Використання доказів у кримінальному провадженні як складова процесу доказування

Анотація

Стаття присвячена з'ясуванню сутності та змі­сту використання доказів а також обґрунтуван­ню виокремлення такої категорії як складової доказування у кримінальному провадженні. З'я­совано, що попри відсутність категорії «викори­стання доказів» серед передбачених ч. 2 ст. 91 КПК України складових доказової діяльності цей термін вживається законодавцем у низці статей чинного КПК України. Проаналізовано позиції вітчизняних науковців щодо сутності досліджу­ваної операції з доказами. З'ясовано, що біль­шість доктринальних визначень цього поняття зводиться до розуміння використання доказів як оперування ними (доказами, їх процесуальними джерелами, доказовою інформацією) для вико­нання проміжних і кінцевих завдань (тобто до­сягнення певних позитивних результатів) у кри­мінальному провадженні.

На основі вивчення положень чинного зако­нодавства та доктринальних джерел встановле­но, що докази використовуються шляхом обґрун­тування, прийняття та реалізації рішень у кримі­нальному провадженні. Виокремлено такі форми використання доказів: процесуальні рішення, рішення про подання доказів судові та обґрунту­вання ними правових позицій, про подання кло­потань та скарг під час досудового розслідуван­ня, тактичні рішення сторони обвинувачення та інших суб'єктів доказування. Розглянуто загаль­ний механізм прийняття перелічених рішень та місце використання доказів в системі складових доказової діяльності.

Використання доказів визначено як складо­ву процесу доказування, сукупність логічних та інструментальних операцій, що полягають у обґрунтуванні доказами (доказовою інформацією), прийнятті та реалізації суб'єктом доказування рі­шень з метою виконання власних завдань у кримінальному провадженні.

Подальші перспективи досліджень у аналі­зованій сфері пов'язані з науково-теоретичним опрацюванням сутності, видів та механізму при­йняття рішень у кримінальному провадженні як форми використання доказів.