Конституційні підходи до державної політики вакцинації від пандемії COVID-19: проблеми правового визначення та регулювання

Анотація

Вакцинація є одним із найефективніших засобів захисту людей від  пандемії COVID-19. Відповідно, деякі уряди та організації зробили вакцинацію проти пандемії COVID-19 «обов’язковою», щоб підвищити рівень вакцинації, виконати те, що вважається обов’язком догляду за групами ризику, та/або досягти цілей громадського здоров’я. Інші можуть розмірковувати над тим, чи варто їм робити те саме, і якщо так, то за яких умов, для кого та в якому контексті.

Уряди та інституції зобов’язують багато дій або типів поведінки для захисту добробуту суспільства. Наприклад, у багатьох частинах світу люди зобов’язані пристібати ремені безпеки, автомобілісти з поганим зором – носити коригуючі лінзи, власники ресторанів зобов’язані регулярно проходити перевірку громадського харчування, а для певних робіт – медичне обстеження. Уряди та інституції також раніше вимагали вакцинацію як умову для роботи в певних умовах або відвідування школи. Така політика вакцинації може бути етично виправданою, оскільки вона може мати вирішальне значення для захисту здоров’я та добробуту населення. Однак ця цінність може суперечити іншим цінностям, таким як індивідуальна свобода та автономія (тобто можливість людям приймати власні рішення щодо свого власного здоров’я)[1]. Хоча втручання в індивідуальну свободу чи автономію не обов’язково робить втручання політики вакцинації невиправданим, політика, яка обмежує або усуває індивідуальний вибір, може бути суперечливою та викликати низку етичних міркувань та роздумів, тому її слід виправдовувати просуванням іншої цінної соціальної мети, як-от захист громадськості здоров'я. Накази щодо вакцинації можуть бути етично виправданими, однак їх етичне обґрунтування залежить від ряду умов і міркувань, включаючи контексти, в яких вони реалізуються.