Зарубіжний досвід забезпечення виконання судових актів щодо покарань у виді довічного позбавлення волі

Анотація

Покарання є найсуворішою формою примусу і як таке має забезпечувати баланс між розумним обмеженням і повагою до людської гідності та прав засудженого. Дослідження покарання у виді довічного позбавлення волі в зарубіжних державах показує, що за своєю сутністю даний вид покарання є найсуворішою мірою державного примусу, а його зміст полягає в істотному обмеженні прав і свобод засудженого як людини і громадянина держави, що виражається у найвищому ступені ізоляції, триманні переважно у приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки тощо. Європейські стандарти вимагають від виконання довічного покарання максимальної індивідуалізації на підставі регулярної оцінки ризиків в кожному конкретному випадку.

Деякі європейські країни скасували довічне ув’язнення (Сербія, Хорватія, Іспанія, Боснія і Герцеговина, Норвегії, Словенії), а натомість, за особливо тяжкі злочини, суди призначають тривалі, але фіксовані терміни позбавлення волі. Призначення даного виду покарання в зарубіжних державах обґрунтовують різними причинами: вчинення особливо тяжких злочинів (тяжке вбивство, зґвалтування, геноцид, військові злочини та злочини проти людства), підвищена суспільна небезпечність осіб, які вчинили кримінально протиправні діяння, не можливість виправлення осіб без застосування такої міри покарання та ряд інших питань. У більшості європейських держав довічне ув’язнення може бути замінено після певного періоду відбування покарання (від 12 років (Данія, Фінляндія) до 40 років (Туреччина). Незважаючи на відмінності в тривалості терміну, можливість дострокового звільнення надає цьому покаранню гуманного характеру. Цілі загальної превенції поєднуються з цілями спеціальної, не заперечуючи можливості виправлення та соціалізації засудженого. У більшості країн, де існує довічне ув’язнення, воно не застосовується до неповнолітніх правопорушників.

Констатовано, що у випадку довічного ув’язнення держави зобов’язані забезпечити, щоб законодавство передбачало можливість умовно-дострокового звільнення після відбуття достатнього терміну, протягом якого засуджений демонстрував належну поведінку.