Особливості відповідальності командирів під час війни

Анотація

Положення щодо міжнародного співробітництва держав з метою підтримання міжнародного миру та безпеки є основним у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Війна як засіб вирішення міжнародних спорів заборонена міжнародним правом. Згідно з п. 4 ст. 2 Статуту ООН „усі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної
незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН”.
Попри це, аналіз сучасних міжнародних відносин свідчить про те, що людству ще не вдається позбавитись війн та інших збройних конфліктів, які переважно є збройними конфліктами не міжнародного характеру. Це засвідчують події в колишній Югославії, Руанді, Афганістані, Іраку, Ліберії, на Кавказі, з 2014 року не виключенням стала і Україна, міжнародний збройний конфлікт на території якої з 24 лютого 2022 переріс у повномаштабну війну розв’язану рф в маштабах яких Європа не знала з часів другої Світової війни.
Сучасні міжнародні відносини характеризуються зміною характеру конфлікту, появою ряду нових категорій та ситуацій, збільшенням числа жертв серед цивільного населення, все більшою інтернаціоналізацією збройних конфліктів неміжнародного характеру. У зв’язку з цим питання притягнення командирів зі складу збройних сил є надзвичайно актуальним, тим більше в умовах триваючої повномаштабної війни розв’язаної росією.
Не поодинокими є випадки коли під час війни чи після її завершення до кримінальної відповідальності за порушення законів та звичаїв війни притягаються винні військові та їхні як безпосередні так і опосередковані командири.
Саме тому автором ставиться за мету проаналізувати міжнародні нормативно-правові документи які дають відповідь на дискусійне питання: чи повинен командир відповідати за своїх підлеглих, якщо він не знав, що вони роблять?
В статті автор звертається як до Гаазьких конвенції про закони та звичаї війни 1899 та 1907 років так і до Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенції 1949 року про захист жертв війни.
Особлива увага надана автором положенням статуту Міжнародного кримінального суду та статуту Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії, які по суті формують сучасну доктрину кримінальної відповідальності командирів за порушення законів та звичаїв війни їхніми підлеглими.
В статті наводяться приклади судової практики притягнення до кримінальної відповідальності та засудження генерала Ямасіти за злочини його підлеглих під час Другої світової війни та справа Мучіча під час війни в Югославії.
Дана стаття фактично підтверджує актуальність застосування міжнародного гуманітарного права в національному законодавстві та вказує на значні прогалини, які не можуть бути заповненні без допомоги міжнародного права
в цілому. Своєю роботою автор намагається привернути увагу вітчизняних законодавців до проблем імплементації міжнародного гуманітарного права в національне право України, та виокремити найбільш вагомі напрямки в цій сфері.