Особливості формування та розвитку української політико-правової думки в Галичині після 14 березня1923 року

Анотація

Розглядається розвиток української політико-правової думки на західноукраїнських землях після 14 березня 1923 року. Звертається увага на особливості формування, аналізується внесок мислителів і політиків у її змістове наповнення. Наголошується, що для правової думки україн­ського народу визначальною є діяльність таких вчених, як К. Левицький, С. Дністрянський, В. Старосольський, С. Томашівський, В. Кучабський, С. Рудницький та інших, наукові праці яких були фундаментальними для її розвитку з огляду на те, що формували правосвідомість і політичну культуру в західноукраїнському суспільстві, про­буджували українців до активного політичного життя, а, отже, впливали на національний розви­ток Галичини у її щоденному вимірі.

Констатується, що після падіння Західно-У­країнської Народної Республіки і впровадження в Галичині польської адміністрації в українській політико-правовій думці відбулись значні зміни, які з одного боку призвели до утворення нових організацій правого напряму, а з іншого - до по­ширення комуністичної ідеології. Аргументуєть­ся, що найбільш масовим і організованим був на­ціонально-демократичний напрям, представники якого у своїх наукових працях сформулювали концепції української національної держави, що базувались на ідеї беззастережного визнання права державного самовизначення українців на їхній етнічній території на підставі національних демократичних традицій і теорії права народів на самовизначення.

Підкреслюється, що теоретичні напрацювання українських мислителів, були методологічною базою, на якій розвивалась українська політико-правова думка в Галичині у досліджуваний період. Домінантою процесу національного тво­рення, на переконання зокрема академіка С. Дністрянського, мало бути формування націо­нальної свідомості українського народу у спосіб творення ефективних громадських інституцій, а вже потім - логічне й закономірне здобуття дер­жавної незалежності. Це був легальний і най­більш реалістичний план боротьби за відновлен­ня української державності, адже законодавство Другої Речі Посполитої не забороняло діяльності громадських структур.

З огляду на це, в статті висвітлено роль нау­кових, культурно-просвітницьких, педагогічних, спортивних, кооперативних товариств і спілок, духовенства та суспільно-політичних організацій як провідників національного державо-та правотворення в Галичині, які де-факто заміняли функції національних державних органів і до­помагала українцям відчувати себе національно свідомими громадянами та виборювати право на власну державність.