єврокомісії та програма «Ukraine Facility». Зроблено висновок, що подальша антикорупційна стратегія України потребує переорієнтації з нормотворчої діяльності на забезпечення практичної результативності спеціалізованих органів кримінальної юстиції та судочинства (НАБУ, САП, ВАКС). Гарантування їхньої інституційної та операційної незалежності виступає не лише обов’язковою умовою отримання європейського фінансування, а й визначальним критерієм незворотності демократичних трансформацій для набуття повноправного членства в Європейському Союзі.

Призупинення членства Греції в Раді Європи у 1969 році: міжнародно-правовий аналіз

2026-04-24T01:03:55+03:00

Стаття присвячена дослідженню міжнародно-правових передумов, процедурних особливостей та наслідків призупинення членства Греції у Раді Європи у 1969 році. У роботі розглянуто історичний контекст виникнення так званої «грецької справи», пов’язаної з установленням військової диктатури в Греції внаслідок державного перевороту 1967 року, а також проаналізовано реакцію інституцій Ради Європи на системні порушення прав людини та демократичних принципів, допущені військовим режимом. Особливу увагу приділено ролі Європейської комісії з прав людини, Парламентської асамблеї Ради Європи та Комітету міністрів Ради Європи у встановленні фактів порушень положень Європейської конвенції з прав людини та формуванні політико-правового тиску на грецький уряд.

У статті досліджено механізм міждержавної заяви, ініційованої Данією, Норвегією, Швецією та Нідерландами, як один із важливих інструментів міжнародного контролю у системі Європейської конвенції з прав людини. Наголошено, що зазначені держави діяли не з метою захисту власних інтересів, а в інтересах збереження авторитету та ефективності європейської системи захисту прав людини, що свідчить про реалізацію принципу солідарної відповідальності держав-членів за дотримання спільних європейських цінностей.

У статті також проаналізовано вплив «грецької справи» на подальший розвиток інституційної практики Ради Європи та її значення для формування механізмів реагування на порушення демократичних стандартів державами-членами. Наголошено, що цей історичний прецедент зберігає актуальність і в сучасних умовах, зокрема у контексті подальшої європейської інтеграції, новітніх викликів для європейського правопорядку, пов’язаних із поширенням авторитарних тенденцій та грубими порушеннями міжнародного права. З огляду на повномасштабну збройну агресію російської федерації проти України, що призвела до її виключення з Ради Європи у 2022 році, досвід грецької справи набуває особливого значення для оцінки ефективності інституційних механізмів міжнародних організацій у реагуванні на системні порушення прав людини, принципів демократії та верховенства права.

Правове регулювання кібератак під час збройних конфліктів

2026-04-24T01:29:35+03:00

Статтю присвячено комплексному дослідженню правового регулювання кібератак під час збройних конфліктів у контексті застосування норм і принципів міжнародного гуманітарного права. У роботі обґрунтовано, що кібератаки, наслідки яких є співмірними з наслідками традиційного збройного насильства, підлягають правовій оцінці відповідно до права збройних конфліктів, незважаючи на відсутність спеціального універсального міжнародного договору, присвяченого саме діям у кіберпросторі. Визначено, що ключовим критерієм застосовності міжнародного гуманітарного права є не технічна форма втручання, а характер, масштаб і гуманітарні наслідки відповідної дії. Особливу увагу зосереджено на аналізі принципів розрізнення, пропорційності та військової необхідності як базових орієнтирів для встановлення меж правомірного застосування кібератак у період збройного конфлікту. Показано, що у цифровому середовищі реалізація цих принципів ускладнюється через змішаний характер інфраструктури, поєднання цивільних і військових функцій в одних і тих самих системах, а також через можливість настання непрямих і каскадних наслідків для цивільного населення. Окремо проаналізовано правове значення кібератак, спрямованих на об’єкти критичної інфраструктури, об’єкти подвійного призначення та об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення, зокрема системи водопостачання, енергетики, медичні установи та засоби зв’язку. Наголошено, що виведення таких об’єктів з ладу шляхом цифрового впливу може спричиняти тяжкі гуманітарні наслідки й тому потребує оцінки за тими самими правовими критеріями, що й традиційні воєнні дії.

У статті також розкрито питання міжнародної відповідальності за неправомірне використання кібератак під час збройних конфліктів. Зазначено, що порушення норм міжнародного гуманітарного права в кіберпросторі може спричиняти як міжнародно-правову відповідальність держави, так і індивідуальну міжнародну кримінальну відповідальність осіб, якщо наслідки таких дій відповідають ознакам міжнародних злочинів. Досліджено основні труднощі практичної реалізації відповідальності, зокрема проблеми атрибуції, збирання доказів, встановлення джерела кібератаки, а також визначення юрисдикції у справах, пов’язаних із цифровими засобами ведення війни. Значну увагу приділено аналізу сучасних підходів окремих держав до тлумачення застосовності міжнародного гуманітарного права у кіберпросторі, що дає змогу виявити тенденцію до поступового формування узгодженої міжнародної практики у цій сфері.

Добросовісність у переговорах щодо FRAND-ліцензії на патенти, суттєві для стандарту (SEP): підходи судів Англії та Уельсу 2024–2025 років у міжнародно-правовому контексті

2026-04-24T01:33:32+03:00

У статті досліджується добросовісність як юридичний критерій переговорів про укладення ліцензії на використання патентів, суттєвих для стандарту (SEP) на умовах FRAND (справедливих, розумних і недискримінаційних). Актуальність теми зумовлена транснаціональною природою технічних стандартів: стандарти створюються в середовищі міжнародної та регіональної стандартизації, а зобов’язання правовласника щодо FRAND виникає з політик організацій стандартизації та впливає на доступ до технологій на глобальних ринках. Метою дослідження є визначити, як суди Англії та Уельсу у 2024–2025 роках підходять до оцінки добросовісності під час FRAND-переговорів і як через цю категорію суди реагують на типові для таких спорів явища: паралельні провадження в різних державах, ризик зловживань процесуальними засобами та використання судової заборони як способу тиску під час переговорів. Методологія поєднує формально-юридичний аналіз і дослідження практики на матеріалах рішень Panasonic v Xiaomi (EWCA Civ, 2024), Samsung v ZTE (EWHC Patents, 2025), Tesla v InterDigital (Court of Appeal, 2025), а також пов’язаного контексту щодо глобальних FRAND-ліцензій. Новизна підходу полягає у тому, що добросовісність аналізується не ізольовано, а в ув’язці із застосовним правом та процесуальною поведінкою сторін у конкуренції юрисдикцій. Обґрунтовано, що в аналізованій практиці добросовісність розглядається як елемент виконання зобов’язання перед ETSI; при цьому суд виходить із того, що зміст FRAND-зобов’язання визначається політикою ETSI, а оцінка добросовісності здійснюється з урахуванням фактичних обставин і реальної поведінки сторін. Показано, що суди не зводять оцінку добросовісності лише до змісту листування: вони аналізують процесуальні кроки сторін та їх вплив на транскордонний спір, зокрема в умовах конкуренції юрисдикцій. Практичне значення результатів полягає в тому, що напрацьовані підходи можуть бути використані для наукового осмислення міжнародно-правових аспектів ліцензування технологій у цифровій економіці та взаємодії приватного регулювання у стандартизації з національним судовим захистом. Окремо підкреслено, що ці висновки можуть слугувати орієнтиром для правозастосування у спорах про технологічні ліцензії в Україні.

Лідерство в правоохоронних органах: порівняльний аналіз практики України, Сполучених Штатів та Великої Британії

2026-04-24T01:41:22+03:00

Наукова стаття присвячена дослідженню феномену лідерства в правоохоронних органах крізь призму порівняльного аналізу практики України, Сполучених Штатів Америки та Великої Британії. Актуальність теми зумовлена трансформацією сектору безпеки, посиленням суспільних вимог до підзвітності поліції та необхідністю забезпечення інституційної стійкості в умовах сучасних безпекових викликів. Лідерство розглядається як багатовимірне явище, що виходить за межі формального управлінського статусу та охоплює систему професійних, етичних і комунікативних компетентностей, інтегрованих в організаційну культуру правоохоронних інституцій.

У роботі проаналізовано теоретичні підходи до розмежування понять «керівництво» і «лідерство», окреслено структуру лідерської компетентності та її функціональне значення для забезпечення ефективності діяльності органів правопорядку. Висвітлено особливості розвитку лідерства в Україні в умовах реформування та воєнного стану, зокрема акцент на компетентнісній підготовці керівного складу та посиленні ролі кризового управління. Американська модель охарактеризована як децентралізована та орієнтована на адаптивність, інноваційність і використання аналітичних підходів до прийняття управлінських рішень. Британський підхід розкрито через призму інституційної стандартизації, національних професійних рамок та принципу «policing by consent», що пов’язує ефективність поліції з рівнем суспільної довіри.

Узагальнення результатів дослідження дає підстави стверджувати, що сучасні підходи до лідерства в правоохоронній сфері характеризуються тенденцією до професіоналізації, етичної орієнтації та інституціоналізації компетентнісних моделей. Водночас відмінності між національними системами зумовлені історико-правовими традиціями та ступенем централізації управління. Обґрунтовано доцільність адаптації окремих елементів зарубіжного досвіду до українського контексту з урахуванням актуальних безпекових і правових умов. Отримані результати ґрунтуються на застосуванні порівняльно-правового та системного методів дослідження.

Практика Суду ЄС стосовно дискримінаційних та недискримінаційних обмежень руху капіталу

2026-04-24T01:47:42+03:00

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз практики Суду Європейського Союзу (далі – ЄС) щодо розмежування дискримінаційних та недискримінаційних обмежень вільного руху капіталу у ЄС. Актуальність дослідження зумовлена зростаючою роллю транскордонних інвестицій у розвитку внутрішнього ринку інтеграційного об’єднання, потребою систематизації підходів Суду ЄС до оцінки правомірності національних заходів, які впливають на переміщення капіталу між державами-членами та між ними і третіми країнами, а також активізацією євроінтеграційного курсу України. На основі аналізу положень Договору про функціонування Європейського Союзу з’ясовано зміст загальної заборони обмежень руху капіталу та окреслено сферу допустимих винятків. Особливу увагу приділено практиці Суду ЄС у знакових справах, зокрема C-54/99 Église de Scientologie (2000), C-367/98 Commission v Portugal (2002), C-443/06 Hollmann (2007), C-113/16 SEGRO and Horváth (2018), C-106/22 Xella Magyarország (2023), а також новітнім рішенням 2024–2025 років. У статті висвітлено, що Суд ЄС послідовно розрізняє дискримінаційні обмеження (правила, які прямо або фактично ставлять нерезидентів чи іноземний капітал у гірше становище) та недискримінаційні обмеження (формально нейтральні заходи, що тим не менш стримують іноземні інвестиції). Зроблено висновок, що навіть допустимі обмеження підлягають суворому тесту пропорційності. Зазначено, що для України практика Суду ЄС у сфері обмежень руху капіталу має не лише теоретичне, а й прикладне значення в контексті поступового наближення національного законодавства до права ЄС. Вона демонструє, що формування механізмів контролю за іноземними інвестиціями, валютними операціями чи доступом до стратегічних секторів економіки має ґрунтуватися на засадах недискримінації, юридичної визначеності та пропорційності. Отже, в умовах поступу України на шляху до членства в ЄС постає потреба у формуванні таких регуляторних рішень, які, з одного боку, забезпечували б належний захист національної безпеки та публічних інтересів, а з іншого – не створювали б необґрунтованих перешкод для транскордонного руху капіталу та відповідали б стандартам функціонування внутрішнього ринку ЄС.

Дотримання принципу розумного пристосування для осіб з інвалідністю як складова протидії дискримінації: міжнародні стандарти та правове забезпечення в Україні

2026-04-24T14:22:28+03:00

У межах представленого наукового дискурсу крізь призму ціннісної парадигми сучасного конституціоналізму та міжнародного правопорядку розкрито зміст і правову природу принципу розумного пристосування як ключового імперативу недискримінації осіб з інвалідністю. Дослідження базується на постулаті, що інклюзія є не лише соціальним зобов’язанням, а й фундаментальною ознакою правової держави, яка інтегрує антропоцентричний підхід у систему національних юридичних механізмів. В контексті сучасних геополітичних викликів та наслідків повномасштабної агресії проти України, актуалізується проблема негайної трансформації правових засобів гарантування фактичної рівності, що стає базисом для соціальної стабільності та успішного євроінтеграційного поступу.

Проведено ґрунтовне доктринальне розмежування та визначено функціональну конвергенцію дефініцій «універсальний дизайн» і «розумне пристосування» у контексті розбудови інклюзивної правової реальності. Доведено, що ці категорії перебувають у стані діалектичної взаємодії: універсальний дизайн спрямований на превентивне формування доступного середовища ex ante, тоді як розумне пристосування виступає інструментом індивідуалізованої корекції ex post для забезпечення реалізації суб’єктивних прав у конкретних правовідносинах. На основі ретельного аналізу релевантної практики Комітету ООН з прав осіб з інвалідністю та прецедентної практики Європейського суду з прав людини експліковано юридичні критерії «розумності» та встановлено межі «непропорційного чи невиправданого обтяження», що детермінують обсяг обов’язків суб’єктів як публічного, так і приватного права.

Особливу увагу приділено системному аналізу новел вітчизняного законодавства, зокрема комплексному дослідженню змін, запроваджених Законом України № 4219-IX, що докорінно трансформують застарілу патерналістську парадигму соціального захисту на користь моделі активного сприяння зайнятості та соціальної інклюзії. Ідентифіковано та критично осмислено низку колізійних та прогальних аспектів, які нівелюють ефективність правозастосування. Серед них виокремлено: дефіцит чіткої процедурної регламентації «інтерактивного діалогу» та комунікативної взаємодії між суб’єктами трудових правовідносин; високі ризики неправомірного втручання у сферу приватності при обробці сенситивних медичних даних; а також повну відсутність етико-правових запобіжників щодо застосування систем штучного інтелекту в інклюзивному середовищі, що загрожує виникненням нових латентних форм алгоритмічної дискримінації.

На основі отриманих результатів сформульовано стратегічні концептуальні вектори вдосконалення правозастосовної практики та гармонізації національних правових механізмів із acquis communautaire Європейського Союзу. Стверджується, що дієве забезпечення принципу розумного пристосування має стати фундаментом для формування безбар’єрного середовища не лише у сфері праці, а й у сфері доступу до правосуддя, освіти, цифрової інфраструктури та аудіовізуальних медіасервісів, що є фундаментальною умовою забезпечення гідності людської особистості у демократичній правовій державі.

