Суперфіцій у праві сучасної України, Австро-Угорщини та Стародавнього Риму: порівняльний аналіз

Анотація

У статті досліджено, що правовий інститут суперфіцію виник ще у праві Стародавнього Риму, а згодом був рецептований у праві багатьох європейських країн, у т. ч. Австро-Угорщини на початку XX ст., у складі якої західноукраїнські землі перебували упродовж 1772-1918 рр., а також сучасної України.

Автором з’ясовано, що ще Юстиніан створив новий правовий інститут користування чужою землею для передачі міських земель під забудову – superficies (суперфіцій), котрий оформився як довгострокове, вiдчужуване й успадковуване право користування чужою землею для забудови. Встановлено, що у римському приватному праві право власності на споруджену будівлю належало власнику земельної ділянки за правилом superficies solo cedit – будівля слідує за землею. Натомість суперфіціарій мав право користуватися і розпоряджатися зведеним на чужій землі будинком чи іншою спорудою на свій розсуд, а саме мав право продати, подарувати, обміняти, здати в найм тощо.

Автором виявлено, що з розвитком пандектного права, тобто рецептованого і пристосованого до нових умов римського приватного права, розуміння сутності і змісту суперфіцію змінилося стосовно його засадничого правового принципу – superficies solo cedit. А саме, серед німецьких пандектистів в XIX ст. утвердилася теорія особливої власності на споруду, ґрунтована на визнанні будівлі, спорудженої на підставі наданого права суперфіцію, істотною складовою частиною права забудови (а не земельної ділянки) і поширення на це право правового режиму нерухомих речей. Цей підхід був покладений в основу правового регулювання суперфіцію в Австро-Угорщині. Щоправда, автором досліджено, що Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р. не передбачало правового інституту суперфіцію, однак у статті проаналізовано окремі норми Уложення, котрі врегульовували зведення будівлі на чужій земельній ділянці (ст. 418-419, 515). Автором з’ясовано, що інститут суперфіцію був запроваджений в Австро-Угорщині щойно у Законі «Про право забудови» від 26 квітня 1912 р., котрий регламентував право забудови на чужій земельній ділянці і який діє в Австрійській Республіці і до тепер.

Автором встановлено, що в сучасній Україні суперфіцій вперше було передбачено щойно у прийнятому у 2003 р. Цивільному кодексі України у главі 34 «Право користування чужою земельною ділянкою для забудови» (ст. 413–417), а у 2007 р. Земельний кодекс України було доповнено главою 16-1 «Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови», котра містить лише 1 статтю – ст. 102-1. Проаналізовано, що ці норми закріплюють підстави виникнення права суперфіцію, права й обов’язки власника земельної ділянки, наданої для забудови, та землекористувача, а також підстави і правові наслідки припинення цього права. Відтак, автором, з врахуванням досвіду правового регулювання суперфіціарних відносин в Австро-Угорщині, підтримано пропозицію визнати в сучасному українському праві будівлі (споруди), споруджені на підставі права суперфіцію, складовою частиною такого права.