Дискримінація за мовною ознакою: прецедентна практика Комітету ООН з прав людини

Анотація

У статті досліджено прецедентну практику Комітету ООН з прав людини у сфері дискримінації за мовною ознакою. Зазначено, дискримінація – це ситуація, коли до когось ставляться несправедливо чи жорстоко через те, ким він є. Це означає, що людині не надаються такі ж можливості, права чи ставлення, як іншим, через її расу, релігію, стать, вік чи інші характеристики, які роблять її такою, якою вона є. Дискримінація може мати різні форми, наприклад, знущання, глузування або переслідування. Дискримінація є проблемою, оскільки може призвести до негативних наслідків для тих, хто її зазнає, і відповідно вплинути на психічне здоров’я людини, її самооцінку та добробут. Дискримінація має великий вплив і на суспільство, зберігаючи нерівність і зміцнюючи шкідливі стереотипи та упередження. Наголошено, що мовна дискримінація – це порушення цивільних або економічних прав особистості чи етнічної групи через незнання або погане знання мови кількісно або соціально домінантного на певній території етносу, обмеження мовних прав, а також несправедливість або упередженість стосовно людини чи етнічної групи за мовною ознакою. Мовна дискримінація виражається в обмеженні свободи груп населення, які представлені в малій кількості або мають свої особливості мови, культури і традицій. Зроблено висновок, що питання про право користування мовами меншин не може бути вирішене абстрактно, воно має розглядатися в певному контексті. Сучасна діяльність Комітету з прав людини достатньою мірою не демонструє розвитку прецедентної практики, особливо з питання мовної дискримінації. Звернуто увагу на те, що жоден міжнародний орган із запобігання та врегулювання конфліктів, як-то Європейський суд з прав людини, Комітет з прав людини ООН, не ставить перед собою завдання підмінити національне правосуддя в країнах-учасницях міжнародних договорів. Більше того, система протиборства фактам мовної, расової, національної та інших форм дискримінації повинна будуватися і злагоджено працювати всередині самих країн. Потрібно ставити питання про підвищення і поліпшення національних механізмів захисту прав людини, і це той шлях, який дасть змогу розв’язати всі проблеми, зокрема у сфері протидії фактам порушення права на рівність і недискримінацію.