Організація гуманітарних коридорів у ході бойових дій

2026-04-24T14:29:18+03:00

У статті досліджується правова природа гуманітарних шляхів як одного з практичних інструментів забезпечення безпеки цивільного населення в умовах збройного конфлікту. Обґрунтовується, що гуманітарні «коридори» слід розглядати як особливі тимчасові домовленості між сторонами воєнного протистояння, спрямовані на створення безпечних маршрутів для евакуації мирних жителів, поранених і хворих, а також для транспортування гуманітарної допомоги до постраждалих районів. Наголошується, що міжнародне гуманітарне право не містить уніфікованого нормативного визначення поняття «гуманітарний коридор», однак включає сукупність правових механізмів, які фактично становлять нормативне підґрунтя для їх організації та функціонування. До таких механізмів належать локальні угоди про евакуацію населення, правила здійснення гуманітарних операцій, положення щодо захисту цивільних осіб, а також норми, що зобов’язують сторони конфлікту забезпечувати повагу до гуманності під час ведення бойових дій.

У роботі проаналізовано сучасну практику застосування гуманітарних шляхів у зонах збройних конфліктів та виявлено основні ризики, пов’язані з їх створенням і реалізацією. Серед них виокремлено недостатню нормативну визначеність, відсутність належних гарантій безпеки для осіб, які евакуюються, можливість маніпулятивного інформаційного супроводу та використання гуманітарних маршрутів у воєнно-політичних цілях. Окрему увагу приділено українському контексту, у якому питання організації гуманітарних «коридорів» набуло особливої актуальності внаслідок інтенсивних бойових дій, масового внутрішнього переміщення населення та руйнування критично важливої цивільної інфраструктури.

У статті доводиться необхідність формування чіткої юридичної моделі організації гуманітарних шляхів, яка повинна охоплювати визначення їхньої мети, кола уповноважених сторін, просторових і часових параметрів, порядку інформування населення, механізмів моніторингу та юридичної відповідальності за порушення досягнутих домовленостей. Запропоновано напрями вдосконалення правового регулювання у цій сфері шляхом посилення координації між державними органами та гуманітарними організаціями, удосконалення евакуаційних процедур і впровадження дієвих засобів протидії дезінформації.

Рішення Суду ЄС щодо принципів верховенства права та реалізації законних очікувань

2026-04-24T14:39:14+03:00

У статті досліджено практику Суду ЄС щодо дотримання принципів права ЄС – законності, належного управління, реалізації законних очікувань, дотримання і захисту прав людини, які є керівними засадами функціонування правової системи ЄС. Доведено необхідність застосування принципів права ЄС у правозастосовчій та правотворчій практиці України як передумова захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні та пришвидшення вступу України до ЄС. Враховуючи початок застосування судами України практики Суду Європейського Союзу, що є елементом адаптації правової системи України до європейських підходів, дослідження практики Суду ЄС у цій сфері видається актуальним. Зосереджено увагу на рішеннях Суду ЄС, які спрямовані на забезпечення функціонування законності, правової визначеності, реалізації законних очікувань в ЄС. У правозастосвій практиці України також простежується тенденція до все частішого застосування рішень Суду ЄС так само, як і звернення до рішень Європейського суду з прав людини. Підтвердженням чого є постанова ВП ВС від 17 квітня 2024 року у справі № 910/13988/20 за позовом фармацевтичної фірми «Дарниця» до АТ «Лубнифарм».

На основі аналізу судових рішень – практики Суду ЄС доведено, що принцип дотримання законних очікувань передбачає наявність таких характеристик законів, як загальність, чіткість, публічне проголошення, стабільність протягом певного часу, заборона зворотної дії закону тощо, заборона застосування норми до моменту її офіційного оприлюднення у засобах інформації.

Порушення принципу дотримання законних очікувань може мати місце, коли інститути чи органи ЄС встановлюють зобов’язання, а згодом відступають від них. Або ж за обставин, коли має місце триваюче обмеження встановлених законом законних очікувань. Так, у справах Action brought on 20 October 2025 – Tenaz Energy Netherlands v Commission (Case T-730/25) та (C/2025/6648) вимоги заявника поряд з вимогою щодо дотримання принципу реалізації законних очікувань пов’язані з вимогами дотримання принципів пропорційності, принципів належного управління, рівного ставлення та недискримінації.

Принцип захисту легітимних очікувань є невід’ємним елементом комунітарного права ЄС, одним з фундаментальних правових принципів, тісно пов’язаних із принципом правової визначеності, законності, належного управління, до яких звертається Суд ЄС. Він забезпечує особам, які перебувають під дією права ЄС, можливість вибудовувати свою поведінку, покладаючись на заходи Союзу та поведінку його службовців. Концепція легітимних очікувань має розглядатися також в світлі міжнародно-правового стандарту справедливого та рівного ставлення.

Судово-медична діагностика при ушкодженні і знищенні трупів тваринами, комахами, птахами

2026-04-21T01:34:04+03:00

У статті досліджено особливості судово-медичної діагностики ушкоджень і змін трупа, що виникають унаслідок дії тварин, комах та птахів, а також визначено їх значення для встановлення причин смерті, механізму травмування та умов перебування тіла після настання смерті. Актуальність теми зумовлена тим, що в практиці судово-медичних експертиз нерідко трапляються випадки виявлення тіл осіб, які тривалий час перебували у відкритому середовищі або в умовах, доступних для представників фауни. За таких обставин діяльність тварин, комах і птахів може призводити до значного руйнування м’яких тканин, фрагментації тіла, зміни морфологічної структури ушкоджень та часткового або повного знищення первинних слідів травмування. Це суттєво ускладнює встановлення причини смерті, визначення давності її настання та диференціацію прижиттєвих і посмертних ушкоджень.

У роботі проаналізовано характерні морфологічні ознаки ушкоджень, спричинених різними групами біологічних агентів, зокрема хижими та всеїдними ссавцями, гризунами, падальницькими птахами, а також комахами, що беруть участь у процесах руйнування трупних тканин. Розглянуто закономірності локалізації таких ушкоджень, їх морфологічні особливості, а також умови середовища, які впливають на інтенсивність і характер біологічного впливу на труп. Особливу увагу приділено питанням диференціації посмертних ушкоджень, сформованих унаслідок діяльності тварин або комах, від прижиттєвих травм, що можуть виникати під час насильницьких дій. Показано, що неправильна інтерпретація таких ушкоджень здатна призвести до помилкових висновків щодо механізму події та характеру смерті.

Окремо розглянуто значення судової ентомології для встановлення постмортального інтервалу, зокрема використання даних про стадії розвитку комах, які заселяють труп, для орієнтовного визначення часу настання смерті. Наголошено на важливості комплексного підходу до дослідження трупів, які зазнали біологічного руйнування, що передбачає поєднання морфологічного аналізу, гістологічних, криміналістичних та біологічних методів дослідження, а також врахування умов середовища, у якому перебувало тіло.

Зроблено висновок, що судово-медична оцінка ушкоджень, спричинених тваринами, комахами та птахами, потребує глибокого аналізу морфологічних ознак ушкоджень, обстановки місця виявлення трупа та використання міждисциплінарних підходів. Правильна інтерпретація таких змін має важливе значення для встановлення обставин смерті, реконструкції механізму події та підвищення достовірності судово-медичних висновків у кримінальних провадженнях.

Почеркознавча експертиза в епоху електронного документообігу: чи зберігає вона свою актуальність?

2026-04-21T01:40:14+03:00

У статті досліджується актуальність традиційної почеркознавчої експертизи в умовах стрімкого поширення електронного документообігу. Зазначається, що в цифрову епоху, де замість паперових документів і «мокрих» підписів використовуються електронні підписи та метадані, експертиза не втрачає своєї значущості, а еволюціонує. Її предмет, методи та інструменти адаптуються до нових гібридних обʼєктів (сканованих підписів, зображень документів), вимагаючи взаємодії з компʼютерно-технічною та фототехнічною експертизами. Окреслюються ключові виклики цифровізації для почеркознавства: втрата динамічного сигналу письма у сканованих зображеннях, небезпека цифрового монтажу та дефіцит порівняльних зразків через зменшення обсягу ручного письма. Авторами обґрунтовано, що загроза фальсифікації цифрових образів підписів потребує розробки принципово нових критеріїв оцінки достовірності доказів. Окрему увагу приділено нормативним перетворенням, зумовленим імплементацією стандартів eIDAS 2.0 в українське правове поле, що докорінно змінює архітектуру довірчих послуг. На ці виклики наукова спільнота та міжнародні організації (SWGDE, OSAC/NIST, ENFSI) реагують розширенням міждисциплінарних методик.

Зокрема, обговорюються дослідження з реконструкції траєкторій руху пера за зображенням та необхідність комплексного аналізу графічної структури підпису, метаданих і ланцюга збереження документа. Підкреслюється, що попит на дослідження рукописів зберігається у справах із заповітами, розписками та гібридними документами. Вивчено потенціал використання сучасних нейромережевих архітектур для відновлення втрачених графомоторних ознак, таких як швидкість та послідовність нанесення штрихів, що дозволяє виявляти складні технічні підробки. Встановлено, що ефективність експертного висновку в умовах цифровізації безпосередньо залежить від уніфікації технічних параметрів сканування та впровадження автоматизованих систем класифікації почеркових обʼєктів.

У перспективі експертиза потребує стандартизації дослідження цифрових зображень, інтеграції машинного навчання та підготовки «гібридних» фахівців. Сформульовано пропозиції щодо модернізації методичних рекомендацій для судових експертів, які мають враховувати специфіку артефактів цифрового стиснення та програмної обробки файлів. Таким чином, актуальність почеркознавчої експертизи в сучасних умовах визначається її здатністю бути «містком» між аналоговим і цифровим світом доказів та відповідати вимогам міжнародних стандартів доказової доброчесності.

Деякі проблемні питання забезпечення права потерпілого на доступ до правосуддя

2026-04-21T02:08:06+03:00

У статті розглянуті деякі проблемні питання, пов’язані з певним обмеження права потерпілого на доступ до правосуддя, оскільки він, за чинним КПК України не є стороною обвинувачення. В результаті, за визначенням Верховного суду, потерпілий є учасником кримінального провадження, якій займає самостійну позицію. Наводиться позиція розробника Кодексу щодо статусу потерпілого. Статус є наслідком побоювань, що надання потерпілому значного обсягу прав на практиці може призвести до того, що потерпілий через не володіння ситуацією досудового розслідування буде заважати обвинуваченню здійснювати кримінальне переслідування. Йдеться про можливу «конкуренцію обвинувачень»: публічного обвинувача і потерпілого.

Сучасний статус і певна конфліктність інтересів між прокурором (публічний) і потерпілим (особистий) призводить до зловживання процесуальними правами стороною обвинувачення. Результатом ставлення до потерпілого (дій і бездіяльності) є його вторинна віктимізація. Тобто яка не є прямим наслідком злочинної дії, а спричиняється реакцією сторони обвинувачення на потерпілого під час досудового слідства і судового розгляду. Наводяться типові ситуації досудового розслідування, пов’язані з зловживанням процесуальними правами з боку обвинувачення. Зокрема: невизнання або несвоєчасне визнання за особою статусу потерпілого; неправомірні спроби закриття кримінального провадження; бездіяльність слідства та ін.

Недопущення ситуацій, коли потерпілий уникає від активної діяльності у кримінальному провадженні, автори пов’язують з необхідністю формування окремих криміналістичних методик розслідування. В рекомендаціях повинні бути передбачені рекомендації виходу з негативних ситуацій; визначення особливостей криміналістичної характеристики потерпілого. Пропонується проведення тактичних операцій «Віктимность потерпілого», «Перевірка показань потерпілого», «Захист потерпілого (свідка)», результати проведення яких допоможуть попередити вторинну віктимізацію.

Наголошується, що саме окремі криміналістичні методики в таких ситуаціях підвищують як ефективність розслідування так і подальший розгляд справи в суді в умовах активної участі потерпілого у кримінальному провадженні.

Спеціальні потерпілі у зв’язку з виконанням службових, професійних чи громадських обов’язків: поняття, ознаки, види

2026-04-21T02:15:06+03:00

У статті досліджено особливості спеціальних потерпілих у зв’язку з виконанням службових, професійних чи громадських обов’язків, а також з’ясовано їх поняття, ознаки, види та значення для кримінально-правової кваліфікації. Обґрунтовано, що спеціальний потерпілий у таких випадках є не лише носієм індивідуальних прав і благ, а й суб’єктом суспільно значущої діяльності, посягання на якого створює загрозу нормальному функціонуванню відповідних державних чи громадських інститутів.

Встановлено, що визначальною ознакою цієї категорії потерпілих є наявність змістовного зв’язку між кримінальним правопорушенням і виконанням потерпілим службових, професійних чи громадських обов’язків. Такий зв’язок може виявлятися у вчиненні посягання під час виконання відповідних обов’язків, після їх виконання як форми помсти або з метою впливу на подальшу поведінку потерпілого. Саме цей зв’язок зумовлює підвищену суспільну небезпечність відповідних посягань і виправдовує існування спеціальних кримінально-правових норм.

У результаті аналізу положень Кримінального кодексу України зроблено висновок, що чинна модель кримінально-правової охорони таких потерпілих характеризується фрагментарністю, неоднорідністю законодавчої техніки та відсутністю єдиного підходу до закріплення відповідних ознак у диспозиціях норм. Це ускладнює правозастосування, зокрема відмежування спеціальних норм від загальних, а також правильне встановлення мотиву, мети та спрямованості посягання.

Доведено доцільність розмежування службових, професійних і громадських обов’язків як самостійних підстав спеціального кримінально-правового захисту. Перспективним напрямом удосконалення законодавства визнано уніфікацію підходів до кримінально-правової охорони таких осіб, зокрема з урахуванням напрацювань проєкту Кримінального кодексу України. Це дало б змогу підвищити системність, передбачуваність та ефективність кримінально-правового регулювання у цій сфері.

