Створення для групи життєвих умов, спрямованих на повне чи часткове її фізичне знищення, як форма геноциду

Анотація

У статті досліджено проблемні питання такої форми геноциду, як створення для групи життєвих умов, спрямованих на повне чи часткове її фізичне знищення, за міжнародним та національним кримінальним правом.

Доведено, що заміна у п. 3 ч. 1 ст. 442 КК України терміна «розрахованих на» словосполученням «спрямованих на» звужує відповідність формулювання розглядуваної форми геноциду міжнародно-правовим стандартам, закріпленим у Конвенції 1948 року та Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Така термінологія є менш точною і створює ризики некоректної кваліфікації дій, які не мають ознак геноциду в його строгому юридичному значенні. У зв’язку з цим зроблено висновок про доцільність повернення до попереднього формулювання, яке краще відповідає міжнародно-правовому підходу до визначення цієї форми геноциду, оскільки дозволяє точніше відобразити як об’єктивні характеристики діяння – створення умов життя, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи, – так і їхню узгодженість із спеціальним наміром знищити захищену групу як таку.

З’ясовано, що на відміну від прямого вбивства членів групи, що є активним актом фізичного знищення з негайним ефектом, створення для групи умов життя, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення, передбачає поступове досягнення цієї мети («заподіяння повільної смерті») – зокрема, шляхом позбавлення їжі, ліків, житла тощо.

Доведено, що перелік методів (способів) умисного створення умов життя, розрахованих на фізичне знищення групи, не повинен бути вичерпним. Відповідні способи можуть різнитися залежно від конкретного контексту, культури, історичних обставин та тактики злочинців. Жорстко фіксований вичерпний перелік таких методів може обмежувати можливості реагування на нові або нетипові форми поведінки, спрямованої на фізичне знищення групи. Натомість орієнтовний (неповний) характер такого переліку забезпечує гнучкість і повноту правового регулювання, дозволяючи адаптувати правозастосування до реалій конкретних справ.

Встановлено, що депортація сама по собі не є способом такої форми геноциду, як створення умов життя, розрахованих на повне чи часткове фізичне знищення групи, оскільки фізичне знищення слід чітко відрізняти від простого розпорошення групи або вигнання її членів. Однак депортація може кваліфікуватися як геноцид, якщо вона супроводжується умисним створенням умов життя, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи.

Встановлено, що для кваліфікації певної ситуації як створення умов життя, розрахованих на фізичне знищення захищеної групи, достатньо, щоб ці умови об’єктивно мали здатність спричинити знищення принаймні частини групи; натомість фактична смерть окремих осіб унаслідок таких умов не є необхідною.

З’ясовано, що в контексті російсько-української війни дії, що полягають у блокаді населених пунктів, знищенні цивільної інфраструктури, перешкоджанні евакуації, доступу до гуманітарної допомоги і т. ін., можуть бути кваліфіковані як створення умов життя, розрахованих на фізичне знищення захищеної групи, але за умови доведення спеціального наміру знищити цю групу як таку, що є ключовою складністю у доказуванні цієї форми геноциду.

Встановлено, що на відміну від інших форм геноциду, створення для групи умов життя, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення, має колективний характер і не може обмежуватися впливом лише на одного члена захищеної групи.