Члени сім’ї військовослужбовця як суб’єкт права на соціальний захист: деякі практичні проблеми законодавчого регулювання

Анотація

У статті з’ясовано деякі недоліки законодав­чого визначення поняття «члени сім’ї» військо­вослужбовців або прирівняних до них осіб як суб’єктів права на соціальний захист. Критично проаналізовано норми Закону України «Про со­ціальний і правовий захист військовослужбов­ців та членів їх сімей» з цих питань. На підставі вивчення судової практики з питань позбавлен­ня або обмеження права на соціальний захист членів сім’ї як отримувачів забезпечення відпо­відного виду, зроблено висновок про потребу внесення змін у соціальне законодавство. За­пропоновано конкретизувати правила ст. 3 За­кону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» щодо підстав та їхнього взаємозв’язку із виникненням чи обмеженням права членів сім’ї військовос­лужбовця на соціальний захист, а також про­цедурипідтвердження та фіксації. Наголошено на неоднорідності правових підстав виникнення правосуб’єктності членів сім’ї військовослуж­бовців у сфері соціального захисту, що не спри­яє єдності правозастосовної практики. З’ясовано питання, пов’язані із встановленням юридичних фактів приналежності до членів сім’ї військовос­лужбовців. Доведено, що непослідовне вживан­ня терміну «член сім’ї військовослужбовця» в межах одного нормативного акту та невизначе­ність змісту цього поняття створюють підґрунтя для дискримінації окремих осіб щодо встанов­лення правового статусу “член сім’ї військовос­лужбовця” та соціальної несправедливості у цій сфері правовідносин. З’ясовано значення юри­дичного факту утриманства для визначення ста­тусу особи як члена сім’ї військовослужбовця.

Наведено приклади невідповідності положень підзаконних нормативно-правових актів нормам законів. Підсумовано, що визначення суб’єк­тів права на соціальний захист, зокрема членів сім’ї як отримувача соціального забезпечення, а також передумов їхньої правосуб’єктності з урахуванням засад п.п. 1, 6 ст. 92 Конституції України, повинно бути лише у законах як нор­мативно-правових актах вищої юридичної сили.