Порівняльно-правовий аналіз Конституції України 1710 року та Конституції Польщі 1791 року

Анотація

У статті проведено порівняльно-правовий аналіз застосування принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову у Конституції України 1710 р. та Конституції Польщі 1791 р. Таке дослідження зумовлюється спорідненістю державно-правових традицій, котрі сформувалися в Україні за доби Речі Посполитої. Завдяки поєднання ідей європейського конституціоналізму та власного державно-правового досвіду українська і польська конституції ХVІІІ ст. мали низку спільних та відмінних рис щодо запровадження принципу поділу влади. Конституювання поділу державної влади мало забезпечити удосконалення державного механізму шляхом підвищення його ефективності за умов військової агресії Російської імперії, запобігти можливості узурпації влади всередині країни, що сприяло б збереженню національної державності.

У тексті Конституції України 1710 р. відсутня норма, яка б прямо закріплювала поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Проте аналіз тексту Конституції дає підстави стверджувати, що поділ влади було покладено в основу організації державної влади. Конституція України 1710 р. до вищих органів влади відносила Генеральну раду – орган законодавчої влади, Гетьмана та Генеральних старшин – органи виконавчої влади і Генеральний Суд – судову владу. Запровадивши виборні, колегіальні, підконтрольні та підзвітні органи державної влади, Конституція України 1710 р. встановлювала республіканську форму правління. Згідно з Конституцією Польщі 1791 р. законодавча влада належала двопалатному Сейму, виконавча – королеві і уряду, судова – Сеймовому суду. Польська Конституція 1791 р. передбачала встановлення конституційної монархії, адже король мав статус глави уряду, але не отримав реальних повноважень у галузі законодавчої та виконавчої влади. Водночас відбулося конституційне зміцнення інституту спадкової монархії, як гаранта наступності та безперервності польської державності.

Для української і польської конституцій ХVІІІ ст. було характерним запровадження елементів системи стримувань і противаг з метою посилення ефективності державної влади та унеможливлення узурпації влади як окремими особами, так і окремими становими угрупуваннями.