Місцеве самоврядування і забезпечення соціальної справедливості: національний досвід і зарубіжні практики

Анотація

У статті досліджено роль місцевого самоврядування у забезпеченні соціальної справедливості як ключового принципу функціонування демократичного суспільства. Соціальна справедливість трактується не лише як рівність у доступі до соціальних благ, а як реальний інструмент формування справедливих, інклюзивних та стійких територіальних громад. Увагу зосереджено на аналізі сучасного українського досвіду в цій сфері, особливо в контексті децентралізаційної реформи, яка значно розширила повноваження та функції органів місцевого самоврядування. Показано, що українські громади дедалі активніше впроваджують програми соціального захисту, адаптують надання послуг до місцевих потреб, розвивають інструменти участі громадян. У статті детально охарактеризовано практики надання муніципальних допомог, соціального житла, інклюзивної освіти, медичних послуг, підтримки вразливих верств населення. Разом з тим, виокремлено системні проблеми: фінансову нерівність між громадами, нестачу кваліфікованих кадрів, обмежену законодавчу спроможність на місцевому рівні, що заважають повноцінній реалізації принципів соціальної справедливості. У контексті порівняльного аналізу представлено зарубіжний досвід країн Європейського Союзу (Німеччини, Швеції, Франції, Польщі) та Північної Америки (Канади, США), де місцеве самоврядування виступає провідним суб’єктом соціальної політики. Охарактеризовано ключові моделі організації соціальних послуг, джерела фінансування, партнерство з громадськими інституціями, практики партисипативного врядування та адаптивності соціальних програм. Особливу увагу приділено інструментам оцінки соціального впливу, залученню громадян до процесу прийняття рішень та інтеграції принципів справедливості в муніципальне бюджетування. Досвід розвинених країн показує: ефективність місцевої соціальної політики залежить не лише від формальних повноважень, а й від реальної автономії, фінансової стабільності та інституційної готовності громад до управління соціальними процесами. На основі вивченого досвіду сформульовано пропозиції щодо вдосконалення української моделі забезпечення соціальної справедливості на місцевому рівні. Серед них – розширення фінансової бази місцевого самоврядування, надання громадам більшої автономії у формуванні соціальної політики, розвиток системи моніторингу та оцінки ефективності рішень, підвищення професійного рівня кадрів у соціальній сфері та активне залучення громадян до прийняття управлінських рішень. У статті наголошено, що лише за умови комплексного підходу та цілеспрямованої державної підтримки органи місцевого самоврядування зможуть стати реальним гарантом соціальної справедливості в громадах, сприяючи сталому розвитку, соціальній згуртованості та підвищенню якості життя населення.