Сутність освітньої політики як конституційно-правової категорії

Анотація

У науковій статті здійснено комплексне наукове дослідження сутності освітньої політики як конституційно-правової категорії. Встановлено, що в умовах трансформаційних змін, викликаних війною, цифровізацією, децентралізацією публічного управління, значення освітньої політики набуває особливої актуальності не лише як управлінського інструмента, а як юридичного механізму реалізації конституційного права на освіту. Підкреслено, що попри зростаючий науковий і прикладний інтерес до тематики освітньої політики, її доктринальне осмислення саме в конституційно-правовому контексті залишається фрагментарним.

Розкрито теоретико-методологічні підходи до визначення освітньої політики як правової категорії. Узагальнено зарубіжний та український науковий дискурс, у межах якого освітня політика трактується як результат балансування між публічними інтересами та індивідуальними правами, а також як інструмент впливу держави на соціальний розвиток. Підтверджено, що в українському правознавстві переважають педагогічні, управлінські та адміністративно-правові інтерпретації цього поняття, тоді як його конституційно-правова природа – як форма реалізації засадничого права на освіту – ще не набула належної систематизації.

Досліджено історико-правовий контекст виникнення терміну «освітня політика» в англомовній і європейській традиції, підкреслено його еволюцію від інструменту державного впливу до багаторівневої структури політико-правових стратегій. Встановлено, що формалізація терміну в англо- саксонській системі освіти відбулася в середині XX століття, а в європейському контексті – через Болонський процес, який трансформував підходи до освітнього управління, наблизивши їх до правових і конституційних стандартів.

Окреслено коло ключових науковців, які сприяли доктриналізації поняття «освітня політика», серед яких: В. Журавський, Є. Красняков, Л. Прокопенко, Ю. Терещенко, А. Осмоловська, а також С.Дж. Болл – один із перших, хто інтерпретував освітню політику не лише як нормативну систему, а як простір ідеологічної та інституційної боротьби. Узагальнено сучасні енциклопедичні та доктринальні визначення освітньої політики, а також здійснено спробу їх типологізації за критерієм предметного охоплення та правового значення.

З’ясовано, що освітня політика набуває конституційно-правового виміру через її структурну інтегрованість у механізм реалізації статті 53 Конституції України. Доведено, що освітня політика має ціннісне, нормативне та функціональне навантаження, будучи формою трансформації приписів Основного Закону в конкретні публічно-правові механізми забезпечення освітніх прав.

У структурному плані проаналізовано три основні складові конституційно-правового механізму реалізації права на освіту: нормативну, інституційну та контрольно-гарантійну. Встановлено, що нормативна складова охоплює Конституцію, спеціальне освітнє законодавство та відповідні програмні документи, які деталізують та систематизують конституційні приписи. Інституційна складова розкриває суб’єктний склад освітньої політики, охоплюючи органи законодавчої, виконавчої та місцевої влади, а також суб’єкти громадянського суспільства. Контрольно-гарантійна складова представлена системою судового контролю, передусім діяльністю Конституційного Суду України та адміністративної юстиції, що забезпечують відповідність освітньої політики принципам верховенства права, справедливості та правової визначеності.

Узагальнено, що освітня політика в Україні є формою публічного врядування, яка одночасно виконує функцію реалізації права на освіту та формується у правовому полі, підпорядкованому принципам конституціоналізму. Підкреслено, що нормативні принципи, закріплені у статті 6 Закону України «Про освіту», зокрема верховенство права, людиноцентризм, рівність, підзвітність та відкритість, свідчать про безпосередній зв’язок освітньої політики з ціннісним полем Конституції.