Підстава необхідної оборони: аналіз правових позицій Верховного Суду

Анотація

У статті проаналізовано та узагальнено по­зиції Верховного Суду щодо підстави необхід­ної оборони. Відзначається, що Верховний Суд виокремив два елементи підстави необхідної оборони (вчинення особою суспільно небезпеч­ного посягання та необхідність його негайного відвернення або припинення), а також нео­дноразово висловлювався щодо різних аспек­тів у розумінні змісту кожного із них. Згадано різні визначення «суспільно небезпечного по­сягання», які Верховний Суд наводить у своїх постановах. Відзначено, що Верховний Суд не висловлювався щодо можливості розуміння під суспільно небезпечним посяганням як підста­вою для необхідної оборони суспільно небез­печного діяння неосудної особи чи особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кри­мінальна відповідальність, але в одній зі своїх постанов визнав таким посягання психічно хво­рого потерпілого. Згадано висновок Верховного Суду щодо неможливості виникнення права на необхідну оборону від правомірних діянь іншої особи, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом. Зазначе­но, що, за загальним правилом, Верховний Суд не визнає «посяганням» в розумінні ст. 36 КК України спровоковане насильство, але винятком є той випадок, коли ступінь спровокованого на­сильства очевидно перевищує той, який особа могла передбачити. Відзначено, що як обов’яз­кову характеристику суспільно небезпечного посягання при необхідній обороні Верховний Суд виокремлює його дійсність та об’єктивну реальність. Зацитовано пояснення Верховного Суду щодо того, в яких випадках виникає необ­хідність негайного відвернення або припинення суспільно небезпечного посягання. Проаналізо­вано висновки Верховного Суду щодо часових меж існування права на необхідну оборону. Зо­крема, Верховний Суд визначає початковий та кінцевий моменти правомірної оборони. Згаду­ється постанова, в якій Верховний Суд нагадує про законодавчу заборону при вирішенні пи­тання про наявність чи відсутність стану обо­рони враховувати наявність в особи можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи орга­нів влади.