Ґенеза розвитку інституту доказів та допустимості доказів

Анотація

У статті аналізуються історичний шлях розвитку інституту доказів та допустимості доказів. В ході проведеного дослідження було встановлено, що допустимість доказів не була відома законодавцеві за часи Київської Русі, її, по суті, заміняла допу­стимість джерел доказів, до яких пред’являлися певні вимоги. Перша законодавча спроба вироби­ти і включити у кримінальний процес правила про допустимість доказів була зроблена в Російській Імперії під час Судової реформи 1864 року.

До початку XX ст. реформований криміналь­ний процес був побудований на громадських засадах судочинства. Відмова від розшукового процесу, заснованого на теорії формальних доказів, внаслідок буржуазно-демократичної реформи 1864 року призвела до становлення змагального начала: було введено суд присяж­них; звинувачуваний більше не був об’єктом для слідства, націленого на визнання провини з допущенням тортур; сторони звинувачення і за­хисту були рівноправними. Однак, зберігалися й окремі приватно-позовні начала (наприклад, справи приватного обвинувачення). Для суду основою оцінки доказів стає внутрішнє переко­нання. Отримала розвиток нова концепція дока­зування в кримінальному процесі.

Радянський кримінальний процес практично відмовився від будь-яких правил про допустимість доказів. Не можна не погодитися з висловом, що для кримінально-процесуального законодавства радянського періоду характерним було скорочен­ня формальних правил допустимості доказів. По­няття допустимості доказів з площини юридичної було переведено в площину політичну. КПК 1960 року, як і його попередники, ніяк не регламентував питання про допустимість доказів. У ньому було відсутнє положення про те, що докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили. Ситуація покращилась після здобуття Україною не­залежності. Судова реформа дала змогу забезпе­чити в кримінальному процесі захист прав людини і громадянина на прогресивному європейському рівні, сам процес набув справжньої змагальності та публічності відповідно до тих вимог, які висува­лися українським суспільством та фаховими між­народними інституціями. Ухвалений Верховною Радою України у 2012 році новий Кримінальний процесуальний кодекс України вніс суттєві зміни в проведення пізнавальної діяльності, спрямова­ної на отримання доказів з метою встановлення істини у кримінальному провадженні. До КПК було включено окремі статтю «Допустимість доказу». Вона затвердила, що: по-перше, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, вста­новленому КПК України; по-друге, недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посила­тися суд при ухваленні судового рішення.