Принцип акцесорності поруки у судовій практиці

Анотація

Стаття присвячена висвітленню актуальних на сьогодні питань застосування способів забезпечення виконання зобов’язань. Особлива увага зосереджена на встановленні юридичного змісту принципу акцесорності, що дало змогу автору визначити правові наслідки впливу недійсності та припинення основного договору (зобов’язання) на чинність відповідних забезпечувальних зобов’язань, зокрема, поруки.

У статті досліджується правова природа поруки як акцесорного зобов’язання, її взаємозв’язок із основним борговим зобов’язанням та правові наслідки виконання поручителем своїх обов’язків. Звертається увага на особливості припинення поруки та вплив правочинів щодо основного договору на її чинність. Аналізується судова практика, зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування принципу акцесорності поруки у випадках припинення основного зобов’язання, заміни боржника або пропуску строків пред’явлення вимог кредитором до спадкоємців боржника. Окремо розглядаються наслідки недійсності основного зобов’язання для забезпечувальних правочинів, встановлені в ст. 548 ЦК України.

Визначено наукове поняття «принцип акцесорності поруки», згідно з яким між основним зобов’язанням та зобов’язанням, що виникло на його забезпечення (порукою), встановлюється певна правова залежність, а саме: правочин щодо забезпечення (порука) має юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов’язання. Обґрунтовано, що забезпечувальне зобов’язання не може існувати самостійно, а його правові наслідки залежать від дійсності або припинення основного договору.

Зроблено висновок про те, що наслідки пропуску кредитором строків пред’явлення вимоги до спадкоємців боржника свідчать про важливість своєчасного захисту його прав. Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, у разі пропуску кредитором таких строків основне зобов’язання припиняється, а разом із ним і порука, що узгоджується з принципом акцесорності. Висновки, зроблені в дослідженні, мають значення для вдосконалення судової практики та подальшого розвитку правового регулювання забезпечувальних зобов’язань.