Предметна та суб’єктна юрисдикція у площині правової визначеності: проблеми в цивільному процесуальному законодавстві

Анотація

Дана стаття присвячена предметній та суб’єктній юрисдикції у площині правової визначеності. У статті аналізуються проблеми крізь призму правової визначеності, які виникають під час віднесення тієї чи іншої справи до компетенції судів: загальних, адміністративних та господарських, бо в цивільному законодавстві не закріплено ніяких правил віднесення тієї чи іншої справи до компетенції певного суду.

Україна в 2014 році обрала європейський вектор шляху розвитку, а тому законодавство, зокрема цивільно-процесуальне, має відповідати критеріям правової держави, фундамент якої складає верховенство права. Взаємозв’язок предметної та суб’єктної юрисдикції і верховенства права розкривається через елементи правової визначеності, а саме: ясність, чіткість, передбаченість закону, однозначність його норм, усталена судова практика, обов’язкове виконання рішень суду, остаточність судового рішення.

Значна увага даній тематиці була приділена  вченими А. Савчук, О. Ткачук, А. Монаєнко. Авторами було проаналізовано чимало рішень Європейського суду з прав людини і наголошено на тому, що оскільки цивільний процесуальний закон не містить критеріїв розмежування предметної та суб’єктної юрисдикції, тому значної ролі набуває судова практика, яка має бути усталеною і передбаченою. На думку авторів, це не означає, що Верховний Суд не повинен мати можливості відступати від своїх попередніх правових позицій, адже розвиток судової практики не суперечить належному правозастосуванню, оскільки відсутність еволюційного та динамічного підходу попереджують будь-які зміни чи покращення. Від Верховного Суду в таких ситуаціях вимагається лише надавати більш істотне обґрунтування відхиленню від попередніх правових позицій.

В результаті вивчення наукових праць, судової практики нами було проаналізовано кожний критерій розмежування предметної та суб’єктної юрисдикції, які були вироблені під час здійснення судочинства судами, та наведено приклади із судової практики. Законодавець зобов’язаний закріпити їх на рівні цивільного процесуального закону, що в свою чергу сприятиме довірі суспільства до держави, судової системи, забезпечить належне ставлення до права та закону в цілому.