Реалізація права дитини на сімейну турботу через опіку та піклування в умовах воєнного стану

Анотація

У статті досліджено проблему реалізації права дитини на сімейну турботу через інститути опіки та піклування в умовах воєнного стану в Україні. При цьому увагу акцентовано на зростанні ризиків втрати сімейного середовища через масові переміщення, евакуацію, втрату батьків та руйнування інфраструктури. У статті також аналізується чинне законодавство у цій сфері, зокрема положення Цивільного та Сімейного кодексів, норми Закону «Про охорону дитинства», при цьому вказується на адаптацію чинного законодавства до воєнних реалій (спрощені процедури опіки, тимчасове влаштування дітей під нагляд військових адміністрацій).

Проаналізовано та визначено ключові виклики, до яких відносять відсутність документів у дітей, дефіцит кваліфікованих фахівців, недостатня координація між органами влади та міжнародними організаціями. На основі даних Міністерства соціальної політики показано динаміку зростання сімейних форм влаштування дітей (опіка, прийомні сім’ї) та зменшення інституційного догляду, що поєднується наразі із загостренням потреб в оперативному реагуванні, психологічному супроводі та цифровій трансформації системи.

Авторами пропонується комплекс заходів для врегулювання відносин опіки та піклування з метою ефективної реалізації прав дітей на сімейну турботу в умовах воєнного стану, зокрема, посилення підтримки опікунів, гармонізація законодавства з міжнародними стандартами, розвиток цифрових сервісів для обліку та супроводу, створення мобільних груп соціальної допомоги. Також для створення ефективної системи моніторингу та контролю за умовами утримання дітей необхідно запровадити обов’язкову реєстрацію випадків тимчасового влаштування дітей, визначити при цьому фіксований графік планових та позапланових візитів перевіряючих умови проживання дітей, незалежний зовнішній моніторинг, встановити санкції за зловживання та надійний захист персональних даних дітей, що залишились без батьківської опіки.

Підкреслено, що захист права дитини на сімейне виховання – це не лише юридичний обов’язок, а й моральний пріоритет держави, що формує основу для відбудови суспільства. Стаття актуалізує необхідність гнучких, адаптивних механізмів, спрямованих на забезпечення стабільності, безпеки та психоемоційного благополуччя дітей у кризових умовах.