Адміністративно-правові механізми захисту персональних даних у системах автоматизованого прийняття рішень (АПР) як превенція корупційних ризиків

Анотація

Вказується, Україна обрала стратегічний курс на цифрову трансформацію державного управління та сфери адміністративних послуг, що зумовлює дедалі ширше впровадження систем автоматизованого прийняття рішень (АПР). Така модернізація є вкрай необхідною для оптимізації діяльності адміністративних органів, скорочення бюрократичних процедур, а також протидії побутовій корупції, джерелом якої нерідко стає дискреційний характер повноважень чиновників.

В умовах стратегічного курсу України на цифровізацію публічного управління та надання адміністративних послуг, все частіше використовуються системи автоматизованого прийняття рішень (АПР), що є необхідним для підвищення ефективності та усунення побутової корупції. Проте, технологічна трансформація спричинила виникнення нового, складного адміністративно-правового конфлікту, який проявляється через недосконалість чинного національного законодавства. Дослідження акцентує увагу на кризі адміністративної відповідальності: відсутність прозорості в роботі алгоритмів та неможливість ефективно застосувати адміністративну відповідальність до суб’єкта владних повноважень через приховану обґрунтованість рішення «чорним ящиком». Цей фактор створює підґрунтя для виникнення явища «Алгоритмічної корупції», яка є системною та не піддається контролю через традиційні механізми. Метою статті є комплексне адміністративно-правове обґрунтування необхідності впровадження механізмів алгоритмічної підзвітності в публічне управління та проведення порівняльно-правового дослідження міжнародних стандартів, зокрема Регламенту ЄС № 2016/679 (GDPR), для виявлення найбільш ефективних практик захисту персональних даних у контексті АПР. Проведене дослідження встановило, що адміністративно-правова природа рішення АПР знаходиться у протиріччі з традиційним поняттям суб’єкта владних повноважень (СВП), оскільки відсутність людини як суб’єкта відповідальності створює зону адміністративної безкарності. Порівняльний аналіз чинного GDPR засвідчив, що українське законодавство лише декларативно закріплює право на людську інтервенцію, але не містить ефективної адміністративно-процедурної інфраструктури для його реалізації. Наукова новизна та практична значущість роботи полягає у формулюванні конкретних пропозицій щодо гармонізації національного законодавства, зокрема Закону України «Про адміністративну процедуру».