Латинські правові максими як методологічні засади кримінально-процесуального механізму захисту прав людини в Україні

2026-04-21T02:27:55+03:00

Статтю присвячено теоретико-правовому осмисленню латинських правових максим in dubio pro reo, nemo tenetur se ipsum accusare, audiatur et altera pars та ne bis in idem у контексті сучасного кримінального процесу України. Метою дослідження є обґрунтування цих максим як системних методологічних засад кримінального процесу України, через які формуються процесуальні принципи, процесуальні гарантії та механізми судового контролю в їх єдності як складових кримінально-процесуального механізму захисту прав людини. Методологічну основу дослідження становлять системний, структурно-функціональний, формально-юридичний і порівняльно-правовий методи. У статті здійснено комплексний аналіз положень Конституції України, Кримінального процесуального кодексу України, практики Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України та Верховного Суду, а також релевантних доктринальних підходів до розуміння процесуальних гарантій у кримінальному провадженні. Встановлено, що латинські правові максими не функціонують як самостійні норми позитивного права, однак їх зміст системно імплементований у конституційні гарантії, засади кримінального провадження, норми доказування, правила допустимості доказів, процесуальні гарантії сторони захисту та інститути судового контролю. Доведено, що зазначені максими виконують функцію метанормативних орієнтирів, які визначають логіку розподілу обов’язку доказування, межі допустимого державного примусу, стандарти процесуальної рівності сторін і гарантії правової визначеності. Обґрунтовано, що їх системне застосування забезпечує змістовну узгодженість національного кримінального процесу зі стандартами справедливого судового розгляду та посилює методологічну цілісність кримінально-процесуального механізму захисту прав людини. Практичне значення результатів дослідження полягає у можливості їх використання для вдосконалення мотивування судових рішень, підвищення якості оцінки доказів, посилення аргументації щодо допустимості доказів і забезпечення реального, а не формального захисту прав людини у кримінальному провадженні.

Нормативно-правове забезпечення огляду місця події при розслідуванні злочинів на державному кордоні: вітчизняний і закордонний досвід

2026-04-21T23:56:44+03:00

У статті проаналізовано сучасний стан нормативно-правового забезпечення огляду місця події в Україні та виділено найбільш проблемні питання практики застосування положень Кримінального процесуального кодексу України та окремих підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують організацію і проведення зазначеної слідчої дії. До них, зокрема віднесено: відсутність законодавчого визначення поняття «огляд місця події», недостатня правова регламентація повноважень суб’єктів, які беруть участь у проведенні огляду місця події, узагальнений характер нормативно-правового регулювання. Розглянуто Рекомендації Європейської мережі інститутів судової експертизи (ENFSI), які забезпечують уніфікацію криміналістичних процедур та підвищення якості огляду місця події у країнах Європи і можуть впроваджуватися у передові практики у сфері огляду місця події, а також встановлюють вимоги до рівня професійної підготовки слідчих. Підсумовано, що запропоновані ENFSI стандарти є орієнтиром для удосконалення нормативно-правових актів з можливістю адаптації до національних особливостей. Як приклад імплементації європейських стандартів у нормативно-правові акти, які регламентують проведення слідчих дій розглянуто огляд місця події прикордонниками Республіки Польщі та виокремлені його особливості, що свідчать про врахування специфіки організації і проведення огляду місця події при розслідуванні злочинів на державному кордоні. До напрямів удосконалення нормативно-правового забезпечення віднесено стандартизацію судової експертизи та судово-експертної діяльності, яка сприятиме взаємному визнанню експертних висновків між державами, що особливо важливо для розслідування транскордонних злочинів та міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності. Наголошено, що удосконалення нормативно-правового забезпечення огляду місця події при розслідуванні злочинів на державному кордоні доцільно здійснювати шляхом інтеграції міжнародних криміналістичних стандартів у національні нормативно-правові акти та унормування обов’язковості їх застосування.

Співробітництво у кримінальних провадженнях у межах ЄС: досвід для України

2026-04-22T00:08:41+03:00

Стаття присвячена дослідженню деяких загальних та спеціальних аспектів співробітництва у кримінальних провадженнях у межах ЄС: досвід для України. Особливу увагу приділено Регламенту (ЄС) 2024/3011 Європейського Парламенту та Ради від 27 листопада 2024 року про передачу проваджень у кримінальних справах.

У статті детально розглянуто норми глави 45 КПК України регламентовано щодо кримінального провадження у порядку перейняття та положення Регламенту (ЄС) 2024/3011 Європейського Парламенту та Ради від 27 листопада 2024 року про передачу проваджень у кримінальних справах. Зроблено висновок щодо основних викликів, які постануть при застосуванні Регламенту (ЄС) 2024/3011 Європейського Парламенту та Ради від 27 листопада 2024 року про передачу проваджень у кримінальних справах. Зокрема, виділено такі виклики та пропозиції щодо їх подолання: 1) потреба урахування положень у окремій главі КПК України, що вимагає розробки відповідного проєкту закону; 2) обмеженість положень глави 45 КПК України для урахування норм при апроксимації положень регламенту 2024/3011, що обмежує їх врахування у запланованих змінах; 3) необхідність викласти у КПК України на основі Регламенту (ЄС) 2024/3011 Європейського Парламенту та Ради від 27 листопада 2024 року про передачу проваджень у кримінальних справах максимально повний, але відкритий перелік критеріїв оцінці обґрунтованості запиту про передачу кримінального провадження; відкритість переліку обумовлена положеннями Регламенту (ЄС) 2024/3011 Європейського Парламенту та Ради від 27 листопада 2024 року про передачу проваджень у кримінальних справах; 4) потреба регламентації безпосереднього порядку зносин, у тому числі з застосуванням IT системи (це стосуватиметься не лише передачі провадження, а й ордерних порядків), що вказує на можливість формулювання загальної норми у КПК України; 5) необхідність закріплення прав підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого у механізмі передачі (включаючи право запропонувати передачу) з деталізацією, яким чином враховується їх думка; це є обов’язковим через пряму дію Регламенту (ЄС) 2024/3011 Європейського Парламенту та Ради від 27 листопада 2024 року про передачу проваджень у кримінальних справах та спростить застосування цих норм на національному рівні; 6) потреба закріпити правила оскарження передачі, процедуру та локальний предмет доказування при розгляді скарг (враховуючи п. 47-49 Регламенту (ЄС) 2024/3011 Європейського Парламенту та Ради від 27 листопада 2024 року про передачу проваджень у кримінальних справах); 7) необхідність регламентувати механізм консультацій щодо передачі провадження, що можливо реалізувати у цій же главі КПК України.

Проблемні питання належності доказів у кримінальному провадженні

2026-04-22T00:13:13+03:00

У статті проведено науково-правовий аналіз проблемних питань належності доказів у кримінальному провадженні. Звертається увага на те, що із закріпленням поняття належності доказів у частині першій статті 85 Кримінального процесуального кодексу України зʼявилось нормативне визначення належності доказів, яке фактично зняло ряд дискусійних питань, що виникали навколо цього питання.

Зазначається, що належність доказів визначається зв’язком змісту доказів та предмету доказування. Належність доказів розглядається як придатність встановлювати обставини, що є предметом доказування, через логічний зв’язок між отриманими фактами і обставинами, які підлягають доказуванню або мають значення для кримінального провадження, обставинами, що підтверджують достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Проведено аналіз положень частини першої статті 85 Кримінального процесуального кодексу України, які чітко визначають поняття належності доказів у кримінальному провадженні. З аналізу даної норми виділено три групи обставин, що становлять предмет доказування у кримінальному провадженні: обставини, які підлягають доказуванню; інші обставини, що мають значення для кримінального провадження; обставини, які підтверджують достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

У статті обґрунтовується, що обставини, які підлягають доказуванню або мають значення для кримінального провадження, обставини, що підтверджують достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів, виступають критерієм належності доказів. Зроблено висновок, що оцінка належності доказів ґрунтується на двох чинниках: нормативному, який виходить з положень статей 85, 91 Кримінального процесуального кодексу України і визначає предмет доказування у кримінальному провадженні; та суб’єктивному – уявленні субʼєкта доказування про логічні зв’язки змісту доказів з предметом доказування.

Підкреслено необхідність подальшого науково-правового вивчення питання субʼєктивного уявлення суб’єкта доказування про логічні зв’язки змісту доказів з предметом доказування з метою визначення чітких критеріїв оцінки належності доказів.

Окремі елементи транспарентності касаційного перегляду судових рішень в кримінальному судочинстві

2026-04-22T00:28:00+03:00

У статті досліджено проблему забезпечення транспарентності касаційного перегляду судових рішень у кримінальному провадженні в контексті реалізації принципів верховенства права, гласності та справедливого судочинства. Актуальність теми зумовлена особливою роллю суду касаційної інстанції у формуванні єдності судової практики та гарантуванні прав і свобод учасників кримінального провадження, а також наявністю практичних проблем, пов’язаних із формалізацією касаційних процедур, обмеженням відкритості судового розгляду та застосуванням письмового касаційного провадження. Метою статті є здійснення аналізу транспарентності касаційного перегляду судових рішень у кримінальному провадженні, з’ясування її змісту, основних елементів та особливостей реалізації на стадії касаційного провадження. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема аналіз і синтез, формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий та логіко-нормативний методи, які дали змогу всебічно дослідити правову природу транспарентності касаційного провадження та особливості її реалізації в кримінальному процесі. Результати дослідження полягають у з’ясуванні сутності транспарентності касаційного перегляду як сукупності процесуальних і організаційних гарантій відкритості діяльності суду касаційної інстанції, доступності інформації про перебіг і результати касаційного розгляду та публічності судових рішень. Обґрунтовано, що запровадження письмового касаційного провадження, попри його процесуально-економічні переваги, об’єктивно звужує реалізацію принципів гласності та відкритості, що потребує додаткових гарантій захисту прав учасників кримінального провадження. У висновках наголошено, що транспарентність касаційного перегляду є необхідною умовою легітимності та ефективності кримінального судочинства. Її належна реалізація має ґрунтуватися на поєднанні відкритості судової діяльності з дотриманням процесуальних прав учасників, забезпеченні мотивованості судових рішень і можливості участі сторін у касаційному розгляді, що сприятиме підвищенню довіри до судової влади та утвердженню принципу верховенства права.

Повідомлення про завершення досудового розслідування за процедурою in absentia: окремі недоліки у кримінальному провадженні в умовах перехідного правосуддя

2026-04-22T00:35:20+03:00

Статтю присвячено дослідженню окремих недоліків повідомлення про завершення досудового розслідування за процедурою in absentia в умовах перехідного правосуддя. Зокрема, з використанням діалектичного методу, методу аналізу наукової літератури, законодавства України, практики Європейського суду з прав людини, синтезу, порівняння, узагальнення, абстрагування, зроблено висновок, що обізнаність підозрюваного про початок та завершення досудового розслідування є важливою та необхідною складовою права на справедливий суд та, відповідно, дотримання належної правової процедури під час здійснення спеціального досудового розслідування за процедурою in absentia. З огляду на правові висновки Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, а також положення кримінального процесуального законодавства України, встановлено, що повідомлення підозрюваного про завершення досудового розслідування, що здійснюється за спеціальною процедурою кримінального провадження in absentia, підпорядковано правилам, передбаченим кримінальним процесуальним законодавством України для процесуальної дії індивідуального характеру, за допомогою якої слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд повідомляє певного учасника кримінального провадження про дату, час та місце проведення відповідної процесуальної дії або про прийняте процесуальне рішення чи здійснену процесуальну дію. У разі, якщо у матеріалах кримінального провадження є підтверджуючі докази того, що про завершення досудового розслідування був повідомлений захисник підозрюваного, однак відсутні докази того, що саме підозрюваний був повідомлений про здійснення органом досудового розслідування цієї дії індивідуального характеру, є підстави стверджувати, що в такому разі органом досудового розслідування не була дотримана процедура спеціального кримінального провадження in absentia, порушено право на справедливий суд, гарантоване ст. 6 Європейської конвенції про права людини, що свідчить про істотне порушення кримінального процесуального законодавства з усіма правовими наслідками, передбаченими законом.

Закінчення досудового розслідування зі складанням обвинувального акта: процесуальні й етичні аспекти

2026-04-22T00:59:48+03:00

У статті здійснено аналіз процесуальних й етичних аспектів закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акта, розглянуто проблемні питання, що виникають на завершальному етапі кримінального провадження. Вказано, що звернення до суду з обвинувальним актом є однією з найбільш поширених форм закінчення досудового розслідування.

На підставі аналізу правозастосовної практики зроблено висновок, що попри офіційне оголошення (повідомлення) про завершення досудового розслідування, на цьому етапі у сторін кримінального провадження може виникнути потреба у продовженні активного проведення слідчих (розшукових) чи процесуальних дій. Висвітлено прокурорсько-слідчу, адвокатську й судову практику з цих питань, в тому числі правові позиції Верховного Суду. Констатовано, що законодавчі обмеження на проведення слідчих (розшукових) дій пов`язані саме із закінченням, а не із завершенням досудового розслідування.

Аргументовано, що вирішення низки проблемних питань, які виникають в процесі взаємодії сторін обвинувачення та захисту на етапі закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акта, лежить в площині чіткого дотримання етичних та правових вимог, забезпечення належної обізнаності про дискреційні повноваження сторін кримінального провадження, попередження та своєчасного припинення зловживання ними своїми процесуальними правами.

Звернуто увагу, що порядок обрахунку строку ознайомлення з матеріалами досудового розслідування, момент початку та закінчення його перебігу недостатньо чітко визначено в КПК України. Наголошено, що з метою усунення неоднакової інтерпретації положень КПК України у правозастосовній практиці, забезпечення достатнього рівня правової визначеності як невід’ємного елементу принципу верховенства права доцільною є нормативна конкретизація темпоральних меж строку ознайомлення з матеріалами досудового розслідування шляхом доповнення частини п’ятої статті 219 КПК України абзацем третім наступного змісту: “Cтрок ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження в порядку, передбаченому ст. 290 цього Кодексу, обраховується з наступного дня після направлення або безпосереднього вручення підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, повідомлення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування із зазначенням дати, часу та місця ознайомлення із матеріалами розслідування до моменту закінчення ознайомлення вказаних осіб з матеріалами досудового розслідування”.

