Історія становлення та розвитку запобіжного заходу «тримання під вартою» в кримінальному процесі (імперський період)

Анотація

У статті досліджується історія становлення та розвитку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (арешту) в кримінальному процесі імперського періоду. Аналізується нормативно-правова база, що регулювала застосування арешту в ХVIII-XIX ст., а також визначаються ключові тенденції змін правового регулювання інституту запобіжних заходів.

Встановлено, що інститут запобіжних заходів протягом майже всього імперського періоду розвивався в умовах домінування інквізиційної моделі правосуддя, авторитарної логіки кримінальної політики та пріоритетності репресивних підходів до розслідування злочинів.

Соборне Уложення 1649 року поклало початок законодавчому оформленню тримання під вартою як універсального способу забезпечення участі підозрюваного в дізнанні, не передбачаючи чіткого розмежування між адміністративним і кримінально-процесуальним затриманням та арештом. У період абсолютизму арешт став не тільки основним, але й фактично єдиним інструментом попередньої ізоляції обвинуваченого, що сприяло масовим зловживанням з боку адміністративних і поліцейських органів. Незважаючи на реформи, розпочаті Катериною II та Олександром I, тримання під вартою продовжувало залишатися домінуючою і часто довільно застосовуваною запобіжною мірою. Зусилля, що вживалися для вирішення цієї проблеми, мали загалом декларативний характер і не супроводжувалися ефективними механізмами їх реалізації та контролю. Метою тримання під вартою в таких умовах було не забезпечення явки особи до суду або запобігання можливому ухиленню особи від органів поліції, а скоріше створення психологічно і фізично виснажливих умов, що спонукають її до визнання провини.

Статут кримінального судочинства 1864 року став значним кроком вперед у процесуальній регламентації застосування запобіжних заходів, у становленні принципів змагальності кримінального процесу, недоторканності особи тощо. Однак навіть і його межах тримання під вартою залишилось надмірно централізованим, обмежуючим права людини. Захід зберігав риси інструменту тиску на обвинуваченого (підозрюваного), а не являв собою винятково інструмент забезпечення правосуддя.