Проблема винятковості тримання під вартою в контексті європейських та національних стандартів

Анотація

Статтю присвячено комплексному аналізу проблеми зловживання тримання під вартою як запобіжним заходом у кримінальному процесі України. Попри існування задекларованої в законодавстві винятковості цього заходу, системна перевага у застосуванні тримання під вартою над іншими менш обтяжливими запобіжними заходами, породжує непоодинокі випадки порушення права людини і громадянина на свободу та особисту недоторканність. Значну увагу під час дослідження зосереджено на аналізі національного законодавства, судової практики, а також позицій Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) щодо дотримання статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Здійснено оцінку обґрунтування потреби в обранні тримання під вартою, зокрема, стандарту обґрунтованої підозри, ризиків перешкоджання кримінальному провадженню, а також належності оцінки можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. Досліджено поняття “обґрунтованої підозри” і “ризиків” та сформовано основну проблему – відсутність їх чіткого законодавчого визначення. Окрема увага приділена низці принципів, висвітлених ЄСПЛ, що відображають ризики, які національні суди повинні враховувати при ухваленні рішень щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на стадії досудового розслідування. Розкрито основну проблематику ризиків, якими часто оперують органи досудового розслідування з метою застосування такого запобіжного заходу, для якого фактичних підстав недостатньо. Обґрунтування наявності “можливості” вчинення тієї чи іншої дії підозрюваним чи потерпілим не може виходити за межі визначених та гарантованих прав і свобод такої особи. Порушуючи таким чином баланс між правами, обов’язками та повноваженнями - вважаємо недотриманими одні з основних принципів сучасного правового світу – демократизму, законності та рівності. Також, виявлено типові порушення, такі як, формальний підхід, шаблонність мотивування та автоматизм у продовженні строків тримання. Така практика явно суперечить не лише міжнародним аспектам, а й підриває засади кримінального процесуального права України – принципи достатності, пропорційності та презумпції свободи особи. У підсумку наголошено про необхідність вдосконалення процесуального законодавства та запровадження більш чітких критеріїв для доведення ризиків, а також зміцнення гарантій прав людини в національній правозастосовній практиці. Актуальність також зумовлена необхідністю перегляду усталеної судової практики, яка нерідко нехтує принципом індивідуального підходу та не забезпечує належного балансу між публічними інтересами та правами особи.