Використання методик OSINT у межах розслідування кримінальних правопорушень: успішні кейси у практиці іноземних правоохоронних органів та інститутів громадянського суспільства

2026-04-22T00:59:46+03:00

У статті здійснюється комплексний науковий аналіз використання методик розвідки на основі відкритих джерел (OSINT) як надефективного інструменту протидії злочинності в умовах сучасного входження людства в епоху тотальної цифровізації та домінування інформаційних потоків. Відзначається, що представники кримінальної сфери активно використовують переваги кіберпростору для узгодження своїх планів, проте неминуче залишають специфічний «цифровий слід». Авторами докладно розглядається сутність концепції OSINT, яка полягає у легальному зборі, обробці та інтерпретації публічно доступної інформації. Особлива увага у публікації приділяється детальному розбору конкретних успішних іноземних кейсів застосування OSINT. Зокрема, проаналізовано процес розкриття серійних вбивств «Gilgo Beach Murders» у США, де ключову роль відіграв симбіоз традиційних доказових методик (аналіз ДНК на залишках піци) та інструментів цифрової розвідки: систем розпізнавання авто на базі штучного інтелекту, геопросторових даних Google та Bing Maps, а також аналізу цифрових слідів анонімної електронної пошти обвинуваченого. Досліджено досвід різних штатів США у боротьбі з браконьєрством, де слідчі встановлюють факти незаконного полювання, використання забороненого корму та проникнення на ферми шляхом профілювання соціальних мереж, моніторингу геотегів та аналізу публікацій позначених друзів зловмисників. Надзвичайно важливим є описаний досвід протидії організованій злочинності у сфері торгівлі людьми за допомогою розробленої DARPA програми Memex. Крім того, авторами статті висвітлено потужний превентивний потенціал OSINT щодо прогнозування соціальних заворушень на прикладі подій біля Капітолія США у 2021 році, де автоматизований пошук за хештегами допоміг ідентифікувати координаторів-інфлюенсерів та плани екстремістів, після чого ФБР успішно залучило громадськість до збору цифрових медіафайлів. Окремо підкреслюється значення OSINT для митних адміністрацій з метою виявлення закономірностей контрабанди, створення профілів високого ризику та порівняння задекларованої вартості товарів. Не залишено без уваги таке досягнення незалежної розвідки з відкритих джерел як кейс організації Bellingcat щодо розслідування збиття рейсу MH17: ретельний аналіз фото та відео з соцмереж дозволив відстежити маршрут ЗРК «Бук», що згодом було верифіковано офіційним міжнародним слідством. Досліджено правові межі застосування методик, з акцентом на тому, що збір інформації визнається законним лише за умови використання публічних даних без порушення конституційних прав та з обов’язковим дотриманням рекомендацій протоколу Берклі для гарантування достовірності цифрових доказів у суді. Серед іншого, звертається увага, що тоді як у міжнародній практиці OSINT є стандартизованим інструментом, в Україні його потенціал розкрито недостатньо. В статті обґрунтовано критичну необхідність впровадження передового досвіду OSINT та технологій машинного навчання у вітчизняну практику для протидії злочинності та належної фіксації воєнних злочинів в умовах сьогодення.

Використання ознак зовнішності людини під час 3d-моделювання у кримінальному провадженні

2026-04-22T01:10:18+03:00

Статтю присвячено формулюванню алгоритму фіксації та використання зовнішності людини під час 3D-моделювання у кримінальному провадженні. 3D-моделювання є новітнім інструментом, який активно застосовується у кіно- та ігровій індустріях, архітектурі й інженерії, медицині, геодезії, картографії та інших галузях промисловості. На думку авторів, ця технологія може бути корисною й у кримінальному провадженні як перспективний спосіб візуалізації обстановки та механізму досліджуваних кримінальних правопорушень. Зокрема, в умовах збройної агресії російської федерації та правового режиму воєнного стану використання 3D-моделювання дає змогу здійснювати окремі слідчі (розшукові) дії безпечно, швидко та ефективно завдяки можливості дистанційного сканування місця події або їх відтворення засобами комп’ютерної техніки в безпечному віртуальному середовищі.

Перспективним є перенесення зовнішності осіб у віртуальний 3D-простір для відтворення їх участі у події кримінального правопорушення. Сьогодні існують три основні способи фіксації та перенесення ознак зовнішності особи у тривимірний простір: створення 3D-фотокомпозиційного портрета (3D-фоторобота), фотограмметричне 3D-сканування та використання професійного 3D-сканера, кожен із яких має свої переваги й недоліки. У межах дослідження автори розробили алгоритм фотограмметричного 3D-сканування зовнішності особи з використанням безкоштовного програмного забезпечення Polycam та смартфона Apple з LiDAR-сканером. Отриману модель було перенесено у віртуальний кіберпростір за допомогою ігрового рушія Unreal Engine 5 та плагіна MetaHuman Creator. Автори описують загальний порядок дій щодо перенесення ознак зовнішності особи на персонажа MetaHuman та його поміщення у віртуальний кіберпростір. Наведений алгоритм може бути використаний під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій, таких як огляд, пред’явлення для впізнання, допит, слідчий експеримент, у межах судово-експертних досліджень тощо. Перспективним є розроблення алгоритму анімування 3D-моделей для відтворення у віртуальному просторі події кримінального правопорушення, зокрема й воєнних злочинів, що вчиняються окупантами на території нашої держави.

Винуватість обвинуваченого як елемент предмета доказування у кримінальних провадженнях щодо привласнення, розтрати або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем

2026-04-22T01:15:19+03:00

Стаття присвячена дослідженню категорії винуватості обвинуваченого як елемента предмета доказування у кримінальних провадженнях щодо привласнення, розтрати або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. Аналізується її сутність, зміст та значення для встановлення мети у справі.

Мета дослідження полягає у комплексному дослідженні винуватості обвинуваченого як елемента предмета доказування, визначенні її правової природи та розробці практичних рекомендацій щодо оптимізації процесу доказування на прикладі кримінальних проваджень за статтею 191 Кримінального кодексу України.

У процесі дослідження застосовано комплекс загальнонаукових та спеціально-юридичних методів, зокрема: формально-логічний метод (для розмежування понять «вина» та «винуватість»), системно-структурний метод (для моделювання предмета доказування), а також метод аналізу судової практики (для дослідження рішень Верховного Суду та Вищого антикорупційного суду).

У статті доведено, що винуватість інтегрує як матеріально-правові (склад правопорушення, форма вини), так і процесуальні аспекти (доведеність обставин належними доказами). Обґрунтовано недоцільність використання застарілого терміну «винність». Автором запропоновано новаторську «концентричну модель» предмета доказування. Крім того, виявлено термінологічну проблему в частині 2 статті 91 Кримінального процесуального кодексу України, яка створює передумови для обвинувального ухилу, оскільки використовує термін «обвинувачений» на етапах, коли особа має статус підозрюваного.

Досліджено специфіку доказування винуватості у справах про привласнення, розтрату або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем (стаття 191 Кримінального кодексу України). Встановлено, що ключовим викликом для сторони обвинувачення є доведення прямого умислу, корисливого мотиву та мети незаконного збагачення, що на практиці здійснюється через оцінку сукупності доказів (фінансових документів, результатів економічних експертиз тощо). Вперше обґрунтовано застосування концентричної моделі структурних елементів предмета доказування. Сформульовано конкретні пропозиції щодо внесення змін до кримінального процесуального законодавства (заміна терміну «обвинувачений» на «підозрюваний (обвинувачений)» у статті 91 Кримінального процесуального кодексу України).

Тактична взаємодія працівників правоохоронних органів під час затримання озброєного правопорушника крізь призму забезпечення прав людини

2026-04-22T01:24:05+03:00

У статті проведено комплексне теоретико-прикладне дослідження тактичної взаємодії працівників правоохоронних органів під час затримання озброєних правопорушників у контексті суворого дотримання міжнародних стандартів прав людини. Актуальність теми зумовлена сучасною безпековою ситуацією в Україні, що характеризується значним насиченням цивільного середовища вогнепальною зброєю та вибуховими пристроями внаслідок збройної агресії РФ. Наголошується, що затримання озброєної особи є ситуацією найвищого ступеня ризику, де найменша тактична помилка призводить до неправомірного посягання на фундаментальне право людини – право на життя та особисту недоторканність.

У межах дослідження деталізовано зміст поняття «тактична взаємодія» як системи злагоджених та взаємообумовлених дій правоохоронців, спрямованих на нейтралізацію загрози з мінімально можливим рівнем фізичного впливу. Проаналізовано ключову концепцію «Contact/Cover» крізь призму правозахисної діяльності. Доведено, що чіткий розподіл ролей дозволяє «контактному» правоохоронцю зосередитися на вербальній деескалації, тоді як «прикриваючий» номер забезпечує безпеку периметра, що в сукупності створює психологічні передумови для здачі правопорушника без застосування вогнепальної зброї.

Особливу увагу приділено практиці ЄСПЛ (справи «Макаратціс проти Греції», «Нахманова проти Чехії»), яка формує критерії «абсолютної необхідності» та «пропорційності» застосування сили. Автор аргументує, що порушення прав на особисту недоторканність часто є наслідком тактичних прорахунків (неправильне оточення, відсутність укриттів), а не свідомого умислу. Виокремлено алгоритми мінімізації травматизму: використання зон безпеки, контроль «зони рук», застосування тактичного освітлення.

Окремо розглянуто вогневу підготовку як компонент забезпечення прав людини. Автор відстоює тезу, що впевнене володіння зброєю та навички ідентифікації загрози запобігають випадковим жертвам серед цивільного населення. Досліджено роль нагрудних відеореєстраторів у забезпеченні прозорості тактичних дій та захисту поліцейських від безпідставних звинувачень. Підсумовується, що сучасна модель підготовки має базуватися на філософії «право на життя понад усе». Сформульовано рекомендації щодо внесення змін до навчальних програм у частині вивчення тактичної медицини та психології кризових комунікацій як обов’язкових елементів успішного затримання без порушення прав людини.

Безпілотне повітряне судно як спеціальний техніко-криміналістичний засіб

2026-04-22T01:30:31+03:00

У статті комплексно розглянуто безпілотне повітряне судно як спеціальний техніко-криміналістичний засіб. Актуальність теми зумовлена тим, що в науці не склалися єдині уніфіковані підходи до основних понять в аналізованій галузі. Це ускладнює формування правової бази розвитку безпілотних повітряних суден, їхнього активного і ефективного застосування як криміналістичного засобу для розкриття кримінальних правопорушень. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у процесі правового регулювання застосування безпілотних повітряних суден. Предмет становлять правові норми у сфері застосування безпілотних повітряних суден. Дослідження будується на діалектичному баченні з використанням формально-логічного, соціологічного, системного, порівняльного методів, інших загальнонаукових і приватних методів пізнання. Зазначено, що криміналістичні засоби є комплексом розроблених криміналістичною наукою технічних засобів, рекомендацій, прийомів і способів протидії злочинності, складаються з техніко-криміналістичних, тактико-криміналістичних і методико-криміналістичних засобів. За допомогою безпілотного повітряного судна як криміналістичного засобу стають доступними фіксація обставин події, що розслідується, виявлення слідів кримінального правопорушення. З урахуванням потенційно високого ступеня публічної небезпеки застосування безпілотних повітряних суден в протиправних цілях, необхідний перехід від рекомендаційного до імперативного методу правового регулювання шляхом встановлення додаткових заборон і обмежень щодо застосування такого виду безпілотного транспорту. Впровадження в оперативно-розшукову, слідчу і експертну діяльність новітніх техніко-криміналістичних засобів та їх активне використання, здатне надати неоціненну допомогу в розкритті, розслідуванні та попередженні кримінальних правопорушень, а вибір принципово нових техніко-криміналістичних засобів, приладів, обладнання та їх використання дозволяє розкривати злочини не тільки у найкоротші терміни «по гарячим слідам», а й злочини «минулих років».

Процесуальний статус захисника у кримінальному провадженні: права, обов’язки та гарантії

2026-04-22T23:18:12+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз процесуального статусу захисника у кримінальному провадженні крізь призму його прав, обов’язків та гарантій адвокатської діяльності відповідно до норм національного та міжнародного законодавства. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю забезпечення реального, а не формального здійснення права на захист, особливо на стадії досудового розслідування, де особа стикається з публічним обвинуваченням і ризикує суттєвим обмеженням своїх прав і свобод.

Встановлено, що право на професійну правничу допомогу, закріплене у ст. 59 Конституції України та конкретизоване у положеннях КПК України і Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є фундаментальною гарантією справедливого судового розгляду. Визначено, що процесуальний статус захисника формується через сукупність взаємопов’язаних елементів: завдань і функцій, процесуальних прав та обов’язків, а також системи гарантій незалежної адвокатської діяльності.

Проаналізовано основну функцію захисника – захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, засудженого та виправданого. Охарактеризовано обсяг процесуальних прав адвоката у кримінальному провадженні, зокрема право на ознайомлення з матеріалами справи, збирання та витребування доказів, участь у процесуальних діях, направлення адвокатських запитів, залучення спеціалістів і експертів. Окрему увагу приділено обов’язку дотримання конфіденційності та адвокатської таємниці як невід’ємній складовій процесуального статусу захисника.

Досліджено систему процесуальних гарантій ефективного права на захист, включаючи обов’язкову участь захисника у випадках, передбачених статтями 49 і 52 КПК України, недопустимість доказів, отриманих з порушенням права на захист, забезпечення змагальності та рівності сторін, а також функціонування системи безоплатної правової допомоги. Підкреслено значення практики Європейського суду з прав людини та положень ст. 6 Європейської конвенції з прав людини для формування стандартів ефективного захисту.

Зроблено висновок, що дотримання етичних стандартів адвокатської діяльності є невід’ємною умовою ефективного захисту та справедливого судового розгляду, а механізми реалізації процесуальних гарантій потребують подальшого вдосконалення з огляду на виклики сучасної правозастосовної практики.

Методика виявлення прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою судових органів

2026-04-22T23:26:42+03:00

Стаття присвячена дослідженню особливостей методики виявлення фактів прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовими особами судових органів. Автором наголошено на високому рівні латентності таких злочинів та складності їх документування, що зумовлено специфікою правового статусу суддів, що гарантоване Конституцією України та Законом України “Про судоустрій і статус суддів” та ін.

У статті детально проаналізовано криміналістичну та кримінально-правову характеристику зазначеного кримінального правопорушення, зокрема типові способи його вчинення, приховування та протидії викриттю, розслідуванню. Автором здійснено аналіз актуальної судової практики Вищого антикорупційного суду, на підставі якої виокремлено характерні моделі злочинної поведінки суддів у справах про одержання неправомірної вигоди. Акцентовано увагу на моделі злочинної поведінки суддів, які пов’язані із завуальованими домовленостями, використанням посередників, застосуванням конспіративних методів тощо.

