Показання з чужих слів, як допустимий доказ у кримінальному провадженні

Анотація

Стаття присвячена дослідженню проблемних питань визнання показань з чужих слів допустимим доказом у кримінальному провадженні. Показаннями з чужих слів є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи. У науковій літературі вказується на недосконалість такого визначення через слабкі вимоги нормативного врегулювання такого процесуального доказу та невизначеність показаннями з чужих слів можливость надання суду певних документів особою, автором яких вона не є, або щодо змісту документа, який вона читала. Крім того, певна кількість науковців зауважують і про важливість існування такого інституту доказування у кримінальному процесі, оскільки інколи такі показання з чужих слів можуть бути найкращим із доступних доказів.

Проаналізовані певні протиріччя в умовах допустимості використання показань з чужих слів як процесуального джерела доказів, які закріплені кримінальним процесуальним законодавством. На прикладі судової практики було розглянуто особливості застосування національними судами норм законодавства щодо визнання показань з чужих слів доказом, що підтверджував винність особи у вчиненні кримінального правопорушення. Звернено увагу на необхідність вдосконалення законодавчого регулювання показань з чужих слів задля дотримання засади безпосередності дослідження доказів та презумпції невинуватості і забезпечення доведеності вини, що дійсно сприятиме прийняттю правильного рішення судом  та  виконанню завдань кримінального судочинства.

Зазначено, що використання таких показань як доказів у кримінальному провадженні є винятком із загального правила і є досить суперечливим інститутом, оскільки як в науці кримінального процесу, так і в судовій практиці не існує єдиної думки щодо доцільності закріплення чи можливості його існування в цілому. Зроблено висновок щодо доречності внесення змін у визначення поняття «показань з чужих слів», умов допустимості таких показань та неможливість допиту особи, яка є першоджерелом.