Місце арбітражу: проблемні питання теорії та практики

Анотація

Ефективність арбітражного розгляду як і його привабливість для сторін спору  в більшій мірі залежить від наявної та розвиненої законодавчої бази конвенційного спрямування (ратифікації чисельних багатосторонніх міжнародно-правових актів) так і національного арбітражного законодавства. Саме поєднання цих джерел гарантує процесуальну самостійність  арбітражного розгляду справи, при цьому суттєво зменшуючи втручання національних судів, поряд з наявним обсягом обов’язкових та факультативних правил надання такої допомоги під час розгляду спорів в арбітражному процесі.

На жаль, такі рамки правового регулювання розгляду зовнішньоекономічних спорів міжнародним комерційним арбітражем  можуть бути занадто складними і, навіть, інколи незрозумілими та проблематичними. Тим не менш, таке неоднозначне тлумачення і розуміння  законодавчого регулювання міжнародного комерційного арбітражу може бути вирішено шляхом приділення достатньої уваги дефінітивному апарату, оцінці розвитку і вдосконалення міжнародних та національних нормативно-правових актів, які поступово відходять від архаїстичних підходів до визначення права, яке регулює арбітражний розгляд шляхом більш ефективному аналізу.

Так, в даній статті особлива увага приділяється теоретико-прикладним проблемним питанням визначення «місця арбітражу». У зв’язку із чіткою неузгодженістю  та невизначеністю у національному законодавстві та правозастосовчій діяльності  багатьох країн щодо місця арбітражу, це призводить до виникнення чисельних «процесуальних пасток» під час розгляду клопотань про визнання та виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу.

Особлива увага автором приділяється аналізу законодавчого регулювання місця арбітражу в Україні. І через призму практики Європейського суду з прав людини і Верховного Суду робиться висновки щодо наявності відповідних суперечностей в дефінітивному апараті.