Визначено основні ознаки предмета неправомірної вигоди, обстановки злочину, особи правопорушника та його мотивів.

Окрему увагу приділено проблемі залучення до корупційних схем працівників апарату суду, а саме помічників суддів, що суттєво ускладнює виявлення та доведення протиправної діяльності, а також в певних випадках сприяє маскуванню злочинних дій.

На підставі всебічного аналізу проблематики автором запропоновано напрями вдосконалення системи виявлення і протидії корупції у судових органах, зокрема шляхом удосконалення процедур дисциплінарної відповідальності.

Аргументовано можливість притягнення суддів до кримінальної відповідальності у випадках свідомого порушення закону при ухваленні рішень. Обґрунтовано доцільність віднесення помічників суддів до державних службовців з відповідним обов’язковим декларуванням доходів майнового стану, що сприятиме прозорості й дозволить зменшити ймовірність їхньої участі у корупційних схемах.

Організація розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із використанням віртуальних активів: проблеми та стан наукових досліджень

2026-04-22T23:46:20+03:00

У статті досліджено сучасний стан наукового дослідження проблем організації розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із використанням віртуальних активів. Зазначено, що стрімкий розвиток цифрових технологій, поширення криптовалют та інших форм віртуальних активів суттєво вплинули на трансформацію сучасної злочинності, зумовивши появу нових способів вчинення кримінальних правопорушень і ускладнення механізмів їх виявлення, фіксації та подальшого розслідування. Підкреслено, що використання криптоактивів у протиправній діяльності пов’язане з певною низкою специфічних особливостей цифрового середовища, серед яких можна виокремити анонімність, децентралізований характер функціонування блокчейн-технологій, високий рівень технологічної складності транзакцій та їх транскордонний характер. У сукупності ці чинники створюють нові виклики для правоохоронних органів, ускладнюють встановлення суб’єктів кримінальних правопорушень, відстеження руху активів і збирання належних та допустимих доказів у кримінальному провадженні.

Проаналізовано основні наукові підходи до дослідження проблем використання віртуальних активів у кримінально-протиправній діяльності та визначено ключові напрями наукових досліджень у цій сфері. З’ясовано, що більшість наукових праць присвячено питанням правової природи віртуальних активів, кримінально-правової кваліфікації відповідних діянь, протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом, а також на окремих елементах методики та тактики розслідування таких кримінальних правопорушень. Водночас підкреслено, що питання організацій розслідування цієї категорії кримінальних правопорушень у криміналістичній науці досліджені недостатньо та потребують подальшого комплексного опрацювання.

Обґрунтовано необхідність формування комплексного криміналістичного підходу до організації розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із використанням віртуальних активів, який передбачає врахування особливостей цифрових доказів, специфіки блокчейн-транзакцій, використання спеціалізованих аналітичних інструментів для дослідження операцій із криптоактивами, а також налагодження ефективної взаємодії між слідчими, оперативними підрозділами, експертними установами та іншими суб’єктами кримінального провадження. Визначено перспективні напрями подальших наукових досліджень у сфері організації розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із використанням віртуальних активів.

Проблеми правового регулювання строків затримання особи, яка вчинила кримінальний проступок

2026-04-22T23:53:23+03:00

У статті досліджено проблеми правового регулювання строків затримання особи, підозрюваної у вчиненні кримінального проступку, у межах дізнання. Проаналізовано розвиток правових засад затримання у національному кримінальному процесі та визначено, що запровадження інституту кримінальних проступків і спеціального провадження у формі дізнання актуалізувало питання узгодженості норм, які регламентують фактичне позбавлення свободи без ухвали слідчого судді. Розглянуто співвідношення загальних положень глави 18 КПК України зі спеціальним регулюванням глави 25, зосередженим у статті 298-2 КПК України.

Встановлено наявність внутрішньої колізії у статті 298-2 КПК України, яка одночасно передбачає: можливість затримання особи за наявності умов, визначених у частині першій, альтернативні строки затримання до 24 або до 72 годин залежно від зазначених підстав та імперативне обмеження, відповідно до якого загальний строк затримання не може перевищувати трьох годин з моменту фактичного затримання. Виявлено, що така конструкція створює неоднозначність тлумачення та фактично спонукає працівників підрозділів дізнання застосовувати найменший строк затримання як “найбезпечніший” з точки зору законності, що, у свою чергу, знижує ефективність дізнання як форми досудового розслідування.

Показано на прикладі типової ситуації (необхідність зібрання матеріалів дізнання та отримання висновку судово-медичної експертизи для належної правової оцінки події), що трьохгодинний строк затримання є недостатнім для виконання мінімально необхідного комплексу невідкладних процесуальних дій, а відмова від застосування затримання або його використання лише в межах трьох годин не забезпечує досягнення процесуальної мети цього заходу. Проаналізовано також окремі прогалини у правовому регулюванні тримання затриманих осіб у ізоляторах тимчасового тримання з урахуванням наказу МВС України № 777 від 25.09.2023 року та виявлено відсутність чітко визначеного механізму реалізації тримання осіб, затриманих за пунктами 1–3 частини першої статті 298-2 КПК України строком до 72 годин.

У порівняльно-правовому аспекті узагальнено підходи законодавства Франції, Німеччини та Сполучених Штатів Америки щодо первинного поліцейського затримання та судового контролю за обмеженням свободи, що підтверджує доцільність уніфікованого й передбачуваного строку первинного затримання. Зроблено висновок про необхідність нормативного усунення внутрішньої колізії статті 298-2 КПК України та вдосконалення моделі затримання у провадженнях щодо кримінальних проступків. Запропоновано уніфікувати правове регулювання шляхом закріплення єдиного базового строку затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального проступку до 24 годин з моменту фактичного затримання, виключивши альтернативний 72-годинний строк та усунувши імперативну конструкцію трьохгодинного обмеження як таку, що створює колізійність і перешкоджає ефективному застосуванню затримання в межах дізнання.

Вживання термінів «використання» та «застосування» стосовно «спеціальних технічних засобів»

2026-04-23T00:13:17+03:00

Статтю присвячено комплексному дослідженню особливостей вживання термінів «використання» та «застосування» стосовно «спеціальних технічних засобів» у сфері оперативно-розшукової, контррозвідувальної, розвідувальної діяльності та кримінального провадження. Актуальність роботи зумовлена відсутністю уніфікованого підходу до термінологічного розмежування зазначених понять у нормативно-правових актах і науковій літературі, що негативно впливає на якість правотворчої діяльності та правозастосовної практики.

На підставі аналізу тлумачних словників української мови та системного дослідження положень законодавства України обґрунтовано, що попри лексичну близькість, терміни «використання» і «застосування» не є тотожними та мають різне юридичне значення. Встановлено, що у низці нормативно-правових актів ці терміни вживаються як синоніми, що суперечить вимогам уніфікованості та однозначності термінології у правотворчості.

Особливе значення у цьому контексті мають вимоги юридичної техніки. Юридична техніка як сукупність правил і прийомів підготовки нормативно-правових актів передбачає уніфікованість термінології, логічну узгодженість та відсутність суперечностей у текстах законодавства. Недотримання цих вимог призводить до виникнення колізій між нормативно-правовими актами, ускладнює їх практичну реалізацію та негативно впливає на допустимість і належність доказів у кримінальному провадженні.

Показано, що термін «застосування» доцільно використовувати у випадках реалізації уповноваженими суб’єктами державних повноважень у законний спосіб і за наявності передбачених законом підстав, коли спеціальні технічні засоби виступають інструментом здійснення владних функцій і безпосереднього виконання свого функціонального призначення – негласного отримання інформації у скритний спосіб. Натомість термін «використання» пропонується вживати щодо незаконних дій із такими засобами або їх експлуатації поза межами безпосереднього функціонального призначення.

У результаті проведеного дослідження сформульовано критерії розмежування термінів «використання» і «застосування» стосовно «спеціальних технічних засобів», з урахуванням характеру діяльності, наявності законних підстав, зв’язку з безпосереднім функціональним призначенням спеціальних технічних засобів та відповідності вимогам юридичної техніки. З метою забезпечення однозначності правового регулювання запропоновано конкретні зміни до окремих нормативно-правових актів.

Право правоохоронця не надавати домедичну допомогу: теоретико-практичні аспекти

2026-04-23T00:17:26+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз актуальності та значення домедичної підготовки працівників правоохоронних органів в контексті підвищеного рівня суспільної уваги до їхньої професії через дослідження правової природи права правоохоронця утриматися від надання домедичної допомоги в умовах наявності загрози його життю або здоров’ю або за умови настання певних фізіологічних чи патологічних процесів в організмі постраждалого. Проаналізовано нормативно-правове регулювання надання домедичної допомоги, зокрема положення чинних нормативних актів, що визначають пріоритет забезпечення особистої безпеки особи, яка надає допомогу. Досліджено наукові праці в сфері медицини, що розкривають особливості певних медичних маніпуляцій з тілом постраждалого. Встановлено, що право правоохоронця утриматися від надання домедичної допомоги виникає з моменту появи або виявлення небезпечних факторів на місці події, які можуть мати як очевидний, так і прихований характер. До таких факторів належать не лише наявність зброї, вибухонебезпечних предметів, пожеж, хімічних речовин чи інших фізичних загроз, але й несприятлива тактична обстановка, зокрема неможливість встановлення контролю над оточенням, обмеженість ресурсів, ризик повторного нападу, а також інші обставини, що об’єктивно перешкоджають безпечному наданню допомоги. Обґрунтовано, що у таких умовах утримання від надання домедичної допомоги є не проявом бездіяльності, а реалізацією законного права на самозахист і необхідним елементом забезпечення особистої безпеки. Розглянуто вплив суспільних очікувань і соціального тиску на оцінку дій правоохоронців, а також необхідність належної фіксації обставин, що унеможливлюють надання допомоги. Обґрунтовано потребу у чіткому нормативному визначенні умов правомірної відмови від надання домедичної допомоги з метою забезпечення правової визначеності, захисту правоохоронців та підвищення рівня довіри суспільства до правоохоронних органів. У висновках узагальнено підстави відмовитись від надання домедичної допомоги, наголошено на необхідності агітаційної та просвітницької роботи серед суспільства, окреслено напрямки покращення якості освіти в контексті домедичної підготовки правоохоронців.

Типові слідчі ситуації в структурі криміналістичної методики розслідування екоциду

2026-04-23T00:27:53+03:00

У статті досліджено типові слідчі ситуації у структурі криміналістичної методики розслідування екоциду. Актуальність теми зумовлена зростанням масштабів антропогенного впливу на довкілля, що спричиняє широкомасштабні негативні наслідки для екосистем, здоров’я населення та економічної безпеки держави. Особливої гостроти проблема набуває в умовах збройної агресії, коли руйнування промислових, енергетичних і гідротехнічних об’єктів призводить до забруднення атмосферного повітря, водних ресурсів і ґрунтів, масової загибелі флори і фауни та формування загрози екологічної катастрофи.

Обґрунтовано, що ефективність розслідування екоциду безпосередньо залежить від правильної оцінки слідчої ситуації, яка визначає напрями процесуальної діяльності слідчого, вибір тактичних прийомів і послідовність проведення слідчих (розшукових) дій. Слідчу ситуацію розглянуто як систему взаємопов’язаних інформаційних, процесуально-тактичних, організаційно-технічних і психологічних чинників, що відображають стан доказової інформації на певному етапі розслідування. Показано можливість їх типізації, що дозволяє алгоритмізувати діяльність слідчого та підвищити ефективність розслідування.

Виокремлено характерні особливості розслідування екоциду: інформаційну невизначеність, відсутність чітко окресленого місця події, нестійкість екологічних слідів, вирішальну роль спеціальних знань та відстрочений характер наслідків. Запропоновано типові слідчі ситуації початкового етапу залежно від наявності інформації про подію та особу правопорушника, а також специфічну ситуацію вчинення екоциду в умовах воєнного стану. Визначено основні напрями розслідування: встановлення джерела впливу, механізму поширення небезпечної речовини, причинного зв’язку між діями особи та наслідками і масштабу заподіяної шкоди.

Заначено, що розроблення і використання типових слідчих ситуацій забезпечує раціональне планування слідчих дій при розслідуванні екоциду, ефективне застосування спеціальних знань і формування належної доказової бази. Сформовано висновок про те, що методика розслідування екоциду в умовах війни поєднує в собі елементи документування воєнних злочинів.

Розмежування предметів регулювання галузей кримінального процесуального та кримінально-виконавчого законодавств

2026-04-23T00:32:28+03:00

В статті здійснено аналіз теоретичних положень щодо визначення питань, пов’язаних з виконанням вироків, які розглядаються національними судами як предметів регулювання кримінального процесуального та кримінально-виконавчого законодавств. Наведено авторську точку зору щодо доцільності закріплення зазначених питань у вигляді відповідних нормативних конструкцій саме в межах Кримінально-виконавчого кодексу України. Наголошено, що підхід законодавця щодо регламентації питань, пов’язаних з виконанням вироків саме нормами чинного Кримінального процесуального кодексу України є доволі суперечливим кроком. В статті висловлено авторську точку зору, що норми кримінального процесуального законодавства, що визначають перелік питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, а також порядок розгляду вітчизняними судами цих питань, – суперечать фундаментальним положенням кримінального процесуального права. Вказано, що сутність згаданих процесуальних положень не відповідає завданням кримінального провадження, визначених у змісті Кримінального процесуального кодексу України. Разом з тим, підкреслено, що фіксація в межах кримінального процесуального законодавства положень, які регламентують умови та порядок розгляду судами питань, пов’язаних з вироками, також суперечить сутності та порядку реалізації функцій кримінального процесу. Висловлено позицію, що ці положення за своєю сутністю перебувають поза межами реалізації функцій обвинувачення, захисту, правосуддя. Враховуючи це, зазначено, що доволі суперечливим є факт згадування такого учасника кримінального провадження як захисник в чинних процесуальних нормах, які визначають порядок розгляду судами питань, пов’язаних з виконанням вироків. Зазначено, що на момент розгляду національними судами вказаних питань, тріада кримінальних процесуальних функції, враховуючи й функцію захисту, вже припинила свою реалізацію. Таким чином, не доцільно вести мову про визначення представництва прав та інтересів засудженого, використовуючи категорію «захисник». В цих умовах доцільно використовувати категорію «представник». Наголошено, що питання пов’язані з виконання вироків, а також порядок їх розгляду вітчизняними судами доцільно віднести саме до предмету регулювання кримінально-виконавчого законодавства. Вказано, що правова природа згаданих питань цілком корелюється зі змістом Кримінально-виконавчого кодексу як профільного закону, який регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань в Україні.

