Свобода пересування: проблеми кореляції публічно-правового та приватно-правового підходів

Анотація

Авторка статті досліджує сутність та природу свободи пересування як інституту, який втілює ідею свободи у праві. Вона доводить, що в Кон­ституції України та в нормах публічного права загалом свобода пересування задекларована як основоположна свобода людини і громадяни­на. Конкретний зміст свободи пересування роз­кривається через низку суб'єктивних прав, які визначені в нормах публічного права. Це такі права: право особи на вільне й безперешкодне переміщення в межах території України; право на виїзд з України; право на безперешкодне по­вернення в Україну громадянина України; право на вільний вибір місця проживання/перебуван- ня. При цьому Конституція України проголошує право вільно залишати територію України, але в нормах спеціального закону про «вільний» ви­їзд з території України не йдеться, а отже спеці­альний закон дещо звужує межі свободи пере­сування.

На відміну від публічного права у нормах приватного права (в Цивільному кодексі Укра­їни) закріплене право на свободу пересування як суб'єктивне цивільне прав, але не основопо­ложна свобода. Зміст цього права обіймає мож­ливість вільного пересування по території Укра­їни та право на виїзд за межі території України і безперешкодне повернення (громадян Украї­ни) в Україну. За нормами цивільного законо­давства право на свободу пересування включає також можливість вільно обирати місце перебу­вання, але це стосується тільки неповнолітньої особи. На відміну від публічно-правової концеп­ції свободи пересування її приватно-правова концепція не включає до неї право на вільний вибір місця проживання. Авторка доводить хиб­ність такого підходу та обґрунтовує висновки про те, що, по-перше, право на вільний вибір місця проживання не може існувати без пра­ва на місце проживання; по-друге, можливість вільно обирати місце проживання/перебування має бути включене зо змісту права на свободу пересування.