Концепція злочину геноциду Рафала Лемкіна: становлення, трансформація, сучасне значення

Анотація

У статті розглянуто питання становлення і розвитку концепції злочину геноциду визначного польсько-американського юриста Рафала (Рафаеля) Лемкіна (1900–1959), а також проаналізовано її сучасне значення. З’ясовано основні біографічні відомості про Лемкіна; наголошено на тому, що молоді роки його життя тісно пов’язані з землями нинішньої України: він навчався на юридичному факультеті Львівського університету, працював на посаді підпрокурора (помічника прокурора) окружного суду в Бережанах на Тернопільщині.

Встановлено, що першою спробою на міжнародно-правовому рівні передбачити покарання за діяння, вчинювані не проти окремих індивідів, а проти груп людей за певною ознакою або ж проти індивідів, якщо вони розглядаються як представники цих груп, стала концепція «актів варварства» і «актів вандалізму», запропонована Лемкіним у 1933 р. Підкреслено, що згодом ці положення лягли в основу запропонованої ним концепції злочину геноциду. Констатовано, що термін «геноцид» більшою мірою відображав раніше запропоноване Лемкіним поняття «акти варварства», хоча включав також сутнісні компоненти «актів вандалізму».

Встановлено, що погляди Рафала Лемкіна на сутність та шляхи протидії злочину геноциду в підсумку лягли в основу положень Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., основним автором якої він був. З’ясовано, що текст вказаної Конвенції не повною мірою відображає сукупність поглядів Лемкіна щодо злочину геноциду. Констатовано, що згодом ця невідповідність призвела до проблем при кваліфікації конкретних діянь саме як геноциду.

Проаналізовано значення концепції злочину геноциду Рафала Лемкіна для сьогодення. З цією метою, зокрема, досліджено кримінальне законодавство держав Європи з тим, аби з’ясувати як законодавці зарубіжних держав імплементували положення Конвенції 1948 р. Підкреслено, що на серйозну увагу заслуговує виокремлення деякими законодавцями інших, не зазначених у міжнародних актах, груп людей, щодо яких вчиняється геноцид, а також розширення переліку дій, які утворюють об’єктивну сторону цього злочину. Особливу увагу звернуто на італійський досвід прагнення криміналізувати культурний геноцид, що концептуально відображає погляди Рафала Лемкіна. Висловлено припущення, що аналогічним шляхом невдовзі підуть й деякі інші національні законодавці.