Кіберпростір як елемент обстановки вчинення колабораційної діяльності в ідеологічній та культурно-освітній сфері

2026-04-23T16:37:52+03:00

Статтю присвячено з’ясуванню сутності та типових ознак кіберпростору, як елемента обстановки вчинення колабораційної діяльності в ідеологічній та культурно-освітній сфері. Показано, що в структурі обстановки кримінальних правопорушень, вчинених з використанням мережі Інтернет, варто виокремлювати реальну (матеріальну) та віртуальну складові, останню в спеціальній літературі прийнято називати кіберпростором. Наведено суттєві ознаки кіберпростору. Автором опрацьовано 100 вироків національних судів першої інстанції за ч.ч. 1, 3, 6 ст. 111-1 КК України, постановлених протягом 2022-2025 років, та з’ясовано, що в 43% випадків колабораційна діяльність в ідеологічній та культурно-освітній сфері повністю або частково вчиняється в обстановці кіберпростору. Показано, які форми колабораційної діяльності в ідеологічній та культурно-освітній сфері можуть вчинятися в обстановці кіберпростору, а які вчиняються виключно в реальному (матеріальному) просторі.

Проаналізовано практику Верховного Суду щодо змісту категорії «публічність» відносно кримінальних правопорушень, вчинених в кіберпросторі, зокрема колабораційної діяльності. Підтримано позицію вітчизняних науковців, що протиправні дописи в соціальних мережах не завжди мають розглядатися як діяльність медіа (засобів масової інформації).

На основі аналізу судової практики продемонстровано, що елементами кіберпростору в обстановці колабораційної діяльності в ідеологічній та культурно-освітній сфері найчастіше виступають соціальні мережі (російські «Одноклассники» та «Вконтакте» («VK»), рідше американські Facebook, X (Twitter) та ін.), відеохостинги (американський youtube, китайський tiktok, російський rutube тощо), додатки-месенджери (telegram, viber, whatsapp та ін.), а також офіційні веб-сторінки органів влади, збройних формувань, незаконних окупаційних адміністрацій, медіа держави-агресора. Продемонстровано, що використання колаборантами заборонених російських Інтернет-ресурсів потребує додаткових зусиль та певного рівня комп’ютерної обізнаності для підміни кінцевої адреси Інтернет-ресурсу, що виключає випадкове відвідування цих сайтів.

Підозрюваний та обвинувачений: процесуальний статус та права

2026-04-23T16:49:44+03:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню процесуального статусу підозрюваних та обвинувачених у кримінальному провадженні, а також аналізу їх процесуальних прав та гарантій реалізації цих прав на різних стадіях кримінального процесу. У сучасних умовах реформування кримінального правосуддя в Україні та посилення стандартів у сфері прав людини особливо важливо чітко розмежувати правовий статус підозрюваних та обвинувачених, визначити обсяг їхніх прав та обов’язків і забезпечити ефективні механізми їх процесуального захисту.

Питання процесуального статусу цих учасників кримінального провадження безпосередньо пов’язане з реалізацією конституційних принципів верховенства права, презумпції невинуватості, права на захист та змагальності процесу. Правильне розуміння правової природи статусу підозрюваного та обвинуваченого визначає не тільки законність процесуальних рішень, але й баланс між суспільними інтересами держави у сфері кримінального переслідування та приватними інтересами особи, проти якої ведеться провадження. На практиці часто виникають ситуації, коли формальний підхід до визначення моменту набуття статусу підозрюваного або обвинуваченого призводить до обмеження процесуальних прав особи, що суперечить як положенням національного законодавства, так і міжнародним стандартам у сфері захисту прав людини.

У статті аналізуються положення українського кримінально-процесуального права, що визначають підстави та порядок набуття статусу підозрюваного та обвинуваченого, зміст їх процесуальних прав та гарантії реалізації права на захист. Особлива увага приділяється порівнянню обсягу прав цих суб’єктів, визначенню спільних та відмінних рис їх правового статусу, а також дослідженню проблемних аспектів правоохоронної практики. Дослідження має на меті сформувати комплексне розуміння процесуальної ролі підозрюваних та обвинувачених у кримінальному процесі та розробити теоретично обґрунтовані підходи до вдосконалення механізмів забезпечення їхніх прав. Зроблено висновок, що процесуальний статус підозрюваних та обвинувачених є важливою складовою гарантій прав людини у кримінальному провадженні, оскільки пов’язаний із принципами справедливого судочинства, презумпцією невинуватості та правом на захист.

Кримінальна відповідальність за порушення правил експлуатації безпілотних повітряних суден в Україні: проблеми криміналізації та доказування

2026-04-23T17:00:05+03:00

Статтю присвячено дослідженню проблем криміналізації порушень правил експлуатації безпілотних повітряних суден та специфіці доказування відповідних кримінальних правопорушень у контексті проєкту Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Повітряного кодексу України щодо посилення відповідальності за правопорушення в галузі цивільної авіації після припинення або скасування воєнного стану в Україні» від 05.08.2025 № 13600. Актуальність дослідження зумовлена стрімким поширенням безпілотних авіаційних технологій, їх активним використанням у сфері безпеки, господарської діяльності та повсякденного життя, що одночасно створює нові ризики для публічної безпеки та вимагає удосконалення механізмів правового регулювання використання повітряного простору.

У статті здійснено науковий аналіз запропонованих законопроєктом змін до Кримінального кодексу України, зокрема щодо запровадження кримінальної відповідальності за порушення правил експлуатації безпілотних повітряних суден та керування ними у стані сп’яніння. Обґрунтовано наявність низки концептуальних проблем законодавчої конструкції відповідних кримінально-правових норм. Зокрема, звернуто увагу на використання категорії «експлуатація безпілотного повітряного судна», яка не має достатньо чіткого нормативного розмежування з поняттям виконання польоту, що може створювати ризики юридичної невизначеності меж кримінально-правової заборони та ускладнювати формування предмета доказування у кримінальних провадженнях цієї категорії.

Окрему увагу приділено проблемі нормативного перетину запропонованої законопроектом статті 276-2 Кримінального кодексу України з чинною статтею 282 Кримінального кодексу України, що може спричиняти труднощі при кваліфікації відповідних діянь. Зазначено, що доказування таких кримінальних правопорушень характеризується домінуванням технічних і цифрових джерел доказової інформації.

Обґрунтовано доцільність віднесення розслідування цих кримінальних правопорушень до предметної підслідності органів Національної поліції України, що забезпечує безперервність між первинним документуванням події правопорушення, адміністративним реагуванням та подальшим кримінальним провадженням.

Зроблено висновок, що ефективність запропонованої моделі криміналізації значною мірою залежатиме від формування належної інституційної та доказової інфраструктури в умовах воєнного стану, зокрема системи реєстрації, обліку та ідентифікації безпілотних повітряних суден і їх операторів.

Проблемні питання досудового розслідування кіберзлочинів

2026-04-23T17:05:13+03:00

У статті крізь призму думок вітчизняних науковців розглядається актуальна проблематика досудового розслідування кіберзлочинів в умовах стрімкої цифровізації суспільства та зростання ролі інформаційно-комунікаційних технологій у функціонуванні держави, економіки та критичної інфраструктури. Аналізується актуальний стан вітчизняної наукової розробки проблем досудового розслідування кіберзлочинів, теоретичних правових та практичних елементів здійснення досудового розслідування кіберзлочинів, здійснюється виокремлення в працях вчених найнагальніших проблем досудового розслідування кіберзлочинів. Доведено, що з огляду на стрімкий розвиток кіберзлочинності, виникнення все нових та більш сучасних способів та засобів вчинення кіберзлочинів має й стрімко розвиватися методика досудового розслідування таких злочинів. Встановлено, що різні аспекти процесу досудового розслідування кіберзлочинів привертають увагу багатьох вітчизняних вчених та науковців. Виявлено, що більшість вітчизняних науковців одностайні стосовно того, що здійснення досудового розслідування кіберзлочинів наразі вимагає як від слідчого, так й від інших представників правоохоронних органів спеціальних знань у цій сфері та широкого залучення до процесу досудового розслідування кіберзлочинів кваліфікованих експертів та спеціалістів. Встановлено, що приділення науковцями уваги до проблемних питань досудового розслідування кіберзлочинів сприяє виявленню проблемних питань в цьому процесі, пошуку шляхів їх подолання та вдосконалення досудового розслідування в цілому. Ідеї, які можуть бути запропоновані науковцями, можуть мати повністю новаторський характер стосовно проблем настання кримінальної відповідальності за злочини у сфері кібербезпеки в Україні. Встановлено, що окреслені вітчизняними науковцями актуальні проблеми досудового розслідування кіберзлочинів в Україні свідчать про необхідність комплексного підходу до їх вирішення. Доведено, що вдосконалення законодавства, модернізація технічного забезпечення, покращення кадрового потенціалу та розвиток міжнародної співпраці мають стати пріоритетними напрямами розвитку цієї галузі.

Якість та ефективність у кримінальному судочинстві: окремі аспекти реалізації євроінтеграційних вимог

2026-04-23T17:48:07+03:00

У статті досліджуються актуальні питання забезпечення якості та ефективності кримінального провадження з урахуванням наявних євроінтеграційних зобов’язань держави як умови вступу до ЄС.

Встановлено, що реалізація визначених у Дорожній карті з питань верховенства права завдань в частині реалізації заходів, спрямованих на досягнення якісного та ефективного правосуддя у кримінальному провадженні та підвищення рівня цифровізації судочинства не лише забезпечить виконання євроінтеграційних зобов’язань держави та наблизить національне законодавство до вимог законодавства ЄС, а й надасть змогу забезпечити оперативність здійснення кримінального провадження у розумні строки. Недосконалість процесуального законодавства у сфері відсутності належних засобів протидії зловживанню процесуальними правами, колізії впровадження елементів цифровізації судочинства призводять до неможливості ефективно забезпечувати виконання визначених у ст. 2 КПК завдань кримінального провадження.

Однією із основних причин тривалого часу розгляду кримінального провадження під час судового провадження є неявка учасників кримінального провадження у судові засідання, в багатьох випадках неможливість забезпечити належне повідомлення про розгляд справи, зловживання учасниками кримінального провадження у цій сфері, що свідчить про необхідність зміни порядку здійснення судового провадження, розширення підстав та умов використання письмового провадження.

Зроблено висновок про те, що подальша реформа кримінального судочинства має забезпечити: виключення з норм адміністративних правопорушень тих з них, що за характером адміністративної санкції фактично є кримінальними проступками; спрощення порядку розгляду кримінальних проступків з впровадженням касаційних фільтрів, зокрема право на перегляд судом касаційної інстанції виключно з підстав наявності значної проблеми у застосуванні норми матеріального права; забезпечення єдності судової практики слідчих суддів шляхом визначення підстав допуску їх оскарження до суду касаційної інстанції; системна реалізація в нормах КПК засади недопустимості зловживання процесуальними права; удосконалення цифровізації судочинства.

Особливості проведення обшуку під час розслідування кримінальних корупційних правопорушень, вчинених суддями

2026-04-23T17:58:47+03:00

У статті досліджено криміналістичні та процесуальні особливості проведення обшуку під час розслідування кримінальних корупційних правопорушень, вчинених суддями. Зазначено, що ефективне розслідування кримінальних корупційних правопорушень, вчинених суддями, потребує застосування комплексу кримінально-процесуальних та криміналістичних засобів, серед яких важливе місце посідає обшук як одна з найбільш результативних слідчих (розшукових) дій. Встановлено, що під час розслідування таких правопорушень обшук спрямований на виявлення та вилучення предмета неправомірної вигоди, документів, електронних носіїв інформації, грошових коштів, цінностей та інших матеріальних об’єктів, які можуть мати доказове значення у кримінальному провадженні. Проаналізовано положення кримінального процесуального законодавства України щодо правових підстав та порядку проведення обшуку. Особливу увагу приділено специфіці проведення обшуку у кримінальних провадженнях, вчинених суддями , яка зумовлена їхнім особливим правовим статусом, необхідністю забезпечення гарантій незалежності судової влади та дотриманням процесуальних гарантій прав і свобод людини. Розглянуто основні етапи підготовки та проведення обшуку, а також тактичні прийоми, що застосовуються під час цієї слідчої дії. Запропоновано систематизацію тактичних особливостей проведення обшуку за основними етапами: підготовчим, організаційним, початковим, основним та завершальним. Визначено основні проблеми, що виникають під час проведення обшуків у кримінальних провадженнях щодо суддів, зокрема складність отримання дозволу на проведення обшуку, ризик витоку інформації, можливість знищення доказів та необхідність дотримання гарантій незалежності судової влади. Запропоновано напрями удосконалення криміналістичного забезпечення проведення обшуку, серед яких підвищення рівня спеціалізації слідчих і детективів, розширення використання спеціальних знань, удосконалення методичних рекомендацій щодо тактики проведення цієї слідчої дії та активніше застосування сучасних криміналістичних технічних засобів. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі криміналістичних та процесуальних особливостей проведення обшуку у кримінальних провадженнях щодо суддів, а також у формулюванні пропозицій щодо вдосконалення тактики проведення цієї слідчої дії.

Еволюція електронного судочинства до цифрового правосуддя: український досвід

2026-04-23T18:07:40+03:00

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз еволюції електронного судочинства в Україні як передумови формування цифрового правосуддя. Обґрунтовано, що цифровізація судової системи є закономірним етапом розвитку правової держави в умовах інформаційного суспільства та сучасних глобальних викликів та загроз. Досліджено основні етапи становлення електронного судочинства в Україні, починаючи від фрагментарної інформатизації судової діяльності та впровадження окремих технічних рішень до формування інституційної основи шляхом створення Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС) та її трансформацію у Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему (ЄСІКС).

