Право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань суб’єктів агробізнесу

Анотація

У статті досліджено правову природу довірчої власності як способу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань та особливості її застосування у відносинах суб’єктів агробізнесу. Встановлено, що довірча власність є одним із найменш розроблених інститутів сучасного цивільного права України, попри його закріплення у чинному законодавстві. У науковій доктрині відсутня єдність щодо її правової природи, що створює труднощі для практичного використання. Акцентовано, що у сфері агробізнесу довірча власність має особливе значення, адже аграрна діяльність відзначається високим рівнем ризиків, сезонністю виробництва та потребою у залученні значних кредитних ресурсів. При цьому суб’єкти сільськогосподарського підприємництва часто не мають достатньо ліквідних активів для передачі у заставу, а використання майбутнього врожаю чи продукції як забезпечення стикається з прогалинами правового регулювання.

У роботі виокремлено основні проблеми правозастосування: відсутність чіткого визначення правової природи довірчої власності; неврегульованість питання можливості передачі у довірчу власність майбутніх речей, зокрема врожаю та сільськогосподарських культур; відсутність належних гарантій для боржників-агровиробників; ризик зловживань з боку кредиторів; відсутність сталої судової практики. На підставі проведеного аналізу запропоновано напрями вдосконалення законодавства: закріплення довірчої власності як самостійного способу забезпечення зобов’язань у Цивільному кодексі України; деталізація правового режиму майбутніх речей; встановлення механізмів захисту прав боржників, зокрема можливості повернення майна у разі часткового виконання зобов’язань; удосконалення процедур державної реєстрації довірчої власності; формування спеціальної судової практики щодо спорів у сфері агробізнесу.

Зроблено висновок, що довірча власність у відносинах суб’єктів агробізнесу є перспективним інститутом, здатним розширити можливості кредитування аграрного сектору та сприяти підвищенню фінансової стабільності виробників. Водночас її ефективність напряму залежить від усунення наявних правових прогалин і формування єдиної концепції застосування у правовій доктрині та судовій практиці.