Роль судді у становленні української правої системи

Анотація

Право, як міра свободи та справедливості, створюється при зіткненні різнорідних соціальних елементів, коли нове колективне ціле вже не може бути стримане простим звичаєм, мораллю. Розбіжність моральних переконань робить можливим існування соціального об’єднання і примирюється правом, спершу в формі повелінь старших, досвідчених, які виконують роль арбітрів. А згодом це право перетворюється на звичай і мораль, та водночас стає змістом нової моралі.

Нове право визначає тільки напрям, за яким повинні формуватися необхідні життєві форми нового соціального об’єднання та за яким вони з часом повинні вкоренитися у загальній свідомості. Судові акти публічної влади були первинним джерелом, надалі ж вони включалися у загальнообов’язкові правила, що діяли у сфері виробництва, розподілу та обміну.

Через відсутність твердих норм закону суддя в Україні у давнину мав поважний статус, а довіра до нього на первинних стадіях історичного розвитку процесуального права була тією невід’ємною умовою, без якої судовий розгляд був неможливий. Правові норми були відсутні, і судова влада повинна була сама їх встановлювати для кожного випадку, що розглядався, а процес судочинства складався зі створення норми та її застосування. Суддя повинен був винести не тільки рішення по справі, а й знайти норму права, не тільки розсудити окремий випадок, а й у казуїстичній формі проголосити загальнообов’язкове положення, що мало б значення як для тяжущих, так і для усієї громади.

Головною рушійною силою вирішення справи за так званим звичаєм, є своєрідна оцінка сторін спору і становища їх в сім’ї, тобто рішення виносилось, зважаючи на людину та її господарство. На думку селян, перевага їх місцевого суду перед державним полягала в тому, що останній, суворо керуючись законом, неспроможний винести рішення, яке б не суперечило принципам сільського побуту та здорового глузду.

Суддя судить перед добрими людьми, присутність яких доповнює ті прогалини процесу, які беззаперечно виникають внаслідок загальної неписьменності найчастіше всіх осіб, що беруть участь у процесі, не виключаючи і суддю. Тому протоколювання відбувається не письмово, а усно і закарбовується в пам’яті людей.

Невідокремленість судової влади майже до середини ХVІ ст. призвела до того, що авторитетності судовому рішенню надавала не його відповідність правовим нормам, а статус особи в суспільстві, яка це рішення виносила.