Запропоновано авторський підхід до періодизації розвитку електронного судочинства, який базується на поєднанні нормативного, технологічного та функціонального критеріїв і включає етапи фрагментарної інформатизації, нормативно-інституційного становлення, прискореної цифрової трансформації та перспективного переходу до цифрового правосуддя.

Проаналізовано сучасний стан цифровізації правосуддя, зокрема функціонування ЄСІКС, її можливості та обмеження. Окрему увагу приділено новелам Концепції ЄСІКС 2025 року, зокрема впровадженню елементів штучного інтелекту та розширенню функціональних можливостей системи. Водночас визначено ключові проблеми ціфровізації правосуддя, серед яких технічна фрагментарність системи, недостатнє фінансування, відсутність комплексного нормативного регулювання та ризики цифрової нерівності.

Зроблено висновок, що електронне судочинство трансформується у цифрове правосуддя як нову модель функціонування судової влади, що передбачає повну інтеграцію цифрових технологій, підвищення доступності правосуддя та формування єдиної цифрової екосистеми. У статті також обґрунтовується необхідність подальшого вдосконалення нормативно-правового забезпечення цифрового правосуддя, розвитку цифрової інфраструктури та підвищення рівня цифрової компетентності учасників судового процесу як ключових умов ефективної трансформації судової влади.

Європейські стандарти підготовки прокурорів як елемент євроінтеграційного процесу України

2026-04-23T18:21:50+03:00

Стаття присвячена дослідженню європейських підходів до підготовки прокурорів та підвищення їх кваліфікації в Україні через аналіз міжнародних та європейських рекомендацій, що визначені у Висновках Консультативної ради європейських прокурорів. Загалом, підготовку прокурорів в Україні не можна розглядати ізольовано від сформованої системи міжнародних принципів та стандартів, які визначають зміст професійних та особистісних компетентностей, що формують вимоги до форм і методів професійної підготовки та підвищення кваліфікації прокурорів. Тому, дотримання європейських стандартів підготовки прокурорів є необхідною умовою застосування кращих європейських практик такої підготовки в Україні та розглядаються, як невідʼємна частина важливих питань реформування прокуратури України. У статті аналізуються останні публікації, які були присвячені дослідженню питань міжнародних стандартів, принципів діяльності та професійного розвитку у підготовці прокурорів і підвищення їх кваліфікації, сучасні вимоги до підготовки та підвищення кваліфікації прокурорів в Україні через аналіз Наказу Генерального прокурора “Про затвердження Положення про систему підвищення кваліфікації прокурорів” від 15 червня 2021 року № 200 та дослідження міжнародних та європейських стандартів з акцентом на Висновках Консультативної ради європейських прокурорів починаючи з 2007 року по 2025 рік. Всі етапи підготовки та підвищення кваліфікації прокурорів в Україні повинні відповідати міжнародним стандартам, які визначають вимоги до професійної підготовки прокурорів, а також закріплюють такі професійні компетентності як незалежність, етика, доброчесність, дотримання прав людини. Тому, визначені етапи підготовки прокурорів слід розглядати на рівні вимоги по дотриманню міжнародних стандартів підготовки прокурорів, а на національному рівні, євроінтеграційний процес України, не тільки актуалізує необхідність дотриманням європейських стандартів підготовки прокурорів. Відбувається поєднання та спільний розвиток міжнародних та європейських стандартів, що інтегруються у єдину систему підготовки прокурів. Метою даної статті є необхідність зробити внесок у розвиток наукового знання про визначення існуючої системи європейських принципів та стандартів до підготовки прокурорів, з виокремленням засад, форм і ключових елементів уніфікованого підходу європейської підготовки прокурорів до формування їх професійної компетентності й подальшого підвищення кваліфікації прокурорів в Україні.

Правова аксіологія і довіра до суду в контексті динаміки суспільних процесів

2026-04-23T18:28:55+03:00

Довіра до суду як елемент судочинства базується на загальних уявленнях суспільства і на індивідуальних уявленнях особистості. В цілому всі ці уявлення залежать від етично-оціночного виміру на конкретний період. У статті з’ясовано та розкрито особливості і зв’язок між правовою аксіологією та довірою до суду на теоретичному та практичному рівнях функціонування судів та діяльності суддів. Дослідження засноване на сучасних нормативно-правових джерелах (зокрема, положеннях Конституції України, Бангалорських принципах та Кодексі суддівської етики) та теоретичних напрацюваннях вітчизняних фахівців у сфері права. Методологія дослідження базується на загальновизнаних наукових методах – логічному та системному, а також на спеціальних – формально-юридичному та порівняльному.

Поняття цінності права в юридичній науці має значну кількість тлумачень та пояснень. Але водночас ці цінності не мають абстрактного характеру. Вони відображаються у нормах права. Довіра до суду формується в результаті діяльності держави та її судових органів. І, при цьому залежить від загального рівня розвитку суспільства. Ці процеси взаємопов’язані між собою. Досягнення найбільш ефективного результату в їх взаємопов’язаності залежить від застосування відповідних юридичних інструментів, від викликів, що стоять перед суспільством та реагування на них як суспільства, так і держави. Важливу роль у цьому відіграє взаємна відповідальність держави та особи. Встановлено, що довіра до суду є одним із найважливіших елементів судочинства, котрий впливає безпосередньо на розвиток правової держави та громадянського суспільства. Відтак довіру до суду також можна сприймати як правову цінність. Окрім того, утвердження правових цінностей в сучасних українських реаліях слід обов’язково розглядати лише в контексті правової динаміки. Підстави для цього дають шляхи впровадження правових норм, пов’язаних із реформуванням системи судочинства від часів відновлення незалежності України. Доведено, що на цей процес впливали безпосередньо як переосмислення політико-правової реальності у 1990-х роках, так і поширення тісних зв’язків із європейськими структурами, а зрештою і зміна суспільних орієнтирів у контексті Революції Гідності. Оскільки стан наукових знань пов’язаний із динамічним розвитком суспільства, відповідно від цього залежить і подальше дослідження довіри до суду та його зв’язку з існуючими у суспільстві цінностями.

Громадська рада доброчесності як допоміжний субʼєкт формування суддівського корпусу в Україні

2026-04-23T18:34:05+03:00

У статті досліджено правову природу Громадської ради доброчесності як інституційної форми участі громадянського суспільства у формуванні суддівського корпусу в Україні. Визначено її місце у системі суб’єктів формування суддівського корпусу та обґрунтовано підхід до розуміння Громадської ради доброчесності як допоміжного (консультативного) суб’єкта, діяльність якого спрямована на інформаційно-аналітичне забезпечення реалізації повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України під час проведення кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді). Проаналізовано нормативно-правові засади організації та діяльності Громадської ради доброчесності, а також особливості реалізації її повноважень у процедурі встановлення відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності. Окремо охарактеризовано функціональні межі участі Громадської ради доброчесності у процедурах формування суддівського корпусу та визначено специфіку її взаємодії з Вищою кваліфікаційною комісією суддів України як основним суб’єктом формування суддівського корпусу. Обґрунтовано висновок про те, що результати діяльності Громадської ради доброчесності, зокрема надання інформації та ухвалення висновків про невідповідність установленим критеріям, мають спеціальне процесуальне значення та справляють опосередкований процедурно-детермінуючий вплив на результати формування суддівського корпусу.

Окрему увагу приділено аналізу законодавчих вимог до осіб, які можуть входити до складу Громадської ради доброчесності, виявлено прогалини їх нормативного закріплення та обґрунтовано необхідність їх подальшого вдосконалення з метою забезпечення належного рівня правової визначеності, підвищення ефективності участі громадськості у кваліфікаційному оцінюванні та зміцнення довіри суспільства до результатів формування суддівського корпусу. Запропоновано окремі напрями вдосконалення законодавчого регулювання статусу членів Громадської ради доброчесності та уточнення вимог до осіб, які можуть входити до її складу, з урахуванням значення їх діяльності для забезпечення прозорості та легітимності процедур формування суддівського корпусу.

Принцип технологічної нейтральності в авторському праві: судова практика Суду Європейського Союзу, Європейського Суду з прав людини та національних судів

2026-04-24T14:58:19+03:00

У статті досліджується принцип технологічної нейтральності як ключовий елемент сучасного правового регулювання та правозастосування у сфері авторського права. Проаналізовано його значення та особливості застосування у праві Європейського Союзу (ЄС), практиці Суду Європейського Союзу (ЄС) та Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Окрему увагу приділено імплементації відповідних підходів у судовій практиці України. Обґрунтовується, що технологічна нейтральність забезпечує адаптивність правової системи до цифрових трансформацій та сприяє уніфікації правозастосування. Визначено, що Суд ЄС у новітній практиці переходить до функціонального підходу, оцінюючи не технологію, а економічну і правову сутність використання. Принцип технологічної нейтральності у практиці ЄСПЛ прямо не сформульований як окрема доктрина, однак проявляється у тому, що Суд не надає пріоритету технології, а оцінює баланс між авторським правом (як правом власності) і свободою вираження поглядів; визнає, що цифрові технології лише розширюють сферу дії прав, але не змінюють їх природи. Це свідчить про трансформацію даного принципу у ширший правозастосовний інструмент, що виходить за межі галузевого регулювання. З’ясовано, що у практиці Верховного Суду принцип технологічної нейтральності застосовується переважно імпліцитно та фрагментарно, що проявляється у використанні судами універсальних підходів до кваліфікації правовідносин незалежно від технологічної форми їх реалізації за відсутності уніфікованої методології його системного застосування. Підсумовано, що перспективи розвитку принципу технологічної нейтральності пов’язані з: його подальшою інституціоналізацією на рівні законодавства та судової практики; поглибленням гармонізації національного підходу із правом ЄС; розширенням сфери застосування на новітні технологічні явища, включаючи системи штучного інтелекту та цифрові екосистеми; посиленням ролі цього принципу у забезпеченні правової визначеності та передбачуваності регулювання в цифровому середовищі.

Обмеження прав людини як правова категорія: поняття, ознаки, межі

2026-04-24T15:02:37+03:00

Вказується, незважаючи на тривалу наукову дискусію, вітчизняна юридична доктрина так і не виробила загальновизнаного визначення поняття «обмеження прав людини», а чинне законодавство України не містить його нормативного закріплення. Така ситуація породжує як теоретичну невизначеність, так і практичні ризики: відсутність чітких критеріїв розмежування обмеження права та його порушення створює підґрунтя для свавілля з боку публічної влади.

Таким чином, статтю присвячено комплексному теоретико-правовому аналізу обмеження прав людини як самостійної правової категорії. Встановлено, що у вітчизняній і зарубіжній юридичній науці відсутнє усталене визначення цього поняття, а чинне законодавство України не закріплює його легального тлумачення, що є суттєвою правовою прогалиною. Досліджено філософсько-правові підходи до природи обмежень прав людини, зокрема у контексті дихотомії «лібералізм – комунітаризм». Здійснено порівняльний аналіз доктринальних поглядів на поняття обмеження прав людини, зокрема позицій А.Ф. Квітко, І.Д. Ягофарова, Є.Є. Грецової, О.В. Должикової, В.А. Федорова, Д. Терлецького, І. Дахової, Ю. Фігеля та Н. Опольської, викладених через праці О. Шершель, А.В. Мітяєвої, Л.І. Заморської і Н.А. Гураленко. Виокремлено сутнісні ознаки обмежень прав людини: нормативна закріпленість, тимчасовий характер, просторова та суб’єктна визначеність, наявність легітимної мети. Розмежовано поняття «обмеження прав людини» із суміжними категоріями «межі здійснення прав» і «порушення прав». Охарактеризовано форми обмежень: обов’язки, заборони, заходи захисту, покарання та юридична відповідальність. Проаналізовано принципи правомірного обмеження: законність, легітимність, пропорційність, недискримінація та тимчасовість. Окремо висвітлено конституційні критерії обмежень, вироблені Конституційним Судом України: недопустимість свавілля, наявність легітимної мети, пропорційність та недоторканність сутнісного змісту (ядра) конституційного права. Досліджено специфіку обмежень прав в умовах воєнного стану. Зроблено висновок, що обмеження прав людини є необхідним і юридично виправданим механізмом забезпечення балансу між інтересами особи, суспільства і держави, але завжди має залишатися в суворих конституційних межах, не порушуючи сутнісного змісту конституційного права.

Роль органів виконавчої влади у сфері енергоефективності

2026-04-24T15:14:03+03:00

У статті здійснено аналіз ролі органів виконавчої влади у сфері енергоефективності в контексті сучасної трансформації публічного управління та євроінтеграційних процесів. Досліджено нормативно-правові засади формування й реалізації державної політики у зазначеній сфері; акцентовано на значенні Законів України «Про енергетичну ефективність» і «Про енергетичну ефективність будівель», підзаконних актів Кабінету Міністрів України, що регламентують впровадження систем енергетичного менеджменту, а також правових актів Європейського Союзу, які визначають сучасні орієнтири розвитку політики енергоефективності. Проаналізовано компетенцію Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України, а також місцевих державних адміністрацій у механізмі забезпечення енергоефективності. Обґрунтовано, що сучасна модель управління у сфері енергоефективності має міжгалузевий характер, оскільки охоплює стратегічне планування, нормотворчу діяльність, міжвідомчу координацію, енергетичний моніторинг, фінансові інструменти підтримки, організацію енергетичного менеджменту та контроль за досягненням цільових показників. Встановлено, що Кабінет Міністрів України виконує системоутворюючу функцію, забезпечуючи цілісність державної політики у сфері енергоефективності, тоді як Держенергоефективності здійснює спеціальну координаційно-імплементаційну функцію, поєднуючи організаційне, аналітичне, інформаційне та методичне забезпечення реалізації державних рішень. Доведено, що євроінтеграційний вектор розвитку України суттєво впливає на зміст повноважень органів виконавчої влади у сфері енергоефективності та зумовлює необхідність подальшої імплементації acquis Європейського Союзу у національну правову систему. Зроблено висновок, що підвищення ефективності державної політики у досліджуваній сфері передбачає посилення правової визначеності компетенції органів виконавчої влади, удосконалення механізмів міжвідомчої координації, розширення інструментів моніторингу й контролю, а також зміцнення інституційної спроможності органів виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях.

Формування культури наукового мовлення майбутніх правників

2026-04-24T15:17:56+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз особливостей формування культури наукового мовлення майбутніх правників у сучасних умовах розвитку вищої освіти. Обґрунтовано актуальність дослідження з огляду на підвищення вимог до якості професійної підготовки юристів, необхідність забезпечення ефективної наукової комунікації та дотримання принципів академічної доброчесності. Визначено сутність поняття культури наукового мовлення як інтегративної характеристики, що поєднує мовно-нормативний, логіко-композиційний, термінологічний, комунікативний та етичний компоненти.

Розкрито специфіку формування культури наукового мовлення саме у правничій освіті, яка зумовлена особливостями юридичного мислення, необхідністю точного використання термінології, аргументованого викладу правових позицій та роботи з нормативно-правовими актами і судовою практикою. Особливу увагу приділено поєднанню мовної та фахової підготовки як ключовій умові формування професійно орієнтованого наукового мовлення майбутніх юристів.

Проаналізовано основні етапи формування культури наукового мовлення здобувачів, зокрема мотиваційно-орієнтаційний, когнітивний, діяльнісний та рефлексивний, а також окреслено їх змістове наповнення у контексті правничої освіти. Виявлено низку актуальних проблем, серед яких недостатній рівень мовленнєвої підготовки здобувачів, формальне засвоєння юридичної термінології, слабкий розвиток навичок правової аргументації, відсутність уніфікованих методичних підходів, а також виклики, пов’язані з цифровізацією освітнього процесу та забезпеченням академічної доброчесності.

Узагальнено основні напрями вдосконалення процесу формування культури наукового мовлення майбутніх правників, зокрема шляхом впровадження системного підходу, розвитку міждисциплінарної інтеграції, удосконалення методичного забезпечення, активізації практичної діяльності здобувачів та формування навичок критичного мислення і роботи з науковими джерелами. Зроблено висновок, що формування культури наукового мовлення є невід’ємною складовою професійної компетентності правника та важливою передумовою його ефективної наукової і практичної діяльності.

Право пацієнта на відмову від лікування: актуальні питання теорії

2026-04-28T15:44:26+03:00

Вказується, проблема правомірності відмови пацієнта від запропонованого лікування посідає дедалі помітніше місце серед дискусійних питань сучасної медично-правової науки. Ще кілька десятиліть тому у відносинах між лікарем і пацієнтом беззаперечно панував патерналістський підхід, що відводив медичному фахівцеві роль одноосібного розпорядника лікувального процесу. Нині ж цей підхід поступився місцем принципово іншій концепції: особа, що звертається по медичну допомогу, розглядається як повноправний суб›єкт із власною волею, здатний самостійно і усвідомлено визначати своє ставлення до будь-яких медичних втручань.

Стаття присвячена дослідженню загальнотеоретичних засад права пацієнта на відмову від лікування. Автор аналізує ґенезу цього права в контексті еволюції відносин між лікарем і пацієнтом - від моделі медичного патерналізму до сучасної парадигми автономії. Визначено, що право на відмову від лікування є похідним від фундаментальних правових принципів: тілесної недоторканності, особистої автономії та людської гідності. Досліджено доктринальне підґрунтя цього права у правових системах загального права та континентальної Європи, зокрема встановлено його нормативне закріплення у міжнародно-правових документах: Конвенції Ради Європи про права людини та біомедицину (Ов’єдська конвенція), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Розглянуто основні доктринальні конструкції, що використовуються для обґрунтування права на відмову від лікування: теорія інформованої згоди, доктрина самовизначення, принцип недоторканності особи. Увага приділяється проблемі меж цього права: питанням дієздатності пацієнта, ситуаціям екстреної медичної допомоги, правовому статусу завчасних директив. Автор окремо аналізує напругу між автономією пацієнта та принципом благодіяння лікаря, яка є центральною колізією медичного права. На підставі порівняльно-правового аналізу законодавства провідних європейських держав, а також відповідної практики Європейського суду з прав людини сформульовані висновки щодо загальних тенденцій розвитку досліджуваного права та перспектив його імплементації у вітчизняне законодавство.

Трансгуманізм як філософсько-правова категорія: актуальні проблеми правового регулювання

2026-04-28T15:56:32+03:00

Стаття присвячена дослідженню трансгуманізму як філософсько-правової категорії, що виникла на перетині сучасної філософії, біоетики та теорії права. Аналізується ґенеза трансгуманістичної думки - від її витоків у філософському позитивізмі та традиції Просвітництва до оформлення як самостійного інтелектуального руху наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть. Встановлено, що трансгуманізм як концепція передбачає радикальне переосмислення людської природи шляхом застосування передових технологій - генної інженерії, нейроінтерфейсів, нанотехнологій та штучного інтелекту, що ставить перед правовими системами принципово нові завдання щодо визначення суб’єктів права, обсягу правоздатності та меж допустимого втручання у людський організм. Досліджено ключові філософські підстави трансгуманізму, зокрема принципи автономії особи, самовизначення та ідею «вдосконалення» людини, і з’ясовано їхнє відображення у сучасному правовому дискурсі прав людини. Проаналізовано напругу між трансгуманістичними ідеалами та традицією природного права: доведено, що томістська теорія природного закону здатна слугувати нормативним орієнтиром для оцінки технологій вдосконалення людини за умови визнання гнучкості людської природи. Виявлено правові виклики трансгуманізму у сфері прав людини: ризик «призначеної нерівності» між вдосконаленими та невдосконаленими особами, проблема нейроправ, захисту когнітивної свободи та самоідентичності. Встановлено, що відсутність уніфікованої міжнародно-правової регуляції технологій вдосконалення людини породжує правовий вакуум, на заповнення якого спрямовані перші законодавчі ініціативи окремих держав. Зроблено висновок про необхідність формування трансгуманістичної правової доктрини, яка б органічно поєднувала захист основоположних прав людини із відкритістю до науково-технічного прогресу.

Проблемні питання кваліфікації легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом та розмежування з суміжними кримінальними правопорушеннями

2026-04-28T16:28:20+03:00

В статті окреслено, що легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, є одним із ключових інструментів збереження та використання доходів від організованої злочинності. Установлено, що правопорушення з легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, має міжнародний характер, набуваючи останнім часом ознаки міграційного характеру і цьому сприяє безперешкодне переміщення (перерахування) активів, які мають злочинне походження, у будь-яку юрисдикцію. Одним із напрямків кримінальної активності є відмивання майна, злочинних коштів, вкладення їх у легальну економіку, вивіз капіталів закордон із наступних їх ввезенням через офшорні зони (наприклад, Кіпр).

На національному рівні основним нормативно-правовим актом у сфері фінансового моніторингу є Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», який встановлює правовий механізм запобігання та протидії цим явищам, зокрема обов’язки суб’єктів первинного фінансового моніторингу (банки, страхові компанії, рієлтори) повідомляти про підозрілі фінансові операції. Легалізація (відмивання) майна (ст. 209 КК України) є складним злочином, спрямованим на надання правомірного вигляду активам, одержаним злочинним шляхом. Включає широкий спектр дій: набуття, володіння, використання, розпорядження, переміщення, зміна форми (перетворення) майна, або дій для приховування його походження, прав чи місцезнаходження. При доведенні предикатного злочину необхідно обгрунтувати, що майно здобуте саме злочинним шляхом (навіть якщо предикатний злочин не розслідувано окремо). Проблеми кваліфікації включають доведення предикатного злочину, мети приховування, розмежування з причетністю (ст. 396 КК) та господарськими кримінальними правопорушеннями передбаченими статтями ст. 212, 222 КК, згідно з національною практикою та стандартами FATF/ЄС. Легалізація (відмивання) майна (ст. 209 КК України) є складним злочином, де ключові проблеми кваліфікації включають доведення злочинного походження активів («предикатного злочину»), розмежування з корупційними діяннями та фіктивним підприємництвом, а також складність розмежування самовідмивання та співучасті. Конвенції ООН/ЄС Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (2005), Міжнародні стандарти FATF (Financial Action Task Force), вимагають розширення поняття предикатних злочинів, включаючи податкові правопорушення, що створює складнощі при застосуванні національного законодавства.

Актуальні питання правового та регуляторного середовища соціального підприємництва: порівняльно-правовий аналіз

2026-04-28T16:32:25+03:00

Вказується, соціальне підприємництво дедалі помітніше заявляє про себе як у сфері господарської практики, так і в площині правового регулювання, і ця тенденція характерна для більшості розвинених правових систем. Проте належний нормативний фундамент для таких суб’єктів господарювання у переважній більшості держав або розпорошений між різними галузями законодавства, або взагалі відсутній. Наслідком такої прогалини є цілий комплекс практичних труднощів: неможливість однозначно кваліфікувати соціальне підприємство в конкретних правовідносинах, поширення так званого «purpose-washing», коли суто комерційні структури використовують соціальну риторику без жодного реального зобов’язання, а також відсутність чітких правил щодо розподілу прибутку, захисту інтересів зацікавлених сторін та контролю за фактичним виконанням задекларованої місії.

Стаття присвячена дослідженню правового та регуляторного середовища соціального підприємництва у порівняльно-правовій перспективі. Автор аналізує специфіку правового регулювання соціальних підприємств у провідних правових системах, насамперед у державах, членах Європейського Союзу, Великій Британії та Сполучених Штатах Америки, і виявляє системні відмінності у підходах до визначення організаційно-правових форм, механізмів кваліфікації та контролю за дотриманням соціальної місії. Встановлено три основні моделі правового регулювання, що склалися у країнах ЄС: модель соціального кооперативу, модель спеціального закону та модель інтеграції до законодавства про соціальну економіку. Досліджено правову природу та функціонування найбільш поширених організаційно-правових форм соціальних підприємств: Community Interest Company (CIC) у Великій Британії та benefit corporation у США, виявлено їхні переваги та вади з погляду забезпечення підзвітності й соціального впливу. Проаналізовано роль Організації економічного співробітництва і розвитку та Європейської Комісії у формуванні рекомендацій щодо проектування правових рамок для соціальних підприємств. Окрема увага приділяється феномену «purpose-washing» як наслідку недосконалості регуляторного механізму та необхідності запровадження ефективних реєстраційних і наглядових механізмів. Визначено перспективи вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері соціального підприємництва з урахуванням досвіду провідних зарубіжних правових систем та завдань євроінтеграції України.

Трансформація судового документообігу за допомогою штучного інтелекту: окремі актуальні питання

2026-04-28T16:40:27+03:00

Вказується, сучасний судовий процес є надзвичайно складним та обтяженим завданнями, яке вимагає від судових органів великих зусиль, щоб забезпечити ефективність та справедливість у при вирішенні судових спорів. Важливою складовою будь-якого судового процесу є належна обробка документації, яка фіксує всі події та процеси, пов›язані із початком розгляду судової справи.

Стаття присвячена дослідженню актуальних проблем функціонування судового документообігу в Україні в умовах паралельного існування паперового та електронного форматів обробки документів, а також перспектив впровадження технологій штучного інтелекту (ШІ) у діяльність судових органів. Аналізується сучасний стан запровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), виявляються системні недоліки поетапного переходу до електронного судочинства, зокрема надмірне навантаження на працівників апарату суду, відсутність повноцінного електронного архіву та невизначеність строків завершення цифрової трансформації судів. Встановлено, що чинна модель паралельного документообігу не лише не покращує, а в окремих випадках погіршує реалізацію конституційного права особи на доступ до правосуддя, гарантованого статтею 55 Конституції України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Досліджено зарубіжний досвід застосування ШІ у судовому документообігу, зокрема практику округу Палм-Біч (Флорида, США), де технологія оптичного розпізнавання тексту (OCR) та роботизована автоматизація процесів (RPA) забезпечили автоматичну класифікацію та реєстрацію майже третини всіх електронних подань. Обґрунтовано доцільність впровадження елементів ШІ у вітчизняну судову систему з урахуванням засад Європейської етичної хартії про використання ШІ в судових системах (CEPEJ, 2018) та Концепції розвитку штучного інтелекту в Україні (2020). Визначено пріоритетні напрями застосування ШІ: автоматизація документообігу, підтримка суддів, підвищення доступності правосуддя та прозорості судової системи. Наголошено, що впровадження ШІ має відбуватися виключно як органічне доповнення існуючої моделі судочинства за умови неухильного дотримання прав людини, запобігання дискримінації та забезпечення технічної надійності систем.

Правові засади регулювання зеленої енергетики в Україні: господарсько-правовий вимір

2026-04-28T16:44:07+03:00

Вказується, енергетичний сектор переживає безпрецедентні структурні зміни, що стали однією з провідних тенденцій глобального економічного розвитку на початку XXI століття. Залежність від викопних енергоносіїв, загострення кліматичної кризи та хронічна нестабільність енергетичних ринків спонукали до кардинального перегляду усталених моделей виробництва та споживання енергії. Відновлювані джерела енергії, які ще порівняно недавно розглядалися лише як допоміжний елемент енергосистеми, нині перетворилися на головний рушій її трансформації.

У статті здійснено комплексний аналіз правових засад регулювання зеленої енергетики в Україні в контексті господарсько-правового виміру. Досліджено еволюцію вітчизняного законодавства у сфері відновлювальних джерел енергії, починаючи від прийняття Закону України «Про енергозбереження» 1994 року до сучасних спеціальних нормативних актів — Закону «Про альтернативні джерела енергії», Закону «Про ринок електричної енергії» та Закону «Про відновлення та зелену трансформацію енергетичної системи України» 2023 року. Проаналізовано механізми правового стимулювання виробництва електроенергії з відновлювальних джерел, зокрема систему «зеленого» тарифу, аукціонні процедури, гарантії походження електричної енергії та нові ринкові механізми підтримки. Розкрито суб’єктний склад правовідносин у сфері зеленої енергетики: від органів державного управління та регулювання до безпосередніх виробників, операторів систем передачі й розподілу, трейдерів і споживачів. Встановлено, що суб’єктний склад цих відносин характеризується багаторівневістю та функціональним різноманіттям, а їхнє правове регулювання має комплексний та міжгалузевий характер. Розглянуто процес інтеграції національного законодавства з нормами Європейського Союзу, зокрема імплементацію вимог Директиви (ЄС) 2018/2001 (RED II), Директиви (ЄС) 2023/2413 (RED III) та положень Четвертого Енергетичного пакету ЄС «Чиста енергія для всіх європейців». Досліджено вплив повномасштабного вторгнення на стан відновлювальної енергетики та роль розподіленої генерації в забезпеченні енергетичної безпеки держави. Обґрунтовано необхідність системного вдосконалення правового регулювання зеленої енергетики в умовах воєнного стану та євроінтеграції.